«О недаремно співучий народ
Вас охрестив солов‘єм України»
Минулу діяльність Запорізької міської ради можна нині й критикувати, й хвалити. Рішення були всякі. Але ухвала від 27.09.1971 №424 про присвоєння звання Миколі Нагнибіді «Почесний громадянин міста Запоріжжя» до 60-річчя з дня народження поета, безумовно, піднімає тодішніх депутатів на високий щабель. Український письменник, молодший колега Миколи Нагнибіди, Петро Ребро згадує, що найбільше Микола Львович пишався саме званням «Заслужений громадянин міста Запоріжжя». Його він вважав найвищою з усіх нагород і премій. А вони в нього були, причому досить вагомі: лауреат Державної премії СРСР, Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, Почесними грамотами Президій Верховних Рад Білоруської РСР і Грузинської РСР.
«Немає на Вкраїні такої, як кохана сторона»
Чому ж так високо цінив митець оте звання? Бо воно нагадувало йому про рідний козацький край, безкраї степи, де він народився й виріс, працював. З‘явився ж він на світ у селі Попівка Куйбишевського району нашої області в родині сільського фельдшера. З дитинства полюбив степ, море, мальовничу природу Придніпров'я. І коли через багато років його вірші та поеми щедро сповняться картинами цієї казкової природи, де Дніпро «перемиває тихі зорі» у своїх ясно-синіх водах, і біліють цвітом травневі ночі, і в'ються запашні чебрецеві вітри на степових могилах, — то в них оживе спогад поета і любов, заронена в серце ще з дитинства. Є в Україні немало чудових куточків, і багато з них будуть поетом сходжені-переходжені в житті, але кращої, за його словами, немає від землі, на якій він зріс:
Таврійських вечорів глибока далина,
Лимани срібні, крики лебедині...
Я всю сходив — немає на Вкраїні
Такої, як кохана сторона.
Виросте поет і багато-багато років нестиме в собі гарячу любов до цієї сторони. І незгасною буде згадка про все, чим хвилювало життя в дитячі та юнацькі роки. І він усякому зичитиме, щоб його перші враження стали добрими почуттями любові до рідної землі.
Коли ти виростеш, мала,
Я поведу тебе степами
В село, де мати повила
Мене за спраглими жнивами.
І ти побачиш, дочко, там
Понад дорогами могили,
Вони колись степовикам
Дороговказами служили.
Побачиш далі голубі,
Яким нема кінця і краю,
І степ безмежний я тобі,
Неначе книгу, прочитаю.
Оту книгу рідного краю, книгу степу, поет звикав читати змалку. Її сторінки розповідали не лише про старі скіфські чи козацькі могили, але й про життя народу, яке розгорталося на просторах української землі.
Тягнуло його й до справжньої книги. На жаль, учитися багато не довелося. Умови життя змусили після закінчення школи шукати самостійного заробітку. Микола Нагнибіда вчиться в ФЗУ, а потім розпочинає свою трудову біографію слюсарем на Харківському велосипедному заводі. До цього періоду життя поета належать і перші літературні спроби. Із 1930 року Микола починає писати вірші, зміст яких був підказаний безпосередньо тодішніми життєвими враженнями (заводські будні, соціалістичне змагання, комсомол). Форма їх носила на собі виразні ознаки української поезії 20-х років. 1931 року декілька «робітничих поезій» Миколи Нагнибіди було надруковано в Харкові в збірнику «Бригада».
Співець свого буремного часу
Перша поетична збірка «Дніпровська весна» вийшла 1932 року. Потім була праця на будівництві металургійного комбінату «Запоріжсталь», Дніпрельстану, навчання в Харківському інституті журналістики, робота в газетах і журналах, служба на Чорноморському флоті.
