ПОЕТ СПРАВДІ НАРОДНИЙ
Іван Потапович Сухар — поет народний. І це не перебільшення. Він — поет від землі, виріс на ній, любив її, плекав урожаї, працюючи садівником за покликанням. Тому й поезія його близька до народної.
Де широкий степ, де річеньки три,
Там пасе Правда молоді вітри.
Та ще б'є в набат, щоб народ вставав,
Та зове хлоп'ят до козацьких лав.
Можна тільки дивуватися, як людина з середньою спеціальною освітою, далекою від мови й літератури, могла написати тисячі образних і мелодійних рядків, позначених творчою самобутністю. Але якщо врахувати те, що поезія не дається в найкращих учбових закладах, а дістається з космосу, від Бога, то, мабуть, дивного тут немає нічого.
Іван Потапович народився 27 липня 1935 року в старовинному козацькому селі Омельник Оріхівського району Запорізької області в селянській сім'ї. У райцентрі закінчив середню школу, а після служби в армії — Мелітопольську школу садівництва. Усе життя працював біля землі, немов Антей, черпаючи з неї енергію та натхнення. У 70—80 роки зазнав переслідувань за вільнодумство, був запроторений у брежнєвську психушку. Але не відмовився від непримиренної громадянської позиції. До кінця своїх днів любив Україну, служив їй, турбувався про її майбутнє; часто виступав перед школярами, студентами, воїнами Української армії. Помер 26 лютого 1999 року.
Не віриться, що немає тепер між нами поета і композитора. Та залишив він гарну спадщину — п'ять книг віршів, пісень, публіцистики, спогадів земляків про голодомори й тяжкі повоєнні роки.
Іван Сухар регулярно друкувався в періодичних виданнях із 1986 року, зокрема в таких часописах: «Трудова слава», «Сільські вісті», «Запорізька правда», «Дзвін», «Голос Гуляйпілля», «Славутич», «Січеславський край», «Запорозька Січ». Остання, п'ята збірка «Розкуття» вийшла в Гуляйполі вже після смерті поета.
Вся творчість Івана Сухаря відзначається образністю, емоційністю, щирістю.
Тв.: Летіли орли з чотирьох вітрів (1995), Заплакана доля (1997), Ой заграло наше море (1998), Вічні сурми (1998), Розкуття (2000).
Літ.: Лиходід М. В гостях у пісняра Івана // Запорізька правда. — 1990. — 9 вересня; Мазур В. Людина з гвардійським характером // Запорозька Січ. — 1993. — 27 липня; Лютий Г. Іванові Сухарю — 60 років // Голос Гуляйпілля. — 1995. — 26 липня; Юрик П. Хай його нива врожаїться // Запорозька Січ. — 1995. — 7 липня; Сумароков П. Від землі і роси // Трудова слава. — Оріхів, 1996. — 1 лютого; Жулинський М. Голос мужній і безкомпромісний // Запорозька Січ. — 1996. — 8 червня; Кліковка Г. І його пісенний загородчик // Запорізька правда. — 1996. — 1 листопада; Коцан Л. Пісенна збірка Івана Сухаря // Франкова криниця. — Трускавець, 1997. — 31 січня; Васьків М. «Печуть мене одвічні болі» // Запорізька правда. — 1997. — 12 листопада; Осадчук П. Правда життя — краса поезії // Сухар І. Заплакана доля: Збірка поезій. — Гуляйполе, 1997. — С. 5; Білокопитов М. Вічні сурми нашої пам'яті // Запорозька Січ. — 1999. — 26 січня.
Пилип ЮРИК
В ГОСТЯХ У ПІСНЯРА ІВАНА
...Полишимо для повсякчасного шліфування й омузичения десятки пісенних текстів Івана Сухаря, а зупинімося на його поезіях інтимного та публіцистичного ладу. З більшості їх і складається своєрідна, з власним досвідом поетична мозаїка, яку, власне, й заведено називати збіркою віршів. Вони, хоч подеколи писані й недорікувато, кострубаті, але мають у підґрунті неабияке чуття рідної мови, народної філософії, життєвого досвіду, свого й дідівського та батьківського, і їх шкода прирікати на безвість.
