КАЛИНИЧЕНКО Ігор

sav4

Коротка   біографія

 

Ігор Олександрович Калиниченко - молодий запорізький (а тепер - й івано-франківський) поет, автор поетичної збірки "Зоряна дорога" (2008).

Народився 1 січня 1983 року у м. Запоріжжя в сім'ї робітників. До 19-ти років кожне літо жив у бабусі в селі Любицьке Новомиколаївського району Запорізької області, що мало величезний вплив на його творчість та розвиток особистості. У 2005 році закінчив історичний факультет Запорізького національного університету. Вірші пише з 1996 року. В 2008 р. у видавництві запорізької "Просвіти" вийшла перша його збірка "Зоряна дорога", до якої ввійшли найкращі поезії періоду 1998 – 2008 рр. Основні мотиви творчості поета – українська природа, рідне село, любов до матері, Вітчизни, коханої. Продовжуючи традиції співців запорізького степу Василя Лісняка, Василя Діденка, Григорія Лютого, Івана  Доценка, Олега Гончаренка, Івана Сухаря, Любові Геньби, маючи гуляйпільське коріння (троюрідний дід Ігоря - поет Анатолій Горпинич), він наразі є чи не єдиним молодим поетом Запорізького краю, що пише на сільську тематику.

Ігор Калиниченко друкувався у запорізьких та київських виданнях, зокрема в альманахах "Яблуко спокуси" , "Слава нації! Смерть ворогам!", "Зачаруй мене тремом кохання", "Махаон", у газеті "Верже" та в журналі "Хортиця", в Інтернеті (сайти "Поетичні майстерні", "Севама", "Гоголівська академія", "Хата-читальня" та ін.). Ігор є членом Запорізького обласного літературного об'єднання ім. Гайдабури, тривалий час відвідував літературний клуб "99" при Запорізькому національному університеті.

Твори Ігоря Калиниченка привертають до себе увагу передусім тих людей, котрі у наш атомний та комп'ютерний вік продовжують вірити, що найвищі цінності у житті – це Вітчизна, кохання, дружба, материнство, а не гроші чи горілка. А головне – вірші Ігоря наповнені щирістю та любов'ю. "Досі майже вже не вірилось, щоб у теперішньому закомп'ютеризованому світі (особливо чоловічому) було стільки Любові чистої і нетиражної взагалі!.. Не те що навіть до Мови, Природи, України в цілому!!!" – так відгукнулася на поезію І. Калиниченка поетеса з м. Прилуки, член НСПУ Олеся Білоцвіт. А український поет з Польщі Василь Шляхтич писав у своїй рецензії, що "Небагато нині в Україні поетів, та не тільки поетів, які оспівують любов до рідної мови, рідної культури, до своєї історії. Читаючи твори сучасних українських поетів, помічаєш, що тематика їх творів майже ніяка. Гарні слова, хоч в рідній мові, лиш любові до рідного, до українського, до свого дуже мало. Тому я дуже вдячний Вам, Пане Ігоре, за спів про своє рідне, наше рідне."

Вірші Ігоря Калиниченка легкі та музичні, то ж недарма ними зацікавилися композитори. Перші пісні народилися завдяки запорізькому композитору Валерію Томченку. Потім була пісня "Моя Україна", написана співачкою з Симферополя Яною Моісеєвою, що вперше пролунала на двох концертах з приводу святкування Дня Незалежності України в Криму. Зараз Ігор Калиниченко працює з дніпропетровським композитором Володимиром Ярцевим та американським композитором українського походження Гаммою Скупинським, що був у 70-ті роки музичним керівником ансамблів "Смерічка" та "Червона рута" і писав пісні для Софії Ротару, а зараз мешкає в Голівуді. Можливо, композиторів та пісень було би більше, але автор досить критично ставиться до своєї творчості та не поспішає показувати її митцям. Бо його ідеали в пісенній поезії занадто високі. Він вважає, що пісні треба писати якісні, або ж взагалі їх не писати.

Відомі запорізькі поети Ганна Лупинос та Михайло Буряк рекомендували Ігоря Калиниченка до Національної спілки письменників України.

 

 

 

***

Мої діди в УПА не воювали,

Мій батько української не знав.

Але я завжди, щоб там не казали,

Козацький прапор високо тримав!

В моїм селі квітує буйно суржик,

А в місті мова Пушкіна живе.

Та я плекаю, мов чарівну ружу,

Вкраїнське слово, чисте й осяйне.

Ніколи не вдягав я вишиванки,

Мене не бачив злотоверхий Львів.

