СУШКО Костянтин - Двоє серед тиші

Зміст статті

Двоє серед тиші 

Оповідання

Запоріжжя

«Поліграф»

2002



Від автора


Інколи у мене запитують: «А чому ви пишете тільки про тварин? Невже люди не варті вашої уваги?»

Що тут сказати... По-перше, звичайно ж, варті, навіть дуже. По-друге, не настільки вона цінна, важлива й нагальна ота, особисто моя, увага, аби комусь потерпати через Ті відсутність. До того ж, скільки вже й без мене писано про людей!.. Та від того щасливішими ми з вами щось не стали.

Може, тому й не стали, що людина звела на п'єдестал винятковості лише власну сутність? Може, тому й не складається у нас, що ми зарозуміло поставили над усе лише вартість власного буття?

Як бачите, я нічого не стверджую, а просто ставлю запитання. До себе, до вас. І з почуттям дещо запізнілого, але щирого каяття, в міру своїх сил і можливостей, розповідаю про тих, хто, як сказав свого часу Бернгард Гржимек, має не менше права жити на Землі, ніж ми, люди.

 Автор

 

Двоє серед тиші

ТИША. Така тиша навкруги, що чути, як тане під сонячними променями іній. Навколо така напружена зосередженість, що раптовий тріск, шурхіт чи стукіт по мерзлій землі сприймаються, мов вибух вулкана.

Зупиняюсь. Серце - як не вискочить. Хвилина, друга, третя, десята... Нарешті вгамовуюсь і продовжую шлях. За поваленим осокором знаходжу лігво, з якого щойно вискочив кабан. Мабуть, той самий, якого я зустрів минулої суботи тут же, на узліссі, котрого бачив позаминулої суботи й зустрічав мало не щоразу, коли навідувався сюди протягом літа й усієї осені.

Старий вепр, як і належить самотнім блукальцям, давно вже не жив у стаді. Пам'ятаю, як я перелякався, коли навесні вперше зустрівся з кабаном мало не віч-на-віч у прибережних заростях очерету. Та кабан, мабуть, злякався не менш, ніж я. Постоявши хвильку, він раптом рвучко зірвався з місця й так дременув косогором, що конем навряд чи наздогнав би. Здавалося, вепр бігтиме світ за очі, поки не впаде, зовсім знесилений.

Та невдовзі я знову зустрівся з утікачем. Упізнав знайомі сиві ворсинки під очима й на щелепах, розгледів, що праве вухо ледь звисало... (Мабуть, відморожене...). Вепр дозволив мені роздивитися його, як слід, а потім, як і минулого разу, ні сіло, ні впало, кинувся навтьоки. Дивно... І чого він злякався? Адже в руках у мене нічого, окрім фотоапарата, не було.

Згодом - ще одна зустріч... Потім ще одна, і ще... Щоразу звір поступався мені дорогою, проте далеко вже не втікав. Він уже й сам почав пильно роздивлятися мене, сторожко прислухаючись і втягуючи в себе повітря. Почав мене пізнавати? Траплялося навіть так, що вепр, угледівши людину заздалегідь, уже нікуди не біг, а завмирав у своєму лігві, не зводячи з двоногого створіння очей. Я бачив, навіть гостро відчував, як звір спостерігає за мною, проте робив вигляд, ніби й не підозрюю, що він поруч. Підкреслено байдуже сідав на пеньок, діставав термос, бутерброд. У бік кабана - жодного погляду.

Дивні відчуття огортали мене, коли я півгодини, годину, а то й більше проводив по сусідству, як прийнято вважати, з лютим звіром. Не страх, навіть не острах, а щось схоже на почуття присутності... І я глибоко шанував тишу, котра западала навколо нас, мало не обожнював оте несподіване обопільне почуття довіри, що виникало, мовчазні дерева, привітне небо, навіть старий пеньок, на якому іноді сидів... Інколи я приносив у рюкзаку своєму незвичайному «приятелеві» капустяні качани, зачерствілі шматки хліба, знаходив вепрячу стежку, або й відразу його самого, розкладав «гостинці» на видному місці, відходив убік і ховався за деревом. Кабан уважно спостерігав за моїми діями, звичайно ж, він усе розумів і невдовзі неквапно, часто зупиняючись, підходив до хліба, до качанів і прибирав усе до крихти, їв кабан похапцем, і мені так приємно було спостерігати за ним. Звір теж зрідка спідлоба поглядав у мій бік. Більш ніж певен, що в такі хвилини ми чудово розуміли одне одного.