Неприпустимо, щоб у нас і далі вони губилися в шухлядах (а скільки то їх загубилося і згубилося, зігнорувалося в лиховісне безчасся), бо ці поетичні речі сповнені мудрих, завжди актуальних думок, потягу до рідних джерел, болю: і народне горе й радощів за земне буття. Можна було б наводити на доказ цього промовисті цитати, але довіримося вдячним читачам. . .
Микола ЛИХОДІД,
грудень 1992 року
ПРАВДА ЖИТТЯ - КРАСА ПОЕЗІЇ
Не кожен, хто пише вірші, поет. Не кожен, хто публікує книжки, письменник. Не маю жодного сумніву, що Іван Сухар — поет, як за світовідчуттям, так за формою вираження в слові побаченого, відчутого й пережитого.
«Вірш починається не з великої літери, а з великого болю» — писав Леонід Первомайський, відомий у минулому поет. Іван Сухар, поки що мало відомий поет, бачить і відчуває: «Над Вкраїною сонце сходить, над стражденною день болить».
Поетична творчість Івана Сухаря опирається на життєву основу, позначена глибоким знанням життя, перейнята великою любов'ю до людей, до рідного краю, сповнена ненависті до насильства й брехні в усіх проявах.
Умовно кажучи, головний герой поезії Івана Сухаря - лицар честі й совісті, який живе в контексті української історії, дихає сучасністю, радіє і мучиться у вировищі проблем здобутої, але ще до кінця не утвердженої свободи наших днів.
Тільки селянський син, що всім своїм життям вистраждав право говорити про любов до села, своїх рідних і земляків, може так, як Іван Сухар, писати про рідний край, його минуле й сучасне, так вірити в будущину своєї Батьківщини. «Мовби козацькі спочили кості на грудях у мене», — читаємо в одному з віршів поета, сприймаючи ці слова як самоусвідомлення української людини й стан душі, що здатна вмістити в собі нашу трагічну історію й розмаїту сучасність «заради мужицької правди».
Вірю поетові й переймаюся його настроєм, коли читаю у вірші «Поклик»:
Рідна земле, криниць твоїх очі
Лицемір'ю не дам заступить.
У тобі моє серце стукоче,
У тобі моє серце болить.
Поетичне слово Івана Сухаря правдиве, вивірене суворими випробуваннями життя, наснажене пристрастю, любов'ю і гнівом справдешнього патріота України. Він дійсно «Узяв на руки високе небо, вечірні зорі спіймав у невід», він у кращих віршах цілком заслуговує на високу оцінку своєї поезії його ж таки словами: «Та кринична вода, що з глибин витікає. ..»
Іван Сухар в поезії — не сухар, в його віршах усіма барвами грає краса рідного краю, потужно б'ють джерела неубутного селянського роду і невмирущого нашого народу.
Петро ОСАДЧУК,
26 січня 1997 року
КРИНИЦЯ
У городі криниця нова,
Там відро об цямрину дзенька,
А в криниці вода жива,
Як любов у моєї неньки.
Журавлиха там воду п'є,
Де стежина біжить хрещата.
А в криниці джерельце б'є,
Наче серце живого тата.
Переплутались там сліди,
Всі ідуть туди веселитись.
Ми із неї живої води
Не дамо ворогам напитись.
Відлетять і роки, й журавлі,
Полетять з ними батько і ненька,
Та нехай на тисячу літ
Об цямрину відерце дзенька.
У НІЧНОМУ
І цієї ночі знову не засну:
Пам'яті проміння лине в далину.
Коні, трави, роси, ночі дивний храм,
Печена картопля з димом пополам.
