ЛЮТИЙ Григорій - 3 - ГОРГОЛЯ

Зміст статті

ГОРГОЛЯ
(Колись її теж звали Галею, потім дали прізвисько Горголя. Мабуть – тому, що горе було її долею. З часом люди призабули справжнє її ім’я, як і те, що вона теж колись продавала на ярмарку... вогонь. Багатьох дивувала реальність її розповідей. Слухали – не могли відірватись – так, наче те все було з ними самими...) 

...Отож, кажу. В згорілому селі,
Неначе в чорному проваллі,
Жила-була селянка Галя.
(Гиля-гиля, лебедики малі.

Аби ви вік в селі цім не сідали.
Летіть собі, летіть собі, летіть,
Допоки не загрузли в хижу сіть
Чи об довіру крила не зламали...)

Галина божевільна причитала,
А вечорова хмарка сонна
Під босі ноги, наче Ґанок, слалась,
Взувала їх у чобітки червоні.

Несла. I, зачепившись за тополю
(Що наче вісь земна закровлена чи паля...),
Дрижала вража хмарка, рокотала,
По ній спускалась на коліна, ой на голі.

...Ото і все, що від осель вціліло —
На відшибі тополя та хатина.
Ото і все лишилось від Галини
Після пожежі — тінь лиш божевільна.

Три роки вже в її дрібних віконцях
Вночі і вдень горбатий вогник блима.
Вогонь пожежі береже дівчина,
Він їй і свічечка, і похоронна.

Мале життя й сьогодні не гасила —
Нехай дотягне, бідний, хоч до світу,
Побачить свою матір — сонце вічне,
З грудей у неї вип’є трохи сили,

Коли ще зможе жить хотіти...
Мов закривавлена пташина, вогник тріпавсь.
Цвіркун під ліжком насверіпивсь —
Ткав колискову. Де ті діти?..

Не спала у цю ніч проти неділі.
В холодну постіль крихту прилягла,
Неначе в ночі попросила,
Щоб та не гнівалась.Тепла

Свого старого тіла піч дала їй —
Горнись і грійсь, душа, біля життя...
I вже схопилась. Підмела сміття.
Вродила пісню. Пісні напилася, —

Сумної та гіркої, мов молитви...
I почала на ярмарок збирати
Себе і хату. Заварила м’яти.
Олією вогонь згадала ще полити —

Нехай росте. Столітник напоїла чаєм,
Побачивши здивовано: зацвів.
Iз балки чувсь далекий передзвін
Легкої збруї, мов переклик зграї.

Останні вже. Знялися в глупу ніч.
Що їх затримало —
  любов, хвороба, мрія?
Їм озивались тіні й серебріли,
Мов зблиски чорних риб у глибині.

Заслухалась, та хутко спохопилась.
Аж налякалась власної краси,
Як роздягалась. В крапельках роси
Стомісяцями сяяло все тіло!

Накинула убогу сорочину.
Давайте й ми не будем підглядать,
Бо ця краса живе, немов барвінок.
Її не візьмеш. Можеш лиш стоптать...

Взяла вогонь у кошик і столітник
I, щоб устигнуть першою, пішла
На ярмарок. Мов золота бджола —
Iздалеку — летить крізь ніч і світить...

 

* * *
Давно пішли Гафія із Васильком,
Посунув десь за річку і Салій.
Вже прибігав од Насті і посильний – 
Миколка у сорочечці новій...

Пора іти давно перепоріла,
Марійка ж заворожена сиділа.
Й над нею – наче хмарка лебеділа...
Немов душа лишала раптом тіло...

Могла Горголю слухать безкінечно,
Про слід тарпанів, ярмарки, вітри...
Здавалося в старій усе доречним,
Усе підряд у пам’ять хоч бери.

Це зараз люди кажуть: побрехеньки.
Здається: вічна баба на печі.
А час моргне –
  все зникне – тільки тенькне,
Й тоді уже не вернеш, хоч кричи.

Це медозбір душі, – Марійка знала.
Хоч і твердила: «Я ж – як і усі...»,
Та без вагань життя офірувала,
I озивались їй «на небесі...»

«За що несу (хто скаже...) Божу кару?
Чому весь вік блукаю серед лих?
Це ж завтра я зустріти маю Зару...
А сліз нема – ні мокрих, ні сухих...»

ГОРГОЛЯ
...На ярмарковій площі, на столах
Вітри сиділи й тихо гомоніли,
В безвітрі поскладавши гриви й крила, —
Немов дядьки в дорозі на возах.

Той нарікав на долю, той — на Бога,
Ділились горем, наче хлібом другим...
Вітрисько польовий дуднів у дудочку яруги,
Палійко молодий жарину бгав у грудях,

Мов самокрутку з лободи іржаву.
А Вихор з мертвим немовлятком бавивсь,
I чубчик шовковисте хвилювався
Над воском личка, як отава

Над світлом омертвілої стерні.
Його він вкрав у матері. О ні! —
Вже неживого. Вже багато днів
Вона ховала мертве в полині.

