Мама-Марія, частина ІV

 

АВТОР

Ну що, літописцю, вдалося
Відсіять «було» від «збулося»?
Що дяк нашкарябав у книзі,
Що, вибачте, птах на карнизі?

А що прямо в Книгу Буття
Рій зоряний носить спокону?
I лиця нові, мов ікони
Оновлені, з ночі летять.

Недарма ж сідаєш під дзвоном
I решетом часу бездонним
Народ, мов пісок, усе сієш.
Не смієш брехать чи не вмієш?

Алкаєш отруєну чашу,
Щоб випустить душу на пашу...
Та небо не ближча з дзвіниці!
I сипляться, сипляться лиця...

Одне хоч лишилось (як зерня) 
У решеті максималіста, – 
Таке, щоб годилось не з’їсти?
Чи й сам ти пропав без повернень?

I йдеш, не сказати нікому,
Як в очі дивився сліпому,
Тому кобзареві над шляхом,
Що очі за волю – без страху...

Все дихаєш вічності кригу,
А знов ні рядочка – до книги...
Й хоч сльози в душі уродили –
Замерзли розбавить чорнило...

Твій шлях із варягів у греки
Чи той, що знаходять лелеки?
Чи вже розібрався в поході,
Де натовпу шлях, де народу?

Де порох од ніг і підків,
Де пил запашних кизячків?
I стопи чиї без пояснень
Покликав до себе Господь?

Як знаєш для чого – приходь...

 

ПIСЕНЬКА, ЯКОЮ РОЗСПIВУВАЛОСЯ ТРIО: 
МАРIЯ, ОКСАНА I СОЛОМIЯ... 

За царя іще Гороха,
Як людей плодилось трохи,
За царевича Омелька,
Як була земля тоненька,
Наче сонячний млинець,
Склав цю пісню Горобець.

На Кудикиній горі
Стрілись три богатирі:
Смик, Зухвалець і Бридуля,
Добра з трьох би вийшла дуля...
Всім, хто в дурості уперті,
I для тих, що просять смерті,
Для зурочного кота...
Сміх туди не доліта...

Їхав Смик та й на косі,
А Зухвалець – на блосі,
А Бридуля-неборака
Той запріг страшного рака.
Гнав у пекло, вліз у рай!
Кого хочеш вибирай!

Я ж зізнаюся вам щиро – 
Тягне в пісню, як до виру.
Мов Сирена чи шинкарка,
Як до столу срібна чарка...
Заспівали щоб усі,
Хто на воза з нами сів...

На Кудикиній горі
Стрілись три богатирі:
Смик, Зухвалець і Бридуля,
Добра з трьох би вийшла дуля...
Всім, хто в дурості уперті,
I для тих, що просять смерті,
Для зурочного кота...
Сміх туди не доліта...

Їхав Смик та й на косі,
А Зухвалець – на блосі,
А Бридуля-неборака
Той запріг страшного рака.
Гнав у пекло, вліз у рай!
Кого хочеш вибирай!

Можна б ще було співати,
Стали гості позіхати.
Той вдає лише, що слуха,
Той заліз сусіду в вухо
I блука там, наче слон...
Вже їм сниться третій сон:

На Кудикиній горі
Стрілись три богатирі:
Смик, Зухвалець і Бридуля,
Добра з трьох би вийшла дуля...
Всім, хто в дурості уперті,
I для тих, що просять смерті,
Для зурочного кота...
Сміх туди не доліта...

Їхав Смик та й на косі,
А Зухвалець – на блосі,
А Бридуля-неборака
Той запріг страшного рака.
Гнав у пекло, вліз у рай!
Кого хочеш вибирай!
...Врешті пісеньці капець.
Хух. Співа хай Горобець...

 

СОЛОМIЯ

– Пригадуєш, як перше ми зустрілись...
Ти йшла вмирать, а я перейняла...
Побіля мосту люди – мов здуріли,
Вода ревла – по черево волам.

Крижини били – насип аж здригався.
Циганка ворожила на життя.
А люди лізли (навіть хто вагався),
Одна так сіла із малим дитям.

Ти на підводу вже вмостилась, значить.
(А очі – повні вічності ущерть.)
Ти, хто про всіх і зна усе, і бачить,
Ти ж не осліпла, що ішла на смерть?

Хай мали ті для чого рискувати:
Хильнути чарку, вимить тарілки.
Той їхав борг – карбованця – забрати,
А та – щоб першій... в пекло залюбки.

Це ж їх люблю я. Господи, – отара!..
Немов Почайна, Гайчур аж димів...
Повсюди ходить світом Божа кара...
Її побачить треба ще уміть...

А ти ж видюща! Долю навіть бачиш.
Чого ж на віз присіла до Полуд?
– Марійко, сестро, знала я, тим паче,
Мені відкрилось: чорт бере на глум.

Я чула все, що ти мені казала.
Поворушитись просто не могла...
Моя прибита Доленька стояла,
Неначе сліз гарячих напилась...

Як здумаю коли оце про неї,
Неначе забуваю, хто я, де.
В душі – немов розмова із зорею,
Неначе пісня рветься із грудей...

Вода ревла. I що ти їй шепнула?
Було лиш видно: мовила не в лад...
Плечима, наче дівчинка, стенула,
Й у степ отак городами пішла.

Оглянулась – мене мов одпустила...
Торкнулася верхівочок тополь...
Марієчко, яка ж у тебе сила,
Що можеш зупиняти навіть Доль?!

Не раз я потім бачила по людях:
Вже близько Смерть у лініях долонь.
А стрінуться з тобою, і без суду
Долоня чиста – наче й не було...

За що Господь довірив тобі боже?
Та власну Долю й ти не відведеш...
Мене таки стягла ти з того воза.
Сказала, що сестра по цей бік десь...

Марійко, знаєш, тільки ти не бійсь:
Умерти в пісні – щастя при тобі...

– Не сердься, Соломієчко... Одначе
Не все і ти (хоча й провидця) бачиш.
Якби ти знала... краще вже б не знала...
(I, як маленькій, руки цілувала...)

Такого, може, більше не скажу...
Де Доля йшла, там бачиш он – межу...
Там Смерть твоя за Долею стояла,
Ти б бачила, як плакала без жалю...

Там в щирицях я знала справжній рай...
I реп’яшки-причепи, і курай...

I те незнанне навіть, сокровенне,
Що ти в душі готовила для мене...

Весь дикий степ з глибинами краси...
Точить навчилась голос у оси...

Як липа божевільно там цвіла!
Ото звідтіль береться мій талант...

Її розмову вгадую по листу!
(Як часом впасти хочеться в дитинство!)

Її малу слізьми я поливала,
Сама мене подружкою назвала...

В кількох світах блукати научила,
Iдеш отак кругами... під очима...

I проникаєш пізно уночі.
Та вже, немов посвячена, мовчиш...

Урок цей Соломія не проспала,
Не раз, мов жартома, було, питала,
Мов аж у світ Марійчин зазирала:

– Як звуть насправді критку, будяка?
Чому у дички крівця та й гірка?
Заворожив її хто бігти вік зі схилу?
Яке дівоче прізвище в маслини?

– Про це мені не велено казати.
Це – як зарок... як гра – не озиратись...
Вітри малюють онде явори,
Лелечі гнізда, теплі до пори...

Все, мов солома, сказане – горить...
Я тільки в пісні можу говорить...
Бо в пісні все – у Божому диханні –
Осяяне любов’ю, осіянне...

А Смерті – жаль. Їй важко повертатись,
Я цим не можу більше зловживати,
Таке приходить в полум’ї і снах...
На те і Смерть, щоб не зважать на нас...

...Воли вже переправились. 
  А коні
Зазміїлися раптом, понесли.
Було все видно – наче на долоні.
Удар крижини. Моторошний зблиск.

Якась мана. Вода – немов замкнулась.
Ніхто і раз не вигулькнув ніде.
А ти, як мертва, тихо пригорнулась.
А навкруги дзвенів щасливий день!

Шпаки на клені – в радіснім шарварку.
А в голові – суцільна круговерть.
Бо зважитись на смерть – погані жарти,
Та в сто раз гірше бачить саму Смерть!

Проста буденність. Ти ж – сльоза і пісня.
Ти думала вмирати – як співать.
А там же порожнеча лиш зловісна.
Ти ж звикла співом небо відкривать...

