КОВАЛЬ Лариса

Лариса Анатоліївна КОВАЛЬ народилася 20.06.1945 р.у м. Омськ. Закінчила вечірнє відділення Запорізького машинобудівного інституту (нині Запорізький національний технічний університет), факультет електронної техніки. Працювала старшим викладачем у радіоелектронному коледжі, ЗНТУ. Керувала літературною студією та обласним літературним об’єднанням ім. Гайдабури. Автор восьми книг: «Повернення до себе», «Від болю до весни», «Сполох осінніх айстр», «Озори мою душу надіє», «Шляхами Піднебесної», «Світлини долі», «Вибране», "На прощальний танок запросив листопад", багатьох публікацій у пресі.

Член Національної спілки письменників України. Лауреат премії ім. Миколи Нагнибіди Запорізького обласного відділення Українського Фонду культури.

 

47

 

Про себе


Народилася в Омську в російськомовній родині, вчилася в російській школі, вірші писала з дитинства, скільки себе пам’ятаю, російською. Родина переїхала в Запоріжжя. Колись у 8 класі до нас завітав поет Василь Лісняк, читав вірші, а вчителька сказала: «Лариса пише вірші». Я щось прочитала, Лісняк від мене не відмахнувся, а запросив до ЛІТО, тільки сказав, щоб я нічого не читала, послухала. Там до мене підійшов відомий поет Іван Кашпуров. Я йому дуже вдячна за науку. Він дав мені перелік літератури з теорії віршування і багато часу витрачав, займаючись зі мною. Пізніше були мої перші публікації в газетах. Так я писала російською до закінчення школи.

Потім обрала інший шлях, вступила до «машинки», стала інженером-конструктором електронної техніки, викладала в радіоелектронному коледжі, Національному технічному університеті. Перестала писати, але поезія – це на все життя. За 30 років я не написала жодного вірша. А потім буремні 90-ті, і я вибухнула поезією. Української не знала, літературу українську не читала. Почала вчити у 91 році, тоді були й перші спроби викладання технічних предметів українською. Я настільки закохалася в українську мову, що вона в мене постійно звучала в думках. Це було як наркоманія. Я їздила в Карпати, знайомилася з людьми, вони стали моїми друзями, з якими я і досі спілкуюся. Ходила з записничком, занотовувала слова. Це моя школа з української. І в 1991році написала перший вірш «І воскресне розстріляне слово..» . Я почала жити поезією, я писала по п’ять віршів за вечір, вони просто не покидали мене. У 1993-му я прийшла в ЛІТО до Григорія Лютого. Він мене підтримав, почав друкувати. А потім відбулася зустріч з Анатолієм Рекубрацьким. Це була знакова зустріч, він став учителем і натхненником, редагував усі мої книжки, жорстко критикував, але й хвалив, спонукав до творчого зростання.

Тематика моєї творчості різнобічна. Спочатку писала патріотичні вірші для своїх студентів, заохочувала їх до усвідомлення історичних подій в Україні, і вони стали моїми першими слухачами й поціновувачами. Потім жіноча сутність взяла своє й полилися вірші про кохання. Лірична героїня – жінка, яка закохується, зраджує, зраджують її, а вона знову закохується, бо це є життя. Але від громадянської патріотичної тематики я не відійшла. У мене є вірші, які я читаю на майданах і вірші для інтимної тихої аудиторії. Написаний цикл «Читаючи «Кобзар», низка патріотичних віршів, перша поема «Не зрадь себе» я вважаю найважливішими. Ця поема писалася дуже важко. Вона про репресованого художника, результат виставки картин репресованих художників за радянських часів, що відбулася в Мінську на початку 90-х. Але це історія всього українського народу, а не одного митця. Спонукала до написання мене не тільки ця виставка, а й «Книги пам’яті» за редакцією Петра Ребра, альманах «Спокута».

Друга поема «Фатум» віддзеркалює події в карпатському селищі Східниця, лірична історія фатального кохання. Карпати надихають на лірику.

Прозова книжка «Шляхами Піднебесної» написана під впливом подорожі до Китаю, захоплена поетичністю, образністю китайської мови.

Запорізька поетична школа, звичайно, вплинула на мене. І тому в основі моєї поезії – класичний римований вірш, метафоричний. Асоціативний. Але в мене є спроби написання верлібром і в постмодерному стилі. Звичайно, відчуваю вплив запорізьких письменників: Григорія Лютого, Анатолія Рекубрацького, Марини Брацило, Павла Вольвача…

 

 

Лариса КОВАЛЬ

 ПОЕЗІЇ

Оце пишу я сповідь, як веснів’я,
Як подих степу на краю села,
Як ті слова, що чула уві сні я,
І так нікому й не розповіла.

 

“ Я ХОЧУ ЖИТИ НА ЗЕМЛІ ”

                                      Малікова Р. П.

Вітаймося! Добридень! Я – Лариса.
Мої роки вже хиляться униз.
А я іду по краєчку карнизу,
І шанс єдиний тільки – вознестись.
Я балансую поміж “за” і “проти”.
Он зірка мерехтлива… Дотянись!
Все ті ж вітри і цей жахливий протяг,
Лиш тільки б не зірватися униз.
За все в житті ми мусимо платити.
А світ жорсткий. Не вибачить хитань.
І що є “Я” в двотисячному літі:
Лиш згусток снів, думок і намагань.
Давно від неба не чекаю манни.
Душа тремтить від подиху вітрів.
А я в собі і перша, і остання
В сліпучій хуртовині кольорів.
І я не хочу, щоб зів’яли квіти.
Ще колоситься жито у полях.
І є іще куди мені летіти.
І крила ще у мене не болять.
Та час мине, мої розтануть риси.
Впаде завіса і зітхне партер.
Не зникну я. Не хочу за куліси!
Я буду тут. Назавжди. Як тепер!

 

ДО ДЖЕРЕЛ
Ми не прийшли. Ми завжди тут були,
На цій землі родючій України.
Орали землю, сіяли, жили,
Свої пісні співали солов’їні.
Тут душі наших предків долілиць
І зараз пролітають над землею,
І воду п’ють з джерел святих криниць,
І тягнуть смутку віковічну шлею.
Невже ніколи не скінчиться шлях
Страждання, плазування і зневіри?
То кров смоктав із нас шалений лях,
То бусурман вишкірювався звіром.
Лилася кров, вставали козаки,
Виборюючи волю і надію.
На цій землі були в усі віки
Сини герої й діти лиходії.
Але не я запродала цей світ,
І не мої діди творили жваво
Фортецю – Олександрівський повіт –
На терені козацької держави.
І не вони рубали козаків,
І не труїли люд голодомором,–
Мої діди в усі лихі роки
Ростили хліб, за що й зазнали горя.

Я вже в літах. Калина одцвіла
В моїм садку і крапле вже червоним.
Але, мій синку, доля підвела
Тебе з колін, –
лети у світ стодзвонний,
Де спогади мої і щемний біль,
Хоча б майбутнім душу мою втішать.
Летять сини, я чую шерех крил
Над краєм рідним
і святим, і грішним. 

 

***
Єдиний зміст завжди в моєму слові,
Немов єдине сонце в небесах.
Моє життя, що визріло з любові,
гойдається на доле-терезах,

здіймаючи мене понад степами,
із боку в бік жбурляючи в імлі,
де мої нерви жовтими снопами
на чорній переораній землі.

Де тиша, мов заціплена від крику,
де сотня переплутаних доріг,
не відшукать сьогодні і довіку,
де правда є і де святий поріг,

де мої предки з вечора до ранку,
немов живі примари за столом.
Мені б зайти. Гірку підняти чарку
за рідну Україну за вікном. 

 

* * *
Іду крізь біль, наругу і негоду,
Через брехню і крижані вітри.
Вбивають гени власного народу
Оті, що правлять бал. Вони згори
Всміхаються у вічка телекамер
І кпинять непокірних. А затим
Регоче і підморгує Лукавий
Печальним і непроданим, живим.
Вже чорна ніч наміткою повисла,
Хвилюється Дніпро
і Прип’ять,
і Дністер.
Та ми живі і наша мова, й пісня,
Нас чорний біль на порох не зітер.
Постане правда крізь глуху облуду
І плюне в ніч, у непогідь лиху.
І буде ранок, буде день і Люде
На вічному Тарасовім шляху.

                                     Вересень 2004 р.

 

* * *
Просто живи…
Бо вогню не стало…
Боже, навіщо душа повстала?
З якої вини, з якої облуди?
Невже все одно, а правди не буде?

Гай-ворон прозрій,
не падай навзнак,
По небу летить
розхристаний знак.
Муляє крила, але не в’яне…
Може, сьогодні
цей день востаннє.

Хто поведе по кривавій межі?
Світять зірки, як свячені ножі.
Манить дорога у інші світи…
Дай же нам, Боже, не впасти.
Дійти!

                                     Листопад 2004 р.

 

ЛЕТ
Ми не раби – ми богові онуки.
Шукаєм вічно втрачені сліди,
І, не знайшовши радості і муки,
З кущів господніх крадемо плоди.
Розшматували світ на бездоріжжі,
Тримаємось на линві божевіль.
А над Дніпром здіймають небо крижні,
Й ранкове сонце виринає з хвиль.
Впаду в росу із виру безталання.
Де спокій мій? О, Боже, сили дай!
Я у своїй землі візьму світання
І келих ним наповню через край.
Я піднімусь онукою Даждьбога.
Це перший крок від пустки до джерел.
Святиться Божим іменем дорога,
І кличе в лет розкрилений орел.

* * *
Не говори менi про щастя,
Воно оманно-осяйне,
Неначе кiнь баский, гривастий,
Поманить зiр i промайне.

Не говори менi про осiнь,
Я розгубилась в нiй сама.
Не зазирай у душу. Досить!
У нiй давно тебе нема.

Не говори менi про долю,
Вона покликала, мов дзвiн,а
У золотаво-синє поле
I хрест пiднесла навздогiн.

Вона менi як Божа кара
В невiдворотностi подiй.
Блукає осенi примара
У нездiйсненностi надiй.

 

ПОЛIТ У НIКУДИ
Сама в собi. Я жiнка
в наготi iз сорому свого злiтаю.
Немає шурхоту вiтрил.
Рiлля холоне пiд ногами,
вже вклякло десь внизу.
Я покидаю свiт цей осоружний,
зiбгавши в жменьцi ницi грошi,
серед яких живуть i процвiтають
химернi люди, дивнi, як пiр’їни,
що протягом виносить iз смiття
на вулицi покритi брудом.
I хтивим оком проводжає
мене в полiт якийсь бурмило.
Юрба оглухла, дивиться на мене.
Жбурляю грошi. Це Вiтчизна,
це мiй народ. Я зрадила.
Посипалось iз рук моїх зерно,
яке чекає землю. Я збiгаю,
я не спроможна посадить нiчого,
i принести на крилах лелечат.
У цiй багнюцi на горбi
лиш соняшник тримає рiвновагу
i повертає лик до сонця, –
воно лише не зраджує нiкого.
I падають краплини, дощ
слiпий i сонце. Дай вам Бог –
зернятка проростуть весною.

