ТАЄМНИЦІ

Сонце не знає, що в світі є тіні.
Скільки на світі живих таємниць!
Осінь тримається на павутині.
Тихо шепочу їй: “Не обірвись!”

Як мені тишу оцю розгадати?
В ній навіть думка спричинює шум.
Грім ледь тримає важкі мегавати
Біля комори важкого дощу.

Зараз не витрима гать хмаровисна
І таємниці в одежі краплин
Серце тобі, наче руку, потиснуть
Потиском чистих і світлих вершин.

Вітер цю ніч уже не скаламутить,
Наче глибокий розбурханий став.
Усі таємниці збираю докупи,
Які народились, які відгадав.

Ліхтарик тримаєш, неначе ракету, -
Світло лишає дзеркальне сопло.
Сусідка розкритим своїм словометом
Розгадку відсунула років на сто.

А може вона, та розгадка в дорозі,
Як зоряне світло, що йде двісті літ.
І я її бачу напівпереможну,
Та змісту не можу ніяк зрозуміть.


* * *

Дим над вогнем розлогий і густий,
Неначе шум понад морським прибоєм.
Десь плавають ще, мабуть, ті кити,
Які тримали Землю над собою.

На зміну їм – сильніші й молоді.
А пенсія – всього лиш двісті рибок.
Тому й живуть на рибі і воді,
Фонтаном промовляючи: “Спасибі!”

Ще в спині біль від андівських шпилів
Не дасть вночі до ранку задрімати.
І хочеться тихесеньких ставків,
Як після мандрів затишної хати.


* * *

Впаде зоря чи дрібка солі
З Чумацького твердого шляху.
І голосистий “Панасонік”
Надвоє тишу розпанахав.

Усе вмістилося в сюжеті:
Весна, суцвіть солодка ноша.
І десь під місяцем далеким
Повзе супутник, наче воша.



* * *

За вікном вечірнім – сніжна буря.
Самогонка в кухлі голуба.
А з екрана чеше Лапікура:
“Комуністам всім уже труба!”

Рівно сорок в пляшці і надворі.
Вечір цей знайшли з тобою ми,
Де в словах народжуються зорі,
Наче добра чутка між людьми.

Б”є цигарка у рейхстаг-легені,
Там весна і сорок п”ятий рік.
І розмову нашу нескінченну
Перерве запалений сірник.

Із каміна іскри вилітають,
Мчать до міні-небових доріг.
Язики вогню перегортаєм,
Наче сторінки майбутніх книг.

* * *

Спішать до озера джерела.
Гора від щастя мліє знову –
Внизу десь потяг мчить тунелем
Крізь ерогенну її зону.

І ця весна така висока,
Що ледь побачить свої ноги.
Стає мілкішою у небі
Між хмарами вузька протока.

І я шукаю із тобою
Того невидимого світла,
Яке літає тихим роєм –
Душа, як вулик, стане житлом.

Об ноги треться дика стежка,
Як кіт у затишній кімнаті.
Нас знов стрічає “по одежці”
У запашних кайданах м”ята.

Дорога вперлася в ворота,
Немов теля у тепле вим”я.
А нам ще виробити кроки
Через гіллясте поголів”я.


* * *

Цей ставок – вода, яку не допила
вічність, коли ковтала пігулку для
продовження свого існування.
Риби-старожили ще пам”ятають
ніжні вуста і красиві білосніжніÂ зуби.
Паперовий кораблик гойдають
світлі кучері ставка.
Він кине якір десь далеко від
берега і на манюсінькій палубі
з”явиться крихітна таємниця
вічного існування.
Вона буде тоненько по-дитячому
сміятися із нашої неуваги аж
поки суденце не розім”якне і не
затоне.
І стане на Землі на одну
таємницю
менше.


* * *

У зеленій одежі красується поле.
І стрункішими стали зелені тополі.
Лише вербам дісталась одежа на виріст,
Бо звиса та кофтина до самого долу.


* * *

Летить листок, немов зоря,
Що передумала вже падать.
Старе багаття догоря,
Як після влучного снаряда

Пройшли стриножені дощі.
І ера сонця знов настала.
І рухи ясена-лівші,
Мов йде із темного підвалу.

І вітер вже перегорнув
Сторінку спогадів про літо,
Закривши свіжу давнину
Прозорим вересневим цвітом.

Де чорно-ділих пелюстків
Ще дуже й дуже небагато.
Де світ складається із слів,
Яких не можна відгадати.