Сказала так, мов брала у полон:
«Якби не ти, мене вже б не було...
Не знала я – життя було мілке...
Тепер про світ я знаю щось таке...»

Ти потім стріла меншеньку сестричку...
А потім ми співали понад річку...

Вже стільки літ, а так і не забулось...
Предивне відчуття – як звіддаля.
За мить одну усе перевернулось,
I хто із нас був небо – хто земля?

Як наші голосочки загорілись!
Як голос мій ти в небі обняла!
Не кожен голос здатний та й на квіти...
Це неможливо людям зрозуміти...

Та ж наші голосочки із тобою –
Мов деревця, підпалені грозою,
Зелені листя – як вони горять...
Водою загасити їх навряд...

Тепер весь вік – мов ходим за бідою...
Біда для серця – наче той смичок...
I тільки в пісні, вірую, з тобою
Уже нам не загрожує ніщо...

– Марієчко, удвох би ми згоріли...
Це, кажеш, мало статися колись?
Оксанин голос нам – як озаріння!
Ми першу ж пісню в косу заплели...

Які густі грудні у неї фарби! –
Не гірше сажі й хату підведе... 
Як споришева заполоч під зваби!
Як прохолода у спекотний день...

В тобі ж є все: і зорі, і синичка...
Таких пісень нам чуть не довелось...
Ти – мов якась жива небесна тичка.
А ми навколо душами в’ємось...

Утрьох... Згадай... Хати як стали мазать...
Щоб тільки довше разом... Щоб співать...
А люди потягнулися відразу.
Аж ніяково ціну називать...

Спочатку ми оспівували хати...
Та з пісні храм у небі загорівсь!
А потім мертвих стали оживляти!
Брехня! – хтось каже. Ну і говоріть...

Дарма легенди люди не складають...
Легенда – те, що вирвалось з душі...
Тим, хто не вірить, радо побажаю:
Самі подібне, спробуйте, збрешіть.

Співати пісню – не сапать город.
Є в пісні лиш і вічність, і народ!
Лиш той, у кого пісня ще жива,
Спроможний землю щастям засівать...

Бо пісня – то не плач і не провина,
То духу нашого – дозоряна вершина,
То дав Всевишній нам єдиний шанс...
Коли співаєм – в нас одна душа...

НАД РIКОЮ ЖИТТЯ МОГО...
(пісня)

 

Над рікою життя мого,
Над рікою життя
Білі гуси із вирію
Вже додому летять...
Перед деревом пам’яті
Я одна на мосту.
Білі гуси за хмарами –
Мов гілля у цвіту...

Вже нічого не боязно,
Що судилось – збулось...
Одлюбилось, одвірилось,
Та не згасло чогось...
Щось таке незагоєне
Промовляє душа, – 
Мов за обрій до Господа
Їй за мить вирушать...

Низько кланяюсь світові
Я за ласку його:
I за сльози на вітрові,
I за серця вогонь.
За любов невідмолену,
За пісні солов’їв,
I за душу оголену,
I за дзвони гаїв...

Він гукне на побачення
I надійде мій строк...
Рідний обрій розв’яжеться,
Наче мій поясок...
Перед деревом пам’яті
Я одна на мосту.
Білі гуси за хмарами – 
Мов гілля у цвіту...
АВТОР
Бреду по саме серце у степу... –
Де тато йшов і мама молодою.
Боюся ставить стомлену стопу –
Болить усе у мене під стопою.

Благаю, й ти ходою не порань.
Не потопчи цікавістю простою.
Така Всевишня, лагідна пора!
Лишилось лиш зійтись горі з горою...

Я так цю землю змалечку люблю...
I хоч обох бездушний час орає...
Любов’ю душу вічну я палю,
Та, як земля, вона все не згорає...

Коли чужинець йде в моїм краю,
Дрижить земля. Мій Господи, не сердься.
Прийми мій біль у пісні на краю.
Прости цей зойк мого сліпого серця...

Бо я корінням висповідавсь так,
Й земля мені – як, може, більш нікому...
Iз Того Світу буду прилітать
По сміх по Ваш – по цю життя оскому...

Моя земля мені заповіла
Не рушить тайн, у серце перелитих.
Бо лише кодом власного тепла
Її скарби ви зможете відкрити...

Бреду по саме серце у степу...
Де тато йшов і мама молодою.
Боюся ставить стомлену стопу.
Болить усе у мене під стопою...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ 

Під кожною ступнею в нас криниця…...
Життя моє, Гуляй-Поле моє,
Тебе нам забувати не годиться...
Чи десь таке у Господа ще є?

Той яр за двором – мамина погибель...
Весною в нім гатили снігом став...
За ніч іще й розводили там рибу...
Чи виросла в нім рибка золота?

 

ЧИ ХТО IЩЕ ТАК БАЧИВ
ГУЛЯЙ-ПОЛЕ...

Чи хто іще так бачив Гуляй-Поле?
Воно чи відкривалось так кому?
I хто його од лиха одозволить,
Як ти, Маріє, піснею – од мук?

У нас ні скель, ні гір, щоб заховатись, –
Хіба он за могилу чи сльозу!
Гуляй, душа, як волею багата!
Лиш не плазуй!

У нас пісні в степу – неначе храми!
Над ними – очі, очі матерів!
Й хоч ворогів – незлічені орави,
Посмій прозріть!

Куди сьогодні йдеш ти, Гуляй-Поле?
Полтава й та – з облоги до руїн!
Чернігів, Київ! – навіть на престолах –
Скрізь Кураї.

В нас вітряки такі ж, як у Полтаві,
I віра та ж, і ті самі вітри.
I тої ж хочем долі ми і слави.
Даватись доки ж будем нас дурить?

Було в нас ким пройти через «ніколи»!
А душ яких! А витязів! О Русь!
Я вірю: є сьогодні Гуляй-Поле! 
Я вірю, є! 
  I вірити боюсь...

Чи хто іще так бачив Гуляй-Поле?
Воно чи відкривалось так кому?
Ось тут живе (знайома вже) Горголя,
Та, що і з Раю викличе куму.

Сто літ живе. Як точно – сто і трішки,
До місяця не раз сходила пішки...
Як молода була іще й здорова,
Давали по волу за чорні брови.

Тепер людей усе те не обходить,
Питають про врожай більш, про погоду,
Як грякне грім чи як немає грому?
Всяк про своє... Та й рипає додому.

А щоб зайти з гостинцем та присісти...
Чи захворій – немає їх і вісти...
Марія ж – та почує за версту. 
Та що казать? – Хіба лиш тільки тут?

I в дзвонаря, і в Вівді, що згорає...
В Обрубка – теж... Хоч там вона – співає...
Той чорт такий... В нім сили – як у зерня.
Не буде чим – очима світ розверне.

Ви б бачили, як те усе бува:
Плете очима, а вона співа...
Лише її затріпа голосочок,
З лози на верші в’юниться листочок...

– Брехня, плете він культею, зубами...
– Еге, та сила діє лиш з піснями.
Вона в піснях купа нас вечорами...
– Ну ти й брехло – до бісової мами...

– Найлегше всього, брате, відмахнутись.
А ти зумій глибинами відчути...
Господь усім дає по нашій вірі,
Душа у нас – щоб білий світ помірять.

Марії душу знаю я давно,
Для неї світ – як біле полотно.
Погляне раз – скупає і одягне.
На жоден гріх звідтоді не потягне.

Коли встига? Дав Бог їй стільки часу! – 
На сто віків! На сотні доль відразу!
Їй, певно, жить і жить іще й по смерті...
Її слідочки в душах не зітерті...

Гостини у Горголі їй – що ліки...
(А та вже вічна. Їй вже – більше віку...)
Марію там нічого не ляка:
Що бузина дає їм молока,

Що пес вночі, як соловей, щебече,
Що тінь верби – кожухом коло печі,
На ній приляжеш – літечком задише,
Там сон такий – життів малих вартіший...

У неї вишні квашені на вишнях,
I райські яблучка – неначе Хтось розвішав...
Разки цибулі сушаться, гриби.
Вона вночі зніма свої горби...

Її купає місяць молодою, –
Змива літа, пускає за водою...
Татарник женихів навколо хати!
Така краса! – Очей не відірвати.

На неї зирить світ у кожну зірку,
Немов крізь двері вічності – в прозірки...
Вона ж до ранку в люстра із пісень
Не може надивитися на себе.

