ЛЮТИЙ Григорій - 3 - РIЗДВЯНI СВЯТА

Зміст статті

РIЗДВЯНI СВЯТА
(пісня)

 

Швидко й свята прийшли зимові
Сміхом, юрбами щедрувань.
Хміль гарячий розлився в крові:
Пий — наливку!
Дівчат — кохай!
Грай!
Ушквар же! — міхів не шкода.
Срібний бубне, сипни сніжку!
Ух! —
Заголена танцем врода
У червоному чобітку!
Ух! — Метелиця. Цвітом вишні
Шовк сорочки на стегнах —
Ах!
— Дайте яблучко. Хто там? — свисни
Соловеєчком на устах:
Ах! —
Кожен парубок — мов птах —
Виліта на рукавах!
Ах! —
Розхристались — дивись,
Повні груди молодиць.
Білим викликом пашать.
Раз живем! Ану! Рішайсь!
Ах! —
Дівчатка у вінках.
Мов серцями біс якийсь
Підкував їм каблучки.
I не встоїш, не старайсь.
Гей, гучніш, музико, грай!
«Ай, дівчино, куди горнешся?
Попадеш козаку, ой покоришся».

* * *
Загорались далеко вікна
По вечірнім лункім Заріччі,
Богдан смикав блакитне сіно,
Наче тиждень останній січня.
Зупинявсь під рипучим Ґанком,
На держально з горіха спершись,
I у вулицях срібний гавкіт
Все плескавсь, як плітки у вершах.
Аж допізна з річної кручі
Чувся галас, дзвеніли сани.
Й дітвору морозець співучий
Материнськими звав голосами,
Як Телесика звав вовчисько...
Рукавичку червону місяць
На снігу кинув зовсім близько,
Щоб хмарки вибігали з лісу:
Їжачком у жовтавім листі,
Лисенятком під колір меду,
Жабеням – голубим іскристим,
Вайлуватим рудим ведмедем...
Рукавичка кругліла повна –
Аж поролась на річці крига.
I дерев срібноверхі крони
Над дахами дим срібний стригли.
Так і день пролітав. I знову
Плин розмови, вино, пиріг.
Доки сон аж влітав у брови
I хутром своїм ніжним грів...

 

ДО МIСЯЦЯ Й НАЗАД...
(пісня)

Баян хмільний на саночках,
Дві пари вороних!
Кататися б до раночку
В хурделицях тугих!

Душа відкрита музиці
I богові пригод.
Скрізь юрбами на вулиці
Розхлюпався народ!

Приспів:
Наливай вина, сани мчать легкі,
Передзвін чарок — наче дзвін підків!
Не шкодуй життя, як вино, пролить,
Найсолодша всіх лиш пролита мить...

Дзінь-дзінь — сріблясті дзвоники
Дзвенять на всі лади.
Ввійти б у вухо конику,
А вийти молодим!

I міст, і церква з банями
Майнули третій раз.
Хтось водить і заманює
В чаклунське коло нас!

Приспів:
Пороша в личко, личенько,
Мороз у щічку: ай!
Підстьобують вербиченьки
Дорогу аж за гай!

Ми щастя ще настигнемо,
Не треба нам порад!
За ніч різдвяну встигнемо
До місяця й назад!

...В золотаві шибки спітнілі
Бився зграйками м’яко сміх.
I палало жагою тіло,
Як торкалося форм тугих.

Веселився нарід у клубі,
Що аж стіни ходили ходором.
I діди навіть біля груби
Крізь махорку пісень заводили.

...Поміж люди в кутку далекім
Я, здавалось, себе забув —
Так природно мені і легко,
I так хороше з ними буть...

 

ОБРУБОК ВОЛI

Він груди мав – так ні з чим порівняти,
Душа могла в жмурка із серцем грати, 
Вітрам гуляйпільським було у них не тісно
Ловити Долю чи тарпана з пісні.

Сльоза його і літом замерзала.
Язичний дух. Так дивляться із палі.
А як сміявся на людські погрози!
А вже як свисне – пригинались лози.

Щоразу в нього – тільки припече – 
Самотній вовк вискалювавсь з очей.
...Рука – в Полтаві ліва – по плече. 
Ховав – як друга вірного. 
  А ще

Одна нога в бою в січі козачій,
А друга десь під поїздом – не бачив.
Рука єдина – наче сирота.
Та Мрія десь, хоч рідко приліта.

Тепер гуляє світом, як повія...
Себе роздав, у полум’я посіяв...

Одна лиш воля – як трава гірка...
Але у кого, в кого ще така?..
На неї все на світі проміняв.
Та й жив із нею. Жив і не прокляв.

