КОЛО БОЧКИ МЕДУ...
(пісня)

Коло бочки меду пристою...
Маю ложку дьогтю з горою.
Гарний мед Ваш, тітко, гречаний...
Ой, снитесь мені Ви ночами.

Мед при Вас. А я ж і не грішний...
Є у мене дьоготь не гірший...
Все ходжу в неділю й середу.
Мед у Вас і ззаду, й спереду.

Онде, онде, ондечки-дечки!
Тьохкає бідненьке сердечко.
Скоро вже кричатиме вредне:
– Кому ложку дьогтю до меду!

То – мов немовлятко, агукало.
А тепер волає-загукує!

По дорозі жук-жук,
По дорозі чорний – 
– Мабуть, дьогтем мазаний,
Не скрипить – моторний.

Ой красуне, біла, як сметана,
Віями хатина заметана.
Охте, охте, охтеньки, охте! – 
Хата вся підведена дьогтем!

Куштував і ззаду, й спереду.
Кому ложку дьогтю до меду?
Онде, онде, ондечки-дечки!
Тьохкає бідненьке сердечко.

Добре йти по сонечку попаски. 
Та буває гарно й навпомацки...
Нема мені, мамо, та й кращої,
Як отої дівки пропащої...

– Продаю я ниточку з пряжі,
Ту, що вас із судженим зв’яже...
Ойде, ойде, ойдечки-дечки, –
Iще й до колиски вервечки.

Без примовок – що за базарі...
Ви живіть-любіться у парі...
Гаманці купуйте і нички,
Є в нас і замки, і одмички.

Трави і для гузна, й для личечка,
Ось вам і держало, і свічечка,
Зілля для печінки й для нирочки.
Квіточки для діви й пупирочки...

...Аж он і Зара – важко упізнать...
Зоставсь лиш голос... Точно, буде сниться...
На всю щоку глибока борозна
Од батога, немов од блискавиці.

Майнула й щезла серед люду знов.
Спасибі, час і слід її притрушує,
Спиняє пам’ять, мов із рани кров,
Щоб з нею геть не випустить і душу...
ЦИГАНКА
(пісня)
Мабуть, вийняла душу циганка...
Тільки пісня на місце душі
Приліта і царює до ранку,
I танцюють вогні, як ножі.

I сидять посивілі цигани —
Ще сивіші загаслих вогнів...
Iз яких Ви зірок планетяни?
Iзнялися й розтали між снів...

Я і сам би подався за Вами,
Проміняв би свій дім на коня.
Щоб могти чарувати словами,
Не сидів би я дома і дня.

Я зневажив би всі забаганки,
До кишень упустив би вітри.
Ой, циганко моя, ой, циганко,
Говори мені ще, говори...

Не допитуйсь, якого я роду
I чого тебе слухаю так.
Ворожи мені словом свободи,
Хай на серці залишиться знак...

ЛIТОПИСЕЦЬ
Шумує ярмарок оркестром —
Iржання коней, храп і стук,
Перекупок безладний гук —
Баси і дисканти. Й маестро,

Наш сторож, тут. Мені здалось,
Що то не він уже, а я.
Й на мене дивиться здаля
Моя лиш тінь з чужим теплом...

Оглянувсь він — блищать зіниці.
I враз відкрилося по тому,
Як Вихор — наш нічний знайомий —
Метнувсь в Галини з-під спідниці.

Перевернув сапетку яблук
Отетерілій господині.
Вітрисько Польовий до уст дівчині
Припав. Знайшов же дудочку, заядлий!

Вночі — в яругу молоденьку,
Тепер — у горлечко гаряче.
Як мед, слова живі — аж зрячі —
Лилися в неї із серденька.

Палійко юний засоромивсь,
Злетів на голову хлоп’ячу.
Волосся — зайнялося наче
Чи налилося сором-кров’ю.

А третьому — мов хто наврочив,
Такий нахабний — мов людина.
При всіх за пазуху Калині
Поклав долоню, ще й гигоче.

Злякався я: і в днинах, значить,
Присутня ніч містична й глупа.
Вона, як зорі, баньки лупить,
А ми удень її не бачим.

Весь день прив’язаний до ночі,
Як тінню лебідь до землі.
Мов жорно, тінь. Лиш зореліт
Її з землі здійма урочо.

Тож не такі вже безневинні
Ці прохолодні тихі тіні.
Їх виставила ніч осіння,
Щоб стежити й за нами линуть.

Стою в тіні, непевній, чорній,
Мов на межі із ніччю й днем.
Шукає світ увесь мене,
Та давить груди тіні жорно.

А як же я раніше йшов?
Чому стою? Аж бачу: сторож
Біля Галини став, говорить,
Немов до рідної, про... щось.

I зрозумів, чому стою.
Це я із ним настільки зливсь,
Що він спинивсь, і я спинивсь,
Це волю він скорив мою.

Усе, як він показує, сприймаю.
«Наставив Бог своїх поводирів,
Щоб люди бачили так світ, як він велів».
Я зрозумів. Він це відчув, моргає.

Мовляв, свої, чого ж мені дурить?
Та тінь непевності в очах тремтить.
Ага! То, значить, розуму боїшся й ти,
Хоча ти й дух вже мудрий і старий.

Біля Галини хлопців стінка —
На вогнику долоні гріють
I зазирають їй під вії,
Що довгі-довгі, мов хвоїнки.