 

* * *

Грiхи не вчать, а вчать образи.

Гендлюючи безсонням тишi,
Вночi, прокручуючи фрази,
Гризуть сумлiння сiрi мишi.
Як ми живем?
А як умiєм.
Чи нас навчили вже запiзно?
Розплатою вiдвертостi повисне,
Як стигле яблуко на свято Маковiя,
Моя осіння незрадлива пiсня,
I у жертовне упаде багаття,
Грiховна, полум’ям пронизана наскрiзно.
Зiщулюся вiд болю i вiдрази,
А серце затрiпоче навблаганно,
Задухою шалiючи без кисню.

Грiхи не вчать, а вчать образи...


* * *
Вже вересень пливе у висохлу сльозу,
А погляд віддзеркалює бажання,
Любов, печаль, розлуку і чекання.
Гойдаються слова і пахнуть на грозу.
Ідуть дощі. Все ближче до фіналу
Невимовлених слів прозорої імли.
Та все ж у мрії линуть журавлі.
Вони були, тому і не пропали,
А просто перейшли у інший час
І звідтіля вертаються до мене.
І так привітно ронять листя клени,
Щоб розбудити збайдужілих нас.


* * *
Від зір залежить наша доля
Богдан Ігор Антонич
Іду я полем. Кволо квилять хвилі.
Десь там Антонич з місяця струмить,
Промінням срібним очі милить,
Із темряви викрешує блакить.
А чорний птах розмахує крильми
Усіх бажань моєї злої долі.
Горить сузір’я відьомська сваволя.
Ну спробуй, ну візьми мене, візьми!
Цей крик вночі і сивий надим згарищ
Моїх видінь – руйнуються світи.
Над обрієм займаються Стожари,
Яких мені ніяк не досягти.
Антоничеві леви, ластівки, рослини
Згубились у байдужості юрби.
Та десь Він є і сипле зорі сині
В мої долоні – ліки від журби.


* * *
Слова, неначе дзвони, б’ють,
Шукаючи невимовлену суть.
І так живуть, і так помруть,
І не дають душі відкритись,
Вертаються, щоб відродитись
І вилитись в якісь чудні рядки
Моїх думок бурхливої ріки.
У ці часи скрутного лихоліття
Розкине осінь золотаве віття,
І в чистоті джерельної криниці
Я вимию засмучене обличчя,
І усміхнусь до сонця і до неба,
Бо як не важко,
якось жити треба. 

* * *
Вже вийшла пам’ять з берегiв.
Десь звiдти я повернулася.
Курган розритий.
I не загоїти жалi тих весен,
Де я на морi, шторм, а я без весел.
У чайчиних очах блакитi повiнь.
У незбагненностi життя мiй човен.
А я реальна, з вечора до рання
Шукаю слiд минулого кохання.
I знов уперто, та не випадково
Ховаюсь за невизначенiсть слова.


* * *
Дійшла. Не заблукала. Не розтала,
Не протекла сльозою до Дніпра…
Я стільки раз жбурляла на поталу
Шизофренічну відданість пера.

А світ не чув. А світ стояв і нидів,
І плакав, і сякався у кулак.
Кричав мені, що сльози Аоніди
Нікому не потрібні й за п’ятак.

Весь люд здурів, зійшовся на базарі.
От чорт! Й мене понесло на базар,
Між унітазів, кранів, пісуарів, –
Тут все купують хтось мені казав.

Підходьте всі. І Ви, і Ви. Ну хто ще?
Кладу своє безсоння на рядно.
Ледь блимає закинутий у горщик
Закутий в риму зболений рядок

Оце мені за все така розплата.
За невгамовну душу – дзвін монет.
І крутяться залізні коліщата
На невідомих обріях планет.

 

***
І я скинула тіло.
Лишила оголену душу.
Мої очі, мов два НЛО, відлетіли у ніч.
Я цього не хотіла. Я думала з місця не зрушу,
Скам’яніла і схожа на сто невиразних облич.
Та в п’янкім забутті,
чи під впливом невпинних ілюзій,
Як старезний каштан запалив новорічні свічки,
Я із давніх молитв мовчазній поневоленій музі
Дарувала рядки, мов барвисті звабливі стрічки.
І у кожнім рядку засівала на сполохи слово.
Чи воно так було, чи мені оце тільки здалось?
Не жарини в очах, а пір’їна в руці випадкова,
І вигойдує світ сновидінь затуманений хтось.

Моє сонце давно
в дзеркалах потьмянілих згоріло,
І гірким полином проростає мій біль у всебіч.
Я, тамуючи подих, зрадливе покинула тіло,
Мої очі, як два НЛО, полетіли у ніч.


* * *
Я виходжу одна
в теплі сутінки дивного міста,
де веселі кав’ярні
танцюють канкан баришам.
Вибухають слова,
як з бруньок випинається листя,
хоч я знаю: за них
вже ніхто не подасть і гроша.

Та оцим я живу,
це моє запорізьке повітря,
за яке у високих палатах
беруть хабарі,
де нічний рекетир
і гульвіса-красуня повія,
мов єдина родина,
зійшлись у моєму дворі.

І не грішні усі,
бо до ранку відмиються,
звісно.
Вже тримають давно
перепустку до раю в руці.
А до пекла…
Пробачте,
бо там і без них вже затісно.
Тільки шепіт сльози
позіхне на холодній щоці.

І сама я гребу.
І печаль мою нікуди діти.
От би птаха почуть,
а не пісню картаву нову.
Ось до дому верну,
і народяться вірші, як діти.
Перетлію потроху
і якось цю ніч доживу.
РИМОГРА
Не поспішай! Бо щось вже сталось,
Спиняю час і падаю в безодню.
Було мені незатишно й самотньо,
Лиш вікна, вечір, крапель галас.

А я – поетка, бо так судилось,
Немов приблуда якась смішна –
Засмагла шкіра і звабне тіло,
А за душею – ані гроша.

Чи так буває, що раптово
Промінчик щастя зачепив за лікоть,
І закрутились рими в ритмах вікон,
І все спочатку знову й знову.

Зринає літо. Кохання – шалом.
Грайливим кольором гасне день.
Не поспішаю, бо щось вже сталось.
За словом слово все дзень та дзень.

 

***
Реанімація душі,
Відлига в тьмяних днях печалі,
До світла линь все далі й далі,
Ясновельможний мій рушій.
Не зрадить, виполоще душу
Від болю нищівних вагань.
З ним перетнути смертну грань
До волі із неволі мушу.
За течією, мов стріла,
Полину, з вітром обійнявшись,
І вірш народиться, як завше,
А я до того й не жила.


* * *
Розтиражована душа
вже розійшлась і, як звичайно,
хтось посміється із вірш,
а хтось брудний поставить чайник.

Та навіть серце не болить –
давно замерзло на папері.
І нерозквітла дивна мить
закрила за собою двері.

Рипучих кроків таїна
вже не розбудить ненароком,
не прозирне відьмацьким оком
у нерозгаданість вікна.

Вже келих випила до дна
колись замріяна ворона.
У забороненої зони
залиже спогади весна.

І незворушно завершить
їй надаю останнє право:
знайти пристойнішу оправу
розтиражованій душі.


* * *
За кормою зiрками котиться,
Захлинається пiною слiд,
На плечах твоїх, сива Хортице,
Весь розхитується небовид.

Я маленьке дiвча, босонiж ще,
I у кожнiй кульбабцi мiй свiт,
Бiлих лiлiй зелене сонмище,
Й вербоспади заплаканих вiт.

Я ховаюсь в медвяних виплесках,
У хвилястих розливах трави.
Ще i досi бентежать вiдблиски
Моїх прадідiв – острови...

I на море менi не хочеться.
Прийде лiто п’янке, запашне –
Знов релiктова дивна Хортиця
У минуле покличе мене.


***
Не для кожного родить жито,
Не для кожного птах співа ...
Перед нами шляхи не биті –
Чи ж устигнемо на жнива?
Чи зберемо надії збіжжя –
Наших мрій золотий врожай?
Хай щастить тобі, Запоріжжя.
Хай святиться наш рідний край!
Щоб злітали пісні за обрій,
Журавлі тріпотіли в руці,
Хай розквітне світанок добрий,
Де розписують зорі митці.
Я давно вже не плачу, не скаржусь,
Я тягар свій несу на плечі.
І мені вже ніколи не скажуть,
Що не донька тієї Січі,
Де зростала козацька слава,
Де мужнів український нарід.
Я по місту йду повноправно,
Бо за мною – славетний мій рід.


***
А інші хай їдять, горілку п’ють –
Гіркої долі власної наругу.
В чийомусь серці закипає туга
І ятриться невиказана лють.
Хтось ділить хліб
жебрацький на шматки –
За чесну працю видану зарплату,
Хапають демократів за литки,
Клянучи лівих за підступну зраду.
Хтось виведе обдурених на страйк –
(Та я прекрасно знаю хто і за що),
Когось колише закордонний Майкл,
Коли його сусід поліз у зашморг.
І світло фар не вихопить біду,
Бо очі склять блискучі іномарки
На цвинтарі, де тліють недогарки.
Куди ж це я?
Куди ж це я іду?
А ви, мої колеги по перу,
Курличете, ховаючись за обрій.
Я, справді, щось таки не доберу –
Чи важливіш за все художній образ?
Співаєте про зорі мимохідь.
Спустіться вже на землю, добрі люди,
Бо посивілу голову схилить
Вам скоро нікуди вже буде.
Та раптом щось у горлі запече,
Замовкне враз кигикання чаїне,
Підважить слово стомлене плече
І заболить під серцем Україна.
Покликання воістину святе, –
Життя прожить і не кричати всує.
Скопати сад.
І він ще зацвіте.
І вірити, що хтось тебе почує.


***
Блукає вечір. Дощ раптово вщух.
Зимовий дощ у новорічне свято,
І мій старий зелений капелюх
Принишк, зіщуливсь, мов трава зім’ята.
Я чую: виграє акордеон
Поблиз універмагу “Україна”.
Там вміє пес вставати на коліна, –
Голодний надвечірній моціон.
То грає жінка, а була ж – красуня,
І повниться торбиночка грішми,
Стрибає пес, чекаючи ласунків,
І плаче кольоровими слізьми.
Кружляє пес на мокрому алфальті,
А музику оту ніхто не слуха, –
То рік старий в наш дім забив пенальті,
А рік новий вже нашорошив вуха.


* * *
Чiпляюся за виступи гори.
Навiщо? Просто вже не спиться.
А нiч журбою тихо догорить,
Сльозою зблисне в неба на повiцi.