А той дзвонар! А Костович! Гафія!
А той пастух, що вітром степ засіяв...
А та ворожка, що всю правду каже!
А те дівчатко, що дві долі зв’яже...

Бабуня в капцях, що на Той Світ ходять,
На ярмаку сидить біля воріт...
Опудала живенькі на городах,
Неначе духи зношені, старі...

Той, що кишені робить домовинам,
Купля для них місця з-під немовлят...
Висушує на сонці, замовля,
Приймає звістки людям звідтіля,
Своїх деньочків іншим добавля...
I ще багато в чім його провина...

А батько-Дзвін, а Круча, а Синичка!
А із очима людськими теличка! 
А вовною забите джерело!
А шлях курний козацький за селом...

На тім шляху ніхто сідать не хоче.
Біжать там тіні – кожного затопчуть...
А сотня, що прийшла од Жовтих Вод,
Що на весь світ гукнула: «Ми – Народ!

ГЕЙ, КОЗАЧЕ...
(пісня)

Він у полі орав,
Як почув її плач
(Так не плаче і воля безсила...),
Билась чайка об шлях
I шуміли бори,
Українська земля голосила.
Він покинув усе,
Він злетів на коня,
(Сивку-Бурку не випряг із плуга...)
I чорніла за ним несходима рілля
Од Дніпра до вечірнього пруга.

Гей, козаче-сокіл,
Ти летиш високо,
Будеш одиноким
Ти, зізнайся, доки?
Гей, козак-Недоля,
Що тобі найвище?
— Тільки наша воля,
Що, як вітер, свище...

Бігли дітки за ним
I дружина-краса,
Засівали ту ниву сльозами,
Молотили сльозу
I пекли з неї хліб,
Наче мальви, цвіли голосами.
Він скака з Жовтих Вод,
Він і спить на коні,
I річки, і могили орає.
I гукає його українська земля,
I безпам’ятство чорне карає.

Гей, козаче-брате,
Рушимо додому,
Сили не набратись
У краю чужому.
Гей, козак-Недоля,
Що тобі найвище?
– Тільки наша воля,
Що, як вітер, свище...

А триста вдів, для кого світ померк...
Що і синів послали теж на смерть!
Про них чи хто складе коли пісень?
Чи хто згада в роботі день у день...

А той орач, що виорав криницю!
А Вернидуб! А Волос! А Щириця!
А Мальва біла – скіфська ще царівна! –
Вночі стає красуня богорівна!

Марії слово нічим нам помірять...
В нім щось таке, що люди йому вірять.
Мов небо прихиляє попід ноги...
Про нас співа – а наче бачить Бога...

Земля і небо в неї – навзаєм.
У Гуляй-Полі, каже, все своє...

Чумацький шлях – дорога в Крим по сіль.
Є в небі теж і щуки, й карасі...

Навпроти, каже, кожної зорі
Душа чиясь чи навіть цілий рід... 

Великої Ведмедиці зірки –
То Рід Сокрут, Малої – Діденки...

А понад кручами, де світяться Стожари,
Там ковалі-брати (в крові – татари...).

А над ліском, де ходить потайком
Столітній дуб до юної криниці,
Гніздечко там синиці-жартівниці,
Вже доньки тої, що її, була,
Iз хижих лап котячих одняла.
Тієї, що (це тільки поміж нами) 
Підпалює весь Гайчур вечорами...

А джерело дівоче біля кручі!
У нім – немов наплакана, вода...
Любов і Смерть там ходять неминуче,
Там доля долю вічно вигляда...

Дівчатонька туди приходять вранці,
Щоб додивлятись віщі свої сни.
Вінок криниці у степу палаці
Співа про те, щоб рідне боронить...

 

ВЖЕ КРАСНЕ СОНЕЧКО...
(пісня)

Вже красне сонечко до раю
Скотилось ген по небокраю...
I в білих льолях вийшли зорі
Iз хат, що місяць побілив...

В садах запахла матіола
Про те, що не вернуть ніколи...
Люби мене, як я кохаю...
Так нелюбов твоя болить...
Приспів:
Господи, хай назове мене рідною,
Хай погукає довіри відпить, 
Те, чим відкриюся, те, що повідаю,
В жодній зневірі уже не згорить...

Вік би дивилася – не надивилася,
Слухала мову кохану і сміх...
Те, що до тебе в душі народилося,
Плаче ночами у грудях моїх...

Може, то син твій, а може, то донечка
Кличе, щоб дав ти воскреснуть ім’я...
Світ увесь божий шука оборонечка,
Знай, моє серце, давно я твоя...

* * *
 – Зірки Марії – солов’їна мука,
На кожній зірці – хата із садком,
Той, хто хоч раз узяв її за руку,
Одпив душі Господнє молоко.

– Вона, мені так бачиться нівроку, 
Для всіх – ранкова зірка ясноока...

– У неї все так просто, так ласкаво.
Чужих нема для неї, от їй-право.

Оце заходив якось був розбійник, – 
Такий страшнючий – справжній богатир.
Що говорила – чули тільки стіни,
Пішов од неї – прямо в монастир.

А вже таке розказує малечі,
Що ті літають янголами з печі.
На лобі гулі, а в очах – зірки,
У неї все і так, і навпаки.

Город їй переорюють кроти.
Всі в неї добрі – відьми і чорти.

I сльози в неї, й бісики в очах.
Вона так любить переповідати,
Як на Різдво веселі чортенята
Катаються у небо на димах,

Їдять кутю із Божої руки...
Як вулиці впрягаються в санки,
Землі не чують – линуть у світи.
Говорить так, що й ти – ось полетиш...

Не знаєш, заздрить їй чи співчувати,
Їй Гуляй-Поле татонько і мати,
Душі Господньої – безприкладний порив. 
Про нього може вічність говорить...

 

КОТИГОРОШКО
(пісня)

В степу зоряній вишиванці,
Щастям кликаний всі часи,
Народився син та й у бранки —
В Україноньки зі сльози.

Котигорошко, візьми цю землю
В свисток вербовий для хлопчака.
Хай всесвіт виповнить вербова музика.
Сльозина в горлі. Душа легка...

Змію голови всі розбиті,
Хто супроти ще — тільки лжа.
Розпинали хлоп’я неситі,
Що Вкраїнонька та й чужа!

Ти народжений з горошини,
Де покотишся, там і сійсь!
Як не кликала мати сина —
Сила в небо вся! Можеш — смійсь!

Богатирський сон теж минає,
Вечорами гул визріва.
I щемить душа, і співає
Вже летить з небес булава...

 

БОГДАН

Він – батько названий,
  ще як сказать тепліше...
У нього в грудях рана є невтішна.
Чи народився Той уже чи Та,
Щоб незагойну рану затоптать?

Як він шукав, щоб хтось його послухав! – 
Всевишню душу, а не просто вуха...

Щоб з ким було і плакать, і молитись, 
Вітчизною, мов кров’ю, поділитись.

Iще малим у балочку-Кімличку,
Було, заскочить, сяде коло дички
У затишку, як в Бога на причілку,
Та й гомонить до груші чи до бджілки.

У ті часи ще там побіля граба
За вітряком стояла скіфська баба.
Він так при ній безпечно почувався,
Прийди і вовк – напевно б не злякався...

Навпроти сонечка (обманювать негоже) 
Та балочка і справді – вухо Боже...
Вже де б не був, а чує його скрізь...
Без Бога він на неї б не набрів...

Як старшим став, як стало сил без міри,
Туди заходив, як у храм до віри...
Скіфянку там ночами оживляв
(Я бачив їх, але завжди здаля...),

Ховав її він од людського ока.
I знаю лиш, що горда і висока,
Казали люди – зграбна і моторна.
Ураз і зникла, як прокляті жорна...

Казали, характерник він. Як свисне –
Аж батогами блискавка повисне!
На клич до нього прибігав тарпан,
Останній вже. Теж з волею пропав...

