Зміст статті
РIЗДВЯНI СВЯТА
(пісня)
Швидко й свята прийшли зимові
Сміхом, юрбами щедрувань.
Хміль гарячий розлився в крові:
Пий — наливку!
Дівчат — кохай!
Грай!
Ушквар же! — міхів не шкода.
Срібний бубне, сипни сніжку!
Ух! —
Заголена танцем врода
У червоному чобітку!
Ух! — Метелиця. Цвітом вишні
Шовк сорочки на стегнах —
Ах!
— Дайте яблучко. Хто там? — свисни
Соловеєчком на устах:
Ах! —
Кожен парубок — мов птах —
Виліта на рукавах!
Ах! —
Розхристались — дивись,
Повні груди молодиць.
Білим викликом пашать.
Раз живем! Ану! Рішайсь!
Ах! —
Дівчатка у вінках.
Мов серцями біс якийсь
Підкував їм каблучки.
I не встоїш, не старайсь.
Гей, гучніш, музико, грай!
«Ай, дівчино, куди горнешся?
Попадеш козаку, ой покоришся».
* * *
Загорались далеко вікна
По вечірнім лункім Заріччі,
Богдан смикав блакитне сіно,
Наче тиждень останній січня.
Зупинявсь під рипучим Ґанком,
На держально з горіха спершись,
I у вулицях срібний гавкіт
Все плескавсь, як плітки у вершах.
Аж допізна з річної кручі
Чувся галас, дзвеніли сани.
Й дітвору морозець співучий
Материнськими звав голосами,
Як Телесика звав вовчисько...
Рукавичку червону місяць
На снігу кинув зовсім близько,
Щоб хмарки вибігали з лісу:
Їжачком у жовтавім листі,
Лисенятком під колір меду,
Жабеням – голубим іскристим,
Вайлуватим рудим ведмедем...
Рукавичка кругліла повна –
Аж поролась на річці крига.
I дерев срібноверхі крони
Над дахами дим срібний стригли.
Так і день пролітав. I знову
Плин розмови, вино, пиріг.
Доки сон аж влітав у брови
I хутром своїм ніжним грів...
ДО МIСЯЦЯ Й НАЗАД...
(пісня)
Баян хмільний на саночках,
Дві пари вороних!
Кататися б до раночку
В хурделицях тугих!
Душа відкрита музиці
I богові пригод.
Скрізь юрбами на вулиці
Розхлюпався народ!
Приспів:
Наливай вина, сани мчать легкі,
Передзвін чарок — наче дзвін підків!
Не шкодуй життя, як вино, пролить,
Найсолодша всіх лиш пролита мить...
Дзінь-дзінь — сріблясті дзвоники
Дзвенять на всі лади.
Ввійти б у вухо конику,
А вийти молодим!
I міст, і церква з банями
Майнули третій раз.
Хтось водить і заманює
В чаклунське коло нас!
Приспів:
Пороша в личко, личенько,
Мороз у щічку: ай!
Підстьобують вербиченьки
Дорогу аж за гай!
Ми щастя ще настигнемо,
Не треба нам порад!
За ніч різдвяну встигнемо
До місяця й назад!
...В золотаві шибки спітнілі
Бився зграйками м’яко сміх.
I палало жагою тіло,
Як торкалося форм тугих.
Веселився нарід у клубі,
Що аж стіни ходили ходором.
I діди навіть біля груби
Крізь махорку пісень заводили.
...Поміж люди в кутку далекім
Я, здавалось, себе забув —
Так природно мені і легко,
I так хороше з ними буть...
ОБРУБОК ВОЛI
Він груди мав – так ні з чим порівняти,
Душа могла в жмурка із серцем грати,
Вітрам гуляйпільським було у них не тісно
Ловити Долю чи тарпана з пісні.
Сльоза його і літом замерзала.
Язичний дух. Так дивляться із палі.
А як сміявся на людські погрози!
А вже як свисне – пригинались лози.
Щоразу в нього – тільки припече –
Самотній вовк вискалювавсь з очей.
...Рука – в Полтаві ліва – по плече.
Ховав – як друга вірного.
А ще
Одна нога в бою в січі козачій,
А друга десь під поїздом – не бачив.
Рука єдина – наче сирота.
Та Мрія десь, хоч рідко приліта.
Тепер гуляє світом, як повія...
Себе роздав, у полум’я посіяв...
Одна лиш воля – як трава гірка...
Але у кого, в кого ще така?..
На неї все на світі проміняв.
Та й жив із нею. Жив і не прокляв.
Мав привілеїв більше, ніж зозуля:
Тримати ложку та скрутити дулю.
