ЛЮТИЙ Григорій - 4

Зміст статті

Мама-Марія, частина ІV

 

АВТОР

Ну що, літописцю, вдалося
Відсіять «було» від «збулося»?
Що дяк нашкарябав у книзі,
Що, вибачте, птах на карнизі?

А що прямо в Книгу Буття
Рій зоряний носить спокону?
I лиця нові, мов ікони
Оновлені, з ночі летять.

Недарма ж сідаєш під дзвоном
I решетом часу бездонним
Народ, мов пісок, усе сієш.
Не смієш брехать чи не вмієш?

Алкаєш отруєну чашу,
Щоб випустить душу на пашу...
Та небо не ближча з дзвіниці!
I сипляться, сипляться лиця...

Одне хоч лишилось (як зерня) 
У решеті максималіста, – 
Таке, щоб годилось не з’їсти?
Чи й сам ти пропав без повернень?

I йдеш, не сказати нікому,
Як в очі дивився сліпому,
Тому кобзареві над шляхом,
Що очі за волю – без страху...

Все дихаєш вічності кригу,
А знов ні рядочка – до книги...
Й хоч сльози в душі уродили –
Замерзли розбавить чорнило...

Твій шлях із варягів у греки
Чи той, що знаходять лелеки?
Чи вже розібрався в поході,
Де натовпу шлях, де народу?

Де порох од ніг і підків,
Де пил запашних кизячків?
I стопи чиї без пояснень
Покликав до себе Господь?

Як знаєш для чого – приходь...

 

ПIСЕНЬКА, ЯКОЮ РОЗСПIВУВАЛОСЯ ТРIО: 
МАРIЯ, ОКСАНА I СОЛОМIЯ... 

За царя іще Гороха,
Як людей плодилось трохи,
За царевича Омелька,
Як була земля тоненька,
Наче сонячний млинець,
Склав цю пісню Горобець.

На Кудикиній горі
Стрілись три богатирі:
Смик, Зухвалець і Бридуля,
Добра з трьох би вийшла дуля...
Всім, хто в дурості уперті,
I для тих, що просять смерті,
Для зурочного кота...
Сміх туди не доліта...

Їхав Смик та й на косі,
А Зухвалець – на блосі,
А Бридуля-неборака
Той запріг страшного рака.
Гнав у пекло, вліз у рай!
Кого хочеш вибирай!

Я ж зізнаюся вам щиро – 
Тягне в пісню, як до виру.
Мов Сирена чи шинкарка,
Як до столу срібна чарка...
Заспівали щоб усі,
Хто на воза з нами сів...

На Кудикиній горі
Стрілись три богатирі:
Смик, Зухвалець і Бридуля,
Добра з трьох би вийшла дуля...
Всім, хто в дурості уперті,
I для тих, що просять смерті,
Для зурочного кота...
Сміх туди не доліта...

Їхав Смик та й на косі,
А Зухвалець – на блосі,
А Бридуля-неборака
Той запріг страшного рака.
Гнав у пекло, вліз у рай!
Кого хочеш вибирай!

Можна б ще було співати,
Стали гості позіхати.
Той вдає лише, що слуха,
Той заліз сусіду в вухо
I блука там, наче слон...
Вже їм сниться третій сон:

На Кудикиній горі
Стрілись три богатирі:
Смик, Зухвалець і Бридуля,
Добра з трьох би вийшла дуля...
Всім, хто в дурості уперті,
I для тих, що просять смерті,
Для зурочного кота...
Сміх туди не доліта...

Їхав Смик та й на косі,
А Зухвалець – на блосі,
А Бридуля-неборака
Той запріг страшного рака.
Гнав у пекло, вліз у рай!
Кого хочеш вибирай!
...Врешті пісеньці капець.
Хух. Співа хай Горобець...

 

СОЛОМIЯ

– Пригадуєш, як перше ми зустрілись...
Ти йшла вмирать, а я перейняла...
Побіля мосту люди – мов здуріли,
Вода ревла – по черево волам.

Крижини били – насип аж здригався.
Циганка ворожила на життя.
А люди лізли (навіть хто вагався),
Одна так сіла із малим дитям.

Ти на підводу вже вмостилась, значить.
(А очі – повні вічності ущерть.)
Ти, хто про всіх і зна усе, і бачить,
Ти ж не осліпла, що ішла на смерть?

Хай мали ті для чого рискувати:
Хильнути чарку, вимить тарілки.
Той їхав борг – карбованця – забрати,
А та – щоб першій... в пекло залюбки.

Це ж їх люблю я. Господи, – отара!..
Немов Почайна, Гайчур аж димів...
Повсюди ходить світом Божа кара...
Її побачить треба ще уміть...

А ти ж видюща! Долю навіть бачиш.
Чого ж на віз присіла до Полуд?
– Марійко, сестро, знала я, тим паче,
Мені відкрилось: чорт бере на глум.

Я чула все, що ти мені казала.
Поворушитись просто не могла...
Моя прибита Доленька стояла,
Неначе сліз гарячих напилась...

Як здумаю коли оце про неї,
Неначе забуваю, хто я, де.
В душі – немов розмова із зорею,
Неначе пісня рветься із грудей...

Вода ревла. I що ти їй шепнула?
Було лиш видно: мовила не в лад...
Плечима, наче дівчинка, стенула,
Й у степ отак городами пішла.