 

ТАРПАН
(пісня)

То був уже останній,
Гордий, мов дух, тарпан,
Він прибігав ночами,
В степ отамана брав.
I, як нікому з смертних,
Він говорив-іржав:
«Рід мій з гуляйпіль стертий,
Рідна земля — чужа!
Стільки гарячих коней
Їсть із хазяйських рук!
Ми не дались нікому,
Я твій не раб, а друг!
Ти мій останній вершник,
Я твій останній кінь.
Ставити нам не вперше
Наше життя на кін!»
I через гори й води,
Все вище, як Божий Дар,
Ангельський лик свободи
Їм відкривавсь з-за хмар.
Здрастуйте, ясні зорі,
Вами душа цвіте.
Божі луги прозорі,
Віри лице святе.
«Всіх кобилиць загнали
В обрій – за смертний пруг.
Біль цей ти маєш знати,
Ти – по недолі друг.
Я не прошу поради,
Землю я всю оббіг.
Розкіш вмирать — не зрадить
Навіть самим собі!»
Місяць в степу – багаттям,
Хлопців круг нього – тьма.
Скільки в нас волі, браття,
Долі лише катма!
Знаю, що нас чекає,
Кожен бунтар – не пан.
Степ у крові в нас грає,
Духом ти теж тарпан!

Як той Марійчин божий хутірець,
Як щире все, що ходить навпростець...

Він думав – світ весь серцем відігріє...
Це він її, Марієчку, намріяв?

 

ТРИ СМЕРЧI...

Три смерчі безоглядно йшли степами, –
Три чорні крики, три бездонні ями...

Один схопив орла, другий – коня.
На сонце мітив третій серед дня.

З Покровки йшов один, другий – з Поліг.
А той, що з Дібрівки, неначе чорний сніг... –

Ось-ось сипне на голову Господню...
I бігла дівчинка по краєчку безодні.

Чи Подоляночка, чи Мальва – не вгадати.
Рожеве плаття, білі гусенята.

Лозиночкою щастя завертала...
Все бігла й бігла – доки не розтала.

Лишила присмак пісні у душі
Про те, як спала хмарка в спориші...
МАХНО – ЦАР, МАХНО – БОГ...
(пісня)
Розпинали нас. Ще казав мій дід,
Як сльоза текла — не здолати вбрід.
Як займався степ од кривавих ран,
А хто жить хотів — за життя вмирав.
Українонька — в солов’ях острог,
Всяк щипа її — мов смачний горох!
Суне голод-мор — аж нутро пече,
Тільки мед пісень по вусах тече.


То стара карга чи з косою Бог?
Не журися, брат, заведем удвох:
Махно — цар, Махно — бог
З Гуляй-Поля — до Полог,
А з Москви до Хранції
Поїдять хай пранці їх!

Черепи в степу, мов курай, несло,
А з хрестів гаї скрізь росли на зло.
То свята земля, то батьківський прах
Нам життя верта на семи вітрах!
Соловейків бить — не знайти стрільця,
Менші куль у них золоті серця.
Марусино, ти пожалій мене.
По вусах тече мед-ім’я хмільне.

По вусах тече — не вертається,
Бог жартує чи насміхається?
Ой, гоп, куме, не журись,
В Махна гроші завелись!
Гроші не друковані —
Копитами ковані.

 

МАХНОВСЬКИЙ БIЙ

* * *
Як виходили в похід та й махновці,
Озивались дрижаки у Каховці.
Як виходили махновці уранці,
Танцювали кулемети на тачанці.

Ой немає першим пилячки,
Кулі ж усі їхні – гордячки,
Першому пилячка не в оці,
Їх кохають кулі охоче,

Обцілують груди і личко,
Ще, буває, й дасть жаба цицьки.

Правда в очі шаблею креше,
Як душа не гола – то бреше.
Тут не треба і до ворожки,
Усі раді, гей, ще й я трошки...

* * *
Червоні й білі сунули степами...
А з Гуляй-Поля виступав Махно.
Круки – мов кулеметними стрічками,
Три дні хрестили неба знамено, – 

Кудись усе летіли і летіли,
Здавалося, не буде їм кінця...
– Це має статись. Небо так схотіло.
Iнакше Бог не явить нам лиця, –

Сказав Салій і запалив махорки,
Ядучий дим ковтаючи, як мед.
– Я теж піду, – пристав і Голий Жорка, –
Хоч знаю, що загину – наперед.

 

СТОЛИЦЯ СТЕПIВ
(пісня)

I нечесані, і голота ми...
Агітують нас та все ротами!
Ми із Врангелем чи із Радами?
Кому хліб віддать будем раді ми?

Ти махни мені, гей, отамане,
Як Махно-козак поспита мене,
Як ударить кінь мій копитами,
Волю-вольницю будем пити ми!

Всі, хто пруть по хліб, — сила вражая,
Є для красних дріб і для Врангеля!
За гостинці їм — ми сторицею.
Гуляй-Поле, гей, нам столицею!

Iз Гуляй-Поля, з Запоріжжя ми,
Нашій армії — воля дріжджами!
Наша армія та й народная,
Дармоїдам всім неугодная!

Ми для них були — попандополи,
А вони ж наш хліб смачно лопали!
I нечесані, і сволота ми,
Агітують нас та все ротами!

Дістав з-під стріхи сивого пістоля...
Луг приголубив, Гайчур вдалині...
– Гріх чару ту, що нам підносить доля,
Старатись перескочить на коні...

Зайшов зрання на цвинтар до бабуні,
Обняв дітей сусідських – в дерезі...
Оддав борги, підкову зняв із клуні.
– Ну ось я й вільний линути до зір...

Богдан уже підняв Бочанську сотню. 
Услід за ним вербівці підтяглись.
А он піщанці, гурівська босота,
А там он хутірські – немов полин...

Якісь усі не те, щоб безпорадні, –
Мов не в собі – мов тільки-но зі сну...
У всіх забрали нитку Аріадни –
Дідами слану долю-борозну.

Вони із неї виткали свій прапор,
Свій чорний прапор – білого не гірш!
– За землю ми – єдину нашу правду,
А ти за кров воюєш чи за гріш? 

 

ЧОРНИЙ ПРАПОР
(пісня)

Чорний прапор наш – то від чорних рук,
Переораних доль рілля.
А червоний ваш – то захланний крук,
Що в крові людській пир справля.

Чорний прапор наш їм заслав весь світ,
Обійма нас світ, як вогонь!..
Кістка в горлі – ми. Їм ніхто не свій, 
Як віддать не хоче свого!

Нашу віру ми берегли в землі,
Сієм вік її у свій прах.
I встає вона од пролитих сліз!
I співа вона на вітрах!

«Кажуть красні нам,
  гей, хоч круть, хоч верть.
Кажуть білі нам – білий сміх...
I судилось нам у ярмо чи в Смерть,
Ми одні віки – проти всіх...

Проти білих, проти красних,
Проти синіх і жопастих,
Проти голоду і долі
Заголилось Гуляй-Поле.

Лихварю давай за п’ятак,
А червоні жруть все – за так!

А ми зробим рулі-рулі,
А ми скрутимо їм дулі!»

Співали хлопці з присвистом і гиком,
Первак бравад із розпачу скипав.
Яка ж ти, воле, щедра і велика! 
Яка ж ти, доле, вибором скупа!

«Дай калитку і калину,
А ми вріжемо вражинам!

А ми любимо ті гості,
Що біліють їхні кості...»

Учора ще ласкаві, як телятка,
Жували всмак плаття у матерів.
Під вікнами закоханим дівчаткам
Витьохкували тонше солов’їв. 

А нині скрізь оскали вовчі в лицях.
– Це ти чи ні, синочку, озовись!
– На голу шаблю дай хоч подивиться,
Немов на діву злякану колись...

На конях грають ті, хто має коней.
А дехто он на грушах, яворах...
З корінням вирвані пустилися в погоню.
Повсюди голосіння по дворах. 

У сідлах соколята, мов у гніздах...
Коріння жил криваві в пилюзі.
Гарцює воля. Правди діти ніде.
Така ця кістка. Ось вона. Гризіть...

А дітвори між мальвами – як маку...
А наречені – ручки в стременах...
Народе мій, не знав ти зроду ляку!
Робив – як віл. Так де ж твоя вина?

Тополі бігли, запнуті у хмари,
I Гайчур біг, забувши вже куди. 
Якої ще придумати їм кари?
Якої ще накликати біди?

Йшло військо вдаль. Вертали шляхом рідні.
Душі окраєць дяк пташкам кришив...
...Дивився вслід махновцям дуб столітній,
Козацьку думу листом ворушив...

Десь там заміс твого, народе, тіла.
Життя, що б’є з відкритих твоїх ран...
Тимчасом од Покровки вже гриміло,
Балками розлягалося: «Ура-а-а-а!»

