ПОЛЬЧЕНКО Олександр

Зміст статті

Олександр Польченко з речами Володимира Івасюка

 

А Й С Б Е Р Г

 

Вірші Олександра Польченка позначені почуттям
любові до рідної природи, України. Вони стверджують ідеали добра і справедливості у сучасному світі. Поет володіє тонким ліризмом та своєрідністю поетичного світобачення.



НАРОДЖЕННЯ


Весна прийшла, немов цунамі.
Вже стільки літ її чекали!
І сонце, наче в кегельбані,
Збиває всі мої печалі.

Така приємна вже грязюка.
Струмок, неначе пуповина.
І серце так шалено грюка,
Щоб не прогавив цю хвилину.

Вода зникає у проваллі.
Верба гілкам своїм не вірить,
Що степ холодний і безкрайній
Із снігу пнеться, як із шкіри. 



ПІСЛЯ ДОЩУ



Потужно грім говорить: “Майна!”
І злива линула щосили.
Пішов струмок до неї в найми.
І став багатим і щасливим.

А потім небо знов синіло
Неповторимим діамантом.
А дві хмаринки залишились,
Немов сліди долонь Атланта.


* * *

На дні небес лежать зірки.
А тут цвітуть дерева дружно.
І хвилі рвуться із ріки,
Бо тятива міцна і пружна.

Ти дивишся удалину,
Немов ворожка на долоню.
Як мир погляне на війну.
На сонце дивиться так сонях.

...І знову день прийшов з імли.
Він схожий трохи на людину.
І жук повис такий малий,
Як тромб у промені-судині.


* * *

Я – чорний ящик світлої зірниці,
Яка упала вчора за селом.
І аварійні тяжкі таємниці
Гойдаються в мені, як метроном.

Ти просиш розказать про ту хвилину,
Коли кричали і старі й малі.
А я кажу: “Поглянь на Україну
І ти усе зумієш зрозуміть!”


* * *

Самотній собака блука біля двору.
І листя ще тепле летить до землі.
І руки твої, наче скручені штори,
Звільнились нарешті від гострих граблів.

Мітла виганяє горіхове листя,
Як холод у вирій спізнілих птахів.
І хмара дебела, як риба ікриста,
Пливе до найближчих своїх берегів.

Вже вечір. Серця в нас чеканням взялися.
Ген кетяг калини, мов часу стоп-кран.
І місяць у небі виблискує лисий,
Неначе проплив повз планету Уран.


* * *

Вечірня тінь перекривляє
Твої юначі жваві рухи.
І вітер жалібно співає,
Неначе проситься на руки.

Відкрила ротик запальничка,
Немов факір у центрі Делі.
І плід вогню, неначе дичка,
Такий маленький і зелений.

У димних хмарах цигаркових
Блукає лагідна розмова.
І до досягнутої згоди
Не вистача лише півслова.

Картоплю варимо в “мундирах”.
І слово зовсім не військове.
Але розжалували строго,
Ростки зірвавши, як погони.


* * *

Легкий туман сховав дорогу.
Село стрічає ранній сон.
Швидка не дуже допомога
Когось забрала у район.

Бредуть зальотні наркомани.
Стоять п”яненькі школярі –
І кільця диму, мов аркани,
Летять навперейми зорі.

І темінь горне, як бульдозер,
Потужним світлом BMW.
У хмарі гнізда мостять грози,
І проти вітру ніч пливе.

І я в степу, де лісосмуга.
Навколо – жита суєта.
І серце тихо, наче флюгер,
Мене до ранку поверта.


* * *

До Запоріжжя їздить мені страшно.
Я – українець. Значить, можуть там
Обматюкати на “могучєм” рашен,
Та Україна їм не по зубам.

“Гарю по-чєлавєчаскі” в крамниці.
Такий, як всі. І всі такі, як я.
Держава, мов общипана жар-птиця,
Лише худою шкірою сія.

Якби живі були іще пороги,
То заглушили б трохи чужину.
Яка важка і довга в нас дорога!
І я її ніяк не обмину.


* * *

Ворушить куксами верба,
Мов обніма своє минуле.
І в пошуках свого гнізда
По небу сонце важко суне.

І осінь знову молода.
Холодні видихи криничні.
І вітер хвилі догляда
І недосяжні, і готичні.

І хмара лине з давнини,
Немов мелодія з сопілки.
І ніжне тіло далини
Звиса коромислом із гілки.

 

* * *


Вогонь із виразкою шлунка –
В зубах кістками хмиз тріщить.
Стирає хмара, наче гумка,
Надвечір небову блакить.

І мовчки виберем картоплю,
Немов з-під Фенікса курчат.
І вітер зовні безтурботний
Минає виснажений сад.

Навколо гуркіт мотоциклів.
І вкотре матом хтось загнув.
І від огиди Фенікс-птиця
Знов обернулася в золу.



СИВИНА

Проміння сонячне сивіє.
І тополина тишина,
Неначе рішення месії,
Чиюсь біду наздоганя.

Зроби, миттєвість, передишку.
Нехай тривога відійде!
Бо, ніби нижній бік редиски,
Сивіє серце молоде.


* * *

Вже у розпалі весна.
Тепло і привітно.
Розквітають імена
Квітів самоцвітних.

І вишневий білий цвіт
Пада на стежину.
Зліпим теплий цвітовик,
Нібито із снігу.

А при місяці вночі
Сміх русалок чути.
І перегук пугачів
Тишу збаламутить.

Тіні вийшли із озер.
Страшно й розповісти –
На могилі СССР
Виють комуністи.


* * *

Торкнеться дощ колоссям до землі.
І блисне хмара іскрою надії.
І серця стук, неначе попурі
На всі минулі радощі і мрії.

Пливуть до яру перші ручаї.
Несуть ще теплі залишки багаття.
І в кожній краплі так багато слів.
І кожне слово повінню багате.

Заляпана на шворці білизна.
І зламана верба біля дороги.
І сонячна нестримна течія
На моїм серці, наче на порогах.