Та, мабуть же, не лише ми. І сороки здогадувалися, що воно й до чого, бо вже не здіймали галасу, коли я з'являвся й зустрічав кабана.

Холодної зими вепр інколи навіть супроводжував мене. Йшов на деякій відстані назирці годину, другу... Я зупинюсь - і він зупиниться. Зроблю крок назустріч -кабан теж відступить на крок. Неквапно так відступав, з гідністю.

...Того морозяного ранку я у знайомому лігві злякав іншого кабана. Точніше, самку. Звір вискочив блискавично, майнув за деревами, і це мене здивувало. Довго йшов по сліду і згодом побачив... Не свого знайомця, а молоду свиню. Дещо заспокоївшись, а може, навіть зовсім забувши про людину, вона щось розкопувала край поля. Помітивши мене, відразу сховалась у ліску. А де ж мій вепр? Увесь день проблукав ярами, вибалками, заглядав у сад - кабана ніде не було. Пізніше знайомий мисливець поділився зі мною своєю радістю:

- Забив отакенного вепра! І, ти знаєш, він чомусь нікуди не втікав. Вийшов із ліска, став і витріщився на мене...

Я відчув, як холод миттю заповнив мої груди. Та я ще не вірив, а тому з надією, що знайомий не підтвердить моїх слів, запитав збентеженим голосом:

- Морда у нього була геть сивою?

- Так.

- А праве вухо трішечки звисало?

- Еге ж, звисало, - здивовано відповів мисливець. – А ти чому про це питаєш?

Я попросив мого товариша показати, у чому він був зодягнутий на полюванні того дня...

Так і думав: на мисливцеві була зелена фуфайка, як і в мене, такі ж чорні гумові чоботи й коричнева шапка... Вітер тоді дув з-під вепра...

 

Коло межі

СПОЧАТКУ лисеняток було четверо. Вони вже навчилися бачити одне одного, відчувати млосну й незалежну єдність між собою й матір'ю, як раптом найбільшенького не стало. Перш ніж щезнути, воно відмовилося ссати материнське молоко, перестало рухатися, згодом втратило тепло, і мати винесла його геть із нори. Пізніше таке ж трапилося з другим і третім лисенятком. Те, що лишилось, нічого не розуміло, і тільки невиразна віддалена тривога змушувала його з нетерпінням чекати матері та ще чогось нового, ніколи не баченого, але жаданого до нестями.

То був великий світ за межами нори. Уперше лисенятко звідало його якось зранку. Легенько підштовхуючи ззаду, мати вивела своє дитя із підземелля ще до сходу сонця, бо знала, з якою нелегкою радістю стріне воно світло незнайомого дня. І відтоді стало у лисенятка дві оселі. Одна - глибоко під землею, темна й тісна, проте затишна й надійна, а друга на поверхні - неосяжна й чаруюча, спокуслива й бентежна. Малюк ще не визначив, котрій віддати перевагу, він аж схуд від хвилюючого захвату і сновигав то в нору, то з нори, то з нори, то в нору. Лисиця, як і завжди, постійно кудись зникала, кудись ходила, проте довго не затримувалася. Лисенятко швидко збагнуло, що мати не заохочує його до самотніх прогулянок, і вдалося до хитрощів. Воно не квапилося слідом за матір'ю з нори відразу ж, а терпляче чекало певний час, потім підповзало до виходу, обережно висовувало мордочку, прислухалось і принюхувалось. Пахло свіжою зеленню, а ще начебто водою, матері не відчувалось. І лисенятко вилазило, обтрушувало свою шубку, інколи навіть облизувало її. Потім, пильно обдивившись навколо, вирушало у мандри.

Йому ще не під силу було збагнути, що з одного куточка галявини, тобто від нори, до іншого, найвіддаленішого, - зовсім недалеко, щонайбільше стонадцять лисячих кроків. До дубка ж і до кущика глоду - ще ближче. Малюк, котрий щойно почав пізнавати життя, міряв його не кроками й не стрибками, а кількістю своїх вражень.

