СУШКО Костянтин

Зміст статті

 sushko

Костянтин Іванович СУШКО

Народився 05.10.1946 року в селі Бабине Верхньорогачикського р-ну Херсонської обл. – прозаїк, журналіст, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної премії імені І.Франка.

Закінчив філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту зі спеціальності «Російська мова та література». Трудовий шлях розпочинав теслею, токарем-формувальником. Служив у війську. Після демобілізації працював слюсарем-складальником.

Із 1972-го – на журналістській роботі, редактор заводської багатотиражної газети «Днепростроевец». Працював в обласній молодіжній газеті «Комсомолець Запоріжжя». Започаткував першу в області профспілкову газету «Выбор». 1992–1999 – головний редактор газети «Запорозька Січ». 1999–2005 – на творчих хлібах. З березня 2005 по жовтень 2007 – генеральний директор Національного заповідника «Хортиця».

Головний напрям його творчої діяльності – природа та історія. З багатьох написаних ним книг – сім про Хортицю. Серед них: «Наодинці з Хортицею» (1996, 2004), «По Хортиці» (1989), «Хортиця відкриває таємниці» (2000), «Острів Хортиця» (2001), роман «Я обираю Хортицю» (2004), збірка художніх новел «Дев’ять молитов у серпні» (2007), розлоге дослідження «Віщий степ» (2004), «Тіні забутих міст» (2003), роман-застереження «Бентежна Хортиця» (2009).

Нагороджений медаллю «За розвиток Запорізького краю». Лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Франка.

 

 


Двоє серед тиші 

Оповідання

Запоріжжя

«Поліграф»

2002



Від автора


Інколи у мене запитують: «А чому ви пишете тільки про тварин? Невже люди не варті вашої уваги?»

Що тут сказати... По-перше, звичайно ж, варті, навіть дуже. По-друге, не настільки вона цінна, важлива й нагальна ота, особисто моя, увага, аби комусь потерпати через Ті відсутність. До того ж, скільки вже й без мене писано про людей!.. Та від того щасливішими ми з вами щось не стали.

Може, тому й не стали, що людина звела на п'єдестал винятковості лише власну сутність? Може, тому й не складається у нас, що ми зарозуміло поставили над усе лише вартість власного буття?

Як бачите, я нічого не стверджую, а просто ставлю запитання. До себе, до вас. І з почуттям дещо запізнілого, але щирого каяття, в міру своїх сил і можливостей, розповідаю про тих, хто, як сказав свого часу Бернгард Гржимек, має не менше права жити на Землі, ніж ми, люди.

 Автор

 

Двоє серед тиші

ТИША. Така тиша навкруги, що чути, як тане під сонячними променями іній. Навколо така напружена зосередженість, що раптовий тріск, шурхіт чи стукіт по мерзлій землі сприймаються, мов вибух вулкана.

Зупиняюсь. Серце - як не вискочить. Хвилина, друга, третя, десята... Нарешті вгамовуюсь і продовжую шлях. За поваленим осокором знаходжу лігво, з якого щойно вискочив кабан. Мабуть, той самий, якого я зустрів минулої суботи тут же, на узліссі, котрого бачив позаминулої суботи й зустрічав мало не щоразу, коли навідувався сюди протягом літа й усієї осені.

Старий вепр, як і належить самотнім блукальцям, давно вже не жив у стаді. Пам'ятаю, як я перелякався, коли навесні вперше зустрівся з кабаном мало не віч-на-віч у прибережних заростях очерету. Та кабан, мабуть, злякався не менш, ніж я. Постоявши хвильку, він раптом рвучко зірвався з місця й так дременув косогором, що конем навряд чи наздогнав би. Здавалося, вепр бігтиме світ за очі, поки не впаде, зовсім знесилений.

Та невдовзі я знову зустрівся з утікачем. Упізнав знайомі сиві ворсинки під очима й на щелепах, розгледів, що праве вухо ледь звисало... (Мабуть, відморожене...). Вепр дозволив мені роздивитися його, як слід, а потім, як і минулого разу, ні сіло, ні впало, кинувся навтьоки. Дивно... І чого він злякався? Адже в руках у мене нічого, окрім фотоапарата, не було.

Згодом - ще одна зустріч... Потім ще одна, і ще... Щоразу звір поступався мені дорогою, проте далеко вже не втікав. Він уже й сам почав пильно роздивлятися мене, сторожко прислухаючись і втягуючи в себе повітря. Почав мене пізнавати? Траплялося навіть так, що вепр, угледівши людину заздалегідь, уже нікуди не біг, а завмирав у своєму лігві, не зводячи з двоногого створіння очей. Я бачив, навіть гостро відчував, як звір спостерігає за мною, проте робив вигляд, ніби й не підозрюю, що він поруч. Підкреслено байдуже сідав на пеньок, діставав термос, бутерброд. У бік кабана - жодного погляду.

Дивні відчуття огортали мене, коли я півгодини, годину, а то й більше проводив по сусідству, як прийнято вважати, з лютим звіром. Не страх, навіть не острах, а щось схоже на почуття присутності... І я глибоко шанував тишу, котра западала навколо нас, мало не обожнював оте несподіване обопільне почуття довіри, що виникало, мовчазні дерева, привітне небо, навіть старий пеньок, на якому іноді сидів... Інколи я приносив у рюкзаку своєму незвичайному «приятелеві» капустяні качани, зачерствілі шматки хліба, знаходив вепрячу стежку, або й відразу його самого, розкладав «гостинці» на видному місці, відходив убік і ховався за деревом. Кабан уважно спостерігав за моїми діями, звичайно ж, він усе розумів і невдовзі неквапно, часто зупиняючись, підходив до хліба, до качанів і прибирав усе до крихти, їв кабан похапцем, і мені так приємно було спостерігати за ним. Звір теж зрідка спідлоба поглядав у мій бік. Більш ніж певен, що в такі хвилини ми чудово розуміли одне одного.

Та, мабуть же, не лише ми. І сороки здогадувалися, що воно й до чого, бо вже не здіймали галасу, коли я з'являвся й зустрічав кабана.

Холодної зими вепр інколи навіть супроводжував мене. Йшов на деякій відстані назирці годину, другу... Я зупинюсь - і він зупиниться. Зроблю крок назустріч -кабан теж відступить на крок. Неквапно так відступав, з гідністю.

...Того морозяного ранку я у знайомому лігві злякав іншого кабана. Точніше, самку. Звір вискочив блискавично, майнув за деревами, і це мене здивувало. Довго йшов по сліду і згодом побачив... Не свого знайомця, а молоду свиню. Дещо заспокоївшись, а може, навіть зовсім забувши про людину, вона щось розкопувала край поля. Помітивши мене, відразу сховалась у ліску. А де ж мій вепр? Увесь день проблукав ярами, вибалками, заглядав у сад - кабана ніде не було. Пізніше знайомий мисливець поділився зі мною своєю радістю:

- Забив отакенного вепра! І, ти знаєш, він чомусь нікуди не втікав. Вийшов із ліска, став і витріщився на мене...

Я відчув, як холод миттю заповнив мої груди. Та я ще не вірив, а тому з надією, що знайомий не підтвердить моїх слів, запитав збентеженим голосом:

- Морда у нього була геть сивою?

- Так.

- А праве вухо трішечки звисало?

- Еге ж, звисало, - здивовано відповів мисливець. – А ти чому про це питаєш?

Я попросив мого товариша показати, у чому він був зодягнутий на полюванні того дня...

Так і думав: на мисливцеві була зелена фуфайка, як і в мене, такі ж чорні гумові чоботи й коричнева шапка... Вітер тоді дув з-під вепра...

 

Коло межі

СПОЧАТКУ лисеняток було четверо. Вони вже навчилися бачити одне одного, відчувати млосну й незалежну єдність між собою й матір'ю, як раптом найбільшенького не стало. Перш ніж щезнути, воно відмовилося ссати материнське молоко, перестало рухатися, згодом втратило тепло, і мати винесла його геть із нори. Пізніше таке ж трапилося з другим і третім лисенятком. Те, що лишилось, нічого не розуміло, і тільки невиразна віддалена тривога змушувала його з нетерпінням чекати матері та ще чогось нового, ніколи не баченого, але жаданого до нестями.

То був великий світ за межами нори. Уперше лисенятко звідало його якось зранку. Легенько підштовхуючи ззаду, мати вивела своє дитя із підземелля ще до сходу сонця, бо знала, з якою нелегкою радістю стріне воно світло незнайомого дня. І відтоді стало у лисенятка дві оселі. Одна - глибоко під землею, темна й тісна, проте затишна й надійна, а друга на поверхні - неосяжна й чаруюча, спокуслива й бентежна. Малюк ще не визначив, котрій віддати перевагу, він аж схуд від хвилюючого захвату і сновигав то в нору, то з нори, то з нори, то в нору. Лисиця, як і завжди, постійно кудись зникала, кудись ходила, проте довго не затримувалася. Лисенятко швидко збагнуло, що мати не заохочує його до самотніх прогулянок, і вдалося до хитрощів. Воно не квапилося слідом за матір'ю з нори відразу ж, а терпляче чекало певний час, потім підповзало до виходу, обережно висовувало мордочку, прислухалось і принюхувалось. Пахло свіжою зеленню, а ще начебто водою, матері не відчувалось. І лисенятко вилазило, обтрушувало свою шубку, інколи навіть облизувало її. Потім, пильно обдивившись навколо, вирушало у мандри.

Йому ще не під силу було збагнути, що з одного куточка галявини, тобто від нори, до іншого, найвіддаленішого, - зовсім недалеко, щонайбільше стонадцять лисячих кроків. До дубка ж і до кущика глоду - ще ближче. Малюк, котрий щойно почав пізнавати життя, міряв його не кроками й не стрибками, а кількістю своїх вражень.

За першої подорожі, тільки-но залишивши нору, лисенятко набрело на мурашник і вмить зупинилося, уражене. Забувши про все на світі, малюк спостерігав за живим мереживом незнайомих створінь, то нахиляючи мордочку до самої землі, то відсахуючись від неї так, що аж навшпиньки ставав. Раз якось чорний прохолодний ніс опинився так низько, що лисенятко відчуло чийсь живий і не зовсім лагідний дотик, у ніздрях залоскотало, лисенятко зібралось було чхнути, як його щось зненацька кольнуло. У той же ніс. Малюк скрикнув і вдарив себе лапою по мордочці. Відразу ж гавкнув, уперше в своєму житті гавкнув і не злякався того незнайомого крику, а зрадів йому. І він гавкнув ще кілька разів підряд, оббігши навколо мурашника і невідомо, чим би закінчилася ця зустріч, коли б не прийшла лисиця.

Лисенятко уже набиралось розуму, а отож і досвіду, бо замахало назустріч матері хвостом, хоча й невміло, проте щиро. Воно зраділо, а водночас і знітилося. Зраділо, бо дорослішає, от і мати це бачить, а знітилося від того, що залишило без дозволу підземну оселю. І лисенятко покірно підставило шию, і мати взяла своє дитятко за шкірку та й понесла його до нори.

Окрім того молока, що приносила мати невідомо звідки, лисенятко поки що нічого не їло і, мабуть, було щасливим від того. І не голод, а жадоба вражень пізнання гнала його з нори невдовзі слідом за матір'ю.

Хто скаже, далеко чи зовсім поруч з норою розташувався мурашник? Схилившись над купиною, котра, мабуть, ніколи не знала спокою, і дивлячись поперед себе, лисенятко потряпляло зовсім в інший світ. Це — за першою зустріччю. Потім світ той усе наближався й наближався, і коли лисенятко збагнуло, що мурахи такі ж живі створіння, як і воно саме, нібито приєдналося до них, хоча вже й не затримувалось, а прошкувало далі. Туди, де завжди зустрічає, а отож, либонь, і мешкає ящірка, гуде волохатий джміль і ніжний аромат розсилають вусібіч грицики.

Залишаючись без матері, лисенятко не гасало по галявині, витоптуючи деревій і мітличку, цмин і тонконіг, а неквапно рухалось ніким не проторованою стежкою вражень. Не навпростець, а попід деревами пружкою галявини. Інколи досягало й середини галявини, де під дубком мало (крадькома від матері) затишне кубельце. Коли від вражень підступала втома, до того ж і сонце здіймалося високо, лисенятко йшло під дубок. Воно відчувало: мати повернеться ще нескоро, отож, воно й полежати біля своєї власної, третьої, оселі встигне й схопитися рвучко до нори не запізниться. І буде потім їм із матір'ю так хороше удвох, коли зустрінуться!

Траплялось інколи так, що лисенятко чи то підступало до самої межі самостійності, чи то навіть уже й переступало її, бо так захоплювалося життям, що й про матір забувало. І вже, мабуть, жило б так собі й жило, коли б не голод. Голод повертав малюка й до реальності, і до нори й охоплював його нетерпінням.

Затишно так і спокійно на підстилці із сухого листя й трави під дубком. Отож, лисенятко не зчулось, як задрімало, а потім і заснуло. Не бачило воно, як промайнула галявиною косуля, обходячи завбачливо нору, як на хвильку затулила хмаринка сонце, кинувши на землю кілька важких краплин. Матір свою теж не почуло. А вона ось, стоїть поруч, дивиться на дитя своє й вирішує, чи збудити його, чи почекати, коли саме прокинеться. Мати геть мокра, а в зубах тримає куличка, вкрай знесиленого й зневіреного, а тому ледь живого.

Ніхто не скаже, сорочий крик почуло лисенятко, чи запах матері... Воно розплющило очі, підняло голову й позіхнуло. Як це завжди траплялось за подібних обставин, лисенятко ладне було знітитися, хоча й зі сну, проте в очах матері був не осуд, а якесь дивне ще незнане заохочення. І раптом якась гаряча хвиля накотилася на лисенятко. Захопила його усього від хвоста до кінчика носа, бо звірятко побачило, що мати кинула здобич у траву й відступила. І ніякої підказки, ніякої команди не треба було малюкові, аби схопитися на ноги й кинутися туди, де жевріло живе тепло, загорнуте у пір'я. Малюк з розгону ткнувся у нього носом, переконався в тім, що таки справді тепло і відразу ж відсахнувся, тихенько гавкнув. Зиркнув на матір — чи помітила?.. Помітила! Знову гавкнув. І відчув себе великим, як мати й дужим таким, як мати. І ще відчуло лисенятко, як бринить десь нестійкий поклик. Не до нори гукав він, а далі, за межі галявини, бо справжній світ набагато більший, аніж той, що встиг відкритися досьогодні.

 


Хіба ж він знає, отой лось...

ЗА вузенькою смужкою посадки відразу починається плавневий чагарник. Такий густий, що не пройдеш. За чагарником — галявинка, з боку озера підперезана очеретом. Галявинку оточують височенні осокори й верби. На галявинці завжди затишно й тихо. Тут оселився лось. Він ще молодий, а тому дуже веселий, часом до безтурботності веселий.

Лось забув, що народився він на материку, в лісі, а сюди ще зовсім маленьким приплив разом із матір'ю, рятуючись від переслідування. Матір тоді легко поранили у стегно, отож, вона зуміла, змогла здолати річку й знайти порятунок на острові. Пізніше, коли лось підріс, коли раптом забув про материне молоко (та й молоко на той час у матері щезло), по них знову стріляли. Різкі уривчасті звуки, котрі в людей називаються пострілами, лося не лякали, а втікав він тому, що бігла чимдуж мати. Довго бігла, а тоді раптом упала й більше не підвелася. Куля розірвала їй бік, лосиха бігла згарячу, обливаючись кров'ю. Вона б іще бігла, та втратила силу-силенну крові, впала й відразу перестала дихати.

День і ніч простояв молодий лось біля матері, а тоді пішов геть знайомою стежкою, що вела до плавневого узлісся, до саду.

І залишився лось один. З року в рік набирався він досвіду. Здавалось, усе вже знає й усе вміє. Знає, де росте осока, де зарості соковитого рогозу, зрозумів, що кора на деревах у саду, хоча й не дуже смачна, проте поживна. Особливо навесні, коли сил нестача. Ретельно оббілував одну гіллячку — маленьку таку, зовсім крихітну гілочку, і змужнів. Багато лосеві не треба, сад же о-оон який велетенський, то чому ж люди так лементують, коли він туди заходить?

Кілька разів на рік заглядає лось до саду й майже завжди натрапляє там на людей. Який вони галас тоді зчиняють! Кричать, свистять, б'ють чимось важким по відрах, і лось втікає. Такою собі неквапною риссю біжить, викидаючи уперед ноги. Без паніки, та все ж втікає лось. Він місяцями бродить тут сам-один. І як йому хочеться підійти до людини, нахилитись (бо вона ж менша від нього), роздивитися, хто вона, яка вона? Але навіть наблизитися лось не наважується. А людина теж навіть ані найменшого натяку на спілкування з сохатим не виказує. Чи то вона боїться лося, чи ненавидить...

Між тим, лось не дуже боїться людини. Раніше ж зовсім не боявся. Не довіряв — це було, а страху— ніякого. Та от виросли у лося перші роги. Затверділи вони, поносив їх лось кілька місяців, а під осінь скинув. Легше стало і голові, й тілові, але відчув разом з тим лось у собі якусь незрозумілу тривогу. День ходив з нею, другий, тиждень, місяць. Якось побачив на березі озера людей і враз зупинився. І легенький дріж прокотився по всьому тілу — від самого носа до куценького хвоста. Лось довго спостерігав за людьми, не рушачи з місця, аж поки ті не пішли. А коли пішли, лось несподівано рушив слідом, бо щось не до кінця з'ясоване марилось йому у зв'язку з тією зустріччю, і він хотів з'ясувати, і таки з'ясував. То був страх. Все ж таки страх то був. Перед людьми. Нічим не вмотивований, ніким не спровокований страх дикої тварини перед людиною. Незалежно від намірів людини — страх. Лісовий велетень не знав, що страх той дуже довгий і такий старий, як отой далекий, небачений і нечуваний лось-пращур, перший, котрого вбила людина. Тоді ж страх передався свідкам загибелі, вкарбувався в лосину свідомість, почав закріплюватись і розвиватись від покоління до покоління, бо скільки лосів тих полягло від людської руки за увесь час...

Лось — такий великий, такий могутній, такий красивий, зрештою, і в той же час — такий наївний. Може, десь там на денці своєї душі (якщо вона у нього є) лось відчуває, що людина день від дня, рік від року веде наступ на нього. І на вепра веде, й на лисицю, і на їжака навіть, але твердо, свідомо про це лось нічого не знає. Він просто бачить, як навколо стає все менше землі, де б він міг почувати себе вдома... Земля залишається, але вона змінюється на очах. Висихають річки та болота, щезають луки, пасовиська й ліси. Лосеві не треба нікуди далеко ходити чи їздити, аби переконатися в тім, що рідне середовище згортається, він усе рідше зустрічає лисиць, давно уже не бачив шуліки і ось-ось забуде про отой чудовий моріжок біля плавневої затоки. Випалили люди суху траву на моріжку, а землю зорали. Посіяли кукурудзу — і буйна, соковита піднялася качаниста, проте лось туди ні разу не зайшов. Від того лану поруч з плавнями віє смутком і чужістю, і лось не ходить туди.

Лось любить свою галявинку серед очерету, відчуває легкість і рівновагу, коли у крихітних воронках поблизу болота впізнає свої старі сліди. Він радіє стежині, котру протоптала його мати в чагарнику, серед очерету й рогозу, під дубами й в'язами. Часто на тій стежині лось надибує сліди вепра й косулі, але не сердиться від того. Нехай ходять собі, де заманеться, бо сусіди ж.

А от на озимині одного разу побачив лось зовсім незнайомий, невідомий йому, чужий слід. Такий чіткий, явний, він тягся двома рівненькими смугами, і відгонило від того сліду різким, неприємним запахом.

Увечері лось побачив на шляху, за озиминою, горбатеньку білу машину, проте ніякого зв'язку між нею й отим самовпевненим слідом по полю не відчув.

Багато чому навчився лось із матір'ю й без матері, а от зіставляти очевидні речі, до того ж речі, котрі мали до нього пряме відношення, він не вміє. І не знає лось, що у тій білій машині сидять озброєні люди. Давно вже вислідили вони самотнього звіра і втратили спокій. Нічого не знає про це лось, і те, що сьогодні, угледівши машину на шляху під лісосмугою, він повернувся й побіг у рятівні хащі, ще ні про що не говорить. Лось просто пішов собі. Захотів він так, а не тому, що відчув небезпеку. І хтозна, як воно буде завтра.

 

 

Буран

УРАНЦІ господар відстебнув ланцюжок разом із нашийником і сказав: "Біжи, Буран". Та Буран не побіг. Тією всеохоплюючою радістю, котру приносили йому вільні прогулянки, зараз і не пахло. Усе починалося не так, як завжди, як Буран до того звик. По-перше, ніколи раніше господар не звільняв його від цепу вранці, а тільки ввечері. По-друге, спускаючи собаку погуляти, господар відстебував лише ланцюжок, а нашийник зоставався на місці. Тепер же Буран звільнився повністю й почувався від того незвично, ніяково. А ще Буран розумів: господар ніколи не надавав його нічній свободі особливого значення. Тимчасове звільнення собаки від ланцюга було для нього ніби звичкою, обов'язком, як заготівля дров, як розчистка подвір'я від снігу або ж закривання хвіртки на ніч. Але сьогодні, сказавши тихо: "Біжи, Буран", — господар здавався якимось дивним. І вразливе собаче серце зіщулилось від тривожного передчуття.

Куди бігти? Навіщо? Буран завжди знав, що йому робити, лише відв'яжіть його. Тепер же нічого не розумів, а тому залишився на подвір'ї.

Невдовзі приїхали на вантажівці двоє чоловіків. Буран навіть голосу не подав — то знайомі господаря. Цікаво, чому це вони, зайшовши до хати, не зачинили за собою двері? Буран чекав, що недогляд гостей виправить господар, проте й він не зачинив. Задкуючи, господар через деякий час вийшов із хати, несучи разом з одним зі своїх знайомих диван. Другий гість ніс стіл. Потім серед двору опинилися стільці, телевізор, холодильник і щось глухо подзенькувало у двох великих мішках.

Буран ніколи нічого подібного не бачив і так розхвилювався, що у нього пересохло в горлі. Кілька разів він підбігав до господаря, розмахуючи хвостом, намагався заглянути йому у вічі, ніби питав: "Що? Що трапилось? Куди це ти зібрався?" Але господар не звертав на собаку уваги. Господар взагалі, схоже, поводився так, ніби Бурана поруч зовсім не було.

Буран забіг із протилежного боку будинку, сперся лапами на стіну, заглянув у вікно: що там. Нічого не видно. А вантажівка вже повна речей. Уже й борт зачинили. Усі троє сіли в кабіну, двигун завив, захурчав, машина рушила з місця й покотила геть із двору.
Буран розгубився. Кинувся було слідом, але ж позаду залишалося подвір'я. Буранові слід його стерегти. До того ж, залишався дім з відчиненими навстіж дверима... Ніколи ще, протягом п'яти років свого життя, Буранові не доводилося вирішувати стільки проблем відразу, і собака зовсім занепав духом. Пізніше він усе ж вибіг на вулицю, добіг до повороту, зупинився. Нашорошив вуха й ніс. Завмер. Послухав, чим пахне повітря й що є в ньому, гавкнув кілька разів і повернувся до подвір'я.

Із відкритих дверей будинку відганяло тривожною порожнечею. Бурану так хотілося подивитися, як там воно, але він не посмів. Він навіть за присутності господаря не заходив до хати, а без нього й поготів. Буран став передніми лапами на потертий гумовий килимок перед дверима (далі не можна). Втяг до себе повітря. Безліч знайомих запахів ринулися на нього, але найсильнішим виявився запах незатишності й порожнечі. Буран важко зітхнув, позіхнув і приліг на килимок.

Пес здогадувався: господар більше ніколи не оселиться в цій хаті. Але в те, що він неодмінно повернеться, вірив. Господар просто дуже спішив (таке з ним і раніше нерідко траплялось), він ще приїде сюди, забере те, що забув, поспішаючи, і Бурана поведе за собою.

Ще раз збігав Буран до повороту. Нікого. На подвір'ї собака уважно вивчив відбитки протектора, сліди приїжджих, сліди господаря. Нічого не зрозумів. Про їжу й не думав. Він лише трохи похлебтав водички із чавунчика, що стояв коло будки.

Господаря все не було. Уночі, коли на небі висипали зірки, зійшов повний місяць, і трішки підморозило, загострилися звуки. Буран сторожко прислухався до них, і чим менше вони нагадували ті, що мали б сповістити про наближення господаря, тим більше Буран сподівався, що господар повернеться.

Під ранок собака задрімав, зібгавшись на гумовому килимку біля ґанку. Прокинувся від гуркоту. До воріт наближався трактор із причепом, за ним — екскаватор. Коли трактор з екскаватором зупинились, на землю із кабіни виплигнули кілька чоловіків. Буран широко, сподіваючись побачити серед них господаря, розкрив очі, та господаря не було. Буран насторожився, зайняв свою звичну службову стійку і, не відходячи від порога хати, дзвінко загавкав. Пес раптом навіть ніби зрадів появі чужих людей, бо вони нагадали йому про те, що він не якась там безпритульна шавка, а собака, що перебуває на службі. Буран гавкав упевнено, з достоїнством і навіть із натхненням.

Та люди, схоже, не звертали на собаку уваги. На превеликий свій подив, Буран побачив, як один із приїжджих відчинив ворота, впустив на подвір'я трактор з причепом, екскаватор. Ще ніколи не бачив Буран стільки сторонніх на подвір'ї за відсутності господаря, він гавкав усе так же дзвінко й безперервно, але чим далі, тим гостріше відчував, що рішучість починає йому зраджувати. Буран пам'ятав, як на подвір'я, коли залишався вдома сам, забігали хлопчаки - то води попити, то яблук увірвати... Буран чітко відчував нерішучість у діях маленьких людей, а тому гавкав без злості, для порядку. Люди ж, котрі з'явилися на подвір'ї зараз, разом із трактором й екскаватором, поводилися абсолютно незалежно, а то навіть взагалі нахабно. Вони зовсім не боялися неприв'язаного собаки. Буран це відчував і розгубився.

Пес ще гавкав, але вже з частими паузами. І стояв він уже не біля порогу, а серед городу. Буран раптом втратив можливість нормально сприймати те, що відбувалось у нього на очах. Він лише відзначав: полетіла на землю черепиця. Потім — дерев'яні рейки, крокви, балки. На очах у собаки руйнувалось те, що, як сподівався увесь час Буран, було завжди, що здавалося йому непорушним і постійним. І від цього було страшно.

Буран затремтів. Він уже не гавкав. Пес тихенько скавучав, перебігаючи з одного кінця городу до іншого.

Гуркіт двигунів, крики людей, тріск, скрегіт. Під обід все затихло. Хата перетворилася на купу уламків саману, цегли, понівечених дощок. Люди поїхали, і як тільки вдалині розтав гуркіт двигунів, куточком міцно заволоділа тиша.

Буран лежав на мокрому снігу в городі довго, поки не перестав тремтіти. Потім підвівся й неквапно побрів до того, що ще зовсім недавно було притулком людини. Пес знайшов місце, де під уламками глини й черепиці мав бути поріг і принюхався. Пахло димом із розтрощеної груби й вогкістю. Буран довго розкопував передніми лапами завал і зупинився лише тоді, коли знайшов краєчок порогу, прикритого гумовим килимком. Обдираючи лапи до крові, пес розкопав поріг повністю, ретельно обнюхав його й приліг на килимок.

Примруживши очі, він поглядав на подвір'я, на дорогу. Буран чекав господаря. Відчуття безвихідності вже заявило про себе, але стосувалося воно лише хати.

Про зміни на краще у своїй власній долі Буран вірив. І він чекав. Якщо вже господар залишив його тут, значить, Буран тут потрібен. Отже, тут залишилося ще щось, необхідне господареві, і Буран з подвір'я нікуди не піде.

Ніч минула без особливих тривог. Удень лише сороки порушували сумну Буранову самотність. Буран піднімався лише для того, аби попити води із чавунчика, здебільшого ж непорушно лежав. Дрімав, сторожко ловлячи усі звуки.

Під ранок третього дня пішов сніг, густий і вогкий. Буран ще міцніше зібгався й повернувся так, щоб снігом не засліпило очі. Іноді провалювався в сон, і тоді йому ввижалося рідне подвір'я, квітуча яблуня біля водопроводної колонки й господар на стільчику з сигаретою в зубах. Сон був таким явним, що Буран гостро відчував запах сигаретного диму і чув, як гудуть бджоли. Господар пускав дим кільцями і посміхався до Бурана. Пес радів наближенню вечора: ось-ось його відпустять на прогулянку до самого ранку...
_______

Покинутий господарем, Буран так і не пішов із подвір'я. Дев'ять днів непорушно пролежав він на гумовому килимку біля порога зруйнованої хати. На десятий помер...

 


Сусідка

Маленька метка ящірка з'явилася на світ, коли давно уже відспівали солов'ї, а на околиці гайка зацвів полин. З перших миттєвостей життя світ приголомшив і мало не осліпив її нестримними розливами сонячних променів, соковитою зеленню, а головне — хвилюючою безкінечністю простору, котрий линув у високість. Ящірочка заплющила очі, зіщулилась і якби вміла рахувати, то, мовивши про себе "шість, сім, вісім", на числі "дев'ять" знову побачила б навколо себе повінь із світла й кольорів, і вже не острах, а цікавість відчула б у собі.

"Десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять..." Приблизно стільки миттєвостей провела новонароджена в затінку під сухим кленовим листочком, поруч зі стеблинкою кульбаби. Добре огледілася, прислухалась і хутенько так, ніби мала за собою не півхвилинки, а сто років життя, з одного сухого листочка на інший, зі стебельця на стебельце, по трісочках і між квіточок побігла ящірочка по косогору. Не вниз, дедотлівало невідомо ким розведене й залишене багаття, а нагору.

Нехай не знічує, а тим паче не збиває з пантелику вас така швидкоплинність, прямо тобі навальність простеньких, та все ж подій крихітного створіння. Мовляв, ще й обсохнути не встигла, а вже біжить світ за очі. Як це так?

А ось так. Не забувайте, що йдеться про ящірку звичайну й незвичайну істоту, існування якої не має жодного, бодай найменшого прошарку часу, котрий вона згаяла б бездумно. У кожному русі, погляді, дозволимо собі навіть сказати, намірі і вчинку - неухильний сенс. Ящірочці не треба "вчитись", бо вона все "знає", знає все, що слід знати їй уже з народження. І вона квапиться.

Ось вона підбігла до кам'яної брили, куди привела її невідома стежечка у траві, ніби хтось заздалегідь попередив її і про брилу, і про стежечку. Світ попереду чи то звузився, чи його щось затулило — не видно ні неба, ані дерев. Ящірочка витягла голову вперед і підповзла до брили. Ледь торкнулася губами, а потім і язичком смарагдової губки моху. Відчула тепло й вологу, затишок і спокій і встала навшпиньки, аби побачити, що воно там, за брилою.

Не видно... Ящірочці ж треба було знати, бо брила її зацікавила. І вона рішуче поповзла, чіпляючись за мох, але чомусь не далі, вперед, а все вище й вище. До неба, чи що?

Ящірочка повзла обережно, розмірено, а тому встигла второпати, що брила тут не єдина. Одна заміняла іншу, і так усе вище й вище, поки нарешті брили, об'єднавшись в одне ціле, завершилися голою рівниною, підпертою чимось гладеньким і нездоланно стрімким. Не встигла ящірочка зробити й кілька спарених кроків, як стіна розчинилася простором (чи він завжди тут був?), і звідти дихнуло тривожною солодкістю.

Обійти б, обповзти б ящірочці той простір, але так хотілося зазирнути, і ящірочка не встрималася. Навряд чи встигла вона щось побачити, зазирнувши у простір, проте почула:

- О, диви, ящірочка!

Ящірочка, звичайно ж, нічого не зрозуміла, і, либонь, не сам голос її налякав, а велетенська тінь, що небавом народившись після звуків, випливла із надр простору і посунула на неї. Звірятко відсахнулося, відступило на кілька брил униз. Можна було б узагалі зіскочити на землю й щезнути в бур'яні, але щось утримувало ящірочку від втечі. Вона не сховалася навіть тоді, коли невідома тінь затулила увесь простір і мало не накрила її саму. Було якось так тривожно й водночас цікаво. Дуже цікаво. Неймовірно.

- Ти ба, і не тікає, - мовила тінь, і тут же додала: -Мабуть, тому, що маленька...

- Еге...

Тінь була начебто одна, проте звуки, що линули від неї, різнились. Один був жвавий і тоненький, а другий густий і неквапливий.

- Може, дістанеш її? Га?

- Втече...

Тінь розломилась. Частина її залишилася чатувати простір, а інша зависла над брилою й потяглася до ящірочки. Ящірочка чекати не стала, сплигнула із брили відразу на землю й зупинилася тоді лише, коли відчула над собою надійну тінь лободи. Перепочила трохи, бо несподівана зустріч все ж таки схвилювала її. Згодом же продовжила мандрівку.

З'їла хруща. Обстеживши трав'яні хащі поруч із брилою, ящірочка збагнула, що брили ті кінечні. Вони замикаються у велетенську споруду з кількома ребристими виступами.

Поруч зі спорудою мешкала землерийка, віддалік сліпак, мурахи. У траві плигали коники, лазили гусениці, сновигали павуки, і ящірочці не було ніяких ускладнень ні зі сніданком, ні з обідом, ні з вечерею. І ще не визначивши, що жити залишиться тут, вона полювала в трав'янистих зарослях, інколи вилазила на брилу і грілася на сонечку.

Із брили нерідко виходили тіні — то одна, то кілька відразу. Позаяк ящірочка бачила їх досить часто, то заздалегідь здогадалась, що то не тіні, а такі ж живі істоти, як і вона сама, як і сліпак, як землерийка та навіть мурахи з кониками. Ящірочка здогадалася також, що істоти ті бачать, що кожного разу вони пізнають її, і те, що жодна з них навіть не намагалась ящірочку переслідувати, проймало довір'ям до них.

Уже під кінець літа увесь неосяжний світ замкнувся для ящірочки у ланцюг, став нібито кінечним, мов та бриляста споруда. Починався він із самої ящірочки, далі йшли їжак, землерийка, сліпак, коник, цвіркун. Ящірочка побувала навіть на невеличкому озері й переконалася, що вміє плавати. До того ж там, серед ряски, поруч з чаплею і лискою, біля жаб, жуків-плавунців, качок та нірців, вона почувалася своєю. Отож, світ починався з незбагненного розмаїття, а кінчався істотами, що мешкали в кам'яній споруді. Потім довкілля знову поверталося до ящірочки.

Ночувала ящірочка у покинутій землерийкою старій норі під кореневищем старого клена, а ближче до осені стала шукати собі постійну оселю. І вона знайшла її — ледь помітну шпаринку між кам'яними брилами біля самої землі.

Ящірочка пролізла у шпаринку, обстежила в темряві безліч ходів, поки нарешті між брилою й дошкою не облюбувала собі затишну комірчину чи випадково, чи то навмисне кимось невідомим вистелену ватою. Згори просочувалися запахи тепла й тих істот, котрі, мабуть-таки, були власниками брилястої споруди. І це дуже влаштовувало ящірочку, бо останнім часом вона відчувала на собі прихильність тих істот.

Повітря було надзвичайно прозорим, небо високим і синім, а дні - ясні й тихі. Ящірочка наносила сухої трави до своєї комірчини й так ретельно та любовно вимостила її, що замилуватися можна було б. Усе рідше вона показувалася зі своєї схованки, поки нарешті заснула, вловивши підвладним лише їй відчуттям звуки розміреної врівноваженої ходи. То десь далеко-далеко прошкувала зима.

 

 


Шлях в один кінець

БОЛОТЯНА черепаха через те й зветься болотяною, що без водоймища серед очерету й рогозу, серед комишу й осоки жити не може. Там того водоймища — нірцеві п'ять разів пірнути й виринути, і вже на протилежному боці, а треба, щоб обов'язково було. Нічого, що й самої води майже не видно з-за латаття й водяного горіха — черепаха знає, що під розлогим листям її багато. Принаймні, доста. На сьогодні доста і на завтра, і на післязавтра, і ще на багато років, а там, дивись, і до безкінечності вистачить. І надійного рятівного мулу тут уволю, і жучків з рачками. А тому полюбляє черепаха грітися на сонечку, а чи виглядати здобич не на березі, а обов'язково на колоді. Колода велика, довга, сучкувата. Колись вона була осокором, та віджило дерево своє, впало і тепер плаває озерцем, даючи притулок то чаплям, то вужам, то черепахам. З колоди-осокора не тільки видно, що коїться навколо, а головне, до води близько. Черепаха добряче бачить. Майне за осокою чорний вилиск гумового чобота, вона вже знає — то людина. І вже не зводить із того полиску очей, готова будь-якої миті пірнути у рятівну воду.

День так сиділа-лежала черепаха на колоді, другий, сьомий, двадцятий, місяць сплинув, ще один, третій розпочався. Уже з тиждень, а то й більше пройшло з тих пір, як почало рости всередині черепахи якесь тривожне й разом з тим звеличене відчуття. Ще не второпавши, як слід, до чого воно призведе, черепаха сторожко прислухалася до нього, аж поки не стало їй щось з'ясовуватись. Таке з нею коїлось уперше, бо була болотяна панцерниця ще зовсім молодою, навіть юною. Проте досвід усіх панцерниць, що жили до неї, вибудовував у нетривкій уяві дорогу до берега.

Саме дорогу. І саме до берега. Дивне й могутнє відчуття. Воно підштовхує черепаху повз верби й в'язи, завбачливо попереджає про калюжі й паліччя. Черепаха ще ні разу не була на березі, та вже відчуває пісок, подекуди помережаний цмином та мітличкою. Вона аж здригнулася від солодкого перевтілення, коли раптом зрозуміла, навіщо брестиме отією незнаною стежиною-шляхом і що робитиме там, у його кінці.

Водночас черепаха згадала нетривалу, але солодкотремтливу присутність біля неї іншої черепахи — самця. Десь два чи три дні усього лише й потримався він коло неї, до того ж трапилося це ще весною, та, бач, згадалося. Бо відчула черепаха зв'язок між ним і отим дивним відчуттям, між самцем і дорогою, яку, попри все, треба було здолати.

І черепаха стала готуватися. Насамперед уволю наполювалась, а отож, як слід попоїла, виспалась на колоді. Згодом занурилась у му ляку, прикидаючи, чи підуть найближчим часом дощі, чи ні. Тоді виринула й вирушила в путь.

До берега вона дісталася швидко. Перш ніж вилізти на чорну й масну обмілину, набрала, скільки могла, води. Багато набрала, як ніколи. Разів на п'ять, а то й на десять вистачило б, аби вгамувати спрагу.

Черепаха здогадувалася: шлях чекає на неї нелегкий і тривожний. Тривожний шлях уже хоча б тим, що жити доведеться тривалий час без болота, отож, та вода, що з собою й заспокоюватиме, й сил додаватиме. І в пригоді стане майбутнім маленьким черепашкам.

Уперед — по твердій, але такій тривожній землі. Поки що подалі від води. Гострі, плоскі й округлі камінці вставали на її шляху нездоланими брилами, і черепаха обходила ті "брили" ретельно й терпляче. Ніяких знаків обіч умовного шляху, по якому повзла, не було, проте черепаха мала доступний лише їй, осяжний лише нею простий і надійний дороговказ. То був запах сухої, осонценої землі, котрий посилювався й кликав лише в одному напрямку.

Трапилися зарості деревію й пижми — справжні нетрі. Обійти б їх черепасі, та за чагарником вчувалося так багато сонця, що поповзла черепаха навпростець, залишаючи позаду себе звивисту просіку. Аби не панцир на спині, аби не кістяне забороло на животі, подряпала б себе необачна мандрівниця добряче. Знесилилась і завмерла б у затінку, неквапно приходячи до тями. Та вона рухалась уперед. Без подряпин і синців. Лише заплющувала то ліве, то праве око, то на якусь мить обидва відразу, коли наштовхувалася на тоненьку суху гіллячку, чи стебельце цмину лізло їй у саму зіницю.

За трав'яними заростями й справді назбиралось багато сонця. Землі воно, ясна річ, не діставало. Тут розкошували тугі й веселі промінці. їх було безліч, вони сягали аж до самого лісу.

На околиці цього сонячного простору черепаха зупинилася перепочити, бо й вечір уже наближався. Про це раптом нагадали довгасті тіні попід лісом, цівочки холодного повітря, а також солов'ї, котрі все голосніше видзвонювали звідусіль.

Перепочити можна було б де завгодно, скажімо, там, де застала втома, а от на ніч місцинку треба ще було підшукати. Черепаха облюбувала собі заглибинку під кущиком заячого холодку, де збереглося зопріле листя. Попорпалася лапками, лаштуючи щось схоже на гніздечко, затихла, завмерла й заснула.

Уранці черепаху ніхто не будив. Прокинулася сама. Умить второпала, де вона й для чого. Висунула голову з-під панцира й побачила, що сонця на галявині ще дуже мало. Отож, виспалась і не проспала, час працює на неї, значить, у дорогу.

Запас води ледь-ледь поменшав — усе, як слід, ніяких утрат.

Галявина та належала лисиці, у неї й нора тут була колись посередині, під кущем верболозу. Тепер лисиця має оселю в іншому місці, біля саду, але сюди навідується постійно. Уздрівши в траві черепаху, здивувалась. А черепаха зіщулилася, завмерла. Втягла в себе якомога глибше й голову, й хвіст, і всі чотири ноги. А лисиця, ні, щоб прошкувати собі далі, причепилася до черепахи. То на спину її переверне, то на ребро поставить, притримуючи передньою лапкою. Вона була зовсім неголодна, лисичка, а от здобич випускати не хотіла.

Та чи й здобич? Черепаха ні за що не висовує голову з-під свого кістяного дашка, міцно зібгала ноги й хвіст. І ще довго-довго так притискувати їх може, лисиці й невтямки, скільки саме. Одне лиш непокоїть: нелегко тримати у собі воду, а особливо згустки нового життя. Так, саме життя й саме нового. Черепаха вже здогадувалася, що то воно таке там у неї всередині.

От руда напасниця! На цілих півдня затримала черепаху. Та ще й коли залишила її у спокої, черепаха не відразу поповзла далі. Десь годину, чи навіть і дві лежала нерухомо, чекаючи, що ось-ось лисиця може повернутися.

Не повернулася. Отож, і добре. А ще добре, що лисиця не залишила її на спині. А то довелось би згаяти ще добрих півдня, поки не спромоглася б стати на ноги.

Знову — дорога. Мабуть, було б усе гаразд, коли б не дощ. Він так круто замісив усі запахи, що на якийсь час позбавив черепаху дороговказу. І вона довго шукала свій єдино правильний напрямок. Черепаха навіть одважилась пересікти широку грунтівку, вибравши прошарок, коли на дорозі не було ні машин, ні підвод, ані велосипедів. Людей, і тих не було.

Черепасі сподобався степовий моріжок обіч шляху: і цмин тут був, і вдосталь повернутих до сонця піщаних лисин. І черепаха вже була дряпнула кілька разів лапкою, ніби збиралась саме тут викопати ямку, для якої усередині в неї все давно вже визріло, та зупинила її близькісь шляху. І вона поповзла далі, відчуваючи, полити яєчок.

Ніхто сказати, що води у неї ледь вистачить, аби ямку для не може скільки кроків черепашачих залишилось їй зробити до того місця, якого вона так прагнула. Черепаха його відчула, те місце, воно було недалеко, та раптом її накрила суцільна тінь. Крихітна, невимовно коротка мить умістила в собі й доторк тіні, й запах людини, й відчуття її рук, і страх, і мало не розпач. Черепаха заховала голову, а разом з нею, ноги і хвіст, але сил, щоб втримати воду їй не стало. І вона віддала її всю до останньої краплини, не знаючи, що людина встигла завбачливо відсахнутись від болотяно-озерного струменю. Відсахнулась, проте черепаху з рук не випустила.

Навіщо людині черепаха? Зварити суп, а з панцира зладнати попільничку? Черепаха про це нічого не відала. Вона просто раптом втратила будь-яке відчуття доцільності. Доцільності галявини, ясного дня, своєї подорожі. На людину її відчуття не поширювалося. До людини черепаха не відчувала ні відрази, ні злості. Лише страх і розпач.

Черепаха людині була непотрібна. Вона її обдивилася, чомусь навіть піднесла до носа (мабуть, понюхала) і опустила на землю. І пішла геть.

Черепаха залишилася сама. Кілька годин лежала нерухомо. Вона збагнула, що копати ямку немає ніякого сенсу, бо немає ані краплини води, щоб змочити грунт, засипати ним яєчка, утрамбувати й знову полити водою.

Треба вирушати назад. До свого озеречка. Набрати там води, трохи відпочити й знову вирушати в путь до цього моріжка. А можливо, до іншого, такого ж. Та чи вистачить сил? Чи вдасться втримати у собі яєчка, котрим уже час лежати в гнізді?

Черепаха не бентежилася цими питаннями, вона просто не досягала їх своєю нетривкою свідомістю. Вона повернулась і поповзла назад. До озерця. Тим шляхом, яким дісталася до цього моріжка. Шляхом, на якому знову може зустрітися лисиця. Може зупинити та ж людина. Або іще хтось...


 

Біля осокора

ЛЮДИНА прийшла сама - одна-однісінька вона з'явилась. З нею не було не те, що рушниці, а навіть ножа. Людина глибоко усвідомлювала, скільки тривоги для мешканців галявини несе в собі вже одна її присутність, а тому робила все, щоб залишатися непоміченою. Людина прийшла разом зі сходом сонця й перш ніж ступити на галявину, довго стояла, прислухаючись, у заростях аморфи. Вона відчувала й бачила, що ніхто й ніщо не в змозі їй завадити, хіба що яскравий і дзвінкий ранок. Але ранок був зайнятий підготовкою нового дня, й людина безперешкодно пересікла галявину, а потім залізла на осокір.

Людина мовчки подякувала обставинам за сприяння. Проте радіти не квапилася. Людина приготувалася до кількагодинного чекання, яке (дев'яносто шансів із ста) може увінчатися нічим.

Чекати довго не довелося. Ті, через кого людина сюди прийшла без рушниці й ножа, один за одним стали з'являтися, коли не спливло ще й півгодини. Два чудових лисенятка сиділи коло нори, і це було так реально й захоплююче, як і сама засідка людини на осокорі.

Людина вгамувала дріж азарту, притамувала хвилювання й почала фотографувати. Вона знімала натхненно, чудово розуміючи, що такі подарунки, як зараз, доля часто не посилає.

Лисенятка поводилися так, ніби свідками їхньої появи із нори були лише ранок, мовчазний осокір та небо. Вони були зовсім природними в природних умовах. Людина на дереві перебувала поза межами усього цього, отож, вона не заважала.

Людина дивилася на лисенят і фотографувала їх, аж поки щось не підказало їй: "Зупинись". До кінця плівки залишилося менше десятка кадрів...

Людина зупинилася. Вона багато чого хотіла, проте завжди примушувала себе вдовольнятися тим, що мала. Зараз їй цілком вистачало свіжого ранку, дерев, трави, неба та двох лисенят, котрі їй не належали. Але випадок розпорядився дещо інакше...

Людина побачила лисицю саме в той момент, коли до неї підбігли обидва лисенятка. Спершу вона сторопіла, а коли прийшла до тями, мало не закричала від радості. Адже вона була тут, поруч, усе бачила й не заважала. Людині це здавалося неймовірним, і вона знову здійняла фотоапарат.

Затвор клацав тепер вже не так часто, але здавалося, нібито різкіше. Проте ні лисиця, ані лисенята не звертали на металеві звуки ніякої уваги. Мати годувала своїх дітей, а її рухливі вуха та чорний кінчик носа ловили ті звуки й запахи, котрі тривожили її більше. Наприклад, хурчання моторного човна на протоці, віддалений тріск сушняка й запах диму від невидимого кострища.

Людина знімала й просто спостерігала. Спостерігала й просто знімала. Коли натискала на спуск фотоапарата, вона затримувала дихання, а коли просто спостерігала, думала. Людина дивилася на лисицю з лисенятами й думала багато про що. Не обов'язково й не лише про те, що бачила перед собою. її думки були легкими, та не легковажними, бо вони були позбавлені дріб'язковості й метушні.

Лисиця годувала лисенят, потім гралася з ними, лежала на траві, мружачи проти сонця очі. Людина знімала лисицю та її дітей, аніскільки не думаючи про те, як сприймуть її знімки люди, поміж яких вона живе. Людиною рухала одержимість.

І все ж людина згадала, що треба йти. Фотографуючи, спостерігаючи й розмірковуючи, вона не забула дати собі слово піти з галявини так, щоб її ніхто не помітив. Інакше жоден із її найунікальніших кадрів не матиме ніякого сенсу. Лисиці потрібне не фотографування, вона прагне спокою. Не реклами вона жадає, а усамітненості. Людині ж треба набагато більше, а тому вона не має ніякого права турбувати лисицю та її сімейство.

Уже не маючи жодного вільного кадра у фотокамері, людина непорушно просиділа на дереві ще цілу годину. Вона чекала підходящого моменту, аби непомітно щезнути. І дочекалася. Граючись, лисиця заманила своїх дітлахів у найвіддаленіший куточок галявини, де у високій траві інколи видно було лише білий кінчик її хвоста. Людина безшумно злізла з осокора і, згорбившись, побігла геть. Утікаючи, вона не думала ні про що. А коли зупинилася та полегшено зітхнула, раптом побачила, що на озері рідшає туман, отож, ранок догоряє... А в неї було таке відчуття, нібито до кінця прожито увесь довгий червневий день. 

 

 

 


Людина й Острів

(Хортиця – над усе!)

 

Цьогоріч (2018) виповнюється 175 років з дня перебування на Хортиці Т.Г.Шевченка, а також 60 літ з часу присвоєння острову першого статусу – пам’ятки природи місцевого значення. Присвячену цим датам збірку склали художньо-публіцистичні відступи-уривки із книжки «Я вибираю Хортицю» , а також вибрані (2003-2017 р.р.) статті, інтерв’ю й офіційні листи людини, яка вивченням і захистом заповідного острова займається уже більше чотирьох десятиліть.
Публікації подаються у хронологічній послідовності.



Молитва за Хортицю

Хортице!
Велична, ніжна, сонцелика…
У всеосяжному морі земного буття
Господь виокремив тебе, благословенну,
незнищенним материком
Людяності, Злагоди, Добра і Добробуту!
Всевишній залюблено удостоїв тебе
життєдайними струменями,
якими щедро, невпинно і нестримно
наснажуєш ти довкілля,
не відаючи і не визнаючи
ні часу, ні відстані –
на тисячі тисяч літ,
на тисячі тисяч верст.
Вічна, благородна, сонцесяйна!
Ти – серце України,
неоціненна перлина планети.
Хортице!
Рідна, довірлива і незлостива…
Стоїмо уклінно перед тобою
ми, захисники твої… 

 

Завдяки їм
вийшла ця книжка

Запорізька міська бібліотека для дорослих, Дніпропетровська, Запорізька та Херсонська обласні універсальні наукові бібліотеки. Також гроші надіслали приватні особи із Бердянська, із сіл Бабини (Херсонщина), Біленького і Водяного (Запорізька область), Верхівцевого і Городища (Дніпропетровщина), міст Добропілля (Донеччина), Енергодару, Запоріжжя, Кагарлика, Каховки, Кривого Рогу, Мелітополя, Черкас, Чернігова, с.Чистопілля (Херсонщина)… Це зокрема – Любов та Іван Антипенки, Василь Білицький, Валерія Богуславська, Катеринка і Дмитрик Бойки, Любов Боса, Тетяна і Сергій Босаки, Валентина і Юрій Ботнери, Любомир Бунько, Микола Вітько, Павло Вольвач, Юрій Гаєв, Оксана Гладій, Одарка Дем’янова, Любов Доломан, Юрій Завгородній, Дмитро Іванов, Раїса Каткевич, Леонід Кирилаш, Раїса та Юрій Кравченки, Галина й Василь Концури, Катерина Коцюба, Раїса Котова, Зоряна і Зореслав Кумпани, Інна й Олег Ласки, Ласкава (ім’я та адреса не вказані), Валентина Манжура, Олександр Медко, Галина і Володимир Мельниченки, Віталій Отрощенко, Павло Пачковський, Григорій Петраков, Антоніна і Григорій Селезньови, Василь Силка, Любов Стрілець, Лариса, Ярославчик і Володимир Сушки, Світлана Себастіянська, Тетяна Стулень, Олена Султанова (адреса не вказана), Леонід Супрун, Петро Чегорка, Чепіга (ім’я та адреса не вказані), Володимир Чумак, Олександр Шершень, Ольга Шляхтіна, Микола Шусть, Алла Яблонська…
Щиро дякую усім офірувачам, і прошу вибачення в тих, чиї прізвища не потрапили до списку. Сталося так через технічні причини: кілька пожертв надійшло тоді, коли остаточна правка книжки була вже завершена. Але це не завадить отримати книжку всім, хто профінансував її друк. 

 

Переднє слово

2015 року Національний заповідник «Хортиця» відзначив своє перше півстоліття, загалом же початок заповідної біографії острова у році 1958-му, коли він отримав свій перший охоронний статус – пам’ятка природи місцевого значення. Саме цією датою та 175-річчям перебування на легендарному острові Т.Г.Шевченка слушно й доцільно вирішив скористатися автор книжки, вкотре намагаючись привернути увагу влади й громадськості до історії Хортиці та її сьогоднішніх проблем. Маючи за плечима сорокалітній досвід вивчення й охорони унікального Дніпрового материка, Костянтин Сушко міг би утнути товстелезний захоплюючий документальний детектив, але в карколомних сюжетах притупилася б гострота тривожної напруги, яка відчувається в «сухих» інтерв’ю, а надто в офіційних та відкритих листах, що склали цю збірку. Саме тому погляд читача зосереджується на питанні:
«А чого ж це й досі у вигляді Хортиці ми не маємо повноцінного Національного заповідника?»
Відповідь особливо чітко окреслюється на переважно односторонньому листуванні автора з чиновниками різних рівнів. Терпінням і наполегливістю автора просто захоплюєшся, тоді як од злочинної тупості і байдужості чиновників щиро чманієш.
Воістину, скільки ж це триватиме, люди добрі?
Звісно, у збірці подаються не всі факти з біографії і самого острова, і конкретно заповідника, але їх цілком достатньо, щоб мати уявлення і про історію, і про стан сучасної Хортиці, та, головно, – почути її крик про допомогу.

Василь БІЛИЦЬКИЙ,
голова Кам’янсько-Дніпровської філії громадської організації
«За права жителів зони розташування Запорізької АЕС»,

15 вересня 2018 року

 

Хортице!..

(«Комсомолець Запоріжжя», 22.06.76 р.)

Друзі і недруги
Хортицю люблять. Усі без винятку. Аби переконатися в цьому, не варто проводити спеціальне анкетне опитування. Бо заповідний острів – це чисте повітря, шелест дерев і трав, вода озер і Дніпра. Словом, Хортиця – це здоров’я. Близько 50 тисяч запоріжців протягом одного з останніх травневих вихідних побували на острові, тож знали, куди їдуть. Отже, хто любить, той і друг? От дивина! Саме стосовно Хортиці й отих 50 тисяч цього сказати не можна. Бо набравшись по той бік Нового Дніпра снаги і здоров’я, ми залишаємо після себе гори битих і цілих пляшок, папір, недоїдки, поламане гілля і витоптану траву.
Чимало недругів серед тих, хто… любить Хортицю. Та є і друзі. Останні глибоко усвідомлюють, що природа і зокрема Хортиця, – не бездонна криниця. Отже, брати можна, але обережно, – в міру, і, головно, треба компенсувати збитки. 1965 року Хортицю постановою Ради Міністрів УРСР проголошено Державним історико-культурним заповідником, 1974 року до цього додали ще й статус Державного геологічного заказника «Дніпрові пороги». А все з – метою зберегти все, чим багата наша Хортиця.
Колись на острові нараховувалося близько тисячі диких рослин, зараз. кажуть, уціліло трохи більше чотирьох сотень. Серед них ті, що занесені до «Червоної книги». Зокрема, астрагал шерстистоквітковий, ковила волохата, ковила Лессінга, касатик маленький, тюльпан скіфський, гіацинт блідий, тюльпан Кальє… На острові, згідно з положеннями про заповідник і заказник забороняється будь-яке будівництво без погодження з обласною інспекцією охорони природи та дирекцією заповідника. Там не можна проводити вибухові роботи, добувати граніт, збирати рослини, розбивати намети, розводити вогнища, полювати. Катерам та моторним човнам дороги до озер та заток плавневої частини острова немає. Двадцять чотири пункти в Положенні про геологічний заказник. Крім того, на території острова установлено понад 100 державних охоронних знаків, десятки щитів з текстом «режиму заповідної території».
Бачать їх відвідувачі? Либонь. Читають? Хтозна. Бо намети ставлять, квіти рвуть з корінням, вогнища розводять до небес. Підходять інспектори, питають, чому так поводяться, і чують у відповідь: «А ми не знали…»
Ми до кінця ще не усвідомлюємо усіх розмірів шкоди, заподіяної природі. Пригадайте, хто регулярно буває на Хортиці останні 10-12 років, якими раніше були плавні. Авжеж, трави було більше, не кажучи вже про латаття на озерах. Зараз латаття на грані зникнення . А що за озеро без латаття!
Багато друзів у Хортиці, справжніх, надійних, але сьогодні варто згадати про недругів. Як визначити, хто більше шкодить острову – «окремі відпочиваючі» чи промислові підприємства («Запоріжсталь», титано-магнієвий комбінат) та інститути (зокрема Запорізький індустріальний)? Помітна лише різниця в характері та масштабах шкоди: «окремі люди» збільшують площу спустошень тим, що проникають у найвіддаленіші куточки острова, а «солідні організації» просто спустошують, нікуди не проникаючи. Після них уже точно трава не росте. Скажімо, вирішив Запорізький індустріальний інститут побудувати очисні споруди біля свого спортивно-оздоровчого табору на березі Старого Дніпра, причому з виходом за межі території табору, і щез, мовби й не було його шмат дорогоцінної хортицької цілини. Натомість – гори сміття.
Далі. На острові чотирнадцять профілакторіїв великих промислових підприємств. Адміністрації цих установ піклуються лише про порядок на своїй території. У відповідь на претензії дирекції заповідника заявляють, що у них своїх турбот доста, а до загальних руки не доходять. Дійшли б, якби захотіли. Ось лише деякі факти із діяльності природолюбів санаторію-профілакторію Дніпровського електродного заводу. За 15 років існування здравниці, при особистій участі та керівництві головного лікаря Олександри Порфирівни Зіненко посаджено тисячі різноманітних дерев і кущів. Біля корпусів профілакторію не лише збереглися дерева-старожили, корінні мешканці Хортиці, а й з’явилися такі, яких тут досі не було: ялина срібляста, катальпи, платани, айва японська, туя, грецькі та інші горіхи . Природолюби Дніпровського електродного заводу пересаджують ковилу, звіробій, дикий цикорій, сон-траву, фіалку, а також висівають нові трави.
Друзів Хортиці заохочують. За збереження і примноження природних ландшафтів і зелених насаджень на острові колектив працівників профілакторію нагороджений обласним Товариством охорони природи Дипломом І ступеня.
Недругів Хортиці намагаються закликати до порядку. Саме намагаються, бо ще жодне з підприємств, винне у неприпустимому ставленні до природи, не понесло належного покарання.
Цікавий ось такий факт. 21 липня 1975 року директор заповідника А.Л.Сокульський, інспектор обласної інспекції охорони природи Г.Д.Власенко, заввідділу охорони природи заповідника Л.П.Юхимчук та старший працівник відділу охорони природи заповідника В.В.Швець склали акт про незаконне будівництво колишнім Запорізьким філіалом Дніпропетровського металургійного інституту (нині Запорізький індустріальний інститут) очисних споруд біля спортивно-оздоровчого комплексу. В акті йшла мова про знищений ліс, про гори будівельного сміття. Акт надіслано на адресу адміністративної комісії Орджонікідзевського райвиконкому. Копію – в Орджонікідзевську районну прокуратуру. Яка доля спіткала організаторів незаконного будівництва? Хід справи позначився рядом документів, підшитих до спеціальної папки у відділі охорони природи заповідника. У папці є лист від Орджонікідзевської районної прокуратури, адресований прокуратурі Ленінського району. Мета: для перевірки (!). Ще лист санітарного лікаря міської санепідстанції Б.Я.Глузмана ректору металургійного інституту Ю.М.Потебні. У листі сказано: «Пропонуємо припинити…» і т.д. І, нарешті, найцікавіший лист. Від заступника голови Орджонікідзевського райвиконкому Ю.В.Тонкошкура. Лист адресований товаришу А.Л.Сокульському (це вже зворотний хід справи). У ньому повідомлялось, що карати за незаконне будівництво немає кого, бо, по-перше, лист надійшов до райвиконкому через місяць після того, як було складено акта (а треба було встигнути за місяць), а, по-друге, акт безадресний: ні прізвища, ні місця роботи винуватця, ні його посади в документі не вказано. (Виходить, металургійний інститут – не адреса? – К.С.)
Ну то як же далі? – спитаєте ви. Будівельники продовжували будувати, і на сьогодні очисні споруди вже готові…

Роздуми, висновки, пропозиції
Максималісти (до речі, усі без винятку представники цієї категорії наших громадян належать до стану друзів Хортиці) пропонують: закрити Хортицю років на десять і не пускати туди жодної людини, окрім мешканців острова, працівників експериментального господарства, здравниць та, звісно, заповідника. Особисто я «за» таку пропозицію, та, оскільки вона майже неприйнятна, треба шукати інший вихід. Найперше, контроль за відпочиваючими. Роз’яснення – роз’ясненнями, але й про контроль забувати не слід. Працівники заповідника пам’ятають про це. Разом із працівниками Ленінського райвідділу внутрішніх справ, радіожурналістами, представниками первинних організацій Товариства охорони природи вони здійснюють у вихідні дні рейди по острову. Зараз до цієї справи залучили народну дружину виробничого об’єднання «Запоріжтрансформатор». Рейди прагнуть проводити регулярно, але практика підказує: бажано б кожного вихідного. Сили для цього є. Я вже говорив про чотирнадцять підприємств, що мають на острові свої здравниці. Солідних підприємств, з цілими легіонами дружинників. Та ще – шість райкомів комсомолу на чолі з міськкомом! Прикро, але, за словами тієї ж Л.П.Юхимчук, у справі охорони фауни і флори Хортиці комсомольці міста ще не сказали свого слова. Почати можна було б із рейдів по пляжах, урочищах, байраках, плавнях. Для цього варто скласти графік чергування, створити щось на зразок об’єднаного штабу.
Як і кожна велика і відповідальна справа, проблема Хортиці вимагає координації усіх зусиль. Щоб кожен із отих десятків тисяч відпочиваючих у вихідні дня на острові став справжнім другом Хортиці.
Підпис

ВІД РЕДАКЦІЇ. Публікацією «Хортице!..» ми розпочинаємо публічну розмову про кращий досвід у справі збереження і примноження природи острова, про недоліки цієї роботи.

1976 р.

 

До слова…
Мій дід Кость Іванович Сушко 1929 року, рятуючись від принад колективізації, утік на Хортицю. Уночі спорядив дуба, посадив у нього дружину і дев’ятеро дітей (найстаршому, моєму батькові, – двадцять один рік, найменшій, – Єфросинії, – два) і подався Дніпром нагору, проти течії.
Шість діб тривоги, аж поки на сьому дісталися Хортиці. Пізніше мій батько згадуватиме, як дід повагом зійшов на трав’янистий берег, зняв кашкета, став навколішки і поцілував землю. Озирнувся довкола й мовив: «Цілуйте, діти, цю землю… І ти, Наталко (своїй дружині, моїй бабусі, – К.С.), цілуй, бо ця земля свята. Вона спасе нас і сохранить».
Улітку 1941 року дід повернувся в село, а за п’ять літ явився на світ я.
Не знаю, чи возили мене на Хортицю немовлям… Навряд. Отож, вважаю, що моє перше свідоме побачення з островом сталося десь улітку 53-го чи навіть 52-го року, коли мені було шість-сім літ.
І… Мене тоді спіткало відчуття, близьке до розчарування. Від річкового вокзалу до острова ми з батьком наближалися човном, і мене раптом мало не заціпило від несподіваного і неприємного подиву… То оце така Хортиця? Величезні верби, осокори… Трави уздовж берега, що могли сховати мене всього з головою, посвист іволги і запах водяної м’яти… Та це ж звичайнісінькі плавні!... Точнісінько такі, як і коло нашого села…

 

Стежка на Хортиці

(«Суббота плюс», 27.11.03 р.)

Цього року спливло 160 літ відтоді, як Хортицею ходив наш Кобзар, про що в «Субботе плюс» уже писалося (Арнольд Сокульський «Тарас Шевченко і Хортиця» – домінанти української духовності», 28.08., 4.09.03). Автор розлогої публікації видатну подію в історії славетного острова подав, так би мовити, в узагальненому історико-етичному контексті, підвівши розповідь до сьогоднішніх болючих хортицьких реалій. Дана ж публікація торкається виключно самого факту названих Кобзаревих відвідин.
Дослідникам іще належить з’ясувати, чому не удостоїли своїми візитами Хортицю Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Микола Гоголь (чи, може, свідчення не збереглися?), та з усією впевненістю можна стверджувати, що Тарас Шевченко не приїхати на Острів просто не міг. Коли й від кого допитливий хлопчик вперше почув про легендарний острів? Від свого діда, який розповідав про січових лицарів? Чи пізніше, коли щасливий випадок увільнив його від кріпацтва і відкрив можливість ознайомитися з творами М.Маркевича, І.Срезнєвського, козацькими хроніками Самовидця, Г.Грабянки, С.Величка? Хтозна. Безсумнівно одне: епізоди зі славного минулого знедоленої Батьківщини глибоко запали в душу, і вже в ранніх поетичних рядках щедро відлунилися згадкою про пороги, степові могили, козацтво, Січ. Врешті, 1841 року прохопилися в «Гайдамаках»:

Кобзар вшкварив, а козаки –
Аж Хортиця гнеться.

Через рік гучно пролунали в «Гамалії»:

Чи спиш, чи чуєш, брате Луже ?
Хортице! сестро?

Отож, Хортиця до себе вабила, нестримно кликала, гукала. І побачення з нею, либонь, планувалося під час подорожі на Батьківщину, яку залишив п’ятнадцятирічним юнаком.
1843 року така поїздка в Україну стала можливою. Разом із Є.Гребінкою Т.Шевченко вирушив у дорогу 19 травня. Спершу завітали на Чернігівщину, до поміщика і колекціонера Г.Тарнавського, далі (у червні) відвідали Київ, згодом – Полтавщину. Там, у спілкуванні з О.Чужбинським і О.Капністом сплив липень, розпочався серпень, що подарував поетові знайомство з Варварою Рєпніною.
А потім? Як довго перебував Кобзар на Полтавщині? Невідомо. Те, що подорож тривала й далі, видно з того, що 19 вересня 1843 року поет гостює в селі Керелівці, а це – Київщина. Нічого не наплутали дослідники?
Навряд. Зокрема П.Федченко у книжці «Тарас Григорович Шевченко» (1989) зазначає, що Шевченкова подорож у зворотному напрямку (до Петербурга) позначилася саме вереснем 1843 року. Тобто до Керелівки поет завітав, уже повертаючись на чужину. Дослідники уточнили і маршрут невеселого повернення: Чигирин, Черкаси, Сміла, Шпола, Звенигородка – на Керелівку.
Де ж перебував Тарас Григорович упродовж значної частини другої половини серпня і початку вересня? У листі до свого друга – письменника, етнографа та ще й наказного отамана Чорноморського козацького війська Я.Кухаренка – від 24 листопада 1844 року Кобзар писав: «Був я уторік на Україні, був у Межигорського Спаса і на Хортиці був, скрізь був і все плакав: сплюндрувала нашу Україну катової віри німота з москалями, – бодай вони переказилися».
«Торік» – зрозуміло. А перебування у Межигорському Спасі (монастир під Києвом), згадка про яке в листі Кухаренкові подається перед Хортицею, наводить на думку, що славетний острів був згодом. Після червня, липня, либонь, десь у серпні або ж на початку вересня. Та й рухався Шевченко на південь таким маршрутом: Пирятин, Лубни, Кременчук, Катеринослав… Далі, звісно ж, нагодився Олександрівськ (Запоріжжя). Як долав Тарас Григорович найскладнішу частину шляху, перш ніж ступити на священну землю Хортиці? Особисто мені видається, що спускався він безпосередньо порогами (саме так, як учинить значно пізніше, 1898 року, Іван Бунін), бо це відповідало як характерові подорожі, так і вдачі самого Кобзаря. А коли ж саме сталися знамениті відвідини острова?
Обережні дослідники припускають, що трапилося це влітку. Значно рішучіші, зокрема, М.Киценко й А.Сокульський, впевнено називають місяць – серпень. Більше того, вони конкретизують подію з точністю до одного дня: перший називає 4-те, а другий 19 серпня. Незважаючи на різні дати, йдеться про один і той же день, просто Киценко користується старим стилем, а Сокульський новим. Які ж підстави мають обидва для такої сміливої часової локалізації події? У покійного Миколи Петровича (Киценка) розпитати я не встиг, а от Арнольд Леонідович (Сокульський) версію своєї дати пов’язує із згадкою самим Тарасом Григоровичем свята – Спаса. Звідки та згадка? А з цитованого вище листа. Але ж…
У листі до Кухаренка йдеться про Межигорського Спаса, про монастир…
Словом, яким би прикрим це комусь не видавалося, а питання про точну дату перебування Т.Г.Шевченка на Хортиці залишається відкритим навстіж. Нікому в Олександрівську було фіксувати визначну подію в історії не лише повітового містечка, а й усього краю. Випадково? Навряд. Маршрут 21-річного автора «Руслана і Людмили» повз Хортицю (1820) установлений більш-менш точно, а шлях 29-річного творця «Кобзаря» – майже за чверть століття – уваги не удостоївся. Нагодись тоді Я.П.Новицький, усе було б гаразд, але перший літописець Хортиці з’явиться на світ білий лише через чотири роки після Тарасових гостин…
Яким був Олександрівськ улітку (вважатимемо, що саме цієї пори) 1843 року, можна уявити із нотаток єпископа Гермогена , зроблених дещо раніше: «У фортеці вали цілі, рови трохи засипані, посередині рівнина, вкрита злаковою муравою. Вулиці не прямі, але чисті, переважно вузькі». До сказаного мені залишалося б додати, хіба що таке: «Прибувши до Олександрівська, Т.Г.Шевченко невдовзі відвідав Хортицю». Більше нічого сказати не зміг би, якби не удача, що спіткала в одному із 60-х років минулого століття студента-філолога Запорізького педінституту Анатолія Солонського (нині – відомий поет і журналіст). Від запорізького старожила Д.Булата, котрий мешкав на південно-східній околиці села Вознесенки (Нешкребівки, нині – несанкціонованого смітника мало не в центрі Запоріжжя ) він записав розповідь про перебування Шевченка на Хортиці.
За Булатом, прибувши до Олександрівська, Тарас Григорович зупинився у садибі його діда, неподалік колишнього Перекопського провулку. До наших днів садиба не дожила, проте вціліла дика груша, під якою буцімто попросив постелити йому на ніч Кобзар. А вже уранці наступного дня вирушив він на Хортицю. Човном правив молодий хлопець, і саме цей факт із переказу дав привід художникові С. втілити подію в образотворчий сюжет. Спроба загалом похвальна, біда лиш у тім, що Тарас Григорович поданий у вигляді такого собі монументу, що закляк біля носу човна, та ще й із характерною лисиною і розкішними вусами… Либонь, забув майстер пензля, що авторові «Кобзаря» під час хортицького побачення було всього лиш 29 літ, і як він тоді виглядав, – широко відомо із тогочасного автопортрету.
З тих днів лишилася на Хортиці Тарасова Стежка. Де вона починається? Либонь, там, де Кобзар ступив на хортицьку землю. А точніше? Окрім переказу Д.Булата, у нас із цього приводу – жодних підказок. А в ньому сказано: «Він (Шевченко, – К.С.) зійшов на берег славної козацької вольниці… Далеко внизу лишився човен, Шевченко попрохав хлопця пливти край берега, а сам пішов угору, оглядаючи довкола священну хортицьку землю» .
Сучасні дослідники, зокрема В.Шовкун та Ю.Вілінов , спираючись на слова «далеко внизу» та «угору», пов’язують факт висадки Шевченка з північно-східним скелястим узбережжям Хортиці, отож, і Тарасову Стежку розміщують на прибережних скелясто-степових пагорбах, що сусідують із музейним комплексом Хортицького заповідника. Існує кілька версій Стежки, та найбільше прихильників має та, що починається біля пружки Дніпра, на місці знесеного селища Рибальського, здіймається нагору, залишаючи праворуч урочище Січові Ворота, минаючи скелі Вищу Голову та Чорну і, перейшовши через асфальтівку, що веде на Правий берег, прошкує уздовж урвистого узбережжя аж до балки Музичиної.
Помітний, характерний, вигідний, я б сказав, ефектний маршрут. Чутливий і спостережливий поет не міг не звернути на нього увагу. Та навряд чи вичерпує він усю Тарасову Стежку. Скоріш за все, то лише її відтинок, бо, як на мене, допитливий поет не міг обмежитися короткою прогулянкою північно-східним узбережжям Хортиці, а обійшов острів по периметру увесь. Та, мабуть же, і не один раз. А початок його маршруту слід шукати значно південніше…
Спробуємо зробити це разом, шановні читачі.
Ми вже знаємо, що оселя Булата-старшого розташовувалася за кількасот метрів південніше нинішнього Вознесенського ринку, отож, либонь, десь там і сів Тарас Григорович у човен. Звідти до Хортиці – рукою подати. Неважко уявити, з яким нетерпінням чекав Кобзар побачення зі священним островом, а тому мав обрати найкоротший шлях, аби якнайшвидше дістатися протилежного берега.
Причалили до Хортиці, десь між балками Липовою та Корніївою, тобто південніше острова Розстебиного. Місцина узгоджується зі словами «далеко внизу» та «угору», адже згадана ділянка узбережжя Хортиці, хоча й не скеляста, як у районі Січових Воріт, але теж вельми висока. Либонь, від причалу нагору там колись і стежина вела (зараз кручі, що невпинно обвалюються, змінили в тому місці багато чого), отож, і ступив Тарас Григорович на неї, розпочавши свій хвилюючий маршрут. А парубок повів човна уздовж берега, проти течії.
Схоже, ми рухаємося правильним курсом, з південної частини острова у північну, бо саме на тому шляху, далі, за балками Башмачкою і Шанцевою і були городи німецьких колоністів з «картопелькою»…

І на Січі мудрий німець
Картопельку садить .

Про те, чого в процитованих рядках більше – констатації прикрого факту чи гіркого докору – писав я не раз, і то тема окремої розмови. Зараз же хотілося б сказати ось про що. В Україні порівняно небагато місць, які освятив своєю увагою, а тим паче власною присутністю Тарас Шевченко, отож, вельми приємно й радісно, а водночас і знаково, символічно, що в умовному списку Кобзаревих відвідин опинилася й Хортиця. І що ж? Скільки дат (серед них – чимало вельми сумнівної духовної репутації) вперто пам’ятає і ревно відзначає наша сучасна незнищенна тоталітарна сутність, а от увічнити факт зворушливого побачення Великого Кобзаря з Великою Хортицею ми й досі не сподобилися. Не спромоглися. Воістину, славних прадідів великих…

2003 р.

 

До слова…
Хортиця зі своєї першої з’яви у моїй свідомості через батькові розповіді, але ще не бачена й не відчута, вважалася мені чимось особливим, ні на що не схожим, величним і високим, а що вже незайманим і недоторканним, – про це й мову розпочинати нічого. Отож із першої зустрічі з островом, від приземкуватих бараків, мало схожих на людські оселі, од водокачки, від куп сміття та розливів на траві солярки, в душу мою увійшла рішуча незгода. Я не сприйняв на Хортиці ні садів, ні городів, ні смердючого асфальту, ні закутих у бетон ариків для зрошування, котрі на острові чомусь називають вадами. Я мовчки напівсвідомо повстав.
Був той протест інтуїтивним, отож глибоким, переконаним і справедливим. Саме він визначить у моєму житті те, що зветься головним. Ніхто мені нічого не підказував, ніхто не навчав і не виховував, до всього дійшов сам. Скільки себе й пам’ятаю, жалів і жалію кожен незайманий моріжок, кожну галявинку. Ладен прикрити собою самосаджанець дикої груші, щоб не загинув, коли навколо шаленітиме пожежа. Нестямно радію зустрічі із зайчиком або ж куріпкою, з перепілкою чи козулею. Звідкись же прийшло воно до мене, оте відчуття беззахисності споконвічно живого, а разом з ним і переконаність, що в збереженні бодай
якоїсь його частки – запорука самого життя…

 

Прогулка
без удовольствия,
но с элементами морали
(«Суббота плюс», 22.01.04 р.)

О пребывании Т.Г.Шевченко на Хортице «Суббота плюс» писала не раз. Последняя публикация – 27 ноября 2003 года (Константин Сушко «Стежка на Хортиці»). Именно в этой публикации была предпринята попытка конкретизировать маршрут, которым следовал по острову Великий Кобзарь летом 1843 года. Маршрут, который благодарная память потомков должна бы сделать туристским. Но такового на Хортице нет. Почему?
Сегодня культурно-просветительская , а заодно, небось, и научная работа сотрудников Национального заповедника «Хортиці» под руководством Г.Крапивки сконцентрирована преимущественно в стенах музейного комплекса. Как так? Ответов на вопрос много, назову пока два – основные. Во-первых, в стенах и под крышей уютнее, к тому же работа в музее приносит хоть и какие-никакие, но все же деньги. В то время как усилия на остальной территории острова, наоборот, – тех денег требуют. А их, как известно, нет. И не предвидится. Опять же, кроме всего прочего, еще и потому, если постоянно замыкаться в тех же стенах.
Я не занимался изучением потока посетителей Хортицкого музея, а потому не знаю, на сколько он плотен и как влияют на него зима-лето. Это другая тема, и пусть ею занимаются работники заповедника. Сейчас многих интересует судьба острова, которая во многом зависит от информированности середнестатистического гражданина, то есть от его подготовленности. Последнее же достигается путем кропотливой работы, скажем, посредством тех же экскурсий. В пределах музейных стен? Они есть. Обслуживает их штат профессиональных гидов. Ну, а за пределами, так сказать, на пленэре, где «каждый камень дышит историей», и, что ни шаг…
Не будем пока о высоком. Поговорим об обыденном, слава Богу, экскурсоводы заповедника не замыкаются в стенах музейного комплекса. Желающие могут последовать за ними еще и по тропинке, ведущей мимо урочища Сечевые Ворота, пересекая трассу, примыкающую к мосту на Правый берег, и дальше устремляясь в сторону балки Музычиной. Этот один внемузейный маршрут. Второй – в районе Наумовой балки – по следам русско-турецкой войны 1735-1739 годов. Какую часть исторических и природных достояний Хортицы репрезентуют эти два маршрута? Ничтожно малую. А потому разрабатываются еще два (на 39-м году существования заповедника это неслыханный прогресс…). Первый, исторического характера, – к святилищам эпохи бронзы, что между балками Совутиной и Большой Молоднягой. Второй – в направлении балки Широкой (надо полагать, естественно-экологический). Все?
Не совсем. Ходят весьма упорные слухи, что существует еще несколько маршрутов (вокруг острова в теплое время года во внимание не берется). Разработали их и успешно эксплуатируют краеведы В.Шовкун и Ю.Вилинов. Но эти маршруты к заповеднику, как к официальной структуре, никакого отношения не имеют, поскольку функционируют исключительно на добровольно-общественных началах. С таким же успехом к упомянутым могу присоединиться со своими маршрутами и я. Вожу по ним время от времени, денег за услуги не беру, ввиду отсутствия такой цели, а также за неимением лицензии на право проведение экскурсий.
И тут к месту вспомнить бывшего руководителя Запорожского бюро путешествий и экскурсий, мастера спорта по туризму и альпинизму, светлой памяти В.И.Грохольского. Во второй половине 80-х годов минувшего века я помог Виктору Иосифовичу определить один маршрут по Хортице. Глобальный – по всему периметру острова, вдоль его побережья. Маршрут имел два варианта, один – по часовой стрелке, второй – против. Особенность была в том, что оба варианта на одном своем участке, а именно – в промежутке от бывшего хутора Виноградник (снесен в 1988 году), на берегу озера Качиного и до ныне здравствующего поселка Овощеводов, на юго-восточном побережье (что-то в пределах двух километров) – имели экологическую тропу. Что это? Поскольку участок маршрута на указанном отрезке проходил в непосредственной близи от плавней, то есть, вдоль зоны абсолютной заповедности, посещение которой запрещено, гидам (нередко их было двое-трое) вменялось выполнять обязанности инспектора по охране природы. А экскурсанты заранее были готовы к тому, что здесь они примут участие в расчистке территории, прилегающей к озерам.
Утопия? Нисколько. Все было именно так, как я сейчас пишу. Гиды Грохольского имели соответсвующие удостоверения, а чтобы не сбиваться с маршрута и не заходить в плавни, на стволах больших деревьев были проставлены отметки синей краской, которые, кстати, видны и сегодня. Видны, однако функцию свою утратили. Никто официально экскурсии тут не водит. Ни по периметру острова, ни вдоль его озер. И это очень заметно. Здесь – горы мусора, а браконьерские гнезда – едва ли не через каждые 10-15 метров. Раньше не было. Об экологической тропе знали многие. Во всяком случае, те, кто имел (и имеет) свой интерес к плавням, о тропе и тех, кто ее разработал, осведомлен был неплохо. Понимали «ребята», что к чему и предпочитали плавни обходить стороной.
Но времена изменились… Отрадно вспомнить о «маршрутах Грохольского», и разговор о них – не дань ностальгии. Тут больше волнует реальное дело. Туристская тропа на Хортице, отряд экскурсантов во главе с подготовленными гидами – это не только крайне необходимая форма пропаганды хортицких достоинств, но также один из способов предотвращения их от разворовывания, даже уничтожения. Коль водят по острову(!) экскурсии, значит, Хортица стоит того, значит, она живет. Глядишь, не так вольготно, как сегодня, будут там чувствовать себя бомжи, наркоманы, браконьеры.
А Тарасова Стежка? Ее предполагаемая полная длина годится для экскурсионного маршрута? Я бы не стал утверждать это со всей уверенностью. Проследовать по всей «стежці» рекомендовал бы только людям, хотя бы мало-мальски подготовленным. Как в физическом, так и в моральном плане. В физическом – потому, что придется карабкаться по крутым склонам оврагов, протискиваться узкой кромкой топкого берега под постоянно обваливающимися кручами, преодолевать острые камни и скалы. К тому же, на пути предстоит несколько преград, я бы сказал, чисто производственного свойства. Это, в частности, территория базы отдыха «Днепр», законные и незаконные огороды, спускающиеся к самому побережью . Наконец, Богом и властями забытая, а потому донельзя замусоренная оконечность поселка Колонка (территория бывшей немецкой колонии), где, кроме всего прочего, вас могут поджидать стаи бродячих собак, настроенных по отношению к «посторонним» не совсем дружелюбно.
Словом, для осуществления прогулки по «шевченковским местам хортицкого образца» потребуется особый настрой. И если чисто физическая его сторона, в принципе, не представляется особо сложной, то не так просто с моральной. Причину всего, что будет открываться взору на протяжении маршрута можно будет объяснить двумя факторами. Первый связан з тем, что вопреки всему сумела сохранить природа, а второй иллюстрируется фразой самого Тараса Шевченко: «…сплюндрувала нашу Україну (читай – Хортицю, – К.С.) катової віри німота з москалями…» Только вот термины «німота» и «москалі» в своем прежнем смысловом наполнении нынче в природе не встречаются. Есть мы з вами, уважаемые читатели, есть власть. Следовательно, все, что имеет и что происходит на Хортице сегодня – результат уже наших общих, новейших, деяний. Называю, для примера, пока только архитектурные шедевры, дополнившие собой хортицкий облик в течение последних нескольких лет, месяцев и даже дней: так называемая милицейская дача; частные коттеджи в поселках Овощеводов и Старый Днепр; обособленность некогда пляжа общественного пользования у гребного причала ОАО «Днепроспецсталь»; наконец, стремительное возведение здания почетного(???) представительства Болгарского посольства…
Что дальше?
2004 р.

Примітка. За ініціативою автора цих рядків, уже на другому місяці його перебування на посаді генерального директора Національного заповідника «Хортиці», був відповідним чином упорядкований і 30 травня 2005 року урочисто відкритий меморіально-туристичний маршрут «Тарасова Стежка» , на честь перебування на острові Т.Г.Шевченка 1843 року.

 

До слова…

Ми жили в суцільній ідеологічній темряві, і не будь так, інакше почало б вершитися наше життя, не сталося б стільки жахливих утрат. А що вже доля Хортиці могла б скластися зовсім інакше, то вже більш, ніж очевидно. До того ж трапилася для цього перша нагода: 28 липня 1958 року Хортицю оголосили пам’яткою природи місцевого значення.
Перший титул. Перше визнання цієї землі за її істинною суттю. Нехай поки що негучне, скромне визнання, та все ж віз із місця зрушив, початок було покладено.
Проте ніхто й нічого тоді не підхопив, не використав, не став розвивати. Важлива подія у житті Хортиці не набула ніякого розголосу, не рахуючи куценької замітки в одному з вересневих номерів газети «Запорізька правда». Про статус якоїсь там пам’ятки природи ніхто й гадки не мав. А разом із армією невігласів – і я. Та мене завжди огортала тривога, коли я бачив, як увечері з хортицьких плавнів вирушала до селища череда корів, а слідом за нею – табун коней. Окрім шляху, що вів у плавні від косогору, я виявив десятки, якщо не сотні, протоптаних худобою стежок. А між стежками та за ними – поламаний чагарник, обгризені нижні гілки на великих деревах, потріскана, лише де-не-де покрита споришем земля. Я наче відчував, чим усе це згодом може обернутися для всього люду, і вечорами, опинившись на високому березі Дніпра, звідки видно майже півміста, на самоті мовчки сумував.

 

 

«Я обираю Хортицю»


(«Суббота плюс», 9.12.04р.)

Презентація книжки з такою назвою відбулася нещодавно у прес-барі запорізького Будинку преси. Автор – письменник і публіцист Костянтин Сушко, обсяг видання – 360 сторінок з більше ніж сотнею світлин, наклад – 1000 примірників. Випустила книжку видавнича фірма «Поліграф».
– Костянтине Івановичу, з приводу з’яви вашої книжки, чи не чекаєте роздратованих вигуків : «О, знову про Хортицю!.. Скільки вже можна!»
– З чийого боку слід чекати такого?
– Скажімо, з боку усе того ж пересічного громадянина…
– Якщо той пересічний громадянин – людина поміркована, то подібне зауваження я виключаю повністю. Думка ж невігласів не має для мене жодного значення, таких людей невимовно жаль. Хортиця – не просто найбільший острів на Дніпрі, це ВСЕОХЛОПЛЮЮЧА СУБСТАНЦІЯ, про яку говорити ніколи не зайве. Інша річ, що саме говорити. Матимемо у вигляді Національної Святині повноцінний заповідник, зміст розмови навколо неї зміниться на відрадний. Моя ж нова розповідь про Хортицю по вінця сповнена болю.
– Чи можна вважати, що ваша нова книжка – друге видання «Острова Хортиці», котра вийшла 2001 року?
– У жодному разі. Це абсолютно осібне видання. Його й те, про яке ви згадали, єднає лише одне: в обох викладається історія Хортиці. Але якщо в попередній книжці біографія Острова подається стисло, то в новій – розлого, з багатьма новими фактами, до того ж, через півстолітній відрізок життя однієї людини.
– І хто ж та людина?
– Я сам. Історію Хортиці цього разу розгортаю на тлі свого власного осягнення Острова, починаючи з 1952 року, з моменту моєї першої зустрічі з ним, і до сьогодні. Такий прийом дозволив мені сказати про Острів те, чого ніхто досі не сказав.
– Чому?
– Бо не володіє відповідною інформацією. Я Острів вивчаю глибоко й послідовно протягом майже трьох десятиліть, отож у моєму розпорядженні опинилися факти, котрих немає ні в кого. Ще з дитинства я все гостріше став відчувати, що Хортиця – не просто шматок суші, оточений водою, а свого роду унікальний материк, з неповторною аурою, яка має величезний вплив не лише на сусіднє довкілля, а й на увесь Запорізький край, на всю Україну. Існує пряма залежність між нашим ставленням до Священного Острова і рівнем нашого життя. Як дбаємо про Хортицю, так і маємо. Я ніколи не сприймав на Хортиці ні садів, ні городів, і коли переконався ув їхній абсолютній шкідливості для Острова, повстав.
– І якої форми було ваше повстання?
– У середині 70-років, працюючи у газеті «Комсомолець Запоріжжя», я взявся послідовно висвітлювати хортицькі проблеми. У книжці (поруч із суто історичним свідченнями) розповідається, чим усе це супроводжувалося, якими були конкретні наслідки. Я все більше переконувався, що нашій Хортиці немає ціни, особливо її південній частині. Плавні Хортиці – не просто еталон зниклого під хвилями Каховського «моря» Великого Лугу Запорозького, а й один із останніх притулків диких звірів, птахів, рослин. Символічно, що саме біля плавнів виявлено залишки стародавнього поселення Протовчого. У книжці я детально розповідаю про хід археологічних досліджень поселення, і про свої міркування навколо нього.
– Отже, Протовче – головне відкриття на Хортиці?
– Певною мірою. За десятиліття моїх хортицьких блукань мене спіткало чимало особистих відкриттів, про всі я розповідаю у книжці, але найголовніше з них стоїть осторонь видатних хортицьких достоїнств. На початку 80-х років я раптом з усією очевидністю усвідомив: можновладці в усі часи, починаючи з першого нетривалого власника Хортиці, Потьомкіна, і до нинішнього міського голови Карташова, або ж відверто перешкоджали, або ж приховано стримували зміцнення хортицької сутності. Особливо це проявлялося на тлі так званої мостової епопеї упродовж 1986-1989 років. Невипадково саме цей період в історії Хортиці у книжці виділено в окремий розділ.
У владному середовищі стосовно Хортиці в усі часи існувало й існує щось на зразок неофіційної змови, зміст якої полягає в тім, щоб не розвивати Острів як заповідник, приглушуючи його виняткову природну, а особливо історичну сутність.
– З якою метою?
– Хортиця – один із символів не просто України, як держави, а УКРАЇНСТВА, тобто поняття, яке виходить далеко за межі нашої Вітчизни, з чим шовіністи ніяк ні погодитися, ні примиритися не можуть. А позаяк нашу владу перманентно представляють переважно саме шовіністично налаштовані «достойники», то вони свідомо гальмують процес розвитку заповідника. На словах охоче прославляють «нашу легендарну Хортицю», а на ділі вперто перешкоджають меморіальному втіленню тієї легендарності. У книзі є все: факти, цифри, прізвища.
– Що слід розуміти під словом «українство»?
– Якщо висловлюватися стисло, спрощено – характерну особливість, виняткову сутність українського етносу, його неповторність. Ту особливість і сутність, які неможливі без української мови, без української ментальності. Неможливі без Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Симоненка, Олеся Гончара і т.д., сутність, про яку, зрештою, не може бути й мови без національних святинь, однією із найсуттєвіших серед яких є Хортиця.
Поміж наших можновладців занадто багато таких (особливо у Запоріжжі), хто офіційно сповідуючи незалежність України, волів би бачити її без перерахованих щойно чинників. Через пропаганду двомовності, подвійного громадянства, чужої культури, такі «достойники» прагнуть витіснити із людської свідомості суть УКРАЇНСТВА, і тут Хортиця їм, немов та кістка в горлі. Тому й назвав свою книжку «Я вибираю Хортицю». Йдеться не лише про конкретний географічний осередок, а про вибір Справжнього, Істинного, зрештою, про вибір УКРАЇНСЬКОЇ УКРАЇНИ, а не космополітичного утворення. І коли я усвідомив причину, через яку противники справжньої України шкодять Хортиці, я різко змінив тактику. Образно висловлюючись, як сказано у книжці, «я спішно почав збиратися на хортицьку «передову».
– І що ж вас там чекало?
– Я переконався: порядок на Острові навести можна. Не без сприяння міської влади (тут треба віддати їй належне) я облаштував на березі Осокорового озера будівельний вагончик у вигляді такого собі форпосту і упродовж мало не двох десятиліть сумлінно виконував у плавнях обов’язки інспектора з охорони природи. Мало хто з «несвідомих відпочиваючих», запеклих браконьєрів, із якими я постійно зіткався віч-на-віч, знали, хто я насправді. Хіба що посадовці, котрих я часто ловив у плавнях «на гарячому», пізнавали…
– Що хотіли б сказати на завершення?
– Процитую кілька рядків із книжки: «На тлі загального скепсису щодо перспектив бідолашного Хортицького заповідника, у мене є всі підстави бути в цьому плані скептиком-песимістом №1. Проте я ніколи ним не стану. Не можна мені, не маю права, надто вже глибоко затямив: печальна доля уготована нації, яка втрачає свої святині».

2004 р.

 

 До слова…

Пам’ятка природи місцевого значення… Що нового з’явилося в режимі зберігання бодай окремих дорогоцінних природних хортицьких осередків?
Непросте питання, бо на подяку денному у суспільстві – лише худоба, кури, корови і свині, яким потрібні корми. А ще місцеві та заїжджі цабе наполегливо вимагали на стіл не лише свіжі, а неодмінно ранні овочі, ягоди, фрукти. Крім того, як доводиться мені чути упродовж багатьох років, «двом тисячам острів’ян якось же треба жити…» А те, що людей запросто можна було б із острова відселити, раз і назавжди вирішивши одну з найголовніших проблем заповідника, нікому й невтямки. Власне, такої думки навряд чи хто навіть припускався, бо тоді вже довелося б і експериментальному господарству, яке гвалтувало землю Хортиці з 1927 року, згортатися… А то вже – майже крамола… Отож розвивалося господарство, міцніло, уже й котеджі двоквартирні у приплавневому селищі для своїх робітників звели, значить, усе глибше пускала коріння в хортицьку землю колишня підсобна база будівельників Дніпрогесу .
А пам’ятка природи… Де вона?

 



Хортиця:
право на землю

(«Молодь України», 23.02.06 р.)

Національний заповідник «Хортиця» став першим в Україні історико-культурним осередком, який отримав право на постійне користування землею.
Що це означає і з якого приводу сталося? Відповідь на ці та інші запитання – у розмові з генеральним директором заповідника, членом Національної спілки письменників України, лауреатом премії ім. Івана Франка Костянтином Сушком.
– Костянтине Івановичу, розтлумачте, будь ласка, що значить «першим отримав право», і як це розуміти – заповідник існував, а землею користуватися не міг… Так?
– І не інакше. Заповідною Хортицю проголошено 18 вересня 1965 року, але тільки на сорок першому році існування закладу його дирекція отримала Державний акт на право постійного користування землею. Сталося це внаслідок рішення 24-ї сесії Запорізької міської ради від 9 листопада 2005 року, коли депутати 45-ма мандатами із 50-ти проголосували за передачу усієї землі Хортиці разом із прилеглими островами Байдою, Дубовим, Розстебиним, Трьома Стогами, скелями Близнюками, Середньою та урочищем Вирвою на правому березі Дніпра (усього 2359,34 гектара) в постійне користування заповідником.
– А до цього?
–Заповідник мав у своєму розпорядженні лише трохи більше чотирьох гектарів, тобто територію, на якій розташовані Музей історії запорозького козацтва та адміністративне приміщення, зведені 1983 року. Така тенденція збереглася з часів донезалежної Україні: землю оголошують заповідною, проте користуватися нею у більшості випадків заповідник права не має, отож позбавлений і відповідного впливу на територію. До речі, знаменитий Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» й досі перебуває в такому становищі.
– Невже?
– Це просто хитромудрий чиновницький маневр, із яким ми досі не покінчили. Робиться так, аби у випадку чогось, одним махом звузити межі заповідника, а то й узагалі скасувати його. Принаймні, за 40 літ існування паперового заповідника «Хортиця» наміри саме такого гатунку спостерігалися не раз. Бо Хортиця була кісткою в горлі владоможцям усіх часів, як і сьогодні, багатьом із них.
Наприклад, за часів кучмівського президентства, зокрема у квітні 1993 року, Хортицький історико-культурний заповідник перевизначили на Національний заповідник – гордо зазвучало, але позитивних наслідків поки що ніяких. Мало того, за часів одного вельми спритного міського голови (пухом йому земля) Запоріжжя, кілька років тому Хортиця мало не позбулася свого заповідного статусу, позаяк місто (бачте!) заважало себе правонаступником оборудки 1916 року, коли тодішні власники острова, німці-меноніти, продали його Олександрівській (так колись називалося Запоріжжя) міській управі за 772350 рублів. От і забажала міська влада оголосити Хортицю своєю власністю і збиралася збудувати там іподром, гольф-клуб і ряд інших розважальних закладів. Доля Хортиці висіла тоді на волосинці, і, не приведи Господи, переміг би на президентських виборах «проФФЕсор» Янукович, усе намічене невігласами здійснилося б. Я відповідаю за свої слова, і була б зараз можливість, розповів би про це розлого і детально.
– Отримання Акта на землю – надійна засторога від усіх хортицьких бід?
– Відповім так, і ви вже пробачте за колючу лексику, але вона тут, як ніде, доречна: ідіотів вистачало в усі часи і за будь-якого суспільно-політичного устрою, не бракує їх і нині. Зовсім недавно, уже за мого директорства, одні спритники від культури настійно пропонували звести на Хортиці гроти, водоспади тощо. Вони вперто не бажають розуміти, що Хортиці як історико-культурному осередку нічого додавати не слід, бо не можна! Ландшафт острова не лише має свої особливості, але і є самодостатнім. Ми тоді змогли відбитися від тих божевільних «прожектів»… Але все може повторитися, отож, треба завжди бути насторожі.
І все ж Акт на землю є засторогою. Насамперед, юридичною. Тут варто зазначити, що названий документ не став наслідком державного ставлення не лише до Хортиці, а й узагалі до осередків національної духовної спадщини в Україні. Це становище змінилося на 180 градусів лише після перемоги Помаранчевої революції. Воно стало результатом особистої уваги до Хортиці Президента України Віктора Ющенка. Саме з його ініціативи видано Указ від 29 квітня 2005 року «Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника «Хортиця». Це відкрило широкі можливості для відтворення природних та історичних реалій Дніпрового материка.
– Але ж без грошей навряд чи…
– Остаточно про перспективу фінансування на цей рік нині говорити ще завчасно, але минулий рік був для нас у цьому відношенні вельми сприятливим. Насамперед, ВАТ «Металургійний комбінат «Запоріжсталь» виділив майже 12 мільйонів гривень на спорудження історико-культурного комплексу «Запорозька Січ». Зводити об’єкт почали за півроку до мого приходу на директорство, згодом за браком коштів усе зупинилося, а з минулого літа (2005) роботи поновилися. Кошти ж, заплановані державою на це будівництво (5 мільйонів гривень), пустили на облаштування заповідника. Зокрема, розпочали капітальний ремонт Музею історії запорозького козацтва (оновлено систему опалення, реконструйовано адмінприміщення, хол і частину експозиційної зали та самої експозиції, цього року маємо завершити ремонт даху, фасаду та системи кондиціонування). Із тих же грошей розпочали берегоукріплювальні роботи, провели археологічні дослідження, продовжили консервацію двох суден першої половини ХVІІІ століття, піднятих археологами з дна Старого Дніпра кілька років тому. До речі, завершуючи дослідження курганів, розкопки яких починав сто років тому олександрівський краєзнавець Я.П.Новицький, ми вперше в Україні розгорнули роботи з повного відновлення степових пірамід.
– Чув, що паралельно з Указом Президента України проголошено загальноукраїнську акцію «Відродимо Хортицю». Ви відчуваєете вплив цього заходу на справи заповідника?
–Захід, як ви розумієте, – суто громадського характеру, отож розрахований виключно на небайдужих людей. Шанувальників Хортиці у нас багато, а от таких, хто міг би надати заповідникові конкретну допомогу… Як слід, відгукнувся міський голова нашої столиці Олександр Омельченко – Київрада, з його ініціативи, виділила нам 1 мільйон гривень, на так звані поточні витрати. На ці гроші ми придбали чимало вкрай необхідних нам речей, та, головне, – створили охоронний підрозділ і підготували до видання серію буклетів, путівників, набору поштівок, дві книжки.
– Ви згадали про охоронний підрозділ… А хіба до цього Хортиця його не мала?
– За штатом значилося дев’ять чоловік, та в день мого приходу на керування працювало тільки двоє: дев’ятнадцятирічний хлопчина та 65-річний дідусь (зарплатня була мізерна). А без охорони існування повноцінного заповідника неможливе.
Зараз триває спорудження історико-культурного комплексу «Запорозька Січ», завершується підготовка проектів меморіально-туристичних комплексів «Скіфський стан» («Зорова могила») та музею «Курган», але треба рятувати територію. Від пожеж, від засмічення, від автомобільної експансії. Важливим елементом цього порятунку став новий підхід до облаштування аншлагів (металевих щитів з написами), розставлених уздовж шляхів та на місцях найбільшого скупчення людей. Окрім тексту, що роз’яснює вимоги заповідного режиму, на щитах розміщуємо таке: «Плекаючи Хортицю, ми зміцнюємо Україну», «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!», «Дорогі друзі, Хортиця любить вас! Шануйте Хортицю!»
Особисто мені приємно, що своє директорство я почав з облаштування туристично-меморіального маршруту «Тарасова Стежка» у північній частині острова. Відомо, що влітку 1843 року на Хортиці побував Тарас Шевченко. З тих пір у народі залишився переказ про стежки, якими ходив по острову Великий Кобзар. Маршрути, звісно, ймовірні, ми вибрали один і обладнали його гранітними брилами з викарбуваними на них рядками із творів Шевченка, де згадується Хортиця і Великий Луг Запорозький (плавневий осередок, який упродовж 1952-1955 років був вирубаний, а потім його поглинуло Каховське «море»). Приємно бачити, що маршрут полюбився як запоріжцям, так і гостям нашого міста.
–Послухаєш вас, і мимоволі виникає думка, що на Хортиці, за сорок років існування заповідника, нічого не зроблено. Взяти хоча б видання друкованої продукції…
–Це не зовсім так. За означений період зібрана величезна кількість експонатів, частина яких зайняла своє місце в музейній експозиції, а частина потрапила в фонди. Чимало зроблено у напрямку археологічних та природних досліджень. Все це здійснено завдяки підтримці влади. Без такої підтримки взагалі в Україні, а в Запоріжжі, зокрема, нічого не зробиш. Владне сприяння – це не лише моральний, а й фінансовий стимул. У зв’язку з цим хочу підкреслити у справі істинного відродження Хортиці і роль колишнього голови Запорізької облдержадміністрації Юрія Артеменка. На посаді керівника областю він протримався усього лиш дев’ять місяців, та цього вистачило, щоб змінити ставлення до Хортиці, зробити процес відродження Національної Святині незворотнім.
Роль влади не слід недооцінювати. Ось відбулися на владному Олімпі у вересні минулого року відомі події , і замість восьми очікуваних на рік мільйонів гривень, нам «світить» поки що лише один. І це в той час, коли нам конче потрібно завершити ремонт Музею (на дах і на фасад потрібно 2,5 мільйона, треба законсервувати берегоукріплювальну ділянку, щоб минулорічні роботи не пропали даремно). Та й із облаштуванням території є цілий ряд цікавих проектів. Вже коли проголосили на увесь світ процес істинного відродження Хортиці, то треба розвивати темпи, а не згортати їх.
– Між іншим, ви досі нічого не сказали про відновлення природно-історичного середовища…
– Так, а це проблема чи не найголовніша. Буде ІКК «Запорозька Січ» (до кінця року комплекс відкриємо для відвідувачів), створимо ще ряд туристичних об’єктів, але при занедбаному середовищі про оздоровлення Хортиці навіть розмову починати нічого. Адже близько двох третин території острова досі перебувають майже у тому стані, в якому вони були, ще коли значилися угіддями експериментального господарства. Так, старі сади майже всі викорчувано, площа полів поступово звужується, але відновлення степового середовища ще не набуло системного масштабу, як і насадження лісів. Міністерство культури ще десять років тому взяло хортицьке господарство під свою опіку, підпорядкувавши заповідникові, але на відновлення ландшафту ми не отримали й копійки. А тому діємо тут поки що в руслі власної ініціативи. Минулого року висадили близько трьох тисяч дубів і лип. Мимохідь створюємо наукову базу для системного насадження дерев, паралельно залишаючи ділянки для відтворення степу.
– Але ж і тут потрібні кошти…
– Авжеж. Дуже розраховуємо на нашу долю в цьогорічному фінансуванні будівництва мостових переходів через Хортицю. Як відомо, на поточні 11 місяців заплановано 230 мільйонів гривень, і серед них наша доля складає 10 відсотків . Звісно, одразу усю належну суму ми за короткий термін не освоїмо, але на певну частку дуже розраховуємо.
– А самі мости не знищать Хортицю? Дискусія навколо їхнього будівництва точиться давно й гостро…
– Безумовно, будь-яке будівництво, не пов’язане з розвитком заповідника, на острові аж ніяк не бажане. І не випадково Верховна Рада рекомендувала розглядати варіант будівництва мостів за межами Хортиці. Та, на жаль, за колишньої влади склалося так, як є. Зупинилися саме на хортицькому варіанті, і до інавгурації Віктора Ющенка встигли освоїти на будівництві близько 100 мільйонів гривень. Отож «списувати» такі суми в небуття було б недалекоглядним. До того ж, попри все, якщо бути до кінця об’єктивним, а не дбати про політичні дивіденди, нові мости у тому місці, де вони зараз споруджуються (поруч із існуючими), значних збитків острову не завдадуть. Нова автострада пройде поруч із діючою, де все ще 80 років тому біло перекопане й переоране і не має нічого спільного із залишками правічних хортицьких ландшафтів. До того ж, за рахунок мостових асигнувань ми маємо провести археологічні дослідження, розгорнути роботи з упорядкуванням території. Зокрема, минулого року завершено дослідження унікальної культової споруди доби бронзи, яку виявили, до речі, якраз на місці проходження майбутньої автостради. На зиму об’єкт законсервовано, а з настанням тепла готуватимемо його для показу екскурсантам .
– На Хортиці мешкає чимало людей, якою ж буде їхня доля у зв’язку з тим, що право на постійне користування землею отримав заклад заповідного статусу?
– На острові мешкає 1,5 тисячі чоловік, і стосовно жодного з них ніяких утисків з боку заповідника не буде і бути не може. Звісно, заповідний статус накладає певні особливості на характер проживання (зокрема необхідність узгодження всіх ремонтних і можливих будівельних робіт), але бажаючі можуть здати свої оселі державі й зажадати, аби їм дали відповідне помешкання на материку. Подібні обмеження не забаганка дирекції заповідника, а одна з характерних (і об’єктивних) особливостей сусідства із заповідником.
– Через півтора місяці виповниться рік вашого перебування на посаді генерального директора заповідника. Протягом цього часу у вас, певно, були якісь відкриття чи несподівані висновки, підказані вашою конкретною діяльністю з облаштування Хортиці. Щоб ви могли сказати з цього приводу?
– Головне відкриття, на яке, скажу відверто, я зовсім не сподівався, – ставлення людей до Хортиці. Воно виявилося набагато кращим, теплішим і душевнішим, ніж уявлялося мені досі. Люди кращі у своїх думках і проявах, про це слід знати, особливо нашим політикам. Просто наші люди не завжди, в образі владних зверхників, мають достойні приклади для наслідування.

2006 р.

 

До слова…
А Хортиця ставала все ближчою. Через свої верби, озера, через зарості ожини, мовчання гранітних брил. Запорозька Січ, точніше пошуки її слідів на Хортиці, відступили, і зараз я вважаю це абсолютно природним. Ніхто мої ані міркування, ані пошуки не заохочував, навколо панувала якась дивна порожнеча, і я охолонув до Січі. Повторюю – це природно. Так буває з усіма. Спершу увагу людини повністю забирають історичні реалії того чи іншого об’єкта, видатного чи не дуже, загальносвітового чи місцевого рівня. Перипетії подій оволодівають душею лише на першому етапі пізнання. Далі неодмінно проявляється цікавість до середовища, яке стало сценою, ареною для конкретного історичного дійства.
Яка вона, ота земля, що собою уявляє?
Як змінилася за останні роки, століття, тисячоліття?
Все це може залишати людину байдужою, поки вона знайомиться з об’єктом епізодично, побіжно, та варто зайнятися ним упритул, і з кожним ентузіастом неодмінно станеться те, про що я тільки-но сказав.
Мені не набридало дивитися на одні й ті ж верби й осокори, надто після того, як знищили плавні між Хортицею і Каховкою. Я, заціпенівши, міг спостерігати за полюванням водяного вужа на озері, міг щодня навідуватися до Корнетівської балки, де на схилах ще у жовтні продовжувала розкошувати ковила, і щоразу відкривав там для себе щось нове, досі небачене, або ж просто радів, що все це ще є, що воно живе!..

 

Жива легенда Хортиці

(«Літературна Україна», 9.03.06 р.)


Розпачливим зойком пролунав 24 листопада минулого року зі шпальт «ЛУ» голос шанованого письменника-українознавця Сергія Плачинди. Його репліка «Капітуляція перед бульдозером» б’є на сполох: «…те, від чого застерігав ще Олесь Гончар, сталося: сталевий монстр рушив грасувати святиню української нації та й всього людства…» Йдеться про спорудження через Хортицю ще одного мостового переходу, з приводу чого автор репліки гнівно запитує: «Чому злочинне будівництво мосту почалося саме за президентства великого українця, палкого прихильника та поціновувача Української старовини Віктора Ющенка?»
Аби уточнити, що ж воно коїться сьогодні в Запоріжжі і зокрема на острові, ми звернулися до генерального директора заповідника Костянтина Сушка.
– Костянтину Івановичу, не лише в Запоріжжі, а й в Україні Вас знають, як палкого й послідовного захисника священного оcтрова. То як же сталося, що, очоливши заповідник навесні 2005 року, Ви допустили його руйнацію?
– Вбивче запитання. І лише дивуєшся: як легко ми сьогодні робимо висновки, а то й виносимо вироки. Та буду конкретним. І, насамперед, хочу попросити читача уважно й прихильно поставитися до всього, що скажу. Моє тридцятирічне чесне й самовіддане (інколи треба свідомо забувати про скромність) служіння Хортиці, сотні газетних і журнальних публікацій та шість моїх книжок про острів дають мені право на власну думку. Так от, шкода, що вельмишановний Сергій Петрович все ж таки передав куті меду. І дуже. Безумовно, проблем на Хортиці чимало, але їх, перш за все, ТРЕБА ЗНАТИ, а вже потім, за необхідності щось оприлюднювати. Відсутність же достовірної інформації лише шкодить. Ну, не Президент України Віктор Ющенко благословив будівництво горезвісних мостів, схаменіться, люди добрі! «Перший камінь» у фундамент майбутньої споруди було закладено 27 лютого 2004 року у присутності тодішнього прем’єр-міністра Віктора Януковича, що стало свого роду змовою між запорізькою владою і кучмівcьким оточенням. Було проігноровано рішення Верховної Ради про спорудження мостів за межами заповідника, південніше острова. На час інавгурації Ющенка на будівництві мостів було потрачено близько 100 мільйонів гривень, а це не жарти. Надто, коли до означеної суми додати чорний, як дьоготь, піар, яким запорізькі можновладці зуміли оповити проблеми транспортного сполучення між лівобережною та правобережною частинами міста…
– Що мається на увазі?
– А те зомбування, через яке було пропущено все населення Запоріжжя. З допомогою «толерантних» ЗМІ та відповідно налаштованих народних обранців місцевого та загальноукраїнського рівнів (делегованих запоріжцями), владі вдалося втовкмачити у свідомість громадян, думку, що єдино правильним є будівництво мостів саме через Хортицю. У результаті, склалася ситуація, коли противників спорудження мостів через острів затято оголошували ледь не ворогами народу. Це була (і є!) якась істерія, не рахуватися з якою було б нерозумно.
– А чому запорізька влада вхопилася саме за хортицький варіант мостів?
– Вартість реалізації цього проекту – близько двох мільярдів гривень (це сьогодні, а згодом потреба в коштах неодмінно зросте). Під силу це місцевому бюджету? В жодному разі. Не зовсім по кишені сума навіть загальноукраїнському бюджетові. Де ж брати кошти? А шляхом залучення інвестицій, в тому числі й іноземних. Чим розраховуватися? Надходження від експлуатації нових мостів занадто довго доведеться чекати. Є тверді підстави вважати, що розмінною монетою мала стати саме хортицька земля, бо саме нею можна принадити інвесторів. Мости поза Хортицею ніхто інвестувати не став би.
– Але Хортиця ж – заповідник!
– До 9 листопада 2005 року, до прийняття Запорізькою міськрадою рішення про передачу землі острова Національному заповідникові «Хортиці» (НЗХ), заповідник сорок років (!) існував лише на папері. Відтак, за великого бажання, його землею можна було розпоряджатися, як кому заманеться.
– Заповідною землею?
– До означеної дати – умовно заповідною. А тому міська влада не спішила передавати усю землю острова нашому заповідникові. До прийняття воістину історичного рішення, пропонувалося кілька варіантів так званого розмежування хортицької території. За одним із них, у розпорядженні міста залишалося близько сотні гектарів, за другим – більше сотні, ще за одним – понад двісті га. Був і такий божевільний варіант, за яким під впливом міської влади мали залишитися майже 900 гектарів, при загальній площі острова 2386 га! Таким чином, заповідник просто руйнувався. Вилучена із заповідного впливу земля пішла б як оплата інвесторам за спорудження мостів. Та, на щастя, послідовний прихильник, та, либонь, і натхненник такого нищівного розподілу хортицької землі у грудні 2004 року зазнав поразки у президентських перегонах. Проте на той час уже встигли не лише закласти перший камінь, а й освоїти вельми круглу суму для прискорення темпів будівництва мостів. З цим захисники Хортиці змиритися не могли. І нове керівництво країни підтримало їх. Під час перебування на Хортиці 4 червня 2005 року Президента Віктора Ющенка, за його розпорядженням будівництво мостів було призупинено. Відновилося ж воно восени, на підставі висновків спеціально створеної комісії.
– Але ж – із відома Віктора Ющенка!
– Так, проте лише після всебічного вивчення проблеми, з урахуванням обставин, що склалися. На жаль, наш Президент став заручником (як, до речі, і в багатьох інших випадках) ганебної мостової ситуації.
– То що, нові мости – благо для Хортиці?
– Це окреме питання. Звісно, в ідеалі, моя б воля, я дихнути заборонив би на Хортицю, не те, що мордувати її новобудовами, не пов’язаними з розвитком заповідника. Але вже витрачено на будівництво десятки, десятки і десятки мільйонів. Крім того, за Хортицею, на правому березі Дніпра мешкають більше сотні тисяч запоріжців, для яких відсутність належного транспортного сполучення з центром міста перетворилася мало не на тортури. Додаймо до цих людей їхніх знайомих, близьких і рідних, котрі мешкають ув основній частині міста, і ми отримаємо кількасот тисяч чоловік, налаштованих проти Хортиці. То вже інша річ, чи варто було свого часу розтягувати місто, споруджуючи у віддаленому куточку, на правому березі Дніпра, Хортицький житловий масив, але сьогодні маємо факт: є живі люди, і з їхніми незручностями та настроями треба рахуватися.
Слід наголосити: спорудження мостів поза Хортицею, з перенесенням на них залізниці із старих мостів, збільшило б пропускну здатність останніх удвічі і вирішило б проблему. Але, на жаль, керівництво Запоріжжя пішло іншим шляхом. І тут я впритул наближаюся до вельми важливого моменту, за оприлюднення якого і за відстоювання його сутності несу відповідальність і перед Хортицею, і перед Богом. Той варіант мостів, який сьогодні реалізується, звичайно ж, для острова небажаний, і все ж він не завдасть йому стільки шкоди, як про це дехто пише. Нова траса пройде фактично існуючим транспортним коридором, ув якому ще вісім десятків літ тому все копано-перекопано під час будівництва перших мостів. Треба дивитися на ці речі тверезо й зважено, а не галасувати. Треба рахуватися з особливістю обставин.
– Шляхом компромісу?
– Шляхом здорового глузду. Перш ніж говорити про «ОСТРІВ-ПАМ’ЯТНИК» людської цивілізації, бажано було б приїхати до Запоріжжя і подивитися, в якому стані той пам’ятник перебуває. Заодно й дізнатися, що саме Президент Віктор Ющенко 29 квітня 2005 року видав Указ «Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника «Хортиці», який започаткував період його справжньої розбудови. Кажу про це як сьомий керівник закладу, котрий став до виконання своїх обов’язків за 25 днів до з’яви щойно згаданого президентського документа.
Щира увага до Хортиці першої посадови держави зчинила цілий переворот якщо не у свідомості, то в діях запорізьких можновладців. Я знаю, що кажу. Безумовно, у Запоріжжі мені ще не допомагають, як слід, облаштовувати «ОСТРІВ-ПАМ’ЯТНИК», але ж і не заважають, як було досі. А це для нашого краю немало…
Ставши дев’ять місяців тому до виконання обов’язків гендиректора і відчуваючи підтримку з боку нового керівника області (сьогодні, на жаль, – колишнього) Юрій Артеменка та Президента України, я, насамперед, узявся приводити до пуття територію острова, бо основу будь-якої нації, а української – над усе, є Земля і Мова. Насамперед, ми обладнали туристично-меморіальний маршрут «Тарасова Стежка», яким за переказами ходив Великий Кобзар, побувавши на острові улітку 1843 року. Сім гранітних брил із Шевченковими рядками про Хортицю і Великий Луг Запорозький органічно доповнили хортицький обшир, і це моя гордість та відрада.
– Але ж, погодьтеся, все це – зовнішні, поверхові\ чинники…
– Рішуче не згоден. Я почав із облаштування території, що конче важливо в умовах нашого закосмополітизованого краю. Хотів би це особливо підкреслити, аби звернути увагу столичних уболівальників за долю Хортиці на… відстані. Наблизьтеся, шановні панове! І ви побачите, що далеко не все «у славному козацькому краї» гаразд. Чим далі, тим усе більше тут не сприймається українське, і хіба не диво, що наші хортицькі намагання знаходять відгук у серцях сучасних запоріжців! Та не завадила б нам і столична підтримка. Ні, ми не перекладаємо тягар проблем на чужі плечі, просто нам у провінції дуже потрібно, аби тут, як кажуть, на місці переконалися, що ми маємо широку підтримку в Києві.
До речі, ніхто з чільних київських уболівальників-демократів не приїхав до нас разом із Президентом. Не було нікого й на 40-річчі проголошення Хортиці заповідною (вересень 2005 року). Такі особливості нашої загальноукраїнської стратегії і тактики. Вся увага прикута до столиці, бо там і «блат», і високі посади. А провінція нехай сама борсається. Та ми не борсаємося. У квітні 2004 року випустили книжки «Я вибираю Хортицю» та «Віщий Степ», організували презентацію цих видань у київському Будинку письменників. Усе це мало привернути увагу до Хортиці, до нашого упослідженого Українського Степу. Взявши довідники, я сам обдзвонив гурт впливових письменників, науковців, народних депутатів, заздалегідь розіслав запрошення… Повідомлення про наш захід надрукувала «Літературна Україна». Хотілося розгорнути ділову розмову навколо болючих проблем українських святинь, рідного довкілля, або розголос пішов Україною. Однак мало хто відгукнувся (у тому числі відмовчався й шановний Сергій Петрович Плачинда). Хоча на презентацію прийшов навіть голова Спілки письменників Володимир Яворівський, який сказав вступне слово.
Отак і живемо. Тільки чуємо натхненні зойки і стогони з приводу «паплюження», «гноблення» та «знущання». Це вже схоже на якийсь садомазохістський ритуал – скаржитися, а самим нічого не робити. Кажу про це так гостро, бо щось схоже відбувається у нас не лише навколо Хортиці, а на всіх напрямках вітчизняного культурологічного буття. Лави діячів національно-патріотичного руху у нас не множаться – одні й ті ж постаті роздають одноманітні інтерв’ю, нав’язують власну стратегію і тактику, а діла катма. Ми не виховуємо зміни, отож тупцюємо на місці.
– А над чим зараз працює колектив заповідника, що вже зроблено?
– За час після відвідин Президента вся територія острова взята під заповідний контроль – створено службу охорони (30 осіб). Повністю під заповідним наглядом перебувають плавні – залишки Великого Лугу Запорозького. Тут, біля Осокорового озера облаштовано козацький форпост зі сторожовими вежами, зимівником, відновленими курганами, частоколом. У п’яти місцях острова установлено бекети (козацькі сторожові вежі), як чинник історичного ландшафту та об’єкт для спостереження за довкіллям. Розпочато відновлення курганів, берегоукріплювальні роботи, висаджено близько 3000 дубів і лип, ведеться капітальний ремонт Музею запорозького козацтва та адмінбудинку.

2006 р.

 

До слова…
Випадали й такі дні, коли я приїжджав на Хортицю сам-один. На півдня, а то й на увесь день – пляшка кефіру, батон і шматочок вареної ковбаси. У ті самотні відвідини я заставав зовсім іншу Хортицю, та й сам був не таким, як у компанії надміру життєрадісних друзів. І я мовчки просив у Хортиці вибачення, і Хортиця щоразу прощала мене. У тім, що прощала – жодних сумнівів, я відчував, бо мені ставало легше. З душі звалювався камінь, що опинявся там виключно через мене. Я уникав тих місць, де стояли намети, де грали у волейбол і футбол, а чи просто, напившись, казилися. Я шукав куточки віддалені, безлюдні. Саме там я знаходив Хортицю такою, якою знав її ще коли був хлопчиком. Та Хортиця здатна заспокоїти, пожаліти, навіть зцілити. У таких заповідних і заповітних місцинах, за моїм глибоким переконанням, переховується таємниче Щось. Воно є могутнім, та разом із тим і вразливим проявом глибокої сутності Острова. Саме у плавневих нетрях береже воно себе для кращих часів.

 

Звернення
до всіх, хто вміє не лише чути,
а й слухати і діяти

(«Слово Просвіти», 24.06. 07 р.)


Шановні співвітчизники!
Упродовж двох останніх літ, відтоді, як я очолив Хортицький заповідник, багато хто з вас не без напруження спостерігав за змінами, які почали відбуватися на благословенному острові. А воно й було за чим спостерігати. Насамперед, за вказаний час вдалося (на 40-му році існування заповідника!) отримати Державного акта на право користування усією землею Хортиці та прилеглих островів. Далі: створено три меморіально-туристичні об’єкти («Тарасова Стежка», «Скіфський стан», «Протовче»); кількість служби охорони збільшено більше ніж утричі, що дозволило контролювати 80% території острова; видано близько двадцяти видів друкованої продукції; відремонтовано адмінбудинок (вперше за 23 роки його функціонування); розпочато берегоукріплювальні роботи. На Хортиці вже не лунають постріли браконьєрів, наведено порядок у плавнях. Та головне: вдалося зламати психологічний стереотип, буцімто заповідник у межах потужного індустріального міста неможливий. Можливий! Він уже є, розвивається і розвивався б іще швидше…
Як би ж....
Коли 04.04.05 року я став до керівництва заповідником, то сподівався, що мій авторитет (адже до директорства я написав більше 200 статей і нарисів про Хортицю, видав 6 книжок, мене, як дослідника острова всі знають) відчинятиме переді мною не лише двері високих кабінетів, а й серця їхніх господарів. На жаль, так не сталося. Власне, двері відчиняли, мені пропонували чай-каву, а нерідко дещо й до них, були зі мною зовні люб’язними й ввічливими (ще б пак, подейкують, буцімто Сушко – людина Президента України!), але в очах я бачив холод. А в конкретних діях на благо Хортиці й України – бойкот. Серця цих людей, від яких все ще так багато залежить у нашому житті, залишалися глухими й холодними. Бо таким місцевим владцям – як і 20, 15, 10 років тому – Хортиця чужа. Декому навіть ворожа. Вони не сприймають Національної Святині, а Національна Святиня не сприймає їх. А тому вони шкодять цій землі. Одні спідтишка, не допомагаючи, інші – відкрито здійснюючи тиск на генерального директора.
Власне кажучи, попри відвертий бойкот, все ж мене формально досить довго терпіли. Дали можливість чимало чого зробити, втілюючи в життя Указ Президента України Віктора Ющенка «Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника «Хортиці» від 29.04.2005 року, відтак – отримати восени минулого року Почесну Грамоту й медаль Верховної Ради України, медаль «За розвиток Запорізького краю», інші медалі, а також грамоти й дипломи. Та на початку поточного року терпець увірвався.
Раптом посипалися докори: на острові сміття, на Хортиці пожежі і т.д., і т.ін. Стоп! А хіба у славному місті Запоріжжі немає сміття (до речі, на Хортиці, попри все, його значно менше!)? Хіба область, вся Україна не палають у стихійних пожежах? Усі ці «недоліки» – не мої прорахунки, а відлуння нашої МЕНТАЛЬНОСТІ, яку мені одному змінити не під силу. А тому, нешановні мої «опоненти», дивіться ширше, розмірковуйте глибше, дихайте рівніше і зверніть увагу на благотворні зміни, які все ж таки відбуваються на Хортиці!
До лютого ц.р. начебто звертали, та раптом перестали. Натомість натхненно стали чіплятися до дріб’язкового, а деякі ЗМІ їм у цьому засприяли. І що знаменно: розповсюджуючи про мене брехню, не друкують мої спростування! До Києва та в місцеві владні й правові структури полетіли листи-доноси (інакше я не можу їх назвати) як від «громадських організацій», так і від деяких, політично не зовсім зорієнтованих посадовців . Суть доносів: на Хортиці – «беспредел», відтак треба негайно знімати з посади Сушка.
Прикрий не стільки цей гвалт сам по собі, як те, що «в умах» деяких наших патріотів він знаходить гарячий відгук, і негатив навколо мене посилюється. І це в той час, коли три комісії КРУ (остання завершила перевірку два тижні тому) жодних зловживань у моїй роботі не виявили. Власне, загалом розчарованою повернулася до Києва (09.06.07р.) і міністерська комісія, створена у відповідь на численні доноси на мене, не знайшовши підтвердження багатьом моїм «злісним зловживанням». Дріб’язки? На Хортиці вони на кожному кроці, і за бажання дуже легко зробити з мухи слона. Я переконаний: правових підстав для мого звільнення з посади НЕМАЄ!
Проте є політичні. Генеральний директор Національного заповідника «Хортиця» Костянтин Сушко не пускає на благословенний острів, котрий є ВЛАСНІСТЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, тобто нашою з вами спільною власністю, шановні співвітчизники, олігархів, ув яких свої, прихватизаторські, інтереси до цієї землі. В Україні твориться безпрецедентний розпродаж землі, а тут, між Новим і Старим Дніпром стільки її гуляє! Сушко по поступається (а мені радять, пропонують, навіть погрожують!) жодним квадратним метром, овіяною козацькою та арійською славою унікальної території. Відтак треба усунути непоступливого директора і натомість поставити аморфного, а ось тоді (саме тоді!) ми дамо кошти і на ремонт шляхів, і на облаштування автостоянок, навіть на спорудження сяких-таких монументів, а то й музеїв не поскупимося, але… Дайте нам можливість мати на Хортиці і свій інтерес! У вигляді того ж ресторанчика, готелю, казино, суперсауни, навіть аеродрому (серед моїх «доброзичливців» є автор і такого геніального проекту). Отоді на Хортиці буде порядок. Проте, не для всіх, а для «обраних».
Шановні співвітчизники, уся справа в землі! Я занадто енергійно взявся облаштовувати священну Хортицю ДЛЯ ВСІХ НАС, і це декого глибоко стурбувало. А тому – тиснуть на мене, я ж терплю, хоча не скажу, що мені це подобається. Це забирає час, нерви, руйнує здоров’я, та я відступати не збираюся. Безпідставні претензії на свою адресу рішуче відмітаю, хто б їх не висував. За останні три з лишком десятиліття я так злився з островом, що маю право запевнити: хто воює зі мною, той веде нікчемну кампанію з Хортицею, а такі речі Провидіння не прощає. Я впевнений у собі, у своїх силах, у тому, що роблю святу справу, бо давно сповідую гасло, втілене на двох бігбордах заповідника : «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!»

Підпис

2007 р.

Примітка. Звернення надрукувала також обласна газета «Запорізька правда», решта місцевих ЗМІ оприлюднювати його відмовилися. Що ж стосується реакції читачів, то її не було.

 

 

До слова…
Благословенними були мої самотні приїзди на Хортицю будь-якої пори року, та особливо восени, під кінець листопада. У плавнях, здавалося, ні душі. Опале листя прикривало і чорні плями від пожеж, і пляшки, і консервні бляшанки, і газетне шмаття. Якби не поламані гілки та поцюкані топірцями стовбури дерев, можна було б подумати, що протягом усього літа Хортиця не зазнавала ніякої кривди. А ще як повалить сніг – ілюзія недоторканності виникала майже цілковита.
Та згодом ставав на озерах лід, міцнів, і насувалася нова біда: плавні ущерть наповнювалися любителями підльодного лову риби. І все вирушало по черговому, вже зимовому, пекельному колу збитків і втрат.

 

 

Звільнено
за… заслуги перед Українським Народом,
або
Подарунок до дня народження

Відкритий лист Міністрові культури і туризму п. Богуцькому Ю. П.

(«Слово Просвіти», 25.10. 07 р.)

Пане Міністре!
Насамперед прийміть мою щиру вдячність за те, що зупинили, нарешті, ганебну акцію з мого переслідування, розв'язану запорізькими «реґіоналами», до того ж, таким витонченим та благородним чином. 4.10.2007 р. (5.10 – день мого народження) Ви підписали наказ про припинення дії контракту, укладеного 31.03.2005 р. між мною і тодішнім міністром культури Оксаною Білозір, але замість дати, коли саме мене звільнено з посади генерального директора Національного заповідника «Хортиця», Ви завбачливо залишили прочерк. Чому? Про це – трохи нижче. Зараз же хочу публічно нагадати Вам про розвиток подій, що передували Вашому винятково шляхетному вчинку, бо моя історія – далеко не моя приватна справа. Громадськість України має знати, яку саме КУЛЬТУРУ вперто нав'язуєте нашому суспільству Ви і такі, як Ви, вічно «вчорашні».
Скільки проникливих листів написав я Вам протягом дев'яти останніх місяців Вашої блискучої міністерської каденції з другого заходу про ті ігрища, що затівалися (а тепер ведуться!) навколо Хортиці… Я наївно намагався звернути Вашу увагу на те, що, ставши до керівництва такого вельми непростого заповідника, як Хортиця, навесні 2005 року взявся працювати не на себе, а на Україну; що в цій царині протягом незбагненно короткого часу досягнуто неабияких результатів, що… І так далі. Я просив у Вас допомоги (адже Ви керуєте УКРАЇНСЬКОЮ КУЛЬТУРОЮ), бо запорізькі владці (теж вічно «вчорашні»), які перелякано спостерігали за благотворними змінами на Хортиці, дочекавшись сприятливого для них політичного клімату в країні, розв'язали проти мене ганебну кампанію. Чому?
Бо цим людям НЕ ПОТРІБНА ХОРТИЦЯ ЯК СПРАВЖНІЙ ЗАПОВІДНИК!
Звісно, у наступ проти мене ринувся гурт високопосаджених запорізьких «реґіоналів», витончено (але з-за рогу) керований «нашоукраїнцем», який у результаті дикого збігу обставин і всупереч навіть натяку на здоровий глузд, опинився в кріслі очільника Запорізької області . Стримуючи шалений тиск, я розраховував на підтримку рідного Міністерства культури і туризму та його доблесної Державної служби з питань національної культурної спадщини, і що ж отримував натомість? Цинічні поради (зокрема й особисто від Вас) «знаходити спільну мову з керівництвом (з яким??? – К.С.) на місцях» та постійні настанови «шукати інвесторів, а не розраховувати на державні асигнування». Отакі напучування одного державного службовця іншому державному службовцю з приводу того, як облаштовувати державні справи.
І все ж я знаходив інвесторів, ба навіть благодійників! Вибачте за нескромність (досить прибіднятися), але саме завдяки моїм зусиллям за підтримки колишнього чільника області Ю. Артеменка було отримано майже 12 000 000 гривень від комбінату «Запоріжсталь» на будівництво історико-культурного комплексу «Запорозька Січ». Я з радістю рапортував Вам, що силами охоронців та працівників заповідника протягом року з лишком виконано робіт з облаштування Хортиці на суму близько 500 000 гривень! А що у відповідь? Докори з-за рогу, безпідставні претензії, підозри, а коли ви всі переконалися, що це на мене не діє, розпочалася низка перевірок.
20.03.2007 року я звернувся до Вас із листом, мовляв, нас дурять: заповідник (я пишаюся цією нашою перемогою!) після кількамісячної виснажливої боротьби отримав Державний акт на право постійного користування УСІЄЮ землею Хортиці та прилеглих островів, а тимчасові землекористувачі чомусь і досі орендну плату віддають Запорізькій міськраді. Допоможіть з'ясувати, Юрію Петровичу! У відповідь – мовчання.
Просив (27.03.2007) дати кваліфіковане роз'яснення з приводу проведення підводних археологічних робіт, бо у Запоріжжі стільки «відсебеньок» щодо цього – од Вас жодної реакції.
Писав (21.02.2007), що на мене насідають інвестори з дуже, м'яко кажучи, дивними пропозиціями, отож пришліть, Юрію Петровичу, київських юристів, бо запорізькі правники з голови до п'ят заанґажовані місцевою владою, а Ви – як у рот води набрали.
Ні, була-таки реакція. З надзвичайною готовністю та оперативністю, у відповідь на доноси на мене біло-блакитних владоможців Запорізької облради, Ви, не прийнявши і не вислухавши мене (Ваш помічник Геннадій Романович надійно охороняє Ваш спокій), спорядили до заповідника могутній десант перевіряльників на чолі з пані М. Громовою, яку нещодавно, з подання віце-прем'єр-міністра – відомого Д. Табачника – приставили до голови Державної служби з питань національної культурної спадщини пана Кучерука у ранзі його заступника по заповідниках (раніше такої посади не було) вкупі зі службовим «мерседесом» (до речі, пан Кучерук службового авто не має. Хіба не диво, пане Міністре? Але це «дрібниці»). Прибули київські «десантники» на Хортицю і, з'єднавшись із запорізькими «реґіоналами», натхненно розпочали перевірку. Неозброєним оком бачили всі – від гендиректора до двірника, – що прибула ця ватага не істинний стан справ на легендарному острові перевіряти, а шукати «компромат» на Сушка.
Не знайшли, не накопали. Довідка, яку за підсумками «роботи» комісії підготувала п. Громова, не витримувала ніякої критики, відтак неодноразово Ви повертали її на доопрацювання. Та навіть в остаточному, вимученому, варіанті її легко спростували працівники заповідника. Зауваження, які я підписав у Вас, пане Міністре, є. Але вони Вам не потрібні. Ви отримали від «реґіоналів» соціальне замовлення усунути з посади Сушка, а тому наполегливо шукали далі, до чого б причепитися, чиїм авторитетом ударити по мені, отож посилаєте на Хортицю панів А. Гайдамаку та О. Биструшкіна. Думкою відомого художника та новоспеченого працівника Секретаріату Президента України (мовляв, уже й «помаранчеві» проти Сушка) Ви хотіли підкріпити свою думку про мене. І Ви її підкріпили. Пани Гайдамака та Биструшкін (зверніть увагу, які промовисті прізвища!) налетіли зненацька, зі мною не зустрілися, на Хортиці провели кілька годин, спілкувалися лише з тими, кого завбачливо підсунули їм мої «доброзичливці», отож почули те, на що так сторожко були нашорошені Ваші чутливі вуха, пане Міністре.
Проте апогеєм став візит Вашого першого заступника, посланця невичерпного донецького кадрового джерела – В. Стасевича 11 вересня поточного року. Цей пан теж не забажав зі мною зустрічатися (в телефонній розмові з ним я просив зустрічі, і дозвіл лікаря на те в мене був). Натомість він зібрав моїх заступників й оголосив, що, мовляв, Сушкова пісня виспівана до кінця, його відставка (за наполяганням «реґіоналів») начебто узгоджена з Секретаріатом Президента України, відтак гендиректорові треба спішно писати заяву.
Власне, написати можна, але на якій, вибачте, підставі? Пан Стасевич із готовністю натякнув: немає підстав сьогодні, з'являться завтра – запорізькі правоохоронці, які трусять зараз заповідник, знайдуть. Тож не варто дражнити гусей. Так-то воно так. Та все ж… Залишилося питання: на якій підставі писати заяву про звільнення саме сьогодні? А через те, що Сушко не спрацювався з місцевою владою. Згоден, немає ділового контакту. Але чому ніхто – ні Громова, ні Гайдамака з Биструшкіним, ані Стасевич – не поцікавився причиною «размолвки»? Чому не хочете помічати, яка біда загрожує Хортиці, коли здійсниться план одного із запорізьких бізнесменів (хлопчиська, якого в Запоріжжі ніхто всерйоз не сприймає, бо бізнесмен він – невиразний, політик – безтолковий ) поставити замість непоступливого Сушка іншого – аморфного і слухняного (до речі, уздовж і впоперек самоскомпрометованого) – і здійснювати на священному острові свої приватновласницькі наміри? Чому не було реакції на мої повідомлення, які пропозиції щодо хортицького майна висував мені нинішній керівник Запорізької обласної державної адміністрації? Я їх, звісно, не прийняв, і через це мене почали цькувати з усіх боків.
Наостанок – про особисте. Я ніколи не тримався за крісло гендиректора, та все ж не вважаю себе ні нехлюєм, ані, тим паче, злочинцем. Я багато зробив для Хортиці й заслуговую на шанобливе до себе ставлення, незважаючи на угоди когось із кимось, на домовленості щодо моєї долі за моєю спиною, на «рекомендації» штучно і цільово (!) створених «наглядових рад». Я роблю святу справу, а тому просив Вас дати мені можливість спокійно допрацювати до кінця дії контракту (березень 2008 року). За цей час нам усім разом, без політичних кон'юнктур, слід було підготувати гідного спадкоємця, а не віддавати острів у руки самозакоханого й зарозумілого хлопчиська з юрбою «прихватизаторів».
Не дослухалися, не підтримали. 17 жовтня, завершивши лікування в санаторії, я виходжу на роботу, а після обіду до канцелярії заповідника заносять копію наказу про моє звільнення. Аркушик паперу рівний, мов з-під праски, до того ж… з мокрим штампом «З оригіналом згідно» замість Вашого автографа. Чим доставили так оперативно зі стольного града Києва? Літаком? Ні. Його заготували раніше й привезли до Запоріжжя заздалегідь. Приголомшливий документ: у ньому не тільки стоїть дата, коли він вийшов у світ (4.10.2007), а й номер 571/0/17-07, та не це головне. Там, де мала стояти дата про звільнення, протягом тринадцяти днів стояв прочерк, поки особа, яка не має стосунку до створення наказу, нарешті поставила число: 17 жовтня. Тобто, майже два тижні офіційний документ (адже має номер!) залишався незавершеним (без дати звільнення), аж поки хтось (гадаю, ця людина невдовзі стане відомою) у Запоріжжі, за командою з Києва, не поставив там число й місяць. Словом, ДО СТВОРЕННЯ ОФІЦІЙНОГО ДОКУМЕНТА БУЛА ЗАЛУЧЕНА СТОРОННЯ ОСОБА, яка не має на таку творчість жодних юридичних прав. Ви правильно мене зрозуміли, пане Міністре? Гадаю, що так. Отож я Вас вітаю з успіхом – у Вас неперевершений талант роботи з кадрами. Підписуючи документ, Ви дослухалися до блудливих побажань «добродіїв», які мають приватновласницькі інтереси щодо Хортиці, при цьому мужньо проігнорували думки людей, які повністю підтримали мою діяльність на посаді гендиректора і надіслали Вам листи з цього приводу. А це, зокрема:
– усі колишні директори Хортицького заповідника – мої попередники;
– провідні українські вчені (історики, археологи, філологи) Запоріжжя – професори Ф. Турченко, В. Чабаненко, доценти Т. Шевченко, А. Сокульський, Г. Калайда, і з Києва – доктор історичних наук В. Отрощенко, кандидати наук Ю. Болтрик та В. Залізняк;
– вісімдесят відсотків працівників колективу Національного заповідника "Хортиця".
Ви не надали ніякого значення тому, що за результатами моєї півторарічної діяльності на посаді генерального директора заповідника мене нагородили Почесною Грамотою і медаллю Верховної Ради України (в ній написано: "За заслуги перед українським народом"), маю диплом і медаль Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, медаль "За розвиток Запорізького краю" і ще низку усіляких дипломів і грамот.
Зрештою, Ви проігнорували той факт, що за підсумками відомої загальноукраїнської акції "Сім чудес України" Хортицький заповідник набрав найбільшу кількість голосів –26 000!
Що ж інкримінували мені Ви, підписуючи наказ про моє звільнення тоді, коли я, до речі, перебував на лікуванні? До того ж, не попередивши за два тижні, як це передбачено пунктом 5.6 контракту… У наказі зазначено, що на підставі рішення наглядової ради Національного заповідника «Хортиця» від 29.08.2007 року (у цей день я перебував на лікарняному, відтак засідання наспіх, нелеґітимно створеної ради відбулося якщо воно було взагалі – без моєї участі, заочно) та «за неналежне виконання пунктів контракту…» Яких саме?
2.1.1 – недотримання виконання державних програм розвитку охорони культурної спадщини та музейної справи…
Насправді ж я організував цілорічну й цілодобову охорону найціннішої частини Хортиці – плавнів, давньоруського поселення Протовчого; вперше в Україні розпочато роботи з відновлення курганів і протягом дев'яти місяців створено меморіально-туристичний комплекс "Скіфський стан".
2.1.2 – незабезпечення виконання науково-дослідної, культурно-освітньої, експозиційної, фондової, ремонтно-реставраційної діяльності…
Насправді ж протягом двох років завершено дослідження культового комплексу доби бронзи, відкрито й досліджено комплекс кромлехів тієї ж доби, досліджено й реконструйовано близько десяти курганів, фондову колекцію кам'яних витворів поповнено майже сотнею нових експонатів, розпочато реекспозицію Музею запорозького козацтва; завершено (вперше за 23 роки) ремонт адмінприміщення; видано близько 20 друкованих найменувань (книжки, буклети, проспекти, на часі вихід збірника наукових праць) і т. ін.
2.1.10 – недотримання фінансової дисципліни…
Заповідник завжди чітко і вчасно звітував, і наші звіти завжди приймали БЕЗ ЗАУВАЖЕНЬ.
2.1.14 – не спрямовував діяльність працівників закладу на визнання його авторитету на державному і міжнародному рівні…
Аби не вдаватися в «деталі» (систематичні виступи у пресі, по радіо і на ТБ), досить сказати про блискучу перемогу в загальноукраїнському опитуванні «Сім чудес України» та про безліч схвальних публікацій у пресі, на ТБ, у книгах відгуків туристів.
2.1.15 – не дотримувався норм чинного законодавства, не вдосконалював форм і методів управління…
Тут я зовсім спантеличений, бо ніяк не можу збагнути, що Ви мали на увазі, пане Міністре? Отже, у моєму розпорядженні – безліч доказів того, що я керував заповідником набагато краще, ефективніше, результативніше, ніж Ви українською культурою – заявляю про це публічно і з усією відповідальністю, а відтак на цьому завершую.
Наостанок нічого Вам не бажаю, бо сказати щось приємне язик не повертається, а лихе – виховання не дозволяє. Отож живіть собі…

Костянтин СУШКО,
тимчасово безробітний

2007 р.

Примітка. Ні від пана-товариша міністра, ні від читачів реакції не було.

 

До слова…
Починаючи 1974 року, я припинив свої поїздки на острів з ночовками, які неодмінно передбачали шашлики й горілку. Отож, коло моїх близьких знайомців почало неухильно звужуватися. Та це попервах не завдавало мені помітних прикрощів, бо сподівався, що згодом неодмінно зустріну таких людей, котрі не тільки розумітимуть Хортицю, як розумію її я, а й вчинятимуть, як я. Мене ображало, обурювало споживацьке ставлення до природи, навіть лякало, коли я помічав, що мода на таке ставлення завойовує собі усе більше прихильників.
Я згущую фарби? Як би ж! Адже подивіться, дорогий читачу, що маємо сьогодні, на порозі ІІІ тисячоліття. В активному життєвому обігу нині перебувають діти моїх ровесників, а в багатьох – уже й онуки. Які вони та їхні однолітки, не за щасливим виключенням, а в своїй масі? Високоморальні? Патріоти своєї землі? Свідомі громадяни незалежної України? Що вже говорити про моральний стан наших дітей, коли фізичний украй бажає, він просто волає бути кращим…
Саме тоді все глибше став відчувати, що наближаюся до вельми відповідальної, визначної пори в моєму житті, і щось настійно мені нашіптувало не гаяти часу на порожні знайомства. Спливе кілька років, і без ніяких привселюдних заяв, без жодних публічних оголошень, а по-сердечному, тихо і спокійно мені випаде жереб зробити головний вибір у своєму житті.

 

  

19.02.10 р. У Жовтневий районний суд
м. Запоріжжя (суддя Федченко І.М.)
відповідача Сушка К.І.



Клопотання

19.06.08р. за №23/47-834 вих. до Жовтневого районного суду м.Запоріжжя Запорізька природоохоронна міжрайонна прокуратура надіслала позовну заяву в інтересах держави, позивачем якої було визначено Управління Державного казначейства у Ленінському районі м. Запоріжжя. Згодом, 6.07.09 р. за №106-08 Запорізька природоохоронна міжрайонна прокуратура надсилає до Жовтневого районного суду м. Запоріжжя позовну заяву в інтересах держави, де позивачем по справі вказано Національний заповідник «Хортицю». Як при надсиланні копії позовної заяви в інтересах Управління Державного казначейства у Ленінському районі м. Запоріжжя, так і за зміною позивача в особі Національного заповідника «Хортиця», я не отримував додатків, які вказані у позовних заявах, що є порушенням моїх прав, згідно ст. 128 ЦПК України. Крім того, я не отримав копію ухвали про відкриття впровадження у справі. Згідно ст. 128 ЦПК України я мав право подати суду свої письмові заперечення проти позову.
Попереднього судового засідання з розгляду обох позовних заяв не відбувалося, у разі здійснення яких мав бути зроблений аудіозапис таких засідань. У зв’язку з вище вказаними обставинами, я був позбавлений можливості подати обгрунтоване заперечення з приводу позовних заяв, оскільки не отримав додатків до позовних заяв, доказом чого є той факт, що позовні заяви приходили у конвертах, які не могли вмістити у собі усього переліку, вказаних у додатках до позовних заяв документів. Разом із тим звертаю увагу суду на те, що, згідно правил пересилання поштової кореспонденції, мав бути опис усіх документів, доданих до позовних заяв, але такого опису не було. На підставі викладеного
КЛОПОЧУ:
1. Провести з цього приводу попередній розгляд усієї справи та надати мені можливість вивчити увесь обсяг документів по справі, на відсутність яких я вище вказав, щоб я зміг підготувати більш обгрунтовані заперечення.
2. Витребувати матеріали кримінальної справи за звинуваченням мене у скоєнні злочинів, передбачених ст.ст.365 ч.1, 367 ч.1, 297 КК України, щоб я міг ретельно ознайомитися з ними для підготовки обгрунтованого заперечення.
3. Взяти до уваги, що на обгрунтування своїх позовних вимог природоохоронна прокуратура посилається на висновки судово-будівельно-технічної експертизи, висновки якої я переконливо заперечував у ході розслідування кримінальної справи, однак мої доводи в процесі розслідування кримінальної справи були слідством проігноровані.
4. Прошу звернути увагу на копії моїх грамот та інших нагород, які свідчать про мою бездоганну роботу на посаді генерального директора Національного заповідника «Хортиця» (копії цих документів подані до суду раніше і вони є у справі), а також на копію медичної довідки, яку я надав, раніше, котра свідчить про ряд захворювань, на які я страждаю, і які вимагають значних фінансових витрат на щомісячне придбання дорогих ліків.

 

 

19.02.10 р. До Жовтневого районного суду
м.Запоріжжя (суддя Федченко І.М.)
відповідача Сушка К.І.

Додаток
до заперечення, поданого мною
до суду 11. 12.09 р.

У доповнення до заперечення, поданого мною до суду 11.12.09 р., додаю, що звинувачення, висунуте Запорізькою природоохоронною міжрайонною прокуратурою, стосовно начебто завданих мною збитків на суму 70 548 грн., є безпідставним, окрім усього іншого ще й тому, що підставою для звинувачення, висунутого проти мене, став для прокуратури лише мій підпис на актах прийняття виконаних робіт, у той час, коли слідство не установило моєї участі у визначенні розмірів розцінок за виконані роботи, як не доведена також моя участь в організації та контролі за ходом робіт, оскільки ні перше, ні друге не входить в обов’язки генерального директора Національного заповідника «Хортиці», що підтверджується контрактом №247 від 31.03.05 р., підписаного тодішнім міністром культури України О.Білозір та К.Сушком, де стосовно посадових обов’язків гендиректора заповідника сказано: «Забезпечення виконання науково-дослідної, культурно-освітньої, експозиційної, фондової, ремонтно-реставраційної та іншої діяльності». Таким чином наголошується на ЗАБЕЗПЕЧЕННІ виконання, а не на ОРГАНІЗАЦІЇ робіт. Організацією і проведенням ремонтних і споряджувальних робіт у заповіднику "Хортиця" займалися і займаються заступник генерального директора з адміністративно-господарської діяльності, про що сказано в його посадовій інструкції:
«3.3. Проводить роботи з реконструкції та ремонту будівель, обладнання заповідника, здійснює контроль за якістю виконаних ремонтних робіт»;
«3.6.Організує оформлення необхідних документів для укладання договорів про здійснення послуг», а також головний інженер заповідника, в посадовій інструкції якого сказано:
«4.6.Брати участь у підготовці проектів наказів, інструкцій, вказівок, а також кошторисів, договорів, інших документів, пов’язаних з його виробничою діяльністю»;
«4.7. У межах своєї компетенції підписувати (візувати) документи, заяви, звіти».
До цих робіт також має стосунок заступник генерального директора з режиму і масової роботи, в посадовій інструкції якого зокрема сказано:
«Здійснює контроль за дотриманням вимог чинного законодавства щодо охорони заповідної території під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планувальної документації…»
Крім того, звертаю увагу суду, що позовна заява взагалі не має підстав бути спрямованою на мою адресу, оскільки претензії повинні висуватися підрядникові, який проводив будівельні роботи зі спорудження декоративної огорожі, тобто ВАТ «Дніпробуд».
Додаток: копії посадових інструкцій заступника гендиректора НЗ «Хортиця» з адміністративно-господарської діяльності, заступника гендиректора НЗ «Хортиця» з режиму та масової роботи, головного інженера НЗ «Хортиця», а також контракту, підписаного О.Білозір та К.Сушко.

 

До слова…
Боже, які ми короткозорі і необачні!.. Приходимо у цей світ, через певний проміжок часу покидаємо його, так і не зрозумівши, де ми знаходились. Аби як слід збагнути, нам не вистачає часу, бо займаємося ми не тим, чим варто займатися. Ми поглинуті виключно собою. Напираючи на вивчення історії, тобто біографії людства, ми, власне, жадібно студіюємо епізоди безконечної вервечки загальнолюдських промахів та невдач. Ми смакуємо сценами насильства і зрад без ніяких просвітлених, повчальних висновків для себе, бо повторюємо все, що творилося до нас, поповнюючи власними вчинками список жахливих недоладностей.
А між тим, абсолютно непізнаним, невивченим залишається світ, котрий дав нам притулок. Для майже абсолютної більшості з нас лишається непізнаною будова листка і цілого дерева, поведінка їжака, характер лисиці… Ми не знаходимо часу спізнати неповторну радість маленького відкриття. Ми навіть не здогадуємося, чому гадюці приписано повзати, шуліці літати, зайцеві стрибати, а сомові плавати. Доживаємо до благородної сивини (кому поталанить), живемо далі, а навіть не прагнемо збагнути, навіщо Бог приліпив миші перетинчасті крила, довгі вуха і нагородив здатністю бачити і літати в абсолютній темряві. Бодай комусь із нас спадало на думку, що витрачати час на осягнення самотужки таїни дивовижного зв’язку між вечірньою і вранішньою росою і наступним погожим днем набагато цікавіше, приємніше і, нарешті, просто корисніше, аніж безжально вбивати його, граючи в карти за столом, обтягнутим зеленим сукном?

 

 

Костянтин Сушко:
«Хортиця – найсвітліше,
з чим мене пов’язала доля»

(«Слово Просвіти», 27.10.11 р.; скорочений варіант під заголовком
«Як рятували Хортицю» – «МИГ», 26.01.12 р.)

Зустрівшись із Костянтином Сушком – відомим запорізьким письменником, з нагоди його 65-річчя, ми не говорили про творчу діяльність, а зосередилися на тій сторінці життя ювіляра, що видається нам не менш важливою, аніж здобутки на літературній ниві. До того ж ця сторінка тісно пов’язана із 25-річчям розгортання так званого неформального руху в Україні.

– Костянтине Івановичу, під час презентації Вашого роману «Інспектор Хорс», у грудні минулого року, із вуст кількох виступаючих пролунала подяка за те, що Ви врятували хортицькі плавні. Про що конкретно йшлося?
– Не я особисто їх порятував, швидше зініціював рух за збереження найціннішої частини Хортиці, її південного охвістя — 347 гектарів заплавного лісу, помережаного озерами, протоками, єриками та затоками –неоціненних залишків Великого Лугу Запорозького, що колись простягався від Хортиці до Каховки і знищений більшовицькими «перетворювачами природи» шляхом створення гігантського водосховища. У середині 80-х років минулого століття над цим благословенним куточком теж, було, нависла смертельна загроза через можливість спорудження мостових переходів.
– Мости у межах Запоріжжя планували прокласти через південну частину Хортиці? Але вона уже тоді була заповідною!
– Мало того, Хортицький материк на той час розміняв уже третій десяток своєї заповідної історії, але ніхто із владоможців належної уваги на те не звертав.
– А екологи?
– Вони у своїх публічних заявах та діях всуціль залежали од компартійного керівництва, тож довелося ставати до діла громадськості.
– Час нібито був не вельми сприятливим для розгортання громадської діяльності, адже щойно пролунав Чорнобильський вибух…
– Пролунав, але вибух той розбудив свідомість українців, до того ж 1985 року розпочалася перебудова. Тож політичне потепління у країні відчувалося, і гріх було ним не скористатися. У грудні 1986 року я організував Комітет захисту Хортиці – першу неформальну структуру в нашій області, куди увійшли журналісти місцевих, а також акредитованих у Запоріжжі власкорів республіканських та всесоюзних газет. Мета: розголосити на весь неосяжний Радянський Союз про біду, що нависла над Хортицею.На перше засідання Комітету прийшло більше сотні небайдужих, але в інтересах справи кількість комітетників довелося зменшити. Лишили найдієвіших. Нині я з глибокою вдячністю згадую власних кореспондентів по Запорізькій області Миколу Горошка («Робітнича газета»), Миколу Лобача («Радянська Україна»), Георгія Богдановського («Агентство Печати Новости»), Степана Трояна («Известия») (земля їм обом пухом), Віктора Філіпова (ТАРС—РАТАУ). А ще – Петра Горбачова (пухом і йому земля) – редактора газети «Индустриальное Запорожье», – який не лише оприлюднив інформацію про створення громадської (як тоді казали, неформальної) організації на захист Хортиці, а й регулярно публікував наші матеріали. Для керівника друкованого органу обкому партії це була доволі смілива, а для нас украй необхідна позиція, адже без гласності ми навряд чи досягли б успіху.
– Отже, Хортицю врятувало друковане слово?
– Значною мірою. Найперше ми підготували відкритого листа на ім’я першого секретаря Запорізького міськкому партії, в якому послідовно і детально виклали все, щодо проблеми спорудження мостових переходів у межах Запоріжжя і переконливо довели: варіант, на якому наполягають проектанти, стане згубним для заповідного острова. За моїм задумом, лист мали підписати 25 знакових постатей області – Герої Соцпраці (знатні металурги, машинобудівники), відомі актори, науковці, письменники. Та підписали лише половина, решта відмовилися. А згодом переважна більшість підписантів листа, насамперед герої праці, відвернулися од нас і стали підтримувати згубний для Хортиці варіант будівництва. Та все ж лист із гучними підписами зробив свою справу. Він став мовби заспівом у нашій боротьбі за Хортицю.
– Тож із листа почався позитивний перелом у проблемі?
– Ні. Колективний лист став лише таким собі вагомим епіграфом до цілої низки наших публікацій. Щодо перелому, то, внаслідок роботи Комітету, він спершу відбувся у свідомості людей. Це засвідчив референдум, який, за нашою вимогою провела серед читачів газета «Индустриальное Запорожье», що виходила тоді накладом 250 000 примірників. На суд людський було винесено чотири варіанти спорудження мостових переходів у межах Запоріжжя: 1.Через південну, плавневу, частину Хортиці. 2. Через центральну частину Хортиці. 3. Поруч з діючими мостами Преображенського. 4. Південніше Хортиці. Усю «мостову» пошту редактор «Индустриалки» Петро Горбачов розпорядився відразу передавати особисто мені, аби ми колективно, на засіданні Комітету, чесно вели підрахунки голосів для оприлюднення їх у газеті в ході відкритого обговорення проблеми. Таким чином, повністю виключалася підтасовка, фальсифікація, бо ми все рахували ретельно, адже відчували відповідальність, що лягла на наші плечі, і знали, що згодом результати наших підрахунків перевірятимуть представники партійних і радянських структур. (Так і було). Ми отримали близько семи тисяч листів: переважна більшість учасників референдуму висловилася за варіант спорудження мостів за межами Хортиці. В обговоренні взяли участь не лише мешканці Запорізької області. Без перебільшення можна сказати, що не лише Запоріжжя, а вся Україна, ще й значна частина Радянського Союзу стали на захист Хортиці.
– То була перемога?
– То була лише благодатна осінь 1987 року. Референдум покликав до життя Урядову комісію, до складу якої увійшли представники керівництва Запорізької області, республіканські міністри та заступники міністрів, причетних до проблеми міністерств, начальник Головрічфлоту України, директор Інституту археології АН УРСР. Знаково, що на засідання комісії обов’язково запрошували членів нашого Комітету, до того ж ми навіть мали право на виступи! Все це – завдяки проголошеній перебудові.
– Перед захисниками Хортиці всюди стелилася така собі килимова доріжка?
– Де там! Скоріше було лише зовнішнє дотримання етикету від опонентів. А скільки було закулісних інтриг!.. Віддаючи належне нашому Комітетові, влада тихцем плекала намір про спорудження мостів тільки через плавні острова. Для цього організовувалися так звані обговорення у трудових колективах, куди нас, звісно, не запрошували, і де робочий люд агітували голосувати за варіант мосту через плавні Хортиці. Особливу активність і непримиренність виявляло Головне архітектурно-планувальне управління Запоріжжя на чолі із затятим головним архітектором Ш., нині покійним. Надійно підтримувані владою, архітектори, отримавши собі в підмогу заслужених металургів, не лише відкрито (до речі, вельми некоректно!) полемізували з нами, а й брутально звинувачували нас, насамперед мене, що, мовляв, «своєй Хортицей ускложняєтє жизнь жителям индустриального города».
– Та все ж ви перемогли.
– Певною мірою. Так, плавні ми врятували, але мости не пішли в обхід Хортиці… І тут я мушу зауважити, що за сучасних умов ми навіть тієї перемоги не отримали б. Скажіть, хто сьогодні рахувався б із думками «якихось борзописців»? А тоді – було…
– А чому саме Ви започаткували і очолили рух на захист Хортиці чверть століття тому?
– Мабуть, тому, що Хортиця – це моя доля, головне моє покликання. На час розгортання баталій я був редактором багатотиражної газети «Днепростроевец», а в заповіднику підпрацьовував лісником на пів-ставки. За десяток із гаком літ обходив знаменитий острів до найпотаємніших куточків, знав про нього все і відчував, як живу істоту. Власне, до лісівництва я не мав виробничого стосунку, і на півставки мене оформили через те, що займався охороною плавнів. Мене знали всі навколишні браконьєри, за різних обставин зустрічався з ними віч-на-віч у плавневих нетрях, і вцілів, бо мене, мабуть, оберігала Хортиця. Устиг тоді видати книжку ліричних замальовок і низку рекламних і проблемних публікацій. Через ті публікації мене знали у місті й області, тож і виходило – кому, як не мені!
Примітно, що тоді я абсолютно нічого не боявся, був безмежно переконаний у своїй правоті; гадаю, це відчували опоненти, і воно відповідно діяло на них. Тоді ж, поміж інших, нас почув видатний поет Борис Олійник. Депутат Верховної Ради СРСР, він уважно спостерігав за перебігом подій у Запоріжжі, неодноразово робив відповідні запити до запорізької влади щодо Хортиці, давав інтерв’ю на її захист, і, либонь, саме він спричинив публікацію у «Радянській Україні» 27 лютого 1987 року під заголовком «Збережемо для нащадків». Радувала не стільки розлогість публікації, як могутній список авторів: льотчик-космонавт СРСР О. Вікторенко, поети і прозаїки І. Драч, Б. Олійник, Ю. Щербак, М. Вінграновський, В. Князюк, П. Ребро , народний артист Д. Гнатюк, член-кореспондент АН УРСР Д. Гродзинський, заввідділу ради продуктивних сил УРСР АН УРСР В. Сахаєв, від асоціації «Зелений світ» В. Вольвач, С. Курикін, Б. Піріашвілі, В. Поліщук та ін. Згодом на захист Хортиці подали голоси президент АН УРСР, академік Б. Патон, віце-президент АН УРСР, голова національного комітету Української РСР з програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» К. Ситник, доктор біологічних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР М. Воїнственський. У Москві, на пленумі Спілки письменників СРСР, нас підтримав голова правління СПУ СРСР В. Карпов. Після такого інформаційного вибуху подав голос навіть перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький. Виступаючи на жовтневому (1988 року) пленумі ЦК КПУ, торкаючись проблеми «закипання» громадянських почуттів, сказав, що для цього «…досить згадати, наприклад, історію з проектом моста через острів Хортицю в Запоріжжі, вирубку ділянки Голосіївського лісу в Києві…» Хоч фраза й закоротка, та ми її використали, як слід.
– Розкажіть про десант у Запоріжжя вчених-біологів із Москви…
– Був такий десант. У квітні 1989 року його зініціювали запорізькі можновладці, аби, у відповідь на їхнє прохання-замовлення не лише місцеві біологи, а й заїжджі економісти, соціологи, екологи і навіть психологи у результаті побіжного знайомства з Хортицею видали такого собі документика, на основі якого на Хортиці можна було б городити будь-що і будь-де. Я, на запрошення керівника потужної групи вчених, директора Центрального економіко-математичного Інституту АН СРСР члена-кореспондента АН СРСР В. Макарова, взявся супроводжувати несподіваних експертів в їхній бліц-подорожі по острову. Знайомство з флорою і фауною Хортиці зарозумілі москвичі збиралися обмежити годиною-двома, та коли опинилися тут, як кажуть, на пленері, одержимість справжніх учених узяла гору над угодовством. Прямуючи слідом за мною степовими схилами, що спускаються до Старого Дніпра, столичні екскурсанти все уповільнювали й уповільнювали ходу, бо «на заваді», ледь не на кожному кроці, ставали рідкісні червонокнижні рослини. Раз у раз лунали вигуки захоплення, досі набундючені люди змінювалися буквально на очах, вони вже нікуди не поспішали з острова і під вечір стали нашими однодумцями. Щось «компромісне», на догоду владцям намагався утнути доктор біологічних наук член-кореспондент АН СРСР В. Тіхоміров, але підступним паперовим інсинуаціям не вдалося затьмарити живу Хортицю.
– І біда відступила од багатостраждального заповідника?
– Не відразу і не остаточно. Улітку 1989 року навколо мостової проблеми спостерігалося затишшя, але я йому не довіряв. Не вірив, що воно працює на Хортицю. І, на жаль, передчуття моє справдилося. Отож перемогу нашого Комітету можна було вбачати лише в одному: нам удалося відтягти нищівну автомагістраль із двома мостами від безцінних хортицьких плавнів, проте сам острів з-під удару ми не вивели. Восени 1989 року відбулася сесія Запорізької обласної ради, на якій розглядався варіант спорудження нових мостів через центральну частину Хортиці, де розташовані сади і поля. А вже згодом, особливо наприкінці 90-х та початку 2000-х років, знову все заворушилося. Чого тільки не було за новітніх «господарів життя»: і спроби прилаштувати на Хортиці іподром, і намагання розгорнути там аквапарк, гольф-клуб та аеродром для легеньких прогулянкових літачків… Ініціювалася навіть спроба переглянути доцільність заповідного статусу острова. Зрештою, все звелося до спорудження мостових переходів, яке розпочалося у грудні 2004 року.
– Саме того року, коли побачила світ Ваша книжка “Я вибираю Хортицю”?
– Пристрасті довкола Хортиці не вгавали, я ледь не фізично відчував постійну загрозу, що нависла над островом, і спішив розповісти про це, про його історію, про свою участь у вирішенні проблем широко, детально, отож у квітні 2004 року видав книжку. Презентація відбулася у Будинку Національної спілки письменників України і мала певний резонанс. Принаймні до Хортиці книжка привернула неабияку увагу.
– Не виникало думки відродити Комітет?
– За новітнього стану суспільства підняти бодай якусь його частину на захист Хортиці не вдасться, а без підтримки мільйонів людей про перемогу годі й мріяти. Та й переконаний, що на наших пострадянських теренах домогтися повної і остаточної перемоги, доводячи щось невігласам, неможливо, отож слід закріплювати хоча б те, чого вдалося досягти. У нашому випадку — врятовано Хортицькі плавні, і це неабиякий здобуток. Збережено не лише одне з найважливіших нерестилищ у пониззі Дніпра, а врятований один із нечисленних куточків, де звірі, птахи і комахи, дерева і трави можуть почуватися захищеними (плавні Хортиці дістали статус зони абсолютної заповідності, куди широкий людський загал доступу не має). А ті мости, що споруджуються… На жаль, є сумні реалії, які сильніші за наші бажання. Звісно, мости нині будують саме через Хортицю, що аж ніяк не сприяє відтворенню її природних багатств, та все ж нову трасу прокладають поруч із існуючою, де все вже давно копане-перекопане, оране-переоране, тож вважатимемо, що битки острову завдаються мінімальні.
– У квітні 2005 року Ви стали до виконання обов’язків генерального директора Національного заповідника “Хортиця”…
– Тодішній міністр культури і туризму Оксана Білозір, либонь, через запаморочення від помаранчевих «успіхів», заявила, що «ніяких мостів через Хортицю ніколи не допустить». Те звучало хвацько, водночас смішно й абсолютно безперспективно, що невдовзі блискуче підтвердилося. Не інакше, як у полоні того ж запаморочення Президент України Віктор Ющенко улітку 2005 року призупинив спорудження мостів, та невдовзі роботи на об’єкті поновилися, до того ж із більшим розмахом. Тому, ставши керівником Хортицького заповідника, я не ганявся за журавлем у небі, а міцно стискав у кулаку крихітну синицю. З перших днів свого директорства взявся зміцнювати позиції плавнів, позаяк станом на квітень 2005 року браконьєрство процвітало там пишним цвітом. Сотні машин, одна «крутіша» другої, прибували до плавнів сушею; десятки моторних човнів, один розкішніший другого, добиралися туди водою. За три місяці на кордоні плавнів, біля виявленого і частково дослідженого літописного поселення «Протовчого» (Х—ХIV ст.ст.), у стилі, наближеному до козацького зимівника, ми спорудили форпост, який водночас є меморіально-туристичним комплексом, де цілодобово перебуває спеціальна охорона, і вже станом на вересень 2005 року з браконьєрством у хортицьких плавнях було покінчено. Належний порядок підтримується там і сьогодні. До слова, лише плавні Хортиці є тією частиною острова, яка повністю відповідає заповідному статусу, і без них Дніпровий материк не просто важко уявити, він узагалі втрачає свою цілісність. Плавні живі, і це зігріває мою душу, незважаючи на всі пертурбації, яких зазнав з волі владоможців наприкінці свого директорства, а також відразу після брутального усунення мене з посади. Скажу лише, що незадовго до звільнення я отримав Грамоту Верховної Ради України, де сказано: “За заслуги перед Українським народом”… Ви все зрозуміли?
– Абсолютно.
– Дякую за проникливість. Отак і живемо.

2011-2012 р.р.

 

До слова…
Протягом свого життя більшість із нас не збагачує, а збіднює, знесилює себе. Надто отоді, коли щодня неухильно збільшує власні рахунки в банках. Копирсаємося у людському бруді, замість того, щоб віддатися спілкуванню з навколишнім світом, а тому й не відаємо, що саме таке спілкування, небайдужість до того, що поруч, зробили б нас здоровими, щасливими, значно подовжили б земний вік.
Відчути й усвідомити все це допомогла мені Хортиця, отож і стверджую так. На острові я ніколи не почувався ні самотнім, ні слабким, навіть тоді, коли, як для першого, так і для другого, здавалося б, були всі підстави. Жах нерідко охоплює в натовпі, де правлять балом сліпі інстинкти, бо тоді стиль поведінки і розмаїття прагнень обмежуються невибагливим стандартом. Почуття розпуки охоплює там, де магазини завалені абсолютно непотрібними нам речами, неякісними продуктами, де цинічно бреше реклама, а сатанинське прагнення наробити, навипускати всього якомога більше і швидше, обкрадає нашу планету, збіднює її, оповиває майбутнє людства мороком тривожної невизначеності.

 

 

На все майно
колишнього гендиректора
Хортицького заповідника
накладено арешт

(«Слово Просвіти» , 6.12.12 р.)

Про це ми дізналися від самого Костянтина Сушка, відомого запорізького журналіста, публіциста і письменника, автора цілої низки статей і книг про славетну Хортицю. Отож – подробиці справи.
– Костянтине Івановичу, що трапилося?
– Скоріше, не трапилося, а продовжується. А почалося з того, що, очоливши Хортицький заповідник у квітні 2005 року, за підтримки тодішнього Президента України Віктора Ющенка та його Секретаріату, я одразу взявся за справу. Упродовж усього лише перших семи місяців мого директорства ми обладнали визначні меморіально-туристичні об’єкти «Тарасова Стежка» і «Протовче», а головне – домоглися отримання Державного акта на право постійного користування усією землею Хортиці та прилеглих до неї островів. Згодом (першими в Україні!) взялися за масове відновлення курганів, і створення меморіально-туристичного комплексу «Скіфський стан» стало нашим першим вагомим здобутком у справі відновлення природно-історичного середовища заповідного острова. Все це всерйоз налякало владців, які упродовж 40 літ всіляко гальмували розвиток заповідника, а в середовищі заздрісників від науки викликало неабияке роздратування. Згодом, у січні 2007 року, проігнорувавши «прохання» декого із запорізьких владоможців, я відмовився сприяти можливій приХватизації величної споруди, в якій розміщувалася контора Інституту механізації та електрифікації тваринництва (розміщена на Хортиці, і, згідно рішення Кабміну, мала бути передана заповідникові). Водночас, в силу багатьох об’єктивних причин, виступив проти несвоєчасного розгортання підводних дослідницьких робіт біля Хортиці, чим значно послабив свої позиції. Мої «доброзичливці» з обох станів об’єдналися, і в жовтні 2007 року я був брутально усунутий з посади гендиректора.
– Не прагнули поновитися?
– Мене відразу взяло під свій захист потужне столичне адвокатське об’єднання «Корпоративні технології». Адвокат Олена І., вивчивши справу, впевнено заявила: «Костянтине Івановичу, на посаді гендиректора ми вас поновимо протягом 15 хвилин». Мабуть, занадто гучно і радісно пролунали ці слова – хто дуже хотів, той їх почув, і вже за пару днів, після першого, до того ж, на мою користь, судового засідання, проти мене у Запоріжжі порушили кримінальну справу (інкримінувалося, буцімто незаконне збирання кам’яних раритетів по навколишніх селах). Тут же взяли підписку про невиїзд. Затим порушили другу кримінальну справу, потім третю (звинувачувався в тім, що начебто не узгодив, як слід, проект на спорудження декоративної огорожі та ще й переплатив підрядникові 70548 гривень). На додаток, напередодні другого, вирішального для мене, судового засідання, київський адвокат І. раптом, без пояснення причин, відмовилася вести мою справу. Звісно, через нескінченні допити відразу за трьома кримінальними справами, та ще й давши відповідну підписку, у Київ з’їздити я не зміг, відтак все з моїм поновленням на роботі заглухло. Тим часом, усі кримінальні справи закрили. Тільки-но став заспокоюватися, як відкрили дві цивільні справи. Одну я програв, а другу спершу виграв.
– За якою із них наклали арешт на ваше майно?
– За тією, що виграв.
– Як це?
– Дуже просто. Од кримінальної відповідальності за те, що буцімто заплатив підряднику зайві кошти за виконану роботу, мене звільнили, але од матеріальної ні. Запорізька міжрайонна природоохоронна прокуратура зініціювала позов про відшкодування з мене на користь Хортицького заповідника 70548 гривень.
– А що то за огорожа?
– Для того, щоб автомобілі не заїжджали у зелену зону, я видав розпорядження на певному відрізку шляху у бік Старого Дніпра вкопати великі гранітні брили – естетично, екологічно, надійно і доволі дешево. Але природоохоронний прокурор мав з цього приводу дещо іншу думку. Уже після мого звільнення з посади, він організував перевірку, з’ясувалося, буцімто вартість робіт значно завищена, отож мене змушували «повернути державі» 70548 гривень.
– А яким чином ви ту суму привласнили?
– Про це я й запитував у позивачів. Адже не генеральний директор заповідника вів об’єкт, не я визначав розцінки, до того ж, невдовзі після мого звільнення, мій посадовий спадкоємець і представник підрядника підписали спеціальну угоду про те, що увесь обсяг робіт на спорудженні огорожі повністю відповідає сплаченій підрядникові сумі. При чому тут я? Та навіть, коли б перевитрата коштів і мала місце, то хіба я привласнив ті кошти? Як би я отримав 70 із гаком тисяч? Щоб це зробити, їх спершу треба було б перевести у готівковий стан. Та чи міг я здійснити це сам, до того ж у чужій бухгалтерії і без сприяння чужого бухгалтера? Хто цей бухгалтер? Невідомо. Одне слово, повний абсурд, тож не випадково у 2010 році я виграв справу у Жовтневому районному суді міста Запоріжжя. Прокуратура направила скаргу в обласний Апеляційний, я й там її виграв. Потім скарга пішла у Верховний Суд, і от із Києва несподівано мою справу повернули… на повторний розгляд.
– Спершу у районний?
– Звісно. Слухання справи відбулося у тому ж Жовтневому районному 25 липня поточного року. Без мене, оскільки я перебував за межами області, до того ж хворів, про що надіслав до суду довідку та заяву з проханням перенести засідання. Прохання моє не задовольнили, з рішенням суду, протягом установленого законом терміну, не ознайомили, натомість 10 листопада я отримав із державної виконавчої служби повідомлення, що на все моє рухоме і нерухоме майно накладено арешт…
– Що збираєтеся робити?
– Вперше за всі п’ять років судових розглядів я відчув глибоку втому. Спустошує душу не стільки сам факт надуманих претензій, як те, що після всього, зробленого з моєї ініціативи на Хортиці, коли я не знав вихідних, коли нерідко платив найнятим водіям і бульдозеристам із власної кишені, з мене – НА КОРИСТЬ ЗАПОВІДНИКА, за позовом його керівництва (!) – заповзялися відшкодовувати суму, якої я не маю і ніколи одночасно не мав! Через це не так боляче, як сумно і бридко. Воістину, як казали древні: о часи, о звичаї!

2012 р.

Примітка. Скорочений варіант інтерв’ю під заголовком «Розкопки абсурду» надрукувала у грудні того ж року «Літературна Україна»; російськомовний і скорочений варіант під заголовком «Та кто же судьи?» – газета «МИГ», 22.11.12 р. До інтерв’ю додавалося оголошення, що Національна спілка письменників та спілка журналістів України оголошують збір коштів (через пенсійний рахунок або ж готівкою) на допомогу К.Сушкові. Із більше ніж двох тисяч українських інженерів людських душ відгукнулися двоє: Валерія Богуславська (Київ) та Юрій Єршов-Холодний (Запоріжжя). До них долучилися працівники Інституту археології НАН України пофесори Леонід Залізняк, Віталій Отрощенко, старший науковий співробітник Юрій Болтрик. Також допомогли колезі близько двох десятків запорізьких журналістів.

 

До слова…
Відійшовши од галасливих компаній, я наполегливо заповзявся надолужувати згаяне. І відразу ж не без подиву упевнився, що Хортицю як слід ще не знаю. Навіть у тому ж географічному плані. Дві з половиною тисячі гектарів землі не лише за побіжного знайомства можуть здатися клаптиком суші, насправді ж то цілий материк. Для допитливого серця це справжня терра інкогніта, на пізнання якої може не вистачити цілого життя. Адже недаремно кажуть, чим глибше пізнаєш, тим більше відкривається непізнаного. До того ж протягом останніх років, а то й значно раніше я підкорявся узвичаєним маршрутам, що під впливом обмежених обставин склалися стихійно. Завчено дотримувався тільки їх, лишаючи за собою чимало «білих плям». Тепер у мене з’явився час, і я цілеспрямовано розробив нові маршрути не прогулянки заради, а виключно пізнання Хортиці для.
З кожним днем, тижнем і місяцем я з радістю переконувався, що попри все, Хортиця жива! І не лише чисто фізичною наявністю найбільшого острова на Дніпрі, а своєю духовною суттю. При неквапливому, зацікавленому і вдумливому осяганні мені відкривалася велич острова, і радість від того відкриття мало з чим можна порівняти. Додому, до комунальної квартири після відвідин Хортиці я завжди повертався добряче вимореним, але щасливішої від мене людини не було тоді, мабуть, в усьому місті. Їдучи трамваєм, тролейбусом чи автобусом, або ж ідучи пішки – у гумових чоботях та з рюкзаком за плечима – в оточенні тисяч непосвячених людей я уявлявся собі власником вражень, яких не було ні в кого.

 

Весна 2013 р. Прокурору Запорізької області
Державному радникові юстиції ІІІ класу
Кулакову В.В.

Шановний Валерію Вікторовичу!