Конюх дядько Сидір — кепка набакир,
Він для нас професор, він же й командир.
Гей, як вилітали з випасу на став —
З неба блідий місяць нам услід іржав.
Напилися коні ранньої води,
Прошумів у скронях вітер молодий...
ВДОМА
Гойдає морок яблуні старенькі,
Серпневу ніч перуть тумани в лузі.
Я спати укладаюся хутенько
На сінові, на братовім кожусі.
Ґуля вітрець в моїх сільських пенатах,
Дрімає розум в мрійному чеканні,
А думи ждуть, немов боїв солдати,
Яких чекають матері й кохані.
Не сплять думки у вічному поході,
Щоб лицемір'я геть іскоренити.
Як дзвін гуде — уже пала на сході,
А зорі усміхаються, як діти.
РІДНІЙ ЗЕМЛІ
Чи зробив життям я щось хороше,
Чи пройшов порожняком, ніяк...
Через болей льодяну порошу
Ти була для мене, як маяк.
Дні скотились яблуками з гілки
І сховалися в забудь-траву.
Притулюсь щокою до долівки,
Думкою світами попливу.
За минулого, за далиною
Вартовим стояти я не звик.
Перед сходом сонця і тобою
Простелю у майбуття рушник.
Покладу на тому рушникові
У степах позбирані зірки,
Співи мами, рідні колискові
І селянську долю на віки.
ЗЛО
Заходило сонце, вечірня імла
Кривавим багрянцем горіла.
Сполохана пострілом тиша села
Собачим вищанням тремтіла.
Дивлюсь — чоловік, о зрадливая мить.
З рушниці дим цівкою в'ється,
Собака в агонії кров'ю хрипить,
А поруч хлопчина сміється.
Сховалося сонце, та морок не скрив
Кривавого снігу перину.
Огляньсь, чоловіче! Не пса ти убив.
Ти вбив у дитині людину.
ХОРОШЕ
Хороше, як тіло ломить втома
Після праці на своїй землі,
Хороше, як ти у себе вдома
Хліб насущний маєш на столі.
Як на власному твоєму полі
Є котедж, і сауна, й ставок,
А над вічністю твоєї долі
Диктатурний не висить дрючок.
Хороше, як діти твої й внуки
В хліборобське мітять ремесло,
А усі дослідження науки
Звеселяють місто і село.
Добре бути сильним і здоровим,
Вік кохати молодецький сприт,
Коли праця усьому основа,
А до неї вічний ненасит.
* * *
Було спочатку слово і... кресало,
А потім — хліб для щастя і судьби.
Речуть: земля вироджуватись стала
З тих пір, як Каїн Авеля убив.
Багато мудрого нам сталінці давали,
Щоб на землі створити раю кшталт.
Але селян, що з голоду вмирали,
Без трун ховали під собачий ґвалт.
О земле, земле! Всіх ти породила,
Усіх і приймеш під своє крило...
Безсмертний труд і сонця вічна сила,
І вічнеє селянське ремесло.
Щоби іти за правду до загину
І все святе довірити вікам,
Поставте пам'ятник найкращий
селянину,
А потім — полководцям і вождям.
РОКИ
Розвіялось життя мого цвітіння,
Як пружний дим у небі з літака.
Гряде нове на зміну покоління,
Гілля років плодами набряка.
Пливуть вони у вірність лебедину,
Їх не догнати і не доточить,
Лишився біль, як тінь, що від хмарини,
Що тільки в снах теперечки кричить.
Я йду життям не завтра, а сьогодні.
Таки, зрадливе дуже майбуття...
А очі сині, голубі і чорні —
Як три мелодії мого життя.
* * *
Колись мене лякала Богом
Моя бабуся — не гріши,
Не лицемір, не зрадь нікого,
Рослинку кожну бережи.
Повірив я отому Богу
І мій обов'язок святий —
У творчій праці і любові
Людське в усьому захистить.
* * *
Дні, що пройшли, проминули,
Кажуть, нічого не варті.
