IЗ ДУШI – ПАВУТИНОНЬКА...
(пісня)

Дав мені цей світ три забавоньки:
Дівчиноньки цвіт, чару славоньки.
Ну а третя вже й не сказать яка,
Мов дурман гіркий – та рибалонька...

Не важливо чим – сном чи неводом,
Ще одна іще там попереду.
Десь вона весь вік у душі на дні,
Як оскома щасть, як життя пісні...

Так сама судьба – манить пальчиком,
Незабутніх днів забувайчиком.
Волосінь – з душі павутинонька,
Золота моя мрій рибинонька...

З темних вічних вод, із душі глибин
Як мені зловить щасть моїх рибин?
I стою в грозі – в січні й березні.
Океан в душі. Я – на березі...

Дав мені цей світ три забавоньки:
Дівчиноньки цвіт, чару славоньки.
Ну а третя вже й не сказать яка,
Мов дурман гіркий – та рибалонька...

РИБАЛЬСЬКА ТОЛОКА

Оджнивували й одбазарювали...
Свята неділя. Сонечко – як мак...
– Сам Бог велів сьогодні порибалить.
Ну що, Богдане, сходимось, чи як?

– Не коропи – розбійники за млином.
Вудки трощать, рвуть снасті, хай їм грець!. 
На днях ішов – так брьохали, як свині.
Потолочили к бісу очерет.

Казав Кандьор, ще й сом засів під мостом,
Качок лигає, наче комарів.
Давненько не було такого гостя,
Ма’ть, ще з весни із повінню забрів.

...Латали волок миром серед двору,
Міняли в хрокал ветхі держаки.
– Здається все, нарешті ось і впоравсь.
Ну, начувайтесь, мрії й щупаки!

Тим паче, що весь хліб уже в коморі,
Усій роботі сплачено борги.
Думки і думи вільні і просторі,
Нарешті зникли в щастя береги!

Рибалка волоком подібна до толоки,
Живі м’ячі жбурляє водяник.
Так ще валькують. Вражень – на сто років.
Цей чар, цей див кого не полонив!

Аж крешуть коропи. Снопами бризки,
Як божевільні! – Подих забива!
Плигають через волок, – тільки зблиски
Горять у снах. I час не закрива.

I тут і там об волок чешуть боки
Соми й лини. Скипають буруни.
Аж струмом б’є чи полум’ям високим:
В кулі* чи ні? Не вискочить? Горни!

Богдан – мов півпланети цуприкує,
Сам на клячку – вгрузає до колін.
На іншім боці чубляться два куми,
Все ділять край, мов землі королі...

А хлопчаки слідом – як галченята,
Орава ціла – буцають, кричать.
Веселі джини, хто їх розпечатав?
Й Марійка з ними – дарма, що дівча...

Раптовий цирк, жива ріки вистава.
Таке хіба можливо пропустить?
I що майбутні поцілунки слави
В зрівнянні з тим, коли спиняєш мить...

I зацвітає спалахами древо
Твого життя, мов груша у маю...
Й навік впускає Всесвіт через кревну
Природну пуповиночку твою...

Це не вода – це пам’ять злотоцінна
I злотодзвонна, зроджена в грозі...
За городьми... По шию, по коліна
Ми ловим рибу в маминій сльозі...

Господь наплакав небом і очима,
Верба свячена, донечка моя...
Як дихань – крапель сила незлічима...
Ця річка духу наша й нічия...

Для тих, хто мріє ложкою помірять
Наш скарб душі, не просто зрозуміть...
I все ж я вірю, Господи, я вірю! – 
Ще стрепенеться, виясніє світ!

I соловейка сльози на світанні,
I ті, у серпні сплакані, жита!
I пісні сльози – перші і останні –
В крові ріки злилися за літа...

Рибалки зроду, Господи, для мене – 
Цілунки в душу рідної землі.
Там все і досі синє і зелене,
Ласкаве, рідне, схоже на політ...

Коли в долоні річки набираю,
Коли душею в душу їй дивлюсь...
Це не рибалка, краю мій, я знаю...
Читать ці знаки вік не утолюсь...

Тут світ беріг мені свої таїни,
I відкривав я, серцем молодий, 
Під трепетом довірливо-наївним – 
У кожній рибці ключик золотий...

Лоскоче рибка, грає під ногами,
В ямки ховає щастя, під ступні...
А в листі верб ген попід берегами – 
Абетки риб завмерли мовчазні.

В корінні, наче в бородах старезних,
I карасі, і раки – аж кишать.
Відлунює в гіллі зозуль перезва –
Щемливий сум на серці полиша...

З ким разом тут на все оце дивився –
З’їдать не треба солі вже пуди...
Гора не йде, то сам ідеш до висі. 
Збіга сльоза, бо в ній ти народивсь...

Хіба це можна зроду не любити?
Пливуть кружала щастя і вінки...
Така ріка! – боїшся розчинитись
У ній – як сіль. Прозоріють думки...

Завмерлі бусли мружаться у травах,
Десь бугайці в очеретах гудуть...
Малята скрізь у сонячних заплавах,
Як огірки на грядочках, ростуть.

Таке щоразу діється з тобою...
Телесик плаче казку з-під крила...
А дітки в ночвах плавають рікою, –
Ще нічиї – водичка принесла...

