НА ПРОЩУ...

Рідню зустріла: 
  – Ви хоч би сказали...
Отак ураз... Зібрали б ми хоч Вас...
– А смерть хіба кого попереджала?
А Бог із ким порадився хоч раз?

«З синичкою веселою поплакать –
Ніж із людьми – було чомусь радніш...»
Ні з ким про це не хтілося балакать, 
Мов не було од неї та й рідніш...

Аж за село синичка проводжала,
Співала їй усе, що не мине...
Й душа чогось із нею так співала...
Ох, ця душа – дівчаточко дурне...

Їй ще і досі – хочеться співати.
Старує, а і досі не стара...
В дорогу ту, де й вузлика багато,
Очима хоче світоньку набрать... 

Десь там Степанко... Пам’ять не зітерла. 
Вже зачекався... Бог же парував...
В мені ж іще... В мені ж іще не вмерла
Та дівчинка, яку він цілував...

Намірилась додому й не вертатись.
Прямісінько до Бога – од святих.
В дорозі див набачила багато.
Начулася історій непростих –

Клубочків тих, на власний чимось схожих...
От би було зібрати до пуття...
Але кому їх передати зможеш,
Щоб вишив людям килим їх життя?..

Легка ішла – ні торби, ані гривні,
Гріхи і ті згубила – вір не вір...
Один лиш гріх, хоча доволі дивний,
Несла у храм – на себе наговір...

Ще той, перед Богданом, ще дитячий,
Як не посміла правду розказать...
Що син його той хрест украв – неначе
Богдану серце наскрізь пронизав.

Охрім осліп невдовзі. Не покаявсь...
А міг же іншу стежечку топтать.
Було ж у нім і щире, нелукаве...
Не врятувала – значить, не свята...

Отак ішла, журилась у колишнє,
Легка і досі – хоч немолода.
То десь дитятко людям поколише,
То заспіва. I має – хто що дасть...

Попроситься на ніч у крайню хату...
А коли нею люди погидують,
То пташкою обернеться й крилата
З синичками на дубі заночує...

У Канів на деньочок завернула.
Тарасу поклонилась на горі.
Просиділа – аж моторошно – в думах,
Поки й Дніпро під вечір загорівсь...

Одним-одна весь день. Це хто б повірив...
Кобзар приходав, правда... Жалібно так грав...
А де ж народ? Хто слухатиме ліру?
Хто тій бандурі сльози повтира?

Усеньку ніч сама собі співала
«Реве та стогне», «Байду» і «Думи...»,  
Неначе душу власну сповивала...
I «В кінці греблі...», й «Тяжко із людьми...»

Свої й чужі – про хміль і про коноплі,
Про кропиву жагучу край села,
I про свиней у золотих пантофлях...
...I, помолившись, вдосвіта пішла...

За Каневом догнала двох прочанок, 
Одну – з Полтави, іншу – із Черкас.
Й хоч ті були поважніші, з речами,
Довірились, здружилися ураз.

В гурті і справді легшає дорога:
Той втішить чим, той байку розповість...
Та ж сестри всі, хто вирушив до Бога...
Та ж любі всі, хто має добру вість...

Ходила вже у Лавру Михайлина...
Докія ж карту бабину несла...
– Ще день чи два – і Київ наш прилине!
I в душі наші зійде Божий лад.

Яка краса підходити до нього!
Не їхати чимдуж і не пливти,
Поволі милуватись разом з Богом,
Вдихать його пилок – аж золотий...

Ці кручі, що говорять з небесами,
Софія, Лавра. Вал, як світ, старий...
Цей трунок дум, настояний віками...
I Либідь тут, і Щек тут, і Хорив...

Про вік, дітей дівчата говорили,
Марія ж – мов возносилась весь день... –
Пошерхлими вустами ворушила,
Словечка запасала для пісень...

Вбирала все на вулицях, у Лаврі.
Невже із цим та можна помирать?!
Чому судилось бачить це під старість?
Що є у світі рівне цим дарам?!

Якби хто знав, за що вона молилась... – 
Щоб Бог не вмер, щоб світ та й не пощез!
А у душі піснями все світилось!
А серце билось: поживи іще...

Під час молитви стільки їй відкрилось:
I голос мами чула, і бабусь.
Не тільки бачила – із ними говорила.
– Не бійтесь, мамо, я ще повернусь...

I тільки так промовила... I тільки
На ту ікону очі підняла... – 
Мов блискавка! – Прикрила аж повіки!
«Це ж я ще юна. Господи, це ж я...»