Дні ж ті — вогненні дула,
Рвуть моє серце на клапті.
Дні, що пройшли за вітрами,
Не помарніли в тривозі,
Нині приходять снами,
В серця стають на порозі.
Все заберу із собою,
Що є тепер і що буде.
Для доброти перекрою
І подарую людям.
КАТРЕНИ
Хто в борні за рідну землю
Честі й клятви не дотрима,
Той не вмре в своїй оселі,
А згорить без світла й диму.
* * *
Якщо в ґрунт зерно лягає
Для добра і для обнови,
Хай ніколи не вмирає
Поряд з ним і рідне слово.
* * *
Коли ти не маєш сили
Для утвердження закону,
Потерпи, не лізь в могилу,
Не давай злобі розгону.
* * *
В кого слово повне правди —
Не згорить і не потоне,
Розквітатиметься завжди
До безсмертя приготоване.
* * *
Хто за дружби вірну справу
Живота не пожаліє,
Тому буде вічна слава
Доки й сонце не зотліє.
* * *
Хто води останню краплю
І останню крихту хліба
Дасть нужденному
безплатно —
Той довіку буде ситий.
* * *
Якщо ти мужчина справжній
І велику маєш владу —
Будь до кривди безпощадний
І готовий до пощади.
ВІЧНИЙ РЕКВІЄМ
Яблукатий кінь
Живу воду п'є,
Свою дужу тінь.
Копитами б'є.
Яблукатий кінь
Гриву переплів
Та й застугонів,
Наче сто громів.
Сяду на коня
Та в сполох заб'ю,
Кинусь доганять
Молодість свою.
Ой, хоч дожену,
Назад не верну,
А не дожену,
Вічним сном засну.
Задрижать мости,
Гряне зорепад.
Коню мій, лети,
Не вертай назад!
Яблукатий кінь
З неба воду п'є,
Свою дужу тінь
Копитами б'є.
* * *
В селі не чути пісні чи гармоні,
Пси по дворах цепами торохтять.
Пливуть роки, ляга туман на скроні,
І радість — наче пісня напрокат.
Стою, як перед Богом, на порозі
І бачу все життя, що я пройшов,
Де кожна радість множилась на сльози
Та прісний дух гарячих галушок.
Нема жалю про той окраєць хліба,
Що потом пахнув у роки війни,
Та серцю важко від отого німба
Безпечності — страшного сатани.
Вже треба конче братись і старатись —
Вершити діло наше для обнов,
Щоб всім була одна велика радість,
А кожному — і щастя, і любов.
* * *
Знемагає земля у весняний світанок,
Засихає, як мати в поганих дітей.
Не вирує життям, а мов птиця-підранок,
Причаїлась і жде непорожніх вістей.
Ну, а людям дарма, плани, плани складають,
Як яри розорать і долини річок,
Та багатий врожай на папері збирають,
Наче ловлять майбуть на брехливий гачок.
Ну, а людям дарма, від наук посивіли,
Марно вірять вони у всесильність наук.
Неписьменні діди нам кричать із могили:
«Не пиляй під собою сук!»
* * *
Був жебрак я, чи пілігрим,
Сам не відаю, куди брів,
І на довгім шляху моїм
Я святого Пророка стрів.
Був Пророк той, немов вогонь
Ниць я впав на прах підошов,
Та й осміливсь спитать його:
— Задля чого я в світ прийшов?
Чи для того, щоб жерти хліб
У незгодах і темноті,
Чи в угоду отих осіб,
Що стоптали мене в житті?
І сказав мені так Пророк:
— Знай, столика людей судьба,
Ти прийшов у цей світ, синок,
Щоб убити в собі раба.
ВИСОКОСНИЙ УРОЖАЙ
Уродили, таки, абрикоси,
Закипіли на пружнім гіллі,
Хоч, казали, травневі морози
Поморозили все взагалі.
