ВIДГУЛЯЛИ ВIТРИ...
(пісня)

 

Відгуляли вітри молоді та зелені,
Стільки ока за ними — ні кола, ні двора.
Їм на кляпи порвали їхні чорні знамена,
Їм загнали в горлянки горопашне «ура!»

Хлопчаки-бусурмани, харцизякове плем’я,
Вашим сім’ям солодким
  юшить місячна путь.
Вам дано було силу запліднити всю землю,
Ви ж пустили чужинців там, де корені п’ють.

I не стало пощади, мов горілки під ранок.
Світ дивився річками і вовками з глибин
Через петлі в снігах, через очі підранків.
I хрестилися коні в небеса — на диби...

Марко Оксанин кинувся до річки,
I сотня з ним – немов крізь масло ніж!
Та вже за них Махно поставив свічку...
Їх зашморг там очікував скоріш.

Кинджальним просто в вічі розстріляли,
З-під кручі били. Жоден не вцілів.
Богдан поткнувся потім до Оксани,
Та розказать не вистачило слів.

А бій кипів. Кусались коні вражі –
Немов сказились, скупані у злі.
...В агонії ніхто не зауважив,
Як дивний храм відбився на землі.

А далі проявилась Божа Матір. 
Її топтали з кров’ю у багно,
Місили сліпо, хижо і затято.
Літав по полю, шаленів Махно. 

I вже коли пожежа бою гасла,
Його настигли краснії орли.
Упав Степан, отамана закривши, 
Між пальців зорі й маки потекли.

Й хоч як було баритися нестерпно,
Та брала верх цікавість молода.
Дививсь козак ізранений за Смертю,
У діри в тілі власнім підглядав...

Аж доки Смерть роботу не скінчила,  
Й настала в Бога хвилечка така,
Коли згорта і пташка свої крила,
Сидить притихла й більше не тіка.

 

ВIДШУМIЛИ КРИВАВI ЖНИВА...
(пісня)

Відшуміли криваві жнива,
За ніч встала прим’ята трава.
А в хлібах непокірний хлопчак
Не хотів помирати ніяк.

Весь порубаний – світить душа,
Ще баривсь на Той Світ вирушать,
Не приймав із небес благодать,
Все просив одпустить погулять.

«Буду я недалечко ходить.
Як захочеш – покличеш за мить.
Я нічого собі не візьму,
Крім любов’ю роз’ятрених мук.

Обіцяв я прийти, відпусти
За оті веселкові мости.
Поцілую очима її – 
I хай судять мене солов’ї.

Дай іще поблукать по траві,
Посміхнутись у води живі,
Дарувати стежину степам...
Я тоді повернуся і сам.

Я нікуди, повір, не втечу,
Затулю лиш од вітру свічу...»
Наче матінку рідну, просив.
А в очах вже зірки хтось гасив...

Відшуміли криваві жнива,
За ніч встала прим’ята трава,
Коник повід в росі волочив,
Все іржав — не пускав одпочить.

I травинкою степ не забув
Ті зізнання, що кінь тільки чув.
I упало, як зірка між трав,
Те, що шабельці лиш дарував...

Для чого все було оце, мій світе? –
I голод, і толоки, і пісні,
Якщо отак... Якщо усе – на вітер...
Як все – примарніш духу полинів...

В гнізді яєчка коні розтоптали,
У небі плакав жайворон малий,
Ой дітки, дітки, як би ви літали!
О, як би рідно вами степ моливсь!

...Ще їхню кров зміша земля й процідить,
Освятить цвітом, здатним воскрешать...
...Є на землі завжди у Бога свідок –
Людська душа...

 

ДЕ ВIТРИСЬКА ЗУХВАЛI...
(пісня)

Де вітриська зухвалі
I полки дерези,
Ви росли-воювали
Шабельками з лози.

Пустуни чорноброві,
Цвіт душі на порі, –  
Вас у світ для любові
Привели матері.

Як же сталось, хлоп’ята,
Ми не зчулись, коли
Ви лозові згубили
I криваві знайшли?..

Плаче мати убога
На краєчку села:
– Чом я в нього малого
Шаблю не одняла?

А навколо дівчатка
Золоті, як зірки,
Годували вінками
Коненят із руки.

Що вам, хлопці, та слава,
Хай у небі літа...
Ось Вам ріки молочні,
Ось медові уста...

Та не слухали хлопці,
Покидали столи.
Смерті в очі заглянуть
На край світа ішли.

...I шумить по могилах
У степу ковила:
Чом ти шабельку, мамо,
В мене не відняла?..

 

ЛIТОПИСЕЦЬ
Я

стільки раз вмирав у цьому світі, —
То за дітей, то навіть за примар. 
Тремтіти вчивсь. Учився не тремтіти. 
I душу клав щоразу на олтар.