Маріє, чуєш, матінко Господня,
Чи то не люди, а самі вітри
Наш степ увесь пронизують сьогодні:
Маруся, раз... Маруся, раз, два, три...

Отак зійшлось. Це ж мало так зійтися!
Махновці, білі й красні водночас
Одну і ту ж співають... Сотні тисяч...
Якби їх звів. Це ж можна б світ вінчать...

Це ж голос душ озвався в них раптово
Помимо волі – степу навзаєм.
«Враждєбні вихрі» й «За царя» – у крові 
Степ замінив на радісне, своє.

Йшли білі, і махновці, і червоні...
Аж ген в степу – у Бога на долоні...

Все почалось, гай-гай, іще в тій пісні...
На приспіві ударила гроза!
Якісь були слова у ній зловісні,
Хтось з нас сказав: чи не вернуть назад?

Там три шляхи. Там камінь серед степу.
Направо підеш – друга забувай.
Наліво – ой, Оксанчина халепа...
Пряму – мені лишалося співать...

Були й спинились. Кум якраз прилемзав...
Ото було б замовкнути, так ні ж...
Оксанин голос вихопивсь, як лезо.
I Соломіїн зблиснув – наче ніж.

Де й злість взялась.
  Не спів зайнявсь, а сварка.
Таке – хоч поли дружбі одрізай!
I в кожнім слові – болю повна чарка!
I кожен приспів грякав – як гроза. 

Звідтоді ми уже не озирались...
Хоч би здригнув якої голосок!
I так воно пророче оберталось! –
Ураз розсипавсь пісні колосок!

Гнат Соломіїн – з білими направо,
Марко Оксанин – лівий до красна!
Степан з Богданом довше всіх орали,
Та врешті й ті прибились до Махна.

I ось аж де – у полі всі зустрілись,
Яким пісням усе це одридать?
I чом ти, душе, в пісні не згоріла?
I що нам в сім’я втрутила орда?

БУШУВАЛИ КОСМIЧНI ВIТРИ...
(пісня)

Бушували космічні вітри
I тремтіла у млості земля.
Од безумств молодої пори
Кров і досі нам зір застеля!

Сонце — колесо в наших тачанках,
Коні космосу, гей, вороні!
Ми покликані волю зачати,
Народилися ми на коні!

Наче буйна трава після злив,
Ми вставали під чорний покіс.
Тільки зорі хрущами гули,
Тільки бризки пожеж з-під коліс!

Шкіру нашу — одвіку волячу —
Рвав Господь батогом блискавиць.
Од заграв прозрівали незрячі,
Щоб ніколи не падати ниць.

Подорожник не вигоїв степ,
Сон-трава не дала забуття.
I не кинув дурман у вертеп,
Піднімала нас брага життя.

Сонце – колесо в наших тачанках,
Коні космосу, гей, вороні!
Ми покликані волю зачати,
Народилися ми на коні!

Зійшлося боєм біле і червоне,
Степ застогнав – од балок до яруг.
Аж в обрій маки вдарили в долоні,
Аж обізвався з полум’я Перун...

Немов посліпли: хто й за що тут б’ється?
Зчорніла пісня, впала у жита.
А сич із Дібрівки,
  мов Смерть сама, сміється...
– Прощай, дівчино, зоре золота... 

 

МАХНОВСЬКА
(пісня)

Як збирала Воля у степу махновців,
Обіцяла любощі на свою біду!
Все життя весіллям
  стане для вас, хлопці,
Буде на весіллі Смерть за молоду!

Приспів:
Ой ще й не жили ми, вже пора збираться.
Не кажіть вернутись, не просіть добить!
Любо, братці, любо, як же любо, братці, 
Випускати душі, наче голуби... 

Як збирались сльози, гей, у чорну хмару,
Та й у чистім полі вдарила гроза...
Дав Господь махновцям в руки Божу кару,
Чим платить за неї – слова не сказав.

Я по цей бік вийшов,
  ти – по той бік, брате,
Поміж нами світ весь – як з очей ріка...
Рано, братці, рано! Рано помирати!
Хто з нас Божу кару має у руках?

Приспів:
Ой ще й не жили ми, вже пора збираться.
Не кажіть вернутись, не просіть добить!
Ще ніхто й не плакав, а пора сміяться!
Будемо сміяться, щоб не затужить.

Як чорна хмара, облягли махновці 
I красне й біле. Всі вже допекли!
Степанів полк заходив проти сонця.
Богдан за гаєм крівцю он пролив. 

Вже ткали смерть махновськії тачанки.
Втікали геть алюром полохким,
А то ураз ставали, мов підранки,
I розвертались в роги, як бики.

Салій чекав у засідці і бачив,
Весь той казан, задуманий Махном.
Вже підкладав диявол неледачий
Під нього дрова й кості заодно.

Та й запалив пропащою душею...
Смоли заворушився кип’яток.
Як вішальник, над вічною межею
Гойднувся світу фіговий листок.

Схопив за руку сторож ярмарковий.
На мить у спалах обрій закотивсь...
I стало видно місяця підкову,
Як зерна зір Всевишній молотив.

О Батьку наш, ти все на світі можеш, 
Я не прохаю вимірів легких...
Ти дай мені єдине тільки – жорна,
Щоби мололи з муки і муки.

Щоб порох часу скреснуть міг у тернах,
Щоб кожна мить пізнала вороття.
З муки щоб міг змолоти знову – зерна,
Любов – із муки, з смертоньки – життя.

Мов косарі, ішли у білих льолях 
Услід за військом тисячі смертей.
Красиві всі, лише пойняті болем,
Бо кожна – мати. В кожної – святе.

Лиш кіс вінки поблискували в сонці
Сталево-смертним блиском вороним...
– Ой дітки-дітки, в рідній сторононьці
Невже не можна жити без війни?

I грянув грім. Вода на полі стала.
I дощ, і сонце змішані в одне.
Веселка, й Смерть, і од життя – кружала...
I Яблучко із пісні наливне.

I зорі – всмак, і поцілунки – потай,
I що не встигли за життя сказать, –
Місила все роз’ятрена кіннота,
I не було стежиночки сльозам...

Хто що надбав – те й мав в руках і в серці,
Той бивсь за межу ціпом, той – ціпком,
Гей, за волів голоблею – Оверко,
I за кохання спалене – Левко...

В обох руках – по шаблі у Богдана,
Степан – той дишлом хмари розганя...
Затис Білаш рукою в грудях рану
I далі в бій пришпорює коня. 

 

ШАБЛI
(пісня)

Як пиячили шаблі у степу,
Кров пили червону й кров голубу.
Наливали всмерть шинкарці хмільній,
Розливали, марнували напій.

Шабля не питає, як тебе цілує, —
Любиш чи не любиш — душу віддавай!
Жінка не попустить — чорт не пожартує!
В кожнім справжнім пеклі є маленький рай!

Ти куди ж це, хлопче, їдеш, куди?
Там шаблі не п’ють ні сліз, ні води.
Келих серця чорноокій тримай,
В нім цвіте-шумить вино через край!

Як шаблі в степу широкім пили,
З неба падали камінням орли,
Похмелялись трутизною круки.
I було отак не день, а віки!

Залізний хрест із цвинтаря у Жили – 
Немов мечем (аж моторошно!) б’є.
Мов поруч з ним розверзнуті могили! –
Всім характерник жару додає.

Богдан, що геть розрубує до сідел,
I той не раз відсахувався вбік.
– Ну й дав же Бог! Піди кому повідай!
– Диявол, а не чоловік!

Йому й попався Гнат – немов на палю. 
А Соломія ж з ним була – одне!
Вона в ту мить дитятко годувала...
Таке пташа кирпатеньке, смішне...

Як потойбічно Жила реготався!
У Соломії кров з груді пішла...
Вона звідтоді стала не своя вся.
Немов нерідна стала їй мала.

ВIДГУЛЯЛИ ВIТРИ...
(пісня)

 

Відгуляли вітри молоді та зелені,
Стільки ока за ними — ні кола, ні двора.
Їм на кляпи порвали їхні чорні знамена,
Їм загнали в горлянки горопашне «ура!»

Хлопчаки-бусурмани, харцизякове плем’я,
Вашим сім’ям солодким
  юшить місячна путь.
Вам дано було силу запліднити всю землю,
Ви ж пустили чужинців там, де корені п’ють.