* * *

Проспект ім.Лєніна.
Площа ім.Лєніна.
Пам”ятник Лєніну.
Дніпрогес ім.Лєніна.
Озеро ім.Лєніна.
Мікрорайон Лєнінскій.
Над ними довжелезні
хмари пливуть – це дах
Їде у міста Запоріжжя.



* * *

Хмарки у небі, наче села,
Затоплені вишневим цвітом.
Північний вітер хтось підстрелив –
Скрутився вихором над житом.

І білозубий сміх конвалій,
І кучерява постать клена
Тобі сказати поспішають,
Що зараз в моді все зелене.

Ось-ось закінчиться тривога,
Для сміху досить фіміаму.
У ладки грається дорога
З твоїми босими стопами.

Біжить пиляка за “газоном”,
Як дітвора біжить за дурнем.
І сад шикується в колони
Перед старим кремезним дубом.


* * *

Стоять у черзі сині хвилі.
Не черга, а суцільна давка.
А чайки швидко полетіли
Поглянуть – що там на прилавку?

Лунає голос: “Хто тут крайній?”
Але на березі сигналить
Могутня тиша на світанні,
Щоб чергу більше не займали.


* * *

Вже осінь. Ексгумація картоплі.
І сивий дим городами пливе.
І квіти вже забуті і засохлі.
І сонце стало трішечки чуже.

І хвилю море випхнуло на берег,
Мов батько з хати покритку-дочку.
І вітер в вересневім інтер”єрі
Завмер в меланхолійному стрибку.

За “Москвичем” летить пиляка роєм
У гніві, бо порушив її сон.
І тихо так, неначе перед боєм, -
Цю тишу візьмуть скоро у полон.

А може то на буйнім аргамаку
Володя Івасюк промчав воскреслий?
І заздрісники в образі пиляки
Його політ не можуть наздогнати.

Минає день. Гусей загнати треба.
Гука дружина, щоби переймав,
А також, щоб бовваном не стояв,
Бо я дивлюсь на тих гусей, що в небі.

* * *


Велике перекотиполе,
Мов “воронок” НКВД
У пошуках чиєїсь долі
Вночі толокою гряде.

Верба завмерла біля ставу.
Закляк від страху зелен-гай.
А я їм голосно гукаю, 
Що це всього лише курай.


* * *

Вже висох дощ. Фундамент висоти
Дав тріщину у напрямку утрати.
Цей день, як поле, можна перейти
Стежиною між буднями і святом.

І твоє серце, мабуть, не впізна
Тебе самого у важку хвилину.
І голос вже м”який, неначе знак,
Що літери з обох боків здавили.

І наголос, мов залишок дощу.
Чи тріщина в високому підніжжі.
І всесвіт безкінечний вже ущух,
Лиш борсається чорне Запоріжжя.



АЙСБЕРГ

Я дивлюся на тебе, моя Україно.
І майбутнє й теперішнє трохи ще тліє.
Ти холодна й байдужа, неначе крижина.
І все ближче і ближче “Титанік” – Росія.


* * *

Струснув із себе листя клен,
Неначе пес болотну воду.
І в павутинні білих вен
Схолов осінній кровообіг.

І річка, мов ґвалтівника,
Б”є хвилями старенький човен.
Найбільша в світі висота
В собі вмістила її голос.


* * *

Цвітуть нестримно абрикоси.
Летять, летять роки мої.
І вітер запахи підносить
На таці ніжно-голубій.

Як змія, сонце ти підтягнеш
Тоненьким променем і ми
Очима іншими поглянем
На темні тіні між людьми.

Їх пелюстки потім укриють.
Розмиє злива грозова.
І очі щедро, наче миї,
Затоплять зайві всі слова.

І у дзеркальній каламуті
Майбутнє бачиться живим.
Ключиться вже зерно салютів –
І скоро в небо рости їм.

Вони не знатимуть осоту.
І повтікають гризуни.
І тінь від нас на всю Європу
Впаде широкими крильми.


* * *

Будильник аж розпух, бо часу
В нім назбиралось під зав”язку.
Біля воріт задумавсь ясен,
Немов стратег після поразки.

Немає знов сьогодні світла,
А в центрі видно гілку кожну.
І переконують десь “Бітлів” –
Любов у нас купити можна.

Летять замріяно пелюстки
На шлях широкий і вологий,
Який, немов старий розпусник,
Дівчатам дивиться між ноги.


* * *

Між ними куля – як тире.
Між нами – промінь одинокий.
І вогкуватий шум дерев,
І чорно-біла мить сороки.

Розвіє вітер в вишині
Хмарини білі, як кульбаби.
І у байдужому мені
Пливуть у крові, як дараби,

Уже забуті імена.
Те, що було – не відбулося.
Й, немов омела, сивина
Паразитує на волоссі.

* * *

Вже час осінньої пори.
І небо дивиться крізь хмари,
Як мародерствують вітри
У гніздах кинутих птахами.

Земля січена батогом –
Меридіанів темні смуги
Мені говорять, що над злом
Звитяги скорої не буде.

І Запоріжжя хуртовин
Чекає, як своїх героїв,
Де товсто вивалився дим
Із темних трубищ геморойних.


* * *

Летять у далеч журавлі
І крилами вбивають цвяхи
У віко журної труни,
Де наші літні будні й свята.

Холодний вітер-поліцай
Шука щось в тополинім листі,
Яка сміється-шелестить,
Бо дуже лоскоту боїться.

* * *

День читаю між рядків,
Намальованих роками.
Змістом чорним заряхтів
Вітер в зграї урагана.

Знову йде холодний сніг –
Білий хліб на небі ріжуть.
Білий той чарівний цвіт
Не пасує Запоріжжю.

Прочитати його зміг –
Він важкий, багатотомний.
Він для мене, як бліцкриг
До раптових усвідомлень.

На Землі роса, як піт,
Від важкого обертання.
І світліє знову світ,
І темніють запитання.

