НАДВЕЧІР`Я

Луна собі гніздечко мостить
Біля вікна моєї хати.
Черешня сперлася на костур –
Років і ягід забагато.

В густім гаю торішнє листя
Блищить лупою у волоссі.
І день цей вийшов подивиться,
Чи всі дозріли абрикоси.

І чути подихи бджолині.
І чуть гіперболи сорочі.
І темні видовжені тіні
Лежать розвідниками ночі.


* * *

Учитель “теплий”, наче дим.
Іще не екс у наросвіті.
І спиртнапоям всім гірким
Він імена дає, як дітям.

Спішить у бар, як на урок.
Щасливу посмішку розпрямив.
На грудях ромбовий значок,
Немов квадрат “у стєльку” п”яний.


* * *

У коридорі всесвіту – нікого.
А тут весна блукає між людьми.
І двері, як вітрило над порогом,
Завмерли перед хвилею пітьми.

Давно нема нікого на обійсті.
Сюди не долинають голоси.
Лише травневе витончене листя
Тремтить на вістрі зрілої краси.

Втіка луна, неначе від шуліки.
Проходить нить крізь серце намистин.
І ти відкриєш втомлено повіки,
Неначе розквітаючий жасмин.

І знов розкажеш про жіночу долю:
“Чоловіки однакові усі!”
І будеш слово лущить, як квасолю,
Шукати в нім хоч мертвої душі.

Сусідську тишу будеш обминати
У пошуках олюднених стежок.
І дожене тебе з тієї хати
Якийсь незлий повітряний плювок.

Звисає стежка з вудлища-дороги.
Десь тут кінець і вулиці твоїй.
І всім твоїм надуманим тривогам.
Ти тільки цій печалі порадій.


* * *

Ночують хмари на деревах –
Про це збрехали вже сороки.
І, наче зав”язь вереснева,
Сумний такий сьогодні спокій.

Дзюрчить струмочком прохолода,
І краплі серце моє точуть.
На себе дивиться природа,
Та крізь імлу не бачать очі.

В селі десь радіо балака:
“Майбутнє наше у тумані.”
Він щойно повністю розвіявсь,
Але майбутнього немає.


* * *

Великий ліхтар освітлює
похмуре обличчя
темряви.
Я стою на стежині, яка
від болі звивається змією
під каблуком дебелого
чобота.
Постукаю у темне вікно і
ти радісно впустиш мене
до своєї хати.
Я буду тобі розповідати
всілякі кумедні історії,
пестити твоє шовкове
волосся.
А коли ми станемо одним
цілим, побіжить моє сім”я
вогником бікфордового шнура –
зараз буде демографічний
вибух!



* * *

Летять у вирій білі хмари
Сказать птахам, що тут вже тепло.
І тінь дрібну Волосожара
На тілі тримають отерплім.

І Україна вгору гляне:
“Якби й мене взяли з собою.
Нехай повітряна вже яма,
Аніж ота, що піді мною.”

А в річки хвилі вже з”явились,
Неначе в пташки пташенята.
І біле стомлене вітрило
Їх стереже десь біля хати.



* * *

Сховався десь вітер і тихо навкруг.
Село розгрібають індики і кури.
Вдихає стрілу щойно зроблений лук,
Летить вона в світ, наче шпрехен зі суржик.

І чекаєш таких собі тихих невдач.
І до неба вже й подумки важко дістатись.
Утікаєш від себе крізь радощі й плач,
І ніхто вже не зможе тебе наздогнати.

Підбадьорить цю тишу старий телефон.
Чорну райдугу вкотре до вуха притулиш –
І промовить тобі учорашній твій сон,
Що не він ото був у видінні минулім.

Спочиває проміння на вогкій землі,
Бо від сонця дорога занадто тривала.
Визирають з-за стовбурів тіні малі,
Немов дітлахи, що у піжмурки грають.

* * *

Ця мить вагітна вічністю, а ти
Найнижчу в світі подолав вершину.
І відчуваєш корінь висоти,
Як море глухоманівські глибини.