Я зависаю помiж – “не збулось”
I тим, “що сталося”, укотре.
Вже можна не пiднятись...
Скаже хтось:
“Не варто, бо життя коротке!”

Полегшає менi, чи навпаки?
Вже скаламучено минуле.
Зоря вiдмиється вiд мулу,
I день зiйде вiд дотику руки.

А поки бiль i протяги вночi
Безсоння заганяють в шори.
I вже нема для нiг опори,
I згасла зiрка плаче на плечi.


* * *
Початок осені. Ледь-ледь…Початок…
Ще не настав той золотавий час
Аби листку в падінні прозвучати.
Ще обрій червоніє, ще не згас.
Ми сидимо за чаєм на веранді,
П’ємо суничних пахощів настій.
А світ від яблук теплий і принадний,
І вечір по осінньому густий.
Тут добре всім, і погляду, і слову…
У синім сяйві придніпровських піль,
Немов сирітку, тиху і раптову,
Останню квітку поцілує джміль.
Така пора… Не вмерли сподівання –
Мені долоньку груша простяга
Довірливо, як поклик, як жадання:
Повернуться і щастя, і снага!
Уривки фраз, мов час, летять крізь мене,
І тихо під столом воркоче кіт…
А завтра… Що ж, пожовкнуть клени
І облетять, і сніг зустріне світ.
То буде завтра. А сьогодні – осінь.
І я цієї ночі не засну.
Бринить душа,
і слово волі просить,
І сенс життя
я в ньому осягну.


* * *
Безхмарний дощ тупцює на городі.
Тріщить паркан від стиглих капустин.
Їх буйні голови, як вищу нагороду,
Чекають руки стомлені ґаздинь.
Позасинало в купках тихе листя,
Щось виноград у бутлях бурмотить.
Десь поспішає на роботу місто,
А тут, як свято, сонце ловить мить.
І серед парасольчаного виру,
Де крутяться турботи за вікном,
Нудьга заїсть, і затишну квартиру
На хату проміняю за селом.
Ще кілька днів... І зовсім ще не пізно...
Осінній світ невинний, аж святий.
І ми удвох, такі близькі і різні,
І сік п’янкий солодких капустин.


ПЕТРО-СВИСТУНОВЕ
Я часто приїжджаю в це село
І воду п’ю з криниці у сусіда.
Давно нема того старого діда,
Що зустрічав на призьбі. А було ж:
Сідала поруч під гіллям кислиць,
І все ставало просто і чудово.
Точилась тихо річечка-розмова,
Похитуючись хвильками дрібниць.
Проходили сільчани повз паркан:
– Ну як живеться, діду?
– Та нівроку.
І дивиться замислено впівока,
Як біля хвіртки крутиться Полкан.
Це так природно: осінь у дворі,
Пташиних зграй звучать останні сурми,
Бринять вночі дощу прощальні струми,
І тужать наодинці явори.
Живе тепер у хаті тій біда,
Не спалахнуть вогнем в садку суниці,
А в тій старій сусідовій криниці
Вже й не така смачна тепер вода.


САМОТИННЕ
Сплітаю в пісню днів моїх вінок,
Червоні маки, голубі васильки.
Між різнобарв’я лиш немає тільки
Сумної фарби, про отих жінок,
Що долю загубили за роками.
І не ждучи наступної весни,
Вони вночі тремтячими руками
Перегортають вижовклі листи.
Не плачуть вже – бо серце відболіло,
Вуста шепочуть щось, не розбереш.
Вже за віконцем небо побіліло
І сипле знов у двір холодну креш.
Ніхто не йде стежиною до хати,
А хату завірюха замела...
Чи скаже хто: чия старенька мати
Живе самотньо в хаті край села? 

 

* * *
Стоїть одинока спустошена хата,
Колись на подвiр’ї троянди цвiли,
Ще батько живий i жива була мати,
I ми молодi i щасливi були.

Пили ми вино зі свого винограду,
Пахтiли рум’янi млинцi на столi,
I син мiй мисливського песика гладив,
Замислено батько цигарки палив.

А мати спiвала про мiсяць i море,
I струни сталив фiлiгранний цвiркун.
Спадали у двiр завороженi зорi,
Вплітались в мелодiю тиху, тремку.

Згубилося все. У пожовклому листi –
Надiї, гiркавi краплини вина...
Та материн спiв, її очi пречистi
I досi у серцi щемлять, як вина.

Хтось марить морями,
на березi – пальми,
То кращi у свiтi з рослин, над усе.
Менi ж в сновидiння
вдивляються мальви
І пахнуть троянди, що мати несе.


УРБАНІЗАЦІЯ
Будинки, як паркан бетонний,
мене оточують. Не виплисти
у синє течиво. Стодзвонний
зiрок лунає голос, виплести б
iз нього пiсню з веслами-крильми,
та човник мiй припнутий до зими.
А в очi вечiр матiоловий
спадає, зраджує, тужавить.
Звисають незчисленнi голови
з бджолиних стiльникiв, забави
чекаючи – щось станеться в дворi,
де духмянiє з ночi до зорi,
i вiкна, наче очi хижi,
палають – помаранчевi ярма
для всiх базiк. Та що менi? Дарма!
Яка нудьга... Упавши стрижем
на дах спiтнiлий, мiсяць засина,
i небо наскрiзь пробуравлене.
Поволi голови, як равлики,
ховаються у мушлi. Я одна
до лiхтаря прикута зором.
Не виплисти, не вигребти менi...
Мiлiють тiнi. Я – прозора
У човнику зникаю на стіні.

В КАРПАТАХ
Мене гостинно частували,
Веселі хазяї були.
Святі ікони чатували
На спокій в хаті. Ми вели
Розмову тиху, і малеча
В колисці грала в брязкало.
Дививсь у вікна тихий вечір,
Дощем видзьобуючи скло.
Гриби, вареників чимало,
Приправа з джазу, Маліген,
І “Ностальгія” з “Арсеналу”,
І запах лісу, гір.
Ген-ген
Смереки, наче поторочі,
Ламають руки у пітьмі.
Колись бувало опівночі –
Карпати, музика і ми.
Та плаче вечір. На колиску
Сідають тихо голуби.
І я завзята атеїстка
Благаю Бога, щоб любив
Оцих людей і їхню хату,
Аби щасливі всі були,
Дитя мале і добра мати,
І буде спокій на землі.

 

ЛЬВІВ
Сиджу одна на Замковій горі,
Мов чорний крук, під левом старовинним.
Клубочуться тумани угорі
І падають на землю смерком дивним.
Про що мені кричати і кому?
Що забиває дух трава зім’ята,
І пам’яттю душа вже розіп’ята,
Думки спливають в сиву давнину.
І вже назустріч линуть ліхтарі,
Закручуючи місто у спіралі.
Будинки, вежі, вулиці старі –
Історія на кам’яній скрижалі.
Червлений світ накручує шляхи
На безоглядність – вороття немає.
На перехресті днів моїх лихих
Я жмуток снів у пам’яті тримаю.
Тримаю кроки давні і сліди,
Що зникли в річці вічності за рогом.
Я почуваюсь каменем на дні,
Й поволі заростаю сивим мохом.

 

ХРЕСТИ НАД КАРПАТАМИ
То височать смереки наді мною
У ґронах болісних зажур,
Із кам’яних зелених мур
У небо проростаючи журбою.

Хрести гойдають небо над зірками,
І потічок тут жебонить, –
Скорботні тіні, вкляклу мить,
Сумний, немов освячує сльозами.

Хрести, хрести, що вказують дорогу
В життя покаране, – сліди
Ані до щастя, до біди,
Забутий, марний клич на допомогу.

Та годі! Зупинись у безгомінні
І зайві клопоти облиш.
Побачиш, скільки тут облич
Старих і молодих, – тих душ нетлінних.

Закраплена земля благословенна
В червоних плямах крові, сліз.
Почуєш, як шепоче ліс
Про кожного із мертвих поіменно.

Хрести, то перший крок, а не останній.
Коли ж діждемось каяття
За соловки, гулаги, магадани,
За це сплюндроване життя?

Мабуть, ніколи. Боже їм прости!
Ми знайдемо дорогу із провалля.
Хитаються освячені Хрести,
Смереки похилилися в печалі.


ЧОРНОБИЛЬ

ПІСНЯ

Чорний бусол уже не лiтає
На верхiвцi смереки згорiлий.
Вже мене в листопадi немає,
Все минає, лиш сни уцiлiли.

I пiдхоплять вiтри-трубадури
Сторозколоте зорями небо.
Ми самi заховались за мури,
Завороженi. Може, так треба.
Приспів:

А білий птах летить у снах –
І я, як в юності, радію –
Несе кохання і надію
На обездолених крилах.

Та кричу я iз лiта: “Не вiрю,
Що лелека уже не в повiтрi.
Його чорне розкошлане пiр’я
Смерековi обтрушує вiстря.

Iще ходять по груди у травах
Лелечата з минулого – бiлi”.
Стигне кава в долонях гiркава,
Облiтають пiр’їни згорiлі.

Приспів:

А білий птах летить у снах –
І я, як в юності, радію –
Несе кохання і надію,
І немовлятко на крилах.


РОЗГІН
Стою я на перетині світів,
На перехресті доль живих і мертвих,
Крайсвіту. Тиша, каменем підперта.
То тінь моя. Ще місяць не світив.
А тінь? Вона як знак перестороги
Мого свавілля. І моя то кара.
Мінливо в’ються, світяться дороги.
І дерева стоять, немов примари.
Навкруг мене жалі і голосіння –
Я не потойбіч і не в цьому світі,
Я відчуваю біль живих уклінний
І душі тих, що мороком сповиті.
В безодні я, і біль керує мною
Тих грішників, що їм нема числа...
Я розминулася сама з собою,
Мов колос в небо, віршем проросла.
І я – не я, а тінь моя окремо
Десь заблукала тихо на осонні.
Лечу я в одчайдушному розгоні,
Тримаючись за світла оберемок.


ЗАПИТАЛЬНЕ
Чому болить мені моя земля?
Чому слова спокути викликає?
Спливають сумно вірші звіддаля.
Навіщо й звідки? Я того не знаю.
Мов путами сповите немовля,
В солодкім сні весь вік перебувала,
Хоч іноді здавалося, що я
Царівною із казки прокидалась.
Лише на мить, лиш на одну хвилину,
Щоб знов заснуть без пам’яті навіки
І знову відродитись в часоплині,
Й нестись по колу вічності великім.
Чому ж болить мені моя Країна?
Чому зростає стільки нещасливців?
Із соняшників, пахощів полину,
З найщасливіших квітів-
чорнобривців?


***
Настане час, надвечір сяду мовчки.
Скалки пісень умиються дощем.
На ранок повилазять мухоморчики,
Поназбирають в брилики мій щем.
Забігають навколо в білих капцях,
Я бачила таких колись у сні,
І на червоних в цяточку кружальцях
Замерехтять покинуті пісні.
Вже у садку солодкі сині сливи, –
Пробігло літо, майже й не було.
Але березі, як дівча цнотливій,
Торкнула осінь пензликом чоло.