Миколу Нагнибіду в поезії хвилювала та ж тема, якою на межі 20-30-х років були захоплені більшість поетів. Це - тема індустріалізації країни. Для молодого поета-робітника поезія не існувала за межами заводу, цеху і друзів по праці. Неважко пояснити цю обставину. По-перше, змістом творчості кожного поета стають найсильніші, найяскравіші життєві враження. Чи ж треба говорити, що сільський юнак М.Нагнибіда перебував саме під таким найсильнішим враженням від праці на великому заводі? Міські, заводські враження були значно яскравіші й дієвіші, ніж спогади про село, які продовжували жити в душі молодого поета, але тимчасово відійшли на задній план. Отже, звернення поета до «індустріальної», як тоді говорили, теми було цілком природним, чимось само собою зрозумілим, підказаним органічною потребою висловити те, що хвилювало душу.
Іншою важливою школою для Миколи Нагнибіди була література, поезія. Він пильно придивлявся до того, про що і як пишуть старші поети, хотів пізнати, чим живе сучасна література. Характерні ознаки перших віршів М.Нагнибіди — піднесеність почуттів, бадьора закличність, розуміння своєї сучасності як епохи прискореного, ущільненого руху життя та історії. Почуття ліричного героя зібрані, внутрішня енергія строго цілеспрямована, настрій бойовий, урочистий, своєрідно святковий. Ось один із характерних віршів цього періоду — «Новий цех» (1930):
Потом сосновим
пропахлі дні
Спадали кудись
за чорний дах,
І осінь вітрами ,
гасила вогні
В глухім передмісті
на деревах.
Ми цеглу
за цеглою
В небо несли...
Нині можна почути критику віршів у залежності від партійної приналежності їхніх авторів. Комусь не подобається поезія Бориса Олійника, бо автор – комуніст. Іншому не до душі вірші Дмитра Павличка, бо автор – націоналіст. У такій суперечці досить слушними видаються слова запорізького літератора Анатолія Рекубрацького: «А ви напишіть про інше, але хоча б на такому рівні, як вони». Така полеміка йде давно. Пам‘ятаєте, як Євген Маланюк писав про Павла Тичину? «Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась». Сам Павло Григорович на це мовив: «Усі мені кадили, а він сказав правду».
Микола Нагнибіда, звичайно, не міг оспівувати незалежну Україну, яка тоді існувала хіба що в мріях українців-емігрантів. Оспівував свою сучасність, п‘ятирічки й індустріалізацію, тобто процеси, що відбувалися навколо, за які агітували райкоми й обкоми компартії. Але повагу викликає саме поетичність його творів, образність.
Я вам бажаю пісенних щедрот –
Сійте і сійте гарячі перлини!
О, недаремно співучий народ
Вас охрестив солов‘єм України.
Ці слова поет присвятив Володимиру Сосюрі. Але, гадаю, вони в повній мірі стосуються й самого Миколи Нагнибіди. Бо він – митець, він – співець великого українського народу.
У роки війни Микола Львович віддався газетярській роботі, працював на радіомовній станції імені Т.Г.Шевченка в Саратові, яка вела передачі на окуповану фашистами Україну, писав вірші. Уже в 1943 році вийшла книга фронтових поезій «Здрастуй, Харків!»
Із 1947 року Микола Нагнибіда повністю переходить на творчу роботу, яка увінчалася цілою низкою збірок поезій: «Оживуть степи», «Степ і море», «Гірські вершини» тощо. А всього талановитий майстер залишив по собі понад шістдесят книжок своїх творів. Микола Нагнибіда відомий і як перекладач. Особливо помітний його внесок у пропаганду в нашій країні білоруської поезії.
Син України й Запорізького краю
Микола Львович любив мандрувати. Він об'їздив багато країн, мав друзів у різних куточках землі. Із таких мандрів завжди повертався письменник, повен нових тем, образів, свіжих вражень. Але найбільше любив він приїжджати до рідного краю – Запорізького. Про це свідчать і його листи до Петра Ребра.