Але щодня, щовечора, щоранку

Живе в моєму серці рідний спів.

Кругом бур'ян й духовнії руїни,

Але без нарікань і каяття

Люблю я свою неньку-Україну

Усім єством, сильніше за життя!

 

 

Квітка Євгенія

 

Скажи, з якою квіткою зрівняти

Тебе, моя ти Зоре неприборкана?

З голівкою червоної троянди,

Що миє в росах шовковисті локони?

З волошкою, що перестиглим літом

Співає серед золота пшеничного,

Чи з маком, що своїм бентежним цвітом

Торкається священного і вічного?

Або зрівняти з лісовим дзвіночком,

Що лине серцем в небеса за пташкою?

Лілеєю, що з ніжним голосочком,

Чи вишитою сонечком ромашкою?

Дарма собі я голову ламаю -

Ти світла і прекрасна, мов елегія,

У косах яблуневого розмаю

Найкраща квітка на ім'я Євгенія.

 

 

Згадай мене

 

Згадай мене під срібний дзвін дощу,

Під тихий шелест липи на світанні,

І я в думках до тебе прилечу

Віддати почуття свої останні.

Згадай мене у гомоні лугів,

Що миють в сонці очі волошкові,

Й хмільного літа зоряний мотив

Розсипле краплі пізньої любові.

Згадай мене у спалахах зірниць,

В крилатих кронах яблуні і сливи,

Й медове щебетання синіх птиць

Проллє над світом солов'їні зливи.

Згадай під журавлиний плин сторіч,

Під світлий звук вишневої сонати,

І подих серця донесе крізь ніч

Все те, що я не встиг тобі сказати.

 

 

Рідна мова

 

Рідна мово моя, що є краще за тебе,

Що бринить наймиліш і співає ясніш?

У тобі шум гаїв, усміх сонця і неба,

Ти як вишня в цвіту, в моїм серці дзвениш.

Рідна мово моя, золотава пшениця,

Ти гірське джерело, солов'їна струна.

Кожне слово, мов зоряна крапля іскриться,

В кожній пісні горить сонцесяйна весна.

Рідна мово моя, в тобі сила козацька,

Вільний подих степів, осяйна далечінь.

Проведуть бандуристи по струнах зненацька,

І злетиш ти, мов сокіл, в ясну височінь.

Рідна мово моя! Ти душа України,

Ти в мені гомониш, як потік буйних вод.

Треба сіять в серця твої чисті зернини,

Щоб навіки воскрес український народ!

 

***

Я ждав на зупинці трамвая

Мою світанкову зорю,

А дощик все крапав без краю

На цвіт весняного вогню.

Думок золотисті лілеї

Розтанули в гомоні трав,

Й під'їхав трамвай із тією,

Яку я так довго чекав.

Вона з парасолькою вийшла

На вулиць холодний граніт,

А я незбагненно і ніжно

З печаллю дивився їй вслід.

"Невже ти уваги не варта?" -

Кольнуло в душі до плачу,

І стук каблучків по асфальту

Затих в шепотінні дощу.

 

***

В тебе серце безцінне й душа золота,

Світлий подих весни - твоя мрія крилата,

Теплі усмішки сонця - червоні вуста,

Срібні зорі карпатські - ясні оченята.

Твій п'янкий голосочок - сопілоньки спів,

Осяйна доброта - мов коштовна шкатулка.

Я нікого до тебе отак не любив,

Моя мила, кохана, єдина гуцулко!

В твоїх косах все злото осінніх дібров,

Ніжний запах трави й чебреців синьооких.

Ти даєш мені ласку, чарівну любов

І життєву снагу верховинських потоків.

Всі дерева в гаю і квітки полонин

Полюбляють твої веселкові співанки.

Скільки доля мені даруватиме днин -

Стільки буду з тобою, кохана горянко!

 

***

В синім небі зоря полум'яна

Розливає чарівний вогонь.

Подаруй мені весну, Кохана,

Наче посмішку серця свого.

Золотава струна солов'їна

Колихає бузкові кущі.

Подаруй мені весну, Єдина,

Наче подих своєї душі.

Тихо падає цвіт в зелен-трави,

Линуть пахощі в сяйві дібров.

Подаруй мені весну, Ласкава,

Наче світлу і щиру любов.

Шепчуть губи: "Тетяна, Тетяна",

Тонуть очі у клекоті мрій.

Подаруй мені весну, Кохана,

Будь, як пісня, у долі моїй!

 

* * *

Люблю я свою земленьку, де чути вишень спів,

Порізану посадками на клаптики полів.

Тут в яблунях всміхається замріяне село,

Тут сонце пада жайвором на вишите крило.