Між димами – синь небес,
Мов шматочок України.
В нашім краї це увесь
Спомин про мою країну.

І читаю між рядків,
Між говіркою чужою:
Чи то світ так здичавів?
Чи то прірва піді мною?

Бо кричить, аж пил стоїть
Іноземне хиже військо,
Що й тополя шелестить
В Запоріжжі по-російськи.



* * *

Білий птах на вістрі далини.
Скирта хмар на синім небокраї.
Вертоліт гуркоче в вишині,
Наче вітер горло полоскає.

Блисне місяць – мозок висоти.
Вийдуть хвилі темні погуляти.
І ніде нікого не знайти.
Лише тінь прив`язана до хати.

І додолу яблука летять
В білі зубки темної ромашки.
Випускає м`ята аромат,
Наче після довгої затяжки.

* * *

Не треба Драча займати!
Нехай він і Лєніним дихав.
Та потім знімав респіратор
І довго блював і чмихав.

А потім води приносив,
Лишивши на призьбі туфлі.
Уся Україна і досі
З його п`є джерельного кухля.


* * *

Тримає вітер у долоні,
Неначе компас, лист кленовий.
І тьмяно світиться дорога
Від ненависті до любові.

І тіні падають патлаті
На плетиво життєвих ліній.
І мріє дуб про Герострата –
Без листя вже і без коріння.

В клубочок перекотиполе
Згорнулось, бачачи людину.
Це і Земля, мабуть, від болю
Давно-давно отак скрутилась.

Коли ж настане вічне свято,
Земля лице своє відкриє.
І ми, нарешті, всі побачим,
Що тим обличчям буде Київ!


* * *

Між жовтнем і холодом йде боротьба.
І я – секундант на незримій дуелі.
І радісний голос украла луна.
І хвилі на кронах уже невеселі.

У тихім багатті потріскує хмиз,
Немов далина потягнулась духмяна.
Замріялись очі, чекаючи сліз.
І слово летить, як повітряний камінь.


* * *

Вже вечір. Вітер важко диха.
Видніє звивиста ріка.
І тиша каже тихо-тихо,
Що зовсім близько ніч блука.

Мовчать кущі і абрикоси.
І видно темінь майже всю.
І цю хвилину високосну
У далеч хвилі віднесуть.

Немов перервана розмова,
Ця річка в пошуках себе.
Про що два береги говорять –
Почути можна лиш з небес.

А у кімнаті на картині
Благає осінь принести
Якусь малесеньку драбину,
Щоб хоч на мить отут зійти,

В садку вдихнути прохолоди.
І зрозуміти опісля,
Що неповторна її врода –
Лиш розмальована брехня.


* * *

Усі зірки на небі – з України.
І квітки дві, що сколихнули світ:
“Червона рута” і звізда полинна –
Їх вистачить іще на сотні літ.

Вже чути перший видих димарів.
І серце різонуло, як морозом.
Неначе я в осінньому дворі
Зрізаю кущ троянди без наркозу.

З”явився день у тихій далині.
І гілка вже холодна і росиста.
Кленове листя жовте на землі,
Немов арешт тепла-пропагандиста.


* * *

Постригли клену листя пишне,
Бо час служить у війську грудня.
І проводжати його вийшли
Лише сороки й степ безлюдний.

На варті в білім маскхалаті
Стоїть такий непереможний.
І без таємного пароля
Весні проїхати не можна.




НАДВЕЧІР`Я

Луна собі гніздечко мостить
Біля вікна моєї хати.
Черешня сперлася на костур –
Років і ягід забагато.

В густім гаю торішнє листя
Блищить лупою у волоссі.
І день цей вийшов подивиться,
Чи всі дозріли абрикоси.

І чути подихи бджолині.
І чуть гіперболи сорочі.
І темні видовжені тіні
Лежать розвідниками ночі.


* * *

Учитель “теплий”, наче дим.
Іще не екс у наросвіті.
І спиртнапоям всім гірким
Він імена дає, як дітям.

Спішить у бар, як на урок.
Щасливу посмішку розпрямив.
На грудях ромбовий значок,
Немов квадрат “у стєльку” п”яний.


* * *

У коридорі всесвіту – нікого.
А тут весна блукає між людьми.
І двері, як вітрило над порогом,
Завмерли перед хвилею пітьми.

Давно нема нікого на обійсті.
Сюди не долинають голоси.
Лише травневе витончене листя
Тремтить на вістрі зрілої краси.

Втіка луна, неначе від шуліки.
Проходить нить крізь серце намистин.
І ти відкриєш втомлено повіки,
Неначе розквітаючий жасмин.

І знов розкажеш про жіночу долю:
“Чоловіки однакові усі!”
І будеш слово лущить, як квасолю,
Шукати в нім хоч мертвої душі.

Сусідську тишу будеш обминати
У пошуках олюднених стежок.
І дожене тебе з тієї хати
Якийсь незлий повітряний плювок.

Звисає стежка з вудлища-дороги.
Десь тут кінець і вулиці твоїй.
І всім твоїм надуманим тривогам.
Ти тільки цій печалі порадій.


* * *

Ночують хмари на деревах –
Про це збрехали вже сороки.
І, наче зав”язь вереснева,
Сумний такий сьогодні спокій.

Дзюрчить струмочком прохолода,
І краплі серце моє точуть.
На себе дивиться природа,
Та крізь імлу не бачать очі.

В селі десь радіо балака:
“Майбутнє наше у тумані.”
Він щойно повністю розвіявсь,
Але майбутнього немає.


* * *

Великий ліхтар освітлює
похмуре обличчя
темряви.
Я стою на стежині, яка
від болі звивається змією
під каблуком дебелого
чобота.
Постукаю у темне вікно і
ти радісно впустиш мене
до своєї хати.
Я буду тобі розповідати
всілякі кумедні історії,
пестити твоє шовкове
волосся.
А коли ми станемо одним
цілим, побіжить моє сім”я
вогником бікфордового шнура –
зараз буде демографічний
вибух!



