ПОЛЬЧЕНКО Олександр - БЕРЕЗЕНЬ

Зміст статті


БЕРЕЗЕНЬ

Гірлянди очей на ялинці життя
Освітлюють думці далеку дорогу.
Між часом теперішнім і майбуттям
Протиснеться в щілину тільки тривога.

Видніє у темряві рідне вікно.
І хвилі несуть крижану домовину.
Початок весни, як початок кіно,
Де титрами залишки снігу проплинуть.



БАЗАР НА ТРАСІ

Стрибають жаби прямо під колеса –
Пройшли дощі і висохла трава.
Джигун на південь хвацько мерседесить,
А я скиртую сонячні слова.

І продаю на трасі абрикоси.
Кажу з надією на стомлене “Пачьом?”
В бруднім салоні радіо голосить –
Дмитро Гнатюк в землі питає: “Чом?”

Ще трохи залишилося продати.
Вірменин скалить зуби золоті.
Круті з Росії криють когось матом,
Аж джип зів”яв від “...мать твою іті!”

Та раптом образ дивний випливає.
І я його залишитись молю.
І хтось за абрикоси все питає.
Махну рукою: “Ні! Не продаю!”


* * *

Вже серпень вкотре дивиться на серп,
Немов шукає схожості з собою.
Так поштарі поглянуть на конверт,
Як хтось напише лівою ногою.

І шелестять задумливо листки.
Трима пиляку вітер під пахвою.
І світ живе, здається, навпаки
Вже стільки літ між мною і тобою.

Стримить в землі в далекому степу
Засохлий хвостик овоча-планети.
І гудину ніяк я не знайду,
Вона п”є воду зараз, мабуть, з Лети.


* * *

Оси гасконівський маневр.
Забудь свою пекучу ранку.
Ген обрій, наче акушер,
Допомога родитись ранку.

Лунає шлягер солов”їв.
І ти чекаєш оте місце,
Коли схвильований мотив
Продовжить вишуканий приспів.


* * *

Я крапку з речення сховав.
Зарив, неначе картоплину.
І стовбурець з неї постав,
Як знак окличний вгору лине!

 * * *

Знову над нами нельотна погода.
Наше село за травою лежить.
Ми в ній, як в річці, шукаємо броду.
Місяць завмер, як роздавлена мить.

Втомлено йдемо від траси додому.
Нічка глибока, до дна – п”ять годин.
Мжичка відсиріли порохом грому
Падає, значить, не буде грози.

Хмари розходяться знову, як гості.
Валіза важка, наче сто Україн.
Пшениця говорить на мові Безостій.
Голос заснув у мовчанні твоїм.

Сонно собака стрічає у буді.
Смакує замок іще теплим ключем.
У хаті легенько ми тишу розбудим
А потім із нею нечутно заснем.


* * *

В далекім небі хмари одинокі
Пливуть, немов одірвані крижини.
І ти в дитинство глянеш крізь бінокль,
Де клен стоїть на березі стежини.

Наблизить важко. Краще пригадати
Все, що було й чого могло не бути.
Вечірнє сонце у твоїй кімнаті,
І дощ в руках, як стропи парашута.

Опудало, як старість манекена.
Стікає пил з коліс велосипеда.
Ми їдем швидко, бо вже зовсім темно.
І мчить до цілі зоряна торпеда.