Квітують за покосами суданка й еспарцет,

З вітрами стоголосими влаштовують концерт.

Тут вечір дасть напитися червоного вина,

Зірок палає китиця і пахне бузина.

Тут я блукав толоками, де трави, мов пісні,

З дощами синьоокими братався навесні.

Ходив за печерицями і з вудкою на став,

Навчився праці й щедрості і вперше покохав.

Люблю я свою земленьку, де чути кленів дзвін,

Крізь даль років і відстаней живий у серці він.

І знов мене дорога ця, як матір, привела

До краю Запорізького, до рідного села!

 

 

Галичанка

 

Коли ніч схилилася до ранку,

Я побачив диво уві сні:

Галичанка, мила галичанка

Серед гір наснилася мені.

Карі очі, брів ластовенята,

І густа до пояса коса...

Хай тобі вклоняються Карпати,

Бо ти їхня гордість і краса!

Білі руки, стан стрункий дівочий,

Молоді незаймані вуста

Я всім серцем полюбити хочу

Назавжди, навік, на всі літа!

Я прийду до тебе в світлих мріях

І торкнусь твоїх сумних долонь,

Розповім, як в сонячних надіях

Я плекав душі палкий вогонь.

Розкажу тобі, моя кохана,

Як в житті несолодко було,

Як болить в моєму серці рана

І печаль лягає на чоло.

Розкажу, як плакали метілі,

Як плювали в душу люди злі,

І чому мені довіку милі

Ці простори рідної землі.

Ти мене напевно зрозумієш

Й покладеш голівку на плече.

Знаю я: нічого вже не вдієш,

Якщо в душах вогник не пече.

Будеш снитись ти мені щоночі,

Сядем ми й розмову поведем

Про Бандеру, Калуш, сині очі,

Та шляхів до серця не знайдем.

 

* * *

Там, де звуки тануть без кінця

В золоті ранкової сюіти,

Там виходять радісні серця

На кохання зоряні орбіти.

Там іскриться диво осяйне,

Пахнуть медом квіти малинові,

І торкають лагідно мене

Юних мрій зіниці кольорові.

Образ твій всю душу обпалив,

Викликав в мені печаль і радість.

Ось він, щастя сонячний приплив,

Ось вона, моя рожева данність!

Соняхом цвіте ласкавий сміх,

Мов сльоза у піднебеснім морі.

Десь на дні очей ясних твоїх

Білим цвітом сяють срібні зорі.

 

 

Незнайомці

 

Зі всіх своїх ровесниць-однокласниць

Завжди яскраво вирізнялась ти:

Блакитні очі, на щоках рум'янець,

І усміх, повний сонця й доброти.

Серед дівчат малих і худорлявих

Без вроди і без полум'я в душі,

Цвіла ти, як налиті медом трави,

Як щедрі квіти в полі на межі.

Тобі дуби під ноги слали листя,

А вітер гладив руки і вуста.

Твоє волосся поцілунком чистим

Голубила веселка золота.

На мене не звертала ти уваги,

А я тебе плекав у всіх думках...

Ну що ж! Доп'ю свій сум з гіркої фляги

Й лишу твій образ на ясних зірках.

 

* * *

Кожний дотик - неначе поема,

Кожний погляд - ліричний роман.

Ця любов - тільки частка окрема

В буйнім цвіті звабливих оман.

Для любові і лиха замало,

Бо душа, як зоря, молода.

Є у весен стихія повстала,

І жива ще в криницях вода.

Народившись з пекельної млості,

Постає осяйний дивограй,

А кохання покликало в гості

Перестиглий вишневий розмай.

Кожний шепіт - мов янгольский голос,

Кожний подих - зітхання сердець.

Ця любов - нерозгаданий колос,

Що приходить з початку в кінець!

 

* * *

Вітер липам розчісує коси,

Зеленіє п'янкий травостій.

Золотаву росу на покоси

Щедро сиплять тумани густі.

Білі грона духмяних акацій

Розтривожили наші серця,

Й промінь сонця в барвистому танці

П'є водицю з твойого лиця.

Солов'ї сповідаються ночі

І ковтають чарівні зірки,

А сичів голосіння пророче

Грізно лине крізь тихі садки.

Дощ купає малину і груші,

Сяє райдуги вистиглий жар.

Нам кохання наповнює душі

І горить буйним цвітом стожар!

 

 

Прадідова  калина

На дачі, за районом Заводським,

Колись мій прадід посадив калину,

Щоб в клекоті і гаморі міськім

Був спогад про маленьку батьківщину.