У хаті батьківській на Шеліпкиній кручі...
Десь в іншім місці б згинув неминуче.
А рідна хата – світ його і ноги...
Од ганку стежка в мальвах – як до Бога...
В дитячих снах вона його купала.
Як він любив уходити в той спалах!
Хмільним казав, готовий помолиться,
Ставав такий, як сам собі насниться...
Та й люди бачили, а ті дарма не скажуть,
Одарка он, а чи циганка Аза...
Отак і жив однісінький – без пари.
Рибалив трішки в Гайчурі із хмари.
Плів сапетки, як хто надба лози,
Iз ранніх весен до глибоких зим...
Плів не на людях, а усе вночі,
Мабуть, і справді юним стаючи...
Iнакше як – єдиною рукою?
По щучому велінню?
Нам з тобою
двома таких узорів не сплести...
Так і не звик до жалісних гостин.
Дітей любив, як сонце і пташки,
Жили під ганком в нього їжаки.
I ластівки снувалися, і бджоли...
Хто там побув – не забував ніколи...
Красивий був, як Бог – хто розумів...
Не знав ніхто – що в нього на умі...
СОЛОВЕЙ-РОЗБIЙНИК
(пісня)
Кінські Роздьори, Дібрівські ліси,
Гайчурські хлопці чистої роси.
Свиснеш із дуба — чуть на три віки.
Скрізь мої краяни — махновці-козаки!
Ех, розлита воля — гірша із отрут,
Соловей-Розбійник народився тут!
Ех, недарма хлопці мед-горілку п’ють!
Соловей-Розбійник народився тут!
Зна Маріуполь, Юзівка і Дон
Рейди на Полтаву, Перекоп, Херсон.
Коні топтали зорі, мов квітки,
Ми в степах розтали, ми — туман гіркий.
Досі ночами лине грім копит.
Ген за вітрами дикий степ кипить.
Кров’ю без тіла пісня десь блука,
Сила незнищенна виходу шука!
ЛIТОПИСЕЦЬ
Це все – блуд.
Перед ликом Творця
Ти готовий іти до кінця? –
Як Христос,
як Вогонь,
як Тарас!
Козаки як ходили не раз...
I у чорній роботі – батьки...
Як Життя перед Смертю віки
Йде й жертовно себе віддає...
Не собі – нам зозуля кує.
I нехай хоч півмиті, хоч мить
Світ любов’ю в тобі защемить...
* * *
Мов янголів мав зграю за плечима...
На світ його б поглянути очима...
Багато хто на себе приміряв
Ті очі, що із хащі мов – горять...
А от жінки... – то все скоріш розмови,
Ходив не раз у сни під чорні брови...
Та більше в нас було про це пліток...
Мовляв, без ніг вся кров іде в свисток...
– Він не скульптура вже, але й не брила...
– Не все у нього зайве доля збрила...
I богомаз порівнянь не укоськав,
Венеру якось згадував Мілоську.
Але не в цьому бачив головне,
А в тім, що волю він не прокляне!
Без нього – вже то інше Гуляй-Поле.
– Живу, – казав, – щоб знали, що є воля...
Не має це аналогів і слів.
Він не жалів тоді, як і жалів!
Це вільним робить й серце твоє ссе.
Це не придбать, не втративши усе!
– Ану удар! – скількох не раз просив!
Мов Смерть водив незриму без коси.
Замахувався Врангель і Махно...
Та бризкав сміх, як кров на полотно...
Матюжив так, мов кликав свою Смерть.
I відступали в чорну круговерть.
Його боялась навіть і Біда.
Безногий якось приїздив Правда,
Та не посмів гукати знов до січі...
– Явивсь, – казав, – поглянути у вічі...
Приходив чийсь ревнивий чоловік...
Пролежав три дні мертвий у траві.
Чи вовк загриз, чи на борінку впав?
Якби не пристав – так би і лежав...
Кінчавсь закон і суд у цім дворі.
Він жив і справді близько до зорі...
З дитинства він Марійці – як магніт.
В його дворі презовсім інший світ.
Пісні звучали – наче не її,
I мов з ножами в грудях – солов’ї...
Сюди ходила волю відчувать.
– Раз народивсь, – казав він, – начувайсь!
– Якби не він, це ж стільки б я не знала! –
Не раз Марійка Господу шептала.
Дивилась, як плете лозу без тями
Ногою-культею, рукою і зубами.
А ще чогось тут згадувалась мама...
Коли вмирала з білими устами...
Він був для всіх – як волі корогва...
...Жив-поживав – добра не наживав...