***
Вдихаю я терпкий озон,
Поволі йду по ще нагрітих плитах.
Не оксамитовий сезон,
Але не літо. Мабуть, вже не літо.
На шворці тіпається день,
Немов його повісили сушити.
По бруку дріб, не дощ іде –
Горіхи падають, радіють діти.
І я колись, як той малюк,
Після дощу шукала скарб в калюжах,
І вперто сонце, як віслюк,
Тягнуло день на пругах своїх дужих.
Крізь окуляри дивосвіт
Ще барвінково заглядає в очі.
Та це не вічність – тільки мить.
І крук на мене дивиться пророчо.


***
Дивуюся собі, що часу плинність
На віру не сприймаючи живу,
І, падаючи в росяну траву,
Вбираю в себе всю її невинність.
А ти мене, будь ласка, не суди –
Чуття мої в заклеєних конвертах.
Іще я буду, як завжди, відверта,
Якщо колись не вмру я від біди.
А ти не вір, прошу тебе, не вір,
Що я пишу оце тобі востаннє.
Якщо листів од мене вже не стане –
Шукай мене у небі серед зір.


МЕЛОДІЯ ПАДОЛИСТУ
Мов квіти з яблунь, вже опало літо,
Осінній сум відкинувши у сон.
Звучить мені останнім заповітом,
Кружляє листопаду в унісон.
То де ти є, мій жаль, мій біль і горе?
Вже за минулим спалено мости.
Згоріли, відлетіли сині зорі,
Залишили джерела самоти.
І тільки у душі смертельна втома
Зіщулилась, неначе взимку звір,
І над моїм сумним кружляє домом
Байдуже “Карр...”, злітаючи у вир.


НЕ ЗАЛИШАЙ
Залиш мене на самоті,
Щоб падали замріяні дощі,
Або ревла шалена заметіль
Над хатою моєю уночі.
Не залишай мене на самоті.

Залиш мене на самоті,
У мареві холодних чорних кіс
Заб’ється наодинці в забутті
Моя душа, розчахнута навкіс.
Не залишай мене на самоті.

Залиш мене на самоті, –
Я, може, біль свій виплесну з душі.
Але я знаю точно – саме ти
Мені колись наврочив вірші ці.
Не залишай мене на самоті.


***
Прости мені за розпач у словах,
За безнадію у моїх зіницях,
Що пісня вкотре, зовсім не нова,
Затьмарила очей моїх криниці.

І наче не потрапила в біду,
Лечу у вирій, але не до раю.
Свою любов зруйновану, святу
Я знову по камінчику збираю.

Так довго я мовчала. Боже мій!
Я хочу восени вернути весну.
Як листя шелестить! Це я воскресла.
Чи, може, пізно вже?
А, може, й ні.

Я так скажу, щоб ти мене почув,
Бо ж подивись – як зір у небі рясно,
І хоч свіча спалахує і гасне,
Я знов її для тебе засвічу.


* * *
Давно минули радості й печалі,
Давно між нами порожньо й ніяк,
Але чомусь холодними ночами
Так часто сниться дивний мій юнак.

Не оглядаюсь… Із тамтого світла,
Де наші квіти тихо відцвіли,
Він кожен раз вертається із літа,
В якому ми ніколи й не були.

Не цілувались, не жадали злуки
На ніч, на дві, на цілих сто ночей…
Сніжинка перша, падаючи в руки,
Знов оберемок спогадів натче.


* * *
Все починалося з очей,
Таких сумних i трохи дивовижних.
В холоднiм маревi ночей
Летiли зорi пелюстками з вишнi.
Я згадую... Окутанi в серпанки
Чарiвнi звуки. Я i ти,
I очi тi, як двi прозорі склянки
Ущерть джерельної води.
Дивлюсь я в них, вони – на мене,
I кава вже давно кипить,
I тиха музика звучить –
Вангелiс. Мить здається нескiнченна.
Я згадую... Твої гуркочуть кроки
По сходах – тихше, нижче, грiм
Неначе гахнув навздогiн
Щось невиразне. Впали крокви...
I вже не втримаю я слiз.
А звуки линуть далi, не згасають,
Назавжди нашу юнiсть проводжають
Пiд рокiт колiй i колiс.


СОН У КАРПАТАХ
Карпатська синь, і вечір настає,
Червоне сонце падає за обрій,
Палає небо. Серденько моє
Болить і лине за тобою в гори.
А кров бринить і дзвоном б’є у скроні,
Розлукою роз’ятрена душа,
В твоїх очах зажурених, мов сонних,
Ще й досі я, але якась – чужа.
Ще пахне сіно молодим туманом
І щем тече у мій летючий сон.
Це, мабуть, ти мені наснивсь, коханий,
Як розпач, як розлука, як прокльон.
Віддай мені свій біль, свою зажуру,
Щоб я тебе, мій сокіл, повела
Крізь дивний сум, крізь всі трикляті мури
І пригорнула до свого крила.
Полетимо туди, де зорі сині,
Яких не може бути у житті.
Але чому ті крила лебедині
Так схожі на розп’яття на хресті?
До вічності цей не спинити плин
У порожнечу, в мерехтіння, ввись...
Це уві сні, а у житті – полин
І гіркота, і смак солоний сліз.
Та лине із карпатських полонин
Забутий спів. Чекай мене. Колись...


* * *
Забери ти мене із розлуки.
Я – ріка з гіркотою настояних трав.
Будь зорею мені, в мою шибку постукай,
Будь дощем, що на березі коси колись розплітав.
Подаруй ти мені на світанні тремтливі краплини.
Відчиню я вікно, і заб’ється зорею запліднена плоть.
Розговіюся небом і громом, і садом безлисто-осіннім,
І народиться день. І здивуються всі – листопад повертає тепло.
І хто знає, одягне ця осінь весільні омріяні шати,
Чи оце навпаки, на прощальний танок запросив листопад.
Все одно я ріка, що навчилась безтямно кохати,
Все одно я ріка, що зросила натомлений сад.
Я до серця твого, що любити не вміє,
Проростаю квітками з осінніх розпук.
Озори мою душу, надіє!
Забери ти мене із розлук!

 

* * *
Стривай! І враз ти зупинився,
І очі звів на мене шаленові,
А я подумала, що ти мені наснився
У всіх моїх співанках калинових,
Що ввись злітали понад нашим лугом.
...І досі ще бринить моя душа,
Але давно без радості і туги,
Мов спогад, що у вирій вируша.
Де ж взяти мені витримки і сили?
Щоб дар пісень не згаснув у душі,
Щоб я змогла ще розпростерти крила
І побуяти птахом в вишині,
Щоб ще хоч раз відчути хвилі
Гарячії, стрімкії, запашнії,
І впасти долу на високі схили,
Що від очей зелених зеленіють.


ОСТАННЄ
Та ж не рости у серцi, не рости,
Хай спалахнуть у серцi ружi-квiти.
В моїй душi не знайдеш мiсця ти,
Вона, як храм, заквiтчана, сповита.
Бурштиновi, смарагдовi, перлиннi,
Цi барви всi коштовного камiння
Розсипано по бескидах Карпат.
I в цiй красi неiмовiрних шат
Вони мене приваблюють, мiнливi,
Давно вже промайнули чорнi зливи,
I змили сум з очей нiчнi дощi,
Та оселився спокiй у душi.
Прощай! Всi почуття мої на волi,
I я лечу на дужих крилах долi
Над плаєм золотавим, як бурштин,
Над смерековим лiсом смарагдовим.
Там, на горi, стояти будеш ти,
До зустрiчi з розлукою готовий.
Прощай! Прощай, далекий син лiсiв.
Мою печаль розсипле жовте листя
На спомин лiта у осiннiм мiстi,
Як давню мрiю iз карпатських снiв.


ТРИ ТРОЯНДИ

                           О. П.

Ти подарував мені
три червоні троянди:
одну за позавчора,
одну за вчора,
одну за сьогодні
Три зустрічі, як три червоні квітки,
Чи три зорі... Вони до себе кличуть,
Засліплюють, немов жага нізвідки,
Як доторк рук з учора таємничий.

Троянда перша – випадковий квіт –

Предтеча болю й неминучість втрати.
Вона цвіте, наївна, як привіт,
Що продзвенів, і вже не відшукати.

У другій квітці – низка запитань,
Мов я в собі чужа і незбагненна.
Боюся правди, перетнути грань,
Межу біди чи щастя, чи натхнення.

А третя квітка – божевільна плоть,
Приручена тобою і зігріта.
Ти мій міраж, якого не збороть
В обіймах невгамованого літа.

Зів’януть квіти, вичахне вогонь,
Залишусь я на тому попелищі,
Лиш стукіт серця потягу вдогонь
І погляд твій в мені, розлуки вищий.
Троянди три: спокуса, примха, хіть¬¬
Мое нещастя і мое спасіння.
Лишень молюсь: о, Господи, й на мить
Не позбавляй мене того, хотіння.

Я буду жить і мучитись в раю,
В полоні невимовного бажання,
І тричі прокляну себе й твое кохання
І ту жагу ніколи не втолю.


ДО ВАС
Переосмислюю мовчання,
Переоцінюю слова.
І навіть погляд Ваш звичайний
Якогось змісту набува.
І плинність часу безупинна,
Де все незрощене зросло.
Постали днів химерні тіні,
І вже не викреше кресло
Жагу життя і світ гарячий
З холодних зморених повік,
І я чекаю Вас, неначе
Передзимовий мокрий сніг.
Той сніг летить і ледве тане,
Струмить сльозою по губах,
А десь у небі крик гортанний
Повітря навпіл розрубав.


* * *
Не знаю, чи зустрiнемось колись
Iз Вами знов, та не про це йде мова,
Був дотик, погляд, смерековий лiс
I квiтка кинута – останнє слово.

Я Вам не докоряю, зовсiм нi.
Що вiдбулося, згадувать несила:
Як голос Ваш розгублено бринiв,
А я у Вас нiчого не просила.

Не краду я чужого щастя дзвiн,
Смереки розмiняла я на клени;
Та Ваших слiв смарагдовий полин
Вночi раптово вибухнув iз мене.

I попливло вiдлуннями пiсень
Те невгамоване, мов спрага, лiто.
Спасибi Вам за те, що Ви десь є,
Хоч не менi даруєте Ви квiти.


* * *
Чи можна вимрiяти злет,
Коли життя лишилося замало,
Коли вже я – старий портрет,
З родинного нiмого арсеналу?

Вже стиснув голову обруч
Прожитих лiт незгоєнi напастi.
Вже не поїхати за Збруч
Шукати у торiшнiм листi щастя.

I тiльки спогади, листи
Ще жеврiють,
хоч небо вже не тьмарять.
Як я хотiла принести
У сни твої незвiданi примари!