«Дорогий Петре! Вчора прочитав Вашого листа. Гадаю, що турботи Ваші перебільшені, і не тому, що «блажен, кто вєруєт». А найголовніше, що книжка у Вас хороша.
Дякую Вам за добре слово про "Зерна граніту"...
Підписав до друку "День поезії". Книга інтересна. Будемо влаштовувати Тиждень поезії в Україні десь в останній декаді жовтня. Я, звичайно, приїду до Запоріжжя. Сподіваюся, що ми встигнемо за тиждень охопити Запоріжжя, Мелітополь, Токмак, Бердянськ, Куйбишеве... У "Дні поезії" йдуть Ваші поезії "Щастя", "Плач острова Різдва" і пародії...
Від усього серця вітаю Вашу родину. Персональний уклін — донечці.
Тисну руку —
Микола НАГНИБІДА.
16.10.1963 року».
***
«Дорогий Петре! Учора прилетів із Закарпаття. Бригада в мене була мила, а райони, які ми проїхали, —прекрасні.
Я збирався й збираюся до Запоріжжя, але щоразу щось стає на заваді. Мені дуже хочеться на нове побачення з Запоріжжям і воно, сподіваюся, відбудеться.
Стосовно прийому запоріжців до Спілки, я тут провів відповідну роботу... Сподіваюся, що скоро приїду на оргзбори.
Щодо фото для історії міст і сіл. Усе довоєнне у мене не збереглося - все загинуло, отже, я можу надіслати нинішній мордопис, але він, очевидно, Вас не зацікавить... Привіт і низький уклін усім Ребрам і ребренятам.
Обнімаю!
Микола НАГНИБІДА, 25.10.1965 року».
***
«Дорогий Петре! Учора в Києві прочитав Вашого листа, а сьогодні відповідаю з Харкова, куди приїхав до старшої сестри Ліди. Вона потурбувалася - замовила мені пальто й костюм, одне слово — приїхав одягтися на зиму. У сестри є можливість допомогти в цій справі. Начальство! Не те, що ми — співці-старці...
Радий, що піде Ваша п'єса, що працюється й думається. Стосовно філії — нічого не можу сказати, бо в Спілці немає з ким говорити: правлінці у відпустці, а з тріпачами не варто розмовляти.
Не можу тільки відповісти, коли я буду в Запоріжжі. Мені дуже хочеться й самому побувати в тих краях, які завжди кличуть мене. Від Казахстану я відмовився, думаю, що не поїду й до Грузії. Я вже там бував, а їздити вдруге, втретє я можу лише на Запоріжжя, а туди Бог мене не кличе...
Писав цього листа 17 вересня цього року Микола Нагнибіда, який і досі під враженням гри футболістів Києва, що так славно побили спартаківців. Слава Бишовцю! Ганьба Банникову!
Обіймаю!
Микола НАГНИБІДА,
м. Харків, 17.IX.1966 року».
Він був сином України. Звичайно, бачив тоді її як республіку в складі Союзу, як і переважна більшість наших співвітчизників. Але це була справді синівська любов.
Далеко був від України,
І снилася вона мені
Русявим чубчиком дитини,
Вогнями домен вдалині,
Дунаєм тихим пропливала,
У груди хлюпала Дніпром,
Варила сталь, плуги кувала,
Сади садила за селом,
В ліси карпатські на вершині
Вплітала райдуги весни,
По морю гнала хвилі сині,
А бірюзові — крізь лани.
Я був далеко, та раділи
Вітри, співаючи мені,
Що вже черешні забіліли
У запорізькій стороні.
І я ішов, ішов полями,
Злетів на степовий курган,
Шумів розгойданий вітрами
Хлібів великий океан.
А надто великим патріотам радимо прочитати його вірші "Далеко в тумані Малахів курган..." та "В землянці". Дай, Боже, щоб нині так про Україну писали...