У впровадженні Жовтневого районного суду м. Запоріжжя знаходиться цивільна справа (суддя Федченко І.М.) про відшкодування мною 70548 гривень на користь Національного заповідника "Хортиця", яка стала наслідком кримінальної справи, порушеної проти мене Запорізькою природоохоронною міжрайонною прокуратурою у січні 2008 року і припиненої рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя (суддя Мухін А.В.) 20.03. 2008 року. У зв’язку з цим, дозвольте пояснити наступне.
Безпідставність висунутих проти мене звинувачень я рішуче і аргументовано відкидав ще в ході слідства, зараз же, під час розгляду цивільної справи, ті звинувачення виглядають просто абсурдно. Не буду обтяжувати Вашу увагу деталями справи (з ними можна ознайомитися, заглянувши до матеріалів слідства), оскільки хочу наголосити на тому, що в основі будь-якого судового рішення, окрім суто юридичних підстав, не останню роль відіграє також фактор доцільності. Тобто, за наявності факту очевидного правопорушення, призначаючи слідство чи розпочинаючи судовий розгляд, усе ж не можна скидати з рахунків того, наскільки вагомими є підстави для відкриття кримінальної справи, і чи обов’язково необхідно завершувати судовий розгляд рішенням про покарання правопорушника.
Я дуже розумію Запорізьку природоохоронну міжрайонну прокуратуру, в особі її прокурора, старшого радника юстиції Ганзіни І.В.! Звісно, це вельми привабливо, дуже престижно занести до списку злостивців, які затято шкодять Хортицькому заповідникові, таку особу як Сушко К.І. Для того, щоб не задирав носа і не виставляв себе невідь-ким. Особливе задоволення, а то й насолоду названій прокуратурі, чи пак, вище згаданому радникові юстиції, слід вважати, доставляє той факт, що в результаті несподіваних слідчих дій та судових розглядів, Сушко К.І. став власником кількох хвороб, мати які раніше навіть не мріяв: гіпертонія ІІ ступеня, гастродоуденіт у стадії загострення, розлад адаптації та гіпертрофія лівого шлуночка серця. За що все це? А за тридцять літ вірного служіння Хортиці, а особливо за недавні 2,5 роки, коли долею випало очолити Хортицький заповідник, і коли саме за оті майже 30 місяців Сушкові вдалося стільки зробити для легендарного острова, скільки не зроблено для нього за всю сорокалітню історію існування.
І що ж далі? Усе та ж Запорізька природоохоронна прокуратура, в особі її прокурора Ганзіни І.В. ось уже упродовж двох із гаком літ намагається «дотиснути» Сушка. Суд закрив три (!) кримінальні справи, так зосередилися на цивільній. Не буду зараз говорити про дивовижну історію усіх цих «розборок», розпочатих з ініціативи Запорізької природоохоронної прокуратури – то окремий, не вельми привабливий сюжет, і, наскільки я бачу, обставини складаються так, що доведеться, мабуть, засісти мені за стіл, аби яскраво втілити той сюжет у життя. А що залишається робити, коли мене, без перебільшень, загнано в кут? Якщо суд визнає мене винним, то з мого сімейного бюджету щомісяця вираховуватимуть 500 гривень НА КОРИСТЬ ДЕРЖАВИ (!), в особі заповідника.
Велика користь заповідникові буде від того, нічого не скажеш. Особливо, коли взяти до уваги, що ця організація має справу з мільйонними коштами. Неабияка користь чекає і на мою сім’ю, оскільки наш щомісячний бюджет складає 2770 гривень (моя пенсія та пенсія моєї дружини). Вирахуйте із цієї суми вже згадувані 500 гривень, додайте до них більше 700 гривень, які щомісяця доводиться витрачати на ліки, що лишається? Вибачте за патетичність, але дозволю собі поставити запитання: як жити на сьомому десятку літ, коли життя вже не розгортається, а стрімко згортається? Тож чи є доцільність у такому затятому переслідуванні, особливо без наявності жодних підстав? Ні, брешу, одна підстава є, і немаловажна – сам факт мого фізичного існування на цьому світі. А ще моя позиція щодо НЗ "Хортиця", яка кардинально розходиться із тією, що її, стосовно легендарного острова, займає очолювана паном Ганзіною структура. Вона, ця різниця, яскраво простежується у результатах зусиль, спрямованих на поліпшення стану справ у Хортицькому заповіднику, тих результатів, які є в Сушка К.І. та у вже не раз згадуваної у цьому листі прокуратури.
Прекрасно, розумію, що ці питання виходять далеко за межі юридичних тлумачень, то начебто усього лише людські емоції, але… Хіба юристи не люди?
Плекаю надію, шановний Валерію Вікторовичу, що Ви знайдете можливість, аби позитивно вплинути на мою безрадісну ситуацію.
З повагою…

Примітка. Очікуваного впливу не було. 

 

 


Весна 2013 р. Голові Запорізької ОДА
Пеклушенку О.М.

 

Шановний Олександре Миколайовичу!
Для того, щоб розповісти про все, що коїлося навколо мене упродовж останніх п’яти з половиною років і коїться досі, треба писати повість і підкріплювати її кількома томами документів трьох кримінальних і двох цивільних справ. А все це робилося для того, щоб я не зміг поновитися на посаді генерального директора Національного заповідника «Хортиця», з якої брутально усунутий 17.10.2007 року. А усунення стало результатом змови певних осіб, якими вправно керував один високопосадовець .
А все почалося з того, що я не пішов на поступки і не дозволив декому прибрати до рук колишню контору ЦНДПТІМЕТу, розташовану на Хортиці і яка ось-ось мала стати законною власністю заповідника. Та зараз я не буду все переказувати (воно є у моїй книзі ), а от при особистій зустрічі, про яку я Вас дуже прошу, міг би розповісти про все коротко і прозоро, називаючи конкретні імена і прізвища. Три кримінальні справи закриті, одна із цивільних минула, тож зараз – про другу із них.
Уже після того, як я пішов із заповідника, відтак уся відповідальність за подальший його розвиток, у тому числі й за експлуатацію декоративної огорожі (споруджена за моєю ініціативою) уздовж шляху, що веде у бік колишньої ЗКШ, лягла на плечі мого посадового спадкоємця, з подання Запорізької природоохоронної мене звинуватили в тім, що вартість робіт на тій огорожі завищена на 70 тисяч гривень. Але… Хіба я визначав розцінки? Хіба гендиректор вів об’єкт? І якщо допустити, що з мого подання підрядник («Дніпробуд») отримав таки зайвих 70 тисяч гривень, то куди вони поділися? Як я міг вилучити їх із чужої бухгалтерії, щоб привласнити? Звісно, без допомоги бухгалтера зробити цього не зміг би. Хто цей бухгалтер? Словом, повний абсурд, не кажучи вже про рівень так званої експертизи. Тож невипадково протягом 2010 року я виграв процес і в Жовтневому районному суді, і в обласному Апеляційному. Але прокуратора поскаржилася у Верховний суд, і от із Києва у травні цього року справу повернули на повторний розгляд… Слухання у Жовтневому суді відбулося 25.07.2012 року. На жаль, через хворобу (довідку судові представив) участі в ньому я взяти не зміг. Але… З рішенням суду я досі не ознайомлений (!), натомість 10.11.2012 року отримую повідомлення із державної виконавчої служби, що на все моє рухоме і нерухоме майно… накладено арешт! Що відбувається, люди добрі? В які часи ми живемо?
Шановний Олександре Миколайовичу! Якби я справді украв у держави гроші, то повернув би їх без мороки. Їй Богу! Але я не маю такої суми! Взагалі стільки грошей одразу у мене ніколи не було. За чесну працю на благо Вітчизни і Запоріжжя (значна частина мого життя пройшла на Ваших очах, Олександре Миколайовичу), я отримав від рідної держави медаль «За розвиток Запорізького краю», Почесну Грамоту і медаль Верховної Ради, пенсію у розмірі аж… гривень, а на доважок – розлад адаптації, гіпертонію ІІ ступеня та гастродоуденіт у стадії загострення (останнє – результат п’ятирічних судових розбирань). Тож зараз я прошу лише про одне, шановний Олександре Миколайовичу: будь ласка, посприяйте тому, щоб залишок свого життя я прожив, нарешті, у спокої. Не треба карати мене так суворо – слово честі, я такого ставлення до себе не заслужив. Як кажуть, скільки ж уже можна! Я ж ні на що не претендую і не посягаю! І якщо вже наша держава не зможе далі розвиватися без 70 тисяч гривень, то нехай відбирає їх у мене. Але не шляхом посягання на моє майно (занадто довго і тяжко збирав я його упродовж цілих 40 літ), а через відповідне відрахування із пенсії . Жили мої батьки, ледь зводячи кінці з кінцями, тож і я якось доживу. А про те, що за 2,5 роки мого директорства на Хортиці зроблено більше, ніж за 40 попередніх літ існування заповідника, давайте всі забудемо.
Оце й усе. Документальні подробиці у моїй книжці – «Бентежна Хортиця», котру і Вам передаю.
З повагою і надією на сприяння…

Примітка. У відповідь на це звернення авторові зателефонував помічник Пеклушенка і повідомив, що до обов’язків працівників державних адміністрацій правоохоронні функції не входять.

 

До слова…

Почуття зверхності від осягання Хортиці не виникало в мене ніколи. То було тихе, чисте, глибоко інтимне, але незбориме й безмежне усвідомлення причетності до Справжнього. Впевненість у тім, що недаремно живеш на світі. Я всотував у себе побачене, відчуте й пережите на Хортиці не як самозакоханий егоцентрист, що допався до життєдайного краника і тепер аж захлинається, ковтаючи цілющі струмені – підсвідомо в мені жило передчуття, що все здійснюється з іншою, особливою, високою метою.
Дехто з моїх знайомих, більше виказуючи якусь дивну досаду, аніж захоплення мною, з удаваним захватом говорили, що я щаслива людина, бо знайшов собі віддушину. Я уважно слухав і рішуче не погоджувався. Проте мовчав. Не люблю я цього слова – «віддушина». Щось у ньому від сирого льоху, в якому на ланцюгу сидить усіма зацькована, зневірена істота і лише з допомогою соломинки, крізь «віддушину», підтримує в собі слабенький вогник нікому не потрібного власного животіння. У тому слові відчувається плаксивий натяк на абсурдність людського буття, скарга на особисту невлаштованість, зневага до слабкого і заздрість до сильного. Приписувана мені «хортицька віддушина» – то штучна противага, протиставлення іншому світові, де димлять заводи, деренчать трамваї, ділиться в реакторі атомне ядро. Я ж нічого не протиставляв і не протиставляю.

 

Чим багата Хортиця?

(«Слово Просвіти», 26.12.13 р.)

Нещодавно у Будинку письменників НСПУ відбулася велелюдна презентація книжки «Хортиця – острів святилищ». Сьомий твір про славетний острів відомого письменника із Запоріжжя… вже на презентації видався на стільки незвичайним, що ми вирішили задати авторові кілька запитань .
– Пане Костянтине, назва книжки підказана широко відомим романом Роберта Льюїса Стівенсона?
– До «Острова скарбів» мій твір не має жодного стосунку, і його назва зумовлена виключно істинною суттю найбільшого острова на Дніпрі.
– Якою саме?
– Наперекір усталеній думці про те, що Хортиця – колиска Запорозького козацтва, славетний острів безпосередньо не пов’язаний з цим унікальним явищем, позаяк справжня його історія сягає в глибину на цілу низку тисячоліть і репрезентує насамперед фактор духовний.
– Тобто, Хортицької Січі…
– Так, так, Січі на Хортиці ніколи не було, а сам запорозький рух започаткувався в районі сучасного Нікополя – Томаківська Січ, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька та Підпільненська – ось список козацьких військово-адміністративних центрів (Олешківська та Кам’янська січі були на Херсонщині). Через те й головний експозиційний осередок Хортицького заповідника – Музей історії Запорозького козацтва – не відповідає ні своїй назві, ні змістові. Історія будь-якого явища має простежуватися в усій своїй повноті – од виникнення, через розвиток і до зникнення – а все це не простежується на раритетах Хортицького музею. Початок експозиції репрезентований знахідками доби егеоліту-бронзи, а далі скіфського періоду та середньовіччя, що складає добру чверть усієї експозиційної площі, у той час, коли власне козацтву дісталося значно менше території. Зате доволі широко представлені періоди російсько-турецької війни 1735-39 років та менонітський, незважаючи на те, що перший в історії Хортиці займає щонайбільше два-три (!) роки, а другий тривав століття з чвертю. Спитаєте: звідки ж тоді така насиченість експонатами саме цих відтинків історії священного острова? А від їхньої рясноти в довкіллі!
– Як же виникло твердження про «колиску»?
– Все почалося з Миколи Васильовича Гоголя. На сімнадцятій сторінці його видатної повісті «Тарас Бульба» надибуємо таке: «Казаки сошли с коней своих, взошли на паром и чрез три часа плавания были уже у берегов острова Хортицы, где была тогда Сечь, так часто переменявшая свое жилище». Це – найперше письмове свідчення про Січ на Хортиці, далі його підхопили деякі вчені, зокрема, неперевершений дослідник Запорозького козацтва Дмитро Іванович Яворницький, і пішло, пішло… При цьому не зверталася увага на те, що згадана повість геніального письменника – ХУДОЖНІЙ твір, а не наукове дослідження. Ніхто не переймався, яким би це мав бути Дніпро біля Хортиці (його найбільша тамтешня ширина завжди коливалася в межах, у середньому, 400 метрів), щоб долати річку довелося упродовж цілих ТРЬОХ годин!
– Чим же тоді знаменита Хортиця?
– Насамперед, це унікальний природний осередок. Ніде в Європі немає такого, щоб на невеличкому клаптику суші (менше 2,5 тисячі гектарів) були зосереджені зразки усіх ландшафтних зон як України, так і всього материка. Далі – історія. Хоча археологічні дослідження й не підтвердили існування на Хортиці козацької Січі, все ж факт спорадичного перебування запорожців на острові ніхто не відкидає. Крім того, тут відкрито цілу низку об’єктів доби бронзи, починаючи з ІІІ тисячоліття до нашої ери, трапилися навіть виразні сліди V тисячоліття до нашої ери (доба енеоліту). Найголовніше із цих об’єктів – система святилищ (первісних храмів), роззосереджених по всьому острову – від скель у північній частині до плавнів у південній. Одні святилища збереглися майже повністю, інші простежуються у фрагментах. Кільки з них відреставровані й одкриті для відвідувачів. Решта чекає свого відновлення.
– Широкий загал людей знає про це?
– На жаль, ще ні, але кількість тих, хто відчуває справжню сутність Дніпрового материка, невпинно збільшується. Істинна Хортиця, з системою святилищ та шістьма курганними групами, розташованими серединною острова, з півночі на південь, уздовж древнього Скіфського шляху, виявляє собою унікальний сакральний осередок, рівних якому у світі немає. Люди ніколи не мешкали на острові осіло, а прибували сюди, аби віддати шану Всевишньому, заодно й наснажитися позитивною енергетикою. Острів – це гігантський Храм Просто Неба, а в храмі не можна мешкати осіло, або ж як у тому готелі, звідси – нагальна потреба відселення 1,5 хортичан. Ця проблема гостро постала з тих пір, як острів оголосили заповідним (1965р.), особливо ж посилилася вона за президентства Віктора Ющенка, та сьогодні, схоже, проблему зняли з порядку денного, позаяк на Хортиці замешкав навіть нинішній генеральний директор Національного заповідника, чого не наважився собі дозволити жоден із семи його попередників!
– У тому відселенні є сенс?
– Ще й який! По-перше, заповідний статус острова не передбачає (і не допускає!) існування на його території комунального осередку, залізничного вузла, могутньої лінії електропередачі, діючих кладовищ, розважальних закладів тощо. По-друге, господарча і виробнича діяльність пригнічують сакральну сутність острова, подекуди зводячи її нанівець. Хортицю давно слід звільнити від усього зайвого, що шкодить його заповідній і заповітній сутності – це нагальна вимога самого нашого Буття.
– Про це розповідається у Вашій книжці?
– Про це я в ній вкотре нагадую, а широко розповідаю про те, як накопичувався матеріал про сакральну хортицьку сутність: через археологічні дослідження та шляхом багаторічних власних спостережень.
– Ви сказали, що на Хортиці люди ніколи не жили осіло, то як же тоді розглядати ряд поселень доби бронзи, скіфського часу, та навіть ті ж запорозькі зимівники, виявлені й досліджені на острові археологами?
– Ті поселення, навіть з огляду на час їхнього існування, – доволі крихітні, відтак були прихистком не для звичайних мешканців, а для жерців, для охоронців сакрального осередку. Цього правила люди дотримувалися упритул до ХVIII століття, коли Катерина II, скасувавши Січ, зокрема, Підпільненську, або Нову (нині тут розташувалося село Покровське Нікопольського району), ледь не примусово поселила на Хортиці 18 менонітських сімей із німецького міста Данцига. Проте щастя на священному острові поселенців не спіткало, і 1916 року меноніти продали Хортицю Александровській (Запорізькій) міській управі. Не вельми комфортно почувалися і почуваються на сакральній землі також необачні мешканці наступних часів. Але це – тема окремої розмови.
– Питання про сакральну сутність усієї території Хортиці перебуває лише в межах аматорських пошуків? Наприклад, от Ви – письменник, публіцист, а не фаховий учений…
– Уперше термін «острів святилищ», підстеливши під нього необхідну доказову базу, я вжив у своїй у книзі «Я вибираю Хортицю », яка побачила світ дев’ять літ тому, і за цей час не пролунало жодного спростування ні від кого, хоча у своїх статтях та інтерв’ю я постійно й послідовно розвивав тему хортицької сакральності, підсилюючи її все новими й новими фактами. Натомість, 2012 року вийшла збірка НАУКОВИХ статей «Сакральна географія і феномен паломництва », у передмові до якої її редактор та упорядник, докторант Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, кандидат філософських наук Ю.Завгородній зазначив: «Якщо раніше острів вважався історичною пам’яткою, пов’язаною головним чином із запорозьким козацтвом, то після археологічних досліджень, завдяки яким на Хортиці було виявлено і реконструйовано низку святилищ доби бронзи, він став сприйматися островом святилищ (виділено мною. – К.С.), сакральним топосом, витоки якого сягають щонайменше III-II тис до н.е.» Прекрасна фраза, глибока думка, і, напевне, вона виглядала б іще прекраснішою і відчувалася б іще проникливішою, якби її автор – професіональний учений – зважився назвати суто аматорське джерело, в якому та думка народилася .

2013 р.

 

 

До слова…
Спілкуючись із Хортицею, я нікому й нічого не протиставляв і не протиставляю. Бо є об’єктивна реальність, і нікуди від неї не дінешся, нічим не затулишся. Хіба що – зашморг на шию…
Особисто для мене Хортиця була і є вкрай необхідним ДОПОВНЕННЯМ до мого основного життя. А воно, оте основне, як би ми не хитрували, як би не філософствували, на яких би мудреців рішуче не посилалися, у всіх у нас саме там, де димлять заводи, деренчать трамваї і де причаївся абсолютно «мирний атом»… І я б дуже хотів, аби Хортиця стала таким же доповненням до життя інших людей. Для всіх. Без виключення. Стала тим додатком, без якого наше узвичаєне існування повноцінним називатися не може. Як такого досягти не лише «щасливим» одинакам, а й мільйонним масам? Над цим питанням б’юся майже стільки, скільки пам’ятаю себе, та в далекому 1981-му воно раптом постало переді мною особливо гостро, разом із тим начебто аж наблизившись до відповіді.

 

 

Вересень 2014 р. Віце-прем’єр-міністру,
міністру культури і мистецтв України
Кириленку В.А

Вельмишановний В’ячеславе Анатолійовичу!
У березні 2005 року наказом тодішнього міністра культури і туризму О.В.Білозір, за поданням представників майже всіх політичних партій, наявних у Запоріжжі, я був призначений генеральним директором Національного заповідника «Хортиця». За час мого перебування на цій посаді (з березня 2005-го по жовтень 2007 рр.) заповідник першим в Україні отримав Державний акт на право постійного користування усією землею Хортиці та прилеглих островів; була зміцнена охоронна структура заповідника, що припинило браконьєрство; розпочато берегоукріплювальні роботи; створено меморіально-туристичні комплекси «Тарасова Стежка», «Протовче», «Скіфський Стан»; збудовано історико-культурний комплекс «Запорозька Січ»; відремонтовано (вперше за 24 роки) адмінприміщення та приміщення Музею запорозького козацтва; висаджено 3000 дерев і кущів; вперше в Україні розпочато масове відновлення курганів; розпочата реакліматизація ховраха та байбака; виведено із сільгоспобігу близько 200 га орної землі; проведено ряд археологічних досліджень; видано близько 20 видів друкованої продукції про Хортицю (світлини, буклети, карти, альбом, книжки); за підсумками Всеукраїнської акції «Сім чудес України» (2007) переможцем визнано Хортицький заповідник. Особисто я – автор дев’яти книжок про легендарний острів: збірка ліричних замальовок, путівник, історико-публіцистичне дослідження, літературно-художнє дослідження, роман, есе.
За свою роботу нагороджений медалями «За розвиток Запорізького краю», «Мистецький Олімп України», медаллю та Почесною Грамотою Верховної Ради України.
Нажахані такими успіхами запорізькі владці (вони в усі часи гальмували розвиток Хортицького заповідника), домоглися мого незаконного усунення з посади: наказ про це тодішнього міністра культури і туризму України Ю.Богуцького за №571/0/17-07 від 4.10.2007 року містив у собі цілу низку порушень Закону. З моєю історією добре обізнаний народний депутат Микола Томенко, а також Ваш перший заступник Ігор Ліховий, які можуть дати додаткову інформацію.
Справа про моє поновлення на посаді мала розглядатися у Печерському районному суді м Києва. Аби я не міг їздити до столиці на судові засідання, проти мене порушили низку кримінальних та цивільних справ. Кількарічна судова тяганина кінчилася тим, що, за рішенням однієї із штучно сфабрикованих цивільних справ, на все моє нерухоме майно з травня 2013 року накладено арешт, а з моєї пенсії на користь держави вираховується щомісячно 20% (загальна сума моєї «заборгованості» складає майже 71000 грн).
Така плата за все, що я зробив для Хортиці.
Оскільки у важкій фінансовій скруті я опинився не з власної волі, не через недбалість, або ж у результаті порушень закону, то звертаюся з проханням до головного культурологічного осередку країни. І прошу не фінансової допомоги, а сприяння в реалізацїі залишків накладу моїх романів (до речі, високо оцінених не лише читачами, а й фахівцями) «Інспектор Хорс» (140 примірників, кожен вартістю 25 гривень) та «Ойкумена» (300 примірників, кожен вартістю 35 гривень). У першому романі розповідається про моє драматичне директорство на Хортиці (час від часу роль оповідача перебирає на себе собака по імені Хорс), а в другому вперше в історії вітчизняної літератури детально, із максимальним використанням історичних першоджерел викладається все про похід перського царя Дарія І Гістаспа на скіфів.
Чекаю на допомогу. З повагою…

Примітка. Листи такого ж змісту було надіслано голові Українського Фонду культури Олійнику Б.І., голові Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України Княжицькому М.Л., голові Національної спілки письменників України Сидоржевському М.О., голові Товариства «Україна – Світ» Драчу І.Ф. та в Конгрес Українських Націоналістів. Український Фонд культури разом із націоналістами та рідними братами-письменниками відмовчалися. Од Княжицького надійшло популярне письмове роз’яснення, що «питання, з яким Ви до нас звернулися, не входить до компетенції Комітету з питань культури і духовності»; а поет Іван Драч (до речі, справжнє прізвище Сушко), поспівчувавши по телефону, сказав, що помогти не можуть, позаяк самим нічим платити навіть за оренду приміщення Товариства. Мінкульт теж ухилився.

 

 

5.09.15 р. « Cлово Просвіти»,
головному редакторові Л.В.Голоті

 

Шановна Любове Василівно,
дорога Любо !
Слово честі, наша просвітянська газета – єдина на вітчизняному інформаційному просторі, яка з підкреслено зворушливою увагою ставиться до моїх «дописів» та ще й упродовж більше ніж цілого десятиліття; а її головний редактор – єдиний із українських керівників друкованих ЗМІ, якому притаманна послідовність і шляхетність у спілкуванні з авторами видання. Особливо гостро відчув я це на собі у надзвичайно складний період свого життя, коли мене брутально витурювали із Хортицького заповідника. Кажу про це щиро і без жодного запобігання. І я вдячний тобі за все, зроблене для мене. Так, мої численні публікації на сторінках «СП» нічого в моєму житті на краще не змінювали, та й не розраховував я на таке. Головне – виливав душу, міцнив себе й водночас розповідав людям, як воно було насправді. А це – немало!!! Наші «полум’яні рядки» не покращують світ з часів Гомера ні на граминку – треба це мужньо визнати – проте, щонайменше, допомагають нам триматися в ньому (світі). І я жодним чином не образився (навіть не думав!), що запропоноване мною інтерв’ю викликало твоє сум’яття (що справа до опублікування не дійде, я відчув уже в першій нашій телефонній розмові), бо є те, що називається інформаційним процесом і те, що величають редакційною політикою. Плюс – особистий смак головного редактора. Як керівник друкованих ЗМІ із 18-річним стажем, я знаю, що це таке і завжди з цим погоджуюся. А тому вдався до цього листа, щоб тільки пояснити мій намір публічно відгукнутися на ювілей заповідника, не більше.
Я певен, що ти, Любов Василівно, давно помітила: я ніколи не надсилав до «СП» замовних, для когось необхідних, словом, тенденційних речей. Все – щиро і, даруй уже мені мою нескромність, доказово. Інакше й бути не може. І я б прийняв будь-яку твою правку, скорочення тощо, проте ніяк не міг і не можу допустити, щоб з приводу оприлюднення-неоприлюднення моїх речей з кимсь консультувалися! Тим паче, з «людьми нагорі», зокрема із такими добродіями як два Ігорі – Артюшенко та Ліховий . Безумовно, обидва – непересічні особистості, мають на своєму рахунку чимало видатних чеснот, інакше не потрапив би перший під склепіння Верховної Ради, а другий – у перші заступники головного «культурника» країни. Але!.. Обоє не мають права, БО НЕЗДАТНІ, давати необхідні коментарі чи консультації з приводу того стану, в якому перебуває сьогодні Хортиця. Бо – перший ще не має досвіду в цих речах та обсягу відповідної інформації, а другий – по-перше, через послідовну й переконливу відсутність особистої політичної волі давати такі коментарі, бо завжди орієнтується не на істину, а на власні кар’єрні інтереси; а, по-друге, знов-таки, не знає Хортиці, бо знати бажання не має. Повір, дорога Любов Василівно, я усвідомлюю, що кажу: усім відомі «набутки» Ігоря Дмитровича на посаді керівника Канівського заповідника та міністра культури (2006-2007 р.р.), і моє тісне спілкування з ним у той час дають мені право стверджувати це. Отже – не хотів би я, щоб долю того, що я пишу, вирішували такі люди, котрих я щойно згадав, бо не ті вже штанці ношу. Бо в такому місці я народився, так мене виховували батьки, такої лінії поведінки намагаюся дотримуватися. ПОПРИ ВСЕ! Будь інакше, Любов Василівно, то прогулювався б сьогодні Кость Іванович по Печерських пагорбах у теплому товаристві… Власне, не буду уточнювати. Все й так ясно. Проте я ні на що не нарікаю, бо своїм життям… Не скажу, щоб ущерть задоволений, але приймаю його таким, яким воно є. Не безоглядно приймаю, а рівно на стільки, щоб поважати себе і вважати своє перебування на цьому світі поки що доцільним.
Що ж до самого інтерв’ю, то кілька місяців тому я наказав собі жодним словом не прохоплюватися про Хортицю у контексті 50-річчя заповідника. З одного боку через те, що, як мені підказували, це не зовсім коректно (важко уявити, щоб, скажімо, Ющенко публічно оцінював президентство Порошенка та нинішній стан справ в Україні), а з іншого – скільки вже можна! На мені що, світ клином зійшовся? Де славнозвісна асоціація «Захистимо Хортицю!»? Де незалежна громадська організація «Запорозькі святині»? Де, зрештою, товариство «Просвіта» і ще нескінченна вервечка виключно НЕЗАЛЕЖНИХ (і – лише!) національно-патріотичних громадських структур? Сплять? Ні! Їх немає. У природі їх не існує. У ЖИВІЙ природі, мається на увазі. Всуціль – більш-менш вправна імітація діяльності, точніше – животіння, через якісь «круглі столи», наради, семінари, звіти, заяви тощо. Тобто, всуціль – теорія навіть без натяку на практику. Так було 20, 30, 40 літ тому, так є зараз. Саме тому, 1986 року, коли над Хортицею нависла загроза спорудження нових мостів через плавні острова, за моєю ініціативою був створений «Комітет з Хортиці» – перша в Україні, як тоді казали, неформальна організація. Бо іншим структурам – партії, комсомолу, профспілкам, піонерській організації тощо – Хортиця була, вибач, «до лампочки». І ми тоді перемогли: мости нині зводяться поруч з існуючими, від чого шкода Хортиці гранично мінімальна. А наш «Комітет»? Після перемоги він розпався, бо я перестав ним керувати через свою глибоку нелюбов до громадсько-політичної метушні, спадкоємців же не знайшлося.
Спадкоємців не виськалося не лише у справі керівництва неформальною структурою, а взагалі стосовно опікування долею заповідною острова. Ніхто Хортицею не переймався. НІХТО! Навіть працівники самого заповідника, бо Держава(!) того від них не вимагала. І не вимагає. Така у нас ментальність, яка, до речі, за добу незалежності, лише зміцніла. Саме через це, період з 1989 року (коли комітетники перемогли) і до квітня року 2005-го (час мого приходу в заповідник) в історії Хортиці позначився дрімучим застоєм. Розбуркувати його довелося мені, і ти вже вибач мені за нескромність. Вся країна знає, що упродовж 2005-2007 р.р. нами на Хортиці зроблено більше, ніж за всі попередні і наступні роки існування заповідника. Чому? Питання просте і в той же час – не зовсім. А чого в самій Україні, упродовж майже чверті століття її незалежності немає жодних суттєвих позитивних зрушень? Чому спотворили музей на Чернечій Горі? Чому сплюндрували музей Т.Г.Шевченка в Києві? Трапилося це очах цілої низки НЕЗАЛЕЖНИХ громадських структур, серед яких найяскравіші – ВУТ «Просвіта», Український фонд культури, Товариство «Україна і світ», Національна спілка письменників України. Згадую їх, бо в часи жахливого тиску на мене як гендиректора НЗ «Хортиця», я слав листи керівникам цих структур, волав бодай про моральну підтримку, а у відповідь – мовчання.
Мене, Любов Василівно, тоді елементарно здали. І це ще не велика біда – здали Хортицю.
Я б дуже хотів, дорога Любо, бути правильно сприйнятим, особливо зараз, коли наважився сказати, що мимоволі виникає думка, буцімто упродовж останніх 40 літ усі оздоровчі сплески в розбудові Хортицького заповідника пов’язані виключно з моєю грішною персоною. Згоден, звучить, м’яко кажучи, дивно, але заявляю про це не на увесь світ, а лише тобі, так би мовити, по секрету. Бо так воно і є.
Що це? Карма? Доля? Примха Всевишнього? Я багато міг би розповісти вельми цікавого з цього приводу, що межує з містикою, але іншим разом.
Ні, К.Сушко не втратив почуття реальності і не зазнався. Просто мені набридли всілякі підозри, малодушні зауваження та коментарі, викликані недовірою до мене, а почасти й заздрістю. Вгамуйтеся, шановні! Зверніться просто до фактів, роздивіться їх як здалеку, так і зблизька, і тоді все стане на свої місця.
Подібне відбувається не лише з Хортицею. Дорога, Любо, назви мені, будь ласка, хоча б одного державника, хто б по-справжньому робив щось для України і залишався на своїй посаді. Немає таких. На жодному з напрямків і за всіх президентів! Хіба що залізничник Георгій Кирпа взявся було за справу… Але де він зараз? Та, де й Вадим Гетьман із В’ячеславом Чорноволом, Анатолієм Єрмаком…
Отож…
Через те й не витримав. Спершу зателефонував тобі, повідомивши про намір підготувати з хлопцями інтерв’ю, а тоді й підготували. І ти вже вибач, немає в моїх відповідях жодної жалісливості, як ти чомусь зауважила. Одна лише чітка констатація фактів. Некоректно оцінювати роботу наступника? Це там, «за бугром» некоректно, де панує верховенство права, де існує висока культура особистих і посадових стосунків, а в нас, де про це ми навіть уяви не маємо, не до поведінкових тонкощів, а тим паче цнот. Я рік мовчав. Два. Три. П’ять. «Коректно» мовчав, з невимовним болем спостерігаючи, що витворяють із Хортицею. Гадав, ось-ось помітять, бо хіба ж я один… І таки помітили! Зокрема, послідовний і полум’яний український патріот Микола Томенко, вкупі з колишнім «губернатором» Запорізької області Юрієм Артеменком завітавши якось на Хортицю, «несказанно умилились», уздрівши там дивовижну підсвітку, виконану в кольорах національного прапора. Як зворушливо! Як патріотично! Все. Дві з гаком тисячі упосліджених гектарів території заповідного (!) острова – зарослі амброзії, циклахени, сміттєзвалища, побиті гусінню сади – столичні гості не помітили. Позаяк дивилися не в той бік. Тож і вирішив «висунутися». Бо муляє. Бо гостро відчув і відчуваю: мовчати не можу, не маю права. МЕНІ мовчати НЕ МОЖНА! Навіть коли це «некоректно».
А ти кажеш «жалісливий тон»… А що – сміятися? Хіба на кутні, що після всього, зробленого за моєю ініціативою для Хортиці, я сьогодні, згідно рішення замовного судилища, отримую жалюгідну пенсію, до того ж п’яту її частину щомісяця вираховують «на користь Державі». Водночас – не знятий арешт із усього мого майна, поки «борг» не сплачу»… А це – ще вісім років!
Дорога Любо, в якій країні ми живемо? Є в нас, скажімо, творча солідарність? Отримав я на горіхи за те, що занадто ревно взявся розбудовувати Хортицький заповідник, тож звернувся за допомогою до «побратимів по перу»: будь ласка, скиньтеся, хто скільки може, бо не сам «через свою дурість» потерпаю – у мене сім’я. Жодної реакції. Написав до керівництва НСПУ, ВУТ «Просвіти», Українського фонду культури, Товариства «Україна і світ», Міністерства культури, Комітету Верховної Ради з питань культури: будь ласка, допоможіть (за собівартістю!) розповсюдити залишки накладу книжок «Ойкумена» та «Інспектор Хорс», бо запорізькі книгарні відмовляються їх продавати (власники магазинів – громадяни Рос. Фед.) Дві організації відгукнулися відписками, які без брому читати не можна, а решта шляхетно промовчали (в тому числі й рідна НСПУ). Щоправда, на якісь там варіанти натякало по телефону керівництво спілки, але зиску не було жодного.
Що в таких випадках роблять нормальні люди? Правильно, гордо мовчать. Я ж вирішив «спустити пару» через посередництво вже відомого інтерв’ю ПІСЛЯ ВОСЬМИРІЧНОЇ «КОРЕКТНОЇ» МОВЧАНКИ! Бо переконаний: у моїх відповідях не особисте, а ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКЕ. Але говорити про нього після консультацій зі спеціалістами, штибу Артюшенко –Ліховий… То вже, пробач, занадто. Колись мене змушували узгоджувати окремі мої публікації з енциклопедично обізнаними працівниками Запорізького обкому КПУ, але той час нібито канув у Лету, повертатися ж до нього, принаймні, у контексті власного життя, бажання не маю.
Оце й усе, дорога Любове Василівно. Даруй, якщо різкувато. Особисто до тебе – жодних претензій, всуціль нарікаю на нашу перманентно «буремну» дійсність.

2015 р.

 

 

До слова…
А Хортиця все розгорталася і розгорталася переді мною величним, незнищенним материком. І то – з одного боку. Щедро повнилася моя унікальна скарбничка емоційних вражень і конкретних фактів, та в результаті не забарився той час, коли я впевнився, що не така вже вона й розгониста – природна сутність острова. Вона виявилася зморщеною, стиснутою, зіщуленою до крихітних розмірів. Марно шукати її в садах та на городах, немає її ні на господарських подвір’ях, ні за парканами санаторіїв із профілакторіями. Ледь-ледь заявляє вона про себе хіба що на денцях деяких урочищ, балок, а постійний притулок, більш-менш надійну схованку від злого ока хортицька сутність знайшла у плавневих нетрях. Мов те чарівне яйце, в якому голка, а в голки тендітне вістря…
Завдання полягає в тім, як розправити, оздоровити оту символічну природну хортицьку сутність, як розвинути її, розлити, розгорнути по всіх плавнях, по всьому острову, аби хоча б на крок наблизити її до свого первісного стану. Без ніяких утисків для людей, без жодних втрат для них, навпаки, – для їхнього ж блага.

 

 

Вересень 2015 р. Колективу працівників
Національного заповідника «Хортиця»


Шановні панове!
Щиро дякую за те, що привітали мене з 50-річчям створення заповідника, водночас вибачайте, що не можу привітати вас із тим же. А все через те, що, на мій погляд, переважна більшість із вас, укупі зі своїм керівництвом, фактично – за наслідками своїх діянь – не є працівниками заповідника, а виключно – Музею запорозького козацтва та ІКК «Запорозька Січ». Як і до 2005 року, зусилля колективу переважно спрямовуються лише на ці об’єкти, в той час, як левова частина території залишається без уваги. Відрадно, що за останні роки употужнився потік туристів, але, шановні панове, ви маєте усвідомлювати, що люди при цьому прагнуть переважно на ХОРТИЦЮ, де, попри все, збереглися неоціненні природні осередки. І вони їхатимуть туди й надалі, незважаючи на те, який вигляд має сьогодні УВЕСЬ острів, бо, наївні, не відають, яким належить йому бути в статусі НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВІДНИКА.
Що сьогодні знаходять на Хортиці численні її відвідувачі, окрім уже названих Музею та декоративної «Січі»? Зокрема:
– розбиті шляхи;
– дрімучі зарості амброзії, циклахени, лободи й щириці;
– сміття на місці знесених будівель;
– занехаяні аншлаги, в тому числі й з написами «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!»;
– не облаштовані автостоянки;
– самобуд;
– бігборди з рекламою, яка не позиціонує заповідник;
– цілу низку різноманітних структур, які до заповідника не мають жодного стосунку;
– захаращені сушняком лісосмуги;
– побиті шкідниками старі сади;
Чому не використовуються як слід, створені вісім років тому такі туристичні об’єкти, як «Протовче» та «Скіфський стан», котрі проникливо репрезентують не лише глибину вітчизняної історії, а й її тяглість? Зокрема, «Скіфський стан» доведений до жалюгідного СТАНУ: бур’яни, на місці ділянки відновленого степу виросли кущі й дерева, через унікальний об’єкт цього року відкрито рух транспорту, спаплюжені копії знакових раритетів, не ремонтується під’їзний шлях та автостоянка, на об’єкті цілодобово чергує лише один охоронець…
Я перерахував далеко не все, що мав би перерахувати, але й цього досить, щоб заявити: фактично Хортиця повністю не відповідає своєму гучному титулові. Отож, бажаю всім якнайшвидшого усвідомлення, що Національний заповідник – це 2386 гектарів суші, а не крихітний клаптик, на якому розташований адміністративний будинок і те, що притулилося поруч

2015 р.

 

 

До слова…
У моєму розпорядженні були тільки слово. На початку 1982 року газета «Индустриальное Запорожье» погодилася друкувати мої ліричні замальовки під рубрикою «Наедине с Хортицей»: фото в супроводі коротенького тексту в межах 70-100 рядків. Щосуботи більш ніж двохсоттисячним накладом газета розносила мої «наединки» по всій області, і резонанс нагодився неочікуваний. Вдячні читачі дзвонили до редакції й мені додому, писали листи.
Мого полку прибуло. Тисячі, десятки, сотні тисяч людей – я відчув їх на відстані. Звісно, усі вони не кинулися ловити на Хортиці браконьєрів, чи, принаймні, збирати там сміття, проте я відчув: у цьому світі я не один. У своїх почуттях до бідолашного острова я не сам. Наодинці з Хортицею я лише фізично, а подумки – разом із багатьма. Усвідомлювати це мені було вкрай необхідно, позаяк моє захоплення, чи як кажуть, хоббі, тоді вже вийшло за межі одного лише захоплення. Воно все частіше стало нагадувати «виконання обов’язків», звалених на мої плечі добровільно. Хоббі поступово ставало роботою – справжньою, копіткою, інколи вкрай виснажливою, а то й небезпечною. Усе частіше, збираючись на Хортицю, я вже не переймався солодким передчуттям благодатних змін тамтешньої обстановки, а методично ставив перед собою конкретні завдання.

 

Звитяги і муки Хортиці

(«Літературна Україна», 1.10.15 р.)

 

Письменник і публіцист лауреат премії ім. Івана Франка Костянтин Сушко проблемами Хортиці займається близько сорока років. Про легендарний острів видав 9 книг і опублікував більше 200 статей і нарисів, до того ж упродовж 2005-2007 років працював генеральним директором Національного заповідника «Хортиця» (НЗХ), який днями відзначає своє 50-річчя. Через це саме нашому колезі ми вирішили задати кілька запитань .
–Костянтине Івановичу, вся Україна знає, наскільки результативним, а, мабуть, через це й драматичним виявилося Ваше директорство. Напередодні ювілею у Вас є що сказати стосовно Хортиці?
– Є, і багато чого. Та буду гранично лаконічним, аби на тлі загального гнітючого мовчання, яким огорнуті сьогодні проблеми НЗХ, не виглядати найобізнанішим, і подаю голос лише тому, що до мене звернулися.
– Хортиця Вас більше не цікавить?
– Хортиця в мені на все життя, це моє глибоко особисте, і я не хотів би особистим підмінювати загальносуспільне.
– Не зовсім зрозуміло…
– Що ж тут розуміти? Заповідникові виповнюється півстоліття, а набутків, як кіт наплакав. Зокрема, упродовж останніх восьми літ його «розвиток» позначається переважно всілякими шоу та райдужними (перманентно нездійсненними) прожектами керівництва. При цьому ніхто не звертає увагу на просту й очевидну річ: Національний заповідник «Хортиця» – це, насамперед, найбільший острів на Дніпрі разом із кількома прилеглими острівцями та 16-гектарною ділянкою на правому березі Дніпра. НЗХ – це неоціненні ділянки цілинних степових, лісостепових, байрачних ділянок, залишки унікальних плавнів, а разом із цим – досі не прибрані сади, побиті шкідниками, поля й городи, мережа штучних лісосмуг, забитих сушняком, залізниця, шосе, два мости (і ще два будуються), кілька кладовищ, де ніяк не можуть навести ладу, діючий сільськогосподарський осередок, зрештою, житловий комплекс мало не з двома тисячами мешканців і т.д. й т. ін. На цьому тлі майже всі зусилля колективу з півтори cотні чоловік сконцентровані в Музеї історії Запорозького козацтва (зміст якого, до речі, не зовсім відповідає своїй назві) та в історико-культурному комплексі «Запорозька Січ». Тобто необхідна увага до майже 2500 гектарів, що складають площу заповідника, підміняється популістськими клопотами на кількагектарних ділянках, де зосереджені Музей і «Січ».
– Але ж, подейкують, за останні роки на Хортиці збільшився потік туристів.
– Якщо так, то й добре! Проте, що бачать там люди, окрім стилізованої козацької столиці та Музею, який, до речі, після деcятирічного (!) ремонту закрили, бо в ньому, як почав за шостого директора (понад десятиліття тому) протікати дах, так протікає й досі? Це – питання з питань. Туристів по острову, довжина якого дванадцять кілометрів й ширина в середньому два з половиною, масово не возять.
– Яа-а-ак!
– А отак! Переважна-переважна частина туристичного потоку спрямована до «Січі» і донедавна – до Музею. Ще – до так званого «Кінного театру», але «театр» – структура приватна, яка не має нічого спільного із розвитком саме заповідного острова. То чисто комерційно-розважальна установа, законність перебування на острові якої, за мого директорства, юридично не була доведена, і куди місцеві спритники від науки, либонь, для більшого «екстріму», притулили ще й московське військове експериментальне суденечко першої половини ХVІІІ століття, яке вперто подається під виглядом козацької «чайки». Отож, і думаю: можливо, в мене просто занадто особисті, відтак хибні уявлення про наповнення заповідної Хортиці…
– Але ж усе зроблене на острові за Вашою ініціативою доволі високо оцінене.
– Я діяв у руслі генерального плану розвитку заповідника, де, зокрема, зазначалося: збереження і відтворення природних ландшафтів, притаманних півдню України; створення меморіальних об’єктів, пов’язаних із історією острова. За точність формулювання не ручаюся, але суть першочергових завдань була саме такою. Кажу «була», бо я не бачив генерального плану в його сьогоднішньому вигляді, отож, не знаю, про що там ідеться.
– Відчуваєте, що можуть бути розбіжності?
– Не можу стверджувати, але мені не зрозуміло, чому заповідник нині не розвивається в тому напрямку, який було йому задано 8-10 років тому, адже всі наші тодішні, як кажуть, напрацювання, ніхто ні опротестував і не перекреслив!
– І з чого ж Ви починали?
– Проблемами Хортиці упритул я займаюся з 1976 року і невдовзі дійшов висновку, що розвиткові заповідника заважають три речі: 1.Комуністична заідеологізованість. 2.Музейний синдром. 3. Низький світоглядний, загальноосвітній та кваліфікаційний рівень працівників заповідника. З першим, гадаю, зрозуміло, і після 1991 року він офіційно відпав. Друге означає, що всі люди, за незначним виключенням, формально називаючись співробітниками заповідника, фактично виконували обов’язки працівників Музею історії запорозького козацтва. Третє випливало з другого. Фактично заповідник асоціювався з Музеєм, котрий разом із прилеглою територією вбирає усього кілька гектарів, у той час як рештою території – майже 2500 гектарів – ніхто результативно не займався. Невипадково тодішній міністр культури і мистецтв України Оксана Білозір, приїхавши до нас уже на другий день мого перебування на посаді гендиректора і оглянувши зі мною острів, стурбовано запитала: «Костянтине Івановичу, і як ви погодилися очолити цей заповідник, адже – суцільна руїна!» (Зараз ці слова можна повторити).
Мене ж «руїна» не лякала, бо знав, що робити. Першого із трьох вище зазначених факторів на той час начебто вже не існувало, отож, активно взявся викорінювати другий. Не через посередництво «кадрової чистки» – різко робити цього не можна було – а шляхом облаштування території. За моїм глибоким переконанням, справжня заповідна Хортиця повинна триматися на двох китах: Земля і Мова. Земля – доглянута і відповідно оформлена, а Мова – тільки українська.
Вже наприкінці другого місяця мого директорства створили перший меморіально-туристичний маршрут «Тарасова Стежка»: місцину, де за переказами ходив Великий Кобзар, перебуваючи на Запорожжі влітку 1843 року, облаштували гранітними стелами з цитатами із Шевченкових творів, де згадується Хортиця і Великий Луг Запорозький. Ще за три місяці відкрили меморіально-туристичний комплекс «Протовче» у приплавневій зоні. Минув рік, і другий меморіально-туристичний комплекс, «Скіфський стан», прийняв перших туристів. Паралельно розгорнули берегоукріплювальні роботи на східному узбережжі острова, вели будівництво історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» (перших туристів прийняв у серпні року 2007-го), капітально відремонтували адмінбудинок і Музей історії Запорозького козацтва (вперше за 22 роки), відкрили пам’ятники Українській Писанці і Скіфському Казану, розпочали облаштування третього меморіально-туристичного комплексу, який мав репрезентувати добу бронзи, – «Світло Оріяни». Все це робилося під символічними грифами «Земля» і частково «Мова», а повністю принцип «Мова» ми втілили у написах на аншлагах (металевих щитах), розставлених по всьому острову, зокрема: «Дорогі друзі! Хортиця любить вас, шануйте Хортицю!», «Плекаючи Хортицю, ми зміцнюємо Україну», «Тихо – ви в храмі Природи…», «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!» – всього кілька десятків щитів. Все це, повторюю, схвально сприйняли не лише суспільство, а й чиновники з міністерства культури, свідченням чого є Почесна Грамота й медаль Верховної Ради України, медалі «Мистецький Олімп України» й «За розвиток Запорізького краю».
– Чому ж Вас так брутально – навіть не давши допрацювати шість місяців до завершення терміну угоди – прибрали з посади?
– Якщо коротко: можновладців нажахала навальність позитивних змін на Хортиці, які розглядали й досі розглядають острів у вигляді плацдарму для приватновласницьких зазіхань.
– Навіть сьогодні, після того, як, за Вашого директорства, заповіднику видали Державний акт на право користування усією землею Хортиці та прилеглих островів?
– Навіть, і це – окрема розмова. Особливо нажахало владців, що руйнуючи «музейний синдром», я створив штатний загін охоронців у складі 30 чоловік, і то була лише перша черга. Повністю загін мав складатися з півсотні осіб, оскільки без мобільної охорони заповідник у межах потужного індустріального міста функціонувати не може. Підбирав людей особисто я сам. Насамперед, – знання української мови, далі – освіченість, зовнішність, добра фізична підготовка. Хортицю, за моїм глибоким переконанням, мали охороняти не такі собі колгоспні сторожі, а рейнджери європейського зразка. І не лякати відвідувачів усілякими заборонами, не погрожувати, а роз’яснювати, допомагати збагнути Хортицю, за необхідності навіть провести екскурсію, надати медичну допомогу, і вже, на крайній випадок, застосовувати силу.
Уже впродовж перших шести місяців, завдяки службі охорони, ми повністю покінчили з браконьєрством на суші, і значно обмежили його на озерах у плавнях. На острові цілодобово й цілорічно працювали три круглорічні стаціонарні пости: біля плавнів, на «Скіфському стані», при в’їзді на основну територію заповідника. Я замовив проекти трьох автостоянок, де відвідувачі залишали б своїх сталевих коней під нагляд наших охоронців, а не гасали б по всьому острову, винищуючи дорогоцінні залишки Першостепу, але довести справу до кінця не встиг.
– А сьогодні?
– Той, хто мене змінив, ледь не з перших днів спробував послабити службу охорони, збираючись скоротити її щонайменше вдвічі, а на звільнені посади набрати наукових працівників. Лише моє особисте втручання зупинило спритника, та все ж свого ставлення до охоронців він не змінив. Зокрема, значно обмежив їм користування транспортними засобами, і сьогодні ті, хто чергує у плавнях та на «Скіфському стані», добираються до робочого місця – за 5-7 кілометрів – будь-якої пори року і за будь-якої погоди, пішки. Розрахунок, мабуть, був на те, що люди один за одним звільняться, але всі тоді лишилися на місцях, і сьогодні охорона працює, щоправда, у скороченому штаті, без належної уваги й необхідного вишколу, до того ж на «Протовчому» та «Скіфському стані» – у найвідповідальніших місцях заповідника – охоронці цілодобово чергують поодинці, у той час, коли їх має бути двоє. Отож, і міркую: можливо, сьогодні так і треба? Можливо, в Міністерстві культури і туризму змінилися критерії, за якими оцінюється наша найвизначніша Національна Святиня – Хортиця – і то лише я виявляю не зовсім молоду заклопотаність? Бо всі мовчать.
– Не може такого бути!
– Не може? Чому ж тоді, коли, за розпорядженням нового директора ліквідували значну частину щитів із проникливими написами українською мовою, ніхто й нізвідки йому не зауважив? У Києві не розуміють значення того, що за комуністів іменувалося наочною агітацією? А сам нинішній керівник заповідника? При мені від був моїм заступником з наукової частини і жодного разу – ні на офіційних нарадах, ні в приватній розмові – не виступав проти того, що робилося за моєю ініціативою. Навпаки, гаряче все підтримував, як, зокрема, створення «Скіфського стану» і лапідарія (зібрання стародавніх й старовинних кам’яних витворів). Чого ж тоді цей об’єкт до того занапастили, що цього року відновили через його територію автошлях (!) лише через те, що на узбережжі Старого Дніпра мешкає сім’я? Дивна річ, з 2006 року острів’яни спокійно користувався спеціально для них облаштованим об’їзним шляхом аналогічної довжини, а нині замість того, щоб нарешті домогтися законного виселення людей з території заповідника, пішли на такі блюзнірські поступки.
– Недогляд?
– Дуже сумніваюся. Мені взагалі незрозуміло, чому й досі не вирішена проблема переселення на материк мешканців із усіх острівних селищ, адже це з перших днів створення заповідника було завданням №1! Проблему зняли з черги денної? Мабуть, бо кілька літ тому на Хортиці поселився сам нинішній керівник заповідника, вчинивши те, що не міг собі дозволити жоден із його семи попередників.
До речі, в нашій розмові ніяк не можна обійти постать нинішнього директора і зовсім не через якісь мої особисті мотиви – їх немає! – а з огляду на особливості вдачі того, в чиїх руках опинилася Хортиця. Я добре знаю свого колишнього «зама», з підліткового віку він формувався на моїх очах як археолог і став доволі успішним фахівцем. Та разом із тим, у нього бракує цілої низки рис, якими має бути наділений керівник Українського Національного заповідника. Всі не перераховуватиму, оскільки невдовзі розмова про це відбудеться в іншому форматі, зараз же зауважу лише про кричущу відсутність у чоловіка почуття україноцентризму, а водночас і відчуття відповідного національного природного середовища. Коли я відчув, що на посаді не втриматися, офіційно заявляв, щоб «зама з науки» в жодному разі не призначали гендиректором. Мене підтримали всі інші мої заступники разом із головним бухгалтером, свою думку вони виклали в офіційному листі на ім’я тодішнього міністра культури Богуцького, але ніхто їх не послухав.
Те, про що я застерігав вісім літ тому, на жаль, справдилося: відновився «музейний синдром», острів занедбаний, у гурті працівників заповідника посилилося панування мови сусідньої держави, та й ментальність багатьох із співробітників особливим патріотизмом не відзначається; на додаток козацька церква в «Запорозькій Січі» віддана… московським попам ! Власне, може, так і треба? Може, правильно робило керівництво НЗХ, що цілих шість років не звертало уваги на пам’ятник Українській Писанці, який облущився, вицвів, територія навколо нагадувала смітник, і якби не виськалися невідомі добровольці, котрі яскраво розмалювали символ Українського Родоводу й Добробуту, його вже, мабуть, і ліквідували б? А Писанка – то ж лише частина колишнього нереалізованого задуму. Сюди після РАГСу мали приїжджати пошлюблені і за спеціальним, чисто національним обрядом, разом із оригінальним свідоцтвом отримувати благословення від Хортиці на довге й щасливе подружнє життя. Після нетривалого ритуалу – поїздка по Хортиці на тачанці, запряженою кіньми. При мені встигли зробити повідомлення в РАГСи, і бажаючих було море. Сьогодні ж про цей обряд ніхто в заповіднику й не заїкається. Як не знайшов реалізації також інший задум, на «Тарасовій Стежці». Пропонувалося батькам, дитина яких ось-ось почне ходити, привезти її на Хортицю і пустити «Тарасовою Стежкою». Все знімається на відео, яке потім вручається батькам разом із документом, згорнутим сувоєм і вкладеним у дерев’яний пенал, де зазначено, приблизно таке: «Сим засвідчується, що Петрик (Марійка) Стешенко (Майстренко, Січкаренко чи Гончарук…) свої перші кроки зробив(ла) на священній Хортицькій Землі, слідом за Великим Тарасом. Нехай щасливо стелеться…», і так далі. Після попереднього оголошення відгукнулися сотні бажаючих, але «Стежка» у цьому відношенні так і не запрацювала.
У занедбаному стані перебуває пам’ятник Скіфському Казану. Кажете, недогляд? Якийсь він дивно вибірковий… Прибрали добру третину щитів із українськими написами, а ті, що лишилися, виглядають жалюгідно. Свого часу я ставив питання, щоб на території острова не було жодного рекламного щита, напис на якому не пов’язаний із розвитком заповідника (надто – комерційного характеру), домігся зменшити кількість зайвих до трьох одиниць, а зараз їх тут десятки. Та ще й теплої пори року – численні торгівельні «точки», які так зворушливо вписуються в заповідний ландшафт!
Чого й досі з острова не прибрали так звані поля фільтрації – ганебний відстійник фекалій, хоча з цього приводу є постанова Кабміну?
Чому припинилося широке туристичне обслуговування на «Протовчому» і «Скіфському стані» – на об’єктах, що напряму репрезентують праукраїнську сутність?
Подібних «чому» – безліч, отож, і думаю: можливо, все пояснюється особливостями сьогоднішнього розвитку Хортицького заповідника, через що значна частина наміченого не зроблена? (Зокрема, не виконано саме те, що пов’язане з облаштуванням території: музей «Курган», туристичні об’єкти «Скіфський шлях» та «Козацький зимівник», автостоянки). Можливо, з цього приводу є відповідна вказівка згори? А якщо її немає, то чому ніхто не бачить, що з трьох визначень – Національний заповідник «Хортиця» – своєму змістові відповідає лише останнє? Скільки можна гратися в гучний титул, не наповнюючи його нашим, українським національним змістом? Привидами в музеї, галасом навколо «Святославового меча», нескінченними заявами про створення музею судноплавства, навіть активним сприянням нашим захисникам на Сході не замінити турбот про ВСЮ територію острова. Бо є популізм, підміна понять, а є конкретна і постійна робота. Нехай би не розумів цього колишній партфукціонер Юрій Богуцький, упродовж кількох заходів, обіймаючи посаду міністра культури незалежної держави; нехай би не бачив очевидного його спадкоємець, масовик-затійник за покликанням Володимир Вовкун; звісно, що не мав відповідного відчуття «регіонал» Михайло Кулиняк… А куди ж сьогодні дивиться послідовний демократ, начебто випробуваний український патріот В’ячеслав Кириленко? Не встигає, бо навісили йому ще й віце-прем’єрство в галузі рідної культури, будь вона неладна? Так у нього ж є ще більш «заточений» на все національне перший заступник міністра Ігор Ліховий! Мало не два десятиліття керував чоловік Шевченківським Національним заповідником у Каневі, отож, либонь, «у курсі», чим саме має репрезентуватися українська культура… Чи Ігореві Дмитровичу не дає розвернутися безцінний досвід, набутий свого часу на посаді секретаря Канівського міськкому КПУ?
– Може, стосовно «торгових точок» – то вже занадто суворо?
– У жодному разі. Не про абсолютну їхню відсутність мова. Місце їм біля Музею, коло «Січі». Але це мають бути стаціонарні, відповідно облаштовані «точки», а не всілякі «лотки» й «палатки» з «Чернігівським», «Оболонню» або ж чимось міцнішим. Хортиця, за моїм глибоким переконанням, не місце для пересічних розваг, у неї інше призначення. До речі, за кількістю так званих торгівельно-розважальних центрів, ми на шість (!) порядків випереджаємо Францію, на дев’ять (!!) Німеччину, а про Голландію чи Швецію вже й не кажу, проте у культурному відношенні, стосовно тих же французів, німців, голландців чи шведів перебуваємо на стільки ж позицій, тільки нижче. Та й хіба, вирушаючи на побачення з легендарним островом на якісь кілька годин, не можна обійтися без хот-дога або ж пляшки пива? Приїхали на цілий день? Так візьміть із собою бутерброд. І не до набивання черева Хортиця має спонукати, а до зустрічі з Прекрасним – тут і «поголодувати» не зайве. Усе в психологічній налаштованості. Треба докорінно міняти нашу уяву про духовний відпочинок, надто, коли знову відчувається наступ на все українське. І нехай би відкрито, на Донбасі, а то ж спідтишка, зокрема, через тиху, але навальну підміну національного космополітичним.
– Що скажете в підсумку?
– Приступаючи до обов’язків керівника Хортицького заповідника, мій наступник, в одній із запорізьких газет самовпевнено заявив: «Зараз заповідника фактично не існує». І це після всього, зробленого на острові упродовж лише 2005-2007 років, не без участі автори заяви! Далі сказано: «Найближчим часом ми зможемо показати, що в заповіднику є справжній господар». Заяві вісім (!) років, отож, хотілося б уточнити: «найближчим часом» – це коли, і чим він займається отой нинішній господар, якщо, на думку заявника, він на острові дійсно є?
Десь у ту пору і я робив заяви. Зокрема, книжка «Бентежна Хортиця» (2008 р.), де я розповідаю про своє драматичне директорство, закінчується таким: не облаштувавши Хортицю ПО-УКРАЇНСЬКИ, ми НІКОЛИ не піднімемо самої України». Гадаю, коментувати ці слова немає жодної потреби.

2015 р.

 

 

 

До слова…
Хортицький досвід підказав мені, що наше суспільство найбільше потерпає саме від чиновників, за незалежних часів пойменовах державними службовцями. Дивовижні люди! Я чимало їх перебачив і чим глибше пізнавав, тим більше стверджувався на думці, що в цім світі по-справжньому не бентежить їх нічого, окрім наповненості власного шлунку і долі своїх, безпосередніх нащадків. До речі, до єдинокровних доньок, синів та онуків прив’язаність у них мало не патологічна, котра цілком компенсує їхню абсолютну байдужість, а то навіть узагалі приховану ворожість до інших, слід вважати, чужих, двоногих істот. Про справи суспільно-державні вже й не кажу. Через жагучу прихильність до різких, разючих суспільних контрастів, усе своє життя вони заклопотані не пошуками «друзів», а виявленням «недругів», а тому підкреслено вихваляються, що завжди «тримають порох сухим». Їхній «бронепоїзд» незмінно «стоїть на запасній колії», звідси – виплекана ними диявольська теорія про незатухаючу класову боротьбу на нашій, все ще на диво блакитній планеті. У царині політичних пріоритетів вони не стільки гнучкі, скільки безпринципні й безцеремонні, а тому їм удається все, за що б вони не взялися. (З їхньої точки зору, ясна річ).

 


З0.09.15р.
Невже «заказняк»?

Відгук на публікацію «Остров Хортица – неограненный алмаз Запорожья», Наталья Захарова, Юрий Василенко, Игорь Соколов, Юрий Жук (фото) – «Суббота плюс» від 24.09.2015 р.


Замість епіграфа
Кілька літ тому я дав собі обітницю
не втручатися у справи заповідника,
нічого не коментувати, нікому не зауважувати,
але публікації, штибу «…алмаза», окремі телесюжети
і дещо інше, змусили мене зняти з себе
власноруч накладене табу. Зовсім!
Тепер уже не мовчатиму…
Автор

Що можна сказати про «статтю» загалом? Невеселе враження. Зокрема, з огляду на стилістику й коректність, вийшло доволі незграбно. Нехай би молоді, ще не обпір’їнені автори, але ж поміж них – пан Юрко , начебто досвідчений і буцімто один із власників газети! Чи я помиляюся? Але ж читайте: «В середине ХХ века память о Запорожском казачестве, казалось, стерли с украинской земли», «варварски погребены величайшие памятники истории и культуры», «Лет десять назад на Хортицу свезли скифских «баб», «выселили первого человека»… А «заменили новоделом» – взагалі піжонська лексика бульварних листків, у «главной» же «газете Запорожья» слід було б написати «заменили копиями», і так далі… Не згодні? Вважаєте таке взірцем «високого штилю»? Тоді знаходьте час заглядати на сторінки інших видань, а не виключно «Субботы», яка затято виходить по четвергах, і вам дещо проясниться.
Пропускаю розлогий «історичний екскурс» – мляво, пересічно й відсторонено – перейду до суті. Позаяк матеріал готувався до ювілею НЗХ, то обов’язково слід було назвати всіх керівників заповідника, чітко, стисло й без епітетів сказавши про внесок кожного в його розвиток. Від першого, до речі, густо згаданого в тексті, й до нинішнього. Отож: А.Сокульський, Л.Яловець, Л.Юхимчук, О.Кириченко, О.Хрипко, Г.Кропивка, автор цих рядків… На восьмому, нинішньому керівникові НЗХ не варто було б наголошувати жирним шрифтом, оскільки це прозоро натякає на компліментарний, якщо не замовний, характер «розвороту».
На Хортицю нє свозілі «скифских баб» ні із Запорізької, ні з Херсонської, ні з Дніпропетровської областей. Як же було насправді? За моїм особистим розпорядженням, а також за моєю ініціативою та з моєю безпосередньою участю, з деяких навколишніх сіл Запоріжжя, за погодженням із органами місцевої влади, було доставлено на Хортицю близько сотні стародавніх і старовинних кам’́яних виробів: козацькі хрести, їхні уламки, ступи, жорна, корита, приворітні стовпи тощо, і лише – одну скульптуру, але не скіфського, а половецького часу, і не «бабу», а справжнього воїна. З-під міста Орджонікідзе (Дніпропетровщина), за згодою з київськими археологами, ми привезли фрагменти кам’яних закладок із скіфського поховання, кам’́яний ящик із дитячого поховання доби бронзи та дві кіммерійські скульптури, на яких чітко простежуються атрибути представників «сильної статі», ймовірно, воїнів. Усе це надбання було скомпоноване у вигляді Лапідарія, виставлене для огляду і є на сьогодні найбільшою в Україні колекцією старовинних і стародавніх кам’яних виробів.
У Лапідарії ж і на Хортиці взагалі немає аварскіх – ані кам’яних, ані дерев’яних, ані бронзових чи золотих – скульптур.
Державний акт на право постійного користуванння землею Хортиці, усіх прилеглих до неї островів та 16-гектарної ділянки в урочищі «Вирві» (правий берег) заповідник отримав 16 січня 2006 року, а не в грудні року 2005-го. Це стало, либонь, найбільшою нашою перемогою. Півроку разом із юрисконсультом заповідника Є.Прокопенком ми вели запеклу боротьбу з міськрадівським чиновництвом і перемогли. І прихована єхидна обмовка, що «лишь в ноябре 2007 года (за місяць, до речі, після мого звільнення. – К.С.) этот акт вступил в законную силу», гадаю, подана з нелегкої руки нинішнього гендиректора, аби бодай якось кинути ще одну тінь на свого попередника. Так, можливо, й запізно втупив той акт у силу… Але ж – вступив! І він діє сьогодні, от лише керівництво НЗХ не вміє використовувати його силу, як слід. І не моя в тім провина, що було деяке запізнення, а біда. Мене про такі тонкощі підступний юрисконсульт завчасно не поінформував, аби згодом було чим дорікати. Те стало одним із проявів інтриг, котрі густо плели навколо мене деякі мої тодішні «помічники» й «заступники».
Історико-культурний комплекс «Запорозька Січ» «начал работать» не «за последние годы». Цей об’єкт почав будуватися за директорства Г.Кропивки (2004), при ньому обсяг робіт був доведений до нульового циклу (див. чудове фото у книжці «Бентежна Хортиця», 2008 року видання). Невдовзі, через відсутність коштів, все зупинилося, тож довелося продовжувати мені. За кошти «Запоріжсталі» (майже 12 000 000 грн.), котрі ми разом із тим же юрисконсультом заповідника, упродовж кількох місяців, користуючись «ющенківською ейфорією», «вибивали» у металургів, будівництво «Січі» улітку 2005 року продовжилося. Наприкінці серпня року 2007-го (за два місяці до мого брутального звільнення з посади) «Запорозька Січ» прийняла перших відвідувачів.
«За последние годы» «экспозиция музея казачества» дійсно «обновилась», а от чи справді «значительно», можу лише припустити, оскільки зусилля нинішнього керівництва НЗХ майже на сто відсотків зосереджені на «ЗС» та Музеї запорозького козацтва (нині, до речі, не працює). Решта території острова та прилеглих земель – більше 2000 га – гендиректора, його замів, помічників та прибічників, мало цікавлять.
«Открылись многие привлекательные для туристов объекты и экскурсионные маршруты» – відверта брехня. За увесь час перебування мого спадкоємця на посаді гендиректора, тобто з осені 2007 року і до сьогодні (ВІСІМ років), на Хортиці не з’явилося жодного НОВОГО туристичного об’єкту. Мало того, створені за моєю ініціативою такі, дуже вигідні у справі пропаганди української праісторії меморіально-туристичні комплекси як «Протовче» (2005) та «Скіфський стан» (2006), схоже, вилучені із туристичної інфраструктури заповідника, оскільки масово туристів туди НЕ ВОЗЯТЬ! Мало того, «Скіфський стан», котрий ми збудували у найвищій точці Хортиці як би на противагу істочнику «крепкого «духа», щоб прискорити його ліквідацію, нині доведений до жалюгідного, вибачте за тавтологію, стану: окрім усього іншого, через нього улітку цьогоріч навіть відновили автомобільну дорогу! Збагнули суть глумливого парадоксу: замість того, щоб прибрати з благословенних (хоча й досі, на жаль, переважно упосліджених) хортицьких теренів відстійник – даруйте – лайна, залишають без уваги об’єкт, не лише надзвичайно вигідний у туристичному відношенні, а й котрий репрезентує нашу праукраїнську духовність!!! Випадково це? Ні. Маємо один із численних результатів відсутності у нинішнього керівника НЗХ не лише відчуття рідної землі, а й справжнього – а не показного мітингового! – національного духу. Бо за своєю ментальністю він доволі успішний (поки що) космополіт, а космополітам не можна довіряти НАЦІОНАЛЬНІ СВЯТИНІ.
«Поселение «Протолче» не вельми, як ідеться в газеті, «надежно скрыто под землей». По-перше, тому, що культурний шар розташований там зовсім неглибоко – в деяких місцях він майже на поверхні. По-друге, упродовж 1976-1980 років об’єкт досліджений археологом Т.Шевченко (тодішня працівник заповідника) та видатним археологом-розвідником О.Бодянським, який виявив його 1957-го, а не 1972 року, як уже вкотре збрехала читачам «главная газета Запорожья». Результати археологічних досліджень дали можливість говорити, що тут, неподалік Осокорового озера, десь упродовж Х, а то й навіть ІХ – ХІІІ століть, розташовувалося поселення озброєних людей – бродників, предтечі запорозьких козаків. Отож, у тому поселенні слід вбачати ознаки також предтечі запорозьких січей, через що вже наприкінці другого місяця мого перебування на посаді гендиректора, почалося створення своєрідного комплексу (завершено роботи упродовж 67 днів), який став і туристичним об’єктом, і охоронним форпостом одночасно. Цей об’єкт прикрив собою плавні, і саме його нинішній директор, либонь, з подання своїх грошовитих покровителів, на зорі власного «кермування» заповідником, збирався було, м’яко кажучи, перепрофілювати. Вам про це невідомо? Ви багато чого не знаєте, а якщо й знаєте, але вважаєте за краще промовчати, то не беріться витворяти «ювілейні спічі», аби не вводити людей в оману. Але це – між іншим.
Кілька літ тому я дав собі обітницю не втручатися у справи заповідника, нічого не коментувати, нікому не зауважувати, але публікації, штибу вашої, окремі телесюжети і дещо інше, змусили мене зняти з себе власноруч накладене табу. Зовсім! Тепер уже не мовчатиму…
Отож, бредемо далі.
Нікакіє власті нє дєлалі «новый Днепр судоходным» в «60-е годы» , як про це намагається віщати все та ж ваша газета. Протовчий брід у своєму, якщо не первісному, то звичному вигляді перестав існувати, починаючи з другої половини 50-років ХХ століття, внаслідок затоплення водами Каховського «моря». До речі, не так уже й щільно закритий він водою і землею, хіба що для археологів заповідника на чолі з гендиректором, які воліють вибирати дещо інші об’єкти для своїх досліджень, насамперед, ті, що пахнуть «сенсаціями» (зокрема, пов’язані з підводними пірнаннями, але про них – іншим разом).
Не «14 километров железнодорожного пути» «проложено» було по Хортиці в 1943-44 роках, а усього лиш близько 3-х.
Не на початку «2000 годов в городе начали говорить о том, что всех «островитян» переселят в другие районы», а ледь не з перших днів проголошення Хортиці заповідною. А в повний голос, – починаючи з першої половини 70-х років.
«В 2008 году выселили первого человека»… Суть не в тім, що пікантне словосполучення «первый человек» анекдотично натякає на прабатька Адама, а в тім, що фраза геть брехлива. Даруйте за нескромність (з цими словами звертаюся до тебе, пане Юрку, бо ти добряче набив собі руку, приписуючи мені всілякі «чесноти»), але скажу, що починаючи з 1976 року, ваш покірний слуга у своїх публікаціях про Хортицю, потихеньку подвигав владу зайнятися хортицькими «аборигенами», і ось 1987 року крига, нарешті, скресла, в чому, ще раз даруйте, вбачаю і свій посильний внесок: розпочалося виселення людей із хуторів Виноградник (близько двох десятків сімей) та Гвардійський (дві сім’ї). Загалом акція закінчилася 1988 року. Люди щиро дякували, в тому числі й мені, бо замість розвалюх, які пожирали гори дров і тонни вугілля, вони отримали благовлаштовані міські комунальні квартири. І все ж трьом сім’ям (Рязановим і Дупліям – з Виноградника) і (Кільовим – із Гвардійського) ордерів не вистачило. Їм дали квартири значно-значно пізніше. Останнім покинув приплавневу зону Хортиці не «первый человек» «в 2008 году, а сім’я Дупліїв 2013 року. Це дуже важливо, бо після того, як «первый человек», а насправді передостанній, Кільовий, виїхав з Хортиці 2008 року, руїни його хати біля самого туристичного шляху не прибиралися упродовж двох літ, то після виселення Дупліїв руїни їхньої господи прикрашають кордон зони абсолютної заповідності уже третій рік поспіль. А навіщо прибирати? Плавні – не парадний фасад, а «втаємничені задвірки» заповідника, відтак жоден із іменитих гостей міста й Острова, вкупі з трабадурами-журналістами, їх не побачить. Їх узагалі ніхто не бачить, хіба що козулі, кабани, гадюки з жовтобрюхами та залітні браконьєри. Отож, у цей час керманич заповідника, подейкують, намилився в депутати Запорізької міськради, слід вважати, з метою наведення ладу в господарстві обласного центру. (Це після того, як він повністю навів лад на Хортиці). А ви, панове Захарова, Василенко, Соколов, кажете, що «На него (на того ж керманича. – К.С.) возлагали большие надежды»… Може, хтось і возлагав і навіть возложіл, бо возлагать, как і пісАть (про всяк випадок, уточнив наголос) несумлінним людям можна, що завгодно. Папір усе стерпить, що ж стосується возложеного, то спритний хлопець (за паспортом – 44-річний мужчина) хвацько увесь той тягар зі своїх плеч скинув, а щоб його ні в чому не звинуватили, вправно пудрить усім мізки, а такі репортерські шедеври як «… алмаз Запорожья» тому сприяють.
Все, закінчую. Зазначу лиш дещо, адресоване панянці Наталі та добродію Соколову. Вам дуже пощастило, що вашим співатором виявився чоловік шеф-редактора, бо всі «успіхи» вашої публікації, гадаю, чесно поділені на трьох. Відтак, чи знаєте, що було б зі мною, якби в період моєї журналістської молодості я допустився стількох перекручень в одному матеріалі? Полетів би з роботи. Юрій Іванович не дасть збрехати, бо так учинили б і з ним, у роки його журналістської юності. Далі. Ви люді молоді, то раджу: не переоцінюйте своїх сил, коли беретеся за будь-яку тему, а за таку, як Хортиця, особливо. Все в ті ж часи моєї журналістської молодості й зрілості, неухильним було правило: із 100 відсотків почутих і «підкинутих» фактів до свого записника маєш занести щонайменше відсотків 80-70, а вже з оцих відсотків, як мінімум, півсотні, – до матеріалу, що йде в газету. Отоді публікація буде і доказовою, і невразливою. Ще й на додатковий виступ вистачить. А коли 20 «почув», 30 «підкинули», 80 занотував, а 100 оприлюднив… Самі розумієте, що в результаті отримаєте. У вас приблизно так і вийшло з «…алмазом». Не грайтеся зі Священним Островом! Чоловік шеф-редактора і ваш співавтор знає, про що я кажу, бо мою книжку «Я вибираю Хортицю» (2004) свого часу він не лише уважно прочитав, а й жваво поширював серед читачів «самой главной…». От були часи! Га, Юрію Івановичу, куди вони поділися? Чи оті часи лишися на місці, просто ми змінилися? Чому? З якою метою? Хто і що саме від того виграв?
До речі, багатьох фактологічних прикростей вдалося б уникнути в «…алмазе», якби ти, друже Юрку, бодай переглянув щойно згадану мою книжку перед тим, як щось самому утнути. Нє гнушайся читати... не скажу, щоб ворогів, а людей, які тебе дратують. Узагалі читати треба якомога більше. Особисто я інколи заглядаю навіть до писемної спадщини Сталіна… А що! Хто скаже, що вислів цього людожера «кадри вирішують усе» позбавлений сенсу? Отож, дещо знайдеш і в моїх писаннях. Водночас погортав би, Юрку, й рідну «Субботу», зокрема, номери за другу половину 2005-го і за увесь 2006 рік, отам, де ви з Ірою (даруйте, Іриною Андріївною) натхненно публікували мої «колонки» під рубрикою «Хортицький барометр». Нагадати, що під ними друкувалося? Згадали самі? Правильно: ваш покірний слуга, тиждень у тиждень сповіщав про головне, що робилося в заповіднику в часи мого директорства. Пам’ятаєш, Іринко (можна так?), я хотів під нотатками ставити просто «Костянтин Сушко», а ти наполягла, щоб неодмінно додавав «генеральний директор…», бо це, додасть авторитету газеті: мовляв, подивіться, хто в нас серед постійних (в кожному номері!) авторів! Чи додавало? Мабуть. Акурат до того часу, як мене можновладці, вкупі з дуже маститими місцевими вченими почали «пресувати» з усіх боків. І подружжя Василенків підпряглося. Та ще й з якою готовністю! Хтось питає, на яких, умовах-підставах? Були й умови, не обійшлося і без підстав. От лише голим спортівним інтірєсом, не кажу вже про дебільний альтруїзм, і не пахло!.. Какіє могут бить інтірєси, када кусать хоцца!..
Ні ти, Іринко, ні ти, Юрку, навіть приблизної уяви не маєте, що випало пережити мені на часовому відтинку між травнем 2007 року і десь груднем року 2013-го. І – славу Богу! Зараз я вже звик, притерся, зумів привчити себе до багатьох факторів буття ставитися філософськи, але ж було… Хоча й мешкаємо нині з дружиною у квартирі, на яку, разом з усім нашим майном накладено арешт. Хоча й не знімуть той арешт, поки не сплачу «державі» 70 тис.грн. (щомісяця, починаючи з травня 2013 року з пенсії вираховують 20 відсотків)... І ви вже пробачте, але вважаю, що до такої «уваги й поваги» стосовно мене, свого часу доклала «руку» й ваша «главная газета…». Не вважайте перебільшенням, коли скажу: інший на моєму місці давно сів би на голку, спився б, а то й узагалі відправився б у кращий із світів, чого ж досі топчу землю? Переважно, завдяки Хортиці. Її незрадливості, щодо мене. І незрадливості моєї власної, стосовно Острова. Колись ти, Юрку, незграбно і вульгарно вправлявся в «месіїзмі», приміряючи його до мене, у той час, як усе пояснювалося і пояснюється звичайною відданістю. А коли є відданість, то не примусить себе довго чекати й відчуття того, чим щиро і глибоко пройнявся. «Месіїзмом» («месіанізмом»), «містикою», всілякою іншою чортівнею, оперують, зазвичай, люди ліниві, пояснюючи так речі, для них далекі, незрозумілі й незбагненні. Проте істина через це не перестає бути істиною. Будь інакше, я випускав би зараз чергову «главную газету Запорожья», або ж очолював би «самый смотрибельный канал Запорожья»… (Боже, який я був наївний, коли під час конфлікту між «Нашим городом» і «Субботой», щиро вважав вас скривдженими, насправді ж ви і гуляйпільський годованець – із одного яйця!). Словом, аби я був для вас ЗРОЗУМІЛИМ, то робив би те, що робите ви, чим займається ваш колишній кривдник та іже з вами, але я роблю своє. І воно в мене виходить. Куди б доля мене не закидала. І, Бога ради, не поширюйте плітки про мою конфліктність – ви прекрасно розумієте, що це маячня, до того ж, мене воно вже «не «дістає», а вас компрометує і принижує. Ви прекрасно знаєте, що саме і як починало розгортатися на Хортиці, починаючи з лютого 2007 року, я ж відаю, чому ви так різко змінили тоді ставлення до мене і всього, що зробив я для Острова, тож облишмо.
Насамкінець, зверніть, пані Ірино і пане Юрку, увагу на той факт, що кожен із вашого сімейства, долаючи маршрут із міста до заміського помешкання на правобережжі, щоразу перетинає Хортицю. Збагніть: ви єдине журналістське сімейство, якому так часто, так уважливо й самовіддано лягає під ноги відрізок Хортиці, на шляху кожного з вас додому і з дому. Жодне із журналістських сімейств У СВІТІ не має такого високого привілею. Так будьте ж гідні його! Не дозволяйте паплюжити Хортицю і самі її не паплюжте. І майте мужність не лише в душі, а й публічно відрізняти тих, хто істинно служить Священному Острову, від отих, хто спритно використовує його для власного вивищення. Ми ж начебто розумні люди, отож, знаємо, що рано чи пізно, а, головне – ОБОВ’ЯЗКОВО – все з’ясується, особливо – істинний зміст як новітніх, так і дещо відсунутих у часі досягнень спритників із сьогоднішнього керівництва НЗХ. Приховане, втаємничене неодмінно стане явним, оскільки неупереджена історія, з подання Бога, неодмінно воздає всім, розставляючи все по своїх місцях. Скажете, вигадки?
Був час і обставини, коли я теж утішався такою самовпевненістю. Отож, раджу вам не особливо зволікати з осягненням цієї простої істини: якщо в минулому ви вже нічого змінити не в силах, то це допоможе вам уникнути багатьох (а може, й усіх!), помилок як у майбутньому, так і в сьогоденні. І вчасно покаятися.

P.S. Між тим, схоже, не все так уже й погано в нашому домі. Відрадно, що до публікації не потрапила вщент засмальцьована «качка» про козацьку «чайку» у вигляді експериментального московського суденця першої чверті ХVІІІ століття, як про це любить розповсюджуватися головний дайвер НЗХ, а за сумісництвом ще й нібито його гендиректор, со товаріщі. Приємно що навіть отого набридливого «качиного» крякання не чутно в «…алмазе», але дякувати, вибачте, не можу, бо не писати про те, чого в природі не існує – звичайна норма журналістської етики. Як казав відомий запорізький поет Анатолій Рекубрацький (земля тобі, друже, пухом), «хіба за звичайну порядність людям кажуть «спасибі» чи пам’ятник ставлять кому?» Водночас, повинен відзначити, що в матеріалі немає також згадок ні про фантомний музей судноплавства, ні про канатну дорогу на Хортицю, котрі теж із фантазій очільника НЗХ. Це добре! Бо в період з 2010 року, як тоді було задекларовано, вже збудовано Музей археології «Курган», облаштовані автостоянки й автомобільні дороги, споруджено готель на 100 місць, облаштовано туристичний маршрут «Скіфський шлях». Що, кажете, все це у планах АЖ до 2016 року, отож, не варто торопіть собитія? Гаразд, зачекаємо ще трішки. Ви ж тимчасом порівняйте два терміни: 2,5 (два з половиною) роки і 8 (вісім). Водночас прикиньте, скільки і завдяки кому саме, зроблено для Хортиці упродовж першого і другого періодів.
До речі, водокачка-«Стоунгендж», за мого директорства ще була майже цілою, і ми збиралися переобладнати її на невеличкий річковий вокзал. Це для того, щоб люди, прагнучи на Хортицю, не лише тряслися мостами, а й мали змогу потрапити на острів з території колишнього, так званого Ждановського пляжу водним трамвайчиком. Я вже й приватного перевізника для цього знайшов, уже почав прикидати кошторис ремонтних робіт, але це, вкупі з іншими рішучими планами, стосовно розвитку заповідника та, зокрема, його туристичної інфраструктури, лише прискорило моє звільнення. До чого доклав руку і нинішній гендиректор. Але зовсім не через це я так стримано – й стурбовано! – оцінюю його хортицькі здобутки. Жодним чином! Просто суспільство дуже потерпає, коли людина, виявляючи певні здібності в одній галузі (в нашому випадку – в археології), геть нездатною і безпомічною виявляє себе в іншій – в тому ж опікуванні УКРАЇНСЬКИМ НАЦІОНАЛЬНИМ заповідником. Саме через це слід активно виявляти подібні факти й рішуче нейтралізовувати їх. Для початку, розкриваючи людям очі на те, «хто є ху».
До слова, характеристику нинішньому гендиректорові, за кілька місяців до його призначення (2007), група відповідальних посадових осіб заповідника подавала в офіційному листі на ім’я тодішнього міністра культури, але колишній компартійний функціонер чутко й далекоглядно не прислухався. Копія листа (і не тільки його) в мене є. До книжки «Бентежна Хортиця» я його не включив, а лише побіжно згадав, бо не хотів «підставляти» підлеглих нового гендиректора. І от минуло вісім років. Усі підписанти нині безтурботно працюють під копітким началом того, кого вони так яскраво розписували в листі до міністра – мабуть, знайшли спільну мову… І – на здоров’я! І я ніколи не згадував би про це, та от біда: мова та спільна, за підсумками моїх спостережень, необхідної користі заповіднику не приносить. Відтак, час оприлюднювати згадану цидулку, і не «інтриги» заради, а через те, що в ній чимало є із відповіді на запитання: «Чому НЗХ розвивається так повільно»? (За умови, звісно, що розвивається він узагалі…). Поки ж що раджу прочитати два уривки (стор. 284-296 і стор. 298-301) із моєї книжки «Бентежна Хортиця». Дуже раджу, оскільки при можливій підготовці нових матеріалів про Хортицю, вони посприяють краще зорієнтуватись не лише в минулому та в сьогоденні заповідника, а й у його майбутньому. І не лише заповідника.

2015 р.

Примітка. Уточнення ніхто не друкував, відповіді не було.

 

До слова…

Психологи стверджують, що думка – категорія матеріальна. Якщо воно й справді так (а дуже хотілося б!), то серед прикладів бурхливої хортицької дійсності можна навибирати безліч тому доказів. Скільки разів помічав я дивовижну залежність (за іншого підходу її можна було б назвати випадковим збігом обставин) між чисто емоційним проявом свого ставлення до Хортиці з боку представників владних структур і цілком конкретними подіями, що згодом неодмінно знаходили своє місце на острові. А ще як у справи заповідника хтось – украй зарозумілий, обмежений, нахабний, проте навдивовижу «владний і впливовий» – узагалі намагався сунути свого носа, все летіло шкереберть. З цього приводу у мене виробився навіть своєрідний барометр. Коли я натрапляв на мор риби в озерах, безжально витолочену галявину чи свіжо-обрушений шмат високого берега, знав: у той час або ж безпосередньо десь перед тим якийсь черговий «високопідсаджений» Віталій Іванович чи Олексій Олексійович знову дозволили собі на адресу Хортиці, м’яко кажучи, негречний випад. А оскільки і мор риби, і витолочені галявини, і обрушені береги залишалися і залишаються повсякденними фактами хортицької дійсності, неважко уявити, яким було і яким продовжує бути ставлення до бідолашного острова з боку представників «сильних світу цього».

 

 

Жовтень 2015 р.

Туманне безбрежжя

(Відгук на публікацію
«Максим Остапенко: «Хортиця єднає не тільки береги Дніпра, а й усіх нас»,
із газети «Запорозька Січ» від 26.09.2015р.)

Загалом публікація, можна сказати, ні про що, чим дуже нагадує передвиборчу агітку (пан Остапенко іде в депутати Запорізької міськради). Газетний матеріал до ювілею неодмінно мав би містити в собі щось на зразок бодай коротенького історичного екскурсу: з цього починалося? як розвивалося? хто доклав до цього рук? сьогодення і т.д. Цього в тексті немає, натомість є дивне й водночас небезпечне зауваження М.Остапенка, що «піввіку – зовсім небагато для заповідника». Звучить, як застереження од звинувачень, що за 8 (вісім) років його керівництва майже нічого не зроблено не лише для облаштування історичного природного середовища острова (головне завдання), а й для належного розвитку туристичної інфраструктури.
Між тим, не за 8 літ, не за 50, а з квітня 2005 року по жовтень 2007-го у плані розвитку заповідника, зокрема…
(Далі перераховується все зроблене за означений період, що вище вже називалося).
І це – всього за 2,5 роки!!!
Не випадково, що пан Остапенко «забув» навіть згадати прізвища усіх своїх попередників, що в «ювілейному» інтерв’ю неприпустимо. Бо таке інтерв’ю, перш за все, – підсумок.
Що ж у публікації є? Порожні, чисто чиновницькі заявки про наміри, штибу: «планується реалізувати…», «планується зробити…», «є ідеї розширити…», «нам необхідно створити…», «ми вирішили зробити…», «може бути сформована…», «звичайно, хотілося б вдихнути…», «стоїть завдання розкрити всі грані…», «сьогодні є у планах…», «потрібна ще більш тісна…», «Хортиця перетвориться…», «Хортиця заслуговує стати…», «Хортиця – це всі ми, запоріжці…», «значний внесок самих запоріжців у розвиток заповідника…»
У випадку, якщо керівництво НЗХ свою дивну загальмованість у розвитку заповідника ризикне пояснити «відсутністю належного фінансування», то спробую випередити: для того, щоб…
…викосити бур’яни (хоча б уздовж шляху);
…обновити щити з написами;
…полагодити шлях до Протовчого;
…ліквідувати побиті шкідниками рештки садів;
…розчистити лісосмуги від сушняку;
…визначити й обладнати місця для автостоянок;
…розчистити територію «Скіфського стану» й «Протовчого»;
…розгорнути роботу з ліквідації «білих плям» в історії острова;
…потрібні насамперед, не кошти, а все та ж ПОЛІТИЧНА воля, попросту – бажання.
До речі, скільки державних коштів пожирають щороку експериментальні військові суденця московської армії першої половини ХVIII cтоліття, які вперто подаються наївним туристам у вигляді «козацької чайки»?
Насамкінець, назву усіх керівників заповідника з дня його створення, що ОБОВ’ЯЗКОВО мав зробити мій візаві з перших слів свого спілкування з пані Мухою :
Арнольд Сокульський, Леонід Яловець, знову Арнольд Сокульський, Людмила Юхимчук, Олександр Кириченко, Олена Хрипко, Георгій Кропивка, нарешті, ваш покірний слуга…

P.S. Власне, що це ми розводимо теревені? Все пояснює фраза: «І тільки тоді ми (себто, заповідник, слід вважати. – К.С.) будемо розвиватися й рухатися вперед, коли усвідомимо, яким дивом володіємо, що саме Хортиця єднає…» Виходить, і ДОСІ НЕ УСВІДОМИЛИ, через те й не розвиваються, не рухаються вперед… Сам нинішній керівник заповідника Максим Остапенко – добровільно! – визнав цю сумну істину.

2015 р.

Примітка. Відгук не друкували, відповіді не було.

 

 

Жовтень 2015 р. Міністру культури
(віце-прем’єр-міністру) України
Кириленку В.А.

Шановний В’ячеславе Анатолійовичу!
Навздогін листові , котрого одіслав я Вам кілька днів тому, надсилаю оці промовисті світлини. На них зображено будинок і внутрішні приміщення колишньої контори Центрального інституту електрифікації та механізації тваринництва (ЦНДПТУМЕТу), яке, згідно рішенню Кабміну ще за мого керівництва Хортицьким заповідником, мали передати заповідникові, але вервечка судових «розборок» призупинила цей процес. Я ж не встиг його продовжити до повної перемоги, оскільки терміново був усунений з посади. Ласо в бік цієї унікальної споруди, де заповідник збирався розмістити музеї історії та природи, поглядав тодішній (2007 рік) очільник області Є.А.Червоненко, що теж пришвидшило процес мого усунення. Я не слідкував за подальшим розгортанням подій навколо будинку, зведеного ще до війни, до споруди, яку пожаліли німці, і яку раптом почали руйнувати громадяни незалежної України, тож не відаю чия вона сьогодні . Але стоїть колишня контора на хортицькій землі, до того ж, за якусь сотню-другу метрів од помешкання нинішнього керівника заповідника Остапенка, відтак, хіба він про це нічого не знає? Хіба йому це не болить? Мабуть, ні, бо в жагучому очікуванні рішення конкурсної комісії, займається чоловік організацією та проведенням популістських видовищ (див. інші світлини, зроблені безпілотником над ІКК «Запорозька Січ). Велична акція, нічого не скажеш!
Власне, нехай було б і таке, але ж навколо принишкла в заціпенінні геть занедбана Хортиця! Де уповноважені працівники Міністерства, які мають приїхати в Запоріжжя і подивитися, на що перетворився заповідний острів за останні вісім років?!

Примітка: реакції не було.

 

 

До слова…
Інколи я опинявся на грані відчаю. Постійні пожежі, надто восени й навесні, браконьєрське свавілля у плавнях, а надто – чиновницька байдужість, яку нерідко важко було відрізнити од підлості, наводило мене на думку про недоцільність і неможливість заповідника в межах індустріального Запоріжжя. Ясна річ, такий висновок може здатися дикунським, але його причину зрозуміти неважко. Тим, хто любить Хортицю «на відстані», хто бажає їй слави та процвітання, спостерігаючи за всім, що там коїться, збоку, почуття осуду за щойно висловлену думку викликати, раз плюнути. Мовляв, як же це, хіба можна відступати!.. Між тим, не все так просто. Усім НЕпричетним невідоме, на їхнє щастя, почуття розгубленості, майже безвихідності, коли бачиш, як на твоїх очах гине те, що вдалося зберегти шляхом кількарічних напружених зусиль. Як правило, відчай підстерігає саме тих, хто робить конкретну справу – це абсолютно природно.
Я намагався триматися і молив Бога, аби він частіше посилав на землю дощі, і щоб були ті дощі рясними й тривалими. Я просив усі добрі сили, аби вони допомогли скоріше піднятися свіжій траві, що хоча й не уможливлювало зовсім появу пожеж, проте бодай якось стримувало їхнє розповсюдження. Нервова напруга була величезною. Щовечора, лягаючи спати і щоранку, прокидаючись, мерщій прилипав обличчям до вікна (будинок, де мешкаємо, якраз навпроти Хортиці), вдивлявся у сіру смугу Хортицького узбережжя: не горить? Поки що ні… Слава тобі, Господи…

 

11 жовтня 2015 року

Багатолика Хортиця


Відкритий лист Президентові України Петрові Порошенку
(копія: міністру культури, віце-прем’єр-міністру України В’ячеславу Кириленку)

Вельмишановний Петре Олексійовичу!
Шановні панове!
Спершу може здатися, що предмет мого звернення до Вас занадто незначний, мовляв, чи варто турбувати через нього керівника держави – ондечки скільки упосліджених заповідників на неозорих українських теренах!.. Але в тім то й річ, пане Президенте, що Хортиця – не один із вітчизняних заповідних об’єктів, а ЄДИНИЙ, свого роду, неповторний та унікальний не лише в масштабах країни, а й світу. Про це, зокрема, говорив я Вам, коли влітку 2005 року проводив для Вас екскурсію по острову, і Ви зі мною погоджувалися, бо Хортиця Вас зачарувала – це було видно. Я тоді обіймав посаду генерального директора Національного заповідника «Хортиця», Ви – секретаря Ради Національної Безпеки й Оборони України, сьогодні ж Ви керуєте державою, а я – упосліджений пенсіонер. Та мова зараз не про це. А про те, що Хортиця вимагає не просто копіткої, а особливої уваги до себе, бо найбільший острів на Дніпрі – винятковий, ЗНАКОВИЙ, для незалежної України об’єкт, саме з ним тісно пов’язане не лише сьогодення, а й майбутнє нашої Вітчизни. Такими осередками, як Хортиця, я займаюся з 1976 року, написав з цього приводу 9 книжок і більше 200 статей і нарисів, жодне слово із поданого мною ніким і ніде не було ані спростоване, ані піддане сумніву, тож знаю, про що кажу. Тривалий час острів подавали як «колиску Запорозького козацтва», саме це визначення – і тільки воно! – лягло в основу надання йому рівно 50 літ тому статусу заповідного, насправді ж усе виглядає набагато ширше, глибше, повніше й проникливіше. Не позбавляючи Хортицю права причетності (саме причетності, не більше!) до Запорозького лицарства, давно пора упевнено й голосно говорити про острів, як про унікальне, єдине в світі природне (1) й сакральне (2) cередовище з неабияким історичним (3) наповненням, створене Всевишнім і подароване саме Українському Народові для високої місії і мети.
Перше означає, що Хортиця – єдине місце в Євразії, де на невеликій площі (більше 2000 га) зосереджені зразки УСІХ ландшафтних зон Азії та Європи: скелясті гори, пагорби, ліс, степ, лісостеп, плавні, навіть пустелі й напівпустелі. Дика флора Хортиці нараховує 657 видів рослин (в Асканійському степу – близько 600). На Хортиці гніздяться і зупиняються на прольоті близько 200 видів птахів (усього в Україні – понад 300 видів ). Усі ці факти науково доведені давно, але якось, чи то мимовільно, чи зумисне, затінювалися вони козацтвом. Другий давно визначений аматорами-краєзнавцями, і відрадно, що з їхнього ж подання, нарешті, й він зацікавив учених, зокрема, столичних, і не лише удостоївся професійної підтримки, а й зазнав розвитку через низку новітніх наукових досліджень! І тепер визначення Хортиці, як «острова святилищ» (запущене в обіг мною через книжку «Я вибираю Хортицю» (2004) і закріплене іншою моєю книжкою «Хортиця – острів святилищ» (2013), уже ні в кого не викликає ні запитань, ні заперечень. Зокрема, ось як оцінив Хортицю у світлі цих досліджень у вступі до однієї примітної книжки кандидат філософських наук, докторант Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди Національної академії наук України, старший викладач кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія» Юрій Завгородній: «Археологічні дослідження 1990-х років докорінно змінили існуюче уявлення про Хортицю. Якщо раніше острів вважався історичною пам’яткою, пов’язаною головним чином із запорозьким козацтвом, то після археологічних досліджень, завдяки яким на Хортиці було виявлено і реконструйовано низку святилищ доби бронзи, він став сприйматися островом-святилищем (виділено мною. – К.С.) сакральним топосом, витоки якого сягають щонайменше ІІІ-ІІ тис. до н.е.» . Проникливо сказано, шкода лише, що ні у вступі до книжки, ні у власній статті, рясно цитуючи різних дослідників, у тому числі й Ніколая Карамзіна, не згадано ще одного, до того ж, щільно причетного до проблем Хортиці, якому й належить авторство словосполучення «острів святилищ». Та нехай – трапляється й не таке.
Стосовно ж третьої іпостасі, то достатньо сказати, що за результатами лише археологічних досліджень, проведених на Хортиці упродовж мало не 150 літ, можна вивчати історію східноєвропейської цивілізації, від доби мезоліту (10 тисяч років тому) і до наших днів.
Жодним чином не применшуючи значення кожного з трьох визначень легендарного острова, все ж скажемо, що головним серед них є другий, тобто сакральність Дніпрового материка. Бо саме вона вплинула на особливість як його природи, так і історії. Сама ж сакральність Хортиці – наслідок виняткової енергетичності її території.
Відтак, що ж то воно є – ОСТРІВ СВЯТИЛИЩ? Це – зосередження цілої системи об’єктів для поклоніння Вищим Силам Природи, в першу чергу, Сонцеві. Це такі собі – первісні храми, тобто святилища-капища, зведені із грубо оброблених кам’яних брил, на зразок британського Стоунгенджа. Таких святилищ на острові могло бути не менше двох десятків, добра половина з яких уже відкрита й досліджена, а чотири відповідно реконструйовані і доступні для відвідувачів. П’яте (площа 600 квадратних метрів!), досліджене у 2003-2005 роках, Ви, шановний Петре Олексійовичу, мали честь бачити, – досі пам’ятаю вираз щирого захоплення на Вашому обличчі, а що з об’єктом сьогодні, скажу нижче.
Отож, ми з’ясували: за результатами відповідних досліджень, особливо новітнього часу, острів Хортиця, наперекір усталеній уяві як «колиски Запорозького козацтва», насправді уособлює собою неповторний гігантський ХРАМ ПРОСТО НЕБА, на якому в усі часи його історії люди не мешкали у значній кількості, а лише бували, щоб поклонитися Всевишньому. Через це, саме так люди його сприймали і використовували в далекі часи. А сьогодні?
У вересні 1965 року острів оголошено історико-культурним заповідником (з 1993-го – Національний), проте штат працівників (до смішного куценький) виділили тільки за пів-десятиліття. Упродовж наступних трьох з половиною десятиліть, якщо рахувати, що все починалося з нуля, можна сказати, що зроблено чимало: зібрано експонати, створено Музей історії запорозького козацтва, розгорнуто археологічні дослідження, розроблено ряд документів, які мали зміцнити статус заповідника, значно поповнилися експозиційні колекції та музейні фонди. Проте за увесь цей час не було зроблено головного: не зруйновано стереотип, що Хортицький заповідник – це Музей козацтва, і – тільки. Відтак, ніхто не віддавав належного істинним, як матеріальним, так і духовним цінностям Острова. Майже всі зусилля колективу, зосереджувалися на невеличкій ділянці, площею в кілька гектарів, де розташовано уже згадуваний Музей. Решта території – 2386 га – загалом лишалися поза увагою. Не стільки через недолугість працівників заповідника, скільки через те, що Держава тієї уваги від них не вимагала.
Так тривало упродовж 40 літ існування заповідника. За півроку до цієї дати заповідник випало очолити мені (квітень-2005). Вже тоді у суспільстві я мав певний авторитет знавця острова, тому в Міністерстві культури і туризму, яке очолювала Оксана Білозір, мої наміри, стосовно зміцнення заповідника на найближчий період, що, звісно, витікали з Генерального плану його розвитку, а надто – з результатів новітніх даних про острів, сприйняли без жодного зауваження. Навпаки – з неабияким піднесенням. Час був такий? Можливо. Невипадково Віктор Ющенко оголосив, невдовзі після своєї інавгурації, що бере під свій особистий контроль (згодом забув про це) вирішення проблем заповідника, а коли 4 червня 2005 року прибув у Запоріжжя, то на Хортиці його і тодішнього прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, зустрічав не голова облдержадміністрації, а генеральний директор заповідника. І в цьому своєрідному ритуалі яскраво висвітилося аж ніяк не ставлення до мене, грішного, а оцінка, істинне відчуття Хортиці, данина саме їй, як чомусь особливому, украй важливому й необхідному не просто для зміцнення авторитету Запоріжжя, а взагалі для благодатного розвою всієї України.
Що ж я збирався робити, очоливши заповідник? Насамперед, повністю знищити стереотип, за яким Хортицю асоціювали лише з Музеєм козацтва. Ні, насамперед, не шляхом повальної заміни співробітників, а – через розширення їхніх службових обов’язків і, так би мовити, сфери впливу. Для цього паралельно розширив штат охорони острова з 8 до 30 осіб. За моїм глибоким переконанням, Хортицю мають охороняти не такі собі сторожі, а вишукані рейнджери європейського зразка: 1.Знання української мови. 2.Фізичні дані. 3.Інтелект. 4. Освіта. Я навчав охоронців бути ввічливими з відвідувачами острова, водночас і вимогливими; вміти надати медичну допомогу, провести екскурсію тощо. І багато чого досяг.
З перших місяців ми розгорнули берегоукріплювальні роботи. На перехрестях хортицьких шляхів ті уздовж них виставили кілька десятків металевих аншлагів – щитів з написами, зокрема, при в’їзді на Острів: «Дорогі друзі! Хортиця любить вас, Шануйте Хортицю!» І далі: «Плекаючи Хортицю – ми зміцнюємо Україну», «Тихо, ви у Храмі Природи…», «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!» Вже на сьомому місяці мого перебування на посаді, ми разом із юрисконсультом домоглися видачі заповідникові Державного акта на право постійного користування землею Хортиці, усіх прилеглих до неї островів та 16-гектарної ділянки на правому березі Дніпра. То була неабияка перемога. Йдучи в заповідник, я знав, які меди мені уготовано, сподівався протриматися на високій посади бодай рік, щоб за цей час «вибити» такий жаданий документ, фактично – символічний паспорт Хортиці… І ось він є!
Мені вдалося попрацювати у заповіднику не рік, а два з половиною. За цей час, окрім, уже названого, капітально відремонтували адмінбудинок і Музей козацтва; за рахунок залучених від «Запоріжсталі» благодійних коштів, з нульового циклу продовжили будівництво історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» і в серпні 2007 року відкрили його першу чергу для туристичного відвідування. У плані «освоєння» території острова, створили туристичний маршрут «Тарасова Стежка», меморіально-туристичні комплекси «Скіфський стан» і «Протовче», установили пам’ятники Українській Писанці і Скіфському Казану, загалом покінчили з браконьєрством на сухопутній частині Хортиці, зупинили автомобільну експансію, видали серію туристичних буклетів, а також кілька довідників та книжок про Хортицю.
Усі ці набутки схвально сприйняла не тільки громадськість, а й міністерське начальство. Усі відзначали, що за 2,5 роки мого директорства на Хортиці зроблено більше, ніж за всі 40 років існування заповідника, за що я отримав медалі «За розвиток Запорізького краю», «Мистецький Олімп України», а також медаль і Почесну Грамоту Верховної Ради України. А невдовзі був знятий з посади за надуманими звинуваченнями. Моє брутальне звільнення чинилося так поспішно, що до мотивації наказу «вкралися» аж три грубезних порушення Закону! До того ж, є тверді підстави говорити, що сам наказ… було підроблено… Через що Печерський районний суд міста Києва, куди я звернувся зі скаргою, на думку адвокатів, мав поновити мене на посаді «за п’ятнадцять хвилин». Проте на заваді стали три кримінальні справи, миттєво й грубо сфабриковані проти мене, а згодом ще й дві цивільні. Шість років перебував я у щільній судовій облозі, зараз уже не знаю, як і витримав, і ось результат: з травня 2013 року щомісяця з моєї, більш ніж скромної пенсії на користь, сподіваюся, держави вираховують 20 відсотків, на все моє майно накладено арешт, аж поки я не сплачу «борг» – 70 тисяч гривень – це сума, начебто завданих мною збитків заповідникові.
Всі звинувачення проти мене шиті білими нитками, через що я блискуче виграв процеси на районному й обласному (апеляційному) рівнях, але Верховний Суд навдивовижу швидко повернув справу на повторний розгляд, і тут нові судді церемонитися вже не стали… Одне засідання відбулося навіть у той час, коли я хворів...
За що ж рідна держава так мені віддячила? За вірне служіння Хортиці, а що придумали у вигляді підстав для судового (і не тільки!) переслідування, – це окрема розмова, і зараз, шановний Петре Олексійовичу, дозвольте повернутися до заповідного острова.
Ще коли починали мене переслідувати, я зрозумів, що на посаді не втримаюся. Відчув також, що нове керівництво (його склад уже тоді окреслився) внесе у розвиток заповідника геть небажані корективи, про що детально кілька разів інформував тодішнього міністра культури Ю.Богуцького. Ніхто до цих засторог не дослухався.
А згодом усі мої похмурі передчуття й застереження підтвердилися. Насамперед, новий керівник прибрав частину аншлагів із проникливими написами. Водночас заходився значно скорочувати охоронний підрозділ, і лише моє втручання зупинило цей руйнівний для Хортиці процес. І все ж охоронців позбавили належного транспортного обслуговування, на таких важливих об’єктах, як «Скіфський стан» і «Протовче», де охорона працює цілодобово й цілорічно, виділяють для чергування лише по одній людині; у кількох, стратегічно важливих місцях зовсім ліквідовано пости, що відновило автомобільну експансію. Все це речі дуже прикрі, але з ними ще можна було б якось миритися, куди гірше і страшніше, що розвиток заповідника в тому напрямку, який було задано йому упродовж 2005-2007 років, різко зупинився! На Хортицю, в середовище працівників заповідника повернувся так званий музейний синдром, – явище жахливе, коли зусилля колективу спрямовуються переважно на Музей козацтва та ІКК «Запорозька Січ». Сама ж територія Дніпрового материка, власне, те, що складає не лише основу, а й унікальну сутність заповідника, його отой сакральний світ, залишені без уваги. Створені у 2005-му та 2006 роках меморіально-туристичні об’єкти, які презентують саме ПРАУКРАЇНСЬКИЙ характер острова – «Скіфський стан» і «Протовче» – фактично викинуті із мережі туристичної інфраструктури. По Хортиці, довжина якої 12, а ширина, в середньому 2,5 кілометри, взагалі туристів масово не возять! Це – нонсенс, другий прикрий парадокс заповідника. Перший же полягає в тім, що на Хортиці не ведуться роботи з відновлення історичного природного середовища – фактично Дніпровий материк не від-род-жу-єть-ся. Чому? Змінився зміст Генерального плану розвитку заповідника? У жодному разі.
Чому ж тоді? Це питання номер один.
Уже за рік після мого звільнення з посади, у книжці «Бентежна Хортиця» (2008), в якій детально подано усі вузлові моменти унікального острова, його минуле й перспективи, я відзначав, що в заповіднику:
– украй занехаяна територія;
– припинено процес видання масової друкованої продукції;
– припинені роботи з виявлення та ліквідації «білих плям» в історії острова;
– не оновлюються аншлаги та бігборди;
– не проводиться робота з реакліматизації диких тварин;
– не проводиться робота з таксації диких тварин;
– занедбані пам’ятники і пам’ятні знаки (зокрема, Українська Писанка та Скіфський Казан).
З тих пір минуло 7 років – усе сказане можна повторити. На додаток, дуже вигідний у туристичному відношенні «Скіфський стан», мало того, що довели до крайнього запустіння, через його територію цьогоріч… відновили автомобільний рух! Паралельно – употужнився процес самовільного приватного будівництва, не інакше як через те, що на Хортиці кілька років тому оселився сам нинішній генеральний директор заповідника, чого не посмів дозволити собі жоден із семи його попередників. А ще – на Хортиці загніздилася вервечка організацій, які до розвитку заповідника не мають жодного стосунку.
Не возять туристів усією Хортицею. А навіщо, аби люди бачили захаращені сушняком лісосмуги, побиті шкідниками залишки не викорчуваних садів, гори сміття на місці ліквідованих будівель, а надто поржавілі, з облупленою фарбою металеві щити де, зокрема, написано: «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!»?
Мимохідь – про досліджене у 2003-2005 роках святилище, котре я показував Вам, шановний Петре Олексійовичу. Воно трапилося акурат на шляху нової мостової траси, тож, підлягало демонтажу, перевезенню на нове місце, де мало бути реконструйоване. Так роблять у багатьох країнах, але в нашому випадку це означало, якщо не руйнацію самої пам’ятки, то знищення її сакральної сили, відтак я, коли ще керував заповідником, зробив усе, щоб ту силу зберегти. Мені вдалося вмовити мостобудівників, щоб вони, по ходу будівництва, трохи підкоригували проект, змістивши на кілька метрів точку, де мала стати одна із мостових опор – таким чином, святилище лишилося осторонь. Після завершення спорудження мостів, сюди можна водити екскурсії, а поки один із найважливіших сакральних об’єктів Хортиці засипали грунтом. Доводиться сподіватись, що його просто законсервували, і після завершення будівництва, об’єкт все ж таки відкриють і відповідно підготують для огляду туристами.
Таке ж і з системою кам’яних сакральних споруд – кромлехи, кам’яні закладки, стели – чудового вигляду і чудової збереженості, розкопаних і досліджених у 2005-2006 роках біля «Запорозької Січі». 2007 року, вже наприкінці директорства, без мого відома їх знову засипали землею, як пояснили, «законсервували, щоб запобігти руйнації». Хоча скоєне мені й не сподобалося, пояснення загалом я прийняв, бо не фахівець у таких речах. Проте згодом, отримавши додаткову інформацію, дещо змінив свою думку. Видатний сакральний об’єкт як наче заховали подалі від людських очей. Звісно, консервування – традиційний спосіб збереження подібних знахідок, але… По-перше, слід було б добре вивчити і зважити рівень загрози тому, що виявили поблизу «Січі». Адже он скільки стел та просто оброблених стародавніх кам́’яних брил виставлено на святилищі біля балки Брагарні, та на інших об’єктах, вивільнених з-під землі двадцять із гаком і менше гаком літ тому, і наче нічого! Не розвалюються і не розсипаються. По-друге, якщо «древнім каменям» насправді загрожувала неминуча і швидка руйнація, то слід було б відповідним чином їх закріпити, спорудивши затим над об’єктом павільйон. Дорого? Не дорожче, ніж обходиться консервація московських суден із ХVІІІ століття, по-варварськи піднятих з дна Дніпра, по-варварськи доставлених на Хортицю і розміщених у незграбному металевому пакгаузі-ангарі. Тих суден, які упродовж уже 16 літ жадібно пожирають державні кошти, що мали б іти на відновлення хортицького історичного природного середовища, разом із створенням меморіально-туристичних об’єктів; тих суден, до яких прикута головна увага керівника заповідника разом із його прибічниками.
А от залишки інших, нещодавно відкритих сакральних об’єктів, набагато гіршої збереженості, не законсервовані (на щастя?) – стоять камені самотньо, без жодних «пояснювальних знаків». Здогадуйтеся самі, люди добрі, що то воно тут було… Хортицькій землі, таким чином, наказано мовчати? І як не зробити з цього (можливо, й суворий) висновок, що сакральна сутність Острова свідомо приховується, а відтак і пригнічується? Яка це наруга над праукраїнською духовністю! Реконструювали найбільше Святилище на висоті Брагарні, та ще об’єкт «Яйце», відкривши їх для відвідувачів, щоб «дати уяву» про багатоликість Хортиці, і досить? Заповідний же статус території передбачає максимальне – ВСЕБІЧНЕ й ОБ’ЄКТИВНЕ – її відновлення, надто збереження суті, що є духовною.
До речі, посеред об’єкта в зоні спорудження мостів археологам трапився бронзовий ніж-кинджал чудової збереженості. Стояв він сторчма, увіткнутий у землю. Таким чином, наші предки із доби бронзи як начебто подали нам попереджувально-застережливий знак, щоб ми не калічили Хортицю мостами, узагалі не знущалися над нею. Але ж уже покалічили (не лише мостами) і нескінченно знущаємося…
Даруйте, шановний Петре Олексійовичу, що обтяжую Вашу увагу подробицями про «якісь каменюки» – то не прості каменюки, а священні. Вісімдесят п’ять літ тому, сакральній сутності Хортиці завдали удару дніпробудівці, розмістивши на острові своє підсобне господарство, але ж 1965 року Острів проголосили заповідним!.. Звісно, не для того, щоб нинішні його «господарі» своєю байдужістю донищили вціліле. (Хотілося б думати, що в основі неприпустимої бездіяльності – лише короткозора байдужість…)
Що ж тоді є пріоритетним у розвитку НАЦІОНАЛЬНОГО заповідника для тих, хто керує ним сьогодні? П’ять літ тому в одній брошурці, стосовно впорядкування території та розвитку туристичної інфраструктури, дирекцією заповідника, зокрема, було задекларовано спорудження «Музею археології «Курган»; відведення та облаштування рекреаційних зон для відпочинку й обслуговування відвідувачів (як на мене, дивний пункт, але нехай буде); облаштування автостоянок, автомобільних доріг; будівництво готельного комплексу на 100 місць; облаштування туристичного комплексу «Скіфський шлях»; створення туристичного об’єкту «Козацький зимівник; створення інформаційного туристичного центру та сучасної системи зовнішньої навігації; (теж не вельми зрозуміло, але нехай). Усно ж нескінченно говориться про спорудження канатної дороги на Хортицю, про відновлення транспортного зв’язку з містом (надійного немає!), і жодним словом – про головне, про відновлення історичного природного середовища, та бодай про сяке-таке впорядкування того середовища. Що ж зроблено із накресленого? А нічого. Як досі не ліквідовані з острова і так звані поля фільтрації.
Спитаєте, Петре Олексійовичу, а це що? Ганебний відстійник фекалій, збудований 1962 року: у найсвятішому місці Острова, у найвищій його точці, де колись було зосереджено 28 древніх курганів (один із яких за мого директорства досліджений і реконструйований, а поруч споруджено низку курганів-макетів) нечистоти із селищ та всіляких та баз і профілакторіїв, розташованих на Хортиці, без жодного очищення, напряму викидаються в поле! Більшої наруги над Хортицею чи й можна придумати. Свого часу я постійно піднімав це питання, зараз же воно, якщо й не зняте з порядку денного, то серед першочергових не значиться. Чому? Невже правда, що хтось збирається переглянути статут НЗХ, з метою зменшення його території: заповідну обмежити плавнями та куцими ділянками біля Музею козацтва й «Січі», а решту віддати «небідним людям»? Якщо такий намір дійсно десь визріває, то це означатиме не лише загибель Хортиці, а крах самої України. Я знаю, що кажу, шановний пане Президенте, повірте.
Так, усе ж таки, чим займається колектив НЗХ сьогодні? Ведуться певні наукові, в тому числі й археологічні, дослідження, обслуговуються відвідувачі «Запорозької Січі» та Музею козацтва (зараз не працює), проводяться, на території тієї ж «Січі», всілякі масові заходи. У цьому контексті невтомно рекламується російське експериментальне суденце часів першої російсько-турецької війни 1735-39 років, підняте з глибин Дніпра біля Хортиці 1999 року, яке безсоромно подається наївним туристам в образі козацької «чайки». Історію-«качку» про те, як двоюрідна сестра дубель-шлюпки стала «чайкою», я детально (на 18 сторінках!) виклав у своїй «Бентежній Хортиці», глашатаї «козацького суденця» на якийсь час було притихли, а в останні роки свою брехню стали розповсюджувати ще з більшою силою. На додаток розпатякують, з приводу і без, про створення на Острові так званого музею судноплавства… Звісно ж, на базі отого «московського корита» та двох човників доби середньовіччя.
Чому так? Бо керівництво заповідника не відповідає своєму високому призначенню, воно навіть не підозрює про нього. Ні в гендиректора, ні в його заступників та помічників, як і в багатьох співробітників, не має головного: відчуття землі, якою випало їм опікуватися. Такі люди просто «ходять на роботу». «В музей». Щоб не сидіти дома без діла. Для хортицької ж терри, в ролі її опікунів, потрібні люди виключно благородні й безкорисливі, з розвиненою інтуїцією, з творчою імпровізацією, з широким світоглядом, – це мають бути такі собі новітні жерці. Натомість же маємо вайлуватих статистів з незграбними замашками недовчених менеджерів. Це треба негайно припиняти (і не лише в Хортицькому заповіднику) – часу в нас немає.
Хортиця – об’єкт самодостатній, отож, не треба нічим (надто – зайвим, а то й шкідливим!) її «прикрашати», а просто повернути Острову максимально можливий природний вигляд, адже люди на Хортицю все одно йдуть, і переважна більшість – повз Музей козацтва і мимо «Січі»! Бо їм потрібні, в першу чергу, тиша, спокій і бодай відносно чисте повітря. Отож, доглянувши на Острові осередки дикої природи (де вони є) та відновивши (де вони були), і додавши до них реставровані й музеєфіковані історико-археологічні пам’ятки та систему меморіально-туристичних комплексів, у вигляді Острова Хортиці ми отримаємо найнеповторніший заповідник планети. Потрапляючи сюди, люди мають почуватися, що вони опинилися зовсім в іншому світі. Наявність речей, які нагадуватимуть їм про «принади цивілізації», обов’язково слід звести до розумного мінімуму – отоді люди повертатимуться «на материк» не лише фізично оздоровленими, а й духовно оновленими. Саме в такому напрямку ми взялися упорядковувати Хортицю 10 років тому – суспільство сприйняло все беззастережно й з радістю – та злякалися відродження Священного Острова «сильні світу цього», бо мають на нього свої види. Вони й натиснули на гальма. До речі, саме вони та їхні численні спільники послідовно гальмують наш загальноукраїнський національний поступ.
Пішовши із заповідника, я дав собі слово не втручатися в те, що там коїться, бо вважав, що «з мене досить». Отож, мовчав рік, три, п’ять, восьмий рік пішов мого невтручання; дуже сподівався, що справи на острові ось-ось почнуть налагоджуватися, аж – ні! «Розв’язав мені язик» ювілей – 50-річчя створення заповідника – навколо якого скільки виголошено солодкої й підступної брехні, стосовно «легендарної, співучої та квітучої Хортиці», що я не витерпів і взявся за перо. А ще я вдався до цього листа через те, що раптом відчув: мовчати далі не те, що не можу, а НЕ МАЮ ПРАВА. Я – не маю права, бо віддав Острову сорок років власного життя! Хортиця не просто унікальний, а дивовижний об’єкт, який має величезний вплив на довкілля. Не лише в межах Запоріжжя, а, духовно, – всієї України. Це територія, од вигляду, від здоров’я якої залежить вигляд і здоров’я української нації, нашої Держави. Через це й звертаюся до Вас, пане Президенте, не лише з роз’ясненнями, а й із застереженнями: треба негайно звернути ДЕРЖАВНУ УВАГУ на все, що коїться на Острові. Треба негайно взятися за наведення там порядку, бо «…знищення інформаційної цінності ландшафтів негативно впливає на психологічний стан людини, позначається на її життєвій і соціальній позиції»;
бо «…єдність етносу і природного середовища – фундаментальна властивість біосфери»;
бо «…зіпсоване, «глухоніме» навколишнє середовище вносить корективи і в національний менталітет»;
І, я к висновок: «Наш талан, наш Дух землі ще живі у збережених, природних і культурних скарбах, національному ландшафті. Вони ще кличуть про порятунок. Тільки не всі, що ходять по українській праземлі, прикладають до неї своє вухо, чують її…»
Ці проникливі слова належить нашому визначному ландшафтознавцеві, колишньому Головному спеціалістові Державної служби заповідної справи Міністерства природи України, а нині викладачеві Київського Національного університету ім. Т.Г.Шевченка Володимиру Гетьману. Вони – відлуння видатних досліджень і висновків В.Вернадського, С.Рудницького, Т. де Шардена, А.Тойнбі, Ф.Ратцеля, на основі яких давно слід створити таку собі «Біблію землі». У щойно процитованих висловлюваннях йдеться про землю взагалі, а що ж тоді говорити про ту, яку уособлює Священний Острів! Правильно казав мій дід: «Збираючись на Хортицю, слід брати з собою капці і ходити по цій землі м’яко, неспішно й нечутно». А ми – самозабутньо й пихато гупаємо по ній кованими чобітьми, через що й живемо так. Запорука сили й процвітання будь-якої нації в єдності, непорушності і святості таких двох іпостасей, як ЗЕМЛЯ і МОВА. А що ж ми – мешканці України?
У жодній цивілізованій країні не ображають так рідну мову, як у нас.
У жодній цивілізованій країні не збиткуються так над землею, як у нас. І що найстрашніше – над ХОРТИЦЬКОЮ землею! Через що отримуємо те, на що заслуговуємо, і Ви вже, Петре Олексійовичу, даруйте, але так ми і житимемо, поки не оговтаємося. Це люди – наївні й довірливі, а Природу не обдуриш ні красивими гаслами-обіцянками, ні облудними інвестиціями – давно нам пора це збагнути. Ми не в міру захопилися усілякими запозиченнями із «західного способу життя», геть забуваючи про власну сутність, із якої, у свою чергу, є що почерпнути аж дуже меркантильним та прагматичним «західним партнерам». Європа, вкупі з Америкою, окрім досягнень, має на своєму рахунку також вдосталь болючих проблем – та ще й яких! – і ми, безоглядно споживаючи все «забугрівське», можемо необачно перейняти також їхні хвороби. Та що там «можемо», вже чимало чого «нахапалися»!..
Отож, дбаючи про добробут країни, ні на мить не слід забувати, що основа всьому – високий, незламний і незрадливий Дух, а не примхливий визиск. Вибачте, вельмишановний пане Президенте, але Ви, мабуть, і не уявляєте, на яку висоту піднесло Вас Провидіння, яку ставку на Вас зробило, надавши можливість керувати країною, серцем якої є благословенна Хортиця! Через це рішучий благотворний перелом у ставленні до заповідного Острова, а відтак – і жаданий перелом у наших ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКИХ справах, має відбутися після Ваших відвідин Острова. Ні, не з якимось протокольним офіційним візитом, а як на таку собі ПРОЩУ. Цього чекає багатостраждальна Хортиця, цього чекає бідолашна Україна. Заздалегідь про це Ви так можете й оголосити: «Їду на Хортицю, щоб відчути цю землю і поклонитись їй». Це стане історичною сенсацією. Ви побачите, яке піднесення викличе це не тільки в Україні, а й в усьому світі. Так колись вчиняв великий Махатма Ганді, до подібного вдавався Шарль де Голль, відчуваючи виняткове значення заповідних територій, на цьому тлі маємо засвітитися й ми, але не в плані сліпого наслідування, а в розумінні усвідомленого повернення до праукраїнських священних, але призабутих прабатьківських заповітів – адже відоме трепетне ставлення наших пращурів до Матері-Землі.
Закінчуючи свою книжку «Бентежна Хортииця» (2008 рік), я написав: «Не облаштувавши Хортицю ПО-УКРАЇНСЬКИ, ми НІКОЛИ не піднімемо самої України. Слідкуйте за розвитком подій, дорогі співвітчизники, і ви побачите, що я правий». Минуло сім років. Хіба не видно в цих словах поточного підтвердження невеселого прогнозу? Треба рішуче міняти стан речей. Хортиця чекає, вельмишановний пане Президенте України. Персонально для Вас я беруся провести екскурсію, як тоді, в далекому 2005-му.
Нехай Вам і нам щастить!
Слава Хортиці!
Слава Україні!

Примітка. Відповідь прийшла. Але не особисто від нашого п’ятого гаранта. Навіть не од міністра культури України. Аж 26 січня 2016 року відгукнувся, звісно, за височайшим дорученням, перший заступник міністра культури Ліховий І.Д. Річ у тім, що Адміністрація Президента мені не відповіла, а переслала мого листа до Секретаріату Кабінету Міністрів, згодом він опинився у Мінкульті, отож три з половиною місяці знадобилося, щоб перший заступник міністра, у відповідь на мій грунтовний лист, виклав дещо з приводу проекту Закону України про державний бюджет, про нюанси управління бюджетними коштами, про затвердження цільової програми, про «залучення коштів спонсорів, меценатів, міжнародних грантів та інших джерел…» і т.д., і т.ін. Закінчив же ось таким: «Користуючись нагодою, висловлюємо щиру вдячність за Ваше небайдуже ставлення до актуальних питань збереження культурної спадщини».
Лише про долю Хортицького заповідника – ні слова.

 

 

До слова…
Під кінець квітня, перед початком нересту, коли навколо усе вже нестримно зеленіло, випадало щось схоже на розрядку. Потихеньку забувалися пожежі, розвіювалися підступні сумніви, і я чекав повернення з вирію солов’їв. Здавалося, усе врахував, урочисто приготувався… І от наступав благословенний ранок. Я прибував у плавні, як завжди, першим катером, невдовзі після того, як сходило сонце. Над мокрою від роси травою подекуди плавав легенький туманець і залишки сутінок. Я ступав на стежку, робив крок, другий, третій і неодмінно зупинявся. Далі, ось так відразу, йти не міг. Внутрішньо я давно був готовий до того, що саме почую, але завжди запинявся, ніби приголомшений. Я стояв зачарований і абсолютно знезброєний. Із усіх боків линули дзвінкі й бадьорі звуки. Напрочуд чисті, і, здавалося, ніби трішки аж вологі. Вони були плоттю від плоті всього, що мене оточувало: свіжої трави, крихітних зелених листочків, просвітленого неба і темної води напівсонного озера.
Здавалося, солов’їв тисячі тисяч. Жодна пісня не лунала окремо, все зливалося у нескінченну мелодію. Ніби за чиїмось магічним замовленням. Або – за щучим велінням. Я знав: солов’їв почую тепер і завтра, і післязавтра, і післяпіслязавтра, але такого, як отого першого дня, більше не буде.

 

 

Листопад 2015 р. Міністру культури України,
віце-прем’єр-міністру Кириленку В.А.

Шановний В’ячеславе Анатолійовичу!
Наприкінці вересня і в жовтні цього року, один за одним, я надіслав Вам кілька листів, які фактологічно свідчать про катастрофічний стан справ у Національному заповіднику «Хортиці», через те, що нинішній в.о.гендиректора Остапенко М.А. та всі його заступники не відповідають своїм посадам, через брак цілого ряду необхідних для цього рис характеру, а також відповідних навичок та належного досвіду. Останньою (11.10.2015) була копія листа на ім’я Президента України – не лише в електронному варіанті, а й у роздрукованому та власноруч підписаному мною вигляді, що супроводжувалася моєю книжкою «Хортиця – острів святилищ». Відповіді ні од Вас, ані від будь-кого із Міністерства, я не отримав. Натомість, мені стало відомо, що копії усіх моїх листів передано… керівництву Хортицького заповідника для підготовки відповіді… Міністерству. Позаяк такої пікантної «передачі» особисто я не бачив, то не можу зараз стверджувати, що саме так і було. Мені важко повірити (бо не може такого бути!), щоб на 25 (!) році нашої незалежності, після двох ТАКИХ революцій, у відомстві, очолюваному одним із звитяжних учасників ще однієї революції – на граніті – й досі в роботі з «листами трудящих» користувалися такими ганебними методами совдепівського зразка. Тому й не розповсюджую інформацію про цей факт, а повідомляю про нього лише Вам. Водночас дозвольте у Вас запитати: чому я й досі не отримав відповіді на свої звернення? Адже писав я Вам не про особисте, хоча підстави для цього в мене є, і неабиякі, а про ХОРТИЦЮ, яку за вісім останніх літ довели до жалюгідного стану. І – нікого це не цікавить! Волаю: нинішнього в.о. гендиректора з його прибічниками треба негайно гнати з острова в шию, а не допускати до участі в конкурсі на заміщення посади. Досить знущатися над священним Дніпровим материком! Нагулялися хлопці вволю. За наше зволікання, пане В’ячеславе, якщо не перед Законом, то перед Господом неодмінно доведеться відповідати. Історія Хортиці, в тому числі й новітня надає з цього приводу вельми яскраві і трагічні приклади. Про них я розповідаю у своїх книжках «Острів Хортиця» (2001), «Я вибираю Хортицю» (2004), а надто – у «Бентежній Хортиці» (2008) та «Хортиці – острові святилищ( 2013).
Чекаю відповіді, а замордоване бездарними чиновниками і зневірене, через їхнє нехлюйство суспільство чекає рішучих дій з наведення ладу на Хортиці.

Примітка. Реакції не було.

 

 

Листопад 2015 р. Віце-прем’єр-міністру Кириленку В.А.
(копія – начальнику управління
охорони культурної спадщини
та заповідників ДіхтярюЯ.Я,,
в.о. гендиректора НЗХ Остапенку М.А.


Шановні панове!
Свого часу я віддав 30 років журналістиці, звісно, мав справу й із листами-скаргами, проте навіть уві сні не могло тоді привидітися, що колись сам писатиму скарги (добре, що хоч не анонімні)… Невдячне це заняття, але винен у цьому не я, а, даруйте, винні ви, панове чиновники. Це ж треба!.. Четвертий місяць пішов, як розпочав листування уже начебто з оновленою урядовою структурою, а відповіді й досі не отримав! Натомість представники тієї структури взяли й відіслали копії моїх звернень тим, на кого я «скаржився»… Чи не зупинився час? Що у нас там на календарі? Наче, друга декада ХХІ століття. Що в суспільно-політичному активі? Схоже, двадцять п’ятий рік нашої Незалежності. Що серед проявів громадянської активності? Буцімто дві «головні революції» – Помаранчева й Гідності та одна «рядова» – на граніті. Що серед цивілізаційних набутків? ПОВНИЙ НУЛЬ!!! Чому? Це тема – окремої розмови, до якої «зачеплена» мною проблема має найпряміший стосунок. А особливо вкупі з неперевершеним методом мінкультівців працювати з «листами трудящих».
Вибачте за такий вступ, але продовжувати життєвий шлях в умовах, які створюють… ні, не вічно вчорашні-сьогоднішні, а вже представники нової генерації політиків, без бодай словесної розрядки – як і без брому! – нелегко.
Та перейдімо до суті. Для відповіді рідному Міністерству на мої «скарги» пан Остапенко не пожалкував майже семи сторінок, наповнивши їх словесною порожнечею. Коментувати всю оту «локшину» я не буду, торкнуся лише фактів, аби ви побачили, кому доручаєте вкрай відповідальну справу – облаштування заповідної Хортиці. Міг би й не писати нічого, але тоді вийде, начебто воно й справді все так, як у Остапенкових поясненнях.
Тож, будь ласка, візьміть хтось із двох киян у руки лист-відповідь, яким удостоїв своє начальство сумлінний – на час написання цього листа ще гендиректор (а не в.о.) НЗХ. Нехай один читає оці рядки, а другий звіряє їх із текстом пана Остапенка, починаючи з третього абзацу. Читайте неспішно і ви переконаєтеся, який він сумлінний, ваш підлеглий, який він ретельний та відповідальний. Отож…
1.Упродовж кількох літ я витримав ТРИ кримінальних справи і ДВІ цивільних, але в жодній не визнав себе винним, як це стверджує добродій Максим. Своїм рішенням від 20.03.2008 року, Жовтневий суд м. Запоріжжя звільнив мене від кримінальної відповідальності як «лицо, переставшее быть общественно опасным» (цитую вердикт). Згодом, ощаслививши нетривалою передишкою, наші правоохоронці, виконуючи соціальне замовлення, заповзялися «бадьорити» мене цивільною справою.
2. Починаючи з травня 2013 року, 70548 гривень стягують з мене через надуману справу, буцімто з перевитрати коштів на спорудженні декоративної огорожі. Дивна річ, поки працював – жодних претензій, а коли почав поновлюватися на посаді після незаконного звільнення, оточили «справами». І зробили винним, знехтувавши фактом, що М.Остапенко, в ролі вже мого посадового спадкоємця, 20.12.2007 року підписав з керівником ЗАТ «Дніпробуд» П.Бойком спеціальне «Погодження…», де сказано, що «Договір №26-П від 8.05.2007 року з благоустрою території Національного заповідника «Хортиця» (спорудження декоративної огорожі. – К.С.) вважати виконаними на суму 127974 грн.». Все! Які після цього можуть бути до мене претензії? Але вони були, зокрема «справу» порушили за кілька місяців після підписання «Погодження…» І сьогодні з моєї мізерної пенсії уже третій рік щомісяця вираховують 20%, а на все майно накладено арешт.
3.Старовинні кам’яні витвори я разом із працівниками заповідника збирав у квітні-червні 2006 року у селах лише Запорізької області (на Херсонщині та Дніпропетровщині ми не працювали). Цю роботу здійснювали на основі листа гендиректора, завізованого 16.05.06. року головою Василівської райдержадміністрації В.Варецьким. У наших пошуках на безгоспному кладовищі, за розпорядженням секретаря Скельківської сільради В.Ножкіної, нас супроводжував землевпорядник І.Плюйко. Отож, ознайомившись з цими поясненнями (письмово), працівники Василівського ВБОЗу кримінальну справу не стали навіть розпочинати. (А дехто в НЗХ дуже тоді цього бажав…) Під час штучного скандалу в пресі, я доручив Остапенкові (тодішньому моєму заступникові з науки), дати для оприлюднення вичерпні пояснення з приводу збирання старовинних кам’яних витворів, і ось що, зокрема, він написав: «З метою облаштування … лапідарія (Музею просто неба) на территорії меморіально-туристичного комплексу «Зорова могила» на о. Хортиця, була розпочата робота із зібрання пам’яток монументального мистецтва (кам’яні скульптури, менгіри, стели, хрести) та предметів побуту та ремесел (жорна, гармани, ступи, і т.п.). За попередньою інформацією, всі виявлені пам’ятки не мали охоронних знаків, інвентарних номерів або інших знаків власності. …У період з квітня по червень 2006 року було виявлено і доставлено на територію Національного заповідника 82 предмети… Предмети… належним чином реєструються, отримують інвентарний номер та паспорт…» Так писав Максим 30.06.2006 року., а в листопаді 2015-го відповідальну роботу зі збору кам’яних раритетів, результатом якого стало створення у заповіднику єдиного свого роду в України лапідарія, іменує «самовільним демонтажем…форм». У цьому вияв не лише маніпулювання лексикою, а й мораллю.
4. Рішення про передачу всієї землі Хортиці та прилеглих до неї островів разом із урочищем Вирвою (2359,3400 га) заповідникові сесія Запорізької міськради ухвалила на своєму засіданні 9.11.2005 року (із 50 депутатів – 45 «за»). 16 січня 2006 року, у присутності потужного медійного десанту Державний акт на право заповідника користування землею Хортиці особисто мені вручив тодішній голова Запорізької міськради Є.Карташов. Мені невідомо, який саме акт отримав, як сказано в листі «інший керівник установи», у дійсності ж усе було, як я щойно сказав, і цю сторінку давно слід перегорнути. Рівно за рік, 16 січня 2007 року, на центральному хортицькому роздоріжжі, у присутності того ж міського голови Є.Карташова та його заступника К.Вайтаника, а також журналістів, було установлено пам’ятну гранітну стелу для увічнення видатного епізоду в історії Хортиці, яка стоїть і досі. Але, якщо у вас, шановні панове, виникне бажання її побачити, то раджу поквапитися, а то якби, через неабияку пристрасть до ліквідації речових доказів, хтось не прибрав її.
5. Так, із хутору «Гвардійський» та селища «Виноградник» останні хатки були прибрані упродовж 2008-2013 рр. але руїни височіють і досі.
6. Не знаю, кому передано «комунальне житло», хто він отой «відповідальний квартиронаймач» – на острові мешкають близько 2000 чоловік, відтак, згідно своїм конституційним правам, мати там дах над головою, звичайно ж, може й гендиректор заповідника… А згідно законів усе тієї ж моралі? Хіба буде він після цього вимагати відселення з території заповідного острова усього, що не пов’язане із заповідним статусом? Ви уловлюєте нюанси, шановні панове?
7.Коли я прийшов у заповідник, будівництво історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» (встигли викопати котлован), через брак коштів зупинилося. Довелося просити їх у «Запоріжсталі». Гроші дали, будівництво розгорнулося, і 23.08.2007 року «Січ» прийняла перших туристів. То було відкриття першої черги об’єкту (остаточно будівництво завершено 2010 року) – колишній «зам» з наукової роботи повинен таке пам’ятати.
8. Старовинний плавзасіб, який після деякого затишшя знову подається наївним туристам у вигляді «козацької чайки», насправді є військовим експериментальним суденцем московської окупаційної армії, виготовленим за креслюнками генерал-фельдмаршала Мініха (австріяк за походженням) і призначеним для участі в російсько-турецькій кампанії 1736-1739 років. (Детально про це – у книжці «Бентежна Хортиця», стор.стор. 301-330. Книжка ця у Вас, Якове Яковичу, є та ще й із моїм дарчим написом. Сподіваюся, за сім років Ви встигли її прочитати).
9. На Хортиці дійсно представлені зразки усіх ландшафтних зон України, навіть Європи. Але – в мі-ні-а-тю-рі! Хто сказав, пане Максиме, що там немає «скелястих гір, пустель, напівпустель та лісостепу»? А північно-східна, північна та північно-західна частини острова чим представлені? А що є основою хортицького фундамента? Ні, жодного натяку на якийсь варіант Монблану чи бодай Говерли! Навіть – на запорізьку Бельмак-Могилу. І все ж… Хіба піщані коси – не зразки пустель і напівпустель? (Звісно, повторюю, в мініатюрі!) Хіба пасма, що розділяють на острові лісову і степову зони – не лісостеп? А пагорби – є пагорби, незалежно від того, вжив їх Остапенко в лапках чи міг би й без. І з Хортиці вони нікуди не поділися, бо є невід’ємною частиною краєвиду (того ж ландшафту), його живим проявом, а не якоюсь змертвілою «номенклатурою».
(Боже, що я змушений пояснювати і доводити!..)
Таке ж і з кількістю козуль, кабанів, оленів… Є зростання популяції. Але воно відбувається не завдяки діям нинішнього керівництва НЗХ, а наперекір. Це – наслідок значного зменшення браконьєрського тиску, зокрема, у приплавневій та плавневій зонах, що спричинюється роботою СЛУЖБИ ОХОРОНИ (режиму), котру створив я, і котру Остапенко не особливо жалує, через що й доручив керівництво нею безвідповідальним людям. Це – результат наявності біля озера Осокорового спеціального форпосту. Власне, усі ці позитивні зміни – від напрацювань 2005-2007 років.
Це всім зрозуміло, тільки Остапенко ніяк не може втямити. То погодьтеся ви, панове Кириленко та Діхтяр, але для цього вам треба не вдовольнятися відписками геть сумлінних підлеглих, а побачити все на власні очі. Либонь, тоді пан Діхтяр не казатиме мені, що «за кандидатуру Остапенка ми отримали багато заявок від депутатів та громадських діячів…» Потрясаючий аргумент! Яків Якович чомусь не подумав, що оті «рекоменданти», за умови навіть, коли всі вони писалися за власною ініціативою, не несуть ЖОДНОЇ відповідальності за подальші дії рекомендованого. Сказали – і все. А пан Ліховий (мав я з ним телефонну розмову три дні тому) не став би мене ввергати в сторопіння глибокими філософськими сентенціями про «складність функціонування заповідника у межах міста». Знаю, Ігоре Дмитровичу! Пр-р-речудово відаю! Бо, перш ніж наважитися очолити Хортицький заповідник, через дивовижний збіг неймовірних обставин, а не в результаті «державного» і «державницького» підходу до проблем національного відродження, я 1290 днів і 568 ночей власного життя залишив у хортицьких плавнях, захищаючи рештки дикої живої природи унікального острова від браконьєрів. Виходив з ними сам на сам. Нерідко – один проти десяти. Зі шкіряною кобурою на офіцерському ремені, де ховався іграшковий пістолетик, та з посвідченням громадського інспектора в кишені. Але Хортиця мене, либонь, оберігала. А тому знаю, скільки саме було кабанів на острові тоді й зараз; скільки козуль, а головне, – де й чому; мені відомо, чому 2006 року у плавні повернувся орлан-білохвіст. Знаю також, що вам усім Хортиця по-справжньому геть нецікава – переконався в цьому, ще працюючи в заповіднику, і сьогодні нічого не змінилося. І пишу зараз без жодної надії, що мої одкровення вас розворушать, а виключно для того, щоб полегшити собі душу, а вам дати зрозуміти, що не лише «заклопотаний Сушко», а суспільство знає вам ціну і не сприймає вас як державників. Люди вже не ті, а ви своїм невтручанням-зволіканням тільки накопичуєте власні гріхи. Зокрема, вам, Якове Яковичу, варто було б зникнути із суспільних обріїв ще після ваших «подвигів», працюючи у Київській міськраді, а ви все тримаєтеся за посади, бо без посад ви…
Власне, досить. Усі оті цифри про кількість екскурсій, рейдів та десантів з прибирання сміття – дешевий піар. Звісно, нехай будуть і вони, але подібні акції дають результат мізерний, бо то аматорська тактика, а в розвитку НЗХ має бути чітка державницька стратегія, в основі якої – відновлення історичного природного середовища. Її ж немає. Посилення туристичного потоку теж становища не рятує, оскільки люди як їхали, так і їхатимуть на Хортицю. Проте, окрім зачиненого сьогодні Музею козацтва, декоративної «Січі» та збудованих за моєю ініціативою і занехаяних за нового директора меморіально-туристичних об’єктів (зокрема, «Протовчого» та «Скіфсього стану», про жалюгідний вигляд яких Максим у своєму «поясненні» не прохопився й словом), там показувати людям нічого. Звісно, – природа, але вона відновлюється самотужки. Там, де їй не заважують приватні коні, які бігають всюди. Не сказав Остапенко також про розбиті внутрішні шляхи, захаращені сушняком лісосмуги, про зарості таких злісних алергенів як амброзія, лобода, циклахена і ще багато чого втаїв, що можна побачити неозброєним оком, варто лишень ступити на землю Хортиці. І отой тотальний занепад не в змозі ані затулити, ані виправдати жодні бадьорі звіти, бо результати справжньої роботи видно для кожного і з першого погляду. Зокрема, Ви, Якове Яковичу, побувавши на Хортиці на початку серпня 2006 року, ось що написали у «Книзі відгуків», відвідавши меморіально-туристичний комплекс «Протовче»: «Дуже приємне враження! За рік зроблено багато і фахово. Не соромно подивитися і показати друзям. Шасти Вам Друзі! 3.08.2006 р. Я.Діхтяр.» (Подаю без правки). Цікаво, що нині могли б Ви сказати, побувавши на Хортиці? Залишили б запис, аналогічний, щойно процитованому? У жодному разі. По-перше, «Книгу відгуків», що була у «Протовчому», Остапенко, ніби передбачаючи, записи якого саме змісту невдовзі почнуть там з’являтися, відразу після мого звільнення наказав ліквідувати; охоронці острова зберегли, і тепер вона в мене, як реліквія. А, по-друге… Чи варто тут щось уточнювати?
Одне слово, приїжджайте, панове, на Хортицю, і все побачите самі. Улітку 2007-го, отримавши два жалюгідних і брехливих доноси – від голови Запорізької облради регіонала Нєфьодова та президента-самозванця міської Запорізької асоціації «Захистимо Хортицю» Черненка – з міністерства негайно прибула зграя перевіряльників, що стало початком ганебної акції усунення мене з посади, а тут про конкретні речі пишеш, і ні з місця... То що ж воно відбувається? Чому про конкурс на заміщення посади генерального директора НЗХ нікому невідомо – ні оголошень ніде, ні списку членів комісії… Чи конкурс той таємний? Отак ми політично «дорослішаємо». Але хіба невтямки, що про Європу з подібною ментальністю годі й думати?

Вибачте за відвертість.
Нехай вам щастить…

P.S. Варіант листа до міністерства у роздрукованому вигляді і з власним підписом вислав поштою.
P.S.-2 Як би там не було, все ж не хотілося б, аби ви думали, буцімто Сушко такий уже альтруїст, і оцю «писанину» розвів через те, що йому робити нічого. Зовсім ні, шановні. Всі оці мої звернення, Остапенкові пояснення, ваші зволікання і ваші ж скупі усні коментарі органічно доповнять сюжет моєї нової книжки, роботу над якою завершую – «Заворожений острів». У підзаголовку значиться: «Що заважає Хортиці стати справжнім заповідником»? Веселою обіцяє бути книжка, слово честі.

Примітка. Реакції не було.

 

До слова…
Уже тоді, у 1982-му я раптом усвідомив неповноцінність своєї участі у наведенні порядку в заповіднику через посередництво лише друкованого слова. Я не кинув писати проблемні статті та ліричні замальовки, завзято полював з фоторушницею, водночас…
…звернувся в обласне Товариство охорони природи, і мені видали посвідчення громадського інспектора. Досить скромненька ксива у бордовій палітурочці, зате правами свого власника вона наділяла вельми значними. Те, що інспекторові дозволялося «затримувати осіб, котрі порушували природоохоронне законодавство, перевіряти їхні документи» та звісно, «складати акти», було справою очевидною. Проте інспектор від громадськості, за приписом означеного документа, міг ще й «вилучати в осіб, що порушили… знаряддя лову (човни, сітки, рушниці тощо), а також незаконно придбану здобич і передавати її місцевим організаціям Товариства охорони природи, органам міліції, відомчим державним інспекціям, торговельним та іншим організаціям». Здавалося б, досить, та на додаток інспекторові зобов’язані були допомагати «виконкоми Рад народних депутатів, органи міліції та інспекції».
Отримавши такого могутнього документа, я спішно почав збиратися на хортицьку «передову».

 

 

Грудень 2015 р. Міністру культури
(віце-прем’єр-міністру) України
Кириленку В.А.

Вельмишановний В’ячеславе Анатолійовичу!
Упродовж останніх трьох з половиною місяців на адресу ввіреного Вам відомства, а також особисто на Ваше ім’я, надіслано із Запоріжжя до десятка листів, об’єднаних одним: Національний заповідник «Хортиця», через недолуге керівництво, доведений до жалюгідного стану. Приводилися конкретні факти, на доказ викладеного. Серед авторів цих листів є й ми, і от що показово: жодної відповіді з Міністерства культури ми не отримали. Мало того, жодної реакції на листи немає взагалі. Між тим, досить було прибути до Запоріжжя групі уповноважених людей, оглянути острів, і все б стало ясно: далі зволікати не можна!
Прийміть з цього приводу наш глибокий жаль: до високої інстанції звертаються поважні люди, під зверненням ставлять власні підписи, а у відповідь – ні звуку. У зв’язку з цим, дозволимо собі висловити таке: попри все, змушуємо себе думати, що Ви, В’ячеславе Анатолійовичу, чимало робите для вітчизняної культури, отож є у Вас здобутки, але є й прорахунки, і Ваш прорахунок з Хортицею, за подальшого неприпустимого зволікання, стане Вашим найбільшим прорахунком у житті.

З повагою -
А.Л.Сокульський,
перший (1970-1983) керівник Хортицького заповідника,
доктор історичних наук;
К.І.Сушко,
сьомий (2005-2007) керівник Хортицького заповідника,
член Національної спілки письменників України,
лауреат премії ім. І.Франка

Примітка. Реакції не було.

 

 

Пожаліймо Хортицю!

Відкритий лист в.о. гендиректорові
Національного заповідника«Хортиця»
(«МИГ», 24.12.15.р.)

Пане Остапенку!
Вісім років тому, в результаті ганебного усунення мене з посади керівника Хортицького заповідника, доля Священного Острова повністю опинилася у ваших руках. Як і передбачалося, це стало сумним поворотом в історії унікального Дніпрового материка. Кажу так, бо ще працюючи в заповіднику і знаючи, що на мене чекає, я благав міністра культури ні за що не призначати замість мене вас, тодішнього мого заступника з наукової роботи, аргументуючи свої слова. Про це ж одіслали міністрові офіційного листа решта тодішніх моїх заступників і головні бухгалтер та інженер. Але нас не послухали… Згодом, уже за підсумками ваших перших дивних рухів на посаді керівника НЗХ, я виступив у місцевих ЗМІ. Ви ж у відповідь відмовчалися, через що хортицьку тему слід було продовжувати. Аж раптом усі наші ЗМІ, мов по команді, відмовилися друкувати мої матеріали про заповідник. Натомість зарясніли ваші популістські виступи, особливо по телебаченню, то я й замовк. Була надія, що ви наберетеся досвіду, зважите все і розпочнете, нарешті, розбудовувати як слід увесь заповідник, а не топтатися в Музеї історії запорозького козацтва, на «Запорозькій Січі» і в так званому «Кінному театрі», але вийшло не так. Проте я мовчав, бо наче некоректно було «висуватися»… Мовчав, коли ви наказали ліквідувати символічний поховальний гранітний комплекс світлій пам’яті засновників заповідника М.П.Киценку та С.М. Кириченку. Мовчав, коли прибрали ряд аншлагів (металевих шитів) з написами, зокрема, й з такими «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!» та промовистий бігборд, що стрічав усіх з боку лівобережжя. Мовчав, коли позбавили працівників створеної мною потужної служби охорони засобів мобільного пересування. Мовчав, коли руйнувалися козацькі бекети (оглядові вежі), розставлені у семи точках острова, а також пам’ятники Українській Писанці та Скіфському Казану. Мовчав, коли ваші «науковці» натхненно продовжували нагнітати (і нагнітають!) «патріотичний» ажіотаж навколо московського експериментального суденця першої половини ХVІІІ століття, вперто видаючи його за «козацьку чайку». Рік мовчав, другий третій, п’ятий, восьмий. І ВСІ мовчали! Отож ви, під прикриттям мовчання, умудрилися занапастити меморіально-туристичні комплекси, зведені в 2005-2006 роках: «Протовче» виглядає ще сяк-так, а «Скіфський стан»... Мало того, що цей дуже виграшний туристичний об’єкт геть занедбано, через нього влітку (2015) відновлено дорогу, ліквідовану десять літ тому! У прихованому від стороннього ока куточку обладнані конюшні «небідних людей», коні з яких безконтрольно бігають, де їм заманеться. Через це гинуть степові ділянки, розкошують амброзія, лобода й циклахена. Коні витоптують гнізда фазанів та дрібних птахів, що гніздяться на землі і в чагарниках, нищать дрібних плазунів, відганяють од годівниць козуль та оленів, а також є небезпечними для туристів. Шляхи на Хортиці розбиті, лісосмуги захаращені сушняком, старі сади не викорчовують, плавзасобів охоронці не мають. І це лиш частина того, що видно ззовні! А ще ж: закриття музею козацтва у розпалі туристичного сезону, «здобутки» в кадровій політиці, у заповідній методології, в науці, у випуску друкованої продукції, у розвитку туристичної інфраструктури, у справі відновлення історичного природного середовища, в організації тієї ж охорони заповідника, чутки про гендлювання лісом…
Я міг би й надалі мовчати, але не дозволяють цього робити 40 літ, упродовж яких я самовіддано служу Хортиці. Не дають спокою більше 200 статей, 9 книжок, присвячених унікальному Острову, а надто – 2,5 роки мого драматичного директорства… Через що кажу: пане Остапенко, пожалійте Хортицю, водночас і не грайтеся з вогнем! Якщо вам і вдасться уникнути правової відповідальності, то Божої кари – в жодному разі! Навтішалися цілих вісім літ, і досить. Знайдіть у собі мужність не брати участі у конкурсі на заміщення посади гендиректора заповідника, якої ви не гідні. Цього нагально вимагають од вас не лише чисто прагматичні, а й морально-психологічні мотиви. Образливої байдужості до себе з третьої вашої каденції, Священний Острів вам уже не пробачить. Ще коли ви зайняли крісло гендиректора, я отетеріло спостерігав, як натхненно взялися ви опановувати… ні, не мистецтвом облаштування українського заповідника, а методикою популістської політико-наукової риторики і досягли в цьому неабияких результатів. Мимохіть відрізали собі шляхи до оволодівання діловими навичками, бо вдосконалювалися у словоблудді протягом занадто тривалого часу – цілих вісім літ! Та ще й на тому відповідальному відтинку життя – між 35-ма та 45-ма роками – коли саме й міцніють у людині ділові якості. Ви ж, пане Остапенко, ганяючись за химерами, занапастили найважливіший період свого життя, і нехай би вже, оскільки то ваше особисте… Але ж паралельно ви гальмуєте розвиток заповідника! І гальмуватимете, бо інакше не можете, позаяк не вмієте. І не зможете, бо не тому самі себе привчили. Принаймні, керувати українськими духовними осередками вам заказано довіку. І не лише святою волею Провидіння – мені чомусь здається, що ви це розумієте… Отож, шукайте інше заняття, ви людина розумна і дещо робити вмієте. Хортиця ж – не для вас. За без малого десяток літ(!) ви навіть не підступилися до головного, без чого Національний заповідник відбутися не може: до облаштування його території, натомість зосередивши увагу на музеї та на «Січі», тобто на території в кілька гектарів, у той час, коли площа всієї Хортиці та прилеглих до неї островів 2359,3400 га. А все – через брак відчуття у вас землі, якою ви так самовпевнено заповзялися опікуватися. Ваша ментальність, пане Остапенко, не відповідає високому призначенню, тож залиште заповідник. Вчинивши так, ви не лише збережете рештки свої репутації, а й власну душу.

2015.р.

Примітка. Реакції не було.

 

До слова…
Ставши громадським інспектором, із армійської «діагональки» я пошив собі в ательє воєнізований костюм. У ті роки ще не був, як сьогодні в моді «камуфляж», отож моя сорочка з погончиками та накладними кишенями, кепка з довгим козирком помітно виділяючись на тлі лековажних футболок, майок, тенісок і т.д., дисциплінували не лише мене, а й моїх численних хортицьких візаві. З усіма я поводився гранично ввічливо, тримаючи емоції на замку. Підходячи, вітався, називав себе. Якщо була неділя, вітав з вихідними, траплялося свято – зі святом. За будь-яких обставин, я доволі швидко навчився брати ініціативу до своїх рук. Сам же ніколи не ловив рибу і не стріляв у тварин.
Звістка про з’яву у плавнях дивного інспектора-одинака швидко розповсюдилася не лише Хортицею, а й містом, і мене почали впізнавати. Більше того, до моїх зауважень, у переважній більшості випадків дослухалися. Скажу ось про що: я завжди був твердо переконаний, що на Хортиці зі мною нічого поганого не трапиться. Нерідко дуже нервувався, відчуваючи зрадливу сухість у роті і навіть дріж у руках, проте вчасно оволодівав собою, волю емоціям намагався не давати. Бо розумів: зірвуся – все полетить шкереберть.

 

 

31.01.16 р. Міністру культури,

віце-прем’єр-міністру України
Кириленку В.А.

Вельмишановний В’ячеславе Анатолійовичу!
29 січня 2016 відбулося засідання конкурсної комісії на заміщення вакантної посади генерального директора Національного заповідника «Хортиця». Із трьох претендентів члени комісії більшістю голосів начебто зупинилися на кандидатурі Остапенка М.А. І ось тут ми дозволимо собі звернути Вашу увагу на особливості моменту. У той час, як стосовно претендентів Коміра О.А. та Олійника О.Л., для того, щоб визначити можливість і готовність кожного з ним керувати одним із найвизначніших Національних осередків країни, достатньо було ознайомитися з їхніми концепціями та поспілкуватися з ними безпосередньо (але не протягом 10 відведених комісією хвилин!), зовсім інакше виглядає справа з Остапенком М.А. Аби дійти висновку, що йому можна довірити керувати заповідником і далі, тут уже одними лише концепціями не обійтися, а ОБОВ’ЯЗКОВО необхідно детально проаналізувати все зроблене на Хортиці під його керівництвом упродовж останніх восьми (8) років. Здійснити ж такий аналіз НЕМОЖЛИВО шляхом одного засідання, – тут украй потрібен виїзд усієї комісії чи її кількох неупереджено налаштованих членів (але жодним чином не з числа запорізьких чиновників!) до Запоріжжя, аби на місці переконатися, в якому стані перебуває нині осередок, так гучно іменований Національним заповідником, як налаштований увесь колектив заповідника, який відсоток у ньому належить дітям, зятям і невісткам керівників НЗХ, чим вони займаються, і яку репутацію у запорізькому суспільстві має заповідник загалом.
Повірте, шановний В’ячеславе Анатолійовичу, наголошуючи на цьому, ми аніскільки не керуємося якимись особистими міркуваннями, а тим паче вигодами, а всуціль – піклуванням про долю унікального острова, служінню якому кожен із нас присвятив себе повністю. Через що просимо Вас не квапитися з підписанням рішення конкурсної комісії, – це завжди не пізно зробити. Пізно може бути лише тоді, коли виявимо неприпустиму поспішність. Отож, будь ласка, відрядіть спеціальну комісію на Хортицю, і ми беремося допомогти Вам розібратися в усьому на місці. Упродовж своєї історії Хортиця зазнала чимало напружених, доленосних моментів: були спроби знизити рівень її заповідного статусу; забудувати острів розважальними комплексами; прокласти мости через найуразливішу його частину і т.д., проте такої напруги як зараз, і через що – через кадрову недбалість (!), унікальний Дніпровий материк ще не знав. Вирішимо ж разом цю проблему, аби в розбудові заповідника надолужити згаяне.

З повагою -

А.Л.Сокульський, К.І.Сушко

Коментар. У відповідь у середині лютого 2016 року надійшов лист, підписаний все тим же першим заступником міністра культури Ліховим І.Д., з якого стало відомо, що термін перебування Остапенка М.А. на посаді керівника НЗХ закінчився (а ми й не відали!), ….що відбулося засідання відповідної комісії, яка на посаду все того ж керівника НЗХ затвердила кандидатуру Остапенка М.А. Бо!.. Саме на підтримку цього добродія на адресу Мінкульту прибули листи майже від двох десятків як окремих поважних осіб, так і цілих, не менш поважних, структур. Зокрема від громадської організації «Вместе», від Інституту археології Варшавського університету, від Єпархіального управління Запорізької єпархії Київського Патріархату Української Православної Церкви…

 

 

Хортиця – в небезпеці!
Заява-звернення до всіх

Вельмишановні панове! До відомого перефразованого заклику нас змусила вдатися ситуація в Національному заповіднику «Хортиця» (НЗХ), що спричинена приходом на посаду гендиректора у жовтні 2007 року Остапенка М.А. Персонально його методика розбудови НЗХ призвела до повернення в середовище колективу працівників заповідника так званого «синдрому музею», коли майже вся робота, як і в недобрі старі часи, звелася до клопотів навколо Музею історії запорозького козацтва та історико-культурного комплексу «Запорозька Січ», тобто до ділянки в кілька гектарів, у той час, коли решта території острова – 2359 га – залишається без належної уваги. Таким чином, ігнорується головний постулат в розбудові заповідника: відновлення й облаштування історичного природного середовища. Через це упродовж останніх восьми (8) літ не те, що не зведено жодного нового меморіально-туристичного комплексу, а й украй занапащені створені у 2005-2007 роках, зокрема «Скіфський стан» і «Протовче». Не оновлюються, а то й знищуються за розпорядженням керівництва НЗХ аншлаги (металеві щити з проникливими написами), розбалансована служба охорони, не вивільнюються ділянки від старих садів, лісосмуги захаращені сушняком, розбиті шляхи, у різних точках острова не прибрані руїни житлових та інших споруд і т.д., і т.ін. А в цей час островом безконтрольно бігають приватні коні, витоптуючи степові осередки, гнізда фазанів і дрібних птахів. Усе це відбувається ще й через відсутність контролю з боку громадськості, зокрема, ЗМІ. Упродовж останніх років пан Остапенко не зникає з телеекранів та шпальт часописів, пропагуючи власні «досягнення» то у вигляді «Святославого меча», то нових надходжень до Музею, то в особі спійманого (одного!) браконьєра – невибагливі журналісти мліють від усіх цих «сенсацій», і ніхто не бачить, в якому стані опинилася вся Хортиця, не відають про «секрети» кадрової політики, не помічають проблем у туристичному обслуговуванні, науковій діяльності тощо.
На додаток 29 січня 2016 року відбулося засідання конкурсної комісії Мінкульту на заміщення вакантної посади генерального директора НЗХ, яка більшістю голосів віддала перевагу Остапенкові. Такий перебіг подій (і не лише він!) дає підстави вважати, що за нинішнім керівником НЗХ стоять «небідні люди», для яких перебування Остапенка на посаді є запорукою успішного переслідування особистих інтересів на острові. Станом на сьогодні міністр культури, либонь, дослухаючись і до наших листів, ще не підписав наказу про продовження контракту з Остапенком, отож треба зробити все, щоб цього не сталося. Не з метою зашкодити одній людині, а щоб допомогти Хортиці. Ситуація складається так, що зволікання з облаштуванням історичного природного хортицького середовища може призвести до перегляду статусу заповідника в бік його ослаблення – подібні намагання вже мали місце в 2001-2004 роках. Аргумент заготовлено такий: розвиток повноцінного Національного заповідника в межах потужного індустріального міста неможливий, відтак треба передати його – або ж увесь, або ж окремі ділянки – в приватні руки і припинити гру в «святиню».
Між тим, упродовж 2005-2007 років НЗХ уже почав було успішно розвиватися в потрібному напрямку, чим довів можливість свого існування в межах Запоріжжя. Та втрутилися «сильні світу цього» разом із продажними науковцями… Отож зараз ми, насамперед, вимагаємо одного: приїзду спеціальної комісії для візуального ознайомлення (разом із представниками ЗМІ) зі станом справ на Хортиці. Вважаємо, що хортицька проблема є відлунням проблеми загальноукраїнської. Відтак ми не повинні допустити подальшого знущання ні над Священним Островом, ні над нашою Вітчизною.

А.Л.Сокульський, К.І.Сушко

Примітка. Ні реакції, ні відгуків не було.

 

До слова…
Я продовжував рейдувати, попервах аніскільки не потерпаючи від почуття самотності в тому розумінні, що витрачаю сили, буцімто на порожнє, непотрібне заняття. Мені не треба було наздоганяти (та нерідко й ні на чому!) моторку, що демонстративно виписувала кола по Осокоровому озеру: вистачало розпізнати номер суденечка й повідомити у Державну інспекцію з маломірних суден. Тоді інспекцію очолював В.В.Вчерашнюк – людина чуйна і обов’язкова. Я телефонував особисто йому, називав номери човнів, і порушників знаходили вже без мене. Й одразу вживали заходи.
За увесь період мого інспектування (а це понад десять років поспіль!) через мої руки пройшло близько десятка дерев’яних човнів. Одного я купив сам, ще один дістався в подарунок від згаданої інспекції, решту інколи знаходив у плавнях, привласнюючи собі у вигляді трофеїв.. Човни у мене довго не затримувалися. Їх дірявили плішнями, перетворюючи на решета, палили, крали. Після кожної чергової пропажі я звертався до все тієї ж інспекції, й нерідко знаходили зникле суденечко. Я відчував, що працівники інспекції, зокрема її начальник В.В. Вчерашнюк сприяють мені не лише «по службі», позаяк бачив, як теплішали очі у Віктора Васильовича і ясніло його обличчя, коли ми заставали на плавневих озерах спокій і злагоду, чув, із яким непідробним обуренням говорив він про все, що заважало Хортицькому заповідникові ставати справжнім заповідником

 

 

10 .02.16 р. Славним працівникам
Запорожского
информационно-аналитического
портала «Вместе»

Дорогі хлопчики і дівчатка!
(Сподіваюся, серед вас є і ті, й інші)
Упритул до сьогодні нічого не знав, навіть не чув про вашу «медійну одиницю», і ви вже даруйте, бо не маю ані часу, ані бажання вештатися Інтернет-манівцями. Перебував би я в невіданні й надалі, аж тут хтось жартівливий підкинув мені – та ще й трьома заходами! – інформаційний звіт про прес-конференцію (9.02.2016) з приводу ситуації на Хортиці й навколо неї… І нехай би просто звіт, а то ж під логотипом вашого, переконаний, абсолютно незалежного, вщент послідовного, принципового і правдивого порталу! Тож і спішу повідомити вас про цю провокацію. І запевняю: не бійтеся за мене, бо я на неї не піддався. Не хвилюйтеся, бо я не вірю, щоб учасник названої конференції, сумлінно відсидівши на ній «від дзвінка до дзвінка», уважно усе слухаючи та записуючи (сподіваюся, не лише через посередництво ручки), наважився б викласти звіт про подію так, як подано в інформації. То зробив хтось, і нехай усе залишається на його совісті.
А я, щиро вболіваючи за вашу репутацію (сам журналіст із 30-річним стажем), спішу застерегти всіх: будьте пильними! Не дозволяйте всіляким відвертим жартунам та прихованим недоброзичливцям користуватися логотипом вашої медійної фірми.
Нехай вам усім щастить. Запевняю: в усіх важливих, чесних і порядних справах я з вами!
З побажанням добра…

P.S. Дорогі юні колеги, даруйте, ще одне. Смію зауважити, що в кирилиці (система знаків, які складають нашу абетку) літери «V» немає, а є «В» («ве»). Відтак назва вашого порталу має писатися як «Вместе», що українською означає «разом».

Примітка. Реакції не було.

 

 

22.02.16 р. Керівництву
Національного заповідника «Хортиця»

Пане Остапенку!
Стосовно проведеної нами прес-конференції 9.02.2016 р., до часопису «Панорама» (18.02.2016 р.) потрапила частина ваших висловлювань, спрямування і зміст яких змушує нас відгукнутися. Зокрема:
1.«дискредитируя меня, Сушко, Сокульский и Пляха бросают тень на коллектив заповедника и на все, что он реализовал в посление годы»;
2. «тысячи экспонатов, десятки новых объектов, туристические маршруты, сотрудничество на международном уровне – это развал заповедника?»
3.«Естественно, мы не можем охватить всю огромную территорию – пятую часть территории Запорожья – силами небольшого коллектива в 150 чоловек».
Що можна сказати з приводу процитованого? «Демагогія міцніє…» Власне, як людину, ми вас розуміємо: той стан, в якому перебуває нині переважна частини території острова, а надто ситуація, в якій ви опинилися, завдяки, насамперед вам самим, змушує вас виправдовуватися будь-яким чином. Та все ж намагайтеся (спробуйте!) підбирати при цьому слова, фрази, а водночас і факти, якщо вони є! Не будемо (поки що) коментувати заяву про «десятки объектов», «огромную территорию» та «небольшой коллектив в 150 человек» – про наявність у вас відчуття хортицької землі один із авторів цієї репліки вже казав, і розлогіша картина про це буде подана в іншому форматі. Зараз же хочемо майже по-батьківськи зауважити: добирайте, Максиме, слова, коли беретеся коментувати дії людей, значно старших, набагато досвідченіших за вас, власне, людей поважних. Жоден із нас про «дискредитацию» вашої особи навіть не мріяв і не мріє, бо ніколи таким засобом спілкування з людьми не користувався, до того ж із цим нешляхетним завданням (із самодискредитацією, тобто) ви прекрасно справляєтеся самі. Ми ж вдаємося до конкретної критики вашої восьмирічної (!) діяльності на посаді керівника НЗХ, тобто розглядаємо й оцінюємо вашу конкретну роботу у справі розбудови всього заповідника, з метою виявлення та усунення вад, хиб. У той час, коли ви зопалу намагаєтеся подати все це у контексті підриву довір’я до вас або ж применшення вашого авторитету, значення зробленого вами. Через що «все реализованное» колективом НЗХ до своїх проблем не туліть.
Будь ласка, зважуйте слова, ставтеся до них із повагою, – це вміння посприяє вам достойно оцінити не лише все зроблене вами для Хортиці, а й себе як особистості.
З повагою -
К.І.Сушко,
член Національної спілки письменників України,
лауреат премії імені І.Франка, гендиректор НЗХ 2005-2007 рр.;
А.Л.Сокульський,
науковий співробітник НЗХ, доктор історичних наук, директор
Державного історико-культурного заповідника 1970-1979рр.,
1981-1983рр;
О.І.Пляха,
радник президента громадської організації «Запорізькі обереги»
з питань розвитку історико-культурного комплексу
«Запорозька Січ»

Примітка. Відгуку не було.

 

До слова…
У нашому неповторному суспільстві людину прийнято оцінювати так: якщо за нею «хтось стоїть», то з таким добродієм неодмінно слід рахуватися. Навіть, коли він одчайдушно тупий, несамовито бездарний, до геніального лінивий і винятково ні на що не здатний. Отож, коли десь раптом виринає людина ініціативна («і воно ото йому потрібно»?), енергійна, розумна і ділова («робити їй нічого…»), «зацікавлені особи» вмить спішать з’ясувати, звідки вона взялася? Хто благословив? Від чийого імені діє і для кого? Варто установити, що «ініціатор» безоглядно працює сам на себе, покладається тільки на власні сумління й совість, що коли раптом щось до чогось спричиниться, то він апелюватиме виключно «до якоїсь там істини», підозріливий інтерес до бідолахи змінюється байдужістю.
За мною у моїх хортицьких клопотах ніхто не стояв і не сидів жодної миті. Але ті, з ким доводилося вирішувати проблеми, загалом до мене прислухалися й часто ішли назустріч. Чому? Либонь спрацьовувала аура тисяч і тисяч незнаних, ніколи мною не бачених однодумців, які, хоча й на відстані, але відчутно заявляли про свою присутність на нашій грішній землі. Таки, мабуть, спрацьовувала ота чудодійна аура, вона додавала сил, і тоді я йшов ледь не дідькові на роги.

 

22 .02.16 р. Головному редактору газети «Панорама»
Дупаку В.І.

Шановний Володимире Івановичу!
Спішимо попередити Вас про неприємність, яка спіткала довірену Вам газету: на сторінку поважного часопису потрапив матеріал «Вокруг заповедника «Хортица» разгорелся нешуточный (виділено нами. – Авт.) скандал» (18.02.2016р.), котрий за рівнем виконання, а надто, певною мірою, – за своїм змістом та наголосами, не мав би оприлюднюватися. Чому ж трапилося навпаки? Достеменно це нам невідомо, отож припускаємо: причиною могла стати горезвісна редакційна «запарка», в результаті якої випадково надруковано чорновик матеріалу, а не його повноцінний варіант. Бо не може бути, щоб повноправний УЧАСНИК прес-конференції, до того ж, маючи на руках текст прес-релізу, свідомо подав до друку те, читаючи що, починаєш думати, буцімто автор, готуючи матеріал, користувався чутками та чиїмись підказками, а не прагнув об’єктивно викласти все у контексті серйозної проблеми, і аж ніяк не в руслі «нешуточного скандалу». Отож, дозволимо собі звернути Вашу увагу, бодай на окремі «нюанси».
1.Можна було б проігнорувати «нешуточный скандал», коли б друге із виділених курсивом слів не тлумачилося, як «подія, випадок, що набуває розголосу й ганьбить їх учасників». Отож нагадуємо: 9.02.2016 року ми проводили прес-конференцію, тому саме цим заходом аж ніяк не ганьбили (і не зганьбили) ні себе, ні тих, кого на неї запросили. (Уточнення вкрай важливе, з огляду на повагу не лише до авторів цього звернення, а й до учасників прес-конференції, та, головно, до самого предмету розмови – ЗАПОВІДНОЇ ХОРТИЦІ).
2.Прес-конференція є заходом, проведення якого здійснюється в режимі питань-відповідей (за участю працівників ЗМІ), а не дискусії, через що Остапенка й не запрошували. І все ж, п’ять (!) співробітників заповідника, серед яких – заступник гендиректора з наукової частини та юрисконсульт – на захід з’явилися… З якою метою? Досвідчені журналісти, либонь, збагнули, надто, коли один із нас перед початком прес-конференції завбачливо нагадав присутнім про особливості формату заходу. Цей здогад підсилюється паралельною прес-конференцією, котру спішно організував Остапенко.
3. Ми не вправі підказувати, може чи не може журналіст у своєму матеріалі коментувати виступи ініціаторів прес-конференції, проте, якщо він усе ж таки вирішив коментувати, то чому такої честі удостоїлися тільки ми троє: «Отметим, что выступления Константина Сушко, Арнольда Сокульського и Александра Пляхи были многословны, эмоциональны, даже агрессивны, из-за чего не всегда было понятно, о чем конкретно идет речь. К сожалению, звучали и некорректные высказывания в адрес Максима Остапенко, Владислава Мороко и журналистов, которые, мы, естественно, цитировать, не будем»?
А даремно, треба було б «процитировать», аби й читач побачив і прояви «агрессии», і «некорректности», а не лише автор публікації! Власне, у справжньому варіанті тексту, мабуть, усе це було, як не залишилися без коментарів і слова пана Остапенка, надто оті, де він каже, що «дискредитируя меня, Сушко, Сокульський и Пляха бросают тень на коллектив заповедника и на все, что он реализовал в последние годы»? Не беремо поки що до уваги демагогічний характер фрази. Куди важливіше зазначити, що ніякої «дискредитации», в розумінні підриву довір’я до кого-, чого-небудь або ж применшення авторитету, значення когось (а саме так тлумачиться термін «дискредитация» («дискредитація») на прес-конференції не було. Зате лунала конкретна критика (розгляд і оцінка когось, чогось із метою виявлення та усунення вад, хиб) діяльності Остапенка на посаді керівника НЗХ. У цьому ж руслі аж проситься на коментар також повідомлення Остапенка про «десятки (??? – Авт.) новых туристических объектов»… Та особливого осмислення достойна ось ця, воістину неперевершена, фраза: «Естественно, мы не можем охватить всю огромную территорию – пятую часть территории Запорожья – силами небольшого коллектива в 150 чоловек».
Добалакалися… Дописалися… Згодні, Володимире Івановичу? Що означає «не можем»? А як тлумачити «небольшой коллектив в 150 человек»? Хіба в напрямку належного опікування «огромной территорией» з боку керівництва НЗХ упродовж цілих ВОСЬМИ літ здійснювалися рішучі кроки? Звісно, керівник закладу, опинившись у ситуації, до якої завів себе сам, та виправдовуючись, зопалу готовий нагородити чого завгодно (і тут його неважко зрозуміти…), але ж достойному часопису не можна оприлюднювати все без коментарів (знов-таки, якщо вже взялися коментувати інших)! Бо тоді, того й чекай, доведеться думати, що і часопис, і винахідливий заявник діють заодно. А Хортиця? Як їй бути за такого піклування? У результаті, вивірений розгляд, повторюємо, болючої проблеми Національної Святині, що зачіпає усе суспільство, звівся до «скандалу» кількох осіб. Хвацько!
Власне, шановний Володимире Івановичу, про що мова! Повторюємо: у нашому прес-релізі все було. Зокрема, і тема прес-конференції, і конкретні документи, і цілий набір зовсім свіжих фотокарток, які свідчать про занепад майже всієї території заповідного острова. Навіть висновки малися в наявності. Сушко, Сокульський та Пляха «были многословны», через що «не всегда было понятно, о чем конкретно идет речь»? Так чому не спитали в них, коли всі вони сиділи перед журналістами? Не вистачило сміливості? Тоді слід було елементарно скористатися все тим же прес-релізом… До слова, Ваші, шановний Володимире Івановичу, колеги із «МИГа», саме так і зробили – надрукували наше звернення, привернувши таким чином, увагу до кричущих проблем Хортиці, а не зводячи все до «нешуточного скандала»… Досадно. Через те й кажемо: у випадку, якщо повноцінний варіант публікації розшукати не вдасться, а відновити його по пам’яті автор не зуміє, будемо вельми вдячні, якщо «Панорама», навздогін публікації 18.02.2016 р., оприлюднить оцей лист або ж звернення до громадськості. (Воно додається).

К.І.Сушко, А.Л.Сокульський, О.І.Пляха

Примітка. Реакції не було.

 

 

7 .03.16 р. Міністерство культури України,

добродіям Кириленку В.А.,
Ліховому І.Д., Діхтярю Я.Я.

Панове!
У шаленому вирі докорів і звинувачень зусібіч на адресу вашого відомства, а також кожного з вас окремо, ви, схоже, втратили відчуття реальності, через що 4.03.2016 року явився на світ білий унікальний документ: угода з паном Остапенком М.А. на продовження дивовижних експериментів із напрочуд терплячою Хортицею під його керівництвом упродовж іще цілих півдесятиліття(!). Прийміть з цього приводу наші щирі співчуття, а водночас і пораду: не переймайтеся занадто сподіяним, краще запасіться мужністю, оскільки можливість переконатися в істинному характері скоєного, за його наслідками, вам іще випаде.
…Безталанна Хортиця!
…Бідолашна Україна!

Костянтин Сушко, Арнольд Сокульський, Олександр Пляха

Примітка. Реакції не було.

 

До слова…
Як би там не було, а ситуація на Хортиці налагоджувалася. За сприяння громадськості, ліквідували водне сполучення між річковим вокзалом та плавнями острова, яким користувалися переважно браконьєри; прибрали з Хортиці корівник, свинарник, пташарню, переселили людей із глибинних селищ та хуторів (загалом кількасот чоловік) до міста. Сільгоспспоруди і ветхі хатки знесли, територію розчистили і розрівняли. Відбили «мостову атаку» на плавні, і саме там започаткувалися благодатні зміни. Піднялися тисячі молоденьких в’яв, дубів, диких груш та осокорів, побільшало птаства, частіше стали зустрічатися лисиці, козулі, кабани.
На Хортиці ситуація поліпшувалась, а дистанція між мною та рештою людей довшала. На затишній галявині, біля озерця у непролазних хащах розгортався світ, для пізнання якого не те, що одного життя, а кількох, відміряних Господом людині строків не вистачить. У тому світі – і гармонія, і чуйність, і щирість, і доброзичливість. Там мені ніколи не бувало зле. Я прощав своїм рідним, близьким і знайомим усі образи, а стосовно тих, кому завдавав прикрощів сам, прагнув вибачитися і покаятися. І я вибачався, і каявся.
Та, на жаль, не так швидко мінялися, а то й зовсім не спішили це робити мої знайомці. Для більшості з них, у світлі моїх хортицьких клопотів, я залишався не взірцем для наслідування, а чимось на зразок місцевої екзотики. А то й узагалі – диваком. Серйозне ставлення до себе я відчував рідко, зате порожнеча навколо посилювалася. Я поводився з людьми, як мені здавалося, щиро, а насправді, мабуть, виходило наївно. Тільки й того, що відчував підтримку незнайомих, незнаних, ніколи не бачених мною людей.

 

 

21.09. 16 р. Міністру культури України
Нищуку Є.М.

Шановний Євгене Миколайовичу!
Звертається до Вас член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені І.Франка, генеральний директора Національного заповідника «Хортиця» в 2005-2007 роках. Усвідомлюю Вашу зайнятість, та все ж зверніть увагу на моє звернення, бо Хортиця в небезпеці!!! Щоб у цьому переконатися, досить приїхати в Запоріжжя й подивитися. Про це ми разом із першим керівником Хортицького заповідника А.Л.Сокульським упродовж 5 місяців просили Вашого попередника В.Кириленка та тодішнього й нинішнього заступника міністра І.Ліхового, але вони не прислухалися. Байдужість обох, м’яко кажучи, обурює, вона заслуговує окремої глибокої розмови, а поки що особисто від себе я зроблю все, як письменник, щоб їхні імена залишися для історії, як імена людей, через невтручання яких Хортиця доведена до жалюгідного стану. Унікальний, неприпустимий прояв ігнорування, якого не доводилися мені спостерігати навіть за найтемніших фаз радянського періоду. Особливо, коли врахувати, що таку неповагу до поважних людей продемонстрували учасник революції на граніті та колишній керівник заповідника, колектив якого опікується могилою Великого Тараса . Таке межує зі злочинною байдужістю, надто, коли продовжується контракт з людиною, яка навіть не розуміє суті Хортиці! За 40 літ упродовж яких служу Острову, я написав про нього 10 книг, опублікував близько 200 статей, то знаю, що кажу.
Прошу вкотре: будь ласка, приїдьте самі, або пришліть людей на Хортицю. Я особисто беруся провести екскурсію, як супроводжував свого часу по священній землі не одного міністра, Президента України а також прем’єр¬-міністрів та віце-прем’єрів і т.д. Зокрема, 15-16 жовтня планую презентацію своєї книжки, яку надсилаю Вам, з виїздом на Хортицю, тож можна орієнтуватися на ці дати. А взагалі чекаю високих і зацікавлених гостей із Києва будь-коли. Рукописний варіант листа та копії деяких документів, разом зі своєю новою книжкою «Заворожений острів» надсилаю поштою.
Дякую!
P.S. Пане Євгене! Щойно довідався про Ваш завтрашній (23.09) візит на Хортицю разом із віце-прем’єром Розенком. Дуже прошу, зателефонуйте мені і призначте зустріч!!! Чекаю.