Росла вона під сонцем і дощем,

Роки летіли птицями за обрій,

А прадідові снився ще і ще

Дитинства край, замріяний і добрий,

Звідкіль його у тридцять третій рік

Погнав Голодомор на Запоріжжя...

Душевним ранам загубився лік,

Прощай, полтавське рідне бездоріжжя!

Пізнав дідусь і лихо, і війну,

І ось, мов компенсацію за біди,

Дали йому шість сотих бур'яну -

"Хотів землі? Саджай картоплю, діду."

На місці, де буяли кураї,

Дерева потягли свої рученьки,

Щоб пам'ятали корені свої

Нащадки козаків - Калиниченки.

Я пив душею калиновий цвіт,

Зривав устами ягоди червоні,

Й тривожне відголосся давніх літ

Текло струмком в допитливі долоні.

Тяжка епоха бурею пройшла,

І на кленово-полиновім Півдні

Як вогники любові і тепла

Ростуть калин зеленоокі півні.

Давно немає прадіда в живих,

І вже не ми господарі на дачі...

Я чую, як у грозах степових

Скривавленим вогнем калина плаче.

 

 

Є. Т.

Синій потяг, колихаючись на рейках,

Лине птахом крізь глуху жовтневу ніч.

Ти сумуєш край вікна - близька й далека,

І не йде проклятий сон тобі до віч.

Поза склом пливуть осінні оксамити,

Срібний місяць на тополях виграє.

Ти мовчиш і все не можеш зрозуміти,

Де кохання загубилося твоє.

Неприховано вдивляєшся у темінь,

За хвилинами години, як вода.

Чорний дуб, немов міцний карпатський легінь,

На ходу у твої очі загляда.

Сумно тягнеться пожовкле верховіття,

Потім поле. Знову ліс. І комиші.

Заблищать вогні - то вже різноманіття,

Вже така-сяка розрада для душі.

Де ти, милий? Стільки літ тебе чекаю.

Забарився, а чи може запізнивсь?

Все віддам, щоби у сутінках розмаю

Наші руки і серця переплелись.

Не зімкнути вже очей мені до ранку...

Де ти є, моє кохання золоте?

На умитому дощами полустанку

Жду тебе. Люблю тебе.

                                      Твоя Є. Т.

 

* * *

Повертаючись із вирію, лелеки

Позовуть мене й покличуть все одно

В ті забуті Богом хутори далекі,

Де лисиці заглядають у вікно.

Я пройдуся попід кронами гледичій,

Зі ставка у жмені зачерпну води,

І розвіється в душі печаль та відчай,

Розіллються в серці радості меди.

Назбираю в луках зорі ясноокі,

Прочитаю вірші травам і хлібам,

Щоб степів моїх розтерзаний неспокій

Передав свій цвіт окриленим вітрам.

Повечеряю з бабусею у хаті,

Будуть сутінки солодкі, мов кутя.

Ні, село, тобі ще рано помирати,

Ти ще ствердиш своє право на життя!

 

 

Повстанська  балада

 

Зустрілись ми у клекоті війни,

Була у нас одна на двох ідея.

І раптом серед чорної весни

Розквітла почуттів п'янка лілея.

Благала ти - "До серденька прилинь,

Віддам тобі кохання неповторне."

Але мене вже кликала Волинь

Під знамено УПА червоно-чорне.

Алярми, рейди, вишколи, бої,

Гірка розлука вбила клин між нами.

Чи ще побачу коси я твої,

Чи ти вже замордована катами?

Чи будуть знов побачення в саду,

Коли рожевий цвіт скидає вишня,

Чи я прошитий кулею впаду

Нескореним орлом на землю грішну?

Та знов наказ. Веде нічна зоря

Розбитими дорогами Полісся.

Ми не раби, ми діти Кобзаря,

Покликала у бій свободи пісня.

І крізь виття есесівських машин

І відблиски палаючих фільварків

Світив мені вогнем ясних жоржин

Ласкавий погляд милої Мольфарки.

 

***

В клекоті вишневого світання

Нас єднала доля золота.

Шепотіло серце: "Ти остання",

Відпливла за обрій самота.

Літо пломеніло цвітом гречки,

Падав на траву кленовий сік.

Думалося, щастя недалечко -

Там, за світлим гомоном осик.

Та не все так сталось, як гадалось -

Ми, як дві дороги, розійшлись,

І змінилась волошкова радість

На гірку отруту чорних сліз.

Відгриміла осінь листопадом,

А у снах ще й досі бачу я,

Як весняним лугом, зелен-садом

Йде любов заквітчана моя.

