Сусідка

Маленька метка ящірка з'явилася на світ, коли давно уже відспівали солов'ї, а на околиці гайка зацвів полин. З перших миттєвостей життя світ приголомшив і мало не осліпив її нестримними розливами сонячних променів, соковитою зеленню, а головне — хвилюючою безкінечністю простору, котрий линув у високість. Ящірочка заплющила очі, зіщулилась і якби вміла рахувати, то, мовивши про себе "шість, сім, вісім", на числі "дев'ять" знову побачила б навколо себе повінь із світла й кольорів, і вже не острах, а цікавість відчула б у собі.

"Десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять..." Приблизно стільки миттєвостей провела новонароджена в затінку під сухим кленовим листочком, поруч зі стеблинкою кульбаби. Добре огледілася, прислухалась і хутенько так, ніби мала за собою не півхвилинки, а сто років життя, з одного сухого листочка на інший, зі стебельця на стебельце, по трісочках і між квіточок побігла ящірочка по косогору. Не вниз, дедотлівало невідомо ким розведене й залишене багаття, а нагору.

Нехай не знічує, а тим паче не збиває з пантелику вас така швидкоплинність, прямо тобі навальність простеньких, та все ж подій крихітного створіння. Мовляв, ще й обсохнути не встигла, а вже біжить світ за очі. Як це так?

А ось так. Не забувайте, що йдеться про ящірку звичайну й незвичайну істоту, існування якої не має жодного, бодай найменшого прошарку часу, котрий вона згаяла б бездумно. У кожному русі, погляді, дозволимо собі навіть сказати, намірі і вчинку - неухильний сенс. Ящірочці не треба "вчитись", бо вона все "знає", знає все, що слід знати їй уже з народження. І вона квапиться.

Ось вона підбігла до кам'яної брили, куди привела її невідома стежечка у траві, ніби хтось заздалегідь попередив її і про брилу, і про стежечку. Світ попереду чи то звузився, чи його щось затулило — не видно ні неба, ані дерев. Ящірочка витягла голову вперед і підповзла до брили. Ледь торкнулася губами, а потім і язичком смарагдової губки моху. Відчула тепло й вологу, затишок і спокій і встала навшпиньки, аби побачити, що воно там, за брилою.

Не видно... Ящірочці ж треба було знати, бо брила її зацікавила. І вона рішуче поповзла, чіпляючись за мох, але чомусь не далі, вперед, а все вище й вище. До неба, чи що?

Ящірочка повзла обережно, розмірено, а тому встигла второпати, що брила тут не єдина. Одна заміняла іншу, і так усе вище й вище, поки нарешті брили, об'єднавшись в одне ціле, завершилися голою рівниною, підпертою чимось гладеньким і нездоланно стрімким. Не встигла ящірочка зробити й кілька спарених кроків, як стіна розчинилася простором (чи він завжди тут був?), і звідти дихнуло тривожною солодкістю.

Обійти б, обповзти б ящірочці той простір, але так хотілося зазирнути, і ящірочка не встрималася. Навряд чи встигла вона щось побачити, зазирнувши у простір, проте почула:

- О, диви, ящірочка!

Ящірочка, звичайно ж, нічого не зрозуміла, і, либонь, не сам голос її налякав, а велетенська тінь, що небавом народившись після звуків, випливла із надр простору і посунула на неї. Звірятко відсахнулося, відступило на кілька брил униз. Можна було б узагалі зіскочити на землю й щезнути в бур'яні, але щось утримувало ящірочку від втечі. Вона не сховалася навіть тоді, коли невідома тінь затулила увесь простір і мало не накрила її саму. Було якось так тривожно й водночас цікаво. Дуже цікаво. Неймовірно.

- Ти ба, і не тікає, - мовила тінь, і тут же додала: -Мабуть, тому, що маленька...

- Еге...

Тінь була начебто одна, проте звуки, що линули від неї, різнились. Один був жвавий і тоненький, а другий густий і неквапливий.

- Може, дістанеш її? Га?

- Втече...

Тінь розломилась. Частина її залишилася чатувати простір, а інша зависла над брилою й потяглася до ящірочки. Ящірочка чекати не стала, сплигнула із брили відразу на землю й зупинилася тоді лише, коли відчула над собою надійну тінь лободи. Перепочила трохи, бо несподівана зустріч все ж таки схвилювала її. Згодом же продовжила мандрівку.

З'їла хруща. Обстеживши трав'яні хащі поруч із брилою, ящірочка збагнула, що брили ті кінечні. Вони замикаються у велетенську споруду з кількома ребристими виступами.

Поруч зі спорудою мешкала землерийка, віддалік сліпак, мурахи. У траві плигали коники, лазили гусениці, сновигали павуки, і ящірочці не було ніяких ускладнень ні зі сніданком, ні з обідом, ні з вечерею. І ще не визначивши, що жити залишиться тут, вона полювала в трав'янистих зарослях, інколи вилазила на брилу і грілася на сонечку.

Із брили нерідко виходили тіні — то одна, то кілька відразу. Позаяк ящірочка бачила їх досить часто, то заздалегідь здогадалась, що то не тіні, а такі ж живі істоти, як і вона сама, як і сліпак, як землерийка та навіть мурахи з кониками. Ящірочка здогадалася також, що істоти ті бачать, що кожного разу вони пізнають її, і те, що жодна з них навіть не намагалась ящірочку переслідувати, проймало довір'ям до них.

Уже під кінець літа увесь неосяжний світ замкнувся для ящірочки у ланцюг, став нібито кінечним, мов та бриляста споруда. Починався він із самої ящірочки, далі йшли їжак, землерийка, сліпак, коник, цвіркун. Ящірочка побувала навіть на невеличкому озері й переконалася, що вміє плавати. До того ж там, серед ряски, поруч з чаплею і лискою, біля жаб, жуків-плавунців, качок та нірців, вона почувалася своєю. Отож, світ починався з незбагненного розмаїття, а кінчався істотами, що мешкали в кам'яній споруді. Потім довкілля знову поверталося до ящірочки.

Ночувала ящірочка у покинутій землерийкою старій норі під кореневищем старого клена, а ближче до осені стала шукати собі постійну оселю. І вона знайшла її — ледь помітну шпаринку між кам'яними брилами біля самої землі.

Ящірочка пролізла у шпаринку, обстежила в темряві безліч ходів, поки нарешті між брилою й дошкою не облюбувала собі затишну комірчину чи випадково, чи то навмисне кимось невідомим вистелену ватою. Згори просочувалися запахи тепла й тих істот, котрі, мабуть-таки, були власниками брилястої споруди. І це дуже влаштовувало ящірочку, бо останнім часом вона відчувала на собі прихильність тих істот.

Повітря було надзвичайно прозорим, небо високим і синім, а дні - ясні й тихі. Ящірочка наносила сухої трави до своєї комірчини й так ретельно та любовно вимостила її, що замилуватися можна було б. Усе рідше вона показувалася зі своєї схованки, поки нарешті заснула, вловивши підвладним лише їй відчуттям звуки розміреної врівноваженої ходи. То десь далеко-далеко прошкувала зима.