Зміст статті
(пісня)
Зозуля кувала, і мама сіяла у лузі, –
Така молоденька –
босоніж ішла по квітках...
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках...
Я смерті не відав. I був я тоді іще вічним.
Зозуля кувала на самому денці сльози.
Мені, крім любові, ділитись було іще нічим,
I чув я тоді ще самої землі голоси...
I я усміхнувся в ромашки, наповнені снами.
I в небо здійнявши, розмаявши полум’я кіс,
I сонцю, і травам, і вітру молилася мама, –
Лелеці над гаєм за те, що мене їй приніс...
Весь світ мене бавив,
як мама в роботі лишала, –
I братичок-вовчик, і грізна коза-дереза...
I ті яворята, що з лісу під хату підкрались,
I погляд повсюдний, що нині цвіте в образах...
Пора ненаглядна, пора незабутня настала,
Чогось пригадалось, чогось обізвалось з глибин:
Пливуть за водою
безмірного щастя кружала...
I скльовують птахи кровинки замерзлі калин...
Зозуля кувала, і мама сіяла у лузі,
Така молоденька –
босоніж ішла по квітках...
Несла немовлятко
по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках...
ЇЇ КРАСI
ТА ХТО Ж НЕ ВИНУВАТИВСЬ...
Її красі та хто ж не винувативсь!
Зустрінеш де чи вгледиш звіддаля, –
Таке в душі – немов од ластів’яти...
Відкрить подібне годна лиш земля,
Коли стріча іздалека додому,
В сльозі мигтять байраки і сади.
Аж забира твою життєву втому,
Аж стежку долі верне од біди!
Там красне літо-літечко вітає!
А в хат узварних – повні очі мальв!
Там все, що втратив, досі ще витає...
Там закотилось перше твоє «ма...»
Це там колись ти вдвох із Богом плакав,
I всю ніч місяць вікна склив душі...
А потім геть розсипався із ляку
I засюрчав у срібнім спориші...
Признатися й собі не всяк посміє
(В душі не всяк народить ті слова...),
Що все оте з появою Марії
Не просто є... – стобарвами співа...
Дрімучі старці раптом сиротіли,
На неї дивлячись, неначе хлопчаки...
Приваджувала, хоч і не хотіла,
Й пташки клювали в неї із руки...
Богданів двір – мов медом хто помазав...
Як вечір – юрми. Сердився Богдан:
– Ми що, в облозі? Кишну я їх зразу!
Кому таке могло не набридать?
– В Рябків колись край вигону гуляли!
Тепер всі в нас. Ач, моду узяли!
– Хоч би вже швидше пару вибирала... –
Бурчала Настя. Що кому болить...
Усю траву повитовкли навколо,
Уже нема козу де прип’ясти.
– Ще той не народився в Гуляй-Полі,
Од кого їй та прийдуться свати...
Один настирний сватався аж тричі...
Сміялись люди: йде по гарбузи...
Мабуть, худобу годувати нічим...
А дяків син – той дині їй возив...
А хуторянин сватався з волами...
А циган коней крадених водив...
То в перелазі хтось тички виламував...
То били хлопці з ревнощів «морди»...
До залицянь байдужа і раніше,
Iз тих часів, як приїздив скрипаль,
Марія стала наче зовсім інша –
I на сльозу, й на усмішку скупа...
Не те, щоб там зазналася чи горда, –
Якась врочиста – дум не оголя.
Ото, бува, працює на городі
I враз замре – мов зірку видивля...
Поклич – не чує. Вся благоговіє...
Умить стає блаженна чи свята...
Над головами дивиться-радіє,
Співа беззвучно – стріпують уста...
Шептались люди:
– Дружить із зорею...
– Їй Бог з дитинства небо відкрива...
Було, що й насміхалися із неї,
Поки хоч раз не чули, як співа...
А хто вже чув – ті мусили признатись,
Що їх смішки страшніші голосінь...
...Подібних сватань ще було багато...
Та цей був особливий – не як всі...
Як перше стрів – то остовпів одразу.
Панич, а капелюха зняв і вкляк...
Всі відступались скоро, – не вмирати ж...
А він лиш серце з болю затуляв...
Йому глузливі кидали поради,
Мовляв, такому нащо голова...
А він зі сміху того ще і радий,
Мов сміхом тим пожежу заливав...
I так на неї віддано дивився!
Мов бачив те, що бачить і вона!
Аж люди примовкали. Аж божився
Старий дзвонар, що то Господній знак...
Вона йому по-доброму казала,
Вона його жаліла, як дитя...
Ні жаль, ні вмова не допомагали.
Що світ і глузд, як він давав життя...
Він до судьби являв таку покору,
Що стало ясно всім: не надоїсть...
Iзранку прийде, стане коло двору,
Й, мов тінь од явора, до вечора стоїть...