Земляки шанують пам‘ять великого краянина. На батьківщині Миколи Нагнибіди, в селі Смирнове (колишня Попівка) за ініціативи та за безпосередньої участі Петра Ребра відкрито літературно-краєзнавчий музей його імені. Тут доволі повно представлено історію села, а також творчість Миколи Львовича. В окремому залі зібрано меблі з його київської квартири, особисті речі, які передала вдова поета, зокрема одяг, книжки з бібліотеки письменника, а також твори — від перших збірок до останніх, посмертних.
Запорізьким обласним відділенням Українського фонду культури засновано літературну премію імені Миколи Нагнибіди. Першим її лауреатом став тодішній працівник «Запорізької правди», поет Анатолій Рекубрацький. А в Запоріжжі, в одному з його найбільших новозбудованих житломасивів – Південному – є вулиця, яка носить ім'я Миколи Нагнибіди.
А от запорізький теплохід, який звався "Микола Нагнибіда" і возив на дачі городян, було продано й новий хазяїн перейменував його. Як кажуть, Бог йому суддя.
ЮНОСТІ
Як заспів до пісні,
як хмару для зливи,
Приносить Вітчизна гарячі літа.
О юність багата, тричі щаслива,
О юність — дорога моя золота!
Як дереву корінь,
як рікам початок,
Для нас виростав
на Дніпрі Дніпроград.
Я виріс, здобувши довір'я на чати,
А все ж не забуду
я перших розсад.
В найбільшому щасті
я вас не забуду,
Як першого друга,
дніпровськії дні,
І першу цеглину
будов Дніпробуду,
Покладену гордістю
в серце мені.
1935
ЛІДА ГОРЕ
1
Привіт, мій околишній боре,
Привіт, озер пахучі води,
Знов виходить Ліда Горе
На скрипучі древні сходи.
Перед нею три берези,
І затьмарене сузір'я,
І ще дідом огороджене
Тихе, лагідне подвір'я,
Так, що й буря не загляне,
Так, що й вітер обмине.
Прохолода тиха, тьмяна
Обіймає знов мене.
Пам'ятаєш, Ліда Горе,
Загорялася осика,
Я приніс путівку — в море
З цеху крейсер мене кликав.
Ліда Горе, Ліда Горе,
Хмаркою пройшла за обрій,
Смілих, дужих любить море,
Хвилі коряться хоробрим.
Там навчився в непогоду
Йти у буряні путі.
Зрозумів я мужню вроду
В тисячах своїх братів.
Йди ж до нас!
Бурхливе море,
Чуєш, пісню награє?
Ліда Горе, Ліда Горе,
Ліда, горенько моє...
2
Пізнаю себе у бурі,
Пізнаю себе в затишші...
Повінь йшла.
Збігали з мурів
Піною дніпровські вишні.
Я ламав горожі. Зводив
Гордий город на Дніпрі,
Брав в бетон могучі води,
Загорявсь раніш зорі.
Піднімав будови й звідти
Бачив землю всю навкруг,
Подружив з буремним вітром,
Вітром весен, вітром хуг.
А надвечір йшов до тебе
В дальній закут передмістя.
Над твоїм подвір'ям небо
Шаруділо зсохлим листям.
І тополі, мов сторожа,
Стерегли подвір'я тлінь.
Ти живеш, мов перехожа,
На гарячій цій землі.
Я гукав не раз, не двічі:
Кинь цей затишок акацій,
Подивися бурі в вічі,
Бурі слави, бурі праці.
Зрозумій же пісню краю
І скажи скоріш — піду!
Садівник-бо щастя має
Більш за гостя у саду.
1935
НЕ ШУМИ, СМЕРЕКО ЛЮБА..
По морозцю молодому,
По незайманих снігах,
По роздоллю лісовому
Йшла дівчина...
А в очах
Дві волошки — сині, сині,
Дві сережки — мов зірки,
Дві косички на хустині,
Наче стиглі колоски.
Пройде — сніг заголубіє,
Стане — райдуга з-під ніг,
Побіжить — орлям уміє
Вилітать на переліг.