I не стало пощади, мов горілки під ранок.
Світ дивився річками і вовками з глибин
Через петлі в снігах, через очі підранків.
I хрестилися коні в небеса — на диби...

Марко Оксанин кинувся до річки,
I сотня з ним – немов крізь масло ніж!
Та вже за них Махно поставив свічку...
Їх зашморг там очікував скоріш.

Кинджальним просто в вічі розстріляли,
З-під кручі били. Жоден не вцілів.
Богдан поткнувся потім до Оксани,
Та розказать не вистачило слів.

А бій кипів. Кусались коні вражі –
Немов сказились, скупані у злі.
...В агонії ніхто не зауважив,
Як дивний храм відбився на землі.

А далі проявилась Божа Матір. 
Її топтали з кров’ю у багно,
Місили сліпо, хижо і затято.
Літав по полю, шаленів Махно. 

I вже коли пожежа бою гасла,
Його настигли краснії орли.
Упав Степан, отамана закривши, 
Між пальців зорі й маки потекли.

Й хоч як було баритися нестерпно,
Та брала верх цікавість молода.
Дививсь козак ізранений за Смертю,
У діри в тілі власнім підглядав...

Аж доки Смерть роботу не скінчила,  
Й настала в Бога хвилечка така,
Коли згорта і пташка свої крила,
Сидить притихла й більше не тіка.

 

ВIДШУМIЛИ КРИВАВI ЖНИВА...
(пісня)

Відшуміли криваві жнива,
За ніч встала прим’ята трава.
А в хлібах непокірний хлопчак
Не хотів помирати ніяк.

Весь порубаний – світить душа,
Ще баривсь на Той Світ вирушать,
Не приймав із небес благодать,
Все просив одпустить погулять.

«Буду я недалечко ходить.
Як захочеш – покличеш за мить.
Я нічого собі не візьму,
Крім любов’ю роз’ятрених мук.

Обіцяв я прийти, відпусти
За оті веселкові мости.
Поцілую очима її – 
I хай судять мене солов’ї.

Дай іще поблукать по траві,
Посміхнутись у води живі,
Дарувати стежину степам...
Я тоді повернуся і сам.

Я нікуди, повір, не втечу,
Затулю лиш од вітру свічу...»
Наче матінку рідну, просив.
А в очах вже зірки хтось гасив...

Відшуміли криваві жнива,
За ніч встала прим’ята трава,
Коник повід в росі волочив,
Все іржав — не пускав одпочить.

I травинкою степ не забув
Ті зізнання, що кінь тільки чув.
I упало, як зірка між трав,
Те, що шабельці лиш дарував...

Для чого все було оце, мій світе? –
I голод, і толоки, і пісні,
Якщо отак... Якщо усе – на вітер...
Як все – примарніш духу полинів...

В гнізді яєчка коні розтоптали,
У небі плакав жайворон малий,
Ой дітки, дітки, як би ви літали!
О, як би рідно вами степ моливсь!

...Ще їхню кров зміша земля й процідить,
Освятить цвітом, здатним воскрешать...
...Є на землі завжди у Бога свідок –
Людська душа...

 

ДЕ ВIТРИСЬКА ЗУХВАЛI...
(пісня)

Де вітриська зухвалі
I полки дерези,
Ви росли-воювали
Шабельками з лози.

Пустуни чорноброві,
Цвіт душі на порі, –  
Вас у світ для любові
Привели матері.

Як же сталось, хлоп’ята,
Ми не зчулись, коли
Ви лозові згубили
I криваві знайшли?..

Плаче мати убога
На краєчку села:
– Чом я в нього малого
Шаблю не одняла?

А навколо дівчатка
Золоті, як зірки,
Годували вінками
Коненят із руки.

Що вам, хлопці, та слава,
Хай у небі літа...
Ось Вам ріки молочні,
Ось медові уста...

Та не слухали хлопці,
Покидали столи.
Смерті в очі заглянуть
На край світа ішли.

...I шумить по могилах
У степу ковила:
Чом ти шабельку, мамо,
В мене не відняла?..

 

ЛIТОПИСЕЦЬ
Я

стільки раз вмирав у цьому світі, —
То за дітей, то навіть за примар. 
Тремтіти вчивсь. Учився не тремтіти. 
I душу клав щоразу на олтар.

— Йому дав Бог! — чув, заздро кажуть люди,
Але за що, хоч хто спитав коли? 
За те, що зроду не боявсь покути, 
Жертовним словом Господу моливсь.

За те, що йшов я жити і вмирати,
Без жодних торгів зважувавсь: візьми!
Що навіть смерть відходила, як мати,
I йшла шукати правди між людьми...

I кожен раз, як піднімався з праху,
Як дарували безвість небеса,
Приймав життя без відкупу і страху,
I кожен раз любов’ю воскресав...

I знову час такий... – не знаю, де я... 
Але прошу, як треба, не жалій. 
За ті слова, що в Бога за межею... 
За ті слова, що на межі моїй...

 

МОВ НА СУДI У БОГА ПОБУВАЛА...

З лицем невпізнаним зустріла день Марія,
Обрусом чорним коси пов’язала.
За ніч вона не те, щоб постаріла – 
Мов на суді у Бога побувала...

Жила й раніше на краєчку пісні,
А це – немов за пісню віддалася...
(Пішла такою у часи зловісні
Богданова матусенька Палазя...)

– Я ж не помру. Я діток не покину!
Вони ж усі довірились мені!
А соняхи стрибали із-за тину
I товпились розквітлі у вікні.

В житті уперше подумки співала...
Це якось неприродньо. Це – як гріх.
Я ж із піснями діток колисала,
Я ж їх піснями викохала всіх.

 

ЯК БУЛИ ЩЕ В МЕНЕ КРИЛА...
(пісня)

к були ще в мене крила,
Я про те й не знала...
З небесами говорила,
I у снах літала.

А тепер така наруга
I у будні, й свята.
Чом не дав Господь удруге
Крилам одростати?

Вже і літечко – не літо,
Серце – не зігріте.
I немає в цілім світі
Серця пожалітись.

Умовляти, знаю, марно
Чаєчку підбиту,
Щоб її без її пари
Научить радіти...

Над рікою-далиною –
Сонечка покоси.
Я пішла б та й за тобою
I на Той Світ боса...

Я пішла б – не озирнулась 
I на красну днину.
Та на кого ж, та на кого
Діточок покину?

Летіть, летіть, лебедоньки,
Летіть – не вертайте...
Всіх, хто море переборе,
Радо привітайте...

Найстарший Нестор спав один на лаві,
Мізинчик Павлик – поруч на лежанці, 
А решта – покотом: Богдан, Амвросій, Слава,
Настуня, а за нею і Маланка.

Усі ранковим сонечком умиті,
Немов літали – ручки розпростерті,
На сонних не могла все надивитись...
Але жалем – не захистиш од смерті...

Всіх – і трирічного Павлусика збудила...
– Вставайте, спати сиротам негоже...
Не знала, звідки бралася в ній сила.
– Роботи, дітки, накотилось – гори.

Тобі, Меланю, – подоїть корову,
Павлусику з Богданом гуси пасти,
А на тобі, Амвросій, свині й дрова,
Полоти – Славі. Зварить їсти Настя... 

Хоч білі й красні полягли дотла,
Махновців, кажуть, жменька уціліла,
Од них сьогодні звістка прилетіла,
Щоб забирали рідних до села.

Iз Нестором поїдемо по тата.
Йди запрягай, там гріх йому чекати...
Вже убрана, врочиста – мов на свято...
Боялася дітей перелякати...

Аж за селом притримав Нестор коней,
Обняв худеньку матір – як дівча...
Й вона, хто не губилася ніколи,
Припала до юначого плеча...

...А їх лежало – як снопів – без ліку...
I де він, твій? Вже краще б не знайти!
Напівживого, хай би і каліку...
А люду сунуло чимдалі – тих і тих...


– Мого не бачили? – у розпачі питали.
– А чули? – стогін по очеретах... 
I в лиця мертві знову зазирали.
Питали і боялися питать...

Марія ж не питалася – вклонялась
Усім-усім – і мертвим, і живим.
Мов нивку горя власного орала –
Вела коня недолею вдови.

Одні тужили, інші – оніміли,
Iшли з іконами, родинами й самі.
Прибиті горем – чорні й посивілі, –
Мов сам диявол вів їх силоміць.