Та каву сьорбаю вночi,
А над душею мiсяць, наче кельнер.
Хай вiдкоркує без причин
Сухе шампанське, зоряне, пекельне.

I хай наповнить келихи ущерть
Зiрками, що до болю вже осiннi...
Знов тягнуть в нiч безбарвну коловерть
Мої безсоння, довгi, самотиннi.

А ти? Ти будеш. Тiльки де?
Лелечi гнiзда вже давно порожнi.
Лиш спогади – осiннi подорожнi
До мене чорний бусол приведе.


* * *
А там за обрієм ще є світи.
І є стежки непройдені і звабні.
А за стежками десь чаклуєш ти,
А за тобою спогади неквапні.

Забула б я тебе, чаклуне мій.
Забула б, наче з яблука оскому.
Болять дощі і зими крижані.
Не дай же Бог отак боліть нікому.

Бо вже тепла залишилось на дні.
Осипались роки, неначе жолуді.
У ватерку згоряє в борозні
Осіннім листям вичовганий полудень.

А там за обрієм чужі стежки.
Либонь їх скоро вже зима завіє.
У далечінь дивлюся з-під руки,
А поїзди все йдуть і йдуть на Київ.


СПОМИН
Я кину все, – хай змовкнуть телефони.
Я вирвусь з лабіринтів голих стін,
Туди, де є лісів солодкі крони,
Та ще думок моїх зелений плин.

Мені, мабуть, ніколи не напитись
Предивних чистих спогадів отих.
Струмить твій голос із п’янкого літа,
Де незбагненний світ очей твоїх.

Вже відпручалась, може, увостаннє,
Лишились тільки сумніви і втома.
Я не сумую, це лиш сивий спомин
Чола торкнувся спраглими вустами.


* * *
Минуле – вокзали у біобедламі,
Хвилини мовчання, вагітні чеканням,
Скрегоче об колії часу відламок, –
Мовчання, чекання печально повчальні.
І очі відсутньої жінки вологі,
І вечір, зачатий в холодному стресі,
Спинається мляво-мінливо на ноги
В безглуздій якійсь недописаній п’єсі.
Це я, а чи хтось на пероні блукає,
Чи зірка погасла упала із неба?
То знов народився з минулого Каїн,
Бо пам’ять чиясь відвернулась від себе.


***
Твій погляд пече мені крізь окуляри.
Знімаю набридлу руду капелюшку.
Занедбане небо лежить у калюжах.
Звивається, танучи синьою парою,
все не промовлене, мовлене, не ...
Крізь окулярність жовтавої осені,
злитої з крапель на сотнях тенет,
простоволоса, збомжована, боса,
ница душа по провулку бреде.

Це пані печалі – сновида, самотність
між протягом днів і ночей, і агоній.
Хтось видумав:
щастя приходить під осінь, –
під осінь приходить безсилля безсоння.
Стій! Не зречись, зупини мою тінь.
Хай розповість про блукання захмарні,
вітер надій, хибний вітер хотінь, –
затишок чаю до болю уявний
в довгу зимову нічну заметіль.

 

* * *
Не закреслити…
Уява домалює
Щось жадане,
що сильніше нас.
Знову жовтень
душу відкоркує, –
Зазвучить осінній падеграс.
І вода надпита жовтолистом.
Задивись, замрійся і згориш
В тім вогні.
Я стознайомим містом
Забреду в придуманий Париж.
Де чиїсь обличчя випадкові
В течії крізь сітку дощову.
Вироста поезія з любові.
Так і я без неї не живу.
В цій осінній млосній дивовижі
Ще тепло і совість не шкребе.
Я отут понидію й допишу,
Як у мріях зраджую тебе.
Хоч ніхто в рецензіях не лестив,
Вже мені від себе не втекти…
Туманіє долі перехрестя,
Де застигли осінь, час і ти…

 

* * *
Я слiз не виплакала всiх,
Хоч i душа журбить без мiри,
Ще жеврiє iскрина вiри,
Мов свiчка, що упала в снiг.
Темнiють пасмуги води,
Вiд мене свiчка вiдпливає,
I незнайомка пiднiмає
Останнiй зблиск моїх надiй.

У серцi рана закипить,
Душа злетить i сонце згасне,
Я долiлиць зiгнусь дочасно,
Впаду, мов паморозь на вiть,
Востаннє розпрощаюсь з милим,
Щоб в небо зiркою зiйти.
Та все ж колись, зiбравши сили,
Воскресну, як у березнi сади.


* * *
Це свято осені, чи свято сподівань,
що не мине у плині золотому
твоє обличчя, тиша, шал бажань
і синій дзвоник поміж хмар потому.

А поміж нас нічого не цвіте.
Зозуленька давно вже прокувала.
По крапельці спили оцю навалу
життям єдиним в літо молоде.

Вже примерхи настояні на сні.
А золотаве диво лебедине
впаде на перший ніжно-білий сніг
з вогню і вод, з весільного цвітіння.

Що я чекаю? Ще одні сніги
в моїм житті, в моїй душі і долі.
Дніпрова хвиля лиже береги,
моїх надій скалки незахололі.


***
Я затаврована осінню,
Заціплена, наче в путах,
Такі вже у нас відносини
Задавнені, як застуда.
Не перші ми, й не останні,
А те що було – не буде,
І місяця знак питання
Серпом протинає груди.
Порожній трамвай драконом
У темряву очі витріщив.
Розбите, як скло віконне,
Все те, що за мене вирішив.
Я зараз в міськім трамваї,
Мовчазно і без прощання
Поїду. Куди? Не знаю.
В країну, мабуть, Світання.
А там чарівна Богиня
Всміхнеться мені й нікому.
Отам я і зникну тінню
Сама в собі незникома.


***
Вже, мабуть, так мені судилось:
На вістрі вірного пера
Дивитись в душу, як в немилість,
Самотність струн перебирать.
І гамувати непокору,
Що цілі стоси рим снує.
А серце, схильне до мінору,
Все тягне в сутінках своє.

 

ЖЕРТОВНИЦЯ
(Диптих)

1
I це мине, о Боже!
Йдуть хижими, незваними
Зимовi днi негожi.
Невдалi ритми схожi
На сiрi хмари рванi.
Я по рiллi походжу,
I тихе слово кожне
Загоїть свiжi рани,
Мене вгамує.
Може...

2
Мов дивний блюз у настрої iндиго,
Звучить i досi
цей астральний схлип.
Пiски пустелi i дороги вигин,
Де силует назавжди мiй прилип.
Мiльйони лiт над нами промайнули,
Тобi ж здається – рiчку перейти
I можна вже забути про минуле,
I вiдродити зорянi сади.
Та я вже не жива.
Я – таємниця,
Застигла вдень, блукаю уночi,
Риплю дверима, сходами темницi,
Шукаючи загубленi ключi.
Десь є у цьому присмерку кiмната
I долею завiщаний порiг,
Де нашi душi кинуто за ґрати,
А тiло – на перетини дорiг.
Не можу вже зарадити безсиллю
I знову вiдродитись у iмлi.
Ти б’єшся у тенетах скрути, милий,
Я – у журбi простерта на землi.
Це вiдбулося наче позавчора,
В застиглих жилах
кров вiд трути скнить.
Усе минає, не минають зорi,
Якi не можуть жертви оцiнить.

 

* * *
Я думать, говорить про це не в змозі.
Мене бентежить потойбічний клич.
Колись я скам’янію при дорозі
у таємничу горобину ніч.
Не завтра, а колись мене вколише
широкий степ, ромашки в ковилах,
а на світанні збудить, як раніше,
високе небо в білих журавлях.
Не ворухну холодними плечима,
вхопивши в руки кам’яний живіт.
Лиш задивлюсь порожніми очима
на їх легкий замріяний політ.
Спливатимуть роки у невідоме
степами – не об’їхати конем,
не стиснуть серце болісні судоми
розкраяним до обрію вогнем.
Не просвистять вже кулі біля скроні,
лиш голову видзьобують птахи.
Ні холодно, ні тепло – все стороннє:
усі плітки, образи і гріхи.
Тоді до баби по квітучім житі,
чи по ріллі холодній восени
ти прийдеш, милий, смутком оповитий,
і квіти покладеш лише мені.
І буде спомин, зрошений сльозами,
далеко від міської суєти.
І сірі дні спливатимуть за нами,
а нам вже далі нікуди пливти.
Я думать, говорить про це не в змозі,
але і досі мариться у сні:
стоїть прочанин сивий на морозі
і білі квіти простяга мені.


***
Ну що там, за вікнами? Сніг,
повіки примружені ночі.
Розстроєна скрипка не хоче
співати для мене пісні.
І тільки смичок залетів
в нестямі нежданого шалу
в бездонну нічну заметіль,
мелодію вивів зухвалу.
І лезом по склу, по гіллю,
Розсипав, як друзки, мій відчай.
Скажи мені, що це за звичай
востаннє казати: “Люблю”,
й зникати у протягу днів,
лишаючи згадки, чекання?..
Пірнаю в мереживо снів,
немов засинаю востаннє.


* * *
Холодний осiннiй сум
Накрапує у безвихiдь.
Свої невгамовнi примхи
Тобi я щодень несу.
Вiдлiчую кожну мить,
Я схожа уже на осiнь.
Не думай про мене, досить!
У спогадах вже не жить.
Застигне пожовклий лист
В розвiяному волоссi,
У синiй безжальний простiр
Злетить листопадний мiкст.
А ти, як мале цуценя,
Що грiє мої долонi
I дихає тихо в скронi,
Не вiдає: то є цiна
За всi мої негаразди...
I мiй провiнцiйний шарм –
Упав жовто-чорний шарф
Визнанням моєї поразки.


ГОРОСКОП
Незбагненний зимовий тайнопис –
Кошторис на замерзлому склі,
Гороскоп блакитного ранку,
Прощання з коханням.
Збагну віковічний сенс –
Сонце торує на захід.
Промінь останній – скупого гріш –
Сонний цілунок на ранок.
Я намалюю пам’яті сад.
У твоєму сні серпанок розвію.
На вікні розтає гороскоп,
Який ти не встиг прочитати.
Не знаю, мабуть, насміхається скло,
Чи то за весною плаче?

***
Не варто вже журитися мені
Про що колись наснилось навесні.
Спаде мій жаль в лютневу заметіль,
Одплаче скрипка, затамує біль.
Далеко ти, але не в тому річ,
Колись у довгу вигадану ніч
У розпачі нестерпного плачу
Упало слово, але ти не чув...
То, може, краще вигадати дощ,
Тремтіння вікон, безум площ.
Спливе журба в потік бурхливий,
І, справді, стане легко так мені,
Як легко небу після зливи
Засвічувать зірок вогні.
І, як струну, натягнуть руки
Рядок – слова зірвуться в лет
В мою невигадану муку,
В твою далекість недолугу.
І попри чари всіх прикмет
Я чую відповідь, як мед:
“Я Вас люблю”. Настане мить,
Коли не треба й говорить.