— Йому дав Бог! — чув, заздро кажуть люди,
Але за що, хоч хто спитав коли? 
За те, що зроду не боявсь покути, 
Жертовним словом Господу моливсь.

За те, що йшов я жити і вмирати,
Без жодних торгів зважувавсь: візьми!
Що навіть смерть відходила, як мати,
I йшла шукати правди між людьми...

I кожен раз, як піднімався з праху,
Як дарували безвість небеса,
Приймав життя без відкупу і страху,
I кожен раз любов’ю воскресав...

I знову час такий... – не знаю, де я... 
Але прошу, як треба, не жалій. 
За ті слова, що в Бога за межею... 
За ті слова, що на межі моїй...

 

МОВ НА СУДI У БОГА ПОБУВАЛА...

З лицем невпізнаним зустріла день Марія,
Обрусом чорним коси пов’язала.
За ніч вона не те, щоб постаріла – 
Мов на суді у Бога побувала...

Жила й раніше на краєчку пісні,
А це – немов за пісню віддалася...
(Пішла такою у часи зловісні
Богданова матусенька Палазя...)

– Я ж не помру. Я діток не покину!
Вони ж усі довірились мені!
А соняхи стрибали із-за тину
I товпились розквітлі у вікні.

В житті уперше подумки співала...
Це якось неприродньо. Це – як гріх.
Я ж із піснями діток колисала,
Я ж їх піснями викохала всіх.

 

ЯК БУЛИ ЩЕ В МЕНЕ КРИЛА...
(пісня)

к були ще в мене крила,
Я про те й не знала...
З небесами говорила,
I у снах літала.

А тепер така наруга
I у будні, й свята.
Чом не дав Господь удруге
Крилам одростати?

Вже і літечко – не літо,
Серце – не зігріте.
I немає в цілім світі
Серця пожалітись.

Умовляти, знаю, марно
Чаєчку підбиту,
Щоб її без її пари
Научить радіти...

Над рікою-далиною –
Сонечка покоси.
Я пішла б та й за тобою
I на Той Світ боса...

Я пішла б – не озирнулась 
I на красну днину.
Та на кого ж, та на кого
Діточок покину?

Летіть, летіть, лебедоньки,
Летіть – не вертайте...
Всіх, хто море переборе,
Радо привітайте...

Найстарший Нестор спав один на лаві,
Мізинчик Павлик – поруч на лежанці, 
А решта – покотом: Богдан, Амвросій, Слава,
Настуня, а за нею і Маланка.

Усі ранковим сонечком умиті,
Немов літали – ручки розпростерті,
На сонних не могла все надивитись...
Але жалем – не захистиш од смерті...

Всіх – і трирічного Павлусика збудила...
– Вставайте, спати сиротам негоже...
Не знала, звідки бралася в ній сила.
– Роботи, дітки, накотилось – гори.

Тобі, Меланю, – подоїть корову,
Павлусику з Богданом гуси пасти,
А на тобі, Амвросій, свині й дрова,
Полоти – Славі. Зварить їсти Настя... 

Хоч білі й красні полягли дотла,
Махновців, кажуть, жменька уціліла,
Од них сьогодні звістка прилетіла,
Щоб забирали рідних до села.

Iз Нестором поїдемо по тата.
Йди запрягай, там гріх йому чекати...
Вже убрана, врочиста – мов на свято...
Боялася дітей перелякати...

Аж за селом притримав Нестор коней,
Обняв худеньку матір – як дівча...
Й вона, хто не губилася ніколи,
Припала до юначого плеча...

...А їх лежало – як снопів – без ліку...
I де він, твій? Вже краще б не знайти!
Напівживого, хай би і каліку...
А люду сунуло чимдалі – тих і тих...


– Мого не бачили? – у розпачі питали.
– А чули? – стогін по очеретах... 
I в лиця мертві знову зазирали.
Питали і боялися питать...

Марія ж не питалася – вклонялась
Усім-усім – і мертвим, і живим.
Мов нивку горя власного орала –
Вела коня недолею вдови.

Одні тужили, інші – оніміли,
Iшли з іконами, родинами й самі.
Прибиті горем – чорні й посивілі, –
Мов сам диявол вів їх силоміць.

...Степан лежав у лузі під вербою.
Спіткнувся кінь, тривожно заіржав.
Марія аж іскулилась від болю,
Просила сина, щоб не під’їжджав.

Одна пішла. Ні словом не корила.
Питала лиш, чом світ увесь горить?
Як із живим, причинно говорила,
Немов хотіла Смерть заговорить...

– Не холодій, соколику, Степане.
Згадай же нашу пору золоту!
З тобою ми і в кучугурі спали,
I не замерзли, Господи, а тут...

Ти ж світ мій весь! Ну як же я без тебе? –
Вітрець доносив Нестору слова.
I він пустив коня поперед себе,
Пішов той плач, той біль переривать.