Ще казали, як рік високосний,
То чекай недороду на все,
Будуть в полі благенькі покоси,
Але й ті по балках рознесе.
А воно і хліба уродили,
Хоч і важко збирать довелось.
А вже яблука, груші та дині —
Так смачніших давно не було.
Середліття дарами іскриться,
Вже й отава покрила стерню,
Навіть, кажуть, одна молодиця
Народила дівчаток трійню.
* * *
Не від погорди, як трава.
Я впав на глум у людські ноги,
А з простоти свого єства
Котивсь живим в обійми Бога.
Тремтіло серце, як зоря
В студену ніч над грішним світом,
Хотілось жить, а не згорять,
Для доброти і для привіту,
Спасибі, серце, що тоді,
У дні жорстокі й лиховісні,
Не розгубило у житті
Солодкий щем моєї пісні.
Тепер кажу, мов про грозу,
Яка життю вернула силу:
«Спасибі, серце, за сльозу,
Що в судний день мене зігріла».
ПРОТИРІЧЧЯ
Ніщо у світі цьому не вічне
Окрім Простору, Часу та Руху.
Ніхто ніколи та й не посвідчить
Про щирість серця і гордість духу.
Як чорна праця рвала кайдани,
Кайдани злиднів під вічним небом,
Був батьком я у житті поганим,
Бо жив у згоді з природним требом.
У люту спрагу і в голод лютий
Задовольнявся крихтою хліба,
До волі інших не був прикутий
І за сумління своє не кліпав.
За горду велич людського Духу
Життя стоптало мене самого.
Весь вік боровся проти наруги
За сонця правди — вічного Бога.
* * *
Природно людині любити людину
І ненавидіти — теж.
Кажуть, що ти і розумний, і сильний,
Як першим на змирення йдеш.
Так, може, сильний і розумніший,
І гордий, як в небі птах...
Але в стократ постраждаєш більше,
Коли на примирення став.
Бо в хамстві немає ні меж, ні закону,
Якого б звання не було,
Хамством воно залишиться до скону,
Бо хамство теж ремесло.
Може, людина зробити провину,
Іноді навіть тяжку,
Але пробачає людина людині
Завжди на людськім віку.
Якщо ж ти хамові хамство прощаєш,
Будеш і ти, як хам,
А зраднику зраду його покриваєш —
Зрадником станеш сам.
Сумно, сумно листя опадає
Із дерев у нашому селі,
Мертві сняться, а дощу немає,
Як то кажуть люди взагалі.
Наче в небі кругова порука,
Щоб до нас без жалю і стида
Навіть у криниці, що на луках
Висохла до крапельки вода.
А в степу, де річечка блищала,
Зник у безвість жаб'ячий базар.
Від Карпат до самого Аралу
Пилюга звелася аж до хмар,
ВЕЧІР НА СИНОКОСІ
У степу на далекім розмаї
Перше сіно громадить артіль,
Літнє сонечко спати лягає
У рожево-багряну постіль.
Підбочинились копи поштиво,
Щось булькоче на ватрі казан.
Ой ти місяцю, свідку правдивий,
Починай свою казку казать.
Не розказуй про війни і чвари,
Як топились в морях кораблі.
Нехай зорі в небесній кошарі
Усміхаються людям землі.
Щоб ця ніч нас усіх полонила,
Заховала під зоряний ківш.
У дівчини не брови, а крила,
Вибивають з ложок нам куліш.
Розсипаються місячні тіні
Дивним сріблом, що сипле довкруг.
Добре спати в пахучому сіні,
Закрутившись у дідів кожух.
Хай же спиться під сіна чарунком,
Поки промінь в поля дремене,
Поки сонце одним поцілунком
Не розбудить тебе і мене.
* * *
Дідизни край суцільно пахне м'ятою.
Благословен єси на всі світи!
А ти копни у бережку лопатою
І пий водицю, наче дар святий.
