Хіба ж він знає, отой лось...

ЗА вузенькою смужкою посадки відразу починається плавневий чагарник. Такий густий, що не пройдеш. За чагарником — галявинка, з боку озера підперезана очеретом. Галявинку оточують височенні осокори й верби. На галявинці завжди затишно й тихо. Тут оселився лось. Він ще молодий, а тому дуже веселий, часом до безтурботності веселий.

Лось забув, що народився він на материку, в лісі, а сюди ще зовсім маленьким приплив разом із матір'ю, рятуючись від переслідування. Матір тоді легко поранили у стегно, отож, вона зуміла, змогла здолати річку й знайти порятунок на острові. Пізніше, коли лось підріс, коли раптом забув про материне молоко (та й молоко на той час у матері щезло), по них знову стріляли. Різкі уривчасті звуки, котрі в людей називаються пострілами, лося не лякали, а втікав він тому, що бігла чимдуж мати. Довго бігла, а тоді раптом упала й більше не підвелася. Куля розірвала їй бік, лосиха бігла згарячу, обливаючись кров'ю. Вона б іще бігла, та втратила силу-силенну крові, впала й відразу перестала дихати.

День і ніч простояв молодий лось біля матері, а тоді пішов геть знайомою стежкою, що вела до плавневого узлісся, до саду.

І залишився лось один. З року в рік набирався він досвіду. Здавалось, усе вже знає й усе вміє. Знає, де росте осока, де зарості соковитого рогозу, зрозумів, що кора на деревах у саду, хоча й не дуже смачна, проте поживна. Особливо навесні, коли сил нестача. Ретельно оббілував одну гіллячку — маленьку таку, зовсім крихітну гілочку, і змужнів. Багато лосеві не треба, сад же о-оон який велетенський, то чому ж люди так лементують, коли він туди заходить?

Кілька разів на рік заглядає лось до саду й майже завжди натрапляє там на людей. Який вони галас тоді зчиняють! Кричать, свистять, б'ють чимось важким по відрах, і лось втікає. Такою собі неквапною риссю біжить, викидаючи уперед ноги. Без паніки, та все ж втікає лось. Він місяцями бродить тут сам-один. І як йому хочеться підійти до людини, нахилитись (бо вона ж менша від нього), роздивитися, хто вона, яка вона? Але навіть наблизитися лось не наважується. А людина теж навіть ані найменшого натяку на спілкування з сохатим не виказує. Чи то вона боїться лося, чи ненавидить...

Між тим, лось не дуже боїться людини. Раніше ж зовсім не боявся. Не довіряв — це було, а страху— ніякого. Та от виросли у лося перші роги. Затверділи вони, поносив їх лось кілька місяців, а під осінь скинув. Легше стало і голові, й тілові, але відчув разом з тим лось у собі якусь незрозумілу тривогу. День ходив з нею, другий, тиждень, місяць. Якось побачив на березі озера людей і враз зупинився. І легенький дріж прокотився по всьому тілу — від самого носа до куценького хвоста. Лось довго спостерігав за людьми, не рушачи з місця, аж поки ті не пішли. А коли пішли, лось несподівано рушив слідом, бо щось не до кінця з'ясоване марилось йому у зв'язку з тією зустріччю, і він хотів з'ясувати, і таки з'ясував. То був страх. Все ж таки страх то був. Перед людьми. Нічим не вмотивований, ніким не спровокований страх дикої тварини перед людиною. Незалежно від намірів людини — страх. Лісовий велетень не знав, що страх той дуже довгий і такий старий, як отой далекий, небачений і нечуваний лось-пращур, перший, котрого вбила людина. Тоді ж страх передався свідкам загибелі, вкарбувався в лосину свідомість, почав закріплюватись і розвиватись від покоління до покоління, бо скільки лосів тих полягло від людської руки за увесь час...

Лось — такий великий, такий могутній, такий красивий, зрештою, і в той же час — такий наївний. Може, десь там на денці своєї душі (якщо вона у нього є) лось відчуває, що людина день від дня, рік від року веде наступ на нього. І на вепра веде, й на лисицю, і на їжака навіть, але твердо, свідомо про це лось нічого не знає. Він просто бачить, як навколо стає все менше землі, де б він міг почувати себе вдома... Земля залишається, але вона змінюється на очах. Висихають річки та болота, щезають луки, пасовиська й ліси. Лосеві не треба нікуди далеко ходити чи їздити, аби переконатися в тім, що рідне середовище згортається, він усе рідше зустрічає лисиць, давно уже не бачив шуліки і ось-ось забуде про отой чудовий моріжок біля плавневої затоки. Випалили люди суху траву на моріжку, а землю зорали. Посіяли кукурудзу — і буйна, соковита піднялася качаниста, проте лось туди ні разу не зайшов. Від того лану поруч з плавнями віє смутком і чужістю, і лось не ходить туди.

