ЛИХИЙ

Маленька повість

Переклад з російської Пилипа ЮРИКА
Коректор перекладу Віра СЕРЕДА

За виданням: Василий ЛАЗУНЬКО. ЛЕШИЙ. Маленькая повесть/Издательство Запорожской организации Союза писателей Украины «Хортиця», 1996. Відповідальний за випуск Петро РЕБРО.

 

ЗАМІСТЬ АНОТАЦІЇ

Коли читаєш коротку повість Василя Лазунька «Лихий», важко позбавитися відчуття причетності до таїнства сповіді. Можливо, події, покладені в основу твору, повідані автору під стукіт вагонних коліс, що деколи так схиляє до відвертості, а, можливо, вони — плід художньої уяви. Проте навіть сама розкута творча фантазія не може не спиратися на реалії життя, а вони іноді вражають своєю непередбачуваністю. Напевно, не стандартні або, як би сказали тепер, круті людські долі привертають увагу молодого автора, оповідача досить обдарованого й цікавого. Тому в нього є шанси знайти свого читача навіть нині, при широкомасштабному наступі гостросюжетного жанру. Хай буде схильною до нього удача!

Віктор ЧЕРЕВКОВ,
член Національної спілки письменників України

 

1.

Після війни занесло мене за розподілом у далеке сибірське село, де я вийшла заміж за Федора Плотникова, хлопця непоказного, але хазяйновитого. Жили ми в праці й злагоді, хоч і без особливої любові. Федір займався тайговим промислом, зникаючи при кожній слушній нагоді коли на день-два, а коли й на цілий тиждень. Тому його мисливські трофеї мене не радували. Але життя йшло по накатаній колії до тієї пам'ятної осінньої ночі, з якої все й почалося...

Погода тоді зіпсувалася ще з вечора. Дерева, що оточували наш будинок, різноголосо скрипіли під натиском вітру. Цей шум і перешкодив нам почути, як надійні замки вхідних дверей уміло відчинилися й на порозі з'явився розпливчатий у темноті силует людини.

— Запали лампу! — сказав густим басом той, що увійшов.

У довгій нічній сорочці я вислизнула з-під ковдри, намацала коробку з сірниками й, коли сірник запалав, побачила величезного зросту людину, одягнену в оленячі шкури. Обличчя його дуже заросло волоссям.

«Чи не снігова це людина?» — промайнуло в моїй голові. Прибулець не проявляв агресивності, він навіть не зняв карабін, що висів у нього за плечима, зате чоловік мій, сівши за стіл, тремтячими руками спрямував рушницю-двостволку на нежданого гостя. Прибулець зробив крок вперед і, взявши за ствол рушницю, висмикнув її з рук чоловіка й акуратно поклав на стіл.

— Не дратуй Сірого! — спокійно сказав велетень.

Тільки тепер поряд із ним я побачила справжнього вовка.

Очі звіра загрозливо горіли, ніс морщився, оголяючи міцні білі зуби. Одна мить — і він міг би встромити ці зуби в горло Федора. Опинившись без зброї, мій чоловік різко змінив поведінку:

— Льошенько, я за боржок не забув! — підлабузнювався він.

— Не боржок, а борг! До того ж із такою довгою бородою, як у мене.

Тепер я здогадалася, що в хаті у нас — загадковий Лихий. Про нього ходили в окрузі найнеймовірніші чутки. Його боялися, складали різні історії, старалися з ним не зустрічатися.

- У нас дещо є, — рішуче сказала я.

Як із глибокого колодязя, на мене блиснули його очі:

— Я прийшов не грабувати. Я прийшов узяти своє... Мені потрібні сіль, крупа, сірники... Жерти нічого, а платню він забрав. — Лихий кивнув у бік чоловіка.

Протягом п'яти хвилин ми з чоловіком поставили на стіл чи не все їстівне, що було в домі.

Майстерно вичинена шкура оленя служила Лихому мішком. Поклажа в такому мішку не всотувала вологи. Вантажу набралося не менше трьох пудів.

— Патрони! — нагадав Лихий.

— Тобі важко буде, Льошо.

— Патрони! — і, по паузі, додав: — Ти підеш зі мною!

Чоловік викручувався, вертівся дзиґою, скаржився на радикуліт — усе марно: Лихий похмуро мовчав.

Краєчком ока я помітила, що дикун так само непомітно розглядає мене. Ще я відзначила, що під чагарниками його бороди й вусів криється не таке вже й старе обличчя.

Важкий оленячий мішок слухняно ліг на плечі Лихого, легшу ношу взяв чоловік.

— Ви, будь ласка, нікому не говоріть про мій прихід, — ввічливо сказав дикун, звертаючись до мене, але потім несподівано підійшов до мене впритул, узяв за підборіддя, підняв мою голову й додав грізно: — Проковтни язика, дівонько!

Я закрила за ними двері, потім довго лежала в ліжку, а у вухах звучали суворі слова Лихого, що виповзли з його густої бороди, проте очі його в ту мить не були злими. Люди казали, що живе він десь у тайзі серед важкодоступних боліт. Звідки прийшов у наші краї й коли — ніхто не знав. Узимку на снігу або влітку на грязюці, що висохла, мисливці бачили його дуже великі сліди, а поряд незмінно — сліди великого вовка. Це посилювало таємничість. Поява мисливців у межах «його території» дратувала Лихого. Коли люди наближалися до «забороненої зони» на десяток кілометрів, він на короткий час виходив із гущавини й робив попереджувальний постріл у небо.

— Я скоро займуся цим дикуном! — обіцяв замотаний дільничний міліціонер, але оскільки Лихий шкоди не завдавав, відкладав цю справу на потім.

2.

Із тайги Федір повернувся через дві доби.