Оглянулась – мене мов одпустила...
Торкнулася верхівочок тополь...
Марієчко, яка ж у тебе сила,
Що можеш зупиняти навіть Доль?!

Не раз я потім бачила по людях:
Вже близько Смерть у лініях долонь.
А стрінуться з тобою, і без суду
Долоня чиста – наче й не було...

За що Господь довірив тобі боже?
Та власну Долю й ти не відведеш...
Мене таки стягла ти з того воза.
Сказала, що сестра по цей бік десь...

Марійко, знаєш, тільки ти не бійсь:
Умерти в пісні – щастя при тобі...

– Не сердься, Соломієчко... Одначе
Не все і ти (хоча й провидця) бачиш.
Якби ти знала... краще вже б не знала...
(I, як маленькій, руки цілувала...)

Такого, може, більше не скажу...
Де Доля йшла, там бачиш он – межу...
Там Смерть твоя за Долею стояла,
Ти б бачила, як плакала без жалю...

Там в щирицях я знала справжній рай...
I реп’яшки-причепи, і курай...

I те незнанне навіть, сокровенне,
Що ти в душі готовила для мене...

Весь дикий степ з глибинами краси...
Точить навчилась голос у оси...

Як липа божевільно там цвіла!
Ото звідтіль береться мій талант...

Її розмову вгадую по листу!
(Як часом впасти хочеться в дитинство!)

Її малу слізьми я поливала,
Сама мене подружкою назвала...

В кількох світах блукати научила,
Iдеш отак кругами... під очима...

I проникаєш пізно уночі.
Та вже, немов посвячена, мовчиш...

Урок цей Соломія не проспала,
Не раз, мов жартома, було, питала,
Мов аж у світ Марійчин зазирала:

– Як звуть насправді критку, будяка?
Чому у дички крівця та й гірка?
Заворожив її хто бігти вік зі схилу?
Яке дівоче прізвище в маслини?

– Про це мені не велено казати.
Це – як зарок... як гра – не озиратись...
Вітри малюють онде явори,
Лелечі гнізда, теплі до пори...

Все, мов солома, сказане – горить...
Я тільки в пісні можу говорить...
Бо в пісні все – у Божому диханні –
Осяяне любов’ю, осіянне...

А Смерті – жаль. Їй важко повертатись,
Я цим не можу більше зловживати,
Таке приходить в полум’ї і снах...
На те і Смерть, щоб не зважать на нас...

...Воли вже переправились. 
  А коні
Зазміїлися раптом, понесли.
Було все видно – наче на долоні.
Удар крижини. Моторошний зблиск.

Якась мана. Вода – немов замкнулась.
Ніхто і раз не вигулькнув ніде.
А ти, як мертва, тихо пригорнулась.
А навкруги дзвенів щасливий день!

Шпаки на клені – в радіснім шарварку.
А в голові – суцільна круговерть.
Бо зважитись на смерть – погані жарти,
Та в сто раз гірше бачить саму Смерть!

Проста буденність. Ти ж – сльоза і пісня.
Ти думала вмирати – як співать.
А там же порожнеча лиш зловісна.
Ти ж звикла співом небо відкривать...

Сказала так, мов брала у полон:
«Якби не ти, мене вже б не було...
Не знала я – життя було мілке...
Тепер про світ я знаю щось таке...»

Ти потім стріла меншеньку сестричку...
А потім ми співали понад річку...

Вже стільки літ, а так і не забулось...
Предивне відчуття – як звіддаля.
За мить одну усе перевернулось,
I хто із нас був небо – хто земля?

Як наші голосочки загорілись!
Як голос мій ти в небі обняла!
Не кожен голос здатний та й на квіти...
Це неможливо людям зрозуміти...

Та ж наші голосочки із тобою –
Мов деревця, підпалені грозою,
Зелені листя – як вони горять...
Водою загасити їх навряд...

Тепер весь вік – мов ходим за бідою...
Біда для серця – наче той смичок...
I тільки в пісні, вірую, з тобою
Уже нам не загрожує ніщо...

– Марієчко, удвох би ми згоріли...
Це, кажеш, мало статися колись?
Оксанин голос нам – як озаріння!
Ми першу ж пісню в косу заплели...

Які густі грудні у неї фарби! –
Не гірше сажі й хату підведе... 
Як споришева заполоч під зваби!
Як прохолода у спекотний день...

В тобі ж є все: і зорі, і синичка...
Таких пісень нам чуть не довелось...
Ти – мов якась жива небесна тичка.
А ми навколо душами в’ємось...

Утрьох... Згадай... Хати як стали мазать...
Щоб тільки довше разом... Щоб співать...
А люди потягнулися відразу.
Аж ніяково ціну називать...

Спочатку ми оспівували хати...
Та з пісні храм у небі загорівсь!
А потім мертвих стали оживляти!
Брехня! – хтось каже. Ну і говоріть...

Дарма легенди люди не складають...
Легенда – те, що вирвалось з душі...
Тим, хто не вірить, радо побажаю:
Самі подібне, спробуйте, збрешіть.

Співати пісню – не сапать город.
Є в пісні лиш і вічність, і народ!
Лиш той, у кого пісня ще жива,
Спроможний землю щастям засівать...

Бо пісня – то не плач і не провина,
То духу нашого – дозоряна вершина,
То дав Всевишній нам єдиний шанс...
Коли співаєм – в нас одна душа...