Їй ялиці, мов сестриці,
Йдуть назустріч з вишини,
В білих платтях, чарівниці,
В сніжних іскорках вони.
Горді гори й полонини
Задивились на красу —
На дівчину із долини,
Що блукає у лісу.
І уже верхами буки
Завели з вітрами річ...
Тихше, гори...
Гляньте, руки
Простяга вона навстріч
Лісорубу молодому,
Отакому ж, як вона...
На роздоллі лісовому
Хай їх щастя не мина...
Не шуми ж, смереко люба...
То із нашого села
Вперше донька лісоруба
На побачення прийшла.
1956
* * *
Мені мати сорочку пошила
З морських парусів.
Сестри вишили шовком
Малюнок хрещатий.
Я з юнацтва донині її не зносив,
І приємно на грудях її відчувати.
І добряча сорочка
З того полотна,
Яке сонцем і сіллю
Побілено чисто.
Диха вітром на грудях у мене вона
І співає азовських пісень голосисто
А бува, засумую
В негоду якусь,
Полотно забринить,
Як в буремну годину,
Я душею, як парус, тоді розвернусь
І на гребені сині безстрашно полину.
Я ніколи у долі
Іще не просив
Ні хвилини для серця свого
Супокою,
Бо сорочка, пошита з морських парусів,
Прагне вітру, просторів, прибою.
1947
* * *
Спокійним полум'ям ліси
Уже горять на виднокрузі,
І злото тихої краси
До мене тягнеться у лузі.
Мене бентежить річки синь —
Така у жовтні лиш буває,
Остання лагідна теплінь,
Що землю в смуток огортає.
Мені не байдуже, о ні! —
Що журавлі летять ключами,
Яких стрічав я навесні
На цих просторах з сіячами.
Було у полі і дівча
І землю вперше засівало.
Підгледів я — в її очах
Весна, як райдуга, сіяла.
Мені не байдуже, о ні,
Що зранку паморозь іскриться
В степах іще бринять пісні,
Яких співала юна жниця.
Хай не над колосом вони —
Пливуть, притихлі, над стернею...
Ще заколосяться лани,
І я зустрінуся ще з нею.
1956
* * *
Ще дрімотно в степах голубіють кургани,
Ще зірниця горить там, де сонцю зійти.
Степ безмежний — мій краю коханий,
Весь душею одкритою ти
Розпростерся, простий і нехитрий,
Розгорнув свою душу по саму блакить,
Порозкидав в щедроті барвисті палітри —
Нате, люди, кохайтесь, творіте, живіть!
Я давно тебе знаю, одверта дитино,
Я наслухавсь легенд твоїх, сивий мудрець,
Ти для мене — життя, а не хвилька, година,
Чистосердний, глибокий і щедрий співець.
1956
ВІРЮ!
Умившись в гірському потоці,
Простягтись в пахучій долині,
Під голову гору поклавши,
Спочину в краю буковинськім.
І серце увійде у землю,
І руки сплетуться з корінням
Лісів, що стоять в передгір'ї
Безмовні, аж чорні вночі.
Почую, як бук виростає,
Оживлений кров'ю моєю,
Як десь під землею, в глибинах,
Помножиться серце стократ;
Як, сили моєї напившись,
Мене зчарувавши красою,
Коханою, другом, сестрою
Стає мені ця сторона.
1940
* * *
Степ зелений, синє море —
Де й поділось моє горе...
Розгубив я жури, втому,
Повтікали геть додому.
Шумна хвиля, стиглий колос —
Двох рівнин одвічний голос
Зустріча мене усюди,
Налива здоров'ям груди.
Парус в морі, птиця в полі,
Серце з ними на роздоллі —
То в привітному прибої,
То в колоссях ярової.
Чайка — в хвилі, голуб — в хмарі,
Степ і море — вічно в парі.
З вами, з вами, давні друзі,
Юнь моя на виднокрузі.