Примітка. «Пан Євген», звісно, не зателефонував, а заступник міністра Т.Мазур пізніше відповіла, що «значна робоча (виділено мною, – К.С.) завантаженість структурного підрозділу та обмеженість фінансування станом на сьогодні унеможливлюють» прибуття на Хортицю осіб, які могли б розібратися зі станом справ у заповіднику (перебування добродіїв Розенка та Нищука на Хортиці 23 і 24 вересня до того «стану», звісно, не мало жодного стосунку). Разом із тим авторові звернення подякували «за активне ставлення до вирішення проблем Національного заповідника «Хортиця» і висловили сподівання на подальшу «плідну співпрацю по збереженню національної святині».

 

 


Людина й Острів

(«МИГ», 6.10.16 р.)

Костянтин Сушко народився й виріс на Херсонщині, у селянській родині. Працював теслею, токарем, формувальником, слюсарем-складальником. Отримавши після трирічної служби в армії диплом філолога, 30 літ віддав журналістиці: газети «Комсомолець Запоріжжя» (кореспондент, заввідділу), «Днепростроевец» (редактор), «Запорозька Січ» (головний редактор); згодом – Національний заповідник «Хортиця» (генеральний директор). Займаючись журналістикою, писав публіцистичні й художні твори, і нині в доробку члена Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України, лауреата премії імені І.Франка, близько тридцяти книжок: збірки нарисів, замальовок та оповідань про тварин, збірка новел, кілька романів. Серед них особливо виділяються історико-публіцистичні розвідки «Острів Хортиця», «Тени забытых городов», «Віщий Степ», «У згонах», романи «Інспектор Хорс» та «Ойкумена», науково-популярні видання «Хортиця – острів святилищ», «Заворожений острів», літературознавче видання «трансМІСІЯ СЛОВА». Сьогоднішня зустріч та розмова з журналістом, письменником і публіцистом – з нагоди його 70-річчя.

– Костянтину Івановичу, що у вашому життя було найяскравішого?
– Спілкування з Хортицею. Власне, воно не лише було, а й триває. В юності я спілкувався з Островом шляхом споглядання, осягання, далі – через власне сприяння заповідникові, спершу – словом (низка газетних публікацій найрізноманітніших жанрів і кілька книжок), а згодом – ділом (громадська діяльність, робота в заповіднику, знову ж таки публікації і нові книжки).
– Все це – усвідомлений вибір?
– Скоріше, підсвідоме виконання вказівки згори – як би химерно чи нескромно (для когось!) це не звучало. Аби я реалізовував лише власні прагнення, то стільки надбань не мав би: більше 200 публікацій у газетах і журналах для пропаганди й на захист Хортиці, 10 книжок, присвячених Острову, про все, зроблене в статусі громадського інспектора з охорони природи та на посаді генерального директора заповідника, не кажу, про це ЗМІ розповідали широко. А ще я отримую неповторні враження від спілкування з Хортицею!
– Це почалося 1986 року з книжечки «Наедине с Хортицей»?
– Так. У замальовках та віршах у прозі я намагався поділитися з людьми враженнями од спілкування з Островом не через шашлики та гасання на конях забур’яненими полями й садами, а – НАОДИНЦІ, щиро, тихо й увічливо. 25-тисячний наклад книжечки розійшовся блискавично.
– А що спонукало 1989 року видавати путівник «По Хортице» та ще й у тандемі з тодішнім директором заповідника?
– Прагнення бодай якось спрямувати потік стихійних відвідувачів Хортиці в цивілізаційне русло, впорядкувати його. А тандем… Ідея путівника була моя, форма подання та її втілення теж, в позаяк чимало фактологічного матеріалу, якого на той час у мене не було, я отримав від Людимили Юхимчук, то й узяв її в співатори.
– Брошурку «Хортица открывает тайны» готували вже самі…
…як і об’ємну історико-публіцистичну розвідку «Острів Хортиця», збірку есеїв «Стежка на Хортиці», роман-осягнення «Я вибираю Хортицю», роман-застереження «Бентежна Хортиця»…
– Яке з видань могли б виділити як особливе?
– Книжки для їхнього автора, як і діти для батька, всі дорогі. Мені приємно, що вдалося видати «Стежку…», де я подав усіх сучасних запорізьких поетів через їхні твори про Хортицю, зокрема, Гену Літневського, Толю Рекубрацького, Миколу Лиходіда, Віктора Чабаненка. А 600-сторінкова «Бентежна Хортиця» – то виплеск особистого болю. Коли мене брутально усунули з посади керівника Хортицького заповідника, та ще й тісно взяли в облогу трьома кримінальними і двома цивільними справами, я рятувався од інфаркту щоденною роботою над розповіддю про своє буремне директорство, а потім усвідомленням, що книжка є – Є, і люди її читають. Згодом, оговтавшись, написав «Хортицю – острів святилищ», де нарешті розкрив істинну сутність унікального шматочка суші. Хортицька земля не для розваг, а для тихих прогулянок. Мережа відкритих древніх святилищ і тих, які ще будуть відкриті, особлива енергетичність доводять сакральний характер цієї землі. Це моя давня думка, і відрадно, що її вже поділяють столичні вчені. Хортиця – унікальний Храм Просто Неба.
– А далі?
– У книжечці «Заворожений острів» (нещодавно вийшла) я розповів, що заважає Хортиці стати повноцінним заповідником. Для цього залучив чимало історичного матеріалу, а також використав сучасний фактаж.
– Чи вважаєте, що ваша трудова біографія склалася успішно?
– Я переконаний, що вона склалася.
– Завдяки чому?
– Доволі тривало Доля турботливо приховувала від мене тіньовий бік життя, завдяки чому я сприймав світ і людей у ньому ідеалістично. Це заощаджувало енергію, котру я спрямовував на справу, а не тринькав її на виправдання перед заздрісними й наклепниками. Адже, окрім циклу видань про Хортицю, у мене ще майже два десятка книжок, серед яких дві збірки оповідань про тварин, збірка новел, ідеологічний детектив «Інспектор Хорс», історичний роман «Ойкумена», дослідження «трансМІСІЯ СЛОВА», завершую «Лови на Слові».
– А зараз? Недоброзичливці дошкуляють?
– Не помічати косі погляди у свій бік не вдається, тож примушую себе не перейматися ними. І пишу книжки.
– Судячи з написаного, ви плідний автор…
– Якщо збоку так виглядає, то, мабуть, через те, що, попри все, намагаюся частіше з вдячністю поглядати на Сонце, думати про світле і спілкуватися з простими і світлими людьми.
– Що дасть вам оце інтерв’ю?
– Поки що не знаю. Можливо, дещо відчую, коли побачу його надрукованим. Тоді й скажу.

Від редакції. Наші читачі щиро вітають вихідця з нашої газети з поважним ювілеєм та бажають наснаги й побільше світлих людей на життєвому шляху.

2016 р.

 

 

До cлова…
На жаль, переважна, більшість із нас не відає, що то є – Хортиця. Масова свідомість ще не доросла до вкрай необхідного розуміння, що, волею Всевишнього, ця земля нікому й аж ніяк не призначалася у приватну власність. Бог надав Хортиці один-єдиний майновий статус –
ВЛАСНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.
Це – аксіома, на порушення якої Провидіння раз і назавжди наклало табу. Хортиця – не місце для розваг, це храм для поклоніння – Богові, Життю, Власній Долі. З давніх-давен тут селилися лише епізодично і в окремих місцях, бо Хортиця завжди була, як, власне, і залишається насамперед Островом Святилищ.
Я давно уже визначився зі своєю позицією в цьому житті, отож не хочу навіть дивитися у той бік, де «точаться дискусії» про економічні зиски і визиски, позаяк балом там правлять лише шахрайство, підступність і брехня. Я не хочу перейматися проблемами жодного промисловця чи підприємця, оскільки бачу, що ми робимо з нашою планетою. Так, мою оселю освітлює «лампочка Ілліча», а не кіптявий каганець, мигтить «голубий екран» телевізора, отож, я не ханжа, а реаліст. Та разом із тим я бачу, кожною своєю клітиною відчуваю межу, за яку НЕ МОЖНА. І говоритиму про це, скільки житиму. Я ладен перетерпіти, пересидіти день-другий-надцятий у темряві, коли буду певен, що за цей час десь відновився гектар степу, виріс гурт дерев і кущів, пташка звила собі гніздо. Ніяких поступок сліпому, глухому, безсердечному й зажерливому технократичному монстргві. Досить! Природа – над усе!

.

 

9 .02. 17 р.

Хортиця – для всіх!
Відкритий лист голові Запорізької ОДА К.І.Брилю та міському голові
Запоріжжя В.В.Буряку (копія віце-прем’єр-міністру України П.В. Розенку)

Вельмишановні панове!
27 січня цього року віце-прем’єр-міністр П.В.Розенко провів нараду з приводу нагальних проблем Національного заповідника «Хортиця» (НЗХ). Участь у нараді міністра культури, представника міністерства фінансів, керівників Запорізької ОДА, міста Запоріжжя й НЗХ, народних депутатів, учених і т.д., дає підстави вважати нараду безпрецедентною, оскільки вперше за доби незалежності доля одного з найважливіших заповідних осередків України розглядалася на такому представницькому рівні. Відтак є надія, що процес облаштування НЗХ входить у нову – ділову й результативну – фазу, з приводу чого можна лише радіти. Разом із тим, печально відомий приклад здійснення недавніх реконструкцій у Шевченківському національному заповіднику в Каневі та в Національного музеї Тараса Шевченка в Києві, викликає побоювання, як би цей приклад не застосувався на Хортиці. Саме через це, спираючись на свій 40-річний досвід дослідника священного острова, що проявився не лише в сотнях газетних і журнальних публікацій та в десяткові книжок, а й у конкретних результатах на посаді генерального директора НЗХ упродовж 2,5 років, я дозволяю собі публічно висловити деякі застереження, чи пак, міркування.
Почну з нагадування, що острів Хортиця належить до тих унікальних осередків, в облаштуванні яких має переважати духовне, а не розважальне. Ця аксіома зумовлена, насамперед наявністю на острові цілої системи сакральних об’єктів (зокрема, святилищ) доби бронзи, у світлі яких Дніпровий материк постає єдиним у світі свого роду гігантським Храмом Просто Неба. Зовсім невипадково острів уособлює собою дивовижну співдружність зразків УСІХ ЛАНДШАФТНИХ ЗОН України, давши притулок мало не СЕМИ СОТНЯМ диких рослин, що значно більше, ніж в Асканії-Новій. До чого це спонукає? А до того, що пріоритетним у розвитку НЗХ має бути облаштування його території, а не розширення мережі розважальних закладів. При цьому слід неухильно дотримуватись такого принципу: облаштовувати на Хортиці лише такі меморіально-туристичні об’єкти, зміст яких прямо зумовлюється природними, сакральними та історичними особливостями острова. Сам же комплекс завдань можна розділити за такими ступенями важливості:
І. НЕВІДКЛАДНІ
1.Негайна ліквідація так званих полів фільтрації (попросту – відстійник фекалій). Ніде в світі немає другого такого заповідного осередку, де відходи фізіологічної діяльності людини викидалися б безпосередньо у відкритий простір, тим паче, у НАЙСАКРАЛЬНІШОМУ, а з точки зору туристичної привабливості, у найвеличнішому місці Хортиці! (Шановні Костянтине Івановичу та Володимире Вікторовичу , повірте, Ваші імена назавжди впишуться золотими літерами в історію Хортиці та й України, якщо Ви посприяєте ліквідації цієї ганебної «достопрімєчатєльності» заповідника!)
2.Зміцнення служби охорони НЗХ: розширення посадових повноважень інспекторів та забезпечення їх засобами оборони; відновлення чисельності інспекторів у складі 30 чоловік та проведення переатестації; забезпечення постійними і мобільними засобами пересування на суші (авто) і на воді (сучасні моторні човни); покращення побутових умов на чергуванні.
3.Заборона використання території заповідника для вигулу й випасу приватних коней.
4.Остаточне припинення браконьєрства у зоні абсолютної заповідності (плавні).
5.Реконструкція меморіально-туристичних комплексів «Скіфського стану» і «Протовчого».
6.Належне впорядкування місць можливого незаконного проникнення автотранспорту.
7. Вчасна ліквідація амброзії.
ІІ. ПОБІЖНІ
1.Розкорчовування старих садів, які стали розплідником шкідників; рекультивація звільнених територій та розчищення лісосмуг від сушняка.
2. Остаточне згортання сільськогосподарської діяльності.
3 Інтерактивне наповнення меморіально-туристичних об’єктів: «Скіфського стану», «Протовчого» і «Тарасової Стежки».
4.Створення нових туристичних маршрутів, зокрема, «Скіфського шляху», «Добридень, Хортице!», «Балки Ганнівки».
5. Облаштування стаціонарних платних автостоянок.
6.Належне впорядкування місця в’їзду на територію колишнього експериментального господарства, де квартирують приватні структури.
ІІІ. У ПЕРСПЕКТИВІ
1.Створення на місці колишньої 1-ї бригади меморіально-туристичного комплексу, присвяченому добі бронзи, центром якого має стати музей «Курган».
2. Реконструкція дендропарку.
3.Розгортання у приміщенні колишньої контори ЦНДПТІМЕТу музеїв археології та природи.
4.Остаточне вирішення питання про перебування на Хортиці хуторів «Лісництва», «Січі», «Старого Дніпра», а також селища овочівників.
ПРИМІТКА. За раціонального використання уже лише бюджетних коштів, усе, зазначене в пунктах І і ІІ (окрім ліквідації полів фільтрації), без особливої напруги, але за наявності бажання й наполегливості, можна здійснити упродовж одного року.
З повагою…

Примітка. Автор отримав відповідь із міськради, де сказано, що його лист із пропозиціями пересланий дирекції Хортицького заповідника. У свою чергу, держсекретар (є така посаді у Мінкульті!) Р.Карандєєв повідомив, що «пропозиції та зауваження, викладені у листі, співпадають з основними положеннями Генерального полану розвитку заповідника», а «інші питання, порушенні у зверненні (листі, – К.С.), були обговорені на нараді під керівництвом віце-прем’єра України Розенка П. 27.01.2017 та знаходяться на контролі». Зрушень же – ніяких.

 

3.12.17.р. Генеральному продюсеру
Українського радіо Хоркіну Д.М.,
копія: Остапенкові М.А .
та всім працівникам НЗХ

Шановний Дмитре Миколайовичу!
29 листопада 2017 року десь у районі 14-ї з гаком години, з подання одного з кореспондентів радіо (на жаль, прізвища я не встиг почути) пролунало інтерв’ю з таким собі Черненком Олександром, з приводу туристичних реалій у Національному заповіднику «Хортиця» (НЗХ). Те, що
означений добродій, працює в НЗХ буцімто техніком та ще й екскурсоводом, мене зовсім не хвилює, а от факт, що репортером Українського радіо він був представлений насамперед у статусі президента асоціації «Захистимо Хортицю!», увагу привернув. Бо… Дивною видається ситуація, коли важливі проблеми державної структури представляє людина, котра, з одного боку в тій структурі офіційно працює, а з другого є керівником (нехай навіть на папері) громадської організації, яка тією структурою опікується. (Кажу так, оскільки принципу незалежності за таких обставин дотримуватися неможливо). Та це, власне, ще нічого, позаяк ілюструє воно, м’яко кажучи, своєрідність наших сучасних громадсько-політичних реалій. Куди цікавішим видається повідомлення Черненка, що саме завдяки зусиллям очолюваної ним громадської організації, НЗХ отримав державний акт на землю. Отож, як людина, котра займається проблемами Хортиці упродовж уже більше 40 літ, котра видала за цей час сотні газетних та журнальних публікацій і 10 книжок, а, головно, мала безпосередній стосунок до історії зі славнозвісним актом, пропоную продовжити тему. До того ж, публічно! При цьому, взявши до відома наступне.
Факт передачі НЗХ хортицької землі відбувся у руслі виконання Указу Президента України Віктора Ющенка №732/2005 «Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника «Хортиця» від 29 квітня 2005 року, у підготовці якого, у статусі керівника заповідника, брав безпосередню участь і я. Цитую частину відповідного пункту документа:
«3. Кабінету Міністрів України, Запорізькій обласній державній адміністрації: забезпечити вирішення до 1 вересня 2005 року, відповідно до законодавства, питань, щодо впорядкування землекористування на території Національного заповідника "Хортиця", передачі заповіднику земельних ділянок, необхідних для його діяльності…»
Далі події розгорталися так. Упродовж більше ніж півроку, після виходу Указу, ми удвох із юрисконсультом НЗХ Євгеном Прокопенком, за відчутної підтримки Секретаріату Президента України (персонально Івана Васюника) вели виснажливу боротьбу з відповідними службами міськвиконкому за виконання височайшого рішення. Варто сказати, що Запорізька міськрада не квапилася його виконувати, принаймні, повністю. Через що за першим варіантом заповідник мав отримати лише 1197, 7 га (від усіх 2359,24 га, що складають територію НЗХ), за другим 2094,7901 га, і лише після того, як тодішній міський голова пан-товариш Карташов побував у Президента (за викликом пана Ющенка), крига, нарешті, скресла: 9 листопада 2005 року сесія Запорізької міськради прийняла рішення про передачу всієї землі Хортиці заповідникові, що передбачало обов’язкову видачу дирекції НЗХ Державного акта на право постійного користування всією землею Хортиці, а також прилеглих до неї островів і скель (Байди, Дубового, Розстебиного, Трьох Стогів, Середньої, Близнюків), а також 16 гектарів урочища Вирви на Правому березі. За це рішення проголосувало 45 депутатів із 50 присутніх. 16 січня 2006 року міський голова Є.Карташов у приміщенні міськради, за присутності великого гурту газетярів, а також радіо- й тележурналістів вручив генеральному директорові Національного заповідника «Хортиця» К.Сушкові вистражданий Державний акт. Це стало визначною подією в історії Хортиці, що й засвідчує відповідна гранітна стела, установлена на острові 17 січня 2007 року біля траси «Запоріжжя – Бабурка» за участю Карташова й Сушка, а також усе тієї ж групи медійників. А от добродія Черненка О. там не було. Як не бачив я його й на сесії міськради 9.11.2005, як не фіксував президента грізної асоціації на жодній із виснажливих нарад з передачі землі Хортиці заповідникові, як узагалі ніколи не стрічав його там, де не просто базікали про квітучу, співучу й героїчну КОЗАЦЬКУ Хортицю, а де йшлося про вирішення складних (часом і небезпечних…) завдань, пов’язаних із розвитком НЗХ.
Мабуть, я просто неуважно дивився, і Черненкова асоціація дійсно забезпечила підготовку й передачу заповідникові землі вкупі з відповідним актом… А тому пропоную продовжити тему. Як? Не мені вчити журналістів-професіоналів, до яких належав колись і я (30 літ віддав журналістиці).
До побачення…

P.S. А взагалі, розкішне інтерв’ю: які запитання, такі й відповіді. Колись, за мого газетярства, кожен журналіст вів свою тему, і хоча б певним чином мав бодай якусь уяву про предмет, з приводу якого щось питатиме чи щось писатиме. На жаль, абсолютно не так зараз, але це не може бути виправданням того, що ми своєю духовною неохайністю та жахливим невіглаством завдаємо стільки шкоди рідній землі. Зокрема – Хортиці! Через те й живемо так. Шановний пане Дмитре! Виникне бажання, візьміть до рук мій роман-застереження «Бентежна Хортиця» (2008 рік, 632 сторінки з масою кольорових ілюстрацій) і, щоб не гаяти часу на всю книжку, прочитайте хоча б про те, про що я тільки-но виклав стисло, на сторінках 94-105.
Дякую за увагу і вибачте за клопоти. Надрукований варіант цього листа надсилаю Вам поштою.

Примітка. Відповіді не було.

 

До слова…
Cкільки разів мені хотілося кинути все, та я не міг! Занадто багато зусиль було витрачено, до того ж вимальовувався обнадійливий результат. Я на власному досвіді переконався і, сподіваюся. переконав, багатьох, що й плавні, і всю Хортицю можна привести до пуття. Шляхом конкретних і систематичних дій, упродовж порівняно не такого вже й тривалого часу, навколо Хортиці, зусиллями, власне, лише однієї людини вдалося створити своєрідну захисну ауру, інерція якої продовжувала благотворно впливати на ситуацію в заповіднику навіть тоді, коли, через об’єктивні причини я знизив свою активність. Вплив цієї аури відчувається там і сьогодні.
Всього лиш – одна людина… А чого можна було б досягти, якби за справу взялися ми всі разом!
1290 днів і 568 ночей мого життя залишися у хортицьких плавнях. Там я пережив трьох директорів заповідника, мав щастя бути сучасником четвертого, добре знаю про їхні широкі повноваження, та з вузькими можливостями обізнаний іще більше. А тому на тлі, нехай і залишкового, та все ж іще не знищеного скепсису щодо перспектив бідолашного Хортицького заповідника, у мене є чимало підстав бути в цьому плані скептиком-песимістом №1. Проте я ніколи ним не стану. Не можна мені, не маю права, надто вже глибоко затямив: печальна доля уготована нації, яка втрачає свої святині. 

 

 

 

Вічна Хортиця

Стаття, підготовлена на замовлення журналу «Пам’ятки України. Національна спадщина», на час роботи над цією книжкою (квітень-2018) надрукована ще не була.


1.Звідки «є пішло»?
Перш ніж узятися розкривати зміст основного заголовка, згадаймо, що предмет нашої розповіді із майже 300 островів, розкиданих по Дніпру, є найбільшим.
Видовжившись за течією Славути на 12 кілометрів і ставши впоперек неї в середньому на 2,5 кілометри, Хортиця і географічно, і, так би мовити, комунально, входить до складу міста Запоріжжя. 2359,24 гектари землі, яка понад півстоліття носить статус заповідної, в межах ще й досі потужного індустріального центру, це чи не найголовніший новітній феномен і без того унікального річкового материка.
А почалося…
Про те, коли саме людина вперше забила в хортицьку землю отой основоположний пакілець, повідаємо трохи нижче, бо зараз у нас на черзі візантійський імператор Константин Багрянородний. Бував високоосвічений самодержець у запорогових місцях особисто, чи ні, – невідомо, а поки що саме за ним утримується першість письмової згадки про наш острів: «Пройшовши Крарійский (Кічкаський. – К.С.) перевіз, вони руси, причалюють до острова, який носить ім’я святого Георгія. На цьому острові вони вчиняють свої жертвоприношення» .
Наступною є згадка в літописі «Повість минулих літ» за так званим Іпатіївським списком: «И поидоша на коних и в лодьях, и придоша ниже порог и сташа в Протолчех и в Хортичим острове…» . Це – з приводу зустрічі на острові великого князя Святополка Ізяславовича з молодими князями Давидом Всеславовичем, В’ячеславом Ярополковичем, Давидом Ігоровичем та Ярополком Володимировичем перед успішною битвою з половцями на річці Сутень (Молочна) 1103 року.
Ще одна дата – рік 1223-й. За тим же літописним свідченням, цього разу знатні русичі відвідували острів перед трагічною для наших предків збройною зустріччю з татаро-монголами на річці Калці (сучасна Конка-Кінська).
Що є важливим ув обох літописних свідченнях?
Насамперед, уперше згадується сучасне (справжнє) ім’я острова. (До речі, існують його варіанти: Хортич, Хортик, Хортиц, Хортицький, Ортинський, Інтрський, Хордецький, навіть Городецький).
Чому ж у Багрянородного він іменується островом святого Георгія (варіанти – Григорія )? А за експансіоністською звичкою, перейнятою візантійцями у давніх греків. Невгамовні сини Еллади безцеремонно переінакшували споконвічні наші гідроніми й загалом топоніми на власний кшталт, зокрема Дніпро (Данапр) елліни обзивали Бористеном, Дністер (Данастр) – Тірасом, Буг (Бог, Баг) – Гіпанісом, Дон (Дан) – Танаїсом… Острів Святого Георгія – з того ж ряду. Причому творилося це не лише з пошани до свого, а насамперед у руслі прихованої все тієї ж експансіоністської політики: спершу їхні назви на неїхній землі, затим – на тій же землі їхня мова й ідеологія, а в результаті, неїхня земля стає їхньою. Поступово, але надійно і без крові. Нібито без крові. Як нині на Донбасі. Хіба не експансія чужої мови (нам твердять – родствєнного язика…) на нашій землі стала плацдармом для нахабної анексії Криму і збройного нашестя на східні українські землі?
Справжнє ім’я острова, співзвучне сучасному, існувало з давніх-давен, зокрема й у Х столітті. Не могло воно з’явитися лише у столітті ХІІ, коли вперше згадується в руському літописі. І успадковане воно не від залітного християнського «просвітителя», а місцевого походження – прадавнє й законне (!), – яке точно відповідає глибинній сутності острова: Сонячний, тобто світлий, відкритий, величний, привітний, гостинний. Назва походить від імені нашого прадавнього Бога Сонця – Хорса. Ясна річ, тодішня вимова справжньої назви острова відрізнялася від сучасної, проте суті це не міняє. Константин же того ймення, мабуть, не чув. Або ж чув, та свідомо проігнорував, нарікши острів по-своєму.
Аж за двісті років після хрещення Русі ніхто не став би називати найбільший острів у Дніпровому пониззі на честь язичницького (поганського , як дехто зневажливо підкреслює) Бога. З іншого боку, не міг у середині Х століття, тобто до хрещення України-Руси, острів називатися іменем християнського святого, бо належав тоді язичницькій державі, що підтверджується наявністю тут священного об’єкта – «величезного дуба», під яким руси вершили ритуальні дійства. Та, мабуть же, не лише дуб там був, оскільки неважко здогадатися: постійна безлюдність цього шматка суші пояснювалася його СВЯЩЕННОЮ сутністю. Величний острів здавна сприймався людьми як Храм Просто Неба, а в храмах не живуть. Храми оберігають, їх лише відвідують, щоби поклонитися Вищим Силам .
Потім нагодився польський хроніст Мартин Бєльський (1494-1575), який відвідав тутешні місця у другій половині ХVІ століття: «Є й інший острів поблизу того – Коханого, – званий Хорчика, на котрому Вишневецький до цього жив і татарам дуже шкодив…» .
Далі – посол німецького імператора Рудольфа ІІ Еріх Лясота (1550-1616). Дорогою до Січі (Базавлуцької, що знаходилася трохи нижче сучасного Нікополя), минаючи на початку літа 1594 року Крарійський перевіз, в одному місці свого щоденника дипломат занотував: «Звідси до Хортиці – чудового, гористого й веселого острова, що має зо дві милі завдовжки і ділить русло Дніпра на дві рівні частини – півмилі. Тут ми провели ніч. На цьому острові козаки тримають узимку своїх коней». А в другому місці, повертаючись із тієї ж Січі, але вже нагору, Лясота пише: «Липня 4 дня минули дві річки, звані Московками, що впадають у Дніпро з татарського (лівобережжя. – К.С.) боку… Пристали до берега нижче острова Малої Хортиці… Тут був замок, збудований Вишневецьким і згодом зруйнований турками й татарами» .
Ще одне свідчення належить французькому інженерові-картографу Гійому Левассеру де Боплану (1600-1673), який відвідав наші краї, виконуючи спецзавдання польського короля Сигізмунда Августа. В його фундаментальному «Описі України» (1635) є такі рядки: «Кажуть, що острів (звісно, Хортиця. – К.С.) має велике значення. У нього високе, величне місцерозташування і, будучи охоплений майже з усіх боків високими скелями, не має великих доступів; він тягнеться на дві милі у довжину і наполовину, особливо у верхній частині, в ширину … Не боїться повені, має багато дубів, був би придатним для життя і нагляду за татарами».
Згадували у своїх працях Хортицю, з того чи іншого приводу, С.Величко та Г.Грабянка, С.Мишецький та О.Рігельман, Д.Бантиш-Каменський та М.Маркевич, Г.Міллер та Й.Бодянський, що в часовому вимірі означає кінець ХVІІ століття та початок ХVІІІ, першу половину ХVІІІ та його кінець, початок ХІХ… Власне, стоп. Саме наприкінці ХVІІІ століття варто зупинитися. І, зокрема біля року 1789-го, коли, вважатимемо, за підсумками скасування Запорозької Січі (1775), Катерина ІІ подарувала Хортицю своєму коханцеві князеві Григорію Потьомкіну. І хоча «свєтлєйшій» негайно взявся, було, закладати на острові фруктовий сад, намірявся протягти через усю його довжину поштовий тракт, збирався навіть мостами з’єднати з обома берегами Дніпра, 1790 року Нечеса передає Хортицю державній скарбниці. Фактично ж острів опиняється у розпорядженні Олександрівської (так до 1921 року називалося Запоріжжя) міської управи. Через це московська імператриця тоді ж, 1790 року поселяє на Хортиці гурт своїх земляків – вісімнадцять сімей із міста Данціга. Починався особливий період у біографії острова, який тривало, за браком достовірних свідчень, вважався згубним для Хортиці, що насправді зовсім не так.

2. «І на Січі мудрий німець…»
Не виключено, садили німецькі колоністи «картопельку»… Але не «на Січі», а просто на Хортиці, бо на нашому острові запорозького військово-адміністративного центру, своєрідної козацької столиці, ніколи не було. Чим же тоді навіялися Великому Кобзареві ці його знамениті, незбагненну кількість разів цитовані, рядки? А розповсюдженим міфом, зміст якого й походження розглянемо трохи далі. Зараз же поквапимося зняти з прибульців із міста Данціга, а також із їхніх нащадків звинувачення у знущанні над Хортицею, на яке, до речі, розраховувала Катерина ІІ, віддаючи знаменитий острів німцям.
Безумовно, за останні півтора століття людина добряче позбиткувалася над унікальним шматочком суші, але вихідці із Східної Прусії тут ні до чого. Прибувши на Хортицю, вони не розбрелися по всьому острову, а осіли компактною колонією на східному узбережжі його північної частини. І не заповзялися вирубувати багатосотлітні дуби, як про це й досі люблять розповсюджуватися не вельми сумлінні дослідники, а навпаки: створивши Особливу раду з ведення лісового господарства, яку очолив Іван Петерс, колоністи взяли на облік усі найпомітніші дерева. Приміром, за даними 1857 року на Хортиці перебувало під охороною 49000 дубів, 4500 диких груш, 4000 берестів, 1000 лип. Колоністи не рубали всі дерева підряд, а вибирали тільки сухі, і тут же на місці спиляних висаджували молоді деревця. Мало того, одну з найбільших балок Ланге (Довга, нині відома під іменем Ганнівки), де зосередилася найбільша кількість старезних дубів, ще на початку ХІХ століття колоністи взяли під власну охорону. Тут заборонялося не тільки рубати дерева, а й випасати худобу, влаштовувати пікніки. Відвідували балку організовані туристи у супроводі екскурсоводів. Таким чином, у вигляді балки Довгої ми вже два століття тому мали перший у Російській імперії крихітний заповідний об’єкт, таку собі пам’́ятку природи! А вже в 70-х роках того ж ХІХ століття, коли вивченням Хортиці став займатися її перший дослідник Я.П.Новицький, йому всіляко допомагали мешканці острова І.Гільденбрандт, Я.Коп, Д.Коздорф, Б.Паульс. Вони «доброзичливо ставилися до наших досліджень і були керівниками екскурсій та збирачами старовини. Про них, що зійшли вже зі сцени, добродушних стариків залишилися якнайкращі спогади» .
Нищення безцінних хортицьких дібров розгорнулося в останній чверті ХІХ століття, після того, як 1871 року «Попечительный комитет об иностранных поселенцах южного края России», що квартирував ув Одесі, склав із себе обов’язки опікуватися колоністами. Це означало, що статус колоністів знизився до рівня звичайних громадян, яких підпорядкували селянському відомству. Вмить змінилося до них ставлення олександрівців, основу яких складали відставні московські солдати й злочинці, що відбули покарання, вкупі із зісланими сюди повіями. Заодно змінилося ставлення й до хортицьких багатств. Ватаги злодіїв прибували на острів уночі й пиляли дерева, які потім ішли на виготовлення пивних кухлів, меблів тощо. Пиляли, насамперед, вікові дуби. Колоністи самі не могли впоратися з цим лихом, а міська управа на скарги не реагувала. І тоді німці для того, аби хоча б не потерпати матеріально, оголосили торги на ліс. Це трохи загальмувало варварську лісозаготівлю, але взимку з 1876 на 1877 роки все повторилось. До того ж, із більшою силою. Щезли дуби на західному й східному схилах острова. Згодом на певний час олександрівські власті взяли хортицький ліс під озброєну охорону, але відповідно змінили тактику й злодії. Протягом зими 1882-1883 років ватаги «лісорубів» прибували на острів озброєними до зубів. Ясна річ, не лише пилками й сокирами. Старанно намагаються працювати слідчі органи, проте німці, вже не сподіваючись, що становище вдасться врятувати, 1884 року знову оголошують торги на ліс, і ця дата ставить останню крапку в історії хортицьких дібров. Сьогодні столітні дуби збереглися в балці Ганнівці, подекуди в прибережних урочищах та у плавневій частині.
Саме в цей трагічний для Хортиці період острів починає досліджувати місцевий учитель Яків Павлович Новицький (1847-1925). Він записав легенди, пов’́язані з річковим материком, привернув увагу властей та громадськості до його виняткової флори й фауни. Упродовж 1904-1908 років Яків Павлович здійснив археологічні розкопки на 10 (із 129) курганах, які шістьма групами зосереджувалися уздовж стародавнього (Скіфського) шляху, що й сьогодні простежується від балки Наумової на північно-західному схилі острова до Протовчого броду у плавнях, на півдні. Описані Новицьким балки Хортиці, її урочища, скелі, плавневі озера та зафіксовані ним назви усіх цих об’єктів, стали основою для поглибленого вивчення острова наступними поколіннями істориків, етнографів, краєзнавців, а згодом
і ботаніків та зоологів. Усе це надбання Яків Павлович систематизував у творі «Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности», який завершив 1917 року. Таким чином, Я.П.Новицький з одного боку продовжив своєрідний літопис Хортиці, слідом за такими відомими дослідниками як О.С.Афанасьєв-Чужбинський, О.М.Поль, І.Карелін, В.Л.Беренштам, а з іншого став предтечею для Д.І.Яворницького, П.І.Смоличева, В.Т.Камінського.
На жаль, видати головну роботу свого життя Яків Павлович не встиг: жовтневий переворот у Петербурзі, братовбивча війна, голод не сприяли книгодрукуванню, тим паче з суто гуманітарного приводу. А 1925 року Я.П.Новицький залишив цей світ. Вісім десятиліть унікальний твір пролежав в Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, де його виявила археолог, науковий співробітник бібліотеки С.М.Ляшко. Тоді ж (1997 року), завдяки зусиллям запорізького історико-краєзнавчого товариства імені Я.П.Новицького, «Остров Хортица на Днепре…» вийшов окремою скромною брошуркою, а року 2005-го на кошти Київської міської ради (голова О.Омельченко) дирекція Хортицького заповідника перевидала «Остров…» ошатною книжечкою з ілюстраціями, доповненнями й коментарями.

3.Терра упосліджена
Буремні події в межах колишньої Російської імперії, початок яким поклав 1917 рік, не лише мало не на століття сховали від людей унікальні свідчення про легендарний острів, а й нищівно позначилися на його долі. Не встигли ущухнути залпи братовбивчої війни, як на Хортиці укріпилося таке собі «Острово-Хортицкое коммунальное хозяйство», що й за складом утриманців, і за характером їхньої діяльності, дуже нагадувало концтабір. По периметру острова була розміщена мережа кулеметних гнізд. В’їзд на Хортицю дозволявся лише окремим особам і то за наявності спеціальних перепусток. А як же нащадки вихідців із міста Данціга? 3 грудня 1916 року колоністи продали Хортицю Александрівській міській управі за 772350 рублів, і більшість із них тоді ж покинула острів.
1921 рік, 1922-й, 1923-й… Все що коїлося в ті часи на Хортиці, стрімко наближало її і фізичний, і духовний занепад. Безконтрольне полювання на дичину, вирубка дерев, видобуток граніту у Совутиній балці, постійні пожежі…
1927 рік призупинив цю вакханалію. Але не заради збереження природних та історичних хортицьких багатств, а через те, що на острові
започаткувалося підсобне господарство для будівельників Дніпрогесу. 700 гектарів – ледь не третина Хортиці – зайняли ділянки для вирощування пшениці, жита, картоплі, буряків, моркви, капусти, помідорів, баклажанів і т.д., і т.ін. А згодом – суниць, полуниць, яблук, груш, абрикос, вишень, слив та черешень. За два роки (1930) до завершення спорудження «первістка ленінського плану ГОЕЛРО», Дніпрогесу, підсобне господарство отримало статус радгоспу №4 і підпорядкувалося філії Всесоюзного інституту електрифікації сільського господарства. Масштаби території, яку забрала собі «філія», досягли згодом 1800 га, що склало три чверті від усієї площі Хортиці. 1932 року за проектом Героя Соціалістичної Праці члена-кореспондента АН СРСП професора М.С.Стрілецького здано в експлуатацію залізничні та автомобільні мости через Новий і Старий Дніпро. І, звісно ж, – через Хортицю в її північній частині. Будівництво автостради між мостами стерло з лиця землі другу курганну групу – 11 степових пірамід, – які прибрали без обов’язкового попереднього дослідження.
Саме отоді острову було завдано найбільше шкоди. Розмах сільськогосподарської діяльності знищив близько 1000 гектарів Українського першостепу разом із цілою сотнею курганів (за Новицького їх було 129). Ніхто кургани не досліджував. Землю з насипів брали для всіляких господарчих потреб, а залишки крепіди пішли на будівництво, як і гранітні брили древніх святилищ – цих унікальних древніх храмів, – ціла система яких височіла колись на степових ділянках острова. Колишні ковилові розвої помережили зрошувальні канали та штучні лісосмуги, основу яких склали акація біла, клен татарський – культури, зовсім не властиві хортицькій флорі. Тоді й було покладено початок експансії чужоземних рослин на землю унікального острова: всілякі туї, катальпи, софори, аморфи, самшити, гледичії, білі й жовті акації, пірамідальні тополі, блакитні ялини, кримські сосни – десятки й десятки чужорідних дерев і кущів – значно потіснили споконвічний світ дубів і верб, в’язів, осокорів і диких груш, а надто – дніпровської лози. Остання, до речі, зникла зовсім. Її замінила аморфа ламка – плодючий і витривалий чагарник, завезений до нас аж із Південної Америки.
В додаток активно стали обживати Хортицю й люди. Упродовж 126 літ їхнє перебування тут обмежувалося компактним і охайним (єдиним!) поселенням неподалік балки Ланге-Ганнівки, а тепер на острові один за одним стихійно стали виникати селища й хутірці в різних куточках, але неодмінно біля води. Першим з’явилося так зване селище Овочівників у південній частині острова, якраз коло плавнів. Згодом селища Січ, Рибальське, Виноградне, навіть – Філіал! Далі – хутори Старий Дніпро, Лісництво. Окрім того, – низка усамітнених садиб біля водокачок, корівників. Уздовж Скіфського шляху на певній відстані одна від одної, облаштували так звані бригади – садиби сільськогосподарського призначення, в кожній із яких нараховувалося по три-п’ять, а то й більше споруд барачного типу. Усі ці хатки, хатинки, стайні, корівники, свинарники, пташарні, гаражі тощо ліпилися наспіх, із так званого підручного будівельного матеріалу, і мали геть непрезентабельний вигляд. Усі, за виключенням хіба що контори інституту тваринництва поблизу балки Ганнівки. Зведена 1939 року, кремезна, навіть велична триповерхова споруда так званої сталінської архітектури, пережила фашистську навалу, а в добу, що настала після Революції Гідності, акурат тоді, як була передана заповідникові, розграбована, обшарпана, має жалюгідний вигляд. І ніхто не збирається зупиняти процес її руйнації.
Який там іще Новицький, до чого тут Яворницький з їхніми скіфами, антами й запорозькими козаками, – перетворимо скелясту частину Хортиці на всемісцеву «здравницу трудящихся» – і ось почали зводитися на острові профілакторії. Ще до війни, разом із конторою інституту, – заводу «Запоріжсталь», згодом – «Дніпроспецсталі», коксохіму, титано-магнієвого, феросплавного, алюмінієвого комбінатів, трансформаторного заводу та заводу залізобетонних конструкцій… Близько двох десятків оздоровчих закладів, мовби висіялися на хортицьких скелях. А між закладами – асфальтові та бетонні шляхи, а уздовж шляхів – такі ж тротуари, лінії електропередач.
Аж ось 1958 року несподіване рішення: оголосити Хортицю пам’яткою природи місцевого значення. На якій підставі? На одній із уцілілих степових ділянок ботаніки знайшли дивовижну рослину – цимбохазму дніпровську, яка пам’ятає ще динозаврів. А в плавнях збереглися червонокнижні чілім (водяний горіх), латаття біле й жовте, а, головно (із тієї ж Червоної Книги), – сальвінія плаваюча (ряска) – найменша у світі папороть ….
1963 року охоронний статус острова підвищили до рівня республіканського. Що це дало Хортиці? Анічогісінько, окрім можливого морального задоволення. Бо атмосферу острова труїли хімікатами, якими щедро здобрювали сади й городи; бо латаття з озер несли оберемками; бо з корінням виривали чебрець. І звісно ж – хижацький лов риби, безборонне полювання на кабанів, козуль, ондатр і лисиць. А також пожежі, пожежі й пожежі…
Коли ж 18 вересня 1965 року постановою Ради Міністрів УРСР №911 «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозького козацтва», Хортицю було проголошено Державним історико-культурним заповідником, знаменитий Дніпровий материк загалом мав вигляд добряче урбанізованого шматочка суші. Зокрема із 2359,24 гектарів острова 1800 займали сільськогосподарські угіддя експериментального господарства Центрального науково-дослідного, проектно-технологічного інституту механізації та електрифікації тваринництва Південної зони СРСР (ЦНДПТІМЕТ). Гучна й некоротка назва, а по суті звичайне собі радянське господарство: сади, виноградники, плантації суниць та полуниць, картопляні, кукурудзяні, пшеничні та житні поля. А ще городи, дачні ділянки. Крім того, свинарник, корівник, качатник, курятник у наймальовничішому місці – на степових схилах Старого Дніпра, що поступово переходять у плавні. Житловий сектор із шести селищ, трьох хуторів (загалом дві тисячі мешканців). Три кладовища. Лісництво. Залізниця, два мости, гаражі, майстерні, сушарня, теплиці, тракторні бригади. Загальноосвітня школа, школа-інтернат. Човновий причал, яхт-клуб, три пляжі, дві водокачки, три бетоновані басейни-накопичувачі поливної води. На скелястих плато з безцінними реліктовими рослинами у північно-західному, західному, південно-західному та східному куточках зосереджено близько двох десятків санаторіїв-профілакторіїв, баз відпочинку та піонерських таборів металургійних гігантів Запоріжжя. Увінчувала цей рекреаційний букет така собі база відпочинку суворої секретності Запорізького обкому КПУ, що притулилася біля скель у мальовничому куточку західного узбережжя, між піонертабором трансформаторного заводу «Чайка» та базою відпочинку «Запоріжсталі» . А над усім цим цивілізаційним надбанням – так звані поля фільтрації, а простіше – відстійник фекалій, споруджений 1962 року у найвищій точці Хортиці. (А ви кажете, пам’ятник природи місцевого та республіканського значення… Захотіли й спорудили!..) Саме сюди, з усіх оздоровчих закладів, із комунальних квартир стікаються нечистоти й викидаються у відкритий хортицький простір. Без жодної очистки. Викидаються й досі! А що ж хортицька природа? Залишками плавнів на південному охвісті острова (347 га) і такими ж залишками Першостепу, дібров, гаїв, галявинок та балками-байраками тулилася вона загалом по периметру Хортиці, ніби таким собі валом-смугою захищаючи саму себе від урбаністичного свавілля не лише з материка, а й ізсередини, з боку окультуреної частини власної терри.

4. Колисковий міф
Микола Петрович Киценко і Степан Маркович Кириченко, заступник голови Запорізького облвиконкому і начальник обласного управління культури – вони стояли біля витоків хортицької заповідності. Збирали факти-документи, готували відповідні листи. Роз’яснювали, доводили переконували, що хортицька земля особлива, відтак потребує особливого, заповідного, статусу. Чим оперували?
Звісно, не 700 видами диких рослин, серед яких більше 40 – релікти й ендеміки . Не 221 видом птахів (в Україні їх налічується трохи більше 300 видів), які гніздяться на Хортиці або ж бувають тут на прольоті. Не тим, що озера Хортиці – важливе нерестилище: багато видів риб залишають тут ікру, щоб із неї вилупилися мальки й попрямували в Каховського «море»!.. І словом не прохоплювалися про систему хортицьких святилищ і древніх поселень. З одного боку через те, що тоді про все це ще не було відомо, а з другого… Чи зрозуміли б партчиновники, якби Киценко з Кириченком завели розмову про якісь «птічкі-бабочкі», про добу бронзи, про скіфів, антів та черняхівців? А про запорожців чули всі. І про Січ їхню знають. Відтак обидва ініціатори заповідання Хортиці спиралися лише на запорозьке козацтво. На те, що острів Хортиця – його колиска. Тут, біля гранітних скель, усе починалося й розвивалося. Хоча й відгонить націоналізмом, зате усім зрозуміло. І не лише зрозуміло. Он як зберуться партфукціонери «на природі» та як хильнуть оковитої… «Будьмо, гей!» – кричать усі, аж луна гаєм. Та й час підходящий: хрущовська відлига. Одне слово, М.П.Киценко разом із С.М.Кириченком упродовж кількох літ наполегливо «проштовхували» ідею заповідання Хортиці саме через запорозьке лицарство. І перемогли. Окрім усього іншого, либонь, ще й через те, що мали неабияку підтримку тодішнього заступника Голови Ради Міністрів України, пізніше голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, справжнього патріота України, Героя України (2000) академіка П.Т.Тронька (1915-2011).
1965 року Хортиця отримала охоронний статус найвищого державного рангу, а штат працівників заповідника спромоглися виділити лише за п’ять літ. Спершу у складі аж 8 чоловік, згодом додали ще 11 – загалом близько двох десятків співробітників, разом із директором А.Л.Сокульським, на майже 2,5 тисячі гектарів. Чи можна було, за такої розкладки сил, сподіватися бодай на якийсь результат? Звісно, що ні, і все ж деякі набутки окреслилися. Насамперед, по всьому острову установили пам’яткоохоронні знаки: бетонні стели з вмонтованими в них чавунними табличками, які не просто органічно вписалися в хортицьке довкілля, а й озвучили його! Тепер стало видно, де балка Совутина, де Каракайка, а де Корнійчиха, що то за вали чотирикутної форми височіють посеред садів і якого походження горбики біля балки Наумової тощо. Усе, що зібрав про хортицьке довкілля й передав нам Я.П.Новицький, було перенесено у живий простір – Земля і Слово з’єдналися. Крім того, зібрано колекцію раритетів, що стали основою майбутньої музейної експозиції. Ботанічні дослідження показали, що на залишках хортицького Першостепу збереглося значно більше видів диких рослин, ніж в Асканії Новій. Складено реєстр звірів і птахів, заведено відповідне «досьє» на комах. І ледь не на кожному кроці – сенсації. Головна їхня суть не стільки в наявності на Хортиці кабанів, козуль, лосів, лисиць, куниць, ласок, ондатр, кажанів, орланів-білохвостів, бугайчиків, чомг, лисух, крачок і т.д,. й т.ін., як у тім, що всі ці представники наших «менших братів» мешкають на відносно невеликій території, яка до того ж – увага! – знаходиться в межах могутнього індустріального центру!
Хотів би – не хотів, та спитаєш: чим це пояснити?
Трохи далі я поділюся своїм припущенням із цього приводу, а зараз спішу сказати, що чи не найбільше сюрпризів піднесла археологія. Досліджено поселення доби середньої бронзи, унікальне середньовічне поселення Протовче, виявлено укріплення скіфів, залишки низки стародавніх святилищ і кількох козацьких зимівників, але ніде – бодай натяку на сліди Запорозької Січі. Цьому фактові значення тоді ще не надавали, позаяк проблем перед дирекцією заповідника було море. Насамперед, слід було домогтися ліквідації з Хортиці так званого експериментального господарства, яке у повному розумінні цього слова гвалтувало ледь не всю територію острова. Водночас переселити на материк людей, яких на той час набралося там уже близько двох 2 тисяч. Словом, з острова належало прибрати все, що не пов’язувалося з його заповідним статусом. За виключенням хіба що оздоровчих закладів. А поки що…
Заповідник – заповідником, а вже на початку 1970-х, у плавнях, у цій найважливішій і найуразливішій частині Хортиці Запорізький індустріальний інститут (нині – Запорізька державна інженерна академія) звів власну розкішну базу відпочинку і спортивний комплекс. Аналогічний заклад і там же звів собі й інститут «Звапоріжцивільпроект». До них приєдналося таке собі спеціалізоване управління «Дніпродомнаремент». У північній частині, неподалік західного узбережжя, на степовій ділянці постав величний корпус Запорізької зональної комсомольської школи з аудиторіями та готельними номерами. Тоді ж збудували новий міст, один кінець якого зіперся на скелястий виступ найпівнічнішого куточка Хортиці, а другий на такий же виступ на правому березі Старого Дніпра. Довжина мосту 310 метрів, ширина – 20, висота – 40. Аби з’єднати міст із головною магістраллю, що перерізала острів упоперек, у заповіднику знищили десятки гектарів лісу – тисячі й тисячі дубів та акацій, посаджених упродовж 1959-1962 років.
Як це вдалося? Дуже просто. Бо вже тоді намітилася згубна і стійка для Хортиці тенденція: з першого дня отримання островом заповідного статусу, офіційна влада сприймала його суто символічно. Тобто, існує той статус лише на папері, а в дійсності острів Хортиця – звичайна територія, хіба що мальовничіша, ніж решта. Відтак і ставлення до неї залишалося споживацьким. Що в 1965 році, що в 1971-му, що в 83-му, 91-му, 2000-му… І так – упритул до наших днів. Саме це ставлення й визначає сучасний стан заповідника.

5. Захмарює, але не на дощ…
У березні 1973 року, за розпорядженням запорізького обкому партії з усіх бібліотек та книгарень області вилучили брошуру М.П.Киценка «Хортиця в героїці і легендах» – символічний паспорт острова. Вилучили й знищили. Як перше видання (1967), так і друге (1972). За те, що книжечка побачила світ (цитую компартійне рішення) «без ведома обкома КПУ» та ще й виявилася «идейно незрелой». Сумарний наклад в 50 тисяч примірників кинули під ніж, вціліло лиш те, що встигли придбати покупці. Персонально автора звинуватили у «самовольном трактовании ленинских идей» і змусили піти з посади заступника голови облвиконкому за власним бажанням. Водночас вносяться суттєві корективи і в зміст Хортицького заповідника. Спершу консервується спорудження адміністративного корпусу та Музею запорозького козацтва. Невдовзі перепрофільовується музей: з історії запорозького козацтва – на музей історії міста Запоріжжя. Та, головно, заповідник позбавляють статусу самостійного закладу й у вигляді філії підпорядковують обласному краєзнавчому музею. До того ж, 1974 року зараховують Хортицю до складу щойно створеного геологічного заказника (звісно, паперового) «Дніпровські пороги».
Зрозуміло, що та ідея, під впливом якої було створено Державний історико-культурний заповідник 1965 року – для «увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозького козацтва» – з порядку денного знімається. Керувати таким дивовижним закладом, до того ж під постійним наглядом партфункціонерів, стає, м’яко кажучи, складно. І хоча за кілька років будівництво адмінкорпусу та музею поновлюється, перший директор заповідника А.Л.Сокульський 1979 року, не витримавши, добровільно йде з посади. Його наступник, геть лояльний до влади, проте абсолютно байдужий до Хортиці армійський полковник у відставці Я., зі своїми обов’язками впоратися ніяк не зміг, через що Сокульського просять повернутися. Той довго не погоджується, та згодом міняє свою думку. У жовтні 1983 року музей на Хортиці (звісно, історії міста Запоріжжя), як кажуть, здається в експлуатацію, а за кілька місяців А.Л.Сокульського виключають із партії і віддають під суд. За що? Особисто я був присутнім майже на всіх судових засіданнях, але відповіді на це запитання не почув. Логічної відповіді, звісно. А так… Перший директор заповідника, котрий неодноразово підозрювався в націоналістичних поглядах, до того ж, вихованець М.П.Киценка, з точки зору владців не міг далі очолювати заповідник на Хортиці. Отож і отримав два роки умовно.
Відтак, підіб’ємо деякі підсумки.
1965 року Хортиця удостоїлася статусу заповідника. 1983 року його працівники отримали нарешті власне приміщення, та ще й безпосередньо на острові, а не десь за кілька верст, у місті. Дистанція – у 18 років. Які зміни сталися за цей час на Хортиці, котрі засвідчували б її високий статус? Окрім щитів із відповідними написами та вже згадуваним пам’яткоохоронними знаками, – жодних. Хіба що глибоке неприйняття ідеї хортицького заповідання з боку бідолашних мешканців острова, котрі стали заручниками наміру переселити їх усіх на материк. Сказано про це було ще 1965 року, але дій ніяких. Відтак постійне очікування «виселять – не виселять», заборона на приватизацію державного житла, ряд обмежень в облаштуванні власних будинків та навіть парканів навколо них, створювало важку напругу, яка била по Хортиці. Саме хортицькі аборигени й новосели упродовж тривалого часу були її головними гнобителями: городи й дачні ділянки, випас худоби, заготівля дров, відверте браконьєрство – усе це острів’яни. Моє багаторічне вивчення хортицьких проблем подвигло мене навіть на вельми крамольний висновок: напруга навколо Хортицького заповідника створювалася штучно. Зумисне. І не ким-небудь, а можновладцями. Скрегочучи свого часу зубами і погоджуючись на оголошення острова заповідним, «сильні світу цього», сподівалися, що згодом вони зведуть усі благі наміри щодо відродження Дніпрового материка нанівець. Бо віжки ситуації завжди залишалися в їхніх руках. В образі легендарного острова владцям в усі часи бачилася лише власна вигода. Звідси – лобіювання будівництва всіляких баз у заповідних плавнях, спорудження так званої Запорізької зональної комсомольської школи на місці ділянки Першостепу, зволікання з виселенням експериментального господарства та мешканців…
Горбачовська «гласність» вкупі з «перебудовою» на певний час внесли позитивні корективи в хортицьку дійсність. Під тиском громадськості, зокрема, активістів «зеленого руху» вдалося вивести з Хортиці корівник, свинарник і пташарню. Виселили мешканців селищ Виноградник, Рибальський, а також трьох хуторів. За незалежності, зокрема за Ющенківського президентства, вже, буцімто, було навіть склали кошторис, необхідний для переселення решти острів’ян на материк – 100 мільйонів гривень – та раптом усе зупинилося. Чого й слід було чекати, бо наш третій гарант, при всій його українськоцентричній налаштованості, виявився, м’яко кажучи, слабаком. А вічно сьогоднішні вчорашні – й поміркованими, й послідовними, й непохитними. Ондечки всю нашу незалежність вони повністю підпорядкували собі, а тут якийсь заповідник. Відтак гра продовжувалася. На своєму місці був перший керівник заповідника А.Л.Сокульський, проте ледь не опинився з гратами. Про полковника у відставці ми вже згадували, а третій директор, Л.П.Юхимчук, за якої не лише широко розгорнувся процес археологічного й природознавчого вивчення Хортиці, а й вдалося відстояти острів у боротьбі проти першої так званої мостової навали, нервово виснажившись, змушена була залишити заповідник. Не затримався на посаді і її наступник, О.І.Кириченко, під керівництвом якого було створено й науково обгрунтовано детальний план розвитку заповідника на тривалу перспективу. Україна стала незалежною, відтак, здавалося б, для заповідника настав зірковий час. Либонь, саме так і розмірковувала освічена, сумлінна й відповідальна О.П.Хрипко, яка змінила О.І.Кириченка, з головою пірнувши у вир хортицьких проблем, проте її вразливої вдачі вистачило лише на два неповних роки директорства: молода жінка раптово тяжко захворіла і назавжди опинилася прикутою до ліжка.
А надворі, повторимо, – незалежність. Відтак на її четвертому році генеральним директором Національного заповідника «Хортиця» призначають колишнього випускника Серпухівського військово-авіаційно-технічного училища спецслужб (!), колишнього випускника Військової політичної академії мені Леніна, колишнього ад’юнкта кафедри історії Військової гуманітарної академії в м.Сімферополі, колишнього начальника кафедри суспільних наук Військово-космічного інституту імені Можайського в Санкт-Петербурзі 53-річного генерал-майора К.
Бачите, який послужний список у чоловіка, але до острова Хортиці, з її унікальною природою та історією жоден із його пунктів не має жодного стосунку. Невипадково археологи заповідника поза очі називали свого шефа «кембрійцем», бо так він вимовляв слово «кіммерієць». Одинадцять важких літ опікувався «кембрієць» заповідником, і якби не ЗМІ (майже за весь час перебування пана генерала К. на посаді, жоден виступ у газеті, по радіо чи телебаченню не обходився без нищівної критики на його адресу) та прихід до влади Віктора Ющенка, то опікувався б він, либонь, і досі. За умови, що за цей час не встигли б зняти з Хортиці заповідний статус. Перегинаю палицю? Ані найменшим чином. Бо до цього йшло. Бо дуже вже схоже, що колишній випускник технічного училища спецслужб (!!) до Хортицького заповідника був приставлений з певним завданням. Із яким?
Спробуйте, шановні читачі, знайти відповідь самі, взявши до уваги здобутки двічі генерала (авіаційного і заповідницького) упродовж його 11-літнього опікування островом. Насамперед, колишній ад’юнкт рішуче відлучив од Хортиці активістів асоціації «Екологічна» освіта» (більша 150 юнаків та дівчат), заборонивши їм займатися розчисткою від сміття балок та урочищ острова. То була така собі репетиція, а далі наш генерал розпорядився зруйнувати «Козацьке Коло», де громадські організації проводили патріотичні акції; продав деревину, призначену для будівництва козацької церкви; продав катер, яким користувалися охоронці заповідника під час рейдів проти браконьєрів; продав новий будинок під такий собі «Національний клуб «Запорозька Січ» (по суті, ресторан для обраних); проморгав розташування на острові, у перспективно меморіальному будинку інженера Б.М.Преображенського, Болгарського консульства; проморгав створення в колишній стайні колишнього експериментального господарства так званого «Кінного театру» – приватної комерційної структури; проморгав облаштування в колишній сільській садибі так званого «Козацького подвір’я» – звичайнісінького генделика, власником якого був колишній перший секретар Запорізького міськкому КПУ В. Одне слово, коли на початку квітня 2005 року до керівництва Хортицьким заповідником став автор цих рядків, то:
– будинок, де розташовувався увесь штат працівників закладу разом зі своїм керівництвом та Музеєм запорозького козацтва, не мав транспортного сполучення з містом;
– безбожно протікав дах Музею історії запорозького козацтва;
– через брак коштів, припинилося будівництво історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» (встигли викопати лише котлован);
– не було здійснено жодного (за 22 роки експлуатації) ремонту адмінприміщення та музею;
– із засобів пересування придатним для користування був лише директорський «Sens», друга машина перебувала у стані тривалого ремонту, третя – безнадійна;
– на острові налічувалося 70 (!) несанкціонованих заїздів автомашин (на територію лісництва, до пляжів, у балки, в плавні);
– у плавнях процвітало браконьєрство, як, власне, і на значній частині острова;
– із дев’яти штатних працівників служби охорони заповідника в наявності були лише два: 19-річний щуплий хлопчик та 65-річний неврівноважений старигань;
– не було заступника гендиректора з режиму;
– не було заступника гендиректора з наукової роботи;
– не було завідувача відділу охорони пам’яток історії та археології;
– не було завідувача службою режиму;
– не було завідувача Музеєм козацтва;
– не було юридичного консультанта;
– не було налагоджено випуску друкованої продукції;
– не було завідувача відділу «Запорозька Січ»;
– не було жодних плавзасобів ( на острові!).
Не було… не було… не було… І як після цього не казати, що генерал К. на посаді керівника заповідника опинився НЕ-ви-пад-ко-во?! Тодішній міністр культури і мистецтв України Оксани Білозір, прибувши на Хортицю наступного, після мого призначення, дня і оглянувши зі мною острів, стурбовано спитала: «І як ви зважилися очолити цей заповідник, Костянтине Івановичу?.. Це ж руїна!.. Особисто я, опинись на вашому місці, не знаю навіть, з чого б і почала… Ви хоча б знаєте»?
Я відповів, що знаю. Але детально про все, що тоді на острові коїлося, куди хилилося і чим завершилося, переказувати зараз не буду, про це я вже розповів у своєму романі-застереженні «Бентежна Хортиця» . Мені ж тоді допоміг зорієнтуватися керівник Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра» С.П.Кролевець, який сказав: ««Я чув про вас, знаю, що ідей у вас – море, реалізація їх усіх піде на користь Хортиці, тож робіть, що задумали. Але при цьому намагайтеся якомога рідше бувати в рідному міністерстві культури. Взагалі забудьте про нього! Уважно вивчіть Генеральний план розвитку заповідника – стратегію роботи – і працюйте, а про чиновників не думайте. Успіхів!»

6.Невже розвиднюється?
На сороковому році свого існування зовнішній вигляд, якщо можна так сказати, Хортицького заповідника в основному мало чим відрізнявся од того вигляду, який він мав десятки літ тому. Все той же житловий сектор, хіба що на два селища і три хутори менший; все ті ж три кладовища, які офіційно вважаються закритими, але покійників туди несуть і несуть. Лісництво. Залізниця, три діючих мости, до яких додалися ще два, які будуються… Загальноосвітня школа, школа-інтернат, яка тепер іменується учбово-реабілітаційним багатопрофільним центром. Човновий причал, яхт-клуб, три пляжі, але вже без водокачок. У повному складі й на повну потужність функціонують санаторії-профілакторії, бази відпочинку, щоправда, вже без піонерських таборів. Є гаражі, працюють майстерні. Та вже немає сушарні, теплиць, тракторних бригад, спорожніли басейни-накопичувачі поливної води, бо експериментальне господарство таки вдалося переселити на материк, і тепер уся Хортиця та прилеглі острови юридично перебувають у розпорядженні дирекції заповідника. Відтак значна частина території, яку займали сади й виноградники, звільнена від старих плодових дерев та кущів, там відновлюється степ і лісостеп, як і на значно скорочених посівних площах, де вирощували злакові й овочі. Тобто процес відновлення споконвічного природного середовища нібито пішов, але невеличке господарство – осколок від колишнього експериментального – на острові лишився, як не прибрали звідти горезвісні поля фільтрації, відстійник фекалій, а по суті смердючий гіперсортир у найвищій точці Хортиці. Лишилися й понад півтори тисячі мешканців, через що, можна сказати з усією впевненістю: потужний фактор напруги у заповіднику не ліквідовано.
І все ж станом на квітень 2005 року захисники Хортиці мали на своєму рахунку й дещо з перемог. Зокрема вдалося зупинити урбаністичну експансію на острів, організовану можновладцями за участю тодішнього запорізького міського голови П. та голів місцевих облдержадміністрацій, спершу О.Кучеренка, а потім Є.Карташова. Експансія мала розгорнутися під маркою «розбудови заповідника» небідними людьми із близького й далекого «забугрів’я». Насамперед, на обрії вималювалася італійська фірма «Чималай», представники якої, громадяни неустановленого підданства Партатус і Кулієв, підготували створення такої собі «свободной экономической зоны» (СЭЗ) на ймення «Мост». Де? На Хортиці. Для чого?! Для спорудження нових мостів через украй занапащений острів. А щоб нові мости не скучали, а водночас і Хортиця не виглядала самотньою, збиралися спорудити на острові аквапарк, просто парк (тобто – культури й відпочинку трудящих), заправні станції, торговельний комплекс, ресторан, дитячу ігрову зону, стадіони, іподром, гольф-клуб. Показово, що всі ці, винятково заповідальні та заповідні, складові проекту знайшли своє відображення також і в «Концепції розвитку Національного заповідника Хортиця» від 2002 року, яку підписали директор інституту «Запоріжцивільпроект» (не забули про оздоровчий заклад цієї структури, споруджений у плавнях острова?) П.Я.Заглада, керівники обласного та міського архітектурних відомств відповідно О.В.Бірюков та В.П.Трубін, начальник управління культури облдержадміністрації Л.А.Сізінцова, а затвердили її… Ніколи не здогадаєтеся, хто… Голова Запорізької ОДА Є.Г.Карташов та міністр і мистецтв Ю.П.Богуцький! А ось і складові, завізованої ними Концепції: яхт-клуб, іподром, аква-парк, гольф-клуб, стадіони… Тобто винятково все, що напряму пов’язане з історією запорозького козацтва, з цілою низкою сакральних об’єктів, виявлених та частково досліджених, з кількома поселеннями скіфського часу, доби бронзи і т.д., і т.ін.
Громадськості вдалося все це перекреслити. І коли я став до керівництва заповідником, то з головою, абсолютно безоглядно пірнув у вир його розбудови. Сприяли цьому не лише значні результати моїх особистих досліджень острова упродовж майже 30 літ, що вилилися в сотні газетних і журнальних публікацій та в 6 книжок про Хортицю, а й гаряча підтримка громадськості як Запоріжжя, так і всієї України. Я це глибоко відчував, адже тоді, в зеніті довіри людей до нашого третього президента, та підтримка була практично безмежною. І не стільки через посередництво моїх особистих зусиль, як керівника заповідника, а завдяки отому моральному сприянню сотень і сотень тисяч людей, нам удалося (виділяю лише головне):
– збільшити охоронний підрозділ з 9 до 30 осіб і забезпечити повне його укомплектування;
– отримати Державний акт на право постійного користування усією землею Хортиці та прилеглих до неї островів;
– розпочати берегоукріплювальні роботи на східному узбережжі;
– оновити всю систему так званої наочної агітації (щити, аншлаги, бігборди – загальною кількістю 59 одиниць);
– вивести із сільгоспвжитку 55 гектарів орної землі, з яких на 30 гектарах посіяли степові трави;
– реконструювати святилище на висоті Брагарні та впорядкували навколишню територію;
– установити стели: з іменами ініціаторів створення заповідника; з іменами 21 видатного українця; з текстом Молитви за Хортицю (слова мої); при в’їзді на Хортицю з лівого і правого берегів Дніпра; з нагоди передачі усієї землі Хортиці заповідникові; з цитатою із «Повісті минулих літ»; на місці спаленого Зеленого Дому у плавнях і т.д.;
– установити символічний поховальний комплекс пам’яті М.П.Киценка й С.М. Кириченка (основоположникам Хортицького заповідника) та пам’ятники Українській Писанці, Скіфському Казану і двом запорозьким козакам;
– здійснити перепоховання останків запорозьких козаків та московських солдатів – жертв російсько-турецької війни 1735-1739 рр. (до цього кістяки два роки лежали в целофанових мішках у фондах музею);
– відновити (після нульового циклу) будівництво історико-культурного комплексу (ІКК) «Запорозька Січ» і здати в експлуатацію першу чергу об’єкта;
– облаштувати меморіально-туристичний маршрут «Тарасова Стежка»;
– облаштувати меморіально-туристичний комплекс «Протовче»;
– облаштувати меморіально-туристичний комплекс «Скіфський стан»;
– розпочати облаштування меморіально-туристичного комплексу «Світло Оріяни»;
– капітально, за європейськими зразками, відремонтувати Музей історії запорозького козацтва та адмінбудинок;
– випустити близько двох десятків видів друкованої продукції.
І все це – лише за 2,5 (два з половиною) роки! Я дуже квапився, бо не вірив у тривалість ющенківської відлиги. Ми цінували кожну, відпущену нам Провидінням годину, кожну хвилину, адже люди, надто оті, хто й досі зазіхає на священну землю Хортиці, повинні були бачити: процесом облаштування охоплено на острові УСЕ: від стрімких скель на півночі – до піщаного охвістя на півдні, від круч, що постійно обвалюються, на сході – до пологого узбережжя на заході. Слід було ділом спростувати нав’язуваний можновладцями та заангажованими ними науковцями суспільству жупел, буцімто надання свого часу Хортиці заповідного статусу було помилкою. Позаяк неможливо забезпечити дотримання цього статусу на території, що входить до складу великого міста. Цей міф створили і розповсюджували для того, щоб з одного боку, починаючи ще з радянських часів (ця тенденція нерідко заявляє про себе й досі), принизити, знівелювати істинне значення Хортиці, яке активно сприяє зміцненню національної свідомості українців, а з другого привчити широкий загал людей сприймати острів пересічною територією, щоб спритні товстосуми могли зводити на ній свої хатинки й розважальні заклади. Функціонування на Хортиці так званого «Кінного театру» та, з дозволу сказати, клубу «Запорозька Січ», виникненння «Козацького подвір’я» й вакханалія з самобудом, який за останні часи набув на острові загрозливого змісту, – все це ознаки того, що «сильні світу цього» не змирилися із заповідним статусом Дніпрового материка. Але ми упродовж 2005–2007 років на ділі довели: існування Національного заповідника «Хортиця» (НЗХ) поруч із могутнім індустріальним центром можливе. По-перше, цьому сприяє сама географія – шматок суші з усіх боків оточений водою. По-друге статус аж ніяк не є дискримінаційним, оскільки передбачає масове залучення людей до спілкування з островом. Обмежено доступ лише в плавні (всього лиш шоста частина території) Хортиці, але упродовж уже більше як трьох десятиліть, з тих пір як діє це обмеження, практика підказала, що люди сприймають його з розумінням, і проблем тут не виникає жодних. Треба просто цілеспрямовано дбати про повернення Хортиці максимально можливого її колишнього стану. Насамперед, інтенсивно займатися відновленням історичного природного середовища, музеєфікувати найбільш знакові для історії острова археологічні об’єкти й добросовісно працювати з туристами.
Показово ось що. Все, що ми робили на Хортиці, знаходило гаряче схвалення громадськості. Нас підтримували представники практично всіх партій і рухів, зареєстрованих у Запоріжжі. Навіть комуністи та члени одіозного товариства «Русь». Коли в перші ж тижні свого директорства я вирішив благословенний, але занедбаний хортицький простір озвучити й оздоровити Українським Словом, дехто із занадто обережних патріотів спробував, було, мене зупинити. Мовляв, не варто, пане Сушко, бо місцеві п’ятиколонники, якщо й не знищать ваші щити, то понівечать. Але я їх не послухав, і невдовзі на перехрестях та уздовж хортицьких шляхів з’явилися вишукані металеві щити з написами. Зокрема: «Плекаючи Хортицю – ми зміцнюємо Україну», «Хортиця – острів святилищ», «Тихо, ви у хамі природи…», «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!». Відрадно, що за всі останні 11 літ ніхто з відвідувачів острова не знищив і не спаплюжив жодного щита. Навіть не подряпав, не залив фарбою. Зате значну кількість щитів прибрали за… нового керівництва заповідника. Причину такого ставлення до Українського Слова (і не лише) з боку моїх наступників слід розглядати в іншій, в окремій публікації, як і окремої розмови заслуговує причина мого вигнання із заповідника за наказом міністра культури Богуцького Ю.П. Кажу так, бо за цим стоїть не тільки доля окремої людини, а причина всіх наших негараздів часів незалежності.
А тоді, надто в перші рік-півтора ми працювали в умовах не лише дієвої підтримки Секретаріату Президента (конкретно нами опікувався перший заступник голови Секретаріату І.В.Васюник), а й гарячого морального сприяння українців. Люди, незалежно від партійної належності, від того, якою вони мовою послуговуються, відгукувалися на всі наші суботники, висловлювали вдячність телефонними дзвінками, приходили до мене «на прийом», аби засвідчити свою підтримку й підбадьорити. Саме тоді я усвідомив, що то є Хортиця! Ні, не лише, як дехто вважає, для заклопотаних патріотів, а й для всіх свідомих українців. Українців не лише за походженням, а й за своїм громадянством. Хортиця тоді була могутнім об’єднавчим фактором. Не відаю достеменно, чи переймалися цим, як слід, охоплені ейфорією націонал-патріоти, а наші потаємні вороги, які й досі сидять ледь не на всіх щаблях так званої української влади, відчували це гостро.
І готувалися до реваншу…

7. А де ж Хортицька Січ?
На нашому острові її не було ніколи. Це підтверджується як відсутністю згадки в документах про потужний козацький форпост, так і результатами археологічних досліджень. Стосовно останнього, то хортицька земля поділилася з людьми своїми, ще далеко не всіма таємницями, але сподіватися на виявлення там Січі не доводиться. Бо масштаби не ті. Своєрідні козацькі столиці займали територію в середньому в межах кількох десятків і більше гектарів, що для хортицьких параметрів – далеко не голка в сіні, і якби Січ на острові дійсно колись існувала, то давно вже зафіксували б її сліди. Адже Дніпровський материк, без перебільшення копаний-перекопаний уже вздовж і впоперек. Звідки ж тоді назва – Хортицька Січ – що стала вже ледь не хрестоматійною? Її пустив меж люди видатний академік Д.І.Яворницький, який при всіх його заслугах, зокрема у справі вивченння й пропаганди запорозького лицарства, все ж іноді припускався поспішних висновків, спираючись на поверхові, або ж тенденційні твердження. У нашому випадку він посилався на С.І.Мишецького (1710—?), який козацькі форпости не ділив на ЗАпорозькі і ДОпорозькі, тобто розташовані до порогів і за порогами, а рахував скопом: Седневська Січ (Чернігівщина), Переволочнянська (неподалік Кременчука), Хортицька (без жодних згадок, на основі чого так мовлено), Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська. При цьому князь-військовий інженер Базавлуцьку Січ чомусь не назвав.
Далі були вже згадувані нами хроніст М.Бєльський, посол Е.Лясота та інженер Г.Боплан, жоден із яких згадки про козацьку Січ на Хортиці не залишив. Хіба що ось такі свідчення: «Є й інший острів поблизу того – Коханого – званий Хортича, на котрому Вишневецький до цього жив і татарам дуже шкодив…» (М.Бєльський); «Звідси до Хортиці… дві милі… На цьому острові козаки тримають узимку своїх коней» (Е.Лясота); «Пристали до берега Малої Хортиці… Тут був замок, збудований Вишневецьким і згодом зруйнований турками й татарами» (знову Е.Лясота).
Такі ось свідчення. Але. У першому випадку йдеться про так звану Малу Хортицю, з локалізацією якої дослідники й досі не визначилися, а далі… Князь Д.І.Вишневецький ніколи запорозькими козаками не командував, а, маючи під своїм началом великий гурт канівських і черкаських козаків, а також московських стрільців, контролював ситуацію біля Крарійської переправи (трохи вище Хортиці), відробляючи гроші, почергово отримувані то від польського короля Сигізмунда-Августа, то від московського царя Івана Грозного, то від турецького султана Сулеймана Пишного, то знову від Івана Грозного. Про це я свого часу детально розповів у своєму дослідженні «Князь Дмитро Вишневецький та інше». Книжечка вийшла 2009 року, її отримали майже всі запорізькі та чимало київських, херсонських, дніпропетровьких істориків, і ні від кого жодного заперечення не надійшло. Бо заперечувати нічим. Просто нікому не хочеться вносити вагомі корективи в нашу історію – краще вже нехай живуть старі міфи. І нехай би з Д.І.Вишневецьким, можливо, я щось перебрав (ніякого перебору, я всіляко опирався на свідчення конкретних джерел, відомих усім дослідникам), але ж сама Січ на Малій Хортиці у вигляді, як гучно мовлено у Лясоти, замку…
Справді гучно? Зовсім ні. Вся річ у термінах. За середньовіччя «замок», як і «городок» та «окоп» означали один і той же вид укріплення. Просто першим словом його величали поляки, другим – московити, а третім – запорожці. Важливо також звернути увагу на малохортицьке укріплення, дійсно виявлене на сусідньому з Хортицею крихітному (12 гектарів) острівці й ретельно досліджене археологами упродовж 1991—2002 років. Розміщувалося укріплення на площі в 1200 квадратних метрів. Складалося із десятка землянок, найбільша з яких ледь-ледь сягала 16 квадратних метрів. Скільки озброєних людей могло розміститися – не на коротку ночівлю, а для тривалого мешканння! – в такій своєрідній засідці (протрималося укріплення буцімто з літа 1556 року по осінь року 1557-го)? Якщо припустити, що кожна землянка могла прихистити десяток (ну нехай навіть дві!) ратників, то отримаємо загін щонайбільше до двохсот шабель-багнетів. Як могли оці відчайдухи, спершу упродовж 24 днів протистояти 10-тисячному війську кримських татар (з меншою кількістю вояків хан, згідно звичаєвих приписів, у похід ніколи не вирушав) на чолі з Девлет-Гіреєм, а за кілька місяців все ж таки здати укріплення під натиском вже не лише татарського, а й волоського (молдавського) об’єднаного військового угруповання? Навіть уявити неможливо. Звідки ж тоді поговір? А буцімто з листа Дмитрашки Вишневецького Іванові Грозному, оригінал якого ніхто й ніколи не бачив. Та навіть коли б така цидулка дійсно існувала, то людина, яку наш видатний історик Михайло Грушевський назвав «этим степным авантюристом» , а його відома колега Олександра Єфіменко зарахувала до діячів, які «понимали значение тех мер, какие они предлагали центральной власти (виділено мною, – К.С.). А, между тем, они сами, эти люди, одной рукой разрушали то, что пытались создать другой» , така людина у власному посланнні могла написати про свої подвиги, що завгодно.
«Колисково-січовий міф» був добряче підсилений Миколою Гоголем: «Козаки (Тарас Бульба з двома синами. – К.С.) сошли с коней своих, взошли на паром и через три часа плавания были уже у берегов Хортицы, где была тогда Сечь, так часто переменявшая свое жилище». Сказав так Микола Васильович у своїй повісті «Тарас Бульба» і в свідомості невибагливих читачів мимоволі й надовго прив’язав Січ до Хортиці. При цьому чомусь ніхто не звернув уваги на слова «через три часа плавания»… З якою ж тоді швидкістю рухався пором, коли максимальна сучасна ширина Дніпра біля Хортиці – 600 метрів! Пішки, ледь переставляючи ноги таку відстань можна здолати щонайбільше за п’ятнадцять-двадцять ну, нехай (якщо вже зовсім повзти), за двадцять п’ять хвилин, а тут – три години. Але ж то – гіпербола! Всього-навсього ХУДОЖНІЙ прийом, як і в разі з «редкой птицей» , котра примудряється долітати «до середины Днепра». Де саме? В якому місці наш Славута розлився так привільно, що навіть не кожному птахові вдається здолати відстань од берега до берега? Хіба що в межах Каховського водосховища, береги якого неподалік Нікополя, ставши кручами, відсунулися один від одного на двадцять із гаком кілометрів. Але ж у період написання «Страшної помсти» (1831) штучного водоймища ще не існувало… Та й сьогодні, як свідчать рибалки, численні, а не «редкие» чайки і мартини запросто долають рукотворну каховську широчінь – як зліва направо, так і справа наліво. Відтак – гіпербола (перебільшення)! Художній засіб у художньому ж творі, а не в географічному звіті.
Отак із Хортицькою Січчю та її звитяжним засновником, якщо коротко. І як тут не звернути пильну увагу на цитату шановного Еріха Лясоти, який пише: «На цьому острові козаки тримають узимку своїх коней». Прямо каже чоловік, що козаки на нашому острові лише коней утримують узимку, та й то – невідомо, про яких саме козаків ідеться. Про Січ же – анічичирк. Бо не було її на Хортиці і не могло бути. Уже хоча б через те, що Хортиця для цього – геть невигідне у стратегічному плані місце. Поблизу острова здавна існував перевіз (у нотатках імператора Константина, як ми вже знаємо, він іменується Крарійським, а значно-значно пізніше став Кічкаським), а де перевіз – там багатолюдно, гамірно, до того ж, на Хортиці козацький форпост був би, як на долоні. Січовики для своїх військово-адміністративних центрів вибирали місця усамітнені, віддалені, зазвичай, – плавневі нетрі. І не в кількасот гектарів площею, як хортицькі, а в кілька тисяч. Та головне: усі сім січей зафіксовані археологічно, а так звана Хортицька – жодним чином, хоча острів обстежений дослідниками уздовж і впоперек. І нехай він поділився з нами далеко ще не всіма своїми таємницями, однак у результаті тих обстежень сліди запорозького форпосту давно б уже виявили. Звісно, якби на острові такий форпост дійсно колись був.
Відтак у постанові Ради Міністрів УРСР про оголошення Хортиці Державним історико-культурним заповідником правильно сказано: присвоїти острову статус заповідного, у зв’язку з увічненням пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозького козацтва. ЗВ’ЯЗАНИХ, тобто пов’язаних, а не тих, які мають безпосереднє, пряме відношення до того козацтва. Надто враховуючи його виникнення й розвиток. Тобто міф про «колиску» рішуче відкидається. Що ж навзамін?

8.Хортиця – острів святилищ
За результатами досліджень, особливо новітнього часу, острів Хортиця, всупереч поширеному уявленню про нього, як про «колиску запорозького козацтва», насправді уособлює собою неповторний гігантський ХРАМ ПРОСТО НЕБА, на якому в усі часи його історії люди не мешкали у значній кількості, а лише бували, щоб поклонитися Всевишньому. Через це саме так люди його сприймали і використовували в далекі часи. А невеличкі стародавні поселення, відкриті в різних місцях Хортиці й досліджені, – то форпости, де мешкали жерці й охоронці-оборонці Острова.
Треба відкрити систему кам’яних сакральних споруд – кромлехи, кам’яні закладки, стели, розкопані й досліджені у 2005-2006 роках біля історико-культурного комплексу «Запорозька Січ». 2007 року, вже наприкінці мого директорства, відтак без узгодження зі мною, засипавши видатний сакральний об’єкт, його як наче навмисне сховали подалі від людських очей. Звісно, консервування – традиційний спосіб збереження подібних знахідок, але… По-перше, слід було б добре вивчити і зважити рівень загрози. Адже он скільки стел та просто оброблених стародавніх кам’яних брил виставлено на святилищі біля балки Брагарні та на інших об’єктах, вивільнених з-під землі двадцять із гаком і менше літ тому, і наче нічого! Не розвалюються і не розсипаються. По-друге, якщо «древнім каменям» насправді загрожувала неминуча й швидка руйнація, то слід було б відповідним чином їх закріпити, спорудивши затим над об’єктом павільйон. Дорого? Не дорожче, ніж обходиться консервація московських суден із ХVІІІ століття, по-варварськи піднятих з дна Дніпра, по-варварськи доправлених на Хортицю й розміщених у незграбному металевому пакгаузі-ангарі. Тих суден, які упродовж уже 16 літ жадібно пожирають державні кошти, що мали б іти на відновлення хортицького історичного природного середовища.
А от залишки інших, нещодавно відкритих сакральних об’єктів, набагато гіршої збереженості, не законсервовані (на щастя?) – стоять камені самотньо, без жодних «пояснювальних знаків». Реконструювали найбільше Святилище на висоті Брагарні та ще об’єкт «Яйце», відкривши їх для відвідувачів, щоб «дати уявлення» про багатоликість Хортиці, і досить? Заповідний же статус території передбачає максимальне – ВСЕБІЧНЕ й ОБ’ЄКТИВНЕ – її відновлення, надто збереження суті, що є духовною.
До речі, посеред одного об’єкта, із того ж сакрального ряду, виявленого в зоні спорудження мостів на північно-східному узбережжі і дослідженого археологам 2005 року, трапився бронзовий ніж-кинджал. Стояв він сторчма, увіткнутий у землю. Таким чином, наші предки як начебто подали нам застережливий знак, щоб ми не калічили Хортицю мостами, узагалі не знущалися над нею. Але ж уже покалічили (не лише мостами) і нескінченно знущаємося…
Хортиця – об’єкт самодостатній, і не треба нічим (надто – зайвим, а то й шкідливим) її забудовувати.

9.Щось на зразок резюме
Ніяк не збагну, чому так мало уваги приділяється відновленню історичного природного середовища; чому в занедбаному стані перебувають туристичні об’єкти, зведені в 2005-2007 роках; чому основа заповідника, інспектори охоронного підрозділу, досі не мають не лише необхідних повноважень для повноцінного виконання своїх обов’язків, а й засобів пересування як по суші, так і по воді (і це – на острові!). Зате настійно проштовхується ідея створення на Хортиці об’єктів, які мають нескінченно віддалений стосунок до її історії (зокрема музей історії судноплавства). Взагалі, спостерігаючи той стан, в якому перебуває сьогодні вся територія острова , важко позбутися думки, що увага керівництва НЗХ прикута виключно до історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» (усього лиш кілька гектарів), а до недавнього часу ще й до Музею історії запорозького козацтва, який нині перебуває у стані, схоже, затяжного і ремонту, і реекспозиції. До речі, цей заклад давно вимагає перегляду своєї назви, оскільки переважна більшість його експонатів (десь у межах 70, а то й 90 відсотків) зовсім не пов’язані із запорозьким козацтвом, а надто з його історією. Адже історія означає цілий процес, який складається із зародження, розвитку й занепаду, тоді як експонати Хортицького музею повною мірою цей процес, стосовно запорозького козацтва, зовсім не репрезентують. Та навіть і ті, що репрезентують, виявлені не на Хортиці, а передані в музей із інших областей України. Відтак справедливіше було б назвати заклад Музеєм історії Хортиці, бо саме левова частка, зосереджених у музеї раритетів цю історію і представляють.
Що ж до занедбаності сучасної території острова (на 52-му році заповідника, після всього зробленого для її зміцнення!), то нерідко вона підштовхує до сумних роздумів: це робиться знову навмисне. Либонь, десь прийнято таємне рішення, якщо не зняти з Хортиці заповідний статус повністю, то значно зменшити площу недоторканної території, скажімо, з 2359,24 гектарів до 500, а то й 400 чи навіть 347 (плавні острова). Залишити заповідними, скажімо, ті ж плавні, окремі ділянки у найвищій його зоні та шматочок біля історико-культурного комплексу «Запорозька Січ», а решту роздати небідним людям.
Радий був би назвати це параноїдальним маренням, як стверджує дехто, коли б не мав для нього доста підстав. Зокрема пам’ятаю, з якими труднощами виборювали ми у Запорізької міськради жаданий Державний акт на право постійного користування усією землею Хортиці та прилеглих до неї островів. Кілька місяців виснажливих нарад, засідань, консультацій, а все через те, що владці всіляко намагалися відтягти процедуру вручення заповідникові життєво важливого документа. Владці чекали кращих часів, щоб повернути колесо історії заповідника назад. Можливо, так і трапилося б, якби не сприяння Секретаріату Президента України. І тепер Хортиця – єдиний в Україні заповідний об’єкт, що має надійну охоронну грамоту. А тоді, в процесі підготовки Державного акта владці не збиралися передавати заповідникові всю землю Хортиці. За їхнім першим варіантом нам належало отримати лише 1497,7 (із 2359,24) гектарів, згодом, в результаті наших наполягань і порад зі столиці, – 2094,7901, і лише після того, як Президент викликав до себе тодішнього міського голову Карташова, заповідник отримав усе, що належить йому по праву.
Це було 2005 року. А ось рядки з одного листа: «…мабуть, не самим кращим було рішення безповоротно перебазувати Інститут (електрифікації тваринництва, – К.С.) за межі острова, який за своє 70-ти річне існування зробив дуже багато корисного для Хортиці і єдиний має досвід господарювання на цій території». Так писав президентові Української академії аграрних наук НАНУ М.В.Зубцю не хто інший як 35-річний голова Запорізької ОДА О.В.Старух. Залишмо без уваги рівень граматичної підготовки автора, зараз куди важливіше, що він не лише історик за освітою (згодом кандидат історичних наук), а й колишній працівник Хортицького заповідника! Було ж це 2008 року… І сьогодні, коли Старух, всього лиш очолює Запорізький обласний осередок «Батьківщини» і має мандат депутата Запорізької облради, не думаю, що ностальгія за успішним господарюванням тваринників на заповідній землі покинула екс-«губернатора» . А скільки в нас іще тих старухів!.. Узагалі головна причина перманентних негараздів Хортиці полягає в тім, що рівень свідомості наших очільників усе ще відстає од рівня свідомості навіть середньостатистичного громадянина.
Між тим, Хортиця – середовище своєрідне, і саме з глибоким усвідомленням цього факту, слід розвивати заповідник . Як би не складалася доля острова, все ж таки природний його комплекс загалом удалося зберегти. У поєднанні з відкритими й підготовленими для широкого доступу людей святилищами, з рядом музеєфікованих об’єктів, з тим же музеєм та стилізованою Запорозькою Січчю (на Хортиці відтворено узагальнений образ військово-адміністративного центру запорожців), все це створює особливу атмосферу, славнозвісну ауру, яка благотворно впливає на людину. Заповідник слід розвивати так, щоб потрапивши сюди, ми відчували себе зовсім в іншому, геть відмінному від міського, світі. На острові ми повинні оздоровлюватися, оновлюватися, ось чому Хортицю слід сприймати як основоположну духовну субстанцію, бо Дніпровий материк дійсно – над усе.

20-29.11.17 р.

 

Термінова телеграма
генеральному директору Національного заповідника Хортиця
М.А.Остапенку
копія:
міністру культури України Є.М.Нищуку
(«МИГ» 14.06.18 р.)

Пане Остапенку, зупиніть нищення плавнів!
Плавні Хортиці – в небезпеці: сотні так званих «каячників» вештаються озерами і протоками Острова, нахабно ігноруючи зауваження охоронців заповідника, тоді як плавні Хортиці – найцінніша частина Острова – є зоною абсолютної заповідності, куди відпочиваючим заходити, заїжджати і запливати не можна.
Хіба цього не знає керівник найунікальнішого заповідного осередку України?
Як багаторічний дослідник Хортиці, вимагаю зупинити нечуване свавілля!
Підпис

ПРИМІТКА. Звістку про «каячну експансію» у Хортицьких плавнях автор отримав на початку червня, перебуваючи в селі на Херсонщині. Чим можна було зараяти біді на відстані у пістораста кілометрів? Послав телеграму в заповідник і в мінкультури. Уже наступного дня в заповіднику з приводу «нашестя» відбулася нарада. Того ж дня у плавні прибули поліцейські, екологи. Разом із охоронцями заповідника почали наводити у зоні абсолютної заповідності порядок. За тиждень телеграму оприлюднив часопис «МИГ».  

 

 

Ситуація


ТАК ЩО Ж ВІДБУВАЄТЬСЯ
В ХОРТИЦЬКИХ ПЛАВНЯХ?

(«МИГ», 27.06.18 р.)


Із цим запитанням ми звернулися до багаторічного дослідника острова, автора десяти книжок про дивовижний Дніпровий материк Костянтина Сушка – генерального директора Національного заповідника «Хортиця» (НЗХ) в 2005-2007 роках, члена Національної спілки письменників України, лауреата премії імені Івана Франка. І ось що почули…
– Спершу нагадаю, що плавням Хортиці (приблизно сьома частина острова) ще кілька десятиліть тому присвоєно статус зони абсолютної заповідності, куди відпочиваючим заходити, заїжджати і запливати не можна. Після того, як у зв’язку зі спорудженням Каховської ГЕС, у 1955-58 роках було знищено лісовий масив площею більше 200 тисяч гектарів, залишки плавнів на Хортиці та ще поблизу Кушугуму стали для диких мешканців колишнього розкішного водного басейну у пониззі Дніпра останнім притулком. Зокрема в абсолютно заповідному куточку острова гніздяться і бувають на прольоті близько 200 видів птахів (усього в Україні нараховується трохи більше 300 видів пернатих), одним із них є червонокнижний орлан-білохвіст, який повернувся на Хортицю кілька років тому. Постійно живуть у плавнях дикі кабани, козулі, олені, лисиці, єнотовидний собака, тхір, куниця, ласка, бурозубка. В озерах знайшли притулок черепаха, ондатра, пацюк, кілька видів плазунів, а з рослин – сальвінія плаваюча, найменший у світі вид папороті. Тут більш-менш спокійно почуваються латаття біле і латаття жовте, а особливо ірис болотяний, які ще три з гаком десятиліття тому були на грані знищення, через те, що плавні відвідували сотні, навіть тисячі людей.
Ніколи не забуду бурхливу реакцію спершу головного редактора німецької газети «Ді Грюнен» («Зелені») Зігфріда Хайма, а згодом і керівника московської еколого-експертної групи члена-кореспондента АН СРСР Володимира Макарова під час відвідин хортицьких плавнів. Вони були в захваті від того, що, як казали, «такое чудо сохранилось под боком у гигантского индустриального монстра». Тоді (1986-1989) виникла було загроза спорудження мостових переходів через плавневу частину острова, і обидва, разом із потужним загоном учених висловилися за збереження плавнів. Мало того, наполягали на посиленні заповідного статусу цього куточка Хортиці. І з тих пір ситуація у плавнях стала налагоджуватися. Значно пізніше, на початку свого директорства, для закріплення досягнутого, я збільшив штат охоронного підрозділу заповідника з 8 до 30 осіб, а біля озера Осокорового обладнали своєрідний форпост «Протовче», аби слідкувати за порядком у плавнях цілодобово й цілорічно.
І ось кілька літ тому у плавні почали заходити так звані «каячники» – туристи на невеличких гребних човниках. Спершу то було поодинокі заїзди, а згодом регулярно стали з’являтися групи до десятка й більше човників у кожній. Постійні доповідні працівників служби охорони та відділу природи на адресу дирекції заповідника становище не міняли. Більше того, з кожним сезоном кількість «каячників» у плавнях збільшувалася. Дійшло до того, що оголошення про «розвиток водного туризму у хортицьких плавнях» вивісили на автостоянці, неподалік адмінбудинку самого заповідника, а головний бухгалтер цієї ж організації розсилає відповідні заохочувальні заклики через мережі Інтернету. Подейкують, усе відбувається через те, що керівник заповідника, буцімто отримує від «каячної фірми» певний відкат за сприяння…
Особисто мені в таке повірити важко, позаяк Максим Остапенко знає істинну цінність хортицьких плавнів: поблизу озер Головківське, Качине, а надто Осокорове та Коржове, він, упродовж тривалого часу, як археолог, зростав буквально на моїх очах.
Але «каяки» бороздять-таки хортицькі озера. Як мені повідомили, в один із вихідних на початку червня їх там було близько чотирьохсот (400)! Це – катастрофа. Перебуваючи далеко за межами Запоріжжя, все, що міг зробити для бідолашної Хортиці я, це відправити через електронну пошту телеграму гендиректорові НЗХ Остапенкові М.А. та копію міністрові культури України Нищуку Є.М. з вимогою зупинити процес нищення (даруйте, пане міністре, цей мимовільний збіг) плавнів. Заступник гендиректора заповідника на нараді 8 червня зачитала моє послання. Того ж дня у плавнях побували представники керівництва заповідника та екологічної служби. Начебто прийняте рішення зупинити «каячне свавілля». Але, про конкретні заходи з цього приводу поки що нічого не чути.
15 червня 2008 року
ПРИМІТКА. Ситуація з «каячникми» у плавнях стала налагоджуватися, але уже в другій половині літа їх знову десятками стали фіксувати у заповідних плавнях. 

 


ЯК Я ЖЕБРАКУВАВ,
або
Як видаються українські книжки

Замість післямови

Делікатна це справа – просити в когось допомоги. Зокрема, грошової. До того ж, безвідплатної! Та ще й – на видання книжки!! Вирушаючи по колу з капелюхом, загалом очікував проблеми, так би мовити, технічного характеру (там дадуть, а там відмовлять), а от морального… Між тим, у моралі якраз і вся суть. З якої такої біди, пане письменнику, рішився ти канючити в людей гроші на видання своєї книжки, рукопису якої, до речі, ніхто, крім тебе не бачив? Візьми в банку кредит, або ж позич ув якогось небідного чоловіка, друкуй, затим реалізовуй у законному порядку свій дорогоцінний товар, а згодом… Словом, крутись і не мороч людям голови. Та й себе не ганьби.
Я ж беззастережно заповзявся і морочити, і ганьбитися. Через те, що крутитися не вмію, тобто а-ні-чо-гі-сінь-ко не заробляю на власних творах. Бо, як сказав один розумний чоловік, не ті книжки пишу. Не ходові, відтак – не тиражні й не прибуткові. Оцю, що ви тримаєте зараз у руках, пропонував – одному за одним – чотирьом, далеко не другорядним і зовсім не провінційним видавництвам. Перші два шляхетно відмовчалися. Решта до друку рішуче не схвалили. Тема, сказали, нецікава. Не-ін-три-гу-ю-ча. Отож і книжка вийде збитковою. Відтак – і нікому не потрібною?

А це вже, терпеливі мої читачі, скажіть самі.

Це, по-перше. Є й по-друге. Сподіваюся, до всіх уже дійшло: слово – наймогутніший засіб духовного впливу. Через що книжки, вкупі з журналами й газетами, та навіть із проникливими написами на парканах завжди були товаром стратегічного значення. Невипадково саме на цьому вибудувана програма «рускава міра». А ось і її двигун: у Московії на повну потужність працює спеціальна координаційна рада з розповсюдження російської мови по всій планеті. В її складі депутати Державної думи, працівники мініосвіти й мінкультури, а також члени цілого ряду громадських організацій. Фінансується діяльність ради – увага! – з державного бюджету. Півтора мільярда (1,5 млрд) рублів щороку – 600 млн грн в українському еквіваленті. Багато це чи мало? Взявши до уваги той факт, що наша рідна держава цьогоріч на свою ж рідну культуру виділила аж 6,4 мільярди гривень, ви все зрозумієте. А ще на зорі незалежності держава наша рішуче усунулася і від книговидавництва, і від книгорозповсюдження. Катастрофічні наслідки не примусили себе довго чекати. І нехай би лише у суто внутрішній духовній сфері, та ось підіспіла анексія Криму, разом із окупацією частини Донбасу, що стало одним із блискучих результатів «рускомірской», чисто гуманітарної, стратегії. Отієї стратегії, яка в нашій політиці відсутня зовсім.

Отож і пішов я меж люди з перевернутим догори капелюхом. Вирішив спробувати, позаяк не особисті «охі-вздохі прі лунє», зафіксовані високометафоричним слогом, намірився тиражувати (на чому особливо наголошую!), а, вдався до невибагливої публіцистики, вкотре намагаючись привернути увагу до Хортиці.

Для гарантії успіху, вирішив заручитися підтримкою своїх старих знайомців, як досі уявлялося, однодумців. Склав листа-звернення. Так, мовляв, і так, шановні співвітчизники, цьогоріч виповнюється 175 літ з дня перебування на Хортиці… А також 60 – з дня присвоєння острову… З цього приводу ім’ярек підготував… Кошти на видання вирішили зібрати громадою, у перших лавах якої виставилися журналісти, письменники, художники, краєзнавці… Доведемо своєю акцією, що ми здатні не лише полум’яно закликати, а й… Ось банківський рахунок… Випустивши книжку, роздамо її офірувачам, решту, усі до одного примірника, – в бібліотеки. Слава Україні!
Під листом, попередньо діставши на те їхню згоду, поставив прізвища керівних осіб запорізького відділення спілок журналістів і письменників, редактора одного журналу, знаного художника, лікаря, кількох краєзнавців… Спершу між ними значився – ви, лишень, уявіть собі! – навіть один із очільників запорізької обласної «Просвіти»! Та невдовзі чоловік завбачливо відійшов убік, оскільки той Тарас Шевченко, іменем якого звеличена відповідна організація, і отой Тарас Шевченко, котрий 175 літ тому побував на Хортиці, либонь, – зовсім різні особи. Відтак і книжка, яку ваш примхливий слуга замахнувся видавати, до просвітянських клопотів не має жодного стосунку.
Наприкінці березня ц. р. через Фейсбук та електронною поштою розіслав звернення своїм близьким знайомцям, усім обласним письменницьким осередкам, деяким обласним, а також міським та районним бібліотекам. Закинув живця навіть у Лігу українських меценатів! Водночас – і кільком поважним закладам, які називати не одважуюся (трохи нижче стане видно, чому). Таким чином, за два дні охопив близько двохсот (200) адресатів. До Фейсбуку спершу боявся заглядати, щоб не зурочити, а коли за добу усе ж таки зазирнув і побачив, що наш лист підтримали 28 людей, а 24 його ще й поширили, то зрадів неймовірно. За 24 години – мало не 30 прямих відгуків! А якщо іще за півтори, а я якщо – за три, за п’ять і так далі діб!..

Наступного дня відбув до рідного села. Упродовж двох тижнів тільки й думав, що про свою (нашу?) акцію. Бачив, як живих, отих 30-40-60-100-200-300 відгукувачів та з півсотні поширень, множив їх, щонайменше, гривень на 50-100 (стільки, на мою думку, мало надходити від кожного офірувача) й отримував потужну цифру. І вже уявляв, як, передавши до бібліотек мою книжку, ми здійснимо ряд велелюдних презентацій не тільки в Запоріжжі, а й у Херсоні, в Дніпрі, а заключну – в самому стольному Києві. Адже грошей зберемо стільки, що навіть фільм знімемо про Хортицю, хвилин десь отак на 30-40, який показуватимемо на презентаціях. Ще й відповідну фотовиставку організуємо!
Повернувшись за два з гаком тижні до міста, заглянув у рахунок, як у криницю і на самому денці уздрів трохи більше двох тисяч ге-ер-ен… Тобто – менше навіть п’ятнадцятої частини від того, що треба.

А втім, усе гаразд! Просто я занадто, як ото кажуть, «розкатав губу». Замріявся. Не слід було кількість відгукувачів так райдужно і щиро накладати на кількість офірувачів. Реальність піднесла відверто пригломшливе співвідношення: на банківський рахунок за три тижні надійшли кошти аж від 7 жертводавців. Фейсбук же зафіксував близько 400 відгукувачів. Знаєте, що це означає? У той час як, приміром, кожні 49 чоловік гуртом – гучно, жваво й полум’яно – мене підтримували, то лише кожен 50-й мовчки «кидав» щось на рахунок…
Зокрема із більше як двохтисячної армії українських братів-письменників миттєво відгукнулися й допомогли аж двоє. Разом із ними – стільки ж запорізьких колег-журналістів і трійко зовсім не знайомих мені людей. Усе.

Починаючи з середини квітня, кілька днів поспіль, зранку й до вечора не вставав з-за комп’ютера, тримаючи поруч «мобільник». Дзвонив, спілкувався по Фейсбуку, через «електронку».

Ех, знали б ви, незрадливі мої, панове читальники, яке це… бадьоре заняття!.. Перш ніж набрати номер телефону, робиш серію глибоких вдихів-видихів. Затим – коротенька пауза. Знову кілька вдихів-видихів. Для кожного абонента підбираєш не лише окремий текст, а й особливу тональність голосу. Словом…

Чому ж не кинув усе, не плюнув і не розітер? А через те, що, чим більше клопотів випадало на мою голову, тим міцнішало бажання видати книжку. Особливо, коли один успішний прєдпрініматєль ось так узяв і прорік: «Ти ж, Костя, как будто серйозний чєловек, а тоже носішся с етім неуравновешеним алкоголіком… Прідумалі – Вєлікій Кабзар! Чєм же он вєлікій?»

Неймовірно заповажав себе, що стримався, аби не змазати по відгодованій, нахабній мармизі.

Між тим, грошики все ж потекли. Каламутно, мілко, неквапно, але рушили. Відрадно згадати як представник одного поважного й процвітаючого професорського сімейста, упродовж тижня шукав зі мною зустрічі, аби урочисто вручити «із рук в рукі сотєнку от нас всєх». Сотєнку… І слава Богу, що ми так і не стрілися. Слідом за сімейством просяться на згадку двоє широко відомих киян: колишній високопоставлений есбеушник і колишній дипломат. Побуваши у Запоріжжі з прес-конференцією, обидва гаряче обіцяли солідно посприяти. Колишній молодий дипломат, дізнавшись, що в мене є листи від його батька – відомого, нині покійного, письменника – запевнив, що уже лише через це він мені неодмінно допоможе. Мимохідь спитав: чи не міг би я передати йому копії тих листів? Навіщо копії, надішлю оригінали, усі, адже ви його син! – ущент розчулено вигукнув я. Обидва обіцяли зателефонувати. Екс-контррозвідник навіть номер власної електронної пошти дав. Але як не намагався я установити через неї зв’язок із абонентом, нічого не виходило (мабуть, у візитівку вкралася друкарська помилка…). І – жодних телефонних дзвінків, ніяких адрес. Тож і не знаю, куди надсилати листи екс-дипломатового батька…

Радо сповіщаю, що мені хвацько відмовив столичний освітянин-приватник, котрий успішно спеціалізується – ні більше, ні менше – на виготовленні посібників для українських шкіл; що його подвиг повторив запорізький бізнесмен, який множить власні статки, обслуговуючи туристів на… Хортиці; що до них негласно долучився столичний посадовець урядового рівня, який опікується змістом наповнення вітчизняного інформаційного простору…

Здивовані? Жодних парадоксів, бо:
в освітянина синок-підліток вчиться у Лондоні і, схоже, до України вертатися не збирається…
бізнесмен свого часу вороже сприйняв відкриття на Хортиці «Тарасової Стежки»...
посадовець урядового рівня погромив обласні телерадіокомпанії…

Така у нас дійсність, бо такі у нас сьогодні і підприємці, і владці. А все через те, що влада у нас НЕукраїнська. Не потрібна, істинно незалежна й могутня Україна ні ненажерливим бізнесюкам, ні продажним владцям. Ні, тим паче, так званим зарубіжним партнерам. Усі вони лише граються. Одні – в розбудову держави і державності, другі яскраво імітують її підтримку. Самі так учиняють, через власне нехлюйство, чи діють за чиїмось сценарієм? Дуже цікаве питання, і в своєму публіцистичному дослідженні під заголовком «Герої мутного часу», котре завершив на початку цього року, відповідь на нього я, здається, знайшов.

А на цьому яскравому тлі:
вдова мого загиблого товариша, яка викроїла зі своєї пенсійної «мінімалки» 500 гривень;
сільський учитель, який пожертвував стільки ж;
неповнолітні близнюки Катеринка й Дмитрик, ув яких у Московії загинув на заробітках татко, і які передали від двох своїх бабусь таку ж суму;
працівник бюджетного охоронного підрозділу, якому теж гроші з неба аж ніяк не падають, скинув на рахунок 1000 грн…

Саме завдяки ось таким людям, ви й тримаєте в руках оце видання. Більше того, саме завдяки їм, Україна ще зберігає за собою бодай сякий-такий позитивний імідж.

Як би не було, а станом на 2 травня назбиралася майже половина, від необхідної суми. Більша частина грошей надійшла готівкою, решта через банк. Стартував другий етап жебрацької епопеї. Спершу я вніс певні корективи до тексту звернення. Розмістивши його у Фейсбуці, водночас відправив за тридцятьма електронними адресами (15 приватних осіб і стільки ж державних гуманітарних організацій). Усім адресатам було відомо про акцію, мало того, більшість «залізно» обіцяли долучитися до неї ще два й більше тижнів тому, та поки що не долучалися. Отож поквапився розіслати нові реквізити. Послання електронкою дублював телефонними дзвінками.

Спирався на могутню підтримку фейсбучних друзів та інших добрих знайомців. «Ой, який ти!..» – лунало звідусіль. – «Ой, який ти молодець, що саме таку книжку вирішив видати!» Усі наполягали, щоб НЕОДМІННО видавав, бо «окрім тебе, таку книжку ніхто не напише, а тим паче не видасть». Приємно все це було вислуховувати? Уже й не пам’ятаю. Зате добре затямив, що вияв тих почуттів мав переважно платонічний характер – фінансово нашу акцію підживлювали о-ди-ни-ці. Починалося з того, що на мої дзвінки елементарно перестали відгукуватися. Насамперед, приватні особи, серед яких – викладачі престижних вишів, наукові працівники далеко не рядових наукових закладів… І нехай були б то прагматичні фізики, зашкарублі хіміки, чи незворушні медики, а то ж – історики, філософи, журналісти!.. Особливий захват викликали керівники неймовірно патріотичних структур, діяльність яких тісно пов’язана з Хортицею, а в чомусь, мабуть, і з керівництвом однойменного заповідника. Зворушували очільники гуманітарних закладів, зокрема отих, які не лише… носять ім’я Великого Тараса, а й займаються вивченням усього, пов'язаного з нашим Пророком. Одні, пообіцявши підтримку, згодом різко припинили зі мною контакти, а другі мудро відмовчалися. І якщо перших я розумію (бояться разладнати стосунки з дирекцією Хортицького заповідника, сприяючи фінансуванню край небажаної для неї книжки), то позицію других геть не могу збагнути. Їм – що загрожує?
Та нехай уже... Головно, що для всіх Хортиця продовжує залишатися і сонячною, і квітучою, і співучою, і легендарною, і натхненною, і величною, і священною, і, зрештою, звичайно ж, КОЗАЦЬКОЮ! Чому я неймовірно радий.

Відтак: «Будьмо, гей! Будьмо, гей!! Будьмо, гей, гей, гей!!!»

Браво скандуємо! Класно співаємо! А гляньте, скільки ми проїдаємо, скільки пропиваємо, а в підсумку, скільки, даруйте, прос…мо! Не встигли провести, якусь недолугу прес-конференцію, кволу зустріч, каламутну толоку, ту ж дрібнокаліберну презентацію або черговий недорікуватий -фест, а вже накриваємо стіл. Та ще й який! Звідки гроші? Є гроші – і в державі, і в країні. А також у численних приватних загашниках. Є!!! І, до речі, всілякі конференції та іже з ними – лише часточка заходів-приводів, щоб списувати мільйони. Не в безвість, не в порожнечу скидати, а спрямовувати в цілком конкретні кишені й гаманці.

Тільки на українську книжку не вистачає… На свою ж я нажебракував. Щоправда, не стільки було треба, а скільки зміг.
Звідси й – наклад.

Костянтин СУШКО

Квітень-вересень 2018 року

P.S. Перечитав і подумав: це ж бо яку довіру треба мати до автора ще не баченого рукопису, щоб зважитися дати йому гроші на видання книжки! Стаючи до жебрацтва, про такий нюанс я навіть не підозрював… Тому ні на що й ні на кого не нарікаю і не ображаюся, зате ще раз висловлюю глибоку і щиру подяку всім офірувачам за Розуміння, Довіру й Допомогу. Нехай вам усім здоровиться!
К.С.

 

 

 

 



трансМ І С І Я   С Л О В А

Білялітературні поневіряння

 

Від автора (в день, коли почав писати)

Задум цієї книжки виник давно, і спершу «трансМІСІЯ» уявлялася лінгвістичним дослідженням за багатьма напрямками. Проте, накопичуюючи матеріал, осмислюючи його й уявно вибудовуючи композицію майбутнього твору, я все гостріше й гостріше став відчувати, що з поставленим завданням мені не впоратися. З’ява праслова й слова, формування прамови й мови, виникнення літературної творчості й виокремлення її згодом у самостійний вид людської діяльності… Щоб зібрати, дослідити і систематизувати лише цей матеріал, потрібні зусилля не однієї людини, а робота цілої групи експертів, упродовж вельми тривалого періоду. А ще ж належало розібратися з мотивами та різновидами використання слова, його роллю в історії людства і т.д., і т.ін.

Назва роботи, безумовно, інтригувала, проте вона ще й зобов’язувала, а тому настав час, коли остаточно переконався: зміст того, що задумав, його наповнення вимагають кардинального коригування. Не лише виключно під одну людину, а й у той бік, який, на думку автора, ще просториться нерозораним полем. «Місію» слова випадало розглядати не стільки в історичній, соціальній, лінгвістичній, методологічній і т.д. площині, а, так би мовити, на засадах морально-етичних, та ще й із використанням здобутків переважно власного життєвого досвіду. Авторський погляд мав спрямовуватися туди, де не ступала нога ні знаменитого поляка Яна Парандовського, ні менш знаменитого, але, як на мене, не менш здібного і по-доброму амбітного січеславського (дніпропетровського) письменника Валерія Ніколенка. Всюди має господарювати тільки «перша особа однини», проте далеко не завжди її слід повністю ототожнювати з автором цих рядків.

Звісно, кому б і яким саме дослідженням не випадало займатися, навряд чи вдавалося повністю уникати повторів, тому заздалегідь прошу вибачення, якщо, захопившись, інколи опинятимуся в чужому городі. Водночас, дорогі читачі, сподіваюся, що навіть там, де я буцімто зі своїми наголосами, висновками чи навіть вердиктами нагадуватиму винахідника велосипеда, постарайтеся розгледіти бодай крихітну детальку, чисто авторського виготовлення.

18 жовтня 2014 року

P.S.(після того, як закінчив роботу)

Відчуваю: усе вийшло дуже суб’єктивно. Через те, що, вилаштовуючи свою розповідь, я населив її не підказаними кимось персонами й фактами, а тими, які обирав сам. Утворився такий собі палісадник, де трава, квіти і кілька дерев по периметру дібрані виключно на власний смак садівника. І все ж, якщо когось, можливо, знітила моя засторога, не поспішайте відкладати книжку вбік – слово честі, на її сторінках ви знайдете чимало того, що, окрім автора, могли б сказати й ви.

17 грудня 2014 року

 

І слово –
це найфантастичніша,
дозволимо собі так висловивитися,
глина психіки людської, і місткість слова
може дорівнятися хіба що місткості галактичних безбереж,
тобто взагалі безбережна, бо вбирає в себе
як світ природи, так і світ людини
у світі природи: задумаймося
хоча б над піснею.

Євген ГУЦАЛО

 

Яким був звук, котрому першим пощастило вирватися з моїх грудей, історія чомусь замовчує. Оскільки ж сам я зафіксувати цю подію не спромігся, то припускаю, що все було, як у людей: класичним «а-а-а-а-а!» сповістив про свою з’яву на світ білий, а на скільки гучно, не важить. Дещо пізніше нагодилися слова. Запам’ятав усі і зараз називаю кожне з для всіх зрозумілим душевним трепетом: мама, баба, жижа, моня, дюдя, вава, киця, ну і, звісно ж, кака. Кому невідоме їхнє значення, пояснюю: перші два слова тлумачень не вимагають, далі – світло (вогонь), молоко, холодно, боляче (ранка і т.д.), кішка. Останнє ж, гадаю, зрозуміле всім. Забув про діда? Дідів я не застав, обидва померли – мамин тато під час Голодомору, а батьків – за війни. А сам батько? Був він у мене, але в нашому селі замість «татко» вживали «папка» , отож, я не поставив це слово в один ряд з іншими, так би мовити, суто НАШИМИ, а вжив у вигляді додатку. Звісно, це не означає, що рідний батько відіграв у моєму житті додаткову, ледь не другорядну роль – я завжди бачу його поруч із моєю мамою. До речі, був у нашому сільському вжитку й «папа», але, навдивовижу, так дорослі привчали маленьких дітей казати… на хліб.

Звернули увагу, що переважна більшість моїх, так би мовити, первісних слів – іменникового походження, і лише двійко прикметникового та прислівникового? Фахівці кажуть, що так і має бути? То й добре.

На певний час мені й усім, хто зі мною знався, названих слів вистачало з головою, бо зміст кожного помітно розширювався, коли поруч вживалося «ай-яй-яй!», «о-о-о!», «у-у-уххх!», «ну-ну-ну!», «ц-ц-ц!», «цю-цю-цю!», «кс-кс-кс!» за відповідних обставин, звісно, та ще й із незбагненною кількістю відтінків. Скажімо, зашипить на мене невідомо з якого лиха кицька, то мама гримне:

– Ну-ну-ну, киця…

А коли те, чому слід було б потрапити до відповідного горщика, я залишав у своїх штанцях, мама суворо хитала головою:

– Ай-яй-яй! – Каку додавати було не варто, хіба що лунало услід дуже мною не шановане «ц-ц-ц!

Після таких зауважень не примушувало довго на себе чекати промовисте «ніз-з-зззя!» у неодмінному супроводі погрожувань вказівним пальцем.

Впливало це на мене? Гадаю, що так. Проте, оскільки до всього, що оточувало, що можна було побачити і, по можливості, ще й помацати, невдовзі долучилися хок і бабай, то можна зробити висновок, що особливою слухняністю я не відрізнявся. Ці дві, так ніколи мною і не побачені істоти, до мого життя залучалися завжди, коли ні «ай-яй-яй!», ні «ц-ц-ц!» не спрацьовували, і те тривало довго.

– А он слухай, як хок тупає ногами! Чуєш? Ану, давай, одягайся, бо то такий хок…

Я, настільки міг, напружував слух, і хоча ніякого тупотіння зазвичай ніде почути не вдавалося, неодмінно реагував. Я враз замовкав, коли плакав, або ж кидав робити те, що робити – з погляду мами-бабусі-батька-сестер – було не слід. Хок увижався мені насупленим, худим і високим, з білим розкуйовдженим волоссям, у довгій білий сорочці і таких же штанях. Варто лишень було його уявити, як хок простягав до мене руки, загрозливо наближаючись.

Хок був хатньою істотою. Він ховався у темному закутку, на печі, під ліжками, у сінях, а вночі міг стояти чи сидіти прямо на долівці, посеред хати. І жодного разу я не чув про нього надворі, бо там господарював бабай.

Цей був теж високий, але чорний і волохатий. Крізь пасма волосся світилися зелені очі. І бабай уже не тільки простягав до мене руки, а й гримав кулаком, у темряві міг навіть погнатися слідом. А ногами він не просто тупотів, а й загрозливо шарудів, гримів. Нерідко здавалося, що я бачу бабая: то він серед білого дня майне у заростях дерези, то загрозливо застогне на дні глибокої балки, то вночі загляне у вікно ще й стукне гачкуватим пальцем.

Світ навколо, ніби відчуваючи моє невтримне бажання побачити й пізнати якомога більше, просторішав. Усе, що оточувало в хаті, щедро виплескувалося надвір, а те, що стрічалося надворі, безперешкодно проникало в хату, і, невдовзі змішавшись, стало для мене Єдиним Світом – ясним і радісним, незважаючи на те, що сумного в ньому вистачало. Але похмурим я не переймався. Я знав його – бачив і переживав, – але довго на цьому не зупинявся, бо світ розгортався он як широко, і, щоб жадібно пізнавати його, одних лише дюді, моні, жижі, вави і, звісно ж, каки, невдовзі стало бракувати. І тоді з’явилися ворота, акація, собака, корова, соняшник, вітер, вишня, ластівка, шовковиця, миша, сніг, одуд, дощик, свиня, гарбуз, курочка, качечка… Але лунали вони не так, як мені чулося, а як міг вимовити їх я. Бо часу не вистачало, я поспішав якомога глибше зануритися у світ, тож доводилося одні слова скорочувати, а інші змінювати до невпізнання… Ота, кася, пака, ова, ві, шна, гасті, ковся, мима, сиск, дуд, шик, пася, бус, ула, цєця…

Якщо хтось думає, буцімто я не відав, що витворяю, то жорстоко помиляється. Знав! Відчував, що з моїх вуст слова спурхують дещо в інакшому вигляді, ніж коли їх вимовляють дорослі. Переконаний був також у тім, що конкретні предмети чи живі істоти, приміром, ті ж ворота, акація чи ластівка, теж уловлювали різницю між тим, як їх називаю я, і як дорослі, проте не обурювалися, а відтак і не змінювалися. Мало того – усі вони відгукувалися на моє звертання, приймали мене, як свого. Акація шелестіла листям, коли я про неї щось казав, крислата шовковиця в городі сипала дивовижними чорненькими струпуватими ягідками, ластівка щебетала, про собаку ж, кішку чи свиню і мову вести було годі, оскільки першу я міг ще називати й Мушкою, другу Мурою, а третю Шурою, – вони це прекрасно знали – окрім них, так у нашому дворі нікого більше не кликали.

Першою моєю книжкою стала «Зоологія» – підручник для сьомого класу, видання тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року. Ладненька була книжка, до того ж, широченька і важкенька. Нею я прикрив глечик із кислим молоком після того, як крадькома спив вершки. До того глечик був зав’язаний шматочком ганчірки, але так, як зробила це мама, заладнати я не зміг, тож прикрив глечик «Зоологією». Після того, як сестра Рая забрала «Зоологію», спробував замінити її бабусиною «Біблією», але товстелезна «Біблія» виявилася завузькою. Отож невдовзі довелося відповідати й за дочасно, та ще й одноосібно зняті вершки, і за блюзнірське використання «книги книг». Перше не варте уваги, а от на другому можна побіжно й зупинитися.

Коли забрали «Біблію», я приготувався вислуховувати гнівні нотації, але бабуся тільки сказала тихо:

– Ніколи не грайся цією книжкою, онучок, бо це свята книжка.

До того ніхто ще не читав мені книжок, а бабуся раптом одягла старенькі окуляри в дротяній оправі, відкрила «Біблію», і я почув:

– В началє било Слово, і Слово било у Бога, і Слово било Бог.

-- Ось про що ця книжка, онучок, як виростеш – обов’язково прочитаєш і багато чого поймеш.

Головними в цій фразі були «Слово» і «Бог», то за них я й ухопився.

Що то?
-- Слово, онучок, це те, що ми вимовляємо, -- пояснила бабуся, -- а Бог… Він великий і сильний, сильніший за всіх. Він над усіма, його треба слухаця й бояцця.

Загалом, нічого складного, проте ніяк не міг збагнути суть вживання «Бога». Зокрема, отам, де поруч із ним стояла «мати», в якої замість звичного твердого «ти» в кінці смачно вживалося «ть», несподівано м’яке…

Про це я й запитав у бабусі, майже повністю повторивши не раз чувану гучну фразу-примовку, якою вправно користувалися конюхи на фермі, рибалки в березі та значно старші хлопці, коли на вигоні грали в гилку. Така цікава, така замашна примовка, але геть не зрозуміла. Отож як зумів, старанно повторив…

Що тут зчинилося!.. Не буду переповідати, зазначу лише, що бабуся, після того, як усе вляглося, під страхом смертної кари наказала мені більше ніколи не вимовляти тієї, не інакше як осоружної, фрази, викинути її з голови і тричі прикусити язика.

Нерозважна бабуся Наталка!.. Не треба було так гаряче застерігати і так самовіддано наказувати. Мабуть, саме через таку полум’яну реакцію батькової мами та фраза не просто глибоко запала мені в пам’ять, а міцно закарбувалася в ній. І зараз, незалежно від того, як часто мною вона затребується і чи затребується взагалі, сама її наявність у свідомості робить мене таким, яким я є, а не яким міг бути без неї.

Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.

Цей вірш має продовження, але, так би мовити, у дитячому варіанті він закінчується там, де обірвав його щойно я. То був перший вірш, який я почув. Прочитала його моя сестра Тамара, і я відразу зрозумів, про що мова, лише слів деяких не знав. Наприклад, що таке явір? А далі – яр, пишається, гай, качур… З чотирма останніми словами все з’ясувалося швидко, то, відповідно, були балка, красуватися, лісок і селезень, а от із явором довелося зачекати. Лише за кілька днів Тамара сказала, що яворів у нашому селі немає, а щоб уявити, яке воно, це дерево, треба згадати клена або ж осокора. Цих я знав добре, тож уявив і подумав: якщо після вірша виникають питання, то чого б тому, хто його написав, не скористатися відомими, зрозумілими всім словами? Ніхто -- ні сестри, ні батьки -- пояснити цього не змогли, проте я не забув і вже коли пішов до школи і навчився писати, то в першому ж класі замінив чужі слова. Удома, перед вечерею прочитав усім:

Тече вода з-під кленика
Балкою в долину.
Красується над водою
Червона калина.
Красується калинонька,
Кленик молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода з-за лісочку…

І так далі. Не забув, звісно, й селезня посадити замість качура.
Похвали не почув ні від кого, а сестри навіть покепкували з мене, порадивши більше не сунути свого носа, куди не слід.

Наголос із 1957 року

«Був темний, великий ліс. А в глухій лісовій дебрі посеред непролазної гущавини примістилась невеличка Затишна поляна. Росли тут кучеряві кущі ліщини, що прибирались восени золотими горішками, росла густо рябина з червоно-гарячими коралами на шиї, а попід ліщиною та навкруг порохнявих пеньків у зеленій траві жили громадою гриби і печериці.

Поляна була в такій глушині, що ніхто з людей сюди не заходив. Тільки прибіжить іноді з гущавини зайчик та поскубне зеленої травиці, прискаче сполохана сарна й постриже вушками на поляні, пристрибає звично білочка поласувати горішків. Рідко-рідко заблукає сюди і кудлатий ведмідь — покачатися в теплій травиці...»

Прочитав і захотілося в ліс. Дуже захотілося, і степ, що обіймав село зі сходу, отими своїми вузенькими штучними лісосмугами, тільки посилював бажання побачити справжні клени та ясени, а надто – справжні дуби. Не посаджені людиною, а відтак якісь ніби підстрижені, наче підправлені, а високі, товсті й неодмінно розложисті, точніше, крислаті. Саме КРИСЛАТІ – це слово дуже сподобалося йому з першого погляду.

– Тату, а в нашому селі є крислаті дерева?

– Не тільки в селі, он подивися, яка в нас могутня акація.

Акація у дворі справді могутня – висока, гілляста й тіниcта. Але ж то всього-на-всього акація… Стоїть біля порогу… Казав батько, що посадив її дідусь, коли був молодим. Зовсім інше діло – дуб. Та ще й столітній. У лісовій гущавині, а ще краще – на узліссі або ж посеред галявини…

Аж очі заплющувалися від задоволення, коли уявляв таке диво!

Хотілося лісу. Дуже хотілося, і хоча за Кінською, по той бік Дніпра, стіною розгорталися плавні, де й верби у п’ять обхватів, і осокори заввишки з багатоповерховий будинок, і старезні шовковиці, і дупласті дикі груші, але то все не те. У плавнях пахне ожиною, осокою, медом, сіном і коров’ячим кізяком – звичні, рідні, дорогі запахи – але… Почути б, як пахне ліс! Отой нескінченний, темний, через що – загадковий і таємничий. У плавнях над усі запахи – запах води, а в лісі, либонь… затіненого сонця. У плавнях – парко й вогко, а в лісі – прохолодно й сухо. Тут – звичне, а там – невідоме. Тут – знайоме, а там – небачене.

«Ніч захопила наших мандрівників уже в Зеленій соснині. Гриб і печериця постановили було йти до пізнього вечора, але не так воно вийшло. В лісі миттю стемніло. Правда, вгорі по верховіттях мовчазних сосон червонів ще яскраво захід, але знизу вже звідусіль сунули присмерки. Вони густішали, чорніли, і в пітьмі стали сновигати якісь тіні. То як сірі мерці, що глухо зітхали й скрипіли зубами, то мов довгі черв'яки, що повзли зловісно в траві поміж стовбури й плямкали ротами... Страшно було не тільки йти к присмерку, але й стояти. І, рад не рад, мусили подорожні ночівлі швидко шукати...»

Хіба міг подумати, яке глибоке і світле враження поселять в його душі оці рядки! І спізнає він його не лише тоді, як востаннє закриє книжку, а й за багато й багато літ опісля.

Готовий бігти стрімголов слідом і кричати, що вони праві – ті, хто вважає, буцімто люди починали спілкуватися між собою віршами. Не обов’язково створювалися римовані строфи, але фрази чітко ритмізувалися і відповідним чином були мелодійно оформлені. Така особливість засобів усного спілкування згодом успадкувалася ораторським мистецтвом. А вірші пішли далі, і вже аж згодом легке художнє слово почало гуртуватися в густий прозовий масив.

Усе це я звідав на власній шкурі. І не я один, а кожен із нас. Хіба наше первісне «а-а-а!» чи «уау-уау-уау!» не є предтечею ритмізованої фрази? А плач немовляти у контексті всіх його звуків хіба не є тією фразою в її первісному вигляді?

Через те кожен, за вельми незначним винятком, кожен, хто підсвідомо чи цілком свідомо розпочинає відповідні досліди зі словом, спершу вдається до віршів. А вже, набивши руки й гулі, переходить до прози. Коли шкільні вчителі, цитуючи Олександра Пушкіна там, де він зазначає, що «лета к суровой прозе клонят», нерідко тлумачать це як вимушений перехід від складного до простого, від яскравого до тьмянішого, від «телячьего восторга» до спокійного та зваженого сприйняття життя, то вони не зовсім праві. Не про наявність чи відсутність таланту в цьому разі слід вести розмову, а про особливості унікального Божого дару. Стрибають телятка, зазвичай усі, проте лише до певного віку. Деякі продовжують стрибати далі й далі, але це не означає, що стосовно таланту вони перебувають у значно вигіднішому становищі, ніж оті, які буцімто втихомирилися. Просто для них вірші закінчилися, оскільки в контексті творчого процесу то був лише етап. Скажімо, перший. Усі починають з віршів, проте далеко не у всіх усе згодом має дійти до прози. Що буде потім – не так важливо, головне, що вірші – НА-САМ-ПЕ-РЕД!

Завжди хвилювало, збуджувало і кликало те, що оточувало. Особливо, коли опинявся один на один з деревами і травами, в товаристві снігів чи падолисту, а над головою – лише бездонне небо. Та невдовзі до нечуваного піднесення додавалася незатишність через те, що не можеш висловити всього, що нуртує в душі. Коротких вигуків не вистачало, скільки б окличних знаків біля них не ставив! У світ, у простір просилося слово, але воно ніяк не могло оформитися там же, у серці.

Явно чогось не вистачало.

Дуже не вистачало.

Просто -- неймовірно.

…Тоді ж я опинився у звичайній посадці, а зайшов до неї з того боку і присів під деревом у тому місці, де здавалося, що я в лісі, саме там, куди й прагнув, і лише солодкий запах квітучих абрикосів нагадував, що поруч – сади, отож навколо усе створене людиною. І все ж враження, що я в лісі, брало верх, надто коли ліг на траву голічерева. Усе хвилювало, кликало, збуджувало, а три класи семирічної школи, що були вже за спиною, особливо ж – помітна купа прочитаних на той час книжок -- не стали на заваді. Більше того, вони заохочували. Але старалися аж занадто, через що й вийшло…

Цвітуть сади, зеленіє трава,
«Дайте води!» – просить земля.
А я в холодку сиджу і пишу
усе про природу, усе про красу.

Явилося не своє, воно навіть не змогло оформитися як слід, а просто вигулькнуло кволеньким відлунням чужого. За сім місяців (який промовистий, який символічний термін!) поміж всякого іншого, нагодилося вже щось, наче щиріше…

Білий сніг летить лапатий…
«Здрастуй, здрастуй, сніг!»
На сніжок я вийду з хати,
стану на поріг.
Ой, сніжиночки-сніжинки,
ніби пух літають.
Жаль, коли на руку сядуть,
то відразу тануть.

… але все ще вторинне, викликане не стільки живим зимовим дійством, як підказане вичитаним, створеним іншими. З того ж епігонського копила зійшов і весняний мотив:

Весна, весна, весна-красна,
і манить серце даль ясна.
Зимовим чаром оповита,
подекуди сніжком ще вкрита,
земля парує запашна.

А сам автор? Свої перші вправи оцінювалися тоді так, як би це робилося з купини і сьогоднішнього досвіду, і теперішнього вміння. Саме з них, яким би дивним це не виглядало. Нічого й схожого ні на самовдоволення, ні на самозасліплення. Ніщо в душі навіть не здригалося, коли хтось, необізнаний, раптом починав хвалити. Навіть коли одного разу виліпилося дещо, як вважали в школі, варте друку, бодай у районній газеті…

Надворі пада пух-пушок,
Це лине з неба сніг-сніжок.
Засипає скрізь стежки,
сипе ніжно на хатки.
На сніжок я побіжу,
Шарку в санки запряжу.
то нічого, що собачка,
покатає, як конячка.

… все одно не вважав, що то повноцінний вірш. Я зробив те для своєї сестрички, котрій тоді ще й трьох років не виповнилося, і як вона дивувалася, як раділа, що Шарка була не лише у віршику, а й у житті, в нашому дворі, і що сніг справді йшов, і на санках собачка її катала. Сестричка й віршик вивчила без примусу і без особливої напруги, авторові ж цього було досить сповна.

Десь тоді пролунали для мене останні схлипи Українського Слова через мої незграбні літературні вправляння на так званому першому етапі. Над усе була вода, що «тече з-під явора». В усі часи, за будь-яких обставин. Для мене вона й досі перебуває в недосяжному статусі. І від того ніякої печалі, жодних задрощів до будь-кого чи будь-чого. Зате як відрадно стрічати справжнє й радіти з того, що ти його розпізнав! Смак до живого, первинного згодом загостриться до нестями, як употужниться й радість від почуття, що справжнє не зникає, що завжди знаходиться серце, котрому під силу це довести. Де опинявся через те, що тримався саме такої поведінки, скажу пізніше.

А невдовзі теплохід «Остап Вишня» віз мене з рідного села до Нікополя. Не минуло, мабуть, і десяти хвилин, як попрощався з батьками, а вже підходив до віконечка буфету.

-- Мнє, пожалуйста, піражок с картошкай і стакан ліманада, -- сказав я буфетниці, яка запитально глянула на мене. Сказав так, ніби оті «піражкі с картошкай» я наминав стільки, скільки пам’ятаю себе, буцімто за свої неповні шістнадцять ніколи не знав ні шовковиць, ні горобців, ні чобіт, ні сіней, а все – шелковіци, воробьї, сапагі та вєранди… А не спливло ж іще й місяця, як я поміняв сільську прописку на міську!..

На нікопольській привокзально-припортовій площі підійшов до таксі.

-- Свабодно? – нахилився у віконечко до водія, либонь, з таким виразом обличчя, ніби ніколи не трясся по степових шляхах на підводах і гарбах, а в райцентр, до військкомату, нас, прищуватих допризовників із сьомого класу, возили виключно автобусами, а не в розшарпаному тракторному причепі, для комфорту вщерть наповненому сіном.

-- Тібє куда? – спитав водій, виплюнувши недопалок за вікно і завчено обмацавши мене всього прискіпливим поглядом. Я відразу схопив, що мої в міру завужені світло-коричневі китайські штанці, клітчаста сорочка, сірувата курточка й коричневі черевики справили на таксиста непогане враження, тож бадьоро відповів:

-- На жєлєзнодорожний вокзал, к елєктрічкє.

-- Садісь! Полтора рубля будіт.

-- Гадітца! – в тон водієві сказав я, наче відкозирявши.

-- Пастаім пару мінут, может, кто єсчьо сядіт.

-- Нє возражаю, -- охоче випалив я, намагаючись розвіяти найменші можливі підозри водія щодо мого походження.

А першим, що могло викликати ту підозру, звісно, була мова. Рідне слово. Оте, що дійсно всотав із молоком матері. Оте, що жило в тіснуватій, затишній батьківській хаті. Слово, що нашіптувалося-нафоркувалося-веселувало-ясніло-шуміло-бриніло акацією коло порогу, бузком під вікнами, їжаками в дерезі, горобцями у стрісі, скопаним на зиму городом, Дніпром, небом і надто степом, що підступав до самого села. Зі степом узагалі склалися особливі стосунки, бо з першого дня знайомства ви вгадали і прийняли одне одного. Уже підлітком ти якось сказав, трохи наче соромлячись, старшій сестрі, що для того, аби рости ввічливим, здоровим і дужим, треба серед дня голосно розмовляти в степу, а ще краще – гучно співати. Сестра тоді зиркнула здивовано:

-- Ого! Сам додумався? Інтере-е-есно…

-- Звісно, сам!-- крикнув ти щосили, бо ви якраз під обід поверталися зі степу, і тут же вразив сестру вдруге, затянувши несподівано чистим тенором:

Дивлю-у-усь я-а-а на не-е-ебо
Та й ду-у-умку гада-а-аю…

Можна гостро засуджувати ту мою давню піжонську малодушність у розмові з таксистом, але прошу читачів не перейматися цим, бо так, як уже засудив і покарав себе я сам, -- і не лише за давню, а й за всі наступні прояви не те що малодушшя, а відвертої слабкості, а то й відступництва, зрадництва, -- не затаврує ніхто. А тому звернімо увагу на інше. Усвідомимо, що бути українцем за паспортом і стверджувати себе ним у повсякденному житті – заняття не з легких. Та що там – заняття, це – МІСІЯ. І виконувати її, зокрема, на сході й південному сході країни, до снаги далеко не кожному. А тому сильним слід не картати слабших за себе (тут ми – попереду Європи всієї!), а створювати умови, обставини, за яких можна було б виявляти найкраще в собі. Насамперед почуватися українцем.

Тоді в нікопольському річковому порту з мого боку була ще не слабкість, а лише прояв банальної інерції. Шістнадцятирічний селюк знав, що в городі розмовляють по-городському, тож не став тягти в чужий монастир свій статут. Ніхто, підкреслюю, -- НІХТО Й НІКОЛИ! – досі не казав йому, що треба всюди почуватися українцем, а для цього насамперед слід спілкуватися тільки рідною мовою. Ніхто не звертав уваги, що така вимога – не забаганка бандєровцев, а одна з ознак особистої цивілізованості. Юнак із глухого херсонського села на повен зріст, гордо підвівши голову, входив у великий світ, не те що не кінчаючи жодних курсів, а навіть не вислухавши бодай сякого-такого інструктажу. І поводився так, як вимагали обставини. А обставини підказували, що потрапити на залізничний вокзал і далі дістатися електричкою Запоріжжя без пригод можна лише шляхом дотримання загальноприйнятих правил. Першим пунктом у тих правилах було: засіб спілкування. Тобто -- мова.

Отож, уявімо іншу картину.

Підходить до таксі юнак, нахиляється й каже водієві у віконечко:

-- Драстуйте!

Водій, не випльовуючи недопалка, оцінює потенційного клієнта поглядом із ніг до голови… «Как будто нє рогатий, -- каже подумки, відзначивши на юнакові те, що вже називалося вище.-- Ну-ка, пасмотрім, што он дальше запайот...»

-- Прівєт! – цідить крізь зуби таксист і вже не випльовує недопалок, він не просто збувається його, а демонстративно й майстерно, могутнім видихом посилає над тротуаром, аж до клумби.

Краєчком ока вдоволено помічає, що селюк належним чином оцінив його номер.

Юнак дійсно вражений, а тому не поспішає. Він добре знає українську мову, але літературну, відповідно внормовану, до того ж, звик демонструвати її лише в школі, на уроках. Поза школою – незнищенний суржик. Отож, і в Нікополі…

--- Скажіть, пожалуста, на желєзнодорожний вокзал вас можна нанять?

«Ну, кадр! – аж засіяв таксист. – Ну і вахлак же! А прікід на ньом нічєво…»

–- Можна! Са мной всьо можна, еслі нє скупой.

Юнак не відразу збагнув, про що йдеться, тому глянув запитально.

«Точно вахлак, - втішався таксист. – Умора…»

– Два кола паложіш?

– Шо-о? – не витримав юнак.

– Два рубля, гаварю, прагулка до вакзала тібє абайдьоца.

Юнак не знає, багато це чи мало. Квиток у водному трамваї коштує сімдесят копійок, так до села ж ондечки скільки!.. А тут… Скільки до того вокзалу?.. Власне, це ж таксі! Та й гроші в нього є – мама дала цілих п’ятнадцять рублів.

– Ну два, так два, – погоджується юнак.

– Тада садісь, – шмигнувши носом, каже таксист. – Только паєдєм нє сразу, а када полностью загрузімся. Єщьо два-трі чілавєчка вазьмьом.

Оскільки таксист не питає в юнака згоди на те, чекати йому попутників чи ні (до речі, двох карбованців тоді вистачало, щоб з’їздити на таксі на залізничний вокзал і повернутися назад), то юнак нічого більше й не каже, а незграбно відчиняє двері й важко опускається на переднє сидіння.

За все треба платити. Перейшовши на общєпонятний, юнак не лише запобіг неминучій за таких обставин напрузі, дискомфорту, а й зекономив п’ятдесят копійок.

Тож які можуть бути запитання? До кого?

…Таксіcт довьоз до желєзнодорожного вокзала, елєктрічка -- до слєдующєго вокзала, в городє Запарожьє, і Шарки з санками уже наче ніколи й не було. Від робітничого гуртожитку до рідної хати, якщо єхать елєктрічкой, а дальше – трамваєм, було кілометрів сто та ще тридцять, а по карті напрямки не набиралося й сотні, але відтоді ти став існувати мовби у двох світах. І відстань між ними визначалася не географічними мірками, а чимось незбагненним, отож вона загрожувала стати нездоланною і такою, до речі, й стала для багатьох.

Гадали, що зрікшись рідної мови (вона виказувала селюків), ми підвищили рівень власної культури, аж з’ясувалося, що по-живому втяли корені, які не просто годували, а наснажували.

Самі ж абсолютно нічим не переймалися, бо ніде й ні в чому не вбачали жодної трагедії, тож і не чули, як тужить рідна земля.

Ти намагався йти в ногу з переважною більшістю, і коли, розчинивши навстіж вікно гуртожиткової кімнати, побачив на рівні простягнутої руки верхівки тополь, що завмерли у червневому надвечір’ї, то й сам завмер. Умить постали в уяві притихлі акації коло воріт, тиша в батьківському дворі, на городі й на Дніпрі, така тиша, що несила було змовчати, і ти підійшов до столу. Перш ніж узяти ручку, ще раз глянув у вікно. Акацій там не було, як не побачив ти їх цього разу і в уяві. Серце зненацька стріпнулося так, що ти аж схопився рукою і зробив глибокий вдих. Присів на стілець, ще раз зітхнув глибоко, підсунув аркуш паперу і вивів:

Под окно подкралась тишина,
Нежная, июньская такая.

Рука готова була виводити щось і далі, але серце зупинило її, бо ти знову спробував уявити акації біля рідного двору…

Не уявив. І тоді дописав :

Как-то непривычна здесь она,
В городе, где шум не умолкает.

Гуртожиток на південний захід дивився фасадом, отож тобі не видно було, чи сіло вже сонце, чи є там хмари; принаймні, на тій частині неба, що відкривалася з твого вікна, не було й пір’їнки. І тоді ти висловився не від себе. Бовкнув те, що навіялося чужим, до того ж, геть засмальцьованим від частого вжитку. Просто кажучи, ти -- збрехав, бо володіли твоїм пером уже не почуття, а крутив ним якийсь незбагненний розрахунок. Можна було похизуватися, що сказав про все, майже одним подихом, але не було в дібраних словах правди, отож не було й щирості, отож відсутнім у них виявилося справжнє…

Спрятал солнце синий горизонт,
лишь лучи на облаках остались.
И, глядя на сонный небосвод,
тополи о чем-то замечтались.

Що саме я витворив, достеменно переконався значно пізніше, тоді й відгукнувся чимось схожим на пародію до самого себе, але в іншому ритмічному оформленні:

Під вікно підкралась тиша,
ніжна і червнева.
Не шелесне навіть миша,
не здригнеться мрево.

Обрій сонце заховав,
а куди – не каже.

… Я б інакше написав…
Та як? Хто підкаже?


Минали роки. Не скажу, щоб вони бігли – у тому віці, в якому перебував, плин часу має сталу оптимальну швидкість, іноді навіть пригальмовуючи, а я так поспішав! Скільки паперу списав! Навмисне не кажу – зіпсував, – бо ще невідомо, хто б і на що міг витратити оті дешевенькі блокнотики, ошатні записнички чи товстенькі «общіе тєтраді». А так… Що не кажіть, -- літературні вправи! Можливо, серед щедрого розсипу белетристичного сміття якийсь наполегливий півник і зміг би виклювати жменьку здоровеньких ячмінних зерняток чи (не приведи, Господи!) самітню яскраву перлинку, але мене те не влаштовувало. Бачив, скільки продукується навколо сірятини, звісно, потрапляли на очі й знахідки, приміряв своє до того й до іншого і рішуче відкидав, бо ні там, ні там аналогів не знаходив. Для відвертого графоманства – занадто, а до знахідок не дотягував. Сподівався, що віднайду все ж таки себе колись, жадібно стежив за літературними новинками…

Стоп! А за якими саме новинками? Які часописи ви, шановний, читали? До яких письменників звертали увагу, сиріч примірялися? Насамперед, то була «Юность» з багатомільйонним накладом, далі – «Новый мир», «Октябрь», «Наш современнник», «Дружба народов», «Нева»…Зачитувався Шукшиним, Васильєвим, Биковим, Бондарєвим, Распутіним, Аксьоновим, Баклановим, Куваєвим…

А часописи «Вітчизна», «Київ», «Жовтень», «Дніпро»? Про них, якщо й чув, то лише краєчком вуха, і що лишень говорити про Мушкетика, Тютюнника, Дрозда… Хіба що Ліна Костенко, Коротич, Драч, Олійник, Талалай, бо поети-шістдесятники тоді були у багатьох на вустах. Не лише московських, а й українських. Але по-справжньому сколихнув хіба що Василь Симоненко віршем «Україні»:

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!

Не знаю, як трималося, як потайки жило в мені українство, але цей вірш уперш змусив замислитися, хто я. Не на прізвище тільки, а за місцем народження, за місцем мешкання і, якщо це виглядатиме не дуже патетично, -- за духом.

Відповіді на ці запитання були кволі й захвату не викликали. Але саме тоді я вперше після дитячих і юнацьких вправ звернувся до Рідного Слова. Саме звернувся, а не повернувся, бо до остаточного повернення було ще далеко. Я написав щось на зразок оповідання – цілий учнівський зошит -- і назвав його «В дорозі». Тоді я про це не думав, а лише зараз помітив, яку символічну назву дав я своєму прозовому українському первістку! Звісно, тоді я перебував у дорозі, як і мій літературний герой. Тільки значно довшій, важчій і тривалішій.

Подаю кілька уривків – початок, середина й кінець -- із отієї моєї першої літературної спроби, не змінивши жодного слова чи коми.

«На землі ще повновласно панував морок, та вже одна за одною згасаючі зорі, дзвінка тиша, що раз по раз порушувалася ситим пирханням коней в конюшні, говорили про наближення світанку. І навіть мертве груддя під ногами людей, що порались біля брички, дзвеніло якось особливо. Зовсім по-іншому дзенить воно в глибоку лютневу ніч».

«Студент згодом звик до не зовсім комфортабельної їзди, пожвавішав і з цікавістю розглядав своїх супутників.

А світанок уже впевнено наступав на ніч. Уже і Сіріус зник, просвітліло небо і пітьма похапцем ховалась в чорні груддя зябу з другого боку шляху, в темний курай, що ще з осені нагнало вітром. Ніби з-під землі виринали поважні могили, мов шрамами зриті канавами, що залишились як згадки про шукачів скарбів, котрі пів-сторіччя тому вештались по херсонських степах. Десь за обрієм топтався день, сонячний і тихий, і від чекання цього нового дня, від співучого простору та навіть від сухої трави обабіч шляху в душу студента закралось щось хороше, велику і тепле. І йому раптом захотілося зіскочити з брички на мерзлу землю, забігти аж ген на ту кривобоку могилу і закричати лунко-лунко, щоб відгукнувся старий Дніпро між кручами».

«А невдовзі студент уже куняв у душному автобусі, що, м’яко похитуючись, мчав його до міста. Уздовж траси бігли вишколені, підстрижені акації, лінії електропередач, багатоповерхові будинки, чорні терикони – все таке ладне, прилизане… Та в нетривкому сні студент бачив розбитий кіньми старий шлях, сумне село по обидав боки балки та самотні могили, що марно, ось уже два сторіччя, вдивляються в степ: чи не покажуться там вусаті хлопці в червоних жупанах на баских конях?»

Ніхто мене не підтримав, а прочитали оповідання осіб із двадцять. Серед них були як російськомовні студенти-філологи, так і україномовні. Зауважив про підтримку не в тому розумінні, що очікував вихвалянь, а хоча б заохочення спроби писати українською і побажань-рекомендацій і далі рухатится тією ж стежкою. Жоден цього не сказав, а один студент-старшокурсник із українського відділення, здибавши мене в умивальній кімнаті гуртожитку, відвів у бік і просичав на вухо: «Стережися! За націоналістичні мотиви тебе по голівці не погладять».-- «Де ти їх бачив, ті мотиви?»-- ігноруючи будь-яку конспірацію, вигукнув я. «А в кінцевих реченнях. Хіба не видно, що ти славиш запорозьке козацтво? А це – чистісінької води націоналізм».

Ось що примітно. Після того коротенького обміну репліками колега-старшокурсник став уникати зустрічей зі мною. А стикаючись випадково у коридорі гуртожитка чи, не приведи, Господи, інституту, бурмотів «Привіт» і хутенько пробігав мимо. І не лише він! Ледь не всі, хто читав моє нерозважне оповідання, вчиняли так само.

Зараз пишу і думаю: який був час! ув якому місті ми жили! як ми вижили! Отож зі щирим захватом, із глибоченною повагою і сердечною вдячністю згадую викладача Запорізького державного педагогічного інституту (згодом – національного університету) Віктора Антоновича Чабаненка! Мало не півстоліття віддав викладацькій роботі на кафедрі української мови: асистент, доцент, професор, академік, декан філологічного факультету, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства. Чимало викладачів пропрацювало і нині працює на тій кафедрі , але Віктор Антонович – це самобутня людина. Боже, як він вижив ув атмосфері того ідеологічного мракобісся! Як зміг витримати все, не зігнувшись, не зрадивши і не продавшись, не поступившись українськими принципами ні на йоту!

1968-го, погромного для Олеся Терентійовича Гончара року, на своєрідному судилищі в Запорізькому педінституті, організованому спецслужбами, ось що сказав тридцятирічний доцент Віктор Чабаненко:

«Як і більшість присутніх тут товаришів, я обурений упередженою, грубою оцінкою нового твору Олеся Гончара. Вважаю, що це якась провокація, кимось спрямована проти улюбленого народного письменника акція. Все це хтось організовує. Причому, дивуєшся: центральна преса дає позитивні рецензії, а дніпропетровська обласна – різко негативні. Тут щось не те… Говорять, що в «Соборі» не видно Гончара-комуніста. А я думаю навпаки: Олесь Гончар своїм романом активно утверджує революційні, комуністичні ідеали! Кажуть також, що Гончара і його «Собор» ми не віддамо! «Собор» – це роман-розвідник. Він усім своїм змістом скерований у майбутнє! Це наша душевна рана, це наш біль… Ще кажуть, що буцімто роман слабкий у художньому плані, в суто професійному відношенні. Мов, сюжет невиразний, ходульні образи, всі ситуації надумані… Так можуть говорити лише безграмотні або упереджені люди. На мою думку, «Собор» – це високохудожній, талановитий твір. За своїми художніми якостями він не поступається попереднім творам Гончара, а то й значно їх перевищує. В романі простежується ленінське розуміння його автором історії нашого народ. Пречудовий образ-символ собору! В ньому втілена краса людськї праці, безсмертна ідея краси. Декому не подобається мова роману… Незбагненнна річ! Як на мене, то «Собор» написаний, як пісня, як поема… Читається легко, з великим інтересом. Взагалі «Собор» – це подія. І не тільки в українській літературі, а й у всій радянській, у європейській. Він скоро має вийти в перекладі російською мовою. Його планують видати й за кордоном… Все це – свідчення глибокої поваги до нашого рідного слова з боку інших народів! До слова, до правди Олеся Гончара, якому дехто тут уже пришпилює ярлик націоналіста… Яка ганьба!.. Ну, чому воно в нас так заведено?! Як тільки скажеш правду про долю рідного народу, то зараз тебе й охрестять «ізом»… Ні, товариші! Так не годиться… Якщо ми заходимось обкидати брудом таких людей, як Гончар, то горе нам велике…» .

Згадуючи з того чи іншого приводу горезвісний «диспут», зазвичай кажуть, що проти офіційної лінії на ньому палко виступили доцент Віктор Чабаненко та студент Анатолій Рекубрацький. Це правда. Як і те, що виступи обох дійсно були палкими. Але чомусь забувають додати, що проти подали тоді голоси ще й студенти Любов Остапець, Василь Манько, Володимир Антипенко, Микола Зеленський, Валентина Литвин та доцент Володимир Омельченко…

Це – так, до слова, без жодних коментарів. Як не збираюся також доскіпуватися, чому оргвисновки торкнулися тоді лише студента Василя Манька та доцента Віктора Чабаненка. «Торкнулися» – м’яко сказано. Василя Манька виключили з інституту, а Віктора Чабаненка зняли з посади та звільнили з роботи. Більше року безробітний батько двох маленьких дітей шукав правди, аж поки, нарешті, його повернули на кафедру української мови, але… на посаду асистента. Тобто, чоловік змушений був усе починати спочатку.

Восени 1969 року я став студентом першого курсу російського відділення філологічного факультету Запорізького педінституту, і нам, неофітам, старшокурсники вказували на високого, кремезного чоловіка, який завжди ходив із гордо піднятою головою, але… у стоптаних черевиках і в дешевому синьому плащі. Вказували і казали пошепки: «То – Чабаненко…»

За два роки я напишу оповідання «В дорозі» – перше оповідання українською мовою… Міг показати його В.А.Чабаненку, але не став цього робити. Не знаючи мене, проте добре відчуваючи атмосферу, створену навколо нього, опальний доцент міг подумати, що я провокатор. З Віктором Антоновичем познайомимося за три роки, коли я працюватиму в газеті «Комсомолець Запоріжжя», одразу впізнаємо один одного, і наші тісні взаємини не припинятимуться упродовж більше сорока років, до самої смерті мого старшого товариша і друга, 9 лютого 2014 року.

Аби ми знали, як плаче ображена, а надто – зраджена нами земля! І це не емоції, не високі слова і не містика. Вперше мені здалося, що я чую голос скривдженої землі, коли навесні вибрався за село, на широкі, ніколи не орані простори, мальовничо порізані балками та ярами. Ловили ховрахів – запеклих ворогів тодішніх високих колгоспних врожаїв. Якось так у нас повелося, що я ніколи зайве не турбував землю лопатою, хіба що коли порпалися з батьками та сестрами в городі, копав черви чи ставив капкани на тих же ховрахів. Я й тоді, поставивши капкани, повернувся до нашого табору, присів на шматок старої ковдрини, а лопату поклав поруч. Хлопці ж заходилися щось видовбувати на гребені урвища; з’ясувалося, – «окопи». Бо грати «у війну» без «справжніх окопів» наші хлопці не могли.

А я не міг усидіти на ковдрині. Коли хлопці почали вже не просто облаштовувати чотирикутні виямки, а відпихати, відламувати од пружки урвища величезні прямовисні шматки грунту з дереном наверху, що супроводжувалося криком, сміхом, нерідко й матючками й сповивалося густою сірою пилюгою, яка здіймалася до неба, мені раптом здалося, буцімто земля під ковдриною тихенько попливла. Я підвівся й відразу ледь не впав – земля справді ворушилася. Я розставив широко ноги, трохи нахилився, вирівнявся. Наче все на місці. Зробив крок, другий поперед себе… Присів. Підвівся. Легенькій дріж під ногами, здається, не вщухав. І тоді мене охопила тривога. Незрозуміло, через що й невідомо, до чого. Хлопці, як у нас казали в селі, чортувалися – дійсно чортувалися! – і ніхто не звертав на мене уваги. Я підійшов до пружки урвища, спустився стежечкою до крихітного плато, подалі від пилюги. І раптом помітив, що побурілі від дощів і снігів головки довгоногого деревію дрібно тремтять. Хитаються гіллячки глоду. Щось сичить у пиріях. І це, коли не відчувалося жодного поруху вітерця, стояв абсолютний, доволі рідкісний у наших степових краях штиль, наприкінці березня. І раптом почувся тоненький, розтягнутий стогін, як далеке відлуння стихаючої бурі. Звуки линули з дна урвища, із його стін, невідомо що притиснено промовляло за моєю спиною, а також ліворуч і праворуч, і враз щезло відчуття тривоги. Хлопці давно позбігали усі вниз, щось копали вже там, а я стояв непорушно й слухав. Уже без тривоги, а наче з якоюсь причетністю.

Мені дуже слушним тоді видалося те, що нікого з хлопців я не погукав і нічого нікому не сказав.

Коли стогін урвався, гіллячки глоду ще тремтіли. Аби пересвідчитися, що це справді так, я підійшов до кущика, охопив рукою тоненьку гіллячку… Вона справді тремтіла.

Я знав, що треба робити, але в присутності хлопців робити нічого не став. Я повернувся до урвища наступного ранку і засипав землею, й зарівняв усі «окопи». Потім тихо мовив у простір: «Пробачте нам…» Ніхто мені нічого не підказував, ніхто не вчив, і під впливом чого-кого, вчинив саме так, пояснити не можу. Але з якою радістю повертався тоді додому! І дивна річ: коли за день хлопці знову стяглися до урвища, то жоден і словом не прохопився про те, що сталося з «окопами», хоча всі бачили: вони засипані…

Часто думав про той випадок. І, вже подорослішавши і, як кажуть, набравшись розуму, здається, дещо збагнув. Земля тоді дійсно стогнала. Але що для неї оті «окопчики», забавки заради, нехай навіть разом із відчахнутими скибами грунту! То навіть не легенькі подряпинки, якщо порівняти їх із жахливими ранами у вигляді всіляких котлованів, каналів, канав, та, звісно ж, – справжніх окопів і траншей, які невтомно й наполегливо риють люди щодня, щогодини в різних куточках планети. Тим стогоном земля не скаржилася, вона застерігала, щоб ця дитяча забава не переросла згодом у дорослий злочин. Земля попереджала про відплату, яка завжди дістає кривдників. Я тоді про це здогадувався, а значно пізніше натрапив на таке:

«У нинішній час екологічного лихоліття українському етносу необхідно зберегти контроль над власним природним середовищем…

Украй змінене природне середовище не відповідає нашій людській сутності… і чинить усе більший і більший опір людині…

Зіпсоване, «глухоніме» навколишнє середовище вносить корективи і в національний менталітет…

Наш талан, наш Дух землі ще живі у збережених, природних і культурних скарбах, у національному ландшафті. Вони ще кличуть про порятунок. Тільки не всі, що ходять по українській праземлі, прикладають до неї своє вухо, чують її…» …

Не пам’ятаю, скільки саме хлопців тоді «гралися у війну», гадаю, було їх близько десятка, а от те, що шістьох із них уже немає серед живих, знаю достеменно. Двоє братів загинули у п’яних бійках ще молодими: одному було сімнадцять, а другому – дев’ятнадцять. Троє повісилися: один на тридцять сьомому році життя, другий на тридцять дев’ятому, а третій дожив до сорока. П’ятий помер, щойно вийшовши на пенсію по гарячєй сєткє.

Згадав про землю, коли завів розмову про Слово через те, що поняття ці нерозривні. Слово, Мова виникають серед природного простору. Особливості обох формуються особливостями ландшафту, краєвиду, де вони виникають і розвиваються. Слова, речення формуються не самі по собі, а плекаються цілком конкретними лісами, горами, морями, степами; в їхній вимові – відлуння живих лісів, гір, морів, степів. Ось чому мова гірських народів разюче відрізняється від мови мешканців рівнин. Стрімкі вершини та глибокі ущелини надають мові гортанного, рвучкого звучання, а в мешканців рівнинної місцевості мова плавна, спокійна.

Отоді за селом навесні я чув, як стогнала земля і ще не знав, що разом із нею стогнала наша рідна мова. А значно пізніше, приїхавши до батьків на літні студентські канікули, земний стогін почув іще раз. Я саме йшов до річки, щоб пригнати, як у нас кажуть, із берега корову, що паслася, а вдома на порозі залишив увімкненим програвач з довгограючою платівкою. Надзвичайна тиша тоді стояла. А по цій тиші на весь куток розносилося приблизно таке:

Пімало-о-о, пімало-о-о,
о лакунса манья–а-а-ана-а–а»!

Про що співав надзвичайно популярний тоді іспанець Рафаель, я, звісно, не мав жодного уявлення. Просто, як кажуть, слухав музику. У глибокому невіданні знемагали навколо ластівки, акації, шовковиці. А особливо небо. І, звісно, земля…

Пімало-о-о, пімало-о-о
о лакунса маньяа-а-ана-а-а!

 

Уздовж пружки урвистого берега штучного моря раптом полинув отой самий стогін, який нагодився мені колись на околиці степу. Я чув його, аж поки пригнав корову до нашого двору. А в дворі застав сусідку бабусю Соломиду. Удвох із мамою вони стояли коло порогу і якось так напружено і наче аж вимучено дивилися на мене.

Коли я підійшов, бабуся Соломида сказала:

– Костик, синок, ну виключи ти оте…

І бабуся махнула рукою у бік програвача.

– Справді, синок, виключи, – мовила моя мама. – Ти, може… – мама зиркнула на бабусю. – Може, щось наше поставиш?

Нашого під рукою не виявилося, а чуже я вимкнув. Пізніше, коли мені відкриється священна істина про «глухоніме» середовище, не без пієтету пригадається мудра інтуїція моєї мами та бабусі Соломиди. Зауваження, що обидві старушки «через свою нерозвиненість не сприйняли сучасної європейської музики», цілком можливе у цьому випадку, але воно надто просте, навіть примітивне, до безпорадності. Я вже знав, що приймає, а що геть відкидає рідне природне середовище. Але подальший розвиток глобальних подій покаже, що голосистий Рафаель був далеко не найвитонченішим варіантом бентеження українського простору, зокрема, митецького.

В Угорщині, посеред Хортобадьського степу, де я служив у радянському війську, помітив разючу невідповідність вдачі мадяр середовищу, що стало їхньою домівкою. Саме стало, бо панівна зграя угрів, на чолі з князем Арпадом прибула сюди із верхів’я річки Ра (Волги) у дев’ятому столітті, підкорила місцеве населення й започаткувала Хунгарію-Вєнгрію-Мадярорсаг-Угорщину. Якось не в’язалися імпульсивні, нерідко, нетерпимі й зарозумілі мадяри з лагідними придунайськими просторами. Надто – їхня мова. Вона швидше нагадувала конгломерат мов, наріч, діалектів та говірок, аніж самостійне мовне утворення, оскільки значна кількість слів різко відрізняється і за звучанням, і за кореневою системою. Наприклад, з одного боку «сервус» («здрастуйте»), явно латинського походження, а з другого «вісонтлаатаашра» (до побачення») – начебто близьке до індійського; в одному місці «алма»(«яблуко»)– явно середньоазійське слово, а в іншому – «ківанок» («друзі») вчувається щось слов’янське і так далі. Та й взаємини мадяр з українцями… Вони ніколи не були безхмарними. Насамперед, через гегемоністські замашки… Не будемо говорити, що всіх мадярів, але правлячої верхівки точно. Десятимільйонна країна (сьогоднішня кількість населення Угорщини) завжди погрожувала народові, який учетверо-вп’ятеро перевищував його чисельно. Вона й зараз дивиться на нас косо. Чому? Звісно, конфлікти найчастіше виникають між сусідами, і це легко пояснюється, проте наші взаємини з мадярами мають певну особливість. Ворогували ми з Польщею (щонайбільше!), з’ясовували стосунки з Чехословаччиною та Румунією, з Литвою, – всього було – але такої затятості, яку демонстрували мадяри у ставленні до українців, не виказував жоден із наших західних сусідів. У чому ж справа?

Тисячоліття тому угри принесли чужу вдачу на чужу територію. За цей час вони добре обжили її, як кажуть фахівці, інтегрувалися в нові обставини, але своїми там не стали. Бо не змінилася вдача. Бо збереглася мова, якою б вона не була. І підсвідомо та мова – за своїм корінням! – не почувається своєю у несвоєму середовищі і в оточенні інших мов. Ціла низка невідповідностей створює глухе почуття дискомфорту, який підсвідомо намагаються компенсувати нетерпимістю, зарозумілістю, агресивністю у ставленні до інородців.

Наголос-1959

– Синку, досить тобі очі псувати, туши лампу і лягай.
– Ма, я ще трішки, ось одна сторінка зосталася.
– Кидай ту сторінку, уже, мабуть, скоро дванадцята.
Де там «дванадцята!» – це він точно знає. Уже, либонь, добігає друга ночі, проте на годинник дивитися ніколи, та й вовтузитися... Треба встати з лежанки і чимчикувати до сусідньої кімнати. А там двері як рипнуть, то ще й батько прокинеться. А він уже не вмовлятиме, рішуче підійде, схопить лампу, пхукне сердито у горловину скла – і лягай, синку. Ось хіба що лампу… І чим би її затулити? Абажурчик-щиток із зошитового аркушика лише притлумлює світло, щоб не било в очі, а так видно майже на всю хату.
Почепив на гвіздок у слижі легеньку ковдру, розіп’яв біля лампи… Наче потемнішало.
«Яким героєм почувався Том! Він не стрибав і не плигав, а виступав неквапно і з гідністю, як і личить пірату, котрий знає, що на нього спрямовані очі всього суспільства. І дійсно, всі на нього дивилися. Він намагався робити вигляд, начебто не помічає звернені на нього погляди…»
Узяв цю книжку в бібліотеці без нічиєї підказки, всіляко орієнтуючись на слово «пригоди» в назві. Бо за ним ховалося щось незвичайне, не бачене й не пережите особисто, оте, що відбувалося десь, із кимось і що біля гасової лампи у старій-престарій хаті пройде крізь його серце, згодом вигулькне надвір, на вулицю і раптом стане наче тутешнім…
«Свої дні Том проводив у радощах і веселощах, зате ночами знемагав від страху. Індієць Джо заповнив усі його сни і завжди дивився на нього похмуро й загрозливо. Після настання темряви Тома неможливо було виманити з дому жодними спокусами».
А надворі – сніг, мороз. Та вже зранку й особливо впродовж усього дня і далі, й надалі і Том, і страхітливий індієць Джо поселяться десь неподалік. Може, ондечки в дерезі, а може, в балці… Не виключено, що вони несподівано стрічатимуться навіть прямо на курній вулиці! Тільки розпізнати б їх… У кому ховається індієць Джо, чи не в отому тлустому, завжди похнюпленому дядькові Семенові, котрий уночі, кажуть, розмовляє з совами? А Том… Хіба не схожий він на Володю Долину? Або ж на Миколу Лисого… Власне, він сам хіба не ловив себе на думці, що міркує точнісінько так, як отой хлопчик із незбагненно далекого американського містечка! А тітонька Поллі! Вона така зрозуміла, така своя, що отой коротенький вступ до «пригод» став чарівним кодом до квартири, за дверима якої навічно причаїлося його хлоп’яцтво…
«– Том!
Жодної відповіді.
– Том!
Жодної відповіді.
– Дивно, куди міг подітися цей хлопчисько. Том, де ти?
Жодної відповіді.
Тітонька Поллі опустила окуляри на ніс й обвела поглядом кімнату поверх окулярів, потім підняла їх на лоба й обдивилася кімнату з-під окулярів. Вона дуже рідко, майже ніколи не дивилася крізь окуляри на таку дрібницю, як хлопчисько; це були парадні окуляри, її гордість, придбані для краси, а не для користі, і що-небудь роздивитися крізь них було так само важко, як крізь пару пісних заслінок».
Вичитане залишиться з ним назавжди. І факт залучення його до серця сприймався, ніби інакше й не повинно бути. Саме так!

Відслуживши у радянському війську 1141 день, упродовж яких наполегливо налягав на «вєлікій і могучій», я повертався додому. Із останніх маминих листів уже знав, що переважна більшість земляків солом’яні дахи своїх осель поміняла на шиферні. Та й узагалі, за певного економічного піднесення, що намітилося за часів Микити Хрущова (Хруща!), наше село (це я вже цитую мамин лист) «дуже змінилося шо ти його синок і не впізнаєш»…

Отож, приготувався…
І дійсно, рідна Бабина вразило з першого погляду, коли глянув на неї з палуби теплохода «Леся Українка». Закінчувалася осінь, усе навколо добре проглядалося, особливо хати, котрі начебто пострункішали. Всюди ледь не одна біля одної біліли шиферні покрівлі, зеленіли-червоніли-синіли-жовтіли дерев’яні й металеві паркани та ворота. І не просто біліли-червоніли-синіли, а яскравіли з якимось несподіваним викликом. Не м’яко й притишено, а різко й крикливо. Раніше пізньоосіннє село звично чаїлося під такою собі зеленкувато-сірою, притемненою габою, без різких контрастів, із плавним переходом кольору в колір, що справляло враження єдиного цілого, тепер же – хаотичне скупчення клаптів-кольорів, які чітко межували один із одним.
Я не бачив гармонії. Вона була втрачена, знищена назавжди. Тоді я не думав, тепер же твердо переконаний: за околицею зміненого до невпізнанності рідного села упосліджено тупцювалися слова і речення рідної мови…
Проте смуткові місця ще не було, бо ондечки на холодному пустельному березі юрмилися мої односельці і серед них нетерпляче виглядали мене батько з мамою, сестри, а за їхніми спинами, на пагорбі, світилися шифером обидві наші хати, і я кріпився-бадьорився, щоб не пустити на очі сльози.
Боже, з якою насолодою вслухався я в рідні слова! Готовий був обійняти й розцілувати шкіпера на березі, що першим подав мені руку і так просто вигукнув:
– Ну, здоров, Костику! З приїхалом тебе, з прибуттям на рідну землю! Ич який ти став!
А потім загомоніло, зашелестіло, загуло…
Двір за три з гаком роки наче поменшав… Але не це збентежило. Від обійстя ніби війнуло чужиною. Від гофрованих прямокутників шиферу, від струнких дерев’яних поки що – причілків, навіть від елегантного азбестового димаря у дерев’яному футлярі, пофарбованому в зелене й біле. Вікна теж поширшали… Окантовані ошатними наличниками. Тільки стіни лишилися сліпучо-білими, рівненько підведеними густою сажею. Зі стінами й привітався передусім. І мимохідь відзначив, що в наше життя не просто ввійшли, як заведено вважати, позитивні зміни, а й вдерлися чужі слова: фронтон, забор, шифер, веранда, фасад, каркас… Віднині ми все рідше й рідше казатимемо: причілок, мур, околот, сіни, ганок…
Тоді я ще не сумував – усю душу заполонила радість повернення додому. Тоді я просто помічав зміни, аби згодом, як слід оцінити їх і спробувати з’ясувати, збагнути, що ж трапилося.
Зміни – річ невідворотна, та чи всі, чи зажди вони на краще?
– Па, – все ж таки запитав я в батька, – чудово, що хата в нас під шифером, а не під соломою, але чому ти не залишив дах чотирискатним?
Батько, либонь, чекав мого захвату від разючих змін в обійсті і не відразу зрозумів, про що річ. Тож я пояснив:
– У наших краях хати традиційно мали чотирискатні покрівлі – це український стиль.
– Шо мені, синок, до того стилю, тут радий, шо й нам шихвиру хватило. Ти ж знаєш, скільки раніше возні було із солом’яною кришею!
– Звісно, але навіть із шиферною… Можна ж було такий собі козирок напустити, щоб подалі від стін?
– Можна, але тоді потребувався б дополнітєльний шихвир, а ми й цей ледве змогли викупити. Ех, синок… Ти знаєш, як ми стягалися! Копієчка до копієчки, копієчка до копієчки…
Знаю. І здогадуюся, як затято, як знавісніло здирали, саме здирали, а не знімали з крокв і лат оті напівгнилі, спресовані десятилітньою пилюгою та дощем зі снігом шмаття соломи й очерету, наче тим самим і справді очищалися від бруду і злиднів. І не лише! На тій бідолашній соломі, яка століттями забезпечувала притулком, захистом і затишком, раптом кожен зганяв зло за століття власного малодушшя, за терпіння й мовчання перед сваволею негідників од влади. Мстили за утиски і знущання.
Але – кому!
Я дуже шкодував за отим виглядом нашої хати, і переконаний: ремонт ремонтом, а багато чого зберегти було просто необхідно. Хата – традиційне, надійне й затишне, просте українське житло – було й залишається для мене святинею. Успадкувавши нашу хату від батька й діда, я зміцнив її, але нічого не змінив і не прибудував. Хата для українця – це і його коріння, й оберіг. І свого часу, стрівши ув Олександра Довженка образок із відповідним заголовком, жадібно став читати:
«Опишу її неповторну зовнішність, привітну й веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну і добру, журливу і ніколи не горду».
Читаю, проте «опису» не надибую…
«У полі, на горі й під горою, на городі серед квітів весною і влітку, серед насіння восени. Здається, щезни вона – і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду і злоби».
Як точно! Як зворушливо і по-синівськи вдячно, особливо – далі:
«Опишу, як воювала колись хата з палацами західного ренесанесу, з кам’яними фортецями…»
Втішне протиставлення, але митець лише обіцяє, але все ще не «описує». Натомість несподівано:
«Я не славословлю тебе, моя хатино стара. Не хвастаюся твоєю драною правобережною та лівобережною стріхою…»
Ледь не закричав від цих слів!.. Надто, коли далі відкрилося:
«Я навіть забув уже, що біля тебе був хлів і клуня з чорногузом…»
З розпачу хотілося вигукнути: «Чому ж, дорогий Олександре Петровичу! Хіба таке можна забувати!!!»
Але то було ще не все…
«Я кажу тобі – згинь з моєї землі. Хай тебе не буде. Обернись в хороми…»
Отакої…
Неоднозначні, не лише за змістом, а й за настроєм, автобіографії Олександра Петровича, скільки непослідовного, нелогічного розкидано по сторінках його щоденників, але, гадаю, промовистішого доказу парадоксальності вдачі нашого генія, ніж образок «Хата», знайти важко. Водночас цю замальовку можна вважати яскравим наслідком усього, що пережив маленький Сашко у стінах рідної хати, надто – що витворяла пізніше сталінська влада з неймовірно вразливим митцем. Неважко уявити, з яким серцем писав Довженко свою «Хату», коли завершував так:
«Я кажу тобі, сивий: ой хатонько моя, голубонько, спасибі тобі – прощай.
Мені жаль розлучатися з тобою» .

Тоді ж мій батько чекав від мене радості, а я ледь не вчинив допит. Отож, ми обоє замовкли. На додаток до всього я також здогадувався, що батько й без мене відчуває все. Йому теж жаль солом’яного даху, адже й не протікав, і за вітром ніколи не летів, та всьому свій час. Це коли ще почнуть повертатися і до солом’яних, і до очеретяних снопів, перетворюючи дахи із природного матеріалу на справжні архітектурні шедеври!.. І то – почнуть спершу за бугром, масово сплавляючи нам (бо в них там вона уже вийшла з моди) пластикову черепицю найрізноманітніших кольорів. І ми хапатимемося за неї, мов навіжені.
Саме так, як мало не півстоліття тому, хапалися за списаний в усьому так званому цивілізованому світі шихвир…
Ми завжди запізнюємося, тому що сліпо квапимося запозичувати чуже, бездумно відкидаючи своє. А воно згодом повертається, мовби нове, та насправді визначально наше.
Традиційна українська сільська убогість, жорстоко і безперервно провокована державою. Що за часів кріпацтва, що в годину соціалістичного ренесансу, що в добу незалежності.
Більше ні про що я в батька не питав, а пізно увечері, після тривалого застілля, неквапом обійшов усе наше обійстя разом із городами та шматочком вулиці, приглядаючись і прислухаючись, чи лишилося що з тих часів, які ніколи не вернуться… З радістю переконувався, що лишилося. Багато чого зосталося, і воно так жадало уваги, поваги й допомоги! І я дав слово, що й поважатиму, й допомагатиму. Насамперед, слід було б згадати про рідну мову, і я таки згадував, але не в першу чергу…
Допоміг тим, що поступив учитися на російського філолога? Саме таким оригінальним чином збирався зміцнювати засади Українського Слова?
Готував себе до журналістики – неодмінно всесоюзної – тож, щоб упливати на розум і свідомість мешканців усього неосяжного Союзу, удосконалював саме язик мєжнаціонального общєнія.

Моїм адрєсом аставался Савєцкій Саюз. А в рідному селі, у затишній хатині мешкали батьки. Про те, що в тій же хатині нетерпляче чекало на мене моє дитинство, тоді навіть не підозрював.
А як поважав те, що лишив у рідному обійсті? Короткочасними – на два-три дні – приїздами, щоб, крадькома пустивши ностальгійну сльозу, набити сумку продуктами й повернутися до міста. А там нудьгувати було ніколи. Бо з одного боку обласкано віщав Євгєній Євтушенко:

Юными, надменными глазами
глядя на билет, как на пустой,
держит по истории экзамен
граф Лев Николаевич Толстой.
Або:
Я вижу:
мерцают в струенье дождя
штыки с холодной непримиримостью,
но справедливость, к власти придя,
становится несправедливостью.

З другого, чисто по-громадянськи, дохідливо роз’яснював Робєрт Рождєствєнскій:

Тунгусская загадка
Разгадана давно!
Протестовать –
забавно.
А в сущности –
смешно.
К чему такие
cтрахи?
Сенсации –
на миг?
Пришельцы?
Это враки!
Пришельцы –
это миф…

З третього, оговтавшись від знаменитої хрущовської нагінки, самозабутньо філософствував Андрєй Вознєсєнскій:

Оза, роза ли, стервозы --
Как смешны метаморфозы,
В ящик рано или поздно…
Жизнь была -- а на фига!!

А окремо, поза всякими рахунками-розрахунками, без жодної черги, напрочуд прозірливо хрипів Владімір Висоцкій:

Я не люблю манежи и арены:
На них мильон меняют по рублю ---
Пусть впереди большие перемены,
Я это никогда не полюблю.

А наші, рідні? Що їх бентежило в той самий час?
Я не відав. Бо ні руки, ні серце до них не доходили. Це вже пізніше дізнаюся, що в унісон Євтушенку, чисто по-олійниківськи, сидячи відразу на двох конях, ділився Борис Ілліч:

Вийду в поле рано-пораненьку
На лугів отаву молоду,
Де сини Ватутіна й Довженка
Борозни за обрії ведуть.

І в той же час:
Дон-Кіхоте, гідальго мужній,
Що ж це кінь твій баский поник?
Часом важко бува нам, друже,
В цей двадцятий практичний вік.

А разом із тим:

Будуть діти і весілля добрі,
Щастя хміль і сонячна сльоза…
Але тихо, як холодна кобра,
З райських кущів зрада виповза.

На противагу Рождєствєнскому, зовсім іншої вів Борис Мозолевський:

Мама завше чогось із сьозами
На світанку будили мене.
Мене ж сонце в степу лизало
Так, що й досі волосся лляне.

Аж ніяк не в тон рафінованому Вознєсєнскому впевнено заявляв Василь Симоненко:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

І знову ж таки, абсолютно осібно, зовсім невлад ні з ким, подавав суто свій голос, ще нікому не відомий, а значно пізніше – визнаний, бо гідний! – вісімнадцятирічний Леонід Череватенко:

Вічне ми палання – не гниття.
Не згасити нашої спільноти.
У вогненннім плині забуття
Ще колись зустрінемось. А доти…

Воістину – кому що. Проте в цих моїх словах -- ані натяку на сарказм. По тому, що тільки-но прицитував – строфи із віршів я брав не навмання, а, попорпавшись у власній пам’яті та в книжках, вибрав найяскравіше, найвідповідніше, що пасує до цього місця моєї розповіді, – видно не лише, хто чим жив, а й як писав. Зрештою, як зумів, як зміг, як дозволялося-наказувалося тоді творити. Не лише керуючись приписами ідеологічної цензури, а й дослухаючись власного серця.
Мало хто переймався тоді долею України. Принаймні, мене серед дисидентів не було. До того ж, молодим і завзятим ближчими все ж таки уявлялися всілякі «ози» й «тунгускіє загадкі», а «борозни», «обрії», навіть «орди», як це не прикро, видавалися піснуватими. Разом із ними – й рідна мова.
Сумно… Власне, ну нехай усі ці автори були десь далеко, через що, геть недосяжні, але ж поруч – в одній зі мною кімнаті студентського гуртожитку, в одному будівельному загоні, в одній редакції був Гена Літневський:

Веселочка, райдуга, раю дуга –
Брова здивування: а хто ж це зумів?
Поміж голубих танцюристок Дега
Дівчисько у сукні на сім кольорів.

А ще Толя Рекубрацький:

Соняхів огненні бубони,
Міднолист шляхи встеля.
Розігнали тишу буднів
Весілля та й весілля.
……………………
Над оселями́́, над яром
Відшуміли весілля,
І шкода --
Лише боярином
Був на тім весіллі я.