Я народився на Запоріжжі

Я народився на Запоріжжі

В тиші гаїв, в зелені трав,

І у квітучім сільськім бездоріжжі

Я на землі українській зростав.

Матір-земля напоїла водою,

Зоряні крила дали журавлі,

Щоб я душею співав молодою

Про українські печалі й жалі.

Я народився на Запоріжжі,

Там, де природа ласкава й проста,

Де поцілунки, закохані й свіжі,

Ллє щедре сонце на спраглі вуста.

Й досі калини червонеє гроно

Назву нагадує роду мого,

В тому селі, де криниця бездонна

Бризнула в серце кохання вогонь.

Я народився на Запоріжжі,

В тому краю, де у синіх полях

Грає пшениці напоєне збіжжя

Й тихо зникає за обрієм шлях.

Щастя тобі, зоряний краю,

Вкрийся любов'ю на вічні літа!

Як України без тебе немає,

Так і без неї ти мов сирота.

Я народився на Запоріжжі,

Й бачу: насичені різним сміттям

Линуть роки, доленосні і хижі,

Над нелегким і похмурим життям.

Але мені не страшні їхні крила,

Бо у душі, як замріяний спів,

Буйно цвіте Українонька мила

Й серце, зігріте любов'ю батьків.

 

* * *

Берези вдягнули зелені хустини,

Хміліють левади в ясній далині.

І бачу я літа червоні жарини,

Що нас розлучили в жорсткокій борні.

Тебе я любив, і були ми щасливі,

Але почуття розчинились, мов дим.

Нехай збережуть солов'ї незрадливі

Кохання слова у гаю запашнім.

Замріяні клени в сорочках яскравих,

У синьому небі летять журавлі.

І чується все на солодких отавах

Напоєне дихання неньки-землі.

Ранковий туман огорта сонні луки,

Вогнем одцвіли всі зірки за селом.

І плаче той птах, що у хвилях розлуки

Розбив наше щастя холодним крилом.

 

* * *

Пробіг по серцю перелив баяна,

Розквітла в небі зіронька ясна.

Люблю тебе, Полтавщино кохана,

Ти світла і прекрасна, як весна.

Чарує вечір пахощами м'яти,

Іскриться місяць в крапельках роси.

Співають під черешнями дівчата

Й гарячі солов'їні голоси.

Дрімають на левадах трави пишні,

Прослалися тумани за селом.

Чарівні звуки "Маминої вишні"

Ласкають серце ніжністю й теплом.

Життя не втратить крила за межею,

І я, неначе сонце явори,

Люблю всією чистою душею

Ці тихі українські вечори.

Пробіг по серцю перелив баяна,

В устах остання пісня догора.

Живи, моя Полтавщино кохана,

Умита в хвилях срібного Дніпра!

 

* * *

Коли встають світанки сині,

Або метелиця мете,

Дарую серце Україні,

Таке ласкаве і просте.

Чи то шумує в полі збіжжя,

Чи листопади б'ють крилом -

Дарую душу Запоріжжю,

Сповиту миром і добром.

Коли вертаюсь я з дороги

Під світлі заспіви дібров,

Дарую отчому порогу

Синівську вдячність і любов.

Коли негода б'є громами

І тануть в сумі довгі дні -

Спішу до мами, йду до мами,

Немов до сонця на землі.

 

* * *

Іду по вулиці села,

Вдихаю далі синьоокі,

А світла пісня розлила

У серці помисли глибокі.

Іскриться мрій рожевий цвіт,

Палає сонце жовтим трунком.

Передаю селу привіт

Своїм гарячим поцілунком.

Всміхнися, Любицьке, засяй

Віконцем хати, листом клена,

І хай шумить рожевий май,

Квітує молодість зелена!

Весна всім соки налила,

Бринить життя у кожнім слові.

Іду по вулиці села,

Немов до щастя і любові.

 

* * *

Гаптує сонце землю молоду,

Блакитним сяйвом всі степи облиті,

І буйні трави у моїм саду

Купаються в черешень білім цвіті.

Блукає вітер в запахах весни,

Кружляє в танці вишиті пелюстки.

Край шляху синьоокі ясени

Зав'язують собі зелені хустки.

Ласкавий промінь серденько зігрів,

Розбризкав на поля сріблясту зливу.

Палають, наче марево снігів,

Мережані суцвіття чорносливу.

Цілують небо п'яні голуби,

Чарує душу співами синиця.

Така пора - забудь все і люби,

Журитись і куняти не годиться!