 

ЗУСТРІЧ
( Триптих)

1
Як сталось це? Нічого не було.
Слизьке, холодне і байдуже тло.
Весна ще не торкнулася дороги.
В твоїх очах застиглі дві тривоги,
мовчать і довіряють дно мені,
зашарпане буденністю жорстоко.
Та наче душу винесла затока
у дисонанси променів ясні.
Стою, завмерла, наче у воді.
Обмацую руками для розради
свій комірець, беззахисно, мов краду
твої думки – минуле, давній дім...
Навпроти очі, вії – змах птахів,
а ми далеко, вкопані у відчай.
Спливає день, і рюмсають дахи,
їх, мабуть, хтось зимою покалічив.
Як цю межу мені переступить
у повені збережених ілюзій
і зустріч цю? Нежданна мить,
неначе кулька загнана у лузу.

2
То де ж ти був?
Звідкіль ти взявся?
Стою сама – не озирнусь.
Мов павутиння довгий вус
Торкнувся мойого зап’ястя.
І зразу чимось польовим,
Забутим душу надихнуло.
Ні! Я нічого не забула,
Воно блищить в півколі вій.
І не минає.
Я стою
І відчуваю, як задуха
Затисла серце. Ані руху!
Не руш, не руш! Тебе молю:
Не зачипай, що відболіло
І завірюха замела.
Мої чаїні два крила
Вже біла паморозь покрила.
Та десь ще жевріє:
жура
Вже не торкнеться серця більше, –
Я пропишу тебе у вірші
Байдужим розчерком пера. 

3
Байдужим?
Марна ця мара.
Безпам’ятству поклони марні!
Сьогодні вийшла з перукарні,
І раптом – ти. Вже догорав
Крайнеба вечір.Черга на зупинці.
Між поглядами зібраних дощем
Мрозлякувато піднятим плащем
Я намагалась затулить зіниці.
У нього, кажуть, вже давно сім’я.
Розкручувався вечір, наче дзиґа.
В натомленому присмерку відлига –
Пародія нездарна на життя.
На рівні віч твоїх я вся, –
Немов п’янка чарівність смерті
Закружеляла в коловерті:
Химерний дощ, зупинка, я.
Яка тебе комета принесла?
Яка зорина з пам’яті вернула?
І мовчки я пішла в глухий завулок,
Яких у місті нашім без числа.
Я заховаюсь, загублюсь, застигну...
В котячім верещанні немовлят
Поглине, наче крихітку, земля
Відірвану від неба намистину.


* * *
Якщо запросиш, я прийду
у тихий затишок провулку,
в будинок вищого ґатунку
у напівсонному саду.
Твої слова, мов килими,
стелитимуть під ноги м’яко.
Але незручно стане якось,
хоч так далеко до зими.
І холодно, як перший раз.
Знов на столі духмяна кава.
А ти: “Забудемо про справи,
і буде все у нас гаразд”.
Хто ти для мене? Лиш журба.
Яке тобі до мене діло?
Я дуже тяжко відболіла,
а ти не знав цього хіба?
Плетуть останнього листа
слова, беззахисно чарівні.
Шляхи до спогадів наївні.
Себе я загубила там.
Журбу я вимила дощем,
навіки душу зачинила.
Тепер стою. Безглуздий щем.
Хто винний в тім,
що я така безкрила?

* * *
Усе поглинає час
він висмоктує кохання
він поглинає мене
мою віру залишаючи
біля дверей порожню оболонку
а за дверима твої кроки
парадокс душа під ковдрою
написана верлібром
не спалахує квіткою
а тіло у прямокутнику дверей
зависає пожмакане і кволе
перед фортецею твого обличчя
так хочеться стати місяцем
єдиним у світі і блукати
барвінковим променем
у спокусливій таїні
твоїх найдорожчих очей
воскреси мою наготу
відкрий закорковану амфору
щоб сто разів помирати
від невгамованої спраги
і тілесного болю
кроки стогін ліфта
тільки лишились слова
звичайні як протерті черевики
на зачовганій підлозі
біля дверей
до раю.

 

* * *
У чорну нiч запалюю свiчу,
Як дивний сон, як мрiя полечу.
Струмками золотавими дощу
До тебе крiзь шпаринки протечу.
Ну що, замерз?
Душа твоя тремтить?
Не вiдсахнись –
така настала мить:
Забутись у коханнi, щоби жить.
А за вiкном горить калини вiть.
Похмiльну нiч чекаєш, мов бiду.
Смiється птах у чорному саду
В потоках знавiснiлого дощу.
Нiколи я тебе не вiдпущу!

 

БІЛЯ ВІКНА

1
Місто врешті заснуло,
Простяглось увсебіч.
Місяць хрестить завулок
Хижим поглядом в ніч.
Марять казками вічними
Геть усі поверхи,
І маршрутами звичними
Кіт обходить дахи.
Он ліхтар впівнакала,
Наче тліє, горить…
Скільки літ я чекала,
А ти вийшов на мить.
Вже і скроні засніжило,
Вже й весна не весна.
І плачу я за ніжність
Жовтим сумом вікна.

2
І відлетіло, й стихло, відцвіло...
Але душа все тулиться до шибки.
І, наче пташка, стука у вікно,
Чи, може, як в акваріумі рибка.

Дивлюсь крізь скло у вранішню блакить.
Якби не день почавсь – пропала б з болю.
Той біль на двох. Ніщо так не болить,
Хіба згубити душу або долю.

Вже сходить сонце і по колу йде,
І розсіва по світу протиріччя,
І все пряде... все спогади пряде,
І загляда веселкою у вічі.

Між нами що? Лиш мури мовчазні.
Мій біль до шибки тулиться щокою.
Живи як є. Лиш спомини в мені...
Про все, про все, що ти колись накоїв.

А сонце зійде, як завжди в зеніт.
І стане двір мій світлим і охайним.
Не залишайся спомином в мені,
Ні каяттям, ні болем, ні гріхами...

 

* * *
Я думаю про те, чого не буде,
Я думаю про те, що вже було,
Чого мені ніколи не здобути
І що давно травою поросло.

І день, і ніч до Господа волаю…
Спливає час, та кава ще димить.
Нічний ліхтар всю ніченьку проспить.
А я іду, хитаючись, по краю.

Зима і ніч, і сніг на підвіконні,
І все життя, як блискавка ножа.
А та стежина сива на осонні
Давно для мене начебто чужа.

І час смішний, і згадки, як мости, –
Обличчя, випадковості, стихії…
Нічна темнота зорями рясніє
І ятрять душу вижовклі листи.


* * *
Мовчання не замінить слів.
Снувала тиши павутиння.
І ніч минала швидкоплинно.
Я знову не ховала сліз.

Краплинки бавили вино…
Твоє мовчання наче зрада.
Ну що ж, дружина буде рада.
А людям? Людям все одно.


POST SCRIPTUM
Себе заміняєш кавою
і цмуленням диму цигарки.
Спливають свічок недогарки
за нашим мовчанням гіркавим.

І падає вечір відчаєм.
І я вже тобі без потреби.
Те ж саме над нами небо
і келих вина за звичаєм.

Вже десь загубились колії…
Тривог і чекання достоту
від зустрічі і до аборту.
Нікого!
Ніде!
І ніколи!


ЗА ЩО?

Гiркавiсть кави плодоносить жах,
Чи то моя судомиться спокута?
Ускочила?.. То ж кайся! Щоб прочах
Цей слiд в очах, як наркотична трута.

Чого мене в безпуття потягло?
Запитую нарештi: хто, чи за що?
Чи може я така уже ледащо,
Що за обличчя сприйняла мурло.

Завмерла, мов отерпла. Серце скнить.
I боляче, i солодко – невчасно.
Та поки ще життя моє не згасло,
Менi вогнем завiщано горiть.


* * *
Нема натхненників. Нема!
В устах гірчить холодна кава,
А на порозі вже зима
Очима кліпає лукаво.
Така вже доля. Горе й сміх!
Мовчу, розважую на грами
Своє життя. Не жду утіх –
Я тут, не в телемелодрамі.
Не прокотилася луною,
Лиш кілька літер донесла
В собі. Я стомленому Ною
Не спромоглась піднять весла.
То й що?.. Натхненників – катма.
Мабуть в шаленому потопі
Усіх поглинула пітьма.
Чи заблукали десь в Європі?
А я і досі у ковчезі.
Ледь жевріє тоненький ґніт,
Неначе я стою у черзі
Чи в цей, чи в потойбічний світ.


* * *
Проминають літа,
залишаючи смуту і смуток.
Дочекалась луни,
відзвеніла остання весна.
І здригається ніч
на печалі замішана круто.
Вже торішні зірки
потонули в проваллі вікна.

Де ти ходиш світами,
моя незагасла любове?
Невигойне відлуння
усіх нездійснених бажань.
Тільки цокіт копит
розсипає на щастя підкови.
Але вже не мені,
хтось чужий їх підніме, на жаль.

Що ж так темно? Я знаю:
це сталось зі мною не вперше.
Та жалі проминуть
і засяють ізнову зірки.
Чую, піють півні,
в чорне небо горлянки задерши.
А я знову палю
і жбурляю на стіл сірники.


* * *
В світлі фар, ліхтарів
наша осінь вночі заблукала.
І в незустрічі цій,
наче сльози, холодні дощі.
Я тобі напишу.
Я тебе все одно дочекаюсь,
щоб згоріти дотла
в мерехтінні твоєї свічі.

А сьогодні… Пробач!
Я шукаю жертовної втечі.
Час у вічність летить
водоспадом у Лету стрімку.
Я сама так хотіла,
в серпневій хисткій порожнечі
Я пізнала любов.
Я пізнала розлуку гірку.

Ти для мене відкрив
своє серце в червоних трояндах.
Я до тебе душею
у мріях своїх пригорнусь.
Обійдусь я без сліз,
не скажу я ніколи “Твоя”. Так!
Але вже у буденність
довіку тепер не вернусь.
Ти мене не питай!
Бо про що розкажу тобі, друже?
Я не б’юся крильми,
бо безкрилий за ґратами птах.
Ми берем із життя
все, що кожен для себе заслужить.
А моя самота
вже давно прижилась в полинах.


ПЕРЕДЧУТТЯ
Шукаю в літі знов твої сліди
І кожного лякаюсь повороту.
І з кожним кроком важче від скорботи, –
У літні не вернутися сади.
Ми для якого щастя живемо?
Прошурхотить по вікнах хуртовина,
І я в полоні власної провини
Закрию двері в літо на замок.
Минає день, останній промінь згас,
А я немов в передчутті погоні,
Несуть мене кудись шалені коні,
Позаду простір – невгамовний час.
У маячні карпатський бачу ліс.
Не ті я двері, мабуть, відчинила,
Закрити вже не вистачило сили,
І стала я веселкою від сліз.
І так живу. Мені тут місце є,
На дереві життя, на вільній гілці.
Вже дощ періщить по замерзлій глиці,
Та осінь ще ніяк не настає.