* * *

Летять у вирій білі хмари
Сказать птахам, що тут вже тепло.
І тінь дрібну Волосожара
На тілі тримають отерплім.

І Україна вгору гляне:
“Якби й мене взяли з собою.
Нехай повітряна вже яма,
Аніж ота, що піді мною.”

А в річки хвилі вже з”явились,
Неначе в пташки пташенята.
І біле стомлене вітрило
Їх стереже десь біля хати.



* * *

Сховався десь вітер і тихо навкруг.
Село розгрібають індики і кури.
Вдихає стрілу щойно зроблений лук,
Летить вона в світ, наче шпрехен зі суржик.

І чекаєш таких собі тихих невдач.
І до неба вже й подумки важко дістатись.
Утікаєш від себе крізь радощі й плач,
І ніхто вже не зможе тебе наздогнати.

Підбадьорить цю тишу старий телефон.
Чорну райдугу вкотре до вуха притулиш –
І промовить тобі учорашній твій сон,
Що не він ото був у видінні минулім.

Спочиває проміння на вогкій землі,
Бо від сонця дорога занадто тривала.
Визирають з-за стовбурів тіні малі,
Немов дітлахи, що у піжмурки грають.

* * *

Ця мить вагітна вічністю, а ти
Найнижчу в світі подолав вершину.
І відчуваєш корінь висоти,
Як море глухоманівські глибини.

І товариство щире і нудне
З твоїх страждань не винесе всі болі.
Лише надія в слові промайне,
Неначе вершник в місячному полі.

Цвіте розмова, як весняна віть.
Вслухаєшся, одначе, в сині очі.
І сигарета вогником блищить,
Мов “Тампакс” у поезії жіночій.



* * *

Зростають тіні надвечір”я,
Як після зливи грозової.
І перші паростки довіри,
І час між мною і тобою. 

Гойдає вітер павутиння,
Мов пошматоване вітрило.
І ключ високий журавлиний
Зникає в шпарі небосхилу.

І тихий стогін степом лине.
Здається, це сьогодні знову
Клює печінку України
Орел російський двоголовий.


ЧЕРВНЕВА НІЧ

Вночі не спить лише годинник
І вітер теплий за вікном.
Чекає днини, як дитини,
Вагітна ніч понад селом.

Вночі шумлять так осокори,
І кожен здичавілий лист,
Неначе сум твоїх докорів
Мені до серця прихиливсь.


СПЕКА

Пече сьогодні сонце знову.
У дюни – обморок глибокий.
І море хвилями-долоньми
Б”є по гладких піщаних щоках.



* * *

Я більше дні люблю, ніж ночі –
Не звинувачуйте в расизмі!
Щоб розглядіть слова пророчі,
Шукаю вивірену призму.

Спадає попіл із цигарки,
Неначе ящірковий хвостик.
І дим висить, немов ремарка,
Під текстом хмар у високості.

І можна знову подивитись
У зміст пророчих звинувачень.
А сльози сплачують вже мито
За надмір творчої невдачі.

Вони пройдуть кордони війні.
І всі відчують таку пустку,
Немов усі відомі війни
Своїх лишилися акустик.

І павутинь висить розп”ята,
Мов схема будівництва тиші.
І хоче вірш капканом стати
Проти комп”ютерної миші.


* * *

Літературна банда аксакалів
Біля корита згадує роки,
Коли свої кишені роззявляла,
Беручи з волосатої руки.

Літературна банда аксакалів
Життя, як хліб, куштуючи на смак,
З Поезією зверхньо розмовляє,
Її не розуміючи ніяк.

В літературній банді аксакалів
Є шохи і всевладні пахани.
Вони друкують в кожному журналі
Старечі вірші, згадки, похвали.

Із-під копит безкрилого пегаса,
Як курява, здіймається пітьма.
Порожні звуки штучного Парнаса.
Є банда, а Поезії нема.

Життя впадає в смерть, як річка в море.
Минає все живе і неживе.
Усі слова, що Всесвіту говориш.
І день, що вечір темний дожене.

Вертаєшся із Києва додому.
А крапка в слові “дім”, немов димар.
І сонячне проміння летить, немов швартові,
Тримаються за серце, як банда за хабар.

Редакторський портфель, немов мішок з книжками,
Коли свої творіння бігли викуплять.
І дружно продавці той лантух піддавали.
В літературі банда – колона №5.


* * *

Вже літо приміряє префікс “екс”
Перед осіннім дзеркалом безхвильним.
І вилітають бризки з-під колес,
Щоб випадково їх не роздавили.

Калюжа мріє знову стать дощем.
Листок летить, неначе хвостик вітру.
І серпень вкотре робить хід конем
По полю і по луках переквітлих.

Джерельце промиває камінці,
Як кісточки природі вже осінній.
І ти сховаєш у своїм лиці
Акації прощальне шелестіння.



* * *

На сталевих вітрилах життя
Видно радісні й злі роковини.
І зернятко, неначе щока,
По якій пропливає сльозина.

Шелестить серед ночі верба.
І найменша ота шелестинка,
Наче клавіша запада
Серед галасів одноманітних.

Ми з тобою лиш трохи чужі.
І наш ворог, неначе примара.
Він тримає, як меч, у руці
Оту тріщину, що є між нами.



ВЕЧОРІЄ

Мов яблуко в кишені у Еріди,
Лежить снаряд іржавий у землі.
Від березня немає уже й сліду.
Лунає світ у зелені й теплі.

Пиляють у саду абрикосину –
І плаче дичка дикими слізьми.
Тремтить планета імені Людини,
Немов на вітрі пасмо ковили.

На зубках пилки вже терпка оскома.
Гаряча тирса падає в траву.
І сниться бджілці жало скорпіона
В щербатому за п”ять хвилин саду.



БАГАТТЯ

З легенів сильного вогню
Виходить дим зелено-сивий.
Сідають зорі на пітьму,
Немов на плесо чайки білі.