...Степан лежав у лузі під вербою.
Спіткнувся кінь, тривожно заіржав.
Марія аж іскулилась від болю,
Просила сина, щоб не під’їжджав.

Одна пішла. Ні словом не корила.
Питала лиш, чом світ увесь горить?
Як із живим, причинно говорила,
Немов хотіла Смерть заговорить...

– Не холодій, соколику, Степане.
Згадай же нашу пору золоту!
З тобою ми і в кучугурі спали,
I не замерзли, Господи, а тут...

Ти ж світ мій весь! Ну як же я без тебе? –
Вітрець доносив Нестору слова.
I він пустив коня поперед себе,
Пішов той плач, той біль переривать.

IЗ ВОГНЮ — У ПОЛУМ’Я...
(пісня)

Так пронизливо пахнуть
  кіньми стоптані трави
Під гуляйпільським небом по балках навесні.
Може, хто й не повірить,
  але то таки правда:
Найпалкіше кохання на пропащій війні.

Iз вогню — у полум’я
Вирватись на волю як?
Їм тачанка-гойдалка
З пекла — аж до зір.
Ні один не скориться,
Любляться — мов борються —
Найхижіша горлиця,
Найніжніший звір.

Довірялися зорям, цілували калини,
Iз долонь напували наших коней гнідих.
В кожній балці лишили незачату дитину,
Наче сонячні зливки почуттів молодих.

I коли у степи прилітають тюльпани,
I коли з підземелля рвуться чорні вітри,
Наче сміх пустунів розливає степами,
Мов біжать за хрущами голоси дітвори.

Там, де грілись піснями,
  там, де голови клали,
Де у ямках од ліктів
  гнізда пташечки в’ють,
Землю предків своїх ми так яро кохали,
Що вона вже ніколи нас не зможе забуть...

* * *
Степана вдвох поклали на підводу,
Взяла на руки голову його.
Мов Суд Страшний збирав свою негоду, –
Людьми весь степ захмарило кругом.

Й тут з немовлям з’явилась Соломія,
В одній сорочці білій – до землі...
Простоволоса. Жах од неї віяв.
А реготала: «Горе запаліть!»

Дитям махала, наче макогоном...
(Воно ж, мале, не здатне вже й кричать,
Як цвіт, зів’яло – ось-ось захолоне...)
I смертний блиск ярів в її очах.

Не зупиняли люди божевільну.
(По стільки горя випало усім,
Що ми і справді їх судить не вільні.)
Марії ж груди розпанахав сміх!

З підводи кинулась:
  «Подруженько, признайся...
Ти ж найдобріша з нас. Це ж я. Згадай.
То ж серденько твоє в руках, то ж щастя...
Не муч його, сестриченько, віддай...

Воно ж ще й Божу посмішку не вмило,
Не піддавайся, душу не губи...»
Удруге врятувать не мала сили...
І все ж не відступалася, молила,
Немов сама не напилась журби...

Той стогін перекинувся у пісню, –
Високу, чисту, вищу од зорі.
Була вона врочисто-благовісна,
Аж люд спинявся, кидав тягарі *.

(Парфентій так співав колись за глодом…,
Мов поруч – Бог, мов скаржився – йому...)
Із усіма (щоправда, трохи згодом)
І Соломія стала серед мук...

Марієчка підбігла. Та – мов стіни
Навколо Соломії престрашні...
Перед Марією спустилась на коліна,
Дитяточко поклала їй до ніг...

Зняла до неба руки, посміхнулась,
Так якось – винувато, – мов Біді...
Й до Гайчура пішла – не обернулась…,
По травах – не лишаючи слідів.

Під кручею вода лиш закипіла.
Ніхто не кинувсь навіть рятувать.
На другий день дістали її тіло.
В одній могилі з Гнатом їм лежать...

Без домовин, у полотні й ховали...
Всі разом: вдови й дітки ворогів –
Примирені. I ті, кому все мало!
I ті, кому вже не віддать боргів!

Усім ставало місця під травою...
Чому живим їм світ такий тісний?
З розсіченою двічі головою
Ходив Богдан селом, як навісний.

Казав, не знає, що йому робити...
I де та правда? Й де той наш Господь?
Розбився світ. А якось треба жити...
Де взять любов, щоб відчай побороть?!

Марія ж Соломіїну дитинку
Назвала так, як маму – Соломія.
I зажила... Що тільки не під тином...
То у комуні. То – на дармовії.

То хату маже десь після роботи,
То дома не вгаває до зорі.
Немов стожильна. Плакала лиш потай.
Все ніколи – ні вмерти, ні старіть...
* тягар – лихо (тут)

А ось Богдан змарнів ураз, подався,
Все рідше і на свята вибиравсь.
Та, може, як бувало, ще б піднявся,
Якби не зруйнували злидні храм.

 

СМЕРТЬ ДЗВОНА

Той храм стояв не тільки на майдані...
Весь вік він – у Богдановій душі.
Нехай замовкли дзвони полум’яні,
Та він їх чув, як співи споришів...

Уранці вийде. Сонце на дзвіниці...
Хмарки біліють, грають голуби.
Й душа ураз стріпнеться, наче птиця.
I як їй не воскреснуть, не любить?!

Наїхало тоді – до генералів...
Бундючні, у шкірянках ще яких!
Ті, що ізроду нивки не орали, – 
П’яниці і бездушні жебраки...

Підклали (як фортеці!) вибухівки...
А храм же на жовточках будувавсь!
На тих сльозах – і покритки, й сирітки,
На синяві, що небо пролива...

Лиш загудів... Земля – аж задвигтіла.
Шибки повисипались – за версту,
Заплакав люд, бабусі захрестились.
Розвіявсь пил. А храм – весь тут як тут...

Хто сміливіші – кинулись благати,
Поопускавши очі долілиць:
– Лишіть його, за нього Божа Мати...
I падали із душ, як із дзвіниць...

Були, що цілували навіть ноги...
Шкірянка бризкав слиною:
  – Убрать!
Давайте, шевеліться, мать у рогі,
В три бога похрестіть усєх пора!

Удруге вже заклали – так заклали!
Iз м’ясом одривалися шматки.
Схитнувся храм, схилився і помалу
Осів під голосіння й матюки. 

Казали, возведуть з нього лікарню,
Суцільні брили. Місиво – не більш.
Та це ж не влада, чуєш, – Божа кара!
Ні людям ні собі.

Ще місяць той фундамент розбивали,
Возили на дороги і у яр.
Iз храмом – і Богдана мов ховали,
Iзліг уже – ні в степ, ні на базар...

За тиждень десь, як землю зарівняли,
Передсвітом уранці і помер.
В ту ніч Марія ледве задрімала,
Та щось її збудило з інших сфер.

Так дзвін будив до того, як дзвонити...
Зійшлось до нього люду – півсела...
Лежав Богдан. Навколо внуки, діти...
I в мертвого сльоза чомусь текла...

Це, може, було можна й не згадати
(Хто бачив, хто не бачив – всяк бува...),
Але ж як цілу хмару заховати?
Прийшла і стала в нього в головах...

Й на сорок днів прийшла до нього вдруге.
I раптом задзвонила, наче дзвін.
Аж клекіт розкотився по яругах,
Аж захитався у очах весь світ.

Замірилась (у небо блискавиці!),
Постояла, тривожно погула,
Й, зронивши кілька крапельок на лиця,
Хитаючись, степами побрела

Туди, за хутірець аж десь Марійчин...
Де ще земля і небо – мов повінчані...
I там всю ніч в агонії пробилася –
Аж доки в землю сплакалася вся.

...Невдовзі поховали і Оксану,
Одна відрада – приспані пісні.
То дітки помагали голосами,
Тепер – вже ні.

За долями світами розлетілись.
– Пора й мені збиратись. Зажилась...
Моя свіча вже майже догоріла.
...I в Лавру, як бабуся, подалась...

НА ПРОЩУ...

 

Рідню зустріла: 
  – Ви хоч би сказали...
Отак ураз... Зібрали б ми хоч Вас...
– А смерть хіба кого попереджала?
А Бог із ким порадився хоч раз?

«З синичкою веселою поплакать –
Ніж із людьми – було чомусь радніш...»
Ні з ким про це не хтілося балакать, 
Мов не було од неї та й рідніш...

Аж за село синичка проводжала,
Співала їй усе, що не мине...
Й душа чогось із нею так співала...
Ох, ця душа – дівчаточко дурне...