А також Сашко Шостак:

Ружано, Ружано,
втікає од нас і вертає стежина,
і знову втікає, і знову вертає стежина,
і сонце от-от упаде перепілкою в жито,
і випурхне сонце перегодя з жита.
……..
Та головне – Микола Лиходід, незрівнянний Хомич:

Усе це в літо переллється,
усе – в літа, літа, літа…
Нехай отак: мов перевеслом
веселка землю огорта.

Зараз уже й не знаю, чи справді нещадно тиснув великодержавний ідеологічний прес, чи то так глибоко вкорінилося в мені малоросійство, що я затято продовжував експерименти на общєпонятном… Навіть на лекції з історичного матеріалізму, коли ми з Геною Літневським влаштували між собою конкурс на найдотепніший віршик-шарж про студентське буття, я й тут поспішив скористатися наїждженою ще в армії колією, утнувши ледь не цілу поему в стилі, як мені здавалося, а ля Маяковскій:

Хлеб наш насущный
даст нам днесь.
Проблема первая:
надо поесть.
Кончились пары:
\ крики, топот ---
несутся
студенты
в столовую
скопом.
Вьется очередь-змея,
я –
в хвосте змеи.
Кушанья –
ваши,
деньги ---
мои.
Стою, переминаюсь
с ноги
на ногу,
еле сдерживаюсь
от слова
бранного.
Каждый день
по часу
здесь топчемся,
уже
не хватает
сил мне --
как человек,
стою я в очереди,
ребята-узбеки
лезут вне …

Хтось із київських письменників на одній із нарад молодих авторів сказав, що в мені спить дар пародиста... І все? Пародія – це похідне від оригіналу. Немає оригіналу -- не буде й пародії. Пародійний продукт -- річ вторинна, а сам процес, що йому передує, я назвав би, з одного боку, гротескним, а з іншого -- узаконеним епігонством. Жодних підстав навіть для претензій на статус самостійного жанру тут немає. Зате пародіювання можна розглядати як тренінг, своєрідну розминку, необхідну всім: і поетам, і прозаїкам, і публіцистам із журналістами. Власне, як і віршування. Це майже як у спортсменів. У тренувальній залі, готуючись до змагань, скажімо, той же важкоатлет може й бігати, й плавати, і стрибати; намагаючись копіювати – пародіювати! – і легкоатлетів, і плавців, і гімнастів, навіть акробатів, а на помості його чекатиме лише штанга, яку він намагатиметься підняти. Без жодних акробатичних «па», без стрибків і біганини. А в гурті нашої письменницької братії скільки таких, котрі зі своїми незавершеними, недоробленими, недоношеними творіннями, які, нічтоже сумняшеся, пропонують до друку (і їх, до речі, усе частіше, частіше й частіше таки друкують!), схожі на важкоатлетів, які замість того щоб підійти до штанги, демонструють те, чим займалися у тренувальній залі. Ти, шановний, покажи всім, на що здатен, чого досяг, працюючи наодинці з собою в поті чола, видай, так би мовити, готовий продукт, а не намагайся розчулити когось тим, як самовіддано і тяжко розминався-тренувався.
Як на мій смак, десь на ось таких тренувально-експериментальних вітчизняних мимолітературних гонах значних успіхів досяг поет, перекладач і видавець Юрій Буряк. Цитую його «Амальгаму»:

пальці пророка, схожі на члени,
полотняна накидка на артефакті із глини -
бестіарій гравера і алхіміка, амальгама
в колбі,
ретязі з коліщаток у поліцейському відділку,
інструментарій допитів для неживих
речей –
лещата для виймання солітерів духу
із гнилої утроби двочленного Пана ;
.
І після цього у когось повернеться язик скиглити, буцімто нашій новітній поезії загрожує небезпека дрімучої провінційності? Як не соромно! Та зверніть лишень увагу, хто автор, щойно процитованих – напрочуд вивірених і витончених, – рядків: окрім того, що я сказав, він ще й заслужений працівник культури України! На доважок -- лауреат премій імені П.Усенка, І.Огієнка, Д.Нитченка та Б.Нечерди, а премії, як відомо, у нас просто так і будь-кому не дають. Отож, в оцих семи з крихітними гачками рядках --- просто небувала, класична просунутість! Просунутість – за всіма напрямками. Зокрема, за лексичним. Ну, скажіть, будь ласка, хто б став читати семикнижжя на ймення «Суміш металу і ртуті» (десь так тлумачиться із французької термін «амальгама»), як і навряд чи звернув би хто увагу (хіба що – затяті ура-патріоти) на розлогий, на двох газетних сторінках… (вірш?) «Тарас Шевченко», коли б під назвою стояло: «образи»? А так увіткнув туди Юрій Григорович забугрівсько-грецьке «ейдоси», і все засіяло! Ось подивіться, як сліпуче:

«Як та галич поле криє, ляхи, уніати…»
--- Хто се носом землю риє?
--- Євроазіати.
Понад полем тим широким заходу і сходу
Поєдналися мороки з купою народу.
«Як та галич поле криє, ляхи, уніати…»
-- Хто се носом землю риє
І повзе до хати?
--- Євро й азіати.
А ось іще:
«А то дурень розказує мертвими словами».
-- Чи слова насправді мертві?
--- Годі. Бог із вами!
Ті слова змертвили люде язиком могучим,
Їх підтримали іуди і ссавці повзучі.
-- А чи дурень --- той, хто каже отакеє проти ночі?
--- Хай йому, якщо він бреше, повилазять очі.

Читачі, певно, зрозуміли, що курсивом подані рядки Тараса Шевченка, а решта -- всуціль «ейдоси» Юрія Буряка. Помітили, що наголос на першому складі? Зауважую для того, аби хтось зопалу не ототожнив вишуканий грецький термін з нашими кострубатими «вихилясами», незважаючи на те, що обидва слова у буряківському контексті дуже близькі за змістом. Як і не відкотилося од них далеко третє, вельми влучне, та, на жаль, не зовсім… нормативне слівце. Загалом же ми отримали один із прикладів експериментального (плідного?) співавторства славетного класика і сучасного… новатора. (Пізніше я наведу ще один варіант такого співавторства на прикладі іншого творчого тандему, заодно й Буряка згадаю, але вже в іншому котексті).
Боже милий, скільки лише за останні роки видано в межах вітчизняного літературного простору продукції (ейдоси тут, звісно, ні до чого) найрізномнітніших жанрів, що насправді є нагромадженням напівфабрикатів, у кращому разі -- грубих заготовок, котрі внаслідок докладання зусиль певного характеру мають деякі шанси перетворитися або ж на вірш, або ж на новелу чи оповідання, або ж на повість, чи, не приведи, Господи, на повноцінний роман!
Але це я вже занадто забіг наперед.

Була ще одна літературна тусовка. Цього разу в білокам’яній. І там один дуже популярний тоді радянський прозаїк (не називаю зайве прізвища через те, що цей, загалом вельми талановитий чоловік публічно підтримав анексію Криму), прочитавши два моїх оповідання, сказав прямо:
-- Нє по-русскі напісани.
-- А как ? – сторопіло запитав я.
-- Знать русскіє слова, умєть составлять із ніх прєдложенія, а із прєдложеній форміровать абзаци, чтоби затєм компоновать із ніх прозу, єшчьо нє означаєт пісать па-русскі. Слова у тєбя русскіє, однако слог нє русскій, інтонація нє русская. І нікогда нічєго у тєбя русскім нє станєт, нє надєйся. Потому что нє русскій ти, к тому же, нє в Росії жівьош, не по-русскі дишіш і мисліш.
За всієї, тоді шаленої, поваги до знаменитого письменника, відразу переконаним себе я не відчув. Хіба що замислився. І повернувшись до Запоріжжя, переклав кілька своїх зовсім невеличких образків та оповідань українською і надрукував у рідному «Комсомольці Запоріжжя»(«КоЗі») під пседонімом. Редактора попросив, щоб псевдо моє не розголошував.

Ну-мо, ще раз…

Це була вже четверта велика спроба. Він сам назвав її великою, бо до цього вже тричі справа доходила до пера і стосика чистого паперу. Було ще з десяток, якщо не більше, маленьких спроб, або – «просто спроб». Раптом у метушняві дня звідкілясь вигулькувало прояснення, і він сторопіло зупинявся: «У мене ж є задум оповідання… І непоганий задум! Треба писати. Уже пора».
Інколи після такого осяяння у настільному календарі з’являлася помітка: оповідання». На цьому все й завершувалося. Знову з усіх боків обступали справи, і до кінця робочого дня вимотувався так, що вдома ледь вистачало сил, аби ознайомитися з дечим із того, що написали інші.
Три великі спроби за півтора року, і жодного оповідання. «Півтора року, звичайно, не п’ятдесят літ, розмірковував він, але так можна і все життя змарнувати. Отже, або сьогодні, або ніколи».
Це була четверта «велика спроба». Вдалося залишитися самому в помешканні й порадіти, що раніше, аніж години за три, його самотність ніхто не порушить. Чистий стіл, перо, стосик паперу. Тиша. Але чому немає отого, неймовірно жаданого, відчуття готовності писати і впевненості, що напишеш? Адже воно майже безвиїзно живе в ньому. Принаймні, до того моменту, коли відчуття пробуєш перевірити ділом…
Коли нічого не виходить, виправдання знаходяться легко: давно нічого серйозного не писав, узагалі досі не виробив звички писати щодня (бодай сторіночку!), робота сьогодні хоча й не виснажувала, як завжди, але були дні й важчі наслідки їх даються взнаки й донині.
Сидів за столом і, здавалося, думав. Не думав, а просто торкався поглядом предметів, що оточували. Без думки торкався. Наче сидів на вокзалі й марнував час, чекаючи на автобус. Отож, однаково було – стілець потрапляв на очі чи портфель, що лежав на дивані.
Підійшов до будильника і повернув його циферблатом до стіни. Зачинив і зашторив вікна. Стало зовсім тихо. Закачав рукави по лікті: здавалося, заважають. А потім відчув, що дратує холодна поліровка столу. Відкачав рукави.
«Треба писати і написати оповідання? Треба, коли вже… Цікаво, скільки часу минуло відтоді, як лишився сам-один у квартирі? Цілком може бути, що ось-ось уже прийдуть… Тільки налаштуєшся, встигнеш написати два непоганих абзаци, а тут подзвонять, усе вмить розвіється і доведеться йти відчиняти двері, бо дружина забула ключа. Он він, лежить на телевізорі».
«…Люди писали за будь-яких обставин… Звісно, якщо ці люди були справжніми письменниками. Примушували себе писати і писали іноді до втрати свідомості».
Свідомості за письмовим столом він ще не втрачав.
«Хоча б заголовок придумати… Зрештою, його потім можна буде витягти із готового тексту».
Рішуче стиснув ручку, обвів місце, де мав з’явитися заголовок, і нижче написав: «Оповідання». Підкреслив жирною лінією і раптом, несподівано почав з абзацу:
«Доброго дня, шановні тату й мамо…» Зупинився. Закреслив «оповідання», зібгав аркушик і кинув на підлогу. Почав на чистому:
«Здрастуйте, мої дорогі тату й мамо…»
Він уже й забув, коли востаннє відсилав додому листа.
1977

За пару тижнів надрукував ще одне своє оповідання, згодом іще.
Невдовзі вони так примелькалися, що на одній із літучок трохи старший за мене колега, до того ж член Спілки письменників сказав:
--- Здається, нашу газету можна привітати з набуттям нового автора… Непогані оповіданнячка. Щоправда, деякі схожі на розширені етюди, проте автор подає надії. Хто це? – звернувся до редактора.
Редактор сказав, що то якийсь викладач технікуму.
Згодом я сам розсекретився. Бо дуже хотілося порадитися з досвідченими людьми не заочно, не через когось, а напряму.
--- Старий, -- мовив я старшому колезі за кухлем пива, -- той автор, про якого ти так тепло відгукнувся на літучці, -- це я.
Здивувався колега? Схоже, так. Проте от чудасія! Мені здалося, що він раптом не лише притамував свій подив, а й готовий був негайно переглянути свою оцінку, яку нещодавно так необачно озвучив. Принамні, далі тему про оповідання колега не продовжив, ураз став мовчазним, задумливим, і невдовзі ми розійшлися по домівках…

Приїхали, поїхали…
Оповідання
Біля магазину попрощалися. Зять різко грюкнув дверцятами, натиснув на газ. Син озирнувся, нахилив голову. Став протирати рукавичкою скло. Озирнулася й дочка. Мати стояла посеред вулиці. Вулиця вся заросла бур’яном, глуха.
Туман із самого ранку, а тут ще й дощ. Краплини дрібно барабанили по склу, розтікалися крихітними струмочками, але матір було видно. Вона стояла й махала.
- Нам би отой косогір, що біля саду, проїхати, - сказав зять і увімкнув приймача. - Так?
- Умгу, - відповів син, все ще дивлячись у заднє вікно. Дивилася й дочка.
«Москвич» ішов неквапом, обережно. Шлях глинистий, слизький. Літом тут по коліно пилюги, а восени грязюка непролазна. Шлях похилий, то ліворуч, то праворуч - машину похитувало.
- Що, не йде? - запитав зять, вдивляючись у дзеркальце.
- Стоїть, - відповів син. Намагався надати своєму голосу твердості, але не вийшло.
Мати стояла. Вона вже не махала. Просто дивилася услід машині.
- Ось і косогір, - сказав син. Йому раптом забажалося завести розмову про щось незначне, несуттєве…
- Ага, - зять переключив швидкість. - Ну, оп-па!
Автомобіль узяв праворуч, потім раптом зупинився, завмер. Усі троє відчули, як задні колеса заносить ліворуч.
Д-дуп! Лівий задній бік машини різко осів. І - ні з місця.
Зять знову переключив швидкість, двигун завив. «Москвич» рвонувся було вперед, але його ще більше занесло ліворуч.
Зять виліз із кабіни.
- Добряче сіли, мало не на кузов. Та-а-ак…
Виліз і син. Підняв комірець пальта, ніби він міг захистити від дощу.
Ліве заднє колесо по вісь засіло у старій колії, якою бігла каламутна вода.
- Треба все ж спробувати виїхати, а то засмокче колесо, - сказав син. Сказав, аби лише сказати. Оглянувся - до них спішила мати.
- Ділова-а-а порада, - зять цвіркнув крізь зуби, натягнув капелюха і зник у кабіні.
- Вви-ви-ви-ви-в-в-в-в… - автомобіль злегка підстрибував, задні колеса на кілька метрів відкидали грязюку. Ані вперед, ані назад.
Зять знову виліз із кабіни.
- Та й швидко ж як знайшли ми собі пригоду, а, щоб тебе… - І смачно продовжив.
Син підійшов до машини і зачинив дверцята.
- Ось я зараз принесу соломи під колесо. Воно ж, бач, зовсім ковзається по грязюці.
Зять нічого не сказав, почав газувати. Син підбіг до стіжка, що стояв неподалік, зняв верхній, увесь мокрий, шар, добрався до сухого, нагріб оберемок.
- Під сідницю собі підстелиш, - зять уже стояв біля машини. Руки в кишенях.
Підійшла мати.
- Ну, як же це!.. Ну, ти бачиш! Як нам кудись їхати, так і дощ, так і негода… От горе!
Задні колеса кидали грязюку разом із соломою. Син допомагав машині, упершись руками в багажник.
- Потрібна лопата, - зять знову цвіркнув крізь зуби. - Без лопати - ніяк. Тут би підкопати¸ щоб воду одвести убік.
Син приніс ще один оберемок соломи.
- На ’кий чорт ти її носиш! - роздратовано кинув зять.
Син мовчки сипав солому під задні колеса, під передні, стелив попереду машини. Сказав:
- Смикни, Женю, ще раз.
- Лопата, кажу, потрібна! «Смикни»… Сюди завжди, як заїдеш…
Зять вилаявся б, якби не відчинені дверцята і тещі не було поруч.
- От горе! Ну, я ніби відчувала, - матері здавалося, що в усьому винна вона, адже до неї приїжджали, самотньої, у цьому глухому селі. Навідалися пізньої осені, а тут - туман та ще й дощ. Нова машина, і на тобі, може, там уже щось і зіпсувалося.
- Я зараз, Женю, принесу лопату, я зараз. Ну, це ж треба нам таке… Я зараз, синку.
Через толоку і далі, через ріллю, пішла мати до найближчої хати. Син подумав, що міг би й сам сходити, знає ж, куди…
- Давай у кабіну, - покликав зять. - А то стоїш, мокнеш….
- Піду, ще соломи смикну.
- Кінчай ти, казав уже ж тобі!
Але син пішов. Пригода анітрохи не збентежила його. Він вірив, що машина вибереться, ось лише - коли? І якби не дощ… А так ходив би за соломою до стіжка… Гадав, що хоч добу побуде вдома; приїхали учора ввечері, а сьогодні вранці вже й назад. Женька завів своєї: «А що тут робити!» Йому, звісно, - що… Дров, мовляв, нарубали бабусі – на цілих дві зими вистачить, то що ж іще? Йому, Женьці, звісно…
Повернулася мати з лопатою. І зі старим плащем під пахвою.
- На, Володю, накинь, - простягла синові.
- Та навіщо, ма, я ж зараз у кабіну сяду, а тобі додому йти.
- Ти пальто в кабіні зніми, воно мокре… Це ж треба нам таке!..
Зять обкопував колеса.
- Водичку, Женю, у бік одведи, - радила мати. - А потім Вова соломки підмостить.
- «Підмо-о-о-остить…» - сказав зять.
Син приніс ще один оберемок.
- Ти, мабуть, зібрався увесь стіжок перенести сюди! - Зять розігнув спину. - Ану, потримай лопату.
Увімкнув двигун. Син увіткнув лопату в землю і взявся підпихати машину. Знову колеса кидали грязюку разом із соломою, але тепер машина потихеньку просувалася вперед. Метра півтора проїхала і стала. Потім знову поповзла боком.
- Ти на травку, Женю, бери, на травку, правіше, - мати готова була сісти за кермо, аби вміла водити, готова була нести машину на собі, аби лишень усе обійшлося якомога скоріше. І зять щоб не сердився, щоб не поглядав так…
- «На тра-а-авку…» Ви все знаєте… - Євген забрав у Володі лопату і почав знімати дерен перед заднім правим колесом, роблячи пологішим схил.
- Заїхав сюди, а, ш-ш-щоб…
- Не сердься, Женю, синку, хто ж це так хотів! Воно ж бачиш, і так грязюка, а ще й дощ… От горе!
Син вимостив шлях перед машиною соломою і хмизом. Увесь був мокрий, брюки до колін заляпані грязюкою.
Зять кинув лопату на землю, витер руки об траву, а тоді ще й хусточкою, яку подала йому дружина з машини.
- Ну, якщо й зараз не поможе...
- Вийде, синку, їй-Богу, вийде! Ти, лишень, праворуч бери.
- Та вже більше й нікуди…
Тепер уже «Москвич» виїхав легко. Повернув круто праворуч, по соломі, по траві та здолав косогір. Зупинився, коли вийшов на рівний шлях.
- Сідай! - помахав Євген Володимиру з кабіни. - Давай скоріше!
Мати поспішала за сином до машини. Син зупинився.
- Ма, йди вже додому.
- До побачення, синку, не обіжайся. Дай я тебе поцілую.
- А чого мені ображатися? Іди, ма, дощ же…
- Та я ж іще до дочички… Оленко, виглянь! До побачення, моя дочичко. Приїжджайте ще, бо я ж тепер сама-самісінька. Женю, синку, спасибі, що приїхав і не обіжайся.
Мати заплакала, обійшла машину. Нахилилася до віконечка, за яким сидів зять.
- Цим поцілункам кінця, мабуть, не буде, - пробурмотів Євген. - І так уже стільки часу згаяли.
- До побачення, Женю. Може, не поїдете сьогодні, га? Бачите, який туман… Може, перечекаєте?
- Досить чекати, - зять піднімав скло. - До побачення.
І рушили.
- Ма, ти іди, йди, - дочка відчинила свої дверцята на ходу. - Йди, чого ти стоятимеш тут…
Поїхали… Уздовж посадки, де супіски, де сухіше. Мати залишилася серед дороги. А коли машина зникла в тумані, пішла, спираючись на лопату. Вперед пішла, слідом за «Москвичем».
«Вийду за сад, може, там знову десь застрягнуть. Добре, що повернули уздовж посадки, а там, аби ще додумалися піднятись на верхній шлях, де завжди менше грязюки… Ні, навряд чи додумаються».
За садом слід від коліс вів у поле. В одному місці мати побачила, що машину занесло, але нічого, вирівнялася. І ось - нагору взяли.
«Допетрали-таки… Володя, мабуть, підказав, адже знає тут усе, пам’ятає».
Мати ішла вперед. Уже не видно в тумані ні посадки, ні саду. Лише телеграфні стовпи - один, он другий. Мати зупинилася, прислухалася. Тихо.
«А як же вони поїдуть до траси - звернуть праворуч і далі через кряж? Мабуть, бо так ближче, але надто вже підйом там крутий. Не виїдуть. Треба б ліворуч, уздовж озимки. Хоча й удвічі довше, але так надійніше. Скільки туди - кілометра півтора? Дійду, може ж, через кряж подалися…»
Спершу мати подумала, що то черговий стовп темніє, аж ні - рухається. Чоловік іде. Крокує широко, у плащі з башликом і в чоботях.
- Здрастуйте, бабусю! Куди це ви з лопатою?
Валерик - син учительки.
- Гостей проводжала.
- І оце аж сюди забралися?
- Ти не зустрів коричневого «Москвича»? Куди вони повернули?
- Бачив. Ліворуч подалися, уздовж озимки. Добре пішли. На трасі уже, либонь, давно. А ви їм лопату на підмогу?
- Точно, кажеш, що ліворуч узяли?
- Сам же бачив. Я їх неподалік траси зустрів.
- Ну й добре. Слава тобі, Господи!
- Доїдуть, можете вертатись додому.
Пішли удвох у село.

Коричневий «Москвич» промчав уздовж озимки, повернув до траси. Тут уже йшов обережно: трактори розорали все, залишивши вузеньку похилу смугу. Повзли, мов підводою, і все одно за якусь сотню-півтори метрів від рятівного асфальту потрапили правими колесами в борозну.
Засіли…

Після розмови з колегою в пивбарі, довго не зміг збагнути, що ж воно сталося; дійшло значно пізніше, коли як слід потерся в середовищі побратимів по перу. Все пояснювалося дуже просто: легко хвалити когось незнайомого-невідомого і ой як важко це робити стосовно твого конкретного ближнього, який ось, поруч, із плоті і крові! Заздрість? Не лише. Тут має місце щось набагато ширше, з цілим спектром яскравих і бурхливих проявів вражень, думок, оцінок, поглядів. Згодом я потраплю в саму гущавину цього процесу і радості через те не звідаю.
Мабуть, завчасно відкрився я тоді доволі просунутому колезі. На додаток, узяв і бовкнув, що оповідання, написані мною, мною ж перекладені з російської…
-- Так ти росі-і-і-ійською пишеш? – несподівано просяяв колега. – О-о-он воно що! А я думаю, що в них так насторожує! Наче все на місці, а відчуття таке, буцімто чогось не вистачає, і водночас дещо здається зайвим… Усе ясно, старий. То – не український стиль. Розумієш, ми, українські письменники, до яких я відношу й себе (ще б пак! – К.С.), публікуючи твори, умовно котимо снігову кулю, яка з кожним новим оповіданням, повістю чи романом усе більшає й більшає. Ти теж прилаштувався десь ізбоку, і от там, де додається щось від тебе, на поверхні кулі проступають чорні цяточки, іноді навіть плями землі – то твої оповідання. Ти не по-українськи пишеш. Слова нібито всі наші, а от стиль… Якийсь він у тебе занадто лаконічний, стислий, слова у тебе мовби загнуздані. Та ще надмірний психологізм… Українська ж література поміж інших літератур вирізняється іншими чинниками. Принаймні, аж ніяк не лапідарністю та психологізмом.
--- Що-о-о?! – не витримав я. – Як ти сказав?
Проте колега почувався напрочуд незворушно.
-- Те, що є, старий, те, що є. Ти ж російський філолог?
-- Звісно.
-- От бачиш! У тім-то й уся заковика. Ти пишеш не по-українськи.
Обласний «метр», як і свого часу столичний, теж відразу мене начебто не переконав, проте слова його в свою душу я впустив глибоко. І одразу кинув писати. Як російською, так і українською. Зосередився на журналістиці, бо тут мої успіхи ні в кого не викликали сумнівів, до того ж, газетна робота ще й годувала. Якою писав для газети? Звісно, українською, але не відразу. Десь за півроку мого перебування в «КоЗі», сотворивши за давньою армійською звичкою (співробітничав із газетою Південної Групи Військ «Ленинское знамя») черговий репортаж на общєпонятном, відніс його в машбюро перекладачці, а хвилин за десять увіходить вона до мене в кабінет…
-- Слухай, що ти написав? – питає збуджено.
-- Репортаж.
-- А чому російською?
-- Так якось, наче простіше…
--- Хто тобі сказав! Ти ж сам перекладаєш свої оповідання?
--- Звісно.
– А хіба не бачиш, який у тебе багатющий словниковий запас? Пиши рідною, не муч себе і нас! Власне, як хочеш, особисто для мене було б краще, коли б ти подавав матеріали російською, оскільки більше платитимуть, але… У тебе ж така мова!
Тут я поради дослухався уже відразу. Пішов у читальну залу міської бібліотеки, узяв російсько-український словник і засів у куточку. Став писати й не відразу збагнув, що відбувається. Українські слова вивергалися з мене, як магма з вулкана. Та ще й які слова! Ті, про перебування яких у сховках власної пам’яті навіть не підозрював. Не загальновживані, не затерті, а свіжі, вишукані, істинно українські.
Моя душа співала! Такої насолоди від роботи над матеріалом не пам’ятаю, чи й відчував коли. Усе, що отримав у дитинстві од своїх рідних, од земляків, що пізнав у стінах рідної сільської школи та вичитав із українських книжок сільської ж бібліотеки, раптом полилося бурхливим потоком, мені ж залишалося тільки встигати їх вихоплювати.
Словника я тоді навіть не торкнувся.

 

 

Живімо довго
Новела


– Ну, що, діду, клює?
Здригнулося вудлище, захитався поплавець. Розбіглися по воді дрібні кола. Дід неквапом повернувся в мій бік.
–Ахи-ахи…
Я стою біля самої пружки урвистого берега. У мене вологі до колін штани - від роси. Я дивлюся з висоти на діда і бачу, що Дніпро зеленкувато-синій і важкий. Від середини і до протилежного берега його прикрив туман.
– І чого тобі?
Дід правий: мені абсолютно «нічого». Ніякий я не рибалка. Єдиний такий у селі, і про це, мабуть, кожен тут знає. Але про що мені питати діда? Я не ловлю риби. Сидіння з вудкою на заспокоює, а дратує мене.
Дід правий - мені абсолютно «нічого». Просто вже п’ять років я не був у рідному селі. Не бачив цієї старої естакади, на якій сидить дід, не бачив синьої смуги далекого берега. І зараз її затулив туман. Я давно не чув запаху стиглої лободи. А дід Скляр! Коли бачив його востаннє? Уже й не сподівався… Він для мене цього спокійного вересневого ранку, либонь, найбільша і найприємніша несподіванка. Через те я ледь не бовкнув: «Живий, діду? Молодець!»
На дідові сірий піджак із простої тканини, картуз-восьмиклинка примостився на самісінькій потилиці, на своєму звичному місці. Картуз вигорів на сонці, вицвів, вилиняв. Де він його взяв? Адже нині удень із вогнем не знайдеш такого… Може, картуз іще т о й?
Фігура діда така звична… Як зарості лободи уздовж урвистого берега, як сам берег, як ранковий туман. Від дідової фігури віє надійністю. Ця надійність передається мені, і я не рушу з місця…
Дід знову озирнувся, примружив очі.
– Приїхав?
– Та-а-ак...
– Відпочивати?
– Як вийде.
Упізнав… Упізнав же! Колись додому я приїжджав частіше, інколи кілька разів на рік. На пристані юрмився народ. Я пізнавав кожне обличчя, але з кожним новим приїздом усе більше й більше забував, х т о ж це. Мене ж, як і всіх, хто виїхав, упізнавали… Ось і дід сьогодні не помилився.
Дід Скляр… От забув тільки, як його звати. Колись він запалював на Дніпрі бакени. Більше чверті століття тому. Бакени… Такі собі тригранні дерев’яні пірамідки, пофарбовані білим, червоним, синім, зеленим. Їх у нас плавучками називали, бо вони трималися-плавали на воді, на двох колодках. А хата діда Скляра стояла біла самого берега.
Я шукаю очима те місце, але вода не залишила ніяких ознак, жодних орієнтирів: безтурботна, блакитна рівнина. Десь під нею назавжди сховані-поховані вирубані, випалені плавні, довгасті вузенькі острівці, піщані коси і дві вулиці нашого старого села.
Згадав: хатинка діда Щвеця стояла біля пологового будинку. Ага, он і він, отой будинок, – розлогий, ледь помітний пагорбець, геть заріс лободою і будяками. Кілька кроків, і урвище, під яким вузенька галькова смуга зовсім нетутешнього берега. Як у Криму.
Від пагорбця, від берега подумки веду пряму лінію… І ні на чому зупинити погляд. Хіба що крихітні острівці чайок. Але чайки поводяться напрочуд мінливо – то сідають на воду, то злітають. Через те моя пряма лінія гнеться, ламається й розсипається невидимими скалками на воді. Нічого уже тут я не знайду…
Раптом чайки злетіли. Усі разом. Без крику, без шурхоту. Лише знічено схлипнула вода.
Стою впевнено біля самої кручі. Потихеньку розсіюється туман. Нас із дідом двоє на цьому напівсонному березі. Чайки до уваги не беруться. Мені здається, що на світі я живу давно. Я пам’ятаю, як народився дід Скляр, як будували чудову білокамінну школу… У моїй пам’яті залишилися часи, коли на місці нашого села ще нічого не було. Навіть ногайських юрт. Та хіба лише це я пам’ятаю? Я вже дуже старий...
– Скільки вам років, діду?
Дід завовтузився на саморобному стільчику, почухав потилицю. Покашляв. Раз чи два після того, як я з’явився на березі, він витягав вудку, але щось не видно, аби клювало… Мені здавалось, що дід прислухається до моєї присутності. Можливо, навіть здогадується, про що я думаю, але він не знає, як зі мною розмовляти.
– Багато мені вже…
– Ну, скільки?
– А вісімдесят вісім.
Мій батько помер п’ять років тому. Наприкінці вологого січня. Уранці. Вночі пройшов дощ, а потім підморозило. Земля вкрилася тоненьким льодком. За телеграмою я приїхав під вечір. Вітер розхитував змерзлі акації біля воріт, а з віт обривалися крихітні бурульки і падали на нетривкий крижаний наст… Падали з обережним дзвоном. Розбивалися й розсипалися бісером…
Нехай довго живе дід Скляр, іще раз нехай… Мені навіть приємно, що цього спокійного вересневого ранку я стрів саме його. Але водночас десь у глибині душі мені було прикро, що батька мого немає. Мій батько був набагато молодшим за діда Скляра, а його вже немає. П’ять років - це багато. Мого батька д а в н о немає.
Ми продали хату, а матір забрали до міста. Тепер на нашому дворищі хазяйнують чужі люди. Я ще не ходив дивитися. Учора увечері приїхав «метеором», зійшов ніким не стрінутий на берег і, мабуть, ніким не помічений. Тепер люди вже не ходять до пристані. Не те щоб когось зустріти, а просто д о п р и с т а н і. Не ходять люди вже так, як ходили раніше.
Я приїхав і поставив на березі намет. Сонце сідало. Десь на фермі гудів сепаратор, ревли корови, відчувалося, що життя продовжується, але я нікого не бачив. І ніхто в селі не бачив мене, тож, либонь, ніхто й не знав, що я приїхав.
У селі не лишилося нікого з моїх родичів. На квартиру ж я не пішов. Хіба можна у себе на батьківщині ставати до когось на квартиру? На рідній землі треба мати свій дім, отож, десять днів із відпустки я проживу в наметі.
Сьогодні - перший ранок першого дня.
Цікаво, що з цього приводу думає дід? Чи бачив він мій намет?
Зійшло сонце над нечітким гребенем далекого вітровпору . Туман із полів відступив у долину, яка поступово переходить у затоку. Туман рухається, рідшає, а біля самої затоки застиг легенькими кошлатими хмарками. Під хмарками зміяться стежинки. Я знаю, куди веде кожна з них. Здається, пам’ятаю навіть той день, коли ступив на одну з них уперше. Я б хотів зараз повторити. Для цього треба повернути Час і Відчуття. Це можливо. Мої відчуття живуть отут. Я лише рушу з місця, пройду уздовж берега, поверну в одну з вуличок, і мене захопить, закрутить хвиля спогадів. Вернеться Час. Але як бути з людьми? Я пройду повз знайомі і не зовсім знайомі ворота і побачу не всіх… Біля спогадів, що оживуть, мають бути живі люди. Багатьох із тих людей уже немає.
Немає…
Добре, що я зустрів діда Скляра! Ось стою над кручею, дід сидить на естакаді, і простір між нами, усе навкруги я можу заповнити хвилюючими картинками. Із того, що пам’ятаю я, із того, що може згадати дід. Нашим спогадам буде за що вхопитися. А потім розіграється сонячний, ще доволі довгий день, і сюди, на берег, мабуть же, прийде ще хтось. Можливо, не один, і все оживе. Не лише навколо мене, а й у мені.
Щось стривожило чайок на березі. Вони злетіли високо-високо, потім почали пікірувати. Кричать. Пролетіла зграйка серпокрильців. Відчувається, що вітру сьогодні не буде. Дивлюся на діда, який уже, мабуть, забув про мою присутність. Я не буду ні про що в нього питати. Навіщо?

1979

 

До речі, працював я у відділі пропаганди та агітації «молодіжки», в сфері впливу якого, окрім чистої політики, перебували також питання культури, мистецтва, історії, природи. І – літератури. Щомісяця обсягом з півтори газетної сторінки (формату тодішньої газети «Правды»), ми готували літературно-мистецький випуск «Зачарований Дніпро», яким упродовж кількох літ поспіль опікувався я. Про це приємно згадувати, адже саме бадьора течія «ЗД» винесла в море поезії Григорія Лютого:

Од суєти пірнаємо в цю тишу,
Де спочива Переляк на корчі,
Де погляди залишені колише,
Як цвіт наш давній, папороть вночі.

…Олександра Абліцова:

Схилюсь над стрімкою водою ріки
Й себе не впізнаю навпроти.
Можливо,
це доля так лічить роки –-
Аж душу пронизує протяг.

…Миколи Білокопитова:

Між іще небуттям і уже небуттям
Мить коротка, яку
називають життям.
І про це аж тоді
зрозумієш сповна,
Як осіннього чуба
торкне сивина.


…Вікторії Сироватко:

Нам бути вічними не вдасться,
Але, допоки ми живі,
Тримають нас гормони щастя,
Що розчинились у крові.

Дещо пізніше, продовжуючи традиції «Зачарованого Дніпра» за скромного сприяння редагованої мною «Запорозької Січі», до того ж моря прибилася Любов Геньба:

На краю самоти тут хоч смійся, хоч плач,
Шаленіє в душі моїй вольниця.
Ти за відчай мене невблаганну пробач,
Це не я, це душа тобі молиться.


Які світлі, які високі були часи! Через те, що ми виглядали такими? Чому ж згодом так потьмяніли, так заземлилися ? Один із щойно згаданих поетів, звісно, жартома, але й не без потамованої запопадливості, називав мене тоді «видавцем», бо в шухляді мого робочого столу частенько лежала підготовлена до друку чергова добірка його віршів… Інший, даруючи свою першу поетичну книжечку, написав: «Кості – поету і барду, прозаїку і журналісту, а головне – великому серцю – від серця. Автор. Підпис. 3.04.84 р.»
Звідкіля ж тоді згодом поміж нас так щедро почнуть розсіватися зерна спершу підозрілості, потім скепису, далі – наклепів, а в підсумку – затятої ворожнечі? Міг би лишити це питання без відповіді, але чого ж мовчати, коли вона в мене є! Усі причини – в непомірних амбіціях, у заздрощах, а ще – в самозасліпленні. Це неодмінно трапляється тоді, коли сіренький хист митця ставиться вище за світлий талант людяності. А особливо, коли отой підступний хист затуляє у житті все. Як легко й солодко бути поруч із добродієм, котрий творчо ще зростає, пнеться на ноги, особливо коли ти сам на першому етапі уже начебто відбувся! Тоді ти великодушно можеш навіть виставити себе в ролі духовного каталізатора, навчителя. І ось твій протеже згодом теж відбувся! Але при цьому нізащо не хоче визнавати факту твого надуманого опікунства, а заразом і своєї вторинності на тлі твоєї, звісно, первинності. А надто коли вчорашньому неофітові раптом відкрилося в тобі те, що досі так ретельно приховувалося: не лише порожнеча фрази за її зовнішньою дзвінкістю, а й підступність вдачі – за удаваною товариськістю.
Що, хтось каже, буцімто усі вище згадані добродії також не забули світлі часи, навіть збагнули, чому вони були саме такими? Коли так, то й добре! Прекрасно, коли усвідомлюють: основа всього – початок, оскільки без нього не було б і продовження, надто – ні утвердження, ні зростання. Геть нічого не було б. Отож, пам’ять – благородна річ і – об’єктивна. Навіть тоді, коли одні жартуни (мабуть, зосліпу) обзивають її короткою, а інші (либонь, спересердя) злою.

Наголос-1964
Як тільки прочитав першу книжку цього автора, спіткало враження, що він живий і досі. Нехай значиться в довіднику, що народився письменник мало не дві сотні літ тому, що помер, ледь переступивши шістдесятирічний рубіж, не щезала думка, що цей незвичайний чоловік був завжди, отож є він і зараз. А поруч із ним – і його герой.
«Досить хоробрий, коли це було потрібно для якоїсь корисної або політичної справи, Людовік не мав у собі ні іскри романтичної відваги, яка продовжує боротьбу заради честі. Спокійний, хитрий, глибоко відданий своїм власним інтересам, він поступався і гордістю, і пристрастю, коли вони могли стати на перешкоді цим інтересам. Він ретельно дбав про те, щоб приховати свої дійсні почуття й наміри від усіх близьких до нього, і часто казав між іншим: «Той король, який не вміє прикидатися, не вміє королювати». Або: «Коли б я дізнався, що мій власний капелюх довідався про мої секрети, я кинув би його в огонь» .
Щира й відкрита манера письма викликала не лише довіру, а й бажання взяти ще одну книжку цього автора. І не просто прочитати її, а продихати, пережити все разом із її героями, і, закінчивши, вийти на вулицю та закрокувати життям з таким же піднесенням і з такою ж упевненістю в собі, як в отого юнака з далеких земель і з далеких часів. Уперше звідав це відчуття у хлоп’яцтві, а прочитавши книжку за багато літ ще раз, з радістю переконався, що воно не зникло.
«Молодому мандрівникові могло бути близько дев'ятнадцяти-двадцяти років. Його симпатичне обличчя і вся постать свідчили, що він нетутешній. Короткий сірий плащ і штани були швидше фламандського, ніж французького крою, тоді як елегантна синя шапочка, оздоблена гілочкою й орлиним пером, була типовим шотландським головним убором. Його костюм був дуже чепурний і одягнений з дбайливістю молодої людини, яка знає, що в неї красива фігура. За плечима в мандрівника висіла сумка, в яку було покладено найнеобхідніше. На лівій руці надіта рукавиця для полювання з соколами, хоча сокола з ним і не було, а в правій руці він тримав довгу мисливську палицю. Через ліве його плече був перекинутий вишитий шарф, на якому висіла маленька торбинка з червоного бархату, де був харч для соколів та інші приналежності цієї улюбленої того часу забави. Цей шарф на грудях перехрещувався з ременем, на якому збоку висів мисливський ніж. Замість чобіт, які тоді звичайно носили, на ньому були черевики з напівобробленої оленячої шкури».

Всесоюзний читач так мене й не дочекався. Був на стажуванні у «Комсомольской правде», та, повештавшись її коридорами й кабінетами і роздивившись велику журналістику зблизька, повертався до Запоріжжя, мов на крилах. Не здогадувався, що повертаюся, власне, до Хортиці. То воістину був поклик свого, звичного середовища. Дніпровські плавні, -- які в рідному селі мені пощастило застати та спізнати дитиною, хлопчиком, підлітком, -- від Хортиці й до Каховки було знищено. Степ я залишив разом із рідним селом, отож, усе замінила Хортиця. Регулярні мандрівки казковим островом упродовж двох десятиліть непомітно переросли у глибокі сердечні стосунки, мовби з живою істотою. Адже Хортиця – це насамперед не Запорозьке козацтво, точніше, зовсім не воно, а унікальне природне середовище, яке навдивовижу збереглося в межах потужного індустріального центру. Хортиця – це зразки всіх ландшафтних зон нашої Вітчизни; такої гармонійної природної співдружності, на обмеженій території, не зафіксовано в жодному куточку планети. Віддаючи належне хортицьким горам у вигляді гранітних і гнейсових скель та залишкам байрачних лісів, я прикипів серцем до плавневого осередку на півдні та залишків першостепу, в серединній частині острова.
Блукаючи Хортицею, я чув, як прокидається в мені Рідне Слово. Не лише для газетних заміток, репортажів і нарисів, а й… Тоді я ще не знав, що саме починає бентежити мою душу, тож поки що виплескував поточне…

«Сила любові до рідної землі не залежить від самого предмета цього високого почуття… Неможливо по-справжньому любити природу взагалі й уболівати за її долю без любові та співчуття до того непримітного, непоказного, що завжди поруч: старий осокір, м’який і завжди прохолодний спориш, чи засніжений куточок плавнів. Свого часу мені вдалося об’їхати всю Україну, побувати на Крайній Півночі й у Сибіру, в Середній Азії та Казахстані. Незабутні враження від літньої тундри та осінньої тайги, весняного степу й зимових гір. Та ось що важливо: до пізнання краси й сили кожного з цих місць я йшов від осягнення дніпровських, а особливо хортицьких плавнів, яке відбулося раніше; від осягнення рідних лугів, степів, балок та урочищ. Не через те, що усе своє, знайоме, здавалося мені красивішим і досконалішим, а тому, що все це, знайоме, -- рідне. І не що інше, як любов до знайомого, рідного, кличе нас у незнайомі пустелі, в тундру, в тайгу. Кличе й терпляче жде, коли ми, побачивши й пізнавши їх, повернемося назад…» .

Я став занотовувати це, коли відчув щось схоже на неповноцінність мого спілкування із заповідним островом. Не вистачало вже одних лише спостережень, які приносили неповторну насолоду. Усе частіше нагадувало про себе слово. Просилося на люди воно, бо в ньому накопичувався весь зміст побаченого, почутого й пережитого, і невдовзі здогадався: слід негайно дати слово… Слову. Я зрозумів: моє подальше спілкування з Хортицею може стати, так би мовити, збитковим, воно взагалі загрожує обірватися, якщо не поділюся своїми особистими враженнями з іншими…

 

Незабутнє
Вийшов на галявину й відразу зупинився. Бо уздрів розкішну соковиту тінь… Дивлячись на неї, я мимоволі занурився у спогади, переповнені звуками, запахами, сонячними зайчиками на спокійній воді.
Тінь росте, крони осокорів та в’язів, що нависли над нею, густішають. Вузенькою стежиною непомітно відповзає геть світло.
Несподівано ловлю себе на думці, що вперше за стільки літ прибув у плавні саме тоді, коли день ще не скінчився, а вечір не настав. Користуючись замішанням часу, усе довкруж відпочиває.
Я люблю цю пору на схилі розімлілого червневого дня. У ній глибина, досвід, мудрість. Їй є що згадати – адже стільки часу спливло відтоді, як віддзвенів ранок. Їй є що розповісти і що загадати на майбутнє. Де б не перебував у той час – на стежині серед високих трав, у затінку груші-дички, на березі оточеного комишом озера, – всюди відчуваю надійну силу спокою.

Біля обрію
Чим виявляє себе хортицький горизонт? Ні, не віддаленою плавневою пружкою і не гребенем завмерлої на пагорбі лісосмуги. Справжній хортицький обрій можна уздріти лише на відкритому просторі. Над смугою залишків древнього степу, що дивом уціліли. Особливо – у розпалі липневого дня. Під покровом легеньких безтурботних хмаринок.
Горизонт тут такий близький, такий тендітний і… довірливий… Як наче Хортиця виставила його навмисне, аби постійно нагадував людині: «Ти тут нічого не порушив? Не нашкодив? Нікого не принизив?»
Усе довкіл таке доступне, таке беззахисне… Мимоволі озираючись, утішно переконуюсь: «Слава Богу, здається, не принизив, не образив».

«Суса-а-ак…»
Найпівнічніша і найкрихітніша затока озера Першого заросла очеретом. Проте в одному місці, неподалік стежинки, очерет розступився, й на звільненому клаптику оселився сусак. Сусак обожнює вологий грунт. Через це в нього соковите, високе зелене стебельце, листячко тригранне, довге й теж зелене, а численні квіточки – парасолькою. Білувато-рожеві, з бузковим полиском – їх видно здалеку.
Стоїть сусак прямо, міцно, квіточки світяться привітно. Коли б не проходив мимо – вранці, увечері, серед дня, за спеки чи в негоду – стоїть сусак незмінно і, здається, непохитно.
Від зустрічі з квіткою душа завжди наповнюється радістю. Прямуючи до озера, знаю: праворуч стежинки буде сусак. Передчуваю зустріч із ним і невдовзі на тлі смарагдового очерету помічаю білувато-рожеві крапинки. Повертаюся з озера – сусак від мене ліворуч.
Я мовчки вітаю квітку і мовчки прощаюся з нею. Не знаю чому, але так вчиняю завжди. Інколи підходжу, вдихаю медяний запах, що повис над квіткою, легенько торкаюся прохолодного, пружного стебельця і раптом, несподівано для самого себе, мовлю тихо:
- Суса-а-ак…
Озираюся довкіл… Слава Богу, ніде нікого. Поруч очерет і рогіз, зарості буркуна, трохи далі, на пагорбі – дуби. Мені ж завжди трапляється на очі лише сусак. Насамперед тільки він.
Побачилися знову й відразу прощаємося. Усе далі й далі відходжу, а сусак лишається на місці. В душу заповзає смуток. Я не знаю, коли прийду сюди ще раз… І вже думаю, що ця зустріч із квіткою остання – адже липень давно закінчився, і сусак ось-ось відцвіте.

Цими замальовками я, здається, врятував становище. Створивши цілий цикл – більше сотні образків – я начебто повернув собі первісне сприйняття острова, але вже без отого невідчепливого почуття провини: мовляв, сам насолоджуєшся, а ні з ким не ділишся. Припускаю: заява, не позбавлена самовпевненості, цілком можливо, що в тому «діленні», в моїй «щедрості» ніхто необхідності не відчував, проте кажу, як було. Принаймні, коли розосередив частину етюдів і замальовок за порами року, оснастив усі кольоровими знімками, об’єднав під назвою «Наодинці з Хортицею» і видав у вигляді книжки, ніхто в очі не плюнув. З інтервалом у… двадцять один рік книжка витримала два видання. Перше – двадцять п’ять тисяч примірників (за совіцької доби), і друге – тисячу примірників (з настанням незлежності).

А годувало газетярство: кореспондент, старший кореспондент, завідувач відділу в «Комсомольці Запоріжжя». Якщо глянути збоку – неухильне кар’єрне зростання. Проте не все було ладненько і гладенько. У письмі мої здобутки ніхто не заперечував, та не все клеїлося з начальством. Дивна річ: підлеглим я був начебто ледь не зразковим – ввічливий, обов’язковий, сумлінний, ретельний – чому ж на мене згодом усі, хто був «над», починали дивитися скоса? У тому ж «Комсомольці» вже на третьому році роботи наш редактор вкупі зі своїм заступником, секретарями партійної та комсомольської організацій, а також головою місцевкому профспілки, викликавши «на килим», дружно запропонували переходити на обласне телебачення. І не просто запропонували. Редактор сказав чітко: «Завтра вранці пишеш заяву, а на телебаченні на тебе вже чекають». Що трапилося? Редактор не витримав і пояснив: «Ти стаєш неофіційним лідером у газеті, а це неприпустимо. Рости тобі нікуди, бо ні я, ні мій заступник йти з посад не збираємося, отож, звільняйся за власним бажанням ти». Про роботу на телебаченні, особливо в ролі завідувача сільгоспвідділу, я навіть не мріяв, тому заяви не написав і залишився на місці. Важко було? Не сказав би, оскільки працював дійсно в поті чола. Я запровадив у газеті ціу низку нових тем: природа, історія, археологія, краєзнавство; започаткував публіцистичні рубрики «Абетка наших стосунків», «Наші зустрічі», «Людина серед людей». Та за кілька років мене знову забажали позбутися. Цього разу шляхом підвищення: пропонувалася посада редактора кіровоградської обласної молодіжної газети.

Ото вже дійсно був трамплін у «вищі сфери». Кіровоград ближче до Києва, а посада редактора обіцяла в майбутньому місцинку в секторі преси ЦК ЛКСМУ і так далі. Проте я відмовився. Не хотів, уявити навіть не міг, що можу покинути… не стільки Запоріжжя, як Хортицю. Тож підшукав собі заміну – значно молодшого колегу, – і хлопець швидко вибився в люди: ЦК ЛКСМУ, Вища партійна школа, редактор журналу, сектор преси ЦК КПУ, Рада Міністрів УРСР, Верховна Рада, прес-центр Кабінету Міністрів. Шкодував я пізніше? Жодним чином. Працюючи зі словом, я налягав лише на слово. Не заради посад, я удосконалювався у слові. Ще одне. Я прагнув застосовувати слово, так би мовити, у чистому вигляді, без врахування жодних тенденцій, окрім однієї, якщо можна так висловитися, тенденції – Істини, аж воно нічого не виходило. І те було головною помилкою і причиною моїх проблем: газетне слово не могло вийти за жорсткі рамки свого обмеженого призначення. Вже згодом, значно пізніше, пригадуючи з колишнім колегою Віталієм Челишевим нашу буремну журналістську молодість, дійшли висновку, що поводилися ми неправильно. Обидва, гадаю, пером володіли доволі вправно, та не за призначенням його використовували. Замість того щоб готувати виступи комсомольських ватажків та впливових партійних посадовців для республіканських і всесоюзних видань, а ще краще – писати про них нариси, ми строчили нищівні фейлетони та викривальні аналітичні статті. На них же і на таких, як вони. Ми захоплювалися власною сміливістю та гостротою своїх пер, вважали, що від нас усі в захваті, аж було воно не зовсім так. Своєю некерованістю ми заробляли собі ворогів на все життя. Переконливих, послідовних і з дебелою пам’яттю. Витурити в шию з газети вдалося не відразу, бо працювали ми добре, от і шукали можливість нейтралізувати переведенням на іншу роботу або ж підвищенням. Не пішов я на телебачення, не погодився переїхати до Кіровограда, тож згодом, за усним розпорядженням завідувача ідеологічним відділом обкому партії, перекинули редактором багатиражки «Днепростроевец».

Спершу здавалося, начебто мене поховали живцем: що таке якийсь «бойовий листок» порівняно з обласною «молодіжкою», накладом майже сто тисяч примірників! Але й тут, мабуть, допомогло Провидіння. Виявилося, що праця в органі парткому, профкому та адміністрації управління будівництва «Дніпробуд» не лише нудна, а й відзначається наявністю вільного часу – за інтенсивної роботи на газету можна щотижня економити мінімум два дні. Тобто разом із двома законними вихідними, я мав чотири вільних дні на тиждень! Куди їх подіти?
Питання так не стояло, бо на мене чекала Хортиця. І стосовно моїх літературних дослідів, саме її вплив упродовж тривалого періоду виявися найсильнішим: повістинку про усамітненого «філософа» під назвою «Зелений Мій Дім», що замешкав у плавневій сторожці, і цикл оповідань про диких тварин писав одночасно. Відносно ж мови, то я все ще перебував між Сціллою і Харібдою – висновком московського метра і вердиктом запорізького колеги. Жодного сарказму: я глибоко сприйняв слова обох на адресу своєї творчості, і продовжував «марать бумагу» лише через те, що дуже хотілося мар… писати. Оскільки ж вирок колеги-газетяра здавався мені остаточним і ніякому оскарженню не підлягав, то вправлявся російською – здавалося, що общєпонятний приховуватиме недоліки моїх творінь, бо лунав він начебто вишуканіше. Адже в Росії, де так тонко відчувають, що написане по-їхньому, а що зовсім бозна по-якому, друкуватися я не збирався. Під боком у Запоріжжя є значно просунутіший у гуманітарному відношенні Дніпропетровськ, отож, згуртувавши оповідання про диких тварин під одним дахом із назвою «Поздняя тропа», я відправив рукопис у тамтешнє видавництво «Промінь». І надрукували! Усього лиш за чотирнадцять місяців, що за тогочасного рівня видавничої справи претендувало на рекорд! Та ще й накладом у десять тисяч примірників! Ось початок оповідання «Погоня», без перекладу:

«Заяц проснулся от тишины. Не свистел ветер, не шуршала поземка, не стучали промерзшими ветками деревья. Было так необычно и даже странно, что заяц сам себе казался единственным олицетворением мира, и мир этот висел в безбрежной и безучастной пустоте. Прямо, невысоко над землей, тускло светилось большое пятно. Сквозь толщу снега оно казалось голубоватым. Заяц с недоверием и опаской покосился на него, а когда разглядел, что пятно медленно движется вправо и чуть вверх, узнал его и успокоился.
Тишина была синей, пустота была синей, и прерванный сон тоже синим, потому что заяц лежал под снегом. Еще с ночи, как только повалил снег, заяц вырыл себе неглубокую ямку под кустиком спаржи, свернулся, сжался в комочек и затих. Он был уверен в своей безопасности. Дорога далеко, рядом даже тропы нет, а лиса вряд ли забредет сюда, на этот луг у самой пашни» .

А ось закінчення того ж оповідання

«Снег усиливался. Скоро его навалит столько, что уже трудно будет отличить старые следы от свежих, а там подкрадется ночь, и все тревоги дня исчезнут, растворятся во мраке.
Если бы человек знал, почему заяц свернул, что заставило его так резко и неосмотрительно изменить маршрут, поднял бы он ружье? Ведь и у человека есть свои правила, и рождены они для того, чтобы соблюдать их.
Но ведь заяц… Маленький, серенький, проживший всего лишь три лета, столько испытавший в течение только одного дня, столько сделавший для того, чтобы встретить четвертую весну, затем лето, осень, еще одну зиму…
По кругу… Все – по замкнутому кругу… В том-то и дело, что по замкнутому.
Заяц таки увидел человека. Его выдала варежка, торчавшая из-за борта тулупа. Борт отогнулся, варежка выпала, заяц мгновенно уловил движение впереди себя и увидел человека. И он тотчас, как это всегда делал в подобных случаях, остановился.
Грохнул выстрел…»

Працював редактором багатотиражної газети, проте не лише три, а то й чотири дні на тиждень віддавав Хортиці, я Хортицею жив. Упродовж добрих семи літ я обнишпорив увесь острів, не лишивши незвіданим жодного, найвіддаленішого, найпотаємнішого куточка. Проте вже не в статусі «вольношатающегося», а в ранзі громадського інспектора з охорони природи. Про це розповів у книжці «Я вибираю Хортицю», котру, слідом за «Островом Хортицею» (2001), написав українською і котра стала своєрідним підсумком моїх більш ніж тридцятирічних стосунків із легендарним островом:

«З посвідченням інспектора в кишені та порожньою кобурою на ремені протягом багатьох літ я обходив усі плавні… 1290 днів та 568 ночей мого життя залишилися на Хортиці. Там я пережив трьох директорів заповідника, маю щастя бути сучасником четвертого, добре знаю про їхні широкі повноваження, та з вузькими можливостями обізнаний іще більше. А тому на тлі загального скепсису щодо перспектив бідолашного заповідника у мене є всі підстави бути в цьому плані скептиком-песимістом №1. Проте ним я ніколи не стану. Не можна мені, не маю права, надто вже глибоко затямив, яка печальна доля вготована нації, що втрачає свої святині. Не можна опускати рук, і не лише мені. Як сказав один чудовий російський письменник – світлої пам’яті Олег Куваєв – хтось же повинен курликати…» .

 

Мимохідь відзначалося й таке:

«Боже, які ми короткозорі й необачливі!.. Приходимо у цей світ, через певний проміжок часу покидаємо його, так і не зрозумівши, де ми знаходилися. Аби, як слід, збагнути, нам не вистачає часу, бо займаємося не тим, чим варто займатися. Ми поглинуті виключно собою. Напираючи на вивчення історії, тобто біографії людства, ми, власне, жадібно студіюємо епізоди безконечної вервечки загальнолюдських промахів та невдач. Ми смакуємо сценами насильства і зрад без ніяких просвітлених, повчальних висновків для себе, бо не те, що необачно, а вже наче аж завчено повторюємо все, що творилося до нас, поповнюючи власними вчинками список жахливих недоладностей. А між тим, абсолютно непізнаним, невивченим залишається світ, котрий дав нам притулок. Для майже абсолютної більшості з нас лишається непізнаною будова листка і цілого дерева, поведінка їжака, характер лисиці… Ми не знаходимо часу спізнати неповторну радість маленького відкритття. Ми навіть не здогадуємося, чому гадюці приписано повзати, шуліці літати, зайцеві стрибати, а сомові плавати. Доживаємо до благородної сивини (кому поталанить), живемо далі, і навіть не прагнемо збагнути, навіщо Бог приліпив миші перетинчасті крила, довгі вуха і нагородив її здатністю бачити й літати в абсолютній темряві. Бодай комусь спадало на думку, що витрачати час на осягнення самотужки таїни дивовижного зв’язку між вечірньою і вранішньою росою на траві і наступним погожим днем, набагато цікавіше, приємніше і, нарешті, просто корисніше, аніж безжально убивати його, граючи у карти за столом, обтягнутим зеленим сукном!»

Або ось, уже геть особисте:

«Додому, до комунальної квартири, після відвідин Хортці я завжди повертався добряче вимореним, але щасливішої від мене людини не було тоді, мабуть, в усьому місті. Їдучи трамваєм, тролейбусом чи автобусом, або ж ідучи пішки – у гумових чоботях та з рюкзаком за плечима – в оточенні тисяч непосвячених людей я уявлявся собі власником вражень, яких не було ні в кого. Обмовлюся: почуття зверхності над іншими від того не виникало. То було тихе, чисте, глибоко інтимне, але незбориме і безмежне усвідомлення своєї причетності до справжнього. Впевненість у тім, що недаремно живеш на світі. Я всотував у себе побачене, відчуте й пережите на Хортиці не як самозакоханий егоцентрист, що допався до життєдайного краника і тепер аж захлинається, ковтаючи божественні струмені, підсвідомо в мені жило передчуття, що все те здійснюється з іншою, особливою, високою метою. Деякі з моїх знайомих, більше виказуючи якусь свою дивну досаду, аніж захоплення мною, з удаваним захватом говорили, що я щаслива людина, бо знайшов собі віддушину. Я уважно слухав і рішуче не погоджувався. Проте мовчав. Не люблю я цього слова – «віддушина». Щось у ньому від сирого льоху, в кому сидить на ланцюгу, усіма зацькована, зневірена істота і лише з допомогою соломинки, крізь «віддушину» підтримує у собі слабенький вогник, нікому не потрібного власного животіння. У тому слові відчувається плаксивий натяк на абсурдність людського буття, скарга на особисту невлаштованість, зневага до слабкого і заздрість до сильного. Приписувана мені «хортицька віддушина» – то штучна противага, протиставлення іншому світові, де димлять заводи, деренчать трамваї, ділиться в реакторі атомне ядро. Я ж нічого не протиставляв і не протиставляю. Є об’єктивна реальність, і нічим від неї не затулишся, хіба що – зашморг на шию…Особисто для мене Хортиця була і є вкрай необхідним ДОПОВНЕННЯМ до мого основного життя. А воно ж, оте основне, як би ми не мудрували, як би не філософствували, у всіх у нас там, де трамваї, де заводи і де причаївся абсолютно «мирний атом»… І я б дуже хотів, щоб Хортиця стала таким же доповненням до життя інших людей. Для всіх».

Благодатний був час… Благодатний? Щасливим той час поставав, либонь, в уяві таких, як я, як Гена Літневський, усіх інших, хто вважав, буцімто прикрощі в житті – виняток, а правило – це світле й веселе; що коли ти усміхаєшся, то неодмінно мають усміхатися й тебі і що саме за оту твою усміхненість тебе й цінуватимуть. Ми так спішили радіти – навіть між тридцятьма й сорока, – що не помічали навколо похмурих перекосів, ми орієнтувалися лише на Сонце, а воно ж так яскраво світило! Не тільки для нас, а й для Василя Стуса, для Юрія Литвина, Олекси Тихого, Валерія Марченка, В’ячеслава Чорновола, Надії Світличної, Івана Світличного, Левка Лук’яненка… Ми не відали достеменно, що коїться десь далеко і зовсім близько аж ніяк не через те, що не бажали відати. Давалася взнаки атмосфера провінції, а потім брала своє молодість, яка вщерть заповнювала щирою довірою до всього. Та все ж інколи щось муляло, щось пробивалося – незрозуміле і тривожне, а інакше й бути не могло, бо серце серце чує. 1984 року диявольська компартійна Система вбила правозахисника Олексу Тихого, поета й правозахисника Юрія Литвина, правозахисника й літературознавця Валерія Марченка, 1985-го – видатного поета Василя Стуса. Правозахисникові й публіцистові В’ячеславу Чорноволу дала чотирнадцятирічну відстрочку. Уперше ВСЯ УКРАЇНА почує про своїх страждальців, коли в листопаді 1989-го поет Володимир Шовкошитний організує перевезення останків Тихого, Литвина і Стуса з Пермського непривіття до світлосяйного Києва, де їх урочисто поховають на Байковому кладовищі 19 числа. Шовкошитний організував і здійснив надзвичайно складну експедицію. Як могла віддати большевицька імперія тіла своїх жертв – Українських Патріотів! Не втішаймося, що те сталося на хвилях пєрєстройкі – Вільнюс, Баку і Тбілісі були ще попереду. Київ «запізнювався» на двадцять три роки, за що, либонь, і отримає згодом сповна. Отже, то була ще й небезпечна експедиція. У день прибуття літака з останками загиблих, на площі біля аеропорту «Бориспіль» їх зустрічали сотні патріотів під жовто-блакитними прапорами. Відбулося щось схоже на мітинг. Цитата із книжечки В.Шовкошитного: «Говорили колишні соратники (загиблих, – К.С.), майбутні очільники… Жодного з учасників експедиції, організаторів перепоховання, до слова не запросили…» Видатна акція – з одного боку, а з іншого – дешеві інтриги політичних паразитів: похмуре передвістя того, як саме розвиватиметься далі ВСЕ…
Сміливу, величну акцію здійснив Володимир Шовкошитний із друзями й рідними загиблих страждальців. Про неї і про такі речі взагалі нам слід згадувати якомога частіше, коли набираємо у жменю попіл, щоб посипати собі голову. Болісно переймаючись тим, що у нас не виходить, не забуваймо наші ВИСОКІ вчинки, щоб казати самим собі й усьому світові: ми можемо бути й такими. Власне, може, саме такими ми і є.
Коли ховали мучеників Системи, Гени Літневського поміж нас уже не було – рівно за шість місяців до того він разом із іншим поетом, Васею Моругою, загинув ув автокатастрофі в Румунії. Талановитий, як Стус, глибокий, як Тихий, послідовний, як Литвин і відкритий, як Марченко, він не боровся відкрито з Системою, а тихо чинив їй супротив світлом своєї душі.
Я щасливий, що Гена Літневський стрівся мені 1969 року, і хоча, згодом даруючи Довженкову «Зачаровану Десну» з нагоди мого 30-річчя, він написав: «Старий! Я там був один тост сказав… Не хочу його повторювати. Я тобі багато чим завдячую і шкодую, що не можу завдячувати в більшій мірі», то ще невідомо, хто й кому має завдячувати більшою мірою… Пізніше, даруючи двохтомник Максима Рильського, Геник напише:

Не нам з тобою у Максими лізти,
Але скажу без марних слів і сліз:
«Ти був завжди, ти є максималістом.
І я услід, хоч іноді, а ліз».

А ще згодом, уже глибоко і впевнено відчуваючи себе у словах, і слова в собі, до автографа на своїй першій поетичній збірці долучить оці рядки:

Я тебе не здивую,
усе це тобі вже відоме,
Та плекаю надію, що ти,
як і сам я не раз
Повертався до віршів чиїхось,
немовби додому,
Мов до себе самого
у юні літа повертавсь.

Зайве повторювати, як не вистачає сьогодні цього щирого, відвертого, надійного і сміливого степовика, і єдине, що інколи трішки втішає: я встиг сказати Геннадію Літневському, що він – справжній, ні на кого не схожий український поет. Живому сказав, а не відзначаючи якусь його скорботну дату…



Вечір
Під місяцем –
ні обрію, ні краю…
М’якої сили повні
світ і серце.
Фіалка пахне так,
що аж здається –
прозора тінь від запаху лягає.

Мовчать садів вишневих
темні шати:
до ранку їм
у тихім сні радіти.
А лампи
з вікон дивляться
як діти,
яких не випускають
погуляти.

І коли мало не за три десятки літ, я, розрядки заради, вдаватимуся до римування, яким грішив у молодості слідом за молодшим за мене Літневським, то згадуватиму оті наші давні настрої…


Тим, хто був колись поруч
Роки неначе ворухнулись
і розкуйовдились чуби,
і дишлом вилізло минуле
не на гриби, а на гроби.
І все навколо враз спинилось
на хвильку, на одну лиш мить.
Невже навіялось-приснилось?
А сниться те лиш, що болить…
О скільки барв! А скільки звуків!
А люди!... Всі такі знайомі…
І ночуватимемо вкупі
посеред двору, на соломі.
По вінця змага повнить змогу,
але ніяк не для забави,
бо щедро стелиться дорога --
лише до успіхів і слави.

Здається, слуха вся планета,
як лінотип співа тоненько.
І шепче віршами газета
між Лиходідом і Стешенком.

Не можу пробачити собі, що Олександра Стешенка, тодішнього колегу по його нетривалій роботі в «Комсомольці Запоріжжя», не зміг розгледіти як слід. «Як слід…» М’яко сказано. Я не розумів його так, як розуміти був зобов’язаний. Ми сиділи в одному кабінеті, під номером 512, на п’ятому поверсі Будинку преси, в обідню перерву бавилися пивом, після роботи ввечері дозволяли собі й дещо міцніше; отож, моє ставлення до Сашка здебільшого визначалося тим, що він часто запізнювався на роботу, і з таким же запізненням (та ще й незграбно притамованою неохотою) готував свої газетні матеріали до друку, і не вистачало мені таланту розгледіти, ХТО САМЕ сидить поруч зі мною. Так, я чув, що Олександр Стешенко -- недовчений філолог, член Спілки письменників -- пише вірші, але не переймався, ЯКИМИ САМЕ!

Весну люблю за мускули,
В яких живуть громи!
Ви чуєте, як хруснули
Ключиці у зими!
І крига
кригу
крилами
На берег вигорта,
Зі щучими ікринами
Каміння виверта.
Весну люблю за дерево
З зіницями бруньок.
За молоді артерії
Думок.
За сплески, що на обрії
Роняють журавлі,
За теплу ораторію
Пробудження землі.

… Весну люблю за мускули,
В яких живуть громи!

Не відав тоді я, що мука не написати протягом тижня жодного рядка, то -- пів-муки, можливо, навіть чверть, а справжня мука – написати щось варте уваги, а люди не знають про нього анічогісінько: одні через глухоту свою, інші через небажання знати, а треті просто зумисне відмовчуються.
Незабутній Стех… Уявляю, як глузував він із мене мовчки, яким дрібним і геть несуттєвим видавався я йому зі своїми зауваженнями, а надто коли під чаркою, освідчуючись у своєму коханні до чарівного Острова, не помічав не меншої – а може, й більшої! -- закоханості іншої людини, до того ж, тієї, що сидить поруч із тобою!..
Я знав, ні, я лише чув, що Сашко Стешенко – непоганий поет, проте не виділяв його поміж інших запорізьких поетів. Для мене тоді всі вони -- Микола Лиходід, Анатолій Рекубрацький, Олександр Шостак, Григорій Лютий, Олександр Абліцов, навіть Геннадій Літневський, який хоча й стояв поруч із ними, але своєю якось епізодичною приурбанізованістю трішки відрізнявся, -- видавалися на один копил. Тепер переконаний: те було через поверховість мого сприйняття, через недостатню зацікавленість. А поверховість і недостатність від того, що всі щойно названі поети писали українською. Ось як глибоко завинив я перед рідною мовою: орієнтуючись на повсємєстний общєпонятний, фактично ігнорував своє. Стосовно ж Сашка Стешенка, то перед ним завинив найбільше: готуючи книжку «Стежка на Хортиці» (2004), яку присвятив поетам, у чиїх віршах тою чи іншою мірою присутня тема найбільшого острова на Дніпрі, я геть забув про оцей, не можу навіть висловитися, який саме! -- за незбагненною силою і глибиною проникнення в душу -- вірш…

Мені до тебе хочеться,
Туди, де під автобусом
Прокручується Хортиця
Зеленощоким глобусом.
Мені побачить хочеться
Густу зорю над скелями
І жолудеву Хортицю
з козачками веселими.
Побачити, як горнеться
До тебе хвиля з леготом.
\ Як горнеться
до Хортиці
Дніпро бувалим легінем.
Як над мостом
розслаблені
Вітри шугають з чайками,
Як вибігають яблуні
Мене стрічать дівчатками.
І хочеться, і хочеться –
Зупинки не діждатися –
По дідовій по Хортиці
В автобусі гойдатися.
Славетна земле хортицька –
Вишнева, яблунева ти!
В тобі, мов риба в неводі,
Душа моя тріпочеться.
…Асфальтом сонце котиться,
І пружно під автобусом
Прокручується Хортиця
Зеленощоким глобусом.

Запізніло визрівав я, примірюючись до літературного середовища. Усе ввижалося, якщо не відверто рожевим, то, принаймні, неспростовно світлим. Либонь, давалося взнаки незнищенне з дитинства зачудування і книжкою, і тим, хто її витворив. Звісно, майстер слова був і залишався людиною, але тільки стосовно плоті та крові. Цим його звичайність вичерпувалася, бо далі мені уявлялися особистості й незвичайні, й надзвичайні. У всьому. Геній і лиходійство для мене завжди були речами несумісними. Скільки довелося прочитати похмурих свідчень про непрості взаємини «геніїв-лиходіїв» і «лиходіїв-геніїв», скільки солодких ілюзій розпорошилося через це, скільки болю завдали гіркі одкровення, але я тримався. Навіть екстравагантне зауваження Євгєнія Євтушенко, що «спорт, незважаючи на всі махінації та бруд, взагалі-то значно чистіша річ, аніж література», пояснив позерством, пересиченого загальною увагою до поета. Збагнув УСЕ лише тоді, коли надибав у Володимира Базилевського – у нашого, українського, та ще й степового письменника – таке: «Літературне середовище жорстоке. Часто говоримо про милосердя, про любов до ближнього, виносячи ці поняття за межі професійного кола. Свідомо забуваємо, що письменницька професія одна з найтрагічніших, бо стоїть на аскезі самозречення» .
Довго, ой як довго для мене ці істини залишалися недосяжними! Ніколи не дозволяв ні собі, ні комусь іншому кинути бодай крихітний камінчик у письменницький городець. Бо то – свята, священна територія. А все, либонь, через те, що сумлінно розорюючи газетярську ниву, я ні на що не претендував. Нічого більшого не прагнув. Принаймні, зовні цього не виявляв. Іншими словами, я просто не висувався.
Аж поки не отримав із київського видавництва «Урожай» пропозицію написати книжку про степові заповідники України. Пропозиція була вкрай несподіваною, бо особисто я не вживав у цьому напрямку жодних заходів. Просто досі не знаному мною директорові видавництва Миколі Івановичу Приходьку потрапили на око кілька моїх нарисів у журналах «Україна», «Ранок» та «Наука і суспільство», чоловік, либонь, щось у них побачив і затефонував мені в Запоріжжя: «Пристаєте на пропозицію»? «Так»! – аніскільки не вагаючись, вигукнув я, навіть не обговоривши умов угоди. Власне, яка там угода! Все затулила радісна можливість видати книжку на республіканському рівні – до того ж моєї тематики! – через що збирав я матеріал самотужки, об’їжджаючи власним коштом упродовж трьох своїх літніх тарифних відпусток, усі степові осередки України: Хомутівський степ, Аксканія Нова, Станично-Луганська ділянка, Провальський степ, Стрільцівський степ, Кам’яні Могили, Сумська цілина. Сім неоціненних природних осередків нашої Вітчизни – сім розділів рукопису «Степові острови». Проте змушений був подавати все російською, бо видавці, приголомшені темпами моєї роботи і обсягом зібраного матеріалу, наклад книжки під редакційною назвою «В степи заповедной» визначили в 30000 примірників, пояснюючи тим, що на цій книжці ми зможемо непогано заробити.
А далі… І гадки не мав, що моя книжка (вийшла навесні 1988 року) – перша і єдина в Україні, де представлено всі степові осередки, та ще й так розлого. На додаток – тверда ламінована обкладинка, крейдяний папір і 110 кольорових фотографій, частина яких власного виготовлення! І звідки вже було знати, що з таким виданням треба мерщій розгортати широку пропаганду-рекламу, по-сучасному висловлюючись, усіляко просовувати книжку. Треба наймати критиків-глашатаїв, а самому напролом лізти на радіо й телебачення…
Ось як починається нарис про Асканію Нову:

«У самой дороги, пахнущей гудроном и резиной, неподвижно застыл тонкий, изящный мятлик. Занемела полевая осока. Желтоватые цветы крестовника, только-только появившиеся на свет, с осторожным изумлением смотрели в высокое светло-голубое небо. Свежая, прозрачная даль не качалась и не дрожала. Степь к чему-то прислушивалась.
Голоса жаворонков не мешали ей. Резкий свист сурка тонул в травах, а травы не шевелились. Неуклюже подражая коршуну, кружил над ними грач, как бы пытаясь прикрыть собой хотя бы часть широко раскинувшегося простора, но простор все равно оставался пустым. Было просто и свободно, покойно и торжественно. Степь о чем-то задумалась».

Нікого я не наймав і нікуди не ліз. Отримавши десять чи дванадцять авторських примірників і доволі скромний гонорар, заповзявся вишукувати бліх у своїх «островах»: отут начебто переобтяжив текст «фактажем», отут, схоже, захопився красивостями, а отут занадто патетично. Мовчав. Отож мовчала як літературна, так і публіцистична Україна. Що все це означає, легеньким натяком дав зрозуміти один, значно старший і набагато просунутіший за мене російськомовний запорізький поет: «М-да-а-а, – зронив він заклопотано, гортаючи мою книжку, – с такім ізданієм і в Союз кампазіторов прінімать можно». І так пронизливо, і так недобре глянув на мене… Не відмовив собі в коментарі й газетний колега, автор притчі про снігову кулю, яку котять українські письменники: «Написано наче художньо, але ж це журналістика-публіцистика, до того ж, мова, старий, мова!..»
То подаю ще один уривок із нарису про Хомутівський степ (сьогодні захоплений сепаратистами):

«Знал, что несмотря на ее явную принадлежность к Приазовской возвышенности, степь представляет собой слабоволнистое плато, изрезанное несколькими балочками. Но то, что я увидел, заставило отановиться и замереть. Прежде всего, поразил резкий контраст между «окультуренными» и нетронутыми землями. Никакого постепенного перехода к первозданному, извечному, изначальному – неуемное буйство верб и осокорей, за ними же круто вздымается на холмах, как будто взмывая в небо, степь. Пологие склоны, густо поросшие шалфеем, островки терна и шиповника, одинокие фигурки диких яблонь и груш. Силуэт далекой мельницы и четкая линия на горизонте, неизвестно кем и когда проведенная между фиолетово-бирюзово-зеленым и голубым».

Один примірник «В степи…» подарував російськомовному поетові, другий – керманичеві Запорізького відділення Спілки письменників України і ще один – поетові Миколі Лиходіду. Просто подарував, зі щирої поваги до старших колег, і ні про що жодного не просив. То вони й сумлінно відмовчалися. Що російськомовний поет Міхаїл Рафаїловіч, що літературний керманич Петро Павлович. Навіть бодай усним словом не прохопився жоден. Мовби й не було ні самої книжки, ані факту мого дарування кожному. На це я тоді не звернув особливої уваги, то й не знав, що таким чином отримав перший промовистий урок дивовижної письменницької солідарності. Лише -- української? Детальніше про це трохи пізніше, а зараз подам уривочок із нарису про Стрільцівський степ:

«Я боюсь вспугнуть долгожданные ощущения, а их так много… Кажется, расступаются столетия, тысячелетия, вот сейчас всплывет над травами Солнце, и откроется вдруг изначальный лик Земли.

Это – Степь. Я не могу сказать, кто ее по-настоящему будит. Птицы? Байбаки? Солнце? Когда вы слушаете жаворонка – вы слышите Степь, когда любуетесь фигурками байбаков – вы ее видите, а когда лежите в траве лицом к небу – вы ее чувствуете».

Ні в кого не просив, то нічого й не отримав. Про «кампазіторов» я тоді, грішним ділом, чомусь не подумав, а от до письменників ще не прагнув, тож гадав, що все йде як слід, бо так воно робиться всюди.

А хіба ні?

І раптом – сюрприз! «В степи…» вийшла десь на початку березня, а наприкінці того ж місяця «Запорізька правда» оприлюднила відгук – «Поема про Степ» за підписом «І.Завгородній». Приємно вразив не стільки сам несподіваний факт відгуку, як те, що за псевдонімом ховався поет Микола Лиходід. Сам Хомич – надзвичайно спостережливий і дуже вимогливий! А ще в рецензії простежувалася неабияка обізнаність її автора, стосовно того, що він заповзявся аналізувати, та головне: Лиходід уловив наріжний мотив книжки. Сімома нарисами я намагався створити узагальнений образ Українського Степу, точніше, те, що від нього лишилося, і заголовок Хомичевого відгуку сповіщав, чи вдалося мені це. Цитую Лиходіда:

«Визначення видання як «науково-популярне» не зовсім відповідає істині.
Це – публіцистика.
Місцями – художня проза.
Часом нотатки натураліста.
Деінде репортаж.
Щодо ілюстрації – майстерна фоторозповідь.
Разом – своєрідна поема про Степ. Про Першостеп. Поема – не як жанр, а як сповідь людини перед природою, як спокута за минуле в ім’я майбутнього. Сповідь, написана в теперішньому часі».

Cтисло, навіть скупо, проте глибоко. Згодом, як би там не було, відгуки на мої книжки час від часу все ж з’являтимуться в періодиці, але жоден із рецензентів не підступиться так близько до того, що саме хотів я сказати своїм тим чи отим твором, як це вдалося Миколі Лиходіду .

Диваком (м’яко кажучи) видавався я багатьом із поміркованих. Люди пнуться на стаціонар до Вищої партійної школи або хоча б комсомольської, щоб завести необхідні столичні знайомства, а я за рахунок тарифної відпустки блукаю Україною, визбируючи відомості про вцілі вітряки; колеги-газетярі з усіх усюд прагнуть до ЦК ЛКСМУ чи ЦК КПУ, щоб, відбарабанивши там певний термін, осісти в якомусь журналі, чи видавництві (скільки їх, хто, скориставшись цим путівцем, увійшли в літературу!), а я нишпорю по хортицьких плавнях із фоторушницею. Примітно: ні на що не нарікав і нікому не заздрив, я просто жив, і так жити мені подобалося. Поруч завжди було слово, воно бриніло в мені, власне, всюди – що ж іще потрібно! А постійні звільнення… Не окремі люди за їхнім власним бажанням – відгортала Система руками окремих людей. Щойно, зачудувавшись моїм журналістським досвідом, запорізькі профспілкові діячі погукали очолити їхній обласний тижневик, який на хвилі пєрєстройкі тільки-но відкрився, я назвав його «Выбором», набрав штат співробітників, за півроку зробив найпопулярнішим із місцевих видань, а ще через рік партком облпрофради поставив питання про зміщення мене з посади, бо писали ми не про те. Не вдалося випхати, згодом я пішов сам, опинився в газеті «Запорозька Січі», спочатку першим заступником головного редактора, невдовзі головним, а за кілька літ усе повторилося.

Що за карма переслідувала? Чи не навертало, таким чином, Провидіння до Слова? А навіщо? Що я такого мав сказати людям, якщо, припустимо, ставка й справді робилася на мене? Пояснити не міг, бо все змішалося: слово, до слова, статті, етюди, нариси, оповідання, крісла, вільні хліби, знову крісла… Ну хіба міг відмовитися од посади керівника Національного заповідника «Хортиця»! Знав і відчував, які меди уготовані, але погодився. Сказав сам собі: як би не було, а рік протриматися зумію. А за цей час устигну виклопотати для заповідника Державний акт на право постійного користування всією землею Хортиці та прилеглих до неї островів.

Інколи думаю: либонь, через те й гнали звідусіль, що, опиняючись при посаді, дбав не про особисті вигоди, а про те, що зветься загальною справою. І заважав усім, бо спричиняв збої в Системі. Із «Січі» вилетів не лише, завдяки депутатам-комуністам міської ради. Самозабутньо плекаючи газету, думав, що так само трепетно ставляться до неї і чиновники із міськвиконкому та всіх його підрозділів: аякже – це ж наша рідна газета!.. І раптом дізнаюся, що доблесна «мерія», офіційно й законно утримуючи власну газету (свій орган!), не зовсім офіційно сприяє фінансово ще кільком незалежним міським часописам і одному обласному. Це мене вразило. А добило, коли уточнив, що загальна сума отих «сприянь» значно-значно перевищує місячну суму, яку на законних підставах отримуємо ми! Навіщо те робилося? А щоб звести до мінімуму, а то й зовсім унеможливити з’яву критичних публікацій на сторінках несвоїх видань. А я думав… Який наклад могла б мати газета з гордим іменем «Запорозька Січ» – єдина на всю Україну! – якби всі гроші «на пресу» спрямовувалися лише на неї! Дійсно, знаття примножує скорботу. І не лише в моральному плані. Багато чого я не знав, а коли дізнавався та ще й не погоджувався, то ставав зайвим. Отож, спершу кликали, широко розкривши обійми, та згодом, придивившись пильно, проганяли геть. Бо ота наша система – це не співдружність державницьких людей, що опікуються країною, а зграя хижаків, такий собі общак, який змушує громаду гнути спини на нього. Хіба про земельний акт слід було дбати в першу чергу, зайнявши посаду керівника Хортицького заповідника? Навіщо заповзявся городити на острові всілякі меморіально-туристичні комплекси? Для кого? Для людей? Не сміши! Коли якось натрапив у Ліни Костенко…

Стугнить земля. Ідуть великі юрми.
Ти думав – люди, глянув – барани.
Ти їм на поміч, лицар-недотепа!
Ти їх рятуєш, а вони у крик.
Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе,
Не заважай іти їм на шашлик…

…то без вагань списав усе на абстрактну, відсторонену гіперболу. Проте невдовзі випала нагода розгледіти в цих рядках дещо інше. Неприємне відкриття, надто – що сталося воно через власний досвід.

З отого багато-багато-багатотисячного громадського загалу ніхто й пальцем не поворухне, коли почнуть витурювати із заповідника. А інші помогли б. Оті, яких жменька, але які заправляють усіма й усім, нізащо не залишили б у біді. Вони взагалі навіть не допустили б ніякої біди, якби переконалися, що ти свій. Ставши гендиректором, ти фактично до їхнього ж гурту і прибився, але не збагнув того, не оцінив, тож і зайнявся не тим. Отих людей слід було триматися – впливових і потрібних, прихильність конкретних і живих персон треба було завойовувати, – а не облаштовувати незворушну Хортицю. Власне, а поруч із тобою був тоді бодай хто-небудь? Якщо був, то де він (вони) зараз, коли Хортиця знов опинилася у вирі упослідженості? І чи можливий був узагалі коло тебе хтось щирий і надійний у тій справі, якою ти займався, і за тих обставин, в отих морально-етичних суспільних кооординатах, що панують у країні вже стільки десятиліть? Чи, може, – споконвіку?

Такі меланхолійні роздуми стали відвідувати мене упродовж останніх літ, але то я вже аж занадто забіг наперед. На календарі поки що рік 1990-й, і саме тоді я вперше спитав самого себе: час уже вступати до Спілки письменників чи ні? Що стосується моїх книжок, переважна більшість яких – гола публіцистика, то перешкодою це навряд чи могло стати, оскільки майстрів нехудожнього жанру до Спілки тоді вже приймали. До того ж, моя публіцистика через художнє забарвлення, як багато хто відзначає, не така вже й чиста. Зрештою, «Поздняя тропа» – ото вже начебто справді художня проза.

Не дуже «поздно», коли тобі вже сорок чотири? Аніскільки. Просто з категорії молодих авторів я плавно перекочував у категорію зрілих, тож уперед! До того ж, ондечки кілька років тому прийняли до Спілки двох сімдесятитрьохлітніх неофітів-початківців, а зовсім недавно – одного навіть вісімдесятидвохлітнього. Пізніше ти запитаєш сам себе: і навіщо воно їм?

Відповіді не знайдеш. Ні в ситуації, що склалася в самій Спілці письменників, ні в енциклопедіях, ні в медичних довідниках. Рідкісний вид захвор… захоплення. Ще не досліджений і не вивчений. Як незбагненним для мене залишається протиставлення художньої прози публіцистиці, не на користь останній, звісно ж. Що вище й вишуканіше? Безглузда дилема, оскільки маємо два роди літератури. АБСОЛЮТНО РІВНОЗНАЧНІ І РІВНОПРАВНІ.. Головне – як написано. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що куди приємніше (і корисніше!) читати ось це, начебто невибагливе, але проникливе, либонь, мало кому відомого Леоніда Капелюшного: «Куди могла повести Україну партійно-радянська та кадебешна номенклатура? Студентська революція на граніті, тепер забута й незрозуміла до кінця, була не просто вибуховим протестом проти прем’єра Масола. Молодь, яка завжди радикальна і має гостру, ще не притуплену життєвим угодовством інтуїцію, бунтувала проти старої гвардії, вимагала очищення й покаяння, у повітрі кружляло, як осінній лист у безвітря, слово люстрація. Проте українське суспільство не хотіло це слово чути й розуміти. А номенклатура, в руках якої лишилися усі важелі влади, поготів не збиралися чинити самогубство. Таким чином, доля нації опинилася в руках кучм, масолів, фокіних, морозів, плющів, щербанів, боделанів, кравченків і так далі»… Дійсно, значно ближча така приземлена публіцистика, ніж піднесена художня проза та ще й Шевченківського лауреата (обійдемося без прізвища): «Тут же, за спиною в постового, він шубовснув у кропиву за парканом; у запилюжених бур’янах сторожко присів, очікуючи, що станеться з папірцем далі. Міліціонер, як здалося, занадто довго читав крихітний текст, нарешті листок зосереджено зім’яв, а далі порвав на стрічки. Жбурнув все це на землю, пішов геть. Хлопець озирнувся: вулиця залишалася порожньою. Стрімко, ніби степовий кібець, він вискочив з-за паркану, похапцем зібрав клапті паперу в кишеню і побіг з підозрілого місця (може, міліціонерові чогось заманеться повернутися?)»

Отож, волію мати під рукою худеньку, але міцну збірку пристрасної, соковитої публіцистики, аніж пісну й глевку, але претензійну художню трилогію на півтори тисячі сторінок. Та воно й для книжкової полиці легше.

1990 року гурт запорізьких літераторів рекомендував мене до Спілки письменників України. Пліч-о-пліч зі мною з двома крихітними поетичними збірочками крокував Олександр Абліцов, який невдовзі отримав членський квиток. Під номером 02132 (ото нас стільки – інженерів людських душ?) такий же квиток дістався й мені, але у графі «дата прийому до НСПУ» значиться: «26.03.2003 р». Ото так довго – майже тринадцять літ! – проходив я «курс молодого… письменника»? Чи то – помилка?

Ніяких курсів і жодних помилок.

Після того як отримав квиток Абліцов, я запитав у тодішнього запорізького письменницького керманича: «А де ж мій?» Керманич знічено знизав плечима: «Нічого не розумію… Комісія в Києві тебе, як мені відомо, прийняла… Не хвилюйся, я розберуся».

Як він розбирався, не знаю, бо з питаннями не набридав, чекав, що чоловік сам скаже. А він усе не казав і не казав. Уже й рік минув після того, як пообіцяв розібратися, – не каже; уже й другий сплив, – мовчить. І тоді я несміливо нагадав про себе. «Розберуся, – сказав усе той же, незмінний з дня заснування обласної письменницької організації, керманич, – то щось у Києві хімічать». Інший на моєму місці мерщій подався б до Києва з’ясовувати, які ще там елементи з відомої таблиці застосовують проти мене, але в столицю їхати навіть не думав: сказав керманич, що «розбереться», то чого ж рипатися!

Спливло шість чи навіть сім літ. За цей час я встиг побувати в Києві з причин, що не стосувалися письменництва, кілька разів, тож якось і до Спілки заглянув, на Банкову, 2.

І там мені сказали: «Жодних документів на тебе із Запоріжжя не надходило».

Як?

А отак!

Гадаєте, предводитель запорізького письменництва знітився, коли я йому все передав? Аніскільки. Мало того, він обурився! Ще й розгнівався щиро-щиро, вигукнувши: «Що вони там у тому Києві мудрять! Усе я давно одіслав. Загубили десь, то нехай нишпорять у своїх шухлядах».

Так я й поглядав упродовж іще цілих п’яти літ: то в бік Києа, де повторювали, що «жодних документів на мене не надходило», то в бік запорізького літкерманича, котрий незворушно твердив, що «документи я одіслав». Либонь, усе могло б з’ясуватися найкращим чином, аби я звів обидві сторони в одному місці і в один час, та хіба до снаги було таке здійснити! Зрештою, хіба те було б моральним із мого боку? І вже лише аж року 2002-го, коли офіційно звернувся до тодішнього заступника голови Національної Спілки письменників України Олеся Лупія, той прямо сказав, що Запоріжжя все ж таки ніяких документів на мене не надсилало! Водночас додав: «Вас давно вже слід приймати, тож не гайте часу на пошуки того, що загубилося в Запоріжжі, пишіть нову заяву, і ми вас приймемо без зволікань».

І прийняли, номер квитка я вже називав і дату вступу теж.

Цілком можливе пересічне, міщанське, жлобське і т.д. запитання: що дало мені членство в НСПУ? Насамперед, глибоке моральне задоволення. Окрім того… Ще одне, аж ніяк не мілке моральне задоволення. А на додаток… Ще кілька такого ж гатунку моральних задоволень. Та – десятиденне перебування в Будинку творчості в Коктебелі восени 2008 року. А ще можна начебто поправити здоров’я у спеціальній письменницькій поліклініці, проте в Запоріжжі такої нема, їхати аж до Києва, щоб там за пільговою ціною та ще й із граничною увагою й повагою до тебе вирвали зуба чи поставили клізму… І все ж один пункт із того Статуту має зміцнювати дух майстрів красного слова: «Основною метою діяльності НСПУ є сприяння професійній діяльності письменників України, захист їхніх авторських та громадянських прав; відстоювання честі, гідності, доброго імені літератора, охорона його творчих і соціальних інтересів, його творчої спадщини у державних органах, громадських організаціях, а також у судах; боротьба з утисками творчої свободи письменників, проти переслідування їх за політичні, національні, релігійні переконання, за дотримання тих чи інших творчих, естетичних принципів». Не знаю, що і як було і є в інших «очленених» побратимів по перу, а от дечим із власного досвіду з цього приводу охоче поділюся. Тільки трохи пізніше.

А зараз без жодних претензій до нинішньої суспільної ваги НСПУ, скажу, як вона (щоправда, без визначення «Національна») котирувалася за совіцьких часів.

Усі пільги, якими користувалися члени СПУ тоді, перераховувати не буду, назву три, на мій погляд, якщо й не головні, то вельми істотні. Перша: штатний письменник мав право на додаткову житлову площу (для робочого кабінету); друга: значні переваги при нарахуванні гонорару за видання книжки. Скажімо, якщо рядовий автор отримував від дев’яноста до ста двадцяти рублів за один друкований аркуш (двадцять дві машинописних сторінки рукопису), то прийнятий до спілки – від ста п’ятдесяти і вище, здається, десь до п’́ятисот рублів (у залежності від рівня видавництва). Третє: член СПУ міг ніде не працювати, і його не лише не притягали до відповідальності за неробство, а й нараховували трудовий стаж! А на що ж жити? Офіційний радянський письменник забезпезпечувався тим, що сьогодні назвали б мінімальним прожитковим мінімумом: він упродовж року міг здійснити сто публічних виступів. Кожен виступ, який ретельно фіксувався відповідною офіційною путівкою, -- п’ятнадцять рублів. Множимо п’ятнадцять на сто… Тисяча п’ятсот. Ділимо тисячу п’ятсот на дванадцять місяців… Сто двадцять п’ять. Тобто – сто двадцять п’ять рублів. З огляду на те, що рядовий робітник, працюючи на підприємтві (!) тоді в середньому отримував сто десять-сто п’ятдесят рублів, --це вельми і вельми!.. А ще ж гонорари за газетні та журнальні публікації, за видання своїх книжок, зрештою, можна було додатково влаштуватися десь на будь-яку роботу. Звісно, сто виступів на рік – це не так і мало, і виконати цю норму було не так і просто. Отож, при кожному обласному відділенні СПУ на офіційній ставці працювала людина, яка й займалася організацією письменницьких виступів. Залишалося… Що? Правильно, – не спати. І хто не спав понад норму, той почувався непогано.

Нинішній повноправний член Національної спілки письменників України – якщо він ніде не працює й не обіймає якусь відповідальну посаду в керівництві НСПУ – голий, як церковна миша. Та ще й незахищений з усіх боків. Значно обізнаніший Володимир Базилевський висловлюється прозоріше: «Письменицька Спілка не здатна виконувати своє пряме призначення – бути опорою письменнику у його тяжкій виснажливій праці. Вона стала джерелом маніпуляцій для утримування чи й збагачення спілчанських чиновників». Смілива думка, через що трохи далі спробую не лише підкріпити її фактами, а й назвати дещо з причин.

Але я знову забіг наперед. Стосовно захищеності, звісно. Розгортається квітень 2004 року, отож, на радощах сам себе не тямлю: це ж треба, майже одночасно у мене вийшли дві книжки, а третя готується до друку! Хто цей звитяжний видавець? Хто він – казковий меценат-спонсор? Оскільки питанням, де взяти гроші на видання книжки, болісно переймається 99 відсотків українських письменників з першого й до сьогоднішнього дня набуття нашою країною незалежності, то залюбки поділюся власним досвідом. Почалося з того, що звернувся якось до голови правління відкритого акціонерного товариства «Запоріжабразив», патріотично налаштованого Анатолія Берези, з проханням профінансувати видання збірки краєзнавчих нарисів «Тени забытых городов». Анатолій Валентинович, не зволікаючи, пішов назустріч. Книжку я швидко видав, невдовзі продав, гроші не програв у карти, не пропив і не проїв, а вклав у видання наступної книжки. Згодом продав і її, виручку не пропив і не… Словом, так і пішло. Лише збірку новел «Дев’ять молитов у серпні» видав на кошті спеціально виділені запорізьким письменникам рідною облдержадміністрацією, та роман «Бентежна Хортиця» дофінансував небідний англієць українського походження Пилип Миколайович Тараненко, а так усе – власним коштом, в основу якого лягло відповідне сприяння «Запоріжабразиву». Просто? Коли про це розповідаєш, то – напрочуд.

Приблизно так було і в квітні 2004-го. Роман-осягнення «Я обираю Хортицю» виданий на власні заощадження, а «Віщий Степ»… На той час, упродовж уже кількох літ, я успішно співробітничав із місцевою приватною видавничою фірмою «Поліграф»; макети своїх книжок – обсяг, шрифт, підбір ілюстрацій та їхнє розташування, обкладинка – до подробиць готував сам (усе це я разом із досвідченим комп’ютерником і зараз роблю сам, а до видавництва віддаю у флешці вже до друку). Отож, і змакетований «Віщий Степ» знайомому комп’ютерникові залишалося втілити в життя механічно й передати видавцям у флешці. Домовленостей із видавництвом я дотримувася чітко, платив учасно, відгуки в Запоріжжі були схвальні, через що власник фірми, педантичний і обережний Валерій Пістунов, пройнявся до мене довірою. Отож, коли закінчив верстку художньо-публіцистичної книжки про археологічні дослідження на півдні України впродовж 1967-2002 років, то Валерій Іванович, прочитавши текст ув електронному варіанті, охоче згодився повністю профінансувати видання. Не без впливу поетичної збірки багаторічного учасника археологічних розкопок Леоніда Череватенка «Скіфський степ» свою книжку я назвав «Віщим Степом» , і ми розраховували на неабиякий успіх.

Ось фрагмент із книжки:

«Те, що кургани скіфів грабували їхні умовні спадкоємці – сармати – і ті, хто пізніше прагнув господарювати в Степу, – цілком зрозуміло. Поглумитися над священними реліквіями інородців, загарбати їх за тих буремних часів, вважалося мало не справою честі, доблесті і геройства. А от коли свої грабують (вважай – паплюжать) своє …
Власне, що ми знаємо про ті незбагенно далекі часи… Чи вдасться нам довідатися, якого саме ступеня противаги набирали вже тоді Добро і Зло? Що вже тоді виводилося на чільне місце у круговерті людських взаємин – Доброчестя чи жалюгіднне бажання вижити, вижити будь-якою ціною?

До речі, грабували кургани і протягом набагато пізніших, ближчих до нас часів, зокрема, у ХVІІІ столітті. Грабували жорстоко, цинічно. Багато пам’яток минулого через те втрачені назавжди. Та найприкріші враження викликають ті, перші злодійські напади. За античної доби. Щось виклично жахливе, непростиме ніколи і ні за яких обставин бринить у тих бузувірських діяннях, коли святотатство чинили сучасники. Коли свої ганьбили, принижували своїх. Мабуть, саме отакими підступними канальцями-струмочками просочується крізь тисячоліття Зло. З минулого у сьогодні. До нас. Про що ж воно натякає нам своєю присутністю? Про те, що ми його й досі не змогли позбутися, чи, не приведи, Господи, про свою незнищенність узагалі, а отож – про свою доцільність у нашому бутті? Скажімо, як вічна (і необхідна?) противага Добру…»

Пістунову дуже сподобався текст, з багатьма його уривками ми ознайомили комп’ютерників і друкарів, щоб люди, довідавшись, із чим саме випало працювати, подбали, аби зовнішній вигляд книжки відповідав її змістові. Словом, зусиль доклали чимало, тож і вийшло непогано. Принаймні, зовні: збільшений формат, суперобкладинка, крейдяний папір, більше двохсот ілюстрацій – фото й малюнки, із яких половина кольорові.

Основу тексту склали мої газетні й журнальні нариси та репортажі з місця археологічних розкопок упродовж 1975-2000 років, тож за достовірність фактів я був спокійний: археологи читали мої матеріали ще в періодиці, і при підготовці книжки усі зауваження я врахував.
Ще уривок:

«Що нас, інколи так нестримно, тягне зазирнути в минуле? Не лише в добу «босоногого дитинства», а далі, набагато-набагато глибше… Нас ніби кличе до себе ота магічна «висхідна точка», коли на світі все ще тільки починалося. Коли – ще жодного злочину, жодної наглої смерті. Ні обману, ні підлості, ні насильства. Зазираючи в минуле, ми підсвідомо начебто воліємо почати все СПОЧАТКУ. Щоб розвивалося усе лише по правді і лише по совісті. Либонь, на отій хвилі вабить нас до себе і «лоно природи», аби в оточенні лише дерев і трав ми змогли відчути світ визначально чистим і світлим. Таким, яким створив його Усевишній, і, яким він міг би залишатися завжди. Прагнучи бодай інколи побувати на самотині, кожна жінка підсвідомо відчуває себе Євою, а чоловік – Адамом, коли начебто з’являється шанс дати початок людству так, щоб воно ніколи не зазнавало ані мук, ані страждань.

Я давно вже не благоговію перед далеким минулим, а от невикористаний ним шанс безмежних можливостей Добра і Творення не залишає мене байдужим. Коли ми його втратили? На догоду чому?»

Повторюю: і я, й Пістунов розраховували на успіх, через що й наклад книжки був відповідний – 2000 примірників. Усе – за кошти видавця. У вигляді гонорару я отримував 50 примірників, мені цього вистачало: головне, що книжка вийшла.
Оскільки видавець мав повернути собі кошти, витрачені на видання «Степу» (а також дещо й заробити), то слід негайно розгортати пропагандистсько-рекламно-презентаційний процес. Звідки почнемо? Звісно, зі столиці! Отож, у другій половині квітня їду до Києва.
Кілька днів сиджу на телефоні: дзвоню знайомим і не зовсім знайомим письменникам, науковцям, краєзнавцям. 23 квітня – презентація в Будинку письменників НСПУ. Конференц-зала на другому поверсі за кількістю стільців розрахована десь осіб на вісімдесят із гаком, а нас десь під 17 годину зійшлося близько сотні. Разом із додатковими стільцями до зали вносять пачки «Віщого Степу» – Валерій Пістунов щойно привіз легковиком із Запоріжжя, як кажуть, прямо від друкарського верстата. Тремтячими від хвилювання руками розриваю пачки, і кілька десятків примірників книжки відразу розлітаються по залу. Пожвавлення, вигуки захоплення, бо книжка зовні виглядає доволі солідно. Тодішній голова НСПУ, а за сумісництвом ще й народний депутат Володимир Яворівський, присів на стілець, уважно гортає книжку… За якусь хвилину схоплюється, рвучко підходить до мене:

– Костю, – мовить збуджено, – давай передамо кілька примірників Віктору Ющенку! (Віктор Андрійович тоді саме намірявся в гаранти).
Я не проти, але неймовірно жаль книжки. По-перше, сумнівно, що месія знайде час, аби прочитати її; по-друге, книжок привезли небагато, а людей ондечки скільки! Є й по-третє: єйфорія єйфорією, та не слід забувати, що видавець прибув до Києва власним коштом, тим же робом видав він і мій «Степ», отож, не завадило б книжку не дарувати, а продавати. Хіба в надії нації не знайдеться серед кишенькових гривень якоїсь сотні-півтори! Га, Володимире Олександровичу?

Звісно, пан Яворівський про це не думає, тож я йому нічого такого й не кажу, натомість брешу найнахабнішим чином:

– Володю, Ющенку я вже передав три примірники…

«Володя» якось так дивно на мене глянув, щось зважив, буркнув «ну, добре» і знову присів разом зі «Степом» на стілець.
Кинулися невдовзі з дружиною збирати книжки, і сімох примірників не дорахувалися…

Та хіба це важливо? Хіба це варто того, що в головному письменницькому будинку України, за кільканадцять кроків від президентської резиденції, вперше зібрався цвіт вітчизняної археології! Що серед присутніх були вдова незабутнього Бориса Мозолевського, родичі легендарного Василя Бідзілі (на жаль, помер за два роки перед тим), і знову ж таки – учасники Запорізької археологічної експедиції Інституту археології АН УРСР (згодом НАН України) усіх поколінь!

Які були виступи! Яка атмосфера була в залі! Як уміло диригував і виступами, і атмосферою ведучий Василь Федина (колишній диктор Запорізького обласного радіо)! Багаторічний керівник експедиції, завідувач відділу енеоліту-бронзи Інституту археології НАН України доктор історичних наук професор Віталій Отрощенко тоді сказав:

– «Віщий Степ» по праву можна вважати унікальною книжкою вже через те, що авторові вдалося показати нашу роботу з усіх боків; вперше, з подання письменника-журналіста, я побачив археологію в контексті життя всього суспільства. Радісно відчувати, що наш український Степ став на лише тлом для розповіді, подекуди він виступає у статусі головного героя! А ще у книжці представлена рекордна кількість фотознімків різних курганів.

Неодноразовий керівник експедиції, старший науковий працівник відділу археології раннього залізного віку Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук Юрій Болтрик:

– Нарешті український читач отримав першу книжку про археологічні дослідження не в стилі сухих наукових звітів, а у формі жвавої, послідовної та яскравої розповіді.

Науковий співробітник Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки імені В.І.Вернадського, кандидат історичних наук Світлана Ляшко:

– «Віщий Степ» – це не просто чвертьвіковий захоплюючий літопис однієї експедиції, а своєрідна галерея людських характерів і доль. Спасибі автору, що назвав усіх, дотичних до складних і відповідальних досліджень у Причорномоському степу впродовж останніх десятиліть.

Лунали й інші виступи, і всі бажали книжці легкого й короткого шляху до читача. Звісно, мені було приємно, а Валерій Пістунов та двоє його помічників із бейджиками на піджаках просто тріумфували, і я дуже радів за них, бо, працюючи над книжкою, хлопці справді добре постаралися.

Словом, блискучим був початок. Таким же, за логікою розгортання подій, мало бути й продовження, проте…
…ми поверталися в Запоріжжя…

До Запоріжжя ми поверталися, визначення якого «козацька столиця» звучить, як знущання над світлою пам’яттю січових лицарів.

Наголос-1972
Цей автор тричі глибоко його вражав. Уперше, коли в шостому класі довелося вчити напам’ять:

Кто же вас гонит: судьбы ли решение?
Зависть ли тайная? злоба ль открытая?
Или на вас тяготит преступление?
Или друзей клевета ядовитая?

Усе начебто зрозуміло, але хіба можуть зводити наклеп друзі? Як це? У кого ж тоді просити допомоги, на кого ж тоді спиратися?
Пояснити дванадцятирічному підліткові ніхто тоді не зміг.
Удруге був уражений, коли за три роки стрів:
«Вчера я приехал в Пятигорск, нанял квартиру на краю города, на самом высоком месте, у подошвы Машука…»
Простота слів, невибагливість і прозорість фрази, за якими навіч розгорталася велична панорама, зачарували, і дев’ятнадцять рядків надзвичайно поетичної прози закарбувалися в пам’яті відразу. А весь роман він тоді не прочитав, а благоговійно промацав серцем кожне його слово. Здавалося, що збагнув усе...
…а за десять літ розкрив і наче побачив уперше. Ні, все було знайомим -- слова, абзаци, назви розділів, імена персонажів, але звучало воно по-новому -- проникливіше, глибше:
«А что такое счастье? Насыщенная гордость. Если б я почитал себя лучше, могущественнее всех на свете, я был бы счастлив; если б все меня любили, я в себе нашел бы бесконечные источники любви».
Від слова до слова, від рядка до рядка просувався неквапом, і не в читальній залі бібліотеки сидячи, а в студентській кімнаті, при настільній лампі, коли поруч нікого не було:
«Зло порождает зло; первое страдание дает понятие о удовольствии мучить другого; идея зла не может войти в голову человека без того, чтоб он не захотел приложить ее к действительности: идеи – создания органические, сказал кто-то: их рождение дает уже не форму, и эта форма есть действие; тот, в чьей голове родилось больше идей, тот больше других действует; от этого гений, прикованный к чиновничьему столу, должен умереть или сойти с ума, точно так же, как человек с могучим телосложением, при сидячей жизни и скромном поведении, умирает от апоплексического удара».
Устиг дочитати все, відразу зароїлися думки, так хотілося поділитися ними з кимось, але... Невдовзі повернулися з танців хлопці – веселі, збуджені – хіба їм зараз до високих матерій!
Наступного дня поїхав на Хортицю. І там, неподалік озера, під старим в’язом прочитав іще раз те, що так схвилювало його вчора, потім читав далі й далі:
«В первой молодости моей я был мечтателем; я любил ласкать попеременно то мрачные, то радужные образы, которые рисовало мне беспокойное и жадное воображение. Но что от этого осталось? Одна усталость, как после ночной битвы с привидением, и смутное воспоминание, исполненное сожалений. В этой напрасной борьбе я истощал и жар души, и постоянство воли, небходимое для действительной жизни; я вступил в эту жизнь, пережив ее уже мысленно, и мне стало скучно и гадко, как тому, кто читает дурное подражание давно ему известной книге».
Закінчивши роман, довго ходив між деревами і так боявся, аби ніхто не трапився на шляху, бо щось там у його душі ще не з’ясувалося, ще не вляглося, отож стороннє око могло завадити. На щастя, нікого він не стрів, аж поки, стоптавши добрий шмат плавнів, опинився біля пристані. Поки ходив, час від часу навідувалася думка про те, що автору рядків, коли той їх писав, було стільки ж літ, скільки зараз йому, і він дивувався, як його далекий ровесник міг перейматися таким, а водночас і чітко все сформулювати! Бо сам досі навіть не замислювався над вичитаним щойно, бо воно ще не було пережитим, а отже й -- звіданим.
Чого ж тоді так вразило, так глибоко запало в душу?
Біля пристані вже зібралося десятків зо два людей, у когось із магнітофона, захованого в рюкзаку, одна за одною вихоплювалися крикливі пісні, проте, навдивовижу, його вони не дратували. Мало того, і чекаючи катера, і переправляючись через Дніпро, і прошкуючи від річкового вокзалу до студенського гуртожитку, він почувався невимовно врівноваженим, якимось наповненим, а ще… несподівано терпимим до всього й до всіх. Йому наче відкрилося таке, про що із сотень, навіть із тисяч, десятків тисяч невідомим було нікому; хіба що із ста тисяч знали про те кілька чоловік, а з мільйона – не більше сотні. Проте гординя його через таку винятковість не розпирала, а з новим відчуттям, яке раптом охопило, ще варто було розібратися.

Продовження наших рекламних заходів удома ознаменувалося тим, що презентація «Віщого Степу» в Запорізькій обласній універсальній бібліотеці, імені все ще Максима Горького зібрала аж шістдесят осіб. Це при тому, що добре попрацювали бібліотечні організатори, що три дні просидів на телефоні я, що про успішний наш захід у Києві одразу сповістили місцеві ЗМІ…
Кажу про це з подробицями, бо намагаюся проникнути в «секрети» підступної технології стримування (якщо не бойкоту!) української книжки на упослідженій нашій периферії і в «славному місті за порогами», зокрема.
Отож… Раніше, до 1991 року, клопоти і щодо видання, і щодо поширення книжок брала на себе держава. Робилося це просто: видавши книжку державним коштом, значну частину накладу відразу розсилали по всіх-усіх бібліотеках – від обласної до сільської – решта йшла уроздріб. Звісно, далеко не кожна книжка претендувала на шедевр, отож, не кожна знаходила свого покупця-читача через систему торгівлі, але – головне!– видання ОБОВ’ЯЗКОВО потрапляло до всіх бібліотек. Тобто практично будь-яку книжку, накладом у середньому 15-30 тисяч примірників, що з’являлася на світ, так би мовити у централізованому порядку, можна було знайти що в Києві, що в Скадовську, що в закарпатській Лозищині, що в донецькому Гульовому.
Доля ж сучасної української книжки вельми драматична. За деякими епізодами вона навіть трагічна. Аби переконатися, що я не перебільшую, досить назвати середній розмір накладу книжок: 1000 примірників. Є й 2000, 5000, але це, переважно, – перевидання творів наших класиків, частіше ж цифра 1000 має тенденцію до зменшення: 500, 300, навіть 200 і 100 примірників.Чи варто наголошувати, який це мізер, яке жалюгіддя! Яка це ганьба і приниження для одного з найчисленніших народів Європи!
Звісно, трапляються й книжки-рекордсмени (за накладом), але із них не всі – далеко не всі! – відзначаються належним літературним рівнем. Переважно ж то – широко й уміло(!) розрекламований і зовні розцяцькований белетристичний мотлох, «книжки», в яких навіть розділові знаки не всюди стоять на своїх місцях. Але наш «піпл» усе «хаває». І після такої «трапези» спробуйте запропонувати йому щось дійсно варте уваги і гідне його… шлунка…
У країні склалася ситуація, коли, як це не парадоксально, гарну книжку легше написати, значно важче знайти гроші на її видання, і вже майже неможливо розповсюдити вчасно і належним чином. Бо держава як повернулася спиною до УКРАЇНСЬКОЇ КНИЖКИ, так і не збирається міняти позу. Розумію, що Америки не відкриваю, просто кажу до слова. Важка, нестерпно тяжка доля сучасної української книжки, а значить – УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА! І тут варто обмовитися: якщо стосовно столичних видань певні зрушення спостерігаються, то на периферії, чи пак, у провінції – майже безнадія.
З настанням незалежності, українська книжка стала ледь не першою жертвою так званих ринкових відносин. Благодатним степовими, лісостеповими й лісовими просторами почала стрімко розповзатися пошесть приватизації; лише рука людини несповна розуму чи відвертого злодія могла кинути їй на поталу систему видання вітчизняних книжок, нібито, відпускаючи у «вільне плавання», фактично ж жбурляючи її в неконтрольовану безодню захланності й зажерливості. Необачність? Колись я схилявся до цієї думки, а нині заперечую ка-те-го-рич-но. Все стало наслідком спланованої акції в Кремлі за мовчазного невтручання наших рідних високопосадовців. Почалося відразу за президенства Леоніда Макаровича, небувалих розмірів досягло за Леоніда Даниловича, розкошувало за Віктора Андрійовича, підбило трагічні підсумки та досягло кінцевої руйнівної фази за Віктора Федоровича. Зміниться становище на краще за Петра Олексійовича? Особисто мене з цього приводу беруть великі сумніви.
Не можна було кидати рідну книжку напризволяще!
Національно ще як слід не усвідомлена, етнічно нестійка, фактично ще бездержавна держава, Україна не повинна була, заради свого збереження, заради розвитку й могутності кидати книговидавництво на відкуп жорстокому, космополітичному ринку, бо вітчизняна книжка, Рідне Слово – це товар не лише гуманітарного, а й украй важливого стратегічного характеру і значення. Держава ще тривалий час повинна була залишати книжкову справу за собою. Ні, не для «услади борзописцєв», а заради свого збереження і зміцнення, і про це далі скажу докладніше.
Саме держава повинна фінансувати видання (даруйте за канцеляризми) державостверджувального, державотворчого спрямування: насамперед художні твори історичної, патріотичної тематики, такого ж змісту публіцистичні розвідки тощо. Хто визначатиме саме такий характер і зміст рукописів? Спеціальні експертні групи відомих письменників, критиків, літературознавців. До речі, за донезалежних часів видавництва приймали до друку лише рукописи з кількома обов’язковими грунтовними рецензіями знаних фахівців, які або ж рекомендували твори претендентів до видання, або ж рішуче відхиляли. А тепер? Будь-яке видавництво (а їх стільки розплодилося!) з розкритими обіймами готове взяти до друку від будь-кого і будь-що, аби лиш заплатили. Класичним у цьому відношенні є діяльність, вельми успішного харківського видавництва «Фоліо». На стадії реєстрації, обіцяючи у своїх статутних документах видавати і пропагувати саме українську книжку, ця структура піддала сумніву, що робитиме вона все саме так, уже однією своєю назвою. Що то воно є фоліо? Із яких забугрівських далей прителіпалося? А ще ж є в нас усілякі «аверси», «ваклери», «віва-принти», «грані-т», «дж.дж.», «нью-тайми», «одекси плюси», «прайми» та всілякі інші «хайми»… І як розрадливо, водночас і ВЕЛИЧНО (хоча й самотньо…) виглядають на щойно наведеному словотлі «Пороги», «Рута», «Оберіг», «Смолоскип», «Ярославів Вал», «Скіф», «Український пріорітет»! Але вони в меншості. Є серед них і «Хортиця», але вона у Львові, у той час як у «славному козацькому» місті її представляє якийсь загадковий «ЛІПС»…
Та повернімося до «Фоліо». Лише в першому півріччі 2014 року це видавництво випустило у світ 273 книжки. 68 (що складає 125 957 примірників) із них – українською (державною!) мовою, а 205 (489 188 примірників) – російською. Ось як просто, яскраво й дохідливло прокоментував цю дивовижу автор публікації в «Літературній Україні» Сергій Борщевський: «…йдеться про 2014 рік, який триває під знаком агресії Росії. Агресії, яку понад 80% населення цієї країни схвалює. І якщо свідомі громадяни бойкотують російські товари, то книга – це теж товар. І при цьому особливий, бо за нею – мова, світосприйняття, зрештою, запрошення в «русскій мір» .
Приголомшливий парадокс: українському поетові, перекладачеві, лауреатові премій імені І.Кошелівця та М.Рильського, Надзвичайному і Повноважному Посланникові (перебував на дипломатичній службі впродовж 1994-2007 років) це зрозуміло і болить, а українським високопосадовцям, починаючи з президента і прем’єр-міністра… Знають вони про цей кричущий факт із, до речі, безлічі йому подібних?
Як готують у «Фоліо» (деякі?) видання, можна судити зі свідчення того ж Борщевського: «Я знав, що «Фоліо» зловживає, так би мовити, «перекладами» з перекладів, коли в основу береться не оригінальний текст, а російське видання …Втім, наскільки я розумію, їм (видавцям із «Фоліо», звісно, – К.С.) байдуже, чий переклад це буде – Лукаша, мій чи такого собі Олексія Кононенка, котрий з іспанської взагалі-то не перекладає, бо мови не знає, а отже, в даному випадку не посоромився «перекласти» з російської».
Тобто були б гроші. Ринок? Ним тут навіть не пахне. Це – відверта профанація, у затінку якої звила собі зручне і надійне кубелечко «п’ята колона», вправно і дбайливо диригована Кремлем. А українські автори? Переважна-переважна більшість із них не має коштів на видання своїх творів. На російськомовні ж знаходяться.

Як тут не згадати про рідну державу, і вкотре не дорікнути їй!

Нахабна анексія Криму, бойня в Донбасі – це результат нищення вітчизняного духовного простору, гвалтування Українського Слова, розмивання українського в душах громадян України. Московська агресія готувалася довго й методично, і першочерговим у тій підготовці є не виготовлення танків, бетеерів. «градів» та бойових літаків, а ЕКСПАНСІЯ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ в Україні. І вже, коли на значній території нашої бідолашної Вітчизни, не стримувані ніякими застереженнями, не кажучи про прямі податки, всілякі «Комсомолки», «АиФы», «Известия» та іже з ними сукупно з махровою московсько-моксельською белетристичною попсою підготували відповідний грунт, посунули з південного сходу «визволителі» на «бетеерах», «беемпе» і тих же танках.

Не пішов як слід «Віщий Степ» у Запоріжжі. Після презентації в обласній бібліотеці та повідомлень у пресі, кілька разів телефонували мені, запитуючи, де можна придбати книжку, на тому невдовзі все й затихло. На що розраховували ми з видавцем? Звісно, не на державу! Але я телефонував, звертався письмово до структур, які опікуються міською та обласною освітою, культурою, особисто відвідав низку вишів та інститут післядипломної освіти вчителів. Всюди залишав прес-релізи, у відповідь – мовчання. Почалося воно з того, що на презентацію в обласну бібліотеку не прийшов ніхто ні з «освіти», ні з «культури», ні з означеного інституту…
Теоретично ж усе уявлялося нам янайпростішим: міські та обласні освітянські та культурні відомства, викликаючи вчителів та «культармійців» на свої семінари, запрошують на них і нас – автора «Віщого Степу» і представника видавництва. Метод перевірений: за дві зустрічі нам вдалося реалізувати шість десятків примірників. Рухаючись таким чином, долучаючи до Запорізької ще й Херсонську область, ми за рік (максимум!) могли б розповсюдити весь наклад. Звісно, справа ця копітка як для письменників, так і для видавців, але коротшого шляху до читача в Україні наразі не існує. Роздрібна торгівля? Вона ефективна лише за добре налагодженої реклами, та й то, коли йдеться про якесь епатажне чтиво – детектив чи любовний трилер – серйозного попиту на серйозну книжку у нас дочекатися важко.
Здавав пан Пістунов «Степ» і до книгарень. Результат? За два місяці у трьох магазинах купили два примірники…
Розраховували ми на ще один канал розповсюдження «Степу» – всеукраїнську археологічну аудиторію та студентів-істориків. Сподівалися, що презентації в Києві й Запоріжжі стануть приводом для публічних відгуків про книжку як археологів, так і вчених-істориків, зокрема, й через те, що багато хто з них обіцяв «неодмінно щось написати», на відгуки відповідно зреагують ті, хто захоплюється історією, краєзнавством, але й тут спіткала невдача. Ніхто не написав жодного рядка, а просити, наполягати… І це при тому, що у приватних розмовах від усіх лунали схвальні відгуки про «Степ».
Ще одна, менш суттєва, грань проблеми. Якось так воно у нас повелося, що, скажімо, із десятка бажаючих мати якусь нову книжку, приміром, той же «Віщий Степ», щонайменше сім чи вісім хотіли б, аби книжку їм просто подарували… Звісно, з дарчим написом автора… Скільком особисто я змушений був відмовити, чим аж ніяк не поліпшив якість наших подальших стосунків! А відмовляв, бо не мав достатьої кількості для того, щоб дарувати. Крім того… Чому це результат твоїх неабияких інтелектуальних (та й фізичних!) зусиль – цілком конкретний видавничий продукт – ти маєш дарувати, а не продавати? Звісно, певна кількість примірників завжди розходиться безкоштовно – для рідних, дуже близьких людей, але таких може бути щонайбільше півтора–два десятки. Між тим, «на шару» воліли отримати книжку ледь не всі знайомці. До речі, існує повір’я, буцімто читають саме куповану, а не подаровану книжку…
А чиновники від освіти і культури мовчали. Мовчали й школи, виші. Здається, Пістунову вдалося реалізувати лише кількасот примірників випестуваного «Віщого Степу». Більше він не друкував, бо не хотів «прогоріти», і наклад «2000», зазначений у книжці, не відповідає дійсності.
Розповідаючи про це, я б не хотів, аби читач сприйняв мою відвертість як скаргу, нарікання на… Та, власне, на увесь білий світ: мовляв, створив шедевр, а люди його не сприйняли. Ні на кого я не скаржуся і ніякого шедевру не творив. Написав звичайну книжку у звичайному, як кажуть, робочому режимі. Водночас не можу також не відзначити, що досі книжки саме такого змісту в Україні не з’являлися. А є в них необхідність? Ще й яка! Археологи – це не якесь таємне товариство. Люди повинні знати про результати роботи цих не зовсім звичайних дослідників. Без належної пропаганди заняття археолога багато в чому позбавлене сенсу. Без широкого розголосу старанння польових дослідників дійсно стають схожими на заняття членів закритого товариства: вилучаючи із символічних земляних архівів матеріальні свідчення про далеке минуле, археологи, зафіксувавши їх у польових щоденниках, у вигляді неоціненних артефактів передають до спецфондів. Усе. Окрім гурту «посвячених», ніхто про знахідки нічого не відає. І це при тому, що коштують дослідження вельми недешево. Не про сотні тисяч і мільйони державних та залучених гривень, насамперед, мова, а про змінене (якщо не сказати – знівечене) середовище йдеться: насипи розкопаних курганів, які упродовж 6-2,5 тисяч років стали невід’ємним атрибутом степового пейзажу, у нас не відновлюються. Таким чином, за два з половиною століття існування курганної археології в межах України назавжди із Земного лику зникли десятки тисяч (якщо не більше!) степових та лісостепових пірамід. Але це вже тема іншої розмови. Зокрема, у «Віщому Степу» я завершив її так:

«Археологи в Степу, куди покликала їз виробнича необхідність (спорудження мережі зрошувальних каналів, – Авт.), зазираючи під запону курганного насипу, спрямовують свій погляд у Вічне. Вони входять туди, куди ступати, мабуть, було б і не варто, і тільки об́́’єктивна наобхідність такого втручання дещо виправдовує…
…Досить того, що ми взяли, про що дізналися. Звісно, нам треба узнати ще більше, але решта відомостей уже не в речових знахідках. Вона – у самому образі курганів, ув їхній недоторканності. У збережених залишках Степу з непорушеними курганами на нас чекають небачені відкриття, котрі будуть пов’язані не з копирсанням у насипу та під ним, не з руйнацією, а з гострою спостережливістю, з умінням почути голос віщого середовища, з глибоким осмисленням як того, що було, так і того, що є».

Коли почалися у нас книжкові непереливки? А відтоді, як оголосили себе незалежними. І не варто спихати все на політиків, щедрий внесок у загальний занепад не забарилися зробити й «інженери людських душ». Формат розповіді не дозволяє мені пройти усіма звивистими манівцями та відкритими широкими проспектами нашого невпинного руху в бездуховність, через що трохи нижче торкнуся лише епізоду, який передував бучній презентації «Віщого Степу» в Києві.

Позачерговий, ІV, з’їзд письменників 2004 року… Після того, як він закінчиться урочистою ходою Хрещатиком до пам’ятника Тарасові Шевченку, невдовзі його назвуть звитяжним. Саме таким він, либонь, і був. Бо ми, 967 членів НСПУ (із 1672, що складали тоді весь український літературний гурт), уранці 28 лютого дійсно прибули з різних куточків України не рятувати нашого очільника – Володимира Яворівського, – а захищати честь письменницького братства. Різні тоді чутки снувалися й навколо нашої Спілки, і навколо її керівника. Казали, що «не то письменника, не то політика» давно вже час міняти, бо він не просто зазнався й літературні справи пустив на самоплив, а потонув у корупції, гендлює спілчанським майном і т.д., й т.п., і, гадаю, не все у тих звинуваченнях було наклепом.
Проблеми у Спілці назрівали давно, з першого року незалежності, але наводити лад у нашому гурті треба було за власною ініціативою і нам самим. Не відаю достеменно, як починалося у столиці та в інших областях, а до нас за кілька місяців до позачергового з’їзду в Києві на поспіхом скликані збори прибув заступник голови облдержадміністрації, колишній другий секретар Запорізького обкому комсомолу А.Стрюк. Без вступу, хоча й вельми ввічливо, Анатолій Іванович порекомендував нам переобрати свого київського очільника, Володимира Яворівського, а за це пообіцяв від адміністрації виділити гроші на видання книжок, а ще – встановити, нарешті, в Запоріжжі пам’ятник Тарасові Шевченку.
Правда, зворушливо, чи не так, шановний читачу? Не пам’ятаю, як саме воно чинилося за регламентом, але тоді ж учасники нелегітимних зборів і проголосували: хто «за» негайне проведення альтернативного письменницького з’їзду, щоб змістити з посади Яворівського, а хто «проти». Не можу згадати, скільки саме нас зумів згукати на те збіговисько наш запорізький письменницький очільник Григорій Лютий, але більшість висловилася «проти». Співвідношення було десь таким: 40х60. Не казатиму, хто і як «голосував», особисто ж я опинився серед протестної більшості. Мало того, оскільки Лютий поводився, щонайменше, гранично нейтрально і вельми нервував, то я й виступив. Насамперед, запитав у пана-товариша Стрюка, з якої-такої біди прийшов він на наші збори, а вже тоді поцікавився, чи не вважає пан чиновник свою пропозицію, м’яко кажучи, несподіваною. Навдивовижу, Анатолій Іванович не обурився, щось незграбно спробував пояснити, ми його вислухали, на тому й розійшлися.
А невдовзі, наприкінці жовтня, у Конче-Озерній під Києвом все ж таки відбулося (одні це збіговисько називали зборами, інші з’їздом) альтернативне зібрання значної групи письменників, на якій Володимира Яворівського, звісно, за його відсутності, зняли з посади голови НСПУ, натомість обравши Наталю Околітенко. Деякі ЗМІ зловтішалися, що «в украінскіх пісьмєнніков» настало двовладдя, але тривало воно недовго, позаяк у всіх заколотів доля завжди одна.
Тож і думалося: до чого тут офіційна влада? А ще, коли дізналися, як і ким готувався і як проходив розкольницький з’їзд у Конче-Озерній, як звозили туди делегатів, хто, як і чим їх там годував, то останні сумніви щодо того, буцімто ініціатива виповзла з медведчуківського барлогу на Банковій (поруч із Будинком письменників), різко відпали. Однозначно: влада хотіла усунути від керівництва НСПУ популярного політика від опозиційного БЮТу В.Яворівського, поставивши натомість свого, слухняного. Звісно, на той час наша Спілка, як не гірко в цьому зізнаватися, вже не мала такого авторитету, яким був він у неї, скажімо, в часи створення Руху, та все ж посилання представників тих чи інших політичних сил на підтримку «інженерів людських душ» ще справляло враження на електоральний загал.
Як поводилися в тій ситуації запорізькі «інженери»? Нас тоді нараховувалося більше двох десятків, на зборах за участі А.Стрюка було менше половини, отож…
Голова Запорізького відділення Спілки Григорій Лютий, як на мене, поводився не дуже впевнено. З одного боку він начебто рішуче готовий був ініціювати делегування місцевих письменників на з’їзд заколотників у Кончі-Озерній, а з іншого – не підтримував ідею його проведення. Все дуже нагадувало курку, яка одночасно відкладає яєчка у два кошики. Про всяк випадок, так би мовити. Певною мірою це пояснювалося особливостями вдачі Григорія Івановича, що дозволяло й дозволяє йому сповідувати і на практиці втілювати принцип активного співробітництва з офіційною владою, доказом чого були й залишаються тісні зв’язки пана Лютого з (як сказано у «Вікіпедії») «промышленным, научным, общественным и политическим деятелем Украины, Героем Украины, народным депутатом Украины 5-го, 6-го и 7-го созывов, почетным президентом предприятия «Мотор Сич», а якщо коротко -- українським патріотом запорізького розливу – Вячеславом Алєксандровічєм Богуслаєвим. Про особливості й наслідки того зв’язку – дещо пізніше, а зараз повинен сказати, що не без впливу «роздумів і хитань» запорізького літературного керманича до Кончі-Озерної все ж таки їздив гуртець запорізьких літераторів. Не називатиму всіх поіменно, бо згодом вони нібито покаялися, сам же Лютий про цю вилазку в газеті «Подробности» (№11/11од 18.03.2004 р.) спробував сказати так: «…нас на той з’їзд ніхто не запрошував, делегатів ми не висували, а наші колеги, які туди поїхали, їхали зовсім на інший захід й навіть не підозрювали, що вони будуть брати участь у з’їзді. Повернулися вони обурені й розгублені подіями». Далі – більше: «… не можна, не спитавши згоди загалу письменників, членів Спілки, за підтримки невеличкої групи людей робити перевороти…»
(А за згоди робити перевороти, виходить, можна…)
Пристрасті навколо НСПУ не вщухали, відгомоном чого стало публічне звернення групи запорізьких літераторів під заголовком «Письменники проти розколу України» до української громадськості, котре є необхідність подати повністю:

«Дорогі співвітчизники! Останні події засвідчують, що існуюча виконавча влада не тільки не контролює ситуацію в державі, а й свідомо робить кроки до розколу України. Спроба створення так званої Південно-Східної автономної республіки, організована купкою сепаратистів, вже спричинила до посилення протистояння між владою і народом. Ми, письменники Запорізького краю, рішуче засуджуємо незаконні антиконституційні дії високих посадовців, котрі, злякавшись відповідальності за скоєння масової фальсифікації при підрахунку голосів на виборах, за розпалювання міжнаціональної ворожнечі вирішили таким чином уникнути відповідальності. Ми закликаємо конституційні органи держави і, перш за все, діючого Президента негайно покласти край антидержавним діянням високих посадових осіб східних і південних регіонів України». («Суббота плюс», 2.12.2004 р.).

Звернення підписали Світлана Аніщенко, Микола Білокопитов, Олег Гончаренко, Лариса Коваль, Ігор Купріянов. Григорій Лютий, Анатолій Рекубрацький, Вікторія Сироватко, Костянтин Сушко, Віктор Чабаненко, Віктор Черевков, Пилип Юрик. Рекубрацький свій підпис підкріпив ще й рядками із власного вірша, який запорізький співак і композитор Анатолій Сердюк поклав на ноти:

Булаву не можна поділити, хлопці,
Україну також не дамо ділить.
Доки буде жити дух наш запорозький –
Доти Україна буде в світі жить.

Сміливо все це виглядало? Я б сказав стриманіше: нормально, оскільки письменнники – то, будемо сподіватися, совість нації. На додаток, як особисто на мене, цей шляхетний вчинок притлумлюється кількома вельми суттєвими моментами: 1.Звернення підписала тільки половина членів Запорізької організації НСПУ. 2.Серед підписантів виявилися не всі учасники дивного збіговиська у Кончі-Озерній. 3.До підписантів не приєднався поет, який знайшов цілу низку причин, щоб не поїхати на легітимний позачерговий з’їзд просто неба 28 лютого 2004-го і який так полум’яно декларує (заочно, у віршах!) свій патріотизм:

Любов’ю, серцем і крилом
Росту до тебе, мій народе.
Твій шлях,
мов гордий дух свободи,
Моє освітлює чоло.

4.Звернення вигулькнуло саме в розпалі Помаранчевої революції, коли навіть сліпому було видно, в який бік хилиться шалька політичних терезів. Не восени 2003-го з’явилося воно на люди, коли ще гарячими були враження від воістину сепаратистських збіговиськ політиканів у Сіверськодонецьку та групи письменників у Кончі-Озерній, а ПІСЛЯ ВСЬОГО, коли ВСЕ загалом угамувалося, і біля державних важелів уже вимальовувалися інші постаті. Тож треба було хутенько підлаштовуватися під них…

Все тут здається зрозумілим, окрім одного: як серед «заколотників» могли опинитися, до того ж у змові з владою, такі авторитетні письменники як Роман Коваль – редактор газети «Нескорена нація»; Юрій Каплан – заслужений працівник культури України, лауреат премій К.Симонова та В.Винниченка; Леонід Череватенко – лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка; Наталя Околітенко («очільник заколоту» і претендент на посаду голови НСПУ) – доктор біологічних наук, колишній головний редактор видаництва «Радянська школа»?
Наприкінці лютого 2004-го особисто я над цим запитанням голови не ламав, а разом із Миколою Білокопитовим, Олегом Гончаренком, Ларисою Коваль, Ігорем Купріяновим, Григорієм Лютим та Пилипом Юриком у відповідь на заклик керівництва Спілки прибув до Києва. Майже тисячу делегатів конференц-зал Будинку письменників прихистити, звісно, не міг, ректор одного з київських вишів, мабуть, за підказкою тієї ж влади, в останній момент відмовив надавати нам приміщення, тож розташувалися просто неба. Майже дві години юрмилися якраз перед входом до Будинку письменників, на ганку якого стояли Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Анатолій Погрібний; від політиків – Юлія Тимошенко, Олександр Мороз, Іван Плющ, Микола Томенко, Михайло Косів. Після низки полум’яних виступів шляхом відкритого голосування 965 делегатів продовжили керування Яворівського, один утримався і один був «проти».

День видався морозним, але тихим і сонячним. Увечері, поспішаючи на залізничний вокзал, я солодко переживав неабияке піднесення: ще б пак, взяв участь у такому заході! З честю виконав свій і громадянський, і письменницький обов’язок! Проте коли увійшов до порожнього купе, приготував постіль, приліг, то раптом відчув, що мій гарний настрій зник, невідомо куди. Натомість звідусіль обступили думи, одна важча за іншу…

Чого я радію? Що в особі Володимира Яворівського «захистили честь Спілки»? Чи в особі Спілки «захистили честь Володимира Яворівського»? Власне, з честю все зрозуміло, а сама Спілка як?

На прикладі моєї презентації, що відбулася за два місяці після з’їзду, та її наслідків можна зробити висновок, що «сама Спілка» не дуже, бо в моєму особистому, як в отій краплині води відобразилося…

«Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та…» За тотального перманентного безладу в державі ми намагалися навести лад у своїй, «окремо взятій» організації… А хіба таке можливо? І хіба всі-всі взялися той лад наводити? Я не маю у своєму розпорядженні достатньо документів, аби вичерпно відповісти на запитаня, «що» воно і «як». Проте є об’єктивна дійсність, яка нас оточує, крім того, конкретно «інженери людських душ» мають ще й свою газету, котра, навіть з огляду на її численні недоліки, все ж певним чином проливає світло на життя українських письменників. Особливо коли цю газету (йдеться, зокрема, про «Літературну Україну») уважно читаєш з номера в номер, упродовж цілого десятка літ.

Після того епохального з’їзду-зборів просто неба, а надто після всього, що їм передувало, як би мав учиняти головний письменницький керманич? Слід було глибоко все осмислити, зробити висновки, врахувати всі зауваження-закиди-претензії на свою адресу і взятися до справи. Та, мабуть, не з такої плеяди керівників Володимир Олександрович. Четвертий рік пішов (станом на все той же 2004-й), як він «керманить» Спілкою, а змін на краще жодних. Мало того, чутки, які у вигляді конкретних фактів усе частіше стали просочуватися на шпальти різних газет, свідчили, що корупція у творчій Спілці (!) посилюється, щось не те відповідальні особи роблять зі спілчанським майном, міцніє волюнтаризм «керманича» і т.д.

Так хто ж він, Володимир Яворівський? Оскільки десять літ (2001-2011) керманив чоловік Національною спілкою письменників України, паралельно парламентарствуючи у Верховній Раді, то сказати про нього треба більше. Проте не вичерпно – це мені не до снаги – поділюся виключно особистими враженнями. А започаткувалися вони через книжечку «А яблука падають…» Запізно потрапила до рук ця повість у новелах, уже кілька років п’ятнадцятитисячним накладом тріумфально мандрувала вона по читацьких просторах, а я ото тільки сподобився. І був у захваті, кажу про це щиро.

«Жінка зіщулилась, зчахла, здрібніла. «Бити не буде – ніколи в житті не бив. Кричить, щоб переляк сховати. І по всьому видно, дуже перелякався». Стояла під його лайкою, мов під водоспадом. Шукала щілинки в його гніві, щоб загнати в неї якийсь жартик – це часто допомагало. Тоді він виймав кисет з тютюном і виходив долаюватись, але то вже було для сусідів, що непомітно визирали з вишняків».

Мене, русскоговорящєго, начебто українського, неофіта тоді все вразило: мова, стиль, незаяложена, стримана, але глибока образність.

«Теклівка зачепилася могилами за землю, а хрестами за небо. Так і захрясла в шпарині поміж землею і небом, як бабине Ксенине життя між хлівом і хатою, між Йосипом і коровою».

Коли так уже кортить дізнатися, хто ж він, отой, що написав оте, що так полум’яно кличе до отого, не варто копирсатися ні в його автобіографії, ні тим паче в біографії. Бо перша, написана самим, може бути занадто суб’єктивною, друга ж, створена іншими, – невиправдано тенденційною. Читаймо твори письменника, так би мовити, у чистому вигляді. Там він увесь. Банальна істина, але нікуди від неї не подінешся.

«Минав день, і поволі, з глибин неба, вилазили на поверхню зорі і дихали, й кричали од радості. І ходила поміж нами трьома Леська в голубому купальнику, і ходили ми втрьох, здивовані і лагідні, і вже ми не ходили, а освітлено оберталися навколо неї, як супутники, і вже ми не обертались навколо неї, а плавали у цьому травневому вечорі без мети і зусиль».

Не замислювалися, чому так часто цитують Василя Стуса, отам, де він говорить про «бездарних яворівських», і зовсім не згадують Павла Загребельного, який сказав, що Яворівський «розполовинений, розчахнутий між добром і злом, щастям і лихом, славою і ганьбою, красою і звиродненістю – цей блискучий український прозаїк із своїм словом завжди там, де біль і гнів його народу»?
Переконаний: зовсім іншим було б ставлення до цього письменника, якби 1989 року він не подався в народні депутати СРСР. До того ж, увійшов до складу знаменитої міжрегіональної депутатської групи Верховного Совєта СССР, якою керував Боріс Єльцин. Водночас стояв біля витоків українського Руху і першим його очолив.
Усе складалося б інакше і за наявності апологетичної до «мирного атома» «Ланцюгової реакції» (1978), і за «наскрізь совіцьких» «Вічних Кортелісів» (1981), і за нібито «покутню» «Марію з полином у кінці століття» (1988). Боже мій, хто за соціалістичного ренесансу тільки не відзначився оспівуванням та вихвалянням! Хіба що Ліна Костенко встояла… Та нагодився час, і про заслуги багатьох із отих, що мужньо переплигнули з однієї суспільно-політичної формації в іншу, начебто забули. А тим, хто й за незалежних часів посмів залишатися на сцені, спуску не дали. І не дають.
Та чи в кожному разі це виглядає справедливим?
Як на мене, то важко вірити чоловікові, котрий за одних обставин «ще глибше, друзі, ішов до Леніна», а за інших геть стризубився. Вважають, що такий спритник або ж там, або ж отам, неодмінно бреше, я ж переконаний, що він щирий в обох випадках. Просто людина така: завжди успішно моделює свою поведінку з огляду на обставини. І тому завжди перебуває на сцені (біля мікрофона). Бо сприймає життєві реалії не затято прямолінійно, а пластично-творчо, або ж філософськи. І тоді з-під одного й того ж пера виходять «Два кольори мої, два кольори…» і словославний нарис «Леонід Кучма». Повторюю: перо й ручка незмінні, навіть чорнильниця одна і та сама, а от чорнило різне…
Давно помітив закономірність: за всі 23 роки нашої незалежності ми не знали жодного факту, щоб на одній і тій самій сцені – у керівництві державою, мистецтвом, економікою, побутом, звісно ж, письменниками і т.д., і т.ін. – опинялася людина, геть не пов’язана ні з компартією, ні з комсомолом (не як рядовий член, а як посадовець), щоб до цього вона ніде й ніким не керувала і нічого не посідала. Наголошую: це стосується всіх сфер нашого життя. Після серпня 1991-го формально все начебто змінилося на 360 градусів, але віжки лишилися в одних і тих же руках. І кожен ніби господар, бо – при посаді, та насправді раб, бо є гвинтиком системи, якій жорстко підпорядкований. Мій давній колега по роботі в газеті «Комсомолець Запоріжжя», Віталій Челишев, пізніше, набравшись неабиякого політичного досвіду, працюючи народним депутатом СРСР (1989-1991), а згодом почергово керуючи часописами «Спасение» і «Журналист» (Російська Федерація), знає про це не з чуток. У розпалі путінської агресії на сході нашої – і його теж! – Батьківщини обізвався до мене з далекої Москви ось такими рядками рідною мовою:

Коли кермо маленьке схопить раб
і мовить всім, що він і є Свобода,
мені шкода, шкода свого народу,
який і не таких вже бачив жаб.
Воно «при владі»… І воно тепер
вважає інших власними рабами.
Воно скрегоче жовтими зубами,
воно вас буде бити батогами.
Воно не в тямі? Ні ж! У повній тямі!
Здивовані? Раби ви відтепер…
Ні? Хай і ні… Заношена до дір
його свобода. Дасть він вам розраду.
Був командир? А нині? Конвоїр.
Чого мовчиш? Здивована, громадо?
Це ваша влада? Ваша, та не та.
Натомість бандюковичів лощених
полізла із щілин юрба шалена,
нова полізла вгору голота.
Вам обирати, люде, тільки вам.
Дивіться в очі! Бо слова брехливі.
Не вірте ви миршавим тим словам.
Не вірте ні своїм, ні москалям,
мені, йому, красивим вензелям,
чоловікам чи дамочкам примхливим.
Дивіться в очі! Там всі почуття!
А дасть Пан Бог – і ваше майбуття.

Всюди – свої. Нехай не за конкретним родом занять, не так навіть за ідеологічними вподобаннями, як за ментальністю. Решта – нові, прогресивні, нічим не заплямовані і ні в чому не замішані – відкидалися й відкидаються. Рішуче, без жодних вагань. Не називатиму незмінних – читач сам їх бачить на екрані телевізора ледь не щодня. Їх видно з новітніх нагород (серед яких звання Героя України перетворилося на банальну розмінну монету), поруч із якими – радянські ордени й медалі. Видно із сучасних лауреатських звань і посад – то посли, то посланники, то президентські помічники-радники, то навіть члени уряду, – а також по космічних розмірів гонорарах, які вони отримували за свої панегірики «во славу КПСС». Що тоді були в фаворі, що тепер. А країна… Вона аж нічогісінько не має від того їхнього досвіду! І якби ж тільки це! Держава жорстоко потерпає від них. Саме – від них.

Грішним ділом думається, що між ними усіма існує давня й непорушна домовленість-угода: своїх, до якого б умовного табору (партії) вони не належали, ні за що не здавати, чужим нічим не поступатися. Не називатиму незамінних і незмінних, а от бодай кількох із тих, хто не вписався, згадаю…

Де сьогодні Вадим Гетьман? Куди подівся Олександр Ємець? Кому заважав Анатолій Єрмак? Що сталося з В’ячеславом Чорноволом? З цими розправилися фізично, а скільком великодушно дозволено жити й далі, але в тому, що у нас називають ростом, утвердженням з відповідним наповненням цих термінів, їм відмовлено. Ка-те-го-рич-но. І – назавжди! Ще й з тавром незручних, зарозумілих, некерованих.
Цікава це тема, захоплюючим обіцяє бути дослідження проблеми хто є хто у нас на сцені й під нею, але поточна моя розповідь про інше. Отож, і питаю: чим гірший Володимир Олександрович Яворівський від тих, кого не потопити ніколи й ні за яких обставин!
1989 року з головою пірнув у політику? І правильно зробив. Як на мене…
Тут я дозволю собі процитувати Ніколая Нєкрасова:

Поэтом можешь ты не быть,
Но гражданином быть обязан.

Даруйте за банальність, підкріплену віршованими рядками, дорогі читачі, і погляньте на проблему серйозно. Хіба заперечуватимете, коли скажу, що від Гомера й до Аполлінера писано й переписано геть усе? Все досліджено й передосліджено, а в характері людини… Правильно, бодай одним ганджом не поменшало. Так, може, досить писати? А засукати рукави й рішуче втілювати в життя істини, які з таким натхненням…
Боронь Боже, до такої заземленої максими я не закликаю в жодному разі! Хіба тихенько натякну, що нині у нас, в Україні, на 2500 рядових громадян припадає по цілому письменникові. Ви уявляєте, що це таке? Гомер був один на всю Елладу, ба навіть на весь античний світ, а тут одразу дві тисячі співців! Не всі однакові? Не всі гідні великого звання спів…
А ви наважтеся про це сказати кожному членові окремо…
І тут уже без тіні іронії зізнаюся, що особисто я з усіх талантів найвище ставлю талант людяності. Ото дійсно талант! А який дефіцитний цей дар! Як сліпуче починає він сяяти, коли уживається в одній особині поруч із талантом творення!..
Правильно вчинили письменники, які на зорі нашої незалежності пішли в політику. Згадаймо, як у далекому 1991-му слухали ми, затамувавши подих, несподівано розкуті виступи Дмитра Павличка, Романа Лубківського, Павла Мовчана, Романа Іваничука, Івана Драча, того ж Володимира Яворівського, і не в якомусь там письменницькому «Енеї» їх проголошували з-під склепіння Верховної Ради лунали вони на всю Україну!

Найчастіше ж на сцені -- Володимир Яворівський. Ставний, симпатичний, дотепний… Дошку-у-ульний! Через те й на горіхи йому дісталося найбільше. Усі «інженери» невдовзі вийшли із великої політики, а вони з Мовчаном лишилися. Згодом і Мовчан пішов, а Яворівський протримався аж до безпрецедентних виборів 26 жовтня 2014 року.

Кажуть, письменники, віддавшись політиці, як митці невдовзі деградують. Можливо. Знову ж таки, зважаючи на ккд народного обранця, то воно, може, й на краще. Не так видно убогість власних творінь. До того ж, через брак часу кількість таких творінь значно зменшується, що теж дуже важливо задля зміцнення морального здоров’я суспільства.
Про деградацію Володимира Яворівського як українського письменника говорити мені не випадає, хіба що обмовлюся про певне зниження творчого градусу. Регулярно за зростанням доробку Володимира Олександровича не стежу, а от новели під спільною назвою «Вовча ферма» прочитав. І вже не надибав у жодній тієї стрункості та стрімкості фрази, які стрів колись у «Яблуках»… А може, політика тут ні до чого, а все – роки, роки й роки?

«На ціле століття Україна і Теклівка випали з цивілізації, заблудилися, займаючись чимсь дурним, примітивним, навіть – дикунським у цьому блуді. Ціле століття потрачено на ідіотський експеримент фанатика, б’юст якого переховує затурканий ним українець. Він не хоче собі зізнатися, що захищає не монголоїдного ідола, а захищає свої, бездарно прожиті літа».

Та ж рідна Теклівка, що і в «Яблуках», але вже без первинної щирості і живої безпосередності і до самих стріх похилених хат засипана суспільно-політичним сміттям. Власне, на всьому -- відбиток того, чим переважно займався автор, коли знаходив час ще й посидіти за письмовим столом. Хоча якщо відкинути зайву упередженість, то навіть у такому творі читачеві є що знайти:

«Відчув, що вже не зможе заснути, хоч спав усього дві години. Тривожне, пульсуюче хвилювання переповнювало його засіпану в останні дні душу. Раніше все йому було простим і зрозумілим. Навчання, іспити, дискотека, дівки, «парковий секс» із шевчинями швейної фабрики (вікна їхньої казарми дивилися у вікна дівочого гуртожитку, домовлялися на мигах загодя, щоб потім не запізнитися на ранкову перевірку)».

Чи не забулися експерименти Яворівського в епістолярному жанрі, зокрема, листування в односторонньому порядку з Кучмою, Ющенком та Януковичем? Перший лист до другого українського гаранта Володимир Олександрович озвучив 17 січня 2003 року з трибуни Верховної Ради. Не знаю, наскільки глибоко сприйняв Леонід Данилович звернення до себе загалом, але навряд чи припало йому до душі ось таке:

«Ваше оточення бреше Вам, применшує резонанс від опублікованих розмов, записаних у Вашому кабінеті. Бреше! У моєму селі тракторист Ваньо показував мені замацаний багатьма руками самвидавівський зшиток Ваших діалогів з Деркачем, Бакаєм, Кравченком, Азаровим, Щербанем. І цитував напам’ять із солоним коментарем. Влітку я їхав електричкою з Монреаля до Торонто. Дорогою розговорилися з канадійцем венесуельського походження. Довідавшись, що я з України, він на мить задумався, а тоді випалив: це де Кучма, де вбивають журналістів і продають зброю Хусейнові!
У достеменності записів, пане президенте, вже мало хто сумнівається. Навіть хто глибоко залежний від Вас, не заперечують цього факту. А записи моторошні. Так цинічно, брутально не розмовляють, мабуть, і рецидивісти у камері. У такій країні страшно жити всім, окрім Вас і Вашої найближчої челяді».

Емоційно вразливий, та ще й із загостреним почуттям самолюбства, колишній парторг «Южмаша» од публічної – джентльменської – відповіді, звісно, утримався. Аби не розмінюватися на дріб’язки, згодом він сходив (можливо, хтось підказав) по-крупному – отим сепаратистським з’їздом у Кончі-Озерній 29 жовтня 2003 року. А Володимир Олександрович? Після того, як українська письменницька громада на своєму з’їзді-зібранні просто неба 28 лютого 2004 року рішуче його підтримала, 14 травня того ж року з трибуни Верховної Ради він озвучує другого листа Леонідові Даниловичу. Як і в першому, зміст безкопромісний, наступальний і викривальний:

«Становище країни і народу, якими Ви монопольно правите вже другий рік, зсування України, української нації в середовище неперспективних, озлиденілих і тому непередбачуваних у поведінці держав – усе це змушує мене, як громадянина, знову публічно звертатися до Вас. Хоч знаю: не почуєте. Ви обставили себе «глушниками», які не допустять до царського вуха жодного критичного слова. І все ж бачити, до чого ви довели Україну, і мовчати – злочинно».

Особисто я перший лист сприйняв схвально, а от другий викликав досаду: повтори в літературі неприпустимі. Чи для чистісінької води політики вони навіть украй необхідні?
Мабуть, тому Володимир Олександрович згодом з деякими паузами оприлюднив ще три листи Леонідові Даниловичу і так захопився цим жанром, що 13 листопада озвучив звернення й до кандидата в президенти Віктора Януковича. З чисто політичних міркувань зробив це у Львові. Тональність епістолії та ж:

«Ви зі своєю політико-кримінальною облугою вирвали, гвалтівно ізолювали Донбас від всеукраїнських державотворчих поцесів. Штучно створену російсько- ( а точніше донецько-) -мовність, ви по-шулерському перетворюєте на російськість, точніше малоросійськість. Групка олігархів нахабно підгорнула під себе могутній індустріальний регіон, як вампіри, вони висмоктують з нього життєдайну силу. Безробіття, озлиднення, глибочезний песимізм вбили здатність донецького простолюду на колективний протест.
… Ви безславно програєте, пане Янукович. Мусите програти…»

Пам’ятаєте цей лист, шановні читачі? А прочитавши зараз, хіба не побачили в ньому спресованої, гранично сконцентровної характеристики становища в Донбасі та його творців, що призвело до московської агресії навесні 2014 року?
Лист до Віктора Ющенка від 21 грудня 2008 року позначений тим же рівнем безкомпромісності, що й попередні звернення до українських гарантів. Колишнє союзництво з Віктором Андрійовичем об’єктивності не завадило -- дійсно, «Платон мені друг, проте…»

«Такій запущеній, пошматованій ворогуючими кланами на зони впливу державі, такій кволій, корумпованій і зневіреній у всіх інститутах влади нації потрібен інший лідер. Із холодним систематичним мисленням, моральним, але рішучим інтелектом, національними повинна бути його цільна і непохитна політична воля, а не довга коса чи вишита сорочка.
Ви втратили всі свої шанси. Похитуючись над прірвою, Україна вже не вірить, що Ви здатні відвести її від останньої межі».

Такий собі літературно-політичний піар? То нехай так піаряться всі «інженери»!

Я не схильний вважати, що, занурившись у політику, Яворівський втратив себе як письменник. Насамперед, тому, що політиком він виявився не найгіршим. І цикл не написаних ним через те новел чи навіть повістей, як на мене, аж ніяка не жертва, бо в Україні з першого дня незалежності на часі було й залишається, передусім, гостре і мобільне слово. Ми ніяк не можемо виборсатися з обставин, за яких чесний, безкомпромісний і послідовний політик важить більше, ніж проникливий лірик. Не відаю, наскільки пан Яворівський відповідає отим трьом виділеним жирно визначенням, у цьому випадку маю на увазі його листи до президентів. Як би там не було, все ж вважаймо, що з його боку то -- високий учинок. Спитаєте, що ті листи змінили? Змінили! Навіть якщо багато хто з нас не розгледів тих змін. Нічого не проходить безслідно. Принаймні, ніхто з письменників, до Володимира Олександровича, на подібний (вельми і вельми ризикований!) вчинок не спромігся.

Зважено повівся з третім гарантом нашої Конституції Григорій Клочек у нарисі «Віктор Ющенко, українська політична нація»: «Скажемо зразу: Віктор Ющенко при всій своїй українськості не міг і, вочевидь, ніколи не зможе обрати шлях активної українізації. В умовах, які історично склалися в Україні, йти таким шляхом – це збурювати суспільство, вводити його у стан перманентної конфліктності».Ще ось таке: «Щойно йшлося про тактику, застосовану Ющенком під час президентських виборів. Нам треба піднятися вище і зрозуміти його стратегію творення української політичної нації. Ця стратегія вичитується з його висловлювань і, головне, практичних дій. Проте виникає запитання: а чому вона й досі не озвучена або ним, або ж його командою?»

Погодьмося: за підсумками першої річниці президентства це пролунало вельми достойно. Як також гідну уваги тональність обрав Дмитро Павличко в нарисі «Леонід Кучма» («ЛУ», від 9.11.2006 р.). Забігаючи наперед, скажу, що то безпрецедентний випадок, мабуть, не лише у вітчизняній, а й у світовій публіцистиці. Не знаю, де ще було таке, щоб про людину, яка, відпрезидентствувавши два терміни поспіль, небаченою у світі приХватизацією довела країну та її громадян до повного зубожіння; коли фактично «за так» країна відмовилася від ядерної зброї, коли стільки приголомшливого відкрилося у справі про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе… Та що там рахувати, перший-ліпший найпересічніший громадянин України скаже вам, чим і як позначилося на нашому житті-бутті десятилітнє кучмування, а облагороджений радянськими й українськими орденами та званнями, в тому числі й Героя України, сімдесятисемирічний письменник-патріарх має з цього приводу власну, глибоко осібну думку. Насамперед, у нарисі Дмитро Васильович трепетно підкреслює свою дотичність до справ державних висловами «моя розмова», «моя аргументація», «я агітував», «у моєму спілкуванні», «я запропонував», «я спитав», «я намагався» « я переконався», «я довго шукав», «я постійно агітував»… Про свого героя пише так:

« Я зрозумів, що ця людина позбавлена хворобливої злопам’ятності, має дар гумору і вміє гуртувати навколо себе людей».
«З того часу я почав шанувати Леоніда Кучму за його патріотичну настроєність».
«Україна – не Росія» – це кучмівський афоризм, який точно передає зміст його книжки і його президентської діяльності. І в тій книжці, і в тій діяльності є речі, які підлягають дискусії чи навіть осуду, але в найголовніших пунктах і твір Леоніда Кучми, і його десятилітня президентcька праця відповідають українській національній ідеї найновішого часу».
«Думаю, десятиліття України, ознаменоване й кероване Кучмою, не було нікчемним і похмурим, як його малюють одержимі ненавистю до будь-якої влади, особливо до української влади хворобливі прокурори. Коли йдеться про зовнішньополітичний курс Кучми, то він був бездоганним».
«Зрозуміло, зовнішня політика Леоніда Кучми не тільки відповідає устремлінням нашого народу до інтеграції з Європою при збереженні добросусідських зносин із Росією, але і є юридичною базою для такої ж політики президента Віктора Ющенка і, сподіваюсь, усіх майбутніх президентів».
«…Кучма залишив Україну нероз’єднаною, в стані невпинного господарського й духовного розвитку (виділено мною, – К.С.). Жодна людина з тих сучасних найголосніших критиків Кучми не зробила для України більше, як цей президент, навіть оті проклиначі кучмізму не зробили всі разом для нашої держави і нашого народу більше, як Леонід Кучма».

До слова, започаткував постсовіцьку традицію вірнопідданських бестселерів Валентин Чемерис «стопудовим страховидлом» у вигляді роману-есе «Президент» (1994), слід вважати, відстрілявшись, таким чином, за своє перебування у радниках Леоніда Кравчука. Випав і мені заочний контакт із Валентином Лукичем, через його рецензію на мій рукопис «Поздняя тропа». Художній бік оповідань рецензента чомусь не зацікавив, а от із проводу ідеологічного чину, то емоцій він не стримував, зауваживши, що в той час, як увесь радянський народ під керівництвом комуністичної партії будує світле майбутнє, Костянтин Сушко героями своїх оповідань виставляє якихось кабанів, козуль, та, вибачте, лосів…Сам же пан Чемерис, удосконалюючись переважно у смішливому жанрі, не ігнорує й історичну ниву. Зокрема, 2013 року перевидав свій роман «Смерть Атея» (скіфського царя). Як гумористові-пібліцистові-романістові вдаються батальні сцени, можна судити з оцих рядків:

«Та зближення не відбулося, перші ряди лучників лягли трупами перед фалангою. Дістати фалангістів мечами заважала наїжачена стіна саррісс (списи, – К.С.), пробитися крізь яку було неможливо. Лучники падали, падали, падали. А фаланга все так же розмірено і вперто просувалася вперед. Спалахувало сум’яття. І дарма десяцькі та сотники металися, підбадьорюючи воїнів, ті вже нічого не могли вдіяти з фалангою».

Дмитро Павличко написав свій нарис за рік і вісім місяців, після завершення президентства Леоніда Даниловича, а от Володимир Базилевський кінця ющенківської каденції чекати на став. Після з’яви публікації Григорія Клочека спливло більше чотирьох років, тож у відомого поета, критика й публіциста можливостей для створення політичного портрета третього гаранта виявилося значно більше. І він не став їх економити, про що свідчить уже сама назва блискучого есе – «Механіка абсурду. З дражливих імпресій та медитацій». А далі, в тексті: «Нагородна політика Ющенка – глум над здоровим глуздом. …Ордени й медалі від Ющенка – це й розмінна дрібна монета, собівартість якої у багато разів перевищує її номінальну вартість». Далі: «Справжній лідер – добрий актор. Ющенко – актор ніякий. Гра його натужна, прямолінійна, груба». Ще: «Контакту з письменниками, за винятком успадкованих, від попередників, не вийшло. За п’ять років – парадна зустріч. Конфлікт чи непорозуміння з керівником Спілки – не привід для витирання черевиків об письменницьку громаду. Звичайно, якщо йдеться про державника».

Хльостко? Я б сказав – улучно. Різко? Я б сказав – справедливо.Виклично? У жодному разі: принципова, дещо ескпресивна, зате послідовна й доказова позиція письменника, котрий знає собі ціну. Позиція Українського Письменника, котрому далеко не байдуже, в чиїх руках опинилися важелі управління рідною державою.

А поруч із цим:

«Шановні громадяни України!
Дорогі співвітчизники!
Звертаємося до вас у складний для нашої історії час. Триває агресія Росії проти України. Режим Путіна робить усе, щоб розшматувати і знищити нашу державу.

За таких обставин вибори Президента України набувають доленосного значення. Український народ має висловити довіру людині, спроможній гідно представляти й ефективно захищати інтереси всіх прошарків суспільства і всіх регніонів України.
Переконані, що такою постаттю єднання є Петро Порошенко. Він людина високого освітнього рівня, має великий практичний досвід і в державному управлінні, і в розбудові соціально орієнтованої економіки, і у виробництві та створенні робочих міст.
……………………………………………………………………………………………….
Петро Порошенко виявив блискучі дипломатичні здібності…
Закликаємо вас підтримати кандидатуру Петра Порошенка – людини єднання і доброї волі, людини, не заплямованої корупційними скандалами, людини, здатної на вчинки, рішучого політика, патріота України».

Звернення як звернення, і видання достойне («Слово Просвіти» від 8 травня 2014 року), в якому воно оприлюднене. От лише в числі трьох десятків підписантів – відомі вчені, правники, військові – не вельми доречною виглядає обойма із одинадцяти (!) письменницьких прізвищ… Та ще й отих, що у вітчизняній літературній рубриці значаться у першому рядку!

Цікаво, хто (чи що?) уповноважив(ло) мічених високим Божим Даром опускатися до політичних закликів-рекомендацій? Не про штучну снобістську відокремленість од влади мова, а про неприпустиму підміну не лише понять, а й учинків. Влада – то одне, і зовсім інше – Слово. Так було в усі часи, і так буде повік. Влада змінна, а Слово постійне.

Утім, про що ми говоримо.... Неозброєним оком видно і зболеним серцем чутно, що те звернення – малодушне й образливе для українських письменників усіх поколінь прогинання перед майбутнім керманичем країни. Чи, може, ви, шановні колеги, оприлюднюючи своє звернення, дбали про сприятливе завершення виборів? В який бік сприятливе? І як вам уявлявся ваш… уплив на електорат? Хіба не відаєте, яким накладом бентежить раз на тиждень замордований вітчизняний інформаційний простір шановане «СП», зі шпальт якого ви взялися просвіщати багатомільйонний гурт темних громадян? Хто вас почув?

А не треба було чути. Головне, щоб побачили. Тим, хто пильно стереже передвиборний медійний процес, неодмінно впало в око. Тож і відзначили. Відтак, слід сподіватися, що й майбутній гарант, довідавшись про зворушливу письменницьку акцію, інавгурувавшись, неодмінно відгукнеться. На могутній крик, щоб охопити увесь двізгакомтисячний гурт «інженерів», снаги, звісно, не вистачить, проте до вух підписантів звернення долине. І не лише до вух…

Долинув? Високе призначення (наприкінці літа 2014 року) одного із героїв України від літератури, стало тому, хоча й нетривалим, проте яскравим підтвердженням.

Одним із – чи поки що першим?

Важлива деталь: упродовж усієї звитяжної президентської каденції Януковича, навопризначенець-2014 ходив (чи стояв?) при ньому в радниках. Не мовчки стояв (чи ходив?), а нагадував невігласам про свою високодостойну повинність за кожної зручної нагоди. Мабуть, саме присутність біля четвертого гаранта цього поета-шістдесятника і підштовхувала проффесора до інтенсивного впровадження української мови в усі сфери нашого буття, водночас і сприяла зміцненню та розширенню українського інформаційного простору. Святе місце порожнім не буває, чому не здатна завадити навіть знавісніла люстрація, отож п’ятий гарант призначив колишнього радника-страдника Віктора Януковича – абсолютно молодого, ніде, ніколи і ніякими посадами не заплямованого сімдесятивосьмирічного митця – головою комітету з питань інформаційної політики, радіо й телебачення .

Як казав Микола Лиходід…

Ідуть поетики,
Надівши еполетики…

…але стратегічного хисту й особистої мужності літературним генералам, зазвичай, вистачає хіба на спраглий розподіл лавріятських звань та квот на видання власних книжок і книжок своїх фаворитів за державний – вважай, за наш із вами – рахунок.

Вибачте, самоповажні панове (гадаю, не лише ви впізнали себе, а й читачі вас розгледіли), за різкість – інакше не можу. Кажу про вас і вкотре згадую ліквідовані київські книгарні, знищені українські кіностудії, куці наклади наших журналів, зрештою, упосліджену українську книжку… А це ж далеко ще не все. І робилося це й робиться на ваших очах. Ми в провінції затиснуті й затерті владою – ледь виживаємо, а ви ж – у столиці! Чому не зупинили свавілля? Якщо не вистачило сил (з ким не трапляється), то ніякі ви не герої. Невже не здригнулася рука і не стріпнулося серце, коли приймали оту золоту п’ятикутну зірку – майже точну копію колишньої найвищої радянської нагороди (який промовистий символ!)? Невже не розгледіли, що той символ – яскравий відблиск глибоко чужого не лише українській, а всеслов’янській ментальності, заморського амулета? Не цікавилися, часом, чий то геніальний винахід – наша сьогоднішня найвища державна нагорода? До слова, большевицьку червону зірку впроваджено за ініцативи Льва Давидовича Троцького (Бронштейна), червоне полотнище (залитий людською кров’ю шмат тканини) – теж…
Ви і не тільки ви прийняли спраглі(жадані) милості із нечистих рук, бо виявилася слабкішими за видатну українську жінку Ліну Костенко.
І раптом, за дев’ять місяців після оприлюднення колективного письменницького звернення, знову Володимир Базилевський: «Порошенко обіцяв суспільству новий закон про вибори на пропорційній основі і не дотримав слова. Не без його помочі до Верховної Ради потрапили антиукраїнські «опозиційники» рабиновичі-бойки-шуфричі, депутати мажоратирники». А далі: «Як тільки Порошенко став президентом, Липецька кондитерська фабрика (власність Петра Олексійовича в РФ, – К.С.) запрацювала на повну потужність. Іде війна, гинуть люди, частка ж компанії «Roshen» на російському кондитерському ринку не зменшується». І потім: «Так, олігарх Порошенко переграє президента Порошенка». І ще: «Пародійний (після усіх своїх попередників, – К.С.), на жаль, і Порошенко, де пародія надто після Іловайська і донецького аеропорту теж втрачає ознаки жанру. Пародійність Порошенка в його лякливій обережності. Він старанно фільтрує свої філіппіки. Уникає ризикованих уточнень і лексем. …І не з любові до евфемізмів, а з любові до шоколаду».
Цікаво, як сприйняли автори отого «всєподданєйшєго обращєнія» оці рядки? Чи бодай щось ворохнулося в їхніх душах? Якщо так, то, сподіваюся, «ворушилося» не почуття злорадства чи досади, а виключно сорому. Одвічна проблема «митець і влада» («поет і цар») має вирішуватися виключно на грунті відсторонення. Лише гідна і здорова (задля збереження фізичного(літера «и») й морального здоров’я) відстань. Історія не знає жодного прикладу, аби якісь там альянси, угоди, меморандуми, кааліції, союзи, приятелювання можновладців із митцями сприяли останнім. У розумінні виключно контактів фізичних осіб, звісно, а не в площині державних і державницьких засад. Помилися? Не на того поставили? А не треба ні на кого ставити! НАМ – не треба. Не маємо права! Лише – на власну совість. Хіба проникливим знавцям людських характерів із Печерських пагорбів це невтямки?. Якщо так – ми не знавці душ. Навіть не «інженери». Прислухаймося до Овідія (даруйте, бо цитую з пам’яті, до того ж, у власному довільному перекладі з російської):

Якщо випало в імперії народитись,
Треба жити у глухій провінції біля моря –
І від цезаря далеко, і від горя…

На завершення свого куценького дослідження української президентіади – вірш поважного Олексія Довгого без жодних ані обережних натяків, ані прямих аналогій:

А цей чоловік, він страшний чоловік,
Він тягне в майбутнє похований вік.
Він лютий на все, що сьогодні живе,
Він все б задушив, що вродилось нове.
А цей чоловік він з юрми Сатани,
Він повен ущерть за минуле вини.
Він покруч від роду, він зрадник в крові,
У нього не мозок, а жовч в голові.
А цей чоловік ще при владі, як тінь
У нього ще буде, ой-ой, поколінь,
У нього ще вийде на всесвіт біда,
І вкриється чорним земля молода.
А цей чоловік, він страшний чоловік,
Його поховає його ж таки вік.
А Час його прах по світах рознесе,
А потім зупиниться й скаже: «Усе!»

Не певен, що Олексій Прокопович бачив перед собою когось персонально, коли писав оці рядки десь років п’ятнадцять-шістнадцять тому. Либонь, то абстрактний образ, який, до речі, не почувається білою вороною у теплій компанії цілком реальних керманичів не лише найвищого рівня, а й середнього і найнищого…

Особисто мені при зображенні тих, хто береться верховодити людьми, вельми імпонує метод а ля базилевський-довгий. Ба, більше! У стосунках митців і владоможців узагалі треба змінити акценти. Яка в біса запопадливість, навпаки! «Поет» у ставленні до «царя» має повне право виявляти милостиву поблажливість (якщо не зверхність). Митець – насамперед, а не гендляр, надто якщо він торгаш-міняйло від політики! Навіть поплескування по плечу не завадить. Чим дужче ім’ярек при посаді нагадує персонажа Олексія Довгого, тим більшим на нього має бути тиск. З усіх боків. У разі успіху – стримана подяка, а за наявності прорахунку – нищівне таврування. Звідки такий разючий контраст? Лише через те, що першого у нас удень зі свічкою не знайдеш, зате другому кінця краю не видно. А за всім – долі мільйонів людей. І митці в перших лавах. Отож, не просити нам приписано Богом, а вимагати; не пропонувати, а наполягати; не чекати, а діяти; не ображатися, а зневажати. Найвищим із людських умінь є здатність створювати із слів речення, як із звуків – мелодію, а з кольорів – картину. Первинним є дух, а не матерія, духовне переважає матеріальне, відтак носіям духовного – служителям муз! – і карти в руки!
А ми їх не вміємо тримати…Слід рівнятися на Льва Толстого, на Віктора Нєкрасова, на Олеся Гончара, на Василя Стуса, на Ліну Костенко. Якщо не талантом, то хоча б характером.

Отож, Володимирові Яворівському під листами гарантам, окрім власного прізвища, вистачало б додатка «народний депутат і письменник». Опинившись у складі Верховної Ради, повноваження голови НСПУ слід було б негайно скласти. Бо ні НСПУ загалом, ні кожному її членові окремо нічого не дісталося від того, що «наш голова» член Українського парламенту. Може, Володимир Олександрович сподівався, що його депутатство сприятиме вирішенню спілчанських проблем?
Свята наївність! У всіх епізодах і в усі часи.
Поділюся власним досвідом.
Навесні 1992 року мені наполегливо запропонували очолити запорізьку міську газету «Запорозька Січ». Серед багатьох пряників висували й такий: з висоти посади керівника газети міської ради ти зможеш ефективно впливати на стан справ у Національному заповіднику «Хортиці». Мовляв, через постійні контакти з міським головою… і – так далі. Ставши головним редактором, не зволікаючи, запропонував відродити громадську структуру – «Раду землекористувачів острова Хортиці» при міському голові. За радянських часів така плідно функціонувала, тож варто її реанімувати, і громада, вже не кажучи про дирекцію заповідника, тільки подякує нам за це. Відродили. Очолив «Раду» міський голова, а я притулився коло нього заступником. Провели кілька засідань (збиралися раз на два тижні), переконалися в ефективності структури, і одну з чергових нарад замість «мера» провів я. Хортицькі землекористувачі були не проти такої заміни, отож голова обмовився, що згодом я міг би сам очолити раду – і йому менше клопотів, і для діла буцімто краще. Я не заперечував, бо авторитет мій тоді, у вирішенні проблем Хортиці, в місті був неабиякий, до моїх слів дослухалися, одне слово, справа пішла. Повеселішав тодішній керівник заповідника, і невдовзі ми визначили з ним ряд рішучих заходів.
Та невдовзі обставини стали повертатися так, що ми пропустили одне засідання «Ради», згодом ще одне, потім іще… Аж поки міський голова якось «у кулуарах» сказав: «Може, взагалі відмовимося від тих засідань? У тебе он стільки клопотів із газетою, на мені ж висить ціле місто, а в заповіднику – генеральний директор з трьома заступниками та зі штатом співробітників мало не в дев’ять десятків осіб…»
Робота в «Раді» аніскільки не заважала керувати газетою, і попервах я не збагнув, куди хилить «мер». А тоді мені передали: з одного боку на нього дуже напосів колега, керівник російськомовної міської газети, якого стурбувало зміцнення мого авторитету, а з іншого -- багатьох «впливових осіб» у місті не на жарт нажахав стан справ у заповіднику, який став невпинно поліпшуватися. А «впливові особи» того дуже не хотіли, бо те поліпшення перекреслювало їхні особисті інтереси, які вони мали на острові. «Впливових» ситуація влаштовувала така: що більше на острові проблем заповідного характеру, то легше вирішувати проблеми приватновласницькі.
Я відчув, що мої аргументи міський голова не прийме ніколи. Зрозумів також, що працювати як слід на двох напрямках довго не зможу, особливо коли мої старання на одному з них так гаряче не схвалюються «впливовими особами». Щоб наводити лад у заповіднику, треба працювати там безпосередньо, і невдовзі така можливіть у мене з’явиться.

Наголос-1977
Перед тим як сказати «до побачення», батько нагадав, щоб не забув привезти йому книжку. І не яку-небудь, а оту, де «Ілько, Ларивон… ну і ще там є, ти ж знаєш, про що я…» Звісно, він знав і тільки-но сів на «метеор», як одразу відкрив книжку навмання. Почав читати, де зупинився погляд, намагаючись збагнути, що саме могло звабити батька.
«І ось я вже йду звивистою стежиною, що веде в наше село. Земля, трава, усе довкруж вогке від недавнього дощу. Я сам геть змок, ноги ковзаються по грязюці. Стежина круто здіймається вгору. Я прискорюю кроки, майже бігом долаю підйом – і раптом переді мною, мов на долоні, відкривається моє село. У мене починають тремтіти коліна, до горла підступає солоний клубок, і я присідаю на камінь. Я сиджу довго, ковтаю сльози і чекаю… Нарешті з хати виходить бабуся. Вона ще більше згорбилася…»
Читав, забувши навіть, де він і куди несе його теплохід на своїх підводних крилах. Читав і підносився високо-високо, і ще не знав, як невдовзі дякуватиме вкотре і цим рядкам, і цим словам, на які завжди так вчасно натрапляв, і без яких зараз навряд чи був би повним цей неймовірно сонячний серпневий день, та, либонь, через те й був він таким сонячним, що світлий смуток лився зі сторінок -- йому на коліна, на палубу, струменів у Дніпро і в небо.
-- А ти вже з книжечкою…
Мама сиділа поруч, вона весь час розмовляла з попутницею, а це зиркнула на сина і жартома штовхнула його ліктем під бік.
-- Читай, читай, -- мовила, посміхаючись, Херсон ми не проскочимо – я стежитиму.
Херсон вони не «проскочили», і вже за півгодини були в лікарні. Гадав, що відразу заглянуть у палату до батька, але його запросив до себе завідувач відділеням:
-- Третя стадія, -- сказав так, ніби йшлося про час відплиття теплохода з Херсона в Бабину. – Я призначив йому хіміотерапію…
У нього ноги враз приросли до підлоги, і, проштовхнувши в горлі клубок, він глухо спитав:
-- Тобто надії жодної?
-- Надіятися треба завжди.
Мама чекала на нього в коридорі, і поки виходив з кабінету, зумів натягти на обличчя маску безтурботності.
-- Все гаразд, -- сказав матері. Та ще й посміхнувся.
Батько, звісно, усієї правди не знав. То й спілкувався з мамою розважливо. Через що веселість не залишала маму весь час. Навіть на «метеорі», яким невдовзі вирушили назад.
Чому ж тоді батько забув узяти книжку? І він теж не нагадав…
Рвучко підвівся.
-- Ти куди? – спитала мама все так само безтурботно.
-- На мостик вийду, ковтну повітря.
-- Ну дивись…
На містку присів на лавочку. Дістав із барсетки приховану від мами книжку, розкрив, знову навмання…
«Коли за кілька хвилин я знову повернувся до бабусі, вона вже не дихала.
Я нахилився до неї і довго, довго вдивлявся в її миле, дороге обличчя. Хтось увійшов до кімнати і став за моєю спиною. Я чув чиєсь дихання, і раптом мені спало на думку, що це дихання завжди буде зі мною, усе життя. Я не оглядався, але знав, що то Мері, моя Мері, яка осяяла темну кімнату світлом. Потім я все ж озирнувся. Озирнувся, щоб побачити це світло і в його променях мого Іліко, мого Ілларіона і мою бабусю…»
Ледве стримувався, щоб не розридатися, і не стільки було жаль батька, як рвало серце за матір, яку переповнювала веселість не через те що, як він сказав, справді «все гаразд», а що вона не знає анічогісінько. І він розкрив книжку на третій сторінці, і вже знав, що, вкотре розпочавши читати дивовижний роман, він не одкладатиме його далеко доти, поки не закінчить.
«Праворуч від мого села тече ріка Губазоулі, ліворуч – невеличка річечка Лаше, що кишить крабами, бичками й босоногими хлопчаками. Через Губазоулі перекинуто місток. Щовесни ріка, виходячи з берегів, зносить його, залишаючи тільки чорні палі, які стирчать із води.
І все ж моє село найкрасивіше і найвеселіше в Гурії».
Сонця було все ще багато, хоча «метеор» біг уже назад -- вони з мамою поверталися додому. Тепер рідний, лівий, берег був праворуч, а правий -- ліворуч, проте сонця через те не поменшало. Дивна річ, тіні довшали й довшали, вечір невпинно наближався, але світла навколо було так багато, що, здавалося, ніч не настане ніколи.

Непомітно підкрався до самого себе, отож, шановні читачі, гадаю, ви не заперечуватиме, якщо повернуся до особистого.
Після того як фракція комуністів Запорізької міськради домоглася мого звільнення з посади головного редактора «Запорозької Січі», більше п’яти років мужнів на вільних творчих хлібах, аж поки призначили генеральним директором Національного заповідника «Хортиця» (2005).