* * *
Забудь мене, немов опале листя.
Як забувають кожен рiк сади
Днi веснянi, цвiтiння молодисте,
Отак забудь, забудь мене i ти.

Не в тому ж суть, що я листок осiннiй,
I що жура вже душу обiйма,
Самотнiй промiнь не розтопить iнiй,
Якщо у м’язах сили вже нема.

Ти припiзнився. Не шукай минуле –
Тетеруки замовкли на току.
Вже пiсня веселкова промайнула,
Перелилась в мелодiю тонку,

У тихий щем осiнньої печалi,
У саксофоннi схлипи негучнi.
Коли в менi слова вже замовчали,
Заговорили шерехи нiчнi.

I шелест трав, i дотики повiтря,
I погляд, подих – навiть звiддаля,
Немов краплини на тремкому вiстрi,
Все те, що я тобi не вiддала.

Тож не хизуйся силою i духом.
Бо що ж з тобою дiяти менi?
Забудь мене. Такого вiдчайдуха
Моїй не подолати сивинi.


А ПОТІМ...
Я зовсім жінка не така,
Які в житті твоєму поставали.
Одні пішли, а інші проростали,
Та всіх змивала течія стрімка.
Я там була, у Леті, в ті часи,
Я навіть з хвиль викрешувала іскри,
І, мабуть, народилась з того блиску,
Із полум’я зростала, як з роси.
Тепер пливу на вутлому човні
Буття і небуття. На сивих скронях
Торішній сніг. Промерзлі сни
Тримаю у знедолених долонях.
Але пливу, я – справжня, я – жива,
Уже ніколи в Леті не загину.
То ж збережи мене, о Берегине!
Поклич мене у золоті жнива.
І я піду з своїм русявим сином,
Де світанкова жевріє зоря,
Принесена на крилах журавлиних,
І де колоссям повниться земля.
І поки лине дзвін не по мені.
Хай буде потім все, що буде потім.
Колись згорю, впаду у полини,
І хвилі Лети змиють сивий попіл.


ЛИСТИ ДО ЗАПИТАННЯ
Не пиши мені в осінь листів,
Бо я їх не читаю ніколи.
Літній день промайнув, пролетів,
Мов сріблястий літак видноколом.
Не пиши мені в осінь листів.
Залиши свої спогади в схроні,
Сивина вже лягає на скроні,
А в душі сивина й поготів.
Не пиши мені в осінь листів,
Бо я вже відписати не в змозі
В шаленове буяння весни.
Поринаю, блукаючи, в осінь.
Не пиши мені в осінь листів...


* * *
Ти пам’ятаєш: бар, пiдвальна тиша,
Нiде нiкого, тiльки я i ти,
Лиш часу плин у сутiнках колише
Таємний i пронизливий iнтим.
А я, немов на павутинцi митi,
Легка, як тiнь, в долонях почуттiв.
Пливуть слова – прощальнi синi квiти.
У сни мої твiй погляд полетiв...
Я ще в Карпатах. Не прийшла до тями,
Iще в думках смереки гомонять.
А в сумцi – розклади занять
Вже муляють, немов на сонцi плями.
Про що це я? Не вiдаю бiди,
Живу як всi – буденнiсть, справи,
I скоро листопадовi заплави
Розмиють сум i спогадів слiди.
А сни мої – метелики у лузi,
Вони давно пiшли на манiвцi.
Раптова мить на вiдстанi iлюзiй –
Промiнчик посмiшки в простягнутiй руцi.
Ти пам’ятаєш: дощ вночi, дерева,
Мов зiрочки, краплини на гiллi,
I я iду, щаслива, наче Єва,
Ногами не торкаючись землi.


***
Прости мені за розпач у словах,
За безнадію у моїх зіницях,
Що пісня вкотре, зовсім не нова,
Затьмарила очей моїх криниці.
І наче не потрапила в біду,
Лечу у вирій, але не до раю.
Свою любов зруйновану, святу
Я знову по камінчику збираю.
Так довго я мовчала. Боже мій!
Я хочу восени вернути весну.
Як листя шелестить! Це я воскресла.
Чи, може, пізно вже?
А, може, й ні.
Я так скажу, щоб ти мене почув,
Бо ж подивись – як зір у небі рясно,
І хоч свіча спалахує і гасне,
Я знов її для тебе засвічу.


* * *
Перекинулась, наче веселка,
Вiд Карпат до самого Днiпра,
Бо я маю надiю маленьку,
Що я створена з твого ребра.

I коли защемить моє серце –
Це вiдлуння твоєї нудьги.
Вiдболiле шопенiвське скерцо
Згiркотiло упало в снiги.

Тiльки я все стою серед лiта,
Кольорово єднаю свiти.
Я – веселка. Куди ж мене дiти?
Може схочеш колись перейти!

 

НЕ СКАЗАНЕ
Летить до тебе мій останній лист.
Він розповість усі мої секрети,
У цих словах – осінній падолист,
Шалений сум вечірнього кларнету.
Вже стільки літ пройшло і вечорів.
Було кохання, таємниця щастя,
І мить була оманна. Світ горів
І чадів у червоночорній масті.
І ось пишу я сповідь, як веснів’я,
Як подих степу на краю села,
Як ті слова, що чула уві сні я,
І так нікому й не розповіла.


ДО ТЕБЕ
Заколисує знов, заколише
Загадковими звабами осiнь.
Чи наснилось? О нi, вiдбулося...
Визнаю i не каюсь. Залишу
Дивнi спогади, марення лiтом.
Тiльки попiл в руцi наостанок,
I п’янить листопадовий танок.
I немає повернення звiдти...


***
“Чи ти любив мене колись ?” –
Тебе спитала. О, я знала, знала:
Чуттів наповнених валіз
Моїй душі однаково замало.
Я – спраглий келих без вина,
Безтямна і нестримана, мов злива,
Чекаю нерозбавленого дива,
Хмільного до самісінького дна.
І знов дивлюсь в твоє лице:
“Чи любиш ти? Чи я твоя єдина ?” –
Смієшся ти: “Яка тому причина?
Бо я ж у тебе, а не в когось є”.
Завмерла. Не злякати б мить.
Яка смішна! Ну, може, й справді досить!
“Ти чуєш! – голос мій тремтить , –
Вже скоро осінь, милий, скоро осінь”.


* * *
Iще летить крiзь осiнь напролом
I небо блискавицями покреше
Моїх бажань шалений, хтивий вершник, –
Аж свiтяться долонi лiтеплом.

Невiльниця у самозабуттi,
У листопадi – хуртовинi свята.
А твiй цiлунок пахне, наче м’ята.
Ну, як без цього бути у життi?

I хоч пожовкли в сутiнках зела,
Iще осiння духмянiє квiтка.
Ну, хто сказав: троянда одцвiла?
Це просто їм iздалеку не видко.


У ДЗЕРКАЛІ
Як холодно у дзеркалі мені.
А ти невже не розумієш,
Пожнеш лиш те, що ти посієш
В родючу землю навесні.
Байдужа графіка зими
Завісу вішає між нами.
Я божеволію, зніми
Цей іній теплими руками.
Візьми мене, заговори,
Щоб голос твій тремтів у вухо,
Щоб навмання летів згори
Шаленим полум’ям задухи.
І я на волі. Звук сурми.
Нечіткі контури кімнати.
Лечу у простір в сині шати
І зорі струшую крильми.
Останню мить засвітить небо.
Я прозріваю. Прогуло...
Наснилось? Наче й не було.
Ну що казати? Жити треба.

 

***
Не варто вже! Не поривайся і не клич!
Усі стежки загорнуті в сувої
Десь там за пам’яттю,
За світом потойбіч.
І тільки власні кроки за собою.
Та мариться: два силуети у вікні,
Мов дрібки сонця, встромлені жарини
У чорноводдя ночі, ґанок, вікна у вогні
І смолоскип червоної жоржини.
Вдивляюся у себе, наче звіддаля.
Щось є в душі, чого повік не збутись.
Невже це я! Кричить під серцем немовля
Ще ненароджене, а вже забуте.
Отож не клич, не варто! Прощавай!
В моїм житті усе нормально буде,
Хоч мрій моїх розхитаний трамвай
Обплутаний мільйонами огудин.

 

* * *
Горить зоря, що вiчнiстю протята,
Де причаївся спокiй, мiй зупин.
Та спорожнiлий мозок, як в лещатах,
У спогадах безжалiсних хвилин.

I замiсть вже погаслого вогнища,
Стримлять тороси звiхолiлих снiв.
Чому ж це ти отой порiг найвищий
Без почуттiв колись переступив?

Чому мiй посаг – Всесвiт осiянний –
Зненацька вiдчайдушно обiкрав,
I все моє життя. Весь свiт оманний
Постав без сил, без розуму, без прав.

Колись тебе безсоння покарає,
Бо не втечеш вiд себе, вiд ганьби...
Я все ж прощу тебе.
Я вже прощаю.
I воскресаю зiркою журби.


МАЛЬВИ МАТЕРИНСТВА
Розквітли мальви, білі та рожеві,
В моїм садку біля паркану.
Зберу в долоні краплі кришталеві,
Розкину на серветку білотканну.
Засяють квіти різнокольорові,
Від них очей не можна відірвати.
У пахощах духмяно-полинових
В мені самій народжується мати.
Дивлюсь на милий образ за туманом,
Що надіслав із забуття привіти
Мені...
Та ні –
То росянисто-синім ранком
Сріблясті мальви у садку розквітли.


ПРО СЕБЕ
Комусь у травні пишуться романи,
мої ж романи завжди восени.
Та поясняти, мабуть, я не стану,
чому вони завжди такі сумні.

І це не диво, а якась хвороба, –
того не побажаю й ворогам,
така вже нетипова я особа:
мені – безсоння, вірші – Вам.

Та знаю точно: скоро прийде літо,
бо ще горить у серці шал бажань,
ще келих із щампаном не розбито
на Ваше щастя, чи мій жаль.

А в травні, завжди хочеться омани.
О, Боже мій! Яка моя печаль?
І знову я безглуздо і шаманно
переплавляю попіл на кришталь.


***
Десь, за межею голосу твого,
Де сновигає ніч в зимових шатах,
Ще невигойний жевріє вогонь,
Іще душа не хоче спочивати.

Тримають небо здавна три стовпи:
Великої любові, віри і надії.
Моє життя поділене навпіл,
В однім – сумую, в іншому – радію.

Люблю тебе і вірю, і молюсь.
Моїх очей морози не засклили.
Лежить зими розстелений обрус,
Де невгамовний вітер небо білить.

