АЙСБЕРГ

Я дивлюся на тебе, моя Україно.
І майбутнє й теперішнє трохи ще тліє.
Ти холодна й байдужа, неначе крижина.
І все ближче і ближче “Титанік” – Росія.


* * *

Струснув із себе листя клен,
Неначе пес болотну воду.
І в павутинні білих вен
Схолов осінній кровообіг.

І річка, мов ґвалтівника,
Б”є хвилями старенький човен.
Найбільша в світі висота
В собі вмістила її голос.


* * *

Цвітуть нестримно абрикоси.
Летять, летять роки мої.
І вітер запахи підносить
На таці ніжно-голубій.

Як змія, сонце ти підтягнеш
Тоненьким променем і ми
Очима іншими поглянем
На темні тіні між людьми.

Їх пелюстки потім укриють.
Розмиє злива грозова.
І очі щедро, наче миї,
Затоплять зайві всі слова.

І у дзеркальній каламуті
Майбутнє бачиться живим.
Ключиться вже зерно салютів –
І скоро в небо рости їм.

Вони не знатимуть осоту.
І повтікають гризуни.
І тінь від нас на всю Європу
Впаде широкими крильми.


* * *

Будильник аж розпух, бо часу
В нім назбиралось під зав”язку.
Біля воріт задумавсь ясен,
Немов стратег після поразки.

Немає знов сьогодні світла,
А в центрі видно гілку кожну.
І переконують десь “Бітлів” –
Любов у нас купити можна.

Летять замріяно пелюстки
На шлях широкий і вологий,
Який, немов старий розпусник,
Дівчатам дивиться між ноги.


* * *

Між ними куля – як тире.
Між нами – промінь одинокий.
І вогкуватий шум дерев,
І чорно-біла мить сороки.

Розвіє вітер в вишині
Хмарини білі, як кульбаби.
І у байдужому мені
Пливуть у крові, як дараби,

Уже забуті імена.
Те, що було – не відбулося.
Й, немов омела, сивина
Паразитує на волоссі.

* * *

Вже час осінньої пори.
І небо дивиться крізь хмари,
Як мародерствують вітри
У гніздах кинутих птахами.

Земля січена батогом –
Меридіанів темні смуги
Мені говорять, що над злом
Звитяги скорої не буде.

І Запоріжжя хуртовин
Чекає, як своїх героїв,
Де товсто вивалився дим
Із темних трубищ геморойних.


* * *

Летять у далеч журавлі
І крилами вбивають цвяхи
У віко журної труни,
Де наші літні будні й свята.

Холодний вітер-поліцай
Шука щось в тополинім листі,
Яка сміється-шелестить,
Бо дуже лоскоту боїться.

* * *

День читаю між рядків,
Намальованих роками.
Змістом чорним заряхтів
Вітер в зграї урагана.

Знову йде холодний сніг –
Білий хліб на небі ріжуть.
Білий той чарівний цвіт
Не пасує Запоріжжю.

Прочитати його зміг –
Він важкий, багатотомний.
Він для мене, як бліцкриг
До раптових усвідомлень.

На Землі роса, як піт,
Від важкого обертання.
І світліє знову світ,
І темніють запитання.

Між димами – синь небес,
Мов шматочок України.
В нашім краї це увесь
Спомин про мою країну.

І читаю між рядків,
Між говіркою чужою:
Чи то світ так здичавів?
Чи то прірва піді мною?

Бо кричить, аж пил стоїть
Іноземне хиже військо,
Що й тополя шелестить
В Запоріжжі по-російськи.



* * *

Білий птах на вістрі далини.
Скирта хмар на синім небокраї.
Вертоліт гуркоче в вишині,
Наче вітер горло полоскає.

Блисне місяць – мозок висоти.
Вийдуть хвилі темні погуляти.
І ніде нікого не знайти.
Лише тінь прив`язана до хати.

І додолу яблука летять
В білі зубки темної ромашки.
Випускає м`ята аромат,
Наче після довгої затяжки.

* * *

Не треба Драча займати!
Нехай він і Лєніним дихав.
Та потім знімав респіратор
І довго блював і чмихав.

А потім води приносив,
Лишивши на призьбі туфлі.
Уся Україна і досі
З його п`є джерельного кухля.


* * *

Тримає вітер у долоні,
Неначе компас, лист кленовий.
І тьмяно світиться дорога
Від ненависті до любові.

І тіні падають патлаті
На плетиво життєвих ліній.
І мріє дуб про Герострата –
Без листя вже і без коріння.

В клубочок перекотиполе
Згорнулось, бачачи людину.
Це і Земля, мабуть, від болю
Давно-давно отак скрутилась.

Коли ж настане вічне свято,
Земля лице своє відкриє.
І ми, нарешті, всі побачим,
Що тим обличчям буде Київ!


* * *

Між жовтнем і холодом йде боротьба.
І я – секундант на незримій дуелі.
І радісний голос украла луна.
І хвилі на кронах уже невеселі.

У тихім багатті потріскує хмиз,
Немов далина потягнулась духмяна.
Замріялись очі, чекаючи сліз.
І слово летить, як повітряний камінь.


* * *

Вже вечір. Вітер важко диха.
Видніє звивиста ріка.
І тиша каже тихо-тихо,
Що зовсім близько ніч блука.

Мовчать кущі і абрикоси.
І видно темінь майже всю.
І цю хвилину високосну
У далеч хвилі віднесуть.

Немов перервана розмова,
Ця річка в пошуках себе.
Про що два береги говорять –
Почути можна лиш з небес.

А у кімнаті на картині
Благає осінь принести
Якусь малесеньку драбину,
Щоб хоч на мить отут зійти,

В садку вдихнути прохолоди.
І зрозуміти опісля,
Що неповторна її врода –
Лиш розмальована брехня.


* * *

Усі зірки на небі – з України.
І квітки дві, що сколихнули світ:
“Червона рута” і звізда полинна –
Їх вистачить іще на сотні літ.

Вже чути перший видих димарів.
І серце різонуло, як морозом.
Неначе я в осінньому дворі
Зрізаю кущ троянди без наркозу.

З”явився день у тихій далині.
І гілка вже холодна і росиста.
Кленове листя жовте на землі,
Немов арешт тепла-пропагандиста.


* * *

Постригли клену листя пишне,
Бо час служить у війську грудня.
І проводжати його вийшли
Лише сороки й степ безлюдний.

На варті в білім маскхалаті
Стоїть такий непереможний.
І без таємного пароля
Весні проїхати не можна.