— Бандит проклятий, — лаявся він, — як щур заліз у будинок, виніс усі запаси! Я до нього «Льошенько, Льохо», а він ледве видавив два слова за дві доби.

— Напиши заяву в міліцію, — боязко порадила я.

— Ніколи! Чуєш? Ніколи! — істерично заволав Федір... — Не лізь у мої справи! Адже Лихий і тебе попередив, а він слова на вітер не кидає.

За кілька хвилин чоловік заспокоївся.

— Пробач, Іро, зірвався. Звичайно, я тобі все розповім, але пізніше. Адже він і мене попереджав. Це може нам дорого коштувати. Я думаю, що міліція його скоро заарештує.

Я зрозуміла, що Федір веде з Лихим не зовсім чесну торгівлю. Приносив, наприклад, товар, який був не дуже потрібен Лихому, вчасно не розраховувався з ним, не приходив на обумовлене місце. Але хутро, шкури, панти забирав у надлишку. Я не раз бачила, як Федір ці товари приносив із тайги. Причому шкури були відмінно вичинені. А не розраховувався Федір із Лихим тому, що сподівався, Льоху ось-ось загребе міліція, тоді його товар дістанеться Федору безплатно.

Проте одного разу з тайги Федір не повернувся. Кілька разів мисливці з дільничним міліціонером ходили в тайгу на його пошуки, але марно. Не вдалося їм зустрітися і з Лихим. Його підозрювала міліція, жителі села та і я в душі вважала, що він узяв гріх на душу. Лихий теж розумів ситуацію, тому якось він вийшов із-за товстої модрини прямо перед носом дільничного й супроводжуючих його мисливців.

— Федора ведмідь роздер, — повідомив він спокійно. — Не встиг я йому допомогти. Поховав його на закруті, біля круглої скелі. Там кіл стоїть.

— Коли це було? Навіщо Федір прийшов до круглої скелі? — сипав питаннями дільничний. Не відповідаючи на них, Лихий так само несподівано розвернувся й попрямував у глушину лісу. Вовк чекав Лихого за десять кроків.

Дільничний, прагнучи одержати відповіді на поставлені питання, задріботів за Лихим. А один із мисливців, пересмикнув затвор, приціливсь у вовка. Але Лихий миттєво зняв карабін і також скоро вистрілив.

Куля роздробила верхню частину карабіна мисливця, пошкодивши ствол і ложу зброї. Прогримів ще один постріл, куля здійняла пилюку біля ніг того ж завзятого мисливця.

— Тьху! Чортів дикун! — обурився дільничний, але, зустрівши недвозначний погляд Лихого, додав: — Йдемо, йдемо...

— Злиняй, начальнику! — грізно видавив розсерджений Лихий.

Ці два слова насторожили дільничного. Хто він? Звідки тюремний жаргон?

Труп Федора знайшли там, де й указав Лихий. Знавці, а потім й експертиза підтвердили, що Федора роздер ведмідь. Із його голови був зідраний скальп, одяг, плечі та груди розірвані гострими кігтями.

Так я стала вдовою.

Про цей трагічний випадок дільничний написав рапорт до райвідділу міліції, не забувши вказати, що Олексій (Лихий) говорить блатним жаргоном. Що, втративши постачальника, Лихий неодмінно прийде в село, щоб налагодити нові економічні відносини. Що в лісі його заарештувати, не отримавши кулю, проблематично, а в селі можна зробити засідку...

Але в селі Лихий не з'являвся. Він також зрозумів, що ті два слова насторожили міліцію.

3.

Восени, коли вже копали картоплю, в наше село забрели двоє людей. Вони легко знайомилися з жителями, домовляючись про закупівлю бараболі для якоїсь експедиції.

— Кажуть, що у вашій тайзі дика людина завелася? — запитав у мене один із закупників картоплі.

— Дід Коробов подейкував, що у нього колеса півметрові, — до вух посміхаючись, додав другий.

Рудий, із широким носом і маленькими чорними очима протягнув мені пачку «Орбіти», пропонуючи закурити. Я відзначила, що права рука рудого покрита біло-рожевими шрамами від одержаного колись сильного опіку.

— Спасибі, не палю, — сказала я. — Говорять, що в Москві курей доять. Збігай у тайгу, роздивися, та й нам повідаєш.

— Так-таки нічого не чула? Чоловіка твого дикун докінчив, а ти мукаєш, як телиця. Шрам у бурмила на лобі бачила?

— Спочатку потрібно побачити ведмедя, почухати під лапою, а потім пошукати бліх у його шубі, — сипала дотепами я.

Дійти висновку, що закупники належать до кримінального світу, що картопля їх не цікавить, було неважко, так вони не тільки мене питали про Лихого. Мені чомусь захотілося попередити про це лісового жителя. Видно, не з добрими намірами його розшукували ці двоє.

Не знаю, чи існує телепатія або пан Випадок допоміг. Восени я часто ходила по гриби до лісу, не віддаляючись далеко від села. На лісовій поляні, вийшовши з гущавини, до мене підійшов цей могутній загадковий чоловік. Я чомусь не злякалася, ба, навіть зраділа. Тепер я побачила, що очі у нього сірі, на ногах — ведмедячі унти, ті ж штани й куртка з оленячих шкур, на голові капюшон. І ще я відзначила, що в нього на лобі свіжий косий шрам, нижній кінець якого виглядав із-під капюшона.

— Вас розшукують, — сказала я, — думаю, що розшукують вас зараз тут, у тайзі! Вони, між іншим, питали, чи немає у вас шраму на лобі.

— Хто вони?

— Руки в одного з них сильно обгорілі, зі шрамами...

— Значить, шукають... — задумливо дивлячись вище моєї голови, суворо прохрипів Лихий. — Ви зараз підете зі мною, — продовжував він наказово. — Ще раз зустрічатися тут, у тайзі, з цими хлопцями я вам не раджу: зґвалтують і дух випустять.