 

 

Зоря  над  вербою

I

Яскравою сльозою голубою

Крізь подих світлоокої весни

Ясна зоря над тихою вербою

Приходить, наче казка, в мої сни.

Здається, що стою у білих росах

На березі самотньої ріки,

А зірка, наче мавка златокоса,

Мені дарує стиглі пелюстки.

Навколо ніч. Димлять густі тумани,

Проймає душу радість і печаль.

Ясна зоря, як вогник полум'яний,

Зове і кличе в солов'їну даль.

Несе мої думки води стремління,

Чорняве небо огорта крилом.

А зірка, наче сонячне насіння,

Цілує п'яні вишні за селом.

 

II

Пройшли ці сни, але зі смутком чистим

Я згадую у вирі довгих днів:

Горить зоря над жовтим падолистом

І над сріблястим килимом снігів.

Та все питає в мене мила зірка,

Даруючи полям холодний жар-

"А де твоєї долі й серця квітка,

Ти прийдеш з нею до моїх стожар?"

Кипить у жилах юний гомін травня,

І я по стежці в запашнім саду

Тебе, моє омріяне кохання,

На берег цей за руку приведу.

Стоятимемо тут удвох з тобою,

І у весняний, неповторний час

Ясна зоря над тихою вербою

Своїм промінням повінчає нас!

 

* * *

В краю, де в полях тихо в'ється

Далека і зоряна путь,

Мені сонцесяйно сміється

Небесних очей каламуть.

Зірок золотисті опали

Горять, як провісники доль,

І мрії на серденько впали

Листками осінніх тополь.

Мелодія тихої пісні

Пливе у блакитних серцях,

А грому курликання грізні

Танцюють в сліпих промінцях.

Орел не підходить для чаплі,

І прагне душа все одно

Закохано випить до краплі

Світанків рожеве вино.

 

* * *

Блакитний степ, дзвінке ясноголосся,

Медових квітів радісні струмки.

Ласкає вітерець моє волосся

Й сумних тополь зелені вітряки.

Бринить земля на струнах волошкових,

Безкрає небо в очі загляда.

Несе тепло цілунків чорнобрових

Моїм рукам травиця молода.

Далекий птах безмовним охоронцем

Кружляє на орлиній висоті,

І йдуть, неначе соняшник за сонцем,

За мною всі ромашки золоті.

Розкривши душу цим лугам духмяним

Бреду, весною стомлений, у даль.

О земле рідна, матінко кохана,

Моя ти пісня, радість і печаль!

 

* * *

Абрикосом зацвів рідний край навесні,

Не згасає роса на п'янкім гіацинті.

Аріадна, мов зірка, вказала мені

Світлий шлях у вузькім і глухім лабіринті.

Та дорога до тебе мене привела,

А кохання лилось, наче став через греблю.

Синім цвітом очей ти в полон узяла,

І свій образ ясний в моє серце вплела,

Як вплітає весна цвіт конвалій у землю.

Пам'яті Івана Доценка

Праотчий край, моя вишнева доле,

Заквітчана у стрічках лісосмуг...

Гойдається під вітром рідне поле,

Іскрить росою волошковий луг.

Праотчий край, пахуча материнка,

Стрункі тополі, наче вітряки.

Налита соком яблунева гілка

На землю рвучко струшує зірки.

Праотчий край, незміряні криниці,

Крилаті верби над хмільним струмком.

Всю ніч перекликаються гнилиці

З причесаним пшеничним колоском.

Прадавній край, невиплакані сльози,

Самотні села вздовж пустих доріг.

Я довго йшов до тебе крізь морози,

Але, нажаль, дійти так і не зміг.

 

* * *

Не забути ті місячні ночі -

Буйний вітер в верхів'ях смерек.

Срібні зорі траву колихали,

Посміхались і тихо зітхали

У надщерблений місяця глек.

Не забути ті лагідні руки,

Щирий погляд бездонних очей.

Як пили солов'їні тумани

Ніжний шепіт "Коханий, кохана",

Що у грудях і досі пече.

Не забути ті сонячні ранки,

Що вривались промінням в серця.

Як узявшись за руки з тобою

Швидко бігли ми до водопою,

Щоб змивати цілунки з лиця.

Не забути вокзальне прощання,

Тихий біль від непроханих сліз.

І у потязі "Львів-Сімферопіль"

Крізь вино й цигарок сірий попіл

Я все марив - "Кохання, вернись!"

 

 

Яблуко  на  снігу

 

Упало жовте яблуко на сніг,

Немов остання зірка листопаду.

Тебе я пригостити ним не встиг,

Ніколи вже не прийдеш ти до саду.