Гукає вечір темноту –
Вони стають єдиним тілом.
Мов сир, тримає новину
У дзьобі ворон престарілий.

І язиками шелестить
Вогонь, як дуб зеленим листям.
І кожна іскра, наче мить, 
Яка уже не повториться.



* * *

Котиться камінь важкий із гори.
І чуть, як Сізіф закричав: “Бережися!”
І майже без листя стоять явори,
Неначе без посмішки наші обличчя.

І жовтень зміцнів у своїх кольорах –
Жовтішого, мабуть, у світі немає.
І вітер відносить пиляку, як прах,
Минулого літа до теплого краю.

Як хмарки скелетик, видніє курай.
Кружляють ворони над стомленим полем.
І змія не може здійнять дітвора –
Він просто не хоче літати в неволі.


* * *

Могутній березень напише:
“Прийшов, побачив, переміг.”
І буде трохи веселіше
Звучати кожен щирий сміх.

А поки виє завірюха
Серед беріз і ясенів.
Але ніхто її не слуха –
Усі чекають теплих слів.

І кучугура, наче квочка,
Тримає проліски в теплі.
І видно кожну мертву точку,
З яких зійдуть колись сніги.



* * *

Проміння виглянуло. Злива
Сховалась в хмарах молодих.
І стало чисто і красиво,
Мов зник з душі останній гріх.

І пом”якішав кожен звук.
І стало добре всім ураз,
Неначе Галі Тарасюк,
Що слуха “Пісню поміж нас”.

І, розгрібаючи проміння,
Шукаєш іншу далину,
Де кожну із життєвих ліній
Невдачі прикрі обминуть.

І на солом”яних тюках
Сидить, немов на чемоданах,
Серпневе літо. Синій птах
Його з собою в далеч манить.

Воно вже скоро відлетить
Вночі, чи може на світанні.
А поки кожну свою мить
Переживає, як останню.


* * *

Україна – держава контрастів.
Є в ній місце усім:
Геніям і педерастам,
Добрим серцям і злим

Кажуть, поети страйкують –
Віршів не будем писать!
Уряд: “Якого вам біса!
Де скільки грошей узять?”

Знову мете хуртовина.
Кожна сніжинка – цеце.
Мене оточили зими
Холодним колючим кільцем.

Блукаю по білому світу
У межах свойого села.
Тіні живляться світлом –
Честь їм за це і хвала.

Неоном сіяють слова
У київських снах кольорових.
І напис на Банковій, 2:
“У Вови.”

Живе Україна іще.
Не вмерла, як в славні співають.
А десь за донецьким дощем
Тополя до неба зростає.

І туди, де могутній сусід
Гидотно до нас зубоскалить,
Показує гілку суху,
Неначе середній палець.



БЕРЕЗЕНЬ

Гірлянди очей на ялинці життя
Освітлюють думці далеку дорогу.
Між часом теперішнім і майбуттям
Протиснеться в щілину тільки тривога.

Видніє у темряві рідне вікно.
І хвилі несуть крижану домовину.
Початок весни, як початок кіно,
Де титрами залишки снігу проплинуть.



БАЗАР НА ТРАСІ

Стрибають жаби прямо під колеса –
Пройшли дощі і висохла трава.
Джигун на південь хвацько мерседесить,
А я скиртую сонячні слова.

І продаю на трасі абрикоси.
Кажу з надією на стомлене “Пачьом?”
В бруднім салоні радіо голосить –
Дмитро Гнатюк в землі питає: “Чом?”

Ще трохи залишилося продати.
Вірменин скалить зуби золоті.
Круті з Росії криють когось матом,
Аж джип зів”яв від “...мать твою іті!”

Та раптом образ дивний випливає.
І я його залишитись молю.
І хтось за абрикоси все питає.
Махну рукою: “Ні! Не продаю!”


* * *

Вже серпень вкотре дивиться на серп,
Немов шукає схожості з собою.
Так поштарі поглянуть на конверт,
Як хтось напише лівою ногою.

І шелестять задумливо листки.
Трима пиляку вітер під пахвою.
І світ живе, здається, навпаки
Вже стільки літ між мною і тобою.

Стримить в землі в далекому степу
Засохлий хвостик овоча-планети.
І гудину ніяк я не знайду,
Вона п”є воду зараз, мабуть, з Лети.


* * *

Оси гасконівський маневр.
Забудь свою пекучу ранку.
Ген обрій, наче акушер,
Допомога родитись ранку.

Лунає шлягер солов”їв.
І ти чекаєш оте місце,
Коли схвильований мотив
Продовжить вишуканий приспів.


* * *

Я крапку з речення сховав.
Зарив, неначе картоплину.
І стовбурець з неї постав,
Як знак окличний вгору лине!

 * * *

Знову над нами нельотна погода.
Наше село за травою лежить.
Ми в ній, як в річці, шукаємо броду.
Місяць завмер, як роздавлена мить.

Втомлено йдемо від траси додому.
Нічка глибока, до дна – п”ять годин.
Мжичка відсиріли порохом грому
Падає, значить, не буде грози.

Хмари розходяться знову, як гості.
Валіза важка, наче сто Україн.
Пшениця говорить на мові Безостій.
Голос заснув у мовчанні твоїм.

Сонно собака стрічає у буді.
Смакує замок іще теплим ключем.
У хаті легенько ми тишу розбудим
А потім із нею нечутно заснем.


* * *

В далекім небі хмари одинокі
Пливуть, немов одірвані крижини.
І ти в дитинство глянеш крізь бінокль,
Де клен стоїть на березі стежини.

Наблизить важко. Краще пригадати
Все, що було й чого могло не бути.
Вечірнє сонце у твоїй кімнаті,
І дощ в руках, як стропи парашута.

Опудало, як старість манекена.
Стікає пил з коліс велосипеда.
Ми їдем швидко, бо вже зовсім темно.
І мчить до цілі зоряна торпеда.