— А ви?

— Я вас у тайзі бачив досить часто...

Він легенько свиснув, і за кілька секунд із кущів вибіг вовк. Сердито показавши мені зуби, він підійшов до господаря.

— Додому йдемо, біжи вперед!

Нюхаючи землю, вовк підтюпцем попрямував у ялинник. Туди ж кивком указав мені Лихий.

— Невже зрозумів? — здивувалась я.

— Зрозумів, — після паузи відповів Лихий. — Собака людину розуміє краще, ніж ми думаємо, а вовк — це професор, він відмінно мислить.

Ми рушили в глиб тайги. Перші хвилини сумнів і страх супроводжували мене. Як птахи, підкоряючись якійсь могутній силі, відлітають на південь, так і я прямувала за незнайомою людиною туди, не знаю куди.

Мені здалося, що дикун говорить пристойною російською мовою, але з українським акцентом. Він був підкреслено уважний, без видимих зусиль, як п'ятирічну дівчинку, переставляв мене через вітролом, на що спочатку просив дозволу, потім — мовчки.

— Куди й навіщо ви ведете мене? — все ж таки запитала я. Він неохоче повернувся до мене впівоберта:

— Веду вас на екскурсію. Але я сказав, що вам загрожує небезпека.

Логічний розум мені підказував, що вбивати мене в нього наміру немає. Це можна зробити в тайзі в будь-якому місці, а труп кинути в болото. А може, він хоче, щоб я замінила загиблого чоловіка і стала постачальником товарів у тайгу, думала я. Щоб викликати супутника на розмову, я ставила йому запитання, іноді не дуже розумні: чому він не голиться, хто йому пере одяг тощо. Лихий зітхав, озирався, але майже на всі запитання не відповідав і, коли я вже забувала, яке питання йому ставила, він несподівано починав на нього відповідати:

— Ти, як слідчий, питаннями засипаєш. Може, тебе підіслали органи безпеки? — і на його обличчі з'явилося щось схоже на посмішку. — Тайга відучила мене розмовляти. А не голюся тому, що гнусу й комарам важче добратися до обличчя. Та й чепуритися немає для кого, тільки в калюжах бачу своє лице. Тепер ось поголюся: завів бритву й ножиці. Але вас розпирає цікавість — хто я.

Він зупинивсь і в черговий раз протягнув мені свою величезну руку, допомагаючи перебратися через болото. Тільки тепер я помітила, що його долоня покрита мозолями. Спочатку він досить довго говорив:

— Знаю, що тебе звуть Іриною. Моє справжнє ім'я Олексій, Льоша, Льоха, Лихий... Я закінчив педагогічний інститут, працював учителем... Докладніше розповім, коли прийдемо.

Він затримав мою руку в своїй руці, дивився в мої очі й, напевно, бачив, що я не вірю його останньому повідомленню.

— У вас вища освіта?! Вибачте, але це неймовірно!

Він не став мене переконувати, ми пішли далі. У моїй голові роїлися незв'язні думки. Зарослий волоссям дикун із глушини має вищу освіту, він учитель?..

— А може, ви Петро Третій? — запитала єхидно я.

— Ні, не Петро Третій і не Омелян Пугачов.

Ми йшли цілий день. Несподівано з чагарника вискочив Сірий. На його спині й шиї шерсть здибилась, а поблизу з ялинника почувся тріск гілок. За кілька секунд на поляну вийшов господар тайги.

— Стріляйте! — перелякано скрикнула я.

Побачивши нас, ведмідь понюхав повітря й великими стрибками побіг за стовбури дерев. Сірий ще більше наїжачився, а Лихий без тіні страху заговорив:

— Хіба цей юний ведмідь не прекрасний? Один постріл — і він перетворився б на купу смердючого м'яса. Убивають тварин, коли хочуть їсти, коли тварина нападає, але вбивати з боягузтва або заради розваги — гріх!

— Я не кровожерна, але ведмідь роздер мого чоловіка.

— Не цей ведмідь роздер Федора. Той чекав мене, а під руку, вірніше під лапу, попався Федір. Роздерла його немолода ведмедиця, в якої було двоє ведмежат. Федір знав цю сім'ю. За дорученням якогось начальника Федір замовляв мені добути цих ведмежат. Я відмовив йому, тоді він прийшов на полювання сам. Мені не хотілося навіть бачити це вбивство. Драма розігралася не за сценарієм Федора. Він застрелив малюка, але потім ведмедиця розправилась із мисливцем. Я не встиг їй перешкодити...

Ми йшли стежками, відомими тільки йому, Лихому. Я не чула якихось компліментів на свою адресу, але по-жіночому, душею відчувала, що я йому подобаюся. Бентежила та обставина, що вибору в нього не було, а на безриб'ї, як відомо, і рак риба. Я також до нього нічого, окрім цікавості, не відчувала.

— Від кого ховаєтеся в тайзі? — запитала я.

— Від Катерини Другої, — спокійно сказав Лихий. Але потім повернувся до мене й додав: — Три мокрих справи на мені висять.

— Три вбивства?

— Ми скоро прийдемо, там я все, як на сповіді, повідаю вам.

— Чому там, чому колись? Звірів любиш, а людей убиваєш!

Лихий мовчки крокував кілька хвилин. Його величезна спина гойдалася переді мною, на якій карабін здавався іграшковим. Мої останні слова ятрили йому душу. Тривога зростала й у моїй душі. Лихий зупинився, зламав гілку, що потрапила під руку, шпурнув її на землю і, як у хаті вночі, взяв мене за підборіддя, підняв угору голову.

Я зомліла від страху, проте байдуже запитала:

— Може, я буду твоєю четвертою мокрою справою?