1956
* * *
І печально мені, і журливо...
Вже летять журавлі... А куди?
Звеселію ні з меду, ні з пива —
От з Дніпра б зачерпнути води.
1942
* * *
Далеко в тумані Малахів курган...
Злітають орли до вершини.
В могилі героїв спочив капітан,
Безстрашний моряк з України.
Він свій Севастополь, як лев, боронив.
Мов лев, умирав на кургані...
І кажуть матроси: до їх бліндажів
Нахімов прийшов на світанні.
І бронзову руку герою подав,
І став перед ним на коліно...
І чули матроси — Нахімов сказав:
— Гордись моряком, Україно!
1942
ПІСНЯ КУПАЛИ
Ні я, ні батьки мої тут не бували.
А все мені рідне, клянусь...
З давньої пісні Янки Купали
Знаємо ми Білорусь.
Знаєм озер її синії очі,
Знаємо вьоски її і міста,
Знаємо рокоти в пущі пророчі,
Коли на панів підіймалася мста.
Пісня Купали,
Пісня Купали,
Як ти далеко водила мене?
Чув — білоруси мечі гартували,
Ткали для ран полотнище льняне.
Бачив, як фольварки панські горіли,
Бачив, як велетнем став поліщук,
Бачив, як очі його голубіли
З вольної праці і світлих наук.
Пісня Купали,
Пісня Купали,
Як ти багато сказала мені!
Чув — полісянам на щастя кували
Дальні зозулі в твоїй стороні.
Бачив, як в пущі світилися школи,
Бачив, як сад на болоті розцвів,
Бачив, як лан, не родючий ніколи,
Колос підняв до грудей косарів.
Пісня Купали,
Пісня Купали,
Ти мене вчила іще здавнини.
Здрастуйте, вьоски і Мінська квартали,
Здрастуйте, Янки русяві сини!
Ні я, ні батьки мої тут не бували,
А все мені рідне, клянусь! —
З давньої пісні Янки Купали
Я полюбив Білорусь!
* * *
Чи то снилось мені,
Чи то справді було —
Наді мною ялини зелене крило,
Білоруської пущі красуня струнка.
Чи зелене крило, чи була то рука?
Я лежу на землі, і почулось мені,
Хтось шепоче, говорить в земній глибині:
— Ти, заїжджий, я знаю, кохаєш мене,
Зоставайся, і в щасті твій вік промине.
І вже руки ялина свої простягла...
Може, то не ялина, а ти там була? —
Бо співали, як ти, лісові ручаї,
І дзвіночки дивились, як очі твої.
І, як коси твої, десь виднілись жита,
Та ще й мак червонів, як у тебе вуста...
Мабуть, ти там була,
Бо не спав я, не снив —
Припадав до землі, яку я полюбив.
І почув я крізь ріки, шляхи і поля —
Україна гукала додому здаля...
І напнулась від пущі до серця струна,
Їду, їду далеко — не рветься вона,
Їду, їду — дзвінкішою, чую, стає...
Білорусь, Білорусь — побратимство моє!
МОРСЬКА ПІХОТА
Вже скелю на скалки розбито,
Вже тліють на хлопцях бушлати,
А губи матросів забитих
Живим ще шепочуть:
— Стояти!
Стояти!
Стояти!
1942
В ЗЕМЛЯНЦІ
Полкам на штурм рушати вранці,
Уже зорі неясний слід...
Гуртом зібравшись у землянці,
Бійці співають «Заповіт».
Блищать штики в тісному колі,
Здрига в куточку каганець.
Примружив карі і поволі
Про ті лани широкополі
Виводить тенором боєць.
Мете пурга, віконцем стука,
Зоря в наметах ожива.
І в серце воїна-онука
Гримлять Тарасові слова.
Гармати б'ють. Горить віконце.
І завмира в землянці спів.
Благослови, Тарасе-сонце,
Священним гнівом земляків.
1942