IЗ ВОГНЮ — У ПОЛУМ’Я...
(пісня)

Так пронизливо пахнуть
  кіньми стоптані трави
Під гуляйпільським небом по балках навесні.
Може, хто й не повірить,
  але то таки правда:
Найпалкіше кохання на пропащій війні.

Iз вогню — у полум’я
Вирватись на волю як?
Їм тачанка-гойдалка
З пекла — аж до зір.
Ні один не скориться,
Любляться — мов борються —
Найхижіша горлиця,
Найніжніший звір.

Довірялися зорям, цілували калини,
Iз долонь напували наших коней гнідих.
В кожній балці лишили незачату дитину,
Наче сонячні зливки почуттів молодих.

I коли у степи прилітають тюльпани,
I коли з підземелля рвуться чорні вітри,
Наче сміх пустунів розливає степами,
Мов біжать за хрущами голоси дітвори.

Там, де грілись піснями,
  там, де голови клали,
Де у ямках од ліктів
  гнізда пташечки в’ють,
Землю предків своїх ми так яро кохали,
Що вона вже ніколи нас не зможе забуть...

* * *
Степана вдвох поклали на підводу,
Взяла на руки голову його.
Мов Суд Страшний збирав свою негоду, –
Людьми весь степ захмарило кругом.

Й тут з немовлям з’явилась Соломія,
В одній сорочці білій – до землі...
Простоволоса. Жах од неї віяв.
А реготала: «Горе запаліть!»

Дитям махала, наче макогоном...
(Воно ж, мале, не здатне вже й кричать,
Як цвіт, зів’яло – ось-ось захолоне...)
I смертний блиск ярів в її очах.

Не зупиняли люди божевільну.
(По стільки горя випало усім,
Що ми і справді їх судить не вільні.)
Марії ж груди розпанахав сміх!

З підводи кинулась:
  «Подруженько, признайся...
Ти ж найдобріша з нас. Це ж я. Згадай.
То ж серденько твоє в руках, то ж щастя...
Не муч його, сестриченько, віддай...

Воно ж ще й Божу посмішку не вмило,
Не піддавайся, душу не губи...»
Удруге врятувать не мала сили...
І все ж не відступалася, молила,
Немов сама не напилась журби...

Той стогін перекинувся у пісню, –
Високу, чисту, вищу од зорі.
Була вона врочисто-благовісна,
Аж люд спинявся, кидав тягарі *.

(Парфентій так співав колись за глодом…,
Мов поруч – Бог, мов скаржився – йому...)
Із усіма (щоправда, трохи згодом)
І Соломія стала серед мук...

Марієчка підбігла. Та – мов стіни
Навколо Соломії престрашні...
Перед Марією спустилась на коліна,
Дитяточко поклала їй до ніг...

Зняла до неба руки, посміхнулась,
Так якось – винувато, – мов Біді...
Й до Гайчура пішла – не обернулась…,
По травах – не лишаючи слідів.

Під кручею вода лиш закипіла.
Ніхто не кинувсь навіть рятувать.
На другий день дістали її тіло.
В одній могилі з Гнатом їм лежать...

Без домовин, у полотні й ховали...
Всі разом: вдови й дітки ворогів –
Примирені. I ті, кому все мало!
I ті, кому вже не віддать боргів!

Усім ставало місця під травою...
Чому живим їм світ такий тісний?
З розсіченою двічі головою
Ходив Богдан селом, як навісний.

Казав, не знає, що йому робити...
I де та правда? Й де той наш Господь?
Розбився світ. А якось треба жити...
Де взять любов, щоб відчай побороть?!

Марія ж Соломіїну дитинку
Назвала так, як маму – Соломія.
I зажила... Що тільки не під тином...
То у комуні. То – на дармовії.

То хату маже десь після роботи,
То дома не вгаває до зорі.
Немов стожильна. Плакала лиш потай.
Все ніколи – ні вмерти, ні старіть...
* тягар – лихо (тут)

А ось Богдан змарнів ураз, подався,
Все рідше і на свята вибиравсь.
Та, може, як бувало, ще б піднявся,
Якби не зруйнували злидні храм.

СМЕРТЬ ДЗВОНА

Той храм стояв не тільки на майдані...
Весь вік він – у Богдановій душі.
Нехай замовкли дзвони полум’яні,
Та він їх чув, як співи споришів...

Уранці вийде. Сонце на дзвіниці...
Хмарки біліють, грають голуби.
Й душа ураз стріпнеться, наче птиця.
I як їй не воскреснуть, не любить?!

Наїхало тоді – до генералів...
Бундючні, у шкірянках ще яких!
Ті, що ізроду нивки не орали, – 
П’яниці і бездушні жебраки...

Підклали (як фортеці!) вибухівки...
А храм же на жовточках будувавсь!
На тих сльозах – і покритки, й сирітки,
На синяві, що небо пролива...

Лиш загудів... Земля – аж задвигтіла.
Шибки повисипались – за версту,
Заплакав люд, бабусі захрестились.
Розвіявсь пил. А храм – весь тут як тут...

Хто сміливіші – кинулись благати,
Поопускавши очі долілиць:
– Лишіть його, за нього Божа Мати...
I падали із душ, як із дзвіниць...

Були, що цілували навіть ноги...
Шкірянка бризкав слиною:
  – Убрать!
Давайте, шевеліться, мать у рогі,
В три бога похрестіть усєх пора!

Удруге вже заклали – так заклали!
Iз м’ясом одривалися шматки.
Схитнувся храм, схилився і помалу
Осів під голосіння й матюки. 

Казали, возведуть з нього лікарню,
Суцільні брили. Місиво – не більш.
Та це ж не влада, чуєш, – Божа кара!
Ні людям ні собі.

Ще місяць той фундамент розбивали,
Возили на дороги і у яр.
Iз храмом – і Богдана мов ховали,
Iзліг уже – ні в степ, ні на базар...

За тиждень десь, як землю зарівняли,
Передсвітом уранці і помер.
В ту ніч Марія ледве задрімала,
Та щось її збудило з інших сфер.

Так дзвін будив до того, як дзвонити...
Зійшлось до нього люду – півсела...
Лежав Богдан. Навколо внуки, діти...
I в мертвого сльоза чомусь текла...

Це, може, було можна й не згадати
(Хто бачив, хто не бачив – всяк бува...),
Але ж як цілу хмару заховати?
Прийшла і стала в нього в головах...

Й на сорок днів прийшла до нього вдруге.
I раптом задзвонила, наче дзвін.
Аж клекіт розкотився по яругах,
Аж захитався у очах весь світ.

Замірилась (у небо блискавиці!),
Постояла, тривожно погула,
Й, зронивши кілька крапельок на лиця,
Хитаючись, степами побрела

Туди, за хутірець аж десь Марійчин...
Де ще земля і небо – мов повінчані...
I там всю ніч в агонії пробилася –
Аж доки в землю сплакалася вся.

...Невдовзі поховали і Оксану,
Одна відрада – приспані пісні.
То дітки помагали голосами,
Тепер – вже ні.

За долями світами розлетілись.
– Пора й мені збиратись. Зажилась...
Моя свіча вже майже догоріла.
...I в Лавру, як бабуся, подалась...