Я ТАКУ ТЕБЕ НЕ ЗУСТРIТЬ НЕ МIГ...
(пісня)

Я таку тебе не зустріть не міг,
Болем вишитий твій ласкавий сміх...
Цвітом-тереном коси вінчано,
Степу рідного чар не лічено...

Серцем маминим ти мальована,
Щемом татовим обцілована.
Я нап’юсь краси із твого лиця,
На усі часи, як говориться.

Ти землі моя ясна зіронька,
Голос серденька і говіронька... 
Жить без тебе – що і не жить зовсім,
Ти за все мені, ти мені за всіх... 

Я нап’юсь краси із твого лиця,
Прийде смерть косить та й загається.
Прийде час, ой мій, та й задивиться,
На усі віки ощасливиться.

Бо краса твоя – то пісні мої, 
В серці тьохкає тонше солов’їв...
Не набридне вік, не замре здаля.
Бо у ній усе, щедра чим земля.

Буду в серці вік ту красу носить.
Мов дві крапельки – наші донька й син.
Як замріємось! Як згадаємо! – 
Що є щастячко – не спитаємо...

...Вже і нас он час в полі доганя,
Кажуть, все мина, кажуть, все линя.
Вип’єм болю ми, як горівоньки,
Що воли, як є чорні брівоньки...

Не важка судьба, не страшна мені...
Ти у серці там, де живуть пісні...
Бо краса твоя – то землі листи...
У моїм роду буде сходити...

Бо краса твоя – із вогню й роси...
Буде ті скарби чесний люд просить.
За морями та й океанами,
Брови татові, серце мамине...

ЛIТОПИСЕЦЬ
Душа росте. Й за це у нагороду
Господь дарує спрагу їй колись –
Відчути душу рідного народу,
Оту любов, з якої ти з’явивсь...

До неї, мов до Бога, пригорнутись
Приходиш ти у щасті чи біді,
Щоб всі скарби життя свого збагнути,
На цілу вічність враз помолодіть...

На весіллях, на ярмарках, толоках,
Забувшись геть, зливаєшся в цвіту.
I в мить оту божественно-високу
Її цілуєш раптом на льоту...

Враз порожнечі гояться надовго...
Вона тоді щедріша молитов –
Дає тобі усе, заради чого
На грішну землю, власне, ти й прийшов...
ЯРМАРОК
– Як вважаєш, ти ще на ярмарок, чи вже із ярмарку?
– Не знаю. Але точно – не на свайбу,
до якої колись заживало усе...

Назавтра ярмарок. Приїхали цигани.
У лузі – шатра. Кузнею димлять.
Гасають діти їхні по тумані,
Пасуться коні – наче в кисілях...

У цю шпарину – видно аж до скіфів...
Тут хмарки тінь летить – немов тарпан...
I місяць – вічний камінь той Сізіфів –
Щоночі котить Гайчур по степах...

...Немов засватане, притихло Гуляй-Поле,
До ярмарку готуються, хто як.
Той міря ненадіване ніколи,
А той лата вже зношений сіряк...

Це – свято свят. Наврочити не хочу...
У декого – єдине на віку...
Повітря й те – фіалково-уроче...
Бджола і та – в новенькім фартушку...

На вигін потяглися ярмарчани.
Я думав – сам, а тут уже... – мирви!
Блигомий світ... Коли ж це ми стрічались...
Таки оклигав, куме? Ти диви!

Що буде завтра – важко й загадати.
Ще де та ніч, а ярмарок – до зір!
– Iшов – так грушка, вбрана вся в дукати,
Поворожити вибігла за двір.

 – Ти куди збираєшся завтра?
 – На ярмарок.
 – У тебе ж нема чого продати.
 – I купить ні за що.
 Так завтра ж не базар, а ярмарок...

Марієчка од ярмарку чекала
Не стільки див, як нових одкровень.
Пасльону два відра за день нарвала. 
– Наплакать легше справді...
  – як за день...

Їй перед цим наснилися цигани,
Ласкава Зара з вузликом од сліз...
Відро зірок і незагойна рана.
Устала – звідкись на руці поріз...

Згадалось ще: у сні просила Зара
Вернути хоч одну суху сльозу...
«Що хоч, – казала, – дам – красу і пару,
I навіть Злото Серця принесу...» –

I що воно в цім світі – «Злото Серця»?
Чи не «циганське золото» – як все?
Але на сон не можеш ти розсердитись...
Бо сон є сон. Несе вже – що несе...

Для чого Зарі треба та сльозинка?
Кого молила викликать із тьми?
У мене ж закотилась – половинка,
Пече ночами часто під грудьми.

Дістать її і виплакать не можу...
Той сон не додивитись – просто гріх...
Якби могла – спитала б у ворожки,
Так і на них чи мор, чи недорід.