 

 


 

ГРУДЕНЬ

Повільно сніг земні знаходить соти.
І десь загавкав напівсонний пес.
А навкруги – морозяна субота
Лежить, як Віз Великий без колес.

Замерзли у польоті буйні хвилі.
Звисає світло роєм з ліхтаря.
І небо в згадках про пташині крила
Додолу темінь ллє, як із відра.


* * *

Вогонь погас, лишивши світло.
Тремтить на вітрі листопад.
І день сьогодні непривітний, 
Неначе вирубаний сад.

І сніг лежить, немов газета.
Розталих літер чорнота,
І в небо дивиться з портрета
Чиясь бездонна гіркота.


* * *

Кружляє сніг, неначе листя.
І десь далеко від людей
Хмарина в образі регбіста
Притисла місяць до грудей.

Кінець зимі і завірюхам.
І серцем світ заволокло.
Стають розлогішими рухи
Самої думки про тепло.

І річка стукає у кригу
Великим пальцем глибини.
Мигне карась, неначе ніготь,
Із безпросвітної пітьми.


ВЕРЕСЕНЬ

Початок осені уже.
Зірки роздмухані вітрами.
Тріщить від болю під ножем
Кавун на вісім тисяч грамів.

Туман для виважених слів,
Немов цемент міцний для цегли, –
Цей мур для захисту я звів,
Аби не бути знов полеглим.

Вжі відлітають журавлі.
Бур”ян висмикую деінде.
Так янгол тягне із землі
Ракету з вогненним корінням.

І дощик стука у вікно,
Немов жар-птах клює самотність,
І я йому підкину знов
Зернин таких не одну сотню.

І пада зірка в ненасить,
І річище її міліє.
І твоє серце мерехтить,
Немов мис доброї надії.


НІЧ

Тихо о першій годині.
Зник найостанніший звук,
Неначе на Україні
Немає вже більше падлюк.

Повільно уже переходить
Серце на стереостук.
Легіт сьогодні хітовий,
Немов написав Івасюк.

Падає цвіт, як бюстгальтер
Із хтивих юначих снів.
Дорога кричить з-під асфальту –
“Краз” важко прогуркотів.



* * *

Тримають акації келихи гнізд –
За благополучну дорогу у вирій!
Птахи відлітають. І порожньо скрізь.
Зникають у небі крилаті пунктири.


* * *

Навіщо вам та Росія,
Такий небезпечний сусід?
Там бурю уміють сіять,
Та сіять не вміють піт.

Невже ви не українці?
Погляньте у книгу життя –
На тридцять третій сторінці
Скелетне лежить дитя.

Воно ще благає хліба,
Хоч стільки минуло літ.
Але ви чекаєте й досі,
Що скаже вам східний сусід.

 



НА ПОДВІР”Ї

Заплутався в своїм житті спориш.
І липа сперечається із вітром.
І ти такий замислений стоїш –
Як вирватися із надмірних витрат?

Мов кіт, на сонці гріється вода.
Звисає з шворки висохла жилетка.
В автомобіля фара вигляда,
Як палець із дірявої шкарпетки.


* * *

Всі дні і ночі – мов на шахівниці.
В яких фігурах кожен з нас живе?
Коріння довге має таємниця.
Й оманливе, як дзеркало криве.

Летять птахи у вирій закордонний –
Це йде тура, а може офіцер.
І мчить курай колючий і бездомний –
Летить за борт пішак СССР.

* * *

Згадаю знов далекий травень,
Прим”ятий трохи раннім громом.
Там розібрали на слова ми
Незрозумілу заборону.

Сиділи стомлено на “Яві.”
Шукали виходу із тиші.
На сонці ледь помітні плями
Були за промені миліші.

Трава втомилася від спеки.
Дерева тіні розкривали.
І плаття крилами лелеки
Від вітру теплого здіймалось.

Зоря упала з п”єдесталу.
І вечір був. І небо темне.
І світло фари вже прив”яле
За нею гналося даремно.


* * *

Небо укрилось полотнищем синім,
Аби не спектися на сонці яснім.
Немає оазису в слові “пустиня.”
Немає нікого в мовчанні твоїм.

Є лише серпневі світанки і ночі.
І залишки райдуги у висоті.
І голову вітер тополі морочить
На незрозумілій мені частоті.


* * *

Одноманітні сірі будні.
Із неба сіється крупа.
Хоча б одна з зернин приблудних
На землю впала золота.

Калюжі-латки майже чисті –
Зашить озонові дірки.
І час тупцюється на місці –
На дотик мокрий і важкий.

І кіт вмостився біля груби.
І сумно дивишся в вікно.
І ліплять слово твої губи,
Та не живе чомусь воно.



УЯВНА ВИСОТА

На цій вершині самоти
Іще природа не бувала.
Але свій слід залишив ти,
Як на високім п”єдесталі.

Де під руїнами гнізда
На промінь менше стало в світі.
І тінь горбата і бліда
Лоскоче це нове століття.

На батьківщині далини
Тісніше стало горизонтам.
Немов уривки тишини,
Хмарки схилилися над сонцем.

А в нас усе тут навкося,
Буденні скривлені сюжети.
І Україна в злиднях вся,
Мов заміж вийшла за поета.


* * *

У парламентському домі
Революція іде.
“Хай Ткаченко!” – всі гукнули,
“За отамана буде.”
Прощавайте, ждіте волі.
Гей, на “Мерси”! Всі у путь!
В Цюріх злодії в законі
Тонни золота везуть.
На майдані тихий стогін –
Посмутніли шахтарі.
“Засліпи ж ти їм дорогу,
Буйне сонце угорі!”
А у відповідь із ради
Ти лише почуй:
“Ось вам
---!”


* * *

Це вже пора липнево-золота.
І серце прагне вічного світанку.
А час летить і вітер від гвинта
Гойдає запах ніжної фіалки.

І вечір, мов короткохвильовик,
Потріскує гучними цвіркунами.
І зірка впала, мабуть, на смітник,
Як Україна, що колись сіяла.