— Я ніколи й нікого не вбивав! — крізь бороду й вуса я бачила його вискалені зуби.

— Пробачте, Льошо, але ви самі сказали, що...

— Я вам усе розповім, — облишивши моє підборіддя, майже по-батьківськи вимовив він, — потерпіть трохи. Розповідаючи тут, я буду неуважним, і ми можемо потрапити на засідку. Закупники картоплі — це злочинна група. Як ви переконалися, вони теж шукають мене.

Понад добу йшли ми до житла Олексія. Тут я й зрозуміла, звідки з'явилися мозолі на його долонях. Я побачила новенький, зроблений із колод будинок. Прямо у дворі, відбиваючи небо, виблискувало крихітне прозоре озерце й джерело, що витікало з-під скелі. Навколо, як вартові, стояли високі кедри. Місце казкове, тільки милуватися природою, окрім нас із Олексієм та звірині, нікому. Людей поблизу — ні душі.

— Це не хатина, а справжній будинок! Споруджував сам?

— Ні. Ми будували його з Сірим.

Усередині будинку — простора зала, оздоблена добре вичиненими шкурами. Шкури лежали на підлозі, на дерев'яному ліжку. Я наступила на величезну шкуру бурого ведмедя:

— Ця убила Федора? — запитала я.

— Ні. Ведмедиця захищала своїх дітей, — чомусь винувато відповів Олексій. — Вона жива.

— У дворі душ, воду нагрівало сонце, — хазяїн протягнув мені шматок господарського мила.

Протягом півгодини я отримувала справжнє задоволення, купаючись під душем. Коли зайшла в залу, стіл уже був накритий смачною пахучою їжею. В'ялену рибу господар устиг почистити й порізати шматочками, нарізав шматками в'ялене м'ясо, були гриби, варена картопля. Серед страв стояла пляшка московської горілки. Заслинена етикетка на пляшці свідчила про те, що вона десь зберігалася не один місяць. За стіл ми не сіли, оскільки Олексій також пішов купатися з дороги. Через деякий час шкура, що служила запоною на дверній рамі, піднялася й до хати увійшов незнайомий мені чоловік. Він стояв, зігнувшись у двометровому отворі, збентежений і невпізнанний.

— Боже, — вирвалось у мене, — адже вам немає й сорока! Та й чи ви це?

Він мовчки підійшов до столу. Я із захопленням розглядала його. Знову побачила шрам на лобі, густі брови, глибоко посаджені сірі очі, прямий ніс, важке підборіддя. «А він красивий!», — промайнуло в моїй голові.

— Хто ви?

Він посадив мене за стіл, декілька секунд уважно дивився в очі, потім, не відповідаючи на моє запитання, сумно пророкотів:

— Ти мені подобаєшся з тих пір, як побачив тебе! У мене не було шансів, але Федір загинув, ти залишилася одна... Тепер давай вип'ємо.

Він звертався до мене то на «ти», то на «ви».

— Як мені хоч вас називати? — запитала я.

Він зітхнув, відкрив пляшку з горілкою, налив у два алюмінієві кухлі. Один підсунув мені.

— Називай Олексієм. Хочу, щоб наші слова сьогодні були такі ж чисті, як джерело у дворі. Якщо ти погодишся стати моєю дружиною, то для мене цей день буде святим!

Він із тривогою дивився на мене, але я не знала, що відповісти.

Заручини закінчилися несподівано.

У хату вихором влетів Сірий і, клацнувши зубами, тут же вискочив у двір.

— Не знаю, хто завітав до нас — люди або нелюди, але вони десь поряд. Візьми рушницю, вона заряджена картеччю. Користуватися зброєю умієш? — Олексій зняв карабін і сховався за запоною дверей. Майже в ту ж мить у дворі пролунала автоматна черга. Я підбігла до дверей і у вузьку щілину між косяком і шкурою побачила за лазнею одного із закупників картоплі. Він сховався за зроблену з колод стінку так, що Олексію було видно тільки ствол його автомата, зате я бачила бандита всього.

Олексій стояв у дворі з піднятими руками, карабін валявся біля його ніг.

— Що, бурмило, не чекав? І тайга густа бродягу не вкрила? — пожмакане обличчя бандита розпливлося в посмішці. — Ми тебе, гад повзучий, і в джунглях Бразилії знайшли б! Зараз ми з Горілим тебе судити будемо, а завдання у нас — забити у твоє черево жменю свинцю. Ну як, перевариш?

Я не стала чекати другого бандита, ретельно прицілившись у ріжок автомата, натиснула на спусковий гачок. Я бачила, як ріжок відлетів убік, як опускався на землю бандит: картеч, мабуть, зачепила і його.

Олексій підняв карабін і ледве встиг відскочити за будинок, як прозвучала друга автоматна черга із-за ближніх кедрів.

— Мухоморе! Як там справи? — кричав Горілий. — Ти здоровила пришив? — і, не дочекавшись відповіді, послав автоматну чергу по будинку.

Олексій відкрив вікно з тильного боку будинку й крикнув мені:

— Патрони на поличці, стріляй одиночними в його сторону, але не висовуйся.

Я так і зробила. Горілий слав прокляття й, не жаліючи патронів, засипав дверний отвір кулями. Тим часом Олексію вдалося обійти бандита з тилу, підійти впритул і вирвати автомат. Рукою, що тримала карабін, Олексій спочатку притиснув бандита до кедра, потім коротким ударом тією ж рукою послав його в глибокий нокаут. За комір притягнув його у двір.

— Задушиш! — сказала я, радіючи перемозі.

— Туди йому й дорога! Тобі спасибі, виручила!

— Я ніколи не стріляла в людей!..