Благословився вчора мій деньочок!
I я нарешті зважилась, пішла...
Взяла бабусин срібний перстеньочок,
Щоб додивитись сон із Джерела.

Дівчата – як чинить – розповідали...
I я за спину кинула срібло...
Джерельце, мов живе, завирувало,
Якимсь тойсвітнім страхом зацвіло...

I тут у нім побачила я Зару...
У церкві танцювала з немовлям.
Давав їй хтось червінці, потім – чару,
Украсти «Богоматір» намовляв...

Вона її десь діла. Вийшла з храму.
До неба руки зводила. I враз –
Мов блискавка ударила од страму.
Я бачила, як корчивсь її страм.

А далі все перевертом. Все Ґвалтом.
Нежданно помутніло ув очах.
Отямилась – лежу. Якась – мов з вати...
Тепер не знаю – Зару як стрічать.

Такий цей сон. Розказую й боюся,
Щоб не здійснивсь. Мовчала – до обід.
– Я розгадати сон твій не беруся.
Цього робить не раджу і тобі...

Бо можна наразитись на прокльони...
Таке буває часто між людьми...
Хоч я люблю вареники з пасльоном,
Побільше куштувала – зі слізьми...

(пісенька)
– Ой нема солодшого тих дармин,
До одної сватались батько й син...
Куштували з літечка до зими
Варенички, варенички зі слізьми...

– Ти, козаче, серденька не мордуй,
Зі слізьми вареничка покуштуй.
Так ніщо – й горілочка – не бере...
Буде що пригадувать, як помреш.

– Викаблучуйсь, голубе, викомарюй – 
Не візьму я тих вареничків даром...
В голові не маю проріхи,
Я люблю варенички з сміхом.

Ой гоп, гоп, ой гопоньки, гопки,
У оси ловкесенька попка.
Ой гоп, гоп, ой гопоньки, ніжки...
Вже ростуть у тебе он ріжки...

– Ну Ви, куме, чуєте, й вредні,
Я люблю і перші, й середні.
– З чим же ті вареники, куме?
– А ти сам, як зможеш – придумай!

– Ой гоп, гоп, ой гопоньки, гопки,
У оси ловкесенька попка.
Ой гоп, гоп, ой гопоньки, ніжки...
Одпадуть на старості ріжки...

Хто любив осу, а хто бджілку,
Хто кохав – хто думав лиш тільки...
В кого ріжки є і немає,
Смерть косою всім позбиває...

– Ой гоп, гоп, ой гопоньки, гопки,
У оси ловкесенька попка.
Ой гоп, гоп, ой гопоньки, ніжки...
Розженіть кров танцем хоч трішки...

НIЧ ПЕРЕД ЯРМАРКОМ

Засиділась Марієчка в Горголі,
Прийшла Гафія, і Васько – синок.
На запашній траві гавіли долі,
Лузали качани під сон байок, 
Аж раптом укотивсь «Обрубок Волі»
Через поріг – неначе колобок.

Під вікнами в бузкові десь кімарив...
Уста горять, а очі – запальні.
Немов хильнув із місячної чари...
Аж моторошно стало (звісно ж – ніч...)
На пузі гопака (немов ошпарив!)
Затанцював – як борщ у казані...
(пісенька)
«Добирався бродом я, голяка, голяка,
Танцював із місяцем гопака, гопака.

Я летів, а місяць йшов пішки – 
По твій сміх і в маслі орішки*...

А ти мною, серденько, не гордуй, не гордуй,
Свічечку у горниці та й задуй, та й задуй.

Поцілую потай і з поворотом,
Пригостиш – нестиму не поза ротом...

Йшов до тебе – небом я, сплю – під тином,
Отакі-то в зіроньки та й гостини...»

– Цей заллє, – озвавсь хтось, – за шкуру сала.
– Тю, тебе в нас тільки і не хватало...
– Не тому під тином ти, що кохаєш, 
Вік за чим пробовтався – сам не знаєш...

...Парфентій у кутку під образами
Дививсь, як усміхалися святі.
З небесними думками-голосами
Перемовлявся – наче десь летів...

ЛIТОПИСЕЦЬ
(подумки)

Ні, не боги найближчі до природи,
Не ті, що вергають державами й світами,
А ці — найнещасливіші між нами,
Маленькі люди — босі і голодні.

Кому за світ нема чим зачепитись,
Окрім любові з трутою облуди,
Кому життя за гріш дешевше буде,
Хто зна ціну йому! I вже –
  по горло
  ситий...

Найближче до природи божевільні,
Ворожбії, та грішники, й старці,
Мандрівники, поети і сліпці.
А ще оті, про кого кажуть: відьми.
* орішки... – вергуни