Вмовляли дружки:
«В батька ж три заводи...»
Вже й Кригер старший якось приїздив...
– То, може, дівко, комизитись годі?
Якщо вже що – то я не проти див.
Нам теж було із матір’ю непросто...
Але ж змирились. Тут вже – не до примх.
Не погордуй, зайди коли у гості.
Йому кохання послано згори...
В нас син один. I Бог один. Їй-право...
Але Марія ходить городьми...
Їй нелюбов ще гірша од неслави.
– Не зможу жить брехнею між людьми!
Вона його просила: «Відступися!»
А якось і гарбуз була взяла...
Та він на неї так тоді дивився,
Що кинула в бур’ян за перелаз.
Казала:
– Знаю. Знаю, ти хороший,
У тебе є і серденько, і гроші.
Та різні в нас і долі, і пісні...
Червоне й чорне так на полотні...
Не сердивсь він. Покірненько питав:
– Це ж як моя любов не доліта?
Це ж як у снах приходить древня Русь?
Ти лиш скажи. А може, я навчусь...
I так у тій наївності світився,
Що сплутував Марійчині думки.
I, може б, щось і вимолив-таки,
Якби не пісні маминої вись...
Казала:
– Я ж народжена співати...
А заспіваю – серцю не збрехать...
Це так – як дихать. Спробуй – не вдихати...
А будь воно неладне все нехай...
Ти хочеш один одного жаліти?
Це так, як вдвох посивіти... А діти?
Життя – це інше. Бог нам не простить...
Вони ж повинні в радості рости.
Ти ж бачиш: я не видержу без пісні...
Хоч вік – як день...
Ти кажеш: день твій – я?
То хто ж іще пойме, як серцю тісно?
Ще, кажеш, любиш. Любиш, тільки як?
Це гріх: любов’ю людям не світить...
...I він таки подався у світи...
В обід прийшов. З Богданом попрощався,
Простить просив, як що було не так...
Гостинців дав малечі всій на щастя.
Аж Настя чось сплакнула у кулак...
Він потім збудував завод у Відні.
Щоб обійти, то треба, може, три дні...
Марією назвав. Ну а Марія –
Та не за ним, а все його жаліє...
Не раз, бува, ховаючи пориви,
Iз сумом зронить:
– Маю такий хист...
Напевно, я задуже вередлива:
За сто земель розбіглись женихи...
ЛIТОПИСЕЦЬ ПОДУМКИ – МАРIЇ...
Я Раб Передчуттів і Див Прозрінь,
А не твого – хай янгольського – тіла.
Подумав так, і сойка пролетіла –
Мов лист живий з непройдених доріг...
Я звик ні в чім собі не відмовлять! –
Ні в чім, ні в чім із того, що страждаю...
Це розкіш непростимішня, я знаю...
Хмільніш небес пливе лише земля...
Непросто вижить мовою богів!
I все ж цей дар дано мені не всує...
Я буду вік вертатись до боргів
Сказати те, що кров мені диктує...
Свій знак у всіх – хто світить і згоря...
Пробач, що я занадто вже відкритий.
...Ти в глупу ніч явилась, мов зоря,
Рукопис мій собою освітити...
* * *
...На неї схожі заміж не виходять... –
Хто люд щасливить – не лиша собі...
Та берегла її рука Господня...
Спасибі Богу.
Та старій гарбі.
Тоді Марія їхала із поля,
Послав Богдан доправить гарбузи.
Полудрабок зламавсь біля Горголі.
Степан якраз саман з ріки возив...
Пустився дощ.
Степан вдавав, що сердивсь:
– Гарбуз, – казав, – не мокне, як саман...
Iще до всього й палець увередив.
Як сталось те – досікатись дарма...
Була гроза. Руками доторкнулись.
Як грякне грім – ніхто не вбереже...
Ще їхала туди – і не гикнулось,
Верталася – засватана уже...
Не зразу вийшло стать під образами...
Але звідтоді дихали вже в лад...
– Мабуть, тому, що брав із гарбузами, –
Сміявся люд, – відмовить не змогла...
Дивак – привозив з Вовчої лілеї...
Не дарував – у Гайчурі садив...
Вона вже знала: все то він – для неї...
Та до кінця не вірилось завжди...
Хотілось, щоб сказав, щоб похвалився...
А він лише покаже і мовчить.
Вже й стриманий!. При ній і не молився.
Мов приорав од серця десь ключі!
Як їхали – в гарбі ще те відчула,
Надійний – наче вічність прожили...
Як і Богдан – просвітлений і чулий,
А тільки мов забутий, як коли.
Тоді немов губилась його сила...
Тож перше, ніж обітницю давать,
Вона одної клятви попросила:
Щоб до зорі її не ревнував...
До того, що в очах її побачить...
До пісні, що у серце прилетить.
До щастя, що складається, одначе,
Iз болю – неземної висоти.