Шлях в один кінець

БОЛОТЯНА черепаха через те й зветься болотяною, що без водоймища серед очерету й рогозу, серед комишу й осоки жити не може. Там того водоймища — нірцеві п'ять разів пірнути й виринути, і вже на протилежному боці, а треба, щоб обов'язково було. Нічого, що й самої води майже не видно з-за латаття й водяного горіха — черепаха знає, що під розлогим листям її багато. Принаймні, доста. На сьогодні доста і на завтра, і на післязавтра, і ще на багато років, а там, дивись, і до безкінечності вистачить. І надійного рятівного мулу тут уволю, і жучків з рачками. А тому полюбляє черепаха грітися на сонечку, а чи виглядати здобич не на березі, а обов'язково на колоді. Колода велика, довга, сучкувата. Колись вона була осокором, та віджило дерево своє, впало і тепер плаває озерцем, даючи притулок то чаплям, то вужам, то черепахам. З колоди-осокора не тільки видно, що коїться навколо, а головне, до води близько. Черепаха добряче бачить. Майне за осокою чорний вилиск гумового чобота, вона вже знає — то людина. І вже не зводить із того полиску очей, готова будь-якої миті пірнути у рятівну воду.

День так сиділа-лежала черепаха на колоді, другий, сьомий, двадцятий, місяць сплинув, ще один, третій розпочався. Уже з тиждень, а то й більше пройшло з тих пір, як почало рости всередині черепахи якесь тривожне й разом з тим звеличене відчуття. Ще не второпавши, як слід, до чого воно призведе, черепаха сторожко прислухалася до нього, аж поки не стало їй щось з'ясовуватись. Таке з нею коїлось уперше, бо була болотяна панцерниця ще зовсім молодою, навіть юною. Проте досвід усіх панцерниць, що жили до неї, вибудовував у нетривкій уяві дорогу до берега.

Саме дорогу. І саме до берега. Дивне й могутнє відчуття. Воно підштовхує черепаху повз верби й в'язи, завбачливо попереджає про калюжі й паліччя. Черепаха ще ні разу не була на березі, та вже відчуває пісок, подекуди помережаний цмином та мітличкою. Вона аж здригнулася від солодкого перевтілення, коли раптом зрозуміла, навіщо брестиме отією незнаною стежиною-шляхом і що робитиме там, у його кінці.

Водночас черепаха згадала нетривалу, але солодкотремтливу присутність біля неї іншої черепахи — самця. Десь два чи три дні усього лише й потримався він коло неї, до того ж трапилося це ще весною, та, бач, згадалося. Бо відчула черепаха зв'язок між ним і отим дивним відчуттям, між самцем і дорогою, яку, попри все, треба було здолати.

І черепаха стала готуватися. Насамперед уволю наполювалась, а отож, як слід попоїла, виспалась на колоді. Згодом занурилась у му ляку, прикидаючи, чи підуть найближчим часом дощі, чи ні. Тоді виринула й вирушила в путь.

До берега вона дісталася швидко. Перш ніж вилізти на чорну й масну обмілину, набрала, скільки могла, води. Багато набрала, як ніколи. Разів на п'ять, а то й на десять вистачило б, аби вгамувати спрагу.

Черепаха здогадувалася: шлях чекає на неї нелегкий і тривожний. Тривожний шлях уже хоча б тим, що жити доведеться тривалий час без болота, отож, та вода, що з собою й заспокоюватиме, й сил додаватиме. І в пригоді стане майбутнім маленьким черепашкам.

Уперед — по твердій, але такій тривожній землі. Поки що подалі від води. Гострі, плоскі й округлі камінці вставали на її шляху нездоланими брилами, і черепаха обходила ті "брили" ретельно й терпляче. Ніяких знаків обіч умовного шляху, по якому повзла, не було, проте черепаха мала доступний лише їй, осяжний лише нею простий і надійний дороговказ. То був запах сухої, осонценої землі, котрий посилювався й кликав лише в одному напрямку.

Трапилися зарості деревію й пижми — справжні нетрі. Обійти б їх черепасі, та за чагарником вчувалося так багато сонця, що поповзла черепаха навпростець, залишаючи позаду себе звивисту просіку. Аби не панцир на спині, аби не кістяне забороло на животі, подряпала б себе необачна мандрівниця добряче. Знесилилась і завмерла б у затінку, неквапно приходячи до тями. Та вона рухалась уперед. Без подряпин і синців. Лише заплющувала то ліве, то праве око, то на якусь мить обидва відразу, коли наштовхувалася на тоненьку суху гіллячку, чи стебельце цмину лізло їй у саму зіницю.

За трав'яними заростями й справді назбиралось багато сонця. Землі воно, ясна річ, не діставало. Тут розкошували тугі й веселі промінці. їх було безліч, вони сягали аж до самого лісу.

На околиці цього сонячного простору черепаха зупинилася перепочити, бо й вечір уже наближався. Про це раптом нагадали довгасті тіні попід лісом, цівочки холодного повітря, а також солов'ї, котрі все голосніше видзвонювали звідусіль.