Мав привілеїв більше, ніж зозуля:
Тримати ложку та скрутити дулю.
У хаті батьківській на Шеліпкиній кручі...
Десь в іншім місці б згинув неминуче.

А рідна хата – світ його і ноги...
Од ганку стежка в мальвах – як до Бога...
В дитячих снах вона його купала.
Як він любив уходити в той спалах!

Хмільним казав, готовий помолиться,
Ставав такий, як сам собі насниться...

Та й люди бачили, а ті дарма не скажуть,
Одарка он, а чи циганка Аза...

Отак і жив однісінький – без пари.
Рибалив трішки в Гайчурі із хмари.

Плів сапетки, як хто надба лози,
Iз ранніх весен до глибоких зим...

Плів не на людях, а усе вночі,
Мабуть, і справді юним стаючи...

Iнакше як – єдиною рукою?
  По щучому велінню? 
Нам з тобою
 двома таких узорів не сплести...
Так і не звик до жалісних гостин.

Дітей любив, як сонце і пташки,
Жили під ганком в нього їжаки.

I ластівки снувалися, і бджоли...
Хто там побув – не забував ніколи...

Красивий був, як Бог – хто розумів...
Не знав ніхто – що в нього на умі...

 

СОЛОВЕЙ-РОЗБIЙНИК
(пісня)

Кінські Роздьори, Дібрівські ліси,
Гайчурські хлопці чистої роси.
Свиснеш із дуба — чуть на три віки.
Скрізь мої краяни — махновці-козаки!

Ех, розлита воля — гірша із отрут,
Соловей-Розбійник народився тут!
Ех, недарма хлопці мед-горілку п’ють!
Соловей-Розбійник народився тут!

Зна Маріуполь, Юзівка і Дон
Рейди на Полтаву, Перекоп, Херсон.
Коні топтали зорі, мов квітки,
Ми в степах розтали, ми — туман гіркий.

Досі ночами лине грім копит.
Ген за вітрами дикий степ кипить.
Кров’ю без тіла пісня десь блука,
Сила незнищенна виходу шука!

 

ЛIТОПИСЕЦЬ
Це все – блуд. 
  Перед ликом Творця
Ти готовий іти до кінця? –
Як Христос,
 як Вогонь,
  як Тарас!
Козаки як ходили не раз...
I у чорній роботі – батьки...
Як Життя перед Смертю віки
Йде й жертовно себе віддає...
Не собі – нам зозуля кує.
I нехай хоч півмиті, хоч мить
Світ любов’ю в тобі защемить...

* * *
Мов янголів мав зграю за плечима...
На світ його б поглянути очима...

Багато хто на себе приміряв
Ті очі, що із хащі мов – горять... 

А от жінки... – то все скоріш розмови,
Ходив не раз у сни під чорні брови...

Та більше в нас було про це пліток...
Мовляв, без ніг вся кров іде в свисток...

– Він не скульптура вже, але й не брила...
– Не все у нього зайве доля збрила...

I богомаз порівнянь не укоськав,
Венеру якось згадував Мілоську.

Але не в цьому бачив головне,
А в тім, що волю він не прокляне!

Без нього – вже то інше Гуляй-Поле.
– Живу, – казав, – щоб знали, що є воля...

Не має це аналогів і слів.
Він не жалів тоді, як і жалів!

Це вільним робить й серце твоє ссе.
Це не придбать, не втративши усе!

– Ану удар! – скількох не раз просив!
Мов Смерть водив незриму без коси.

Замахувався Врангель і Махно...
Та бризкав сміх, як кров на полотно...

Матюжив так, мов кликав свою Смерть.
I відступали в чорну круговерть.

Його боялась навіть і Біда.
Безногий якось приїздив Правда,

Та не посмів гукати знов до січі...
– Явивсь, – казав, – поглянути у вічі...

Приходив чийсь ревнивий чоловік...
Пролежав три дні мертвий у траві.

Чи вовк загриз, чи на борінку впав?
Якби не пристав – так би і лежав...

Кінчавсь закон і суд у цім дворі.
Він жив і справді близько до зорі...

З дитинства він Марійці – як магніт.
В його дворі презовсім інший світ.

Пісні звучали – наче не її,
I мов з ножами в грудях – солов’ї...

Сюди ходила волю відчувать.
– Раз народивсь, – казав він, – начувайсь!

– Якби не він, це ж стільки б я не знала! –
Не раз Марійка Господу шептала. 

Дивилась, як плете лозу без тями
Ногою-культею, рукою і зубами.

А ще чогось тут згадувалась мама...
Коли вмирала з білими устами... 

Він був для всіх – як волі корогва...
...Жив-поживав – добра не наживав...