Й по селах збожеволіла ходила,
Немов орлиця, що зламала крила.
Аж страшно глянуть — очі так світили
I співчуття на ляк усім палили.

Була безсила, та ніхто з людей
Не міг ні випросить, ані забрати,
Щоб хоч зарить на попелищі коло хати
Чи вмовить спать покласти в землю десь.

– Ще виспиться. Я ж скучила, пойми!
Чотири дні протримали в підвалі,
Хоча просилася: я ж мати!
У двері важко билася грудьми —
Аж молоко текло із них із кров’ю.
I тіло віддала. Пустіть, – балагала, —
Погодувати крихітку. 
  Печалі,
Як сестри, плакали над бідною вдовою.

А вдома, у хатині на печі,
Ще безіменне, наче цуценя,
Мале кричало. Й крик той навмання
Знаходив серце матері вночі,

Як немовля наосліп груди.
Її пустили, та було вже пізно —
Посиніло мале. А молоко, як пісня,
Кричало в грудях на відлюдді.

Горіло молоко — годуй хоч камінь!
Під явором тремтячими руками
Розпеленала. Та ураз до ніг
Впав чорний Вихор на коні.

Поверг, крильми заслав і сонце, й поле,
Вкрав немовля, а жінку залишив.
В лахмітті, як могилка, серед жнив
Лежала, скорчившись, згорьована і квола...

...Отак поміж собою говорили
Вітри на ярмарку в неділю.
Та добре їм. У них лише і тіла —
Те, що несуть в собі. Вони вторинні —

Від руху тіл, стихій і дум чужих.
Вони не мучаться.
  Життя в них — мов у книг
З чужим умом. (Таких відразу чуть.)
Їм не болить, а іншим серце рвуть.

Iз площі голої летіли голоси,
Од чого в одиноких перехожих
Чуби шапки скидали. Наче ножик
Живий, чекав на жертву сич.

У покручах потворної кори
Дерева корчили гримаси при дорозі.
I серце гупало так лунко на морозі,
Мов хтось із ворогів могилу рив...

Собаки попід лавами никали,
Присвічуючи власними очима,
Недоїдки шукали. Й між ларками
На смерть за суку йшла гризня між ними.

Дрімав до всього звиклий,
Збайдужілий сторож —
Його й страхополохом не дошкулиш.
Два місяці лоби в саф’янці срібні взули
I, пустуни, на головах пішли блукать по горах.
Мара німа стояла на воротях —
За містове на цвинтар собирала.
А мареня – малесеньке, як палець,
З розідраним, за себе ширшим ротом,

Канючило в старого вітру днину
Пискливо й жалібно — немов мідяк.
Він дав, та тут же і закляк,
Бо день останнім був. 
То й щедрість — за провину.

Багато б ще повідали вітри,
Та з вогником прийшла Галина,
Й примовкло все. Аж холодок по спині —
За нею тінню кралось дві Мари.

Галина виклала незвичний свій товар,
Аж раптом із-за спини перед очі —
Рука!
Впав скрик на зголоднілу площу,
Мов перший срібний гріш
  для Бога на олтар...

* * *
...Під образами літописець спав безсилий,
Намолотивши з часу пучку слів.
Знов чистий аркуш перед ним білів, – 
Що написав і чим переболів –
У бузиновім вицвіло чорнилі...

Купаючись у голосистій тиші,
Марійка йшла додому на зорі.
Сполохала курей на попелищі
I їжачка під грушкою в дворі.
...Людей же оминалася зустріть...

Трави наскубла, перемігши втому,
Поклала Квітці: «Це – за молочко...».
Перегукнулась з цвіркунцем знайомим...
I взявши два відра важкі з пасльоном,
Ген подалась поволі бережком...

* * *
Мов на вічне віче,
Знову з’їхавсь люд.
В кожного, як свічка,
Від оселі ключ,
Наварили мудрості
В казанах голів,
Мов сивухи сивої
Iз погірклих сліз.
I її на площу
Ллють, як у заміс,
Бородами сивими
Вицвілих димів.
Місять те з чорноземом,
Наче перший хліб.
Храм будують з хліба,
Вічний на землі.
Чи циганський табір
Там отаборився.
Мало іще табір —
Ще й весілля грають,
Мало іще грають —
Чуть на дві версти, —
Мов барвистий бубон,
Велетенський бубон
У руках чаклунських
Крутиться, летить,
Стрічками мигтить.
Ой то і не віче
Вічне пророкує,
Ой то й не цигани
Рясно так святкують —
То у Гуляй-Полі
Люди ярмаркують.