О добрі люди! Бережіть цю землю,
Вона — життя і вічності причал:
Вода і хліб, і щастя, і оселя —
Для всіх святих людських первоначал.
ПАМ'ЯТІ ДРУЗІВ
Василя Моруги і Генадія Літневського
Пробач мені, друже, пробач
За слово сумне, журливе,
Плачу я і... верба,
В селі, що зветься Щасливе.
Плачуть васильки в степу,
Маки болять, як рани,
Чого ж ти, Василю, відбув
Туди, де тобі так рано...
Плач, рідний краю, плач
Над рідні оті горбочки.
Спіте, сівач і орач,
Зерна дадуть колосочки.
На Пониззі, гей, при бережечку,
Де кохана жовтоблакить,
Од Капулівки, та недалечко
Вірний Син України спить.
У віках він спить,
Господь приспав сам,
Та не спить його
Сил Краса.
Уставай, Іван, води напийся,
Та за нас, ницих, заступись.
Ізмаліли ми, хоч нас багато,
Розбратались твої сини...
Уставай, Іван, наш Орле-брате,
Дай нам раду і в стрій верни.
Не гриміть, громи, бо встав Іван вже —
На Собор Святий нас гука,
Начувайся, гей, підступний враже:
Нескоренний Дух у Сірка.
Нам судилося повік стояти
І за Волю, і за Лани,
Усміхнися нам, Вкраїно-мати,
Сина рідного пригорни.
На Пониззі, ой, на тім лелечім
Жито спіле мовби кипить,
А над краєм ген розправив плечі,
Вічний наш кошовий стоїть...
Не змовкають в століттях гармати,
Всеконечний не скінчився бій,
Ой ви хлопці - орли та орлята,
Наливайко зове нас у стрій!
Приспів:
Раз, два та раз, та два, та три,
Одягайте, хлопці, строї, грай, музико, грай
Раз, два та раз, та два, та три
А ти батьку-Наливайку, нас благословляй.
Не спочив ти, як всі, у могилі
І у землю не прахом погас...
Ой палили тебе - не спалили,
Бо палаєш, як сонце, до нас.
Приспів.
Через муки твої, наш Осіє,
Ми зримо Україну живу,
Її слава повік не марніє,
Як роса оживляє траву.
Приспів.
Хай горять, не згорають заграви,
Час постати востаннє гряде.
Наша честь і козацькая слава
Не поляже ніколи й ніде!
Приспів.
Летіли орли з чотирьох вітрів,
Сіли на могилі спочивати.
Та й запіли пісню про хлопців-козаків
І про Україну - рідну матір.
Приспів:
Що за свою землю,
За свою свободу
Гуртувала збройно всіх своїх синів.
А козацька дружба,
А козацька згода,
А козацька правда на віки-віків.
Як гроза ревла пісня віщая
І на серце клалась, як молитва.
Ой то ж наша слава та невмирущая,
Ворогами лютими не вбита.
Приспів:
Ми за свою землю, за свою свободу
Здіймемося збройно у мільйон полків
А козацька дружба,
А козацька згода,
А козацька правда на віки-віків.
І воскресли ті вої-козаки,
І кривавились незгойні рани,
Димілись та вогнищами люльки,
Закрутили вуса отамани.
Приспів.
Де на вітрах, в степу розп'ятих,
Народна пам'ять ожива,
Козацька слава, ой крилата
Ганьбу зневіри розбива.
Встають сини полків натхненних
Од Наливайка до Сірка,
І всіх за волю убієнних
Не згасне слава у віках.
Хмельницький і Мазепа з нами,
І запорозькі козаки,
Гримить відвага ген степами,
Йдуть січових стрільців полки.
Святу соборність України
Ніхто у світі не зборов.
Вставаймо, браття, із руїни
Життям на смерть, життям на кров.
Де на вітрах, в степу розп'ятих,
Орлиний поклик стугонить,
Козацька слава ой крилата
Вогнем Господнім палахтить.