* * *

Дятел по дереву стука,
Неначе у двері хати.
А дятлика саме з коханцем
І боїться йому відчиняти.



ТАЄМНИЦІ

Сонце не знає, що в світі є тіні.
Скільки на світі живих таємниць!
Осінь тримається на павутині.
Тихо шепочу їй: “Не обірвись!”

Як мені тишу оцю розгадати?
В ній навіть думка спричинює шум.
Грім ледь тримає важкі мегавати
Біля комори важкого дощу.

Зараз не витрима гать хмаровисна
І таємниці в одежі краплин
Серце тобі, наче руку, потиснуть
Потиском чистих і світлих вершин.

Вітер цю ніч уже не скаламутить,
Наче глибокий розбурханий став.
Усі таємниці збираю докупи,
Які народились, які відгадав.

Ліхтарик тримаєш, неначе ракету, -
Світло лишає дзеркальне сопло.
Сусідка розкритим своїм словометом
Розгадку відсунула років на сто.

А може вона, та розгадка в дорозі,
Як зоряне світло, що йде двісті літ.
І я її бачу напівпереможну,
Та змісту не можу ніяк зрозуміть.


* * *

Дим над вогнем розлогий і густий,
Неначе шум понад морським прибоєм.
Десь плавають ще, мабуть, ті кити,
Які тримали Землю над собою.

На зміну їм – сильніші й молоді.
А пенсія – всього лиш двісті рибок.
Тому й живуть на рибі і воді,
Фонтаном промовляючи: “Спасибі!”

Ще в спині біль від андівських шпилів
Не дасть вночі до ранку задрімати.
І хочеться тихесеньких ставків,
Як після мандрів затишної хати.


* * *

Впаде зоря чи дрібка солі
З Чумацького твердого шляху.
І голосистий “Панасонік”
Надвоє тишу розпанахав.

Усе вмістилося в сюжеті:
Весна, суцвіть солодка ноша.
І десь під місяцем далеким
Повзе супутник, наче воша.



* * *

За вікном вечірнім – сніжна буря.
Самогонка в кухлі голуба.
А з екрана чеше Лапікура:
“Комуністам всім уже труба!”

Рівно сорок в пляшці і надворі.
Вечір цей знайшли з тобою ми,
Де в словах народжуються зорі,
Наче добра чутка між людьми.

Б”є цигарка у рейхстаг-легені,
Там весна і сорок п”ятий рік.
І розмову нашу нескінченну
Перерве запалений сірник.

Із каміна іскри вилітають,
Мчать до міні-небових доріг.
Язики вогню перегортаєм,
Наче сторінки майбутніх книг.



* * *

Спішать до озера джерела.
Гора від щастя мліє знову –
Внизу десь потяг мчить тунелем
Крізь ерогенну її зону.

І ця весна така висока,
Що ледь побачить свої ноги.
Стає мілкішою у небі
Між хмарами вузька протока.

І я шукаю із тобою
Того невидимого світла,
Яке літає тихим роєм –
Душа, як вулик, стане житлом.

Об ноги треться дика стежка,
Як кіт у затишній кімнаті.
Нас знов стрічає “по одежці”
У запашних кайданах м”ята.

Дорога вперлася в ворота,
Немов теля у тепле вим”я.
А нам ще виробити кроки
Через гіллясте поголів”я.


* * *

Цей ставок – вода, яку не допила
вічність, коли ковтала пігулку для
продовження свого існування.
Риби-старожили ще пам”ятають
ніжні вуста і красиві білосніжніÂ зуби.
Паперовий кораблик гойдають
світлі кучері ставка.
Він кине якір десь далеко від
берега і на манюсінькій палубі
з”явиться крихітна таємниця
вічного існування.
Вона буде тоненько по-дитячому
сміятися із нашої неуваги аж
поки суденце не розім”якне і не
затоне.
І стане на Землі на одну
таємницю
менше.


* * *

У зеленій одежі красується поле.
І стрункішими стали зелені тополі.
Лише вербам дісталась одежа на виріст,
Бо звиса та кофтина до самого долу.


* * *

Летить листок, немов зоря,
Що передумала вже падать.
Старе багаття догоря,
Як після влучного снаряда

Пройшли стриножені дощі.
І ера сонця знов настала.
І рухи ясена-лівші,
Мов йде із темного підвалу.

І вітер вже перегорнув
Сторінку спогадів про літо,
Закривши свіжу давнину
Прозорим вересневим цвітом.

Де чорно-ділих пелюстків
Ще дуже й дуже небагато.
Де світ складається із слів,
Яких не можна відгадати.



 

СЕРПЕНЬ

Вже закінчились жнива.
І прасує хвилі човен.
Це пора, коли слова
Тут не значать вже нічого

Лише поглядом ясним,
Лиш рукою доторкнутись.
Мов зловив на слові грім –
Тишу цю далеко чути.

Неба синього гора.
Шлях копитами побитий.
І завмерла далина, 
Наче слуха ворожбита.


* * *

Вистрибне риба із тихого плеса.
Коротка та мить, як життя у людини.
У розкиданих шрамах глибоких від весел
Ти можеш побачить лице України.

Вона роздивляється кожну краплину,
Під променем спину зігнувши тендітну.
Горілиць лежать прохолодні глибини.
І вітер смирнішає – хвиль винахідник.


ДВІ СТЕЖИНИ

Проростає дитина із хати до школи.
Вітер стежку гойдає, що звисла з гори.
Я чекаю тебе, як пітьму матіола,
На вершині цієї терпкої пори.

Ми стежиною зайве усе перекреслим.
Зараз прийде гроза із травневих небес.
Хмару блискавка в”яже, як сніп перевесло.
Вишня цвіт береже, як п”яту Ахіллес.

Та летять пелюстки в темних тріщинах вітру.
Ми стоїм під дощем, парасолька тремтить.
Я з твоєї щоки краплю зоряну витру,
Так, як вічність зітре незабутню цю мить.