Несподіваним і абсолютно нетиповим для новітніх українських реалій було те призначення. Несподіваним, бо я не домагався його жодним чином, а нетиповим, бо не відав тоді, що, згідно з неписаними кадровими правилами, які й досі чітко сповідуються на всіх-усіх теренах неньки-України, за людиною, яка зважилася обійняти будь-яку посаду, неодмінно має хтось стояти. Підкреслюю, – на будь-яку посаду, а на таку стратегічну, як керівник заповідника, та ще й ХОРТИЦЬКОГО, у першу чергу. Так прямо в мене й спитав тодішній, недавно спечений, голова Запорізької облдержадміністрації, і я йому прямо й сказав, що за мною рішуче ніхто не стоїть. А якщо маються на увазі ті, хто висунув на посаду, так це – керівники й уповноважені представники більше трьох десятків запорізьких політичних і громадських організацій та державних установ, серед яких навіть – одіозне товариство «Русь».
– І все? – запитав приголомшений очільник області.
– Усе, – відповів я. – А що? – запитав у свою чергу, бо ледь не на два десятки літ молодший голова адміністрації дивився на мене, як на камікадзе.
– Ну, давай… – якось так замріяно і наче з полегшенням мовив голова, і коли за два з половиною роки після всього, що я зробив для Хортиці, мене звідти брутально витурять, тоді й збагну, що означав і заклопотаний погляд «губернатора», і його коротке запитання. Не було за моєю спиною жодного, навіть більш-менш успішного бізнесмена, не те, що дебелого олігарха, тож і прибрали з Хортиці. Дякувати Богові, що не фізично…
Але до того ще далеко. Щойно міністр культури і туризму Оксана Білозір підписала наказ про моє призначення. І ось я переступаю поріг кабінету голови НСПУ. Назустріч, широко розвівши руки для обіймів, піднімається з-за столу господар кабінету.
– Привіт директорові! – вигукує піднесено Володимир Олександрович. – Ти ж наш висуванець! Беріть, хлопці, владу у свої руки і керуйте, адже ми в Києві зробили для вас усе, що могли…
Мимохідь відзначаю, що пан Яворівський у своєму привітанні-побажанні з одного боку (за формою) подав себе в ролі (цитую Павла Загребельного) «блискучого прозаїка», бо поводиться і говорить гранично безпосередньо й розкуто; а з іншого (за змістом) – як політик, бо висловився, м’яко кажучи, не зовсім по суті… Що означає «наш висуванець»? Чий? Спілка письменників до мого призначення не має жодного стосунку – ні Національна, ні Запорізька обласна. Хіба що підпис заступника голови запорізького гурту письменників Миколи Білокопитова, але, окрім його автографа під зверненням до прем’єр-міністра Юлії Тимошенко з рекомендацією призначити мене керівником Хортицького заповідника, я вже натякав, скільки ще стоїть автографів. Та на радощах не став звертати увагу на дрібниці, що Володимир Олександрович, либонь, сприйняв як заохочення і далі продовжував у тому ж стилі. Наш всеукраїнський письменницький очільник завжди, коли представляв мене комусь, неодмінно називав «губернатором Хортиці» і додавав: «Наш висуванець». Я нічого не уточнював, гадав, нехай чоловік втішається, коли йому це до вподоби, до того ж таке визначення, як мені здавалося, працювало на Хортицю.
Випнувся і я в паничі? Що ні, то ні! Звісно, посада не зовсім низька, але… Не буду переповідати всього, зацитую лише коротенький уривочок із мого роману-застереження «Бентежна Хортиця»:

«Оксана Білозір після поїздки по Хортиці підійшла до мене, глянула напружено й мовила зовсім не по-міністерськи:
– І як ви зважилися очолити цей заповідник, Костянтине Івановичу?.. Це ж руїна!.. Особисто я, опинись на вашому місці, не знаю навіть, з чого б і почала… Ви хоча б визначилися?
– Так, – відповів я. – Давно визначився.
– Слово честі, – зітхнула пані Оксана, – слово честі, я вам не заздрю».

В отакі номенклатурники я затесався.

І все ж упродовж перших місяців, навіть усього першого року мого директорства я відчував високу, почесну, сприятливу і… солодку вагу посади керівника Хортицького заповідника. Запрошували на виступи до шкіл, бібліотек, у різні організації. Всюди – квіти, підкреслена увага й начебто повага, компліменти. Мене мовби розгледіли. А я ж до свого перевтілення, опублікував у газетах і журналах добрих пару сотень статей і нарисів про Хортицю, видав шість книжок – від путівника до роману-осягнення, а історико-публіцистична робота «Острів Хортиця» (2001) визнана першим виданнням, у якому біографія Дніпрового материка подана в повному обсязі, з величезною кількістю ілюстрацій.
Безвідмовно й радо відгукувався на всї запрошення, проте радість моя згодом стала пригасати, бо в небувалій увазі до своєї персони інтуїтивно став відчувати причаєну загрозу.
Про мене згадала рідна «Літературна Україна», замовивши й опублікувавши розлоге інтерв’ю, а згодом – таку ж статтю. Керівництво запорізького письменницького осередку внесло мене до списку претендентів на видання власної книжки за державний кошт, і незабаром я її видав: збірка новел «Дев’ять молитов у серпні» не лише вийшла небувалим нині накладом в 2700 примірників, а наклад той мені (як виняток, спеціально для Сушка!) дозволили забрати і розпоряджатися ним на власний розсуд.
Не встиг оговтатися від такої честі, як керівництво НСПУ (звісно, з подання свого керманича) зарахувало мене до складу делегації для участі у щорічній письменницькій акції «В сім’ї вольній новій» (Одеса, 20-22 травня 2006 року), присвяченій річниці перепоховання Тараса Шевченка.
Що далі, то частіше задавався питанням: до мене така увага як до письменника чи як до керівника Хортицького заповідника? Мимоволі майже вичерпно відповів Яворівський. В Одесі, підводячи то до якогось місцевого високопосадовця, то до чергового столичного, як казав Володимир Олександрович, «шалено талановитого» художника, кіносценариста, скульптора чи архітектора, пафосно виголошував: «Знайомтесь – губернатор Хортиці». І жодним звуком про мій бодай який-небудь стосунок до літератури. А мене аж підпирали ізсередини і моя збірка замальовок про Хортицю, і книжка про історію острова, і збірка оповідань про диких тварин, і бідолашний «Віщий Степ»! Про «Дев’ять молитов…», півсотні примірників яких я привіз із собою, вже й не кажу. Грішним ділом, у мене тоді почало складатися враження, що керманич НСПУ взагалі «прихопив мене» до Одеси у вигляді такого собі хортицького бренда власного виготовлення і для власного ж іміджу. Що міг додати до того іміджу якийсь там мій провінційний опус, зовсім інша річ – Хортиця!
Що десь саме так воно і є, переконався, коли пізніше в Будинку письменників у Києві, на відкритті виставки живопису Володимир Олександрович, скориставшись паузою, плеснув у долоні і, як завжди в таких випадках, пафосно вигукнув:
– Тихо, товариство, тихо, тихо! А зараз… Налаштуйтеся всі!.. Зараз до слова запрошується губернатор нашої славетної Хо-о-ортиці – …
Їй-Богу, я ледь не застогнав…
Багато дала мені травнева проїздка до Одеси 2006 року. Насамперед, побачив нашу Спілку не лише зблизька, а й ізсередини. Мимохіть відчув її сутність. Нас, гостей, було десь близько сотні. Ядро делегації складали, як заведено вважати, наші провідні письменники, критики, літературознавці, тож неважко уявити, з яким хвилюванням роздавав я свої «Молитви». Звісно, з автографом та ще й із візитівкою між сторінок. Твердо був переконаний, що згодом неодмінно почую відгуки. Не обов’язково у вигляді газетних публікацій (боронь, Боже!), навіть не в формі листів звідусіль (як міг на таке сподіватися!), а через посередництво бодай телефонного дзвінка.
Не дочекався нічого. Якби, дорогі читачі, зараз я вилаштував список наших літературних високодостойників, у чиїх руках опинилися тоді мої «Молитви» і хто й бровою не повів, щоб бодай шепнути щось авторові з цього приводу, ви отетерієте. Бо не повірите, що такі люди можуть бути настільки нестандартно…чуйними.. Тоді я ще не знав: в Одесі мелькнув не виняток, мені відкрилося огидне правило. Так уже воно у нас повелося: ти комусь із маститих чи не дуже вручаєш свою книжку – продукт своєї праці – надто, коли висилаєш поштою, напружено чекаєш реакції, а, як казав Владімір Висоцкій, «в ответ – тишина». Це все одно, як ти ввічливо промовляєш до людини «Доброго дня!», а вона дивиться на тебе, чує і мовчить. ПІДКРЕСЛЕНО мовчить! Скільки разів пізніше я в тім переконуватимуся! Раніше про це якось не думав, а запізніло збагнув, що то перевірений і надзвичайно надійний засіб «нейтралізації конкурентів». Але…
Який особисто з мене конкурент! Живу у провінції, книжки видаються мізерними накладами, та ще й невідомо, що то за книжки. Наприклад, ті ж «Молитви»…

Задум цієї збірки виник більше тридцяти літ тому, і спершу вона мала називатися «Двенадцать молитв в августе». Двадцятичотирьохрічний студент російського відділення філологічного факультету його величності Запорізького державного педінституту замахнувся утнути цикл новел (дванадцять), щоб на тлі розкішної природи показати недосконалість людської натури. Ні більше, ні менше! Роки йшли, зміст задуму не мінявся, лише коригувався в деталях, аж поки впродовж весни 2005-го на одному диханні я видав цикл новел УКРАЇНСЬКОЮ мовою і в кількості дев’яти одиниць (на більше не стачило ні сюжетів, ні духу). Розглядаю цю свою роботу більше, ніж скромно, а коли роздавав примірники маститим і не зовсім, то хотілося почути, що вони скажуть стосовно, приміром, епіграфів, приліплених до кожної новели у вигляді таких собі молитов власного виготовлення. Причому напрямок кожної молитви відповідає змістові новели, якій вона передує. Скажімо, ось «Молитва шоста» про нашу мову до новели «Світлинка»:

Слово наше рідне,
єдине й незамінне!
Чисте, як роса,
ясне, як сонце,
високе, як небо,
дзвінке, як радість,
глибоке, як вічність,
дорогоцінне, як життя,
лагідне, як спокій.
Ти – відлуння
наших степів і лісів,
наших двох морів солоних
і бізлічі солодких рік;
наших пагорбів і урочищ.
Слово роду непоборного,
слово пам’яті незрадливої.
Зрадити тебе –
зректися самого себе.
Мово наша соло’їна!
Будь знаною і жаданою,
шанованою і коханою,
плекайся і розкошуй
на віки вічні!

Безумовно, не всі «молитви» рівнозначні, не певен, що зараз вибрав найвдалішу, тож дозволю собі ще й крихітний фрагмент із «Світлинки».

«Голосок Світланки ніби віддаленів. Це тому, що дівчатко побігло в бік літньої кухні. Замовкло. Навіть стуку черевиків по вимощеній каменем стежечці не чути. Либонь, зупинилося, завмерло дівча, вихопившись на широчінь, що раптом, наче аж зненацька, відкривається за причілком літньої кухні. Там враз стає так широко, так навально розлого… Насамперед, – небо, а під ним понівечений штучним водосховищем Дніпро, поріділі хатки на косогорі, за балкою і вузенька (бо далека) смуга протилежного берега. Ніде в селі не знайдеш і не побачиш, щоб краєвид розгортався так щедро й жадібно, як на Василевому обійсті за причілком літньої кухні. Василь у цьому переконаний, і ніхто не заперечує. Василь сам, щоразу минаючи хвіртку і опиняючись перед замріяною всеосяжністю, завмирає, інколи навіть розчулюється… Не з жалю, а від якогось чи то спогаду, чи то осягнення. На мить стає так радісно, що й заплакати не постидався б. Отож, мабуть, десь там і Світланка спіткнулася».

Усі новели внутрішньо між собою пов’язані. Для мене як для автора той зв’язок є більш ніж очевидним, а чи відчули його інші? Чи не епігоню я, незграбно підсвистуючи Григорові Тютюннику? Не знаю.
І все ж серед моїх мимовільних читачів трапилися й такі, що відгукнулися. Зокрема, повідомив про отримання книжки відомий колишній політв’язень, правозахисник Левко Лук’яненко (лист від 30.01.2008 р). А ще – зворотної адреси не було, і підпис нерозбірливий (15.05.2006 р.):
«Вельмишановний Костянтине Івановичу! З великим задоволенням прочитав, ні – «проковтнув» Ваш подарунок «Дев’ять молитов…». Таке враження, що, всупереч зайнятості, звертатимуся до «Хвостіка», а особливо до «Заповіту» чи «Під яблунею» (назви новел, – К.С.), як до відомих «Вогник далеко в степу» або «Три зозулі з поклоном».
Розумію, що будь-яке порівнння, пошук аналогій, співставлення – недоречні, але одні письменники мають хист зачепити душу, інші – ні. Ви маєте. І тому повинні писати, тим більше, що, як казав дяк у геніальної Поетеси: «Велике діло – писані слова!»
Ось – із відгуку лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, незабутнього Анатолія Бортняка:

«Шановний п.Костянтине! Сердечно дякую за преславний подарунок – «Дев’ять молитов…»! Щоправда, я поки що тільки переглянув цю книжку – сторінка за сторінкою, – відзначивши цікаву композицію, патріотичні мотиви, багату й винахідливу мову… Схвальне враження підкріпилося і читанням – від самого початку, з «Поросячого хвостіка», яке я звісно, доведу до кінця.
А перед цим Вашій книзі (гарне зовнішнє оформлення, завидний наклад!) довелося зо два тижні побути в «епістолярній черзі (у стосові листів, книжок, щедро дарованих мені авторами), яку мені не під силу негайно «ліквідувати».
Щиро бажаю Вам добра й перемоги.
З повагою А.Бортняк. 1 лютого 2008 р, м. Вінниця».

Мені дуже дорогий цей лист, не так своїм змістом, як тим, що час, аби його написати, знайшла дуже хвора людина. Дещо пізніше здоров’я Анатолія Агафоновича значно погіршиться (за рік його не стане), виникне необхідність негайного хірургійного втручання (другого за п’ять літ), яке ефективно могли здійснити начебто тільки запорізькі онкологи. Це була друга половина 2008 року, в запорізькому офіційному середовищі я тоді вже не мав недавньої відомої ваги, оскільки не без участі того ж середовища, опинився у суцільній судовій облозі, тож не зумів допомогти хворому колезі. Мені болісно про це згадувати, і досі щиро жалкую, бо сприяння здавалося таким можливим. Тільки й того, що звернувся до керівництва Запорізького онкодиспансеру, домовився про оперування людини з іншої області та, на жаль, на тому все й зупинилося. Перешкодою на шляху до можливого порятунку стали, насамперед, гроші (16000 гривень), яких у відомого українського письменника не знайшлося. Завадило й ще одне, але, оскільки воно спричинене жорстокістю, замішаною на заздрощах, – інакше розцінити не можу! – одного, з дозволу сказати, колеги, то розкривати цього епізоду не буду.
Вірш Анатолія Бортняка «Янгол-охоронець» із однойменної книжки , подарованої мені у жовтні 2007 року, напрочуд легко вписується у контекст моєї розповіді, але подаю його тут не через це, а з почуття високого обов’язку перед світлою людиною.

На крилатого янгола квота
є у кожного начеб. Невже
і мене та небесна істота
від напасті, від зла береже?

Очі мружачи ніби до сонця,
Я нікого не бачу, сліпак.
Тож прошу навмання охоронця:
«Бережи, коли справді це так!»

Захищай від гіркої зневіри,
самоїдства їдкої золи,
що в мені, як озонові діри,
виникають коли-не-коли.

А, буває, синію від злості.
То, пильнуючи, янголе, ти
не вагайся – намни мені кості
і тим самим мене захисти.

Невідомо, допоки віднині
ще топтатиму я спориші, –
та надалі боронь від гордині,
а також від лінивства душі.

Відведи від богемної чарки,
хоч із нею я й так не в ладу.
і, звичайно, потрібні припарки –
за словесну бридню та нуду.

Щира правда – життєва основа.
Не дозволь, охоронцю, ні-ні! –
на брехню і на фальш ні півслова,
як колись дозволяв ти мені.

Ти почуй це прохання смиренне.
Якщо вгодно лише небесам,
захищай мене тільки від мене.
З іншим всім я розправлюся сам.

Я зберіг усі кілька листів від Анатолія Агафоновича, і, читаючи їх, укотре переконуюся, що увага однієї людини до іншої – необхідний складник її таланту. У нашому випадку – таланту письменницького. Власне, по-справжньому пропагувати гуманістичні ідеали до снаги лише тому, хто по життю сам гуманіст.

Як і відомий наш письменник, заслужений учитель України із села Тетерів на Київщині, світлої пам’яті Віктор Юхимович Лупейко. Познайомився з ним теж заочно. Залюбки прочитавши книжку есеїв , яку придбав у Києві, одразу знайшов адресу і, як це завжди роблю в таких випадках, відправив авторові вдячного листа. Віктор Юхимович із відповіддю не забарився, отож я надіслав йому «Молитви». Відгук отримав без зволікань.

«1 червня 2010 р. Тетерів
на Київщині
Вітаю шановного Костянтина Івановича та його родину!
Хай у Вас щоденно все буде гаразд! Доброго Вам здоров’я – у першу чергу! Будьте оптимістичні завжди! І на наших вулицях будуть свята! Віриться, у все те найкраще, що перебуває в дорозі до нас! Одержав Вашого щирого й дружнього листа. Вельми вдячний за нього! Розумію Ваші тривоги-болі від того, що ми щоденно бачимо і всотуємо у себе… На жаль, треба перейти нам і через оце все.
Прочитав із цікавістю Вашу прозу – збірник новел-оповідань «Дев’ять молитов…» Спасибі й за цю книжку. Гарна, соковита, образна й тривожна Ваша проза! Спасибі за те, що Ви зливаєтесь у своїх сторінках із болями, якими терзається наш народ, часто-густо не розуміючи, у яку божевільно-спаскуджену епоху доводиться йому, народові, жити й виживати. Всі Ваші речі досконалі, як на мене, бо у кожному оповіданні – цілий роман. Тривожний, розлогий і вражаючий роман із нашого життя. Не хочу виокремлювати особливо якусь річ із книжки, всі дев’ять «молитов»-новел збуджують думку, кличуть до якоїсь дії на користь рідного народу. Читали ми разом із дружиною (Надією Порфирівною): «Електорат», «Світлинку», «Бандерку»… Вона теж високо оцінює ці твори. Ми разом виставляємо Вам найвищу оцінку за багатющу мову новел. Ваші «Молитви…» у мене нині на столі, ще до них буду звертатись.
З повагою– Віктор Л.».

Пізніше Віктор Юхимович прислав мені свою книжку «Витязі української духовності», яку скромно кваліфікував як «навчальний посібник», тоді як насправді це збірка проникливих нарисів про видатних діячів, я б сказав, – Української справи – про багатьох із яких, гадаю, пересічний український же читач навіть не чув: зокрема, Сергій Подолинський та Микола Василенко, Іван Огієнко та В’ячеслав Липинський, Августин Волошин та Юрій Липа, Наталя Полонська-Василенко та Агатангел Кримський. Я щасливий, що в мене є ця книжка та ще й із дарчим написом автора, виконаним просто-таки неймовірно каліграфічним почерком:«Вельмишановному Костянтину Івановичу Сушку, талановитому письменнику й добрій людині – на добру згадку. З глибокою повагою та побажанням добра – автор. Травень 2010, Тетерів».

Цитату ж хочу навести із книжки «Світочі і лжепророки».

«Сергій Подолинський належно цінував діяльність людей, мускульну і розумову, завдяки якій створюється відносна додаткова вартість, накопичується енергія на Землі. Але люди своєю працею не можуть створювати матерію. Вони тільки здатні зміцнювати її форми. І далі – несподівана для багатьох констатація: ми мусимо визнати, що нічого не може бути створене працею (йдеться про хімічні елементи). «Мета і користь, – за Подолинським, – полягає лиш у перетворенння певної кількості сил… Відомо, що праця людей може в кінцевому результаті нагромаджувати більшу кількість енергії, ніж її треба для витворення робочої сили працюючих…»

… Маркс одержав пересилання від Подолинського, але не відповів молодому вченому. Переадресував цю працю Енгельсу. Той аж ніяк не міг погодитись з Подолинським у тому, що останній дивився на суспільні відносини між людьми не з погляду класової боротьби, а з термодинамічних позицій, – це зовсім не «вписувалось» до Марксово-Енгельсової теорії. Якщо підтримати Подолинського, то не потрібна ні класова боротьба з її диктатурою пролетаріату, ні інші її породження».

А сутність нашої Спілки почалася відкриватися мені в Одесі якоюсь розхристаністю письменницької делегації. Ми прибули до «жемчужины у моря» під священним знаком Великого Кобзаря, проте об’єднавчий фактор саме навколо цього не відчувався. Ходили-блукали поодинці або ж купками, зупинялися, щоб попити пива, чи чогось міцнішого, і кожен начебто – сам у собі. Хіба що неоднозначна доповідь Яворівського, побудована, як мені здалося, на… протиставленні Шевченка Гоголеві і проголошена в Театрі опери та балету, могла б стати предметом дискусії. Але не стала. Ніхто про неї після урочистого відкриття заходу й словом не прохопився. Їхав начебто до побратимів по перу, скільки хотілося почути від них у довірчих розмовах, скільки сказати їм, але цього не сталося. Під кінець другого дня «свята» почувався так зле, що раптом захотілося усамітнитися в готельному номері «наодинці з пляшкою» і добряче напитися…

Тоді я вперше відчув, що нас дуже багато. В Україні аж занадто багато офіційно зареєстрованих «інженерів людських душ». Кількість зайвих (бездарних, але напрочуд спритних) не просто зашкалює – в ній загрозливо розчиняється сутність необхідних і достойних (талановитих і делікатних). І саме ядуча атмосфера отієї більшості накриває всіх, саме вона й визначає сьогодні сутність НСПУ, а отже – її авторитет у суспільстві. Ота байдужість нерідко, навмисне підкреслена, -- як до буденних справ, так і до успіхів чи невдач колег, -- то реакція на наявність серед достойних сірої маси нездатних, то своєрідний щит, засторога від посягання на твою особистість. То – навіяне, нав’язане, штучно створеними сумними реаліями письменницького буття.

Є необхідність повернутися до мого директорства в Хортицькому заповіднику і розповідь про нього подати у формі відкритого листа. Й адресувати послання тодішнім керівникам Національної спілки письменників України, Всеукраїнського товариства «Просвіта», Українского Фонду культури, Комітету Верховної Ради з питань культури і туризму, Товариства зв’язків з українцями за межами України («Україна – Світ») та одному високопоставленому тотдішньому радникові Президента України. Бо писав їм тоді, у гіркому 2007-му, сповнені тривоги листи, але жоден навіть не відповів.

Отож…

Шановні панове – Володимире, Павле, Борисе, Лесю, Іване, та Миколо!

Не переймайтеся, лист мій буде не дуже довгим, але й не коротким, оскільки з ситуацією вашого колеги, колись широко розрекламованого й розхваленого вами «губернатора Хортиці», ви добряче обізнані, тож просто нагадаю основні моменти.

Гендиректором Хортицького заповідника я став на гребені хвиль Помаранчевої революції, але не з подання, як хтось казав, а дехто з вас самозабутньо повторював, президента Віктора Ющенка, а з рекомендації запорізької громадськості та кількох київських учених. З чого почав свою діяльність? Правильно, пане Павле: з утвердження Рідного Слова на рідних просторах. Насамперед, -- через увічнення пам́’яті Великого Кобзаря. Перебування молодого Шевченка на Хортиці улітку 1843 року ми зафіксували меморіально, впорядкувавши маршрут «Тарасова Стежка», окрім усього іншого, сімома гранітнними брилами, на одній із яких викарбували цитату з листа Я.Кухаренкові, де сповіщається про подорож Україною, а на решті – рядки з усіх віршів Поета, де він згадує Хортицю й Великий Луг Запорозький. Зроблено це було наприкінці вже другого місяця мого директорства, бо я неймовірно поспішав. Я відчував, що призначення на високу посаду сталося не лише завдяки сприянню Провидіння, а й усупереч перманентно потворним українським суспільно-політичним реаліям, що згодом красномовно підтвердиться. Наша перша акція на вкрай упослідженій Хортиці (тодішній міністр культури Оксана Білозір назвала заповідник руїною – дослівно її фразу я навів вище) була схвально прийнята громадськістю, з чим Ви, пане Володимире, і Ви, пане Павле, привітали нас телеграмами.

Тож, окрилений, полетів я далі «застовплювати» хортицьку твердиню Рідним Словом. Цього разу – у прямому, у найпрямішому розумінні. Уздовж хортицьких шляхів та на їхніх перехрестях ми виставили кілька десятків аншлагів (металеві щити) з написами: «Тихо, ви у храмі Природи…», «Хортиця бажає вам добра!», «Плекаючи Хортицю, ми зміцнюємо Україну!», «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!» тощо… Цікава деталь: ніхто жодного щита не понівечив за весь час мого перебування в заповіднику, а от із боку владців уперше почув загрозливе сичання. Навіть старовинні (ймовірно, пришляхові) черепашникові стовпи, котрі я познаходив у приміських селах і порозставляв на деяких роздоріжжях та на околицях степових ділянок Хортиці, викликали невдоволення. Не самі стовпи, а вмонтовані в них металеві пластини з рядками із віршів Бориса Мозолевьского. Зокрема:

Хтось приїде сюди й заночує,
Обійде ці могили й рови.
Упаде на траву і відчує:
Очі стежать за ним із трави.

Або:

Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.

Та я не звертав на сичання уваги й біг далі. Розгорнувши берегоукріплювальні роботи на східному узбережжі (чи знаєте, шановні добродії, що Хортиця неухильно руйнується штучно підпертими водами Дніпра?), разом зі своїм юристконсультом ми з головою пірнули у виснажливий процес передачі всієї землі острова заповідникові. Чи відомо багаторічним керівникам Комітету Верховної Ради України, Українського Фонду культури, Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка та академічного інституту про єзуїтський факт нашої дійсності: заповідників в Україні, слава Богу, чимало, проте жоден із них не має права на землю, на якій розташований? А це зв’язує керівників заповідників по руках і ногах! Ось чому я, йшовши в директори з багатьма ідеями, молив Бога, щоб поміг мені здійснити хоча б одну: повернути всю землю Острову. І ми її повернули. Більше як півроку тривала виснажлива боротьба з Запорізькою міською радою, в якій ми, звісно, не без допомоги Секретаріату Президента України, отримали перемогу. І сьогодні Хортицький заповідник – єдиний в Україні, право якого на власну священну територію зафіксоване відповідним Державним актом!

Паралельно – бо розкачуватися не було коли! – ми створили у приплавневій частині острова меморіально-туристичний комплекс «Протовче» (на честь однойменного літописного поселення бродників Х-ХІV ст.ст.), яке частково досліджене протягом 1986-1990 років. Примітка: експерти нашого Мінкульту оцінили готовий об’єкт в 1100 000 гривень, нам же він обійшовся щонайбільше в… 70 000 гривень. Як це вдалося? Вагончик, який став основою сторожки, виконаної в стилі української хати, я випросив у мостобудівників, гранітні стели, козацькі бекети (сторожові вежі) мої добрі знайомці виготовили по «сходной ценє», а основне: зварювальні й земляні роботи, мурування, теслярування тощо ми здійснили силами охоронців заповідника, кількість яких я збільшив од 8 до 30 осіб, бо життя підказує, що без потужної, кваліфікованої і вишколеної охорони порядку на острові не буде.

Паралельно ж (знову – паралельно!) вдалося відновити роботи на будівництві історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» (до мого приходу в заповідник, змогли підготувати лише котлован споруди). Керівництво металургійного комбінату «Запоріжсталь» на гребені ющенківської єйфорії ладне було виділити нам 12 000 000 гривень на продовження й завершення «Січі», але за двох умов: 1. Гроші збиралися перерахувати у вигляді інвестицій. 2. Заповідник мав передати «Запоріжсталі» в оренду на 29 років частину своєї територі – острів Байду! Звісно, нахабство нечуване, але й тут ми перемогли. Разом із юристконсультом заповідника впродовж кількох місяців перемовин ми змогли переробити інвестиційну угоду на благодійницьку, а коли отримали гроші на будівництво «Січі» в повному обсязі, то острів Байду в оренду просто не віддали. Бо, по-перше, дуже того не хотіли. По-друге, не мали на таку оборудку ні морального, ні юридичного права. Але про такі тонкощі не знали й знати не хотіли запорізькі можновладні спритники, надто наближені до керівництва «Запоріжсталі», які давно виношували ідею оренди західного сусіди Хортиці, а, простіше кажучи, зазіхали на священну цілісність заповідника. Ми ж завадили.

Поки будувалася «Січ» (перших туристів об’єкт прийняв у серпні 2007 року), ми займалися облаштуванням так званої п́’ятої курганної групи, де на місці зітертих з лиця землі курганів (із 28 збереглися лише 3) невдовзі розгорнули меморіально-туристичний комплекс «Скіфський стан». Я пишаюся цим об’єктом, бо там, у найвищому місці острова, вперше в Україні ми розпочали процес масового відновлення степових пірамід, а, по-друге, відновлення історичного природного середовища – воістину свята справа, про що я детально розповів у своєму романі-застереженні «Бентежна Хортиця» (2008). Знову примітка: на весь обсяг робіт на п́’ятій курганній групі проектувальники «закладали» 3 200 000 гривень (разом із проектом), ми ж виконали їх, витративши всього 970 000 гривень. Як це робили – у тій же книжці.

З печерських пагорбів вам, шановні колеги, моя діяльність на Хортиці уявлялася тріумфальним маршем (суджу з телефонних відгуків зі столиці та повідомлень у ЗМІ), тож ніхто й слухати не хотів, коли я телефоном або ж у безпосередніх розмовах сповіщав про хмари, які починають збиратися наді мною. Приводом для цього став відомий «конфлікт» між Ющенком і Тимошенко, а глибокою причиною – традиційне небажання запорізької влади мати Хортицю у вигляді повноцінного заповідника. Під мене почали активно копати вже на другому році директорства, у липні 2006 року, і тоді я сказав Яворівському: «Дорогий Володимире Олександровичу, будь ласка, здійсніть на Хортицю такий собі культурологічний десант групою відомих українських письменників, акторів та політиків. Протягом двох-трьох днів ми проведемо на острові відповідні акції з широкою пропагандою через ЗМІ, місцеві владці побачать, яку могутню підтримку має Сушко в Києві, і щонайменше на кілька місяців залишать мене у спокої. А почнуть знову напосідати -- ми знову щось придумаємо»… Бо! Після того як Вітя з Юлею побили глечики, мої акції на посаді гендиректора Хортицького заповідника стали падати.

Ні, темпу робіт не зменшували, навпаки, ми їх нарощували, але я бачив, а ще більше відчував, як почало змінюватися ставлення до мене можновладців.

Не підтримав спілчанський очільник. Кілька разів обіцяв «десант» і не прислав. Я відбивався сам. Поки що – виключно власним авторитетом, котрий у суспільстві ще залишався високим. Та я відчував: без підтримки Києва пропаду. Скажу відверто: не так було жаль себе, як Хортицю. Переконаний був твердо: мій наступник святу справу не продовжить, а сидітиме на посаді тихо й сумирно, зінкола прохоплюючись популістськими акціями, а Хортицю знову поглине морок упослідження. Так воно й вийшло: приїдьте, шановні колеги, на Хортицю сьогодні, я особисто беруся провести для вас екскурсію, побачите, на що перетворився заповідник за останні роки.

Я захищався? Звісно! Точніше, намагався захищатися. У травні 2006 року голові Комітету Верховної Ради з питань культури відправила листа група запорізьких учених та громадських діячів із проханянням негайно втрутитися в хортицькі проблеми, щоб зарадити біді.

Ні втручання не було, ні відповіді.

6.06.2007 року відправляю за тією ж адресою листа вже я.
Ні втручання, ні відповіді. Зате у телефонній слухавці постійно чую: «Тримайся, Костю, ми ось-ось приїдемо! Рейтинг у тебе дуже високий, тож ніхто чіпати тебе не посміє».

Але ж – посміли! Так посміли, що колишній багаторічний запорізький літературний очільник мерщій зробив передислокацію своїх позицій. На відкритті «Тарасової Стежки» рік тому, 30 травня, цей добродій стояв коло мене пліч-о-пліч. У своєму виступі гаряче хвалив, що свою діяльність на острові я почав з «видатної справи», і завершив його ось такими рядками:

Пройшли літа, важкі, як бомбовози,
Та ця земля нам вічно дорога,
Бо Стежка, що його зросили сльози,
Тепер крізь душу нашу пролягла…

Коли ж побачив, що владці беруть мене в облогу, повсюдно став поширювати чутки, що об’єкт «Тарасова Стежка» Сушко вибрав помилково. Мовляв, «Тарас Григорович ходив не там (а хто бачив, де саме він ходив – маршрут ми вибрали за колективною згодою краєзнавців! – К.С.), де поставили стели, та й узагалі, деякі цитати оформлені неправильно – обірвані у несподіваних місцях…» (?). Мої численні пояснення міністерським чиновникам закінчилися порадами більше «не займатися самодіяльністю». Іншими словами, сидіти на острові, склавши руки, і чекати вказівок згори.

Трапився наїзд і на аншлаги. Ще тоді, коли Державний акт на землю перебував на шляху до заповідника, на одному із засідань колегії міністерства начальник Державної служби охорони культурної спадщини стурбовано переказав мені, що міський голова Запоріжжя «обурений вашим самоуправством, пане Костянтине». Мовляв, Сушко поставив на острові десятки щитів, не узгодивши із владою. Водночас, пафосно повідомив чиновник, владці обіцяли ті щити повисмикувати спеціальним краном, якщо «ви не приберете їх упродовж тижня».

«Навіть не подумаю прибирати! – вигукнув я. – Дізнаюся, коли пришлють кран на Хортицю, замовлю операторів із усіх запорізьких телеканалів і спостерігатиму, як за наказом міського голови руйнуватимуть ашглаги з написами: «Тихо – ви у храмі природи…», «Плекаючи Хортицю, ми зміцнюємо Україну!», «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!» А тоді цей репортаж покажемо всій Україні».-- «Що? – схопився, немов із розжареної сковорідки чиновник. -- Що там написано?» Я повторив. «Ну дивіться, -- тихо й похмуро буркнув чиновник. – Треба бути обережним». Одне слово, «оргвисноків» не було, проте й на підтримку рідного міністерства, я це гостро відчув, розраховувати не випадало.

Скажете, партизанство? Можливо. Але я практик, отож, вважаю, що наразі в нашій бідолашній країні без твердої політичної волі, без рішучості й наполегливості, зрештою, без отого партизанства нічого путного зробити нікому ще не вдавалося. І довго ще не вдаватиметься.

А тоді? Жодного щита, шановні панове, ніхто на Хортиці не висмикнув, і більшість із них стоїть донині.

Я ж, тримаючись, як настійливо радив мені мудрий пан Яворівський, писав і розсилав листи…

8.06.2007 р. – В.Ющенку.
13.06.2007р. --- тому ж В.Яворівському.
15.06.2007 р. – міністрові культури і туризму Богуцькому Ю.П.

З усіх боків – мовчання.

Навздогін телефоную Яворівському: «Володимире Олександровичу, дорогий Володю, отримав мого листа?» «Звісно!». – «Ну, і як?» – «Не занепадай духом, Костю, все влаштується. Головне – не мовчи. Розсилай листи усім, калатай у всі дзвони!» – «Зрозуміло – кажу. – Ну, а з вашого боку?» – «Ми тебе нізащо не здамо. Я б зараз на крилах прилетів у Запоріжжя, та є термінове доручення від Юлі. Давай, Костю, удачі!»

У всі дзвони калатати не вдається, то складаю відкритого листа-звернення, як зазначаю в підзаголовку, «до всіх, хто вміє не лише чути, а й слухати і діяти», і надсилаю до «Літературної України». Позаяк рідна газета друкувати відмовляється, передаю до часопису «Слово Просвіти». Головний редактор, відома поетеса, лауреат Шевченківської премії Любов Голота (вкотре висловлюю їй сердечну вдячність!) негайно ставить листа в номер, який виходить 26 травня 2007 року. Напружено читаю, наче автор не я, а хтось необачно невгамовний, інший:

«Уся справа в землі! Я занадто енергійно взявся облаштовувати священну Хортицю ДЛЯ ВСІХ НАС, і це декого глибоко стурбувало. А тому тиснуть на мене, я ж терплю, хоча не скажу, що мені це подобається. Це забирає час, нерви, руйнує здоров’я, та відступати не збираюся. Безпідставні претензії на свою адресу рішуче відмітаю, хто б їх не висував».

Навіщо я це писав? Насамперед, щоб полегшити душу. А ще, звісно, розраховував на підтримку, якщо не ділом, то бодай словом.
Не отримав ні першого, ні другого.

Десь тоді ж на ім’я міністра культури Богуцького Ю.П.(копія – віце-прем’єр-міністрові Табачнику Д.В.) на мій захист відправили листи співробітники Інституту археології НАНУ: доктор історичних наук, професор, завідувач відділу археології енеоліту-бронзової доби Інституту В.Отрощенко; доктор історичних наук, професор, завідувач відділу археології кам’яного віку Інституту Л.Залізняк; кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу археології раннього залізного віку Інституту Ю.Болтрик.

Жодної відповіді.

Така ж доля спіткала і мої листи до Секретаріату Президента, звідки досі я отримував всебічну підтримку, але тепер прилинуло мовчання.
Наприкінці літа 2007 року мав особисту зустріч із Миколою Жулинським, але не як із письменником та літературознавцем, а як із радником Президента України. Наша тепла розмова почалася в кабінеті пана Миколи на Грушевського, а продовжилася на Європейській площі. Облиті нежарким сонцем, ми стояли біля підземного переходу, чимало хто з перехожих вітався з відомим академіком, через що в товаристві такої людини мені слід було б почувався ледь не на сьомому небі, до того ж, у відповідь на мій намір піти з посади за власним бажанням, бо сил уже не було триматися, пан Микола сказав, щоб і думати про це забув: «Ви потрібні Україні, Костянтине Івановичу. Ви стільки зробили для Хортиці і ще стільки зробите, тож треба триматися. Ми не можемо, не маємо права віддавати такий важливий український об’єкт, як Хортиця, невідомо кому, бо ви на місці. Хортиця довго чекала на вас, і коли дочекалася, то ви не маєте права засмучувати її своїм відступом».

Звісно, приємно все це було чути, але тривожні передчуття не полишали, і я наполягав, що треба негайно підготувати гідного наступника (був такий чоловік), щоб Хортиця не опинилася в руках випадкової людини, проте Микола Григорович не погоджувався. Він запевняв, що ніхто мене не скривдить – про це казав не хто-небудь, а радник Президента України!, – і я, зрештою, погодився терпіти…

…а невдовзі отримав наказ про звільнення…

Чи можна було тому зараяти? Елементарно. Одним із ініціаторів мого усунення з посади, який, маніпулюючи купкою заангажованих місцевих діячів від науки, відігравав у цьому процесі головну роль, був запорізький «губернатор» – людина імпульсивна, неврівноважена, а відтак – не вельми прогнозована. Окремо виділявся ще не зовсім обпір’їнений місцевий олігархчик, який спершу буцімто намагався сприяти мені, а згодом, спираючись на свої запорізькі та столичні, суто регіональні, зв’язки, став найактивнішим моїм гонителем. Разом із нечисленною «п’ятою колоною» в самому заповіднику зграя набиралася чималенька, але всіх зупинити можна було одним порухом пальця. Кажу так, бо спершу «опозиціонери», зважаючи на мій високий авторитет, не дуже вірили у свій успіх. А тому діяли попервах обережно, поступово виявляючи, наскільки могутня у мене підтримка в Києві. А коли, більше ніж за півроку столичних зволікань переконалися, що ніхто на відомих пагорбах мене не підтримує, бо нікому Хортиця, в тому числі й Президентові, уже стала геть непотрібною, зважилися на рішучий крок. Поспішний наказ про звільнення був виданий із грубим порушенням процедури, до того ж, із кількома помилками, і, як скаже пізніше мій адвокат, «ми вас, Костю Івановичу, поновимо на посаді за 15 хвилин». І, безумовно, поновили б, якби з приводу сваволі, вчиненої проти мене, подала гучний голос бодай одна високоповажна столична особа. Для цього я й слав листи вам усім, шановні колеги, а також до Секретаріату Президента, але на жоден відповіді не отримав – ані письмово, ані усно.
Наступного дня після отримання наказу про звільнення (17.10.2007), надіслав до «Літературної України» відкритого листа міністру культури і туризму Ю.Богуцькому, але його, звісно, не надрукували. Лист був оприлюднений (на цілу сторінку!) у «Слові Просвіти» (№43, 25.10.2007), за що я знову дякую керівникові видання, мужній жінці Любові Голоті. Цитата із листа:

«Скільки проникливих листів написав я Вам протягом дев’яти останніх місяців Вашої блискучої каденції з третього заходу, про ті ігрища, що затівалися (а тепер ведуться!) навколо Хортиці… Я просив у Вас допомоги (адже Ви керуєте УКРАЇНСЬКОЮ КУЛЬТУРОЮ), бо запорізькі владці (теж вічно «учорашні», як і Ви), котрі перелякано спостерігали за благотворними змінами на Хортиці, дочекавшись сприятливого для них політичного клімату в країні, розв’язали проти мене ганебну кампанію. Чому? Бо цим людям НЕ ПОТРІБНА ХОРТИЦЯ ЯК СПРАВЖНІЙ ЗАПОВІДНИК! Звісно, у наступ проти мене ринувся гурт високопосаджених запорізьких «регіоналів», витончено (з-за рогу) керований «нашоукраїнцем»…

Знову ж таки, коли писав, думав не так про себе, як про Хортицю, бо не хотів, щоб там зупинився процес відродження, який так рішуче розпочався. А ще, оскільки, окрім усього іншого, я належу до Національної спілки письменників України, то прагнув, щоб своїм заступництвом Спілка і причетні до неї високі громадські та одна державна структури продемонстрували всім, що ми – згуртована, могутня організація, що в Україні є справжня інтелігенція, що нас треба поважати, з нами слід рахуватися, а не вчиняти, як кому заманеться. Невже ви цього не зрозуміли, панове?

Але то був лише початок, найцікавіше чекало попереду.

Відразу після звільнення я надіслав скаргу до Печерського районного суду міста Києва (за. місцем розташування Мінкульту). Мені взялися сприяти колишній голова Запорізької облдержадміністрації, котрий свого часу питав, хто стоїть за моєю спиною, і відомий політик Микола Томенко. Слухання справи призначили на грудень 2007-го, мій адвокат, як я вже казав, стовідсотково обіцяла поновлення на посаді, та після першого ж судового засідання несподівано відмовилася вести справу. Повідомила про це телефоном у Запоріжжя, і коли я спитав, що трапилося, порекомендувала звернутися до пана Томенка. Микола Володимирович на мій дзвінок не відповів. Ні тоді, ні через день, ні через місяць, ні через рік. Назавжди замовк для мене чоловік.

Слід було мерщій їхати до Києва, наймати іншого адвоката, і тільки, було, зібрався в дорогу, як мене одразу викликали в Запорізьку міжрайонну природоохоронну прокуратуру. Там оголосили про відкриття проти мене кримінальної справи. Тут же взяли підписку про невиїзд, так що до Києва податися не зміг. Почав ходити на допити до прокуратури, а тимчасом відкрили ще одну кримінальну справу, потім ще одну.

Ви спитаєте, панове колеги, як я все витримував? Інші люди про це запитували раніше, я їм пояснював, тож зараз скажу й вам: рятувався Словом. Я мерщій сів за письмовий стіл і почав писати роман на документальній основі про своє директорство. Спершу через несподіванний правоохоронний наїзд мене ледь не спіткав глибокий гіпертонічний криз, тиждень провалявся у ліжку під постійним наглядом лікаря, але писати роман не полишав. Після того як наче одужав, було так: зранку в прокуратурі, а після обіду пишу; зранку пишу, а після обіду в прокуратурі… Писав у суботу і в неділю. Часто писав уночі. Я міцно затиснув себе у власних руках разом зі своїм невимовним болем і писав, писав, писав. З моєї квартири на восьмому поверсі видно більше половини Хортиці, лягаючи спати, я дивився у вікно і бажав Острову доброї ночі, прокинувшись, казав незрадливому Дніпровому материкові «доброго ранку». Інколи син вивозив мене автівкою на Острів, де я самотньо блукав найглухішими місцями плавнів, віч-на-віч стрічаючись із лисицями, з козулями, навіть із вепрами, і вони не втікали. Відбігши на десяток-два кроків, звірі завмирали, не зводячи з мене очей. А я стояв, боячись поворухнутися, і дивився на них. Хвилину так тривало, третю, п’яту… Інколи я вголос вимовляв лагідні слова, і наші «менші брати» (про яких, до речі, ми а-ні-чо-гі-сінь-ко не знаємо) мене уважно слухали…До міста повертався зміцнілим і просвітленим, де мене чекали письмовий стіл…
…і слідчі прокуратури. За однією із трьох кримінальних справ мені шили плюндрування старовинних могил, тоді як ми у навколишніх селах з дозволу місцевих властей на покинутих, безгоспних кладовищах, у кущах і чагарниках знаходили козацьці хрести, а частіше їхні уламки, везли їх на Хортицю і там ставили на державний облік. І сьогодні заповідник має одну з найбільших (якщо не найбільшу!) в Україні колекцію кам’яних раритетів. Мої переслідувачі навіть знайшли у селі Скельках Василівського району на Запоріжжі чоловіка, могилу предка якого із ХVІІІ століття я начебто пограбував. Я сказав прокуророві, щоб узяли днк від похованої на цвинтарі-пустирі людини і того живого чоловіка, порівняли, на що прокурор, грюкнувши по столу кулаком, гаркнув: «Здєлаєм! Викопаєм яму, набрасаєм туда лашадіних кастєй із скотомагільніка, я найду нормальних експєртов, каториє скажут, што то кості нє только із восємнадцатого, но даже із дісятого вєка. Ти етаво хочеш?»
Ви можете збагнути, шановні панове, що коїлося? То не похмурий епізод із далекого тридцять сьомого, тоді за вікном розгортався рік дві тисячі восьмий, переді мною сидів, ледь не на два десятки літ молодший за мене добродій у погонах прокурорського полковника і сталевим поглядом – фізично! – пропікав наскрізь. Знаєте, дорогі колеги, вбивали не самі недостойні слова на твою адресу, а моторошне усвідомлення, що ти нічим не можеш собі зараяти. І НІХТО В УСІЙ КРАЇНІ ТОБІ НІЧИМ НЕ ЗАРАЇТЬ!
Страшна річ, панове. Судова тяганина для кожного стрес, а для того, хто ні в чому не винен… Ех, краще про це не казати. Почуваєшся у страшній облозі, наче ти опинився в епіцентрі вселенського катаклізму, тож мимоволі спадає на думку, що в такому стані перебувають навколо всі. І раптом виходиш із прокуратури на вулицю, а там – ласкаво сяє сонце, туди-сюди сновигають вулицями авто, ондечки веселі хлопці п’ють пиво, у садочку сміються діти… Це приголомшує! Бо відчуваєш, що тебе в тому світі безтурботності нема. А де ж тоді ти? Он і Хортицю видно, там тобою прокладеними маршрутами ходять туристи, фотографуються біля пам’ятника Українській Писанці, Скіфському Казану на тлі відновлених курганів Скіфського Стану… Усього цього до твого приходу в заповідник не було, зараз воно є, люди втішаються, чого ж ти… За що?
Олександр Довженко писав: «Я спізнав страждання і зрозумів, що вимірюється воно глибиною потрясіння, а не силою зовнішніх обставин».
Збагнули, шановні старші колеги, жахливу істину цих слів? Наші кати розуміють це пречудово.
Рятувався роботою над романом, а ще – віршами поетів, котрих я глибоко поважаю і люблю. Вкотре перечитував Васю Моругу (ще не забули цього чоловіка, що загинув ув автокатастрофі в Румунії 1989 року?):

Історія
Знову думка прозора,
Ніби час відступив
У приборкане вчора
Придніпровських степів.

Гречно дякуєш долі
За смирення і лад,
А душа мимоволі
Озирнеться назад.

Де гойднуться могили,
Мов забуті човни,
Між зірок перетлілих
У терпкі полини.

Де негоди заснули,
Натомившись боліть,
В пантеони минулих
І прийдешніх століть.

І росте над степами,
Наче хмарка легка,
Вже розмитий віками
Силует кипчака.

Скажу прямо: у вас, шановні пане Борисе й пане Іване, либонь є, як кажуть, сильніші вірші, стрічаються між ними, напевне, й такі, що, можливо, більше пасували б до моєї тодішньої ситуації, проте ваше читати мені не хотілося. Не хочеться, вибачте, й зараз. Втрати для вас обох через це, звісно, ніякої, та все ж…
А тоді на моєму столі лежала книжечка Миколи Вінграновського…

Де ти, мій товаришочку чалий?
За твоїм і за моїм життям
Ще тоді удвох ми помічали
Глибину життя і майбуття…

Буде тобі сіно, і до сіна,
І земля барвінкова, й поріг,
А мені – дружина Україна,
Сто тривог і тисячу доріг!

… до мене промовляв Льоня Череватенко:

Все, що мала, ти мені дала,
Осене драконового року:
Повний степ сліпучого тепла,
Мовчазних курганів поволоку.

В пам’ятку запали кураї,
Кипень тихих хмарних еволюцій
Падолисту шамотіння, і –
Дощ: він ранком виростав на лутці.

Як синіли полиски озер!
Як злітав скуйовджений посмітнюх!
Як ридав, незнаний відтепер,
Хлопчик – вихрик у деревах-сітях!.

А земля – пахуча, молода!
А курганів зморена вервечка!
Часу розколихана вода.
Зоряні, розпушені гніздечка…

Все у сховку певному твоїм
Виявилось. От хіба замало
Спокою невдаваного. Втім,
Це ніяк тобі не підлягало.

Згодом кримінальні справи одну за одною закрили, але за цей час у Києві моє оскарження недолугого міністерського наказу вратило юридичну силу, оскільки ні я, ні моя довірена особа до суду вчасно не з’явилися. Усе зрозуміло, шановні панове старші колеги?

Наголос-1981
Рівно десять років залишалося до Незалежності, яка воістину впала Україні з неба. Термін загалом доволі тривалий, але, зважаючи, що за цей час країна має поховати трьох генсеків, пережити «перестройку» разом із «гласностью», небувалі вибори до Верховної Ради СРСР, то для одного десятиліття наче й забагато. Скільки разючих змін навколо, а чи змінювалася душа людини? Звісно. Яким саме чином? У чому? Чим йому, тридцятип’ятирічному молодикові, якому випало жити в таку політично й соціально (і морально?) небувало насичену добу став близьким своїми душевними терзаннями отой петербурзький студент, який, до того ж нудив цим світом аж сто двадцять літ тому?
Знаменитий роман лежав у нього в рюкзаку. Ох і розважатимуться ж археологи, зокрема, київські сноби, коли десь за годину з гаком він прийде до табору! Це ж треба: у степ, до курганів, під небо -- вдень навдивовижу блакитне, а вночі неймовірно зоряне -- він притяг із собою томище напівбожевільного автора, переповнений нудними сентенціями свого напівбожевільного героя!
Ніби відчуваючи, який прийом чекає на нього в таборі, присів під ясенем, скраєчку посадки, дістав «томище» із рюкзака…
«О, как бы счастлив он был, если бы мог сам обвинить себя! Он бы снес тогда все, даже стыд и позор. Но он строго судил себя, и ожесточенная совесть его не нашла никакой особенно ужасной вины в его прошедшем, кроме разве что простого промаху, который со всяким мог случиться. Он стыдился именно того, что он… погиб так слепо. Безнадежно, глухо и глупо, по какому-то приговору слепой судьбы, и должен смириться и покориться пред «бессмыслицей» какого-то приговора, если хочет сколько-нибудь успокоить себя».
Навколо щедро розгортався степ, небо вщерть було наповнене незбагненною блакиттю, і ніякого дисонансу не відчував між тим, що його оточувало і про що читав. Він узагалі нічого не зіставляв, проте мав глибоку підозру, що і він, і степ, і оця книжка, а також усе, про що в ній ідеться, – єдине ціле. Узяв він книжку з собою чи лишив би вдома – ніщо не вплинуло б на сказане «напівбожевільним автором». Коли сказане? Де? Понад сто років тому, в умовах жахливого самодержавного режиму. В Росії – класичній тюрмі народів. І те, що скоїв «напівбожевільний» герой знаменитого роману, вписується саме в рамки і режиму, і тюрми, власне, в рамки людського буття взагалі. Як і оці його хворобливі міркування:
«Тревога беспредметная и бесцельная в настоящем, а в будущем одна беспрерывная жертва, которою ничего не приобреталось, -- вот что предстояло ему на свете. И что в том, что чрез восемь лет ему будет только тридцать два года и можно снова начать еще жить! Зачем ему жить? Что иметь в виду? К чему стремиться? Жить, чтобы существовать? Но он тысячу раз и прежде готов был отдать свое существование за идею, за надежду, даже за фантазию. Одного существования всегда было мало ему; он всегда хотел большего. Может быть, по одной только силе своих желаний он и счел себя тогда человеком, которому более разрешено, чем другому».
Степ навколо був той же, що й сто літ тому, і дихав він так. І небо над ним напиналося те ж саме.

Роман «Бентежна Хортиця» – понад 600 сторінок із майже сотнею ілюстрацій – я написав і за власним макетом підготував до друку впродовж трохи більше шести місяців. Два великі уривки у двох номерах поспіль надрукував тижневик «Слово Просвіти». Почав шукати кошти на видання. Перший внесок зробив… академік Петро Тимофійович Тронько, на якого жодним чином я не розраховував. Він згодився подати до книжки передмову, дуже картав мене, що вчасно не повідомив про події в Запоріжжі (а хіба міг я втягувати у круговерть своїх проблем 92-річну людину!), і ось я на порозі кабінету Петра Тимофійовича. Господар підводиться з-за столу. У чорному костюмі, із зіркою Героя Україні на лацкані, блакитна сорочка і темно-сіра краватка. Сутулячись, важко підходить до мене й міцно обнімає. Якими були перші фрази, котрими ми обмінялися, зараз казати не буду, оскільки Петра Тимофійовича вже немає серед нас, я ж одноосібно брати на себе відповідальність за достовірність мовленого не маю права. Скажу лише, що теплі слова несподівано додали сил, і на всю решту свого життя я пройнявся теплом і чуйністю цієї людини.
Після того як ми узгодили текст передмови, Петро Тимофійович спитав: «Скільки гривень треба для видання вашої книжки?» – «Щонайменше тисяч п’ятнадцять». – «Не те, щоб мало, проте не дуже й багато… Скільки ви вже маєте?» – «Поки що – ані копійки». –«Невесело…» – мовив Петро Тимофійович, мовби сам до себе. Підвівся, неспішно підійшов до сейфа і сказав: «Ось зараз, скільки знайду за оцими дверцятами, усі – ваші». А коли дістав ключа, повернувся до мене і мовив, усміхнувшись: «І що це я таке бовкнув? А раптом у мене там сто тисяч!»
У сейфі виявилося значно-значно менше, але Петро Тимофійович усе передав мені. Згодом долучили свій внесок кілька київських учених, у Запоріжжі – колишні підрядники, що зводили за нашими проектами меморіальні об’єкти на Хортиці, дуже допоміг також колишній британець українського походження Пилип Миколайович Тараненко. Одне слово, у грудні 2008-го, трохи більше ніж за рік після мого звільнення, «Бентежна Хортиця» накладом у 700 примірників побачила світ. 19 числа нікопольські видавці привезли весь тираж і занесли мені його аж у квартиру.
Коли видавці поїхали, присів на диван, бо відчув страшенну втому. Боліло все: руки, ноги, спина, а надто – голова. Подумав, що знову починаються гіпертонічні викрутаси, крадькома від дружини дістав тонометр… Аж виявилося: 109 на 65! Такого тиску у мене, гіпертоніка, ніколи досі не було. Тож, нікому нічого не кажучи, сховав тонометр, розкрив «Бентежну Хортицю» на четвертій сторінці, де передмова Петра Тимофійовича:

«У тім, що трапилося, я відчуваю і свою провину, бо не довідався вчасно про бурхливий перебіг подій у місті за порогами. Відтак спокутую свій гріх хоча б цією куценькою передмовою до чесної, талановитої, світлої, а за своїм характером – досі небаченої в царині вітчизняної художньої публіцистики книжки, яку написала беззастережно віддана служінню Українській культурі людина, справжній Український патріот. Написав свою книжку К.Сушко не через кілька десятиліть, у вигляді «хоробрих мемуарів», а по свіжих слідах, і в тім, наголошую, її особлива громадянська привабливість і безсумнівна суспільно-політична цінність».

Перегорнув далі, навмання…

«Торкаючись питання про наші духовні втрати, я аніскільки не применшую руйнівного впливу горезвісного зовшінього фактору, та все ж ми занадто переймаємося ним та усілякими «п’ятими колонами», абсолютно не вживаючи при цьому ніяких заходів. Так, про наших «забугрівських доброзичливців» слід пам́’ятати постійно, очей із них не зводити, проте зрозуміймо, що головний ворог все ж сидить усередині кожного із нас. Послаблення позицій лютих недругів – у посиленні власного духу. У СПРАВАХ, а не у словах. Більше рішучості! Майдан усьому світові довів нашу незбориму ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКУ СПРОМОЖНІСТЬ, але його хвиля, на жаль, не досягла «владного олімпу». Не змила (не викинула!) вона звідти усіх, зовні начебто патріотично налаштованих, насправді ж давно уже і політично, і морально, а то й фізично збанкрутілих. Українській владі потрібна свіжа, здорова кров, проте невтомні глашаї і пустограї свідомо перепиняють їй тік, уявивши себе незамінимими».

Ще перегорнув кілька сторінок:

«Говорячи про заповідники, ми на сучасному етапі суспільного розвитку ніяк не можемо обійти тему, котру я назвав би Проблемою Творення Іншосвіту (іншого світу), бо в нинішньому повноцінно існувати неможливо. Людство не підходить до тупика, воно вже заходить у нього, оскільки, розвиваючись, активно послуговується, у першу чергу, тим набором чеснот і «чеснот», серед яких домінують сила, спритність, суворість, прагматизм, амбіційність, підступність, агресивність. Лагідність, чуйність, доброзичливість, загострене почуття справедливості, поетичність не зараховані до реєстру державотворчих, державницьких достоїнств, бо зведені до рівня побутових, другорядних. Між тим, саме за ними майбутнє, у їхній перевазі, яка згодом забезпечуватиме повноцінний суспільний розвиток, – порятунок людства. Через це законотворчі і законодавчі перспективи за тими етносами, у ментальності яких переважають гуманітарні (ліричні) і аж ніяк не технократичні (фізичні) нахили. Українці, яким притаманні сердечність, тонке відчуття природи, працьовитість, розважливість, співучість, серед цих етносів – чи не в перших лавах. Адже не просто так Провидіння упродовж тисячоліть плекало народ, який удостоїв себе незбагненною культурною спадщиною –- більше півмільйона пісень! Цей унікальний духовний скарб належить не лише нам, а всьому людству, і він обов’язково має бути ним використаний, адже ніщо у природі не виникає, не утворюється просто так…
…Згодом заповідники мають впливати на наш заклопотаний світ, аби змінювати його на кращий, і Хортиці у цьому відношенні Всевишній уготував провідну роль».

Відклав книжку, поглянув у вікно, за яким розгортається Хортиця і, мимохіть додаючи собі болю, раптом збагнув, що ВОНИ ВСІ елементарно мене здали… Чуєте, панове? Жодного розпачу з мого боку, навіть натяку на нього не було, лише спокійне, глибоке відчуття, що ВОНИ, оті людці, заради свого душевного комфорту і хліба з маслом, усе здадуть. І зараз, власне, не мене, а Хортицю здали. За відповідних обставин, ВОНИ все здаватимуть, і Хортиця – далеко не останній об’єкт у цьому скорботному списку.
Я не оракул, а тому не міг тоді точно спрогнозувати, що наступними за Національним заповідником «Хортиця» будуть Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник (нахабно усунули з посади гендиректора Сергія Кролевця); за ним – Шевченківський Національний заповідник у Каневі (витурили Мар’яна Піняка); далі – Національний заповідник «Софія Київська» (незаконно звільнили Нелю Куковальську). Не міг тоді сказати точно, коли саме (снаги не вистачило), але відчував, що, набивши руку, ВОНИ невдовзі підуть далі, працюючи вже по-крупному, отож здадуть Крим і Донбас. Не міг назвати конкретних об’єктів, але те, що ВОНИ здаватимуть, зраджуватимуть рідну землю, відчував гостро! І, ви, дорогі читачі, пробачте вже мені мою самовпевненість, бо скажу: в усій країні тоді, мабуть, ніхто не бажав ЇМ УСІМ невблаганної люстрації так, як бажав я. УСІМ ЇМ – і компартійним, і комсомольським, а також білялітературним годованцям – у першу чергу. Незважаючи на прояв видатих талантів у галузі «менеджменту» та добирання слів.
На власній шкурі я відчув, які це страшні, які це небезпечні для НЕЗАЛЕЖНОЇ України люди!
Усі ВЧОРАШНІ не здатні працювати на державу. Якими б освіченими чи досвідченими вони не були, симпатичними чи не зовсім, стрункими чи сутулуватими, брюнетами чи блондинами, стриманими чи імпульсивними – КОЛИШНІ на сьогоднішню незалежну державу не працюватимуть ніколи й нізащо, бо, насамперед, поняття не мають, як це робиться. І то ще не головна їхня біда: УСІ ВОНИ геть не розуміють, чому це треба працювати на якусь державу, а не на себе, неповторного!

Частину накладу «Бентежної Хортиці» поширював сам. Спершу у столиці роздав знаним киянам, серед яких – ректор Національного університету імені Т.Г. Шевченка; відомий історик, котрий по каналу Національного радіо відкриває нам очі на невідомі «миті історії»; нардепам демократичного спрямування, зокрема, Анатолію Гриценку, Арсенію Яценюку, Юрію Кармазіну, Юлії Тимошенко, Оксані Білозір, Тарасові Чорноволу, Петру Порошенку, Ірині Геращенко; далі – заступникові міністра закордонних справ Костянтинові Огризку (зазнайомився з ним, працюючи на Хортиці) і т.д., й і.п. У кожному примірнику книжки – моя візитівка, але не відгукнувся ніхто.
І все ж «Бентежна Хортиця» мала певний резонанс.
Леонід Череватенко, поет, перекладач, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка (Київ): «Роман-застереження «Бентежна Хортиця» – це сенсаційний твір, що спонукає до перевороту не лише у вітчизняному літературно-мистецькому світі, а й у громадсько-політичному середовищі».
Любов Голота, поетеса, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка (Київ): «Книжку, несподівано для себе, прочитала на одному диханні: сюжет заворожує, факти вражають, сміливість автора викликає глибоку повагу».
Роман Лубківський, лауреат Національної премії ім.Т.Г.Шевченка (Львів): «Многостраждальна, гранично відверта розповідь. Мужність і правдивість автора допомагають зосередитися на тому, що дороге серцю кожного з нас».
Володимир Гетьман, головний спеціаліст відділу державного управління територіями та об’єктами природного заповідного фонду Міністерства охорони навколишнього середовища, кандидат біологічних наук (Київ): «Давно назріла, чесна і відверта публічна розповідь про те, що коїться в наших знакових заповідниках, і ось у вигляді «Бентежної Хортиці» ми таку розповідь отримали. Велике спасибі авторові за це!»
Богдан Островський, священник РУНВІРИ (Київ): «Бентежна Хортиця» – це рішучий і сміливий прорив крізь завали брехні, підлості і байдужості. Це не лише поклик до високого і світлого, а й особистий приклад служіння істині».
Анатолій Бортняк, поет, лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка (Вінниця): «Книжка з перших рядків – щира, відверта, безкомпромісна, жертовно мужня, наскрізь українська, до того ж, захоплива своєрідним публіцистичним стилем, влучною іронією, гострим сарказмом, мовною довершністю».
Володимир Ференц, публіцист (Івано-Франківськ): «Читаю «Бентежну Хортицю» і всією душею підтримую автора як надзвичайно активного патріота, яких , все ж таки більше на Східній Україні».
Ганна Токмань, доктор педагогічних наук, кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри літератури і методики навчання Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди: «Ваша книга – це сторінка історії, славна і печальна водночас, як і вся книга існування України. Минуле, яке озивається в сучасному, невідоме майбутнє, яке ми своїми вчинками обираємо нині, а не завтра, тривожать читача «Бентежної Хортиці», спонукають до вибору рішучішої позиції – патріотичної і моральної».
Розгорнутий відгук-рецензію написав доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького національного університету Віктор Чабаненко (земля йому пухом):«Бентежною Хортицею» К.Сушко зробив, фігурально висловлюючись, анатомічний розтин сучасного українського чиновницького організму, нинішньої системи державного управління в центрі (апарат Секретаріату Президента, Кабмін, міністерства, Верховна Рада) й на місцях (обладміністрації та рад різних рівнів). Вимальовується сумна і тривожна картина, особливо у сфері культури. Явища і процеси, що стосуються Хортицького заповідника, типологічно схожі з тими явищами і процесами, які спостерігаємо і в царині кіновиробництва, книгодрукування, інформаційного простору, театру і т.д.».
Тут, шановні панове Володимире, Іване, Борисе, Павле та Миколо, дозвольте перервати відкритий лист і далі продовжити розповідь у загальному руслі.Точніше, поки що в межах одного епізоду, пов’язаного з Шевченківською премією.
Епізод не вельми приємний, власне, як і все, що кидає не зовсім легку тінь на НСПУ, через що і згадую його тут: може, все ж таки розголос бодай трохи посприяє нашій і творчій вимогливості, і просто людській шляхетності…

Коли це почалося? Улітку 2007 року, коли очільник Запорізького письменницького гурту Григорій Лютий підписав «Обращение представителей творческой интеллигенции…» з проханням (вимогою?) надання російській мові статусу другої державної? Чи пізніше, коли того ж Лютого висунули на здобуття Національної премії імені Т.Г.Шевченка? І не просто висунули на зборах запорізьких письменників, а й (уже в Києві) довели висуванця до статусу номінанта!
Ні, дорогі читачі, я нічого не наплутав і не вигадав, отож додам, що очолював тоді Шевченківський комітет, вже не раз згадуваний академік Микола Жулинський. Ох і напосівся ж на мене наш земляк, поет Павло Вольвач, коли в один із січневих днів 2009 року у приміщенні київського Головпоштамту я передавав йому «Бентежну Хортицю»! «Пане Костянтине, та як ви могли висунути оту людину на таку священну премію! Невже серед письменників Запоріжжя не знайшлося жодної тверезо мислячої людини!» Павло був абсолютно правий. В облозі судової тяганини, якось забув про витівку Лютого, і Вольвач тоді не просто протверезив, а й подвигнув мене до дій. Я ніколи не приховував своєї думки щодо нашого запорізького літературного керманича і як людини, і як керівника, і як поета, казав відверто також про те, як оцінюю його роман-пісню «Маму-Марію», і після розмови з Вольвачем подбав, щоб про мою позицію, стосовно премії дізналася українська громадськість. Що і як воно було, видно із публікації в газеті «Україна молода» від 2.04.2009 року.

Ну що б, здавалося, слова...
На терезах Шевченківської премії – громадянська позиція письменника Григорія Лютого і його твір. Що більше для матері-державі цінне?

"Це вже верх цинізму, коли підписант (виділено мною, – К.С.) під сумновідомим "Обращением представителей творческой интеллигенции..." від 26 липня 2007 року, в якому українській мові відводиться місце загумінкового "нарєчія" недорозвинених гомункулів, висуває себе в здобувачі на лауреатство", - в "УМ" прийшов лист від запорізької інтелігенції. Підписант (виділив я, – К.С.)- голова Запорізької спілки письменників Григорій Лютий. Але номінований на Шевченківську премію роман-пісня Григорія Лютого "Мама-Марія" сподобався шанованим літераторам. Іван Дзюба написав до твору передмову, Павло Загребельний назвав його другим за величиною після Шевченка, Микола Жулинський не втомлюється нахвалювати, яка це знахідка в літературі. То чи дадуть премію письменнику за твір, чи оцінюватимуть більше людину, яка підписалася під зверненням проти "України для українців", проти відзначення роковин Шухевича, проти ОУНівськоїриторики тощо.

У Запоріжжі обурення

Найшанованіший інтелігент серед українськомовного Запоріжжя, професор, член Спілки письменників Віктор Чабаненко каже, що культурна громадськість давно не вдоволена тим, що Лютий підписався під «Обращением» поряд зі всілякими покидьками. "З 2007 року до Спілки не ходжу. Це протест. Григорій Іванович підписався не просто, що він член Спілки, письменник, а що він голова Запорізької обласної організації. Виходить, що всі ми, які належимо до цієї організації, згодні з тим, що він пише. Його підпис стоїть разом із такими антиукраїнцями і людьми, як Бузина і Толочко, "академіком", який каже, що українського "народа нєт". Як можна претендувати на Шевченківську премію, поставивши свій підпис поряд із Бузиною, який паплюжить Шевченка? Як може український письменник і голова обласної організації говорити про другу державну мову, про те, що Шухевич – фашист? Я йому це все виклав. Він відповів, що це провокація. Іншим своїм товаришам, які від нього залежать, каже: "А що ви хочете, щоб я і моя сім'я здохли з голоду?".
Він талановитий чоловік. Це людина, яка принесла в українську поезію своє власне слово. Роман-пісня "Мама-Марія" по суті добрий твір. Але я не думаю, що він тягне на Шевченківську премію. Тут не йдеться про людину, а про його позицію політичну і соціальну. Він поет український, а підспівує ворогам України".
Автор книжки "Бентежна Хортиця", член Спілки письменників Запорізької області, лауреат премії імені Франка Костянтин Сушко каже, що взагалі не знав про збори, на яких висували Лютого. "Коли ставити питання про висування на премію, треба було всіх обдзвонити і навіть привести, щоб був кворум. Я навіть не думав, що збори його висували. Про це довідався буквально в Києві – прочитав у газеті. Якби я був на тих зборах, я б руками і ногами голосував проти. Це – людина низької культури. Мало того, що він поставив свій підпис разом з іншими україножерами про прийняття російської мови як другої державної, він не має права бути письменником, не те що на здобуття такої премії висуватися.
Я вважаю його більш ніж посереднім літератором. Нема такого жанру, як роман-пісня, є два жанри окремих – пісня і роман, а це – абракадабра. Цей роман нібито й художній, але він зітканий переважно з віршів різних літ. Деяким віршам років по 15 як мінімум. Які там незграбні речі. Як міг достойний академік Іван Дзюба написати до такого несмаку передмову. Я розумію, що сьогодні купують звання академіків, членкорів, але не хотів, щоб купували премію, яка має ім'я нашого великого Тараса. Якщо не знаходимо гідного твору, то мали б сказати, що в цьому році ми не знайшли достойного. Це ж Шевченківська премія! Планка висока, як Нобелівська".

У Києві - виваженість

Заступник Григорія Лютого в Запорізькій спілці Микола Білокопитов наполягає на легітимності процедури висування на державну премію. "Я був головою зборів. Проводили їх у два етапи - наприкінці весни, коли надійшла пропозиція на висування роману-пісні Григорія Лютого на Шевченківську премію, і влітку, коли вже остаточно всі члени голосували. У Запорізькій спілці письменників - 25 членів, із них 18 приходить постійно. Коли були збори про висунення на премію, з тих, хто був присутній, всі одноголосно підтримали "Маму-Марію". Кворум був. Секретар перед зборами обдзвонює всіх членів. Сушка на них не було, бо він ігнорує будь-які засідання через психологічну несумісність із Лютим".

У Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка знають про одне і друге звернення. Правда, в руках їх ще не тримали, тому й дали Лютому шанс пройти у другий тур. Член комітету, поет Тарас Федюк, досить дипломатично роз'яснив ситуацію: "Чув про ситуацію, листів не бачив. Громадянська позиція важить, але перш за все - якість тексту. Це буде розглядатися в комплексі. Усі звернення зачитуватимуть перед початком наступного засідання. Мені важко сказати, яка думка буде у 23 членів. Це все з'ясується під час обговорення. Зараз я не можу нічого конкретнішого сказати, бо це буде абсолютний естетичний тиск на інших членів".

Голова Комітету Шевченківської премії Микола Жулинський у розмові з "УМ" сказав: "Я можу зрозуміти позицію тих, хто обурюється підписанням Григорія Лютого, письменником, головою Запорізької організації. Мені близька їхня громадянська позиція. Але це не є визначальним для претендентів на Шевченківську премію. Беремо до уваги твір, який поданий. Це дуже цікавий, оригінальний і творчий проект. Є переживання за долю України, є її образ. Сам твір багато в чому перекреслює той підпис, який був поставлений. Про ситуацію з Лютим члени комітету знають і без листів. На зборах розглядатимемо насамперед художнє та естетичне явище", - зазначив Жулинський.
Як ви розцінюєте цю ситуацію, запитала газета в письменника Павла Вольвача,який теж родом із Запоріжжя:
"Оцінюю однозначно як ганьбу, яка ображає мене як українця, як запоріжця і, зрештою, як поета. Не може з одного джерела литися гірка і солодка вода водночас. Сказано дуже давно. Тому не вірю в нешляхетний талант, переповнений хуторянськими хитрощами. Відповідно сприймаю як несосвітенну фальш усі ці солодкі схлипи за Україноньку. Бо, як показують реалії, все це є брехня. Про кого б не йшлося. Справжній талант не може бути нешляхетним. Талант може помилятися, кидатися в крайнощі, а робити те, що зроблено, - ніколи!"

Пряма мова

Григорій Лютий:
Якщо до мене добре ставляться, не має значення, це - червоні, білі чи голубі, я їх підтримував Звернення, про яке ви говорите, я до Києва не посилав. Такого листа підписував на регіональному запорізькому рівні і не думав, що його зі всіх областей зміксують в один і моє прізвище буде поруч із Олесем Бузиною. У 2007 році я був дуже розчарований після невиконаних обіцянок лідерів помаранчевої революції і вже перестав зважати на колір. Якщо до мене добре ставляться, не має значення, це - червоні, білі чи голубі, я їх підтримував. Тоді вони принесли мені це звернення. Переглянув його по діагоналі, побачив підписи шанованих у Запоріжжі людей і підписав. Після цього в мене був настрій такий, хоч вішайся. Мав зневіру, скликав збори у спілці, пропонував мене зняти, бо вчинив не гідно. Я це вже пережив і такого більше не зроблю. Якщо б зараз до мене потрапило це звернення, я б знайшов будь-який привід і не підписав. Але тоді зневірився. Уся моя біографія - у моїх творах, а не в тому, що я розбив носа. Україну треба любити не тим, щоб когось ненавидіти. І що означає національний? Якщо у мене інша думка, ніж у Тимошенко чи Ющенка, якщо я пішов на мітинг із комуністами, то це значить, що я не українець? А те, що проти мене написали звернення до Шевченківського комітету, то вони мені заздрять, бо не мають проти мене жодного аргументу. Я вивів образ матері українського народу, експерти мають оцінювати твір, а не мої колишні громадянські вчинки. Про мій роман-пісню "Мама-Марія" Володимир Базилевський каже, що немає в українській літературі йому аналогів. Павло Загребельний зазначив, що після Шевченка він другий за величиною. З Іваном Дзюбою я не знайомий, але він із власної ініціативи написав передмову до роману-пісні, отримавши поштою рукописа. Я був такий щасливий від почутих слів про мій твір, ніби мені дали Шевченківську премію. Я переконаний, що твір буде жити. Дадуть премію чи ні.
Ольга ЖУК

Додавати до сказаного немає чого. Хіба – невеличкий коментар. Насамперед, зауважу, що колега Білокопитов, висловився неточно, сказавши про мою «психологічну несумісність із Лютим». Це зовсім не так: подібних до Григорія Лютого людей я просто глибоко не поважаю. Усі причини називати не буду – аби зрозуміти мене, достатньо уважно прочитати пояснення Григорія Івановича у щойно наведеній газетній публікації. Чого людина важить, навіть за умови наявності у неї певних обдарувань, яскраво свідчить белькотіння про те, що він не посилав…, не думав…, мав зневіру…, такого більше не зроблю…, а надто схлип про перебування за два кроки від самогубства. Це все – поза, викликана безпорадністю людини, котра не має твердих переконань геть ні в чому. Окрім одного: я – невизнаний геній! Цим і визначається стиль поведінки на всіх напрямках. Про самогубство думати я б не радив за жодних обставин, а от добровільно якщо не піти зі Спілки, то, як мінімум, скласти з себе повноваженя керівника обласної організації НСПУ слід було якщо не після підписання горезвісного «Обращения…», то утнувши власне ганебне пояснення в «Україні молодій» – обов’язково. Я, коли прочитав, не повірив своїм очам: невже ти, Грицьку, не розумів, що плетеш? А якщо розумів, як міг опуститися до такого? Нещиро, брехливо, непослідовно, стилістично незграбно. Що ж стосується такого випробуваного й абсолютно безпорадного в усіх випадках посилання на «заздрощі», то воно лише додало кілька штрихів до портрету нашого і підписанта, і номінанта.
Слід було б коментнути і пояснення Миколи Жулинського, та вже бракує снаги, до того ж, Микола Григорович сам себе блискуче прокоментував, надто отам, де (з висоти академіка НАНУ!) розтлумачив нам усім, темним, що саме – на його особисте переконання – є визначальним у присудженні ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ премії. Тлумачення якнайкраще пасує до наших сучасних хитких, усе ще як слід не визначених і політичних, і національних, і правових обставин! Але в пана академіка з цього приводу – зовсім протилежна думка. Звідки вона взялася? Тут відчувається запах політичного плагіату…
Спробую пояснити власною версією. Схоже, тодішній голова Шевченківського комітету виконував таке собі соціальне замовлення пана-товариша В’ячеслава Богуслаєва, підтримкою якого користується Григорій Лютий. Та й Запорізькій письменницькій організації дещо перепадає – зокрема, куратор «Мотор Січі» сприяє виданню РОСІЙСЬКО-українського часопису «Хортиця». Спитаєте, які можуть бути зв’язки між істинними українськими патріотами та відомим не лише у «славному козацькому краї», а й в Україні та за її межами, м’яко кажучи, запеклим російськоцентристським політиком-виробничником? А це вже питання до самих учасників «альянсу». Вячеслав Алєксандровіч мудрий чоловік, а його меценатство-спонсорство не має нічого спільного з альтруїзмом. Сприяючи випуску якогось часопису з куцим тиражем, водночас не забуваючи і про одного співака й композитора, який «виріс і виховався у колективі «Мотор Січі», пан-товариш Богуслаєв широко рекламує це своє благодійництво. А ще ширше й успішніше культивує проросійську політику в усіх доступних для нього напрямках нашого буття. З урахуванням цього не Богуслаєв потрібен Лютому, а Лютий – Богуслаєву. Хіба не зрозуміло, наскільки виразно, промовисто й вагомо виглядало прізвище відомого, принаймні на Запоріжжі, поета під славнозвісним «Обращением…»! Та ще – у супроводі «голови Запорізької обласної письменницької організації»! А якби далі зазначалося ще й таке: «лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка»? Як кричав би тоді гаспадін Богуслаєв: «Ви толька пасматрітє, кто с намі!»
Гадаю, тепер усе збагнули? Звернімо увагу ще на одне. Цілком можливо, що у відповідь на своє прохання-звернення (вважатимемо, поки що – гіпотетичне) до керівника Шевченківського комітету, пан-товариш Богуслаєв обіцяв якесь сприяння зі свого боку… Можливо, десь поміг би випустити якийсь відверто патріотичний бігборд, неймовірно український буклет, набір листівок чи навіть якусь глибоко українську книжку, але все це не те. Дрібні подачки українофоба не варті безмежних політичних дивідендів-вигід, які він через те отримує. Афішуючи власне покровительство щодо окремих українських діячів культури та літератури, такий «благодійник» підступно, жорстоко й ефективно вимиває, витискує, викидає українське з усього українського суспільства. Куцотиражні часописи, для втіхи якоїсь сотні славозаклопотаних, разом зі співаком, вкупі навіть із новенькими трамвайчиками з написами «Любимому городу от «Мотор Сичи», безслідно й безславно розчиняються у диявольському вирі промосковських храмів, пам́’ятників, меморіальних дощок, усіляких обелісків, а надто – численних бігбордів, написів чужою мовою тощо, в який закрутив благодійник – один із Героїв України (о, ганьба нам усім!) – сотні тисяч, якщо не мільйони людей. За жебрацьку милість ми платимо не лише втратою поваги до себе, а й незалежністю рідної країни.
Коли, нарешті зрозуміємо, що спрагло – та ще й вдячно! – злизуючи з «барского стола» жалюгідні крихти, ми сприяємо барінові прирікати українське суспільство на тотальний голод!
Страшна ціна нашого угодовства.
Проблему наче вичерпано, але крапку поки що не ставлю, бо дуже хочу, аби читач не лише в усьому розібрався, а й погодився зі мною (хто цього не хоче!). Звісно, суб’єктивності у своїй розповіді мені не уникнути, проте упередженості допустити не маю жодного права. І коли вище висловився різко про «Маму-Марію», то через щире переконання: твір – еклектичний, з непослідовним сюжетом, не вивірений серцем автора, а надуманий. Через що в ньому безліч строф, які, м’яко кажучи, відзначаються не просто низьким художнім рівнем, а й антихудожністю взагалі. Трохи нижче свою думку спробую довести на кількох зразках. Цього замало? Переконаний: щоб відчути, якого саме гатунку твір, не обов’язково читати його весь, досить кількох строф або ж абзаців. Нерідко вистачає одного речення. Це як із тією водою: щоб дізнатися, солоною, гіркою чи солодкою рідиною наповнена діжка, не обов’язково випивати її всю, досить тільки покуштувати.
Можливе запитання: виходить, вельмишановні Володимир Базилевський, Іван Дзюба та Павло Загребельний, оцінками яких захищається Григорій Лютий, помилилися, а правим виявився Костянтин Сушко? Залишу питання без відповіді, оскільки в особливостях цієї ситуації чудово розібратися читач зможе й сам, добре поміркувавши…
А зараз – дві з найтиповіших строф із «Мами-Марії» :

Кепкує з мене люд. Душа болить голодна .
Кипить у казані краса моїх безсонь…
І пробую думки. Ще не зварилась жодна…
І дивиться Господь зі мною у вогонь.
…………………………………………

Себе лупили з розпачу дринами,
Вривалися в ріллю, як хробаки.
Деінде одригалися піснями,
Втікали, наче п’яні, повз гробки.

І т.д., і таке ін. – щиро, щедро, рясно й нескінченно.
У стилі пояснень Лютого в «Україні молодій», а також у манері виконання самого роману-пісні, подаю свій римований коментар під назвою «Зловісна придибенція»:

Який невдячний люд ( і вчора, і сьогодні)
Сміється з мене нагло, навпрошки.
І невтямки йому, що то душа голодна
Штовха мене на подвиги слизькі.

Я зовсім не гурман, я їм, що попадеться,
А от душа… Розбещена ущент!
Ти їй подай красу, на інше не ведеться,
Красу моїх безсонь ти їй неси в момент!

Поки шукав казан, то мало з ніг не збився
І серце калатало аж… до скронь.
І добре, що Господь, невідь-як нагодився –
Все ж легше в парі зріти у вогонь.

Невдовзі в казані безсоння закипіло.
Знімаю пробу, глип – аж то думки!..
Сирі-сирісінькі, як вірші недоспілі,
Та я готую вперто тарілки.

Мерщій усе на стіл: безсоння, рими, … гами,
Бо геть тіка знетямлений читач.
А тут схопивсь Господь і замахав руками,
Спиня мене, і ти йому хоч плач!

Господь прорік: «Спочатку розберися:
Де дядько з бузиною розминувсь?
Збагни, чом Київ-град городом не вродився?
І де ти так і через що спіткнувсь»?

Сказав оте і зник, і в тиші кінецьсвітній
Я чув, як в щось вривались хробаки,
Десь мирно хтось стогнав, одригуючи пісню,
І моторошно горбились гробки.

Та я не із простих, я в інший бік дивлюся,
Хай там будь-що а я своєї гну.
От спорожню казан, з безсонням розберуся
Й ще не таке на задрість всім утну.

Не присудили Лютому найвищу митецьку премію країни, і завадила цьому не моя (про інших не кажу) заздрість, як пан Грицько вважає й досі, а дещо зовсім-зовсім інше. Те, що авторові «Мами-Марії», боюся, не збагнути повік. А жаль. Будь інакше, то й життя в нашому як обласному, так і загальноукраїнському письменницькому товаристві вершилося б інакше. Принаймні, не було б стільки як шуму, так і глуму. Було б більше творчості, справжніх книжок та вищав би авторитет Слова. А так…
Біда з тими преміями та й годі. Мабуть, не я один помітив, що останнім часом (яке виразне, яке багатозначне словосполучення!) на вітчизняних белетристичних манівцях пожвався рух у напрямку до всіляких відзнак, і, зокрема, найголовнішої премії в галузі красного письменства. І вже не якимось там тривіальним здобуттям, не просто намаганням, а відвертим домаганням, таким дряпучим і таким затятим (премія або смерть!), позначаються гарячковиті потуги багатьох здобутників, що мимоволі щулишся в незатишності, питаючи самого себе: і що ж то за пошесть така людей охопила?
Звідки? Чим зумовлена?
Творчою спрагою?
Так пиши собі, чоловіче добрий, в поті чола свого, шукай, а там, дивись, може, щось і знайдеш! Ба ні… Шістдесят дев’ять літ тому Олександр Довженко з цього приводу ось який запис зробив у своєму щоденнику:

«Чого тільки не придумали за останні два десятки років, аби викликати серед людей ретельність, самолюбство, честолюбство. Почесні звання, ордена, медалі, значки, своєрідний почесний загін слави… Нарешті, коли вже не вистачило й сього, а потреба виросла, здавалось, до неба, канцелярії і департаменти духовних продуктів, своєрідні лабораторії слави й її науково-дослідчі інститути винайшли особливу приправу… Почались премії, дважди геройства, почався рекрутський набір в академіки, лауреати… Обсажування їми сотень непотрібних комісій, що однімають у них весь час, заважаючи творити і знати собі ціну і своїм творам, справжню, а не умовно кон’юнктурну.
Звідси друкування недоношених голих ідей, що вилізли з іхніх мізків, що їх породили, ще голими голопуцьками, ще тільки почавшими формуватися».

Отож, учитуєшся слідом за Олександром Петровичем у твори багатьох (а особливо найспритніших!) претендентів, і те, що відкривається, спонукає шукати відповіді на щойно поставлені запитання, які перебувають далеко-далеко за межами власне літературного процесу, бо сотворене й безоглядно запропоноване (і прийняте!!!) на здобуття найвищої митецької відзнаки країни воліє характеризуватися, насамперед, не наявністю чи відсутністю в ньому невловимих метафор та епітетів, а чинниками зовсім іншого гатунку та з іншої, не виключено, мабуть, що й медичної, царини…
На мій погляд, найоригінальніший спосіб будь-що отримати «вожделенную» премію випробував (сам виготовив?) мелітополець Олег Гончаренко, коли на шляху до здійснення своєї заповітної (я не помилився, пане Олегу?) мрії узяв собі в союзники геніального художника Івана Марчука. Не пускають у двері? А ми – через вікно!
Відтак, суто за моєю версією, спершу була мета (премія), а потім з’явився предмет її здобуття – «420 асоціативних поезій» Олега Гончаренка, що разом із відповідною кількістю репродукцій живопих творів Івана Марчука склали книжку «Катрени оголошених картин». І от біда – Президія Шевченківського комітету не збагнула видатного задуму учасника дивовижного тандему з боку Мелітополя. Як привселюдно зізнався сам Олег, продукт його винаходу Президія «навіть не взяла до розгляду…». Я солідарно відгукнувся на Гончаренківську новацію. Відгук надіслав до нашої газети, оскільки саме «ЛУ» 5.01.2012 року опублікувала добірку репродукцій картин та римованих рядків. Доля відгуку невідома, принаймні, «ЛУ» його не друкувала. Подаю один із катренів Гончаренка:

Тут дуже затишно
Є що порівнювать, осиливши дорогу,
свої й чужі стоптавши спориші, --
тут затишно, як під крилом у Бога,
там задушно для серця і душі.
А це мій відгук…


Пошук
перспективного затишку
Хитрини ненаписаних терцин
(навіяне виразним тандемом
геніального художника Івана Марчука
та… Олега Гончаренка з Мелітополя)

Нелегко йти, не знаючи дороги,
зійшовши у пітьмі на спориші,
але ще важче під крилом у Бога
писати в стіл -- для себе й для душі!

Не брати в лоб, ліпше зайти із тилу:
«Ану, гиля, рядки мої, гиля»!
Одному проштовхатись не під силу,
А вдвох… Хіба розверзнеться земля?

Де ще упився б піснею чужою!..
Що тут первинне -- пензель чи перо?
Світ прогинається під темною ходою,
та перед Злом не кається Добро.

Круги буття здолати одним махом
й завіятися на всі три вітри.
…І раптом опиняєшся під дахом,
а доокіл -- фортеці і двори.

Усе гаразд, і в НАС кіно ще буде.
Нехай одне, та не з одним -- це факт!
Бо в НАС на всі припливи і приблуди
із УСІМА підписано контракт.

Аж ніяк не щодня і далеко не всі письменники, та ще й із гурту запорізьких (поки що?) висуваються, а надто – номінуються на високе лауреатство, через що й приділив стільки уваги Олегові Гончаренку. Я ж уже казав: це дужжже приємний і взагалі цікавий… чоловік. Саме він своїми творами мимоволі підштовхнув мене банально зізнатися, що до різних віршів ставлення маю різне. Одні надихають, другі веселять, треті засмучують, а оте, що невпинно виходить з-під пера мелітопольця, зворушує. 2011 року на письменницьких зборах Олег Миколайович напросився в делегати VІ зїзду, бо дуже треба було поїхати до Києва і де з ким побачитися; 2012-го узяв собі на підмогу художника Івана Марчука, бо дуже хотілося здобути найвищу літературну премію; у червні 2014-го на таких же зборах просив рекомендувати його на отримання звання заслуженого працівника культури, бо дуже… Олег пояснив, що це, начебто, полегшить організацію його усних виступів. І в усіх випадках колеги йшли чоловікові назустріч. Тож час вирушати у тому ж напрямку й мені. В одному з численних монологів «Храму голосів» Олег так великодушно підкинув мені вислів «Я – скіф, і все!», що я ризикував стати схожим на останнього негідника, якби зробив вигляд, буцімто нічого не зрозумів…
Відгук у мене вийшов доволі довгим, тож, економлячи місце, наведу лише першу й останню строфи:

Я – скіф! І все? Та ні, ще – Гончаренко.
Готов із слів вимучувать рядки.
Рядки у «строфи» шикувать хутенько,
Щоби чкурнуть до слави навпрошки.

……………………………………………
І все ж не скіф я… «Просто» Гончаренко…
(Згадайте, «друзі», знайте, вороги!)
І я б теслярував собі тихенько,
Та муляють кордони й береги.

Одне слово, слідом за Лютим невдача спіткала й Гончаренка? Сам Олег про це так не казав, принаймні, я не чув, а от збентеженість, через невтішну прозірливість членів Президії Шевченківського комітету, схоже, не полишає чоловіка й досі. Інакше не зізнавався б як на духу та ще й привселюдно, з усією глибиною безпосередності першокласника: «Тому цього року (2014-го, слід важати, -- К.С.) вже й не потикався…» Іншими словами, цьогоріч (того ж 2014-го) пан Гончаренко «висуватися» не став. І правильно зробив, Олегу Миколайовичу! Так нам усім і треба — якого лавріята вкотре прогавили!

Наголос-1986
У школі однокласники, читаючи «задану вчителькою книжку», завжди хизувалися один перед одним, що вони пропускають «описи природи», бо стежать тільки за «ходом подій». Він цього не розумів, отож сприймав текст повністю, нічого не обминаючи й не пропускаючи. Але нікому не казав про це. А за багато років, готуючись до виступу перед школярами, ще раз прочитав свою улюблену повість, де, як був переконаний, саме ліричні відступи роблять твір не лише цілісним, а й глибоким. Узяв саме цю повість, бо йому чомусь здавалося, що розповідь про археологічні розкопки в їхньому краї не може обійтися без згадки про степ.
«Между тем перед глазами ехавших расстилалась уже широкая, бесконечная равнина, перехваченная цепью холмов. Теснясь и выглядывая друг из-за друга, эти холмы сливаются в возвышенность, которая тянется вправо от дороги до самого горизонта и исчезает в лилововй дали; едешь-едешь и никак не розберешь, где начинается и где кончается… Солнце уже выглянуло сзади из-за города и тихо, без хлопот принялось за свою работу» .
О тож, минуло чверть століття. Коли він, ніби створюючи тло для розповіді про головне, зачитав школярам цей уривок повністю, широкоплечий чорнявий хлопець, що сидів біля вікна, нетерпляче спитав:
-- А про розкопки коли почнете?
-- Про розкопки? – дещо спантеличено спитав він.
-- Так!.. Так!.. - - зашуміло з усіх боків.
Вчителька промовчала.
У нього був заготовлений ще один уривок із повісті, ще яскравіший і промовистіший, ніж той, який прочитав щойно, але він слухняно взявся за розповідь про свою участь в археологічних дослідженнях у приазовському степу. Намагався бути цікавим і стриманим, але почувався незатишно. Через те навмисне розтягнув розповідь аж до самого дзвоника, щоб не залишати часу для запитань. У нього раптом зникло бажання далі спілкуватися з симпатичними, мабуть же ж, доволі успішними учнями восьмого «Б», які не виявили цікавості до художнього опису степу -- найкращого в усій російській літературі кінця ХІХ століття .
На роботі, за обідом, поділився з колегою враженнями про шкільні відвідини, і той раптом видав:
-- А я терпіти не можу цього автора.
Його ніби струмом ударило.
-- Ч-ч-чому!? – викрикнув так, що на нього звернули увагу, мабуть, усі, хто був у їдальні.
-- Нє то лєкарь, нє то пісатєль… -- раптом перейшов колега на московську. -- А вообще – цинік, нє любіт людєй.
Він був приголомшений. В їдальні більше нічого не сказав, а, повернувшись до свого кабінету, мерщій дістав нещодавно цитовану повість і побіг до колеги. Сів на стілець біля вікна.
--- Послухай, хіба цинік може сказати ось так:
«В июльские вечера и ночи уже не кричат перепела и коростели, не поют в лесных балочках соловьи, не пахнет цветами, но степь все еще прекрасна и полна жизни. Едва зайдет солнце, и землю окутает мгла, как дневная тоска забыта, все прощено, и степь легко вздыхает широкой грудью. Как будто от того, что в траве не видно в потемках своей старости, в ней поднимается веселая, молодая трескотня, какой не бывает днем…»
--- Не сердься, -- перебив його колега, – але це, -- кивнув на книжку з повістю, -- один із різновидів начотництва. Пішли краще партєєчку в теніс зіграємо.
У теніс того дня вони не грали. Грали пізніше і не раз, навіть чаркувалися, закрившись у кабінеті після роботи, але траплялося те все рідше й рідше, аж поки не урвалося зовсім. Не виказував він на те бажання – ніяк не забувався «лєкарь-цинік», та й для колеги, либонь, у тому його цитуванні теж тоді щось відкрилося…

Між лауреатськими метаннями Лютого й Гончаренка я теж не спав. Звісно, про якусь там премію навіть не мріяв, тут хоча б свої навколохортицькі поневіряння бодай якось врегулювати. Бентежила не стільки тривала прокурорська облога, як усвідомлення своєї вини перед Хортицею. Кажу саме так, попри всі глузливі, а то й зловтішні коментарі з цього приводу, які нерідко прохоплюються то звідти, а то он аж ізвідти. Мене не полишало відчуття, що я сам покинув Острів. Так обнадійливо заходився розчищати столітні завали на священній землі і раптом зник. Відчуття було (воно й досі не полишає) дуже гострим, бо я сприймаю Хортицю як живий організм. Відчуваю всі її болі на тлі куценьких відрізків часу, коли болі наче притлумлюються. Отож, мій роман «Інспектор Хорс» --- не лише про драматичне перебування на посаді керівника заповідника, викладене в художньому варіанті, а й про за долю Острова. Через те й назва: Хорс – ім’я собаки, який разом із охоронцями стеріг священну землю. Дивовижний пес (прожив він усього три з половиною роки…) отримав ім’я від нашого прадавнього бога Сонця – Хорса, і назва унікального Дніпрового материка від того ж імені. Отож, Хортиця -- світлий, сонячний острів.
Сюжет розгортається через авторську розповідь, що переривається монологами собаки – інспектора Хорса.

«Краса не лише вразлива сама по собі і вабить справжніх цінувальників і шанувальників, а й притягує виродків – за два неповних роки роботи в заповіднику Мельник переконався в тім сповна. Притягує їх і дратує, бо краса підкреслює їхню нікчемність і потворність. Йдучи до заповідника, Мельник не сподівався, що за зовнішньої простоти й нескладності чисто фізичних обов’язків інспектора, на його плечі звалиться неймовірна тяжінь обов’язків моральних. Постійна напруга. Напруга, напруга й напруга. Краще копати канави, носити каменюки, вантажити колоди, аніж відчувати отой біль за долю всього сущого. Біль постійний, який не вщухає навіть коли перебуваєш удома після чергування. Той біль лише трохи пригасає, щоб знову посилитися, коли ступиш на землю Острова».

А це з монологу Хорса:

«Спитаєте, чи відомо собакам, що таке відчай? Після завданих мені образ, а то й навіть після знущань я не знав, куди себе подіти. Хотілося зникнути або ж кудись сховатися, стати каменем, деревом, бо, здавалося, що їм легше в цьому світі, вони, якщо й теж чутливі, то не настільки, як ми, живі істоти, і був жорстоко неправий. Адже навколо УСЕ ЖИВЕ, усе відчуває біль, усе страждає, та хіба ж люди знають про це! Мені теж воно відкрилося не одразу, через що маленьким я дуже переймався несправедливістю і жорстокістю, від яких попервах не завжди був захищений навіть в Урочищі. Я ще ріс, пізнавав світ, я до всіх прагнув із широко відкритими очима, а в них нерідко летіли плювки».

Жодних бучних презентацій – роман долав свій шлях до читача тихо. Зазвичай я не організовую відгуки на свої книжки, хіба що нашлю комусь із маститих примірник, як тоді одправив відомому поетові й критикові Базилевському. Володимир Олександрович без зволікань відгукнувся:
«4.05.2011, Глеваха.
Шановний Костянтине Івановичу!
Зворушили Ви мене своїм «Хорсом». Він у Вас майже людина. Але притягувальніший від людини, яка вироджується на очах. Хорс – то ще й вигадливий сюжетний хід.
Екологічна проблема, Вами порушена, з найгостріших. Так книгу міг написати тільки той, хто знає матеріал з перших рук. Що Пашко – це й Ви, а за Вами Хортиця – очевидність, яка вловлюється відразу ж. Є деталі, яких не вигадати.
Близькі мені у Вашій книзі і роздуми щодо загальнодержавної ситуації.
А ось вразливі місця пов’язані, як на мене, передусім з неорганічністю ведення діалогу. Він у Вас занадто п р а в и л ь н и й, статичний, тому незрідка, даруйте, прісний. Діалог має рухати сюжет чи фабулу… Ще: розмови у книзі надто затягнуті.
Кажу усе це з щирою прихильністю до Вас. Не без прицілу на перспективу: якщо намислите книгу передавати.
Годилося б і ретельно пройтися по тексту редакторським пером.
З повагою В.Базилевський».

Здивувала своєю есемескою колишня моя підлегла за часів роботи головним редактором газети «Запорозька Січ»: «Ваш «Хорс» – диво! Ви письменник, а не літератор. Аня Чуприна».
Доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького національного університету Віктор Чабаненко:

«Своїм романом «Інспектор Хорс» Костянтин Сушко гідно продовжив не такі вже й багаті анімалістичні традиції в літературі, і не лише вітчизняній. Тож забудьмо хуторянську підозріливість, скиньмо машкару недовіри і байдужості і щиро порадіймо, що твір запорізького письменника, лауреата премії імені Івана Франка порушив незатишну самотність «Сіроманця» Миколи Вінграновського, нагадав про «Білого Біма – Чорне Вухо» Гавриїла Троєпольського та навіть ризикнув наблизитися до «Вірного Руслана» Георгія Вадімова і «Плахи» Чингіза Айтматова. Перебільшую? У жодному разі, через що впевнено додаю до вкрай куцого списку ще й «Біле ікло» Джека Лондона!»

Зворушила звістка від удови незабутнього Олеся Терентійовича Гончара. Про «Хорса» Валентина Данилівна дізналася з піблікації у «Слові Просвіти», попросила запорізького професора Віктора Чабаненка, з яким сім’я Гончарів підтримувала давні і дружні стосунки, посприяти у придбанні книжки, то я й підписав примірник, а Віктор Антонович надіслав. Невдовзі, через того ж Віктора Антоновича, я отримав книжку «Берегти світло в душі…», підготовлену Валентиною Данилівною зі щоденникових записів Олеся Гончара. На третій сторінці напис: «Вельмишановний Костянтине Івановичу! Прийміть, будь ласка, в дарунок щойно видану книжку незабутнього Олеся Терентійовича. Дуже вдячні Вам за «Інспектора Хорса» – ми всі читаємо і перечитуємо. Всього Вам найсвітлішого! Від родини Олеся Гончара. 10.10.2011р.» А десь за місяць уже на мою адресу, надійшов коротенький лист від доньки Олеся Терентійовича, Людмили Олександрівни, в якому є згадка й про «Хорса»: «… весь час повертаємося до Вашого «Хорса» – це непересічний, талановитий твір, яких у нас мало».
Одне слово, доля «Хорса» починала складатися нібито щасливо, але на тому все й зупинилося. Ні повідомлення у місцевих ЗМІ, ні виступи автора по телебаченню, ні зустрічі з читачами Запоріжжя, Дніпропетровська, Мелітополя й Нікополя не змогли розширити коло споживачів мого чтива. Омріяний, радісний для багатьох письменників вигук «Тираж розійшовся блискавично!» з моїх вуст не пролунав – більше сотні (із однієї лише тисячі!) примірників «Хорса» й досі не реалізовані. І це – за чотири роки! І це за перманентного скигління на всіх нарадах, зборах, зустрічах та з’їздах, що «українському читачеві бракує українських книжок»!
Чому так? Непросте питання. Воно тягне на ціле дослідження, ілюстрацією до якого могли б стати два абсолютно нетипових епізоди із культурного життя сучасного Запоріжжя.
Епізод перший. Дружина давно радила заглянути до книгарні «Прометей», що на розі вулиці Гагаріна та головного проспекту міста, бо там нібито радо приймають на реалізацію книжки від авторів. Отож, заглянув. Насамперед, переконався, як я відстав од життя: книжкової крамниці під назвою «Прометей», сказали, не існує вже бозна з яких пір, а на її місці «просто кніжнік». Увіходжу до «кніжніка» східцями, що ведуть униз. Прямо – такий собі бар’єр зі столом, за яким схилилася літня жінка. Поруч – значно молодша жінка, зирить на мене, не зводячи очей.
– Доброго дня! – кажу бадьоро.
Тиша.
– Здрастуйте!
Літня жінка підвела голову, щось буркнула, а молодша й не ворухнулася.
Зупинився біля стелажа з книгами, вивчаю асортимент – всуціль московські та московськомовні видання. Раптом чую:
– Єсть у нас і ваш «Хорс», вон он!
«Ого! – подумав. – Уже впізнають!»
Повертаю голову – молодша жінка показує пальцем у бік стелажа.
Дивлюся й нічого не бачу. Аж є! Впізнав «свого «Хорса» за корінцем-спинкою з назвою книжки та прізвищем автора. Стоїть, бідолаха, звісно, руба та ще й далеко внизу, біля самої підлоги – зі свічкою серед дня не знайдеш. А я, грішний, думав, що книжки місцевих авторів мають бути виставлені на видноті, та ще й у розгорнутому вигляді, як, приміром, отой гігантський розцяцькований фоліант «Рецепты долголетия».
– Ну што, увідєлі? – чую за спиною. – Тіпєрь давольни?
(Ні, дорогі читачі, нічого я не вигадую, викладаю слово за словом, як було насправді!)
– А хіба я чимось невдоволений? – питаю.
– Ну ви ж так смотрітє… Дєсять екземпляров у нас вашей кнігі. Как получілі пошті год назад, так всє і єсть. Нікто такім нє інтєрєсуєтся.
– Яким?
– Ну, вот, тєм, што у вас… Да ешчьо і на українском.
Із книгарні я вилетів кулею. Мерщій прибіг додому, розшукав номер телефону книгарні, покликав до слухавки директрису і, намагаючись говорити якомога спокійніше, попросив повернути книжку на базу, туди, звідки вона надійшла до неіснуючого «Прометея». Директриса уважно мене вислухала і спокійно мовила:
– Вєрньом, с удовольствієм вєрньом.
Це трапилося в серпні 2012 року, і я згадав серпень року 1978-го. Тоді я працював у газеті «Комсомолець Запоріжжя», і ось мені дзвонять…
– Доброго дня, – лунає у слухавці. – Костянтин Іванович?
– Доброго дня, так це я.
– Вас турбує директор книжкової крамниці «Прометей»… Ви змогли б до нас завітати найближчим часом?
– Сьогодні?
– Так.
– Гадаю, що зможу. А що трапилося?
– Потім дізнаєтеся. То приїдете?
– Звісно.
Біжу до редактора, відпрошуюся, а за хвилин двадцять уже переступаю поріг «Прометею», бо книгарня – на відстані однієї зупинки від редакції. Назустріч виходить директор крамниці з квітами, а за нею, гуртиком, кілька продавчинь.
– Вітаємо вас із книжкою, – урочисто мовить директриса, вручає мені квіти, а одна з продавчинь простягає крихітну книжечку – мій публіцистичний первісток «Міраж», усього-навсього із сімдесяти сторінок, проте накладом 13000 примірників, котрий щойно випурхнув із дніпропетровського видавництва «Промінь»! Учора під вечір до «Прометею» надійшли перші дві сотні примірників, і ось один урочисто вручають мені. Та ще й із квітами. Отож, кажу продавцям «хвилиночку», біжу в сусідню крамничку за тортом, а тоді в кабінеті директриси п’ємо чай…
Куди поділися ті часи? Що з нами сталося?
Між тим, другий епізод.
Травень 2013-го. Минаючи вхід до підземного переходу, коло стихійного базарчика помічаю літню жінку з таким собі плакатом: «Куплю книги!». Підходжу.
– Скажітє, пожалуйста, как ето понімать? – киваючи на «плакат», питаю, несподівано для самого себе на общєпонятном язике.
– Єслі у вас єсть інтєрєсниє кнігі, магу купіть за нілічниє, а патом буду продавать по своєму усмотрєнію.
– Понял. А вот такую кніжку возьмьотє? – показую «Хорса», примірник-два якого, про всяк випадок, як істинний підприємець завжди ношу з собою.
– А о чьом вона?
– Главний гєрой собака.
– Да ви што! А інтірєсно?
– Очєнь.
Жінка взяла книжку, покрутила в руках.
– І сколько за нійо хатітє?
– Мнє двадцаткі за екземпляр хватіт.
Жінка ще раз обдивилася книжку.
– Гадіца, – нєсітє дєсять штук.
Ні, не трамвай мчав мене додому, я летів на крилах. Добре, живу неподалік, то вже за півгодини підходив до жінки. І відразу звернув увагу на її несподівано заклопотаний вигляд.
– О! – вигукнула жінка, уздрівши мене. – Прієхалі! Забірайтє свою кніжку.
– П-п-почєму? – питаю спантеличено.
– Да я в спєшкє нє замєтіла, што она на украінском язикє. Вазьмітє! Нє ідут у нас украінскіє кніжкі.
Поруч, на ящику, сиділа ще одна літня жінка. Глянула на мене, потім на сусідку і спитала:
– Лєна, а развє украінскіе кніжкі у нас ещьо виходят?
Я випередив Лєну. Я сказав:
– Виходят, бабушка. Пака єсчьо виходят…

Життя письменника у провінції (та ще й на півдні та південному сході) має як свої недоліки, так і переваги. Недоліки – в обмеженості спілкування, навіть у певній творчій ізоляції, а перевага в тім, що не відаєш виснажливої столичної суєти. Не лише в розумінні урбаністичних принад, а, зокрема, стосовно творчих взаємин. Оті всі столичні письменницькі угруповання-клани, ота вся гризня, чвари-міжусобиці обласного митця напряму не зачіпають (якщо, звісно, він сам не прагне бути в курсі всього), через що загалом зберігає свою (рятівну?) наївність в оцінці як НСПУ загалом, так і кожного колеги зокрема. (Йдеться, насамперед, про сприйняття cущих літературних генералів і маршалів). Звісно, певна частина конфіденційної інформації доходить і «на місця», але загалом вона не відбивається на дещо заідеалізованому сприйнятті письменницьких авторитетів. І то добре? Мабуть. Уділ письменника – писати, а не займатися чварами.
Особисто ж я сприймаю загальноукраїнський письменницький гурт, надто коли став членом НСПУ, лише за творами колег, публікаціями в «Літературній Україні» та в «Слові Просвіти». Вистачало(є) мені того матеріалу? Вважаю, що більше ніж. Наскільки ж об’єктивними стануть деякі мої висновки й коментарі, читач трохи далі переконається сам. Зараз же скажу, що відразу після Шевченківського свята в Одесі моє благоговіння перед нашою Спілкою почало згасати. Неухильно. Насамперед, це визначалося якістю «газети усіх письменників України», точніше, тим, що вона оприлюднює. Потік прозової (переважно) сірятини, стихійно перемішаний з віршованою, іноді так діставав, так заводив, що восени 2010 року, упродовж кількох днів, на одному диханні, я склав цикл римованих присвят, адресованих тим, від кого, на мій погляд, залежить і рівень авторитету Спілки (через кокретних персоналіїв), і якість того, що вона презентує. Хочу підкреслити: мої присвяти в жодному разі не претендують на самодостатні твори, це скоріше – незграбні пародії, навіть не пародії, а заготовки до них. Писав їх зумисне нашвидкуруч: максимум півгодини-година, і присвята готова. Тобто працював так, як, на мій погляд, створюється переважна більшість літературного ширвжитку, котрий продукувала і продукує наша «Літературка». Створюючи присвяти, я начебто грався, чим заспокоював себе, чим рятувався від остаточного розчарування в буремній вітчизняній письменницькій дійсності.

Балада про розламану
підкову
Дмитрові ПАВЛИЧКУ
Вершник з поля вихопився гінко,
аж під серце ніччю затягло.
Не дівча, а повнотіла жінка
оголила млоїсте стегно.

Медозбором так і запалало,
загриміло дзбанно, загуло.
Через те, що лихом перебрало,
а відтак – добра не додало.

Вершник мчав розгінно через пшінку
до села, селом і за село,
й не одна перехрестилась жінка:
«Слава Богу, наче пронесло…»

Стогоном жахким, колючим зойком,
моторошним згуком, шепітком,
тільним бугаєм, щербатим вовком
відлунився лет той за містком.

Хто його чекає? Хто послуха?
Вершника із поля, де сім бід.
Висівки…
Полова…
Потеруха…
Вичахає і щезає слід.


На дощ
Павлові МОВЧАНУ
А кіт дрімає на осонні,
забувши мишку на ослоні,
бездимно
догорає
день.
І нічка крадеться босоніж,
віщуючи красу безсоння,
і навкруги –
А - НІ - ТЕ – ЛЕНЬ.

Прозріння
Борисові ОЛІЙНИКУ
Прошу тебе, о 21-й віче!
Здери полуду із мого поличчя
і викинь аж туди, за небокрай.
Наснаж озоном висохлі легені
і збадьори здерев’янілі гени,
лиш недругів моїх… не зачіпай.

Орієнтир
Іванові ДРАЧУ (СУШКУ)
Небо як небо, осінь як осінь,
падає лист.
Може, зненацька серце наврочить
щастя колись…
В кого спитати, як попросити?
От би знаття…
(Голосом спраглим, оком неситим --
без каяття).
Зв’язані руки, згорнуті крила,
а в роті – кляп.
Лет піднебесний, пісня орлина –
не для розтяп.
Крила розправлю, руки розкину,
кляп проковтну.
Оду совину в ніч горобину
все ж таки втну.

Вище я вже казав, що здійснити повний аналіз українського літературного життя, бодай за останні 10 років, мені не до снаги, проте деякі висновки щодо окремих його проявів зробити спробую. Чим живуть наші письменники, про що пишуть (точніше, що із написаного друкують), як виглядає літературний процес збоку – все це віддзеркалюється в «Літературній Україні». Неповно віддзеркалюється? А вже як вдається. Погано віддзеркалюється? А чому? Через те що дзеркало тьмяне чи відображати немає чого?
Пишу суб’єктивні нотатки, тож і в оцінці як головної письменницької газети України, так і дечого з того, що випало їй відображати, спиратимуся тільки на особисту думку. А вона в мене не вельми й не вельми… Тому наперед перепрошую, якщо подекуди видаватимуся занадто різким – поблажливості заслуговую вже хоча б через те, що занадто довго мовчав. А то якось стрівся у Нікополі з шанувальниками красного слова, серед яких трапилося відразу аж двоє рядових читачів «ЛУ», і такого від них наслухався! Коротко все, що я почув, зводилося до одного: скажіть, будь ласка, письменники до підготовки і до випуску своєї газети мають бодай якийсь стосунок? А ті, хто готує газету, знають, що, окрім них, її читатиме іще дехто, і в тому гурті траплятимуться люди, котрі не лише добре знають мову, а й мають деякий хист до письма? Звісно, мені було що відповісти, але ж мусив пам’ятати і про честь мундира… І я рятував ту честь, мобілізувавши усі свої жалюгідні дипломатичні чесноти. А коли вечір скінчився, і невдовзі електричкою я повертався до Запоріжжя, то раптом такий сором охопив мене!.. За оту мою незграбну дипломатію, а водночас і за рідну «Літературку». І тоді виникла ідея написати листа, який подаю нижче. Оскільки в ньому чимало думок, підказаних читачами-неписьменниками, то я підготував його у формі послання одного з них. Таку форму ми обрали ще й через те, що письменників, не наближених до письменницької газети, на рідних шпальтах зазвичай не друкують, тож думали, може, сторонньому авторові пощастить…

ТАК ДАЛІ ТВОРИТИ НЕ МОЖНА
Спроба відкритого листа до письменників України
1
Я – не письменник і не просвітянин. Але «Літературну Україну» і «Слово Просвіти» передплачую і читаю уже протягом десяти літ. Чому? Бо саме ці видання вважаю (поки що!) останнім духовним форпостом українства. Щотижня, упродовж шести днів поспіль, в облозі нашого перманентного суспільно-політичного, виробничого, а заодно і побутового безпросвіття напружено живу очікуванням, що ось у п’ятницю чи в суботу отримаю «ЛУ» та «СП» і, занурившись у читання, не лише відчую себе українцем, а відчую саму Україну, як кажуть, від Сяну до Дону, переконаюся, що я не такий уже й самотній, хоча й мешкаю у наскрізь зашовінізованому, закосмополітизованому місті. Це – не перебільшення, саме так і є, бо в каламутному потоці несмаку й сірятини, який по висхідній продукують телеканали, лише через посередництво названих газет можна відчути пульс своєї Вітчизни і тим зігріти своє серце.
Та, на превеликий жаль, останнім часом став відчувати, зокрема, через публікації в «ЛУ», що пульс той усе слабшає і слабшає. Тож сюди й написав. Збирався зробити це давно, та все часу не знаходив, і ось номер від 24 лютого ц.р. посадив мене за письмовий стіл. Почну зі статті «Так далі жити не можна» дуже шанованого нами Юрія Михайловича Мушкетика, одного з патріархів вітчизняної літератури, до того ж, колишнього очільника українського письменницького гурту. Не акцентую на тім, що заголовок, власне, не статті, а такого собі (даруйте) розгорнутого допису делікатно запозичений у відомого амбітного московського ого кінорежисера – то дрібниця (серед уривків прозових творів, а також цілих віршів, які невтомно друкує наша «Літературка», незграбного наслідування, безсоромних запозичень, засмальцьованих штампів та відвертого графоманства хоч греблю гати), зате дозволю собі зауважити: так, вельмишановний Юрію Михайловичу, писати не можна. Принаймні, сьогодні. Слово честі, мені нелегко адресувати ці слова широко відомому авторові талановитих, проникливих романів, зокрема, «Гайдамаки», «Брат на брата», «Яса», але робити це мушу. Там, де йдеться про високе призначення красного слова, а надто – про причини безладу в рідному українському домі, компроміси не лише зайві, а й шкідливі. Тож і питаю, звертаючись до всіх, хто мене зараз читає: на кого розраховані одкровення штибу «зникають рештки інтелігенції», бо «її витискують» і «замовчують», на інтелігенцію «тиснуть», «просто не дають їй жити»? Кого схвилюють нагадування, від яких вже оскома на зубах, що вибори у нас «сфальсифіковано, куплено, отож і владу куплено», бо «вона продажна». Хто розчулиться щемливим спомином про те, що «на світанку доби незалежності я заходив до установ і чув українську мову» (до речі, це не зовсім відповідає дійсності. – В.Ч.)? А тепер? «Усе зникло, зіщулилось, колапсувало». Чому так трапилося, дорогий Юрію Михайловичу? Хто винен? У своїх невеселих, власне, що там – занепадницьких! – розмислах прямої відповіді на це запитання Ви не даєте, натомість упритул підводите читача до наскрізь одіозних постатей, на яких уже, як кажуть, тавро ніде ліпити. І хто ж виставляється на суд праведний? Знову гаспада Затулін, Марков та Лужков? Чи цього разу присоромлюються добродії Колєсніченко, Лєвчєнко, Чєчєтов (це вже ближче до нас)? Боже збав! Праведний гнів спрямовано на Алєксєя Міхайловіча, самодержця московського, свєт, Тишайшого, татуся закадичного друга України Петра І. Правильно! Як кажуть нащадки тих же московитів, «нє в бровь, а в глаз». І це ще не все. Слідом за Тишайшим, до символічного ганебного стовпа припинається «німецька курва і лицемірка» Катерина Друга, і тут знов улучання прямо в «десятку». Дякуємо красно авторові, нарешті, озвучено ім’я цієї хвойди на самодержавному троні, а то все панянки як не Герман, то Богословська, як не Лукаш, то Бондаренко… Набридло товкти воду в ступі, і дуже вчасно виникає поруч із «курвою і лицеміркою» її поплічник граф Румянцев!..
Словом, така собі розминочка перед тим як хвацько пустити воза по добряче второваному і перевіреному шляху, де не те, що мін, а навіть натяку на них давно-давно немає: «укази Валуєвські, Емські, совіцькі (саме – «совіцькі», а не радянські, бо так дошкульніше. – В.Ч.), «закриття українських шкіл»… Приготувався зустріти на цьому украй заїждженому маршруті ще й Андрусівську унію (1667 р.), Люблінську унію (1669 р.), наказ патріарха Іоакима (1677 р.), а також цитатки з «Велесової книги» або ж із кумранських манускриптів, але на «школах» рух той безприкладний раптом спіткала зупинка. Либонь, для того, аби перевести подих від перевантаги, і тут же рушити повз ГУЛАГ, бомбування Грозного та афганську авантюру, мимохідь нагадавши, що наш «світ хитається» й «освинячується». Згодом усе ж таки оповідь дісталася місця, де час підводити риску, зауважуючи, що «так далі жити не можна», але перед цим стурбований автор раптом щиро запитав: «До кого звернутися, кому пожалітися, у кого просити допомоги»?
Не знаю, люб’язний Юрію Михайловичу, не відаю, бо сам ніколи й нікому не жалівся, а користуючись нагодою, дозволю собі звернути Вашу увагу на дещо з того, чого Вашому дописові явно бракує. Добряче дісталося Тишайшому укупі з «Катькою», Румянцевим та Валуєвим – так їм і треба, але, як було б доцільно, коли б Ви – знаний майстер історичних творів – у своєму газетному виступі розширили часові рамки, заодно і список персонажів поповнили! Адже хіба не відгукується у нашому сучасному суспільно-політичному українському вертепі мерзенний вчинок полковника Носа? Не кидає на нього яскраву проекцію відмова Петлюри прийняти від генерала Скоропадського 40-тисячну армію вишколених вояків у розпорядження Центральної Ради? Не вчувається на двадцятому році незалежності у чварах народних депутатів відлуння запеклих суперечок між есерами та есдеками у Директорії? Хіба не в нашу сьогоднішню згуртованість влучив (мимоволі?) «легендарний» Нестор Махно, стріляючи у Миколу Григор’єва? А незгода між Бандерою та Мельником, що супроводжувалася кривавими сутичками? А новітнє (2011 рік!) вшанування Дня злуки, яке наші полум’яні патріоти блискуче відзначили, не згуртувавшись, а РОЗЗОСЕРЕДИВШИСЬ по п’яти різних куточках столиці! Десь у площині цих та інших подій, із неодмінним залученням конкретних імен (батьківщина має знати своїх героїв), і слід вести розмову, аналізуючи причини наших перманентних невдач. АНАЛІЗУВАТИ причини слід, а не безпорадно перераховувати наші нескінченні втрати, лишаючи людей останньої надії на те, що згодом усе влаштується (має влаштуватися!), бо попри все, ми, українці, чогось таки варті.
Здається, де Голль казав, що за умов трагічного стану справ у державі дуже важливо, не випускаючи з поля зору негативний вплив зовнішніх факторів, рішуче розібратися з внутрішніми дестабілізуючими чинниками, власне, з внутрішніми розібратися слід ледь не в першу чергу. Що ж робимо ми? Лаємо Тишайшого та «німецьку курву», до того ж, так самозабутньо, що ось-ось переберемо на себе лаври славетного танцюриста, якому постійно… щось заважає. І це тоді, коли на чолі нашого головного культурологічного відомства країни один за одним опинялися Лариса Хоролець, Іван Дзюба, Богдан Ступка, Оксана Білозір, Ігор Ліховий. Посади віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань обіймали Микола Жулинський (двічі), Микола Томенко, В’ячеслав Кириленко. Справами кіновиробництва відав Іван Драч. Що за люди? Всуціль, так би мовити, наші: демократи, українці, як за походженням, так і за переконаннями, за станом душі. Тож хіба не на їхніх очах впроваджувалися всілякі «Комсомолки», «Известия», «Труды» і прочая, і прочая «на Украине», заполоняючи вітчизняний інформаційний простір шовіністичним мотлохом і, витоптуючи тендітні паростки української духовності? Хіба не за їхньої посадової присутності одна за одною щезали знамениті київські книгарні? Хіба не бачили вони, як і під впливом чого «згинаються» українські літературні часописи, розвалюються видавництва? Бачили, знали, а можливо, навіть (не приведи, Господи!) тихцем, певним чином, долучалися до цього процесу… А ще ж були на нашому державному олімпі (дехто і понині там) такі постаті як Лесь Танюк (Комітет Верховної Ради з питань культури і духовності), Борис Олійник (Український фонд культури), Володимир Яворівський (голова Національної Спілки письменників, голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності), Дмитро Павличко (голова Української Всесвітньої Координаційної Ради), Павло Мовчан (народний депутат, незмінний голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка).
Все бачили, все знали, могли щось (власне, багато чого!) зробити, та не зробили. Назву лише один факт, панове письменники, не стільки масштабний за його виробничими наслідками, скільки кричущий своєю граничною аморальністю. Маю на увазі трагічну історію з фільмом «Молитва за гетьмана Мазепу». Шановні Ларисо Іванівно (Хоролець), Миколо Григоровичу (Жулинський), Миколо Володимировичу (Томенко), Іване Федоровичу (Драч), Борисе Іллічу (Олійник), Володимире Олександровичу (Яворівський), Дмитре Васильовичу (Павличко), Павле Михайловичу (Мовчан), ви, як люди творчі, знаєте, що таке зумисне замовчування? Відаєте, які муки переживає митець, витвір якого не пускають на люди? Ні, то не ваших доль участь, інакше за радянських часів ви не мали б гонорарів космічних розмірів, а заодно й не отримували б лауреатських звань, та й за незалежності теплими місцинками (а кому, окрім вас, в Україні користь від того?) устигли себе забезпечити, тож фактично НІЧИМ і в цьому житті ви не обділені. Вам, вічно успішним конформістам, зась навіть уявити, яким душевним тортурам був підданий ваш колега у справі «служіння муз», світлої пам’яті Юрій Іллєнко, твір якого пролежав на полиці цілих два десятиліття. Геніальний кінорежисер і письменник так і не побачив свою «Молитву» в широкому прокаті, що й укоротило йому віку. Безпрецедентний своїм цинізмом випадок у практиці світової культури. Чи відчуваєте, щойно перераховані панове, що смерть Видатного Українця і на вашій совісті – через вашу боягузливу обережність (у кращому випадку), через вашу байдужість і нерішучість? Скажете, вам заважали, не давали реалізовувати ті проекти, котрі пришвидшували б процес зміцнення Української держави? Припустімо, але заважають усім, бо така вже людська сутність (надто – радянського замісу): заздрість і підлість задовго до нас з’явилися на світ білий, але тим і відрізняються звитяжці від пристосуванців, що перші долають перешкоди, а другі гнуться перед ними, скиглячи та питаючи, до кого б звернутися, аби їх пожаліли. До того ж, не схоже, аби вам так уже й заважали. Інакше не прикрашали б сьогодні ваші груди урядові нагороди новітньої доби (навздогін отриманим за більшовицького ренесансу), серед яких на лацканах піджаків добродіїв Драча, Павличка, Олійника, а також і Мушкетика виблискують ще й зірки Героїв України! За що ви їх отримали, панове-товариші?
За нашестя на українську землю «Комсомолок», «Известий», «Трудов», «АиФов» і т.д.?
За знищені книгарні?
За поруйновану вітчизняну кіноіндустрію?
За мізерні наклади вцілілих українських літературних часописів?
За наругу над українськими святинями (детально про це іншим разом)?
Чи ті зірки впали кожному з неба? У такому разі, сприйміть їх як злу іронію Всевишнього…

ІІ
Публікацій десь приблизно такого звучання бракує письменницькому виданню, бо час вимагає глибокого мислення й рішучих дій, а чіткий напрямок тих дій можна визначити лише за наявності принципового, безкомпромісного аналізу всього, що відбувається довкола. І не десь і колись, а поруч і сьогодні.Та, схоже, газеті, яка досі не визначилася зі своїм обличчям, зробити це нелегко. Що мається на увазі? Не будемо заглядати в минулий, надто – у позаминулий рік, шукаючи докази неухильної деградації видання, оглянемо побіжно сім чисел, що вийшли з початку поточного року, зупинившись на восьмому.
Перше число сповістило, що віднині «Літературка» виходитиме у новому форматі . Це крок уперед? Однозначно тут не скажеш, позаяк багатьом читачам, особливо старшого покоління, навряд чи припало до душі нововведення, і в цьому плані доцільніше говорити про схильність-несхильність до традицій, ніж про якісні зміни в газеті. Формат змінився, та не змінилося наповнення видання. Усі недоліки, притаманні газеті старого формату, дружно перекочували в новий. Чому так трапилося? Тому, що журналісти їх не помічають. Було б навпаки, вони, перш ніж переходити на випуск газети в новому форматі, підготувалися б до цього як слід, тобто розробили б нову концепцію видання (зокрема, рубрики, верстка, обсяг матеріалів, їхній зміст, адреси виступів, режисура кожного числа). Нічого цього, схоже, зроблено не було, і журналісти, перейшовши на новий формат, стали переучуватися на марші, – на очах у читача, що не додає честі виданню.
Насамперед, торкнемося рубрик, зокрема, тих, що визначають зміст кожної сторінки, іншими словами, постійних. Постійні вони в «ЛУ»? Ще ні. Приміром, якщо «Тиждень», схоже, визначився зі своєю пропискою, то «Від краю до краю» і «Наголос» ще блукають шпальтами. Оригінальними їх не назвеш, і це ще півбіди, позаяк рубрики «Призначення слова», «Слово і доля», «А мова – як море», надто – «Література.Критика.Час.», «Поезія», «Проза», не кажучи вже про «Звитяжців духу», «Світочів», – не лише кричуще банальні, а й дублюють одна одну. З названими перегукуються рубрики «Незабутні», «Нетлінне», у стадії становлення рубрики «Діалоги «ЛУ», «Літпроцес», а такі рубрики, як «Ліки на душу і на тіло», «У плині часу», «У колі муз» звучать ледь не курйозно, через свою відверто натуралістичну прямолінійність, з одного боку, а з іншого – через засмальцьованість від частого вживання. Тож запитую: хіба серед професійних письменників немає таких, хто взявся б обновити рубрики, зробивши їх до того змістовними й оригінальними, що вони могли б вважатися особистим і – УНІКАЛЬНИМ! – брендом «Лише в «ЛУ»?
Слід зауважити, що непостійні рубрики чи підрубрики нерідко розміщені там, де їм не місце. Наприклад, з якої такої біди «Книжкова ятка» примостилася під «Світочами», «Що?Де?Коли?» – під «Наголосом», «Україна-Польща» - під «Тижнем», а «Над прочитаним» в одному номері подано як постійну рубрику, над сторінкою, а в іншому використано у вигляді підрубрики?
Шановні газетярі, ми, читачі, вас дуже поважаємо, тож поважайте, будь ласка, і ви нас. Ніхто не сумнівається в тім, що Дмитро Павличко – видатний поет, але погортайте минулорічну підшивку – скільки добірок його віршів надруковано! Та ще й яких розлогих!.. Мало того, перше число «ЛУ» 2011 року теж вийшло із широкоформатним поданням віршів цього плідного автора, та ще й різних літ… Кажете, вам бракує мужності відмовити метрові? Тоді я до нього звернуся.
Вельмишановний Дмитре Васильовичу, ми всі Вас дуже любимо і переконані, що вже лише своїми «Двома кольорами» Ви навіки вписані не лише у скрижалі української літератури, а й в історію нашої країни. До того ж Ви – Герой України, кавалер низки, як вітчизняних, так і забугрівських орденів, а медалей у Вас!.. Ви – лауреат численних літературних премій, тож не думайте, що коли Ваше ім’я не з’явиться на сторінках «ЛУ» з вражаючою добіркою наспіхстиглих віршів, «віршів різних літ» або ж під розлогим нарисом «Леонід Кучма» (до речі, аналогічним опусом із назвою «Віктор Ющенко» Ви не збираєтеся ощасливлювати громадськість?), скажімо, протягом одного року, то це не значить, що ми невдячно забудемо Вас. Навпаки! Ми відчуємо до Вас іще більшу любов, бо відсутність на шпальтах Ваших віршів дасть можливість опублікувати твори інших авторів, адже письменників у нас, кажуть, більше двох тисяч! І всі творять, дорогий Дмитре Васильовичу, незважаючи ні на що, і Ви вже даруйте їм таку необачність. Отож, хотілося б почути голоси авторів із далеких «глибинок», приміром, хоча б того ж Шевченківського лауреата (2009 р.) Павла Гірника, котрий, отримуючи премію, казав, що на ті гроші він одремонтує свою хату; Віктора Погрібного із Кіровограда, котрий свого часу врятував од знищення хутір Арсенівку, де народився І.Карпенко-Карий, оригінального Валерія Ніколенка із Січеслава (Дніпропетровська)… Чому б не побувати комусь із майстрів слова на батьківщині якогось нашого видатного, давно померлого поета чи прозаїка і подивитися, що там знають про нього і як бережуть його пам’ять? По-людськи було б послухати (інтерв’ю) вдів ваших незабутніх побратимів, панове письменники, – Олеся Гончара, Павла Загребельного, Анатолія Бортняка, Миколи Братана, Віктора Лупейка… Як їм живеться-можеться, одним – серед столичної колотечі, а другим – у провінційному відстороненні? А ще дуже хотілося б ознайомитися з уривками твору, який за підсумками конкурсу «Коронація слова» 2010 року посів перше місце. А то невдовзі підбиватимуться цьогорічні підсумки того ж конкурсу, а ми й досі нічого не знаємо про переможців минулорічного. Та й переможці конкурсу імені Петра Яцика багатьох цікавлять.
До речі, Дмитре Васильовичу, колектив дописувачів «ЛУ» ка-та-стро-фіч-но вузький. Ви не член редколегії цього видання, тож і не в курсі, через що назву прізвища добродіїв, власники яких, схоже, користуються пріоритетним правом публікації всього, що вони принесуть у редацію: Михайло Слабошпицький (безсумнівне перше місце), Дмитро Павличко (це – Ви, Дмитре Васильовичу), далі – Світлана Короненко, Броніслав Грищук, Олег Чорногуз, Ігор Павлюк, Володимир Базилевський, Володимир Яворівський, Іван Корсак, Михайло Косів, Анатолій Дімаров, Сергій Плачинда… Жодних заперечень: майже всі названі автори – люди талановиті, до того ж, особисто шановному Михайлові Федотовичу ми всі низько кланяємося за його воістину звитяжні зусилля, спрямовані на збереження й розвиток української мови, але ж дайте можливість також іншим звернутися до читача! Гаразд, Дмитре Васильовичу? Дякую, що не образилися, і дай Вам Бог здоров’я та натхнення.
Про все можна домовитися, панове письменники й журналісти, а відтак творити достойне красного слова видання. Зробіть постійною рубрику «Наша Спілка» і давайте її розлого в кожному числі тижневика. А щоб було що друкувати, нехай керівництво НСПУ зобов’яже керівників усіх обласних письменницьких осередків щонайменше раз на два тижні слати до Києва інформацію про стан справ «на місцях». Таким чином, і читачам буде цікаво, і письменницьке життя на периферії, дасть Бог, пожвавиться, а то ж закисло все, тільки скигління зусібіч! Мало місця? Підкоригуйте верстку газети (навколо заголовків забагато «повітря»), не друкуйте порожні, бездарні матеріали. Не давайте на цілу сторінку, та ще й з переходом на другу, добірку віршів одного автора, а розміщуйте на ній щонайменше твори трьох-чотирьох поетів. Щиро дякуймо невтомному панові Слабошпицькому за те, що послідовно інформує про ситуцію з відомим конкурсом, проте його розлогі алітературознавчі спроби – то занадто, систематичні ж звіти про життя-буття у видавництві «Ярославів Вал», яким він опікується, уже взагалі ні в тин, ні в ворота, бо те межує зі зловживанням службовим становищем (членство у редколегії «ЛУ»). Звісно, нас цікавлять видавничі справи, але давайте, зокрема, слово також Іванові Малковичу, комусь із двох або ж обом відразу братам Капрановим… Чи ось ще така тема може бути - письменнник у провінції: а) як йому пишеться? б) як видається? в) як плід його творчих зусиль торує шлях до читача?
Не оприлюднюйте щось неймовірно далеке од рецензії, бо там – суцільна компліментарщина, краще розширити рубрику «Книжкова ятка», а рецензії друкувати лише ті, в яких твір розглядається з усіх боків, об’єктивно (звісно, коли той твір заслуговує на увагу широкого загалу). Для цього раджу дописувачам відповідного жанру повчитися у шановних Володимира Базилевського («Хроніка перманентного абсурду», «ЛУ» 27.01.11.) або ж у Михайла Наєнка («Про помежів’я літератури і паралітератури», «ЛУ» 10.02.11).
Геть монопольне право «обраних» на публікування лише СВОГО в газеті ВСІХ письменників України!
Кілька слів про одну, вельми делікатну, річ. Десь на зорі нашої незалежності, коли одна за одною почали відкриватися все нові й нові газети, серед них несподівано зазвичаїлося дивовижне правило. Його стали фіксувати в кінці видання, біля вихідних даних. Так, мовляв, і так, редакція не лише не поділяє думок авторів (само собою зрозуміло!), а й не рецензує рукописи, не повертає їх, узагалі листування з читачами не веде. Промовисте застереження, але на якій підставі воно виникло й нахабно діє? Яким законом закріплене? Зумовлене виключно прагненням видавців позбавитися зайвих клопотів? Сумнівне прагнення, бо межує воно зі звичайнісіньким хамством. Невідомо ким підказане і звідки запозичене, але славнозвісною цивілізованістю од нього й не пахне. Це – свавілля! Звісно, не треба повертати рукописи за ледь не суцільної комп’ютеризації, можна не витрачати сил на їхнє рецензування (особливо, коли кебети у видавців на те бракує), але спілкуватися з читачем не лише можна, а КОНЧЕ НЕОБХІДНО! Бо до чого дійшло сьогодні? Послав дописа до якось часопису й забувай про нього. Ні слуху, ні духу у відповідь, хіба зненацька може вигулькнути на шпальті одного з чисел… Але авторові нерідко важко упізнати своє дітище: воно не просто скорочене, а незграбно обскубане та ще й так правлене, що навіть первісні думки змінено! Хто давав право на таке? Тоді слід додати до вже згаданих застережень: «надісланий ким би то не було рукопис механічно стає власністю редакції, отож, робити вона може з ним усе, чого забажає». Глум! Печерний рівень творчих стосунків! Кожен має не лише моральне, а юридичне право на плоди своєї праці, і ніхто не сміє навіть торкатися їх руками без згоди автора. А що ж шановні видавці «ЛУ»? Кремсають рукописи, як кому заманеться, і бідолашний автор навіть скрушно зітхнути з цього приводу не може, бо вже лише одним оцим мимовільним звуком може геть розладнати й без того хиткі взаємини з газетою, до якої начебто має прямий стосунок… Тож думаю: а чому б нашій «Літературці» не стати шляхетним піонером у цій справі? Наперекір дикій новітній традиції зазначати в кінці видання, що редакція, хоча й не веде листувань із читачем, усе ж повідомляє його про отримання дописа, а головне, – НЕОДМІННО УЗГОДЖУЄ З НИМ ПОДАЛЬШУ ДОЛЮ ТВОРУ!
Геть свавілля й хамство зі стосунків між автором і видавцем!

ІІІ
Насамкінець, про восьме число «ЛУ», з якого «все й почалося». Будь ласка, не ставте на першій сторінці анонси, бо вони лише займають місце – такі анонси застосовуються у щонайменше тридцяти– чи п’ятдесятивосьмисторінкових тижневиках. Достойний Дмитро Павличко отримав чергову нагороду, цього разу – від польських колег по перу? Віват! Слава!! Видатна подія, і якщо без її висвітлення опинився б під загрозою випуск чергового номера газети, то цілком вистачило б однієї(!), але якісної, світлини і максимум двадцяти(!) рядків тексту. Віддавати більше половини сторінки для того, щоб оприлюднити безумовно геніальну фразу В.Яворівського про те, що з «польськими письменниками в нас склалися унікальні братні стосунки», слово честі, не варто. Як не слід витрачати цілу сторінку з нагоди відкриття в Дніпропетровську меморіальної дошки Валер’яну Підмогильному. Прочитайте текст уважно самі, панове журналісти, та роздивіться пильно три світлини, на яких геть не простежується «головний персонаж» інформації – сама меморіальна дошка, і ви в цьому переконаєтеся.
«У полоні тенденційності», щоб не бути тенденційним, прямо зазначу, що це просто геніальний заголовок, бракує слів од захвату; «іконостас» нових членів НСПУ – на місці; вельмишановний Євген Дудар – у прекрасній творчій формі, здоров’я й натхнення йому; матеріал до 1Х Міжнародного конкурсу з української мови теж на місці, але однозначно переобтяжений знімками й відносно – текстом; а от «Поезія», з шістьма(!) авторами, – те, що треба! Тільки незайве було б під кожним віршем подати адреси, аби видно було, звідки автор (до речі, так бажано робити й надалі). Психологічні етюди «Без іронії»… Дійсно, без іронії таке чтиво сприйняти неможливо. Добірка публікацій до 140-річчя Лесі Українки – забагато, до того ж, сухо, непроникливо – таке більше пасує літературознавчим виданням, аніж популярному письменницькому тижневику. Схоже, що цими публікаціями просто поставили десь «галочку», мовляв, на ювілей відгукнулися. Загалом же номер легковагий, малоцікавий. А все через те, що кожне число газети слід не похапцем «ліпити» з того, що саме собою прибилося до редакторського столу або що «настійно порекомендували», його треба продумано формувати, для чого в редакції має бути відповідна політика. Є вона? Хто схвалює матеріали, надто літературні твори до друку – редколегія, хтось із поважних літераторів-експертів чи самочинно пан головний редактор? Вибачте, але з усього, що друкується, не видно, що в газеті існує принцип вдумливого відбору матеріалів, скоріше тут розкошує інше: кумівство, шапкове знайомство, телефонне право, «вкусовщина»…
До речі, у цьому ж восьмому числі так сподівався побачити матеріал про те, через що ж саме славетна Ліна Василівна Костенко згорнула своє творче турне по України, але не здибав ані натяку. Між тим, така піблікація вкрай важлива. Сам факт з’яви «Записок…» та намір авторки здійснити презентацію книжки в різних куточках України, жаданий, важливий і потрібний, як це не парадоксально, не стільки для самої вельмишановної Ліни Василівни, як для вас, майстри художнього слова, власне, для всіх українців. Чому поїздки припинилися? Що конкретно сталося у Львові? Трапилося все спонтанно чи кимось було підступно зрежисовано? Де голос очільника львівського письменницького гурту Марії Якубовської з цього приводу? Спитайте тамтешніх письменників, шанованих нами всіма Романа Іваничука або ж Романа Лубківського, – яка їхня думка! Тихо. Натомість – нікому не цікаві розпатякування поважних авторів про те, де вони народилися, як і чому почали писати, як і хто з них спілкується з чистим аркушем… Та не потрібно все це читачеві! У той час коли самі «Діалоги» вельми доречні, як і можливі «Монологи» письменників, але не про їхні «секрети» слід розводити теревені, а про те, чим вони живуть, про що мріють, як оцінюють ту чи іншу важливу подію в житті країни. Це мають бути глибокі матеріали, якими колись славилася московська «Литературная газета». Узагалі, панове видавці, поставте собі за правило: у кожному числі газети – щонайменше(!) один геніальний матеріал. Орієнтир тримайте хоча б на такі статті, як «Армагеддон державотворення – імунодефіцит духу, або Ще раз про граблі, які влучили українцям у «сонячне сплетіння» Катерини Мотрич («ЛУ» 5.08.2010 р.) та «Механіка абсурду» і «Хам тріумфуючий: психологія плебейства» Володимира Базилевського («ЛУ» відповідно 27.05.2010 р. та 11.11.2010 р.).
Завершучи свої нотатки, хотів би наголосити, що, попри наявність у газеті редколегії (див. список її членів у кінці видання), тижневик слід формувати не з огляду лише на те, як думає пан Яворівський, що скаже пан Слабошпицький чи з якої ноги встане пан Жулинський. Адже «Літературна Україна» – не їхній «бойовий листок», а газета ВСІХ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ, яких (про це вже згадувалося) у нас ледь не дві тисячі. А беручи до уваги наклад «ЛУ», то до письменників слід додати також КІЛЬКА ТИСЯЧ неписьменників, які активно фінансують газету. Зверніть увагу на це, шановні видавці, і зробіть належні висновки, інакше вам ніколи не витворити глибокозмістовний, модерний часопис. Своєю поступливістю і сторожким дослуховуванням до того, що вам скажуть «згори», ви лише збережете за собою робочі місця та право випускати таку собі немічну куцетиражку, престиж якої серед ОСВІЧЕНОГО читацького загалу все падатиме й падатиме. Власне, він уже котиться донизу, і зупинити цей згубний рух можна лише спільними інтелектуальними зусиллями.
Тож творімо «Літературну Україну» всією Україною, а не під патронатом жменьки зарозумілих столичних марнославців!

Віктор Чуприна,
читач «ЛУ» з багатоторічним стажем

Листа надіслав головному редакторові «ЛУ» Сергієві Козаку, а копії деяким членам редколегії, зокрема, відомому поетові Володимирові Базилевському й не менш відомому критикові та видавцеві Михайлові Слабошпицькому. На додаток хотів послати ще й присвяту самому собі, оскільки встругнув її під впливом щойно викладеного, та вчасно збагнув, що лист підписаний начебто не мною, тож оприлюднюю зараз:

Дике поле
Елегія-ХХ1

Прилип до асфальту зомлілий корсак,
загрібся у щебінь беззубий їжак,
і зирить ховрах сторопіло.
Завмерла рицина , принишкнув ріпак ,
в облозі акацій зіщуливсь байрак,
лиш пугач кахикнув несміло.

Чого ж воно все намурмосилось так
і чим прохопився зловісний той знак,
що ладен і час зупинити?
Невже знов ногаєць? А може… кримчак?
Хто грізно шляхи повертає навспак
і стелить в багно оксамити?

Ні, схоже, не видно лихого ніде…
Та страх знавісніло вухами пряде
і боркає волю нахабно!
А може, то кара Господня гряде?
За що? Стане видно, на кого впаде,
і гідність відступить незграбно.

А так все о’кей – розкошує будяк,
під сонцем байдужжя всиха Янчекрак ,
й ні сміху тобі, ані суму.
А ген на узвишші безкрилий вітряк
в німім непорушші навіки укляк,
і хтозна, про що його думи.

Листа, звісно, не надрукували, чим іще раз підтвердилася залізна істина, що «ЛУ» дійсно «газета письменників України». Усіх-усіх письменників (і нікого більше!), справді від Сяну до Дону, усіх, а не лише тих, що отаборилися на Печерських пагорбах та неподалік від них. Власне, на таку милість, як оприлюднення листа, я й не розраховував. То вже було б нечуваним посяганням на священну традицію, якою газета стійко захищає свої шпальти не те що від проникнення усіляких статейок та послань підступно неоднозначного змісту, а навіть дописів зарозуміло дискусійного характеру. Спокій і комфорт – над усе! Тож не на друк, насамперед, сподівався, а на те, що всі, дотичні до виготовлення газети, дослухаються до зауважень збоку. Дослухалися? Дещо, схоже, врахували. Зникли вже аж занадто засмальцьовані рубрики, поліпшилася верстка, проте головне лишилося без змін. Аби не зводити наклеп, що «ЛУ» -- своєрідний орган вузького кола осіб, зазначу толерантніше: колектив дописувачів «ЛУ» неприпустимо, -- бо штучно! – обмежений. Щоправда, після переобрання керівництва НСПУ та перепризначення головного ректора газети (листопад-грудень 2014 р.), в часописі намітилася зміна постійних авторів, але про розширення кола дописувачів говорити зарано, бо то могла бути лише «зміна караулу». Словом, поживемо.

Наголос-1991
Дворянського походження, із багатої поміщицької сім’ї, за характером – невиправний сноб, Іван Олексійович упродовж тривалих років сприймався як рафінований поет, котрий на «превратности бытия» не те що дивився зверхньо він, здавалося, не помічав їх зовсім. І те, що, опинившсь в еміграції в п’ятдесят літ, став писати лише про колишнє, про сільське, патріархальне і щемливе, пояснювалося виключно ностальгією. Тож не переймався цим письменником занадто, і під час служби в армії, надибавши у гарнізонній бібліотеці його п’ятитомник, звернув увагу лише на повісті. Насамперед, на оті, де Шевченко, де Лєрмонтов, бо саме долі оцих двох вразили його ще у хлоп’яцтві. І раптом пізніше, маючи на своєму віку років більше, ніж достатньо, стрів ось таке:
«Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом. Наши мужики – народ, по большей части, изможденный, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы призводят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду. И места за Курском начинаются тоже веселые: равнины полей уходят в такую даль, о которой жители средних и северных губерний даже понятия не имеют. И даль эта так живописно скрашивается синеющими курганами и силуэтами стройных тополей на хуторах» .
Відразу подумалося, що не випадково трапилося йому це, хоча й запізно, але як ситуаційно вчасно: на самому порозі української незалежності! Бозна, як сприйняв би ці слова двадцять-двадцять літ тому, коли, власне, й мав би прочитати їх уперше, але тепер він торжествував. А ще як у тому ж оповіданні прочитав далі…
«Там, за Хортицей, начиналась Великая Днепровская Плавня, где Днепр разливается необозримыми озерами и весь усеян тысячами островов в рощах, верболозах и камышах. Там, возле Плавни, по левую сторону реки, расстилается Великий Днепровский Луг, царство зеленых, сочных степей, степных болот и речек – страна славная с древности богатством и плодородием своих земель и кровавыми раздорами за эти земли. А еще дальше, за плавнями и степями, синеет море и белеют паруса в морской дали…»
Не стільки защеміло на душі, коли згадалося про знищену плавневу рідну красу, яку встиг сам спізнати, -- вразили «кровавые раздоры за эти земли»… Усього кілька слів, сказано мовби мимохідь, але в них уся доля не тільки Південної, а загалом України. Його зовсім не знічувало, що, як для філолога, тим паче російського, відкриття його неприпустимо запізніле… Він просто мовчки радів. Щасливо сам до себе усміхався, що стрів таке не у Нечуя-Левицького, не в Довженка, не в Гончара, де подібне й мало стрітися і було б ніби «само собою зрозумілим», а трапилося у «кацапского сноба»… І скільки думок – високих і світлих -- вихором охопили його, скільки всього зміцніло, укріпилося на своїх місцях!

Загалом до «ЛУ» претензій чимало, досить сказати, що майже після кожного числа, мені дзвонять обурені колеги, я дзвоню їм, влаштовуємо таку собі телефонну літучку… А який зиск? Отож, саме під впливом наших нескінченних талантів, які так любить відкривати для нас один дуже енергійний (цитую письменницький довідник) «прозаїк, критик, літературознавець та публіцист» («видавець» чомусь пропущено), сідаю за стіл і починаю затято римувати… Наримувавшись, телефоную одному з колег, питаю:
– Є вільна хвилинка?
– Для тебе завжди є.
– Дякую, то послухай вірш:

Хтивим полиском, гострим колесом
в браму неба в’їжджає день,
і волає не своїм голосом
на узліссі трухлявий пень.

Перехоплено все забродами,
і навергано каменюк,
а над входами і проходами
хижо невід снує павук.

Позамикано, позатулено,
міцно-наглухо всі серця.
Обіцянками геть замулено
упосліджені озерця.

Хижим посвистом, диким реготом
квилять думи мої сумні,
та здіймаються ясним леготом
справи-справоньки весняні.

Та й рішучі ж, гай! Та й високі ж, гей!
Що вже й неба їм не стача.
І глибіє глиб голубих очей,
і міцнішає міць плеча.

-- Ну, як? – питаю.
-- А що це за вірш? – обережно цікавиться колега.
--- Та от в одній збірочці надибав.
-- У чиїй?
-- Тобі так відразу й скажи! Ти краще відповідай, як вірш?
Сам колега римує доволі вправно, чуття до слова має, отож я ледь стримую сміх, чекаючи вердикту, і раптом:
-- Ти знаєш, щось є… Ану, прочитай іще раз!
Читаю ще раз.
-- Занадто іронічно, але на існування право має. Щоправда, на слух так відразу все не схопиш… В одному місці, здається, отам, де «навергано каменюк», наче грубувато…
Ще раз читаю другу строфу.
-- Власне, може бути. Мабуть, у чоловіка такий підхід. Я он бачу -- «живий полиск», «квилять думи»… А от «глибіє глиб» навіть дуже непогано. Так хто ж…
-- Чекай,-- перебиваю. -- Іще забув… Вірш називається «Невблаганність змін». Нормально?
-- Ніі-і-і!.. Фігня! Точно мура! Зовсім не годиться. Як сідло на корові. Так хто ж це?
-- Пізніше скажу. А за консультацію дякую.
Звісно, окрилений, уранці наступного дня пишу ще одного вірша…

Путівець
Через ріки, степи і багниська,
без стежини і без пуття
покотилася пісня неблизько,
але вперто, без вороття.
Безгомінно і беусмішно,
безнадійно і без вагань,
мовби й швидко, а наче неспішно…
Але вперто!..Хоч ляж та й встань.
І підстрибувала, й чвалала,
шкутильгала і рівно йшла,
ніде й сліду не залишала,
хоч землею твердо брела.
З очевидністю сперечалась,
однозначність за щось кляла,
і все сторожко озиралась,
ніби здачу чужу взяла.
Тож догідно степи вгинались,
висихала в річках вода.
І так щедро довкруж встелялись
будячиння і лобода.

Того ж дня видаю третього…

Вибір
Снігом білим, смогом сизим ніч проз ніч
лине думка обважніла назустріч.
Чи впізнає… Чи підійде… Мо’ пождем?
Краще ми її тихенько обійдем!
Зробим вигляд, що ті ми – зовсім не ми,
ми ось щойно повилазили із тьми,
замазюкані, затуркані усі,
але горді, як в сметані карасі.
Ми і так уже замислені ущент,
тож навіщо нам напружуватись ще?

…Хвилюва-а-али-и-ись!.. Та вона не підійшла…
Не впізнала? Ні, причини не знайшла.

Згодом ми з колегою стрілися. Я прихопив із собою кілька роздрукованих віршів власного виготовлення. У кав’ярні, коли сіли за столик, подав один аркушик колезі.
-- Ось вірші, які я читав по телефону.
-- А де ж збірка? Ти ж казав…
-- Спершу прочитай, -- сказав я і пішов замовляти по «сім крапель».
Повернувшись, застав колегу дещо зніченим.
-- Знаєш, автор зловживає дієслівними римами…
Я присів за стіл.
– А як тобі отаке… – І прочитав напам’ять:

А так… Кажи, хоч не кажи –
терпіння Істини вже вбито,
і Доля дивиться крізь сито
на свято блуду і олжі.
Ідуть навально манекени,
а нам заціпило вуста…
І недосяжна висота
відспівує всіх поіменно.
І так іде, і так триває
хула, захланність і обман.

…Лиш диктофону під диван
для повноти не вистачає.

– Вірш називається «Застереження». Що скажеш?
– Навіть напам’ять вивчив? Чиє ж це? І чого ти не приніс збірку?
– Не поспішай. Краще послухай ще одного вірша під назвою «Безпритульність».
Цього я прочитав з аркушика…

Наштовхнусь на одвірки зневажливий звук
й безшелесно у простір уплив.
Мовби в пелені зради притлумлених мук
засурмив призабутий мотив.

Хижий поступ розтанув у спомині дня,
де бажання горіло іще.
Відчахнулось гілля од трухлявого пня,
і запахло невчасно дощем.

Де той вітер, щоб леготом в серце проник?
До той схлип, що риданням ячить?
Перед пізнім стрибком так ощадно принишк?
Чи, як всі, малодушно мовчить?

– Нічого не розумію, – сказав колега, – по телефону наче все було ясно, а тепер… Іронія – не іронія… Враження, наче людина писала з розпачу, пересилюючи стилістичну недбалість.
Я не витримав і розреготався. Колега скинувся:
– Так це… То ти сам усе понаписував?
– Сам.
Помовчали.
– Не переймайся надто, – нарешті сказав я. – То не з розпачу, а швидше, через роздратування. Як начитаюся того, що розповсюджують наші письменницькі часописи, то аж руки сверблять.
Виявляється, десь на денці своєї душі колега здогадувався, що автором тих віршів можу бути я, позаяк у молодості римував частенько, і коли все з’ясувалося, порадив мені спробувати «написати щось усерйоз». Спершу – пародії на поетів, яких поважаю.
– Сподіваюсь, такі в тебе є? – запитав, примружившись.
– Безумовно! – твердо вигукнув я, бо «три з половиною» із «семи крапель», що приніс, уже було спожито. – Один із таких поетів сидить зараз переді мною.
За вікном розгорталася перша половина лютого 2011 року, і я сказав те, що відповідало тогочасній дійсності.
Повернувшись додому, взявся виконувати «соціальне побажання» колеги. Першим потрапив під гарячу руку Павло Вольвач:

Посеред химерної держави,
Де прибився твій південний схід,
Синіми туманними ножами
Музика тремтить тобі услід.

Своє відлуння я назвав «Азимутом»:

Ні дороги, ні стежинки навіть,
Чи в болоті, чи серед ріллі.
Щось комусь там сонце службу править
Ну, а тут -- лиш зашморг на гіллі.

Крикнув би отак: «О Боже правий!
За яку провину і чию
Маргінально-глиняну державу
Ти послав на голову мою?»

Не уздріти тут, де схід, де захід
Північ там, чи південь – все одно.
Вибирай: іти тобі на плаху
Чи тихенько залягти на дно.

Задовбали верески сумління,
Остогидли генів голоси.
Невідь-де назбиране насіння
Повернуло геть усе на пси.

Слави б?.. Слави!!! Що тої держави…
Де ні в ширину тобі, ні вглиб.
…Всупереч недовіркам іржавим
Клясовий викрешувати триб…

Далі рядки Леоніда Череватенка…

Родом ми з божевільні,
Де святкують і п’ють.
Децибели дебільні
Занечистили путь…

… надихнули мене на

Родовід
Родом ми із сушарні,
Де висмоктують суть,
Де оті, що… прегарні,
Просто так не дають.

Ми уперті й свавільні,
Хліб дарма не їмо,
Речовини дубильні
Замість пива п’ємо.

Родом ми із пекарні,
Де печуть калачі,
Де токують безхмарно
Яловівські й грачі,

Де нуртують мавлички
(І не застує Стус…),
Заготовлено гичку
На обротьки для муз.

Родом ми із кошарні,
Де доноси плетуть,
Де жучинські задарма
Чхнути вам не дадуть,

Де сичать патріоти
Про «незламність в віках»
Й на знезвучені ноти
Напинають наш стяг.

Наші душі цивільні
Не в фаворі життя,
Та ми все ж таки вільні
Від гризот каяття.

Не забув віддячити також і своєму натхненникові, пройнявшись його присвятою Р.Т.

Срібні тіні по воді
У тремтінні ліс простелить.
На вогонь летить метелик,
У печалі – сто надій.
Потривожать світлий сон
Косарі:
Вже клеплять коси.
Передзвони
впали
в Дон.
Доленько
світловолоса,
Чистим іменем твоїм
Я любов благословляю…
…Відлітають солов’ї,
Відлітають…
Відлітають.

 

Присвята Р.Т. назви не має, я ж свій відгук пойменував «Міжсезонням на Дону»…

По насупленій стерні
Босий ранок стежку стелить,
А над ним дебелий джмелик
Сіє думи навісні.

Щось знічев’я впало в Дін,
Сколихнулось кволо плесо,
І чкурнула навздогін
Доленька
довготелеса.

Поховали косарі
До весни лискучі коси –
Бо яка ж косьба під осінь!
Картоплі ж бо на порі!!

Ласим поглядом своїм
До гріха жінок схиляю…
…Відлітають солов’ї,
А коли – того не знаю.

Заняття мені так сподобалося, що невдовзі утнув іще по одній пародії на моїх добрих знайомців.

Не скидаючи пантофель,
Жвавий, хоч немолодий,
Колобродить Мефістофель,
Не притишує ходи.
Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО

Новітній Нечистий
Збивши поміж ріг чуприну:
Хто не з нами, той кона!
Колобродить безупинно
Всюдисущий Сатана.
Жвавий, хтивий непосидько,
Весь просякнутий борщем,
Пресправжнісінький пан Дідько!
А який же вам іще?
Шмарклі витира врочисто,
Щоби більше не текли.
То чому ж тоді Нечистим
Його люди нарекли?
День і ніч не присідає,
Засапався, ніби Хорт,
Замарудив тихим краєм,
Бо на те і є він – Чорт.
Сіяв Лад і нищив Хаос
Поміж ріг і поміж ніг.

…З чим не впоравсь доктор Фауст –
Череватенко поміг.

Сочиться серпень. М’ятий нарід човга
І жовтий ранок в синіх тінях люб.
Павло ВОЛЬВАЧ

Позасезонне
Хлюпоче лютий. Підлий натовп скаче,
і сірий день аж проситься на кпин.
Чиєсь бажання – сонне і ледаче -
чіпляється за порохнявий тин.

Відточені, як леза бритв, чекання,
тож сподівання (ні, не голубі!)
зашпорталися хтиво і захланно,
і причаїлись, мовби річ в собі.

Повзе безглуздя з хати і до хати,
тупцює спрагота біля воріт.
І так кортить на все оце нас…чхати,
аж висіявсь на спині рясно піт.

Та раптом губу закопилив вечір
й прогнав ошмаття песимізму пріч,
і розправляють задубілі плечі
і блат, і блуд, і потолоч, і ніч.


З наступним автором (Іван Драч) не мав і не маю таких стосунків, як із двома попередніми, проте на одне в його вірші…

Цілий вік щось краде й бреше,
Бреше й краде, аж гуде.
Так за словом слово теше,
Бреше в плем’я молоде.

… увагу звернув і відгукнувся «Лжезлодієм»:


Кволий промінь в землю креше
І світає де-не-де.
Тільки він все вірші теше,
Аж сокира геть гуде.

Може, й важче, може, й легше, –
Хто побачить, той знайде.
Ну а він все вірші теше –
Пнеться в плем’я молоде.

Не по чину й не до ладу,
Якщо вцілить – попаде.
Хтось десь бреше, хтось десь краде,
А Іван вірші пряде.

…Пиво рибі не завадить –
Вище конформізму стяг! –
Там шпигне, а там порадить,
Тим і стелить власний шлях.

Я так, було, захопився пародіями, що мені стало відкриватися дещо з таємниць віршування. І заясніло не лише в отих заповітних таємницях, а й у мені самому. Отак взяло й почало засвічуватися, хоча я зовсім не просив, бо воно геть ні до чого. Приміром, навіщо підозрювати самого себе в тім, що я, схоже, не розуміюся на сучасних віршах! Чи то просто смаки на старість почали притлумлюватися? Скажімо, як любив за студентства та й у значно пізніші часи верлібри, а ось тепер… Їх стільки друкують, отих «білих віршів», а я не радію.Через що таким недолугим, таким відсталим – навіть безпорадним! – почуваюся перед рядками, всю глибінь і широчінь яких збагнути не вдається ніяк! Наприклад, витвір киянина Олександра Бригинця. Вибрав саме його, бо чоловік, бачу, серйозний, від народин має вже п’ятдесят і два роки…

Це плоди
На гілках
Що виросли
Із моїх очей

Можна було б на цьому й зупинитися, бо, як, либонь, сказали б ескулапи відповідного фаху: тут усе ясно, та я продовжую, оскільки пан Бригинець не лише поет, прозаїк і журналіст, а й український політик (депутат Верховної Ради)…

Ми
Запасаємося
Засобами
Індивідуального захисту –
Від марлевих пов’язок
До презервативів

Час уже б і облишити, та не відпускає автор посадою Голови постійної комісії Київміськради з питань культури і туризму…

Крик
Нахабний
Що переходить
У зневажливий регіт

Ось тепер, нарешті, досить, бо ще одна посада – президента Мистецької агенції «Територія А» -- розставила всі крапки над «і». Тож і я з чистою совістю відгукнувся на кожну строфу пана Олександра такою ж кількістю своїх, для певності, пронумерувавши одну за одною…

1
Твій голос
Це відлуння
Дзюркотливого струмка
Що заблукав
У нетрях
Моїх
Марень
2
Твоя пісня
Це сон
Рябої кобили
Який привидівся
Безпритульному лошакові
3
Твій лик
Це п’яте колесо
До
Шестисотого «Мерседеса»
Який вилупився
Із протухлого яєчка
Чотириста дванадцятого «Москвича»

І раптом відчуваю: не можу зупинитися! Отож, пливу далі у руслі інших строф Бригинця, які цитувати вже не став, бо їхній зміст чітко відлунює в моїх рядках…

Впаду навспак
І якщо
Земля не перевернеться
Відчую
Своїми хребцями
Ламкі лінії
Ер та епох
Які чвалають
У нікуди

А далі:

Коли ми прагнемо
Досконалості
То забуваємо
Про ганебність
Солодкого очікування
Котрому аж ніяк
Не байдуже
В обіймах
Чужих сумнівів

А ще:

Потворність
Лише зовні
Здається непривабливою
Через те
Що більма
Нашої спостережливості
Спотикається
Об поріг
Умовностей

Хх-хух!.. Нарешті, здається, все. Ну, що скажете? Зверніть увагу, як акуратно розібрався-впорався я з розділовими знаками – ніде жодному не знайшлося місця! А як вам «солодке очікування», якому «не…» Власне, хто ж коментує власні вірші! Вибачте, це від хвилювання. Через оте підступне збентеження спершу хотів навіть не позначати ні свої строфи, ні Олександрові, -- нехай би читач сам розбирався, де чиї, та один колега підказав, що мої рядки занадто переобтяжені екстравагантністю, через що їхнє авторство легко вгадується… Тож подав, як є. Нічого? Тільки – чесно! Відкинувши оту екстравагантність, можу я косити під… не лише Бригинця?
Поки обдумуєте відповідь, заодно прислухайтеся до Анатолія Бортняка: може, «Апологія рими» справжнього лауретата Шевченківської премії щось вам підкаже…

Верлібру практика повзуча
буяє з розмахом трави.
Та все ж я клаузул співзвуччя
люблю. Я з римою на «ви».

У ній – ударна сила слова,
що ритм підсилює і зміст.
Вона – строфи лунка основа,
а не пришийкобиліхвіст.

Вона і тішиться, і плаче –
в таємних згуках, мовби ліс.
Без рим поезія, -- неначе
автомашина без коліс.

В пісок безрим’я, ніби страус,
не заховаю голови.
Співзвуччя клаузул (не кляуз),
поете, в пошуках лови!

Як і належить пілігриму,
живу за приписом старим,
Що вся шляхи ведуть до Риму.
Але в поезії – до рим.

 

Не готові ще відповідати? Гаразд, я зачекаю, а щоб не гаяти часу, розповім, що в мене трапилося з ужгородською поетесою Лідією Повх. Спершу прочитав…

На вулиці дощ – я шию.
На вулиці сніг – я шию.
На вулиці сонце – я шию.

… і сказати нічого не зміг. Навіть собі самому. Боявся! Якщо людина написала таке, то в ньому обов’язково щось закопане, воно неодмінно чимось позначене, як казала моя глибоко віруюча бабуся, – «свише». Була моя бабуся Марфа (мамина мама) з усіх боків українкою, послуговувалася лише рідною мовою, а от коли треба було відзначити в чомусь або ж у комусь щось загадкове, божественне, неземне, то переходила на руський. Отож, веду далі: якщо людина написала вище процитоване, а згодом його взяли й надрукували, то воно уже вдвічі чимось позначене. А якщо автор – відмінник освіти України та ще й лауреат премій імені Зореслава та імені Ф.Потушняка (що за преміїї, на жаль, не відаю),-- то оте «воно» чимось позначається уже втричі. Відтак, чи не позначити його ще й учетверте, запитав я невідомо в кого, й відлунився «Зізнанням»…

На вулиці сніг по шию,
замети, що ого-го-го!
Та я собі мовчки шию
із клаптя сукна свого.

Що вийде, я ще не знаю,
кухваєчка чи труси.
Оборочку тулю скраю,
аби не зійшло на пси.

На вулиці – дощ по коліно,
й ні даху тобі, ані дна.
та я все шию сумлінно,
присівши біля вікна.

Вже й сонечко вікна миє,
до вечора діло йде,
а я все шию і шию,
і що мені, хто там де.

Отак би шити й шити,
а там – хоч гармата б’є!
Як хороше в світі жити,
коли в тебе голка є!

Пізніше я надибав у Лідії Петрівни іще дещо:

Я – бідна мати
із сумними очима, як аравійська
пустеля.

Тут уже, нічого не остерігаючись, бо фраза дійсно глибоко запала мені в душу, виголошую прямо: сміливо сказано, щиро, лаконічно, а головне – напрочуд зрозуміло! Я вчасно збагнув, що «аравійська пустеля», то, звичайно ж, не пані Повх, – не можуть бути «сумними» очі в кандидата педагогічних (!) наук та ще й доцента Закарпатського інституту післядипломної педагогічної практики, а «бідна мати» – то лише багата, заможна й розкішна метафора! Надійно дистанціювавшись, таким чином, від авторки і надихаючись лише тим, що вона написала, я й собі надряпав дещо…

Геофренічне
Я – іржава клямка
із перехняблених дверей,
які марно намагаються
затулити кімнату,
куди увіходять лише
безпритульні спогади
та зашолудивлені пси.
Страх подірявлений
шматує
моє
розкуйовджене сумління.
Спогад химерний
терзає
мою
запліснявілу цнотливість.
Регіт цинізму,
глум свавілля,
яловість бажань
і спрага слави
ведуть під руки самотину,
не подбавши завчасно,
аби спутали їй ноги.
Гріх!..
Солодкий і прекрасний,
гіркий і ніякий,
солоний і бридкий,
жовтий,
синій,
білий,
блакитний
і геть знебарвлений Гріх
випинається конвульсивно,
і я гарячково хапаюся
за клямку
перехняблених дверей.
Вогко…

Можна орієнтуватися на незнайомій місцевості без карти й компаса? Як кажуть, льогко. Але гарантія дістатися, куди прагнеш, вчасно і без пригод у подібних випадках зводиться до нуля.
Можна відтворювати музику без нот? Звісно, – на слух. Але на точність і глибину такого відтворення сподіватися не випадає.
Можна писати без розділових знаків? Цілком. Точнісінько так само, як можна носити штани, спустивши їх до колін; увіходити до власної квартири не через двері, а крізь вікно; за холоднечі укриватися сіткою, а в спекоту -- ватяною ковдрою і так далі. Усе можна, було б лише бажання. Через що пояснювати відсутність розділових знаків у деяких художніх творах прагненням видавця зекономити на коректорові, -- некоректно, а то й узагалі вульгарно. Так можна вщент спримітизувати унікальне явище в літературі й образити його поціновувачів. Шукати коріння слід в іншому. Для початку гляньмо на зразочок – скромний витвір молодої поетки (поетеса вже вилучена із нашого вжитку раз і назавжди?) Юлії-Ванди Мусаковської:

невчасно
як бенкет під час холери
у лоні жінки починався мир
а десь шляхами світла і пітьми
волхви ішли
по квітах чобітьми
і голосили як раби галерні

Хоча пані Юлія, водночас і Ванда -- не членкиня НСПУ, її знахідку надрукувала «ЛУ», послідовно цим доводячи, що наша «Літературка» – дійсно газета всіх письменників України. Та не це має нас зараз цікавити. Що є центральним у наведеному фрагменті, навколо чого гуртується все інше? Насамперед, впадають у вічі «лоно» і «мир». Що тут первинне, а що вторинне? Що важливіше авторові, а відтак і читачеві? «Лоно»? Дивлячись за яких обставин. Зокрема, за найсприятливіших, тому хто його невтомно прагне, украй важливо знати, що ж там «починається»… У нашому разі – «мир». Як це? «Мир» – усього лиш образ із глибоким підтекстом. Спершу він здається таким глибочезним, що повік не розгледіти денця! Та ось напружуєшся, зосереджуєшся… Так і є! Оскільки в «лоні» «мир» уже «починається», то, виходить, оті п́’ять-шість підступних днів із відомого двадцятивосьмиденного пікантного циклу завершилися, отож, уже МОЖНА! Поетка, схоже, радо про це сповіщає, водночас не забуває також попередити відчайдушного шанувальника «лон» і про волхвів, які наближаються, гупаючи «чобітьми». Куди вони поспішають? Та до «лона» ж! Хто прибуде першим? А це вже – тема іншого витвору.
Поки ж що хочу зауважити: дорогі читачі, судіть самі, хіба за такого напруженого чекання – хто першим дістанеться лона – є коли думати про розділові знаки? Отож, запримітивши, що пані Юлія-Ванда, зрікшись ком, крапок, двокрапок, трикрапок, тире та всього іншого пунктуаційного мотлоху, усе ж не ризикнула вирушити у вільне плавання без рими, я й собі долучився до «експерименту»…

. Великий кураж
нахабно
як корова у спідниці
зіп’явсь рядок віршований щербатий
і усміхнувся хижо і затято
ледь напідпитку
як бува на свято
старий віщун зі шрамом на сідниці.

навально
як іспанські флібустьєри
на гожий ранок насувався день
а навкруги ніхто анітелень
все вимерло
ні плачів ні пісень
запали в тишу навіть сутенери

незграбно
наче будні після свята
ступали рими босо по межі
не те щоб рідні але й не чужі
а поруч
обминаючи ножі
навколо лона швендяли байстрята

Інша молода поетка, Ганна Малигон із Конотопа, наведеним нижче фрагментом свідчить, що для неї, як і для Мусаковської, тема «лона» і його (епізодичних?) відвідувачів теж не чужа.

Мутніє аварійка – як від лап
відбився вечір – сіра панорама.
Кінчає в біле гордий ескулап,
не розпочавши темного роману,
бо ніколи. Бо треба підрости
тій дівчинці. Бо він – порядне падло.

Горбатяться, повзуть мої мости,
повзе мені на очі простирадло…

В обох випадках – про одне, але тоді, як у Юлії-Ванди усе лише намічається, то в Ганни – завершилося! Епізодичний (?) відвідувач «лона» -- «гордий ескулап» -- напевне, дуже спішив, отож, і «кінчив у біле». Це ж бо куди? Що не в «лоно», то звісно, але КУДИ САМЕ? Тут авторка спершу наче залишає широке поле для читацьких домислів, та раптом у кінці, аж отам, за «горбатими мостами», делікатно натякає на «простирадло»…
Ще один, дуже прикметний штрих. Якщо у Мусаковської статус потенційного кандадата на «лоно» не визначений (через те що він ще «не скінчив у біле»), то в Малигон усе ясно: «порядне падло» він, і ніхто більше! Але не це вразило особисто мене, а те, що Малигон вдалося досягти бажаного ефекту не лише шляхом збереження рими, а й, пощадивши розділові знаки! Віват!
Воістину несповідимі шляхи естетику творящих!
Проте час уже й мені засвітитися на тлі (ледь не бовкнув «на лоні») малигонівських шукань, доводячи, що я теж не ханжа. Єдине, до чого закликав би читачів: не ототожнюйте мене, будь ласка, з ліричним героєм опусу, хоча він, як побачите далі, наче й не падло…

Балада про вчинок
Заповз оргазм до мене у рукав,
і раптом все обличчя зчервоніло,
мовбито щось у когось я украв
чи ласо позирнув на чуже тіло.
І зблиснув сумнів гострим череслом,
і равликом зітхнула тиша в вусі,
солодким сумом збрижилось чоло
при згадці про останню ніч в Ганнусі.
Розтріпане, розбурхане буття
лишає шансів животіти далі,
та раптом прорізається виття
собак на залізничному вокзалі.
Воно буравить камінь збайдужінь,
пронизує підступність холоднечі,
тамує гамір схлипів і тужінь!
І я рішуче розправляю плечі.

Рукав затисну, кров з лиця зжену,
Минулим об майбутнє обіпруся,
карафку спирту пограйки хильну
і до Ганнусі спрагло повернуся.

Звісно, справжні автори коментарями свої твори не супроводжують, надто стосовно зображувальних засобів, але я автор особливий, до того ж, мені мій витвір уявляється вельми незвичайним, тому й наважився порушити це правило. А відтак, дорогі читачі, зверніть, насамперед, увагу на чітку послідовність того, що я виклав. Гляньте, скільки смислових навантажень несуть у собі і «рукав», і «чересло», і «равлик»! А як вчасно подають голос «собаки»! Жодного зайвого гавкоту чи слова, жодного недоречного речення! Точнісінько так, як у переважної більшості невтомних виконробів слова, що заполонили наш літературний простір своїми шедеврами. Усе чітко вивірене, ретельно зважене, зворушливо й тендітно пропущене крізь серце. Не хотів би, та згадаєш відоме застереження Антона Чехова про рушницю, котра в кінці п’єси неодмінно має вистрілити, якщо в першому акті хтось повісив її на стіну.

Наголос-1995
З дитинства тримався осторонь бучних компаній, велелюдних збіговиськ, нерідко отримував за те нарікання, і доволі довго вважав цю рису ледь не головним ганджем власної вдачі. Неперевершену «Облогу» , не відриваючись, прочитав відразу після того як вона вийшла в окремій збірочці, та належної уваги на ось це не звернув:
«Я зі страхом відчуваю, як десь глибоко в душі зав’язується й росте знайомий, звіданий мною гулкий сум і втома від цього печального сонця та гайворонячих тіней на ньому, а ще від безсилля збагнути, що коять дорослі. Їхні стосунки завжди полишали в мені липучу, як павутина, нудьгу, – може, так вабило до людей, світлих, простих, зрозумілих людей, у чиїх вчинках я бачив відповідь на запитання: «Навіщо?»
І ось зараз серце сорокадев’ятирічного мужчини підказало йому зовсім інше, ніж те, що нав’язував сам собі стільки літ. Відкрилося ледь не прямо протилежне. Надто коли слідом за цією фразою письменник ніби спеціально для нього – отого маленького і сором’язливого й уже дорослого і занадто делікатного – послав ще й таке:
«Ходи, Харитоне, дивися, та не все до серця бери, – радив мені немічний дідусь по той бік Дніпра. – Одвертайся, тікай, якщо нікуди одвертатися буде, бо такого набачишся, що й сам себе згубиш… Згадуй щось своє, дитиняче, хороше, що з тобою було колись, – от і забуватимеш лихе».
Скільки тепер назбиралося всього на життєвому рахунку!.. Адже і його вабило до простих і світлих людей, проте як часто не одвертався і не втікав. Рідко коли знаходив у собі сили не водитися, не спілкуватися з людьми нещирими й заздрісними. Мало того, усе брав до серця, підтримував там, де слід було викривати, допомагав тому, хто обкрадав його, і ніяк не міг уторопати, чому його так часто зраджують.
Лише тепер збагнув, переживши стільки. І це в той час, коли письменник, ніби з останніх сил намагаючись показати, попередити, застерегти все довірливе, світле й беззахисне, навіть наклав на себе руки…
Його називали українським Шукшиним – звичайно ж, це, мабуть, приємно, особливо зважаючи на те, що російський письменник (майже ровесник), завдяки шаленій радянській пропаганді, і тільки їй, був у всіх на вустах. Невідомо лише, як до цього ставився сам порівнюваний письменник, але він був рішуче проти. Ніякого знака рівності! Звісно, чимало спільного в обох, зокрема, тематика, але калібри абсолютно різні! В обох – переважно оповідання-новели, але в Шукшина вони нагадують етюди-образки, в той час коли у майстра «Облоги» будь-яку новелу, будь-яке оповідання, незважаючи на граничну лапідарність, можна легко розгорнути до розмірів повісті, а то й роману. І це блискуче доведено несподівано «зовсім несільською» повістю, де стільки абзаців, кожен із яких за глибиною змісту міг би лягти в основу цілої епопеї! Зокрема:
«Передвечірня далина, весняне червоноводдя на луках та прощальні гуки сонячної заграви, що поволі стихають, завжди будять у мені щось святе, і тоді я розумію і люблю язичників, їхню релігію, таку просту і близьку людській душі. Справді, хіба можна порівняти оте врочисте палахкотіння небес та мудрий супокій землі перед грядущою ніччю в тихих зорях – і погрозливо-державне Христосове: «У вас же й волося на голові все полічене».

Ті, хто спостерігає за письменниками збоку (невже такі є?), либонь, гадають, буцімто їм утішно слухати твердження, що кожен митець— особистість самодостатня, кожен «носить у собі Космос», відтак велелюдні тусовки митцям начебто й ні до чого. Між тим, інколи дуже навіть «до чого»! Звісно, кожен митець за характером своєї діяльності самітник, проте нерідко він також відчуває гостру необхідність у спілкуванні. Інша річ, як те спілкування організовувати. Звести докупи великий гурт «інженерів» і, роздавши кожному по кухлю пива, лишити їх напризволяще, чи до кожного кухлика додати ще й по дебелій тараньці – далеко не одне й те ж.
Над цим я розмірковував, коли у травні 2012-го діткнувся до чергового Шевченківського свята, уже в Запоріжжі. Тоді НПСУ очолював В. Баранов. Оскільки на високій посаді Віктор Федорович опинився внаслідок звитяжних, ледь не революційних внутріспілчанских подій (переказувати їх немає сенсу), то саме з ним пов’язували ми й радикальні зміни в письменницькому житті. Проте вони навіть не окреслилися. Особливо виразно це проявилося на черговому Шевченківському заході. Якщо в Одесі, за Володимира Яворівського, кожен із делегатів був залишений наодинці з самим собою, а саме свято пущене на самоплив, то в Запоріжжі, за Віктора Баранова, навпаки, в усьому давалася взнаки рука і керівництва НСПУ, й організаторів свята, яка тяжіла до стримування, тобто все було регламентоване і справляло ще гнітючіше враження, ніж мимовільна анархія.
На зустріч столичних письменників та літературознавців із працівниками обласної бібліотеки ні мене, ні колегу, з яким тоді я начебто приятелював, ніхто не запрошував, то ми прийшли самі. Не знаю, як приятель, а я чекав щирої і нагальної розмови про життя-буття письменників «у провінції», зокрема, в Запоріжжі. Почули ж рекламні виступи члена Ради та Президії НСПУ, досі не відомого С.Грабаря; другого члена тієї ж Ради та Президії, поета Ю.Буряка і приблизно такий же виступ самого В.Баранова. Чому рекламні, бо перший поділився власними (звісно, творчими!) успіхами (заради цього дійсно слід було їхати до Запоріжжя); другий – успіхами очолюваного ним видавництва «Український письменник» (теж вагома причина для візиту), а виступ третього базувався на монотонному рефрені про «необхідність перезавантаження (виділення моє, -- К.С.) роботи НСПУ». З Барановим та Буряком, гадаю, все зрозуміло, а от із паном Грабарем, не дуже, тож про нього -- бодай побіжно.
Не лише я, а, гадаю, переважна-переважна більшість членів НСПУ раніше нічого не чула про цього добродія 1954 року народження. Звісно, чоловік чимось цікавий, можливо, навіть дуже, проте ажніяк не своїми крихітними збірками віршів та есеїв. Зате привернув увагу той факт, що цей чоловік, вступивши до НСПУ 2011 року, вже десь тоді ж став… членом Ради та Президії Спілки. Нечуваний злет! За які заслуги? Перелопатив я ледь не все поетичне й прозове надбання Сергія Володимировича, а відповіді не знайшов. Усе так вимучено, вимушено, сіро і вторинно. Аж згодом надибав у письменницькому довіднику, що пан Грабар, відучителювавши певний термін у школі, завідував екскурсійним бюро та очолював дирекцію (підкреслення моє, -- К.С.) з обслуговування іноземних представництв «Дипсервіс». А ще --- увага! – є виконавчим директором Української Будівельної Асоціації!!!
Вичитав я це, згадав недавній напружений і тривалий революційний період у житті нашої Спілки, спрямований на повалення диктатури Яворівського, яка, окрім усього іншого, відзначилася засиллям серед членів НСПУ «потрібних людей», і вигукнув уголос, майже по-пушкінськи: «Ай да хлопці! Ай да… мамчині сини! Мо-ло-дці!»
Не знаю, дорогі читачі, як ви сприймете мої слова -- вважатимете їх виявом нескромності, амбіційності, відвертого зазнайства, чи зразком повної атрофії почуття самозбереження, – але скажу: на тодішній зустрічі в бібліотеці все хилилося до того, що з числа запорізьких письменників, присутніх на ній (я, один колега та Григорій Лютий), слово випадало брати мені. І я його взяв. І розповів київським гостям, як у запорізьких книгарнях відмовляються приймати на реалізацію книжки місцевих авторів, написаних українською мовою, бо власники тих крамниць -- громадяни сусідньої країни; як ігнорують наші пропозиції щодо співробітництва керівники місцевих державних структур; як обласне керівництво сприяє випуску й реалізації книжок запорізьких письменників, і ще багато про що повідав. Мене слухали, затамувавши подих, тож у кінці сказав:
-- Оскільки наша зустріч проходить у контексті Шевченківського свята, дозвольте прочитати вірш, присвячений Великому Кобзареві.
І я прочитав:

Ніколи свого серця не щерби,
Аби лише виспівувати гарно.
Не промовчи Шевченка у собі.
Не прокричи Стефаника задарма.