Лось любить свою галявинку серед очерету, відчуває легкість і рівновагу, коли у крихітних воронках поблизу болота впізнає свої старі сліди. Він радіє стежині, котру протоптала його мати в чагарнику, серед очерету й рогозу, під дубами й в'язами. Часто на тій стежині лось надибує сліди вепра й косулі, але не сердиться від того. Нехай ходять собі, де заманеться, бо сусіди ж.

А от на озимині одного разу побачив лось зовсім незнайомий, невідомий йому, чужий слід. Такий чіткий, явний, він тягся двома рівненькими смугами, і відгонило від того сліду різким, неприємним запахом.

Увечері лось побачив на шляху, за озиминою, горбатеньку білу машину, проте ніякого зв'язку між нею й отим самовпевненим слідом по полю не відчув.

Багато чому навчився лось із матір'ю й без матері, а от зіставляти очевидні речі, до того ж речі, котрі мали до нього пряме відношення, він не вміє. І не знає лось, що у тій білій машині сидять озброєні люди. Давно вже вислідили вони самотнього звіра і втратили спокій. Нічого не знає про це лось, і те, що сьогодні, угледівши машину на шляху під лісосмугою, він повернувся й побіг у рятівні хащі, ще ні про що не говорить. Лось просто пішов собі. Захотів він так, а не тому, що відчув небезпеку. І хтозна, як воно буде завтра.

Буран

УРАНЦІ господар відстебнув ланцюжок разом із нашийником і сказав: "Біжи, Буран". Та Буран не побіг. Тією всеохоплюючою радістю, котру приносили йому вільні прогулянки, зараз і не пахло. Усе починалося не так, як завжди, як Буран до того звик. По-перше, ніколи раніше господар не звільняв його від цепу вранці, а тільки ввечері. По-друге, спускаючи собаку погуляти, господар відстебував лише ланцюжок, а нашийник зоставався на місці. Тепер же Буран звільнився повністю й почувався від того незвично, ніяково. А ще Буран розумів: господар ніколи не надавав його нічній свободі особливого значення. Тимчасове звільнення собаки від ланцюга було для нього ніби звичкою, обов'язком, як заготівля дров, як розчистка подвір'я від снігу або ж закривання хвіртки на ніч. Але сьогодні, сказавши тихо: "Біжи, Буран", — господар здавався якимось дивним. І вразливе собаче серце зіщулилось від тривожного передчуття.

Куди бігти? Навіщо? Буран завжди знав, що йому робити, лише відв'яжіть його. Тепер же нічого не розумів, а тому залишився на подвір'ї.

Невдовзі приїхали на вантажівці двоє чоловіків. Буран навіть голосу не подав — то знайомі господаря. Цікаво, чому це вони, зайшовши до хати, не зачинили за собою двері? Буран чекав, що недогляд гостей виправить господар, проте й він не зачинив. Задкуючи, господар через деякий час вийшов із хати, несучи разом з одним зі своїх знайомих диван. Другий гість ніс стіл. Потім серед двору опинилися стільці, телевізор, холодильник і щось глухо подзенькувало у двох великих мішках.

Буран ніколи нічого подібного не бачив і так розхвилювався, що у нього пересохло в горлі. Кілька разів він підбігав до господаря, розмахуючи хвостом, намагався заглянути йому у вічі, ніби питав: "Що? Що трапилось? Куди це ти зібрався?" Але господар не звертав на собаку уваги. Господар взагалі, схоже, поводився так, ніби Бурана поруч зовсім не було.

Буран забіг із протилежного боку будинку, сперся лапами на стіну, заглянув у вікно: що там. Нічого не видно. А вантажівка вже повна речей. Уже й борт зачинили. Усі троє сіли в кабіну, двигун завив, захурчав, машина рушила з місця й покотила геть із двору.
Буран розгубився. Кинувся було слідом, але ж позаду залишалося подвір'я. Буранові слід його стерегти. До того ж, залишався дім з відчиненими навстіж дверима... Ніколи ще, протягом п'яти років свого життя, Буранові не доводилося вирішувати стільки проблем відразу, і собака зовсім занепав духом. Пізніше він усе ж вибіг на вулицю, добіг до повороту, зупинився. Нашорошив вуха й ніс. Завмер. Послухав, чим пахне повітря й що є в ньому, гавкнув кілька разів і повернувся до подвір'я.

Із відкритих дверей будинку відганяло тривожною порожнечею. Бурану так хотілося подивитися, як там воно, але він не посмів. Він навіть за присутності господаря не заходив до хати, а без нього й поготів. Буран став передніми лапами на потертий гумовий килимок перед дверима (далі не можна). Втяг до себе повітря. Безліч знайомих запахів ринулися на нього, але найсильнішим виявився запах незатишності й порожнечі. Буран важко зітхнув, позіхнув і приліг на килимок.

Пес здогадувався: господар більше ніколи не оселиться в цій хаті. Але в те, що він неодмінно повернеться, вірив. Господар просто дуже спішив (таке з ним і раніше нерідко траплялось), він ще приїде сюди, забере те, що забув, поспішаючи, і Бурана поведе за собою.