За першої подорожі, тільки-но залишивши нору, лисенятко набрело на мурашник і вмить зупинилося, уражене. Забувши про все на світі, малюк спостерігав за живим мереживом незнайомих створінь, то нахиляючи мордочку до самої землі, то відсахуючись від неї так, що аж навшпиньки ставав. Раз якось чорний прохолодний ніс опинився так низько, що лисенятко відчуло чийсь живий і не зовсім лагідний дотик, у ніздрях залоскотало, лисенятко зібралось було чхнути, як його щось зненацька кольнуло. У той же ніс. Малюк скрикнув і вдарив себе лапою по мордочці. Відразу ж гавкнув, уперше в своєму житті гавкнув і не злякався того незнайомого крику, а зрадів йому. І він гавкнув ще кілька разів підряд, оббігши навколо мурашника і невідомо, чим би закінчилася ця зустріч, коли б не прийшла лисиця.

Лисенятко уже набиралось розуму, а отож і досвіду, бо замахало назустріч матері хвостом, хоча й невміло, проте щиро. Воно зраділо, а водночас і знітилося. Зраділо, бо дорослішає, от і мати це бачить, а знітилося від того, що залишило без дозволу підземну оселю. І лисенятко покірно підставило шию, і мати взяла своє дитятко за шкірку та й понесла його до нори.

Окрім того молока, що приносила мати невідомо звідки, лисенятко поки що нічого не їло і, мабуть, було щасливим від того. І не голод, а жадоба вражень пізнання гнала його з нори невдовзі слідом за матір'ю.

Хто скаже, далеко чи зовсім поруч з норою розташувався мурашник? Схилившись над купиною, котра, мабуть, ніколи не знала спокою, і дивлячись поперед себе, лисенятко потряпляло зовсім в інший світ. Це — за першою зустріччю. Потім світ той усе наближався й наближався, і коли лисенятко збагнуло, що мурахи такі ж живі створіння, як і воно саме, нібито приєдналося до них, хоча вже й не затримувалось, а прошкувало далі. Туди, де завжди зустрічає, а отож, либонь, і мешкає ящірка, гуде волохатий джміль і ніжний аромат розсилають вусібіч грицики.

Залишаючись без матері, лисенятко не гасало по галявині, витоптуючи деревій і мітличку, цмин і тонконіг, а неквапно рухалось ніким не проторованою стежкою вражень. Не навпростець, а попід деревами пружкою галявини. Інколи досягало й середини галявини, де під дубком мало (крадькома від матері) затишне кубельце. Коли від вражень підступала втома, до того ж і сонце здіймалося високо, лисенятко йшло під дубок. Воно відчувало: мати повернеться ще нескоро, отож, воно й полежати біля своєї власної, третьої, оселі встигне й схопитися рвучко до нори не запізниться. І буде потім їм із матір'ю так хороше удвох, коли зустрінуться!

Траплялось інколи так, що лисенятко чи то підступало до самої межі самостійності, чи то навіть уже й переступало її, бо так захоплювалося життям, що й про матір забувало. І вже, мабуть, жило б так собі й жило, коли б не голод. Голод повертав малюка й до реальності, і до нори й охоплював його нетерпінням.

Затишно так і спокійно на підстилці із сухого листя й трави під дубком. Отож, лисенятко не зчулось, як задрімало, а потім і заснуло. Не бачило воно, як промайнула галявиною косуля, обходячи завбачливо нору, як на хвильку затулила хмаринка сонце, кинувши на землю кілька важких краплин. Матір свою теж не почуло. А вона ось, стоїть поруч, дивиться на дитя своє й вирішує, чи збудити його, чи почекати, коли саме прокинеться. Мати геть мокра, а в зубах тримає куличка, вкрай знесиленого й зневіреного, а тому ледь живого.

Ніхто не скаже, сорочий крик почуло лисенятко, чи запах матері... Воно розплющило очі, підняло голову й позіхнуло. Як це завжди траплялось за подібних обставин, лисенятко ладне було знітитися, хоча й зі сну, проте в очах матері був не осуд, а якесь дивне ще незнане заохочення. І раптом якась гаряча хвиля накотилася на лисенятко. Захопила його усього від хвоста до кінчика носа, бо звірятко побачило, що мати кинула здобич у траву й відступила. І ніякої підказки, ніякої команди не треба було малюкові, аби схопитися на ноги й кинутися туди, де жевріло живе тепло, загорнуте у пір'я. Малюк з розгону ткнувся у нього носом, переконався в тім, що таки справді тепло і відразу ж відсахнувся, тихенько гавкнув. Зиркнув на матір — чи помітила?.. Помітила! Знову гавкнув. І відчув себе великим, як мати й дужим таким, як мати. І ще відчуло лисенятко, як бринить десь нестійкий поклик. Не до нори гукав він, а далі, за межі галявини, бо справжній світ набагато більший, аніж той, що встиг відкритися досьогодні.