Перепочити можна було б де завгодно, скажімо, там, де застала втома, а от на ніч місцинку треба ще було підшукати. Черепаха облюбувала собі заглибинку під кущиком заячого холодку, де збереглося зопріле листя. Попорпалася лапками, лаштуючи щось схоже на гніздечко, затихла, завмерла й заснула.

Уранці черепаху ніхто не будив. Прокинулася сама. Умить второпала, де вона й для чого. Висунула голову з-під панцира й побачила, що сонця на галявині ще дуже мало. Отож, виспалась і не проспала, час працює на неї, значить, у дорогу.

Запас води ледь-ледь поменшав — усе, як слід, ніяких утрат.

Галявина та належала лисиці, у неї й нора тут була колись посередині, під кущем верболозу. Тепер лисиця має оселю в іншому місці, біля саду, але сюди навідується постійно. Уздрівши в траві черепаху, здивувалась. А черепаха зіщулилася, завмерла. Втягла в себе якомога глибше й голову, й хвіст, і всі чотири ноги. А лисиця, ні, щоб прошкувати собі далі, причепилася до черепахи. То на спину її переверне, то на ребро поставить, притримуючи передньою лапкою. Вона була зовсім неголодна, лисичка, а от здобич випускати не хотіла.

Та чи й здобич? Черепаха ні за що не висовує голову з-під свого кістяного дашка, міцно зібгала ноги й хвіст. І ще довго-довго так притискувати їх може, лисиці й невтямки, скільки саме. Одне лиш непокоїть: нелегко тримати у собі воду, а особливо згустки нового життя. Так, саме життя й саме нового. Черепаха вже здогадувалася, що то воно таке там у неї всередині.

От руда напасниця! На цілих півдня затримала черепаху. Та ще й коли залишила її у спокої, черепаха не відразу поповзла далі. Десь годину, чи навіть і дві лежала нерухомо, чекаючи, що ось-ось лисиця може повернутися.

Не повернулася. Отож, і добре. А ще добре, що лисиця не залишила її на спині. А то довелось би згаяти ще добрих півдня, поки не спромоглася б стати на ноги.

Знову — дорога. Мабуть, було б усе гаразд, коли б не дощ. Він так круто замісив усі запахи, що на якийсь час позбавив черепаху дороговказу. І вона довго шукала свій єдино правильний напрямок. Черепаха навіть одважилась пересікти широку грунтівку, вибравши прошарок, коли на дорозі не було ні машин, ні підвод, ані велосипедів. Людей, і тих не було.

Черепасі сподобався степовий моріжок обіч шляху: і цмин тут був, і вдосталь повернутих до сонця піщаних лисин. І черепаха вже була дряпнула кілька разів лапкою, ніби збиралась саме тут викопати ямку, для якої усередині в неї все давно вже визріло, та зупинила її близькісь шляху. І вона поповзла далі, відчуваючи, полити яєчок.

Ніхто сказати, що води у неї ледь вистачить, аби ямку для не може скільки кроків черепашачих залишилось їй зробити до того місця, якого вона так прагнула. Черепаха його відчула, те місце, воно було недалеко, та раптом її накрила суцільна тінь. Крихітна, невимовно коротка мить умістила в собі й доторк тіні, й запах людини, й відчуття її рук, і страх, і мало не розпач. Черепаха заховала голову, а разом з нею, ноги і хвіст, але сил, щоб втримати воду їй не стало. І вона віддала її всю до останньої краплини, не знаючи, що людина встигла завбачливо відсахнутись від болотяно-озерного струменю. Відсахнулась, проте черепаху з рук не випустила.

Навіщо людині черепаха? Зварити суп, а з панцира зладнати попільничку? Черепаха про це нічого не відала. Вона просто раптом втратила будь-яке відчуття доцільності. Доцільності галявини, ясного дня, своєї подорожі. На людину її відчуття не поширювалося. До людини черепаха не відчувала ні відрази, ні злості. Лише страх і розпач.

Черепаха людині була непотрібна. Вона її обдивилася, чомусь навіть піднесла до носа (мабуть, понюхала) і опустила на землю. І пішла геть.

Черепаха залишилася сама. Кілька годин лежала нерухомо. Вона збагнула, що копати ямку немає ніякого сенсу, бо немає ані краплини води, щоб змочити грунт, засипати ним яєчка, утрамбувати й знову полити водою.

Треба вирушати назад. До свого озеречка. Набрати там води, трохи відпочити й знову вирушати в путь до цього моріжка. А можливо, до іншого, такого ж. Та чи вистачить сил? Чи вдасться втримати у собі яєчка, котрим уже час лежати в гнізді?

Черепаха не бентежилася цими питаннями, вона просто не досягала їх своєю нетривкою свідомістю. Вона повернулась і поповзла назад. До озерця. Тим шляхом, яким дісталася до цього моріжка. Шляхом, на якому знову може зустрітися лисиця. Може зупинити та ж людина. Або іще хтось...