Купають коней старші там, за мостом,
Пасуть гусей на взаводах щодня.
Ввійти в цей світ, здається, дуже просто,
Але щоразу щось немов спиня...

– Ти що, заснув? Вся риба повтікає!
Вже близько берег. В заводь завертай!
Немов казан у волоці скипає!
Казан у пеклі. Бог простить нехай.

А ти радієш! Ходором весь ходить
Забитий куль. I скреки*, й коропи

* куль – матня у волоці
*скреки – великі жаби

Плигають, б’ються, рвуться геть у воду...
З останніх сил тягни його, терпи.

Вода жива сріблиться, блиска жахом! – 
Спіймав азарт жадобу до оман.
Крізь діри й вічка все спливає прахом, –
Немає сома. Знов-таки нема!

Один канючить: 
  – Дядьку, дайте рака!
– Ого, який! Спасибі!
  – А мені?
– Мов крокодил! Поглянь, яка діряка!
– У мене вдарив – ледь не збив із ніг!

А дітвора до дріб’язку охоча, –
Щоб випускать: «Дивись, не увередь!»
Над всім оцим летять Марійки очі,
I сум, і біль, і сяйво милосердь...

Бо життя – це привід лиш порадіть,
Знов повстать із полум’я, змолодіть...

А рибалка? Що вона? Все це – так... – 
Через сон за обрієм сонця мак,
Манить, кличе, зманює – не втолить,
Доки сил є віченька розтулить,
Щоб на Той Світ родичам розказать,
Поясочком щастя підперезать...
Поясочком обрію з дівич-мрій,
Що косою сплетений.
  Не старій,
Аж до смерті самої не вмирай...
До краєчка істини – і за край...
I вінок, і човен твій принесе.
Бо життя – це привід лиш, як і все...
Бо рибалка – витівка порадіть.
Тої риби вдома он – ніде діть... 
То ж рибаль, поки ще все:
  най, най, най...
Не скупись, по-царському вибирай
Наймиліш, найвідданіш, золотіш, – 
Покуштуй, порадуйся і потіш,
Щоб не вслід тупицею, щоб тепер,
Щоб з тобою світ оцей та й не вмер!
Iз душі, із серденька випускай,
Хай пустують, щедряться, чуєш, хай!
Жоден подих, посмішку не змарнуй,
Не погребуй, не-не-не каверзуй.
Обійми всім серденьком щедрий світ,
I тебе обійме він у одвіт...

Жартівник, жар-сіяльщик і бабій,
Галабурдник, гопкало, горобій.
В іменах, у прізвищах, у очах,
Щоб ніколи голос твій не зачах,
Розцвітав і множився, знов родивсь,
Щоб воскреснуть згодився і згодивсь.

ПIСЛЯ ГРОЗИ

Змінилося усе. Казали: «Не розкиснеш»,
А злива ось пройшла, і я увесь потік
За хату і у сад, на гойдалку і вишню.
Туди аж, де хмарки й невидимі святі.

Якби це скласти все! Якби це все зібрати,
То був би другий я. Та як його складеш?..
Стежки палахкотять. У грудях – холод м’яти,
I осами співа у стрісі очерет...

Це важко передать: із мене і у мене
Весь світ перетіка. Не груди – а ріка... 
Стоїть – аж вороне – таке усе зелене,
I серце – жабеням у травах он скака.

Це сталося вночі. Наляканий грозою,
Городами до плес купатись бігав сад.
Голюсінькі грушки обдерті дерезою,
I яблуньки тремтять –
  ледь встигнули назад.

Порушився закон. I гнівався Всевишній!
Неначе кровозмішення всю ніч було в яру!
I полечко текло, і вулики, і миші
Пищали в копичках, просилися до рук...

Бери, хто має снасть.
  Ану ж бо, спробуй щастя.
Горішня йде вода. Розірвано ставки.
– Такенні йолопи!
  – Баштан.
  – Не треба й красти...
Дорослі й малюки – усі біля ріки. 

Наш невід –
 аж двигтить од спійманих веселок!
– За раз по півкуля! I дині, й коропи!
Мутніє ув очах. Не волок, а метелик.
– На крилах в куширі: і раки, і гриби.

I яблука живі, і груші із очима,
Зірки і кавуни, вперемішку – лини...
Карась чи помідор – аж витріщився, блима?
Почавкують соми. Попискують в’юни.

Аж смішно називать тепер те все бідою – 
Переляки нічні і блискавки батіг.
Кепкує, хто знайшов украдене водою,
А дехто за потоком на Той Світ мов забіг!

Малих он хлопчаків орава на мілкому.
Час цідять неводками,
  хто з марлі, хто – з гардин!
Зловили черепаху, несуть гуртом додому.
Аби лиш показать і знов вернуть сюди...

Незнайки-хлопчаки! Які вони хоробрі!
А старість запита з ілюзій бариші.
Не знають ще вони, які запаси роблять
Барвистих сухарів на чорний день душі...

Не згадувать те все я теж не маю сили,
Неначе і не жив. I пам’ять – як з води.
У райських тих плесцях ми прядиво мочили,
Й сорочечка ще там, в якій я народивсь...