Ще раз збігав Буран до повороту. Нікого. На подвір'ї собака уважно вивчив відбитки протектора, сліди приїжджих, сліди господаря. Нічого не зрозумів. Про їжу й не думав. Він лише трохи похлебтав водички із чавунчика, що стояв коло будки.

Господаря все не було. Уночі, коли на небі висипали зірки, зійшов повний місяць, і трішки підморозило, загострилися звуки. Буран сторожко прислухався до них, і чим менше вони нагадували ті, що мали б сповістити про наближення господаря, тим більше Буран сподівався, що господар повернеться.

Під ранок собака задрімав, зібгавшись на гумовому килимку біля ґанку. Прокинувся від гуркоту. До воріт наближався трактор із причепом, за ним — екскаватор. Коли трактор з екскаватором зупинились, на землю із кабіни виплигнули кілька чоловіків. Буран широко, сподіваючись побачити серед них господаря, розкрив очі, та господаря не було. Буран насторожився, зайняв свою звичну службову стійку і, не відходячи від порога хати, дзвінко загавкав. Пес раптом навіть ніби зрадів появі чужих людей, бо вони нагадали йому про те, що він не якась там безпритульна шавка, а собака, що перебуває на службі. Буран гавкав упевнено, з достоїнством і навіть із натхненням.

Та люди, схоже, не звертали на собаку уваги. На превеликий свій подив, Буран побачив, як один із приїжджих відчинив ворота, впустив на подвір'я трактор з причепом, екскаватор. Ще ніколи не бачив Буран стільки сторонніх на подвір'ї за відсутності господаря, він гавкав усе так же дзвінко й безперервно, але чим далі, тим гостріше відчував, що рішучість починає йому зраджувати. Буран пам'ятав, як на подвір'я, коли залишався вдома сам, забігали хлопчаки - то води попити, то яблук увірвати... Буран чітко відчував нерішучість у діях маленьких людей, а тому гавкав без злості, для порядку. Люди ж, котрі з'явилися на подвір'ї зараз, разом із трактором й екскаватором, поводилися абсолютно незалежно, а то навіть взагалі нахабно. Вони зовсім не боялися неприв'язаного собаки. Буран це відчував і розгубився.

Пес ще гавкав, але вже з частими паузами. І стояв він уже не біля порогу, а серед городу. Буран раптом втратив можливість нормально сприймати те, що відбувалось у нього на очах. Він лише відзначав: полетіла на землю черепиця. Потім — дерев'яні рейки, крокви, балки. На очах у собаки руйнувалось те, що, як сподівався увесь час Буран, було завжди, що здавалося йому непорушним і постійним. І від цього було страшно.

Буран затремтів. Він уже не гавкав. Пес тихенько скавучав, перебігаючи з одного кінця городу до іншого.

Гуркіт двигунів, крики людей, тріск, скрегіт. Під обід все затихло. Хата перетворилася на купу уламків саману, цегли, понівечених дощок. Люди поїхали, і як тільки вдалині розтав гуркіт двигунів, куточком міцно заволоділа тиша.

Буран лежав на мокрому снігу в городі довго, поки не перестав тремтіти. Потім підвівся й неквапно побрів до того, що ще зовсім недавно було притулком людини. Пес знайшов місце, де під уламками глини й черепиці мав бути поріг і принюхався. Пахло димом із розтрощеної груби й вогкістю. Буран довго розкопував передніми лапами завал і зупинився лише тоді, коли знайшов краєчок порогу, прикритого гумовим килимком. Обдираючи лапи до крові, пес розкопав поріг повністю, ретельно обнюхав його й приліг на килимок.

Примруживши очі, він поглядав на подвір'я, на дорогу. Буран чекав господаря. Відчуття безвихідності вже заявило про себе, але стосувалося воно лише хати.

Про зміни на краще у своїй власній долі Буран вірив. І він чекав. Якщо вже господар залишив його тут, значить, Буран тут потрібен. Отже, тут залишилося ще щось, необхідне господареві, і Буран з подвір'я нікуди не піде.

Ніч минула без особливих тривог. Удень лише сороки порушували сумну Буранову самотність. Буран піднімався лише для того, аби попити води із чавунчика, здебільшого ж непорушно лежав. Дрімав, сторожко ловлячи усі звуки.

Під ранок третього дня пішов сніг, густий і вогкий. Буран ще міцніше зібгався й повернувся так, щоб снігом не засліпило очі. Іноді провалювався в сон, і тоді йому ввижалося рідне подвір'я, квітуча яблуня біля водопроводної колонки й господар на стільчику з сигаретою в зубах. Сон був таким явним, що Буран гостро відчував запах сигаретного диму і чув, як гудуть бджоли. Господар пускав дим кільцями і посміхався до Бурана. Пес радів наближенню вечора: ось-ось його відпустять на прогулянку до самого ранку...
_______

Покинутий господарем, Буран так і не пішов із подвір'я. Дев'ять днів непорушно пролежав він на гумовому килимку біля порога зруйнованої хати. На десятий помер...