— А тут їх і немає, — жорстко кинув Олексій і раптом запитав: — Де Сірий? — він кинувся за будинок, там на траві лежав поранений вовк. Олексій обережно оглянув скривавлену тварину, потім уніс його в будинок, обробив рани якимись мазями, зробив перев'язку.

— Кістки цілі, а рани заживуть.

— Шкода, що я не зробив протяг у твоєму чайнику! — вискаливши зуби, прошипів поранений Мухомор. Тут він несподівано вихопив із-за пазухи пістолет, але спритність проявити не вдалося, перешкодила рана. Олексій вистрілив першим. Кілька разів сіпнувшись, Мухомор нерухомо витріщив немигаючі очі в небо.

Від пострілу прокинувся й Горілий.

— Що, порішив кореша? Давай, брикни й мене! Але доберуться й до тебе, Несторе, наші братани!

Лихий стояв блідий і суворий, зі ствола його карабіна ще йшов димок.

— Пізно читаєш мені мораль. Сьогодні я тебе міг тьопнути в око, як білку. Але я залишив тебе живим. Думав, зрозумієте. Тобі, Горілий, і небіжчику, царство йому небесне, я відповів чесно там, біля річки. Ви знайшли мене знову, щоб мстити за пахана, якого я не вбивав. Тепер відпустити тебе не можу. Я пристрелив Мухомора і з вашої вини став убивцею. Твої братани повісили на мене мокруху в таборі, але солдата зарізав Колотий.

— Не жени тюльку, за Колотого й Мухомора питатимемо з тебе! — він сплюнув на долоню два жовто-коричневих зуби, забруднені кров'ю, й піднявся.

Олексій пересмикнув затвор карабіна.

— Бери труп, тягни туди, куди скажу, - і обернувшись до мене, додав: — Я скоро повернуся, доглянь за Сірим.

Тварина потихеньку стогнала, його ніс пересохнув. Поранена шия не дозволяла повернути голову до покаліченої задньої ноги, щоб зализати рану.

Тільки години через чотири повернувся Олексій. Він підійшов спочатку до вовка, ніжно погладив його, потім залпом випив із кухля спиртне.

— Месники перешкодили. Сідай, вип'ємо. Бути б мені купою смердючого м'яса, якби не ти!

— Куди Горілого подів? — запитала я.

— До прокурора відвів. Біля Круглої скелі до сосни прикрутив: руки за стовбур завів та міцно прив'язав ліву до правої. Хай ведмедиця засудить і вирок виконає. Не захотів руки поганити, хоча відтепер я став убивцею.

— Є пом'якшувальні обставини: вони прийшли тебе убити, але тобі вмирати не хотілося, оскільки вирішив одружуватися.

— Правильно! — вперше усміхнувся Олексій. — У нас сьогодні буде весілля!

4.

Був у нас медовий місяць і важка сповідь Олексія, життя якого сплетена з колючок і горя.

У двадцять три роки Олексій закінчив педагогічний інститут. Він став істориком, і доля, здавалося, відкрила йому широку дорогу в життя. Направили його в середню школу, де він викладав історію. Бондаренко Олексій Пантелеймонович — це родові прізвище, ім'я й по батькові мого чоловіка. У в'язниці він одержав прізвиська «Нестор», «Здоровило». У тайзі — «Лихий», «Дикун»...

У школі працювала викладачем математики досить молода й дуже красива вчителька, яка подобалась Олексію, але за нею волочився одружений, далеко не першої молодості завідувач районного відділу народної освіти, якийсь Никифоров. Випадок допоміг Никифорову завдати смертельного удару своєму супернику. Якось на уроці один допитливий учень запитав Бондаренка про махновщину, про її очільника Нестора Івановича Махна. Олексій добре знав цю, тоді заборонену тему. Він повідав учням не лише про батька Махна, а й найближчих його сподвижників: Л.Зіньковського (Задова), начальника штабу Балаша В.Ф., Дибенка П.Е., Куриленка В., а також про його дружину Кузьменко Агафію Андріївну (Галину Андріївну).

Уже пролунав дзвінок, а учні не хотіли розходитися, слухали вчителя. Про це дізнався Никифоров. Через тиждень вийшов наказ про звільнення Бондаренка від викладацької діяльності та з роботи. Потім — вісім років суворого режиму. Маючи неабиякий розум і силу, Бондаренко в зоні увійшов до кримінальної еліти. Йому організували втечу.

Розшукавши Никифорова, Олексій викинув його у вікно другого поверху.

Знову зона, але тепер із купою нових статей, що в сумі склало чотирнадцять років суворого режиму.

Працював Олексій на пилорамі й знову вчинив зухвалу втечу. Товсту колоду ув’язнені розпиляли уподовж, видовбали всередині напівгнилу деревину, не чіпаючи кору. Одну половинку поклали на другу, точно сумістили, скріпили скобами, а в порожнину лягли двоє людей, злодій у законі на кличку Колотий і Бондаренко. Колоду, упаковану в пачку, уклали так, що вона опинилася на самому верху піввагона. Лише на третю добу, коли потяг звивався тайгою, Олексій проломив кору, й утікачі вибралися з черева колоди назовні. По скобах піввагона опустилися до насипу, що мчався назустріч.

— Ноги викидай уперед! — повчав Колотий. Але навчати було простіше, ніж удало виконати стрибок із потягу, що йде зі швидкістю шістдесят-сімдесят кілометрів за годину. Після стрибка Колотого кинуло на черево, він, як мішок, скотивсь із насипу. Коли Олексій підійшов до нього, він стогнав, іти по тайзі до умовленого місця не міг. Потерпілий морщив схоже на варену курку обличчя, кричав добірним матом на всю тайгу.

Із важкою ношею Олексій заглибився в тайгу кілометрів на двадцять. На лісовій поляні він зняв Колотого з плечей і всадив на товстий вітролом сосни, а сам побіг до річки набрати в казанок води. Повернувся хвилин через тридцять. Колотий лежав біля колоди ще теплий, але пульсу в нього вже не було. Правою рукою він здавив метрову гадюку з кривим узором на спині.