Вона ж так гірко усміхнулась,
Неначе дівчинка маленька,
Що загубила раптом неньку
Серед чужих людей і вулиць.

Уткнулась сторожеві в душу.
А він голівку ніжно гладив:
— Ну-ну, мала... Бандити, гади! –
I кулаком сварився дужим.

Звичайні люди їй чужі.
Як важко їй — людинотіні —
На велетенських двох площинах,
В буття і смерті на межі...

Вона стоїть. Вона — межа.
Жива і ні. Смутна і рада.
Мов під іконою лампада
Чи на шаблюці кров-іржа.

Навколо ярмарок вертівся,
Як вартістю в мільярд монета,
Хистка, гігантська — мов планета.
В кишенях драних п’яний рився:

— Та я весь ярмарок скуплю
Iз продавцями.
  — Боже мій! —
У відповідь глузливий сміх.
Йому ж лице скривила лють:
— Скуплю за серце у біді,
За золоте, неоціненне.
— Воно у тебе що, в кишені?
— Чого ж там риєшся тоді?


А золоті вогні монет
З калиток світять, з кулаків,
З хустинок-вузликів, які
Жінки під платтячко льняне

Ховають в персах од злодюг...
Пожежа грошей золота
Когось освітить, привіта,
А інших кине, спалить дух.

За два червінці продає
Ярина коси золоті –
Такі, як мріяв стріть в житті,
Ціни ж ніхто їй не дає.

— Занадто дорого, дурна! —
А їх же хтось колись кохав...
Ще нею пахнуть, соком трав.
Яка ж оцій красі ціна?

Вона привітно так: «Бери,
Хоч що очима понесеш».
I кіс її блискучий серп
Навпроти сонця аж горить!

Продав голубку молодик,
Та перед тим, як віддавать,
Мов голуб, в дзьоб поцілував —
Надіється, що прилетить.

А є й такі, як ця стара.
У них потреба торгувати.
Нарве петрушки, кропу, м’яти
Й збува за безцінь всім підряд.

— Та заберіть уже хоч даром,
Не буду ж я назад нести. —
Мій поводир зіперсь на тин,
Вже не велить гіпнозом чарів.

Покірно манить: «Ну ходім».
Вже владу втратив наді мною.
Собака (з ночі) під полою
У нього злякано сидів.

З дахів сичі, осліплі днем,
Незряче бликали білками.
Казкова ніч по дню блукала,
Та вже не вабила мене.

Ці думи нагорнули туги,
Хоч би із ким поговорить,
Цигарку в дядька підкурить.
Не зрозуміє, та, як другу,

Поспівчуває, пожаліє.
Та і мудрить із ним не треба.
Він зроду свій під грішним небом,
Де вклав у хліб всі свої мрії...

* * *
I завернув я до дядьків,
Що на діжках смакують пиво.
Обличчя рідні. Піна сива
У їхніх бородах легких,

Немов кульбаби в ранок зимний,
Що вже зібралися в дорогу.
А поруч айстра довгонога,
Як чапля біла, сіла з ними.

Вже задушевний, непихатий
Мотив по ярмарку блукав.
Один з дядьків над кухлем спав...
А той уже в стоп’ятдесяте

Повчав, як жити між негод.
I мудрість та була проста,
Немов у птаха — щоб літать.
Казав: «Любить зумій когось,

Зумій на людях не ридать».
Скінчилось пиво, й він замовк,
Мов думки втратив поплавок.
Ловила сльози борода.

...А хмари вже мільярди риб
Червоних з заходу пускали.
Й вони по небу косяками
Пливли на нерест. I згори

Метали скрізь ікру вогнисту —
I на дерева, й на дахи.
Вітри стихали: хить та хить.
I ярмарку пожежа нижче

Хилилась, гасла. Біля помпи
З одного боку покупці,
На іншім боці — продавці.
З пустих кишень качали в повні.

...Смеркло. Білий місяць зринув,
Мов жорно, з черепа над площу.
Сріблястої муки пороша
Посипалась нечутно в ринви.

– Що ж ти несеш із ярмарку, Маріє? – 
Скарби душі, надії чи дива?
– Про те лиш пісня розказать зуміє...
Але її ще треба заспівать...
ЛIТОПИСЕЦЬ
Є межа досконалості. Йди.
Лиш за нею являється Боже.
Тільки той, хто дістався туди,
Заперечити Істині зможе.

І ніяка не смерть на межі,
Не диктована смертю хоробрість,
Не земний всепрощаючий обрій –
То всевишні польоти душі.

Ми із тіста одного усі...
Те побачить мені привелося,
Каравай як місили під осінь,
Як співали на сім голосів.

Із семи світанкових криниць
Поприносили воду дівчата.
А в одної вода – непочата,
А у інших вода – горілиць.

І дурманили коси, як хміль...
І красою, як цвітом, вчиняли...
І таке у душі відкривали,
Аж побачив я Бога звідтіль.

Плоть вселюдську місив у діжі,
Срібний-срібний, зарошений потом.
Мудреців видивлявся я потім,
Як шукав Його образ душі...

А дівчата в ту ніч залюбки
Замовляли собі наречених...
І спадали дощами зірки
У Господню діжу незбагненну.

І по вірі Господь їм давав,
Всім шматок відривав караваю,
Оживляв і на землю жбурляв,
Із одного ми тіста. Я знаю...

Потім я це не раз відчував,
Як жінок променисто торкався,
Коли друзів, діток обіймав –
Я всевишній рідні признавався...