Творив Тараса гнів, а не жура.
А що поробиш, люде без’язикий,
Коли з-за грат у душу зазира
Твоя свобода, змучена до крику.

Коли поети пнуться в паничі,
І побратими цвенькають потроху,
І кобза почорніла на плечі,
Як домовина вбитої епохи?!

Не возлюби себе. Не розгуби
Ні голосу, ні стогону, ні слуху.
Шевченко йде дорогами доби
І завжди вибирає кручі духу.

Іде і йтиме у тривожний час,
І вже його не зупинить нікому.
Ви чуєте?
Минаючи Парнас,
Шевченко повертається додому!

Якийсь час тривала тиша, а потім – шквал оплесків, що стрімко випурхнув із середовища бібліотекарів і мляво був підтриманий колегами. Я сів біля свого приятеля і раптом спіймав на собі заклопотані погляди київських гостей.
Спершу гадав, що так мені через самозбудження здалося, та ось у перерві підійшли двійко, і один питає:
-- Пане Сушко, ви щойно прочитали свій вірш? Га-а-арний…
Неподалік стояли двоє членів Ради та Президії НСПУ, трохи віддалік київський спілчанський очільник, мабуть же, всі чули, тож я сподівався, що хтось із них ось-ось назве справжнього автора…
Не назвали.
Не знали? А якщо й відали, то чекали, що Сушко сам скаже, а коли не скаже, то ми публічно звинуватимо його в усному (є такий?) плагіаті? А може, було й третє: ніхто з присутніх -- рішуче ніхто! -- поняття не мав, хто ж витворив такого вірша? Якщо третій варіант відповідає дійсності, то, як на мене, він найвидатніший. Адже автор -- поет із Хмельниччини, лауреат (один із небагатьох СПРАВЖНІХ лауреатів!) Національної премії імені Тараса Шевченка Павло Гірник. Проте в нас таких віршів не знають. Не про пересічного читача мова, а про тих, хто «пнеться в паничі».
Йдучи на зустріч, домовилися з приятелем, що виступимо обидва, та після мене колега навіть руки не підняв, прохаючи слова.
-- Ех, а я не встиг виступити, -- кинув мимохідь. – Ну нехай я ось там надолужу, -- кивнув на двері кімнати, де після перерви, вже «у вузькому колі» і виключно за чашкою чаю розмова продовжилася.
Але й там довелося мені виводити надокучливу сольну партію і про пам’ятник Шевченкові, і про пам́’ятник Леніну, і про затяжну недолугість загальноукраїнської письменницької газети… Добродій Баранов (земля йому пухом), незграбно тамуючи роздратування, намагався опонувати, решта ж мовчала. Стійко німував і мій приятель, і коли я час від часу спрямовував на нього погляд, красномовно підморгуючи та ще й збрижуючи лоба, приятель мужньо опускав очі.
І все ж це не завадило йому, коли ми опинилися на вулиці, обмовитися нібито з жалем:
-- Так я й не виступив! Треба було б…
Хто тебе тягнув за язик, дорогий! Зараз, уже наодинці зі мною, хто тебе питав! Ну не виступив, так не виступив. Передумав чи, даруй, чисто по-людськи, здрейфив. До того ж, укотре вчинив так! Усе! Перегортаємо сторінку. Але ти ж не перегорнув, ще раз зазирнув до неї… Значить, щось не давало тобі спокою… Значить…
Досить.
У тій зустрічі в бібліотеці взяли участь щонайменше десятків зо три людей, тож не дивно, що мій «плач» невдовзі гулко відлунився в коридорах обласної державної адміністрації. Висновок чиновники зробили, як завжди, за своїм традиційним шаблоном: «Усі наші письменники задоволені, тільки Сушка вічно щось не влаштовує…»
Дорогі читачі, ви спитаєте, навіщо я це згадав? А тому, що серед задоволених інерційно опинився і мій приятель, котрий начебто думав так само, як і я. От лише я свої думки оприлюднив, а він ні. І відразу потрапив до списку благонадійних. Геть нічого видатного не зробив чоловік, щоб заслужити милість владців, а просто скромно й банально промовчав. Опинившись у потрібному місці і в потрібний час, він, тоді як озвучувалися крамольні речі, міцно стиснутими вустами і граничною незворушністю свого погляду, демонстративно виказував усім, хто його бачив, що не просто не поділяє озвучуване, а й рішуче з ним не згоден!
Один із примітивних способів, як ліпити свій імідж не на власних досягненнях, а на чужих прорахунках.
Так, спосіб простий, але користуватися ним слід украй обережно. Старанно виліплюючи із себе (звісно, про людське око!) образ поміркованого, терплячого, терпимого й безконфліктного, не передати б куті меду і не перехитрити самого себе! Що ж стосується мого літературного приятеля, то вся історія життя цього загалом не бездарного чоловіка свідчить про те, що з ним трапилося якраз навпаки. Захоплення шахіста й математика затулило покликання поета…

На могилі вітер квилить,
В небесах орел кружля…
Ковили срібляста хвиля
Покотилася на шлях.

Кволо, мляво, безбарвно. Як і стиль поведінки самого автора.
А поруч із цим…

Чого мені так жаль у серпні?
Ще пахне яблуками хліб,
Дозріли думи
біля серця,
При небесах
і при землі.
Чому
від сонця золота,
В схололім небі
чайка пізня, –
Неначе материна пісня,
\ Що душу всю
переверта?..

Несподівано так щиро! Проте – лише як натяк. Як обіцянка, котру виконати не зумів…
Готуючи свою розповідь до друку, я кілька разів викидав цей епізод, а тоді знову повертав на місце. Аж поки не лишив остаточно. Не поспішайте, дорогі читачі, звинувачувати мене у дріб’язковості чи картати за те, буцімто виношу сміття з хати. Епізод сам по собі, звісно, нікчемний, та стільки в ньому всього! Насамперед, там -- і рівень, і характер нашої щирості, за якою сором’язливо (як це схоже на мого приятеля!) ховається неправда. Потім із неї вилуплюється нахабна брехня, а згодом не примусить на себе довго чекати й відверта зрада. Знаю, що кажу. І мовлю не взагалі, а стосовно конкретних людей, у тому числі… Так, саме про нього, а також про отого й отого мова. Нещирість – річ підла і підступна в будь-якому середовищі, а в творчому, насамперед. Звісно, коли те середовище справді складається з митців.
До слова, хочу нагадати епізод із життя незабутнього Олександра Довженка. Хто з його близького оточення – письменники, кінематографісти, актори, політики – не знав, наскільки тонка, наскільки вразлива, сердечна і чуйна це людина! Користуючись цим, як вони всі безсоромно – й солодко! - мучили українського генія! Наближений до Сталіна грузинський кінорежисер Михайло Чіаурелі, першим дізнавшись про арешт Берії…
Далі цитую самого Олександра Петровича:

«Одводить мене в куток: --Слушай, Сашко, я хочу сообщить тебе, -- пошепки, -- сообщить тебе приятную весть для тебя… Если тебе надо, слушай меня внимательно… Если тебе надо устроиться творчески и вообще устроиться, достаточно твоему назначению здесь, в Москве, или на Украине, в Киеве напиши коротенькое письмо Лаврентию Павловичу. И не откладывай. Напиши: «Дорогой Л.П., и т.д. очень прошу вас помочь творить и т.д.» Понял? Можешь мне верить. Это я тебе, запомни, говорю. Да будет тебе известно, он лучше к тебе относится, чем относился… Я уезжаю в Грузию».

Неважко здогадатися, як на хвилі загальної ненависті до Берії, і в першу чергу тих, хто був із ним поруч і в кого тоді, одразу після смерті Сталіна, чесалися руки раз і назавжди звести з ним рахунки, як би за тих обставин міг окошитися той лист на долі вщент довірливого і зацькованого Довженка!..
Звісно, я не Довженко, але скільки подібних прикладів, старанно й не дуже, замаскованих провокацій зазнав на власній шкурі! Через те й залишив оцей бібліотечний епізод. Завершити ж хочу такими рядками:

Озвися,
хто ще непокірний!
(Уже й дорога не втіша…)
Як птиця в сутінках вечірніх,
Шукає прихистку душа.

Мій, щойно згаданий давній літературний і журналістський приятель присвоїв цьому, якомусь ніби сутінковому своєму віршеві назву «Шлях» і присвятив мені. Знаю його напам’ять, інколи пошепки читаю і ловлю себе на думці: якою все ж таки значною, часом до нездоланності, є відстань між тим, як людина мислить, як вона пише і як вчиняє!
Ще від тієї бібліотечної зустрічі лишилася у мене книжка «Заплава» Віктора Баранова (наклад твору, згідно з дивовижною новітньою українською традицією, видавництво «Експресполіграф», звісно, не вказало). Роман так собі, а от дарчий напис мені сподобався: «Костянтину Сушку – з пієтетом і повагою! Автор». І підпис. Особливо зворушує слово «пієтет». Інколи до того глибоко ним проймаюся, що вже починаю сумніватися, чи таки дійсно з латино-німецької, воно означає благочестя, а в широкому використанні тлумачиться як глибока повага, шанобливе ставлення… Зазираю, затамувавши подих, у словник іноземних слів… Справді, так і є! Чого ж тоді, коли я, опинившись у скруті, неодноразово звертався до керівництва НСПУ з надією на допомогу, розмову зі мною продовжувати не бажали? Та про це пізніше.
А ось до цього абзацу дуже пасує моя присвята нашому тричі генералові і двічі маршалові од літератури… (набирайтеся терпіння, дорогі читачі, щоб усе перерахувати слідом за мною) …народному депутатові Верховної Ради України ІІ і ІV скликань, радникові президента України, віце-прем’єр-міністрові (1992-1994, 1999-2001), почесному докторові Київського Національного університету імені Т.Г.Шевченка, директорові Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАНУ України, академіку НАНУ, голові Комітету з Національної премії України імені Т.Г.Шевченка (2008-2010), кавалерові орденів «За заслуги» ІІІ і І ступенів, орденів Австрійської республіки, Італійської республіки «Зірка італійської солідарності», лауреатові Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, членові НСПУ… Вгадали, про кого йдеться? Отож –

Гризота
Достоту я наслухався сердець
про легкість див і про важенність втоми.
Тому й не довіряю геть нікому,
Бо маю власну стежку-манівець.

Чого ж надбав? А так собі, нічого.
Мені достатньо – кожен стільки б мав!
Крізь полиски розгублених заграв
домігся навіть схлипу від німого.

Хтось мовить: не туди я повернув?
(То краще хай собі «куди» підкаже!)
Знічев’я семибранку я згорнув,
а там уже нехай, як карта ляже…

Позубоскалять смачно вороги,
понаплітають бозна-чого друзі,
і розіллється манна навкруги,
як і належить, … чітко по заслузі.

Несу діянь і дій порожній міх.
Все нижче небо, вужчає дорога.
І раптом чую, як отой мій гріх
хапа мене і наверта до Бога…

Тулю оце зараз слово до слова, намагаючись витримувати головну лінію розповіді (сподіваюся, дорогі читачі, ви змогли її відчути), а мимохіть пробивається думка: як я міг писати? З «Поздней тропой», здається, зрозуміло: чверть століття тому над проблемою рожевих окулярів глибоко ще не замислювався. Не звертав уваги, якого кольору можуть бути скельця, бо, окрім любові, затято сповідував ще й віру та надію. Звідки ж тоді взялися за майже два десятиліття «Молитви…», коли стосовно віри з надією уже переживав неабияку напругу? (Про любов, дорогий читачу, скажіть самі, якщо вчуватиметься вона вам бодай подекуди в оцих рядках чи між ними). Що підказало друге видання «Наодинці з Хортицею» -- нехай і на крейдяному папері, нехай і з кольоровими знімками, але ж усуціль -- «етюди, замальовки та вірші у прозі»? Більше семи літ минуло, як вийшла ця книжка-альбом, а з 1000 (!) примірників кілька десятків досі не реалізовано!
Процес «книжка--покупець (читач)» довелося спостерігати в дії. Якось напросився до продавчині книжок неподалік хортицького пляжу. Виклав на облавок десять примірників і принишк у затінку кленів. За півгодини біля облавку побувало більше сотні людей. Майже всі брали до рук «Наодинці…», гортали… Бачив, як люди пожвавлювалися, впізнаючи на світлинах знайомі хортицькі місця, траплялися й такі, що вчитувалися в текст. Чув навіть вигуки захоплення. Але книжку не придбав жоден. Що ж купували? Я встиг помітити «Другого Брежнева» Майсуріна А., «Искусство быть счастливым» Арнольда О., «Теорию катастроф» Дубова Ю. та «Как освободиться от страха» Лежепекова М.
Просвітителі з північного сходу, яких наші книжкові менеджери стрічають із широко розкритими обіймами і ледь не з квітами та призабутим духовим оркестром, діють не самі по собі. В одній запряжці з ними – рідні митці, яким чужа шлея аніскільки не муляє, водночас просто дихати не дає класична, природна естетика. І тут загальнописьменницька «ЛУ», либонь, потерпаючи од незграбно прихованого відповідного комплексу, коли-не-коли, та й погукає на якусь зі своїх сторінок (зокрема, 19.01.2012) «просунутих хлопців», щоб розтлумачили невігласам, хто є що в літературному процесі, як його слід розгортати-готувати, чим присмачувати і коли споживати. Досі вважав, що «скидання класиків із кораблів сучасності» -- бешкетництво молодих та ранніх, у чому переконав Анатолій Дністровий, наполягаючи, що «вимогливий і вишуканий читач ніколи не розтринькуватиме себе на спрощені речі, породжені кволою уявою автора», відтак, «однозначно прямолінійний» художній твір йому мало цікавий, аж стрівши Володимира Даниленка, замислився. Либонь, цьому чоловікові дійсно відоме щось, доступне лише обраним, інакше не наважився б п’ятдесятип’ятирічний кандидат філологічних наук та ще й член Ради і Президії НСПУ пророкувати «книжковий цвинтар» і «звалище мертвих опусів». Де він їх винишпорив? Даниленко попереджає, що ця похмура перспектива загрожує нашому «літературному процесові», де поки що господарюють «реципієнти», тобто його учасники. А от не буде «реципієнтів», не стане й процесу. Натякається на щільний графоманський прошарок у структурі НСПУ? Боронь Боже! Лауреат премій «Благовіст», імені І.Огієнка, Першого Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси, журналів «Кур’єр Кривбасу» та «Березіль» взагалі ставить письменника у непорушну залежність від читача. Продовжуючи цю думку, неухильно дійдеш висновку, що писати треба те, чого від тебе чекають, бо чимало з «реципієнтів», зізнається пан Володимир, -- «жінки активного віку», виділено мною, -- К.С.). «Вони уважно стежить за кожною моєю книжкою і завжди говорять, що їм найбільше подобається».
Надзвич-ч-чайно цікаве співробітництво-партнерство, та, захоплюючись ним, не завадить також послухати Яна Парандовського (1895-1978): «Спізнавши, що в ньому (у письменникові, -- К.С.) подобається читачам, пізнавши радість визнання і приємність зростаючих прибутків, він не наважиться наражати себе на небезпеку все це втратити і врешті-решт стає зовсім іншим, не тим, ким мав намір стати, міг би стати, якби прислухався лише до голосу свого мистецтва. Як і стосовно багато чого іншого, тут теж сила характеру випропобовується радше успіхом, аніж невдачею».
Якби прислухався лише до голосу свого мистецтва…
Новий київський літературний очільник вважає, що читач – понад усе, і його аудиторія є «майже не розробленою галуззю, в якій знайшлося б завдання… і для психоаналітиків»! (Украй доречно згадано представників відповідного фаху…).
Услід за Даниленком, пан Дністровий абсолютно незалежно від колеги жонглює «рецептивною естетикою», мимохідь ощасливлюючи відкриттям, буцімто «література -- це фабрика знаків…» Чим же викликаний потік таких високодумних одкровень? А все через заклопотаність «прямолінійністю» традиційної літератури. Зокрема, Дністровий так захопився, як мені здалося, запобіганням перед читачем, що, збираючись виголосити (і таки виголосив!) свою коронну ( чи просто – ключову?) фразу «Хіба вам подобаються ріки в залізобетонній арматурі?», геть забув, що залізобетон – це замішане на воді поєднання цементу з металевою арматурою, а не щось окреме від неї. Забув чи не знає? Ну що ж, трапляється. Так завжди буває, коли самовпевнено зазіхаєш на споконвічну й непорушну природу речей. Не лише в залізобетоні, звісно.

Наголос-2002
Відчуття роду, рідні йде від батька-матері, від сестер-братів, від дідусів і бабусь, і в цьому він не мав жодних проблем. Тут він був сто-, двісті- , триставідсотковим українцем, то якось і не замислювався над цим. Проте українське, а тим паче, поняття «українство», не вичерпується лише прізвищем. Щонайменше, без відчуття належності до великого народу, до його звичаїв і культури та історії, а відтак – і долі тут уже ніяк не обійтися. А от щодо цього не все гаразд. В його рідному селі розмовляють жахливим суржиком, написи на хрестах подають московською мовою, і взагалі, мабуть, геть усі односельці свого часу вельми комфортно почувалися в «сім’ї народів-братів». Україна? Вона була начебто як десь. У херсонськім придніпровськім степу, де він народився й виріс, згодом – у Запоріжжі, в армії і знову в Запоріжжі, де працював і вчився, Україну він знав лише як поняття географічне. Чого ж тоді раптом так запалало серце, коли те поняття оформилося в незалежну державу, а надто – за роки й роки, коли бачив, як загрозливо та незалежність пробуксовує, і не через недолугість українства як такого, а внаслідок шаленого супротиву «п’ятої колони» та нечуваної підступності «старшого брата»?
«Рассеянно глядел парубок в белой свитке, сидя у своего воза, на глухо шумевший вокруг него народ. Усталое солнце уходило от мира, спокойно пропылав свой полдень и утро; и угасающий день пленительно и ярко румянился. Ослепительно блистали верхи белых шатров и яток, осененные каким-то едва приметным огненно-розовым светом… Где-то начинал сверкать огонек, и благовонный пар от варившихся галушек разносился по утихавшим улицам» .
Жодного заклику «любити Україну», але як по-українськи щемно!.. Неукраїнські слова, проте як глибоко по-українськи! Все це всотувалося з хлоп’яцтва. Ненав’язливо, саме по собі, але невикорінно. Читав, високими помислами не переймаючись, а підсвідомо воно все намотувало й намотувало на невидиме веретено своє, рідне. І тоді отією «білою свиткою» ставав сірий батьків піджак, «яткою» -- халаш, під яким вони обідали й вечеряли, а головне – місяць, який «величаво поднялся на небо посветить добрым людям и всему миру, чтобы всем было весело колядовать и славить Христа».
Це ж той місяць, котрий освітлював дорогу і їм, коли вони йшли колядувати, той самий, який…
«Чудно блещет месяц! Трудно рассказать, как хорошо потолкаться в такую ночь кучею хохочущих и поющих девушек и между парубками, готовыми на все шутки и выдумки, какие может только внушить весело смеющаяся ночь».
Воістину нічого немає випадкового під сонцем, отож довговолосий молодик із «пташиним профілем» не просто так переїхав із чарівної Полтавщини до гнилого Петербурга.
«Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнет; ни прогремит. Глядишь, и не знаешь, идет или не идет его величавая ширина, и чудится, будто весь вылит он из стекла, и будто голубая зеркальная дорога, без меры в ширину, без конца в длину, реет и вьется по зеленому миру. Любо тогда и жаркому солнцу оглядеться с вышины и погрузить лучи в холод стеклянных вод и прибрежным лесам ярко отсветиться в водах. Зеленокудрые! они толпятся вместе с полевыми цветами к водам и, наклонившись, глядят в них, и не наглядятся, и не налюбуются светлым своим зраком, и усмехаются к нему, и приветствуют его, кивая ветвями».
Чи написав би таке, якби лишився вдома? Похмурий Петербург «странного малороса» не чекав, та й уся неозора імперія стріла його байдуже, вони й проковтнули його, але те, що належало сказати, Ніколєнька сказав. Про всю Україну сказав. На весь світ. Повернувши мільйонам українців священне відчуття українства.
«Все были хожалые, езжалые: ходили по анатольским берегам, по крымским солончакам и степям, по всем речкам большим и малым, которые впадали в Днепр, по всем заходам и днепровским островам; бывали в молдавской, волошской, в турецкой земле; изъездили все Черное море двухрульными казацкими челнами…»
Бачив не лише те, що коїться поруч, а й знав, що чинилося колись, а надто – заглядав далеко вперед.
«Знаю, подло завелось теперь на земле нашей; думают только, чтобы при них были хлебные стоги, скирды да конные табуны их, да были бы целы в погребах запечатанные меды их. Перенимают черт знает какие бусурманские обычаи; гнушаются языком своим; свой с своим не хочет говорить; свой своего продает, как продают бездушную тварь на торговом рынке. Милость чужого короля… который желтым чеботом своим бьет их в морду, дороже для них всякого братства».

І все ж, на якій підставі, звісно, на мій погляд, опинилися ув одній запряжці російські просвітителі та українські літературознавці? Як це мені вдалося розгледіти спільне там, де з одного боку, -- традиції, а з другого – ледь не повне ігнорування їх?
Спільним є, м’яко кажучи, сум’яття, яке в національному митецькому процесі спричинюється шаленим засиллям чужої мови (це – ззовні) та химерними новаціями експериментаторів від літератури (зсередини). Зокрема, за Дністровим (і не лише за ним!) виходить так, що не обов’язково якийсь там роман, повість, оповідання, новелу і т.д. слід заганяти в чіткий сюжет та ще й давати йому логічне завершення – читач сам здатний «дописати в уяві (поки що – лише в уяві, -- К.С.) бажаний для нього фінал». Блиск! Сам полюбляю так звані безсюжетні твори! Та з іншого боку, не чураюся також класичної літератури, що виросла на «однозначно прямолінійних» принципах… Аж, виходить, її епоха минула (минає)? Отже, Котляревський, Толстой, Сервантес, Гоголь, Гюго, Багряний, Гемінгвей, Стельмах, Загребельний, обидва Тютюнники нам уже не потрібні, відтак геть їх (відомо, звідки), а слідом за ними, вибачте, і вашого покірного слугу, бо, хоча мені й далеко до класиків, але я теж грішу отією клятою «прямолінійністю» і досі мав намір грішити нею й надалі! Що робити?! Га?
Стало неймовірно прикро, і я, незчувшись коли, опинився на позиціях кондового, совкового, геть укритого мохом академічного …знавця. І відразу пустився в занудно прямолінійні міркування. Для початку компромісно погодився: кожен вільний писати, як заманеться. Не обов’язково з сюжетом, який відстало розвивається через експозицію, зав’язку, кульмінацію й розв’язку. Писати треба так, щоб цікаво було читати? Звісно! А якщо в рамках традицій не витинається нічого, хоч ти криком кричи? Тоді треба ламати рамки. Бо творчість (та, власне, то вже й не творчість) за таких обставин зумовлена не органічним прагненням до самовираження, а є засобом привернення уваги до себе, неповторного. Ім’ярек вродився геть невиразним, через що бідолаху в густому натовпі ніхто не бачить і не чує? Негайно слід розвертатися на сто вісімдесят градусів і рухатися задом наперед. Тепер помітили? Чудово! Отож, уперед! Чи – назад? Другий ім’ярек з тієї ж причини, що й перший, оком не моргнувши, доводить, що завагітніти жінка може лише від одного гарячого нашіптування їй на вухо. Третій через ту ж спонуку волає, що криваву рану легко загоїти помахами пір’їни, тільки чарівну пір’їну слід висмикнути із гузна кастрованого селезня та ще й точнісінько за дві секунди до сходу сонця. Усе можна! Це – коли розважаєшся, бешкетуєш, прагнеш, від нічого робити, популярності! Проте за жорстких реальних обставин, коли, скажімо, треба когось, будь-що наздогнати, то біжиш як усі; необхідність продовження роду здійснюється похмуро традиційним чином; діставши поранення, мерщій гукаєш… Так, так… ескулапа! Тобто коли припече вмить забуваємо про оригінальність, а принишкло й слухняно дотримуємося пісної логіки, нудної доцільності, зашкарублого здорового глузду, зрештою, тієї ж відсталої лінійності. Чому ж тоді дозволяємо собі так вільно поводитися зі Словом? Через те, що воно мовчить? А хто сказав, що саме так воно і є? Хто візьметься довести, що згодом Слово не мстить за наругу та свавілля, і страшнішої помсти не існує?
Це – не… мої міркування. Щойно промовляв хтось уголос, безнадійно непросунутий і немодний. Подібним я теж інколи грішу, але тихенько, щоб не виглядати смішним ув очах представників сучасного новітнього – МОДЕРНОГО! -- письменницького цеху. Відтак не дискутую, а намагаюся розібратись. І схиляюся до думки, що вони, оті антилінійники, либонь, праві. А не всі сприймають їх, бо така вже доля у новаторів-першопрохідців. Насправді ж вони – провісники того часу, коли навіть сонячні промені, втомившись від прямоти-прямизни, поширюватимуться спіралеподібно, зигзагоподібно, кривоподібно, одне слово, як завгодно, лише не так, як роблять це вони -- геть нецікаві й банальні -- сьогодні. Прийде час, і сонячні промені «лупитимуть» не ризиковано впритул, а цілком безпечно, -- з-за рогу! А «нелінійники» в літературі… Незрозумілих сьогодні, їх на кожному кроці вітатимуть завтра. І ще!.. А раптом ота нелінійність – це прониклива думка, міцний місток, спрямований не стільки в майбутнє, як простелений навздогін минулому! Отуди, де вчасно щось комусь не було розтлумачено, тож окремим --спеціально для них -- випало «вносити ясність» сьогодні.
Мимовільна, але така доцільна, така жадана тінь, що впала на тин…
То – великий труд, на грані самопожертви.
Відтоді як зупинився на цих висновках, став уважливіше вчитуватися в оте нелінійне письмо, зустрічі з яким спеціально не шукаю, проте зрідка воно все ж трапляється на очі. І зараз для прикладу звернуся не до якогось там початківця, а до людини досвідченої, автора кількох романів та ще й лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка (премій імені Антоновичів та журналу «Сучасність» можна й не згадувати). Отож -- львів’янка Галина Пагутяк. Подаю два уривки із її «Книги снів».

Перший: "ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Коли у січні зацвітуть яблуні, а у липні випаде сніг, місяць пропливе так низько над землею, як повітряна куля, коли третина вод стане гіркою, а діти не матимуть ні очей, ні вуст, тоді настане час Великого Божевілля. Люди відкопають усіх своїх мерців, щоб їх оживити, і тяжкий сморід отруїть решту світу. Треба заткнути ніс, докторе".

Другий: "НАМАГАЮСЯ ЗГАДАТИ, ЩО ТРАПИЛОСЯ КОЛИСЬ ЗІ МНОЮ. Я не вмію красно говорити і тому не вмію писати, бо це одне й те ж. Але в цьому лепеті моя суть.Усю правду сказати неможливо, але й неправду так само. Я не хочу створювати собі імідж, як ведеться в цивілізованому світі. Це все одно, що підтримувати в належному стані старе взуття, яке зненавидів…"

Ознайомившись із таким необачно ввечері, спав погано, уранці прочитав ще раз і раптом спіймав себе на думці, що далі не зможу подужати жодного рядка, написаного пані Галиною, поки не спробую вичавити із себе щось подібне. І вже десь за годину у відгук на перший абзац львів’янки отримав:

«ТЕ, ДО ЧОГО Я МАЮ ПЕВНИЙ СТОСУНОК. Коли на вербі ви побачите груші, а в сірих штанях коханця вашої дружини привидиться вовк, лапате сонце закривавленим простирадлом пропливе над вашим занехаяним городом, коли добра половина вмісту вашого сечового міхура наповниться живою водою, а невідомо чиї чоботи в кутку вашої вітальні почнуть нахабно перешіптуватися з використаними памперсами рябої кобили, то знайте -- настав час Невтримного Творчого Психозу. Усі графомани, вкупі з перед- і постмодерністами, мерщій повитягують написане ними зі своїх побитих шашелем шухляд, оприлюднять усе, і в’їдлиий аромат вульгарщини ядучим туманом заполонить життєвий простір. Але не впадайте у відчай, не кваптеся ковтати рятівну пігулку гіперсмакину та одягати респіратор, негайно прийміть холодний душ, відчиніть двері навстіж і вийдіть на свіже повітря. З вами все гаразд, просто ви перевантажили себе читанням всякої всячини-па…»

Перепочив трохи, а тоді стосовно другого абзацу винахідливої пані Галини витворив одразу два:

«ТЕ, ЩО НЕ ТОРКНУЛОСЯ МЕНЕ. Хата, в якій я народилася й виросла, мала ганок, а до ганку впритул підступало подвір’я. Якось я вийшла з хати й зупинилася на ганку, бо побачила, що вулицею добрі люди тягнуть на налигачі Здоровий Глузд. Хоча я була тоді ще дуже маленькою, крізь заспані очиці все ж зуміла розгледіти, що Здоровий Глузд геть виснажений, якийсь він незграбний, украй занедбаний та ще й весь у синцях і виразках. Я обережно підійшла до воріт, глянула вслід тому, кого тягли на налигачі, і мовчки сказала собі, що ніколи й нічого не матиму спільного зі Здоровим Глуздом, навіть не дивитимуся в його бік, що б там мені не казали».

«ПРАГНУ ЗАБУТИ ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ НЕ ЗІ МНОЮ. Доволі рано я запримітила, що букви складають слова, слова -- речення, а із речень виростають оповідання, повісті та ще й романи, і мене дуже захопило те відкриття. Згодом мені захтілося мати оповідання, щоб воно було підписане моїм прізвищем, або ж повість, а надто -- роман, і то добре, що водночас я збагнула, що не всі оповідання-повісті-романи потрапляють у поле зору «потрібних людей» і роблять авторів відомими, а далі - й знаменитими. І я хутенько зробила з того відповідний висновок, отож, у своїх написаних літерах-словах-реченнях перейшла на такий собі лепет.
Мені колись було три роки, згодом дев’ять, потім сімнадцять, нині ж стільки, скільки є, але серцем я майже не змінилася відтоді, як побачила зблизька Здоровий Глузд. Обходжу його десятою дорогою, і через те сягнула того, що уявляється мені успіхом».

Майже те ж саме спіткало мене з «Книгою пробуджень» тієї ж авторки. Спершу занотував один із напромовистішних, як на мене, абзаців, породженних фантазією винахідливої львів’янки:

«Я тиняюся по кімнатах, насичених запахом поганої їжі й дитячих екскрементів. Тут і там раззявляють пащі валізи й сумки. Ладу все одно не буде, бо через годину чи кілька днів ми опинимося в іншому місці. Звідусіль нам загрожує небезпека. Нам? Моя свідомість не достатньо вичищена, щоб я щиро бажала жити в цьому домі. Мене тут стережуть, як у гаремі, хоч злягання лише заради дітей, недоумкуватих істот, що снують під ногами, як щурі…»
.

Невдовзі відгукнувся своїм:

«Коли я в кімнаті, мене завжди тягне до вікон, бо через них щось можна розгледіти. Не знаю, що видно через скло іншим, я ж хутенько й неодмінно надибую своїм прискіпливим поглядом загиджені туалети, картонне шмаття, в яке на ніч запорпуються безхатьки, якісь брудні істоти людської подоби, котрі заповнюють електрички, мертвих птахів, п’яних чоловіків і жінок, розкидані грубі книги з порожніми сторінками, зруйнований храм, жінок без облич, небіжчиків у коробках, купу засмальцьованих лахів, нечіткі стежки, всохлі дерева, а ще - ну звичайно ж! - багато дохлих мух, що встеляють занедбані підвіконня. Усе це - і не тільки! - я споглядаю з неабиякою насолодою, та більший кайф ловлю через те, що можу про свої спостереження прохопитися (себто написати), бодай незграбним, та все ж словом. Та головне!.. Слово те, - власне, слова, дуже багато слів! - підхоплюють такі ж спостережливі, такі ж чутливі до життя істоти, як і я, збирають їх у книжечки, а книжечки самозабутньо розповсюджують, розповсюджують і розповсюджуть. О насолода з насолод: знати, як смакують інші тим, що з такою ретельністю висмикую-визбирую з життя я, і як потім здригаються мої читачі в естетичних конвульсіях…
А я… Я з глибоким презирством ставлюся до гаремів. Що ж стосується злягання… Заради продовження роду? Даруйте! Досить із мене батьків моїх, що так необачно спокусилися на оте продовження. Хіба мало було їм звичайного, як просо, і пересічного, як сперма, людського кайфу від простого злягання?
Ніхто не підказав їм того, через що й з’явилася на світ білий я» .

Отож навздогін промовистій «Книзі снів» і такій же «Книзі пробуджень» Г. Пагутяк я тихенько кахикнув, вважатимемо, «Шпаргалкою марень» і «Шпаргалкою недосипань». Якого дійшов висновку? Що ця ноша не для моїх плечей. Я аж зітхнув полегшено, коли поставив крапку, але дивна річ: бажання продовжувати далі студіювання витворів пані Галини не відчув. Сумніваюсь також, про наявність палкої любові до всіляких як пост- так і передмодерністських творінь взагалі у читачів. Чого ж тоді купують, чого беруть їх у бібліотеках? «Просто цікаво, що ж ото воно є, так невтримно розрекламоване і по радіо, і по телевізору», -- знічено пояснював мені один молодик ув обласній бібліотеці. Я ж сумніваюсь далі, що й пани рекламісти з Національного радіо теж «у курсі», що саме вони натхненно пропагують щотижня.
А невдовзі смикнула нелегка (не заперечуватимете проти такого перекладу відомого московського фразеологізму?) ознайомитися з книжкою Тараса Антиповича «Хронос». Власне, до чого тут нелегка! Те стало просто подарунком долі, коли, запросивши на телебачення, дві журналістки після запису передачі презентували мені цей, за висловом однієї поетеси, а вкупі й критикеси з Тернополя «один із кращих у вітчизняній фантастиці» роман. Починав читати його навлежачки, потім продовжив навсидячки, далі – навстоячки. Читав у себе вдома, в електричці, під вербою – на березі Дніпра, в автомобілі, коли син віз мене до сусіднього райцентру. Читав важко, напружено, але не міг – не мав права! – одірватися. Читав день, тиждень, другий, місяць, півтора місяця, і…
Не буду продовжувати. Скажу лиш, що до такого мужнього вчинку спонукав не автор – «надзвичайно обдарований молодий письменник» (цитую рядок із анотації – досі вважав, що таке визначення більше пасує передмові чи післямові), не суперінтригуюча назва роману, не поважне видавництво, яке дало книжці путівку в життя, надихнули на подвиг дві жіночки-журналістки з телеканалу «Запоріжжя», які подарували мені ту книжку. Симпатичні, розумні жіночки, вправні журналістки й такі суча-а-асні-суча-а-асні! Коли дарували «Хроноса», в обох так щасливо світилися очі, мовби віщували присудження мені Нобелівської премії в галузі наклепів на молоді, нетрадиційні обдарування.
Одне слово, прочитав. А оскільки на «Хронос» у періодиці замигтіли сповнені захвату відгуки, вирішив і собі приєднатися. Проте не лінійно, а за методикою Даниленка з Дністровим.

«НЕХИЛА» ПРИГОДА З ХРІНО-МАТОМ
Спроба відкритого листа до побратимів по перу

У примхливих правилах гри без правил
ігнорується точність слова,
його незамінність.
Володимир Базилевський

Шановні колеги! Вибачте, що турбую, але вийшло так, що я опинився на порозі «прикрого відкриття у плані тілесної деградації», і стан цей «проковзує зі спринтерською швидкістю». Тож аби зберегти бодай «залишки свого морального імперативу», один сердечний чоловік порадив мені публічно звернутися до вас, що я негайно й роблю.
Дорогі мої! Бодай комусь із вас доводилося чути «нечленороздільні матюки»? Ні? Ох, як я вам заздрю! А думки ваші не «обростали м’ясом реальності»? Кажете, не було такого? Боже, які ви щасливі! Також не доводилося опинятися у стані, коли «усеньке тіло стискається у мікроскопічну точку»? Щастить же людям… Мені ж у цьому відношенні похвалитися нічим. Днями сіпонула лиха година долучитися до одного навколобелетристичного витвору, і моя не зовсім коротка «сива грива харизматично захиталася в різні боки». Нехай би в один бік, з тим я ще впорався б, а то ж у «різні»! Відразу розпочався «улюблений кошмар». Аби не піддаватися, я «спробував вичавити кволу посмішку», але натомість із мого рота, «як вертляві черви, полізли випалі зуби». Уявляєте! Через посередництво якогось надцятого відчуття почав здогадуватися, що наближаюся до порогу «ери темпоральних технологій», де «людство остаточно» може «втратити моральну цноту», відтак «зі спринтерскою швидкістю» спробував «проковзнути повз вікно» і «провалитися у важкий сон», але де там! Час навколо уже загрозливо стискався і стискався, і найгірше те, що я бачив, хто цьому сприяє. З одного боку на простір напирав «всохлий, як мумія, професор», з другого – «двоє старців у майках із номерами і прізвищами баскетбольних зірок», з третього – якийсь напівнезнайомий мені «Максимільян» із давно не голеним «лобковим хаєром під носом», котрий ніяк не знаходив часу зробити собі «реальний апгрейд», з четвертого – анорексійно заклопотаний «страусопітек», в якого «між ногами бовтався справдешній чоловічий прутень у стані перманетної ерекції». А ще напирали всілякі «фейки», «таймери», «гейми», «хроноферези», «слонопітеки», «бізонопітеки», «свинопітеки», «тримери», «дреди»і т.д., і т.ін., від яких почала стогнати наша бідолашна солов’їна, а слідом за нею заскімлив і я, грішний.
Що робити? Шукаючи рятівного виходу, пошкріб своє тім’я, з жахом переконавшись, що воно, невідомо коли перетворилося на «пархату лисину», незграбно витер «якісь мокроти», що «текли із носа», «поюзав» «вузлуватими пальцями» потилицю й спину, там, куди зміг дотягнутися, спробував «вичавити посмішку» на своїй «крихітній зморщеній мармизі» і раптом відчув невдоволений шепіт мого внутрішнього голосу: «Костя, старий, «який ти турбулетний» одначе! Не метушися, а водночас і «не парся». Будь мужнім, адже ти впритул наблизився до «прикрого відкриття у плані тілесної деградації». Поки що лише тілесної! Отож, аби не «випробовувати» «на міцність залишки свого морального імперативу», аби не терзатися «судомами заздрості», не піддавайся впливу «деяких кепських речей». Відпусти на волю свій «дівайс», і він уловить «темпоральне поле», адже ти не якийсь там «олдовий труп»! (Поки що, звісно…).
«Ясний болт!» – обнадійливо стрепенувся я. – Що ти «роз’юзався», мов отой «ветхий стариган»! Нумо «зливати весь тайм із дівайса»! До ребра причепився «кард», на носі вилупився «брейн», а під пахвою загніздився «баблгам»? Не «тіпайся» і не навантажуйся «фальшивою рішучістю»! Не «блукай очима в юрбі» «блудних» інгредієнтів і не «ремигай думками, як корова». «Вигни по-журавлиному шию», під час обіду «безтурботно колупни виделкою у тарілці», «обмежся гучним плювком» у відповідь на «зловісне каркання» як «слабких немовлят», так і «ветхих стариганів» і тримайся! Дякуй долі, що твоє «лице» ще не «обвило довгою кучмою волосся», але при цьому не розслабляйся, а то «промажеш в унітаз»…
Я зробив усе, як радив сам собі, але «режим мого інжектора» на той час уже опинився на межі виснаження. До того ж, зашкалювали «темпомодифікатори», зловісно вібрували «хрономати», загрозливо хиталися «стероїди», але найгірше – невблаганно наростала «анізотропія процесів і явищ», які не говорили мені ні про що. Ставало так мармизно, так сновигайно, до того ж, украй нехаризматично, і добре, що мене раптом осяяла «гидезна» за формою, проте за змістом «проста і геніальна думка»: треба кінчати «випендрюватися».
І справді, як виявилося, катування можна припинити дуже просто: рішуче закрити й прибрати якомога далі з очей предмет катастрофічного збудження. Що я й зробив. А щоб закріпити стан рятівного прояснення, поспішив відкрито поділитися своєю халепою з вами, дорогі колеги, а також, – не менш, дорогі рядові (але в жодному разі не середньостатистичні, а тим паче не пересічні!) читачі. Отож, і пишу, і з усією сердечністю бажаю, аби ви ніколи й ніде не зазнавали того, що спіткало нещодавно мене. Насамперед, будьте розважливими! А ще – мудрими, проникливими й обачливими. Не поспішайте куштувати все підряд із того, що нині так наполегливо, а нерідко просто відверто нахабно і безсоромно, пропонують занести… ні – ПРОПХАТИ! – до вашого літературного меню.
Навіть, коли та страва – із кухні «Видавництва Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
Навіть коли вона має визначення роману на ймення «Хронос».
Навіть коли, на думку тернопільчанки Тетяни Дігай, згаданий роман є «одним із кращих у вітчизняній фантастиці».
Навіть, коли автор роману – «надзвичайно обдарований молодий письменник» (як скромно зазначено в анотації до страви) Тарас Антипович.
Навіть коли страва та внаслідок смакових старань висхідних зірок вітчизняної критики й самокритики, зворушливо обласканих видавцями та редакторами, опинилася серед знакових надбань в українському белетристичниму просторі 2011 року.
А може, подібні витвори (випари?) слід обходити десятою дорогою, не з огляду на те, що «НАВІТЬ коли» вони написані отими й отими авторами і невтримно розрекламовані отими й отими (критиками?), а – «НАДТО коли»?
Утім, що це я зазіхаю на свободу смаку й вибору, а в новітніх просунутих авторів-критиків намагаюся відібрати ласий кусень хліба… Пишіть! Читайте! Але не скаржтеся потім, вибачте, на «метеоризм гігантського кишківника», як оце щойно малодушно відскаржився вам я.
Здоров’я усім, злагоди і добра!
Зі щирою повагою
завжди ваш, без «вишколеного лукавства»…

Таки правий був Владімір Ульянов, незалежно од того, що він накоїв, ставши Лєніним, коли cтверджував: жити в суспільстві і бути не залежним від нього, неможливо. Я вже казав, що не ганяюся за просунутими авторами, а тим паче за тим, що вони видають, живу скромно, читаю переважно пісну лінійну класику… А тут приходить протягомцілоготижняочікувана «ЛУ», а в ній – «Казка про раціонального трубадура» Олександра Клименка. Я б нізащо не став читати, бо про все сказала вже назва витвору, але ж – хлопець із Волині! Та ще й – дебют! До того ж, представляє молодого прозаїка не хто-небудь, а сам пан Слабошпицький (станом на грудень року 2011-го Михайло Федотович у списку моїх добрих знайомих щеперебував із позначкою «авторитетний критик»…).
«Казка» мене вразила. Уся – від першого до останного слова. Чим саме? А ось погляньте лише на дві цитати:

1.«Видуваючи, спрямовував розтруб до квадратного сонця: раціональний упень, трубадур не міг дивитися на інше, неквадратне сонце. Ба більше - N постановив: звикле жовтаве коло мусить поступатися раціональній дійсності».
2. «Сів на землю. З’їв хліба з цибулиною. А крихти висипав птахам. І птахи клювали крихти, а потім, злетівши догори, випорожнювалися трубадурові на плечі та голову».

Зумівши ознайомитися з «Казкою» раніше за мене, пан Слабошпицький склав про неї непохитну й авторетну думку і, не зволікаючи, через «ЛУ» від 15.12.2011-го великодушно пообіцяв усім, що «… філолог у цій прозі розкошуватиме». Я ж прочитав і замислився: а чи дійсно свого часу від дзвінка до дзвінка прослухав курс відповідних лекцій, за що отримав диплом фіолога? Поліз до шухляди, витяг той диплом… Усе правильно! Чого ж не розкошую? І це тоді, коли, слідом за Слабошпицьким, поет, прозаїк і критик Василь Слапчук із Луцька назвав дебют Клименка «вищим пілотажем»!
Мабуть, усе через те, що я безнадійно «не наздогнав». Ні Клименка, ні його... підпихачів, вибачте, – шанувальників. Отож, схиливши голову, нашкрябав відкритого листа панові Слабошпицькому, сподіваючись, що його надрукують…

Вельмишановний Михайле Федотовичу!
Прочитав «Казку про раціонального трубадура» Олександра Клименка, і, щоб переконатися (слідом за авторитетним критиком і прозаїком, себто за Вами, пане Михайле), що то справді «на диво своєрідна авторська (підкреслення моє. - К.С.) проза», а заодно й не відчути себе, як Ви кажете, «пересічним читачем», прочитав ще раз, ще і ще, аж поки, нарешті, переконався: не відчуваю, і все! Не відчув я себе невігласом, дорогий Михайле Федотовичу… Ви уявляєте? Слава тобі, Господи, я не з отих, кому треба «подавати щось значно простіше», і хіба це не є щастям! Своє несподіване відкриття я поспішив зафіксувати (як речовий доказ) у такій собі «ремінісценції» (ще раз даруйте, бо ні на «притчу», ні на «поетику абсурду», не кажучи вже про «примхливі алюзії», на яких наголошуєте Ви, не спромігся…), що й засвідчує публікація, вміщена кількома рядками нижче. Щиро дякую, вельмишановний Михайле Федотовичу, за мимоволі подароване натхнення, і прийміть мої трепетні сподівання, що Ви й надалі щедро ощасливлюватимете нас своїми приголомшливими «літературними відкриттями», аби «наша неповоротка критика» (водночас – і Ваша) не ловила «гав», а ми, грішнобезталанні, не комплексували з приводу власної пересічності.
З повагою…

Розраховував на оприлюднення, бо далі йшла та ж моя ремінісценція, яка, звісно, теж планувалася до друку…

ДУМА
ПРО МАРГІНАЛЬНОГО ПІЛОТА
з приводу одного дебюту

… спотикаєшся об штучні блоки,
породжені егоїстичним бажанням
стрибнути вище голови й тим звернути
на себе увагу.
Володимир Базилевський

Екзистенційний Касько (Кассандр) Безменко нерідко затято мріяв. Цьому не могли стати на заваді ні плавні схили гір, ні строгі геометричні фігури… Щоправда, інколи чіплялося незмінно джазове «бі-боп», проте Касько граничним зусиллям волі уявно зводив перед собою квадрат з чотирма кутами, і нахабне «бі-боп» малодушно відступало. Але згодом з’являлося знову і знову, аж поки нарешті Кассандр збагнув, що то не просто набридливий джазовий мотивчик, а щось дуже схоже на натхнення, і перестав відмахуватися від «бі-бопа». До того ж, Безменко марив піснею… Та ще птахи зосереджено кружеляли над ним… Тож настав час, коли все збіглося на тому, що Касько взяв і сказав сам собі:
– Слово - це добре. Це дуже добре!
Позаяк поруч нікого не було, то Касько впевнено додав:
– А ще краще, коли це слово – друковане.
На той час Касько вже знав, що слово існує-функціонує не лише в його свідомості, а й у навколишньому середовищі. По всьому світі поширене воно, і відстані для нього не існує. Та головне – не існує жодних моральних перешкод та обмежень у поводженні зі словом. Будь-кому? Це питання Кассандр Безменко свого часу завбачливо обійшов, тож згодом ніколи ним не переймався, позаяк жодним із комплексів, спровокованих творчістю, не страждав, а, назбиравши невибагливих слів, наплів із них речень, із речень вилаштував абзаци, розосередив усе це такими собі клаптиками-гуртиками, найбільший із яких уявив повістю, а решту, дрібніші, – оповіданнями, оформив книжкою й зачаївся. Усе навколо німувало, тож підбадьорений автор розправив плечі та придумав для свого витвору заощадливо лаконічну, але просунуто гучну назву - «FORPOST», що в перекладі з іншої мови означає «Форпост». Тут же й дату приладнав: «2006 рік», щоб не заблукав його гіпернетривіальний белетристичний первісток на тьмяно освітлених, до того ж, ущент баюристих манівцях вітчизняного красного письменства.
Кассандр Безменко ніколи не покидав міста, а його торба, що мала висіти на плечі, самотньо лежала в шафі. Наголошувати на цьому вельми суттєво, адже так спливли чотири роки, яких цілком вистачило, аби хліб, що призначався для торби, геть вицвів, висох і розсипався, а цибулина до того хліба згнила. Та не зраджував Безменка квадрат сонця (воно розкошувало вдень) і трикутник місяця (цей сяяв уночі), і, скориставшись обома світилами, станом на 2010 рік енергійний автор не лише спромігся витворити із безвідмовних слів-речень-абзаців те, що визначив як роман із назвою «Перемишльський Додонов», а й спровадити його між люди через посередництво зворушливо чутливого до всіляких витребеньок видавництва «Колінчастий Вал».
– Книга - це добре! - вигукнув тоді Безменко. – Це дуже добре.
Проте він дещо помилявся. Самого факту виходу книжки було явно замало, як би не хилилася набік церква, біля якої ніколи нікого не було, і дуже вчасно нагодився поруч волинянський колега Безменка Мартин Стирчук. Позаяк критик Мартин ще й поет, то він гаряче взявся переконувати всіх, що Кассандр Безменко - зірка першої величини на всеукраїнському літературному небосхилі, і з цього приводу негайно слід щось робити. Особливо приохочував Стирчук до свого протеже столичного критика і прозаїка Самійла Кривошпицького. Легкий на підйом Самійло Прокопович попервах сором’язливо пручався, а коли Стирчук, не витримавши, прямо сказав, що «Безменкова проза - то вищий пілотаж», всюдисущий столичний прозаїк, критик, літературознавець і публіцист мужньо здався і так приохотився до автора «FORPOSTA», що навіть зважився на власний, хоча й суто особистий, та все ж публічний белетристичний діагноз:
– На диво своєрідна проза!..
– Але ж… – пролунало чиєсь несміливе із потужного – мало не в дві тисячі пер! – вітчизняного письменницького загалу.
– Побійтеся Бога, – роздратовано перебив нахабу Кривошпицький, похапцем зауваживши, що він не лише відомий критик і прозаїк, а й ще відоміший президент Загальнонаціональної спілки мистецьких меценатів, – у тій прозі – притча.
– Перепрошую!.. – подав іще хтось голос із численного письменницького гурту. – До чого тут оповідний літературний твір алегорично-повчального характеру, змістом, близьким до байки?
– У прозі Безменка – примхливі…– Кривошпицький крадькома зазирнув до кишенькового словника іншомовних слів, – …примхливі алюзії! – щасливо вигукнув пан Самійло, гордо сповістивши, що він ще й голова наглядової ради ХХХ Міждержавного конкурсу рідної мови імені Сидора Мацика.
– Чекайте!.. – прохопився третій голос із все того ж гурту, – Не бачу зв’язку між безменківськими вправами та використанням у художньому творі прийому у вигляді натяку на загальновідомі історичні, літературні чи побутові факти! .
– Наголошую ще раз, – вже не на жарт почав розпалюватися Кривошпицький, зумівши, однак, додати, що він ще й директор успішного видавництва «Колінчастий Вал», – проза Безменка – авторська проза, в якій стільки потрясаючих… – знову позирк до словничка забугрівських термінів – …Ремінісценцій! О!
– Не можу збагнути, – почулося із письменницького гурту – який це має стосунок до відлуння у художньому творі певних мотивів, образів, деталей із широко відомого твору іншого автора…
– У прозі Безменка пульсує поетика абсурду... – бадьоро почав Кривошпицький та, схаменувшись, замовк, забувши у мимовільному роздратуванні нагадати, що, окрім усього іншого, він ще й ведучий радіопередач «Фронтиспис», «Генеза книги», «Шнобелівські лавріяти», «Белетристичний анфас», секретар Загальнонаціонального гурту літераторів, член його Ради, а заодно й Президії.
– Утім… – спробував опанувати себе Кривошпицький, позаяк збагнув, що заганяє сам себе в халепу, і тут же гарячково став добирати слова, щоб озвучити наспіх збиту думку. – Пересічний читач це не…
Кінець фрази ніхто не розчув, бо несподівано у білій церкві вдарили в дзвони. Вдарили і тут же чомусь далі бити перестали. А Кассандр Безменко… О, цей листя на деревах не рахував! Осідлавши напівзогнилу дерев’яну лавочку, що тулилася до околиці скверу, він міцно стискав обома руками уявне кермо, а з його грудей вихоплювалося могутнє ревище, яке, звісно ж, мало означати голос літака і нічого більше.
– Лети-и-ить! - закричав Мартин Старчук. – Дивіться, які кола виписує, Самійле Прокоповичу! Лети-и-и-ить!
– Так, – мовби переконуючи самого себе і дивлячись під ноги, невпевнено мовив Кривошпицький, та невдовзі, ніби щось зваживши, крикнув і собі: – Летить!.. – На хвильку замовк, ніби щось прикидаючи, а тоді:
– Лети-и-ить! – закричав так гучно, що не стало чути й Старчука. – Лети-и-и-ить! – кричав критик і прозаїк, президент і голова, а ще – секретар і прочая, і прочая. – Дійсно, вищий… мгм… літературний пілотаж! Летить же!
– Лети-и-ить! – усе дужче й дужче стало вихоплюватися з неозорого письменницького гурту. – Ле-е-етить! Лети-и-и-ить!! Лети-и-и-и-и-ить!!!
І ніхто не чув, що всіх намагався перекричати невисокий зростом, геть сивий чоловік, що, енергійно розмахуючи руками, біг до гурту.
– Стійте! – кричав незнайомець. – Оговтайтеся! Хто там летить? Ви лишень гляньте, що він витворяє!.. Та протріть же очі, шановні-і-і-і-і-і!..
– …ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і! – догідливо відлунював нічим не обтяжений, ніким не контрольований і нічим не заплямований, не засмічений і не окреслений вітчизняний белетристичний простір і розносив навсібіч:
– ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і…
Ні… Ніхто не чув дивака, а тому ніхто його не бачив. А коли б хто й помітив, то навряд чи звернув би увагу, позаяк сучасний всеукраїнський письменницький гурт сформовано, утримувано й керовано з такою далекоглядністю, що за його промовистою чисельністю неможливо не те, що не пізнати, а часто-густо вже й не впізнати свого ближнього. Проте він усе кричав і кричав і все біг, і біг, отой необачний чоловік, досі ніким не заангажований і відчайдушно не адаптований до навкололітературних «розборок», письменник із Запоріжжя…

Рідна «ЛУ» – послідовна й несхибна шанувальниця безконфліктної, бездискусійної, тихої, сумирної і… безперспективної журналістської політики – жодне із моїх трьох, вище розміщених, опусів не надрукувала. А що ж наші професійні критики? Де результати їхніх «розвідок у царині нетрадиційних літературних течій»? Чи здійснюються такі розвідки узагалі? Серед оприлюдненого «ЛУ» їх не видно. Хіба хтось поважний і заглиблений легкими, як осінні хмари і прозорими, мов закіптюжене скло зауважить, що це «світовиражально і світопотрактувально практикував уже фольклор, вихід за концептуалістські межі якого цю свідомісну ознаку всього лиш індивідиалізував. Гамлетівське «бути чи не бути» при всій ужитковій його стертості стосується як мікро-, так і макробуттєвих горизонтів земної ексзистенції, але не стосується зображального і виражального аспектів художнього письма, яке в Україні пасе задніх» (Григорій Штонь, лауреат Шевченківської премії). Викривально-аналітичний пафос таких досліджень завжди у повній наявності, от тільки спрямовується він у знеособлений простір. І в отій безмежній порожнечі, мабуть, для того, аби притлумити зловісний гул, традиційно розміщують хіба Тараса Шевченка, Лесю Українку (нерідко ще й Івана Франка), підкріпивши їх кількома, давно спочилими, але випробуваними авторитетами новітнього часу. Для зразкової, сиріч позитивної противаги, звісно. Куди рясніше висіваються хвалебні, що непомітно переходять у відверто панегіричні «подання», як-то: «В усіх своїх книжках вона завзято блукає лабіринтами людської душі, майстерно зазирає в найпотаємніші куточки свідомості і підсвідомості героїв, висвітлюючи різноманітні життєві конфлікти» (Ніна Герасименко); «Вправними мазками на тлі історичної долі села автор змальовує цілісну картину поневірянь всієї України, спектрально сягаючи її праглибин» (Антоніна Цвід). Трапляються речі й збалансовані, з усіма «за» й «проти»: «Причина моїх зауважень до останніх з перелічених – проста: в їхньому тексті або з усіх шпарин вилазить публіцистичний, а не художньо-новелістичний стиль оповіді, або ж автор щосили старається підмінити узагальнену художню правду правдою життєвою, одиничною, яка сприймається читачем на тому найвищому рівні, що істина художня, не може, або ж подає занадто великий, недоречний пролог, екскурс у минуле чи й епілог до основної події». Рішуче.Отож, критик (критикеса?), мовби схаменувшись (чи не передала куті меду?), обнадійливо запитує саму себе: «А може, це ознаки індивідуального авторського стилю?» І тут же розчаровано, але щиро погоджується: «На жаль, ні». Висновок же лунає просто афористично: «Індивідуальний стиль – це завжди якість, а не кількість сказаного» (Ольга Слоньовська). Все, далі жодних коментарів.

Згоден, дорогий читачу, після такого не завадить і розрядитися. Тож переведімо подих і залучімося до Поезії. Насамперед, одесит Володимир Мороз (земля йому пухом) :

А Лета тиха, наче й не ріка.
Але глибока, як душа людська.
І тільки риби глянуть з-під води,
І тінь проплине чорної біди.
І з дна, як із непам’яті, зірки
Спливуть, як риби -- мертві і холодні,
Душа замре в передчутті безодні
І скотиться сльозою зі щоки …


А це Оксана Лятуринська, яку Володимир Базилевський назвав «найлаконічнішою з українських поетес»:

Ти ще не вмер, ти ще не вмер!
Через розбурханий Дністер
з Дніпра ти видибаєш, Боже!
Впадуть долів боги ворожі.
Перед лицем великих чуд

жахнеться князь, чернець і люд.
Тоді ж у громі-блискавиці
запаляться скирти пшениці.
Злетить офірою когут.
Явися, боже, і пребудь!

А ще – Ганна Чубач

Як ішла я колись із села,
Оглядалась на кинуте поле.
Зачепилась хмаринки мала
За вершечок стрункої тополі.

Я спішила – мій поїзд чекав.
Я любила – мій світ мене кликав.
І губилася річка між трав,
Поміж трав і терниночок диких.

Скільки різних доріг і шляхів!
Скільки світу побачили очі!
На вершечках натомлених днів
Тополині листочки тріпочуть.

 

З приводу невтішних поточних українських реалій – Михайло Ткач:

Там на сході… А може, сонце
переводить буття у н́ебуть –
сходить кров’ю налите сонце
в порешечене кулями небо.

Додати трішки Прози? Будь ласка, Григір Тютюнник:

«Я пригадав, як хапався матері за спідницю, коли вона опівночі потайки виходила з хати, як учепився їй за тепле червоне намисто на високій білій при місяці шиї, і воно порвалося, пороснуло в траву посеред двору, як бабуся стояла перед нею на колінах і плакала, розкинувши руки, ніби хотіла перейняти її, благала, схаменутись, – і розказав усе, що пам’ятав, що чув довгими зимовими вечорами від бабусі, й те, що видумав собі, граючись десь у бур’яні або, сидячи в напівтемному покутку на печі, але так звик до нього, що воно здавалося мені справжнішим за правду. Так я видумав собі тата, й коли бабуся показала мені його карточку, зняту зі стіни та приховану в скрині під усяким ганчір’ям, я не повірив, що то він, бо мій тато був вищий, ширший у плечах, мав довгу, густу чуприну й великі вогнисті очі…»

Годилося б навести щось із сучасно-новітнього, але не зміг. Кілька днів порпався в тому, що упродовж останніх трьох літ завдяки письменницькому рупору – «Літературній Україні» – опинилося нібито у всіх на слуху, і не знайшов. Звузив пошуки до як уже відлауреатованих, так і ще лише відномінованих авторів, – ні за щ́о не зміг зачепитися. Пройшовся по тетралогіях, міражо-фантомних романах і просто романах, 18 листопада (2014) допущених комітетниками Національної премії імені Т.Г.Шевченка до другого туру, – і там спіткала невдача. Закандидатився було (насамперед, мовою) на цитату Мирослав Дочинець зі своїм «Вічником», але й тут замуляло. Зовні такий начебто стійкий екзистенціалізм – «Головне – відкрити для себе Природу і прийняти її в собі…» – з міцним, я б сказав, людиноцентризмом, аж раптом – підступна обмілина: «Усі ми в Господа крихкі глиняні посудини…» А в іншому місці – вже як ота рибина на березі: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас».
З певного часу гостро комплексую підозрою до речей, що вмить розлітаються по світу та ще й у піратських копіях. Не полишає думка, що пророки та провидці з’являються лише час від часу, що, наробивши галасу, вони знімають вершки й зникають. А світ яким був, таким і лишається, аніскільки не змінюючи ставлення нас, грішних, до себе. Де сьогодні кашпировські з чумаками? Де Владімір Мегре зі своєю «Анастасией»? Наче притих (натомився?) Пауло Коельо, та не вгамовується невситима орда його рекламістів, бо щось же треба їсти… Стосовно ж «Вічника», то невдовзі крапки над «і» моєї нерішучості розставив сам його автор в інтерв’ю «Літературній Україні». Чимало в ньому одкровень, з якими не варто б виходити на люди, але стриманість тут нічого не змінила б: пан Мирослав не став би іншим, якби на чимало запитань відповів дипломатичніше. Але – то його справа. І зараз я звужую спектр «проколів» до мінімуму: у «живих словах» автора чітко окреслилося те, що ніби невиразно знічувало в його творах – за-хри-сти-я-ні-зо-ва-ність. Причому, в сюжетах пана Мирослава подекуди вона видається не просто недоречною, а ніби нав’язаною; складається враження, що автор пише саме так, а не інакше не за власним переконанням, а виконуючи чиєсь соціальне замовлення. Розгортати сюжети нібито нашого визначального, правічного, одвічного, зрештою, ВІЧНОГО, прив’́язуючи їх до однієї зі світових релігій, якій дві тисячі літ… Це – головний прокол автора, а відтак і непростиме, вибачте, фарисейство його персонажів та неминуче, тричі даруйте, фіаско їхніх повчань. Бо як же тоді бути з ВИЗНАЧАЛЬНИМ характером Істини, корені якої завжди й несхибно – ПОЗА все і НАД усе? Ті корені можна поливати, підрізати, зрізати, топтати, випалювати, знову поливати, але вони НІЧИЇ, бо – НІКИМ не посаджені й не виплекані, вони просто Є. Га? Відтак, за логікою, справжні, а не белетристичні вічники живуть незалежно ні від кого й ні від чого. І за те, що існують-мешкають під Сонцем, дякувати мають не Комусь, а тільки самим собі, бо ведуться в неухильній згоді з Природою. Бо, зрештою, вони (всупереч християнству) – НЕ РАБИ! Звісно, багато чого зараз не так, тож, як на мене, Ваші, пане Мирославе, вічники й пристосовуються, відтак – не вічники вони, а помірковані, живучі, спритні й хитрі, а не мудрі пристосуванці. А «жадоба правди і справедливості», яку вони буцімто не лише сповідують, а й пропагують – то декларація для розбавляння.
Одне слово, не знайшов я жаданої цитати у прозі наших сучасників. Хотів зателефонувати Михайлові Слабошпицькому, щоб підказав, та не наважився… Дуже засумував од свого відкриття, аж поки утішився думкою, що премії все одно будуть. Будуть! Бо лавреатів, незважаючи ні на що, обов’язково визначать – члени високого Комітету виявлять більше винахідливості, ніж я, необачний. А тому, щоб у нас усе було гаразд, проймімося ще одним Григоровим уривком…

«У степу було тихо. Блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. Вдалині, між телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мріли рожеві, мов спалахи багать, крейдяні гори. Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов’янськ, а поміж горами, просто на землі, лежала брилами сіль, -- бери, скільки здужаєш. Іще чував Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочку чи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього.
Климко ішов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину» .

Може, вчинив я занадто категорично, відмовивши сучасній українській прозі, звісно, через посередництво найяскравіших її представників, перебувати на тій вершині, де знайшов тільки-но процитований уривок? Навряд. По-перше, я не критик і не досліджував я увесь сучукрлітпроцес, а вишукував лише те, чого вимагала моя розповідь, спираючись переважно на речі, на які націлює головна письменницька газета. По-друге, якщо й передав куті меду, то мій негречний вигин шляхетно виправив Михайло Слабошпицький, у своїй невиголошеній доповіді на VІІ з’їзді НСПУ («ЛУ», 11.12.2014). Сумлінний Михайло Федотович назвав більше сотні прозаїків, і всіх із позначкою «плюс». Інформуючи про те, що «сьогоднішня наша проза – це розмаїття наративних стратегій та яскравих стилістик», що в отого автора «твори дивовижної психологічної сконденсованості», що «українська проза не хоче бути схематично-лінійною (! – К.С.) й одномірною, немов… протокол чи вахтовий журнал», що проза отих і отих «створює принадні прецеденти саме такої – неконвенційної – інтерпретації життєвих конфліктів і явищ» (хіба це однорідні члени речення? – К.С.), отож, говорячи про це та підкріплюючи сказане цілими оберемками прізвищ, пан Михайло схоже робив усе, щоб, перерахувавши усіх, не образити когось. Гадаю, це йому вдалося. Наш популярний літературний експерт лишився вірним своїм знавським приниципам, вкотре натреновано підмінивши глибокий аналіз, поверховими категорично-лаконічними однозначними твердженнями. Мабуть, через те й забув назвати одного письменника, згадати про якого було б варто. Мова про Валерія Ніколенка із Січеслава (Дніпропетровська). Майже півтотра десятиліття Валерій Васильович сумлінно розробляє тему літературної творчості і всього, що з нею пов’язане. Майже щороку видає (загалом на власні кошти) по книжці оригінальних есе, зміст яких – у назві видань: «Біографія в порівняннях», «Покликання», «Гонорар», «Дружляндія», «Брудно-прекрасне» (міжписьменницькі стосунки), «Бузинуті часи», «Несвятые» (порівняльні творчі характеристики Владіміра Войновіча, Алєксандра Солженіцина та Міхаіла Шолохова). Ніхто, рішуче ніхто подібним серед українських прозаїків, -знавців та есеїстів не займався і не займається. У круговерть несподіваних, часом на грані епатажу, але з обов’язковим дотриманням такту, письменницьких перипетій, Ніколенко залучив сотні, сотні й сотні майстрів Слова усіх часів та всіх континентів – уже це і вражає, й захоплює. А ще стиль – легкий, розважливий, дотепний. Невипадково про творчість Ніколенка схвально відгукнулися такі відомі письменники та критики, як Роман Іваничук, Марія Матіос, Анатолій Дімаров, Людмила Таран, Володимир Базилевський, Євген Баран. Ось, зокрема, оцінка В.Базилевського: «Іронія, паракдокс, ігровий момент як складові Вашого письма – це, можливо, якраз те, чого бракує нашому аж надто серйозному літературознавству». Читач, либонь, зрозумів, що Валерій Ніколенко розрозбляє на українській літературній ниві традиції, посіяні поляком Яном Парандовським, причому розробляє їх достойно. Та чи успішно? Знов-таки, а що таке успіх? Якщо -- тираж і популярність, то Ніколенкові тут похвалитися нічим. Перший, в еквіваленті одного видання не піднімається вище за півтисячі примірників, а другий, звісно, випливає з першого. Ну не вміємо (чи не хочемо?) ми помічати оте важливе й потрібне, що поруч із нами! А не помічаючи, прирікаємо його на в’янення, а згодом і всихання. І хто програє від цього? Звісно, автор, у першу чергу, та ще більших збитків зазнає наше, глибоко непоінформована громада. Ось як пише Ніколенко:

«Можливо, в наведених прикладах жінки та їх чоловіки й не зовсім рівновеликі в творчому плані, але це таланти десь одного калібру, а не той варіант, коли хтось од когось на голову вищий. Скажімо, Росса Макдональда зараховують до найкращих майстрів крутого детективу (слідом за Хемметом і Чандлером), а його дружина (поруч із Патрицією Хайсміт) – королева жанру «роману-напруги». Зараз важко повірити, що при одруженні з усесвітньо відомою танцівницею Айседорою Дункан Сергій Єсенін значно програвав їй у популярності, її ж попередній і наступний чоловіки, нікчемні супроти її генія, вимагали, щоб вона покинула сцену й милувалася ними».

«Нормально сказано, – зауважив би колишній газетний колега, – але якось наче не по-українськи». І хоча оце Тарасове сюди наче повністю не пасує, все ж притулю:

Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.

Невимирущі рядки.

А Михайло Федотович невиголошеною доповіддю змусив мене дещо пом’якшити свій поспішливий (бо – дилетантський) присуд сучасній українській прозі. Я дуже уважно прочитав його публікацію. Зважив кожне прізвище. Намагався навіть побачити за кожним обличчя того, кого знаю. Скажу щиро: картина вималювалася доволі втішна: є в нас література, точніше, є що читати. Приємно, що маємо стільки авторів, яких не просто помітили на значно просунутішому за нас у літературному (і не лише) відношенні Заході, а й охоче друкують там, звісно, у відповідних перекладах. Проте це не міняє суті. І тут правий пан Володимир Даниленко, коли каже і про свою власну залежність, і про залежність письменника взагалі від читача. Не лише, як споживача його продукції, а як співавтора.
Наскільки відомо нам, шановні колеги, як сприймає і приймає українська ментальність те, що на Заході вважається шедевром? Чи не вимиваємо невтримним і сліпим наслідуванням-мавпуванням зразків забугрівського чтива неоціненне своє, властиве лише НАМ? Тут і гадати нічого. Отож, погоджуюсь: чимало у нас, як стверджує Слабошпицький, цікавих авторів, і таких же книжок. Але поділюся виключно власним досвідом: читаю якогось чергового розкрученого – наче все на місці, а коли придивишся, то виникає враження, буцімто те, про що йдеться, розташоване під склом, до того ж не виплекане серцем, а майстерно виліплене із пластиліну або склеєне з пап’є-маше та яскраво поплямоване гуашшю. Якесь воно холодне й відсторонене навіть… од свого творця. Творець не з ним, не в ньому, він стоїть поруч у лискучо-чорному смокінгу, у сліпучо-білій сорочечці й несподівано пурпуровим метеликом та з указкою в руках. Ось зараз ми підійдемо – і він натхненно розтлумачить нам, що ж хотів сказати своїм витвором, а подекуди ще й указкою тицьне. Не живі такі речі, а зроблені. Наче кожен автор творив не сам по собі, не окремо, десь усамітнившись, а писав, сидячи в гурті, дійсно, як в отому колгоспі, на буряках, при цьому постійно поглядаючи на колег, щоб не забути встромити в рядок оте й оте, щоб сприйняли тебе неодмінно адекватно новітній просунутості і щоб не лише сприйняли, а й прийняли, надрукували, помітили та ще й відзначили.
Непростимий суб’єктивізм? Мабуть. І причина, схоже, в особливостях мого сприйняття всього свіжого, ще не розкуштованого. Невипадково у хлоп’яцтві я дуже любив дикі груші. І зараз, до речі, не цураюся. Але вибираю не лискучо-жовті – ще не вистиглі! – а коричнюваті, влежані (!) гнилички. Може, й оті новітні романи, відзначені одним і геть не поціновані другим, згодом, коли «влежаться», заблищать у всій своїй спокусі? Може. Та, боюся, як би невдовзі про них не забули зовсім.
Не відчув я у тих витворах ні болю, ні тривоги, ні бодай хвилювання. Про любов і не кажу. Одне слово, позбавлена така продукція усього того, що робить твори, зокрема, Григора Тютюнника, помітними й тривалими. Вони – незворушні. Не видно у них того…
…на чому виросли «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко…

«Привид бродить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б’ється з іншими привидами. І тоді зчиняється великий бедлам.
……………………………………………………………………………………….
Україна пручається, як Лаокоон, облутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче чути» .

…що густо розсипане в тому ж «Вічнику» Мирослава Дочинця (але…)…

«І те, що я зараз роблю, –- яка не яка, але моя праця. Я довбаю сю землю, щоб бути разом із землею і її душею. Ся робота не неволить мене, а звільняє від темряви відчаю. Втомлюючи, вона кріпить мене. Стікаючи потом із чола, змиває прокляття, накреслене там. Копаючи землю, не в землю я заглиблююся, а в себе. Бо коли ти завзято працюєш, то єднаєшся з собою, з природою, з Богом. А коли робиш щось із любов’ю, наповнюєш те диханням своєї душі. І се є частка самої Любови» .

…що я надибав у «Хрещатику-плазі» Павла Вольвача, і якби цей роман не тяжів до хоча й надзвичайно талановитої, проникливої, живої, вишуканомовної (даруйте за неоковирний неологізм), емоційно достовірної, та все ж, як на мене, мемуаристики, він мав би всі підстави бути видатним явищем у нашій прозі не лише впродовж останніх трьох років. Але відкинемо тонкощі жанру! Головне, що в «Плазі» крізь призабутий бурлеск, загримований під сучасну мовби піжонистість, промовляють добро і людяність – несхибна ознака Справжньої Літератури.

«Хоч би скільки людина обдумувала світобудову й себе, вона лишень ускладнює лабіринти безвиході. Отже, що? Правильно. Хай це старе, як світ, але дійшов я до відчуття Бога сам. Бог єдиний і неподільний. Тільки він. А люди? По-різному… Може, я ідіот, але часто щось із ними не так. Зі мною, певно, теж негаразд, взагалі, задивляючись на себе, важко не розгледіти власної нікчемності, але зараз мова за них. За знеосіблену більшість «їх». Ось вони йдуть, живі й теплі, найсвіжіший піт життя в підпахвинах модних футболок, і люблять себе, товар у вітринах для себе, своїх жінок і своїх чоловіків, свої лиснючі авта – там, трохи далі назад і за ріг, у Пасажі, там є такі зразки пишнот, повз які мені тверезому ніяково проходити, бо вслід тягнуться думки про власну жалюгідність і марноту життя… Суспільство спектаклю, як сказав би ерудований Соменко, посилаючись на Мрожека чи Гі де Бора» .

До речі, уривки з усіх трьох романів вибирав я не цілеспрямовано, а навмання, відкриваючи книжку на першій-ліпшій сторінці. Чим підкреслив свою довіру як до цитованих текстів, так і до їхніх авторів.

Наголос-2005
Відкриття… Що воно таке? Буцімто те, що стало відомим унаслідок досліджень. Загалом переконливо, але для його ситуації не підходить, оскільки жодних експериментів з виявлення справді європейських письменників у рідній літературі він не проводив. Але ж відкриття є! Нехай суто приватне, для задоволення, скажімо, власного честолюбства, але ж воно трапилося! Перебуваючи в такому поважному віці, перечитавши гори книжок, знаючи того автора впродовж мало не півстоліття, він раптом зробив висновок, що цей автор…
«– В мене – ніяких таємниць.
– Ага, знаю: ти самотній, як Жан-Жак Руссо, і тобі набридло людство.
– Навпаки. І доказом може бути те, що я підійшов до тебе і спитав, чи ти справді звешся Пат?
– А як же я могла зватися?
– Елінор Джонс.
– Це ще звідки?
– Дівчина, в яку я закохався, не бачивши її жодного разу.
– Вона тобі приснилася?
– Я чотири роки дивлюся на її портрет.
– Гідний подиву ідіотизм! Вона за цей час могла народити четверо дітей і стати мегерою з відвислими грудьми!
– Не треба так.
– Ти не хочеш образити навіть портрет? Знову містика?
– Я не хочу образити тебе».
Читав і насолоджувався: як динамічно, як лаконічно і в той же час – наповнено! Як, зрештою, по-сучасному! Без отих «ген-ген за обрієм», що набридливо і не зовсім справедливо ставлять на карб українським письменникам, коли намагаються довести провінційність їхніх творінь. Читав, зупинявся. Повертався на кілька сторінок назад, вчитувався у кожне слово і не вірив своїм очам… Невже це належить авторові отого багатослівного, задеталізованого, навіть не позбавленого претензійності роману, який… А отой його роман… Сюжет важкий до незграбного, портретні описи розтягнуті ледь не на сторінку… Зате скільки схвальних відгуків! Так, він любив цього письменника з юнацтва, він виділяв його із загального списку метрів сучасної української літератури, але до так званого європейського рівня, через особисте сприйняття підняти не міг. І – раптом:
«Тиждень безтурботного байдикування по вулицях цього американського Вавилона, де, здається, зібралося все багатство світу і його злиденність, гріхи і суєтність, блиск і ницість, хвастощі й занепад. Кидати срібні монетки в «казани бідності», над якими видзвонюють у свої закличні дзвони незграбні санта-клауси, розглядати вітрини на Медісон-авеню і різдвяні деревця, зроблені всуціль з електролампочок біля хмарочоса Пан-Ам у кінці Парк-авеню, пити каву з теплими булочками в автоматах і гризти просто на холоді маленькі гарячі бублички-бегеле, які є, мабуть, тільки в цьому місті…»
Ані натяку на хуторянство, чи, пак, провінційність. Як сказав один знавець сучасної літератури, «густа, дебела проза». А він додав: справжня проза, сучасна і висока.
Він зазирнув у кінець книжки… Роман писався десять років: з тисяча дев’ятсот сімдесят шостого по тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий. Ледь не три десятиліття ходить по руках читачів, а до нього тільки дійшов…
«Люди – це тонкі, надзвичайно чутливі генератори енергії, своєрідні антени, які вловлюють і спокійні вітри земних енергій, і лавинні протоки енергії космосу. Хіба не відбиваються на поведінці, настрої, життєвій поведінці людей всі ті збурення, які настають у періоди сонячної активності? А хіба не виникають іскри в очах космонавтів, коли їхні кораблі пролітають крізь радіаційний пояс Землі на широтах Бразілії, де він підходить до Землі майже впритул?»
Скільки людей прочитали цей роман упродовж двадцяти дев’яти років, перш ніж відкрив його він? Наскільки відрізняється він од тих, хто прочитав роман учасно, і що втратив через те, що ознайомився з унікальною книжкою УКРАЇНСЬКОГО автора так пізно?

Один із найпопулярніших – не скажу щоб українських, – літераторів України, Андрій Курков, якось сказав, що письменник – не той, хто пише, а той, кого читають. Отак узяв чоловік і заявив, без ані найменших пом’якшувальних обмовок штибу «не лише той, хто пише», а прорік, наче виніс присуд, і ніхто його не обсмикнув: мовляв, що це ти, чоловіче добрий, мудруєш! По-перше, вислів шкутильгає на обидві ноги з чисто логічного боку; по-друге, він не вельми скромний для автора, книжки якого перекладено більш ніж двома десятками мов світу і за стількома ж його сценаріями поставлено кінофільми (таке міг бовкнути хтось інший)… Та головне, по-третє: од вислову віє провокацією, оскільки на чільне місце виводиться навальна кількість, автоматично тягнучи за собою невибагливу якість. Тут – широке поле для міркувань, усі висновки із яких не на користь гаспадіну Куркову. Зокрема, хотілося б почути, що Андрєй Юрьєвіч міг би сказати у відповідь на більш ніж слушне зауваження одного з героїв Ірен Роздобудько (ось тут уже – української письменниці!), який вважає, що успішний письменник і письменник талановитий – суть далеко не одне й теж. Мало того, персонаж пані Ірен таку категорію як успіх ставить на противагу категорії талант. Дійсно, не все тут безперечне, але замислитися «розкрученим» і «просунутим» є над чим.
Проте частіше доводиться замислюватися таким інженерам, як ваш покірний слуга, дорогі читачі. Не забули, якою мовою пише Курков? Отож. Звідси й наклади, а за ними й гонорари, популярність, переклади, а відтак – оті, що (за Курковим) читають…
Виходить, усе поступово, але неухильно зводиться до того, щоб зупинитися? Перевести подих, зробити з усього висновки і або ж геть забути про перо, або ж творити на общєпонятном… Зрада? Хто сказав? Гаразд, Курков тут поза грою, бо й прізвище в нього, і… Одне слово, він для прикладу не зовсім годиться. А мій значно молодший однофамілець і земляк Юрій Сушко? Успішно розробляючи тему «подруг Высоцкого», «любимых женщин Альберта Эйнштейна», «друзей Высоцкого» та знайшовши, нарешті, того, хто «убил Бандеру», він нещодавно потрапив до обойми «самих покупаемых авторов» грандіозної запорізької книгарні «Папірус». З одного боку побачив коло себе Василя Шкляра із «Залишенцем» («Чорним Вороном»), а з іншого -- Пауло Коельо з «Алхимиком». Якою мовою послуговується вихованець газети «Комсомолець Запоріжжя», пізніше – заступник заввідділу пропаганди та агітації Запорізького обласного комітету КПУ? Звісно, московською. Де видається? Звісно, в Московії, зокрема, тісно співробітничає з тамтешнім видавництвом «Эсмо». Рейтинг колишнього мого газетярського учня сягнув такої висоти, що з нагоди свого 60-річчя він удостоївся особистого привітання тодішнього народного депутата України від запорізької обласної організації партії регіонів Євгена Карташова. Віншуючи свого колишнього помічника, товариш Карташов (до речі, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Казахстан в 2000-2001 рр.), зокрема, сказав: «Ваша книга о Владимире Высоцком – это событие для всей литературной общественности не только Украины, но и России, Казахстана, других стран мира…» (виділено мною, -- К.С.)
Гучно мовлено. Тільки не зовсім зрозуміло: що більшою мірою спричинило «событие» -- сама книга чи предмет її дослідження? Ставлю питання так, бо добряче знаю обох – як віншованого, так і віншувальника. І якщо потойбіччя насправді існує, то не виключено, що дотепний Володимир Семенович стосовно дослідників і пропагандистів його творчості, а надто – особистого життя міг би прохопитися десь оцими своїми давніми рядками:

Пусть елозят наши дети,
Пусть играются в юлу
На натертом на паркете –
На надраеном полу.

Або оцими:
Азартных игр теперь наперечет,
Авантюристов всех мастей и рангов…
По прериям пасут домашний скот,
Там кони пародируют мустангов.

А може, й оцими:

Я в тайну масок все-таки проник.
Уверен я, что мой анализ точен:
И маска равнодушия у них –
Защита от плевков и от пощечин.

Так кого ж або що зрадив мій однофамілець? Чим? Тим, що пише рейтингові книжки? І якщо дійсно зрадив, то чому ж ніхто його за те не картає (карає?), як і мене не хвалить, що не поступаюся принципами, а водночас не відзначає – за мужність та відданість?
Звісно, я жартую… Себто запізніло наснажуюся позитивом, бо ондечки люди, не мордуючи себе «вічними проблемами», поспішно – й УСПІШНО! -- не заповнюють, а облаштовують свою нішу, котру тільки відповідно заклопотані сприймають як порожнечу. Власне, то вже й не ніша, а цілий простір! І облаштовується відповідним чином не якийсь його окремий сегмент, а він увесь, бо давно вже майже вщерть заповнений! І тут я з приводу чужих рейтингів-успіхів не маю навіть натяку на заздрість. І не засуджую нікого. Я просто констатую факт. Черговий, із нескінченної вервечки йому подібних. Населення у нас, слава Богу, поки що достатньо -- четвертий десяток мільйонів (у бік зменшення) ще не розміняли, а де ж ЛЮДИ? Кого із наявних мав на увазі той же Карташов, коли за якісь пару тижнів до зворушливого вітання (у розпалі майданних подій) в одному з інтер’ю випалив: «Добиваться поставленной цели с бутылкой зажигательной смеси в руках и с агрессией в душе – это путь в никуда».
Прочитав… Мерщій підніс до носа обидві долоні, і… – який жах! – од них відгонило зажігатєльной смєсью… Звідки – адже я не був ні на Майдані, ні на Євромайдані!!!
Не важить, отож лишалося винюхати агрєссію.

Між тим, я тільки писав, писав і писав. Рятуючись від правоохоронців, -- «Бентежну Хортицю», згодом, за тими ж мотивами, скнів над «Інспектором Хорсом». Словом, виходило, наче я обслуговував самого себе. Творив без ніякого прицілу, хто читатиме, що вичитає, зрештою, чи цікавить те, про що я пишу, когось узагалі. Одна жінка, із тих, що торгують, слід вважати, рейтинговими книжками на київському майдані Незалежності, побачивши мене біля облавка, вигукнула радісно-обурено: «О-о-о! Нарешті з’явилися! Півроку валяється оця ваша книжка, а ніхто не взяв. Навіщо ви все це написали? Навіщо виставили оці морди на обкладинку? І це ж треба --- аж шістсот сторінок! Забирайте!» І жінка тицьнула мені під самого носа замацаний, засмальцьований примірник «Бентежної Хортиці», на обкладинці якої ще вгадувалися обличчя Ющенка, Тимошенко, Януковича, Червоненка, Томенка, Табачника, сущого та колишніх запорізьких «губернаторів», декого з олігархів -- словом, тих, від кого залежала і залежить сьогодні доля бідолашного найбільшого острова на Дніпрі. Серед обраних вилискувала й фізіономія вашого покірного слуги… «Щоб показати усіх цих красавців, -- не вгамовувался жінка, ткнувши пальцем на «портрети», -- не слід було видавати такий томище. Ось які книжки треба писати!» – жінка підняла над облавком «Козацькі забави» невідомого автора та «Шлях аріїв» Юрія Канигіна. (Значно раніше моя мама, побачивши в обласній газеті нарис на всю сторінку із рідним прізвищем унизу, заклопотано сказала: «Лучче б ти, синок, вивчився на шохвера…»)
А я все писав і писав… Готовий «Інспектор Хорс» ще лежав невиправленим, а я вже терзався «Ойкуменою». Ідея «Сказання про дивний похід царя перського Дарія до Скитії літа 514-го ще за старої доби», -- як сказано в підзаголовку до роману, нічим і ніким не замовлена. Водночас досі була ніким художньо і не осмислена, хіба що в романах Івана Білика «Дикі коні» та Валентина Чемериса «Ольвія» згадується епізодом. Пізніше питатимуть, чому я не взявся за долю якогось таврійського народного месника, штибу Шклярового Чорного Ворона; не спробував полякати читача підривом штучних гребель на Дніпрі (на кшталт жахливих катаклізмів, спричинених «смертохристами» Юрія Щербака); чи, у крайньому разі, не вдався до меланхолійних нотаток вітчизняного навіженого (слідом за Ліною Костенко), і я спершу не знав, що відповісти. Бо вважав твори трьох згаданих авторів аж занадто самодостатніми (перших двох -- з деяким застереженнями), щоб тулитися до них із чимось своїм. Змалку відчуваю благоговійний трепет перед землею, де народився й виріс, і це почуття з роками чомусь дужчає. Ойкумена (термін помилково приписується грекам) -- не просто територія, заселена людьми, а земля, облагороджена кращим, що є в людині, це лоно роду людського. Вважають, що вселенських вторгнень наша земля зазнавала двічі: з боку татаро-монголів та німецьких нацистів. Між тим, було ще одне глобальне нашестя -- праіранське -- більше двох з половиною тисяч літ тому. Хіба зайве людям знати, як усе відбувалося? А далі… Про володаря персів Дарія І Гістаспа знають усі, відають також, що величезна армія цього видатного полководця в поході на скитів (скіфів) зазнала нищівної поразки, а от про очільника скитів, про того, хто вміло організував і очолив борьбу із завойовниками, чули одиниці. Буцімто якийсь Іданфірс… І все? Уже в процесі збирання матеріалу, я дослідив, що предводителя скитів насправді звали Дантуром – до цього дійшов, звільнивши ім’я від грецьких нашарувань. Мене аніскільки не знітило, що ті нашарування задовго до мене (як з’ясувалося пізніше) прибрав відомий дослідник Лев Силенко, -- головне, що істину відновлено.
Я зібрав геть усе, що відомо про той Даріїв похід. А зібравши, переконався, що ми більше не знаємо, аніж знаємо. І тоді, щоб почути, як же воно було насправді, звернувся до самих і творців, і учасників подій. В «Ойкумені» надав слово їм. Отже -- Дантур :

«У дитинстві я не відразу збагнув коня. Тих, перших, ще немовлятських, вражень од поїздок-катань у сідлі разом із батьком серце моє не затримало, проте вияскравлюється із глибокої далечі літ найперший самостійний виїзд. Без сідла. На вороному жеребці. Зненацька. Ще й п’яти літ не мав я, коли одного яскравого ранку батько вихопив мене із кибитки і всадовив на жеребця.
-- Тримайся! – гукнув і щосили цьвохнув гарапником коневі під ноги.
Я ледь устиг вчепитися в гриву, як жеребець став дибки, а коли батько цьвохнув удруге – над моєю головою – світ перехилився, я заплющив очі й прилип щокою до гарячої й тугої шиї коня.
Жеребець здибився, затим хвиснув задніми ногами, знову став дибки, відштовхнувся од землі і рвонув уперед».

Потім -- Дарій:
«Власне, я б ніколи не сказав, що та статуя – точний зліпок лику мого. Нічого схожого. Зовсім іншим був я насправді, і спершу, ще коли жив, а надто, коли молодим був, намагався обурюватися від того, якими несхожими на мене пускають у світ лики мої. Я спершу вирував гнівом, бо вважав те наругою над правдою, аж мене хутенько остудили відуни-маги, тісно обступивши. Лагідно в’яснювали святенники, що не в кам’яних і не в бронзових, навіть не в золотих подобинах рукотворних річ, а в живому сутті моєму, поки воно ще є. Бо саме суття моє живе – для живих учинків, а творені уявою та руками подобини – для враження загальнолюдського невибагливого, що не лише обслуговують мене особисто за життя мого, а невпинно й нескінченно просторитимуться вже без мене. І я погодився».

Знову -- Дантур:
«Ми не лишили по собі бундючних пірамід, бо вміли боркати своє зарозуміння й не пхалися перевершити Всевишнього химерним утіленням невтримних поривань.
Ми не прокладали канали і не зводили дамби, бо не порушували узвичаєного плину річок, не висушували боліт, не утворювали нові й не з’єднуввали старі озера, -- нам стачило дощу з неба і трав із землі.
Ми не зазирали в ядро атома, бо відали, що гріхом найпершим і найстрашнішим є посягання на все, облаштоване Богом.
На спомин про себе ми звели й лишили пагорби – могили – якими нічого не порушили в степу і не спотворили, не скривдили його лику, зате доточили до Світу Божого, а не вторглися в нього і не потіснили, не затулили його. Наші звіти-заповіти, застороги-перестороги не у хвальковитих кам’яних, мармурових колосах та на пергаментах, а у стебельцях трав, у шелесті дубів, у шепоті вітру, а тому вони вічні й нетлінні».

Дарій:
«Ту, далеку й невідому Сакію я ніколи не упокорював, але увагу до неї завжди мав невтримну. Ще коли змалечку, начебто ні сіло ні впало, починали розгортатися в моїй уяві ніколи не бачені мною краєвиди: степи, переліски, ріки й річечки, озера, кибитки біля загадкових пагорбів на узвишшях і гурт білостінних осель під вишнями, на схилах Бористену. Я не бачив, а відчував, що так вільно і привільно може бути лише на рідній землі, але ж та земля не могла бути моєю, рідною, позаяк парс я! Моя земля ось, під моїми ногами, де Сузи, де жив мій батько Гістасп, що не був царем Парсії, його батько й батько його батька. Чому ж так хвилювало мене оте принадне видиво на гонах невідомих, яким, здавалося, немає кінця краю? А ще я бачив кам’яні постаті воїв та жерців на узвишшях… І жінок знатних… Оте украй дивувало, бо не ставили ми, парси, жінкам подобин кам’яних ніде, якщо й було колись таке, то задовго-задовго до мене, то що ж ото за народ там, за морем, такий, котрий жінкам своїм пошану чинить? І що ж ото за коні вештаються просторами – без сідел і без вершників? Ким і для кого вони сотворені, що самі бігають наприборкано?»

І так до кінця твору -- сюжет роману випливає з монологів двох царів. При цьому я не зловживав авторською фантазією, домислював лише побутові та ситуаційні деталі, чітко дотримуючись історичної канви далеких подій. Мову вибрав сучасну українську, а щоб надати їй відтінку архаїчної, геть вилучив із ужитку лексику іншомовного походження та змінив узвичаєний порядок слів у реченнях. Аби полегшити сприйняття тексту, монологи Дантура й Дарія розмежував діалогами читачів (серед яких -- археологи, історики, лінгвісти) із автором.
Зокрема…
«…Збентежений історик (З.І.) -- Де ви бачили у скіфів хати? А міста…
Автор (А.): -- Особисто я не бачив, але ж ви не заперечуватимете, що серед кочових скитів були і скити-хлібороби, і то ще питання, хто з них складав більшість.
З.І.: -- Звісно, це незаперечний факт.
А.: -- Відтак хіба хліборобське заняття можливе без осілого способу життя?
З.І.: -- Що ви цим хочете сказати?
А.: -- А те, що осілий люд тому й зветься осілим, що живе не в пересувних помешканнях штибу наметів та кибиток, а в, так би мовити, стаціонарних. Приміром, у землянках, напівземлянках, зрештою, у тих же хатах.
З.І.: -- Усе так, от тільки хат, у класичному розумінні цього слова, на місці скіфських поселень не виявлено.
А.: -- А в некласичному?
З.І.: -- Ну, тут треба подумати…»

Презентація книжки відбулася 10 лютого 2012 року в Києві, у Будинку письменників. Вів дійство, перед цим, звісно, прочитавши роман, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу археології енеоліту-бронзи Інституту археології НАНУ Віталій Отрощенко. Було ще кілька професіональних учених, зокрема, відомий скіфолог, кандидат історичних наук Юрій Болтрик; дослідник скіфських святилищ, кандидат історичних наук Володимир Петрук; одіозний (як для кого) археолог, кандидат історичних наук Юрій Шилов… Зала була переповнена, і розмова розгорталася дуже цікава. Дещо прикро пролунали слова відомого письменника й публіциста Вадима Пепи, якого геть не влаштовувало, що українці – нащадки скитів-скіфів. Либонь, стійким виявився стереотип, нав’язаний свого часу Алєксандром Блоком про «скифов-азиатов» «с раскосыми и жадными очами». І ніби вважаючи, що цього замало, шановний Вадим Іванович вдався до Олеся Гончара, котрий на презентації книжки Бориса Мозолевського «Скіфський степ» буцімто сказав приблизно таке: «Борисе, ви гарний поет, і книжка у вас вийшла гарна, але я не хотів би, щоб моїми предками були скіфи».
Ех, дорогі Олесе Терентійовичу та Вадиме Івановичу! Якби ж то Історія дослухалася наших хочу—не хочу! Але ця незворушна пані творить лише своє, ігноруючи навіть настрої класиків української літератури. Бо в неї свої закони. Не людьми придумані, а Провидінням створені. І коли я викладав в «Ойкумені» те, що когось буцімто може знітити, здивувати, обурити, а то й образити, то менш за все переймався, хто і що може подумати й сказати. Керувався не ідеологічними переконаннями-забобонами, а беззаперечними науковими свідченнями і дуже радів коли (нерідко!) вони збігалися з тим, що підказувала моя інтуїція. Бо йшов до Дантура й Дарія довго і здавна, ще змалечку. Відтоді як уперше почув іржання коней у степу та вдихнув на повні груди запах чебрецю (уранці), нагрітої сонцем ковили (вдень) та полину (увечері). Степом я ходив, Степом, а не міряв кроками затишні кабінети й відстань між ними. Сходив-об’їздив упосліджені залишки неоціненних просторів від Новоазовська на Донеччині до Лебедина на Сумщині. І не просто ходив-їздив, а дивився і вдивлявся, слухав і вслухався. Голос Дантура та його воїнів чув під склепінням дромосів та в шерехтінні коників, у палахкотінні багаття серед нічного степу і в снігову заметіль там же. А як промовляли журавлі над тими просторами, повертаючись із вирію! Зовсім не так, як вони кричать, минаючи закіптюжені міста чи перетинаючи гомінкі автостради. Тож писав сміливо. Нічого не боявся. Бо нічого не вигадував, не мудрував, а лише обережно діставав загорнуте в сувої Історії. А якщо інколи й відчував страх, то лише через одне: не урвалися б оті голоси, що бриніли десь далеко-далеко, а відлунювали зовсім близько – у моєму серці, -- і я вислухав би їх до кінця.
Промовляє Дантур:

«Часто гадаю: коли і чому так круто повернуло не туди на землі моїй? Адже скарали Ганахара, лишили життя Скіла за те, що цуралися вітцівського, я пережив обох і міцнив віру та звичаї рідні, гадав, що незворотним те стане, і помилився. Бо скільки бруду ринуло невтримно на землю мою! Я се бачив, мене так і рвало кинутися навперейми, та що я міг – безплотний, – лише й дивився і болем увесь повнився. Ніяк біді зарадити не міг, спостерігаючи, тож і мовчав. А муки терпів через те несусвітенні.
Бачив, як кидалися настріч лихому одчайдухи, але й те було марним. Адже боронити, плекати, леліяти, зміцнювати легше, аніж відвойовувати. Вихоплювали мечі, коли рвалися вже до горла, і приспане сумління своє тим рятувати, не заваджуючи нічому. Адже змах мечем – то лише на відплату, то розпачливий зойк сумління. То нестямний порух, коли дух пригнічений мороком, серце розтріпане малодушшям, а погляд осліплений жадобою мсти. Треба стійно тримати своє і себе, а не малодушно поступатися ним, щоб згодом натужно повертати. Стійно плекати своє і себе. Завжди!»

Книжка вийшла восени 2011-го. До ганебної анексії Криму лишалося два роки і три місяці. До розв’язання війни на Донбасі – трохи більше. Із 1000 примірників «Ойкумени» досі не реалізовано майже три сотні.
А вранці наступного дня після презентації мені зателефонувала Галина Лозко – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Київського університету імені Б.Грінченка, член НСПУ. Невдовзі з певних причин Галина Сергіївна змушена буде переїхати до Одеси, а тоді вона ще мешкала в Києві.
– Шановний пане Костянтине, я й досі під враженням учорашньої презентації. Щойно прийшла додому, відразу одкрила «Ойкумену» і з перших сторінок зрозуміла, що це надзвичайна книжка. Насамперед, яка мова! Як просто вам удалося наблизити її до тих давніх часів, не відриваючи від днів сущих. Дякую вам!
Презентація начебто й справді вдалася. Кільки десятків примірників книжки, що розлетілися за хвилини (ще й не вистачило багатьом!), участь у заході трьох екс-міністрів культури України, великого гурту вчених, трьох секретарів НСПУ (серед яких, зокрема, -- Михайло Слабошпицький та Володимир Шовкошитний), щирі вітання зусібіч віщували «Ойкумені» світлу й стрімку дорогу до читача. Проте ейфорія разом із її райдужними сподіваннями-наслідками, лишилася в столиці. Запорізькі книготоргівці аж ніяк не були налаштовані на взаємини з якимось «сказанням» про те, що відбувалося бозна-скільки сотень літ тому. Через що клопоти з розповсюдженням доводилося брати на себе. А коли ж писати?
Коли? А може, вже досить мучити папір та й себе заразом?

І раптом, як подарунок Неба, виникає ідея: а чого б не здійснити такий собі агітпробіг імовірним маршрутом царя Дарія – від села Орлівки на Одещині, де перське військо переходило через Дунай, до Бердянська на Запоріжжі, де нібито був табір загарбників! Учасники пробігу – історики, просвітяни, журналісти, ну і, звісно, автор разом із необхідною кількістю примірників «Ойкумени», щоб реалізовувати їх, зупиняючись для зустрічі з читачами в Ізмаїлі, Татарбунарах,. Одесі, Миколаєві, Херсоні, Бериславі, Новій Каховці, Таврійську, Каховці, Нижніх Торгаях, Нижніх Сірогозах, Мелітополі, Приазовську, Приморську, Бердянську. Скільки має бути учасників? Чоловік п’ять-сім. Транспорт? Мікроавтобус. Скільки триватиме подорож? Максимум тиждень. Скільки все це коштуватиме? В межах 9-11 тисяч гривень. Завелика сума? В жодному разі, якщо взяти до уваги, що фінансуванням займуться Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка, Національна спілка письменників України і така ж спілка журналістів. Не обов’язково кошти мають виділяти названі організації -- на світі є ще така категорія громадян як спонсори-меценати.
Поїздка планувалася на середину вересня, отже, для підготовки лишалося майже сім місяців – часу більше ніж достаньо.
Ідею мою сприйняли «на ура» (вибачте, «на славу!») в усіх зацікавлених інстанціях. Я розробив детальний план: як рухаємося, де зупиняємося на ночівлю, а де лише для зустрічі з читачами. Вирахував і розписав усе майже з точністю до п’яти хвилин. Керівництво запорізької обласної «Просвіти» взялося розсилати листи до міських, районних, сільських і селищних рад, засобів ЗМІ, а також зайнялося пошуком грошей. «Їдьте, Костянтине Івановичу, у своє село (щороку частину травня, літо й початок вересня ми з дружиною мешкаємо в батьківській хаті), ми все зробимо», -- запевняв мене тодішній просвітянський очільник, який згодом, окрім усього іншого, прославиться своїм сковородуванням, пустившись пішки (щоправда, не босоніж) із Запоріжжя до Києва.
І зараз дивуюсь: як міг довіритися чоловікові з такими екзотичними замашками! А серце ж відчувало….
Упродовж літа час від часу телефонував до Запоріжжя, питав, як іде підготовка. Спершу запевняли, що все «о’кей», та з наближенням вересня ті запевнення почали тьмяніти. Відчуваючи недобре, дочасно повернувся до Запоріжжя, і тут мене немов тим обухом по голові: керівник запорізької «Просвіти» не їде, автобуса немає, грошей теж. Але подорож не відкладається, бо листи всім розіслали і до старту ще… «цілих два тижні». Та я вже не вірив нікому і сам сів за телефон. Для початку обдзвонив усі точки на шляху нашого маршруту і з радістю почув, що майже всюди на нас чекають! Принаймні, ЗМІ відразу оприлюднили моє інтерв’ю, а з наближенням осені, час від часу сповіщали про майбутню подорож. Лише в Запоріжжі не складалося. Місцевий «сковорода» намилився в народні депутати, тож усіляко зайнявся власною кампанією, яку, звісно, ганебно програв. Чому ж не сказав про свої наміри навесні? За кілька місяців я б знайшов, де взяти не сім, а сімнадцять тисяч гривень, а куди смикатися зараз, коли ондечки старт на носі!
Не буду переказувати всього, скажу одне: відповідальну акцію завалило товариство «Просвіта». Не лише в особі Запорізької обласної організації, а й в образі Всеукраїнської. Скільки всього я наслухався! Моя наполегливість призвела до того, що один із відповідальних діячів Товариства (Київ) запевнив мене, буцімто досить запорізькому «сковороді» зробити заявку на «оті десять тисяч», і ви їх отримаєте негайно. «Буде потрібно, гроші передамо фірмовим потягом готівкою, -- кричав у слухавку київський просвітянин, -- а подорож обов’язково відбудеться».
І дійсно, відбулася. Але не так, як гадалося. На свої кревні я купив рідному племінникові бензин, поміняли у двигуні масло-олію, одягли на колеса нові скати, оформили довіреність на реалізацію книжок од видавництва, сіли в сіру «дев’яностодев’яту», прихопили з собою в Нікополі вчителя-історика, директора однієї з місцевих шкіл Андрія Січкаренка і поїхали. Але не в бік Дунаю, а навколо Каховського «моря». Перед цим зателефонував, кому зміг, на відтинку од Ізмаїлу до Бердянська, вибачившись, що подорожі не буде, і вирушили за скороченим маршрутом: Нікополь, Велика Воронцовка, Херсон, Нова Каховка, Каховка, Нижні Сірогози, Велика Лепетиха і, нарешті, моя рідна Бабина, що неподалік Кам’янки-Дніпровської.
Цікава вийшла поїздка, знакова. І зараз я не приділяв би їй стільки уваги, якби у підготовці до семиденної просвітянської подорожі і в отих трьох днях приватної поїздки не висвітлилося все, що ми надбали на той час за роки незалежності, і те, що втратили. А надто -- що неминуче втратимо. Уже втрачаємо! Зокрема, на східних, південно-східних і південних теренах. Те, що при виїзді з Херсону наша «дев’яностодев’ята» сіла одразу на обидва задні колеса, не вбачаю навіть натяку на будь-чию підступність: просто спіймали відразу два однакових гвіздка. А от факт, що при в’їзді до Херсона, нас зустрів радник голови обласної державної адміністрації, який буквально біля порогу бібліотеки імені Олеся Гончара раптом кудись зник, уже здивував. Але ще не насторожив. Як не збентежила й відсутність директриси бібліотеки, в залі якої проводилася… презентація книжки автографів херсонського поета Миколи Братана. Цікава книжка, зокрема, дарчі написи покійного митця, але ж… Про свій приїзд ми повідомили заздалегідь, нам обіцяли і залу, й присутніх; і зала-таки справді була, і людей достатньо, але про Сушка з його «Ойкуменою» почули вперше тоді, коли очільник місцевих письменників Василь Загороднюк запросив мене до мікрофона…
Правильно ви зрозуміли, дорогі читачі: хто проводить два відповідальних заходи в одній обоймі; якою буде увага людей до того, хто виступає другим, особливо коли триває третя година міроприємства! Отож, так я й виступив. Отож, так мене мої земляки й сприйняли. І все ж на п’яти примірниках «Ойкумени» автографи поставив. А коли пізніше заглянув до вбиральні, то раптом погасло світло. Не встиг вигукнути щось традиційне у таких випадках, як почув з-за дверей кабінки (цитую буквально): «Забірайся на х… со сваєй «Айкумєной», пака ми в настроєнії! Понял?»
Відповісти я не встиг, але дещо усьок. Навпомацки вийшов із туалету і на ганку бібліотеки знову побачив невідь-куди тимчасово зниклого радника «губернатора». Про туалетну пригоду вирішив поки що не казати, і правильно зробив, бо почув:
--- Коли вирушаєте до Нової Каховки?
Який чудовий Дніпро в Херсоні, неподалік обласної бібліотеки! Який він там тендітно вузенький, справжній і живий у порівнянні з незворушним Каховським «морем»! Які мальовничі заплави заповнюють широкий простір аж до обрію! Сподівалися, зупинившись у херсонському готелі (домовлялися заздалегідь), погуляти хоч трішки на високому березі, аж ось нам тактовно натякають, що час збиратися в Нову Каховку… Бо готелі з більш-менш прийнятними цінами в Херсоні «геть усі зайняті, а ті, де за добу треба платити щонайменше півтисячі з одного постояльця, вам же, мабуть, не по кишені…»
Звісно, що ні, то й потягли ми Сірка до мосту через Дніпро, а перед цим кинувся… Немає моєї барсетки! Ні в машині, ні в залі бібліотеки, ні на її ганку. Коли вона зникла? У самій залі, коли я самозабутньо роздавав нечисленні автографи, чи коли лишалася «на хвильку» на капоті нашого авто? Хто їй «причепив ноги»? Не став допитуватися, в суєті навіть у міліції заяву не залишив, до того ж, радник «губернатора» запевняв: «Знайдеться». Не знайшлася. А разом із барсеткою: паспорт, пенсійне посвідчення, посвідчення водія та на право носіння вогнепальної зброї, ще й півтори тисячі гривень на дрібні витрати.
З тим і вирушили до Нової Каховки, на прощання міцно потиснувши руку представникові місцевої «Свободи» Павлові Гавришу і лишивши йому півсотні примірників «Ойкумени». Чоловік так співчував нам, що взявся допомогти з реалізацією книжки і вже за місяць надіслав виручку – копійка в копійку. Дійсно, світ не без добрих людей, надто коли то воістину НАШІ люди!
Як і не бачений мною до того рухівець Юрій Дерновий із Нової Каховки. Це він, уже в темряві, корегував по мобільному телефону наше пересування таврійським степом із Херсона, він замовив готель, він організував зустрічі в місцевій бібліотеці та коледжі, де нас мало не на руках носили. І всюди брали «Ойкумену».
Сердечна подяка вам усім, дорогі друзі!
Так було і в Каховці, у Нижніх Сірогозах, Великій Лепетисі, і в Первомаївці.
А в Херсоні? Либонь, дехто гадав, що під маркою нової книжки пропагуватимуться нелояльні до влади кандидати в нардепи (28 жовтня відбулися вибори до Верховної Ради), тож і «вжили заходів». Коли ж переконалися, що ми справді-таки літературні лохи, то залишили нас у спокої, от тільки документи підкинути забули. Проте зізнаюся відверто: не паспорта з набором посвідчень було жаль, про гривні вже й не кажу, бідкався, що разом із документами зникли ключі від батьківської хати, слово честі! Адже там, у моїй рідній Бабині, ми збиралися поставити крапку в поїздці. Як солодко уявлялося: ось ми заганяємо «дев’яностодев’яту» в затишний двір, ось я дістаю ключі, урочисто відчиняю сіни, увіходимо до хати, накриваємо стіл… І таки заїхали. Але в хату довелося не заходити, а залазити мені, як найхудішому, крізь виставлену шибку. Потім я зсередини відкрив замок, а хлопці збили зовнішні, навісні замки…

У чому ж знаковість поїздки? Ми побачили, а ще більше відчули жахливу тотальну занедбаність провінції. Звісно, не в фізичному плані насамперед. «Глибинка» кинута напризволяще. Центр сам по собі, а околиці самі по собі. Святе ж місце, як відомо, довго порожнім залишатися не може. Спимо ми, не дрімають сусіди. Московія, перш ніж запустити до Криму «зєльоних чілавєчкав», упродовж двох літ промивала відповідним чином мізки мешканцям Тавриди, посилаючи туди один за одним десанти своїх політиків, своїх артистів, письменників, підприємців. Головним засобом десантників було московське, чуже слово. Євген Гуцало писав про таке ще два десятиліття тому: «Вроджена агресивність російської мови тільки впотужнилась, вона стала інструментом як «ближнього бою» з усіма, без будь-яких винятків, мовами, так і інструментом, сказати б, «балістичної» дії, ба її оперативним простором ставали і ще в більшій мірі мали стати як мовні простори інших народів, так і їхня доля, культура, історія». І далі: «… це мова знищення не просто інших мов… мова знищення філософської думки, мова знищення демократії і прав людини, мова знищення будь-яких понять про цивілізований шлях розвитку;». І ще: «Російська мова зостається як тактичним, так і стратегічним, далекого історичного прицілу, нержавіючим інструментом, який увесь час перебуває на своєму «філологічному» марші, готовий до чергового «філологічного» штурму».
Гуманітарні десантники трудилися в Криму у поті чола, готуючи грунт для вторгнення, через що й відбулося воно, як казав знаменитий герой не менш знаменитого Анатолія Папанова «бєз шума і пилі». Ми ж, у кращому разі, мовчки спостерігали за цим, якщо взагалі бодай щось про те відали.
Ми лише токуємо, декларуємо, співаємо «Ще не вмерла…», не забувши навіть прикласти праву руку до серця (нерідко – ліву), розмахуємо жовтоблакитними прапорцями й такої ж масті великими полотнищами, хизуємося вишиванками, а справжньої України немає. Нема! Бо все – лише у ритуалах. Зізнаюся, це не тільки чисто моє враження. Озвучене воно у відповідному контесті, з дозволу сказати, московським журналістом Дмітрієм Кісєльовим. Відпрацювавши певний час в Україні (тепер уже відомо, з якою метою), згодом цей добродій просторікував у Москві, що українська мова для переважної більшості українців не є такою звичною й необхідною, зрештою, природною, як, приміром, німецька для німців, чи французька для французів. Українці рідною зазвичай спілкуються як наче про людське око. «Відстрілявся» той же черговий президент-гарант державною перед народом, а зійшовши з трибуни, вмить переходить на общєпонятний. Так і всі. Принаймні – більшість. Жорстоко сказано? Можливо. Але хіба це неправда? Сам спостерігав якось у студії, зовсім не провінційного, телебачення, коли відома теледіва, відтарабанивши (поки що державною) сорок п’ять, неймовірно виснажливих хвилин, раптом прорекла: «Рєбята, а гдє моя курточка? А? Ну-ка прізнавайтесь, кто єйо свіснул?» Я ледь не втратив дар мови, ставши свідком такого перевтілення й відмовився записувати інтерв’ю, право на яке здобув нелегко. Погарячкував? Треба було переступити через якусь там дрібничку, головне – що мене могла б побачити вся країна? Не треба на мене дивитися, тим паче заплативши таку ціну. У тому, про що кажу, немає дрібниць. Через ці дрібниці, саме через через оті численні тріщини-щілини в нашій ментальності, через цілі спраглі канали та рови проникли зайди до Криму і Донбасу. І на тому зупинятися не збираються! І «дрібничка» зіграла тут ледь не головну роль.
Усвідомімо ж це, нарешті!!!
А ми все ритуалимо. Граємося. Поспішаю на зібрання місцевої «Просвіти», куди запросили з моєю книжкою «Острів Хортиця», і увіходжу да зали саме тоді, коли там усі встали й затягли «Реве та стогне Дніпр широкий». Боже, це не просто смішно, а бузглуздо, навіть на грані якоїсь дивної паранойї виглядало! Величезна зала, щонайменше на півтисячі місць, а біля сцени стоять вісім чи десять бідненько зодягнутих літніх людей і виводять воістину священну пісню на Тарасові слова. Навіщо? «Щоб налаштувати себе на конструктивний, патріотичний робочий лад», – пояснив очільник організації. А хіба без пісні не налаштувалися б? Власне, нехай. Спів – справа непогана. Та коли на додаток до співу я запропонував цілком простий і прийнятний план розповсюдження «Хортиці», його не схвалили. Мотивували тим, що «ми – просвітяни, а не гендлярі». У чому ж полягає оте, таке делікатне, «просвітництво»? Питав, бо ніде в живому вигляді його не бачив, і ніхто пояснити не зміг. Через що й лишається тільки пісня. Бо її легко й приємно, а головне – БЕЗПЕЧНО – (поки що…) співати. Куди складніше, приміром, вирушити в подорож «шляхом війська царя Дарія», пропагуючи історію, а заодно й газету «Слово Просвіти», до речі, єдине справді культурологічне видання в країні з неприпустимо, з образливо куцим накладом.
Усе тільки в деклараціях, ритуалах та звітах. У звітах і «Просвіта» існує, особливо з огляду на її «штаб» у Києві. І нікого не хвилює, що «на місцях» немає нічого. Мені можуть заперечити справними цифрами, списком імен сучасних подвижників-просвітян, вервечкою якихось там заходів, але те звучатиме геть непереконливо, бо загальна ситуація в Україні доводить протилежне. За наявності зовні струнких і чітких структур, наші численні громадські організації за коефіцієнтом власної корисної дії нагадують армії з генералами без війська. Тривалий час вважав, що то через нашу, ще совкову, безалаберність, та ось уже третій десяток нашої незалежності розміняли, а безалаберність не зникає, навпаки – МІЦНІЄ! І тоді я подумав: а чи не навмисне все робиться? Цей руйнівний процес зовні уявляється стихійним… А якщо він керований? І коли двадцять два роки в найвідповідальніших державних структурах – Генеральному штабі Збройних сил України та СБУ – сиділи на відповідальних посадах агенти сусідньої державни, то хто мене переконає в тім, що діяльність якихось там громадських організацій була й залишається пущеною на самоплив? Хотів би думати, що вони функціонують незалежно, та факти виявляють протилежне. На всіх рівнях у цих організаціях заохочуються речі декларативні, а от прикладні, практичі рішуче відкидаються. Кричать, що треба «розвивати й зміцнювати», а коли конкретно пропонуєш те, що саме розвиватиме й зміцнюватиме – підтримки не отримуєш жодної.
Так трапилося зі мною на Хортиці. Сорок літ тьохкали на всіх рівнях про занедбану «легендарну і співучу, священну й неповторну колиску запорозького козацтва», а коли виськався чоловік, який, засукавши рукави, взявся наводити на острові лад, його з тріском вигнали. Ще й судами оточили. Запропонував подорож, вельми незатратну і надзвичайно ефективну за своєю так званою живою гуманітарною віддачею (наша поїздка навколо Каховського «моря» це довела!), її спершу гаряче підтримали, але згодом вправно завалили. Боялися, що тим заходом я тягнув ковдру на себе? Яка ще ковдра, шановні! Сушко в тій поїздці – лише привід (добре, що ще не привид…), і 99 відсотків так званих політичних дивідендів належало б «Просвіті», сиріч – суспільству. Власне, ті 100 чи 200 примірників книжок, які планувалося реалізувати в поїздці, ми розповсюдили б і без неї (і таки розповсюдили!), але на нас чекали люди. І зараз чекають. Вони прагнуть зустрічі з письменниками (не цураються навіть таких, як автор цих рядків) та їхніми книжками. Вони хочуть почути Живе Слово. Переконатися, що воно є і буде! Надто -- на територях, підібганих під товсті сідниці містечкових космополітичних князьків.
Центру байдужа провінція. Ото тільки й шани, що Роман Коваль з Холодноярською Республікою. Свята справа! Але ж то – центр України, не лише географічний, а й україноцентричний за духом. На околицях же -- мертва тиша. Та, яку ніби намисне підготували, щоб вона гулко відлунила брязкання траків чужих танків. Метрополію це не просто не цікавить, а, я так гадаю, вона свідомо туди не дивиться. Бо їй заборонено! Можливо, через те й обіймають так тривало свої, начебто незалежні й абсолютно виборні (!) громадські посади помірковані хлопці, що проводять виважену, стримано помірковану політику, насправді ж гальмують розвиток усього українського. Через що й терплять-тримають їх на тих посадах, по-барськи дозволяючи співати, розмахувати, декларувати, носити й танцювати. Але -- без жодних проникливих проекцій на суспільство! Головне – не чіпайте електорат, то наша царина. А самі бавтеся в «україноньку». За що ми вам ще й ордени вручатимемо.

Наголос-2007
Цього разу він, здається, встиг. Книжку прочитав усього за рік після її виходу, зробив багато виписок, зміст переважної більшості яких особисто до нього не мав жодного стосунку. Він просто фіксував белетристичні реалії, які, звісно ж, мали проекцію у світ сущий. Але – десь і до когось.
«Людям ведомы лишь грубые, пошлые очевидности его внешнего облика, манер, житейского поведения и служебной карьеры, его истинное лицо неизвестно людям, даже нечаемо».
Розумів усе, але сприймав, як щось далеке, хоча й важливе для нього, проте не настільки, щоб відчути біль. Болю не було. Було уважне спостереження за чужою долею, котра ніяк не могла вплинути на його власну, уже хоча б через те, що там, у далекому минулому, усе вже відбулося, і єдине, на що міг сподіватися й давно померлий герой, і не так давно спочилий автор, так це -- на розуміння.
Розуміння було. Навіть більше – співчуття.
«Я поэт, Эраст Павлович, черта ли мне в вашей погоде, когда гни.лая, слякотная осень может одарить меня щедрее самой ослепительной весны. Почему вы не читали моих стихов, Эраст Павлович? У вас же остается уйма свободного времени от необременительной службы, обжорства, карт, ссор с женой и порки тупого сына-гимназиста. …Ну прочтите, неужто это так трудно! Вдруг вам доставит радость, ну хоть про Ваньку-ключника в тюрьме».
На полях того, що виписував, робив позначки простим олівцем, час від часу до них повертаючись і зачудовуючись багатством мови, витонченістю стилю та його проникливістю.
«О, сколько слепоты, глухоты, необъяснимой тупости, сколько жестокости, рассеянности, невнимательности, ослиного упрямства и непросвещенности несет в себе слово «современник»! Умудрились же современники не царскосельского, а самого Эвонского лебедя так просто не заметить – Шекспира, не вглядеться в его черты, не счесть достойным упоминания в письмах и мемуарах, что оставили столетиям жгучую и позорную загадку: кто же на самом деле создал величайшую – после греков -- драматургию и непревзойденную в поколениях лирику?»
Це було вже значно ближче, інколи воно начебто аж зачіпало… Але тільки зачіпало. Легенько-легенько, ніби хотіло переконатися, чи за адресою… А тоді вдарило, як кажуть «брати»-москалі, не в брову, а в око…
«Ужас в том, что все согласились играть краплеными картами. А он не согласен. Не потому, что он чистоплюй, а потому, что ему это неинтересно. Лучше выйти из игры. Да, он устарел, -- ископаемое, мастодонт, Майн Рид. Впрочем, есть утешение: карты крапленые, но ведь и деньги фальшивые, так стоит ли серьезно относиться к игре? Но он не может иначе, не умеет, не хочет, его игра всегда шла всерьез, хотя он, как и всякий игрок, случалось, блефовал, но это совсем другое дело. Старик Санпедро, проигравшийся в пух и прах, видел во сне львов, с его проигрышем увидишь разве что шакалов.
Все сгнило. Все обман, даже бой быков».
Богемний Хем… Тлустий, бородатий… Мужній! Переважна-переважна більшість тих, чиї оселі колись прикрашали його портрети, де письменник у грубому светрі, а нерідко ще й із люлькою, геть не знали цього чоловіка. А він, наскільки він розумів його – зовні начебто веселуна, ледь не епікурейця, улюбленця жінок і, як дехто вважає, мазунчика видавців? Хто то є, він, щонайменше, здогадувався. Але повною мірою збагнув усе як слід лише тоді, коли прочитав про Кліфтона.
І тут же, на значній відстані од Кліфтона, за липучою завісою темряви, у невиразній постаті, здається, впізнав… Навже?.. Куди він бреде крізь безпросвіття?

Кажу про діло, а маю на увазі слово, як за словом розумію діло. З жахом переконуюся, як далеко ми зайшли, прикриваючись виваженістю та нескінченними комромісами у той час коли давно вже крокуємо стежкою зрад. Брешемо й не червоніємо, бо не помічаємо власної брехні, а відтак і спокійно зраджуємо, бо стерли межу між дозволеним і недозволеним. Що ж робити? Повернутися на вихідні рубежі. І робити лише те, що робити належить. Адже ми все бачимо і все розуміємо. Знаємо ціну кож-но-му. То чому ж не підтримуємо гідних, а надаємо повноваження тим, хто на них не заслуговує? Це ж дуже просто: сприймати людину такою, якою вона є, і відповідно ставитися до неї. Не запобігати, але й не картати. Не приймати милість із рук негідників, якою б жаданою вона не була.
Лише втрата Криму та війна на Донбасі дозволили збагнути, що впродовж двадцяти двох останніх літ ми не лише тупцювали на місці, а рухалися назад. Бо такі були в нас провідники, точніше, таким довірилися.
Отож і вдався до присвят представникам політичної еліти. А що з ними робити,з тими присвятами? Розшукувати свого Івана Марчука ій напрошуватися в напарники клята ментальність не дозволяє, а відправляти у самостійне, вільне й незалежне плавання… Те вже було б вершиною нахабства, краще притулю тихенько до свого.
Подавати римовані рядки за масштабами особистого внеску кожного політика в нашу РОЗБУДОВУ? Ні, тут я навряд чи зможу об’єктивно всіх вишикувати, краще – в алфавітному порядку. Спершу присвята – відразу трьом:
Єфремову Олександрові, Клюєву Андрію, Колєснікову Борисові:

Паханалія
Втішається електорат совковий
під похоронний акомпанемент:
«Як здорово, що Веня Бандюкович
сьогодні наш законний президент!

Зональним сяйвом геній його блиска,
шліфуючи понятій ремесло:
він тільки чхнув – і рак на горі свиснув,
гикнув знічев’я – сонечко зайшло.

І розквітають восени садочки,
отож і ми в багнюці не спимо:
перекуєм орала на заточки
і дружно на Європу помчимо!»

Шуфричу Несторові:

Екзотичне
Затіпалося місто
в конвульсіях слизьких.
Повітря, наче тісто,
і сніг – ні в сих ні в тих.
Калюжі і замети –
Сусідство ич яке!..
А на кохання – вето
цинічне і тяжке.
Лягають тіні сині
(це – на молодика…),
І світять апельсини,
мов… яйця у бика.

 

Костенку Юрієві:

Намір
Стелеться неблизько
стежечка крута.
Холодно і слизько,
в серці – марнота.
Сонце ледве кліпа,
вітер валить з ніг.
І мете, і ліпить
БЕЗНАДІЙНО сніг.
Відповідь одна є
на оті сім бід:
вас усіх єднає
ЗБАНКРУТІЛИЙ світ.


Морозу Олександрові:

Вибір долі
Бути генієм чи дебілом…
То хіба вже не все одно --
жовто-синім чи синьо-білим
запинати своє вікно?

Витинати щось в плині марень
чи свідомо кужіль плести,
продиратися до книгарень,
а чи в безвість кудись брести?

Відголосять тебе синиці,
відкурликають журавлі.
І без натяку на різницю
слід наш вичахне на землі.

Томенкові Миколі:

Невчасна зустріч
Сонця вихлюпи блідо-рожеві
затопили серця і сніги.
І принишкло зневажене мрево,
і вляглись мої думи в стоги.
Засупонився настрій пекучий,
засудомився мій переляк,
і над містом у смозі ядучім
ошелешено місяць укляк.
Рясно губи твої зволожніли,
забриніли мої дрижаки.
І обом нам ураз закортіло…
А чого? Те було невтямки.

Ющенку Вікторові:

У тенетах істини
Ні з того ні з сього,
ні в сих ані в тих.
спитали в німого,
чому він затих?

Чому це босота
впадає у гріх,
ні в тин ні в ворота,
лиш курям на сміх.

Ні риба ні м’ясо,
ні світ ні зоря.
то й зиряться ласо
на шмат сухаря.

Ні сіло ні впало
(кому там на зло?)…
Не брало, не крало,
та раптом взяло.

Ні піни, ні мила
до самого дна.
Ні швайки, ні шила,
лиш ложка одна.

І збоку, і ззаду,
і навколо лиш!
Ні ладу ні складу,
тож краще облиш…

…Уперто затямив:
що сіре, те й вовк.
Збентежено глянув,
але… не замовк!

Яценюкові Арсенію:

Лютий у грудні
Сонце хижо очі мружить,
наганяє переляк.
Воду хлебче із калюжі
непохмелений чувак.
Гомонить триклятий ринок –
постсовєцький магазин.
Закликає всіх у шинок
адаптований грузин.
Гнів безсилля серце смика,
волю скручує в рулон,
і белькоче стоязико
стоогидлий регіон.

Необхідним додатком до панегіриків на честь найяскравіших представників нашого рушійно-революційно-перебудовчо-реформативного бомонду – присвята колективному політичному генієві Варсавію Безголовченку :

Ода вільнодумцям
Скільки людей – веселих, злих, наївних,
завзятих до роботи і до втіх!..
Та лиш одні не мають собі рівних –
оті, що голосують проти всіх.
Ні тучі не бояться, ані грому,
не дістає ні плач їх, ані сміх,
нічим не зобов’язані нікому,
отож і голосують проти всіх.
Шукають в позитивах негативи
і де завгодно познаходять бліх,
сповідують одну лиш перспективу:
голосувати дружно проти всіх.

Ця істина набила вже оскому,
та повторити все ж її не гріх:
як вірити не вмієте нікому,
то голосуйте радо проти всіх!

А на долю, що випала «Ойкумені», аніскільки не нарікаю: звичайна доля звичайної української книжки. Не скаржуся навіть з урахуванням того, що майже три сотні примірників (із тисячі) упродовж трьох літ досі не знайшли свого читача. На додаток: зараз, коли пишу ці рядки, частина із них лежить за сто вісімдесят верст у нетопленій, бо знелюдненій батьковій хаті, у величезній зеленій виварці (щоб миші не погризли) і чекають наступного літа: може, усе ж таки, вдасться вирватися на трасу «Дарієвого маршруту»…
Як вдалося цього літа (2014) почути уривки із «сказання» в рідному дворі… Несподівано зателефонував Павло Вольвач і порадив, щоб 10 й 11 червня о 12.34 я знайшов час увімкнути Національне радіо… А що вмикати, коли в ті дні воно в мене майже не замовкало! І ось лунає монолог Дантура… Коло Дніпра-Данапра-Бористену, над принишклими пиріями, між акаціями і кленами, між дубами і яблунями, під високим небом…
Наступного дня пролунав уривок із монологу Дарія.
Слухав і не вірилося, що маю до тих слів хоч якийсь стосунок.
Ні Павло Вольвач, який ретельно дібрав уривки, ні заслужений діяч мистецтв Василь Довжик, котрий проникливо їх озвучив, либонь, і не здогадувалися, який подарунок вони зробили авторові! А я од напливу почуттів навіть не подякував, як слід: боявся, що зопалу лунатиме подяка нещиро.
Як мало нам треба! Зовсім-зовсім небагато. Відтак, діждавшись, коли почне сідати сонечко, я вмостився під очеретяним «халашем» і в товаристві тихого й уважного таврійського вечора винагородив себе аж трьома «наркомівськими»…

«Та хіба і вгодиш усім? Тож і не годити треба, а вчиняти, як велить розум, сторожко дослухатися до порухів серця, бо цар людиною має залишатися за будь-яких ставин. Навіть більшою людиною, аніж людина є. Вождь – не лише охоронець прихильних ставин, а їхній творець. Власне, стуленню тих чи інших ставин саме очільник, вождь і сприяє, і не треба тулити сутінкові, а виключно – світлі, аби згодом не вихляти, щоб просунутися між краплинами дощу».

Не кажу, чиї це слова – Дантура чи Дарія, обидва могли їх виголосити. Бо в моєму «сказанні» – обидва благородні мужі, оскільки такими відчуло колись їх моє серце. Такими й мають бути навіть супротивники, точніше, НАДТО супротивники, коли вони люди.
10 й 11 червня – другий і третій дні після інавгурації п’ятого президента України. На сході набирає пекельних обертів маховик небаченої досі людством війни, котру черговий гарант самозабутньо називає антитерористичною операцією (АТО – яка безглузда і блюзнірська абревіатура!). Увечері, зціпивши зуби та стиснувши кулаки, слухаю зведення, які останнім часом скотилися до методичних, скільки кращих наших хлопців загинуло сьогодні і скільки поранено, і не можу заспокоїтися. І так – щодня. Місяць, другий, третій, четвертий. Згодом до просто загиблих і просто поранених додаються сотні розкиданих по полях непохованих, наших знайомих, друзів, синів, чоловіків, братів і батьків, і серце не може цього збагнути. Кажу про серце, бо розум давно вже вимкнений.
Як таке може бути мало не в центрі Європи, та ще й у ХХІ столітті!
Дарій – завойовник, Дантур – оборонець землі рідної, та в мене не піднімається рука провести відповідні паралелі між ними й Путіним із Порошенком. Чи на значній часовій відстані історія і їх зробить видатними та шляхетними? Сумніваюся дуже. Хіба історики постараються…

Саме тут, мабуть, час повернутися до відкритого листа, якого перервав на … сторінці.
Шановні Володимире, Іване, Миколо, Павле, Борисе! З виходом «Бентежної Хортиці» (грудень 2008-го) моя острівна епопея не скінчилася, а лише загострилася. Либонь, тому посприяла й книжка, бо, переказуючи реальні події, я не обійшов увагою їхніх видатних учасників, незалежно від рангів і звань, власне, як і в оцих нотатках. Картаю себе через те? Аніскільки. Кожен має робити своє, а відтак – своє й отримує кожен. Невдовзі після того як закрили три кримінальні справи за надуманими звинуваченнями, не давши перевести подих, мене, як оте кошеня, кинули у вир двох цивільних. Що інкримінувалося? Незаконне звільнення з посади двох ледарів і переплата за виконання робіт зі зведення декоративної огорожі. Першу справу я програв, а другу з блиском виграв. Бо не я вів роботи (це – парафія заступника гендиректора з будівництва, головного інженера та групи рядових інженерів), не я визначав розцінки, не я приймав наряди – підставою для відкриття судового провадження розумники від юриспруденції виставили мій підпис на закритих нарядах, яким я зобов’язував бухгалтерію здійснити оплату за виконані роботи в сумі 120 000 гривень. Гроші заплатили. Огорожу прийняли до експлуатації. У результаті майже двадцять гектарів лісу опинилися під захистом: автомобільну навалу ми зупили вкопаними в землю на певній відстані одна від одної гранітними брилами вагою в середньому 500-700 і більше кілограмів кожна – доволі дешево, надійно, естетично й екологічно. Та невдовзі мене звільняють з посади. За два місяці після звільнення новий гендиректор підписує з підрядником угоду про те, що увесь обсяг робіт зі зведення огорожі виконаний у повному обсязі, а виплачена заповідником сума повністю йому відповідає. Угода скріплюється печатками. Які опісля всього до мене можуть бути претензії? Проте вони виникли. Десь за півроку прокуратура замовляє одній слухняній організації експертизу огорожі, за висновками якої сума, виплачена підрядникові, виявилася нібито завищеною більше, ніж удвічі. Тобто вартість робіт (за висновками найнятих експертів) 50 000 гривень, а заповідник заплатив 120000. Отож, різницю й узялися стягати з мене.
Повторюю: два суди (районний та апеляційний) я з блиском виграв. Мій супердосвідчений адвокат привітав мене з перемогою. «А якщо прокурори поскаржаться до Верховного Суду»? – спитав я. «Не поскаржаться, – сказав тертий адвокат, – рідко коли офіційний позивач, програвши суди двох істанцій, шле скаргу до третьої, найвищої, бо немає в тім сенсу. Верховний Суд після однакового рішення районного та апеляційного судів зазвичай підтверджує їхнє рішення». «А не «зазвичай?» – вів я своєї. «Кінчай комплексувати! Заспокойся. Таких справ, як твоя, у Верховному – гори, дай Бог, щоб до тебе дійшла черга щонайменше років за два».
Дійшла та черга за два тижні. Із Верховного Суду отримав повідомлення, що за клопотанням невгамовних запорізьких прокурорів мою справу відправлено до Запоріжжя… на повторний розгляд. «Що робитимемо?» – запитав я свого наддосвідченого адвоката. «Ну й пасуть же тебе! – мовив не без захвату, взагалі-то стриманий Юрій Борисович. – Ти, виявляється, неабияка фігура, що тобі стільки уваги приділяють! А якщо серйозно, то цього разу наше діло – швах. Якщо Київ повертає справу на повторний розгляд, то зовсім не для того, щоб удруге закріпити твій виграш».
Так і сталося. Цього разу суди обох інстанцій не гаяли часу на перенесення слухань, невдовзі рішення не на мою користь винесли обидва, а до Верховного, скажитися тепер уже мені бракувало сил. Та й адвокат не радив. «Справа твоя явно замовна, тож не будемо більше смикатися». Щоб бодай трохи заспокоїти мене, додав: «Виплачувати 70000 не спіши: а раптом наша неповоротка держслужба з виконання судових рішень не згадає про тебе, і за три роки підступне рішення втратить силу».
Даремно сподівалися. Не спливло й двох місяців після рішення апеляційного суду про відрахування названої вище суми, як я отримав із неповороткої (як для кого) держслужби повідомлення про те, що все моє майно заарештоване. Арешт знімуть лише тоді, коли виплачу державі 70 000. Відрахування з пенсії (20 відсотків щомісяця) ведеться з травня 2013 року. Виходячи з розмірів моєї пенсії, платити мені ще цілих дев’ять літ…
«Уявляєте ситуацію, шановні колеги, рівень абсурдності якої має всі підстави, щоб потрапити до відомої Книги рекордів! Не стільки безглуздий сам зміст звинувачень, скільки сам об’єкт тих звинувачень, тобто Ваш покірний слуга. Я майже сорок літ(!) служу Хортиці, як кажуть, вірою і правдою. Перш ніж очолити заповідник, працював 10 років громадським інспектором, опублікував близько 200 журнальних і газетних статей, видав 6 книжок: «Наедине с Хортицей» (1986), «По Хортице» (1989), «Хортица открывает тайны» (1999), «Острів Хортиця» (2001), «Я вибираю Хортицю» (2004), «Стежка на Хортиці» (2004). Уже за директорства і після нього випустив друге видання «Наодинці з Хортицею» (2007), «Бентежну Хортицю» (2008) та «Хортиця – острів cвятилищ» (2013). Працюючи директором, я не «відгуляв» шістдесят два дні за те, що добровільно виходив на роботу у вихідні та свята; облаштовуючи об’єкти, із власної кишені найнятим епізодичним робітникам за два з половиною роки виплатив близько семи тисяч гривень, а мене «правоохоронці» звинуватили у шкоді, яку я буцімто заподіяв… Хортиці! На Запоріжжі немає жодної людини, яка вірить у це, хіба що – організатори мого переслідування. Все це було б смішно, якби не аж … гривень (наш спільний із дружиною місячний сімейний бюджет) та накладений арешт на все наше майно.
Отак у нас винагороджується багаторічна самовіддана праця, спрямована на збереження УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ СВЯТИНЬ!»
Цей уривок подаю в лапках, бо він із листа Петрові Порошенку. А куди ж іще звертатися, коли я нікому не цікавий! Коли перебував на посаді генерального директора, величали «губернатором Хортиці», а викинули геть то й дивитися у мій бік перестали.
Зрозумійте мене правильно, добродії Володимире, Іване, Миколо, Павле та Борисе! Не в брутальному звільненні з посади керівника заповідника справа: це я вже пережив. То лише високе крісло з-під мене висмикнули, проте саму Хортицю ніхто в мене не забрав і не забере – руки короткі, та й снаги не вистачить. Проте з наругою змиритися ніяк не можу. Бо не сам живу в цім світі: у мене є дружина, син, невістка, онука й онук. Скажу: гроші нам із неба не падають, рахуємо кожну копійку, отож не можу допустити, щоб через мене потерпали мої близькі й рідні. Та й морально воно не дуже комфортно: кілька десятиліть вважався ледь не живим оберегом священного Острова, і раптом виставляють в образі його гнобителя… До того ж, мешкати у квартирі, яка формально тобі наче не належить… Таке ні настрою, ні сил, ні здоров’я не додає. А коли взяти до уваги, що покараний я НІ ЗА ЩО, то … Не приведи, Господи, вам, шановні, опинится на моєму місці. Боронь Боже! Водночас скажу: у тім, що я зараз переживаю, винні й ви. Не втрутилися в ситуацію вчасно, виявили образливу байдужість і не зробили всього, що могли зробити. А я ж просив допомоги тому, що постраждав не через особисте, а сумлінно вершив державну справу. Ви розумієте це? Усвідомлюєте, що ваше колективне зволікання тоді, у вже далекому 2007-му, призвело до того, що Національний заповідник «Хортиця» опинився в руках, які не дбають про його розвиток? Давно були на Острові? Приїдьте, подивіться – про те, що перед вами територія, яка тільки оголошена заповідною, нагадують одні лише щити з відповідними написами, встановлені за моїм розпорядженням, та кілька туристичних і меморіальних об’єктів, зведених за моєї ж ініціативи. Все! Решта – тотальна занедбаність. Те – й на совісті вашого, м’яко кажучи, невтручання, шановні, на чому й дозвольте закінчити листа.

Із невеселої ситуації намагався виплутуватися сам. Один приятель сказав: «Сімдесят тисяч гривень… Хіба в тебе немає сімдесяти добрих знайомих? Хіба кожен не пожертвує якусь тисячу? Ось я вже даю… Адже не тобі в кишеню, а державі!»
Знайомих у мене ледь не вп’ятеро більше, але наскільки кожен із них добрий… Мабуть, наскільки добрий у ставленні до кожного я…
І все ж мої друзі оголосили збір коштів. Сімдесят офірувачів не набралося, і про «якусь тисячу» від кожного говорити не довелося, проте я ні на що не нарікаю. Згадавши про наш спілчанський Статут, в якому сказано, що НСПУ має захищати своїх членів, звернувся до літературних керманичів – відмахнулися; тож в одному із грудневих (2012) номерів «ЛУ» (на газетній вирізці дати немає, публікація ж називається «Розкопки абсурду») розповів про свою біду. А в кінці приписка: так, мовляв, і так, запорізькі обласні оргазанізації Спілки журналістів та Спілки письменників оголошують збір коштів…
Слово честі, не стільки хотілося зібрати кляті гроші, як переконатися в тім, що жива УКРАЇНСЬКА письменницька солідарність.
Відгукнулися поетеса Валерія Богуславська із Києва та Юрій Єршов-Холодний із Запоріжжя, за що обом сердечно дякую, вже публічно. І ні на кого, повторюю, окрім себе, не нарікаю. Мабуть, як кажуть… отим не вийшов. То й шана відповідна. А Хортиця… К.Сушко і заповідний острів, слава Богу, не сіамські близнюки, тож наруга над одним не зачепила другого.
Не сіамські, це точно. Між тим, коли я писав оці рядки, надійшов черговий номер «Літературної України» зі зверненням допомогти відомому українському письменникові Василю Голобородьку, який дуже постраждав унаслідок московської агресії на сході країни. «Живий класик національної літератури», йдеться у зверненні, змушений покинути дім у Луганську, де «лишилися всі особисті речі, рукописи, наукові дослідження, велика бібліотека, частину якої становлять раритетні видання та збірка унікальних листів…» Автори звернення просять найвищих посадовців України посприяти з евакуацією з окупованого Луганська «цінних не лише для нього, а й для нашої історії та культури рукописів та архіву В.Голобородька». Серед підписантів – імена широко знаних не лише в Україні письменників: Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Оксана Забужко, Володимир Базилевський, Юрій Мушкетик, Любов Голота, а також працівників культури, зокрема: Лариса Руснак, Каша Сальцова, Михайло Іллєнко; відомі працівники мас-медіа: Сергій Рахманін, Роман Чайка, Віталій Портников і т.д. Акція глибоко розчулює і викликає всіляке схвалення. Важко утриматися, щоб не вигукнути: «Завжди б отак, братове-українці!» І дуже не хотілося б думати, що в цоьму разі вагу мала лише постать людини, що потрапила в біду: «дисидент, побратим Василя Стуса, член Національної спілки письменників України, Асоціації Українських письменників, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені Василя Симоненка та Миколи Трублаїні, зрештою – номінатант на здобуття Нобелівської премії 2015 року».

Гадав, із часом усе загоїться, аж воно навпаки: що далі, то більше нагадує про себе. Відтак напередодні VІІ позачергового письменницького з’їзду вирушив до Києва шукати правди. Відвідав кілька високих кабінетів. З приємністю відзначав, що мене пам’ятають, і хоча ще не знав, куди воно виведе, з усією переконаністю казав сам собі: до столиці варто було приїхати вже хоча б через те, що великі люди, гаряче обіймаючи та міцно тиснучи правицю, щиро-щирісінько бідкалися мало не в один голос: «І чого ви (ти) раніше не звернулись (звернувся)! Ех, якби хоча б рік тому!..» – «Так влада ж тоді он яка була!» – хотілося зауважити, але щось мудро стримувало.
З якими людьми стрічався як раз у річницю крутого розвороту в євромайданних подіях! Збагнути не можу: чому, невдячний, не цінував отих нетривалих хвилин, посланих мені Провидінням, а рвався геть на вулицю, щоб якомога скоріше ковтнути свіжого повітря та відчути бодай підошвами черевиків камені, залиті кров’ю героїв Небесної Сотні.
Неквапом піднявся Лютеранською до Банкової, перейшов на Грушевського, затим здолав відстань між Європейською площею та Майданом Незалежності, заглянув на Костьольну, спустився до Хрещатика, а тоді побрів-посунув нагору по Інститутській… До сліз розчулювався… Хрести, рушники, лампадки… Квіти, винахідницьки викладені з каменів бруківки ніші, з яких світяться живі погляди Справжніх Українців. Які обличчя, які очі! Пошепки вибачався перед кожним, що не був разом із ними, отож, хоча й бачив нібито все по телевізору, проте не відчував, ЩО тут було, і як було ЇМ.
Вінки й квіти, квіти, квіти й квіти… Гранітні стели з проникливими словами і ЇХНІ погляди, спрямовані прямо тобі в душу. Висока і зворушлива загальнолюдська, загальноукраїнська шана і ніде ані натяку – на присутність державної…
Майдану злякалися не лише Янукович та його шатія-братія. Він нажахав усіх, для кого поняття «слуга народу» є лише елементом виборчого сленгу – за формою, а не глибоко усвідомленим брендом високого статусу – за суттю. Чи звернув хто належну увагу на те, що п’ятий президент України, якого гарантом фактично зробила Революція Гідності, не відвідав Майдан та Інститутську відразу після інавгурації? Десь приблизно про це люди запитали у президента Литви Далі Грибаускайте – красивої, розумної, мужньої жінки, яку стріли на Майдані невдовзі після інавгурації чергового українського гаранта, і отримали відповідь, що головне не в тім, аби прийти сюди саме сьогодні, а щоб здійснити те, за що полягли Герої Майдану.
Очільник дружньої держави інакше сказати не могла, як і я зараз – написати. Але справжньої суті це не міняє. І тоді, після самотньої екскурсії по священних місцях, мені раптом видалися такими дрібними мої постсуддівські проблеми. Як і оті – тимчасові, проте досі вічно незмінні, за суттю господарі високих кабінетів, до яких спеціально прибув із Запоріжжя, і від яких потім майже тікав.
Красномовний епізод. Один із старих політиків, усе ще нової генерації, значно-значно молодший за мене, розімлівши від тривалої довірчої розмови, раптом несподівано злодійкувато (ледь не бовкнув «чисто по-нардепівськи») озирнувся ліворуч-праворуч і, нахилившись, прорік: «Що ти паришся! Якісь сімдесят тисяч… Та дай їм оті гроші, і нехай відстануть!» Я відсахнувся. Неабияким зусиллям волі вдалося утриматися, щоб не розреготатись, проте не знаю, чи зумів прогнати глузливий вираз зі свого обличчя. Мабуть, ні, бо розповнілий, подекуди вже покльований політичною міллю, один із стовпів держави враз якось так знічено-сполохано зиркнув на мене і простяг руку на прощання. Я ж подякував за «цінну пораду», сказав, що «мені є над чим подумати», і заспішив до виходу.

Не знаю, звідки бралася розважливість! За підсумками поїздки до Києва радіти не було чого, а в душі панував спокій. Не отой, коли тобі все «до лампочки», а стійке відчуття рівноваги і… довіри до себе. Саме – довіри. Не було ні гризот, ні сумнівів, ні нарікань. Бо знав, що робити: я викладав на папір оте, що ви зараз читаєте, мої дорогі. Вважав, що потрібне воно насамперед мені. А оскільки згодом глибоко переконався, що саме так воно і є, то, вийшло, що знадобилося й вам.
Десь отакий стан почав визрівати в моїй душі й улітку 2012 року, коли в рідній хаті вовтузився з лірично--документальними спогадами про своє дитинство, отроцтво та юність, про рідне село, яке вмирає, густо пересипаючи розповідь епізодами із далекої і не зовсім історії, із сьогодення Таврії, подекуди – й всієї України. Навіть Майдан зачепив. Зробив коротенькі вставки із щоденника, вперше широко розповів про те, як знищили Великий Луг Запорозький, дослідив причини й наслідки скасування системи пасажирських перевезень по всьому Дніпру в межах України. Написав за місяць, а правив, доповнював і скорочував майже півтора року.
Назвав книжку «У згонах» . Ось уривок із авторської передмови:

«У згонах»… Згони, згін… Не знайшов такого в наших словниках. А жаль, чудові слова. Надто словосполучення у згонах. Отож спробую розтлумачити. У моїй Бабині (та, мабуть, і в інших селах Північної Таврії і не лише її) перші два слова означають талу або дощову воду, що біжить струмочком, прокладаючи рівчачок. І вже рівчачок той був середовищем для чогось, вмістищем чогось - у згонах, за аналогією –у ярку, у балці, в лісі.
Одразу після дощу ми, сільські хлопчаки, вирушали в таку собі експедицію по згонах, і чого тільки не знаходили: іржаві цвяхи, підкови, радянські, не дуже давні царські й стародавні монети, козацькі люльки, уламки посуду, персні, бронзові наконечники стріл, патрони, осколки, кулі і т.д., і т.ін. У згонах я пройшов свою першу археологічну практику, і зараз - ЗАРАЗ! - не без хвилювання подумки вирушаю тим нашим давнім маршрутом. Але вишукуватиму, визбируватиму і являтиму на люди не щось матеріально знайоме-незнайоме, а пережите власним серцем.
Згони – то вода, яка не лише вимиває, а й змиває або ж замулює… Отож, я пішов. І ось щойно згадав, як в отих таємничих рівчачках, проторованих каламутною водою посеред затишної і мальовничої сільської вулички, підошвами босих ніг ми наступали не лише на підкови, а й на уламки скла…
Чого більше трапиться в моїй сучасній самотній подорожі»?

На час моєї листопадової (2014) поїздки до Києва «Згони» уже півроку дзюркотіли серед читачів, і, мабуть, це теж додавало щось до моєї розважливості. Я давно відчував свою заборгованість перед рідним селом, яке покинув у неповні шістнадцять. Був би олігархом, відремонтував би дорогу, що веде до села і в селі, полагодив би водогін, привів би до пуття напівзруйнований мур (кам’яна огорожа) навколо кладовища, впорядкував би площу з пам’ятною стелою в честь пам’яті загиблих у Другу світову, а так лише на книжку й спромігся.

«Уперше після того, як утвердився заголовок до цих нотаток, вийшов на нашу вулицю, вперше глянув на неї ОТАК і вперше побачив, яка вона беззахисна і… безпритульна.
Немає згонів. Навіть натяків на них. Підводи вулицею не торохтять уже, бозна-відколи, хіба що машина якась заблудла прокотиться, люди й ті з’являються вряди-годи. Отож, заросла вулиця бур’яном, задеренувалося, затверділо її «полотно» – дощ не дощ, сніг не сніг – немає струмків, немає згонів, немає рівчаків. Постарілі, зморені досі нетутешньою сорокаградусною спекою акації… Посохла собача кропива, вигоріла шавлія… Навіть дереза поникла, листя обсипалося, і мене зненацька шпигнула думка, що цей стійкий і дряпучий чагарник більше ніколи не зазеленіє. Тільки коноплі з лободою розкошують та бадьориться шпориш. Сухо. Жарко. Тихо й порожньо.
Від несподіваного жалю перехопило в горлі…
Бідолашна наша вуличко, що я хочу почути від тебе? На яку підказку сподіваюся? І чи не досить уже просити підтримки в цього упослідженого, виснаженого – де необачним забуттям, а де відвертою зневагою – довкілля, а самому щось сказати йому, щось зробити для нього, аби не лише втихомирити своє серце, а й угамувати совість?
Тихо, сумирно, і… так болісно».

А це абзаци про долю Нестора Махна:

«Поразка під Менчикурами стала катастрофічною для махновців. Можна навіть казати, що вона провістила остаточний провал усього махновського руху. І хоча напружена звитяжна боротьба (нарешті, тільки з «совєтами»!) гуляйпільського «батька» то по висхідній, то по нисхідній триватиме ще цілих дев’ять місяців, фатальна розв’язка наближатиметься невблаганно. І, як би там не було, її витоки слід шукати не в менчикурському розгромі, не в кримській більшовицькій зраді, а в НЕоб’єднанні Нестора Махна з Миколою Григор’євим, у вбивстві останнього 27 липня 1919 року.
Яка подія із глибини 230-237 літ напрошується на історичну паралель, га, дорогий читачу? Правильно, військове співробітництво Петра Калнишевського з Катериною Другою, яке допомогло Російській імперії отримати вихід до Чорного моря. В обох випадках спершу використали, а потім… Одного вкинули до каземату на 25 літ, а другого викинули за межі батьківщини назавжди. Роз’єднаність, а ще патологічна підозріливість до друзів і надмірна довірливість до ворогів – ось ті підступні риси характеру (їх чомусь приписують лише українцям), які замість солодких перемог приносять гіркі поразки. Скільки про це можна писати? Згоден – набридло. Але ж скільки можна наступати на одні й ті ж граблі?
Трагічний епізод завершального періоду селянського повстанського руху в Північній Таврії, власне, загалом в Україні 1917-1922 років, укотре нагадує про атмосферу мимовільної несправедливості й відвертих наклепів, якими просякнута пам’ять про махновців. Нехай би плелося за тих далеких подій, а то ж і опісля, коли все давно вже з’ясувалося й уляглося. Надто – опісля. Звісно, Нестор Махно не видавався ангелом, як і його сподвижники: траплялися й експропріації, і поспішливі розстріли, були жахливі вбивства, але все те коїлося суто в дусі доби, воєнної(!) доби, коли кров проливали всі учасники розв’язаних більшовиками братовбивчих, з дозволу сказати, змагань. Але не всі змагалися за одне. Тоді як одні, другі, треті, четверті й так далі рясно сіяли смерть, жадібно домагаючись влади і тільки влади, інші – зокрема, махновці – взялися за зброю задля щастя народного, за добробут принижених, знедолених трударів з діда-прадіда. Бо мали на це право. І доводили своє священне право як уміли, як могли, власне, як і прийнято його доводити за екстремальних обставин. Не гайдамаки Симона Петлюри, не січовики Павла Скоропадського, попри українські державницькі намагання обох, були опорою народних сподівань та їхніми оборонцями, а таврійські хлопці Нестора Махна. Це дуже важливо усвідомлювати, коли торкаємося проблеми народних інтересів».

Лише книжку й написав, та й то видали її на колективно зібрані кошти. Ідею знову підказало Провидіння: а якщо звернутися до земляків із закликом «скинутися» на книжку про наше село, і не лише про нього! Дехто сумнівався в успіхові, та я почав обдзвонювати тих із колишніх односельців, із ким мав контакти, вони телефонували іншим, до справи підключилися колеги, недавно спочилого професора Віктора Антоновича Чабаненка, не без впливу якого, до речі, я й почав писати «У згонах», і ми зібрали необхідну суму на півтисячі примірників! Книжку я присвятив В.А.Чабаненку, починається вона зверненням офірувачів (названі імена й прізвища геть усіх) до читачів:

«Як колись наші батьки, діди і прадіди будували громадою – толокою – хати, так і ми сьогодні гуртом зібрали гроші на видання цієї книжки».
А закінчується:
«Поки нашій Державі ніколи, подбаймо про рідну культуру, про свою духовність самі. Разом ми – сила! Слава Україні!»

Найбільша цінність книжки в тім, що вона видана на колективні пожертви багатьох небайдужих людей. Мабуть, це перший і єдиний випадок у новітній історії нашої країни, і шкода, що жоден із авторів відгуків на видання не відзначив цей момент. Нічого, ондечки відомий столичний публіцист уже півроку збирається з силами, аби, як обіцяє сам, щось написати, то, може, він зверне увагу на цей вельми важливий, факт заодно відчує щось своє, давнє, притамовано сільське в оцих завершальних рядках «Згонів»:

«…збираючись у Бабину, я мимоволі відтворюю у своїй уяві не лише увесь п’ятикілометровий масив цілих і зруйнованих хат, вулиць і провулків уздовж Дніпра, не тільки людей (тричі перепрошую), яким немає до мене діла, а насамперед клаптик землі, на якій стоїть рідна хата. Згадую той мікросвіт у ній і навколо неї, який зумів зберегти ціною немалих зусиль. Мене кличе гармонія, яку я в тому світі відчуваю, і нерідко стає невимовно болісно, коли бачу, як в інших куточках села, де та гармонія збереглася, вона не помічається, а тому мимоволі руйнується, нищиться, внаслідок чого, страждають самі люди, не розуміючи, через що».

Знаєте, дорогі читачі, чим іще зробили «Згони» приємне авторові, окрім факту свого виходу на люди? Тим, що майже всі примірники книжки випало не продавати, а роздавати. Яка це насолода! Виступаєш перед читачами вільно, розкуто, не думаючи, що в кінці доведеться казати осоружне: «А зараз кожен, хто хоче придбати книжку, може підійти он до отого столу. Ціна вельми…» Ще була одна цікавинка. Наші простодушні громадяни, видресирувані усілякими витівками рідної держави так, що чимало хто з них підходив до столу з книжками і якось так розгублено питав: «Що значить безкоштовно? Та вона ж он яка! Либонь, щонайменше гривень… вартує»! І, не приймаючи жодних запевнень, залишали на столі гроші.
Що треба сказати з цього приводу? Правильно: є у нас читачі. Є! Люди не забули про Слово, зокрема, про Українське, тож відчувають потребу і в Книжці. Тільки на перешкоді цьому стоїть… рідна Держава. Де – своєю неповороткістю, а де й відвертим, зумисним шкідництвом. Прикладів першого – хоч греблю гати, стосовно ж другого – досить згадати зловісну фігуру Табачника Дмитра. Скільки лиха накоїв цей чолов’яга на посаді ЧЛЕНА УРЯДУ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ! А скільки таких табачників, рангом нижче, функціонували на теренах усієї країни! Скільки їх продовжує функціонувати й зараз, коли пишу ці рядки, вже на початку другого року начебто нової доби після Революції Гідності! Усі – на місцях. Сидять, як у бетонованих бліндажах. Зокрема, як і організатори, виконувачі та всі причетні до акції, про котру – побіжно…
6 жовтня 2011 року запорізький тижневик «Суббота плюс», який затято виходить по четвергах, сповістив, що «стараниями генерального директора корпорации «Керамист» (видавнича фірма, -- К.С.) Дмитрия Зусмановича, 2032 новые книги на темы истории и литературы, отпечатанные в московском издательстве «Вагриус», появятся в сельских библиотеках и школах, интернатах для ребят с особыми потребностями». Це сталося три роки тому. Як подібний факт сприйняла б українська громадськість сьогодні, коли «Остров Крим» «віддрейфував» у нікуди, а на Донбасі московити розв’язали війну? І хіба не має він прямої проекції на ці дві події?
Та повернімося в жовтень 2011-го. Зворушений щедрістю українського мецената, я вирішив дізнатися, якими саме книжками московського виплоду ось-ось будуть ощасливлені українські хлопчики та дівчатка із української глибинки, куди українським письменникам зі своїми книжками не пропхатися. Кілька днів набирав номери телефонів корпорації, марно намагаючись отримати список із 2032 «кніжек», і досяг мети, лише скориставшись старим, призабутим журналістським прийомчиком.
І ось він, список усіх 2032 позицій. Гадаю, ніхто не буде проти прози Пушкіна, цікава книжка М.Літвінова «Оправдание Шекспира», не завадять юним мешканцям геть віддалених од центру Михайлівок, Вербівок, Гюнівок, Купрянівок, Виноградних і т.д., «Три толстяка» Юрія Олєші та листи Маріни Цвєтаєвої у збірці «Несколько ударов сердца». Але поруч із цим – «Парад Победы» В.Варєннікова (пам’ятаєте генерала-гекачепіста?), «Проституция в Росии» К.Борового, «Сталиниада» Ю.Борєва, «Поединок с вампиром» Н.Кузнєцова і – так далі… Та навіть коли б у подарунковому списку значилися лише Пушкін, Олєша, Цвєтаєва, Шукшин, той же Достоєвський і далі все -- на тому ж рівні, все одно особисто мені було б боляче за рідного Котляревського, за Винниченка й Базилевського (Володимира), за Вишню, за Багряного (Івана), за Стуса, за Горліса-Горського, за Гірника (Павла), за Мозолевського, власне, за всіх, за всіх, хто писав і хто сьогодні пише РІДНОЮ мовою для РІДНОГО народу, але їх – одних -- або ж видають мізерними накладами, других зовсім не перевидають, а третіх… Не будемо уточнювати. Зізнаюся, що до згаданих вище імен мимохіть прилаштував також десятки примірників «Ойкумени», які «коротають» уже третю зиму в холодній батьківській хаті. Добре, що додумався сховати їх у залізну виварку – миші точно не погризуть.
Що ж було робити тоді? Знов-таки, як на мене, спершу слід подякувати панові Зусмановичу за подарунок, але не квапитися розповсюджувати московське надбання по «широтах і вєсях» Запорізького краю. Треба створити комісію, ретельно вивчити усе із отих 2032 (!) одиниць, а тоді вирішити: оце у фонд обласної наукової бібліотеки для фахівців, а оце передати районним, сільським та селищним бібліотекам. Знову подякувати красно панові (чи гаспадіну?) Зусмановичу, водночас попросити: коли ще виникне бажання поповнити запорізькі бібліотечні фонди, то, будь ласка, Дмітрій Марковіч, закупляйте щось із україномовної друкованої продукції й про українське, бо за сучасного рівня національної свідомості усе того ж середньостатистичного громадянина це украй важливо. Ні, воно не має нічого спільного з відмежуваннями од світової культури, чим так страшно лякав нас Табачнік Діма, а є лише проявом піклування про зміцнення засад рідної культури! Так вчиняють у всіх країнах, де глибоко переймаються рідним, зокрема, в тій же Московії. Або ж, до речі, в Ізраїлі.
Власне, навіщо принижуватися зайвими роз’ясненнями – розумні люди все розуміють!
То був намір про дії, а далі став обдзвонювати потенційних членів майбутньої комісії. Почав із керівника обласної просвітянської організації, а за ним пішли науковці, так би мовити, патріотичного спрямування: філологи, історики, один політолог. Загалом набралося сім чоловік, як міркувалося, -- ядро комісії. Проте нічого із моєї затії не вийшло. Усі, кому телефонував, слухали уважно, бідкалися, промовляючи «ти бачиш, що воно твориться!», але ні глибокого занепокоєння, ні щирої стурбованості в їхніх словах я не почув. Стосовно комісії казали, що думка правильна, «треба зібратися й усе обговорити», але на тому й скінчилося. Хто збиратиме професорів та доцентів, я – знеструмлений владою пенсіонер, який, до того ж, не вилазить із судів? Та й чи захочуть відкрито спілкуватися з вільнохлібним одіозним Сушком офіційні вчені, які обіймають відповідальні посади: то завідувач кафедри, то проректор, то знову завідувач кафедри та ще й депутат облради, то ще хтось! На якийсь свій авторитет у місцевому соціумі я ще міг розраховувати, обіймаючи посаду керівника Хортицького заповідника, а коли мене звідти витурили (окрім усього іншого, чи не з метою нейтралізації?), то хто я тепер такий? Звісно, при випадковій зустрічі не завадить привітатися за руку, можна й обійнятися, але мати з цим чоловіком конкретну справу… Кажете, то справа державна? Так хай нею опікуються державні люди, чого він туди свого носа пхне!
Подальша доля московських книжок невідома, але те, що далі, упродовж доволі тривалого часу, директриса біблотеки дихала у мій бік крижаним холодом, дає підстави вважати, що всі забугрівські видання прибули за призначенням. Мої ж «Згони» жваво дзюркотіли лише там, де не гребував докладати власних зусиль автор.
Тільки-но книжка вийшла, чимало кому з колег роздав-надіслав по примірникові. Зокрема, й очільникові Херсонської обласної організації НСПУ. Не через те, що до одного з розділів «Згонів» подав епіграф із його вірша, а до другого – з вірша відомого поета-херсонця Миколи Братана. Херсон – неофіційна столиця придніпровсько-причорноморської ділянки Українського степу, а в підзаголовку до книжки значиться: «Начерки життєпису одного села у контексті історії Таврії». Тож хіба зайва презентація «Згонів» саме в цьому дуже специфічному обласному центрі, щоб затим віялом розповсюдити книжку по всіх північно-таврійських просторах? Про це й написав у листі до херсонського письменницького очільника. Тиждень чекав відповіді, другий, третій, місяць сплив, ще один, іще, і вже, коли розпочався четвертий, я не витримав. Зателефонував колезі і, про головне не питаючи, поцікавився «як справи». Справи виявилися «як у всіх», а про книжку мою колега згадав, коли я сам малодушно натякнув. Натякнувши ж, знову «закинув вудочку» з приводу презентації, і хоча пожвавлення у відповідь не почув, все ж домовилися провести захід усередині жовтня. «Я вам зателефоную», -- сказав колега, і те сталося на початку вересня.
Шановні читачі, либонь, здогадуються, що було далі. Так, ніхто не зателефоновував. Стрів земляка майже за два місяці, на VІІ позачерговому з’їзді. Зійшлися, привіталися. Я, наївний, приготувався вислухати пояснення, через що ж зірвався наш захід, а може, й вибачення… Дзуськи! Колега спитав, чи виступатимете «ви, пане, Костянтине, на з’їзді?»… І тоді я порушив усі правила етикету. Чисто по-степовому, по-скіфськи та ще й, либонь, із уїдливою гримасою на обличчі, сказав: «Щиро дякую за сприяння у проведенні презентації і сподіваюся на подальше співробітництво». Щось смикало мене відразу піти геть, та я затримався на кілька секунд. І правильно зробив, бо хоча й нічого не почув у відповідь, зате побачив, як колега знічено й незграбно стенув плечима, і такою беззахисною-беззахисною невинністю засвітилося його обличчя! Геть усе. Разом із акуратною борідкою, вусами й відкритим чолом. Мені враз стало неймовірно соромно. Отоді вже, промимривши «даруйте», я відійшов убік.
Занадто детально подав я цей епізод? Так, епізод, але незначним назвати його не можу. Вкотре запитую сам себе: що це? Чому кандидат філологічних наук не зрозумів, що я пропонував, надсилаючи книжку? Хіба не зрозумів? В якому ж тоді географічному просторі та етнічному вимірі мешкає (функціонує) доцент кафедри журналістики Херсонського державного університету, якщо для нього недосяжною є важливість (вибачте за прямолінійність) розповсюдження знань про рідний край? Адже справа не персонально в К.Сушкові, а в тому, що він написав. Не власні меланхолійні «охи» й «ахи» зібрав я під цупким картонним дахом «Згонів». Звісно, без особистого не обійшлося, оскільки суть загального, як похідного від конкретного, за такого подання тільки поглиблюється, отож, на цьому тлі -- посутня низка достовірних свідчень (серед них чимало досі невідомих або ж маловідомих) з історії Таврії, від доби енеоліту-бронзи (7-3 тисячі літ тому) і до Євромайдану. А між цими «межами» -- життя наших предків: «ямники», «зрубники», скити, сармати, черняхівці, бродники, власне, слов’яни-русичі, українці. Епізодично: Дантур, Дарій, Дмитро Вишневецький, Іван Сірко, Петро Калнишевський, Фальц-Фейн, Нестор Махно, Микола Григор’єв, Олександр Довженко… А між ними наші сільскі дядьки, хлібороби з діда-прадіда: Кислі, Петренки, Лебеденки, Недобери, Коваленки, Жмури, Копаниці… Зі своїми долями, кожна з яких карколомніша за найкарколомніший сюжет із якогось голівудського трилера. Хіба зайве знати мешканцям наших геть зденаціоналізованих сіл, селищ, містечок, надто – східних і південно-східних – на якій землі вони живуть? Переконаний: не такими вже й успішними були б путінські «операції» в Криму й на Донбасі, якби щойно озвучене знаття ставало вчасним надбанням наших співвітчизників.
Невже не розуміє цього імпозантний херсонський колега? Гадаю, розуміє. Але, вибачте, пане Василю, -- чисто в теоретичному плані. Бо ви ж – український учений, викладач українського вишу, а не розповсюджувач українських книжок. Та ще й не своїх. Як і один журналістський колега – власний кореспондент газети «Голос України» по Запорізькій області. Як і другий, -- власний кореспондент Національного радіо по тій же області. Обом, отримавши на початку травня увесь наклад «Згонів», невдовзі виїжджаючи на літо в село, залишив в одній із редакцій газет по примірникові. З автографом. Додавши записку, що у вересні, після мого повернення, проведемо презентацію, а сотні книжок безкоштовно передамо до обласної, міської, районних і сільських бібліотек Запоріжжя й Херсонщини. Повернувся із села на початку вересня – книжки в редакції так і не забрали. Хоча перед від’їздом повідомив про них обох. Не прийшли хлопці також і на презентацію. Приватні речі? У жодному разі! Обидва, як і херсонський письменницький очільник, нахилялися до участі не в застіллі з приводу моїх особистих іменин, а в заходах, даруйте ще раз за прямолінійність, і державного, і державницького спрямування
Власне, на іменини неодмінно прибігли б: новітній брат-журналіст просто обожнює всілякі міроприємства, які закінчуються фуршетами.
Я не писав би про це, якби йшлося про окремі випадки. Це – не випадки, а типове явище. Будь інакше, не докотилися б ми до того, де перебуваємо нині. Хіба не бачите, що ми не просто наблизилися упритул до заздалегідь уготованої нам резервації, а вже переступили її поріг? Лишилося зачинити за нами важку браму і повісити ще важчий замок. І не треба солодко ремствувати, що нас загнали силоміць. Так, «чекати добра» від північно-східного сусіди нічого, але переважна більшість увійшла за дріт добровільно. Точніше, мимоволі. Через своє жахливе невігластво.

У всьому винна Держава, проте й брати-письменники – далеко не в останню чергу. Бідкаємося, що НСПУ втратила суспільний авторитет, і то є правдою. На цю тему у нас «плачів» найвигадливіших варіантів -- кількатомник можна видавати. Але, -- чому? Куди той авторитет подівся? Хтось украв? Сам вивітрився? До цих питань плакальники навіть не наближаються, позаяк констатацію очевидного, загальновідомого та ще й вельми драматичного (якщо не трагічного) явища озвучувати набагато вигідніше – тут ніколи не помилишся, хіба начотником обізве хтось аж занадто прискіпливий, але те дрібниці.
Авторитет НСПУ почав знижуватися із набуттям Україною незалежності. Поступово, але неухильно. Насамперед через те, що держава, проголосивши себе суверенною, відмовилася від імперської спадщини, до якої належав і письменницький гурт. Нехай та відмова багато в чому була схожа на декларацію про наміри, відтак чимало пережитків компартійного минулого у стилі нашого буття благоденствує й понині, але зриме, те, чого легко можна було позбутися, відкинули. Зокрема, творчу спілку пустили на самоплив: мовляв, нехай митці годують себе самі, бо ми впевнено ступаємо на стезю ринкових стосунків. А ще --- Спілка – сталінський витвір, то чого ж там із ними панькатися!
Звісно, ідея створення Спілки письменників СРСР належить Сталіну. У ній керманич більшовицької імперії вбачав один із бастіонів новітньої державності, і не помилився. Творчий бастіон держава взяла на утримання (а як же інакше!) і не прогадала: радянські письменники соціальне замовлення партії виконували більше ніж сумлінно. Усі? Ті, котрі вважалися радянськими – поголовно, – а хто шукав інших шляхів для реалізації свого творчого потенціалу, опинялися спершу на Соловках. Потім на Колимі. Затим – у спецтаборах Мордовії. Сталін та його приспішники чітко виписали стиль поведінки для «інженерів людських душ», і хто його неухильно дотримувався, на життя не скаржився. Заслуговують такі на осуд? Хіба що з боку їхніх колег-сучасників, які не дотримувалися. Нам же мораль дозволяє брати все лише до відома, про що ми, на жаль, не завжди пам’ятаємо. Але це – інша тема. Зараз – про долю СПУ-НСПУ.
Опинившись у вільному плаванні, письменницька організація одразу відчула, що переваг у пересуванні житейським морем-океаном саме у такий спосіб набагато менше, аніж вад. На це -- самовіддано, без жодних прицілів на якісь преференції, -- започатковуючи Народний Рух України, товариство «Меморіал», відновлюючи товариство «Просвіта», наша Спілка аж ніяк не сподівалася, бо заслуговувала на краще ставлення до себе. Як із боку суспільства, так і з боку Держави. Тепер можна писати про що завгодно? Пишіть! А хто друкуватиме? Хто виплачуватиме гонорари? Де право на додаткові метри у помешканні члена СПУ? Де тверда оплата за виступи перед читачами? Доволі довга вервечка безвідповідальних «де?». Іншими словами, вибачте за тавтологію, вільне слово стало коштувати аж занадто дорого. Відтак починаючи вже з Х з’їзду СПУ 1991 року (І з’їзду, за новітнім літочисленням) головна проблема творчого угруповання все чіткіше починає окреслюватися не словами як краще писати, а як вижити. Кому? Дуже важливе питання. Воно потребує окремого дослідження, я ж у цих нотатках скажу лише, що питання «кому?», на жаль, далеко не однаковою мірою торкається рядових членів Спілки та її київських керманичів. Зокрема, рядові члени платять лише внески й годуються від діяльності, жодним чином не пов’язаної з письменництвом, тоді як київські літературні очільники утримуються на кошти Спілки. Плюс – відповідні письменницькі лікувальні заклади у столиці, плюс близькість видавництв та літературних часописів. Усе це визначає неоднакове становище навіть рядових – столичних і периферійних – членів СПУ (згодом НСПУ). Про керівництво ж зайве й казати. Проблема загострювалася, і 1996 року процес розшарування спричинив розкол Спілки: письменники Юрій Покальчук, Юрій Андрухович, Микола Рябчук та Ігор Римарук вийшли із СПУ й 1997 року організували альтернативну творчу структуру – Асоціацію Українських письменників. Раніше, 1992 року, виникла Міжрегіональна спілка письменників Украни, що об’єднує літераторів із 19 областей.
Про що все це свідчить? Про те, що творча структура, створена 1934 року для функціонування в одних суспільно-політичних умовах, опинившись у зовсім інших і анітрохи не модернізувавшись, захиталася. Скільки списів ламалося на кожному з’їзді, починаючи з першого (1991), скільки звинувачень лунало на адресу керівництва НСПУ! Приходили до управління нові люди, обіцяли навести лад, наче щось робили, проте все лишалося по-старому. Мало того, ситуація неухильно погіршувалася, що засвідчили події осені 2003-го та зими й весни 2004 років. Посипалися звинувачення на Володимира Яворівського – тяжкі й не позбавлені підстав. Усі завмерли в очікуванні революційних змін, пов’язуючи їх із обранням 2011 року головою НСПУ Віктора Баранова, та невдовзі знову заговорили і про гендлювання майном, і про зловживання з присудженням премій, навіть про внутрішню та міжнародну ізоляцію української літератури. Дійшло до того, що на позачерговому VІІ з’їзді НСПУ(29.11.2014) так поспішали обрати нового очільника, замість померлого Віктора Баранова, що для головної доповіді в.о. голові НСПУ Олександрові Божку відвели аж… п’ятнадцять хвилин, для виступів – не більше трьох. Загалом же на з’їзді не пролунало й звуку про Слово, про Творчість, одні лише нарікання: на керівництво НСПУ, на українську владу, на недолугу «Літукраїну», на колег. Усі говорили про нагальність змін, дехто силкувався навіть окреслити чіткий план дій виходу із кризи, і все це, мабуть, обнадіювало марновірних, але приречено вело не туди. Бо з головним так і не впоралися: не дійшли згоди про зміст терміна криза та його місцезнаходження. Занадто абстрагують його і вбачають переважно в особі «зовнішнього ворога», у середовищі «п’ятої колони»; загалом усе це є, проте корені клятої кризи у природі НСПУ, її гніздечко – у гурті самих письменників. Хвороба, яка підступно загострилася за часів незалежності – зросла чисельність «інженерів людських душ». Прикро це чути, мабуть, кожному спілчанину, бо тоді в ролі кандидата на скорочення може опинитися будь-хто, принаймні, теоретично це дуже можливо. Ну та й що? Неприємно, незатишно, але це так. Іншого виходу немає. Ігнорування цього очевидного факту ще глибше заганяє хворобу всередину, аж поки загальнописьменницький організм не згниє вщент. А він уже загнив – листопадовий (2014) з’їзд показав це з усіх боків.