Мертва рука стиснула її біля голови з такою силою, що плазун, розкривши червоний рот із двома отруйними зубами, обм'якнув і, здавалося, теж помер. На якийсь час Олексій остовпів, але потім схопив змію за хвіст, насилу висмикнув із руки Колотого, двічі, як канатом, ударив зміїним тілом по колоді й відкинув геть. Масаж серця, штучне дихання — все марно. Змія укусила Колотого в шию, прямо в сонну артерію. Плазун причаївся під корою вітролому, на який Олексій посадив Колотого. Придавленій змії вдалося звільнити передню частину тіла, а з придавленим хвостом вона напала на людину. Смерть була миттєвою. Бондаренко поховав Колотого в тайзі. Через добу він уже навряд чи знайшов його могилу. Одяг покійного на Олексія не годився за розмірами. Він забрав хліб і мисливський ніж із красивою набірною ручкою.

Місяць брів Бондаренко тайгою до умовленого місця, там їх повинні були чекати свої люди. Давно був з'їдений хліб. Харчувався дарами лісу: кислицями, польовою цибулею, грибами, горіхами... Змучений голодом і довгим переходом, Олексій наблизився до річки, знайшов напівзатонулу баржу, на борту якої було написано білою фарбою «Тут був Мишко». Це й було умовне місце, де їх повинні зустріти двоє рибалок. Через кілька днів із боку Благовіщенська з'явився човен із двома моторами, в ньому сиділи двоє молодих хлопців, яких Олексій раніше ніколи не бачив. Обидва в плащах із капюшонами, міцної статури. Стрибнувши з човна на берег, рудий хлопець із широким носом і маленькими чорними очима протягнув руку, понівечену шрамами від опіків, і повідомив, що вони приїжджають сюди вп'яте, назвався:

— Горілий. Колегу звати Мухомором. А з ким маємо справу?..

— Нестор, — прохрипів Олексій свою кличку, яку приклеїли від імені Махна.

— А Колотий що ж, у тайзі заховався?

— Колотого немає в живих, я поховав його в тайзі.

— Кажеш, поховав? — Горілий гидливо підняв стиснуті губи до кінчика власного носа й повернувся до Мухомора. Мухомор стояв у човні й тримав у руках алюмінієве весло. — Він лопоче нам казку про сірого бичка!.. Хочеш навісити нам локшину на вуха? Ну давай, давай...

— Я не збираюся вішати локшину... Колотого гадюка в тайзі вкусила. — Бондаренко не помітив, як Мухомор підняв весло й гострим торцем несподівано ударив його в обличчя. Олексій похитнувсь, але не впав. Весло розрубало йому лоб. Кров залила лице.

- За що?

— Мокряк за тобою! — прошипів Горілий. — За Колотого в сім'ї на розборі відповіси.

— Скурвився чи за жратву пахана докінчив? — єхидно додав Мухомор. — Це тобі квіточки, будуть і ягідки!

Лише тепер Олексій зрозумів, що його словам ніхто не вірить. У злочинному світі свій закон, за яким у в'язницю того, котрий провинився, не садять. Садять на сідницю, після чого люди «склеюють ласти».

Бондаренко поліз у кишеню за хусткою, щоб зупинити кров, і намацав ніж Колотого. Горілий стояв поряд. Олексій в одну мить спритним прийомом закрутив ліву руку Горілого йому ж за спину і наставив ніж до горла. Закриваючись тілом Горілого, Олексій наказав Мухомору, який устиг вихопити пістолет:

— Стій у човні, а зброю кинь на пісок!

— Суко, Здоровило... — істерично вищав у човні Мухомор, цілячись із пістолета в Горілого й захованого за ним Бондаренка. Але побачивши, що з-під кінчика ножа потекла цівка крові, заволав ще голосніше:

— Ти що, в натурі?..

— Зброю — на пісок! Інакше випущу дух із твого кирюхи, — рішуче наказав Олексій.

Коли пістолет ще летів на землю, Бондаренко рукояткою ножа сильно вдарив Горілого по потилиці, той мішкувато впав на пісок. Олексій схопив пістолет і направив його на Мухомора.

— Роби, що накажу! Заведи двигуни човна, а сам іди до мене. Тільки без фокусів!

— Ти відвалити без нас задумав?

— Виконуй!

Мухомор завів два двигуни й боязко виплигнув із човна на пісок.

Ударом по голові важким пістолетом «ТТ» Олексій звалив і його, а сам ускочив у човен і дав газу. Відпливши на сотню метрів, він побачив, як піднявся на коліна Горілий і погрозив йому услід кулаком.

У човні виявилися два костюми великого розміру, продукти, армійський карабін зразка 1944 року, патрони до нього, дві каністри бензину, незаповнені бланки паспортів. Але найцінніше в даний момент — це аптечка, яка була в човні з бинтами, ватою й деякими ліками. На ходу Олексій вимив рану на лобі, обробив її зеленкою й наклав пов'язку. За кілька годин Бондаренко звернув із основного русла річки у вузький рукав, який із усіх боків до самої води оточував густий ліс. Витягнувши на берег човен, він надійно прив'язав його до дерева й закидав тайговим сміттям.

5.

Закінчувалося коротке літо, а Бондаренко безуспішно бродив у навколишніх лісах, розшукуючи глухе село. Він розумів, що тепер за ним полюватимуть дві могутні сили: з одного боку — менти, а з іншого — кримінальний світ. Останні — небезпечніші, оскільки розшук ведуть наполегливо й професійно. Судять і вирок виконують без тяганини: жик-жик і в дамках, як любив говорити Колотий.