– Дівчатонька, голубоньки, погляньте...
Мене тоді художник змалював...
Поблажливо всміхалися прочани,
Ніхто її в іконі не взнавав...

– Напевно, баба з’їхала із глузду...
Втішали: 
  – Не розстроюйся, бува.
Хрестили – мов скидали цю обузу:
– Соромилася б – сива голова...

Дарина й та сказала їй на вухо:
– Отямся вже, на себе он поглянь...
Нікого не знайшлося їй – по духу!
Знов сиротою вийшла звідтіля.

Останні мідяки дала жебрачкам...
Вклонилась Лаврі, вирвалась із дум...
Агов, Гуляй-Поле, долізу я і рачки...
Вже йду.

...За місяць і добралася. Присіла,
Обсипана зірками, в спориші...
Дівчата йшли, сміялися, гавіли,
Співали те, що рвалося з душі...

Її пісень співали – аж дуріли!
«Та ж наші в них і барви, й висота!
Здається, підібралось гарне тріо!
Як Соломія – друга обпліта...

Підводить третя низько – як Оксана...»
– Дівчатонька, спасибі за пісні.
Вони ж мої, це ж я їх колисала,
Спиніться, заспівайте ще мені...

– Отямтесь, бабо, смішно, це ж народні...
I далі, не спиняючись, пішли...
Хиталася на краєчку безодні,
Шамшіла голосочком ковили: 

– Нехай там що, а мусять знати люди:
Це я співала, слово це – моє...
Народні? – хай. Я згодна все забути.
Але ж душа чомусь не віддає… –

Як ластівки під вікнами, як зорі...
Мої вони. Крізь душу перейшли.
Душа наткала стільки тих узорів,
А так, як пісня – жоден не болить...

Мої, бо ж як Господь простить за світ цей,
За ту любов, що в нього я взяла?..
За безмір той, що у душі по вінця?
За все, за все, чого не берегла...

Я не суджу людей, що не щедріші,
Що не цінують. Всякого бува...
Хоч ні, за пісню дав хтось вчора вишень,
Й старий копач – у косу цілував….

Мої вони, мої вони – як діти,
Од них мені відказуватись – гріх...
Безгрішних свідків стільки в цьому світі: 
Цей сад, цей луг і місяць угорі...

Мої вони перед землею й небом...
Це ж я, їх воскресаючи, пишу...
Мені ж за них нічогоньки не треба,
За них у Бога й дня – не попрошу...

* * *
Сусідський кіт знайшов її на Ґанку.
Не чула тіла. Вдарив морозець.
Душа десь раювала наостанку
Небесними стежками навпростець.

Усеньку ніч із місяцем гуляла,
З малечею купалась під дощем.
Ще з хутірця життя своє гортала,
На рушнику стояла під вінцем,

Де цілував Степан, де скрипка грала
(Не мала сил усе те забувать!..),
Де днів разок розсипавсь, мов коралі...
В борщі вже й півник той,
  щоб їх склювать...*

Змайнуло все так солодко-безтямно...
Ні розпач не душив уже, ні плач,
I лиш коли прощалася з піснями,
Душа чогось, як дівчинка, зайшлась,

Чогось так безутішно затужила
До яворів, до неба і тополь:
– Візьміть мої пісні собі на крила,
Благослови, мій світоньку, дозволь.

Пошерхлими вустами ворушила:
– I ті, що я в печі була стопила,
Як рятувала взимку дітвору...
I ті, що у душі моїй згоріли,
I ті, що спопеліють, як помру...

Візьміть же їх, хоч ви, вітри всесильні,
Вітрилами поставте на човни.
Чи поселіть у душі ваші вільні,
Хай в вас бринять-вчуваються вони...

Як рушники вінчальні непродажні,
Їх удалось душі моїй наткать...
Вони ж для Вас нічого не заважать,
Ні їсти не попросять, ні кутка.

* Коли молодець розсипавсь пшоном, то підступний Ох перекинувся півнем і став клювать пшоно, але одна пшонина закотилась під підлогу...

Простоволоса, сива, трішки строга.
Сиділа – мов готова під вінець.
I грів їй кіт уже схололі ноги,
I умивав сльозою вітерець.

ЛIТОПИСЕЦЬ

Гроза пройшла.
З гуашевого неба
Патьоки потекли – мов із картини
(Дитини плач так омиває душу...).
Й мене, вже сивого, тополі
Взяли за руки
Й повели у степ
Показувати Бога...