Наголос-2009
Звичайні слова, звичайні речення, звичайний синтаксис… Чого ж тоді так бере за душу ? Звідки вмить постає перед очима ота невибаглива картина, і вже не автор, не герой-персонаж його повісті придивляється до всього довкруж, а ВІН сам стоїТЬ на околиці села і кроку ступити не може, бо ноги ЙОГО враз мовби приросли до землі. Бо ТЕБЕ(прибрати) вдарило прямо в серце оте, що… ні, не згадалося, ВІН його бачив, воно осьдечки, поруч – живе, тільки посмутніле, бо ВІН так довго не з’являвся!..
«Машину я оставил на улице под липами – они сильно выросли, -- а сам зашел под каменный свод ворот и оглядел двор. Все тут было прежним, как двадцать пять лет назад. Справа – красного кирпича стена потребсоюзовського склада, слева – пыльная трущебка индивидуальных сараев, а в глубине двора – уборная помойка и длинная приземистая арка глухих ворот.
У ворот я встал спиной к липам и произнес горячую бестолковую благодарную речь старушке и всему двору. Я хотел проститься с нею именно здесь: нельзя же, чтобы она увидела мою «Волгу» -- новую, роскошную, небесную, черт бы ее взял! – но она, выслушав и приняв все, как свое законное, повлекла меня на улицу и там, не взглянув в сторону лип, сказала:
--- Не стыдись. Мы люди свои… Садись и езжай, куда тебе надо…»
Нерідко ВІН (прибрати) ладен пустити в хід кулаки, коли чує, що «вони, оці письменники, живуть у якомусь вигаданому світі, і ніщо, окрім видання своїх книжок, їх не цікавить. Заздрять одне одному, сваряться…» То не про ПИСЬМЕННИКІВ мова, а про затятих графоманів, -- він давно вже те зрозумів і ніколи не плутав. Бо не дозволяв собі того, навіть коли для нищівного викриття начебто були підстави. Справжнього письменника він бачив з оголеними нервами, не тільки без щита, а й без шкіри на тілі, одна лише щира й наївна зачудованість світом.
«…Все лучшее в этой ненаписанной книге – радостные, печальные, гневные глаза обыкновенных людей, в полную силу души высказанные ими мысли – пришло ко мне на рассветах, в задумчиво-звучной тишине. Я тогда постоянно удивлялся прошедшему дню, не находя в нем того, с чем хотелось бы жить: правды жестов и искренности поступков тех, с кем общался. Об этом – прошлом, темном и нелюбимом, и о том, что незримо еще проступало в новом дне: радостные, печальные, гневные глаза обыкновенных людей, в полную силу души высказанные ими мысли, -- я и писал свою новую книгу. Я писал ее в уме легко и споро, пока не садился за стол».
Цього митця він спізнав учасно, якщо брати до уваги його книжку, проте самого автора тоді вже не було на світі. Неодмінно написав би йому листа, знайшов би не засмальцьовані слова подяки, бо відчував: саме теплого й щирого відгуку цьому письменникві завжди не вистачало. Довгим виявився шлях до визнання, доля не завди була прихильною – він дізнався про це, як тільки прочитав його першу повість. І затямив: не жалі з цього приводу розпускати треба, а читати те, що він залишив. Читати! Читати й дякувати, дякувати і знову читати. І він нікому зумисне не догоджає, ні самому авторові, ні його світлій пам’яті, він начебто просто вгамовує свою якусь дивну, неймовірну спрагу, що накопичилася за зиму, коли навесні, опинившись у батьковій хаті, бере з етажерки томик у коричневій палітурці, розкриває на будь-якій сторінці й розмочує зчерствілу за півроку душу… Привітавшись із автором таким чином, поновивши в душі відчуття справжнього, починає читати книжку з першої сторінки. Ніби вперше. І так – щороку, зовсім не переймаючись, що товчеться-тупцюється на одній й тій же території замість того, щоб освоювати нові. Ніколи не прагнув прочитати якомога більше, достатньо спілкуватися з одним, але гідним.
«На печке, в соседстве, наверно, с моими петухами, давно уже чурюкал сверчок. У меня не было сил и желания противиться тому печально-отрадному наплыву воспоминаний, котрые будил этот мохнатолапый запечный музыкант, поверенный моих первых тут снов, и все, о чем я вспоминал, мне хотелось пережить снова. Я сидел и как начало радостного стиха мысленно твердил: «Жизнь благо, а бремя ее легко». Я не знаю, кто и когда изрек эти слова, но это сказано о живой жизни на земле, обо всех, кто на ней живет, радуется и страдает…»

Я вже казав, що й усю НСПУ, і кожного нашого провідного письменника окремо ще до вступу в літературний гурт (2003), сприймав майже ідеалістично. Перший сигнал, що «в сім’ї митців» далеко не все гаразд, отримав у квітні того ж року, коли, увійшовши до колишнього ліберманівського особняка на Банковій-2, в галереї очільників Спілки не побачив портрета напівбілоруски-напівукраїнки Олени Шовгенової (Шовгенівої), за чоловіком – Теліги (мабуть, із білоруської – тєлєга, візок). Взявся розпитувати, чому ж це так, а у відповідь… Важко повірити: ті, до кого я звертався (а серед них опинилися й далеко не рядові спілчани), не розуміли, на що натякає цей «хлопець із Запоріжжя». Слава Богу, що хоч знали про героїчну загибель мужньої 35-річної письменниці в Бабиному Яру в лютому (22 числа) 1942-го. Утішно також, що багатьом відомий факт вимушено добровільної смерті разом із дружиною її чоловіка Михайла, але «до чого тут керівництво Спілки письменників»? Не відали «інженери», що, повернувшись у жовтні 1941 року до Києва, Олена Іванівна відродила нашу Спілку, організувала пункт харчування упосліджених письменників, активно співробітничала з часописом «Українське слово» Івана Рогача, видавала часопис «Литаври». І так – упритул до своєї загибелі. Коли я вже аж занадто «діставав» декого зі своїми «чому?», то мені роздратовано зауважували: «Так вона, як ти кажеш, очолювала Спілку усього лише неповних чотири місяці!» «Лише чотири місяці…» Але ж які то було місяці! І хто це сказав, що вартість чийогось особистого внеску в загальну справу вимірюється терміном перебування на посаді, а не тим, що людина зробила!
Гірко було це чути під склепінням загальноукраїнського письменницького храму. І «пережитками» радянського минулого, коли так званий статус не лише повноцінного громадянина Страни Совєтов, але й його людяності визначався тим «була чи не була особа на окупованій території», нічого тут не виправдати. А в нашому випадку наявне ще й співробітництво з часописами буржуазно-націоналістичного спрямування…
Згодом, крок за кроком, я став переконуватися, що таки кепські справи У НАС, окрім усього іншого, ще й через наше чи то стихійно хуторянське, чи через хитромудре, ідеологічно спрямоване невігластво. Піку ж оці переконання досягли навесні року 2012-го, коли нове керівництво НСПУ, все ще невтомно віщало про необхідність перезавантаження в роботі Спілки. Зайве перераховувати все те з реформ, за які взялися могильники «ери Яворівського» – про це писано-переписано я ж назву один, якщо й не маловідомий факт, то такий, на який колеги зовсім не звернули належної уваги. Мова – про звалені хаотичною купою нові книжки різних авторів. Якраз за пару кроків від стола чергового у холі Будинку письменників, під бетонованим східцями. Їх, за розпорядженням нового керівництва НСПУ, вилучили у чергових, яким письменники (переважно ті, хто приїжджав до столиці з периферії) передали для продажу за вельми прийнятною ціною. Непоганий, смію зауважити, був засіб розповсюдження книжок. Без ліцензії, без відповідно обладнаного місця? Звісно, це вопіющеє нєподобство! Тому керівництво НСПУ, замість того щоб на законних підставах обладнати в тому ж холі Будинку письменників або ж неподалік спеціальний кіоск для торгівлі українськими книжками українських письменників, наказало кинути їх прямо на підлогу, під східцями, – щонайменше кілька сотень найменувань! І нехай би «серед мотлоху» я розшукав два примірники свого «Інспектора Хорса» (п’ять черговий усе ж таки продав!), але ж там знайшов цілу пачку збірки віршів Леоніда Талалая, збірочку Бориса Мозолевського і ще багатьох-багатьох відомих авторів! Одне слово, книжки вже були звалені купою. Лишалося ту купу передислокувати на майданчик перед Будинком, для ефекту облити бензином, або хоча б гасом і піднести сірника. Як робили це на площах у Берліні 1933-го чи в Луганську улітку 2014-го…
От вам ставлення до колег (героїчної жінки) – з одного боку і ставлення до їхніх творів – з іншого. Не має майбутнього спілка, що керується людьми, які дозволяють подібне. Хоч ріжте мене на шмаття, хоч смажте на вогні, – стоятиму на своєму, бо знаю, що кажу. Змінили керівництво? Але не змінили структуру організації, не позбавилися баласту, що тягне усіх на дно.
Привселюдно про Олену Телігу нагадав на VII з’їзді, вишукано подавши проблему в обгортці гендерної політики, критик, літературознавець і драматург Михайло Наєнко, але ніхто не підхопив: зібрання спрагло чекало омріяного моменту, коли можна буде обирати, нарешті, нового очільника. Під цей копил усе й підпорядковувалося, наче сам факт перевиборів був рятівною панацеєю.
Повторюю: нас, членів НПСУ, неприпустимо багато. Переважна більшість власників членських квитків – люди у Спілці випадкові. Звісно, не в розумінні, того, як вони там опинилися, стосовно механізму добору талантів, то якраз він у нас відрегульований чітко, відтак – у цьому сенсі він є частиною закономірного процесу. Випадкові люди у Спілці це ті, котрі, як нині кажуть, за визначенням не гідні бути членами творчого угруповання. І тут напрошується такий собі принцип(верт) глечика з молоком. Комусь дуже хочеться додати у глечик води? Але, як це зробити, коли посудина розрахована лише на один літр і молока в ній ущерть? «А ви одлийте трошки молока… – підступно нашіптує хтось. – Ось та-а-ак, правильно. Тепер ще-е-е одлийте, бо ондечки ще-е-е водички піднесли… Сміливішне, сміливіше!..» Відтак із часом настає момент, коли вже важко сказати, чим наповнений глечик – молоком чи водою. Дві абсолютно різні, навіть протилежні за своїм і хімічним складом, і значенням-призначенням речовини. Отож, одна відносно другої речовини перебуватимуть у стані постійного антагонізму. Як і в нашій Спілці. Дивився я на розгортання VII позачергогового і думав: хіба можна уявити учасником подібного збіговиська, скажімо, Панаса Мирного? Чи став би Нечуй-Левицький уперто стовбичити коло сцени з президією, щоб почули тільки його слово і рахувалися лише з ним? Чи зважилися б Гемінгвей, Достоєвський, Гребінка, Бальзак, Гюго, Франко, Діккенс, Марко Вовчок, Джек Лондон чи Леся Українка верзти на повний голос те, що віщали окремі делегати з «трибуни з’їзду»? Ніколи, нізащо і ні за яких обставин. Бо лізти геть із шкури, аби потрапити на чергову (позачергову) столичну белетристичну тусовку у статусі повноправного делегата, чатувати коло сцени і полум’яно виголошувати революційні кличі – то тяжкий хрест і ситний хліб невдатних і нездатних. Лише їх! Через те й отримали ми всі «з’їзд» замість З’їзду! Від того й лихоманить Спілку, яку одні ласкаво називають «свинарником», а другі не менш зворушливо – «колгоспом». Через те й накопичуються проблеми.
Читач, либонь, уже зрозумів: я аж ніяк не закоханий у сучасну НСПУ, але приміряти до неї пікантні псевдо снаги не вистачає. Для кого Спілка «свинарник»? Для отого, кого ще молодим хлоцем витягла вона з якоїсь Твердохлібівки чи Завинилівки на столичні асфальти, кому організувала постійну столичну прописку й дала достойну квартиру? А хіба наступні шалені успіхи, скажімо, ось такого обвинувача – депутат Верховної Ради СРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР, зрештою, народний депутат незалежної України та звання Героя України – падали з неба, а не зумовлювалися письменництвом, зокрема, й належністю до СПУ, яка прийняла його до своїх лав двадцятивосьмирічним парубком з трьома книжечками поезій? Приголомшливий старт! Либонь, у жодній країні світу, окрім СРСР, такого навіть уявити не можна було. Але йдемо далі. Хіба падіння накладів українських літературних часописів, закриття столичних книгарень, зрештою, невпинне розростання графоманського прошарку в СПУ (згодом – НСПУ) під знаком плекання нових талантів та огульного зарахування їх до письменницького гурту чинилося не за багаторічного керівництва нашого викривача, спершу – партійною організацією СПУ, потім – Комітетом з Шевченківських премій, затим перебуванням на посаді секретаря Спілки? Досить. Бо ще треба залишити місце в цьому тексті й одному з отих, хто, називаючи українську літературну громаду «колгоспом», за підтримки лише Спілки письменників, й опинився у столиці, завдяки тільки їй, отримав там квартиру, обіймав, до хрустка в суглобах, посади то секретаря НСПУ, то головного спеціаліста першого заступника Голови Верховної Ради України, то почергово головного редактора кількох літературних часописів, а згодом – директора літературного фонду НСПУ. (Цікаво, коли ж чоловік писав)? Упродовж майже цілого десятиліття куди тільки не кидала «доля» багатоверстатника, на якийсь час неборака навіть опинився за бортом НСПУ, та згодом виборсався з виру й знову прибився до «недолугого колгоспу», бо треба ж було фіксувати на здобуття Шевченківської премії свій неповторний витвір про одного народного месника!
Забагато честі невдячним наклепникам? Згоден, проте коли Спілка наша хвора, то перш ніж розпочати цикл лікування, слід визначити вид захворювання. Заодно і з класом вірусів (а їх до біса!) розібратися, а також виявити їхніх носіїв та поширювачів. Інакше анінайменших змін не діждемося ніколи!
«Свинарник» у складі «колгоспу» зростав і зміцнювався у всіх на очах. Перший з’їзд (1934, після з’їзду письменників СРСР року 1932-го), що відбувся у тодішній столиці України, Харкові, зафіксував 206 членів творчої Спілки. Далі – тотальні репресії (лише в один день, 3 листопада 1937 року, в лісовому урочищі Сандармох було розстріляно 100 найскравіших представників української творчої інтелігенції), війна, знову репресії. Сталін винищував українських митців упень, але на ІІІ з’їзді (1954) говориться про 324 члени СПУ та 95 кандидатів (тоді була й така категорія «інженерів», за аналогією до партійної)… Одне слово, станом на 1991 рік в Україні значилося вже 1095 письменників, сьогодні ж їх 2075.(уточнити) Усе через те, що на теренах – спершу УРСР, а згодом незалежної України – зросла кількість громадян? У жодному разі! Навпаки, рівень чисельності населення у нас неухильно зменшується: 51,7 мільйона (1989), 51,9 (1991), 50,89 (1997), 49,4 (2000), 42,9 (уже без Криму, станом на 1.09.2014).
Що ж виходить – людей меншає, а письменників більшає? Того й чекай, невдовзі ми станемо вже не «самой чітаємой», а «самой пішущєй» нацією у світі? Саме час готуватися, щоб започаткувати Національну Спілку читачів…
Власне, тут не до сміху, бо (за Курковим) за кількістю тих, хто пише, має зростати і кількість тих, хто читає. І це якось має впливати на рівень суспільної моралі, коли вірити поетичному афоризмові про ефект і наслідки поширення «разумного, доброго и вечного». Власне, не якось там впливати, а неодмінно позитивно! Стан же нашого сучасного суспільства, за логікою речей, свідчить про те, що ніякого відповідного впливу воно на собі не відчуває. Принаймні, у тій кількості або ж такої сили, щоб стрімко перетворюватися на суспільство високої моралі, позитивних імпульсів воно не отримує. У чому ж річ? Погано сіємо? Сіємо добре, але забуваємо поливати? Чи сіємо зовсім не те?
Обирайте, дорогі читачі, що кому більше до вподоби. Я ж затято грішитиму на занадто велику чисельність… Ні, не тих, хто мережить аркуші словесами – нехай собі мережать на здоров’я – я про кількість осіб, об’єднаних у професійну творчу Спілку. Гарно Ви сказали, дорогий Влідімір Владіміровіч, що наша «мова величава и проста», а от із заявою про «хороших и разных поэтов», яких може бути «много», переборщили. Гарних поетів -- справжніх, глибоких -- багато бути не може. Та й, вибачте, не треба їх стільки. Нехай пишуть усі, хто має бажання, нехай множаться лави поетів і прозаїків, проте до СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ слід приймати лише тих, чиє письмо, воістину позначене високим талантом, хто створює високі літературні твори, відтак дійсно складає творчу ЕЛІТУ у відповідному творчому сегменті. Іншими словами, щоб слово ПИСЬМЕННИК лунало врочисто, а надто – ЧЛЕН НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ.
Багато пропозицій лунало на все тому ж VІІ позачерговому, проте слушних я не почув. Хіба що, вправно перераховуючи наші промахи, інколи наближалися до висновків, але на самі висновки, тим паче на пропозиції снаги бракувало. Були й парадокси. Один «інженер» запропонував відлік творчої організації вести не од 1934 року, а від… 1991-го. Це – щоб відкараскатися від ганебного сталінського минулого. Намір слушний, начебто слушний, а от засіб аж занадто простий. І не стільки сприятиме він справжньому очищенню од «совіцької скверни», як загрожуватиме вирвати цілу епоху з вітчизняної літератури.
Зовні ця пропозиція нагадувала таку собі притчу про недолугого візника. Ось так не тягнуть коні під гору й не тягнуть, і хоч ти кричи. Візник уже й до батога приглядався, чи не в ньому причина, щиро грішив на дошку, на якій сидів; винуватив навіть колір візка – він синій, а от коли б зелений… Дісталося, звісно, й обом конячкам, проте віз рухався все повільніше й повільніше, поки зупинився зовсім. Усе налагодилося лише тоді, коли чоловік, що проїжджав мимо, порадив зняти кілька мішків із воза, бо перевантажений він…
Батіг, колір воза й дошка – речі несуттєві й невразливі, а от ревізії тих чи інших дат, перегляд меж тих чи інших епох, а надто бездоганних, перевірених історією фактів, – справа дуже небезпечна. У процесах викидання разом із водою немовлят ми набули просто колосального досвіду, в якому рівних нам немає, і ще продовжуємо його набувати. Що значить одрізати від нашої Спілки п’ятдесят сім літ її біографії? Хіба так омолоджують організацію? І що означає намір омолодити? Викинути старих чи більше понабирати молодих? Чи не тхне від такої методи совдепівським нафталіном? Розпочавши відлік своєї історії року з 1991-го, то куди ж тоді накажемо подіти цілих п’ять літ свого перебування на посаді голови Спілки письменників Юрію Михайловичу Мушкетику, якщо керівником його було обрано 1986 року?
Літературний процес – явище безперервне. Визначається воно конкретними творами конкретних авторів, і лише тоді може перерватися або ж відірватися, коли з процесу усуваються, прибираються фізично геть усі творці. Коли Слово замовкає, бо писати немає кому. Отоді в історії – похмурий прочерк. Ми ж не маємо права анічогісінько викреслювати, принаймні, з того, що написали всі наші відомі попередники. Так, сотні були закатовані й розстріляні, але ж лишилися Павло Тичина і Микола Бажан, Остап Вишня і Максим Рильський, Юрій Яновський та Андрій Головко, Борис Антоненко-Давидович, Андрій Малишко, Володимир Сосюра… Якщо вціліли, значить, запроданці, угодовці?
Вище ми вже домовилися, хто має право оцінювати поведінку цих людей за диявольських обставин, тож не порушуватимемо джентльменську угоду. Для нас, сучасних, є, насамперед, твори наших попередників. Так, багато написано і панегіричного, й апологетичного, і відверто антихудожнього, проте – я відповідаю за свої слова – моє покоління та, мабуть, не лише воно, як кажемо нині, не зациклювалося на прикрих речах.

І рости, і діяти нам треба
Так, щоб аж гриміло з краю в край.
Угорі над нами – неба, неба,
А кругом – простори, хоч співай!

Хто і що міг і може сказати проти цих слів, не лише в час, коли вони були написані, а й сьогодні? Нам не треба «рости»? Ми не повиннні «діяти»? І хіба не виникає бажання заспівати, коли навколо тебе простори?
Рильський…
Сосюра…
Не прилипала міцно ні до старих, ні до юних громадян Союза РСР ідеологічна багнюка, на що так сподівалися замовники соцреалістичного місива. Безумовно, ті, хто вижив, писали за високою вказівкою. Але у своєму готовому вигляді твори нещасних митців замовними мали тільки свою фабулу, і то – вона була мертва. Стиль, лексика, власне, Слово лишалися живими. Ми, діти, не звертали уваги на плакатне, декларативне в тому ж «Альошці Богунцеві» Михайла Тардова (до речі, гуляйпільця за походженням), у «Синові Таращанського полку» Петра Панча, у «Лісовій красуні» Юрія Збанацького. Ми всотували із них людське й людяне, патріотичне, близьке нам і зрозуміле і вкрай необхідне, а воно є в цих творах. Є, попри все! Як і у «Вуркаганах» Івана Микитенка, у «Великій рідні» Михайла Стельмаха… «Вершники» Юрія Яновського вчили нас не класової непримиренності, а плекали героїчні почуття, а пізніше, коли ми подорослішали – огиду до братовбивства. Навіть уявити страшно, що у нас могло не бути «Пропороносців» Олеся Гончара чи «Таємниці Соколиного бору» того ж Юрія Збанацького…. Без цих творів наше дитинство і юність були б спустошеними. Вони, оті вціліли митці, упродовж жахливих 30-х, буремних 40-х, непевних 50-х своїми творами попри все зберегли для нас усіх Українське Слово, Українську Естетику, Український Дух – наперекір усьому, вони змогли просотуватися до наших сердець крізь загати ідеологічного гною. І за це отим нашим письменникам – низький уклін. Можливо, не все з написаного ними в ті часи варто перевидавати, звісно, не все ув їхніх тогочасних учинках вилискує героїзмом, проте головне вони зробили: зберегли українську мову, в тому числі й літературну.
Послухаймо, що cказав із цього приводу Євген Гуцало при отриманні премії фундації Т.й О. Антоновичів у травні 1995 року, за півтора місяці до смерті: «Ви знаєте, що коїться нині. Деякі вчорашні літературні ідоли самі падають, але чи варто в цій драматичній ситуації вести аж таку хворобливу боротьбу з тими, хто був не так фальшивим ідолом, як жертвою системи? Хто все-таки своїм словом, яке хочеться порівняти з „досвітніми вогнями“ Лесі Українки, світив у темряві нашого комуністично-соціалістичного буття, освічував людську свідомість, допомагаючи, може, не так жити, як вижити? Здається, ніхто не осмілюється кидати камінням у в’язнів Освенціма чи в’язнів Заксенхаузена, то чи то треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соціалістичного реалізму, з крематоріїв мистецько-філософських догм, із цього страхітливого комплексу смертельної чорнобильської естетики? А чи не краще помовчати в жалобі та скорботі? Зрештою, весь наш народ пройшов ці „этапы большого пути“, — й не йшов він весь час таки з гордо піднятою головою, зрештою, весь народ нині не існує у своєму ідеальному вигляді після, скажімо, чотирьохсотлітніх обіймів, то що — не той народ? Ні, той — і не інший, і ми всі в літературі — ті, а не інші. То, мабуть, і про самих себе годиться помовчати в жалобі й скорботі».
Справжній талант здатний донести світле і правдиве навіть за найнесприятливіших обставин. То лише нездари завжди чогось безкінечно вимагають (переважно – для себе), істинний творець у цей час мовчки творить.
Кажете, «угодовці» раювали, «запродавши душу кривавому комуністичному диктаторові та його партії»? Брешете, панове дослідники-переоцінювачі, і та брехня – од вашого особистого безпросвітного нікчемства. Наберіться мужності хоча б на кілька хвилин і загляньте до шоденника, приміром, того ж Олександра Довженка, «обласканого Сталіним». Ось запис від 6.12.1945 р.:

«П’ятнадцять літ обробляв я, сказати б, громадську ниву. Не жалів ні сили, ні часу. Не знав часом свят і навіть не досипаючи ночей. Все думав, як би краще знять врожай. І в мене родило. Був добрий хліб на моєму полі, і були яблука в саду, і мед на радість всім, хто їв, хто хотів їсти. Один лиш раз не вийшов у мене врожай. Не так виорав, не так висіяв, чи молитву не ту прочитав, і боліла ж до того голова і серце. Тоді прийшли на мою, политу марним потом ниву недобрі люде, серед зів’ялого саду поставили наспіх збиту трибуну, подібну на ешафот і, прикриваючи свій сором, а хто не сором, а недобрість чи пустоту свою, кричали голосно:
– Ось він!.. Забивав нам памороки красотою життя свого. …Розіпніть його, розіпніть його! Ненавидьте, зневажайте!..
Тоді я мовчки впав і вмер. Тіло моє викинули собакам. Стоїть моя нива поранена, стоїть моя пограбована хата порожня».

А це від 31.12.1945 р.:

«Я забуваю свою мову. Часом я забуваю свій біль і жаль по Україні. У мене вмирає душа. Перечитав «Історію України» Маркевича. Плакав. Писати далі не можу. Німіє щока, і кружиться в голові. Я абсолютно один. Чи винен я, що я один? Чи хотів я самотності? Чи діяв я во ім’я їй? Ні. Ні.»

А ось запис від 10.01.1946 р.:

«Кіно – велике мистецтво і брутальне. Воно мистецтво жорстоке в гіршому розумінні сього слова. Воно заповнене пройдисвітами поверховими у виробництві, а керує ним кучка мертвоголових убогих чиновників, очолених мікро-Большаковим. У нас мистецтво недемократичне. Воно придворне».

Хіба можна читати таке з незворушним серцем? Хіба не чутно невимовний біль митця, якому НЕ ДАЮТЬ ТВОРИТИ ТАК, ЯК ВИЗНАЧЕНО ЙОМУ БОГОМ? Якийсь із новітніх хоробрих експериментаторів за подібної високої опіки, самовіддано сів би на голку і забув би навіть, як його звати. Довженко вистояв. Попри неймовірні душевні муки він зберіг не лише світло у своїй душі, а й твердість руки митця. За дев’ять літ після з’яви у щоденнику тільки-но процитованих записів і незадовго до своєї смерті Олександр Петрович подарує нам «Зачаровану Десну» – дивовижний шедевр, рівних якому немає в усьому світі.

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Кажуть, щодо історії невдячно, а то й навіть безглуздо застосовувати умовний спосіб, зокрема: що б ми мали, якби було так, а не «отак», проте інколи цим правилом бажано нехтувати. Свідомо. Надто отам, де хтось зупину не має, картаючи українську літературу радянського періоду. Зважуючись на жорсткі вердикти, неодмінно слід розглядати те чи інше явище З УСІХ БОКІВ. А після того, як розглянемо, навряд чи віиникне бажання жонглювати буздумно несхибним «умовним способом». За отією перманентно затаврованою сучасними розумниками соцреалістичною літературою видно, з якої шинелі вона вийшла. Послухаймо Оксану Забужко: «Аби сягнути величину трагедії 3 листопада 1937 року (в цей день було розстріляно 100 найвидатніших представників української інтелігенції – К.С.), потрібно уважно придивитися до кожного із загиблих. Кожен із них мав непересічний талант, і саме цей талант привів їх, зрештою, до холодної піщаної ями в пісках урочища Сандармох. Їх вбивали не тому, що вони протестували проти радянської влади – більшість із них цього не робила. Їх вбивали не тому, що вони хотіли очолити Радянський Слюз, компартію чи українськку республіку. Вони мали інших дар – вони працювали і творили для України. Вони піднесли український дух, через них українці почувалися гордими за свою націю, а чужинці дивувалися культурними надбаннями незнаної досі країни. Якби вони жили, Україна була б не меншою знахідкою для світу, ніж колись Єгипет зі своєми єрогліфами і пірамідами».

І на цьому тлі, дорогі читачі, порадьте, як залишатися спокійним, пропускаючи все повз вуха, коли в надміру розрекламованого сьогоднішнього, ще не старого успішного прозаїка надибуєш ось таке:

«…до цього маленького міста, славного тим, що в ньому свого часу Володимира Миколайовича Сосюру, майбутнього поета-лавреата, не взяли в полон і не порубали на дрібні неприглядні шматки, позбавивши тим самим українську радянську літературу чогось важливого, наприклад – його мудакуватих мемуарів…
…Сосюра надзвичайно химерний у своїх спогадах, подумати тільки – чувак пройшов усю громадянську, воював на кілька фронтів, уцілів, що найголовніше, і про що потім пише в мемуарах? Якийсь безкінечний трах із сестрами-жалібницями та відповідальними політпрацівниками (о’кей, із політпрацівницями, ясна річ, нічого такого за Володимиром Миколайовичем, здається, не спостерігалось)…»

Щоб зорінтуватися на благородне, виважене, зрештою, доцільне, тут уже точно без психоаналітика, на якого отам, вище, вище й вище, натякав Володимир Даниленко, не обійтися. Всяке буває. Інколи таке находить, особливо, коли неприкаяно вештаєшся країною, через посередництво жебрацького автостопу!.. (Жаданів витвір під назвою «Anarchy in UKR», цитати з якого наведені вище, навіяний саме пересуванням вітчизняними просторами в такий спосіб). Якщо на тебе в отій звитяжній подорожі десь напало гостре відчуття власної невлаштованості (нічого дивного!), якщо тебе почала душити твоя ж власна – персональна! – злість, то не слід видряпутися-виставлятися зі своїми вавками на люди, публічно зганяючи накипіле на комусь. Не чіпай святого і не паплюж страждальців! Не можна, гріх прагнути власного стердження, вивищення за рахунок Слова. Слово – категорія незалежна й існує лише для ствердження Світла і Добра. Гвалтуючи літературні жанри, калічачи слова, навіть близько не підходь до жанру загальнолюдського, ім’я котрому – Порядність. Мужньо, наодинці із самим собою, переживай свою досаду, яка спричинюється як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. Зовнішнім, це, коли навіснієш від чиєїсь чистоти й вищості, а внутрішнім, коли місця собі не знаходиш, через власну нікчемність і невдатність.
Дмитро Дроздовський має з цього приводу іншу думку: «Певний час С.Жадан грав у літературного блазня, причому вічно молодого». Виходить, усього лише елементарне блазнювання, відтак усі експерименти (ледь не бовкнув екскременти…) в минулому? Спираючись аналітично на «Луганський щоденник» невгамовного харків’янина, молодий київський критик стверджує, що так: «Сергій Жадан у щоденнику фіксує те, до чого спричинилися поїздки (ну ніяк не сидиться хлопцеві на місці!—К.С.) Луганщиною. І в цьому тексті, як на мене, є найважливіше: жива думка, яка народжується на наших очах». Проникливо зауважено, жодних заперечень, надто що стосується «живої думки», отієї, яка вже існує сама по собі в тексті, але в той же час, ось зараз… «народжується на наших очах». Власне, біда не така вже й велика: подібне завжди спіткає будь-якого автора, а надто – ще не опереного, як слід, проте вельми амбітного критика, якому геть нічого було сказати, а сказати дуже хотілося, через що й утнув цілу газетну сторінку. А все, либонь, через те, що такий уже предмет для розгляду трапився. Ну скажіть, будь ласка, чи можна вичавити бодай щось, варте уваги, відштовхуючись від ось таких рядків: «У дитинстві ми захоплюємося революціонерами, піратами й космічними прибульцями, проте в дорослому житті неабияк тішимося, отримавши посаду банківського клерка. Свобода, незалежність, відсутність внутрішніх бар’єрів і зовнішніх перепон лишаються для нас певним відлунням дитячих уявлень про світ, підліткового бажання впливати на події та керувати обставинами». Дійсно, щоб сягнути таких висновків, варто «спричинювати поїздки Луганщиною». Бо тільки на відкритих шляхах, до того ж, охоплених полум’ям війни, можна збагнути, що «…усі свої травми, усю поведінкову і психологічну залежність від наказів згори ми завжди можемо списати на ляльководів із минулого, котрі вчили нас ходити в шеренгах і співати хором». Слідом за есеїстом-нарисовцем-романістом-мандрівником догідливо тюпає критик: «Але автор аж ніяк не скотився в повчальність і моралізаторство. Навпаки, часом наша інтелектуальна гра розуму, позбавлена всього традиційного, формує реальність». Одне слово, яке мандрувало, вибачте, таке й спіткало… Не відаю, чим керувався Дроздовський, так проникливо відгукуючись на швидкоспечений Жаданів «Луганський щоденник», але якщо він дійсно хотів уздріти в новому творі недавнього «блазня» ознаки творчого, а головне – психічного – одужання-змужніння, то з радісними висновками поспішив. Бо, схоже, шукав там, де сподіватися на щось обнадійливе не випадає. Либонь, ні сьогодні, ні завтра, ні бозна-коли. Бо до блазнювання вдаються тоді, коли всі шляхетні способи, аби привернути до себе увагу, вже вичерпані. І якщо берешся за діло всерйоз, то нічого, окрім «поведінкової і психологічної залежності», витворити не можеш. Бо – не дано.
І все це в одному номері письменницького часопису з дещо оновленим складом редколегії, з новим в.о. головного редактора, який, до речі, не забув у той же номер втулити й власну сумбурну репліку під невимовно оригінальною рубрикою «На чисту воду!» й не менш сумбурні розмисли на тему «українського модернізму» (про них – трохи нижче) своєї чергової редакторки… Стрижнем того номера, мабуть, слід вважати добірку віршів київської поетеси (на цілу сторінку) та оповідання полтавської письменниці (теж сторінка), єдиною і незаперечною чеснотою яких є… Зараз побачите, що саме:

Молюсь за тебе, воїне-поете,
що, як Мамай, блукаєш по світах,
вернись живий і цілий. Бо для лету
потрібні крила – війся, яко птах!

А це фрагмент із оповідання:

«Ті, хто воювали за ДНР і ЛНР, переодяглися в постраждалих, отримують статус переселенців. Їхні дружини пишуть у «Фейсбуці» про «гадов-бандеровцев», які прихистили їх у своїх домівках, дали їм їжу і одяг. Українська армія воює раритетною зброєю проти російських «градів» і «буків». Безногі і безрукі юнаки піднімаються в госпітальних палатах і бажають повернутися на фронт. Генерали зливають військові таємниці, міністри закупляють липові форми й бронежилети. Війна завжди оголює благородство і продажність».

Усе на часі, все правильно, от лише до чого тут красне письменство… Тож і не називаю прізвищ, бо, з одного боку, -- жінки, з іншого ж -- а раптом із усього запропонованого видавці відібрали не найкраще, традиційно не узгодивши його з авторами! Одне слово, нова літературна команда, визначена VII позачерговим, уже на марші. З першими здобутками в напрямку висвітлення творчого процесу ми щойно ознайомилися. На черзі – благотворні метаморфози у внутріспілчанському житті.
А взагалі – сумно, слово честі…
.
«Що заважає розвиткові сучасної української літератури»? Поставив це питання, ще й узявши його в лапки, не через те, що не дає воно спокою особисто мені, а тому, що не знімається у нас із черги денної. Та коли придивитися пильніше… Чого в ньому більше – глибокої заклопотаності станом нашого красного письменства чи звичайнісінького популізму? Впевнено схиляюся до другого. Як правило, проблема «розвитку» використовується у вигляді такого собі заспіву, після якого той чи інший дослідник, розпустивши пір’я, вирушає в нескінченні розмірковування, демонструючи всім свою обізнаність та розум. При цьому частенько безнадійно ухиляючись від теми. І це тоді, коли все виглядає набагато простішим. Але просто то вже наче й примітивно… Значно престижніше заявити, що згаданому розвиткові, а точніше, «авторитету й розвиткові потенціалу української літератури заважає віковий шовінізм» .
Одне слово, – віковий шовінізм. Що це означає? Автор вислову (див. зноску) охоче пояснює: «Це коли старші письменники, критики, літературознавці зневажливо ставляться до молодших, принципово їх не читають, бо вважають, що нічого доброго вони ще не можуть написати».
Серйозне звинувачення, та навряд чи є для нього такого ж характеру підстави. Либонь, і сам пан Даниленко в тім не дуже переконаний, інакше не припустився б неузгодження у своєму грізному вердикті. Пояснюю, що маю на увазі: «письменники, критики» і т.д., і т.ін, не опустяться до «зневажливого ставлення до молодших» лише через те, що ті «ще не можуть написати» «нічого доброго». Не опустяться, пане Володимире, отож, даруйте, якось дикувато воно у вас звучить. Намагаюся уявити людину, котра зневажає малюка тільки за те, що той ще не навчився як слід ходити… Силкуюся, а не виходить нічого! Тут явно щось не на місці. Або ж пан Даниленко не вигранив як слід свою думку, або ж з із «зневажальниками» щось негаразд. Га? А тут – старший письменнник «зневажає», «не читає» молодого, бо той ще не опанував… Не вкладається в голові. Бо в людей розумних для справжньої зневаги, а водночас і «принципового» нечитання, мають бути розумні, вагомі, справжні підстави. За умови, звісно, що прояви, вище згаданих почуттів і дій справді їй притаманні.
Я наче вже не зовсім молодий, стрічав на своєму шляху всіляких митців і митців, але «вікові шовіністи» не траплялися. Не бачив, щоб старші ігнорували молодших. Звісно, конфлікти були і є, і вони від проблеми «батьків і дітей» не українського, а загальнолюдського характеру, відтак, ліпити з цього вбивчу формулу… Слово честі, звучить отой «шовінізм», як провокація! І зараз бачу себе, коли проходжу повз чиєсь подвір’я… Біля воріт лежить чужий пес і мирно дивиться на мене… Рухатися б спокійно далі, але чомусь дратує вигляд незворушного пса. Дуже дратує. А тому беру каменюку й кидаю. Пес – звісно, у відповідь! – кидається на мене, і тут я підготовлено зчиняю галас про агресивних собак, які нормальній людині не дають проходу.
Хто б звернув на мене увагу на отій вулиці, коли б я мовчки й сумирно здолав її з кінця в кінець!
Існують протиріччя між поколіннями, пане Володимире , є вони і в творчому гурті, але знаєте, що викликає… ні, не зневагу (то – занадто, то дуже вишукано), а гидливе неприйняття не самих «молодих» чи «літніх» авторів як особистостей (боронь Боже), а того, чим вони займаються? Ненормативне, брутальне, зневажливе і зверхнє ставлення до Слова – найвидатнішого винаходу людства. І це – глибоко природно. Обурення, відраза, супротив – це своєрідна захисна реакція у відповідь на ігнорування, а надто – заперечення усталеної природи речей. Це – коли експерименти (насправді ж – наруга) зі Словом здіснюються не десь, не наодинці з аркушем паперу (комп’ютером), а прилюдно. Коли недовершений, недоношений продукт експерименту подається у вигляді неабиякої творчої знахідки. Так, старші письменники багато чого не сприймають у методиці молодих, що теж природно, але не виявляють вони при цьому тієї агресивності, що притаманна експериментаторам. Досвідчені, заслужені й упевнені в собі автори не наполягають, що вони і тільки вони пишуть єдино правильно, як це лунає з вуст новаторів стосовно власних витребеньок. У них немає тієї агресії, якою просунуті й видають себе. Були б вони терпимішими, то, либонь, не такою помітною виглядала б творча неспроможність багатьох, хто прикривається нетрадиційністю, новаторством. Відтак, агресія – не лише гірка доля, а й ознака, бренд, а вже потім і зброя графоманів. Згадаймо, як накинулася ця псюрня (так моя мама називала злих бродячих собак) на Ліну Костенко перед її приїздом до Львова з презентацією своєї дивовижної книжки! Мимоволі згадалося гнівно-обурене Лєрмонтовське:

Не мог щадить он нашей славы;
Не мог понять в сей миг кровавый,
На что он руку поднимал!..

Дійсно, на кого замахувалися, пігмеї! То був сліпучий прояв, ні, не філологічного, не українського самашестя, а безнадійного клінічного божевілля, через снобістську обмеженість.
Вище я достаньо навів прикладів як відверто нелінійного, так і приховано нетрадиційного письма, тож не хочу більше обтяжувати ці нотатки неперевершеними зразками авангарду, ар’єгарду, андеграунду пост- , некст- , передмодернізму…. І прочая, і прочая. Та й немає місця дискусіям там, де все є аж занадто очевидним. Бо, так захопившись, можна скотитися до виголошення прописних істин. Новаторство? Будь ласка! Тільки – заради чого? Хіба не відомо, що весь набір випробуваних зображувальних засобів, які складають той чи інший художній метод, упродовж одного письменницького покоління не встигає застаріти до такого вигляду, щоб бити на сполох і вимагати міняти геть усе? Слово честі, про це незручно навіть говорити. Я відкриваю Америку? Хіба – для невігласів. Для отих, що уяви не мають: і оті засоби, і загалом отой метод, – речі багато в чому умовні, малопомітні, отож міняються не внаслідок революційних збурень, а поступово й невідчутно – ОРГАНІЧНО. Немає тут жодної проблеми, хіба що – чиїсь тенденції, амбіції, як кажуть, од нічого робити.
Бачте, як не намагався – де іронією, а де сарказмом – приховати свої традиціоналістські орієнтири (не лише в літературі…), а власна творча совковість усе ж вигулькнула на поверхню. Отож, тепер, уже не ховаючись, хочу сказати: як би хто і що не кривлялося, із мови нікому, ніколи й нізащо не вдасться вичавити те, що робить її живим організмом, насамперед: розділові знаки, неприйняття чужих запозичень, як у вигляді цілих слів, так і окремих літер, стійкий імунітет проти матюків. Сама ж література повинна нести читачам тільки світле. Навіть тоді, коли предметом зображення є речі похмурі. Як це зробити, залежить від таланту письменника. Власне, саме здатність, зображуючи похмуре, не лякати людину, а навпаки, наснажувати її оптимізмом і виявляє талант митця.

Якщо світ цей долати не вміє
Шлях до правди, крутий і святий, –
Честь безумцю, тому, хто навіє
Людству спокій і сон золотий.

Це – Жан Поль Беранже (1768-1857). Чули такі його рядки? Напевне, але в перекладі Васілія Курочкіна, я ж із російської подав українською. У чотирьох рядках видатний француз висловив, можна сказати, квінтесенцію всього мистецтва, призначення митця, зокрема, й письменника. І ось тут дуже приємно процитувати все того ж Володимира Даниленка, але уже не в ролі мого, начебто опонента, а в статусі союзника: «Література не повинна нести цинізму й порожнечі, бо їх і без літератури вистачає, а має давати заряд таких емоцій, які робитимуть людей благороднішими».
Наче все на місці – зрозуміло, переконливо і… навіть шляхетно, та раптом рідна «ЛУ» у своєму ж першому післяноворічному номері приголомшує: «Канонічними можуть стати тільки такі тексти, які показують особистість безвідносно до моралі, релігії, політики» (виділено мною, – К.С.). Звідки це? А вивливає, як каже автор процитованих рядків, із переконань Гарольда Блума. Буцімто випливає, бо відомий американський літературознавець, досліджуючи особливості західного (підкреслено мною, – К.С.) літературного канону, дещо не так розставляв наголоси. Проте двадцятичотирьохрічне українське дівча, либонь, під впливом гострого чергового новаторського нападу-приступу, уздріло у творі американця те, що дуже хотіло уздріти. Відтак хутенько зліпило такий собі допис, назвало його «У координатах канону» і передало до друку. У газету, яка, схоже, і в 2015-му залишатиметься газетою «усіх письменників України»… Себто – і Юрія Мушкетика, і Катерини Мотрич, і Володимира Базилевського, і Романа Іваничука, і Юрій Щербака, і Василя Шкляра, і Анатолія Кичинського – усіх-усіх наших «інженерів»… І дбайлива «ЛУ» надрукувала того дописа, щоб усі названі і неназвані митці переймалися ще не встояною дівчачою заклопотаністю: «І чи можна стверджувати, що багато популярних творів сьогодення справді далеко відійшли від принципів соцреалістичного методу»?
Прикро. Через те, що обидві щойно наведені, цитати до того безглузді, що їх навіть у приватній розмові соромно було б озвучувати. Але ж – головна письменницька газета! Так і хочеться вигукнути з розпуки: та що ж це воно коїться, шановні! Доки ще виставлятимемо себе на посміховище! Що нам до передчасно непосильних «літературних метань» психологічно й духовно ще не сформованого дівчиська, котре навіть уяви не має про отой «клятий соцреалізм», а береться виносити йому свій присуд! І оце – один із уже післяз’їздівських(!), номерів газети? Що за аматорщина! Хіба можна таку тонку, неоднозначну, вкрай відповідальну тему, як літературознавча методологія, давати на відкуп, власне… дитині лише через те, що вона покликається на ще одного просунутого знавця, Михайла Бриниха, а до списку сучасних «канонізованих літераторів» занесла цілу обойму експериментаторів від Слова? Чи, може, заради оприлюднення отієї обойми (в якій через одного – блазень, за Дмитром Дроздовським), власне, й затівалася сама куценька публікація?
Важко розвиватися українській літературі, коли її ось так просовують. І де там збагнути просуванцям, що справжній митець – гарячий безумець, а не холодний, поміркований раціоналіст-експериментатор.
А таки просовують! Письменницька газета наприкінці січня 2015 року заголовком «Навчись складати літери й слова – і стань письменником» особисто мене омолодила відразу майже на шість десятків літ. Ось так: усього лише вісім слів і одне тире, і я відчув себе дитиною. Як оце наче сьогодні побачив перед собою гасло з плаката, що висів у хаті бабусі Соломиди: «Изучай свою страну – занимайся туризмом». Швидко й абсолютно безкоштовно. «Изучай, и занимайся» – «Навчись, і ставай». Хутко, але… не зовсім задарма. Про що мова? А про те, вістить газета, що в нашій країні «пожвавилися організатори всіляких письменницьких курсів». І далі: «Відразу три літературні школи оголосили про набір слухачів у майстерні «сіячів доброго та вічного». Вас обділив Господь талантом? Не впадайте у відчай! Готуйте 4000 гривень, і ви забезпечені 43 годинами «занять і вільного спілкування з літературознавцями та письменниками», а також 24 годинами «роботи над власними текстами» вкупі «з редакторами і письменниками». Не нашкребли 4000 гривень? Платіть 2600, і «лектори» поділяться з вами «особливостями написання творів у різних жанрах і стилях, методами ефективного просування молодих авторів, окреслять позалітературні стратегії успіху (виділено мною, – К.С.) в літературі». Є й безкоштовна «школа», зокрема, від журналу «Радуга». Питаєте, хто ж ці «лектори»? А хіба вислови «просування молодих авторів» та «позалітературні стратегії успіху» нікого не підказують? У перших лавах – уже відомі нам С.Жадан, Ю.Андрухович, його донька С. Андрухович, далі – А.Дністровий, Т.Прохасько, письменник, бард, поет і перекладач (так значиться у «Вікіпедії») В.Каденко, зовсім-зовсім юна російськомовна Н.Захоженко, аж ніяк не юний «советский, русский писатель» («Википедия») А.Дмітрієв… Є й інші, зокрема один, вже далеко не молодий і поважний поет, якого не називаю, бо, стрівши його прізвище серед «організаторів шкіл та курсів» і «лекторів», довго не міг оговтатися… А м-м-може, то помилка?
Істинне письмо розпізнається за вживанням Слова: у тексті воно неодмінно має стояти кожне на своєму місці, виявляючи лише йому притаманний зміст. А якщо будь-хто легко може замінити, ні, не Слово, а лексичну одиницю іншою, а надто, – влучнішою й доцільнішою, то треба мужньо визнати, що для читання вам підсунули, у кращому випадку белетристичний сурогат, а в гіршому… Вголос про це краще не казати. Ось як у цьому, не зовсім свіжому витворі, знову ж таки пана Жадана (після того, як переглянув його «Депеш Мод» і «Anarchy in UKR», стежити за удосконаленням таланту цього митця бажання геть зникло, тож нічого новенького процитувати не можу):

«…поновлює твій поточний рахунок певною сумою в грошовому еквіваленті, так, аби ти, з одного боку, зовсім ноги не протягнув, а з другого – не надто вийобувався і не перепаскудив своєї реінкарнації…»

В іншому місці Сергійко обмовлюється дещо стриманіше, але в тому ж безпорадному ключі:

«…воно відразу ж взяло за звичку обертатись такими лажовими ситуаціями, згадувати про які не хочеться…»

Зупиніться на хвилинку, дорогий читачу, спробуйте – це зовсім неважко! – знайти достойніші замінники для виділених мною слів, гляньте, скільки їх, і ви самі збагнете ступінь естетичного навантеження процитованих фраз.

Зателефонував мені якось один учитель-словесник із таврійської Михайлівки і з приводу щойно процитованого спитав: «І що вони хочуть донести нам, ось таким, Костю Івановичу?» Я порекомендував звернутися до ще одного новатора, п’ятдесятип’ятирічного Юрія Андруховича, який стосовно душевної «Депеш Мод» прохопився не менш душевними «Стансами до Сергія», де, зокрема, зазначив:

«Пам’ятаю революційний драйв і замалим не оргіастичне відчуття похуїзму ситуації, коли ми пробивалися на південь: сади щойно зацвітали, пилюка забивала вуха й ніздрі, тачанки неслися вперед з пекельним прискоренням, зусібіч нас обстрілювали контрас, у недавніх панських садибах ми гвалтували покоївок і священників, і щойно в океані змили з себе бруд і кров, але не змили пролетарської злої засмаги».

Порадив і тут же пошкодував: а що як поважний учитель образиться? У жодному разі! Чоловік усе зрозумів, того ж дня він знову нагадав про себе, і ми всмак насміялися, на жаль, лише по телефону, водночас і поспівчували один одному, що не змогли перехилити по чарці, аби запити оту біду.

Вище я мимохідь натякнув на імунітет мови до всіляких запозичень, і він-таки існує. Проте сама мова без нашої допомоги не впорається, про що свідчить посилення експансії чужовторгнень, помічене останнім часом. Ким? Хто відстежує у нас цей загрозливий процес, коли на – з дозволу сказати – слова штибу «випендрюватися», «блін», «трахати», «залупатися», «капець», «бабло» (не дозволю, аби воно й далі «ескременило» бодай на цих сторінках) у сочінєніях наших молодих обдарувань досвідчені поціновувачі талантів уже й уваги не звертають? Тож про відверто іншомовні «драйви», «риціпієнти», «наративи», «сублімації» «адреналіни» годі й казати. Надійшла черга літер.
Які красиві, які граціозні, які НЕПОВТОРНІ – чисто наші! – «Ю», «Щ», «З»! А «Ж» – цілий візерунок, а не літера! Хіба не бачать цього нащадки галлів, бриттів, германців? А якщо бачать (особисто я в тім аніскільки не сумніваюсь), то чому не використовують їх у своїх, суто французьких, англійських, німецьких, словах? Ми ж не проти! До того ж, ондечки, уже впихаємо у власні – теж суто, але вже українські, слова їхні «S», «Z», «V», «Y». Є всі підстави сподіватися, що цей ряд незабаром продовжиться, оскільки такі літери як «D» і «N» фактично вже стали нашими, лишилося дочекатися радісного повідомлення про збільшення рідної абетки на… стільки-то нових позицій. Чи кількість позицій не зміниться, позаяк свої літери через їхню невідповідність європейським стандартам ми викинемо на смітник? Жартую? Навіть не думав, і для жартів вибираю легші приводи. Та й уже не раз згадуваний Михайло Слабошпицький підстав для того, щоб посміятися не дає. Хіба – щоб вимушено похихотіти… Крізь сльози – глянувши на титульну обкладинку його дослідження «Що записано в книгу життя». Слава Богу, наші «Щ» та «Ж» у назві однієї з нових книжок Михайла Федотовича поки що на місці. «О» й «Т» зовсім нічого не загрожує, бо вони, які в них, такі й у нас; «Ь» у них відсутній, так що замінювати його навряд чи з’явиться потреба, коли ж поставить вимогу якась авторитетна європейська комісія, то викинемо негайно. А от бідолашним «Н» та «У» не пощастило: замість них виставили «N» та «Y»…
Навіщо шановний критик це зробив? Позаяк у творах неординарних авторів кожна деталь і деталька, кожне речення, кожне слово-слівце-словечко, кожна кома, крапка, тире і т.д., зрештою, кожна літера-буковка несуть у собі глибокий, притаманний тільки їм і нікому більше смисл, то пан Михайло, схоже, не сміху заради вигукав аж із-за бугра оті «N» та «Y». Аж ніяк не прагнув авторитетний літературознавець таким пересічним чином (тьху, як вульгарно!) привернути до свого дітища увагу вишуканого читача – обидві «латинянки» в контексті українських лексем (вибачте, дорогі читачі, звичайне слово за таких урочистих обставин вживати не личить) удостоєні особливого навантаження, якого нізащо не витримали б наші пересічні… «кирилиціянки». (Я правильно утворив нову лексему од широко відомої?) Причому це навантаження виняткове, воно надзвичайно важке й відповідальне, про що говорить вживання «N» та «Y» не в якійсь там анотації до книжки чи в післямові, а на її ТИТУЛІ!
Євррр-ропа!!!
Власне, що ж ото воно за навантаження, тримати яке не по силі вітчизняним алфавітним знакам? Поживемо – дізнаємося. Велике бачиться на відстані. (У цьому разі розраховуймо, мої дорогі читачі, на час, а не на простір).

У моєму характері достатньо всього, що мені геть не подобається, одне ж прямо терпіти не можу: миттєво відгукуюся на все, що зачепить. Що ж до конкретних подій у нашому літературному бутті, то, стрівши в «ЛУ» чи в «СП» («Слово Просвіти») якусь глибоку статтю, проникливий уривок із роману чи позначене свіжістю ціле оповідання, відразу телефоную авторові й вітаю. Незалежно від того, знайомий із ним чи ні. Ті, кому дзвонив, не дадуть збрехати, бо, гадаю, пам’ятають сигнали «письменника із Запоріжжя ім’ярек». Свого часу зазбирався було зателефонувати й Михайлові Слабошпицьому, але не з приводу тексту його згаданої книжки – прочитати її ще не вдалося – а з нагоди отих двох «латинянок» у назві твору. Проте Михайло Федотович не відгукувався. Кілька разів набирав – мовчить. Він знає мене, зумів розкусити, тож із деяких пір на зв’язок із авторитетним чоловіком виходити мені не вдається. А невдовзі вийшов, щоправда, не на самого пана Михайла, а на дуже високопоставленого члена НСПУ (через один спільний пікантний епізод у наших біографіях прізвища не називаю), який саме збирався на презентацію «Книги життя», здається, до столичної книгарні «Є». Конспіративно відрекомендувавшись учителем із Каховки, питаю: «Пане Миколо, чим би ви як відомий літературознавець і критик пояснили вживання латинських літер у кириличній абетці?» – «Де ви таке бачили?» – «Та он у книжці…» – називаю видання. – «Не може бути!» – «А ви хіба самої книжки ще не бачили?» (Чоловік же зібрався на презентацію…) Пан Микола не з простих. Віртуозно уникнувши відповіді, почав відкривати мені очі на загрозу всіляких запозичень, яка не обмежується лише «словами й літерами» (отут він просто приклав мені бальзам до серця, бо давно переймаюся цим), звісно, про необхідність боротися з цим «украй небезпечним вірусом», водночас засвідчив схвалення зі свого особистого боку, що «рядові вчителі у глибинці помічають такі прикрощі». Мені дуже кортіло спитати, як пан учений вестиметься далі, переконавшись, що й до назви книжки його доброго колеги ота «прикрість» таки дійсно «вкралася», але не зважився, бо й так, схоже, дозволив собі багато чого. На тому й завершили бесіду, і про неї, можливо, не варто було б і згадувати, але вона дуже показова. І свідчить про те, що ніхто в нас отих запозичень не відстежує, відтак ніхто не переймається виробленням стратегії боротьби з ними – всюди одні лише усні декларації. У кращому випадку – якась мілкенька оглядова стаття, але без посилання на прізвища відомих та авторитетних «жартунів».

Наголос-2012
Доля героїв цієї непересічної повісті турбувала його мало, бо з історії знав, що чекає на кожного з них. Стежив уважно, як автор виплітає композицію, а оскільки робилося те з надзвичайною майстерністю, то нерідко захоплювався і просто читав. І зупинявся, аби перечитати. Водночас з сумом зауважував, що в українській літературі твору такої високої громадянської напруги стрічати йому не доводилося. І зовсім не тому, що серед українських письменників не трапляються відповідного рівня таланти -- їм просто не дозволяли так писати. До подібних узагальнень їх навіть близько не підпускали.
«Да, реформы были во благо и могли бы стать началом величайшего возрождения России, свободной и процветающей, с исконным для русской земли справедливым земским управлением – почему же не стали? Почему спустя полтора десятка лет, после введения реформ российская жизнь стала не лучше, а еще гаже, мрачнее, невыносимей? Потому что все эти уступки народу и обществу были обманом, лицемерием. А на деле: простор для хищников, разграбленье страны, миллионы нищих, голодающих. Для видимости простил декабристов, вернул несколько уцелевших несчастных стариков из Сибири, но беспощадно и бессмысленно подавил поляков, залил кровью Польшу, в ту же Сибирь погнал тысячи и тысячи. Для видимости, для одурачивания мира провозгласил громкие слова о свободе и конституции, ради которых будто бы затеял освобождение братьев-славян, но на деле всякий признак свободы и всякую мысль о конституции давил и душил в собственной стране».
Накладом у триста тисяч примірників, третім виданням (перше – 1973 року) це видано за два з половиною роки з початку так званої «перестройки». Звісно, йдеться про Росію царську, самодержавну, і все ж таки…
«Все верно, но на этом пути визникали опасности. Первая: чрезмерное увлечение убийствами отодвинет на второй план, а может быть, заставит вовсе забросить главную задачу – приготовление народа. Вторая: убийства будут разжигать жажду власти, стремление к тайному господству надо всем и вся, что может привести к перерождению движения, к нечаевщине. Об этом Андрей прямо сказал Михайле. Тот ответил: партия вовсе не собирается превращаться в корпорацию убийц, в фабрику тайных казней по нечаевскому идеалу. Речь сейчас идет об о д н о м убийстве. И, может быть, оно станет последним.
Последним?..
… Последнее убийство – какой великий соблазн!»
Українським письменникам годі було й мріяти, аби вибудовувати у своїх творах подібні неоднозначні політичні моделі. Лише – чорне й біле. Кілька століть бездержавності… Народ, який так довго перебував на політичному маргінесі, й досі ще не зміг виховати у своєму середовищі митців, здатних на широкі узагальнення. І, як не дивно, як не парадоксально, на заваді цьому й досі стоїть держава. Бо вона лише офіційно зветься українською. Довго ще в нашій літературі та культурі домінуватимуть побутові та протестні мотиви. Через що й у художньому осмисленні майданних подій 2004-го та 2013-2014 років ми не досягли належного рівня, бо не готові до того.

Не можу, не маю права приховувати: мимовільно-короткоплинні зустрічі з усілякими модерністськими здобутками не проходять для мене безслідно. Того ж дня, коли вставив до тексту згадку про Жадана й Андруховича, трапилася вирізка із незмінної «ЛУ». А там – Руслана Мельничук із Вінниці. Прочитавши її вірша, в якому молода поетеса бідкається…

Я від правди ховаюсь.
Я заручена з вітром
Маюсь…

...я щиро поспівчував колезі, хотів було втішити по телефону теплим словом старшого, та, побоявшись, як би пані Руслана не подумала, буцімто запізніло набиваюсь до неї в добрі душевні знайомці, утнув ось таке, сподіваючись, що воно віртуально краще зможе підтримати дівчину в нелегку для неї творчу годину:

 

Не сумую за шкодою,
Прибираю неприбране
І дивлюся на вроду я,
Від неспокою придбану.

Із блакитною зеленню
Так хотіла побратися,
Та вітрисько занедбаний
Став до мене чіплятися.

Зашарівшись від щирості –
Не за тим побиваюсь,
Між рядками хитливими
Маюсь…

Руслану цими рядками я, сподіваюся, заспокоїв, проте додав клопотів собі. Не встиг перенести на чистовик пародію, присвячену небаченій вінничанці, як трапився на очі клаптик аркушика із старого зошита. Смикнувся кинути в кошик, аж вичитав:

На ланцюгу тримала,
все, що могла взяла.
Молодість мою вкрала
немолодість роздягла.

Прізвища автора не було, але це не завадило рядкам мені сподобатися, тож повторював їх подумки цілий вечір. Усе минулося лише тоді, коли вранці написав у відповідь «Запізнілий здогад»:

За ніч схолола ватра,
з місяця злущився німб.
Дбай уже зараз про завтра,
про свій насущний хліб.

Завтра вже пізно буде,
бо ще й учора не встиг:
мертвого не розбудить
хворий архістратиг.

Квилить снага з-під споду,
чавить жага сумлінь.
Порухи на свободу
хтиво приборкав тлін.


Остаточно ж жадано-андруховицькі мотиви перестали бентежити, коли за два дні під залишками їхнього впливу склав присвяту УСІМ.

Без просвітку тинялися,
аж здибались коли.
Коханням обіклалися
таємним, з-під поли.

Сопіли, обіймалися
до сутіні в очах,
та згодом все ж побралися,
переборовши страх.

Обідраними блуднями
невідь-куди пішли…
Поміж святами й буднями
підкови не знайшли.

Не охали й не ахали,
що ж, мов, то за буття,
бо совість геть затрахали
до самозабуття.

Назад не озиралися,
в облозі бур і злив,
та раптом з’ясувалося,
що так… ніхто не жив.

Серед розмислів про те, що заважає розвиватися українській літературі, я надибав такий фактор, як її… ізольованість, А це що за дивина? Причина не розголошувалася. Тож спробуємо розібратися. Ізольованість викликана нескінченним обміном творчих делегацій між країнами? Необмеженим (Інтернет) доступом до всього, що видається ТАМ? Усілякими грантами, преміями, фондами, фундаціями, стипендіями, що, за ініціативою зарубіжних піклувальників-альтруїстів, покликані сприяти отому розвитку?
Останнє привертає найбільшу увагу: нехай усе буде, але чи замислювався хто, в який саме бік спрямовує розвиток нашого красного письменства ота зворушлива забугрівська опіка? Хто б не повернувся із зарубіжного культурологічного вояжу, -- тільки й одкровень, що в нас і де не так. Не ті рими, застірілі метафори, убогі епітети, а фа-а-абули!.. «Шановні, ТАМ давно вже так не пишуть, а ми все чіпляємося за якісь традиції…» І нишкнуть неофіти, і соромляться, і відвертаються від свого. Спершу потайки, а згодом, угледівши, кого саме із наших, точніше, як саме і з якою помпою РОЗКРУЧУЮТЬ їх ОТАМ, то вже не криються, а відверто косять під… Не називатиму сучасних західних класиків, аби часом когось не пропустити, та й місця той список зайняв би чималенько.
Не видно жодних позитивних зрушень від сприяння розвитку, зате чітко проглядається причосування на свій фасон. Через нього й лізуть чужі літери до нашої абетки, а разом із ними – цілий набір правил новітнього оформлення тексту. І то вже не збагачення через творчі контакти, а відверте запозичення, втрата свого, через… в тому числі й фінансову залежність. Оте все не наше на обличчі сучасної, поки що української, літератури, -- вже не окремі сором’язливі підліткові прищики, а суцільний загрозливий старечий висип. Зважте, зіставте наклади книжок тих авторів, кого вперше помітили ТАМ, а надто – їхній рівень та спрямованість, з отими, хто нікуди не їздив і не їздить, спинаючись на ноги в рідних стінах, і ви зі мною погодитеся.
Я щиро радію, шановні панове Андрухович, Курков і хто там іще, що ваші твори перекладаються польською, чеською, німецькою, англійською, японською, китайською і т.д. мовами у добрій двадцятці країн світу, оскільки, як інколи пишуть, ви таким чином розносите українську славу по світу. Відрадний факт, хоча Володимир Базилевський почувається тут дещо стриманіше: «Ті книжки кількох українських авторів, що виходять мізерними накладами десь там у Європі чи й далі, погоди не роблять. Тому що найголовніша правда про Україну у тих книжках не явлена». Отож, я ще дужче радів би, якби водночас твори інших українських письменників поширювалися нашими рідними селами й селищами, де свіжої і гідної української книжки не бачили вже упродовж двох десятиліть! Ви до цього не маєте жодного відношення? А не скажіть. Ота ваша (наша) зарубіжна гуманітарна місія й експансія чужої літературної моди в рідній країні – два боки одної медалі. (Так і крутяться на язиці «місіонери глобалізації», та, бачте, не озвучую – боюся звинувачень у схильності до радянської риторики).
Подейкують, днями до нас має приїхати несамовито геніальний в усіх відношеннях Макабуло Сурогата, який уже не похапцем, не лише під час епізодичних відвідин нашими талантами їхніх широт мимохідь просвіщатиме, де треба ставити крапку в реченні, і чи потрібна вона там сьогодні взагалі, а викладатиме це безпосередньо у нас! Під пана-сеньора-містера-месьє-ребе Сурогату навіть ВИШ спецільний відкривають! Що, не тільки ВИШ? Ось бачте, -- ціле відомство в урядовій системі під назвою Міністєрство нємєдлєнних заімствованій і молнієносних внєдрєній. Чого московською? Бо не всі члени українського уряду володіють державною. А ще для того, аби понятно було не лише мешканцям зелених Карпат, а й обітатєлям Донецького кряжу (поки він іще не зовсім не наш).
Ніколи не вірив і не вірю ув альтруїстичний характер забугрівського сприяння. Надто гуманітарного. Всі оті гранти, стипендії, премії з чужого столу… Надто, коли бачиш, кого саме ними ощасливлюють, точніше, за що. З якою ж тоді метою?

«Посеяв в России хаос, мы незаметно подменим их ценности на фальшивые и заставим их в эти фальшивые ценности верить. Как? Мы найдем своих единомышленников, своих помощников и союзников в самой России… Из литературы и искусства, например, мы постепенно вытравим их социальную сущность. Отучим художников, отобьем у них охоту заниматься изображением, исследованием тех процессов, которые происходят в глубине народных масс. Литература, театры, кино – все будут изображать и прославлять низменные человеческие чувства. Мы будем всячески поддерживать и поднимать так называемых творцов, которые будут насаждать и вдалбливать в человеческое сознание культ секса, насилия, предательства – словом, всякой безнравственности… Честность и порядочность будут осмеиваться и никому не станут нужны, превратятся в пережиток прошлого. Хамство и наглость, ложь и обман, пьянство и наркоманию, животный страх друг перед другом и беззастенчивость, предательство, ненависть к русскому народу – все это мы будем ловко и незаметно культивировать. И лишь немногие, очень немногие будут догадываться или понимать, что происходит. Но таких людей мы поставим в беспомощное положение, превратим в посмешище. Найдем способ их оболгать и объявить отбросами общества. Будем вырывать духовные корни, опошлять и уничтожать основы народной нравственности. Мы будем расшатывать таким образом поколение за поколением. Будем браться за людей с детских, юношеских лет, станем разлагать, развращать, растлевать их. Мы сделаем из них циников, пошляков, космополитов. Вот так мы это и сделаем» .

Слова належать Аллену Даллесу. Ними 70 літ тому винахідливий держсекретар США озвучив, слід вважати, політику рідної наддержави стосовно Росії (СРСР). Проте хіба не є вона прямим відображенням програми, яку тихо, мирно – і абсолютно безкарно! – реалізовує сьогодні в Україні вже Росія через горезвісну «п’яту колону»? Працює вона, не покладаючи рук, та навряд чи отримувала б часом просто блискучі результати, якби не широке сприяння (хочеться вірити – неусвідомлене, через невігластво) рядових громадян, та особливо надміру славозаклопотаних, відтак просунутих митців. Зокрема, усіляких пост-, перед- ззаду- і збоку- модерністів, нелінійників, авангардистів, ар’єгардистів і прочая, і прочая, які відкрито збиткуються над Словом.

З Маяковським, отам, де він каже про «хороших и разных поэтов», яких у нього «много», з’ясували. Тож ідемо далі… Нас дійсно занадто багато, через… проникнення до лав НСПУ малообдарованих, ледьобдарованих і гетьбездарних. Співвідношення… боюся навіть сказати яке, принаймні, якби Спілка скоротилася втричі, а то й у чотири рази, це пішло б тільки на користь. Не лише їй, а й суспільству. Письменнникам -- бо отримали б від держави ті преференції, без яких творче угруповання повноцінно існувати У НАС далі не зможе, а суспільству – через відновлення авторитетної структури митців, на яку знову можна було б спиратися, зміцнюючи демократичні засади.
Якби комусь забажалося сотворити уявний, узагальнений, я б сказав, класичний образ митця (зокрема, письменника), що виставлялося б на перший план вдачі такого майстра слова? Он хтось підказує: талант, сердечність, делікатність, шляхетність, розважливість, довірливість, щирість, схильність до усамітнення, непрактичність. Згодні, дорогі читачі? Чудово! Я теж підтримую обома руками. А тепер уявімо всі гуртом такий же узагальнений портрет, але не зовсім відсторонений, не геть абстрактний, а на основі сучасної громадської думки про НСПУ… Які чесноти випало б згадати в першу чергу? З талантом, схоже, виникла б напруга. Сердечність, делікатність і шляхетність поступилися б місцем самовпевненості, нахабству й зарозумілості. Далеко від них не опинилися б і дражливість, чванькуватість, інтриганство, підступність, прагматичність, жага усіляких белетристичних тусовок. Перебільшую? Не я один, зі мною ви, дорогі читачі, а також колеги, які, попри все, бодай зрідка опиняються в гущі народу, відтак чують, що про нас мовлять люди.
Звідки ж оця суспільна, скажімо так, -- НЕДОповага? Як вчиняємо, так і маємо. До лав НСПУ протовпилося забагато нездар, котрим, щоб не лише опинитися в незаконному статусі ПИСЬМЕННИКА, а й утвердитися в ньому, ні до чого делікатність зі шляхетністю. Заради себе, незамінного, застосовуються насамперед самовпевненість і нахабство. Далі – підступність, інтриганство, прагматизм. Ані натяку на якусь там дебільну творчість! Переважна більшість проблем НСПУ – через широкі прояви вузького й низького в людині. Оті всі наші перманентні майнові проблеми, нескінченні міжусобиці, доноси, наклепи – від нездар. Спілку дійсно треба перезавантажити, але не так, як просторікували, нічого не роблячи, попередники нинішньої команди Михайла Сидоржевського, а шляхом… Перше: саморозпуск НСПУ. Друге: залучення до творчого угруповання справді гідних. При цьому змінити правила прийому. Вони мають бути максимально жорсткими: залучати до лав НСПУ лише високообдарованих, чий талант підтверджений значними творами. Не якимись ситуаційними метеликами в тридцять чи сімдесят сторінок, а повноцінними книжками. Власне, стоп, зараз я пишу нотатки, а не новий Статут НСПУ, то наголошуватиму не на деталях, а на речах засадничих.
Із нинішньої НСПУ до оновленої зможе потрапити всього лише 500 чи навіть 400 осіб? Прекрасно! Саме цей гурт держава бере на своє повне утримання. До речі, ваш покірний слуга, дорогі читачі, не верещатиме від образи й розпуки, якщо літературна люстрація забракує і його. Він уже забракований. З того незабутнього дня, як отримав квиток члена НСПУ. Бо ніякої залежності від Спілки не відчуваю. Книжки свої, як це не дивно, пишу сам, сам їх оформлюю, сам шукаю (інколи знаходжу) гроші на видання, сам розповсюджую. Скоро вже сам – і тільки сам! -- і читатиму їх. Так що я вже готовий. Головне -- повернути українському письменству його честь і авторитет.
Ризикну навіть висловити геть крамольну думку: навряд чи озлидніла б вітчизняна духовність, якби її сучасний літературний сектор вичерпувався територіями Олеся Гончара, Григорія Тютюнника та Ліною Костенко, а найсучасніший – вигонами трьох чи п’ятьох Поетів – Прозаїків (прізвища назвати не наважуюся). Навпаки, духовність, власне, усе суспільство лише виграло б, оскільки не потерпало б так жорстоко через тяжку повинність споживати загримований під вірші й прозу непотріб та бути свідком наших нескінченних чвар. Водночас значно помітнішими стали б постаті названих (та кількох не названих) митців, а все, ними створене, -- застребуванішим. Власне, посилилася б увага й повага до Слова. Ви чуєте, панове графомани, насамперед, не з гурту необтяжливих аматорів, а з когорти дебелих професіоналів, надто -- обласканих усілякими преміями, званнями та нагородами? Хіба не здогадуєтеся, як дорого платить суспільству зв ваша слава?
Років десь отак із десять тому, коли влада (зокрема, обласна запорізька) ще балувала письменників коштами на видання власних книжок, на зборах я звернувся до колег: «Шановні, добродії! Усі з присутніх, безумовно, дуже талановиті й перспективні, але не настільки, щоб раптове зникнення когось із нас (тьху-тьху!) чи всіх разом (не приведи, Господи!), бодай якось позначилося на загальноукраїнському літературному небосхилі. І загалом це, мабуть, вибачте, не так і погано. Отож, пропозиція: давайте на всю оту суму, яку виділила рідна обласна державна адміністрація, витратимо не на власні шедеври, а на видання добре ілюстрованої, на крейдяному папері збірки казок Григора Тютюнника. Це стане подарунком запорізьких майстрів слова юним українцям, і не лише юним». Що тут зчинилося!.. Проте всіх заспокоїв обласний літературний керманич, рішуче заявивши, що такого не буде, бо такого особисто він не допустить ніколи й нізащо. Якими ненависними поглядами пропікали мене колеги! Отим своїм виступом (та хіба лише ним!..) я тоді геть зіпсував стосунки з багатьма такими ж, як і я, запорізькими «інженерами». Час іде, а прощеним не почуваюся й досі.
Наше обласне відділеня -- то вся НСПУ в мініатюрі?
До речі, один колега вже років із десять мужньо виношує ідею добровільного виходу з НСПУ. Під час кожної зустрічі щиро, мовби замість пароля, вигукує: «А що вона дає мені, ота Спілка»! Особливо це питання загострюється для бідолахи напередодні сплати членських внесків. Скільки мук, скільки страждань знаходжу тоді при зустрічі на одухотвореному обличчі! Дійшло до того, що я не на жарт перейнявся терзаннями приятеля, і став міркувати, чим би йому зараяти. Аж ось на чергових письменницьких зборах чоловік раптом із таким несподіваним запалом став просити, щоб його обов’язково відрядили на VІІ позачерговий з’їзд в якості чистокровного, надзвичайного і повноважного делегата, що всі великодушно й одностайно дали «добро». Я наївно думав: і що він забув на тому з’їзді за п’ять хвилин до виходу з НСПУ? Збирався там, на прощання, полум’яно виступити? Так сидів же мовчки на одному й тому ж місці від дзвінка до двінка. Поновлював зв’язки із впливовими столичними колегами? До жодного з них навіть не підійшов. І тоді я припустив, що колега на тому епохальному з’їзді віднайшов свіжу риму до свого нового вірша, з чим, просвітлений, і повернувся додому.

А відібраний півтисячний гурт письменників-професіоналів, підтримуваний незрадливою Державою, працюватиме саме на Державу, на Суспільство, на всю Українську Громаду так, як не зможе це робити ніякий інший гурт. І тут уже я не жартую. Саме письменники, і тільки вони, можуть зміцнити основу основ нації, без чого вона існувати не меже, – Слово. Ніяких поліклінік НСПУ, ніяких баз, іншого рухомого й нерухомого майна у власність віддавати «інженерам» не слід – це тільки викликатиме нездорові прагнення серед їхніх керманичів і спрямовуватиме творчі зусилля не куди слід. За все платить держава. Письменників мають обслуговувати у звичайних поліклініках на пільгових засадах. Відпочивають «інженери» в будинках творчості, де разом із ними – художники, артисти, кінематографісти. Відновлюються платні публічні виступи. Встановлюється достойний гонорар за книжки та окремі публікації. Відкриваються видавництва, які випускають книжки лише українських та УКРАЇНОМОВНИХ письменників і не тисячними, а двадцяти-тридцяти-стотисячними накладами й розповсюджують їх по всіх-усіх бібліотеках: обласних, міських, районних, сільських, вишівських, шкільних і т.д. Частина книжок іде врозріб. Для цього треба гроші? Не так уже й багато, і лише для початку, для старту.
І в цьому напрямку держава уже зробила перший крок, започаткувавши 2005 року видавничий проект «Українська книжка». Ініціатор – Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Думки лунають різні – жодна ініціатива, жодна справа не має стовідсоткової підтримки – але сам проект вцілому більше ніж слушний. Він дуже своєчасний і заслуговує не лише емоційного схвалення, а постійної фінансової підтримки. Незважаючи ні на що! Кожного року держава дає гроші на випуск Української Книжки і цим зміцнює, насамперед, свої – ДЕРЖАВНИЦЬКІ – засади, а вже потім сприяє авторам. Звісно, всіх одразу не охопиш, і цікаво, що серед начебто невдоволених проектом не чути письменницьких голосів… Хто ж тоді незгоден? А… розповсюджувачі книжок. Як сказано в одному із відгуків (лютий-2015), пролунало «обурення з боку практиків книжкового ринку». Чим же стурбовані торгівці гуманітарним товаром? Ні, не методикою підбору авторів, не художнім та літературним рівнем їхніх творів, а, зокрема, наявністю серед представлених видавництв багатьох не тих. Мовляв, хто про них чув і що вони досі видали? Стара пісня. Читач знає, як вона називається – лобізмом. Хлопці проштовхують своїх. І в цій вишуканій смиканині наголос робиться не на тому, ЩО видається, а ХТО видає. Ну, а наші літексперти, -знавці, критики, надто – знані, популярні і взагалі маститі? Як у рот води понабирали. Бо в одних власні «Вали» та «Пріоритети» за спинами, а інші в отих «Валах» і «Пріоритетах» значаться у наймах. Оце лише я на шістдесят дев’ятому році свого життя – вільний, як… Мовби ота муха. І такий же могутній та абсолютно невразливий, як вона…
Ще лунають скарги, буцімто члени експертної ради проекту мало уваги звертають (а то й зовсім не звертають) на розкручені, на просунуті імена, які у всіх на слуху. Отож, чуємо бас головного експерта, який сьогодні вирішує (поки не остаточно?), що слід видавати, а відтак і що нам читати, і його ім’я – Практик Книжкового Ринку! Схоже. Але скигління не з приводу геніальних казок Григора Тютюнника, які досі не видано окремою збіркою і яких теж не було в проекті; не через те, що ніхто не згадав про Володимира Білінського з його сенсаційною «Країною Моксель», нагальність перевидання якої масовим накладом аж кричить. На що ж тоді нарікання? А на те, що мало заплановано, даруйте, видань, представлених ось такими та їм подібними анотаціями: «…збірка біблійних і кримінальних балад, герої яких вперто й послідовно рухаються таємними стежками, намагаючись будь-що здійснити мрії і залишити місце злочину»; або: «…прозові історії, абсурд і надія, смерть і життя… горілка і цигарки…» Схоже, члени експертної ради все ж дослухаються до скигліїв, бо ондечки до українського державного видавничого проекту потрапив українець Пауло Коельо… А стосовно щойно процитованих анотацій, то таким чином уже відомий читачеві автостопник Сергій Жадан зробив заявку відразу на дві власні майбутні книжки за державний рахунок, відчайдушно при цьому зазначивши, що пише він «про що захоче».
Ніяк не збагну: які можуть бути нарікання? Важко продавати нерозкручені книжки? Так розкручуйте! Вчіться пропагувати чисте, а не брудне, намагайтеся рухатися проти течії, яку самі ж збурили й скаламутили. Не варто у цих речах прикриватися так званим об’єктивним фактором – музику тут замовляє чинник суб’єктивний. За кожними, буцімто невідворотним й незалежними обставинами завжди стоїть конкретний суб’єкт, який ті обставини нахабно моделює та ще й під себе. Або ж гурт суб’єктів. Їх видно, тільки треба як слід придивитися. Пам’ятаю, в Запоріжжі, якраз під завісу «перестройки», один спритний редактор переінакшив обласну комсомольську газету зі стотисячним накладом (!) з україномовної на російськомовну. Гадаю, то була не його особиста ініціатива (власної кебети у чоловіка не вистачило б). Те стало одним із заходів компартії, яка відчувала, що їй ось-ось доведеться тимчасово залягти на дно, отож, у без п’яти хвилин незалежній державі ретельно закладала власні інформаційні основи. Читачі обурилися, та невдовзі звикли! Звісно, наклад упав (у російськомовного видання на тлі україномовного!), тож новий редактор енергійно взявся його піднімати. Чим? А отим, що людям треба. Для початку отам, де стояв заклик до пролетарів, помістив: «Газета «МИГ» (молодежно-информационная газета, – К.С.)) – для ребят крутых!» А потім із числа в число став друкувати відверто еротичні, до скабрезностей, матеріали. І читач повернувся… Але який!..
Брехня, що видавати й продавати слід те, що людям треба. А хто знає, що дійсно їм треба? Хто по-справжньому вивчав і вивчає у нас книжковий попит? А його й вивчати нічого. За державний кошт меж люди має іти правдиве й світле, що працює на Особистість і на Державу, а не руйнує обох. А таке може розгледіти неозброєним оком будь-хто.
Добрий проект, скажу наостанок, просто чудовий. Було лише побоювання, як би не приборкав його Практик Книжкового Ринку, чи не втрутився хтось із впливових. Тож надії покладалися на членів експертної ради, до якої 2015 року увійшло вісімнадцять поважних осіб. Одинадцятеро чоловіків і семеро жінок представляли двійко народних депутатів, аж п’ятірка професійних письменників і всього лише одинадцятеро професійних видавців та комплектувальників (читай – практиків книжкового ринку)… Отож, за результатами підсумкового голосування, кількість запланованого на 2015 рік скоротилася так, що… Зокрема, список запроектованих видань «класиків української літератури та сучасних українських письменників» зменшився майже вдесятеро і майже у вісім разів – перелік видань для дітей. Зрозуміло: війна, і треба затягати паски, але… Не сумуйте, дорогі читачі, Миколу Жулинського «урізання» не торкнулося – його книжка, обсягом у 1000 сторінок у плані залишилася! Як і збірка поезій Дмитра Павличка (600 сторінок); як така ж збірка Павла Мовчана (600 сторінок). Обминула лиха година й книжку «Синівство» голови Комітету з Національної премії імені Т.Г.Шевченка Бориса Олійника (600 сторінок), яку до 80-річчя свого шефа впорядкувала керівник Секретаріату згаданого Комітету Вікторія Костюченко. Загальна сума, що дозволить цим книжкам побачити світ, наближається до 700 000 гривень – майже три Шевченківські премії! Блискуче, воістину генеральське співвідношення: 4 і 700 000. Чотири і сімсот тисяч.
Уцілів із однією зі своїх заявок і Сергій Жадан. З отією, де «…біблійні і кримінальні балади, герої яких вперто й послідовно рухаються таємними стежками, намагаючись будь-що здійснити мрії і залишити місце злочину».
І все ж більшості претендентів не пощастило. Чим заспокоїти десятки, либонь, мало кому відомих винників, белімових, січовиків, таланів, нечипоренків, лещуків, тенетів, джмелів і т.д., які опинилися «за бортом»? Хіба фактом, що «під скорочення» потрапили також Іван Франко (вилучено з плану перевидання книжок «Фарбований лис», «Коли ще звірі говорили» і «Три міхи хитрощів»), Тарас Шевченко (вірші для дітей шкільного віку та «Кобзар»), відповідні твори Лесі Українки, Юрія Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Леоніда Глібова, Івана Карпенка-Карого…
На якій підставі згадав я вище Володимира Білінського, а його «Країну Моксель» обізвав сенсаційною? Бо знічев’я подумав, що коли країну довели до катастрофи, то слід дбати про підвищення рівня національної свідомості громадян, зокрема, через просвітництво, а не облаштовувати ювілеї.

Отож, держава мусить, вона здатна й зобов’язана й надалі знаходити кошти на українську книжку, бо порятунок нації -- у зміцненні гуманітарної сфери, де пріорітет належить Слову. Невдовзі усі витрати повністю компенсуються продажом книжок. Таке практикується в усіх, так званих, розвинених країнах світу. Безпека Держави і спокій нації – у сильній Армії та вагомому Слові. Це – аксіома.

Яскравим і промовистим тому підтвердженням є життєвий приклад політичного і державного діяча Олександра Турчинова. Починав у Дніпропетровську слюсарем, вальцювальником, не обминув, звісно, виборних посад у комсомолі (райком, обком). Політично-державницьке кар’єрне сходження продовжив за незалежних часів 1993 року радником прем’єр-міністра Леоніда Кучми (колишнього земляка). Далі – Всеукраїнське об’єднання «Громада», депутатство у Верховній Раді, віце-прем’єрство в уряді Віктора Ющенка, керівництво політичною організацією, парламентським Комітетом, згодом – голова СБУ (2005). Нарешті, на хвилі Революції Гідності, – Голова Верховної Ради України та в.о. Президента України. 15 грудня 2014 року призначений секретарем Ради Національної Безпеки й Оборони України. Отож – Безпека на місці. Коли ж долучилося Слово? За попереднім рахунком – 2004 року, отоді як вийшов роман «Иллизия страха» забутим українським накладом 30000 примірників. За остаточним, слід вважати, – року 2007-го, коли Олександра Валентиновича прийняли до лав НСПУ. Усього, що видав пан Турчинов, я не читав, а от із «Иллюзией…» знайомий, тож залюбки цитую, гортаючи навмання:

«Полностью разогнуться Короб не успел. Мощный удар ногой в пах отбросил его назад. Он ударился затылком об капот своей машины и, обмякнув, как разогретый пластилин, стек на колени прямо в большую лужу у передних колес. Затем, теряя сознание, упал плашмя лицом вперед. Последнее, что увидел Короб, -- было отражение в луже какой-то странной, окровавленной рожи. Огромные и безумные от ужаса глаза стали очень быстро увеличиваться в размере и приближаться к нему. Он начал тонуть в этих глазах, захлебываясь густой грязной жидкостью…»

Ще уривок? Будь ласка, знову цитую навмання:

«Огнестрельного оружия в доме не было. Импортный карабин, купленный по случаю лет десять назад, из которого он так ни разу и не выстрелил, хранился в сейфе на даче. В конце концов он остановился на яде. Если яд быстродействующий, то страданий или каких-либо болезненных ощущений быть не должно. Все пройдет быстро и результативно. Да и внешне будет выглядеть как-то более-менее интеллигентно – без разбросанных по паркету мозгов и обмоченных ног».

Ніхто з колег не замислювався, чим відрізнялися один від одного керівники Спілки письменників, скажімо, той же Олександр Корнійчук, Олесь Гончар, Юрій Мушкетик та Володимир Яворівський? Не про рівень таланту кожного мова, а про функції. Олександр Євдокимович та Олесь Терентійович дійсно керували гуртом письменників, бо переважно переймалися питаннями, пов’язаними з творчістю. Рештою опікувалася держава. Юрій Михайлович приблизно так почувався хіба що перші п’ять літ свого головування, з 1986 року по 1991-й, а далі, коли незалежність відпустила НСПУ у вільне плавання, почалося… Для творчих питань лишалося все менше й менше місця, позаяк усе гостріше й гостріше вирізьблювалася проблема виживання. За Володимира Олександровича ця проблема вийшла на перше місце, не просто відтіснивши, а й ледь не витіснивши проблему творчості. Ось чому думки зараз розділилися: одні вважають, що Спілкою має керувати лише видатний, авторитетний у творчому відношенні письменник, а другі наполягають, що це прерогатива насамперед менеджера, людини енергійної та ділової. За тих умов, ув яких нині перебуває НСПУ, істина на боці других. Але за тимчасовою суттю, а не за постійною ідеєю. За такою ідеєю, гуртом письменників має керувати все ж таки широко відомий, авторитетний письменник, щоб займатися з колегами творчими питаннями, а не думати, де їм жити і як відпочивати. Справа письменника – писати твори, тому всі клопоти про його забезпечення житлом, видавництвами, поширення книжок має взяти на себе держава. Чому – про це я вже казав.

Наш письменницький загал приховано, але неухильно, все ближче й ближче підсовується до політичного бомонду країни не лише у просторі, а й у тім, що ми називаємо ментальністю. Інтриги, кумівство, корупція, інфантилізм – лише квіточки. І вже не знаю, ота командність, що характеризує структуру НСПУ, виростає знизу чи продиктована вона модою згори? Не про численні групи, групки, клани, кланчики, угруповання та різні компанії письменників мова, а про потужні пласти «інженерів», що гуртуються насамперед навколо голови НСПУ щоразу перед його виборами, й далі функціонують упродовж усього терміну правління. Була своя команда у Володимира Яворівського, приходив на всеписьменницьке керівництво із власним потужним почтом Віктор Баранов, привів своїх хлопців (звісно, й дівчат) Михайло Сидоржевський. Причому, як хлопці, так і дівчата -- це не лише мешканці столиці, члени тієї чи іншої команди розкидані по всіх обласних письменницьких організаціях. В одному й тому ж літературному осередку відразу можуть стояти на обліку представники одразу кількох команд – як тієї, чий керманич перебуває при владі, так і тих, хто за владу ще тільки бореться. Які між ними стосунки? Різні. А за характером яких інтересів люди «кучкуються»? Усі перераховувати не буду, скажу лиш, що творчими там і не пахне. Команди -- то не колективи митців, котрих об’єднує схильність до якихось окремих творчих напрямків чи художніх методів, то формування непримиренних кланів для боротьби за місце під сонцем… Яке через посередництво власних книжок, має асоціюватися з місцем у серцях читачів? За ідеєю, ніби так, проте насправді не зовсім. Бо з книжками, які невтомно продукують наші спритники, тих сердець не зворушити ніколи. Хіба невибагливо й тимчасово зачепитися комусь за розум. За розум… Гра слів, але як виразно натякається на щось, розташоване за межами території розуму, по той бік здорового глузду… Розумію, що цим натяком я викликаю на себе вогонь з боку прихильників чистого мистецтва, але прошу: не кваптеся кричати «плі!» Краще згадайте аксіому: у тій сфері людської діяльності, про яку йдеться, справжнього успіху шляхом запеклої боротьби чи пак, суперництва, навіть простого змагання досягти неможливо.
Щоразу, спілкуючись у Києві з різними колегами, почуваюся так, буцімто пересуваюся мінним полем. Стрів нещодавно у столиці земляка, з яким десять літ не бачилися (не піднесла б доля зустрічі ще впродовж стількох же літ, їй-бо, не нарікав би…). Тільки-но наготувався згадувати, як ото воно було колись у нашій «КоЗі» (газета «Комсомолець Запоріжжя»), як мріяли про «велику пресу», а далі сподівався на обмін думками про новий роман Юрія Миколайовича чи Василя Миколайовича, аж тут земляк мій раптом заторохтів: отой «ге», отой «хе», отой «мудак», а оцей узагалі «стукач»… Почувши останнє, я ледь не підскочив і перервав земляка, спантеличившись чисто по-провінційному: «Хіба й досі, за майже чверть століття після ліквідації КДБ, вони є?» «Пх-хе»! – вигукнув згневажливо землячок. А тоді зиркнув ліворуч-праворуч, нахилився до мене і прошепотів гаряче: -- «Їх повсюди як черви! Так що обережніше!..» Потім зміряв мене з ніг до голови чіпким поглядом, і додав заспокійливо: «Власне, що тобі… Ти ж уже не пацан…» Я вмить глянув на себе уявно збоку і з сумом переконався, що-таки дійсно не хлопчик… І на душі засутеніло. І потихеньку став щулитися, відчувши (чи так мені здалося) у жестах і словах земляка щось начебто провокаційне. Мовляв, розімлієш, друже, від моїх одкровень, вдаришся у власні, і засвітиш усі свої козирі. От тоді я тебе й притисну!
А мені… Звідки в мене ті козирі! Хіба залізничний квиток у кишені на зворотний проїзд…

Підкилимні вовтузіння та всілякі закулісні ігрища, коли вони не вщухають, а навпаки, посилюються, згодом неодмінно виходять із нелегального режиму. Зокрема -- на сторінки газет. Скажімо, у вигляді публікації «По кому дзвін Шевкому?» («ЛУ», 15.01.2015р.). Угледівши його, а надто прочитавши текст, зазнав неабиякого піднесення: наш досі несхибно конформістський часопис очима так і невпізнаного Миколи Яковенка (подейкували, псевдонім) насмілився зазирнути у святая святих – ув експертну кухню Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка! Спрямовано пильну увагу туди, куди рядовому «інженеру» пхати свого носа заказано. Нез’ясований пан Микола заглянув. Дещо побачив. І хоча сказав, що «необхідність реформування Шевкому давно назріла», аргументувати свій висновок з першої спроби, звісно, не зміг, отож редакція закликала всіх небайдужих до дискусії. «Не зайва річ!» -- подумалося, але один, доволі шанований мною столичний колега пожвавлення мого не розділив. Не підтримав провінційного захвату і другий, такий же, тамтешній колега. Лишився осторонь і третій. Сумарно висловилися приблизно так: «Не квапся тішитися, щоб згодом не червоніти за свою наївність». Телефонне спілкування -- не кращий формат розмови для з’ясування глибоких речей, то я й утримався від уточнень. Але подумав: «Що за дивина?»
Між тим, читаю у наступних числах газети відгуки: «А загалом, що ви хочете очікувати від призначеного Януковичем Шевкому, де один – хворий, другий – бахусів соратник, третій після освячення Букваря, може, більше нічого й не читав…». Різкувато, неприємно, але загалом слушно. Що тут може не влаштовувати доброго київського знайомця? «…чому творчість одного претендента на Шевченківську премію подаєте цілими «ряднами» й «простирадлами» (і це щороку так), а іншого номінанта жодного разу не представите? …якщо він (Ю.Буряк, -- К.С.) -- український поет, то повинен римувати не «лібідо», а «лібідо» (з українським наголосом на другому «і»)…» А цей дописувач чим не вгодив? «Академік Віталій Дончик звернув увагу на те, що за Положенням про Шевченківську премію, підписаним Януковичем та Льовочкіним 2011 р., не можуть бути висунуті на здобуття премії наукові твори і монографії. З іншого боку: де сьогодні ті януковичі та льовочкіни, що їхніми уявленнями про літературознавство досі керується Шевченківський комітет?» А в цих словах що не так?
Не скажу, щоб започаткована газетою дискусія розвивалася, як кажуть, у конструктивному руслі. Піком став цілий розворот (5.02.2014р.), в якому ледь не вся розмова звелася до примітивного з’ясування стосунків, либонь, через що один із запланованих дискутантів – екс-«спікер» Верховної Ради Олександр Мороз – відмовився вставляти своє слово. Невикористаний Сан Саничем газетний простір спішно заповнив незграбними сентенціями в.о. головного редактора (схоже, ініціатор обговорення) -- майже півсторінки виправдань, ледь не вибачень, зокрема, перед головою «Шевкому» Борисом Олійником: «Тож хочу запевнити, що ми налаштовані на позитив і конструктив. Метою наших публікацій є не нападки на когось конкретно (тим більше – на людину, яка стільки зробила для нашої літератури й культури) (мова, звісно, про Бориса Ілліча, -- К.С.), а проведення дискусії для оздоровлення літпроцесу й реформування підходів до найвищої премії України».
Попри брак вишуканості процитованих рядків, читач, гадаю, все ж збагнув їхню суть. Я ж лише додам, що така вже доля наших сучасних, не санкціонованих відповідним генералітетом, дискусій: власну крапку і в потрібному місці серйозні люди ставлять, навіть не залишаючи своїх, давно, зручно (і надійно?) облаштованих командних пунктів. Їхня невидима крапка стала остаточною у кволій перестрілці? За логікою речей, саме такою вона й мала бути. Але до чого тут логіка, який іще там інстинкт самозбереження, коли на кону – репутація усього українського письменства першої чверті ХХІ сторіччя! Відтак, уже наступний, після вибачального, номер газети результатами самовідданого «журналістського розслідування» ладен був каменя на камені не залишити від болотяного вітчизняного белетристичного комфорту. Публікація такого собі Петра Кардаша “Жабодралівка по-шевкомівськи» оприлюднила факти, із яких випливало, що результати остаточного голосування членів «Шевкому» можуть бути сфальшованими. Фінальне голосуваня буцімто визнало переможцем Володимира Даниленка (13 голосів), за ним Юрій Щербак (4 голоси), а вже потім Юрій Буряк та Мирослав Лазарук (2 голоси на двох). І це тоді, коли в тому ж номері, на тій же сторінці, акурат над «Жабодралівкою…» вміщено інформацію, що переможцями у номінації «Література» став Юрій Буряк (збірка віршів «Не мертве море», а в номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» – Костянтин Москалець (книжка есеїв «Сполохи») і так далі.
Кожен на моєму місці, неодмінно замислився б: і що ж ото воно коїться? Саме про це я й запитав сам себе, але на відповідь не спромігся. Кинувся шукати її на шляху все того ж звитяжного «журналістського розслідування» невідомого мені Петра Кардаша… Ага, є! Ось одному членові «Шевкому», Вадиму Писарєву, два інші члени того ж «кому», Дмитро Стус і Василь Герасим’юк, «вказали пальцями у список, що треба голосувати за Юрія Буряка»; ось убивчий факт, що «Юрій Буряк… номінувався на найвищу державну нагороду (? – К.С.) в галузі літератури три роки поспіль»; ось ганебне свідчення, про те що той же Ю.Буряк, очолюючи видавництво «Український письменник», видав «твори багатьох членів Шевченківського комітету. Було схоже на те, що він від комітету не відчепиться, поки йому не дадуть премію…» Комусь іншому всього сказаного цілком вистачило б для звинувачення у підтасовці голосів, але не такий пан Кардаш, тож викопав іще один неспростовний доказ у вигляді «Романа Балаяна і Олега Вергеліса, які ніколи не беруть для читання книжки, але ж голосують!» На додаток словами чергового члена «Шевкому» Василя Трубая зауважив, що Юрій Буряк – «поет, відомий у вузькому колі», а цитуючи 92-літнього «шевкомівця» Олександра Сизоненка, назвав «результат голосування 2015 року ганебним». (Свій голос поважний Олександр Олександрович подав за Володимира Даниленка). Усе? Все. А тепер ліпимо, даруйте, цитуємо вердикт: «Тому робота Шевченківського комітету не відповідає запитам ні літературного процесу, ні прихильності суспільства до конкретного письменника».
Вибачте ще раз, дорогі читачі, не я спромігся на таку стилістично витончену фразу, то – виписка із «Жабодралівки…», відтак, попри все, не вважайте мене за «конкретного письменника». Гаразд? Дякую.
Жарти – жартами, а такого в нас дійсно ще не було. Оголошують шевченківським лауреатом у галузі красного письменства Юрія Щербака, минає два дні, і звістка спростовується – так, переможець Юрій, але на прізвище Буряк; спливає ще кілька днів, і дізнаємося, що замість обох названих «інженерів» вітати слід Володимира Даниленка. Звідки такий плю… пфф… вибачте, плю-ра-лізм? Пан Кардаш натякає: «Старався і його (Юрія Щербака, – К.С.) видавець: перед таємним голосуванням Михайло Слабошпицький кинув у бій всю свою важку артилерію – піар-заходи, зокрема, 9 лютого у будинку звукозапису НРКУ так налаштував громадськість, що багато хто вже аплодував претендентові (Юрію Щербаку, – К.С.) як майбутньому лауреату Шевченківської премії». Одне слово, як нібито (це видно із коментаря в.о. головного редактора – саме від в.о. головреда, а не від редакції!) зауважив прозаїк Василь Шкляр, «з такими підходами й сам Тарас Григорович… не отримав би досі Шевченківської премії». Розумію гіркоту, через особисті проблеми з лауреатством 2011 року, але чому ви так упевнені, шановний пане Василю, що наш Кобзар претендував би на ту премію? А от я, даруйте, сумніваюсь! Незважаючи навіть на те, що вона носить його ім’я. Ні на які нагороди наш Тарас не посягав би, принаймні, з отим заповзяттям, з отією несамовитістю до втрати людської гідності, які виявляють сучасні претенденти, – НІКОЛИ Й НІЗАЩО! І дійсно, звідки така невтоленість, запеклість? Гроші? Звісно, 260000 гривень – сума немала, але не така вже вона й велика. Та головне: хіба справжній, самодостатній письменник без неї досі не обходився?
Гроші навряд чи бувають зайвими, але той, хто відчув, хто збагнув себе через оте виняткове особисте відчуття, пізнання й усвідомлення, з яким не може зрівнятися жодне з публічних визнань, не може ставити їх високо. Тішитися званням лауреата? Про яку втіху мова, коли сам знаєш: звання те не заслужив, а виборов, завоював, іншими словами, вирвав силоміць. Оскільки на інше не здатен.
Мені взагалі якось спало на думку, що ніхто не розуміє, ніхто не здаден збагнути твір так, як його автор. Бідкаємося, що впали наклади книжок? Ще й як… Проте гурт справжніх поціновувачів Слова не порідшав. І не погустішав! Що далі, то більше в тім переконуюся, спілкуючись із читачами. Переповнена колись зала московського Політехнічного інституту під час зустрічей із Вознєсєнським, Євтушенком чи Рождєствєньким? Либонь, в отій в залі збиралися геть усі шанувальники поезії з усієї білокам́’яної. А ще… Не виключено, що чимало кого вабила пересічна цікавість – побачити й почути живих поетів та ще й запитати у них про щось. Ох уже ті запитання … Нерідко хтось із начитаних та ерудованих – так тобі досі здавалося – несподівано пласким запитанням чи такою ж ремаркою раптом увергає тебе в сторопіння… І ти почуваєшся геть безпомічним…І оговтавшись насамоті, питаєш сам себе: для кого ти пишеш? Навіщо? Більшість до Слова глуха, і то ще півбіди, а от коли ані слуху, ані нюху у членів якогось високого комітету чи поважної комісії… А якщо все на місці, то і вуха, й очі, і ніс заліплені корупцією.
То що ж буде далі? За радянської доби, коли газета когось публічно викривала, очікували суворих оргвисновків. У нашому випадку проти «Шевкому» висунуті нелегкі звинувачення. Чи вони безпідставні? У будь-якому разі, тема вимагала продовження. Або ж убивчі факти підтвердяться, і «Шевкому» доведеться переголосовувати, або ж Петро Кардаш потрапив пальцем у небо, і тоді на газету разом із її в.о.головредом чекають великі проблеми.
Аж ось у наступному числі – «Про деякі публікації в «Літературній Україні». Тільки схопив очима, як замелькали асоціації… «Про журнали «Звезда і «Ленинград», «Про стан заходів посилення роботи органів державної безпеки УРСР», «Про окремі серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії імені Довженка». «Про…»… Грізні постанови ЦК ВКП(б) та ЦК КПУ із 1946, 1959, 1966 років. Занадто суворі паралелі? Прочитавши текст під промовистим заголовком, переконався, що не дуже. Якби не автор – недавно обраний голова НСПУ Михайло Сидоржевський – подумав би, що то сувора резолюція. Ні не Ради і не Президії НСПУ – до письменницької громади тональність «документа» не мала жодного стосунку – чітко ввижався формально дещо пом’якшений, але за змістом жорсткий вердикт «вищої інстанції». Великодушно похваливши газету за відновлення на своїх сторінках дискусій, голова НСПУ тут же став до головного: чи не забагато уваги «Шевченкому»? «До речі, звідки з’явилася на сторінках поважної письменницької газеті цей зневажливий термін?» – щиро обурювався пан Михайло, не помічаючи, що термін той кочує з числа в число уже майже півтора місяці, відтоді, як уперше «засвітився» 15.01.2015 року ледь не поруч із інтерв’ю, в якому новий керманич НСПУ бадьоро заявляв, що його команді «довго кивати на попередників не вдастья. Та ми й не збираємося цього робити»! І далі: «Що інших тем не існує в нашому письменницькому господарстві?» «А яке широке поле для полеміки і дискусій, коли говорити про сучасні літературні школи, тенденції, про масову й «елітарну» літературу…» І – так далі. Майже так, як по-материнськи дорікала колись партія пастернакам, нєкрасовим, даніелям-синявським та солженіциним, котрі, зациклившись на всіляких «обличениях», упритул не помічали проблем боротьби з гризунами, підвищення надоїв молока та якості продукції, а водночас і виховання нової людини. Одне слово, спадкоємець Віктора Баранова висловився, як кажуть, за повною програмою, насамкінець не забувши сказати, що вони «домовилися із С.Бондаренком: він несе повну відповідальність за газету, самостійно, без втручань керівництва НСПУ (резолюція «Про деякі публікації «Літературної України», слід вважати, – останній прояв такого втручання, – К.С.)…» І жодного слова про те, що викладено у «Жабодралівці…»: як же дійсно проходило голосуваня у Шевченківському комітеті? чи справді хтось намагався за допомогою ЗМІ не лише випередити його священне рішення, а й (до чого ми дожилися!) вплинути на нього? чи збираються реконструйовувати цю вкрай важливу структуру НСПУ, якщо взагалі є для цього підстави ? Як на мене, логічним був би в цьому контексті виступ голови Шевченківського комітету Бориса Олійника, але то, мабуть, – «не царське діло»… Коли дійсно «не..», то варто знову подумати про наявність – чисто гіпотетично! – таємних санкцій генералів на визначення теми для дискусій, складу дискутантів, методики ведення полеміки.. Але, насамперед, – санкції на саму полеміку! Все – виключно заради спокою письменників, яким слід творити шедеври, а не сперечатися…
Мене ж особисто найбільше хвилювала доля Юрія Щербака, оскільки щиро поважаю його як людину, як громадського ліяча і як письменника. І тут слід подякувати панові Слабошпицькому, що не забув свого протеже на премію. Либонь, за невтомного сприяння Михайла Федотовича в тому ж числі (від 26.02. 2015) «ЛУ» з’явилася замітка «Повернення Юрія Щербака». Із неї випливало, що з шанованим письменником і колишнім дипломатом усе гаразд, оскільки відбулася презентація його нової книжки… «Повернення блудного сина». (А я, було, подумав: до чого тут «Повернення…»? Хіба Юрій Миколайович кудись зникав, чи ми, не приведи Господи, через його невдачу з лауреатством посміли чоловіка забути? Аж, виходить, то усього лише гра слів…) Аби ні в кого не виникло сумнівів, що з паном Щербаком дійсно нічого не трапилося, аналогічну замітку з дослівним заголовком того ж дня оприлюднив часопис «Слово Просвіти» («СП»). Одна деталь: у той час, як «ЛУ» подала замітку за підписом такого собі Івана Петренка (чи не двоюрідний брат Петра Іваненка?), то в «СП» стояло: «Прес-служба видавництва «Ярославів Вал». Так хто ж у кого сплагіатив? Чи публікація носить офіційний характер – обов’язковий для оприлюднення геть в усіх друкованих, радіо-, електронних та всіляких інших ЗМІ? Так, зокрема, колись поблікували офіційні компартійні повідомлення, рішення, резолюції, постанови тощо… Якщо хід моїх міркувань правильний, то, виходить, в означений спосіб стверджується особливий статус і згаданого автора, і видавництва, що опікується його творами?
Як тут не вигукнути: Боже, які ми… Смішні чи … якісь ІНАКШІ?!
…Вони все передбачили… Вони все знали наперед і давно, оті мої добрі столичні літзнайомці. Ще до з’яви публікації, яка започаткувала «дискусію» і яка мене, необачного, так зворушила. Все відали вони ще до VII позачергового, задовго-задовго до нього. Власне, про все вміли і вміють здогадуватися ці хлопці вже з першого дня свого перебування на столичних асфальтах. Знають, коли й де подати голос, а коли промовчати. Вчасно розпізнають, кого слід проштовхувати, а кого в’язати по руках і ногах. Проштовхувати і в’язати – з огляду виключно на особистість творця, без жодного врахування його витвору. Вони чітко орієнтуються в нашому, геть занехаяному белетристичному середовищі. Без карти і компаса. Бо зі своїх запорізьких, житомирських, черкаських, кіровоградських, навіть навколокиївських тощо «глибинок» ці літературні біженці-переселенці свого часу прибилися до Києвого граду не Слово плекати, а стверджувати себе. Демонструвати винахідливий прагматизм літературних підприємців. У кращому випадку, звісно… Тому й не розділили провінційного піднесення, з яким сприйняв я запрошення до «дискусії».
Жа-бо-дра-лів-ка… Без жодних лапок. Сумна «дискусія». Дрібно, непривабливо виставилися не лише «обвинувачі» й «опоненти», а й розважливий, дуже навіть сподіваний «арбітр». Отож, подзвін-таки справді лунає. Але не тільки по «Шевкому», він гуде набатом по всіх нас.
А премія дісталася-таки Юрію Буряку. З третьої спроби. На питання журналістів, що він із нею робитиме, Юрій Григорович сказав, що витратить гроші на пошуки в Європі слідів свого діда, який воював ув австрійській армії. Шляхетний намір, додам лише, що свого часу (1946) Віктор Нєкрасов, отримавши Сталінську премію за повість «В окопах Сталинграда», віддав її всю покаліченим фронтовикам на інвалідні коляски. До речі, народився і тривалий час мешкав Віктор Платонович у Києві. На будинку ({Хрещатик, 15), де він жив, є меморіальна дошка, а от вулиці в честь видатного письменника і напрочуд благородної людини, досі не назвали. Владці пояснюють, що для увічнення пам’яті одного Нєкрасова (Ніколая) достатньо Нєкрасовської. Днями я дізнався, що до війни нетривало мешкав Віктор Платонович і в Запоріжжі. Цікаво, для того, щоб на будинку обласного Запорізького музично-драматичного театрі імені В.Магара з’явилася відповідна меморіальна дошка, вистачить письмового свідчення про це самого Віктора Нєкрасова?
Таки й справді лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка 2015 року став поет Юрій Буряк за книжку віршів «Не мертве море». Про це сповістили, зокрема, тижневики «Літературна Україна» та «Слово Просвіти» 12 березня згаданого року. Аби нікого не терзали сумніви, що воно дійсно так, «Слово Просвіти» надрукувало ще й два знімки. Гарні обидва, та один привертає особливу увагу. Отой, де крайнім ліворуч – наш многостраждальний лауреат в галузі поезії; поруч із ним – лауреат від живопису; у центрі – Президент (звісно, з дружиною!!); далі – лауреатовані критик і актор; а крайнім, праворуч, – сам голова, даруйте, «Шевкому», який, попри все, зумів і цього року провести свій вутлий кораблик між рифами злих, недовірливих і взагалі недобрих людей до рятівного пірсу. А що ж робити з усім, повіданим Петром Кардашом у своїй «Жабодралівці…»? А нічого. Крапку поставлено як слід. І що там воно було, і як – про це ми вже ніколи не дізнаємося. «Та й навіщо знати!» – почулося раптом чиєсь таке помірковане-помірковане…

…Дійсно, як на мінному полі. Тільки й стеж, аби чогось зайвого не бовкнути: отого необачно не критикнути чи отого, чисто по-хуторянськи, незграбно не похвалити. А раптом перед тобою друг отого кого ти критикуєш, або ж ворог оцього, од віршів якого ти в захопленні! Відтак, через свою непросунутість і ти механічно стаєш ворогом. Ні, я не обмовився, саме ворогом, бо другом стати так швидко неможливо. Надто там, де все підпорядковане виявленню недругів і… їхній рішучій нейтралізації. За куцотиражного характеру наших літературних часописів та несхильності до їхньої передплати багатьох митців блокада шляхом погромних публікацій, практикується вкрай рідко. Головна зброя -- усні наклепи й таке ж замовчування. Останнє набуло якнайширшого застосування. Мовчать відомі і не зовсім відомі критики і -знавці, яким надіслав свої нові книжки. Мовчать видавці, яким передав рукописа. Мовчать працівники газет, куди відправив свого дописа. Мовчать колеги, отримавши твою книжку. Залізне, знущальне правило важкого мовчання, нечасте порушення якого сприймається, як свято. Те мовчання – вага і перспектива не лише творчого гурту, воно – зміст і будучина самої нації, елітою якої той гурт є. Принаймні, вважається.
Зневірившись в ефективності офіційної мережі книготоргівлі і від знемоги дивитися на купи нереалізованого товару власного виготовлення, я вирішив поширювати свої книжки сам. Безкоштовно. Роблю це так: домовляюся по телефону з директорами районих музеїв, бібліотек, керівниками райвідділів культури і передаю автобусами і «маршрутками» книжки по п’ять примірникв на район. За кожну пачку книжок водії беруть з мене від 20 до 40 гривень.Таким чином, потайки від дружини, упродовж зими 2014-2015 р.р., я поповнив сімейний буюджет з позначкою «мінус» мало не на 600 гривень. Але не це головне. У відповідь на кожну послану пачку я не чую не те, що подяки, а навіть звістки, що книжки отримані. І так – у дев’яти випадків із десяти. Тож мовчу день, два, три, згодом не витримую і телефоную сам: «Отримали передачу?» «Так, – відповідають, – усе гаразд». Запитати ж, чому не сповістили про це самі і вчасно, нахабства бракує.
Що то воно є, дорогі читачі? Робиться так навмисне? Не думаю. Байдужість? Скоріш за все, вона. Але в обох випадках – знак зловісний: суспільство хворе. І дуже. І оте мовчання, ота байдужість – ганебна нарукавна пов’язка, по якій нас розпізнають і сахаються в цивілізованому середовищі. Нехай би лише в простому спілкуванні, а тож – у спільних культурних заходах, у кредитуванні, в інвестуванні, взагалі у ділових державних контактах. Що робити? Не знаю.Украінскіє кніжкі в Україні читають усе менше й менше, а іншого способу достукатися до сердець співгромадян, окрім як через посередництво Слова, особисто я не маю.

Цікаво читати рідну «ЛУ» і двоюрідну «СП» не від номера до номера, а відразу – номерів десять-дванадцять-п’ятнадцять. Уже кілька літ поспіль саме так і читаю ці газети, бо з травня по вересень живемо з дружиною в моєму рідному селі. Коли ж повертаємося до міста – відразу до улюблених видань. І тоді якщо не весь наш літпроцес, то значна його частина, постає дійсно як на долоні. Принаймні, принципи, за якими той процес розвивається, простежуються чітко.
Те, що загальний рівень «Літературки», м’яко кажучи, давно бажає бути кращим, знають усі. А чому так? Причин багато. Найбільше впадає в око повна відсутність системи в поданні публікацій. Моя іронія, що «ЛУ» -- газета письменників України – читачеві вже мабуть, остогидла. Але куди подітися, коли це справді так! «Літературна Україна» -- газета для вузького кола осіб (майже всі вони перераховані вище, у відкритому листі і з тих пір нічого не змінилося). Неофіційно очолює це коло наш шанований Михайло Федотович Слабошпицький . Як не відкриєш нове число газети --інтерв’ю з М.Ф. як із керівником ліги меценатів; в іншому – як із директором видавництва «Ярославів Вал»; у наступному – як із автором його чергової книжки; згодом інтерв’ю з М.Ф. як секретарем НСПУ; далі – відгук-рецензія на книжку, котру випустив «Ярославів Вал»; інтерв’ю з автором книжки, яку випустив «Ярославів Вал», уривок із книжки, яку ось-ось має випустити «Ярославів Вал». Проте не лише літні (2014) номери цікаво читати, ось – вибрав навмання – весняні (того ж року):
№ 11—фото з М.Ф.; підпис М.Ф. під колективною заявою; широкий анонс про відзначення річниці «Ярославового Валу»;
№ 14 – розлогий відгук на книжку Романа Іваничука «Торговиця», видану ще 2012, але «Ярославовим Валом»;
№15 –розлога стаття М.Ф. про конкурс з української мови імені П.Яцика; анонс про презентацію видавництвом «Ярославів Вал» разом із книгарнею «Є» роману Юрія Мушкетика «Час звіра»; відгук М.Ф. про творчість поета Валерія Гужви;
№16 – замальовка М.Ф. про Сергія Грабара з нагоди його 60-річчя; інтерв’ю з Іваном Корсаком з нагоди виходу книжки «Мисливці за маренням» («Ярославів Вал»);
№17 – повідомлення М.Ф. про конкурс імені П.Яцика; розгорнутий відгук на книжку Любові Проць, видану «Ярославовим Валом» 2013 року; знімок з М.Ф. на передньому плані, зроблений у Київському університеті культури і мистецтв; анонс про презентацію книжки Івана Корсака «Мисливці за маревом» («Ярославів Вал»;
№18-19 -- повідомлення (зі знімком) про вихід книжки Анатолія Сахна «Соло бунтівного полковника», видану «Ярославовим Валом»; повторний анонс про презентацію книжки І.Корсака «Мисливці за маревом»; розлогий уривок із цього роману. І – так далі.
Звісно, творча й організаційна активність пана Слабошпицького має викликати лише захват, і я не заперечую, тільки хочу спитати: а як бути іншим активним авторам? Отим, що пишуть і шлють, шлють і пишуть, а їх не друкують, не друкують і не друкують… Надто коли ці автори своїми копійками ще й долучаються до виходу «ЛУ», шляхом оформлення щорічної передплати. Їм куди звертатися?
Звісно, я зі своїм викривальним пафосом ризикую поцілити пальцем у небо, оскільки, подейкують, буцімто наша «Літературка» значною мірою виходить на пожертви Михайла Федотовича. Якщо це так, то знову жодних заперечень, хіба побажання одне собі дозволю: за такого повороту справ не завадило б висмикнути з-під назви, уточнення, яке хибно вказує на власника видання. Водночас багато чого іншого варто змінити. Може, й вірші одного, теж широко відомого, талановитого й активного, автора слід давати цілим розворотом не тільки після закриття кожного літнього сезону, а й напередодні його відкриття, заодно друкувати щось і в його розпалі? Тоді виразніше простежуватимуться окремі дефініціії у загальній творчій генезі митця. І ще бажано частіше оприлюднювати оди патріотичної спрямованості. За прикладом одного з літературних генералів (чи вже маршала?), котрий зі шпальт дружнього до письменників часопису оперативно відгукується то на загибель малайзійського літака:

Упав літак. Ні, тіл кривавих триста
Упало на донецькому лану.
Тяжкий удар кремлівського фашиста.
Планета перекинулась в труну.

…то з нагоди Дня Гідності і Свободи:

Щоб були побиті, як євреї,
В Києві та в кожному селі,
Щоб жаги фашистської своєї
Не згубили в битвах москалі.

… то начебто з приводу першого снігу, а насправді не тільки:

Іде сніжок. Ворона двоголова,
Підстрелена, паде, як змій, згори.
Сивіє Путін, бо російська мова
Стає під українські прапори.

За великого бажання патріотично пронизливо можна вигукнути й таким:

Убивцями і «Буками»
Знеславилась Росія,
В якій зліпили з Путіна
Кремлівського «месію».

Він окривавив Грузію
Російськими військами,
Тепер до України вліз
Разом із бандюками.

Сльози материнські
Не минуть дарма –
Буде, як і Гітлеру,
Їм хана й тюрма.

Так хотілося назвати автора, аж раптом різко зупинила підозра: чи не є оприлюднення цього шедевра тонкою провокацією? Колишній багатолітній нардеп десь за чаркою озвучивав гуртик куплетів, які знічев’я устругнув з позмілля, а хтось веселий узяв і виставив їх на видне місце четвертої шпальти поважної газети…
Отож притулюся і я своїм, бо з’явилося воно якраз під впливом «знеславленої Росії» та «окривавленої Грузії»:

Темінь степу, холод мжичка,
скрегіт меланхолії.
Мчить затято електричка,
хтиво гнеться колія.
Тактактакають колеса,
двері колихаються,
і, рятуючись від стресу,
люди дурнем маються.
В шляховім цім безпросвітті
скепсису доволі є.

Й добре, що ще є на світі…
сонячна Монголія!

Якби я був критиком чи, не приведи Господи, літературознавцем, то міг би відзначити: «Зверніть увагу, шановні читачі, як у цьому коротенькому вірші автор плавно, органічно – ГАРМОНІЙНО – і логічно переходить від приватного, навіть, на перший погляд, нібито міщанського споглядання рухомого побуту у вагоні приміського потягу, до однієї з центральноазійських країн. У цьому… ні, не паралелізмі, а в послідовному перетіканні суті в суть, простежується нова, струнка й промовиста сюжетна лінія, яка поки що залишається «за кадром», але виразно вияскравлює продовження. Проте – уже в новому творі».

Було про що говорити на VІІ письменницькому з’їзді. (Та події на сході країни, на жаль, тому не засприяли?) Що збирався сказати з нашої найвищої трибуни з приводу прози Михайло Слабошпицький, ми вже знаємо, стосовно ж поезії мав намір виступити Євген Баран. Але не виступив, бо в рамки регламенту позачергового форуму не вписався. Його невиголошений виступ із екстравагантним заголовком «Калліопа, Евтерпа, Ерато, Полігімнія та інші…» я надибав на шостій сторінці «ЛУ» за 18 грудня 2014 року. Пожадливо накинувся, але з кожним рядком мене все щільніше і щільніше стало огортати розчарування. Зі шляхетного подання івано-франківського критика, літературознавця та есеїста, сподівався бодай хвилин двадцять-тридцять розслабитися у вишуканому товаристві відразу аж чотирьох давньогрецьких муз, особливо цікавила мене (на схилі літ) покровителька інтимної лірики, проте не стрів жодної. Зате скільки трапилося «інших…»! Та знову не радів, бо всі такі пісні, такі невиразні… Не певен, що саме такі вони й у живому житті. Скоріше, тут автор публікації щось… намудрував. А може, хтось учасно опинився поруч? Геть не рятують ситуацію фрази штибу «Поетичний Івано-Франківськ поряд з Києвом і Львовом залишається домінуючим на літературній мапі України», бо, зокрема, щойно процитоване передає хіба що приватну точку зору автора (даруйте, шановний пане Євгене, але особисто мені вона нецікава) і доказово суті явища не розкриває. Як і жодного аргументу не уздрів я за висловом «Поетичний Львів – такий різний і такий суперечливий», жодного митця не побачив, хіба самого автора статті. Стояв пан Євген похнюплений, мовчав і поглядав сумно так, сумно. Що трапилося, шановний? Звідки дізналися, як повідомляєте на початку статті, що «Багато хто з літераторів, присутніх на з’їзді, не готовий слухати правду про своє індивідуальне місце в історії літератури»? Якщо ви писали це до з’їзду, то яким чином передбачили, хто саме сидітиме в залі, а якщо й передбачили, то з допомогою якого приладу вам, знов-таки, вдалося наперед розгледіти обличчя всіх і відчути оту прикру неготовність їхніх власників? Зрозумійте мене правильно: думка ваша, слово честі, цікава і вельми своєчасна, але форма її подання…
Гадаю, було так: Євген Михайлович збирався писати зовсім іншу статтю, точніше, готував зовсім інший виступ на з’їзд. Можливо, він і написав зовсім інше, але в підступний останній момент хтось чи щось утрутилося… Довелося дещо підкоригувати. Кажу так, бо, як на мене, у статті лише натяком пролунала згадка про донеччанина «Борю Білаша» з його врочистою присвятою Януковичу; лише пунктиром намітилося, що «Дмитром Васильовичем ще щось патріотичне активно пишеться, а Іваном Федоровичем здебільшого мовчиться». За нашого незборимого літературознавчого конформізму – це вже виклик, що межує з подвигом. Особливо, коли в контексті тієї ж статті згадався також шістдесятник Ігор Калинець зі своїм «чесним і порядним» (виділено мною, -- К.С.) поетичним мовчанням»…
Власне, що це я напосівся на чужу точку зору, підпихаючи її до суб’єктивізму? А хіба оці нотатки не є проявом обурливих моїх особистих відсебеньок? Кому вони потрібні?
Коротенький погляд у не зовсім далеке минуле. Із усіх відгуків на мою книжку «Бентежна Хортиця» найбільше вразили не добрі слова лауреатів Шевченківської премії, не втішна оцінка учених-філологів, не захват краєзнавців, -- запала в душу думка одного незнайомого літнього чоловіка, який під час перерви на звітно-виборній конференції Запорізької обласної організації «Просвіта» підійшов до мене і спитав, вказуючи на примірник «Бентежної…», що лежав на облавку: «Вибачте, але навіщо ви це написали? Припускаю, стиль у вас жвавий, все доказово, але навіщо заповзялися викладати людям усе, що з вами трапилося? Хіба коли йшли на директорство, сподівалися на інше? Хіба раніше не чували про підступність влади, про корупцію, про «здачу своїх»? Чи ви думаєте, що люди цього не знають? Знають. Можливо, навіть більше, ніж ви. Отож, їм ви Америки не відкрили, як не сказали нічого нового й тим, хто вас переслідував. Відтак, книжка ваша зависла між часом і простором. Не потрібна вона ні там, ні там». Знічев’я можна було б сказати, що чоловік ніс ахінею, своїми одкровеннями він наражався на безліч запитань-спростувань, та мені раптом як заціпило…

Що ж робити, аби уникнути подібного? Нерідко у нас діють на випередження. Не чекають, поки тебе хтось дістане, а мерщій запускають ув обіг потрібну думку. Безприкладний взірець «ціннісного превентиву» подав… Одне слово, 13.08.2015 року «ЛУ» на увесь світ білий (накладом аж у 6529 примірників!) під анотаційною рубрикою «Книжкова ятка» оголосила: «Епопея-трилогія знаного українського письменника й державника Володимира Шовкошитного «Кров – свята» неначе скидає з нашої історії шкаралущу ворожих міфів і являє читачеві храм української державності вже без риштувань. А заодно і вказує шлях очищення колективної пам’яті через її звільнення від намулу малоросійства й меншовартості… Це наш український аналог «Війни і миру» чи «Тихого Дону». Дуже український. І дуже європейський…» І – так далі.
Хто тепер наважаться бовкнути щось, коли воно – «ХРАМ», коли воно – «ШЛЯХ ОЧИЩЕННЯ»?! Хто посміє дорікнути авторові, біля якого з одного боку – Лев Толстой, а з другого – Михайло Шолохов?
Усе ніби на місці, та раптом гризонула думка: то пан Шовкошитний сам себе так подав? Не хочеться вірити.. Як випускник Вищих літературних курсів у Москві, він напевне знає, що анотація – то стисла бібліографічна довідка про зміст книги, статті і т.д. Довідка, а не оцінка! Як заступник голови НСПУ і керівник літфонду, Володимир Федорович, звісно ж, гостро відчуває, хто стоїть поруч із ним в «поэтической», а надто – у прозовій – «рубрике». А ще він – депутат Верховної Ради України І скликання, доктор філософії, професор політології, заступник очільника Української Народної Партії, голова координаційної Ради міжнародної організації «Союз Чорнобиль»… Такий, як кажуть москалі, «увесистый» набуток звань і посад навряд чи допустить просто катастрофічний перегрів свідомості у визначенні «власних чеснот і висот». До того ж, як авторові «Крові – святої», Володі, як нікому, відомо, що саме виплодилося у вигляді епопеї-трилогії. Зокрема:

«Над лісом згустились вечірні сутінки, замерехтів діамантовим полум’ям чорний плащ серпневого неба (в оригіналі коми тут немає, – К.С.), проспівало вечірню пісню дрібне лісове птаство, десь у хащах тривожно прокричав пугач, і стало тихо. Далеко звідси гриміли кровопролитні бої, горіла земля і метал, кипіла вода вже не українських рік, не на життя, а на смерть зійшлися вчорашні союзники – двоє найкровожерливіших тиранів століття – Сталін і Гітлер. Зійшлися, щоправда, не самі вони, а мільйони посланих ними безправних солдатів, аби вгризтися в горло один одному, аби вмерти за тих, хто послав їх на смерть, будучи впевненим, що вмиратимуть вони за Батьківщину. Цей 1942 рік став роком нелюдського напруження для всього населення червоної імперії» .

х х х

…Перечитав увесь свій текст уважно, дещо вилучив, але загалом лишив, як є. Ще раз перечитав, дещо виправив і знову з трепетом подбав, аби решта зосталася на місці. Переконаний: розширенню кола моїх друзів та приятелів це не посприяє, і все ж… Не скажу, буцімто стійко не відступаю, просто щось підказує: написане неодмінно має потрапити людям на очі.
Жодного марнославства, бо і вік мій уже не для нього, та й узагалі із синдромом завищеної самооцінки не знайомий навіть заочно. Вік же мій такий, що вкладатися спати став раніше, а вставати пізніше, сни все частіше й частіше бачу гостросюжетні, а прямуючи в магазин по хліб і до хліба, уже не біжу, а йду повагом. Відчуваю приплив снаги від побажань, а не від зауважень, від порад, а не докорів, ліпше сприймаю рішення, аніж вироки. Не тому, що буцімто старію (хто сказав!), а що запізно розгледів (але таки ж розгледів!), проте глибоко втямив мудрість буття та його запоруку в явищах еволюційних, а не революційних.
Чого ж тоді скільки всього настягав, назбирав, накрутив і намудрував, а, головне – ДОЗВОЛИВ СОБІ! – у цих своїх нотатках? Бо – накипіло. Тому й вирвалося. Але цим себе не виправдовую, навпаки, – каюсь і запевняю, що більше не буду. Прошу вибачення в усіх, в якому б контексті кого не згадав, а ще більші вибачення шлю тим, кого не згадав зовсім. Я обов’язково виправлюся. Ось перепочину трішки, а потім, щоб залагодити свою провину, засяду писати розважливу повість. Оту повістину, яку, власне, давно слід було розпочинати, а не гаяти час на якісь дослідження. Від принад нашого заклопотаного світу слід затулятися м’яким і сердечним словом, а не виснажувати себе всілякими викриваннями. Адже хто з колег не знає, що коли пишеш щось добре, то здається, буцімто все навколо стрімко змінюється услід за твоїм пером: зло відступає перед добром, багаті віддають награбоване бідним, а наші отруєні ріки повняться молоком, обростаючи киселевими берегами! Через те в моїй повістині будуть небо й ластівки, хмарки та обрій, затишне подвір’я, батьківська хата, яблуні, акації, дереза, їжаки під вечір, сичі вночі, а вранці – молодик Андрій або ж молодичка Люся з літровою банкою свіжого козиного молока біля воріт. А з того подвір’я полинуть думки-промені навсібіч. Усе пронижуть навколо: рештки зруйнованого села, балки, поля, степи, смердюче водосховище, ліси, шляхи, села й селища, міста. Одні дістануться Нікополя-Запоріжжя-Херсона, інші аж до Києва приб’ються, навіть на протилежний бік Землі зазирнуть. Усе ті думки-промені промацають, всюди побувають, але повернуться на батьківське подвір’я, де я вперше почув Рідне Слово, а згодом уперше вимовив його сам. Повернуться туди, де, як з’ясується, є ВСЕ. Там вони й лишаться назавжди.
Не знаю, якою вдасться повість, а назва підвернулся гарна. Уже місяців зо два хизуюся нею. До того виразна й розважлива назва, що бракує сил утриматися, аби не виказати. Та я не поспішатиму, оприлюдню її разом із текстом.
Коли напишу.

Жовтень 2014 – березень 2015 р.р.
м.Запоріжжя

 

 

 

 

ЗАВОРОЖЕНИЙ  ОСТРІВ

 

 

1.10.2015 р.

Світлій пам’яті
Миколи Петровича Киценка,
Степана Марковича Кириченка
присвячується




Що заважає Хортиці
стати
повноцінним
Національним заповідником?


Анотація
Відомий дослідник найбільшого острова на Дніпрі у цій невеличкій книжечці вперше чітко окреслює обставини, які перешкоджають повноцінному розвиткові Хортицького заповідника.

 

Автор висловлює
глибоку подяку приватному підприємцеві,
який забажав публічно не виставлятися,
за сприяння у виданні цієї книжечки.
Благодійник сказав:
«Мені досить того, що про пожертву знають двоє – Хортиця і ви».
Отож залишається побажати, щоб благородний учинок
обернувся благородному чоловікові успіхами
в бізнесі та й узагалі в житті.

ВІД АВТОРА
У назві мого витвору – подвійний зміст.
Так, заворожений, зачарований шматок суші,
простір, що не лише викликає захват, захоплення,
а й сам перебуває у піднесеному стані.
Але водночас унікальний Дніпровий материк,
нібито підданий злим чарам,
він наче зазнав колись на собі
такого впливу ворожбитства-ворожіння,
що закляк, заціпенів,
застиг непорушно й незворушно,
важко піддаючись оздоровленню.
І тут наш острів уже мовби зачаклований…
Тобто з одного боку – краса, а з другого –
занедбаність.
Чому?
Спробуємо розібратися всі разом.

1.10.2015






Бог надав Хортиці
один-єдиний майновий статус –
власність Українського народу.

Автор

 

Перед тим як сісти за письмовий стіл, з’їздив на Хортицю. Неспішно перетнув острів уздовж і впоперек, а рухаючись пішки, зазирнув у всі куточки, знайомі ледь не з дитинства. За останні десятиліття природа, особливо у південній частині острова, там, де збереглися плавні, помітно, як кажуть, зміцнила свої позиції. А про особливий статус шматка суші, прив’язаного до обох берегів Дніпра трьома мостами, що свідчить? Насамперед близько десятка невиразних металевих щитів із правилами-вимогами заповідного режиму та ще один розлогий щит за кілька сотень кроків від Музею історії запорозького козацтва з написом: «Національний заповідник «Хортиця». Все. Решта – як на типовій приміській території: геть розбиті асфальтівки, за винятком тих, що зв’язують із мостами; бетонні стовпи лінії електропередач; гігантські сталеві опори, між якими звисають товстелезні дроти, що тягнуться від машинної зали Дніпрогесу до споживачів; невигадливі хатки-мазанки уздовж гомінкої траси; обідрані пакгаузи, конюшні, майстерні, руїни сільгоспспоруд, сміття біля кладовищ… А ще – гурт комунальних три– і п’ятиповерхівок, ніби причеплених до хортицьких краєвидів; приватний житловий сектор, мережа оздоровчих закладів, руїни бази відпочинку й колишньої комсомольської школи, сади, спорожнілі поля, що заросли амброзією, захаращені сушняком лісосмуги, знову житловий сектор (цього разу – комунальний) в оточенні смітників; цілий комплекс стаєнь… Ситуацію відрадно доповнює рукотворний зелений масив із сосен, дубів та акацій у північній частині, а також мальовничі балки-байраки по периметру острова. А головне – гранітні скелі – фундамент Хортиці, який виник майже одночасно з фундаментом самої Землі.
Відтоді як острів оголосили заповідним, – жодних очевидних позитивних змін. Хіба що значно поменшало садів, бо їх корчують і більше не насаджують, та не всі поля засівають, як це було донедавна. Там, де старі дерева викорчували, а територію більш-менш зарівняли, згодом тоненькими прутиками-лозинками повитикалися із землі хортицькі аборигени: дуби, дикі груші, в’язи, осокори, клени, а з ними й завезені сюди акації. Ростуть і міцніють дерева та кущі, які самі себе посадили й самі себе доглядають, і їх усе більшає. Можна сказати, що таким чином процес відновлення хортицького лісового середовища здійснюється без сприяння людини? Цілком. Власне, сприяння тут не завжди й потрібне, навпаки, аби тільки людина не заважала.

Якби хтось, приїхавши сюди вперше, глянув на все, либонь, подумав би, що потрапив у колись мальовниче, але занехаяне середовище, яке самотужки загоює завдані людиною рани. Таки дійсно: те, що на Хортиці вабить, втішає, заспокоює і наснажує, живе загалом завдяки лиш матінці Природі.

За що ж тоді боролися стільки літ?

Хто боровся, а хто далекоглядно вичікував.

Між тим, земля ця справді унікальна. І не лише географічними параметрами. Не тільки ботанічними сюрпризами, загадковою енергетикою, геологією, історією, а й власним статусом. Хортиця – єдиний в Україні осередок, заповідність якого призвела до найвигадливіших тлумачень, а відтак і безсоромних спекуляцій. Рівно півстоліття тому найбільший шматок суші, розташований у плині Дніпра, уряд Радянської України оголосив заповідним, а й досі обиватель ніяк не може збагнути: з яким прицілом це зроблено? в чому дійсна винятковість сонячного острова? якого ставлення до себе вона вимагає? зрештою, в якому режимі мають використовувати-застосувати ту винятковість співробітники заповідника, щоб працювати в руслі істинної хортицької сутності?

Запитань – море. Серед них і такі, що викликають сторопіння, приміром: чи не є безглуздям – заповідник у межах потужного індустріального міста, навіщо він? Чому захисники Хортиці галасують, щоб припинили масовий доступ людей на острів? На якій підставі обмежено господарську діяльність його мешканців?

Доста й відповідей. Зокрема, питання про мету надання острову статусу заповідного, спричинило появу цілої обойми пояснень ще бозна-коли. І всі варіюються навколо заштампованого і до того застарілого визначення, що нині воно вже стало відверто безвідповідальним: Хортиця – колиска запорозького козацтва.

Одне слово, скільки запитань, стільки й відповідей. А які запитання, такі й відповіді. І все рикошетом б’є по острову. Де – доволі відчутно, де – невимовно болісно, а де навіть нищівно. І це в той час, коли про Хортицю видано десятки книжок, знято сотні фільмів, відеороликів і телесюжетів, а також випущено стільки ж буклетів, оприлюднено тисячі газетних і журнальних публікацій. А користі майже ніякої. Бо, з одного боку – екзальтовані «охи» й «ахи», а з другого – іронія, скепсис, а то й відвертий цинізм.

Чому так? Не лише через брак вивіреної, достовірної, до того ж – неупередженої (!) інформації, а й через майже повну її відсутність навіть на рівні фахівців. От загалом і складається враження, що до Хортиці ставляться… як би висловитися точніше... Скажімо, неадекватно. На жаль, це стосується, не лише пересічних відвідувачів острова, а й тих, кому службовими обов’язками приписано дбати про заповідну землю. Через це далі полум’яних гасел, дзвінких декларацій, псевдопатріотичної риторики справа загалом не йде.

Як і на неозорих теренах нашої бідолашної Вітчизни. Чверть століття тому проголосили Україну незалежною і суверенною, сподіваючись на квітуче життя, а справи наші бажають кращого. То незалежність у тім винна? У жодному разі! Каменем спотикання стало поверхове сприйняття й усвідомлення незалежності, відтак – пасивність у прагненні зробити наше життя кращим, не кажучи вже про брак щоденної і копіткої роботи в цьому напрямку.

Завершуючи свою книжку «Бентежна Хортиця» (2008), я зазначав: «Не облаштувавши Хортицю ПО-УКРАЇНСЬКИ, ми НІКОЛИ не піднімемо самої України. Стежте за розвитком подій, дорогі співвітчизники, і ви побачите, що я правий».

Сім років спливло… Чи варто тут щось коментувати? Тож зважуся на такий собі вердикт: як у розвитку Хортицького заповідника, так і в розбудові України обрано неправильні, а якщо точніше – хибні, де в чому навіть згубні орієнтири.

Отож придивімося до колиски. До отієї, що ототожнена з нею Хортиця буцімто виплекала запорозьке лицарство. Чи так було насправді? Мабуть, бо ондечки й Постанова Ради Міністрів УРСР №911 од 18 вересня 1965 року називається «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозького козацтва». Саме у світлі цієї Постанови Хортиця отримала статус Державного історико-культурного заповідника. Бо виявилася одним із «пам’ятних місць», де творилася звитяжна історія.

Усе зрозуміло? Більше ніж. Але ж – «ЗВ’ЯЗАНИХ»! Тобто пов’язаних з… Тих, таких місць, що мають відношення! Зокрема наше «місце» (Хортиця) аж ніяк не замикало всуціль на собі й у собі процес становлення степового лицарства, а лише до-ти-ка-ло-ся до нього! Іншими словами, не тільки Хортиця ростила козацтво, вихор складного історичного процесу, в якому зародилося, міцніло й розвивалося січове братство, острова час від часу лише торкався, лише зачіпав. Таким чином, недвозначно вказується на множинність як факторів, що сприяли виникненню й розвитку видатного явища в історії людства, так і місць, де все відбувалося. Колиска ж претендує на виняткову самодостатність. Прямо вказує тільки на себе й більше ні на кого.
Звідки ж вона взялася, ота колиска, і чому так рішуче вступила у протиріччя з постановою, що дала життя заповідникові? Тобто з одного боку…
Але про це пізніше. З’ясуймо спершу, де ж початок козацького сліду, що саме стало основою для думки, власне, не думки, а нині вже прямо-таки аксіоми, буцімто Хортиця – не просто твердиня січового братства, а й його витоки!

Проблема серйозна, тож без документів, без надійних першоджерел не обійтися. Що ж маємо? Перша офіційна згадка про Хортицю притулилася десь між 946 і 953 роками, коли візантійський імператор Константин Багрянородний писав твір «Про управління імперією». Перед цим порфіроносний мандрівник побував на Дніпрі, зокрема, біля порогів, про що й засвідчив: «Пройшовши Крарійський (Кічкаський. – К.С.) перевіз, вони, руси, причалюють до острова, який носить ім’я святого Георгія. На цьому острові вони вчиняють свої жертвоприношення: там стоїть величезний дуб…»

Усе. Жодного слова про наявність на острові великого гурту озброєних людей, яких згодом називатимуть запорожцями. Узагалі про те, що на острові хтось мешкає, – ані звуку. Бо тоді ніхто масово там не жив. Було б навпаки, – педантичний монарх-белетрист неодмінно сказав би. Як не забув згадати про «величезний дуб», під яким «руси вчиняють жертвоприношення». Либонь, вчиняли таке руси не лише дякуючи Вищим Силам за те, що посприяли їм успішно пройти крізь пороги, а… За що ж іще? Детальніше про це – трохи згодом.
Можливе питання: а що це за ім’я таке в нашого острова – «Святого Георгія» (варіант – Григорія)? Звідки воно взялося? Переконаний: на час відвідин наших країв моїм високородним тезком острів дійсно «носив ім’я»! Але не успадковане від залітного християнського «просвітителя» , а місцевого походження – прадавнє й законне (!) – яке точно відповідає глибинній сутності острова: Сонячний, тобто відкритий, величний, привітний, затишний, гостинний. Назва походить від імені нашого прадавнього Бога Сонця – Хорса. Ясна річ, тодішня вимова справжньої назви острова відрізнялася від сучасної, проте суті це не міняє. Константин же того ймення, мабуть, не чув. Або ж чув, та свідомо проігнорував, нарікши острів по-своєму.

Переконаність у тім, що ім’я острова, співзвучне сучасному, існувало з давніх-давен, і, зокрема, в Х столітті, має бути твердою вже хоча б через те, що не могло воно з’явитися лише у столітті ХІІ, коли вперше згадується в руському літописі. Аж за двісті років після хрещення Русі ніхто не став би називати найбільший острів у Дніпровому пониззі на честь язичницького (поганського , як дехто зневажливо підкреслює) Бога. З іншого боку, не міг у середині Х століття, тобто ДО хрещення, острів називатися іменем християнського святого, бо належав тоді язичницькій державі, що підтверджується наявністю на острові священного об’єкта – «величезного дуба», під яким руси вершать ритуальні дійства. Та, мабуть же, не лише дуб там був, оскільки неважко здогадатися: безлюдність цього шматка суші пояснювалася його СВЯЩЕННОЮ сутністю. Величний острів здавна сприймався людьми як Храм Просто Неба, а в храмах не живуть.

Храми оберігають, їх відвідують, щоби поклонитися Вищим Силам. А давні греки… Цей непосидючий люд безцеремонно переінакшував споконвічні наші гідроніми й загалом топоніми на власний кшталт, зокрема, Дніпро (Данапр) елліни обзивали Бористеном, Дністер (Данастр) – Тірасом, Буг (Бог, Баг) – Гіпанісом, Дон (Дан) – Танаїсом… Острів Святого Георгія – з того ж ряду. Причому творилося це не лише з пошани до свого, а насамперед у руслі приховано експансіоністської політики: спершу наші назви на не нашій землі, затим – на тій же землі наша мова й ідеологія, а в результаті, чужа земля стає нашою. Тобто їхньою. Поступово, але надійно і без крові. Нібито без крові. Як нині на Донбасі. Хіба не експансія чужої мови (нам твердять – родствєнного язика…) на нашій землі стала підГрунтям для нахабної анексії Криму і збройного нашестя на східні українські землі?

А наступну письмову згадку про Хортицю знаходимо в літописі «Повість минулих літ» за так званим Іпатіївським списком. Цитуємо: «И поидоша на коних и в лодьях, и придоша ниже порог и сташа в Протолчех и в Хортичим острове…» Мова про зустріч на острові великого князя Святополка Ізяславовича з молодими князями Давидом Всеславовичем, В’ячеславом Ярополковичем, Давидом Ігоровичем та Ярополком Володимировичем перед успішною битвою з половцями на річці Сутень (Молочна) 1103 року. І збиралися руські князі на острові не зі своїми військами, як про це йдеться у безвідповідальних брошурках та буклетах (навіщо «тягти» за собою на обмежену водою територію багатотисячний гурт людей!), а хіба що в супроводі власної охорони й почту. Ще одна дата – 1223 рік. За тим же літописним свідченням, цього разу знатні русичі відвідували острів перед трагічною для наших предків збройною зустріччю з татаро-монголами на річці Калці (гадаю, це сучасна Конка-Кінська).
Що є важливим у цих двох фактах? Насамперед, уперше згадується сучасне (справжнє) ім’я острова. (До речі, існують його варіанти: Хортич, Хортик, Хортиц, Хортицький, Ортинський, Інтрський, Хордецький, навіть Городецький). По-друге, суттєво, що Хортиця невтримно притягувала руських князів, інакше не навідувалися б вони сюди перед доленосними бойовищами… Чим же вабила? Не інакше як князі, хоча й були християнами, просили у Сонячного Острова благословення. Бо так велося серед русичів справіку. Звісно, прабатьківську віру замінила заморська, але Острів через те не змінився. Він не втратив своєї сакральної сили, своєї святості, і зміна релігій не в змозі була ту силу знищити. Ні тоді, ні зараз.

Задовго до щойно згаданих подій, навесні 972 року, з тією ж метою, що й руські полководці, ступав по Хортиці князь Святослав Хоробрий, повертаючись із невдалого болгарського походу. Виснажений і знесилений, усе ж не міг останній язичницький князь порушити прадавню традицію – відвідати Священний Острів, аби оддати шану рідним богам. Про це добре знала його мати – християнка княгиня Ольга, яка не була зацікавлена у поверненні до Києва сина-поганина, через що й сповістила печенігам про його пересування. На Хортиці Святослав потрапив у засідку і в нерівній сутичці загинув. На ймовірне місце загибелі князя вказує напис на пам’ятному знаку біля Чорної скелі у північній частині острова, і тривалий час я не був із нею згоден, бо дотримувався версії, що Святослав загинув на правобережжі, значно вище від Дніпрогесу. Але зараз думаю інакше. Відтворюючи маршрут Святослава Ігоровича від гирла Дніпра і приблизно до нинішнього Дніпропетровська, ми не маємо права ігнорувати притягальну силу хортицької сакральності, звідси й мотиви князевих відвідин Острова. Усе це вкрай важливо, та ще важливішим є факт, що літописи, сповіщаючи про епізодичне перебування на Хортиці руських князів, ні разу не свідчать про бодай якісь значні військові формування, що постійно квартирували на острові. Хоча щось на зразок сучасного «мотелю» там тоді вже точно існувало. Зокрема…

…У 50-х роках минулого століття видатний археолог-розвідник Олександр Всеволодович Бодянський (1916-1992) виявив на острові, неподалік Качиного та Осокорового озер, сліди тривалого перебування людини. Пізніші (1976-1980) археологічні розкопки, здійснені тим же О.В.Бодянським та співробітником заповідника Т.К.Шевченко, відкриють кілька напівземлянок площею 7х9 і 8х10 метрів. Речові знахідки засвідчили, що упродовж Х-ХІІІ століть неподалік плавнів, якраз біля Протовчого броду, мешкали добре озброєні ремісники. Подальші археологічні розвідки показали, що тривале перебування людей біля Качиного та Осокорового озер не обмежувалося згаданим часовим періодом. Безліч знахідок, зокрема, щось на зразок металургійного пристрою, а також усе ті ж залишки жител дають підстави вважати, що «озброєні ремісники» мешкали тут і в ІХ, і в VІІ, ба навіть у V cтоліттях . Одне слово, безперервно, аж від початку І тисячоліття до нашої ери, а може, й раніше – оскільки броди на річках існували завжди, то завжди біля них мешкали перевізники й охоронці.

Неважко здогадатися, що «тримав» тут наших пращурів саме Протовчий брід – стратегічна точка. З прадавніх часів у південній частині острова існувала переправа з лівого берега Дніпра на правий і навпаки, а позаяк стратегічні об’єкти слід було оберігати, то звідси й озброєний люд. А ремісники – для лагодження суден після небезпечного спускання через пороги. Водночас на Протовчому неодмінно існувало щось на зразок готельних помешкань, де подорожні могли відпочити як перед нелегким шляхом суходолом, від Хортиці до околиць нинішнього Дніпропетровська (відстань, заповнена порогами), так і після ще складнішого та ще небезпечнішого сплавляння Дніпром крізь гранітні нагромадження униз за течією. Є підстави вважати те поселення першою Січчю чи, принаймні, протосіччю? Либонь, єдина: місце постійного, вельми тривалого перебування людей. Але – в незначній кількості та з метою, яка не вписується у традиційний зміст запорозького руху. Колись я дотримувався версії, буцімто поселення на Протовчому – прообраз першої козацької Січі, навіть нарис опублікував «Хортицька Січ» , але в тому моєму опусі уявне переважало над дійсним, і все через брак фактів, яких немає і сьогодні.
Чергову писемну згадку, що стосується нашої проблеми, залишив польський хроніст Мартин Бєльський (1494-1575), який побував у цих місцях у другій половині ХVІ століття: «Є й інший острів поблизу того – Коханого, – званий Хорчика, на котрому Вишневецький до цього жив і татарам дуже шкодив…» Коротка фраза, та не зовсім прозора, тож уточнимо: Коханий – острівець, поблизу правого берега Дніпра, що згодом став фундаментом для частини дніпрогесівської греблі, а Хорчик – Хортиця.

З огляду на хронологію варто згадати й так звану «Литовську метрику» , на яку жваво покликаються прибічники Хортицької Січі, не підтверджуючи факт посиланням на конкретний документ. Невибагливим дослідникам вистачає фрази «про козацькі збройні загони на Хортиці ще в середині ХV століття згадує Литовська метрика», що кочує зі статті в статтю, з дисертації в дисертацію, і ніколи, ніде – жодного цитування. Бо цитувати нема чого. У «Метриці» козацька тема починається лише з ХVІ століття, і саме згадкою про ті факти, яких торкнемося невдовзі й ми.

Ще одне свідчення – посла німецького імператора Рудольфа ІІ Еріха Лясоти (1550-1616). Дорогою до Січі (Базавлуцької, що знаходилася трохи нижче сучасного Нікополя), минаючи на початку літа 1594 року Крарійський перевіз, в одному місці свого щоденника дипломат занотував: «Звідси до Хортиці – чудового, гористого й веселого острова, що має зо дві милі завдовжки і ділить русло Дніпра на дві рівні частини – півмилі. Тут ми провели ніч. На цьому острові козаки тримають узимку своїх коней». А в другому місці, повертаючись із Базавлуцької Січі, вже нагору, Лясота пише: «Липня 4 дня минули дві річки, звані Московками, що впадають у Дніпро з татарського (лівобережжя. – К.С.) боку… Пристали до берега нижче острова Малої Хортиці… Тут був замок, збудований Вишневецьким і згодом зруйнований турками й татарами» .
Коментуємо. Оскільки Лясота плив до Базавлуцької Січі, то зрозуміло, що на Хортиці головного козацького форпосту, принаймні на той час, не було. Далі. Йдеться про Малу Хортицю (її точне місцезнаходження досі не визначене, одна з найпоширеніших і найбільш сумнівних версій – буцімто це нинішній острів Байда), а не про власне Хортицю. І знову ж таки, пан-гер Еріх жодним словом не прохоплюється про козаків на нашому острові. Гаразд, Січ тоді розташовувалася біля гирла річки Базавлук, де загалом і купчилися запорожці, але на Хортиці могла бути бодай якась їхня залога… Могла? Про це імператорський посол – анічичирк. Бо не було там ніякої залоги. Бо не вимагали того стратегічні обставини, про які – трохи далі. Згадка ж про коней, яких козаки тримали на Хортиці лише взимку, вже остаточно підтверджує думку про відсутність там Січі.

Нічого не говорить на користь колиски також французький інженер-картограф Гійом Левассер де Боплан (1600-1673), який відвідав наші краї, виконуючи спецзавдання польського короля. В його фундаментальному «Описі України» (1635) є такі рядки: «Кажуть, що острів (звісно, Хортиця. – К.С.) має велике значення. У нього високе, величне місцерозташування і, будучи охоплений майже з усіх боків високими скелями, не має великих доступів; він тягнеться на дві милі у довжину і наполовину, особливо у верхній частині, в ширину … Не боїться повені, має багато дубів, був би придатним для життя і нагляду за татарами». Проникливі слова, але ж знову – й натяку на «козацький гарнізон»! А зауваження «був би придатним для … нагляду за татарами» свідчить лише про можливість розташування на Хортиці військових укріплень, а не про їхню наявність.

Так ми підійшли майже впритул до ХVІІІ століття. Лишилося здолати ще один відрізок часу довжиною в людське життя, і вже можна буде аналізувати причини ліквідації Катериною ІІ Запорозької Січі, між тим її існування на Хортиці документально досі не підтверджено. Не знаходимо про це також відомостей ні в Самовидця (ХVІІ ст.), ні в Г.І.Грабянки (? – 1738), ні у С.В.Величка (1670 – 1728) , хоча всі були безпосередніми учасниками запорозького козацького руху і залишили нам цікаві письмові свідчення. Звідки ж тоді усе взялося?
У близьконауково-популярній літературі та навіть у багатьох суто наукових працях з історії питання про те, як народився «факт» про козацьку (та ще й першу!) столицю на нашому острові, саме в оцьому місці, де ми щойно зупинилися, виник такий собі провал, довжиною мало не в два з половиною століття. Тобто відразу за Бопланом, на якого охоче покликаються «хортицькі січовики» від науки, називають Д.І. Яворницького. Інколи йому передує Я.П.Новицький. Особливою ретельністю відзначилися тут невибагливі автори численних буклетів та путівників. Між тим сумлінні дослідники, перш ніж дати слово Новицькому-Яворницькому, зверталися і звертаються до «історика Мишецького». І хоча їх мало хто чує, проте вони беззаперечно мають рацію. З одним уточненням: Семен Іванович Мишецький (1710 – ?) був не істориком, а московським офіцером. Зокрема, мабуть, військовим інженером, позаяк 1736 року московська імператриця Анна Іоановна посилала його на Січ будувати укріплення. Ви здивовані – Запорозька Січ і московська самодержиця? Нічого особливого. Якраз 1734 року наші запорожці, очолювані кошовим отаманом Іваном Малашевичем , повернулися після майже сорокарічного перебування під турецьким протекторатом до покровительства Москви. Вчинили це добровільно, без жодного примусу. Мало того, сам кошовий 1730 року присягав на вірність Анні Іоановні, а 1741 року на чолі делегації запорозьких козаків, відрядженої до Петербурга, вітатиме з «восшествієм на престол» доньку Петра І Єлизавету. Такі були тогочасні реалії, згадую про них, звісно, з деякою прикрістю, але не для того, щоб посипати сіллю рани, а щоб назвати ще дещо із джерел, якими живляться байки про «споконвічну дружбу між російським та українським народами». Щоб ми знали: то не дружба була (та ще й між народами!) а епізодичне військове союзництво за ініціативою окремих очільників, викликане особливістю тогочасних політичних обставин.

Отож і прибув гаспадін Мишецький на Січ (у наукових святцях іменується вона Новою, або ж Підпільненською, а межі її існування – 1734-1775 роки). Упродовж чотирьох літ працював Семен Іванович на Січі за фахом, а як людина допитлива, устигав і до січовиків приглядатися. Через що й написав згодом «Историю о козаках запорожских». Коли саме це трапилося, невідомо, як не з’ясованою поки що залишається дата смерті офіцера-дослідника. А діло він зробив велике: «История…» С.І.Мишецького – перше зафіксоване письмово дослідження історії козацького руху. Єдине застереження: цей рух Семен Іванович розглядав у загальних масштабах, через що й розповідь свою веде не з порогів, а аж від Седнева, що на Чернігівщині. Звідси й січей у нього не вісім, як стверджує сучасна наука, а десять: така собі Седневська Січ, Канівська (зрозуміло, де), Переволочнянська неподалік Кременчука, Хортицька (!), Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська (Нова). Зауважили, яку Січ Мишецький не назвав? Правильно, Базавлуцьку, що хронологічно (1593-1638) мала б згадуватися після Томаківської, але з невідомих причин князь проігнорував її.
Коли припустити, що свою працю Семен Іванович написав десь у 40-х роках ХVІІІ століття, то, виходить, майже сто років про неї ніхто не знав. У плані широкого загалу, звісно. Між тим, час від часу зверталися до «Истории… » (поки що в її рукописному варіанті) московський військовий інженер О.І.Рігельман (1720-1789), московський історик Д.М.Бантиш-Каменський (1788-1850), а також український історик та етнограф М.Д.Маркевич (1804-1860). Долучався й усюдисущий придворний історіограф, німець за походженням Г.Ф.Міллер (1708-1781). Але все це погоди, звісно, не робило, аж поки 1847 року «Историю…» надрукував видатний український філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач і видавець, член-кореспондент Петербурзької Академії наук Йосип (Осип) Максимович Бодянський (1808-1878). Так от, саме в «Истории…» С.Мишецького й надибуємо першу письмову згадку про Січ на Хортиці. Подається вона вкрай лаконічно. Йдуть стовпчиком, з абзацу, назви січей біля Седнева, Канева, Кременчука, а потім: «…на Хортице». І нижче, теж з абзацу, побіжний опис землі, що дала притулок головному козацькому форпосту: «Оный остров лежит ниже волных порогов в 15 верстах, которой имеется 12 верст, ширины в 2,5 версты; с одной стороны Днепр, а с другой речка Хортица, которая вышла устьем из Днепра».
Не треба перекладати? «Волных», либонь, слід розуміти як вільних (чи, може, – волнистых, хвилястих, тобто бурхливих?), а тогочасна «верста» cягала трохи більше сучасного кілометра. Оце й усе. Окрім наведеної фрази – жодних посилань на можливих авторитетних попередників, жодних речових доказів. Між тим, «отсюда і єсть пошла…» З фрази Мишецького все й почалося. Як розгорталося, зараз дізнаємося.
Досі ми знайомилися, так би мовити, з офіційними матеріалами, між тим є джерела й іншого Гатунку. Перше залишив Микола Васильович Гоголь. Через що зараз і тримаю в руках збірку повістей геніального письменника, видану «Московским рабочим» (1970). Знаходжу повість «Тарас Бульба» і на сторінці 243 читаю: «Козаки (Бульба з двома синами. – К.С.) сошли с коней своих, взошли на паром и через три часа плавания были уже у берегов Хортицы, где была тогда Сечь, так часто переменявшая свое жилище».
Здивовані? Спантеличені? …«через три часа плавания»… З якою ж тоді швидкістю рухався паром, коли найбільша сучасна ширина Дніпра біля Хортиці – 600 метрів! Пішки, ледь переставляючи ноги, таку відстань можна здолати щонайбільше за двадцять-двадцять п’ять, ну, нехай за тридцять хвилин, а тут – три години…
Погодьмося, що то гіпербола. Усього лиш ХУДОЖНІЙ прийом, як і в разі з «редкой птицей», котра примудряється долітати «до середины Днепра». Де саме? В якому місці наш Славута розлився так привільно, що навіть не кожному птахові вдається здолати відстань од берега до берега? Хіба що в межах Каховського водосховища, береги якого неподалік Нікополя, ставши кручами, відсунулися один від одного на двадцять із гаком кілометрів. Але ж у момент написання «Страшної помсти» (1831) штучного водоймища ще не існувало… Та й сьогодні, як свідчать рибалки, численні, а не «редкие» чайки і мартини запросто долають рукотворну каховську широчінь – як зліва направо, так і справа наліво.
Звісно, усього лиш гіпербола (перебільшення). Художній засіб у ХУДОЖНЬОМУ творі, а не в географічному звіті. І якщо в ситуації з тією ж «редкой птицей» проникнення жодних хибних проекцій у заклопотане громадське середовище не зафіксовано, то з «паромом» зі швидкістю… на годину вийшло значно драматичніше. А надто з «Сечью, так часто переменявшей свое жилище»… Дехто сприйняв усе за чисту монету й хутенько запустив ув обіг. І – пішло!.. Зокрема, сам термін «Хортицька Січ» виник із легкої руки видатного дослідника запорозького козацтва Д. І. Яворницького (1855-1940). Воістину подвижницька діяльність Дмитра Івановича, лише частина якої вилилася в унікальний тритомник «Історія запорізьких козаків», – з одного боку, і вщент незрозумілий… «поворот» з козацьким форпостом на Хортиці – з другого. Першим із восьми, наукою визначених. Далі, як відомо, були Томаківська Січ (1564-1593), потім Базавлуцька (1593-1638), Микитинська (1639-1652), Чортомлицька (1652-1709), Кам’янська (1709-1711; 1728-1734), Олешківська (1711-1728) і Нова (1734-1775).П’ять із них почергово ховалися у правобережних плавнях, на відтинку від сучасного Нікополя до села Грушівки (Дніпропетровщина), а дві – Кам’янська й Олешківська – на півдні Херсонщини. Хортицька ж…
На моє глибоке переконання, такої Січі не існувало не лише на Хортиці, а й у природі взагалі. Уже хоча б через те, що Хортиця – геть невигідне у стратегічному плані місце. Поблизу острова здавна існував перевіз (у нотатках імператора Константина, як ми вже знаємо, він іменується Крарійським, а значно-значно пізніше став Кічкаським), а де перевіз – там багатолюдно, гамірно, до того ж, на Хортиці козацький форпост був би як на долоні. Січовики для своїх військово-адміністративних центрів вибирали місця усамітнені, віддалені, зазвичай – плавневі нетрі. І не в кількасот гектарів площею, як хортицькі, а в кілька тисяч. Та головне: усі сім січей зафіксовані археологічно, а так звана Хортицька – жодним чином, хоча острів обстежений дослідниками уздовж і впоперек. І нехай він поділився з нами далеко ще не всіма своїми таємницями, однак у результаті тих обстежень сліди запорозького форпосту давно б уже виявили. Звісно, якби на острові такий форпост колись був.
Залишив свій слід у хортицькій темі і Тарас Шевченко. І хоча він не менш виразний, ніж слід Миколи Гоголя, проте не такий, я б сказав, категоричний, як ув автора «Тараса Бульби». А все, либонь, через те, що Хортиця й Січ відтворюються Великим Кобзарем не в одному коротенькому епізоді, а в кількох повторах упродовж тривалого часового відрізку. Перша згадка – в «Гайдамаках», рік 1841-й:

Шинкар знає, наливає
І не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки –
Аж Хортиця гнеться…

Далі – в «Гамалії», 1842 рік:

«Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?
Хортице! сестро?»
Загула
Хортиця з Лугом: «Чую! Чую!»

В обох випадках є козаки на Хортиці, але без «прив’язки» до Січі. Поет не згадує її, оскільки й «так усе ясно»? Можливо. Але це – з царини здогадок, а не від конкретних фактів.
Улітку 1843 року Тарас Григорович відвідав Хортицю, про що написав своєму другові Якову Кухаренкові: «Був уторік на Україні – був у Межигірського спаса. І на Хортиці, і скрізь був, і все плакав…» Що відчував Поет, неквапно рухаючись стежкою , між позеленілих і посірілих від мохів та лишайників гранітних брил, про що думав? Мабуть, линув подумки насамперед до січових лицарів…Чим саме поповнилися уявлення Тараса Григоровича про них після відвідин Хортиці, а ще, кажуть, і околиць Нікополя? Певно, щось померкло і відійшло, а щось наблизилося й зміцніло. Принаймні, за чотири роки, уже перебуваючи в Орській фортеці, в поезії «Іржавець» згадку про легендарний острів Поет реалізує в такому контексті:

Не стриміли б списи в стрісі
У Петра у свата.
Не втікали б із Хортиці
Славні небожата,
Не спиняв би їх прилуцький
Полковник поганий…

Не зовсім у руслі нашої проблеми. Надто в поезії «Не хочу я женитися» (1848), де майже все зводиться до приватно-побутового:

А піду я одружуся
З моїм вірним другом,
З славним батьком запорозьким
Та з Великим Лугом.
На Хортиці у матері
Буду добре жити.

Сухий, спекотний Кос-Арал… Другий рік заслання. Нібито й звик до нових, нестерпних обставин, але ностальгія не полишає ні вдень, ні вночі. І мариться свобода, пов’язана саме з гостинною Хортицею та привіллям Великого Лугу Запорозького – зі спокійним життям… До речі, вельми примітно, що у своїх запорозьких мотивах Тарас Григорович не замикається на Хортиці, а нерідко виходить на безмежні простори плавневого масиву Великого Лугу, який простягався колись від священного острова до Каховки, а впродовж 1952-1958 років був спершу по-варварськи вирубаний, а потім затоплений:

Ой повій, повій, вітре, через море,
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
\ Розвій нашу тугу.
(«Гамалія»)

Отже, два наших генії. Дві, не вельми приголублені долею людини. Обидва з незрівнянним пієтетом ставилися до Хортиці. Лише через те, що ототожнювали її з Січчю? Що підказало? Вичитали в «Истории о козаках запорожских» С.І.Мишецького? У жодному разі. Бо над «Тарасом Бульбою» Гоголь працював упродовж 1832-1842 років; Шевченко згадує Січ у віршах, датованих загалом 1841-1843 роками, тобто все це було до виходу друком «Истории…» (1847). Щоправда, поезія «Не хочу я женитися» написана року 1848-го, проте навряд чи хто надсилав Кобзареві до Кос-Аралу все ту ж «Историю…», що з’явилася напередодні. Та й «січову тему» започатковано у творах Тараса Григоровича ще он аж коли!
Що б там не було, але для багатьох, хто не читав згаданих тут наукових праць, натхненниками Першої Січі на Хортиці мимоволі стали Микола Гоголь і Тарас Шевченко. Погано це? У жодному разі. Мало того – це чудово! Це прекрасно, що обидва наші літературні генії місцем для зародження та існування першого запорозького козацького форпосту уявно обрали славетну Хортицю. На якій підставі? Наважуся відповісти замість Миколи Васильовича й Тараса Григоровича: керувалися власними душевними поривами. Обох Хортиця хвилювала, вабила, зачаровувала, заворожувала. Надчутливі серця обох підказували, що Хортиця – земля особлива й неповторна. На той час там іще не проводилися археологічні розкопки, тож ані Микола Васильович, ані Тарас Григорович не могли знати про існування на Острові цілої системи святилищ та інших подібних споруд, отож і не відали про сакральність Хортиці. Відтак, інтуїтивно відчуваючи незвичайність і надзвичайність Дніпрового материка, обидва, якщо можна так висловитися, населили його звитяжним духом запорозького лицарства. Це неперевершено! І нинішня стилізована Січ на Хортиці – то данина найунікальнішому народному рухові за свободу особистості – Запорозькому Козацтву. І нехай це буде одним із помітних штрихів у біографії Острова. Одним, а про головний, навіть не штрих, а про Сутність Хортиці, знов-таки – трохи згодом.

Між тим, рухаймося далі. Від документальних та літературних першоджерел – до того, що, як похідне від них, стало являтися на люди згодом. Першим скористався таким собі книжним надбанням Я.П.Новицький, котрий з’явився на світ саме того року (1847) , коли Т.Г.Шевченка відправляли на заслання. Народився Яків Павлович на Катеринославщині (Дніпропетровська область), згодом переїхав до Олександрівська (Запоріжжя), де, працюючи на освітній ниві, захопився Хортицею. Результати початкового етапу своїх досліджень виклав у невеличкій статті «Остров Хортица на Днепре», яку 1876 року надрукував «Одесский вестник». Схоже, інтерес до Хортиці спонукала в допитливого парубка белетристика, звідси й тодішній кут зору, під яким дивився він на таємничий острів, а відтак і сприймав його: «Вряд ли нужно упоминать, что остров Хортицкий – это та самая Хортица, которую прославили запорожцы, воспел в прозе Гоголь, а в стихах – Шевченко» . Як бачите, на Мишецького – жодних покликань, хоча на час виходу статті Новицького «История…» ходила по руках уже мало не тридцять літ. Міг читати її Яків Павлович? Цілком. Та навряд чи гортав насправді, інакше, згадуючи про «запорожцев» на Хортиці, неодмінно вказав би не лише на тих, хто «воспел их», а й на отого, хто першим сказав про січовиків мовою дослідника. Усе так, але при всій щирій і глибокій повазі до першого знавця острова не можу не поставити запитання: де, коли і як прославили Хортицю запорожці, дорогий Якове Павловичу? В якому творі «воспел» її Гоголь? Отим одним-єдиним, не зовсім зграбним (вибачте й Ви, дорогий Миколо Васильовичу) реченням у «Тарасові Бульбі», яке згодом дало підстави для нескінченних фантазувань?
Стосовно «стихов Шевченко», а також безлічі інших важливих фактів, то тут іще можна компромісно погодитися, а от із «295 куренями» в західній частині острова, «а с восточной – только 171-м», на які звертає увагу Я.П.Новицький у своїй статті, вибачте, – у жодному разі. Як би не оспівував М.В.Гоголь Хортицю з допомогою вже згаданого речення, все ж не можна було під його впливом залишки убогих землянок, де нетривало тулилися московські вояки під час провальної для Московії турецької кампанії 1735-1739 років, величати куренями запорожців. На той час місцевість ще не була досліджена, тож аргументів на користь землянок не існувало? Жодних запитань, але це не давало підстав для необгрунтованих висновків. Особливо коли вони підкріплюються вже зовсім фантастичними пасажами штибу: «Сейчас остров Хортица – этот некогда неприступный казацкий Кош – приобрел совершенно иной вид…»
Вивченню Хортиці Я.П.Новицький віддав півстоліття. За цей час записав чимало спогадів із вуст старожилів Вознесенівки та Нешкребівки , зібрав цікаві свідчення про тимчасове мешкання на острові німців-менонітів, а також безліч інших важливих фактів, другим після В.Л.Беренштама (1839-1904) провів археологічні дослідження… Усе це склало розлогий нарис «Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности» (1917), але надрукованим його Яків Павлович, на жаль, не побачив – революція, братовбивча війна, руйнація – не на часі опинилися набутки дослідника, а 1925 року він помер. Майже вісім десятиліть пролежала безцінна праця у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, де її знайшла співробітник бібліотеки, кандидат історичних наук, наша землячка С.М.Ляшко. 1997 року рукопис побачив світ у вигляді невеличкої брошурки, а 2005 року – ошатною книжечкою з портретом автора, з коментарем та гарними ілюстраціями – вдруге потрапив до читача. Вихід книжечки якраз збігся з 80-річчям із дня смерті Я.П.Новицького, а її видання коштом Київської міської ради (головував тоді О.О.Омельченко), було ініційоване Національним заповідником «Хортиця».
Кажу про це з подробицями, аби читач знав, як тяжко пробивається до нього правдиве слово: 80 літ припадало воно пилюгою у сховищі, щоб згодом завдяки Київській (!) міськраді вигулькнути на світ білий, проте накладом аж… у 1000 примірників… Тому й ростуть наші діти невігласами. А якщо додати до цього потоки цинічної брехні, що вивергаються з блакитних екранів нашого північно-східного сусіди та зі сторінок його всіляких «Комсомолок», «АиФов», «Известий» «на Украине» і прочая, і прочая, то вже й не дивуєшся, чого наші споконвічні території забирають «бєз шума і пилі».
Низький уклін Якову Павловичу: його книжечка – перша спроба подати біографію Хортиці. Переважній більшості викладених у ній фактів немає ціни. Проте не обійшлося й без прикрощів. Між виходом статті в «Одесском вестнике» і підготовкою повного рукопису минуло сорок три роки. Із допитливого молодика виріс справжній учений: подана Яковом Павловичем характеристика хортицьких ландшафтів, записані ним легенди й перекази, а надто зміст польового (археологічного) щоденника свідчать, що перед нами людина і глибока, і відповідальна. І в той же час дослідникові не вдалося визволитися з полону хибної думки, буцімто на Хортиці була Січ. При всій щирій повазі до Я.П.Новицького, не можу про це не сказати. Бо й тут Якова Павловича спіткав серйозний прорахунок, що має геть невтішні наслідки. «Надо припомнить, что остров Хортица в ХV веке служил пристанищем и опорою во времени запорожских казаков». Про це дослідник говорить на 19-й сторінці своєї праці, і як читач, либонь, звернув увагу, існування Січі на Хортицькому острові наводиться автором як незаперечний факт: «служил пристанищем и опорою». Проте за які-небудь шість сторінок такої впевненості ув автора вже не помічаємо: «На острове Хортице некоторые историки указывают существование Запорожской Сечи, причем основание ее приписывается то Петру Сагайдачному , то Ефстафию Дашкевичу , то наконец кн. Дмитрию Вишневецькому» . І тут же фраза, яка зводить обидві попередні цитати майже нанівець: «Однако точных летописных указаний на это нет».
Що правда – то правда: точних літописних свідчень немає. Як і в «некоторых историков» – Г.І.Спаського («Книге Большому Чертежу», 1846) так і в П.К.Бруна («Черноморье», 1879-1880) – про козакування-гетьманування Сагайдачного й Дашкевича згадується мимохідь і без покликань на джерела. Що ж до князя Дмитра Вишневецького, то про нього згадаємо дещо пізніше й детальніше, бо саме на цій фігурі багато в чому тримається байка про першу – Хортицьку – Січ та її звитяжного засновника й буцімто справжнього кошового отамана.

І ось тепер на авансцену наших пошуків виходить академік Дмитро Іванович Яворницький – колега й добрий знайомий Я.П.Новицького. Хоча Яків Павлович і старший за Дмитра Івановича на вісім літ і Хортицею займатися почав раніше, все ж у своїй праці про найбільший острів на Дніпрі він покликається на молодшого колегу, бо той у вивченні саме запорозького козацтва став неперевершеним фахівцем : «Д.И. Эварницкий , пользовавшийся многочисленными источниками, посвятил истории Запорожских казаков три объемистых тома. Опровергая кн. Мышецкого относительно местонахождения Сечей и названия Хортицы «Сечь», заключает, что этот остров был… «первым центральным местом поселения запорожских казаков».
Мовлено не зовсім чітко, та все ж ми зрозуміли: Д.І.Яворницький теж «за» Січ на Хортиці. Першість у списку дислокації головних козацьких військово-адміністративних центрів він оддає саме нашому острову. Більше того, Січ ту він іменує Хортицькою. На якій підставі? І хто ж тоді першим, услід за Гоголем, підхопив факт існування Запорозької Січі на Хортиці – Новицький чи Яворницький? Однією з підстав, схоже, стало неуважне (чи упереджене?) читання нотаток Бєльського, Лясоти та Боплана, а стосовно першості… Хоча Яків Павлович і покликається на Дмитра Івановича, наголошуючи на «первом центральном месте» Січі, тобто цитує свого видатного колегу вже після виходу «Истории запорожских казаков», наведеним посиланням він не «відкриває Америку», а лише намагається доповнити проблему «була – не була» ще одним штрихом. А першість належить йому, бо про козацький форпост на Хортиці Яків Павлович обмовився за 16 років до виходу першого тому «Истории запорожских казаков», у відомій статті, яку надрукував «Одесский вестник».
Слід підкреслити: першість між двома, бо за століття до обох був князь Семен Мишецький. І вже Дмитро Яворницький його «Историю…» прочитав. Згодом написав свою – неперевершену, – де в першому томі на 59-й сторінці (львівське видання 1990-1992 рр.) надибуємо: «Послідовний перелік запорозьких Січей знаходимо в «Історії» князя Семена Мишецького, звідки його запозичили літописець Рігельман, а за ним історики Бантиш-Каменський та Маркевич». Дмитро Іванович спершу називає усі десять січей (за Мишецьким), як уже вище згадувалося, звісно, без Базавлуцької, а невдовзі відсікає перші три – так звані Седневську, Канівську та Переволочнянську як такі, що розташовувалися вище порогів, відтак є не ЗАпорозькими, а ДОпорозькими, або ж ПЕРЕДпорозькими. Відтоді й розпочинає існування список козацьких центрів (уже за Д.І.Яворницьким) із восьми січей (додалася Базавлуцька). Очолює список Хортицька Січ. Звідки назва? А від однойменного острова. На якій підставі? А князь Мишецький сказав. Чи підкріплене сказане документально? Ні. Археологічно? Те ж саме. Ні в часи Дмитра Івановича, ні пізніше.
Читачі, либонь, зрозуміли: Хортицьку Січ пов’язують із островом Хортиця. Із отим, що, за Мишецьким, має «12 верст» у довжину «и ширины 2,5 версты». Упізнали? Правильно, це параметри нинішньої Хортиці. Отієї, яку називали Великою, бо начебто була ще й мала, з місцем розташування якої наші краєзнавці вкупі з істориками досі ніяк не можуть визначитися. Одні кажуть, що це нинішній острів Байда, інші – затоплена коса в гирлі річок Верхньої та Середньої Хортиць. Ще інші вказують на острів Коханий вище Дніпрогесу, який теж зник під водою. Є й прихильники четвертої версії: клаптик суші (донедавна – острів імені Леніна) неподалік Кічкаського узбережжя – ото все, що лишилося від Малої Хортиці.
Так де ж була Січ – на Великій Хортиці чи на Малій? Широкий загал вважав і вважає, що на Великій. І – тільки. Д.І.Яворницький теж схиляє нас усіх до цієї думки: «Таким чином, першою запорізькою Січчю слід вважати Січ на острові Хортиця нижче порогів». А щоб не плутали її з усілякими острівцями, розташованими нижче, які наші щедрі дослідники нарекли «хортицями», далі академік каже прямо: «Хортиця – найбільший і найвеличніший з усіх островів по всьому Дніпрі». Отож – тільки Велика Хортиця. І такої думки дотримувалися геть усі, аж поки наприкінці 2002 року на адресу Запорізької обласної організації Всеукраїнського Товариства охорони пам’яток історії та культури надійшов офіційний лист, зміст якого сконцентрувався ось у таких словах: «Острів Мала Хортиця (Байда) – місце розташування першої Запорозької Січі». Автори послання – директор Інституту археології Національної Академії наук України академік Толочко П.П. та провідний співробітник Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра», відомий археолог, професор Тєлєгін Д.Я. А передував цьому листу рік 1991-й, коли співробітник Хортицького заповідника В.Є.Ільїнський виявив на острові Байді (одному з імовірних тезок Великої Хортиці), в його північному куточку, на стрімких скелях залишки укріплення середини ХVІ століття. Узявся ретельно досліджувати і досліджував упродовж трьох літ. Потім В.Є.Ільїнського змінив київський археолог С.Ж.Пустовалов, завершивши розкопки 2002 року. Що отримали в результаті?
На території 1200 квадратних метрів відкрилося військове поселення все тієї ж середини ХVІ століття, що складалося з десятка землянок, кожна площею до 16 квадратних метрів. Із трьох боків їх оточували рови й вали, по валах – частокіл. Північна частина укріплення нависала над скелями, які були природним захистом від нападників, а з південної по валу здіймалися чотири вежі, кожна заввишки до 5 і площею до 16 квадратних метрів. Саме це укріплення, ледь дочекавшись археологічного звіту од С.Пустовалова, два науковоповажних столичних добродії – П.П.Толочко й Д.Я.Тєлєгін – у листі до Запоріжжя й нарекли Запорозькою Січчю. Першою з восьми.
Ще коли тривали дослідження, під час яких дехто вже прохоплювався про «виявлену першу Січ», мене брали сумніви, чи так воно є насправді, а коли висновок Толочка-Тєлєгіна з відповідним коментарем оприлюднила «Запорізька правда», я все, що стосується цього питання, виклав у розлогому нарисі, який під заголовком «Князь Дмитро Вишневецький та інше» 18.02.2003 року надрукувала та ж «Запорізька правда». Згодом нарис я розширив і з тим же заголовком та зі знімками й схемами видав окремою брошуркою .
До чого тут князь Дмитро Вишневецький (? – 1563)? А до того, що Січ, та ще й Хортицька, не могла бути без кошового, от і знайшли на цю роль литовського магната, старосту канівського і черкаського князя Дмитра Івановича Вишневецького. Отого самого, який за домовленістю з польським королем Сігізмундом ІІ Августом (незаперечний факт) прибув на пороги 1553 року зі жменькою власних козаків контролювати Крарійський (Кічкаський) перевіз, що трохи вище Хортиці. За власним бажанням прибув? Не зовсім. Річ у тім, що в полоні у кримського хана Девлет-Гірея перебували родичі князя Дмитра (до десятка осіб), от тих родичів і обіцяв допомогти визволити король Сігізмунд. А за це Вишневецький взявся здійснювати контроль за перевозом в інтересах польського короля. Як відомо, Сігізмунд не виконав своєї обіцянки, і Вишневецький поміняв його на Івана ІV Грозного. Через що згодом під його керівництвом ходитиме ще й озброєний московський люд, але завдання лишатиметься незмінним: стерегти перевіз, проте вже на користь Московії. А де ж запорозькі козаки? У чому знаходила прояв саме запорозька тактика князя та його «людішек»?
Про це й запитував я у своєму газетному нарисі та в брошурці. А також намагався з’ясувати, як могло статися, що нинішній острівець Байда (550 метрів завдовжки і 180 завширшки), який острівцем став усього лиш 1845 року під час страшної повені, коли шматок суші з назвою Канцирська скеля відрізало від правого берега Старого Дніпра, перетворився на Малу Хортицю? Відповідей не знаходив, одні лиш підтасовки, вигадки й натяжки. Як тільки не величали «степного авантюриста» (М.Грушевський)! І «найвизначнішим із перших запорозьких ватажків» (М.Драгоманов), і «славетним ватажком Байдою» (Б.Грінченко), і «нащадком київських королів» (П.Штепа), і «людиною незвичної і яскравої долі» (Ю.Мицик), і «неспольщеним українцем» (О.Субтельний), і «гетьманом-державотворцем» (С.Плачинда)! Цілком солідні – а то й академічні! – видання титулують Д.І.Вишневецького не лише першим кошовим отаманом Війська Запорозького, а й гетьманом України! Нарешті, в Малій енциклопедії «Українське козацтво» (Київ, «Генеза» – Запоріжжя, «Прем’єр») зазначено: «Вишневецький (Байда) Дмитро Іванович (? – 1563») – український політичний і військовий діяч, один із організаторів запорозького козацтва, засновник першої відомої Запорозької Січі (Хортицької)».
Гадаю, усе це вдалося мені спростувати. Ніякий князь Д.І.Вишневецький не «козак Байда», ніякий він не запорозький ватажок, бо займався зовсім іншими справами: служив спершу польському королеві, потім московському цареві, згодом турецькому султанові Сулейманові Пишному, потім знову польському королеві, аж поки султан, отримавши непослідовного князя у вигляді військового трофея, наказав його повісити. І не на гак ребром почепили, як легендарного Байду, а накинувши зашморг на шию. Про це я детально розповів у згаданій брошурці, згодом вона опинилася в руках більшості з провідних запорізьких та столичних істориків, і від жодного – ані звуку незгоди, ані натяку на спростування. Лише С.Пустовалов – дослідник поселення на острові Байді, – либонь, з подання свого начальника, пана-товариша П.Толочка, прохопився з Києва категоричною незгодою (її надрукувала «Запорізька правда»), головним аргументом якої виставлявся факт, що я не історик і не археолог.
Звідки ж тоді усе взялося? А через неуважність, через недбалість, які ніхто із серйозних вчених не хоче ані визнавати, ані виправляти. Не обійшлося тут і без упередженості. Тож довелося братися за справу невігласові. Нашому Вишневецькому невідомо хто й коли приписав усі чесноти, сплутавши авантюриста Дмитра Івановича з його тезком – рідним дядьком, дійсно гетьманом України Дмитром Вишневецьким (помер 1514 року). А решта – фантазія. Так, на острові, нареченому Байдою (кажуть, із легкої руки одного з засновників Хортицького заповідника М.П.Киценка), дійсно розкопане укріплення середини ХVІ століття. Цілком можливо, що там нетривало переховувалися князь Дмитро «со товаріщі»… Але що то за Січ – площею в 12-15 cоток, і що то за «могутнє Військо Запорозьке» – силою у 80-100 шабель (більше не могли прихистити 10 землянок, кожна площею до 16 квадратних метрів)! І як примудрилася оця брава сотня «братчиків» не лише стримувати, перебуваючи у своєму укріпленні в облозі, спершу кримського хана Девлет-Гірея (мінімум 10 тисяч ятаганів, з меншою кількістю вояків хан у похід не вирушав), а згодом удруге те ж татарське військо та ще й разом із волоським (молдавським)? Що за маячня! Між тим, вона кочує з розповіді в розповідь, з лекції в лекцію, із книжки в книжку, з енциклопедії в енциклопедію. А варто б спершу поїхати на Хортицю, стати на високому скелястому березі Старого Дніпра, якраз напроти острова Байди, добряче все роздивитися й подумати… А заодно й зазирнути хоча б до «Истории русов» (1846) Георгія Кониського, де про гетьмана Д.І.Вишневецького в ролі кошового отамана Запорозької Січі – жодного слова. Уважно прочитати хоча б від 14-ї до 23-ї сторінок, де названо всіх гетьманів України, що могли мати стосунок до Хортиці в межах 1553-1563 років, але про «Дмитра-державотворця» – анічичирк. Не міг наш Дмитро Іванович ходити в гетьманах України (тієї частини, яка була під Польщею) уже хоча б через те, що на цю посаду призначав своїх васалів польський король, а вже польський сейм затверджував або ж відхиляв кандидатуру призначенця. Отож подумаймо: з якої б оце біди вештався пан гетьман зі зграєю волоцюг у Дніпровому пониззі, ховаючись то в яругах, то в землянках, то в скиртах соломи ? Думаймо ж і шануймося водночас!
Можливе запитання: вибачте, пане авторе, а що це за зсув такий дивний у вас трапився – щойно говорили про Січ на Великій Хортиці, аж раптом виникає чи то острівець, чи то напівострівець (у недавньому минулому) та ще й князь Вишневецький «присусідився»? А то, даруйте, не я намудрував, то в нас (інколи?) так наука снується. На жаль, підвела в цьому епізоді дослідницька ретельність і шановного Д.І. Яворницького. Як і його сучасні невибагливі колеги, він беззастережно «розкручує» звитяжну постать свого тезка, геть не оцінюючи належним чином той факт, що в одному місці під орудою Вишневецького опиняються москвинські козаки; що в другому князь приймає не лише боярських дітей, а й московське підданство; що в третьому опиняється в Кабарді… А туди ще яким вітром занесло? Зміцнювати контакти з тамтешніми, такими як і він, магнатами у своїй «непримиренній боротьбі» за щастя знедоленого українського люду? Дивно… Пише Дмитро Іванович (Яворницький) про Січ на Хортиці, тож по якій тоді землі ходить його тезко, коли цитований академіком Лясота річ веде про Малу Хортицю, де «був замок Вишневецького»; коли Бєльський каже про острів «Коханий – званий Хорчика»; коли знов-таки Лясота (за Дмитром Івановичем) зводить під єдиний дах Малу Хортицю (Вирву(!), Канцирську скелю) і князя Вишневецького! Суцільні сутінки. Мабуть, таке трапляється, коли є невтримне прагнення видати бажане за дійсне. Коли спершу виникає ідея, а згодом підганяються під неї факти, жодним чином із нею не пов’язані.