Горить воно у місячнім вогні,

Магічним трунком знов до себе кличе,

І все чомусь ввижається мені

Твоє прекрасне і сумне обличчя.

Життя, неначе вітер поміж віт,

Промчало, проревло на цілий світ,

Застигли всі думки і хвилювання.

А доля - загубивший крила птах -

Повільно дотліває у снігах,

Як це замерзле яблуко останнє.

 

 

Польові  путівці

 

Путівці, польові путівці,

Скільки вас у степах українських!

Під озерами синіх небес

Ви зажурено вдаль простяглись.

Колихається стигла земля

У закоханих сонячних бризках,

І все прагне злетіти увись

Зелен-струнами кленів й беріз.

Путівці, польові путівці!

З лісосмугами ходите в парі,

Золотаве колосся хлібів

Вам співає бентежні пісні.

А вночі розквітають зірки

І сміються багряні стожари,

Розливаючи срібний мотив

На косариків очі ясні.

Путівці, польові путівці,

Скільки років спливло за водою...

Вирушали в похід козаки,

Йшли у бій Січовії Стрільці.

Скільки кривджено вас, дорогих,

Окупанта гидкою ногою,

Та вже зникли ворожі полки,

І про волю дзвенять вітерці.

Путівці, польові путівці!

Ви гукаєте в даль волошкову,

Щоб згадав я дитинство своє

І вдихнув чистий попіл доріг.

Я вклоняюся вам, путівці,

Крізь епохи вуаль чорноброву,

Яке щастя, що ви в мене є

І в грозу, і в світанки, і в сніг!

 

 

Помирає  село

 

Помирає село -

колиска вкраїнської нації.

Помирає село -

джерело моїх мрій і надій.

Біля тину схилились

зажурені білі акації,

сумно б'є за городом

пшениці зелений прибій.

Помирає село.

Самогоном затоплені вулиці.

З комишу виглядають

змілілі обличчя ставків.

Промайне кілька літ -

всі вони остаточно замуляться,

і не стрінемо вже

ані лебедів, ні рибаків.

Помирає село.

І нічого зробити не взмозі я.

В хатах вибиті вікна,

немовби це все по війні.

Де буяли сади -

там росте молочай і амброзія,

Наїжачилась тиша,

де так щедро лунали пісні.

Помирає село -

цвинтарі зарясніли могилами,

і зруйновані ферми

дотлівають в кущах бур'яну.

Як же низько ми впали!

Як швидко ми стали безкрилими,

чи нам вистачить сил

пережити годину смутну?

Помирає село.

Пересохли прабатьківські корені.

Травостій вже не той,

і самотністю груші гірчать.

На гаї й хутори,

на ромени і луки розорені

павутинням лягає

диявола чорна печать.

Я на мапу дивлюсь -

невесела на ній географія,

бо до деяких назв

не доїхати й не доплисти.

Порятуймо країну

від цієї гидотної мафії,

щоби знову змогло

українське село розцвісти!

 

 

Станція  Мирова

 

На Мировій цвітуть тополі,

Гуркочуть сонні поїзди,

Вітри - орлята ясночолі

Твої розшукують сліди,

Що загубились в стиглім житі,

Де грає сонячна ріка,

Де наче роки непрожиті

Бентежна молодість блука.

Палають зорі, наче маки,

Мига кирпатий світлофор,

Шумлять дуби, мов гайдамаки,

Ставкових жаб розлився хор,

Та лиш тебе ніде не видно,

Ніде не чути голос твій,

І знов печаль небесно-срібна

Лягає в присмерк луговий.

Я пригадаю наше літо,

Медових зустрічей тепло,

Що так натхненно і розкрито

В серця закохані текло.

Як під черешнею густою

Боготворив твоє ім'я...

Тепер все вкрито лободою,

Любов не вернеться моя.

Свистить остання електричка,

Додому їхати вже час.

Засяє колій довга стрічка

В полоні зоряних прикрас.

А в пелюстках дзвінкої долі

На солов'їній Мировій

Цвістимуть радісно тополі

І незабутній образ твій.

 

* * *

Розмовляють із вітром тополь сагайдаки,

Путівець полином й молочаєм пропах.

Стрімко вибігли в поле схвильовані маки,

Щоби вечір зустріти у стиглих житах.

Промінь сонця лягає у спраглі долоні,

Виграє стрибунець на високій струні.

Заквітчались роменом в рясній оболоні

Милих любицьких лук острівці вогняні.

Гомонять перепілки в морях конюшини,

Горицвіт пам'ятатиме наші сліди.

І шикуються клени й дуби край стежини,

Мов стрункі козаки отамана Правди.