Їй ще і досі – хочеться співати.
Старує, а і досі не стара...
В дорогу ту, де й вузлика багато,
Очима хоче світоньку набрать... 

Десь там Степанко... Пам’ять не зітерла. 
Вже зачекався... Бог же парував...
В мені ж іще... В мені ж іще не вмерла
Та дівчинка, яку він цілував...

Намірилась додому й не вертатись.
Прямісінько до Бога – од святих.
В дорозі див набачила багато.
Начулася історій непростих –

Клубочків тих, на власний чимось схожих...
От би було зібрати до пуття...
Але кому їх передати зможеш,
Щоб вишив людям килим їх життя?..

Легка ішла – ні торби, ані гривні,
Гріхи і ті згубила – вір не вір...
Один лиш гріх, хоча доволі дивний,
Несла у храм – на себе наговір...

Ще той, перед Богданом, ще дитячий,
Як не посміла правду розказать...
Що син його той хрест украв – неначе
Богдану серце наскрізь пронизав.

Охрім осліп невдовзі. Не покаявсь...
А міг же іншу стежечку топтать.
Було ж у нім і щире, нелукаве...
Не врятувала – значить, не свята...

Отак ішла, журилась у колишнє,
Легка і досі – хоч немолода.
То десь дитятко людям поколише,
То заспіва. I має – хто що дасть...

Попроситься на ніч у крайню хату...
А коли нею люди погидують,
То пташкою обернеться й крилата
З синичками на дубі заночує...

У Канів на деньочок завернула.
Тарасу поклонилась на горі.
Просиділа – аж моторошно – в думах,
Поки й Дніпро під вечір загорівсь...

Одним-одна весь день. Це хто б повірив...
Кобзар приходав, правда... Жалібно так грав...
А де ж народ? Хто слухатиме ліру?
Хто тій бандурі сльози повтира?

Усеньку ніч сама собі співала
«Реве та стогне», «Байду» і «Думи...»,  
Неначе душу власну сповивала...
I «В кінці греблі...», й «Тяжко із людьми...»

Свої й чужі – про хміль і про коноплі,
Про кропиву жагучу край села,
I про свиней у золотих пантофлях...
...I, помолившись, вдосвіта пішла...

За Каневом догнала двох прочанок, 
Одну – з Полтави, іншу – із Черкас.
Й хоч ті були поважніші, з речами,
Довірились, здружилися ураз.

В гурті і справді легшає дорога:
Той втішить чим, той байку розповість...
Та ж сестри всі, хто вирушив до Бога...
Та ж любі всі, хто має добру вість...

Ходила вже у Лавру Михайлина...
Докія ж карту бабину несла...
– Ще день чи два – і Київ наш прилине!
I в душі наші зійде Божий лад.

Яка краса підходити до нього!
Не їхати чимдуж і не пливти,
Поволі милуватись разом з Богом,
Вдихать його пилок – аж золотий...

Ці кручі, що говорять з небесами,
Софія, Лавра. Вал, як світ, старий...
Цей трунок дум, настояний віками...
I Либідь тут, і Щек тут, і Хорив...

Про вік, дітей дівчата говорили,
Марія ж – мов возносилась весь день... –
Пошерхлими вустами ворушила,
Словечка запасала для пісень...

Вбирала все на вулицях, у Лаврі.
Невже із цим та можна помирать?!
Чому судилось бачить це під старість?
Що є у світі рівне цим дарам?!

Якби хто знав, за що вона молилась... – 
Щоб Бог не вмер, щоб світ та й не пощез!
А у душі піснями все світилось!
А серце билось: поживи іще...

Під час молитви стільки їй відкрилось:
I голос мами чула, і бабусь.
Не тільки бачила – із ними говорила.
– Не бійтесь, мамо, я ще повернусь...

I тільки так промовила... I тільки
На ту ікону очі підняла... – 
Мов блискавка! – Прикрила аж повіки!
«Це ж я ще юна. Господи, це ж я...»

– Дівчатонька, голубоньки, погляньте...
Мене тоді художник змалював...
Поблажливо всміхалися прочани,
Ніхто її в іконі не взнавав...

– Напевно, баба з’їхала із глузду...
Втішали: 
  – Не розстроюйся, бува.
Хрестили – мов скидали цю обузу:
– Соромилася б – сива голова...

Дарина й та сказала їй на вухо:
– Отямся вже, на себе он поглянь...
Нікого не знайшлося їй – по духу!
Знов сиротою вийшла звідтіля.

Останні мідяки дала жебрачкам...
Вклонилась Лаврі, вирвалась із дум...
Агов, Гуляй-Поле, долізу я і рачки...
Вже йду.

...За місяць і добралася. Присіла,
Обсипана зірками, в спориші...
Дівчата йшли, сміялися, гавіли,
Співали те, що рвалося з душі...

Її пісень співали – аж дуріли!
«Та ж наші в них і барви, й висота!
Здається, підібралось гарне тріо!
Як Соломія – друга обпліта...

Підводить третя низько – як Оксана...»
– Дівчатонька, спасибі за пісні.
Вони ж мої, це ж я їх колисала,
Спиніться, заспівайте ще мені...

– Отямтесь, бабо, смішно, це ж народні...
I далі, не спиняючись, пішли...
Хиталася на краєчку безодні,
Шамшіла голосочком ковили: 

– Нехай там що, а мусять знати люди:
Це я співала, слово це – моє...
Народні? – хай. Я згодна все забути.
Але ж душа чомусь не віддає… –

Як ластівки під вікнами, як зорі...
Мої вони. Крізь душу перейшли.
Душа наткала стільки тих узорів,
А так, як пісня – жоден не болить...

Мої, бо ж як Господь простить за світ цей,
За ту любов, що в нього я взяла?..
За безмір той, що у душі по вінця?
За все, за все, чого не берегла...

Я не суджу людей, що не щедріші,
Що не цінують. Всякого бува...
Хоч ні, за пісню дав хтось вчора вишень,
Й старий копач – у косу цілував….

Мої вони, мої вони – як діти,
Од них мені відказуватись – гріх...
Безгрішних свідків стільки в цьому світі: 
Цей сад, цей луг і місяць угорі...

Мої вони перед землею й небом...
Це ж я, їх воскресаючи, пишу...
Мені ж за них нічогоньки не треба,
За них у Бога й дня – не попрошу...

* * *
Сусідський кіт знайшов її на Ґанку.
Не чула тіла. Вдарив морозець.
Душа десь раювала наостанку
Небесними стежками навпростець.

Усеньку ніч із місяцем гуляла,
З малечею купалась під дощем.
Ще з хутірця життя своє гортала,
На рушнику стояла під вінцем,

Де цілував Степан, де скрипка грала
(Не мала сил усе те забувать!..),
Де днів разок розсипавсь, мов коралі...
В борщі вже й півник той,
  щоб їх склювать...*

Змайнуло все так солодко-безтямно...
Ні розпач не душив уже, ні плач,
I лиш коли прощалася з піснями,
Душа чогось, як дівчинка, зайшлась,

Чогось так безутішно затужила
До яворів, до неба і тополь:
– Візьміть мої пісні собі на крила,
Благослови, мій світоньку, дозволь.

Пошерхлими вустами ворушила:
– I ті, що я в печі була стопила,
Як рятувала взимку дітвору...
I ті, що у душі моїй згоріли,
I ті, що спопеліють, як помру...

Візьміть же їх, хоч ви, вітри всесильні,
Вітрилами поставте на човни.
Чи поселіть у душі ваші вільні,
Хай в вас бринять-вчуваються вони...

Як рушники вінчальні непродажні,
Їх удалось душі моїй наткать...
Вони ж для Вас нічого не заважать,
Ні їсти не попросять, ні кутка.

* Коли молодець розсипавсь пшоном, то підступний Ох перекинувся півнем і став клювать пшоно, але одна пшонина закотилась під підлогу...

Простоволоса, сива, трішки строга.
Сиділа – мов готова під вінець.
I грів їй кіт уже схололі ноги,
I умивав сльозою вітерець.

 

ЛIТОПИСЕЦЬ

Гроза пройшла.
З гуашевого неба
Патьоки потекли – мов із картини
(Дитини плач так омиває душу...).
Й мене, вже сивого, тополі
Взяли за руки
Й повели у степ
Показувати Бога...