* * *

Говорим про все на світі.
Про душу чиюсь і тіло.
В яру бульдозер кувіка
Сталевим упертим рилом.

Шева у Київ з “Міланом”
Приїде у рамках Ліги.
Бігтиме на добивання
М”яча або України.

Погудим сусідську “Яву”.
Претензії сильні до сонця –
Світить не дуже яскраво,
Немов має очі японця.

Повісивсь Петро Безхлібний –
Краще б він був Безвірьовкін.
Кажуть, у нього півнем
Курка співала ловко.

Сусіда махає сапою.
За ним, наче слід корабля,
Вздовж вервечки помідорів
Вирує глибинна земля.


* * *

Пускає сніг у землю корінці.
Зима навколо тиха і безлюдна.
Сповзається пітьма з усіх кінців.
І ми йдемо по середині грудня.

Тріщить ставок, неначе випав з рук.
Земля забула прізвисько “грязюка”.
Важка дорога, сплетена з розлук,
Обплутала життя, немов зміюка.

І прагне серце чистого тепла,
І сонячної крапки після втоми.
Але навколо нас лише зима,
І досить довго йти іще додому.


* * *

Неначе Атланти, пружини в дивані
Тримають твій зад. Чути галас дітей.
Як вода у пробоїни десь в океані,
Лине світло в щілину одвірку-дверей.

Товарний состав за рікою гуркоче.
І ствердно киває акації віть.
І день за годину у вечір проскочить
З духмяних низин і ясних верховіть.

Стемніло. І зорі, немов альпіністи,
Зриваються вниз у важку далину.
А ми маракуємо, що б його з”Їсти?
Бо так за балачкою й час промайнув.



* * *

Велика березнева бурулька
висить наголосом над небезпекою
ходити під вікном.
А в кімнатному затишку ти
вишиваєш красивого
птаха.
Але він не може побачити
свого неповторного яскравого
вбрання, бо ти йому голкою
пошкодила
очі.



* * *

Закінчився постріл. Важка темнота
Звисає із неба, неначе ряднина.
На шиї галактики ця чорнота
Від скрипки, яку змайструвала людина.

Мелодія лине, мов світло зорі.
Роки розступаються. Верби чекають
Якоїсь такої стійкої пори,
Де листя ніколи вже не опадає.

По той бік мелодії чути село.
Пиляка нічна, наче кров в океані.
Гуркоче комбайн і пробігло авто.
І квітку стебло, наче пташку тримає.


* * *

Садок вбирає в себе тишу,
Як серце радісні новини.
І стане трішечки світліше,
Немов від слова “Батьківщина”.

Листок єдиний на тополі,
Немов медалька ювілейна.
Тікають сутінки, як болі.
Обійми слабшають в Морфея.

І не шумить сьогодні море,
Мов повен рот води набрало.
І видно, наче на повторі,
Світанку сірого начало.


* * *

Сльота осіння упаде
На квіт іще палкий і ніжний.
Він почуватиме себе,
Немов львів”янин в Запоріжжі.

І вечір знову тут як тут.
На небі – зоряні всі лиця.
І метеор, як парашут,
Що мерехтів, та не розкрився.



* * *

Снігу останнього більше не буде.
І крига вже скресла в глибокій ріці.
І серце не знає, кого воно любить.
І промінь теплішим стає у руці.

Під шкірою вени тонкі ледь помітні, 
Неначе під льодом видніє кушир.
Струмок каламутний прямує до квітня,
Минувши невидимий орієнтир.

І вітер засліплений сонцем весняним
Не може ніяк обминути людей.
А потім цей день, мов провалиться в яму
У царство недовгих і темних ночей.




П І С Н І



ПОВЕРНЕННЯ

За сині за моря
Впаде моя зоря.
Коні мчать спекотним степом
І хати горять.
Коса дівочая
Порубана моя
Зійде вогненним багнетом
У чужих краях.

Приспів:
“Чи й не повернусь?
Світи мені, євшан-зілля!”
В полонянки очі спраглі
Од солоних сліз.

Спливуть мої роки,
Як прийдуть козаки.
Ненависні яничари
Згинуть навіки.
Вмирати буду там,
Де вільно так вітрам.
Де ковильні хвилі грають
Рідним берегам.

Приспів.



КИЛИМА

Вже розквітає день.
Зникає далина.
І вересніє клен
У слові “Килима”.
Зорі остання путь
Біля твого вікна
Мені не дасть забуть
Це слово “Килима”.

Приспів:
Червоні троянди в твоїх руках.
Снігами укриті роки.
І зустріч згасає, наче жар-птах,
В холоднім промінні журби.

Я пригадаю сни,
Де нас уже нема.
І вранішні вогні
На рідних берегах.
Ще вітер прилетить
З полином на губах,
І серце заболить
Тобою, Килима.

Приспів.




БАЙДА

До Запорожжя шляхи далекі,
Туди у небі летять лелеки.
І буйні хвилі у синім морі
Такі великі, як моє горе.

Приспів:

А падишахове срібло-золото
Мені огидне й брудне.
А вам, нікчемні султанівські йолопи,
Не подолати мене.
А моє тіло пронизане стрілами.
І залиша мене кров.
Але я буду з новими силами
Із вами битися знов.

Козацькі чайки пливуть в тумані.
Ой буде лихо вам, бусурмани!
Вам нашу віру не подолати,
Бо з нами Бог наш і Божа Мати.

Приспів.



ВЕСНА

Знову у небі світять зорі весняні.
Знову до сонця – нам рукою подать.
І хуртовини кучеряві розтали.
І ручаї нам назустріч біжать.

Приспів:
Вода, вода, весняна вода.
А доля в нас така молода.
Летять птахи у рідні краї
У небі схожі на ручаї.

Як ми чекали це проміння зухвале!
Як ми боялися цю мить пропустить!
Хай вона завжди буде разом із нами.
Тільки з тобою її можна спинить.

Приспів.