А на заході небо, мов сік полуниці,

Розлилося рікою між зоряних трав.

Жовтий місяць заглянув в прозорі криниці

І промовив їм те, що раніш не казав.

 

* * *

Спинилось небо в хащах бур'яну,

Вівторок світло дня крізь зуби цідить.

Розхитують в душі німу струну

Сніжинок невгамовні суіциди.

Везе мене старенький тарантас

Поміж дерев обшарпані колони

В хатину, де на мене зачекавсь

Медовий чай із пряником лимонним.

Примхливих вуст малиновий кисіль

Зустріне у прокуреній вітальні.

Стікають в наші руки звідусіль

Хмільних щедрот мелодії печальні.

І буде ніч. Дотліють всі дрова,

Цікаве знов залишиться за кадром.

Холонуть обпікаючі слова,

Розтрощені між молотом й ковадлом.

Розбудиш тихо, виведеш за тин,

Розлуки час настав - така вже повість.

Тьмяніє сніг, мов галицький бурштин,

Ще темно, та вже час іти на поїзд.

Морозом пошматовані дуби

В дорогу проводжають односельця.

Сніжинки - білопері голуби -

Летять на жовтоцвітний вогник серця.

 

* * *

Понад дорогою крушина

Розклала ягоди червоні.

Лягає музика пташина

У сонця радісні долоні.

Медові очі молочаю

Перегоріли в стиглих травах,

А клени весело стрічають

Хмільних зірниць яскравий спалах.

Свічки тополь зелено-срібні

Цілують небо голубами,

І на серпневому розвидні

Перекликаються з дубами.

А за рікою, через кладку,

Тривожна молодість курличе,

І тільки степ, неначе батько,

До себе знов бентежно кличе.

 

* * *

Грозою день зруйнований дощенту,

Замовкли буйні роси на стерні,

І тільки листя кольору абсенту

Бринить на злотовитканій струні.

Бентежний вечір стелить срібні кроки,

Пасе вітри за полем говірким.

Засяяли Сатурни синьоокі

Над грушами і аґрусом гірким.

Ляга в долоні верб холодна темінь,

Похмурий сич махнув дзвінким крилом.

А молодик, немов завзятий кремінь,

Все креше жовті іскри за селом.

Втікає згасла музика із серця,

Світанок припорошив далину,

І сонце, наче перепел, озветься

Струмком веселим в косах полину.

 

 

Весняна  пісня

 

Весна гуляє

У дзвінких садах,

Я серце їй

Своє відкрив.

Співає сонце у блакиті,

Голубить в травах перші квіти,

Біліше всіх снігів на світі

Цвіте в посадках

Дикий чорнослив.

Бринять на струнах

Гомінкі струмки,

Ридають птиці

У гаю.

Весна волосся розпустила,

Любов спинити їй не сила,

Прийди до мене, моя мила,

Крізь квітня

Золотисту течію.

Тебе чекав

Усім вітрам на зло,

І в листопад,

І в заметіль.

Та ось прокинулась природа,

В черешнях вмила свою вроду,

І в тихий вечір біля броду

Обпік твоїх очей

Солодкий хміль.

З тобою підем

В ті ясні краї,

Де верби з річки

Воду п'ють,

Де соловейко на калині

Вночі цілує зорі сині,

Серця з'єднаєм лебедині,

На все життя

Одна на двох в нас путь!

 

 

Земля,  що  батьківською  зветься

В краю, де чути сонця сміх,

Де ніжно пахне рута-м'ята,

Намисто скрипок золотих

Вплітають в серце солов'ята.

Блукає літо у полях,

Духмяний колос вгору пнеться.

До мене стелить довгий шлях

Земля, що батьківською зветься.

Блищить в очах світанків синь,

Палають зорі, мов троянди.

Мій краю! Я - твій вірний син,

А ти - взірець добра і правди.

І світла юнь, мов щастя мить,

В душі барвінком чистим в'ється.

Завжди зігріє й захистить

Земля, що батьківською зветься.

Блищить вогнем джерел сльоза,

Летять тополі в синє небо,

А гнівом сповнена гроза

Як хижий птах, кружляє степом.

Мій рід - козацький, бойовий,

Що перед бурями не гнеться.

Шумить мені крізь дух завій

Земля, що батьківською зветься.

Чи то весни зелений цвіт,

Чи думи осені багряні -

В моїй душі на много літ

Слова Вітчизни полум'яні.

Скрипить акація в саду,

Торкають віти струни серця.

Розвіє смуток і біду

Земля, що батьківською зветься.