Як би там не було, а в суспільному середовищі, на підставі всього, про що я тільки-но розповів, поширилася й міцно засіла думка, що Хортиця – це запорозьке козацтво. Для обізнаніших ця теза поглибилася ще й фактом наявності на острові першої Січі. І все. Аж ось 1965 року острів проголосили заповідним. Те, що до цього Хортиця вже отримала, так би мовити, два ступені офіційного вивищення над рештою територій – статус пам’ятки природи місцевого (1958) та республіканського (1963) значення – мало хто помітив. А помітивши, особливого значення не надав. А то ж – видатні віхи в історії Острова! Спрацьовувала унікальна хортицька аура, вона підказувала, кому слід, як треба людям вибудовувати ставлення до Дніпрового материка. Та чи пішло б усе далі, якби ставка робилася лише на природну винятковість Хортиці? За того рівня суспільної свідомості навряд. Та ще й – у межах потужного індустріального монстра на ймення місто Запоріжжя… Ніхто не став би рахуватися з «лютіками-цвєточкамі», а надто з якимись там кромлехами й закладками.
Через те Провидіння визначило інший шлях. І пустило воно по ньому уродженця села Куркулак (Токмаччина, що на Запоріжжі) Миколу Петровича Киценка (1921-1982). Працюватиме спершу в районній газеті, згодом успішно підніматиметься щаблями кар’єрної драбини – компартійний, радянський працівник. Проте, «зростаючи», Микола Петрович не поводився як функціонер. Бо в душі ніколи ним не був. Бо мав глибоке відчуття рідної землі. Його вабила Хортиця. Як колись Гоголя, як Шевченка, як Новицького, Яворницького. Либонь, десь років отак під тридцять Киценко загалом уже був обізнаний із усім тим, про що йшлося вище. І того знаття ніщо не могло затулити. Навпаки, воно не лише привертало, а й навертало до себе, чим би Микола Петрович не займався: редагував районну газету, керував ідеологічною роботою в обкомі компартії чи опікувався гуманітарною сферою в облвиконкомі. І коли ідея заповідної Хортиці чітко окреслилася, зміцніла, то сфокусована вона було лише на одному: запорозьке козацтво. Звісно, через уже згадувану аж отам, на початку нашої розповіді, колиску.
А з чим же «висуватися», домагаючись оголошення священної землі недоторканною, коли ще нічого не відомо про 700 видів диких рослин, серед яких більше 40 – релікти й ендеміки ? Чим оперувати, коли ще не пораховано дві сотні видів птахів (в Україні всього налічується трохи більше 300 видів пернатих), які гніздяться на Хортиці або ж бувають там на прольоті? Коли ще ніхто не знає, що озера Хортиці – важливе нерестилище: багато видів риб залишають тут ікру, щоб із неї вилупилися мальки й попрямували в Каховського «море»!.. Те ж саме і з системою хортицьких святилищ, древніх поселень, частину яких ще тільки було виявлено археологом-розвідником О.В.Бодянським, отож про розгорнуті дослідження лише мріяли. Завести розмову про 129(!) курганів, що колись височіли на Хортиці й частина яких височить там і понині? Так ондечки по степах їх тисячі, тільки трактористам заважають… А про запорожців знають усі. І про Січ їхню чули!
І ось тут доцільно зауважити, що з прадавніх-давен люди на Хортиці ніколи масово не мешкали. Тобто острів постійно залишався безлюдним. Власне, як і належить Храмові Просто Неба. Оті кілька крихітних поселень доби бронзи, скіфського періоду, початку слов’янства, що досліджені в різних куточках, були прихистком тільки для охоронців острова та жерців. Те ж саме стосовно вервечки козацьких зимівників другої половини ХVІІІ століття. Першим на Хортиці мав намір замешкати князь Г.О.Потьомкін, що стало причиною його передчасної смерті. Не знайшли тут щастя також покликані Катериною Другою німецькі меноніти: юридично володіючи островом 127 років, вони, зрештою, змушені були продати його Олександрівській міській управі; не затрималося так зване «Острово-Хортицкое коммунальное хозяйство» (1921), а слідом за ним і експериментальний осередок ЦНДПТІМЕТу, що був започаткуваний (1927) підсобним господарством дніпробудівців. Напружено почувають себе на Хортиці й нинішні її мешканці («виселять – не виселять…»), яким однозначно й давно вже слід надати житло на материку, поставивши, таким чином, крапку у виснажливих метаннях-гаданнях. Останнє – не заповідна забаганка, як багато хто вважає, а нагальна необхідність, бо є запорукою зміцнення сакральної сили острова. І це слід зробити якомога скоріше. Як заради Хортиці, так і для блага людей.
А М.П.Киценко спирався лише на запорозьке козацтво. Хоча й відгонить націоналізмом, зате всім зрозуміло. І не лише зрозуміло. Он як зберуться партфукціонери «на природі» та як хильнуть оковитої… «Будьмо, гей!» – кричать усі, аж луна гаєм. Та й час підходящий: хрущовська відлига. Одне слово, М.П.Киценко разом із С.М.Кириченком наполегливо «проштовхували» ідею заповідання Хортиці через запорозьке лицарство. І перемогли. Окрім усього іншого, либонь, ще й через те, що мали неабияку підтримку тодішнього заступника Голови Ради Міністрів України, пізніше голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, справжнього патріота України, Героя України (2000) академіка П.Т.Тронька (1915-2011). І здійснилося! 18 вересня Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову № 911 «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозького козацтва».
М.П. Киценко працював заступником голови облвиконкому з питань культури – влада в руках на той час неабияка. Проте її не вистачило, аби якщо й не відразу після прийняття постанови, то бодай невдовзі затвердити штат працівників заповідника, виділити приміщення й розпочати роботу.
Не виділили ні штату, ні приміщення. Вересень 1965-го то – стрімкий старт застою. Отож постанова про заповідання Хортиці нагадувала таке собі символічне приземлення після відчайдушного стрибка: розганялися за відлиги, од землі відштовхувалися теж, а приземлялися… І все ж приземлилися! Стрибок відбувся. І хоча, роздивившись та оговтавшись, відповідні товариші збагнули, чого вони зопалу припустилися, давати задній хід якось так відразу не наважилися. Зберігали добросердний вираз на своїх мармизах за не дуже гарної гри. Теревенили про заповідник, смачно теревенили, навіть якісь зобов’язання брали, але ніч-ч-чогісінько не робили. Мерз-з-зенна була гра. Спротив спостерігався шалений. Це ж треба: прийняли рішення про створення заповідника, а штат затвердили тільки через 5 літ – 1 вересня 1970 року! Та ще й аж із 8 осіб. За три роки додали ще 11 працівників, наприкінці 70-х – іще п’ятьох. І лише за кілька років до незалежності колектив Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця зріс до 75 осіб. То вже було щось. Які ж здобутки мали тоді на своєму рахунку? Спершу гляньмо, що являла, становила собою Хортиця в рік отримання нею високого, самим Господом омріяного статусу.
Штату працівників, як уже відомо, не було, тож на острові – жодних змін. Ніби нічого й не трапилося отам, у Раді Міністрів УРСР. Із 2359,24 гектарів, що складають територію острова, 1800 займали угіддя експериментального господарства Центрального науково-дослідного, проектно-технологічного інституту механізації та електрифікації тваринництва Південної зони СРСР (ЦНДПТІМЕТ). Гучна й некоротка назва, а по суті звичайне собі радянське господарство: сади, виноградники, плантації суниць та полуниць, картопляні, кукурудзяні, пшеничні та житні поля. А ще городи, дачні ділянки. Крім того, свинарник, корівник, качатник, курятник у наймальовничішому місці – на степових схилах Старого Дніпра, що поступово переходять у плавні. Житловий сектор із шести селищ, трьох хуторів із двома тисячами мешканців. Три кладовища. Лісництво. Залізниця, два мости, гаражі, майстерні, сушарня, теплиці, тракторні бригади. Загальноосвітня школа, школа-інтернат. Човновий причал, яхт-клуб, три пляжі, водокачка, три бетоновані басейни-накопичувачі поливної води. На скелястих плато з безцінними реліктовими рослинами у північно-західному, західному, південно-західному та східному куточках зосереджено близько двох десятків санаторіїв-профілакторіїв, баз відпочинку та піонерських таборів металургійних гігантів Запоріжжя. Увінчувала цей рекреаційний букет така собі база відпочинку суворої секретності Запорізького обкому КПУ, що притулилася біля скель у мальовничому куточку західного узбережжя, між піонертабором трансформаторного заводу «Чайка» та базою відпочинку «Запоріжсталі» . А над усім цим цивілізаційним надбанням – так звані поля фільтрації, а простіше – відстійник фекалій, споруджений 1962 року у найвищій точці Хортиці. (А ви кажете, пам’ятник природи місцевого (1958) та республіканського (1963) значення… Захотіли й спорудили!). Саме сюди, з усіх оздоровчих закладів, із комунальних квартир стікаються, м’яко кажучи, нечистоти й викидаються у відкритий хортицький простір. Без жодної очистки. Викидаються упродовж уже 53 літ. А що ж жива хортицька природа-флора? Залишками плавнів на південному охвісті острова (347 га) і такими ж залишками Першостепу, дібров, гаїв, галявинок та балками-байраками тулилася вона загалом по периметру Хортиці, ніби таким собі валом-смугою захищаючи саму себе від урбаністичного свавілля не лише з материка, а й ізсередини, з боку окультуреної частини власної терри.

Уявляю, як велося тоді бідолашному Миколі Петровичу Киценку. Воістину, бився, як ота риба об лід. Гадаю, кмітливий чоловік розумів, що відбувається, і він обрав тоді правильний засіб – Слово. Літа 1967-го – за два роки після проголошення острова заповідним і за три до затвердження штату його працівників – Микола Киценко видає книжечку «Хортиця в героїці і легендах»: невеличкий формат, 80 сторінок, наклад 50000 примірників. Не звертаймо увагу на окремі прояви у брошурці осанни існуючій тоді в радянській імперії політичній силі та деяку патетичність – час такий був. А ще… Микола Петрович – це так чітко звучить у кожному слові книжечки! – згоден був, либонь, бозна з якою силою заприязнитися, аби тільки Хортиця стала нарешті заповідною, бо лише в тім її порятунок. Тож і писав так. Звернімо краще увагу на те, що «Хортиця в героїці…» – другий після Я.П.Новицького краєзнавчий, пропагандистський виклад історії найбільшого острова на Дніпрі, її осучаснена символічна метрика. Як зміг, Микола Петрович сказав про Хортицю усе, що слід було сказати, покликаючись, зокрема, на Я.П.Новицького та Д.І. Яворницького, а, головне, розповів про заповідне майбутнє острова у зв’язку зі спорудженням меморіального комплексу запорозького козацтва. Таким чином, Киценко ще раз привернув увагу можновладців до острова, відтак і прискорив визначення штатного розкладу. Нехай і куцого, та все ж. Водночас, забігаючи наперед, слід сказати, що одне із завдань, які поставив перед собою Микола Петрович, готуючи книжечку, він не виконав. Не довів, що на Хортиці була Січ. Бо аргументів бракувало. Через те, що їх немає зовсім. Завершуючи вступ до «Хортиці в героїці…», автор зазначає: «Таким чином, державний історико-культурний заповідник, що створюється на острові…, …присвячений всьому запорізькому козацтву». Тут же запитує: «…Але чому ж на Хортиці»? Далі в розгорнутій розповіді мала б окреслитися чітка відповідь, але в книжечці її нема.
Непросто Миколі Петровичу тоді було. Либонь, і «Хортиці в героїці…» в процесі підготовки її до друку торкалися чужі лапища… Аякже! І коли зараз я обмовлюся про деякі підводні камені, мимоволі закладені книжечкою саме на тому шляху і в тому напрямку, в якому заповідникові слід розвиватися, то не через обурення, а тому, що нам слід знати про все. Інакше не позбудемося облудних комплексів-стереотипів, що стримують піднесення нашої духовності. Окремі фрази, судження, висновки, мовлені з урахуванням тодішніх обставин, нині мають рішуче вилучатися з нашого вжитку. А для цього їх треба ретельно виявляти.
Ідея про Хортицю як про колиску свого часу відіграла позитивну роль у долі острова, але сьогодні це вже не просто анахронізм, а багато в чому й гальмо в розбудові заповідника. Доки живий стереотип, що Хортиця – це лише запорозьке козацтво, доки ми ототожнюватимемо заповідник лише з Музеєм історії запорозького козацтва, справжнього духовного осередку не отримаємо.
Отож, гортаємо «Хортицю в героїці і легендах». Дізнаємося про тих, хто першим письмово згадує легендарний острів, хто його відвідував… Звісно, є певні «спотикання», але всі вони зумовлені особливостями тодішнього поточного моменту, а також тогочасною фактологічною базою свідчень про острів. І ось підходимо до головного: розділ «Державний історико-культурний заповідник». Читаємо: «…створити на острові Хортиця Державний заповідник історії запорізького козацтва». «На острові…» Звернули увагу? Виходить, не весь острів збиралися робити заповідним? Читаємо далі: «Державний заповідник доречно розмістити в північній частині острова…» Хіба не випливає із цих слів, що заповідник стане лише частиною острова? А ось іще: «Заповідник… варто створити в плані тематичного садово-декоративного парку…» Наступна фраза: «…Хортиця стане центром індустріального Запоріжжя», «Створення такого заповідника на легендарному острові…» Знову – «НА»!.. І це в той час, коли у відомій постанові Ради Міністрів УРСР сказано: «Оголосити територію Велика Хортиця в м. Запоріжжі Державним історико-культурним заповідником». Тобто йдеться про заповідання УСІЄЇ Хортиці. Проте в руслі Постанови Ради Міністрів виконком Запорізької обласної ради видає власну директиву, уже, так би мовити, для конкретного втілення в життя, накресленого урядом республіки. І в ній надибуємо: «…Встановити в натурі межі меморіального комплексу…» «МЕЖІ». А нижче ось як тлумачить сам Микола Петрович відповідний пункт генерального плану розвитку Запоріжжя (чомусь – Запоріжжя, а не окремо Хортиці): «…острів є заповідником, що він гарантується від будь-яких дальших руйнувань історичної минувшини».
Стилістично не вельми вправно, та й зі змістом не все гаразд. Проте не М.П.Киценко винен у всіх цих різночитаннях – так складалася ситуація, точніше, так вибудовували її «сильні світу цього». Приймали відповідальне рішення й тремтіли від жаху, ставали до роботи й раптом зупинялися, бо руки починали труситися. Вище ми відмовили Д.І.Вишневецькому в честі користуватися славою засновника першої Запорозької Січі й титулом першого кошового отамана Війська Запорозького, бо це суперечить науковим фактам, а в книжці М.П.Киценка слуга польського короля, московського царя й турецького султана (залежно від ситуації) розвінчується не шляхом документальних свідчень, а виключно з «класових позицій», зокрема, думкою В.О.Голобуцького, позаяк він – радянський історик. Нелегко продиратися до істини крізь ідеологічні джунглі. Надто коли ще й стрілка компасу намагнічена тенденційністю…
Словом, ідея колиски не просто жила, а міцніла. Заполоняла серця десятків, сотень тисяч, мільйонів людей. Запорозьке (запорізьке) козацтво і Хортиця, і лише так! І, як ви бачите, цей стереотип не випадковий, у нього є цілком конкретне підГрунтя. Уже в наші дні в мене нерідко питають: «Ну що, не збираєшся повертатися директором музею на Хортиці»? Навіть люди освічені та ще й при посадах ототожнюють Хортицю з музеєм, і аж ніяк не з заповідником. Чому? Бо скільки й існує так званий громадський інтерес до острова, він на дев’яносто відсотків ототожнюється з тим комплексом, що розташований у північній частині (як і сказано у книжечці М.Киценка), до речі, на кількох гектарах, а решта території Хортиці, майже 2,5 тисячі га, не асоціюється ні з чим, хіба з незабудованою (поки що?) територією для стихійних прогулянок. І люди в цьому не винні. Бо ніде вони не бачать заповідника. На п’ятдесят першому році його, переважно паперового, існування люди стрічають на острові те, що є: функціонування приватних структур, житловий сектор, занедбана територія.
Що ж гальмує процес відродження хортицького історичного природного середовища? Чиє ж закляття висить над островом?
Повернімося в 1970 рік, у нову частину міста, на вулицю Верхню, 9, де за пару кілометрів від острова, у трикімнатній квартирі за номером 26 розмістився увесь штат працівників заповідника. Очолив колектив перший «директор Хортиці» А.С.Сокульський (нар. 1938). Роботи було через край, проте основний її напрямок – збирання експонатів для майбутнього Музею історії запорозького козацтва. Та все ж, як на мене, першою важливою справою, яку тоді зробили, було розміщення по всьому острову пам’ятко-охоронних знаків: бетонні стели з вмонтованими в них чавунними табличками, які не просто органічно вписалися в хортицьке довкілля, а й озвучили його! Тепер стало видно, де балка Совутина, де Каракайка, а де Корнійчиха, що то за вали чотирикутної форми височіють посеред садів і якого походження горбики біля балки Наумової тощо. Усе, що зібрав про хортицьке довкілля передав нам Я.П.Новицький, було перенесено у живий простір – Земля і Слово з’єдналися.

Те стало першою (либонь, мимовільною) акцією, що означала облаштування історичного хортицького середовища. На жаль, вона лишилася й останньою на кілька десятиліть.

А вже осінь 1983 року… На острові збудовано приміщення для музею разом із адмінкорпусом. У штаті заповідника близько 40 осіб, і займалися вони не лише збиранням експонатів. Тривали археологічні дослідження, вивчалася флора й фауна острова, велася пропаганда духовних цінностей Хортиці. Словом, усе о’кей? Якби ж. Ще в лютому 1970-го, за півроку до затвердження штатного розкладу заповідника, М.Киценка на бюро обкому КПУ «пожурілі» за «ідєологічєскіє пєрєкоси» в його брошурі «Запоріжжя в бурях революцій». Чоловікові зробити б належні висновки, а він узяв і в квітні 1972-го… Далі цитую партійний документ: «…без вєдома обкома КПУ била повторно іздана напісанная ім (Киценком М.П. – К.С.) ідєйно нєзрєлая брошура «Хортиця в героїці і легендах». Чуєте – «ідєйно нєзрєлая»! А я вище закидав авторові книжечки «осанну головній політичній силі», надмірну пафосність… Яка в біса «нєзрєлость»! Брошура видана в дусі усіх вимог не лише соціалістичного реалізму, а й пролетарського інтернаціоналізму, і на тобі! Річ тут не в «нєзрєлості». Насамперед, у козацтві. У зміцненні через нього українського національного духу. Вони – «братове більшовики» – чули, звідки вітер дме. Їм не потрібна була заповідна Хортиця в її глибокому духовному наповненні. «Будьмо, гей!» – то для розваги у вузькому колі, а для мас – «Лєнін і тєпєрь жівєє всєх жівих!»
Отож з’являється розгромна рецензія на книжечку. Спершу анонімно, під заголовком «Плоды невзыскательности» вона оприлюднюється в газеті «Индустриальное Запорожье» (травень 1972), а згодом – в одинадцятому номері журналу «Вопросы истории». Звинувачують М.Киценка – не більше не менше – в проізвольном трактованіі лєнінскіх ідєй. 23 грудня того ж року Киценка «слухають» на бюро обкому. «Слухачі» підштовхують його написати заяву за власним бажанням, щоб звільнити посаду заступника голови облвиконкому. Підказують і мотивацію заяви. Буквально: «В связі с ухудшєнієм состоянія здоров’я, а также появлєнієм разнорєчівих рецензій на мою кніжку, прошу освободіть…» Того ж місяця погромна «рецензія» з’являється в «Українському історичному журналі». Але в тім не було потреби, бо Киценко уже встиг «добровільно» перебратися на посаду завідувача відділу трудових ресурсів облвиконкому.
Не забувають і про заповідник, звісно, в образі музею. Терміново консервують будівництво меморіального комплексу. Затим (березень 1973-го) з усіх бібліотек Запоріжжя й області вилучається книжечка «Хортиця в героїці…» і знищується. Згодом, враховуючи, що в будівництво комплексу «вгепано» чимало коштів, перепрофільовують музей: з історії запорозького козацтва – на музей історії Запоріжжя і роблять його… філією обласного краєзнавчого. Ви можете собі уявити цей абсолютно безглуздий поворот: ядро Державного заповідника (музей історії Запоріжжя) стає філією обласної структури – музею краєзнавчого! Гадаю, така «метаморфоза» намічалася не без активного втручання керівника краєзнавчого музею Шаповалова Г. – фігури, м’яко кажучи, своєрідної, яка завжди вбачала у Хортицькому заповіднику суперника очолюваного ним закладу. І нехай би це суперництво було платонічним, а то ж пан-товариш Георгій нерідко так не сприяв керівникам заповідника, що це коштувало декому з них посади. Звісно, й здоров’я. Такі були поточні реалії, та й нині вони не змінилися. У жовтні ж 1974-го Хортицю зараховують до складу щойно створеного заказника «Дніпровські пороги». Конкретно це щось змінює в житті заповідного острова? Абсолютно нічого. Лише посилює в суспільстві іронічні настрої стосовно статусу острова, які згодом неухильно переростають у відверто цинічні. Переконаний: «слухаючи», «вилучаючи» та «перепрофільовуючи», творці «світлого майбутнього» саме на це й розраховували, бо, схоже, не дуже поспішали вони створювати в козацькому краї справжній заповідник на ймення «Хортиця».
Під чиїм керівництвом проводилася тоді «політика партії» на Запоріжжі? На передньому краї – перший секретар Запорізького обкому КПУ М.М.Всеволожський, секретар обкому В.І.Петрикін та завідувач відділу пропаганди й агітації обкому В.І.Воловик. Либонь, найбільше клопотів дісталося 37-річному завідувачеві відділу, за що й отримав орден «Знак Пошани». Став у пригоді Віталію Івановичу пропагандистський досвід і в незалежні часи: заступник голови облдержадміністрації (!), проректор Інституту післядипломної освіти вчителів (!!), проректор Запорізького національного університету (!!!), завідувач кафедри соціальної філософії та управління того ж університету (!!!!), орден «За заслуги» ІІІ ступеня (!!!!!), звання заслуженого діяча науки і техніки України(!!!!!!), ступінь доктора філософських наук, звання професора філософії (!!!!!!!), звання академіка Академії вищої школи (!!!!!!!!). З набуттям Україною суверенності вчорашній більшовик, либонь, геть відчув себе розкуто, інакше не сотворив би трилогію «Воля-волюшка», в першій частині якої головним героєм вивів… Нестора Махна!
Воістину, кадри вирішують усе. І в усі часи.
1979 року А.Л.Сокульський вимушений був залишити заповідник. А більш ніж за два роки, переконавшись, що його наступник (полковник у відставці) – ні в зуб ногою у заповідних тонкощах (а треба ж терміново зводити Музей історії Запоріжжя!), Арнольда Леонідовича повертають на посаду директора. Проте не назовсім. Саме на стільки, щоб той зміг посприяти завершенню будівельних робіт. Партноменклатура квапилася! Отож 14 жовтня 1983 року – «к 40-летію со дня освобождєнія города Запорожья от нємєцко-фашістскіх захватчіков» – з масою недоробок (найбільша з них через 24 роки зіграє в моїй біографії керівника Хортицького заповідника вельми невеселий жарт) музей «сдают в експлуатацію». А взимку 1984 року А.Л.Сокульського звільняють з посади. Виключають із партії і віддають під суд. Я був присутнім на кількох судових засіданнях, усякого наслухався, але так і не зрозумів, за що Сокульський отримав тоді два роки умовно.
А щире й зболене серце Микола Петрович Киценка зупинилося ввечері 10 травня 1982 року, за два дні після безцеремонної відправки заслуженого чоловіка на пенсію.

Підіб’ємо деякі підсумки, бо, схоже, визначилася межа першого етапу наших пошуків відповіді на запитання «Хортицю справді хтось прокляв»? До самої відповіді ще далеченько, але особисто я її вже відчуваю. Та й ви зверніть увагу: заповідникові 18 літ, а за цей час ледь спромоглися всього лиш збудувати музей. Ні, то був результат не тільки нашої неповторної совковості. Усе робилося навмисне. Спершу проголошували гучні, наскрізь прогресивні заяви, водночас крадькома плутаючи карти, а потім завдавали нищівного удару. Але не з приводу оцього, а отого. Мовляв, у принципі ми «за», але ж дивіться, який він! Один ленінське вчення перекручує, другий українською навіть «у сортирі» розмовляє… Куди воно годиться! І б’ють. Не лише по Киценку (згодом і Кириченку) та Сокульському – по Хортиці смалять! Наче мимохідь і мимохіть, та насправді цілеспрямовано створюється навколо священного острова похмурий ореол пересічного шматка суші, такого собі історико-географічного невдахи. Це як із порядною людиною... Треба комусь її зганьбити, принизити, знеславити, позбавити будь-яких перспектив не лише на успіх у цьому житті, а навіть на повагу близького оточення, то починають плести навколо неї всілякі інтриги. Місяць плетуть другий, третій… Усе, геть усе писано вилами по воді, більшість про це буцімто й знає, та все чіткіше окреслюється підступна думка: мабуть, там щось є… Щось воно не без чогось… І втрачає людина на порожньому місці не лише авторитет, а й Грунт під ногами. Нерідко – незворотно. Так і з Хортицею. Інколи просто збагнути не можу, як вдалося Миколі Петровичу Киценку разом зі Степаном Марковичем Кириченком «протягти» ідею заповідання, і вже за це обидва заслуговують вселюдського високого визнання, тож і навісніють «наші воріженьки». Поширюють усілякі чутки, зокрема, що заповідник у повному розумінні цього слова в межах міста неможливий, що в нас бракує кадрів, аби укомплектувати ними штат закладу, не вистачає коштів… Дійшло навіть до того, що…
Власне, про це пізніше. Зараз скажу, що всю оцю ганебну метушню навколо Хортиці я відчув, ще коли газетярствував. На початку літа 1976 року, зібравши купу унікального матеріалу, переконався: працювати в заповіднику не те що непросто, а й часом неможливо, ба навіть небезпечно. А надто – керувати ним. По-справжньому працювати й керувати, маю на увазі. У світлі того, що мені відкрилося вже тоді, коли влада майже глумилася над заповідником, реальні можливості його керівника були вкрай обмеженими. Радієте, що домоглися проголошення острова заповідним? А ми зволікатимемо з виділенням штату співробітників! Все ж таки за п’ять років «вибили» той штат? А ми смачно плюнемо на заборону розгортати на острові будь-яке будівництва, не пов’язане з розвитком заповідника і почнемо спорудження одноарочного мосту між північною частиною острова й правобережжям. 1974 року міст став до ладу: довжина – 310 метрів, ширина – 20, висота – 40. Аби з’єднати його з головною магістраллю, у заповіднику знищили десятки гектарів лісу – тисячі й тисячі дубів та акацій, посаджених упродовж 1959-1962 років, на початку 70-х вирубано. Мало вам мосту? Отримуйте неподалік балки Громушиної (західне узбережжі острова) ще один будівельний майданчик, зі спорудження Запорізької зональної комсомольської школи (ЗЗКШ), фактично такого собі вертепу для вихованців «партійной смєни». З одного боку розказують, що хортицькі плавні – безцінний залишок Великого Лугу Запорозького – вирубаний і затоплений упродовж 1952-1958 років, а з другого (друга половина 70-х) Запорізький індустріальний інститут (нині – інженерна академія) на чолі з ректором Ю.П.Потебнею (1926-1983) розпочинає зводити у тих плавнях такий собі спортивно-оздоровчий комплекс «Олімпійскіє надєжди» (пізніше – з цинічним назвиськом «Студєнчєская Сєчь»). І звели! Так гандбольний м’яч переміг здоровий глузд. І ось як подали тодішню ситуацію в зоні АБСОЛЮТНОЇ заповідності соратники Потебні в спогадах до його 80-річчя, «закинутих» в Інтернет: «…ішла позиційна війна з Сокульським» (директором заповідника. – К.С.). «Однак у партапараті вже було (на той час. – К.С.) чимало і наших випускників, і нападки директора заповідника (виділено мною. – К.С.) не завдали шкоди ВНЗ». А безцеремонне втручання в обитель живої природи до чого призвело? «Студєнчєская Сєчь», вкупі зі своїми сусідами, упродовж багатьох літ є потужним і згубним фактором неспокою у західній частині хортицьких плавнів, а мимоволі – ще й пристанищем для браконьєрів. Проте захисники природи із ЗІІ (інженерна академія) у спогадах з приводу своєї перемоги над Сокульським підкреслюють: «Тим більше, що правда була на нашому боці». Пролунала ця фраза десять літ тому – отакі наші здобутки у зміцненні засад екологічної свідомості.
Пізніше, за директорства генерал-майора Г.Кропивки, на Хортиці загніздиться Болгарське консульство… Визріватиме ідея створення на острові мечеті… За того ж Кропивки колишній перший секретар Запорізького міськкому КПУ ( нині – нардеп) П.М.Ванат придбає на схилі Старого Дніпра стару хатинку і замість того, щоб ліквідувати її, внісши таким чином «посільную лєпту в дєло обустройства заповєдніка», переобладнає на таке собі «Козацьке подвір’я», по суті – пересічний Генделик «для оттягіванія». Та ще й грандіозну «бєсєдку» зведе на заповідних скелях. По тих же скелях, майже до води, прокладе металеві східці з перильцями.
Словом, «усєм нєльзя, но нам можно».

Десь між отією «будовою п’ятирічки» у плавнях і з’явою ЗЗКШ я написав статтю-крик «Хортице!..». 22 червня 1976 року неймовірно смілива на той час газета «Комсомолець Запоріжжя» її оприлюднила, і не відав я, що ота моя перша публікація на захист заповідного острова відкриє цикл статей-криків на цілі сорок літ!..
Сорок літ… Аж не віриться. Як би там не було, все ж ми рухалися вперед. Звісно, варто було б прискорити крок, та його не прискорювали, і не вина в тім більшості колишніх директорів заповідника, а їхня біда. Головна: ніхто, підкреслюю, НІХТО – ні місцева запорізька влада (до 1994 року, до надання заповідникові статусу Національного, він підпорядковувався обласному управлінню культури, а з 1994-го – Міністерству культури України), ні київська, ні московська не вимагали від керівництва заповідника займатися облаштуванням його території. Тож її й не облаштовували. Ідею створення, колись широко розрекламованого Меморіального комплексу запорозького козацтва поховали раз і назавжди, отож усе тупцялося навколо Музею історії однойменного козацтва (за незалежності закладові повернули первісний статус), бо він приносить прибуток.
Аби вціліти на посаді, керівник заповідника за жодних обставин не повинен був «висуватися». Жодних ідей, ніяких прожектів – усе, що треба було робити, спускалося «згори». А звідти фактично нічого не спускалося, хіба що нагадування про всілякі звіти, в тому числі й про археологічні розкопки, про вивчення тієї ж флори й фауни, про рейди з дотримання норм заповідного режиму і т.д., але то все поточне, буденне, кардинальних змін у справу оздоровлення Хортиці воно не вносило. А кардинальні – це, зокрема: створення потужної охорони заповідника у складі щонайменше 30 осіб; відселення усіх мешканців острова на материк (принаймні, з п’яти селищ – окрім так званої Колонки й Наукового містечка – і трьох хуторів); припинення функціонування експериментального господарства й передача всієї «окультуреної» землі в розпорядження дирекції заповідника; ліквідація корівника, свинарника, качатника й курятника; скасування земельних ділянок, зайнятих приватними городами; закриття всіх трьох кладовищ; ліквідація полів фільтрації (відстійника фекалій); перепрофілювання споруди колишньої комсомольської школи (ще коли вона стояла цілою) на готель для туристів; припинення самобуду; вирощування лісу й відновлення степу на звільнених від полів і старих садів ділянках; музеєфікація найважливіших, знакових для Хортиці історико-археологічних об’єктів; упорядкування автомобільного руху по острову, створення кількох платних автостоянок.
Звісно, це програма дій (а сказано ж іще далеко не все) не на один рік і не на одну каденцію директора, але комусь треба було починати. Проте ніхто не починав, і не лише через брак коштів. Гадаю, давався взнаки ще й гострий дефіцит ініціативи. Бо вона, за давньою совдепівською традицією, «наказуєма». Власне, воно й зараз так.
Після статті «Хортице!..» ми з працівниками заповідника, зокрема із завідувачкою відділу природи Л.П.Юхимчук (невдовзі вона очолить заповідник), обрали просту тактику: я отримую від них інформацію, яку вони через свою «службову залежність» оприлюднювати не можуть, і роблю це сам. Порушую болючі проблеми з їхнього подання. І не я один. Проблем Хортиці тією чи іншою мірою торкалися газети «Запорізька правда», «Индустриальное Запорожье». Час від часу гострі статті потрапляли на шпальти республіканських видань – «Робітничої газети», «Радянської України», «Правды Украины», «Молоді України», «Комсомольского знамени» – та навіть центральних: «Известий», «Правды», «Московских новостей». Так ми спонукали владу до закриття на східному узбережжі Хортиці міського пляжу, ліквідації корівника, качатника тощо, домоглися відселення людей із селищ Виноградника й Рибальского, а також із трьох хуторів. Розпочалося корчування старих садів, на яких подекуди став відновлюватися ліс, а подекуди степ. Сам, без втручання людини.
А тоді грянула мостова епопея. Запорізькі зодчі намірилися вдруге з’єднати береги Дніпра, проклавши швидкісну магістраль прямо через плавні Хортиці. Якби ту ідею вдалося реалізувати, не лише на плавнях – на всьому заповідникові можна було поставити хрест. Важкий – і раз та назавжди. Громадськість одвела біду від священного острова. У грудні 1986 року я організував при газеті «Индустриальное Запорожье» першу в області, як тоді казали, неформальну організацію «Комітет з Хортиці», куди ввійшли, зокрема, ваш покірний слуга, Микола Горошко («Робітнича газета»), Микола Лобач («Радянська Україна»), Віктор Філіппов (ТАСС– Телеграфное Агентство Советского Союза) та Віктор Лазько од заповідника. Нас підтримували Георгій Богдановський (АПН – Агентство Печати Новости), Степан Троян («Известия»), кореспондети «Московских новостей»… Оскільки всі ми були журналістами, то ставку зробили на Слово. І перемогли. Про біду, що нависла над Хортицею, ми розголосили на всю неосяжну країну, зібравши могутній хор голосів на захист заповідника. А потім зініціювали через газету «Индустриальное Запорожье» (орган обкому КПУ) міський референдум. Читачам було запропоновано 4 варіанти будівництва мостів у межах міста, і більшість респондентів віддали перевагу тому, що обминав Хортицю. Завершувався 1989 рік. Столичні владці зупинилися на варіанті будівництва мостів паралельно існуючим (усе ж це означало мінімальні збитки для острова). Потім розпався «вєлікій, могучій», і зводити мости заходилися аж 2004 року.
Геніально сказав Великий Кобзар:

Сумно, сумно, а згадаєш –
Серце усміхнеться!

До Хортиці я став приглядатися ще як 1962 року замешкав у рідної тітки, у селищі овочівників. Звісно, спершу – виключно через призму козацтва, бо тоді ні з чим іншим острів і не пов’язували. І відчув якийсь дивний супротив. Запорожцями цікавився, либонь, як і більшість із нас, змалку, зачудовувався ними, дуже радів, що довелося оселитися на землі «славних запорозьких витязів», та от дивина: опинившись на тій землі, відчув, що мене тягне зовсім в інший бік. Безумовно, самотньо мандруючи островом, я вишукував сліди саме січовиків, дещо знаходив – глиняну люльку-носогрійку, кілька свинцевих куль, ядро... Усе це я пов’язував із запорожцями, і хоча в душі, десь отам, на її денці, жеврів певний сумнів, у відкритих розмовах, а тим паче у своїх газетних публікаціях стосовно острова я послідовно вів саме січову тему. Одного разу написав навіть таке: «Свинцеві кулі та ядра, уламки люльок та келихів наче хтось розкидав по всьому острову, і вже одне це доводило: на Хортиці немає жодного клаптика землі, котрий не зберіг би на собі доторку козацьких ніг» .
Але мене все більше вабили плавні, балки та яруги із залишками дібров, дивом уцілілі степові осередки. Спілкуючись із ними, я ніколи не відчував смутку, навіть нерозважливий настрій мене не торкався. Навпаки, завжди зазнавав дивовижного піднесення. Улітку й узимку, восени та навесні. За будь-якої погоди і будь-якого часу доби. Особливий захват став відчувати, коли одного разу звернув увагу на то поодинокі, то складені купками чи півдугою грубо обтесані камені. А ще як торкався їх руками… А ще як гладив…
Щось схоже на перелом у хитаннях між «січчю й не-січчю» трапилося 1 серпня 1987 року під час зустрічі з видатним археологом-розвідником Олександром Всеволодовичем Бодянським у моїй сторожці на березі Осокорового озера. За рік до того керівництво заповідника дозволило мені встановити й упорядкувати там будівельний вагончик, оскільки я займався охороною плавнів (на півставки – 70 «ре» – лісника), а також здійснював фенологічні та інші спостереження. Отам ми зі Всеволодовичем і стрілися. А перед цим я провів екскурсію для групи партійних, радянських і правоохоронних працівників на чолі з уже згадуваним вище першим секретарем Запорізького міськкому КПУ П.М.Ванатом. Екскурсія була пов’язана з мостовою проблемою. Я підозрював, що міська керівна «еліта» Хортицю зовсім не знає, позаяк спілкування з нею обмежує відвідинами комсомольської школи та «затишних кімнаток» у профілакторіях-санаторіях. І хоча ті відвідини доволі часті, широкого, справжнього уявлення про Хортицю вони не давали. Можливо, саме звідси й одностайність серед партійно-радянських діячів міста «вищого ешелону» щодо необхідності прокласти гомінку автотрасу між новими мостами саме через плавні. Одне слово, виїхали, подивилися, – і я не впізнав грізних партайгеносе: на Хортиці – особливо у приплавневій та плавневій частинах – вони поводилися, як діти. Схоже, всі були задоволені: і «геносе», і я, і Хортиця. А Ванат, наприкінці міцно потиснувши мені руку, сказав: «Спасибі, Костянтине, спасибі тобі за все». І я відчув, що Хортицю ми врятуємо. І так воно й сталося.
«Геносе» тоді поїхали до міста, а я лишився у сторожці чекати на Олександра Всеволодовича, якого знав із 1975 року. Того вечора він уперше звернув мою увагу на грубо оброблені гранітні камені й невеличкі брили. Не лише на ті, з якими я вже був знайомий, а й показав чимало нових і в різних куточках приплавневої ділянки. Всеволодович сказав: «Це святе місце. Уся Хортиця свята, але в таких місцях, як оце, вона найсвятіша. Запам’ятайте мої слова. Не забудьте і про оці камені, але поки що не чіпайте їх – не настав час, бачте, яке лихоліття доводиться переживати? Та нас за оці камені закатують». А в кінці нашої зустрічі: «Відновлення святилищ, як і всього, що пов́’язане з віруваннями наших предків, є чи не найголовнішим у відродженні Хортиці. Але ж ви бачите, чим вони займаються! Їм подавай хохми, розважання… Ох, накоять вони бід зі своїми розважаннями!.. Уже коять, а що буде далі!.. Не так облаштовують Хортицю, бо не відчувають її як слід. Не того прагнуть. І на оці камені можуть подивитися, як на поганське надбання, і знищать їх. А допустити цього не можна. Ви чуєте, не можна! Запевніть мене, що подбаєте про те, що я вам показав! Скажіть!» – «А хто я такий, щоб подбати? Чи є в мене для того можливості?» – «Є! А згодом ви отримаєте їх іще більше – я знаю. Ви ондечки яку екскурсію сьогодні організували. Хоча б уявляєте, яку скелю зрушили з місця, га, любий друже? Чи усвідомлюєте, що зробили для Хортиці» ?
Тоді Всеволодович заглядав у віддалене майбутнє, ось-ось зазирнемо туди й ми, а зараз спробуймо охопити все, що зроблено за період існування заповідника од вересня 1965-го по, скажімо, квітень 2005 року. Спершу торкнемося питання про кадри. Упродовж майже сорока літ змінилося шість директорів, із яких перший за освітою географ, далі військовий, біолог, історик, ще один історик, військовий історик… І коли вже йдеться про освіту всіх директорів, то додам, що я – філолог, а мій наступник – історик. Цікаво зазначити, упродовж якого терміну кожен перебував на посаді: А.Л.Сокульський двома каденціями – 12 років; Л.П.Яловець (до речі, дивна і, схоже, геть випадкова постать на посаді керівника заповідника) – трохи більше 2-х літ; Л.П.Юхимчук – 5 років; О.І.Кириченко – 3; О.П.Хрипко – 2; Г.А.Кропивка – 11; К.І.Сушко – 2,5; М.А.Остапенко призначений у жовтні 2007 року.
Давно вважаю: посада директора будь-якого музею, а тим паче директора заповідника, має бути довічною. Прикладом є легендарна постать у вітчизняній музейній та заповідній справі – Михайло Іванович Сікорський (1923-2011). Двадцять вісім років (1951-1979) керував Переяслав-Хмельницьким історичним музеєм, двадцять дев’ять (1979-2008) – Національним історико-етнографічним заповідником «Переяслав». Тож не забарився й результат: двадцять чотири (24!) тематичних музеї, створені за ініціативою та безпосередньою участю Михайла Івановича, що складають неповторний ансамбль заповідника. На особистому рахунку – 130 наукових праць, 12 книжок та монографій, звання Героя України.
Керівник музею чи заповідника – це абсолютно не те, що начальник автобази або колонії. Як на мене, історію або ту ж біологію, як і філологію, обирають на все життя, звідси й рід заняття. Чому ж тоді за півстоліття існування такого своєрідного заповідника як Хортицький, у директорах ходило аж сім осіб, а восьма поки що ходить? Чим зумовлена така неприпустима кадрова чехарда? Чого в ній більше – недолугості керівників заповідника (не туди потрапили!) чи навмисного «тасування колоди карт», яка в усі часи, за будь-яких суспільно-політичних обставин перебуває в «надійних руках»?
А.Л.Сокульського з посади «пішли». Замінили полковником у відставці, коли ж схаменулися, що працювати нема кому, повернули Арнольда Леонідовича назад. Та згодом знову «пішли», але вже так, що чоловік дивом не потрапив за Грати. Сокульського змінила біолог Л.П.Юхимчук, людина сумлінна, але загалом космополітичного спрямування. На її долю випав найдраматичніший період в історії заповідника – «мостова епопея». Непросто було, коли влада вимагала одного, а вона мала захищати протилежне, але жінка трималася гідно. Пліч-о-пліч із Людмилою Петрівною я пройшов усі три роки «епопеї» й дивувався її витримці та послідовності. 1989 року Юхимчук сама залишила посаду, на якій стала почуватися некомфортно. Змінив її О.І.Кириченко, за всіма ознаками, схоже, саме та людина, що треба, і якби в нас була влада як влада, то вона всіляко підтримувала б Олександра Івановича, а не чіплялася до найменших дрібниць. Влада ж постійно «діставала». Бо відчувала: чоловік служить Хортиці. У заповідник Сашко прийшов за призначенням після закінчення істфаку Дніпропетровського університету. За рік став головним зберігачем фондів, ще за сім – заступником директора з наукової роботи. Згодом – директором. Працював успішно, але за два роки залишив посаду за власним бажанням, не витримавши інтриг. О.П.Хрипко (1992-1994) – тендітна, уважлива, сумлінна, освічена й відповідальна – звільнилася через тяжку хворобу. Вважаю, що Олену Петрівну теж не вберегли. Історик-генерал-майор Г.А.Кропивка (1994-2005) змушений був написати заяву відомого змісту під тиском громадськості, яка втомилася від його «експериментів», що не лише компрометували заповідник, а й Хортицю загалом, на чому зупинюся пізніше. Вашого покірного слугу (2005-2007) після двох з половиною років роботи, наслідки якої схвально сприймали «і люди», «й начальство», витурили за статтею, ще й кримінальними та цивільними справами оточили. М.А.Остапенко «на місці» уже дев’ятий рік. Про його директорство згодом теж скажу.
А тепер питання руба: за такого плекання керівних кадрів виняткового духовного національного об’єкта є підстави говорити про високі результати у справі його розвитку? І зверніть увагу: тільки-но з’являється людина, котра береться за діло, як замість підтримки дістає од влади стусана в спину. Зокрема, кадрова ротація могла б розпочатися й зупинитися на Сокульському: хай би чоловік рухався стежкою Сікорського – аж його витурили геть. То був початок – і здобуткам, і втратам. І надіям, і розчаруванням. І всюди, в усі часи, і за будь-яких обставин гальмом у всьому були не брак коштів, не слабка освітня підготовка фахівців, не клятий космополітизм, а недолуга, зажерлива й підступна влада. Ось воно – головне закляття Хортиці.

Наприкінці 1989 року всі, кому дорога Хортиця, сподівалися, що завершення «мостової епопеї» означає також закінчення, остаточне припинення навіть спроб наруги над островом. І хоча проблема спорудження мостів у межах Запоріжжя з черги денної не знімалася, ми гадали, що заповідника вона вже НІКОЛИ не торкнеться. А сама проблема – чи такою вже нагальною вона була? На сто відсотків! Бо мости Преображенського давно вже не витримували транспортного потоку, який із року в рік зростав. Інша річ, чи варто було зводити отой Хортицький мікрорайон аж у «чорта на кулічках», таким чином, ось тут уже штучно створюючи транспортну проблему? Тими будинками, що склали мікрорайон і дали притулок 118 тисячам запоріжців, можна було з успіхом заповнити порожні території в межах уже сформованого обласного центру на лівобережжі, а не розтягувати місто, щоб потім волати про «вопіющую транспортную проблєму». Але 1969 року «батьки міста» погналися зводити такий собі «город-спутнік» в особі «Бабурки» , от і накоїли…
Та проблему можна було вирішити у зовсім інший спосіб. У липні 2005 року як гендиректор заповідника я взяв участь у нараді на найвищому рівні в Києві, де вперше почув від керівника «Укрзалізниці», і не тільки від нього, що мости могло (і мало б!) будувати його відомство. І зводили б їх залізничники нижче острова, оскільки так коротше: з району села Нижня Хортиця – до станції Запоріжжя-І. Верхній ярус мостів Преображенського можна було переобладнати на автостраду, і тоді їхня пропускна здатність збільшилася б на 100 відсотків! Скажімо, по нижньому ярусу машини мчать «на Бабурку», а по верхньому – «з Бабурки». Дешево й зовсім несердито. Крім того, увесь великогабаритний транзитний транспорт обходив би Запоріжжя, а не гуркотів би через місто, як це є зараз, і буде, либонь, завжди. На цьому варіанті ми наполягали ще понад два десятиліття тому, і нас підтримала більшість учасників уже згадуваного референдуму. Але запорізькі спритники од влади опинилися «зверху». Вони зуміли переконати, що мости треба тягти через Хортицю, бо дбали не про комфорт городян і вже аж ніяк не про заповідний острів, а, скоріш за все, про те, що на спорудженні важливого об’єкта можна добряче нагріти руки. І нагріли? Судіть самі: проектна вартість робіт зі спорудження мостів 12 років тому закладалася в межах 1,8-2 мільярди гривень. Згодом стали називати цифру в 3 мільярди, затим – 4, і от нещодавно пролунало, що для завершення будівництва мостів (2025) потрібно 6 мільярдів 582 мільйони гривень! Звісно, інфляція, та все ж…
Відтак 2000 року започаткувався ще один напружений період в історії Хортиці. І збігся він із приходом (випадково?) на посаду міського голови міліцейського генерал-майора О.В.Поляка (1948-2003). Загалом у пам’яті запоріжців Олександр Володимирович залишив теплу і вдячну згадку, оскільки дійсно дбав про місто. Саме Поляк за короткий термін зумів надати Запоріжжю, особливо його центру виразного, охайного вигляду, і це дійсно був прорив. Та разом із тим…
5 червня 2002 року телеканал «Алекс» (підконтрольний Богуслаєву В.О.) показав інтерв’ю, в якому міський голова розкрився в усій широті поглядів стосовно заповідної Хортиці. 13 червня «Суббота плюс» під заголовком «Вместе защитим Хортицу» оприлюднила те інтерв’ю. Насамперед генерал повідомив, що свого часу, ще босоногим Сашком, він устиг побувати «практически в каждом уголке острова», отож знає його, а відтак, слід вважати, і любить. Далі на запитання кореспондента, чи знайомий Олександр Володимирович із людьми, які захищають Хортицю, сказав: «К счастью, нет. Я очень доволен, что я не знаком с этими людьми. Потому что наука – это лженаука по большому счету, извините, я не ученый и не историк, и не этнограф». І далі: «Этот заповедный статус не годится. Не годится такой подход». «Назовите мне объект, который там остался от скифов…» «Сегодня надо воссоздать на острове Хортица историю казачества, историю Украины, Запорожского края. А если просто охранять скалы, выращивать, извините, коноплю, то оно все так и останется». Своє ставлення до рішення Кабміну (1993) про необхідність передачі всієї землі острова заповідникові виклав прямо: «Это была ошибка бывшего исполнительного комитета бывшего городского совета». «Что, будем резервации создавать»? «… надо привлечь на остров Хортицу деньги тех, кто живет в Австрии, Израиле, Канаде. Действительно, надо создавать культуру, а не этнографию». «Потому что мы любим болтать, жалеть птичек и бабочек». «Что изменится, если мы построим мосты? Нам станет легче дышать». «В 1986 году мы уже заболтали мосты, сейчас заболтаем и, поверьте, никогда к этой теме не вернемся».
Як вам таке, дорогі співвітчизники? Вельми симптоматично, еге ж? Це ж треба: у чоловіка на часі говерли, монблани та еверести проблем 800-тисячного міста, а він свій публічний виступ присвячує шматочку суші з населенням у 2000 душ! Випадково? У жодному разі. І то ще невідомо: енергійному мерові «наказано було» наводити лад в обласному центрі чи сприяти окультуренню Хортиці так, щоб раз і назавжди поставити на ній хрест як на Українській Національній Святині. Нічого немає випадкового у цьому світі, а надто – в місті за порогами. Через що й слова рішучого генерала пролунали не через посередництво якогось там телеканалу, а дали Олександру Володимировичу слово на абсолютно незалежному «Алексе» богуслаєвського звучання. Не знаю, чула ті слова Хортиця… Якщо так, то вона, либонь, здригнулася. Принаймні, моє серце у тривожному передчуття тоді стиснулося.
То було схоже на відлуння «открытого письма Константину Сушко» під заголовком «Виноваты ли ученые-аграрии в бедах острова Хортицы», надрукованого два роки тому в «Субботе плюс» . Двадцять три наукових співробітники вже згадуваного ЦНДПТІМЕТу намагалися довести, що їхнє експериментальне господарство не лише не шкодить Хортиці, а й сприяє відтворенню її природних багатств. Мене ж звинувачували в тенденційності, навіть перекручуванні фактів у моїх публікаціях… Загалом же – кричуще нерозуміння статусу заповідника, та головне – не бажання осягнути суть різниці між пшеничним полем і вцілілою ділянкою ковили, між залишками діброви й алеєю, обсадженою заморськими туями. Ось лише дещо з «аргументів»: «Новая противоэрозионная технология превратила песчаные холмы в цветущие сады…»; «В хозяйственную часть острова был ограничен доступ посторонних лиц…» (Ще б пак! – К.С.); «Сам институт (ЦНДПТІМЕТ. – К.С.) является частицей истории острова», «Сады умирают – на стол трудящихся не поступают 1500 тонн яблок и груш, 500 тонн черешни и слив». Єдине, в чому праві були автори листа: на острові уже після проголошення його заповідним «появились бензозаправочные станции, конюшни, ресторанно-развлекательные центры, разные акционерно-коммерческие организации…» Чому, хто цьому сприяв, пізніше спробуємо з’ясувати.
Стосовно останньої процитованої фрази, то автори листа могли б навести більше фактів, що не прикрашали заповідник ні тоді, ні зараз. Обурення вчених-аграріїв можна зрозуміти: невдовзі поважний заклад відзначатиме своє 40-річчя, а досягнень – як кіт наплакав. Принаймні, зовні успіхи не вельми помітні. І якщо дорікати недолугому «мерові» , то чому б не спитати також і з тих, у чиїх руках час від часу опинялися важелі управління заповідником? Усі вони як слід виконували свої обов’язки? А коли справа у когось не клеїлася, то не через те хіба, що не сприяла громадськість?
Свого часу активісти Асоціації «Екологічна освіта» (АсЕкО) розробили комплексний проект «Три щогли», який передбачав – увага! – ВІДНОВЛЕННЯ ПОРУШЕНИХ ЛАНДШАФТІВ І ЗНИЩЕНОЇ СТЕПОВОЇ РОСЛИННОСТІ балки Великої Молодняги. 15 березня 1994 року директор (АсЕкО) В.Шелегеда й гендиректор заповідника О.Хрипко підписують угоду про співробітництво, і вже 19 березня активісти розпочинають роботу. Допомагати заповідникові взялися Обласна станція юних туристів (ОСЮТур), учні ЗОШ №43 (розташована на острові) та №100, члени міського орнітологічного товариства, молодіжної дружини з охорони природи – більше 150 осіб. Робота закипіла. Лише упродовж 1994-1995 навчального року, за сприяння місцевих підприємств «Вторчормету» й «Автотрансу», з Хортиці вивезли 80 тонн сміття, 8 тонн металобрухту, спланували гектар понівеченого схилу балки, засипали ями від льохів на місці знесеного 1987 року селища, розчистили криницю, посадили більше 100 молоденьких дубків, відновили ковилу на площі 0,5 гектара та ще й провели археологічні дослідження. Згодом усі ці акції залучили до благородної справи 1500 школярів! Роботу активістів схвалили у Верховній Раді та в Криворізькому Ботанічному саду Академії наук України, про що на адресу Запорізької міськради надійшли відповідні листи. Проект підтримав міжнародний фонд «Відродження» який виділив для активістів 10 000 доларів і готовий був перерахувати їх куди слід за умови погодження проекту з Національним заповідником «Хортиця» (НЗХ)…
Аж ось за кілька місяців, того ж 1994 року, О.П.Хрипко на посаді змінив колишній випускник Серпухівського військового авіаційно-технічного училища спецслужб(!), колишній випускник Військової політичної академії ім. В.І.Леніна, колишній ад’юнкт кафедри історії Військової гуманітарної академії у Москві, колишній викладач Військової гуманітарної академії м. Сімферополя, колишній начальник кафедри суспільних наук Військово-космічного інституту ім. К. Можайського у Санкт-Петербурзі, а згодом колишній доцент кафедри філософії та суспільно-гуманітарних дисциплін Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, згодом отаман новітнього Війська Запорозького Низового генерал-майор, але вже не міліції, а всього того, що я тільки-но перерахував, Георгій Андрійович Кропивка. Назвав я всі оці звання-регалії і подумав: як же високо починали цінувати Національну Святиню на зорі незалежності, коли опікуватися нею призначали людину з таким… вишколом!
Пан-товариш Кропивка швидко призвичаївся до непростих хортицьких реалій, тож у числі перших його здобутків на ненизькій посаді опинилася ліквідація дитячого екологічного табору, розташованого в балці Великій Молоднязі. Так, саме отого табору, учасники якого взялися допомагати заповідникові відновлювати історичне природне середовище. Те сталося влітку 1995 року, і коли в січні року 1996-го керівництво АсЕкО звернулося до керівництва НЗХ із пропозицією підписати новий проект – «Відновлення природи острова Хортиці руками дітей» (на що, як уже зазначалося, міжнародний фонд «Відродження» збирався перерахувати 10000 доларів) – Кропивка усе відхилив. Офіційна мотивація відмови: неможливість ландшафтного планування балки Великої Молодняги, доки не буде готовий Генеральний план розвитку НЗХ (розроблятися почав… 1965 року). Іншими словами, відновлювати історичне природне середовище не можна, бо немає відповідного папірця . Отож ніхто не прибиратиме сміття на острові без офіційного благословіння. На тому проект і згорнувся.
До слова, діяльність Кропивки на посаді керівника НЗХ заслуговує на окреме дослідження. Либонь, це єдиний із усіх керівників заповідника, котрий відзначився чи не найбільшими заслугами перед Хортицею. Назву лише деякі з них (не певен, що головні): наказав зруйнувати «Козацьке коло» неподалік музею; продав деревину, призначену для будівництва козацької церкви; продав катер, яким користувалися під час рейдів проти браконьєрів; продав приміщення, в якому загніздився так званий «Національний клуб «Запорізька Січ» для обраних; здійснюючи необхідну кадрову чистку, разом із «водою» повикидав і «дітей»… Тож мимоволі запитуєш: яким чином цей чоловік опинився у заповіднику? З якою метою, маючи такий особистий послужний список, «поміняв шило на мило», власне, добровільно погодився на роль «хлопчика для биття»? Гадаю, що й тут не все просто. Либонь, не обійшлося без впливу ще одного пана-товариша, Воловика, який «в битность» пана-товариша Кропивки в амплуа доцента Інституту післядипломної практики обіймав посаду проректора того ж закладу. Це, як кажуть, з одного боку. А з другого простежується ще й богуслаєвський слід. Бо, вилетівши пробкою із заповідника, Георгій Андрійович м’яко приземлився під надійним боком В’ячеслава Олександровича – у богуслаєвському ж Інституті козацтва. Звісно, на правах його директора.
Отож, у них свої своїх не здають. І не залишають напризволяще. Це тільки ми нескінченно чубимося.
Між тим, Г.Кропивка ще на посаді, бо на календарі рік 2000-й. Генерал мовчки спостерігає за створенням такого собі акціонерного товариства «Дирекція острова Хортиці». Мовчки, бо затівається воно під крилом облдержадміністрації та ще й буцімто з благословіння самого голови ОДА Олексія Кучеренка. Позаяк Кропивка мовчить, то подає обурений голос громадськість: яка ще може бути «Дирекція», коли є Національний заповідник! Голос лунає гучно, навіть через ЗМІ, а позаяк невдовзі на додаток ще й пан Кучеренко перебирається до Києва, то про «Дирекцію» забувають.
Проте нікуди не їде з міста Олександр Поляк – не для того він інавгурувався на посаду «мера»! Схоже, у запорізькому повітрі давно витала ідея залучення до «розбудови заповідника» небідних людей із близького й далекого «забугрів’я», бо на обрії виникає італійська фірма «Чималай». Навесні 2001 року пан генерал (міліцейський) веде перемовини з представниками фірми, громадянами невідомого мені підданства Партатусом та Кулієвим. Мета? Створити «свободную экономическую зону» (СЭЗ) на ймення «Мост». Де? На Хортиці. Як? Для чого?! Для спорудження нових мостів через украй занапащений острів. А щоб нові мости не скучали, а водночас і Хортиця не виглядала самотньою, збиралися спорудити на острові аква-парк, просто парк (тобто – культури й відпочику трудящих), аква-палац, заправні станції, торговельний комплекс, ресторан, дитячу ігрову зону, стадіони, іподром, гольф-клуб. Уявляю, яким незгасимим блиском світилися очі у «батьків міста й області», коли уявлялося все це на Хортиці в готовому вигляді!
Та не погоджувався інший генерал, від авіації. Він, можливо, був би й не проти, але міністерське начальство чомусь не благословляло. Чи мудро вичікувало? З одного боку воно наче теж було «за», проте з іншого не зовсім. Словом, вагалося. А рішучі європейці до такого не звикли, тож нічого з «Чималаєм» не вийшло. З австріяками-ізраїльтянами-канадійцями також.

Аж невдовзі до ініціативи у «справі оздоровленя Хортиці» знову долучається обласна державна адміністрація. (Чи не її замовлення виконував Кропивка, коли не погоджувався?) Поки що не вдалося з’ясувати, на чию фінансову підтримку розраховували ініціатори чергової ідеї урбанізації частини Хортиці, але окремими рисами вона нагадувала «чималаївську»… Приміром, ті ж мости через острів, той же яхт-клуб, а ще – канатна дорога на о. Байду, ресторани, кафе, а надто загадкові «інші об’єкти», за якими моя заклопотана уява напружено зводила стадіони, іподром, аква-парк, гольф-клуб… Отак, ні сіло ні впало, брала й малювала, клята фантазія… Одне слово, була схожість, лише назва угоди нова: «Концепція розвитку Національного заповідника «Хортиця». Та ще дотичні до неї (їм випадало затверджувати «Концепцію…») інші: голова Запорізької ОДА Євген Григорович Карташов і міністр культури та мистецтв України Юрій Петрович Богуцький. А генеральний директор Національного заповідника «Хортиця» Кропивка Георгій Андрійович де? Серед авторів документа. Його підпис (із печаткою) стоїть у кінці «Концепції…», праворуч од підпису директора інституту «Запоріжцивільпроект» П.Я.Заглади, а далі автографи керівників обласного та міського архітектурних відомств (давніх друзів Хортиці), відповідно – О.В.Бірюкова й В.П.Трубіна. Завершує, як і личить жінці, цей священний список начальник управління культури облдержадміністрації Л.А.Сізінцова, з особистим автографом і неособистою печаткою, звісно.
Такі от розбудовники НЗХ запорізько-київського гатунку.
Ну скажіть після цього, що в Запоріжжі та й в Україні загалом жити невесело!
У березні 2002-го «Концепцію…» підписали. На які ж «шиші» збиралися її втілювати в життя? Повторюю: цього поки що я не рознюхав.
А в ніч з 21 на 22 лютого 2003 року помер О.В.Поляк. Оскільки трапилося це раптово і ховали чоловіка навдивовижу поспіхом (23 лютого), то в народі подейкували, буцімто Олександра Володимировича просто прибрали... Принаймні, той факт, що «швидка» до першої (!) особи міста поспішала неприпустимо довго, на деякі роздуми наводить. Бо чоловік аж занадто взявся наводити лад у місті, а це створило дуже небажане тло для бездіяльності як його попередників, так і наступників. Не чіпатиму всіляких «схем», надто фінансових, скажу про Хортицю. Маю підозри, що інтерв’ю міського голови «Алексу» 5 червня 2002 року було не зовсім самостійним. Не скажу, що я добре знав міліцейського професіонала високого Гатунку, але в боротьбі з браконьєрством на Хортиці стикався з ним часто. І за той час зумів відчути, що в Олександра Володимировича не лише міцна хватка «мєнта», а й гаряче серце людини. Так, начудив він у тому інтерв’ю, та згодом став прозрівати. Я зустрічався з відставним генералом в його робочому кабінеті, на вулиці, на тій же Хортиці і бачив людину, образ якої не в’язався з автором крутих фраз про «скали» і «скіфов», мовлених на богуслаєвському ТБ. А приймаючи від мене мою книжку «Острів Хортиця», Олександр Володимирович гаряче запевняв: «Что вы хмуритесь, Константин Иванович, ничего с вашей, с нашей Хортицей не случится, уверяю. Пока я сижу в этом кабинете, я не допущу глумления над островом». Ці слова чув заступник Олександра Поляка Володимир Грищенко і, либонь, пам’ятає їх.
А за місяць енергійного генерала ми проводжали в останню путь. Не певен, що з фірмачами із «Чималая» Поляк обговорював насамперед питання спорудження на Хортиці мережі торговельно-розважальних закладів. Міський голова шукав кошти на мости, і це природно, ті кошти готові були дати, але паралельно наполягали на розширенні «асортименту будівельних послуг». На таке корінний запоріжець, який знав легендарний острів, як свої п’ять пальців, пристати не міг. То угода й не реалізувалася. І невдоволеними лишилися не лише загадкові Партатус із Кулієвим… Олександр Поляк виправдав довіру своїх виборців сповна, а от «окремих людей» підвів. Через це, либонь…
У «мерію» перебрався Є.Карташов. Замість енергійного, рішучого екс-міліціянта – поміркований та обережний екс-партфункціонер. (Мабуть, щоб до «хлібного» будівництва мостів, яке неухильно затівалося, бути ближче). Схоже, ота «близькість» дещо закрутила голову ініціаторам «Концепції…», через що ідея її реалізації відійшла на задній план. А Ю.Богуцький із Києва й не наполягав – у чоловіка ондечки вся Україна під наглядом, що та Хортиця!
Ну а Георгій Андрійович (звісно, Кропивка) як? Обурювався? Писав протестні листи? Збирав підписи під відозвою на захист Національної Святині? Не знаю, не бачив. Зате його публічну заяву «Фактично заповідника немає. Є адміністрація, у якої немає майже ніяких прав» запам’ятав. Смілива заява, відверта, особливо з огляду на восьмирічне (!) перебування (на той час) заявника на посаді гендиректора. А я ще наприкінці березня 2001 року в розмові для друку стурбовано запитував у Георгія Андрійовича, чи не відчуває він, що над Хортицею знову збираються хмари. Співбесідник зауважив, що хмари, якщо й є, то «вони не дуже густі і ось-ось розійдуться». Аргументи? «У нас є могутня підтримка на вищих рівнях керівництва країною», – бадьоро відрапортував генерал. Тоді ще існувала небезпека, що мости з трасою можуть прокладати через центральну частину Хортиці, в районі балки Костіної, тож я вклав у відповідь Георгія Андрійовича побоювання, що те означатиме кінець заповідникові, і генерал погодився. І в газеті ця фраза пролунала.
Взагалі Г.А.Кропивка інколи просто вражав несамостійністю деяких своїх думок, а відтак і дій, і те, що він залежно від обставин брався щиро захищати Хортицю, не радувало. Бо в цьому відчувався відгомін тиску громадськості. А позаяк не виключено, що керівник заповідника зазнавав на собі ще й інші різні «тиски», то неважко було уявити, як могла мінятися його позиція. Звісно, публічно Кропивка таких пасажів, як в інтерв’ю Поляка, собі не дозволяв (ще б пак!), проте й особливої активності у розбудові заповідника теж.

Морочливо з Хортицею. Усім морочливо: і Кропивці, і Карташову, й Богуцькому. Хоча й ласий шматочок, проте в усіх на видноті, через що кляті активісти спуску не дають. Треба щось придумати, аби вибити з рук «ненависних крикунів» якщо не всі козирі, то бодай половину. І придумали.
Але спершу нагадаю, що підготовка до будівництва мостів ішла повним ходом. Саме отоді й нагодилася з Києва цидулка за підписами академіка П.П.Толочка та професора Д.Я.Тєлєгіна про те, що Хортицька Січ була на острові Байді (буцімто Малій Хортиці). Ондечки й укріплення Д.Вишневецького там повністю розкопане й досліджене. Таким чином, із Великої Хортиці прибиралося, виміталося геть усе, що могло заважати її «окультуріванію» олігархами. Хоча Хортицької Січі як такої фактично не існувало в природі, усе ж величний острів саме з нею і був пов’язаний! Саме його «по ошібкє» проголосили заповідним, і тепер стільки мороки через те! Отож слухайте поважних академіка з професором: УСЕ було на Малій Хортиці! Відтак на ній – на 13-гектарному шматочку суші, на острові Байді, – треба ВСЕ й відновлювати, а 2359,24 га Великої Хортиці прибережемо для іншого. Заповідними лишимо, можливо, плавні, додавши до них кілька «лоскутков» у північній частині острова та ще десь, решта – «в дєло!» Таке в підтексті листа з Києва. І все це дуже симптоматично.

Зволікання у справі відновлення історичного природного середовища, яке спостерігається й сьогодні, наводить на думку, що цю «занедбану землю» для когось припасено. Для когось, а не для нас УСІХ! Як оті пляжі в різних куточках України, куди рядових громадян не пускають, як ліси, «власники» яких штибу лозинських убивають людей...

Загалом же підготовка до мостової атаки на Хортицю велася без зайвого галасу, хіба що коли до Запоріжжя прибували високі столичні чини, на мостах «цілком випадково» виникали довжелезні «пробки». Кажуть, найбільша сталася 10 вересня 2002 року біля правобережного мосту Преображенського, коли автобус «ЛАЗ», як повідомляла одна з міських газет, «пришел в полную небоеготовность на узком участке дороги перед въездом на мост» і надовго перекрив рух.
А так – нічого. До того ж, наприкінці лютого 2004 року в Запоріжжя прибув колишній… (ви знаєте хто), але уже в статусі прем’єр-міністра України Янукович. Сказав, що треба «строіть мости бистро», та от до акції символічного закладання першого каменя безпосередньо не долучився. Тобто камінь заклали, але проффесор кельму до рук не взяв, «мурував» за нього начальник комунального підприємства «Управління капітального будівництва Запорізького міськвиконкому» Іван Прокопович Сухомлин – затятий і послідовний шанувальник Хортиці. Невже хтось підказав донєцкому парню «не бруднити руки», точніше, не брати гріх на душу? Не піднімати руку на Хортицю!.. Цілком можливо. Бо восени 1999 року від такої ж честі відмовився й Леонід Кучма під час участі в других президентських перегонах. Я тоді опікувався обласною пресою в його виборчому штабі та пам’ятаю нюанси з підготовкою плану перебування Леоніда Даниловича в Запоріжжі. Спершу мені наказали внести до плану пункт про закладання першого каменя в будівництво мостів – здається, ідея йшла від Карташова (тоді він керував ОДА), – а згодом зателефонували з Києва й сказали, щоб епізод «із каменем» із плану викинули. Кучма тоді побував у Запоріжжі, відвідав і місце запланованого будівництва мостів, але ніякого каменя колишній парторг «Південгідромашу» нікуди не закладав.
А кажуть, партєйні не марновірні… Чи до них починає доходити, коли вони стають колишніми?
Ощасливлював Янукович Запоріжжя своїм візитом і на початку липня того ж 2004 року, як завбачливо підкреслювала «Панорама» (щотижневий додаток до «Индустриального Запорожья»), саме «перед началом 6-го съезда Партии регионов». На той час «перший камінь» уже був на місці, тож єнакієвський висуванець пообіцяв запоріжцям (цитую «Панораму»): «дать отмашку» началу строительства мостов уже на ближайшем заседании Кабинета министров».
Отак по висхідній тривала підготовка до будівництва мостів. Черговий етап – громадські слухання в міському палаці культури «Орбіта» 13 вересня 2004 року. Як пройшли? Серед «слухачів» були майже всуціль працівники міськвиконкому, архітектори, будівельники, представники інших служб, підпорядкованих міськраді. Відтак слухали загалом одне одного.
І ось, нарешті, оті «козирі», про які вже згадувалося. Що мала Хортиця серед своїх «здобутків», з подання керівництва НЗХ, «батьків міста», просвітлених зодчих і прочая, і прочая станом на кінець літа? «Концепцію…» Богуцького-Карташова, два візити «донецкого парня», «слухання» в «Орбіті» – наче все, та не вистачало «наукового обГрунтування». Злі язики розпатякували, що влада виношує намір провести науковий сходняк, на якому слід проголосити й закріпити такою собі резолюцією думку про те, буцімто багато чого в історичних цінностях Хортиці надумано, в плані флори-фауни взагалі суцільна маячня, тож треба переінакшити статус острова: з національного заповідника в національний парк. Що це дає? Широке поле для всіляких інвестицій, іншими словами, розв’язує руки для спорудження іподромів, гольф-клубів, просто клубів, аква-палаців і т.д., у тому ж напрямку. Хто як, а я вірив чуткам, бо знав (і досі не забув!) «шанувальників Хортиці» впритул. І ось воно, щось із-під пліток.
У середині вересня все ще 2004-го оголошується, що в Запоріжжі відбудеться Перший Міжнародний конгрес «Національна перлина Запорожжя: впровадження інноваційно-інвестиційних технологій гармонізації біоекосистеми о.Велика Хортиця». Звісно, мова йшла про долю Хортиці, але радіти не було чого уже лишень від однієї теми конгресу, що сконденсувалася в його назві. Далі насторожувало: а) конгрес ПЕРШИЙ, отже за ним нагодиться другий, а слідом і третій; б) проведення конгресу ініціювала влада, а вона ж, бачите самі, постійно нерівно дихає в бік заповідника… Отож я підготував звернення-застереження до учасників конгресу (біологи, історики, підприємці з України, Росії, США та ФРН), в якому дав картину сьогоднішнього стану Хортиці та сповістив про незгасне прагнення «сильних світу цього» звести її заповідність нанівець. Висловлював надію, що учасники форуму, насамперед учені, у своїх виступах не дадуть підстав для останнього, вирішального удару по острову. В день відкриття конгресу «Суббота плюс» оприлюднила звернення, і 300 примірників газети ми принесли до Запорізького університету, де роздали всім учасникам. І що ж?
Уже початок зібрання посилив підозру, що проти Хортиці затіяно чергову змову. Виступали спершу не основні учасники, проте слова окремих місцевих ораторів віщували сумні прогнози. Особливу рішучість виказав один народний депутат, колишній голова правління Запорізької облспоживспілки, раніше відповідальний працівник обкому КПУ, пізніше (3.11.2011–3.03.2014) голова Запорізької облдержадміністрації О.М. Пеклушенко. 12 березня 2015 року, після всього, чим він відзначився у Запоріжжі під час Революції Гідності і взагалі, либонь, за підсумками власного керування областю, екс-«губернатора» знайдуть мертвим у його помешканні (офіційна версія – сам наклав на себе руки), а 27 вересня року 2004-го з трибуни конгресу Олександр Миколайович не казав, а кричав: «Будут мости чєрєз Хортіцу! Будут!!» Закінчив же виступ закликом «Успєхов нам!» НАМ! Звернули увагу, дорогі читачі? Себто – ЇМ! Отже, виходило, що МИ і ВОНИ – не одне і те ж, і Хортиця не з нами усіма, а між НАМИ й НИМИ, як одвічний вододіл, як символічна межа між світлим і похмурим, власне, між справжнім і штучним.
Невеселе враження справив своїм виступом історик від авіації Г.Кропивка. Зібралася достойна аудиторія, а гендиректор заповідника в десяту (!) річницю свого перебування на посаді, викладаючи зміст «Концепції…», підписаної два роки тому Карташовим-Богуцьким, все ще розповідав про «активізацію», про «розвиток та «створення», і жодного факту на доказ того, що заповідник розвивається.
Уже в світлі лише таких слів виникало питання: навіщо зібрали цей форум? А ще ж «впровадження інноваційно-інвестиційних технологій»… На конгресі працювали три секції: «Єдність і духовність», «Теорія і практика інвестиційної політики і розвитку рекреаційних зон», «Гармонізація співіснування людина-природа-буття». Для виступів було подано 130 заявок. На кожен виступ 10-15 хвилин. Скільки осіб могли озвучити свої думки, виходячи з того, що для конгресу відвели два ЧОТИРИГОДИННИХ робочих дні? Не обтяжуйтеся підрахунками, а послухайте, як було: ваш покірний слуга працював у третій секції, де упродовж одного дня роботи пролунало… чотири виступи. Чи варто говорити, що конгрес той був суцільною профанацією? Імітацією наукового підГрунтя для антихортицьких рішень!
Мені, до речі, слова не дали. Тож я «виступив» увечері, у хортицьких плавнях на базі відпочинку університету, де «в кулуарах», у «невимушений обстановці» й «без краваток», либонь, УСЕ й обговорювалося. «Виступаючи», я не особливо добирав слова, казав як є, і мене слухали уважно. І не лише мене. Здається, тоді ми вкотре чогось домоглися. Зокрема, в документі, опублікованому за підсумками конгресу, нічого небезпечного для Хортиці місця не знайшло. Бо ми відкрили очі його учасникам на те, до чого їх намагалися залучити. Пам’ятаю, як обурювалися посланці Санкт-Петербурга: «Заговор против священной Хортицы? Да мы никогда на это не пойдем»! Цікаво, де зараз оті порядні люди? ЯК вони оцінюють анексію їхньою владою нашого Криму і те, що їхня влада роздмухала на Донбасі?
Отож атаку аква-парків, гольф-клубів та іподромів відбили… І зробила це громадськість, насамперед міська асоціація «Захистимо Хортицю», якою керував Святослав Щербина. Медійне забезпечення – від «Субботы плюс» (власність подружжя Ірини та Юрія Василенків). Саме ця газета ретельно відстежувала кожен рух у проблемі з мостами й оперативно відгукувалася дошкульними публікаціями Юрія Василенка. Сприяли громадськості народний депутат України Петро Сабашук і депутат Запорізької міськради Юрій Кравченко. А загалом пік руху активістів позначився ще 2 червня 2002 року, коли асоціація «Захистимо Хортицю» і «Суббота плюс» організували й провели грандіозні громадські слухання про долю заповідника. У заході взяли участь історики, екологи, лікарі, інженери, вчителі. Президентові України, Верховній Раді, Кабміну, Генеральній прокуратурі та Президентові Національної академії наук України надіслали звернення, в якому попереджали, що урбанізація, якою запорізькі владці збираються «ощасливити» Хортицю, знищить національний заповідник. Я переконаний: саме громадськість і зупинила ту урбанізацію. Нехай не прислухався до людей Кучма, але увагу на них звернув Ющенко.
Тоді майбутній месія на такі речі увагу ще звертав…
За три роки Віктор Андрійович стане Президентом. 4 червня 2005 року прямо з аеропорту прибуде він на Хортицю в розкішному чорному лімузині (сам за кермом, а поруч – Юлія Володимирівна), підкотить ледь не під стіни Музею козацтва, де стрічатиму високих гостей я сам-один. Так було заплановано. Але стрічатиму не як Костянтин Сушко, а як керівник Хортицького заповідника, і то була гідна данина Священному Острову. Якби отак продовжувалося й надалі, то життя наше сьогодні було б зовсім інакшим. А тоді столичні висопосадовці впевнено заявляли, що ніяких мостів через Хортицю вони не допустять. Спершу в тім гаряче запевняла мене в Києві міністр культури Оксана Білозір, а згодом, уже на Хортиці, про це публічно заявить і її кум, водночас і Президент України Віктор Ющенко. І будівельні роботи на мостовій трасі дійсно відразу зупиняться. Та я не чекав їхнього остаточного згортання, а мовчки відраховував тижні й дні, коли роботи продовжаться, бо казали, що станом на червень 2005 року мостовики буцімто встигли «освоїти» 100 000 000 гривень. Для олігархів сума не вельми яка, але для того, щоб виправдати поновлення згубного будівництва, – більша ніж. Отож на початку осені того ж року на спорудженні нових мостів знову «застучалі топори».
Та все ж небайдужі люди не дали розповзтися по Хортиці пошесті у вигляді стадіонів-іподромів-гольфклубів та іже з ними. От лише мости ми програли. Та й не сподівалися, що виграємо, бо занадто круто все було замішано владою. Проблема сполучення лівої частини міста з «Бабуркою» криком кричала, не замовкла вона й нині. Отож, подальше зволікання-протистояння могло вилитися в речі непередбачувані та вкрай небажані. Влада вміє таке провокувати, і забувати про це ми не можемо в жодному разі. Отож втішаймося, що в тому місці, де мости розпочали «зводити» восени 2004-го, Хортиці завдано найменшої шкоди. Просто час у нас перманентно такий. І ми такі у своїй масі. І очільники у нас далі нікуди… У жовтні 2004 року неподалік будівельного майданчика, на лівобережжі, терміново установили металевий щит з написом «До окончания строительства автомагистрали осталось 1825 дней». Себто по нових мостах ми вже мали проїхати на початку 2009 року…
Писали й не думали. Брехали й не червоніли. Бо з таким поняттям як совість знайомі вони хіба що заочно.

…А за два кілометри на південний захід від запорізької «мерії» у тривожному очікуванні завмер бідолашний острів: які там іще наміри щодо його вдосконалення й оздоровлення визрівають у світлих головах представників оновленої місцевої влади?

І коли вони схаменуться стосовно Хортиці! Не беруся сказати за нас усіх, а цих історія дійсно нічого не вчить. У школі хоч трієчниками були, а в політиці, в житті – відчайдушні двієчники! Через що й забули печальну долю князя Г.А. Потьомкіна. Відтак нагадую. Отримавши 1789 року від своєї августійшої коханки, Катерини ІІ, Хортицю в дарунок, Грігорій Алєксандровіч: а) збирався з’єднати острів із обома берегами Дніпра мостами; б) у найвищому місці, отам, де «поля фільтрації», мав спорудити величний палац єгипетського зразка; в) планував обладнати серединною (поздовжньою) частиною острова поштовий тракт; г) намірявся завести розкішний сад. Устигнув закласти лише частину саду, а 1791 року, повертаючись із міста Ясси, абсолютно здоровий, квітучий та успішний князь раптом урізав дуба…
У новітні часи скорботний список нешанувальників Хортиці подовжився: один «мер» змушений був передчасно піти на пенсію за станом здоров’я, ще один опинився за Гратами, ще й ще один залишив свою посаду під тиском компромату, черговий дочасно покинув цей світ, черговий після чергового «добровільно» поступився місцем наступнику… Трапився нам і такий, що його активісти ледь не мітлою вимітали! Та він повернувся. Його обплювали, а він витерся і знову усівся на «мерське» на крісло. Так цей хоча б іще не старий, а то ж із деяких соратників аж порохнява сиплеться.. А вони все лізуть і лізуть. І нехай би лізли самі, якщо більше робити нічого не вміють, та навряд чи доповзали б до жаданої годівнички, якби на виборах ми не підпихали їх у товсті зади.
До речі, видатний інженер Б.М.Преображенський невдовзі після того, як завершилося будівництво мостів через Хортицю за його проектом, наклав на себе руки…
А про істинну хортицьку сутність хто дбає? Навіть найсумлінніші з керівників заповідника не переймалися головним – усією територією острова. Якось «моди» такої не було. А звідки вона могла взятися за обставин, про які розповідаю?

Станом на початок квітня 2005 року, окрім уже згаданих ліквідацій та відселень із острова, заповідник мав на своєму рахунку значний обсяг здійсненої дослідницької, зокрема, археологічної, роботи, що дозволила значно доповнити біографію острова як в її історичній, так і в природничій площині. Список історико-археологічних об’єктів наблизився до півсотні одиниць, а кількість видів усіх зафіксованих рослин сягнула за 1000. За майже 40 літ створено потужну експозицію музею, проте незважаючи на численну кількість раритетів, більшість із яких виявлені на Хортиці, до історії козацтва вона хіба що трішки-трішки наблизилася. Отож за своїми експонатами хортицький музей репрезентує скоріше історію Острова, а не всього запорозького лицарства. Проте уваги на це не звертає ніхто.
На чому із результатів усіх досліджень варто зосередитися? Здобутки археологів я поділив би на дві групи: усе, що безпосередньо стосується Хортиці; усе, що до острова має опосередковане відношення. У першій групі – раритети, які характеризують саму сутність острова, а в другій – те, що в історію острова привнесено у зв’язку з тими чи тими подіями, які відбувалися на Хортиці або ж поблизу. Отож у першому разі – стародавні поселення, мегалітичні сакральні споруди, древні поховання тощо, а в другому – знахідки, пов’язані з війнами, які зачіпали Хортицю, з її тимчасовою колонізацією німцями-менонітами і т.д. Котра з цих двох груп раритетів є важливішою? Обидві, бо то – історія острова. Проте засадничим, безумовно, має бути лише те, що репрезентує Сутність Хортиці. Незалежно від того, яких знахідок більше.
На жаль, у процесі формування експозиції Музею історії запорозького козацтва цим принципом знехтували. І доволі хвацько. Можна сказати так: виставлялося загалом не те, що послідовно, рівними пропорціями ілюструвало б чи то історію козацтва, чи лише Хортиці, а те, що потрапляло до рук. А до рук потрапило чи не найбільше раритетів, пов’язаних із російсько-турецькою війною 1735(6)-1739 років. Бо в Запоріжжі починаючи з 1967 року значного розмаху зазнав дайверський рух, дно Старого Дніпра, приблизно від мосту Преображенського на Старому Дніпрі і далі проти течії аж до балки Совутиної, рясно усіяне наслідками згаданої війни, отож саме знахідки «гідроархеологів» і склали в експозиції Музею ледь не основну її частину. Це якорі, гарматні ядра, гармати, шпаги, рушниці, пістолі, деталі солдатської амуніції – одне слово, те, що пов’язане з перебуванням на Хортиці московських вояків з літа 1736 року по весну 1740-го. Має воно відношення до історії Острова? Безумовно. Але виставляти знахідки того періоду слід пропорційно його тривалості, а не вивалювати купами чи розвішувати гірляндами і розставляти під стінами якорі, ядра, гармати тощо. Як і предмети побуту німців-менонітів. Ще коли був керівником заповідника, щоразу, заходячи до Музею, ловив себе на думці, що менонітська частка в нашій експозиції наче аж випинається такою собі своєрідною потужною філією, і це тоді, коли в історії острова період господарювання на острові німецьких колоністів займає всього лиш 127 років. А все – через надмір раритетів, що нам дісталися. Та хіба всі конче необхідно виставляти? Оті годинники, скрині, стільці, тарілки, миски, кухлі, сукні, прядки, кахляні плитки кількісно затьмарюють вельми скромну колекцію суто козацьких раритетів, тобто те, що має бути основою всієї експозиції . Надто коли взяти до уваги, що ці раритети переважно не з Хортиці, а передані з інших областей України.
Вершиною цього, вибачте, безглуздя є експонування в ангарі на території так званого «Кінного театру» військового експериментального суденця московської флотилії, виготовленого за кресленнями генерал-фельдмаршала Б.К.Мініха (1683-1767), яке не брало участі в бойових діях кампанії 1735(6)-1739 років і яке вперто подається наївним туристам під виглядом «козацької чайки». Через ці московські суденця та ще з допомогою фрагмента човника-довбанки часів Київської Русі керівництвом заповідника затято «піариться» ідея створення на Хортиці… Музею судноплавства. І нікого не цікавить, що, по-перше, судна ті ще треба як слід законсервувати; по-друге, для створення музею бракує достатньої кількості стародавніх і старовинних суден; по-третє, створення такого музею потребує чимало коштів; по-четверте, Музей судноплавства, за логікою, геть випадає із загальної концепції заповідника, бо не виражає суті Хортиці, відтак скеровує всю роботу зовсім в іншому, хибному напрямку.

Творити на сакральній Хортиці розважалівку, цинічно прикриваючись ідеєю «увічнення слави запорізького козацтва», – все одно що примушувати собаку мекати, козу гавкати, а соловейка стрекотіти сорокою. І це вже не смішно, а небезпечно, шкідливо. Насамперед – для Хортиці, а відтак – для всіх нас.

Усе це я добре усвідомлював, переступаючи поріг кабінету генерального директора Національного заповідника «Хортиця» 4 квітня 2005 року, уперше – як його господар. Робота, якою зайнявся з перших днів, будував на таких трьох «китах». Першого підкинув тодішній голова облдержадміністрації Юрій Артеменко, спитавши: «Костянтине Івановичу, ви йдете в керівники заповідника, а хто за вами стоїть»? Я, наївний, слово честі, його не зрозумів і щиро сказав: «Нікого немає». – «Як?!» – ледь не підскочив на стільці спантеличений «губернатор». Побачивши не то переляк, не то розгубленість, не то… вдоволення в його очах, я, трохи схаменувшись, додав: «Хіба що Хортиця за мною, та ще оті тридцять з гаком підписантів…» – «І все-е-е-е?!» – колишній головний редактор тижневика «МИГ» був, схоже, шокований. – «А що»? – все ще не розумів я. «Та нічого…» – замислено так мовив Юрко і теж додав, глянувши на мене, як на камікадзе: «У такому разі, дозвольте мені за вами стати». Я не заперечив.
Другий «кит» нагодився з подання міністра культури і мистецтв Оксани Білозір. Оксана Володимирівна в одному гурті з високопоставленими гостями з Києва прибула на Хортицю вже на другий день мого перебування на посаді гендиректора і після екскурсії по острову глянула на мене втомлено й співчутливо та сказала: «І як ви зважилися очолити цей заповідник, Костянтине Івановичу?.. Це ж руїна!.. Особисто я, опинись на вашому місці, не знаю навіть, з чого б і почала… Ви хоча б знаєте»?
Я здивовано і впевнено відповів, що знаю.
Третього «кита» отримав від генерального директора Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Сергія Кролевця, який знав мене заочно ще до приходу в заповідник. Привітавши з призначенням, досвідчений Сергій Павлович під час зустрічі мовив: «Я радий, що саме вам доручили розбудову заповідника, і от що хочу сказати: здогадуюся, ідей у вас – море, реалізація їх усіх піде на користь Хортиці, тож робіть, що задумали. Але при цьому намагайтеся якомога рідше бувати в рідному міністерстві культури. Взагалі забудьте про нього! Уважно вивчіть Генеральний план розвитку заповідника – стратегію роботи – і працюйте, а про чиновників не думайте. Успіхів!»
Наголошую: спершу суті усіх трьох застережень я не збагнув, гадав, що вони – від незнаття ані мене, ані справжніх реалій Хортиці, тож зовсім ними й не переймався. Але згодом…
Що дісталося мені у спадок від генерала Кропивки? Назву лише дещо. Станом на 4.04.2005 року:
– не було транспортного сполучення з містом;
– безбожно протікав дах Музею історії запорозького козацтва;
– через брак коштів припинилося будівництво історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» (устигли викопати котлован);
– не було проведено жодного ремонту адмінприміщення та музею;
– із засобів пересування придатним до експлуатації був лише директорський «Sens», друга машина перебувала у стані тривалого ремонту, третя – безнадійна;
– на острові налічувалося 70 (!) несанкціонованих заїздів автомашин (на територію лісництва, до пляжів, у балки, у плавні);
– у плавнях процвітало браконьєрство, як, власне, і на значній частині острова;
– із дев’яти штатних працівників служби охорони заповідника в наявності були лише два: 19-річний щуплий хлопчик та 65-річний неврівноважений старигань;
– не було заступника гендиректора з режиму;
– не було заступника гендиректора з наукової роботи;
– не було завідувача відділу охорони пам’яток історії та археології;
– не було завідувача службою режиму;
– не було завідувача музеєм козацтва;
– не було юридичного консультанта;
– не було налагоджено випуску друкованої продукції;
– не було завідувача відділу «Запорозька Січ»;
– не було жодних плавзасобів ( на острові!).
Не було… не було… не було… І як після цього не казати, що Кропивка опинився на посаді керівника заповідника НЕвипадково?
А про все, що на острові було, як воно розгорталося і чим завершилося, переповідати не буду. Детально про це в моєму романі-застереженні «Бентежна Хортиця» .
Починав я в атмосфері загального не лише піднесення, а й сприяння. З усіх боків – як від нинішніх, так і вчорашніх. Надто – вчорашніх. Спрацьовував мій авторитет знавця Хортиці, а ще думка, буцімто я ставленик Віктора Ющенка. Тож і трудився в поті чола. Дуже поспішав, бо відчував шкірою: невдовзі усе скінчиться. Насамперед квапився отримати Державний акт на право користування усією землею Хортиці, і, згідно з рішенням сесії Запорізької міськради від 9 листопада 2005 року, 16 січня року 2006-го міський голова Карташов мені його вручив. Євген Григорович пишається цим – мовляв, ми теж «щось зробили для Хортиці», та я хочу уточнити: не самі ви зробили, а вас «нахилили» до цього. З одного боку, ми з юрисконсультом заповідника Євгеном Прокопенком вели з міськрадою кількамісячні виснажливі перемовини-дебати, а з іншого – сприяв Секретаріат Президента в особі заступника його голови Івана Васюника. Та ще… Напередодні доленосного рішення міськради, вас, Євгене Григоровичу, кілька разів викликали до Президента у зв’язку «з питанням Хортиці» і неважко здогадатися, як воно ставилося у розмові між мером і гарантом. Отож і не треба, незабутній наш пане-товаришу.
У своїй роботі я дбав про територію всієї Хортиці, про зміцнення її сакральності. Люди, надто ті, хто й досі зазіхає на священну землю, повинні були бачити, що процесом облаштування охоплено на острові УСЕ: від стрімких скель на півночі – до піщаного охвістя на півдні, від круч, що постійно обвалюються, на сході – до пологого узбережжя на заході. Звідси – розгортання берегоукріплювальних робіт на східному узбережжі, установка уздовж шляхів і на перехрестях щитів та бігбордів із промовистими написами УКРАЇНСЬКОЮ мовою, зокрема: «Плекаючи Хортицю – ми зміцнюємо Україну», «Тихо, ви у хамі природи…», «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!». Одне слово, за два половиною роки ми… Власне, офіційний звіт про зроблене, який я відіслав міністру культури, складає шість сторінок, я ж зараз виділю головне:
– збільшено охоронний підрозділ з 9 до 30 осіб і забезпечено повне його штатне укомплектування;
– оновлено всю систему так званої наочної агітації (щити, аншлаги, бігборди – загальною кількістю 59 одиниць);
– виведено із сільгоспвжитку 55 гектарів орної землі, з яких на 30 гектарах посіяно степові трави;
– реконструйовано святилище на висоті Брагарні та впорядковано навколишню територію;
– установлено стели: з іменами ініціаторів створення заповідника; з іменами 21 видатного українця; з текстом Молитви за Хортицю (слова мої); при в’їзді на Хортицю з лівого і правого берегів Дніпра; з нагоди передачі усієї землі Хортиці заповідникові; з цитатою із «Повісті минулих літ»; на місці спаленого Зеленого Дому у плавнях і т.д.;
– установлено символічний поховальний комплекс пам’яті М.П.Киценка й С.М. Кириченка та пам’ятники Українській Писанці, Скіфському Казану і двом запорозьким козакам;
– здійснено перепоховання останків запорозьких козаків та московських солдатів – жертв російсько-турецької війни 1735-1739 рр. (до цього кістяки два роки лежали в целофанових мішках у фондах музею);
– відновлено (після нульового циклу) будівництво ІКК «Запорозька Січ» і здано в експлуатацію першу чергу об’єкта;
– облаштовано меморіально-туристичний маршрут «Тарасова Стежка»;
– облаштовано меморіально-туристичний комплекс «Протовче»;
– облаштовано меморіально-туристичний комплекс «Скіфський стан»;
– розпочато облаштування меморіально-туристичного комплексу «Світло Оріяни»;
– капітально, за європейськими зразками, відремонтовано Музей історії запорозького козацтва та адмінбудинок;
– випущено близько двох десятків видів друкованої продукції.
Багато чого не встиг (скільки там було того часу – 2,5 роки!), проте не шкодую, спасибі долі й за те, чому посприяла. Єдине, через що інколи стає прикро: ми не встигли наповнити збудовані нами об’єкти, як нині полюбляють висловлюватися, інтерактивним змістом. Пояснюю, про що йдеться. Я певен, що всі меморіально-туристичні комплекси на Хортиці мають бути не такими собі непорушними об’єктами для споглядання, а осередками залучення людей до своєї сутності. Зокрема, на Тарасову Стежку планувалося запрошувати молодих батьків з дітками, які ось-ось почнуть ходити, – щоб їхні Оленки та Миколки свої перші в житті кроки зробили, тюпаючи стежкою, де ходив Великий Кобзар, таким чином проймаючись на все життя духом рідної землі і свого народу. Усе це знімається на відео й передається батькам разом із гарно оформленим «пергаментним» сувоєм у пеналі, в якому сказано приблизно таке: «Сим підтверджується той факт, що свої перші кроки по рідній землі Оленка (Миколка) зробила (в)…» і – так далі. Біля пам’ятника Українській Писанці молоде подружжя, що тільки-но прибуло з РАГСу, мав зустрічати такий собі мудрець-волхв і від імені Хортиці вітати молодих і благословляти їх на довге й щасливе подружнє життя, вручаючи відповідний документ. Потім молоді сідають у тачанку, запряжену уквітчаними баскими кіньми, і здійснюють поїздку по колу, біля Писанки, або ж островом, – за бажанням. Цілий пакет усіляких дійств планувався на Скіфському стані: зокрема, стрільба із скіфського лука, катання на скіфському коні в обладунках скіфського воїна та фотографування; екскурсія по об’єкту в супроводі радіогіда, який із прихованих у траві та кущах гучномовців звертався б до туристів голосом «скіфа»; вечірні спектаклі прадавньої тематики, катання дітей на чумацьких возах, запряжених волами, навколо 24-гектарної степової ділянки і т.д., і т.ін. Заготовлено в мене було багато всього, але… До речі, заявок від батьків на Тарасову Стежку та від молодих подружніх пар уже за попереднім оголошенням надійшли десятки. Проте ми не встигли ними скористатися, а мого наступника все це не зацікавило…
Я перерахував основне, зроблене й плановане виключно лише за моєю власною ініціативою, тобто те, що міг і не робити, позаяк чиновники з міністерства культури нічого цього від мене не вимагали. Причому кошти, виділені на все, я зекономив ледь не вчетверо. Зокрема, на створення Скіфського стану проектанти закладали майже 4 млн. грн., ми ж зробили його за 970 тисяч, і так далі.
Кажу лише про реалізацію частини моїх ідей, а ще ж проводилися роботи зі степом, з лісом, здійснювалися успішні археологічні дослідження.
Ось за це мене й витурили із заповідника. Спершу чув голоси захоплення з усіх боків, та коли Вітя з Юлею остаточно побили глечики, а на додаток президент-месія почав демонструвати, м’яко кажучи, ще й млявість у керівництві країною, почалося…
Надійність Грунту під моїми ногами першим почав мацати уже відомий нам керівник обласного краєзнавчого музею Шаповалов, добровільно «долучившись» до нашої благородної акції з перепоховання на Хортиці, біля Музею козацтва, останків засновників заповідника М.П.Киценка та С.М.Кириченка. Усе необхідне для цього – згоду рідних та дозвіл облдержадміністрації – я отримав. Було виготовлено частини скромного гранітного поховального комплексу. Мені б здійснювати заплановане, та я купився на «пораду» Шаповалова узгодити акцію з Києвом. А казав же ж мудрий С.П.Кролевець: «Забудьте про міністерство культури»! Не забув. Написав листа, і мені відмовили. А позаяк усе для акції було готове, то ми обмежилися установкою символічного поховання , таке в меморіальній справі практикується. Простояв комплекс із червня 2005 року десь, здається, по весну року 2008-го. Тобто вже після мого звільнення, новий директор М.Остапенко наказав комплекс демонтувати. А щоб родичі не зчинили галасу, пустив чутку, буцімто зняли для… реставрації. Проте на місце так і не повернули.
Тоді, у червні 2005-го, підніжкою з поховальним комплексом Шаповалов, либонь, здійснив «пробу пера». Під час безпосередніх зустрічей він неодмінно хвалив мене, але поза очі... То цитати із творів Т.Г.Шевченка, де згадуються Січ і Великий Луг Запорозькій на стелах Тарасової Стежки, обірвані буцімто не в тих місцях, то самі стели нагадують йому надгробки, то глумився над пам’ятником Скіфському казану. Взагалі пан-товариш Георгій усе, пов’язане з облаштуванням хортицького природного та історичного середовища, піддавав критиці.

Чи не через те, що саме воно означає головний – органічний – напрямок у розвитку заповідника і раз і назавжди вириває Хортицю із забуття? Чому так поводилися мої деякі вчорашні добрі знайомці? Думайте, дорогі читачі, думайте, – відповідь лежить на поверхні.

Зокрема Шаповалов із особливим натхненням наступав на мене влітку 2006 року на засіданні колегії обласного управління культури, куди я був запрошений для пояснень, на якій підставі визбирували ми козацькі хрести з покинутих безгоспних старих сільських кладовищ. Декому тоді так хотілося зліпити проти мене кримінальну справу, та спроба не вдалася. І сьогодні на Хортиці є, либонь, найбільша в Україні колекція старовинних і стародавніх кам’яних виробів, яку ми тоді, у 2006-му, поповнили майже сотнею нових експонатів.
Ніби все вгамовувалося, проте я відчував, що на мене ретельно ставляться тенета. У березні-травені 2007 року вистачило абсолютно безпідставних листів-доносів від президента-самозванця асоціації «Захистимо Хортицю» О.Черненка та голови обласної ради регіонала О.Нєфьодова, щоб розпочати цілу низку перевірок для виявлення моїх «зловживань» на посаді гендиректора. Слідом за індивідуальними посланнями до міністерства надійшов донос колективний. Серед підписантів сам Г. Шаповалов, його друзі від науки професори Р.Додонов (Донецьк) та І.Лиман (Бердянськ), підприємці В.Ружин і В.Козирєв (Запоріжжя), а також дехто з моїх підлеглих: М.Остапенко, О.Борисенко, О.Мірущенко та Д.Кобалія. А ще я відчув, як оті листи-доноси разом із рішенням такої, не зрозумілої для мене, структури, як Наглядова рада НЗХ, стали переважувати всі мої хортицькі набутки...
Та я сподівався, що знову все вирівняється, бо розраховував на підтримку Президента і його команди, але Київ раптом різко повернувся до мене спиною. А такі знані й шановані українські патріоти як, Володимир Яворівський (Національна спілка письменників, до якої, між іншим, належу і я), Борис Олійник (Український фонд культури), Іван Драч (Товариство «Україна і світ»), Павло Мовчан (Всеукраїнське Товариство української мови імені Т.Г.Шевченка), Олексій Івченко (Конгрес Українських Націоналістів) та Микола Жулинський (тодішній радник Віктора Ющенка й нинішній директор Інституту української літератури НАНУ), з якими знайомий особисто, які вітали мої кроки на Хортиці й до яких я звертався по допомогу, навіть не відповіли на мої листи. Водночас і по телефону відмовчалися. Випробувана тактика серед політиканів (та хіба лише серед них!): занесли над кимсь сокиру – слід терміново відскакувати вбік, одвертатися, роблячи вигляд, що нічого не бачимо й не знаємо, а то як би й нас… Це як у хірургії: виявили гангрену в пальцях – треба негайно відчикрижувати всю кисть, а то й руку чи ногу, щоб усе тіло не постраждало. Отже, мені ні на кого не слід було розраховувати, але цього я тоді ще не знав, оскільки вірив… Зокрема, і в солідарність. Що й непогано, бо піддавало духу. Між тим я був приречений. З отого історичного моменту, коли 42-річной «губернатор» Юрій Артеменко, вивідавши, що за мною ніхто не стоїть, сам став. І нехай би стовбичив. Мені він не заважав, а то ж за півроку першим загримів із посади!
Мов по команді, за мене взялися деякі ЗМІ. Писали, що кому заманеться. Не всі одразу, але першою (чого аж ніяк не чекав) накинулася «Суббота плюс». Ото вже – дивина з дивин! Наче й не було мого кількарічного співробітництва з цим часописом, ніби й не друкувалися в ньому з середини 2005-го й до кінця 2006 років щотижневі мої лаконічні звіти у спеціальній колонці під рубрикою «Хортицький барометр»… До «Субботи» долучився тільки-но створений Василенком Ю. часопис «Просто» (невдовзі зігнувся). Що не публікація – наклеп на Сушка. Передаю в редакцію спростування, але їх не друкують! Що трапилося?
Гадаю, мав місце елементарний «заказняк». Отак Юрко Василенко «мочив» колись покійного Олександра Поляка за всі його здобутки. І вже тільки через це відчуваю свою духовну спорідненість із покійним генералом. Як і я на Хортиці, він трудився для блага міста натхненно й безоглядно. Як і він мало зважав на крикунів із міськвиконкому, так і я, слідуючи порадам колеги Кролевця з Києва, старався не турбувати зайве чинуш із міністерства. І нас обох не примусили себе довго чекати результати: що в Олександра Володимировича в місті, що в мене на Хортиці. У нас усі хочуть жити краще, та не всім до вподоби люди справи. Бо в безпосередньому спілкуванні вони не завжди і не для всіх комфортні. Але нічого не вдієш. Ще на посаді головного редактора «Запорозької Січі» (1992-1999) я привчив себе філософськи сприймати як «шпильки», так і «компліменти» що від чужих, що від своїх. Переконався: з появою особистих успіхів свої миттєво зникають. Натомість з’являються заздрісники – без роду, без племені, без етнічних і партійних ознак. За долею вони – безнадійні невдахи, а за вдачею – винахідливі інтригани.
17 жовтня 2007 року повернувся на роботу після лікування, півдня витратив на те, щоб оглянути острів, а десь близько п’ятнадцятої години секретарка поклала мені на стіл урядову папку з наказом про звільнення. Наказ, виданий 4 жовтня (я ще перебував на лікуванні), привертав увагу мокрим штампом і прочерком на місці дати звільнення. Прочерк хтось заповнив від руки, поставивши цифру «17». Звідки наказ? Секретарка сказала, що Остапенко передав. Хто вписав дату, таким чином підробивши документ? Секретарка відвела очі вбік, тихо пробелькотівши: «То не я…» Із Києва наказ передали Остапенкові (можливо, сам він його й привіз), якийсь час напружено чекали мого виходу з лікарні, а потім, у день моєї з’яви на роботі, хтось від руки вписав дату…
За кілька днів я підготував скаргу до Печерського районного суду міста Києва. Не лише через згадані щойно «дрібниці», а й зважаючи на неточності в наказі та порушення процедури його видачі, мій київський адвокат запевнила, що «на роботі вас, Костянтине Івановичу, ми поновимо за п’ятнадцять хвилин». І дійсно, справи мої пішли успішно: перше судове засідання, друге, на третьому мало пролунати рішення на мою користь, аж раптом незадовго до нового року до мене додому пізно ввечері приходять два капітани міліції і вручають виклик до Запорізької міжрайонної природоохоронної прокуратури . На завтра. У прокуратурі повідомляють про відкриття проти мене кримінальної справи. Водночас київський адвокат без пояснення причин відмовляється вести мою справу. До столиці поїхати не зміг, бо дав підписку про невиїзд. Тим часом відкривають ще дві кримінальні справи. У Києві ніхто моєю справою не займався, термін оскарження міністерського наказу сплив, і лишився я віч-на-віч зі своєю халепою та слідчими прокуратури…
Що ж мені «шили»? За однією справою – викрадення козацьких хрестів із покинутих сільських кладовищ. За другою і третьою відповідно – організація будівельних робіт без узгодження проекту та перевитрата коштів при сплаті за виконані роботи. Абсурдність усіх звинувачень була більше ніж очевидною, тож згодом усі три справи закрили. Тільки я почав приходити до тями, як відкрили цивільну. З якого дива? Оскільки за перевитрату коштів мене не посадили, а факт злочину буцімто лишився, то з мене казначейство Ленінського (Дніпровського) району разом із керівництвом Хортицького заповідника вирішили стягнути 70548 гривень.
Пояснюю «суть питання». Аби зупинити автомобільну експансію на соснові масиви уздовж шляху в напрямку Старого Дніпра, неподалік колишньої комсомольської школи, я вирішив обабіч асфальтівки спорудити огорожу. Так званий відбійник був нам не по кишені, відтак зупинилися на гранітних брилах. Вкопали їх на певній відстані одну від одної уздовж шляху: естетично, екологічно і надійно. Усе йшло як слід, та вже після мого звільнення Торговельно-промислова палата здійснила замовну експертизу і дійшла висновку, буцімто розцінки за спорудження огорожі завищені, відтак заповідник переплатив будівельникам 70548 гривень.
У Жовтневому (Олександрівському) районному суді міста Запоріжжя справу я блискуче виграв, бо вона була не менш абсурдною, ніж три кримінальні. Прокурор подав скаргу до Апеляційного суду. Я й там виграв. Один із заступників обласного прокурора звернувся до Верховного Суду. Мій адвокат заспокоїв мене: «Дай Бог, щоб Верховний Суд узявся розглядати твою справу за три роки. Там скільки такого добра...»! І помилився. Цидулка з Верховного Суду надійшла за місяць, а невдовзі справу повернули на повторний розгляд. (Отак мене «пасли»). Цього разу все вершилося швидше й енергійніше. Без огляду на мою медичну довідку доленосне для мене засідання суду відбулося за відсутності відповідача та його адвоката. Але я вже не став нікуди скаржитися, бо ми зрозуміли: справа моя замовна, і поки замовники не досягнуть свого, у спокої на залишать. Одне слово, починаючи з травня 2013 року з моєї пенсії вираховують на користь держави 20 відсотків. Пенсія у мене більше ніж скромна, отож сплачувати мені ще упродовж цілих восьми літ. Водночас на все моє майно накладено арешт. Знімуть його тоді, коли повністю «розрахуюся з державою».
Чого не борюся? Немає в цьому жодного сенсу, повірте, дорогі читачі. По-перше, такими справами, як моя, забиті суди, бо наші служителі Феміди скільки всього накоїли за роки незалежності!.. По-друге, поки не замінимо стару судову систему, нічого не доб’ємося і належного життя не збудуємо. Які лишень кабінети не відвідував я у стольному Києві уже після Революції Гідності! З ким тільки не стрічався! Результат – НУЛЬ! То я й облишив. Головне, що Хортиця жива. Незважаючи на те, що замість мене призначили М.Остапенка…
Звідки взявся? Був моїм заступником з наукової роботи. До цього вже працював у заповіднику, та з подання Г.Кропивки разом зі своїми друзями, Д.Кобалією та В.Нєфьодовим, покинув його. (Либонь, те звільнення можна вважати одним із справжніх досягнень генерала від авіації на посаді керівника НЗХ). Навіщо ж я взяв Максима назад, а на додаток ще й Дмитра Кобалію? Змушений був. На відміну від 59-річного Сушка (саме в такому віці я прийшов у заповідник), 36-річний Остапенко (маючи стільки літ, Максим змінив мене), либонь, нізащо не ризикнув би перебирати на себе віжки гендиректора Хортицького заповідника, якби за ним ніхто не стояв. Бо хлопець він інколи нібито й відчайдушний, проте загалом гранично обережний, до нерішучості, навіть до боягузтва. Отож за Максимом здавна стояв не скажу щоб повноцінний олігарх, але доволі небідний приватний підприємець Д.В.Швець (син колишнього другого секретаря Запорізького міськкому КПУ, пізніше начальника відділу капітального будівництва облвиконкому В.П.Швеця). Дмитрик дуже любить Хортицю (загалом – під себе), відтак дуже хотів бачити на посаді керівника НЗХ тільки (друга?) Максима. Станом на березень 2005 року скільки зусиль, разом, либонь, із матеріальним ресурсом, було витрачено для досягнення мети, а тут дорогу переходить Сушко. Можна було б поперти й проти мене, та вельми високий авторитет знавця й захисника Хортиці тоді ще зберігався за мною, от і не наважилися. Навпаки, ринулися «за» і просили: візьміть, Костянтине Івановичу, в зами Остапенка, – золотий хлопець. А на додаток ще й Кобалію прихопіть, – обидва згодяться. І я взяв. Бо підозрював, якщо ці двоє (а з ними й ще дехто) залишаться за межами заповідника, то мене почнуть «діставати» з перших днів моєї роботи. Як «діставали» Кропивку. Хоча відставному генералові й було за що дорікати, та, гадаю, не завжди це робилося як слід. Тож я й узяв обох. Власне, більше одного терміну затримуватися на посаді не збирався, гадав, почну рішуче, потім знайдемо молодшого спадкоємця, а я лишуся в заповіднику таким собі консультантом. Аж вийшло не так.
Уперше я посковзнувся на збиранні кам’яних раритетів із навколишніх сіл не лише у самій процедурі їхнього виявлення й доставки на Хортицю, а й у зберіганні. Я не знав, що, привізши на острів десятки старовинних кам’яних виробів – гарманів, козацьких хрестів, корит, жорен, шляхових стовпів, тощо – згідно закону, їх слід було ставити на облік упродовж місяця, «каменюки» ж перестоювали під стінами Музею уже третій термін поспіль! І ніхто з моїх підлеглих не підказав. Аж поки забили тривогу працівники краєзнавчого музею: «Ти що робиш, Костю!..»
Уже влітку 2007 року, передбачаючи, що на посаді не втриматися, я застерігав міністра культури Богуцького в жодному разі не призначати замість мене Остапенка, бо керівник із нього ніякий. Наводив конкретні факти, та мене не послухали. Два мої тодішні заступники, головний інженер і головний бухгалтер навіть надіслали з цього приводу міністрові офіційного листа на чотирьох сторінках. Лист убивчий. У мене є копія, та я не наводитиму його в цій розповіді, бо знаю Максима краще, ніж деякі мої колишні, а його сьогоднішні заступники. А хіба Остапенко, знаючи про того листа, залишив їх на місцях? Звісно. І цим продемонстрував свою неабияку винахідливість у виборі підлеглих. Хочеш мати безвідмовних союзників? Шукай їх серед своїх колишніх, «помилуваних тобою», опозиціонерів!
Тоді ж у всьому крайнім опинявся я, бо дуже спішив розбудовувати Хортицю і забував про пильність. Використання коштів на археологічні розкопки і замовлення свердловини на Протовчому, історія з кам’яними раритетами та нюанси з підготовкою публікацій для часопису «Пам’ятки України», паспортизація археологічних об’єктів та рекультивація окремих ділянок на території археологічних об’єктів, укладанням угоди з інститутом «Укрцивільпроект» і заміна стели на головному святилищі – всюди мене ставили перед фактом. І нехай би то були «окремі прорахунки», мовляв, з ким не трапляється (щоправда, «прорахунки» дуже відрізнялися один від одного), а то ж мій «зам» із науки не квапився їх визнавати.
Я не палав бажанням брати Остапенка на роботу, і він про це знав. Але дуже просився. Він навіть завчасно написав заяву про звільнення за власним бажанням, поставивши під нею власний автограф, але не вказавши дати. Мовляв, коли захочете мене позбутися, Костянтине Івановичу, візьмете оцю заяву, накладете відповідну резолюцію, а вже тоді поставите дату й підпис.
Пікантна пропозиція, та я пристав до неї. Сховав Максимову заяву до сейфу, де вона пролежала майже два роки – до лютого місяця, числа 21-го, року 2007-го. На той час склалося так, що миритися з присутністю Максима в заповіднику я вже не міг, він сам це відчув, тож мужньо (сподіваюся, це було саме так) спостерігав, як я діставав із сейфа його давню заяву, клав на стіл, брав ручку…
Наступного ж дня Остапенко новою заявою відкликав завізовану мною підступну стару заяву. А ще за два дні Максим пішов на лікарняний. Либонь, одному Богові відомо, скільки хвороб довелося здолати взагалі-то міцному хлопцеві, бо лікувався він цілих чотири місяці поспіль! Коли ж 26 червня з’явився на роботі, я запитав: «Що збираєшся робити далі після всього, чим устиг відзначитися»? І почув: «Я збираюся працювати, а от що робитимете ви, мені невідомо».
Таки дійсно… Максим знав, схоже, що казав. За три з половиною місяці до мого звільнення, підлеглий гендиректора володів інформацією (і стратегією також!), про які той міг лише здогадуватися. Бо чоловік мав декого за своєю спиною. Постійно. А за моєю була лише принишкла в тривожному очікуванні Хортиця…

Опинившись за межами заповідника, я вирішив не подавати голосу з приводу того, що там робиться. Гадав, можливо, я помиляюся, суворо оцінюючи чесноти свого колишнього «зама», ось він набереться досвіду і почне. Лише в листопаді 2007 року прохопився з приводу штучної метушні навколо стіни, яка оточувала базу відпочинку «Січ», і то через те, що в ЗМІ зачепили й мене. Своїм виступом у пресі я тоді лише чітко розставив крапки над «і». Далі приготувався мовчати. Мовчав, коли за наказом Остапенка ліквідували символічний поховальний гранітний комплекс світлої пам’яті засновників заповідника М.П.Киценка та С.М. Кириченка. Мовчав, коли прибрали ряд аншлагів (металевих щитів) з написами та промовистий бігборд, що стрічав усіх з боку лівобережжя. Мовчав, коли позбавили працівників створеної мною потужної служби охорони засобів мобільного пересування. Мовчав, коли руйнувалися козацькі бекети (оглядові вежі), розставлені у семи точках острова, а також пам’ятники Українській Писанці та Скіфському Казану. Мовчав, коли продовжилося нагнітання «патріотичного» ажіотажу навколо московського експериментального суденця першої половини ХVІІІ століття, яке вперто видається за «козацьку чайку». Рік мовчав, другий, третій, п’ятий, восьмий. І ВСІ мовчали!
А спершу, вже за рік роботи Остапенка на посаді, не витримав. Намагався на Хортицю зайвий раз не заглядати, а коли якось серед жовтня навідався, то ледь не заплакав від того, що побачив. Якби не збудовані за моєю ініціативою меморіально-туристичні комплекси та вцілілі щити з написами, можна було б подумати, що повертаються часи запустіння а ля Кропивка. Ось що мені відкрилося і про що я дізнався:
–біля плавнів повтикали в землю саджанці американським дуба, не властивого для місцевої флори;
– «Кінний театр», що перебував на той час на острові незаконно (як зараз, не відаю), значно розширив свою територію, використовуючи заповідні угіддя для випасу коней; крім того, розпочав будівництво;
– у межах правобережної ділянки заповідника (урочище Вирва) якась приватна структура розпочала будівельні роботи невідомого призначення;
– керівництво НЗХ методично обмежує в правах службу охорони заповідника, що, схоже, робиться з метою заміни її складу;
– територія острова вкрай занедбана;
– припинено процес виводу земель із сільськогосподарського використання;
– припинено процес видання друкованої продукції;
– припинено пошук і впровадження нових форм туристичного обслуговування;
– припинено роботи з виявлення «білих плям» в історії острова;
– не перепоховані на острові останки двох радянських солдатів часів Другої світової війни;
– припинилася боротьба з автомобільною експансією;
– не оновлюються аншлаги і бігборди;
– не проводиться робота з реакліматизації диких тварин;
– не проводиться робота з таксації диких тварин;
– занедбані новостворені пам’ятники й пам’ятні знаки, либонь, з метою їхнього подальшого демонтажу.
Було схоже, що керівництво заповідника опинилося під впливом небідних людей, тож виникла загроза ревізії розвитку заповідника НА ДУХОВНИХ ЗАСАДАХ. (Пам’ятаєте запитання голови ОДА Ю. Артеменка, хто стоїть за моєю спиною?)
Усе перераховане – наслідки першого року перебування Остапенка на посаді. Про них я написав у своєму документальному романі-дослідженні «Бентежна Хортиця», який вийшов саме напередодні 2009 року. Реакції, звісно, не було жодної.
Мовчала преса. І суспільство теж. «Поміркована «Суббота плюс» відпочивала після безприкладного «обіхажіванія» сьомого директора, інші часописи, либонь, просто вичікували. Аж ось виськалася «ПравДА» – видання із новітніх, яке запровадив і очолив колега і близький товариш покійного Олександра Поляка полковник Валерій Зотов. 24 січня 2009 року оприлюднюється стаття «Атака на Хортицу» з підзаголовком «Бомонд оккупировал Хортицу», яка рішучим тоном, а головне – кричущими фактами мала означати початок медійного наступу за інтереси заповідника. Зокрема, люди дізналися про нечуване: сесія обласної ради своїм рішенням дозволила фірмі «Імідж холдінг» користуватися надрами Хортиці «с целью изучения подземных пресных вод». Секретаріат Президента України зупинив це свавілля, але ж воно було! Значить, живими лишися в «надрах» запорізького владного бомонду прагнення підпорядкувати Хортицю своїм інтересам! Значить, як і раніше, статус заповідника стримить у «декого» кісткою в горлі. Іще багато дечого було в тій статті. Загалом же звинувачувалася в недбалості дирекція заповідника: по Хортиці безконтрольно бігають приватні коні; замість українського висаджується американський дуб; зводяться приватні стайні; занапащені аншлаги та пам’ятні знаки; свавілля бур’янів. Усі означені факти мали місце, в цьому легко було переконатися, виїхавши на Хортицю і глянувши довкіл лише побіжно, але заповідник подає на газету до суду. «За образу честі й гідності», звісно.
Не знаю, як тривало далі, але на острові все лишалося без змін. Відтак 23 жовтня того ж року «ПравДА» публікує відкритий лист групи запорізьких учених, діячів мистецтв та громадських діячів до Президента України з проханням звернути увагу на стрімке погіршення ситуації на Хортиці. Редакція отримує із заповідника за підписом заступника гендиректора Сергія Сурченка відповідь. Особисто я, прочитавши того листа, отетерів: 30 років журналістського стажу маю за спиною, а такої нахабної відписки класичного зразка не доводилося бачити навіть за совіцьких часів. Звісно, зачесалися руки, і під заголовком «Постріли в «молоко» продовжуються» я дав розгорнутий нищівний коментар у відповідь на «відповідь». Газета надрукувала його на двох сторінках.
А невдовзі мої матеріали про заповідник «ПравДА» навіть брати відмовилася. І тепле, приятельське ставлення полковника Зотова до мене різко змінилося на холодне й відсторонене. Звідки вітер дме, я став здогадуватися, коли та ж «ПравДА» 26.11.2009 року на двох сторінках оприлюднила матеріал рекламного характеру «За кулисами экскурсий», зміст якого випливав із підзаголовку: «Национальный заповедник «Хортица» – один из самых популярных туристических объектов в Украине – переживает второе рождение». А збоку примостилася така собі кокетлива приписочка: «Не без осложнений»… Менш ніж за місяць (17.12.2009 р.) та ж газета оприлюднила ще один розворот (дві сторінки), присвячений бідам заповідника, – «Памятник самострою» – з підзаголовком «Заповедная земля острова Хортица уже давно превратилась в стройплощадку для элитного жилья». Публікація, щедро оснащена знімками, завершувалася коротеньким, але рішучим зверненням «Редакции «ПравДЫ» до голови ОДА Старуха О.В., міського голови Карташова Є.Г. та прокурора області Кулакова В.В. з проханням «личного вмешательства в эту проблему». «Лич-но-го» (!), а не на підставі службових обов’язків, через що, либонь, ніхто з означених трьох осіб і бровою не повів. Принаймні, на острові самобуд триває й понині.
Самобуд самобудом, але ж лишилися безконтрольні коні, занапащені меморіально-туристичні комплекси, занедбані пам’ятні знаки та пам’ятники, зведені за мого директорства, свавілля бур’янів, розбалансована служба охорони, неприбрані руїни старих будівель!.. Про це «ПравДА» більше ані слова. Як заціпило.
Позаяк видання з такою промовистою назвою, переглянуло (з власної ініціативи?) свої позиції стосовно НЗХ, а я час від часу опинявся під зворушливою опікою служителів Феміди, то хортицька тема в її «облічітєльном аспєктє» на деякий час зникла із суспільних обріїв. Натомість Остапенко рекламував себе і свої досягнення на повну. Що з екранів ТБ, що зі шпальт деяких видань. Що з приводу, що без. Аж поки «МИГ» десь у проміжку між серединою січня і кінцем травня 2011 року порушив це, як на мене, згубне мовчання. Яким чином, видно з публікації «Хортица»: потерянный рай». Знову про те ж: «запустение, неухоженность», «скудость экскурсионных маршрутов», «Скифский стан и Протолче тоже выглядели заброшенными»… Поруч із цими рядками – дивні пояснення М.Остапенка: («На остальных участках еще сеют сельхозкультуры. Какие именно, точно не знаю». «… следует создать новую струкутуру, которая будет соотвествовать целям и задачам заповедника».
Інколи згадуєш і думаєш: важко повірити, що це відбувалося насправді. Заповідникові йшов уже 46-й (!) рік, Максим при посаді – четвертий (!)рік, а «оні всьо ещьо только собіраются создавать нєчто, котороє будєт соотвєтствовать»… Це вже навіть не смішно, це, швидше, із царини чогось похмурого, зловісного, «запрєдєльного». Я знаю: цей матеріал, з безпомічними поясненнями очільника чи не найвизначнішого Національного духовного осередку бідолашної України, читали не лише в Запорізькій міськраді, в аналогічній обласній раді і такій же облдержадміністрації, а й у Міністерстві культури. Реакція? Заповідник звернувся до Жовтневого районного суду міста Запоріжжя з письмовим проханням визнати статтю «Хортица: потерянний рай» «недостовірною, такою, що порочить та принижує честь, гідність та ділову репутацію…» заповідника і стягнути з відповідача (газета й автор статті С.Шкарупа) на користь заповідника 150000 гривень!
Прочитав я ту позовну заяву, ознайомилися з нею керівник обласної «Просвіти» О.Ткаченко, голова обласного осередку Конгресу Українських Націоналістів В.Тимчина, керівник обласного відділення Братства вояків УПА М.Калиняк та очільник місцевого відділення Української Народної Ради А.Ковалик і вирішили підготувати колективний дошкульний коментар для оприлюднення. А оскільки позовна заява створена як наче «для простачків», тобто чимало чого в ній із бажаного видавалося за дійсне, то до підготовки підключився я, бо знав проблему «ізсередини». Зробили коментар (на цілу сторінку) у вигляді відкритого листа голові ОДА регіоналові Б.Ф.Петрову (копію – міністрові культури) і 17 березня 2011 року «МИГ» його надрукував.
На тому все й заглухло: ні судового розгляду, ні позитивних змін на Хортиці.
На додаток, «МИГ» з того часу жодним критичним словом про заповідник не обмовився.
Можливе (риторичне ?) питання: чому так – мене знімають з посади за якесь там «будівельне сміття», за «незаконне будівництво», за незрозуміле «незаконне поховання людей» (цитую донос Черненка); а ще за «незабезпечення дотримання режиму проїзду автотранспорту територією заповідника» (регіонал Нєфьодов), а Остапенка за чітко зафіксовану й публічно озвучену бездіяльність у справі облаштування території не чіпають? Мене навіть звинувачували в тім, що в Музеї козацтва протікає дах, а він же протікав ще за Кропивки і зараз протікає! До речі, я зініціював проведення експертизи даху, і дійшли приголомшливого висновку, що дощова вода ллється в музей згори не тому, що дах «прогнив», а просто свого часу будівельники, яких невтримно підганяли партократи, забули покласти гідроізоляційний шар! Пам’ятаєте, вище я казав, що одна з численних недоробок, з якими здавали в експлуатацію адмінбудинок восени 1983 року, зіграє зі мною, аж у 2007-му, злий жарт? Отож дахові слід було робити не ремонт, а серйозну реконструкцію. Саме її я й розпочав, та не завершив. За Остапенка роботи тривали рік, два, п’ять, вісім, улітку 2015-го музей тимчасово зачинили, а що з дахом? Звісно, протікає, як і раніше. Усе чоловікові сходить з рук.
Замовкли починаючи з 2011-го наші часописи турбувати спокій керівництва заповідником, то ж і я притих. Чув про якісь проблеми з торгівлею лісом на острові, щось там казали про дивовижну кадрову політику, про якісь оренди й суборенди… Причому казали так, щоб я чув, і дуже сподівалися, що подам голос. Та я мовчав. Вирішив мовчати, будь-що. Позаяк бачив головне, видиме для всіх: заповідник НЕ РОЗ-ВИ–ВА-ЄТЬ-СЯ! Завжди, коли десь хтось прохоплювався про «неприпустимий застій», Остапенко гаряче намагався спростувати звинувачення аргументами про добудовану «Запорозьку Січ», про її суттєве наповнення, про зміни в експозиції Музею все ще неісторії запорозького козацтва, про зростання туристичного потоку, про низку результативних археологічних досліджень і ще багато про що… І загалом усе те було правдою. Але говорилося про рух традиційно накатаним шляхом, про поточне, а про упосліджене природне середовище – жодним словом, бо не було чого казати, геть чисто. Бо в заповідник, за моїми спостереженнями, повернувся так званий синдром колиски. Отієї, в якій буцімто започаткувалося й виросло запорозьке козацтво. Звісно, Січ та Музей вкупі з туристами – це добре, але ж усе це – на території в кілька га, у той час коли Хортиця разом із прилеглими острівцями та урочищем Вирвою на правому березі – 2359, 24 гектара! Вони не зазнають на собі навіть крихти тієї опіки, якою огорнуті бутафорська Січ, дивний музей, а надто «НЕчайка» в металевому пакгаузі біля «Кінного театру». І якщо одне добре, то друге – головне! – зовсім НЕ добре.
Керівництво НЗ у відповідь на звинувачення в бездіяльності нерідко виправдовується відсутністю коштів. Але ж і за мого директорства грошима не смітили! На будівництво Запорозької Січі разом із завершенням першої черги робіт випросили гроші в «Запоріжсталі» (12 000 000 грн); видали потрібні книжки та набрали потужний штат охоронців на пожертви від Київради (1 000 000 грн); Протовче, як і багато чого на Скіфському стані, облаштували загалом силами охоронців, бо таке було записане в їхніх посадових обов’язках. І даремно Остапенко, де тільки міг, звинувачував мене, буцімто використовую охоронців не за призначенням – виконуючи мої розпорядження, працювали на Хортицю. Такою собі тодішньою у справі облаштування території острова можна назвати старовинні черепашникові стовпи, котрі ми привезли на Хортицю із села Скельки Василівського району і за які мені намагалися пришити кримнал. Стовпи установили на видних місцях: на курганах-макетах, уздовж шляхів, на роздоріжжях. На стовпах – металеві пластинки зі строфами із віршів видатного археолога й поета Бориса Мозолевського (1936-1993). Зокрема:

Хтось приїде сюди й заночує,
Обійде ці могили й рови,
Упаде на траву і відчує:
Очі стежать за ним із трави.

Пояснення, що відновленню історичного природного середовища заважає брак коштів, то – белькотіння від лукавого! Скільки коштували оті черепашникові стовпці та металеві пластинки? Мільйони? А як глибоко сприймають їх люди – мені часто телефонують ті, хто прогулюється Хортицею пішки або ж на велосипеді, і зворушливо дякують. Для облаштування Священного Острова потрібна любов до нього. Нічого зайвого – ні ресторанів, ні кав’ярень, ні саун із «клубами» – всього цього добра вдосталь на «великій землі». На Хортиці – лише доглянутий та озвучений Словом простір. Широкий, відкритий простір, який не затулятимуть ніякі Генделики. Добродій Шаповалов серед звинувачень проти мене висував і таке, що я ставлю Природу вище від Історії. Світе ясний, яке убозтво мислі! Яка скаредність душі! Мені навіть коментувати таке не хотілося. І не хочеться. Усілякі генеральні плани та концепції щодо розбудови заповідника – не догма, а лише КОНТУРИ стратегії. Заповнювати все між контурами треба не мертвими параграфами, а тим, що підказує жива інтуїція, імпровізація. Хортицю слід облаштувати так, аби ступивши на її землю, кожна людина одразу відчула, що вона потрапила зовсім в інший світ. У світ, де панують Спокій, Лад, Світло, Добро й Надійність. І все це коштує зовсім не дорого. І створити його неважко. Треба лиш рухатися в потрібному напрямку. Прислухаючись при цьому до Бога, до Природи і власного серця. Не «окультурювати» Хортицю слід, не воювати з її Сутністю, а долучатися до неї, жити з нею і нею. Адже Хортиця дана Всевишнім ДЛЯ ВСІХ! Навіть упорядковані профілакторії-санаторії обмежують спілкування з нею, бо далеко не всім вони досяжні, не кажучи вже про всілякі «розважальні заклади».

Доступним ДЛЯ ВСІХ може бути лише живий, вільний і відкритий, нічим не обмежений простір.

А яким же бачиться заповідник у своєму завершеному вигляді? Насамперед – упорядкована територія. На місці викорчуваних садів та колишніх полів і городів відновлюється ліс і степ. Лісосмуги вчасно й ретельно вичищаються від сушняку. Уздовж усього острова, від балки Наумової до Протовчого, – Скіфським шляхом, найдовшим туристичним маршрутом – пересуваються стилізовані скіфські та чумацькі вози, запряжені кіньми й волами. Уздовж шляху – відновлені кургани. Із помітних новобудов – достатньо музею та Запорозької Січі. А от деякі об’єкти музеєфікувати слід обов’язково. І в першу чергу – систему вже досліджених святилищ, а також тих, які неодмінно будуть відкриті. Взагалі історичні об’єкти слід відновлювати насамперед у контексті зміцнення сакральної сили Хортиці. Для зручності туристів обладнати кілька автостоянок, міні-готелів у стилі козацьких зимівників та налагодити водне сполучення між островом і міським пляжем, щоб люди могли потрапити на Хортицю не лише окружним шляхом – мостами, а й безпосередньо через Дніпро.
На Хортиці упродовж останніх восьми літ історії острова, ніби навмисне, усе робилося, щоб названі трохи вище чинники, якщо й не звести нанівець (таке жодному варварові не до снаги!), то притлумити. Натомість на перше місце висуваються розвага, екстрим, зиск, тобто все з того, що не наснажує, а виснажує людину. Спершу спустошує гаманці, а потім душі. Безоглядна цивілізація вже довела людство до небезпечної межі. Невдовзі зарозумілі нувориші почнуть тікати із п’ятизіркових «убєжіщ» на чисте повітря, щоб упасти горічерева посеред простої живої галявини чи вклонитися живій невибагливій квітці. Недалеко той час, коли вважатиметься за велике щастя можливість побачити живий схід сонця та його божественний захід, а не «милуватися» мертвотними спалахами реклами. І перспектива тут – за відновленим довкіллям Хортиці, а не в примарних музеях. Не лише судноплавства, а якщо за великим рахунком, то й археології, і природи. Здорова стриманість, розумна невибагливість – над усе! Порятунок людства – у простій живій матерії, а не в заміні, не у вишуканому ерзаці, не в майстерно виготовленій підробці-імітації. Та ще й – у вітрині під склом. Вишукані страви та напої, надмірний комфорт ведуть нас до виродження. Порятунок – у Простоті й Справжності.
Це ми так міркуємо. А вони? Тривалий час я вважав, що в перших лавах борців за долю Священного Острова непохитно стоять вічно вчорашні сьогоднішні, тобто, хоча й суперактивні гравці новітніх політичних шоу, та все ж люди совдепівської закваски, аж тут нагодився такий собі Старух Олександр Васильович. З легкої руки Віктора Ющенка, цей 35-річний молодик, опинившись на посаді голови Запорізької ОДА, вже на 23 (!) день свого затвердження «губернатором» і так вийшло, що в річницю мого звільнення з посади гендиректора (17.10.2008), написав і факсом 2865323 відіслав ось такого листа президентові Української академії аграрних наук НАНУ М.В.Зубцю:
«Вельмишановний Михайле Васильовичу! Керуючись положенням Указу Президента України від 11.03.2008 р. №206/2008 Запорізька державна обласна адміністрація звертається до Вас із проханням розглянути нашу пропозицію щодо організації спільної науково-виробничої та природоохоронної діяльності Національного заповідника «Хортиця» та Інституту механізації тваринництва УААН на о.Хортиця.
Ми високо цінуємо досвід Української академії аграрних наук в облаштуванні заповідних територій, особливо таких перлин України як Біосферний заповідник «Асканія Нова» ім.Ф.Е.Фальц-Фейна та Нікітський ботанічний сад. Вони мають неоціниме значення для держави, тому кращого помічника для розбудови «Національної колиски», чим Українська академія аграрних наук, нам не знайти. Крім того, мабуть не самим кращим було рішення безповоротно перебазувати Інститут за межі острова, який за своє 70-ти річне існування зробив дуже багато корисного для Хортиці і єдиний має досвід господарювання на цій території.
Ми щиро сподіваємося що Ви як мудра людина, відомий вчений та політик підтримаєте нашу пропозицію. Голова Запорізької обласної державної адміністрації О.В.Старух» .
Геніальна цидулка. Власне, не лист, а пісня. Усього 18 рядків, а вартість високопосадовця новітнього зразка, водночас й українського патріота – як на долоні. Насамперед глибоко розчулює довірче «МИ»: «ми високо цінуємо», «нам не знайти», «ми щиро сподіваємося», і дивно, що автор не поставив кому після «2008 р.» (2-й рядок); замість неоціненний, неоцінний написав «неоцінимий» (10-й ряд.); не по-українському вжив слово «чим», треба – ніж (11-й ряд); не знайшов місця для коми після «мабуть» (12-й ряд.); висловом «самий кращий» затулив українське найкращий (13-й ряд.), а 70-річне подав як «70-ти річне» (15-й ряд.). Це свідчить про рівень знаття державної мови у колишнього вихованця істфаку Запорізького університету, котрий перед «губернаторством» устиг покерувати Головною службою регіональної політики Секретаріату Президента України (В.Ющенка, звісно)? Не думаю. Хлопець просто квапився. Власне, нехай би вже лише чиновницький недогляд, але ж зміст листа!.. Хіба випадково держслужбовець І рангу «науково-виробничу» діяльність подав у контексті розбудови Національного заповідника? І вже виходить (за Старухом), що «облаштуванням заповідних територій» мають займатися… аграрії… Кажете, чогось бракує? Будь ласка, ось вам (нам) ще й «Національна колиска» – особистий шедевр кандидата історичних наук. А далі відверта сенсація: уродженець і вихованець козацького краю, науковий співробітник НЗХ в 1994-1995 роках, опинившись на обласному керівному олімпі, бідкається, що видворення з острова горезвісного «ЦІМЕЖу», сільськогосподарський придаток якого упродовж більше 70 літ Гвалтував хортицьку землю, було рішенням «не самим кращим». Тобто вимріяне, вистраждане, доленосне для бідолашної Хортиці рішення, підказане самою суттю Буття, рішення, яке почало визрівати задовго до з’яви на світ білий добродія Старуха, на його думку виявилося хибним… Смішно? Ні, страшно. Не до сміху, коли бачиш, хто брався (і береться!) не лише вирішувати долю Хортиці, а й нашу загальноукраїнську долю.
Словом, намудрував Старух, проте, либонь, не лише з власної ініціативи. Звернули увагу, що Сашко посилався на Указ Президента В.Ющенка від 11.03.2008 року? Про що він? Звісно ж, «Про деякі питання розвитку Національного заповідника "Хортиця» ! Епохальний, промовистий документ – дві сторінки пустопорожніх фраз, на які можна було б не і звертати уваги, коли б не одна: «2) забезпечити розроблення детального плану території господарської (виділено мною. – К.С.) зони Національного заповідника "Хортиця". Які могли бути жарти, коли височайший Указ розглядав і скеровував розвиток Національної Святині лише у сув’язі з господарською діяльністю на її теренах! Отакий світоглядний кульбіт Глави держави: від гучноголосих заяв 2005 року про те, що все, «що суперечить заповідній ідеї острова, з Хортиці має бути негайно прибране» – до виділення «території господарчої зони» (рік 2008-й), що, власне, відчиняло двері для відновлення на острові хазяйнування «ЦІМЕЖа». Все, приїхали.
До речі, щойно процитований рядок витік із іншого рядка та з іншого Указу Президента В.Ющенка – за №732/2005 від 29.04.2005 року «Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника "Хортиця", де Кабмінові вкупі із Запорізькою ОДА приписувалося поки що «передати заповідникові земельні ділянки, необхідні для його (заповідника. – К.С.) діяльності». Тобто прямо вказувалося, що в розпорядженні НЗХ повинна бути не вся земля Хортиці та прилеглих до неї островів, а лише «ділянки», тобто окремі шматки.
З якої такої біди?! А от із такої.
Той перший (2005) хортицький Указ Президента доручили готувати мені, як гендиректорові НЗХ, і я оперативно все зробив, за що отримав усну подяку з Банкової. З нетерпінням чекав оприлюднення доленосного документа, та коли побачив його в остаточній редакції за підписом Віктора Андрійовича, то на якусь хвилю втратив дар мови: від того, що я сотворив, лишилася одна назва. Решта – все ті ж пустопорожні фрази, серед яких зловісно виділялася щойно процитована про «ділянки». Я тоді обурено подав голос, та перший заступник голови Секретаріату Іван Васюник заспокоїв: мовляв, на той рядок, пане Костянтине, увагу ніхто не звертатиме. І дійсно, певний час так воно й було. Аж у березні 2008-го вийшов Указ уже з «господарськими зонами»… А слідом – лист Старуха до Зубця… Таким чином, усе йшло (чи рухається й досі?) по наростаючій…
Розумні радники-порадники оточували Віктора Андрійовича, мудрі. Та шість років тому пан Ющенко склав повноваження керівника держави, а вони лишилися. І вже радять його наступникові… Власне, чи не пан Старух, виконуючи сакраментальне замовлення певних осіб, «радив» свого часу високопоставленому патронові ідею отого «відновлення», яку, ставши «губернатором» козацького краю, заповзявся втілювати в життя? Не беруся стверджувати, проте все може бути. А поки що додам: «позбувшись «губернаторства», хортицький реформатор 2012 року видвигався в нардепи Верховної Ради, але успішно пролетів мимо, як і року 2015-го благополучно програв у Запоріжжі змагання за «мерське» крісло. Проте зумів опинитися серед депутатів Запорізької облради (від «Батьківщини»). Отож, не все втрачено – хлопцеві нині від народин усього лиш сорок два з великим гаком, відтак змагання за достойне місце під сонцем триває і воно ще може увінчатися успіхом. «Отоді ми й про Хортицю згадаємо…»
Власне, вони про неї не забувають ні на мить, і восьмирічний (2007-2015) застій у розбудові заповідника, кінця якому не видно, особисто я пов’язую з їхнім впливом. Витівка з «поверненням «ЦІМЕЖу» провалилася через абсолютне банкротство експериментального господарства, але, програвши з «митьйом», вони вперто розраховують на «катаньє». Вони мужньо чекають, коли на острові, через недбалість очільників НЗХ, у заростях амброзії та циклахени почнуть заводитися вовки, аби вкотре зчинити галас про «неможливість заповідника в межах потужного індустріального міста», щоб уже остаточно взяти острів під свою опіку. Що це означає, здогадатися не важко.

Тим часом наближалося 50-річчя проголошення Хортиці Державним історико-культурним заповідником. Дата – на початку осені (18 вересня), а вже починаючи з квітня то зліва, то справа, а то й зверху чи знизу я почав отримувати телефонні дзвінки. Переважно із Запоріжжя, затим із Дніпропетровська, Нікополя, Мелітополя, Херсона, Києва, Харкова… Мовляв, цього року Хортицькому заповідникові виповнюється півстоліття, якому ти віддав більшу частину свого життя, тож чи не збираєшся виголосити з цього приводу гучну заяву, адже на острові «такий бардак»? Не збирався. Бо, з одного боку, припускав, що ті дзвінки можуть бути провокативними (зондують грунт, чи Сушко нічого не затіває), а з іншого – просто не хотілося більше нікуди сунути свого носа. Досить! То одна мостова навала, то друга… Начебто скільки всього зробив для Хортиці, зокрема, й за свого директорства, а в нагороду – арешт усього майна і 20 відсотків відрахувань із пенсії.
Ні, я ні на що не нарікаю і власною злістю не захлинаюсь. Просто констатую все як факт. І займаюся своєю справою – літературою. А воно не відпускає… Бо – Воловик (80 років), з орденами й науковими званнями, при достойній пенсії «на заслуженому відпочинку»; Ванат (78 років) при званні Почесного громадянина Запоріжжя та полковника (?) у відставці все ще президентствує в обласній Спілці підприємців і промисловців України, а водночас і головує в Наглядовій раді ВАТ «Туркомплекс «Запоріжжя»; Кропивка (75) кермує Інститутом козацтва при Богуслаєві; керівник колись грізної громадської організації заприязнився з Остапенком і водить платні екскурсії по священному острову; полковник у відставці Зотов (59) більш-менш успішно видає свою «ПравДУ»; перший директор заповідника Сокульський (77) працює в НЗХ науковим співробітником на півставки; Матросенко (59), Сурченко (64) та Вороніна (…), які свого часу письмово та офіційно давали, засвідчену власними підписами нищівну характеристику Остапенкові, справно служать під Максимовим началом, а поруч із ними прилаштувався ще й дехто з їхніх дітей, зятів, невісток... І – так далі. Лише двійко не при ділі: Поляк (54) на кладовищі та я (69) – на суспільному маргінесі. Тож скільки можна, казав я собі, і мовчав. А вони зусібіч так напосідали… І майже в кожного (за невеличким винятком) – ні, не хортицьке! – своє, шкурне на думці…
Уперше зрозумів, що не витримаю, коли побачив у травні 2015-го відновлений шлях на Скіфському стані, який фактично розпанахав надвоє колись вишуканий меморіально-туристичний об’єкт і фактично пригнітив його життєдайну енергетику. Десять літ тому шлях ми закрили, землю рекультивували, для зручності мешканців хутора на Старому Дніпрі облаштували об’їзний маршрут рівноцінної довжини, і ось таке… Не бачу в тім недбалості – це зумисне нищення сакрального хортицького світу. Та я кріпився, аж згодом побачив неозорі хортицькі гони, геть покопані кінськими копитами зі стаєнь небідних людей. А якщо копитами, то знищено гнізда фазанів, дрібних птахів, які мешкають на землі й у чагарниках; на місці потривоженого грунту буйно сходять амброзія, лобода й циклахена. Зателефонував колишньому заступникові гендиректора С.Сурченкові, завідувачці відділу охорони природи С.Охріменко. Ніби все розуміють, казали, що писали Остапенкові доповідні… Тож і Остапенкові зателефонував. Уперше за останні вісім років. Сказав усе, що думаю з приводу тільки-но повіданого, висловивши своє обурення. Максим мовчав. Та я й не збирався вислуховувати його пояснення, вимкнув «мобілку».
А тут ще приспіли ювілейні виступи мого наступника по місцевому каналу ТБ-5, у вже відомій «Субботе плюс» та в газеті «Запорозька Січ». Зокрема, зі своїми одкровеннями у «Січі» Остапенко міг стати абсолютним переможцем, якби проводилося змагання серед авторів украй беззмістовних публікацій. На таке нагромадження порожніх фраз у газетних – та ще й підсумкових! – матеріалах, не натрапляв я з радянських часів: «планується реалізувати…», «планується зробити…», «є ідеї розширити…», «нам необхідно створити…», «ми вирішили зробити…», «може бути сформована…», «звичайно, хотілося б вдихнути…», «стоїть завдання розкрити всі грані…», «сьогодні є у планах…», «потрібна ще більш тісна…», «Хортиця перетвориться…», «Хортиця заслуговує стати…», «Хортиця – це всі ми, запоріжці…», «значний внесок самих запоріжців у розвиток заповідника…» Остання ж фраза воістину б’є «нє в бровь, а в глаз»: «І тільки тоді ми будемо розвиватися й рухатися вперед, коли усвідомимо, яким дивом володіємо, що саме Хортиця єднає…» Виходить, досі – на п’ятдесятому році існування заповідника і на дев’ятому – перебування на посаді гендиректора! – все ще не усвідомили…
Читав таке, дивився, слухав, а серце – як не вискочить!.. І хотів би, але як тут змовчиш! То я й відіслав свої коментарі за всіма трьома адресами, а копії – до заповідника й мінкультури.
Несказанно збадьорило мене також вітання з нагоди 50-річчя заповідника, в якому подяка «…за вагомий внесок в його розбудову, за Ваші зусилля, творчу енергію, великий досвід, який Ви щедро витратили на ниві наукової, дослідної, просвітницької роботи, завдяки чому заповідник «Хортиця» став центром духовності і культури індустріального Запоріжжя і всієї України». Я подякував за теплі слова, разом із тим зазначив, що у відповідь не можу привітати колектив, бо «на мій погляд, переважна більшість із вас, укупі зі своїм керівництвом, фактично – за наслідками своїх діянь – не є працівниками заповідника, а виключно – Музею запорозького козацтва та ІКК «Запорозька Січ». Як і до 2008 року, зусилля колективу переважно спрямовуються лише на ці об’єкти, в той час як левова частина території залишається без уваги». Також підготував і відіслав розгорнутий (на десяти сторінках) відкритий лист Президентові України, в якому описав сьогоднішній стан острова; сказав про все зроблене на ньому упродовж 2005-2007 років; подав зміст сакральної характеристики Хортиці і стислу концепцію напрямку його розвитку у зв’язку саме з цим. Копію – в газету «День», а до відома – знову до мінкульту. До роздрукованих варіантів листів, які надіслав поштою, додав примірники своєї книжечки «Хортиця – острів святилищ» . Ось окремі уривки із відкритого листа нашому п’ятому гаранту.

Не позбавляючи Хортицю права причетності (саме причетності!) до запорозького лицарства, давно час упевнено говорити про острів як про унікальне, єдине в світі природне (1) й сакральне (2) cередовище з неабияким історичним (3) наповненням, створене Всевишнім і подароване саме Українському Народові для високої місії і мети.
Перше означає, що Хортиця – єдине місце в Євразії, де на невеликій площі (більше 2000 га) зосереджено зразки УСІХ ландшафтних зон Азії та Європи: скелясті гори, ліс, степ, лісостеп, плавні, навіть пустелі й напівпустелі. Дика флора Хортиці нараховує близько 700 видів рослин (в Асканійському степу – близько 600). На Хортиці гніздяться й зупиняються на прольоті близько 200 видів птахів (усього в Україні – понад 300 видів). Другий давно з’ясований краєзнавцями, що вже й він зацікавив учених, зокрема, столичних! І тепер визначення Хортиці як «острова святилищ» (запущене в обіг мною через книжку «Я вибираю Хортицю»(2004) і закріплене іншою моєю книжкою «Хортиця – острів святилищ» (2013), уже ні в кого не викликає заперечень. Зокрема, ось як оцінив Хортицю у вступі до однієї примітної книжки кандидат філософських наук, докторант Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди Національної академії наук України, старший викладач кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія» Юрій Завгородній: «Археологічні дослідження 1990-х років докорінно змінили існуюче уявлення про Хортицю. Якщо раніше острів вважався історичною пам’яткою, пов’язаною головним чином із запорозьким козацтвом, то після археологічних досліджень, завдяки яким на Хортиці було виявлено і реконструйовано низку святилищ доби бронзи, він став сприйматися островом-святилищем (виділено мною. – К.С.) сакральним топосом, витоки якого сягають щонайменше ІІІ-ІІ тис. до н.е.» .
Стосовно ж третьої іпостасі, то за результатами лише археологічних досліджень, проведених на Хортиці упродовж майже150 літ, можна вивчати історію східноєвропейської цивілізації, від доби мезоліту (10 тисяч років тому) і до наших днів.
Не применшуючи значення кожного з трьох визначень, усе ж скажемо, що головним серед них є другий, тобто сакральність Дніпрового материка. Бо саме вона вплинула на особливість як його природи, так і історії. Сама ж сакральність Хортиці – наслідок виняткової енергетичності її території.
А що ж то воно є – ОСТРІВ СВЯТИЛИЩ? Це – зосередження цілої системи об’єктів для поклоніння Вищим Силам Природи, в першу чергу, Сонцеві. Це – первісні храми, тобто святилища-капища, зведені із грубо оброблених кам’яних брил, на зразок британського Стоунгенджа. Таких святилищ на острові могло бути не менше двох десятків, добра половина з яких уже відкрита й досліджена, а чотири відповідно реконструйовані і доступні для відвідувачів.
Відтак, за результатами досліджень, особливо новітнього часу, острів Хортиця, всупереч усталеному уявленню про нього, як «колиску запорозького козацтва», насправді уособлює собою неповторний гігантський ХРАМ ПРОСТО НЕБА, на якому в усі часи його історії люди не мешкали у значній кількості, а лише бували, щоб поклонитися Всевишньому. Через це саме так люди його сприймали і використовували в далекі часи. А невеличкі стародавні поселення, відкриті в різних місцях Хортиці й досліджені, – то форпости, де мешкали жерці й охоронці-оборонці Острова.
Треба відкрити систему кам’яних сакральних споруд – кромлехи, кам’яні закладки, стели, розкопані й досліджені у 2005-2006 роках біля «Запорозької Січі». 2007 року, вже наприкінці мого директорства, видатний сакральний об’єкт як наче заховали подалі від людських очей. Звісно, консервування – традиційний спосіб збереження подібних знахідок, але… По-перше, слід було б добре вивчити і зважити рівень загрози. Адже он скільки стел та просто оброблених стародавніх кам́’яних брил виставлено на святилищі біля балки Брагарні та на інших об’єктах, вивільнених з-під землі двадцять із гаком і менше літ тому, і наче нічого! Не розвалюються і не розсипаються. По-друге, якщо «древнім каменям» насправді загрожувала неминуча й швидка руйнація, то слід було б відповідним чином їх закріпити, спорудивши затим над об’єктом павільйон. Дорого? Не дорожче, ніж обходиться консервація московських суден із ХVІІІ століття, по-варварськи піднятих з дна Дніпра, по-варварськи доправлених на Хортицю й розміщених у незграбному металевому пакгаузі-ангарі. Тих суден, які упродовж уже 16 літ жадібно пожирають державні кошти, що мали б іти на відновлення хортицького історичного природного середовища.
А от залишки інших, нещодавно відкритих сакральних об’єктів, набагато гіршої збереженості, не законсервовані (на щастя?) – стоять камені самотньо, без жодних «пояснювальних знаків». Хортицькій землі, таким чином, наказано мовчати? І як не зробити з цього (можливо, й суворий) висновок, що сакральна сутність Острова свідомо приховується, а відтак і пригнічується? Яка це наруга над праукраїнською духовністю! Реконструювали найбільше Святилище на висоті Брагарні та ще об’єкт «Яйце», відкривши їх для відвідувачів, щоб «дати уявлення» про багатоликість Хортиці, і досить? Заповідний же статус території передбачає максимальне – ВСЕБІЧНЕ й ОБ’ЄКТИВНЕ – її відновлення, надто збереження суті, що є духовною.
До речі, посеред об’єкта в зоні спорудження мостів археологам 2005 року трапився бронзовий ніж-кинджал. Стояв він сторчма, увіткнутий у землю. Таким чином, наші предки як начебто подали нам застережливий знак, щоб ми не калічили Хортицю мостами, узагалі не знущалися над нею. Але ж уже покалічили (не лише мостами) і нескінченно знущаємося…
Хортиця – об’єкт самодостатній, отож, не треба нічим (надто – зайвим, а то й шкідливим!) її забудовувати. Привівши до пуття осередки дикої природи (де вони є) та відновивши (де вони були) і додавши до них реставровані й музеєфіковані історико-археологічні пам’ятки та систему меморіально-туристичних комплексів, у вигляді Острова Хортиця ми отримаємо найнеповторніший заповідник планети. Наявність речей, які нагадуватимуть людям про «принади цивілізації», обов’язково слід звести до розумного мінімуму – отоді люди повертатимуться «на материк» не лише фізично оздоровленими, а й духовно оновленими. Саме в такому напрямку ми взялися упорядковувати Хортицю 10 років тому – суспільство сприйняло все беззастережно й з радістю – та злякалися відродження Священного Острова «сильні світу цього», бо мають на нього свої види. Вони й натиснули на гальма. До речі, саме вони та їхні численні спільники послідовно гальмують наш загальноукраїнський національний поступ.
Треба негайно взятися за наведення на Хортииці порядку,
бо «…знищення інформаційної цінності ландшафтів негативно впливає на психологічний стан людини, позначається на її життєвій і соціальній позиції»;
бо «…єдність етносу і природного середовища – фундаментальна властивість біосфери»;
бо «…зіпсоване, «глухоніме» навколишнє середовище вносить корективи і в національний менталітет».
І я к висновок: «Наш талан, наш Дух землі ще живі у збережених, природних і культурних скарбах, національному ландшафті. Вони ще кличуть про порятунок. Тільки не всі, що ходять по українській праземлі, прикладають до неї своє вухо, чують її…»
Ці проникливі слова належить нашому визначному ландшафтознавцеві, колишньому Головному спеціалістові Державної служби заповідної справи Міністерства природи України, а нині викладачеві Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка Володимирові Гетьману. Вони – відлуння видатних досліджень і висновків В.Вернадського, С.Рудницького, Т. де Шардена, А.Тойнбі, Ф.Ратцеля, на основі яких давно слід створити таку собі «Біблію землі». У щойно процитованих висловлюваннях йдеться про землю взагалі, а що ж тоді говорити про ту, яку уособлює Священний Острів! Правильно казав колись мій дід: «Збираючись на Хортицю, слід брати з собою капці і ходити по цій землі м’яко, неспішно й нечутно». А ми – самозабутньо й пихато гупаємо по ній кованими чобітьми, через що й живемо так. Запорука сили й процвітання будь-якої нації в єдності, непорушності й святості таких двох іпостасей, як ЗЕМЛЯ і МОВА. А що ж ми – мешканці України?
У жодній цивілізованій країні не ображають так рідну мову, як у нас.
У жодній цивілізованій країні не збиткуються так над землею, як у нас. І що найстрашніше – над ХОРТИЦЬКОЮ землею! Через що отримуємо те, на що заслуговуємо.
Отож, дбаючи про добробут країни, ні на мить не слід забувати, що основа всьому – високий, незламний і незрадливий Дух, а не примхливий визиск. І Ви, пане Президенте, мабуть, і не уявляєте, на яку висоту піднесло Вас Провидіння, яку ставку на Вас зробило, надавши можливість керувати країною, серцем якої є благословенна Хортиця! Через це рішучий благотворний перелом у ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКИХ справах, має відбутися після Ваших відвідин Острова. Ні, не з якимось протокольним офіційним візитом, а як на таку собі ПРОЩУ. Цього чекає багатостраждальна Хортиця, цього чекає бідолашна Україна. Заздалегідь про це Ви так можете й оголосити: «Їду на Хортицю, щоб відчути цю землю і поклонитись їй». Це стане історичною сенсацією. Ви побачите, яке піднесення викличе це не тільки в Україні, а й в усьому світі. Так колись вчиняв великий Махатма Ганді, до подібного вдавався Шарль де Голль, відчуваючи виняткове значення заповідних територій, на цьому тлі маємо засвітитися й ми, але не в плані сліпого наслідування, а в розумінні усвідомленого повернення до праукраїнських священних, але призабутих прабатьківських заповітів – адже відоме трепетне ставлення наших пращурів до Матері-Землі. Хортиця чекає, вельмишановний пане Президенте України. Персонально для Вас я беруся провести екскурсію, як тоді, в далекому 2005-му.

Відповіді не отримав нізвідки.
Поткнувся було на один із запорізьких телеканалів, де мене завжди стрічають ледь не з розкритими обіймами, запропонував передачу про хортицькі проблеми… Вислухали без зацікавлення і мляво погодилися. Але додали: передачу зробимо лише після виборів, бо… Остапенко балотується в депутати міської ради. Мовляв, хлопцеві можемо зашкодити… (Завідная дєлікатность! Прям уже как в Европе! )
Вибори минули, Остапенка не обрали. Я закрутився у своїх справах, а з ТБ нагадування про нашу домовленість не було…
Аж тут – конкурс на заміщення вакантної посади гендиректора НЗХ! В Остапенка термін контракту сплив 26.11.2015-го, і за новими правилами на третій (!) термін уже треба претендувати шляхом конкурсного відбору. Подав Максим заяву на участь у конкурсі? Аякже! Невдовзі після того, як його оголосили 9 грудня. Я зателефонував першому заступникові міністра культури І.Д.Ліховому, а згодом і начальникові Управління охорони культурної спадщини, культурних цінностей та музейної справи при мінкульті Я.Я.Діхтяреві. З обома непогано знайомий ще з 2005 року, тож розмови були відверті. Але… Краще б тих розмов я не знав! Як далеко просунулися (вперед чи назад?) Ігор Дмитрович та Яків Якович на шляху чиновницької винахідливості! Я обом – стрижене, а вони у відповідь – смалене; я кричу – чорне, а вони – біле. Запитую впритул: скільки ви триматимете на посаді «керівника Хортиці» безвідповідальну людину, а вони… Пан Ігор: «А ким ви пропонуєте його замінити? Ну знімемо з посади, а далі що?» Пан Яків: «Претензії до Остапенка є, але ж на його підтримку скільки листів від громадських організацій надійшло! А скільки депутатів за нього горою!» А ще я почув від пана Ліхового, що «розбудовувати національний заповідник у межах міста непросто»… А я й не знав! Бо не маю за плечима 1290 днів та 568 ночей свого життя, які в статусі громадського інспектора з охорони природи з порожньою кобурою на офіцерському ремені віддав хортицьким плавням; бо не я впродовж двох з половиною років – майже без вихідних! – виводив Хортицю із запустіння.
Отоді я й написав відкритого листа Остапенкові. Відніс у «МИГ». «Надрукуєте»? – «В момент»! – відповіла головний редактор, мужня й смілива жінка Галя Стіцина, і ось він, текст, слово в слово, без жодних правок і скорочень (МИГ», 24.12.2015р.).

Пане Остапенко! Вісім років тому, в результаті ганебного усунення мене з посади керівника Хортицького заповідника, доля Священного Острова повністю опинилася у ваших руках. Як і передбачалося, це стало сумним поворотом в історії унікального Дніпрового материка. Кажу так, бо ще працюючи в заповіднику і знаючи, що на мене чекає, я благав міністра культури ні за що не призначати замість мене вас, тодішнього мого заступника з наукової роботи, аргументуючи свої слова. Про це ж одіслали міністрові офіційного листа решта тодішніх моїх заступників і головні бухгалтер та інженер. Але нас не послухали… Згодом, уже за підсумками ваших перших дивних рухів на посаді керівника НЗХ, я виступив у місцевих ЗМІ. Ви ж у відповідь відмовчалися, через що хортицьку тему слід було продовжувати. Аж раптом усі наші ЗМІ, мов по команді, відмовилися друкувати мої матеріали про заповідник. Натомість зарясніли ваші популістські виступи, особливо по телебаченню, то я й замовк. Була надія, що ви наберетеся досвіду, зважите все і розпочнете, нарешті, розбудовувати як слід увесь заповідник, а не топтатися в Музеї історії запорозького козацтва, на «Запорозькій Січі» і в так званому «Кінному театрі», але вийшло не так. Проте я мовчав, бо наче некоректно було «висуватися»… Мовчав, коли ви наказали ліквідувати символічний поховальний гранітний комплекс світлій пам’яті засновників заповідника М.П.Киценку та С.М. Кириченку. Мовчав, коли прибрали ряд аншлагів (металевих шитів) з написами, зокрема, й з такими «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!» та промовистий бігборд, що стрічав усіх з боку лівобережжя. Мовчав, коли позбавили працівників створеної мною потужної служби охорони засобів мобільного пересування. Мовчав, коли руйнувалися козацькі бекети (оглядові вежі), розставлені у семи точках острова, а також пам’ятники Українській Писанці та Скіфському Казану. Мовчав, коли ваші «науковці» натхненно продовжували нагнітати (і нагнітають!) «патріотичний» ажіотаж навколо московського експериментального суденця першої половини ХVІІІ століття, вперто видаючи його за «козацьку чайку». Рік мовчав, другий третій, п’ятий, восьмий. І ВСІ мовчали! Отож ви, під прикриттям мовчання, умудрилися занапастити меморіально-туристичні комплекси, зведені в 2005-2006 роках: Протовче виглядає ще сяк-так, а Скіфський стан... Мало того, що цей дуже виграшний туристичний об’єкт геть занедбано, через нього влітку (2015) відновлено дорогу, ліквідовану десять літ тому! У прихованому від стороннього ока куточку обладнані конюшні «небідних людей», коні з яких безконтрольно бігають, де їм заманеться. Через це гинуть степові ділянки, розкошують амброзія, лобода й циклахена. Коні витоптують гнізда фазанів та дрібних птахів, що гніздяться на землі і в чагарниках, нищать дрібних плазунів, відганяють од годівниць козуль та оленів, а також є небезпечними для туристів. Шляхи на Хортиці розбиті, лісосмуги захаращені сушняком, старі сади не викорчовують, плавзасобів охоронці не мають. І це лиш частина того, що видно ззовні! А ще ж: закриття музею козацтва у розпалі туристичного сезону, «здобутки» в кадровій політиці, у заповідній методології, в науці, у випуску друкованої продукції, у розвитку туристичної інфраструктури, у справі відновлення історичного природного середовища, в організації тієї ж охорони заповідника, чутки про гендлювання лісом…
Я міг би й надалі мовчати, але не дозволяють цього робити 40 літ, упродовж яких я самовіддано служу Хортиці. Не дають спокою більше 200 статей, 9 книжок, присвячених унікальному Острову, а надто – 2,5 роки мого драматичного директорства… Через що кажу: пане Остапенко, пожалійте Хортицю, водночас і не грайтеся з вогнем! Якщо вам і вдасться уникнути правової відповідальності, то Божої кари – в жодному разі! Навтішалися цілих вісім літ, і досить. Знайдіть у собі мужність не брати участі у конкурсі на заміщення посади гендиректора заповідника, якої ви не гідні. Цього нагально вимагають од вас не лише чисто прагматичні, а й морально-психологічні мотиви. Образливої байдужості до себе з третьої вашої каденції, Священний Острів вам уже не пробачить. Ще коли ви зайняли крісло гендиректора, я отетеріло спостерігав, як натхненно взялися ви опановувати… ні, не мистецтвом облаштування українського заповідника, а методикою популістської політико-наукової риторики і досягли в цьому неабияких результатів. Мимохіть відрізали собі шляхи до оволодівання діловими навичками, бо вдосконалювалися у словоблудді протягом занадто тривалого часу – цілих вісім літ! Та ще й на тому відповідальному відтинку життя – між 35-ма та 45-ма роками – коли саме й міцніють у людині ділові якості. Ви ж, пане Остапенко, ганяючись за химерами, занапастили найважливіший період свого життя, і нехай би вже, оскільки то ваше особисте… Але ж паралельно ви гальмуєте розвиток заповідника! І гальмуватимете, бо інакше не можете, позаяк не вмієте. І не зможете, бо не тому самі себе привчили. Принаймні, керувати українськими духовними осередками вам заказано довіку. І не лише святою волею Провидіння – мені чомусь здається, що ви це розумієте… Отож, шукайте інше заняття, ви людина розумна і дещо робити вмієте. Хортиця ж – не для вас. За без малого десяток літ(!) ви навіть не підступилися до головного, без чого Національний заповідник відбутися не може: до облаштування його території, натомість зосередивши увагу на музеї та на «Січі», тобто на території в кілька гектарів, у той час, коли площа всієї Хортиці та прилеглих до неї островів 2359,3400 га. А все – через брак відчуття у вас землі, якою ви так самовпевнено заповзялися опікуватися. Ваша ментальність, пане Остапенко, не відповідає високому призначенню, тож залиште заповідник. Вчинивши так, ви не лише збережете рештки свої репутації, а й власну душу.
Підпис

Між тим, справи у заповіднику, схоже, посунули на краще. Якраз тоді, коли я закінчував писати оце, що ви зараз читаєте (5.01.2016), запорізьке «Радіо-3» упродовж, либонь, цілих кількох хвилин у випуску новин (даруйте мимовільну риму) вело зворушливу оповідь про «постріли по качках у заповіднику». З яким пафосом, з якою драматичністю лунали, з якою стурбованістю сприймалися слова про те, як гендиректор (особисто!) звернувся по допомогу до міліції-поліції, як йому відмовили, мотивуючи тим, що це не по «іхнєй часті»; як наполегливий очільник заповідника не став зупинятися на досягнутому, а рішуче звернувся до депутата міської ради, і ось тільки після того як народний обранець зреагував, з’ясувалося, що стріляв 45-річний безробітний аж із Дніпрорудного (місто за більше ніж півсотні кілометрів на південь од Запоріжжя). Галас навколо цього подвигу не стихав у Запоріжжі кілька днів.
Віват, Остапенко! Слава, «Радіо-3»! Уррра, небайдужому міськрадівцю! А ненависному й нещасному браконьєрові – огуда й ганьба, і нехай покарають його з усією суворістю закону, склепаного під куполом Верховної Ради України! Що, ще щось? Ага: нехай живе Хортиця!..
Другий факт, що зафіксувався в історії заповідника 18 грудня 2015 року , не настільки звитяжний, як попередній, але такий же яскравий і промовистий – у розумінні того, в чиїх руках опинилася доля Хортиці і що їй «світить»… Не думав у тривожних 80-х минулого століття, що колись до новітніх скрижалей священної Хортиці протиснуться рейдерські розборки: страшні погрози, спиляні «болгаркою» замки, захоплення чужого майна, штовханина, промовистий нейтралітет поліцейських… І де? На території історико-культурного комплексу «Запорозька Січ»! Із цим отвратітєльним (огидним) епізодом, де прямо, а де опосередковано пов’язують імена уже відомих нам добродіїв... Осібно бовваніє промовиста постать М.Остапенка – окрім усього іншого, не то в ролі судді, не то прокурора, не то адвоката. Кажу так, бо Максим залежно від примхливих обставин уміє яскраво «світитися» в будь-якому із означених амплуа.
Сумно все це. Даруйте за ще один московський термін – омєрзітєльно (мерзенно).
І от за два з гаком місяці – 4 березня 2016 року – мовби за підсумками усього, про що я розповів, тодішній міністр культури, віце-прем’єр-міністр В.Кириленко своїм наказом дозволив М.Остапенкові керманити Хортицею упродовж іще п’яти літ. Ніщо не утримало колишнього учасника революції на граніті від цього видатного рішення. Ні ціла обойма листів за підписами першого й сьомого керівників Хортицького заповідника – А.Сокульського та К.Сушка – ні публікації в ЗМІ про дивні речі, що кояться в НЗХ, ні прес-конференція, якою Сокульський та Сушко намагалися привернути увагу громадськості й влади до проблем Хортиці… На листи упродовж кількох місяців затято не відповідали, а конференцію «не помітили». І це в той час, коли досвідчені люди, які стільки років свого життя віддали Хортиці – доктор історичних наук та член Національної спілки письменників, лауреат премії ім. Івана Франка – просили Мінкульт зробити бодай одне: спорядити до Запоріжжя компетентну комісію, щоб усі побачили, якою стала Хортиця упродовж останніх восьми літ. Уже після наказу міністра, коли все начебто вляглося, автори звернень отримали відповіді за підписом І.Д.Ліхового – унікальні відписки, які не наважилися б пустити між люди навіть найвигадливіші, найцинічніші чиновники доби відомого застою. Такого ігнорування оцінок людей, що знають Хортицю, як свої пальців, і які стільки для неї зробили, не спостерігалося за всю історію існування заповідника.
До чиєї ж думки мінкультівці в особі міністра-віце-прем’єр-міністра В.А.Кириленка, його першого заступника І.Д.Ліхового та керівника управління охорони нерухомої культурної спадщини і заповідників Мінкульту Я.Я.Діхтяря, після всього, що було сказано й написано, дослухалися? Рекомендаційні листи до Мінкульту відправили…
…народні депутати України П.Ванат та І.Артюшенко, депутати Запорізької облради, Інститут археології Варшавського університету доктора Марчина Матери, департамент культури, туризму, національностей та релігії Запорізької ОДА, голова Запорізької міськради О.Буряк, голова громадської організації «Запорізька рада ветеранів» В.Зайцев, директор Інституту археології НАН України П.Толочко, патріотичне громадське формування з охорони громадського порядку «Хортицький полк», голова громадської організації «Громадська варта Запоріжжя» О.Ломикін, громадська організація «Вмєстє», в.о. ректора комунального вищого навчального закладу «Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія» Запорізької облради Ю.Бріцина, голова правління громадської організації «Українська Писанка» В.Сілявін, директор комунального закладу «Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді» Запорізької облради Т.Митрофанова, голова виконавчої ради громадської організації «Запорізька обласна туристична асоціація», Єпархіальне управління Запорізької єпархії УПЦ КП, генеральний директор комунального закладу «Запорізька обласна філармонія» Запорізької облради І. Конарєва, президент ради громадської молодіжної організації «Запорізьке міське молодіжне товариство вивчення й охорони птахів» С.Козодавов, комунальний заклад «Запорізький обласний краєзнавчий музей».
Потужний список, вражаючий – мало не два десятки фізичних осіб та різноманітних структур. Але… Звернули увагу, що біля половини (точніше, десяти) структур немає прізвищ? Чому? Подаю власну версію. Начальник департаменту культури ОДА В.Мороко свій підпис «за» вже поставив у Києві, як член конкурсної комісії , тож, либонь, не став його дублювати. Решта непідписантів, либонь, керувалися міркуваннями політико-ситуаційного характеру, дехто ж із них узагалі міг опинитися в списку просто випадково. Хто ж конкретні підписанти?
П.Ванат (пізнали цю фігуру?) має на Хортиці власну садибку під назвою «Козацьке подвір’я» (цілком можливо, що нині вона зареєстрована на одного з його двох синів або ж на когось із родичів). В.Зайцев та С.Козодавов – штатні працівники НЗХ, тобто підлеглі Остапенка. В.Селявіна плекає у заповіднику, зокрема на території ІКК «Запорізька Січ», туристичний бізнес. Решта – або ж добрі знайомці, або партнери у сфері археологічних досліджень і туризму. Все це, звісно, має прямий стосунок до розвитку НЗХ, а надто – філармонія, єпархія, реабілітаційна академія, громадська варта, не кажучи вже аж про польський столичний інститут та г.о. «Вмєстє». Колись дотепники, з приводу підписів керівників 30 з гаком різних структур під листом, яким висувався на посаду керівника НЗХ я, питали в мене: а чому серед рекомендаторів бракує автографів директора кладовища, президента бані або ж прем’єр-міністра міського звалища чи віце-консула пральні? В’їдливо це звучало, але водночас і доволі слушно. Бо такі рекомендації носять політичний, якщо не відверто популістський характер. Ніхто з рекомендаторів відповідальності за рекомендованого не несе. Навіщо ж тоді? А щоб створити враження.
Ну скажіть: що ми удвох із А.Сокульським супроти дев’ятнадцяти! Не беруться, за сучасного небаченого безвладдя в країні, до уваги особистості. Дослухаються тільки до посад, до зв’язків, до телефонного права. Це – жахливий, украй шкідливий рудимент совкізму, коли питання вирішується ніби колегіально, із залученням громадськості, та насправді – кулуарно. Чи мають такі дії ознаки корупції? Як на мій непрофесійний, неюридичний, чисто людський погляд – на всі сто відсотків. І уявляю, яке обурення можуть зчинити в середовищі рекомендаторів оці мої рядки. Та не варто обурюватися, панове. Краще б, перед тим, як рекомендувати, оглянули уважно ВСЮ Хортицю.
І все ж підписанти й непідписанти відповідальність за свої рекомендації несуть. І доволі сувору. Насамперед, перед Хортицею і перед Богом. Саме через це, для початку, як сказано в одному фільмі, я й «оголосив увесь список».

Так що ж заважає Хортиці стати повноцінним Національним заповідником? Щойно ми визначилися з деякими діячами від культури і од влади, але винні не тільки вони, бо ні перші, ні другі не прибули до нас із Марса. Вони – продукт нашого суспільства, плоть від плоті од нас. Який рівень нашої загальної свідомості, така в нас і влада, такі й заповідники. Отож винні всі ми, що, звісно, не звільняє тих, кому дозволяємо керманити собою чи доручаємо якусь важливу справу, од відповідальності. (І перед нами в тому числі). Напередодні виборів слід не жадібно придивлятися до розмірів ворочка з гречкою, а пильно – до тих, кому збираємося довірити владу. Нам потрібні лідери калібру Івана Мазепи, Джорджа Вашингтона, Махатми Ганді, Шарля де Голля, Александра Кваснєвського, ми ж дозволяємо верховодити собою політичним карликам, навіть моральним виродкам… Так і в заповідно-музейній справі. До неї слід допускати лише таких особистостей, як Фрідріх Фальц-Фейн, Петро Бузук, Михайло Сікорський – людям світлим, високим і відповідальним, а не доручати святу справу солодкоголосим пройдисвітам. І останнє. Збагнімо, нарешті, що заповідники – не примха «окремих заклопотаних», а показник рівня суспільної моралі та, головне, – запорука, гарантія нашого права на життя. Запам’ятаймо це.

* * *
З моєї квартири на вулиці Українській видно значну частину Хортиці – від найвищої точки на Скіфському стані і до плавневого охвістя. Пізно ввечері, коли місто спалахує вогнями, стаю біля вікна. Ліворуч та безпосередньо перед будинком виклично, хаотично, безцеремонно і зовсім негармонійно, а головне – неприродно – нуртують реклами, фари автівок, сліпучо сяють ліхтарі уздовж Набережної. А прямо все злилося в суцільній темряві, там – Дніпро і Хортиця. Жодного вогника. Жодної недоречної цяточки й звуку. Темрява, тиша і спокій. А острів же зовсім поруч! І просто не віриться, як нам пощастило свого часу одвести від нього біду. А скільки прокльонів вислухали за те, що «раді какіх-то кабанов, косуль, птічєк і цвєточков осложняєм людям жізнь, уніжаєм іх»! Ні, це не ми, шановні наші прихильники, «осложняєм», не ми «уніжаєм», а технократи вкупі з тупими, зажерливими владцями та господарниками. І я жадібно вдивляюся у суцільну, немов первісну, загадкову й хвилюючу темряву, в якій принишк урятований Острів… Не зчувся, коли й здідуганився, а все радію, мов дитина, уже не вдивляючись, а всотуючись у життєдайну темінь – хоч там тиша, хоч туди не дотяглася загребуща рука технократа. (Будемо сподіватись, що й не дотягнеться). Залити місто липучим смогом, набридливим неоном і запресувати його «сучасним ритмами» – справа нескладна, а от повернути довкіллю чисте повітря, цілющу темряву й тишу… Воістину, Хортиця – над усе.

Грудень 2015-го – січень 2016 р.р.,
Запоріжжя