У дубовому гаю Олексій побачив сім'ю диких кабанів. Пристреливши свинку кілограмів на десять, він на багатті обсмажив шматки м'яса і з апетитом поїв. Раптом із гущавини вийшло сухорляве вовченя, не більше шести місяців від народження. Воно, напевно, стежило за стадом диких кабанів, але узяти хоч би малюка йому не вистачило сил. Зачувши м'ясо, вовченя задерло ніс, жадібно обнюхуючи повітря. Олексій машинально потягнувся до карабіна. Вовченя тут же заховалося за стовбур дерева. «Розуміє», — подумав Бондаренко, кладучи зброю на коліна, потім відрізав шматок м'яса й кинув його у бік звіра.

— На, сірий, полакомись! — сказав Олексій. І зловив себе на думці, що вперше за багато днів він усміхнувся й вимовив декілька слів.

Вовченя не відразу накинулося на м'ясо. Якийсь час воно уважно вивчало людину й тільки потім зважилося наблизитися до їжі. Узявши м'ясо, звір риссю сховався в чагарниках. Олексій із досадою подумав, що більше ніколи його не побачить. Але через дві доби кілометрів за тридцять від першої трапези відчув, що на нього хтось дивиться. Він озирнувся й побачив, що знайоме вовченя сновигає на тому місці, де Лихий щойно обідав. Це означає, що сірий іде по сліду, підбираючи недоїдки, подумав Бондаренко і, не шкодуючи, залишив новому знайомому важкий шматок м'яса. Тепер Олексій щодня виділяв ласий шматочок і клав його так, що примушував тварину підходити все ближче до себе. Коли вовк не брав їжу, Олексій забирав її, а через годину-дві пропонував м'ясо знову. Якось, відпочиваючи, Бондаренко дрімав, а коли прокинувся й розплющив очі, за п'ять метрів перед собою побачив сидячого вовка. Не роблячи різких рухів, Олексій заговорив, звертаючись до нього:

— Голод не тітка, сірий, давай лапу й дружитимемо! Звір тихенько піднявсь і спокійно віддалився від людини на десяток метрів. До зими вовченя видужало: шерсть на ньому залисніла, хвіст став пухнастим, сховалися ребра. Одного разу Олексію вдалося до звіра доторкнутися рукою, потім погладити його. Так вони подружилися чесною нехитрою дружбою. Вовк навчився розуміти людину й беззаперечно підкорятися їй.

Нарешті Олексій знайшов маленьке село з двома десятками будинків, половина з яких стояла порожніми. Люди похилого віку потихеньку вимирали, а молодь ішла в місто, окрім таких, як ми з Федором, що мали поживу в тайзі. Бондаренко тижнями вивчав із чагарників ледь жевріюче сільське життя. Примітив мого чоловіка. Не роблячи дипломатичних піруетів, Олексій чітко і ясно виклав, що йому потрібно від Федора: хліб, сіль, мило, сірники, патрони — товари першої необхідності. Сказав також, чим розраховуватиметься, де й коли зустрічатимуться.

6.

Кольоровою аквареллю промайнула осінь, а з нею й медовий місяць. Жити в тайзі з Олексієм мені подобалося, тільки коли він ішов на полювання, сильно нудьгувала. Із кожним днем я все сильніше відчувала, що Льоша стає для мене дуже дорогою людиною. Я все частіше стала хвилюватися, коли в строго умовлений час він не приходив додому. А коли повертався, раділа, як маленька дівчинка. Але тієї ночі Льоша повернувся на добу раніше, ніж обіцяв. Поставивши в куток хати карабін, він тихенько роздягся та обережно ліг до мене під ведмедячу шкуру. Його холодне тіло притиснулося до мене:

— Спи, мила, спи!

Раніше після повернення з лісу він мився, сідав їсти, багато жартував.

— Що трапилося, Льошо? Ти чимось засмучений.

У цей час поряд із хатою тріснули гілки й щось зі стогоном упало на землю. Прихопивши зброю, Олексій вискочив у двір. Із рушницею в руці я теж підбігла до вікової сосни, яку щойно з корінням вивернув вітер, що розгулявся. Дерево впало кроною прямо до нашого будинку, а його гілки, як руки, протягнулися до нас у двір.

— Погана прикмета! — сказала я, коли ми повернулися в хату.

— Життя і смерть у лісі, — відповів Олексій, — ходять поряд, як любов і розлука. Сильного супроводжує хороша прикмета, середнячку — як пощастить, а слабкому — навіть прикмета завжди погана.

— Це так, але над силою завжди є сила, яка може завдати смертельного удару будь-якій іншій, наймогутнішій силі. Дарма чваняться деякі.

— Я люблю тебе, Іро! Але сьогодні вранці тобі потрібно піти в село. Може, там ще не спохопилися, що тебе давно не було вдома. Непогано, щоб ти, показавшись, виїхала з села на кілька тижнів кудись до родичів.

— Поясни, нарешті, що трапилося?

- Я був біля Круглої скелі. Там, як мені здалось, я міцно прив'язав до дерева Горілого. Не взяв гріх на душу, думав ведмедиця з ним рахунки зведе. Але Горілий утік. Яким чином йому вдалося розв'язати шкіряний канат на руках за стовбуром сосни, не знаю. Може, його відв'язав мисливець. Тепер Горілого щохвилини треба чекати тут із новою озброєною шайкою головорізів. Удруге вони так необачно до будинку не підійдуть.

— Я залишуся з тобою.

— Ні, я постараюся зустріти їх у тайзі. До того ж у мене є свій план. Мені обов'язково потрібно зустрітися з паханом. На розборі ти не повинна бути присутньою.

— Вони не пробачать нам убивство Мухомора, й лізти в їхній барліг не треба.

