СЕРПЕНЬ

Вже закінчились жнива.
І прасує хвилі човен.
Це пора, коли слова
Тут не значать вже нічого

Лише поглядом ясним,
Лиш рукою доторкнутись.
Мов зловив на слові грім –
Тишу цю далеко чути.

Неба синього гора.
Шлях копитами побитий.
І завмерла далина, 
Наче слуха ворожбита.


* * *

Вистрибне риба із тихого плеса.
Коротка та мить, як життя у людини.
У розкиданих шрамах глибоких від весел
Ти можеш побачить лице України.

Вона роздивляється кожну краплину,
Під променем спину зігнувши тендітну.
Горілиць лежать прохолодні глибини.
І вітер смирнішає – хвиль винахідник.


ДВІ СТЕЖИНИ

Проростає дитина із хати до школи.
Вітер стежку гойдає, що звисла з гори.
Я чекаю тебе, як пітьму матіола,
На вершині цієї терпкої пори.

Ми стежиною зайве усе перекреслим.
Зараз прийде гроза із травневих небес.
Хмару блискавка в”яже, як сніп перевесло.
Вишня цвіт береже, як п”яту Ахіллес.

Та летять пелюстки в темних тріщинах вітру.
Ми стоїм під дощем, парасолька тремтить.
Я з твоєї щоки краплю зоряну витру,
Так, як вічність зітре незабутню цю мить.


* * *

Говорим про все на світі.
Про душу чиюсь і тіло.
В яру бульдозер кувіка
Сталевим упертим рилом.

Шева у Київ з “Міланом”
Приїде у рамках Ліги.
Бігтиме на добивання
М”яча або України.

Погудим сусідську “Яву”.
Претензії сильні до сонця –
Світить не дуже яскраво,
Немов має очі японця.

Повісивсь Петро Безхлібний –
Краще б він був Безвірьовкін.
Кажуть, у нього півнем
Курка співала ловко.

Сусіда махає сапою.
За ним, наче слід корабля,
Вздовж вервечки помідорів
Вирує глибинна земля.


* * *

Пускає сніг у землю корінці.
Зима навколо тиха і безлюдна.
Сповзається пітьма з усіх кінців.
І ми йдемо по середині грудня.

Тріщить ставок, неначе випав з рук.
Земля забула прізвисько “грязюка”.
Важка дорога, сплетена з розлук,
Обплутала життя, немов зміюка.

І прагне серце чистого тепла,
І сонячної крапки після втоми.
Але навколо нас лише зима,
І досить довго йти іще додому.


* * *

Неначе Атланти, пружини в дивані
Тримають твій зад. Чути галас дітей.
Як вода у пробоїни десь в океані,
Лине світло в щілину одвірку-дверей.

Товарний состав за рікою гуркоче.
І ствердно киває акації віть.
І день за годину у вечір проскочить
З духмяних низин і ясних верховіть.

Стемніло. І зорі, немов альпіністи,
Зриваються вниз у важку далину.
А ми маракуємо, що б його з”Їсти?
Бо так за балачкою й час промайнув.



* * *

Велика березнева бурулька
висить наголосом над небезпекою
ходити під вікном.
А в кімнатному затишку ти
вишиваєш красивого
птаха.
Але він не може побачити
свого неповторного яскравого
вбрання, бо ти йому голкою
пошкодила
очі.



* * *

Закінчився постріл. Важка темнота
Звисає із неба, неначе ряднина.
На шиї галактики ця чорнота
Від скрипки, яку змайструвала людина.

Мелодія лине, мов світло зорі.
Роки розступаються. Верби чекають
Якоїсь такої стійкої пори,
Де листя ніколи вже не опадає.

По той бік мелодії чути село.
Пиляка нічна, наче кров в океані.
Гуркоче комбайн і пробігло авто.
І квітку стебло, наче пташку тримає.


* * *

Садок вбирає в себе тишу,
Як серце радісні новини.
І стане трішечки світліше,
Немов від слова “Батьківщина”.

Листок єдиний на тополі,
Немов медалька ювілейна.
Тікають сутінки, як болі.
Обійми слабшають в Морфея.

І не шумить сьогодні море,
Мов повен рот води набрало.
І видно, наче на повторі,
Світанку сірого начало.


* * *

Сльота осіння упаде
На квіт іще палкий і ніжний.
Він почуватиме себе,
Немов львів”янин в Запоріжжі.

І вечір знову тут як тут.
На небі – зоряні всі лиця.
І метеор, як парашут,
Що мерехтів, та не розкрився.



* * *

Снігу останнього більше не буде.
І крига вже скресла в глибокій ріці.
І серце не знає, кого воно любить.
І промінь теплішим стає у руці.

Під шкірою вени тонкі ледь помітні, 
Неначе під льодом видніє кушир.
Струмок каламутний прямує до квітня,
Минувши невидимий орієнтир.

І вітер засліплений сонцем весняним
Не може ніяк обминути людей.
А потім цей день, мов провалиться в яму
У царство недовгих і темних ночей.