І товариство щире і нудне
З твоїх страждань не винесе всі болі.
Лише надія в слові промайне,
Неначе вершник в місячному полі.

Цвіте розмова, як весняна віть.
Вслухаєшся, одначе, в сині очі.
І сигарета вогником блищить,
Мов “Тампакс” у поезії жіночій.



* * *

Зростають тіні надвечір”я,
Як після зливи грозової.
І перші паростки довіри,
І час між мною і тобою. 

Гойдає вітер павутиння,
Мов пошматоване вітрило.
І ключ високий журавлиний
Зникає в шпарі небосхилу.

І тихий стогін степом лине.
Здається, це сьогодні знову
Клює печінку України
Орел російський двоголовий.


ЧЕРВНЕВА НІЧ

Вночі не спить лише годинник
І вітер теплий за вікном.
Чекає днини, як дитини,
Вагітна ніч понад селом.

Вночі шумлять так осокори,
І кожен здичавілий лист,
Неначе сум твоїх докорів
Мені до серця прихиливсь.


СПЕКА

Пече сьогодні сонце знову.
У дюни – обморок глибокий.
І море хвилями-долоньми
Б”є по гладких піщаних щоках.



* * *

Я більше дні люблю, ніж ночі –
Не звинувачуйте в расизмі!
Щоб розглядіть слова пророчі,
Шукаю вивірену призму.

Спадає попіл із цигарки,
Неначе ящірковий хвостик.
І дим висить, немов ремарка,
Під текстом хмар у високості.

І можна знову подивитись
У зміст пророчих звинувачень.
А сльози сплачують вже мито
За надмір творчої невдачі.

Вони пройдуть кордони війні.
І всі відчують таку пустку,
Немов усі відомі війни
Своїх лишилися акустик.

І павутинь висить розп”ята,
Мов схема будівництва тиші.
І хоче вірш капканом стати
Проти комп”ютерної миші.


* * *

Літературна банда аксакалів
Біля корита згадує роки,
Коли свої кишені роззявляла,
Беручи з волосатої руки.

Літературна банда аксакалів
Життя, як хліб, куштуючи на смак,
З Поезією зверхньо розмовляє,
Її не розуміючи ніяк.

В літературній банді аксакалів
Є шохи і всевладні пахани.
Вони друкують в кожному журналі
Старечі вірші, згадки, похвали.

Із-під копит безкрилого пегаса,
Як курява, здіймається пітьма.
Порожні звуки штучного Парнаса.
Є банда, а Поезії нема.

Життя впадає в смерть, як річка в море.
Минає все живе і неживе.
Усі слова, що Всесвіту говориш.
І день, що вечір темний дожене.

Вертаєшся із Києва додому.
А крапка в слові “дім”, немов димар.
І сонячне проміння летить, немов швартові,
Тримаються за серце, як банда за хабар.

Редакторський портфель, немов мішок з книжками,
Коли свої творіння бігли викуплять.
І дружно продавці той лантух піддавали.
В літературі банда – колона №5.


* * *

Вже літо приміряє префікс “екс”
Перед осіннім дзеркалом безхвильним.
І вилітають бризки з-під колес,
Щоб випадково їх не роздавили.

Калюжа мріє знову стать дощем.
Листок летить, неначе хвостик вітру.
І серпень вкотре робить хід конем
По полю і по луках переквітлих.

Джерельце промиває камінці,
Як кісточки природі вже осінній.
І ти сховаєш у своїм лиці
Акації прощальне шелестіння.



* * *

На сталевих вітрилах життя
Видно радісні й злі роковини.
І зернятко, неначе щока,
По якій пропливає сльозина.

Шелестить серед ночі верба.
І найменша ота шелестинка,
Наче клавіша запада
Серед галасів одноманітних.

Ми з тобою лиш трохи чужі.
І наш ворог, неначе примара.
Він тримає, як меч, у руці
Оту тріщину, що є між нами.