— Якщо пахан не боягуз, він зустрінеться зі мною в тайзі.

— Зустрічі не допустить Горілий. Він заварив драчку, бо наламав дров і, щоб не бути в дурнях, йому потрібно просто тебе ліквідувати. Тому зараз він і лізе зі шкури.

Рано-вранці я була готова в дорогу. Льоша й Сірий, який на той час ще шкутильгав, пішли мене проводжати. Над тайгою висіли важкі патли осінніх хмар, що щедро посипали тайгу то дрібним дощем, то крижаною крупою. Здавалося, мокрі кущі й дерева оплакували нашу з Лихим розлуку.

— Не горюй, — сказала я, — наступного року ми посадимо город у тайзі: виростимо свою картоплю, моркву, капусту...

— Жити як відлюдникам у нетрях тайги нам на роду написано. Будь-який радянський суд за мокряк кине мене на нари. Дивно, що люди часто бувають у шкурі бойових собак. Людей, так само як і собак, зводять у смертельну сутичку, а володарі, що стоять над ними, одержують славу, гроші. У зоні сидять тисячі знедолених людей, які не скоїли ніякого злочину. Міліцію, наприклад, нагороджують за ліквідацію озброєної банди. Але якщо приватник або селянин, захищаючи свою сім'ю й власність, зміг ліквідувати навіть озброєного нальотчика, його надовго обкрутять колючим дротом. Легше з'їсти всю колючку в зоні, ніж довести щось офіційній Феміді. А пахану і його сімейці довести можна. Мухомор і я — це й були двоє бойових собак.

На десятому кілометрі шляху ми зупинилися.

Льоша узяв мене за підборіддя, підняв голову до неба.

— Що, проковтнути язик? Пам'ятаєш першу зустріч, коли ти прийшов уночі до Федора за боргами? Йдучи, ти наказав мені з'їсти власний язик.

— У моїй долі було дуже мало жінок, і жодну з них я не встиг полюбити по-справжньому. А тебе ось кохаю! — він вимовив слова, які раніше нікому не говорив.

Потім довго дивився в мої очі, немов хотів прочитати в них нашу долю.

— Я кохаю тебе, Льошо!

— А щодо прикмети, — пригадав він, — можу передбачити зараз, що буде потім, коли ми повернемося в наш будинок: я нарубаю з полеглої сосни гору дров.

Він підхопив мене за плечі з сумкою і рушницею і, як тріску, підняв на витягнутих руках.

— Льошо, боляче! — закричала я від щастя. — Відпусти.

Коли він поставив мене на землю, я тричі перехрестила його змарніле обличчя, на якому встигли вже відрости коротка борідка й вуса.

— Прощавай, Льошо, хай береже тебе Бог!

— Я знайду тебе! — у котрий раз пообіцяв він.

Віддаляючись, я часто озиралася, бачила його величезну фігуру. Він прощально махав рукою, а в мене щось нило в душі... Сльози, змішуючись із дощем, лилися, як з дірявого відра.

 

Замість епілогу

Навколо вже лежав сніг, не глибокий, але до різі в очах білий. Я сиділа у вертольоті разом із оперативною групою МВС як свідок. Не хотів Льоша вбивати людей, але, мабуть, Горілий знову не залишив йому вибору.

Підлетіли до того місця, де недавно стояв у тайзі наш новенький будинок. Згорів дім, згоріла й лазня! Як недоїдки вогнедишного рота, навколо валялися чорні головешки колишнього будинку. І лише сосна, що впала, немов на підтвердження прогнозу, що збувся, лежала кроною в наш колишній двір. Не порубав її Льоша на дрова. Де він? Ні живого, ні мертвого знайти його не вдалося. Куди подівся Сірий?

Міліція знайшла в тайзі три трупи, всі вони були з останньої групи Горілого. Усі мали фальшиві документи, нарізну зброю, патрони. Трупи банда не підбирала й не ховала, а кидала на тому місці, де наздоганяла смерть. Мабуть, месникам було не до похоронів. Мені показали їх у морзі для пізнання. Насилу пізнала обличчя Горілого. Шрами на руках підтверджували, що це саме він. У нього, як і в інших, була прострілена голова.

— У цій дуелі Бондаренко стріляв людей, як хутрового звіра. Якби група Горілого була вдвічі більша, результат був би той самий, — сказав після огляду трупів один зі слідчих.

Та все ж знайшли ми ще одного живого мисливця на Лихого. Коли після ретельного обстеження місця згорілого будинку ми знову злетіли, старший групи попросив пілота облетіти місцевість у радіусі двадцяти-тридцяти кілометрів.

— Людина! — крикнув пілот, указуючи на відкриту ділянку в тайзі.

Гвинтокрил удалося посадити поряд із лежачим у снігу чоловіком. Він не реагував на людей і на їхні запитання. Із важкою раною і в глибокому шоку його доставили в лікарню, де він незабаром помер від зараження крові. Але декілька слів устиг сказати: мовляв, Лихий хотів полопотати з паханом, але Горілий відповідав йому пострілами. Убили чи поранили Лихого — він не знав. Прізвище своє не називав, але, зрозумівши, що відходить в інший світ, попросив на хресті написати «Гозькін Євген». Я чомусь пригадала слова Льоші про бойових собак і їхніх господарів. Але мене й міліцію більше цікавив Бондаренко. Міліцію — як небезпечний злочинець, а мене — як найдорожча людина. Він міг бути відмінним громадянином і чудовим чоловіком. Я ношу під серцем його дитину.

Дай, Боже, народити хлопчика. У нього буде прізвище Бондаренко, а ім'я, звичайно ж, Льоша!

м. Запоріжжя, 1996 р.

Про автора повісті - Василя Андрійовича Лазунька - читайте на цьому ж порталі в розділі "Весела Січ" (підрозділ "Художники").