І щось чуже, пророче і сумне,
Скотилось по щоці і серце обпалило.
Вже так давно не любиш ти мене,
А я тобою не переболіла.

Та знаю: мрію виплекаю знов,
Віддамся ночі, що болить, як рана.
І білі крила випростує ранок,
Як Віру, як Надію, як Любов!

 

ПОГОВОРИЛИ
Твiй голос наче примерза до скла
I губиться в зимових квiтах...
Заплющу очi – бачу лiто
В сполоханих затятих ковилах.

Вже багрянiє сонце на горi.
Та серце стиснула задуха.
А стрибунцi, неначе дзиґарi,
Про щось видзвонюють на вухо.

“...Прийшов ... не рада ... де ж це ти була?..
Не попередив ... випадково ...”.
А на подвiр’ї ружа розцвiла.
Срiблясто-бiла i казкова. 

“... А ще робота ... чому не писав?..” –
В моїх степах, напрочуд дивних,
Яких овець блудливих випасав!..
О, Господи, вже треті півні!

 

ЗАМIСТЬ ВИБАЧЕННЯ
(Диптих)

1
Все зводиться до купи, як торiк.
Шугає вiтер, холод, мряка, вечiр.
Твої слова, немов iз крил шулiк,
Осiннiм листям падають на плечi.

Ти ж знаєш, не збираю я валiз.
Твої листи? – їх кожен аркуш, кожен
Впаде вночi в осiннiй вирiй слiз.
А що зробить iще для тебе можу?

2
І знову дощ цвяхи вбиває в серце.
Далеко ти, за горами, десь там.
А вiд твого останнього листа
Лише жагучий смак гiркого перцю.

Iз мрiї вийшов, наче iз води.
На тому мiсцi вже не плачуть верби,
I вже не б’ють джерела сухоребрi,
Де скам’янiли пам’ятi слiди. 

Пройшли лiта, примхливi i хисткi.
I що я маю? Що тепер я маю?
В твоїм дзвiнкiм розхристанiм розмаї
Визбирую опалi пелюстки.

А зрештою, усе iде як треба.
Ще будуть рими тугу колихать
I свiтанково на покрiвлю хат
Скидати вiршi полохливе небо.


* * *
Тополi чатують вiтер,
Хмари чатують землю,
Сонце чатує схiд,
Вiкна чатують ранок,
А я чатую тебе.
Ми ходимо лiнiями,
Вони – концентричнi кола,
Що нiколи не перетнуться,
Але чатують одне одного,
Як двi залiзничнi колiї
Чатують стогiн колiс,
Мов стукiт твого i мого серця.


ТЕНЕТА
Сонце на підвіконні,
Квіти в моїй долоні,
Посмішка у кімнаті,
Та червоніють ґранати,
Світяться у намисті.
Наче краплини крові,
На незнайомій мові
Впали на жовкле листя
Вирвані з серця слова.
І верещить кватирка,
Гола сумує гілка
І щось сумне виграва.
Струни дерев, як туга,
Плаче надворі хуґа,
В зиму важкий переліг.
Знов ти мене переміг.
В’януть слова нещирі,
Як павутиння сірі,
В’яжуть душу і руки,
Сили немає, віри.
І не слова вже – гуки...
Б’юсь у тенетах скрути,
Зняти не можу пути,
Та заклинаю святих,
Щоб залишитися в них.


КУЛЬГАВИЙ БЛЮЗ
У титлах осінь. Музика бринить
У серці – джаз нервовий стиха.
Передчуття якогось лиха
В повітрі начебто висить.
Труба сюрчить і сакс зітхає,
Б’є дощ синкопами вікно
І спотикається, мов пхає
Візок із стомленим фо-но.
Ця музика веде в безвихідь,
Де крила зрізані на ниць.
Я починаю блюзом дихать.
Виходжу в ніч.
Виходжу в ніч.
І є надія. Спомин. Зорі.
Кінчається злиденний вірш,
Скрипить натруджений той віз,
І серце світиться прозоро.


IЛЮЗIЇ* ҐРАППЕЛI
Я не скрипаль. Я просто жiнка.
Не доторкнусь завмерлої струни.
Вже золотавi осенi обжинки,
Немов уламки фресок на трунi.

А сонце десь горить немилосердно,
Мов джерело ґраппелiвських пожеж.
В менi ж усе життя плекали смерда,
Що тягне в осiнь траурний кортеж.

Та тiльки вiтер в росяному лузi
Ще будить день миршавий, наче сон,
I дикi скелi, що у вiчнiсть вгрузлi, –
Для молитов усталений амвон.

На цих вiтрах душа моя зболiла,
I кров з колiн обдертих жебонить.
Тодi менi здається – є ще крила,
Тодi менi щемить оманна мить.

Тодi ловлю губами звуки скрипки.
Я поринаю в їх цiлющий плин
I дiстаю, неначе з денця скриньки,
З глибин душi омрiяний бурштин.


* * *
Вiдштовхуюсь вiд себе, вiд гризот,
Вже безнадiя дихає на скронi,
Та стуманiлих днiв моїх вiзок
Трюхикає уперто на осоннi.
Осiннiй квiт, згубивши пелюстки,
Хитається на п’яному бенкетi.
Останнi недопаленi листки
Кружляють у сполоханому летi.
Визбирують сльозинки дерева
I ронять у мої затерплi руки.
Iще жива душа моя, жива!
Дарма на мене глипають з докуки
I по рiллi волочать сум-жалi
До всього свiту збайдужiлi круки.
У головi думки, немов джмелi,
Перетирають мрiї кольоровi
Вiд всiх оман Великої Любовi.
Вертаюся до себе, в листопад.
Я вiдшукаю флейту в жовтiм листi.
Полинуть звуки, як щемке намисто,
Як перший снiг, як памороч у сад.- 

***
Колись я була дощем.
Я блукала у царстві тіней
бездумною вулицею.
Я витирала обдерту фарбу з її очей
і залишала там зорі.
Я вимивала брудний асфальт
від запльованих слів, що липли
до підошов синтетичними зморшками.
Я йшла по землі блискавками,
і замовкало шарудіння папірців,
пожовклих і непотрібних.
Я викохана в захмарній глибині
космічними вітрами.
Я малювала сині дерева
на березі синіх річок.
Я була божевільна вірою,
що це комусь сподобається.
Я мріяла впасти в твої долоні
о третій годині ночі,
щоб рано ти подумав,
що назбирав по світах діаманти.
Незбагненний земний абсурд!
Я втомилася бути дощем.
Я – жінка, приваблива і хтива,
п’ю з тобою вино і чорну каву.
Я вбираюся в червону сукню,
аби ніхто не помітив хворих очей,
і що замість крові в мені тече пам’ять,
і я інколи падаю, падаю
у чорну безодню байдужих парасоль.

* * *
Ще небо падає зiрками
В моє вiкно, та осiнь у дворi,
Зберу тремтячими руками
До скла примерзлi спалахи зорi.

I мчать думки, неначе конi,
А осiдлати їх немає сил.
Та дивний вершник на осоннi
Спiймає їх, розвiє помiж снiв.

Сама полинула б за ними
В шаленство свiту, у казковiсть гiр,
Але прив’язана до рими,
Немов земля прив’язана до зiр.
ОБІРВАНІ СТРУНИ
Себе шукаю у словах,
Хоч віднайти і не судилось.
То, може, й справді се наснилось
У хворобливих довгих снах.
Спливаю в нежить восени,
Кружляю в листопадних дзвонах.
А на гілках у голих кронах
Слова, як ноти, в вишині.
Чи як птахи. Спіймай за крильця –
Враз випурхне і все... Луна –
Бринить обірвана струна,
То я – з журбою наодинці.


* * *
Гей, Ви, люди, признавайтесь,
Хто iз Вас мене не кликав?
Григорiй Лютий
О, як мене дратує слово!
Якi мене долають манiвцi!
А я всю нiч ламаю олiвцi
I попiл струшую нервово.

Думки мигтять. Це знову Лютий,
Тi очi, мигдалевi i чужi,
Це знову ти, на острiвцi душi,
Зболiлим маренням прикутий.

Зiп’ю незвiданої трути,
Чаклунства дивовижного вогонь,
I голосу прицiльного твого
Менi тепер нiколи не забути.

Твої пiснi... Позбутись мушу!
Шукаю шлях вiд болю до весни.
Це ж, мабуть, зовсiм й не пiснi,
А поклик, кинутий у душу.


* * *
                         Анатолiю Рекубрацькому

Наша юнiсть пiшла назавжди.
Чом зустрiлись з тобою так пiзно?
Хоч розбiглися нашi слiди,
Не такi вже з тобою ми рiзнi.

Смерк на вулицi, смуток в душi.
Я i ти, i стриноженi вiршi...
Завмираю i слухаю лише
Тi слова, що на згадку лишив.

Хай бентежить твiй погляд ясний
В лихоманцi мого середвiччя!
Бiля тебе розтану, як снiг,
Нi, я мабуть згорю, наче свiчка.


* * *
                              Любові Геньбі

Він бажав їй щасливої долі,
Він казав: “Дочекайся весни”.
А Вона вже ходила у полі
до світанку, збирала пісні.

І раптово під квилиння віхоли,
наче сарна, ковтаючи сніг,
зачалась, полетіла, не дихала.
Він її зупинити не зміг.

І вже лучник зітхає намарно,
що не встиг натягнуть тятиву,
над степами – окрилена сарна,
і зірки, що до неба зовуть.


* * *
                       Григорію Лютому

Ми з тобою обоє таврійці,
Ловим диких, як степ, тарпанів
І виписуєм болем по криці,
Що писало життя по спині.

Нашим вікнам не солодко спиться.
Коли місто загасить вогні,
Наша Муза приходить, мов жриця,
І веде по колючій стерні.

І вже ритми напружують м’язи,
І вже рими гостріші за ніж.
Твій Пегас заіржав не прив’язаний, –
Я до нього біжу босоніж.

І відкриється щось величезне,
Тобі небо віддячить за те, –
В цім степу ти ніколи не щезнеш, –
Він твоїми піснями цвіте.


* * *
Не озирайся на мої сновиди,
Це тільки сон.
Безглуздий, дивний сон.
Я заблукала в паперовім світі,
Й самотні ночі чорні, як полон.

Втомилася з далекої дороги.
Себе руйную, втративши стерно.
Вже почуття оголені.
Від Бога
Чекаю на пророщене зерно.

Мій паперовий, вигаданий світе!
Мигтіння свічки, шурхіт підошов,
Вікно і дощ, і мокрі білі квіти,
І той, що забарився й не пройшов.


ПІСНЯ

                              Володимиру Цуркану

Як заграв баян – розстелився степ
По сухій стерні рута-м’ятою,
І по тих ярах, де полин росте,
Де була зоря розіп’ятою.

Баяніст оцей бачив сім світів,
Сім зітер з чобіт підошов.
Він пісні співав, бо любов’ю снив,
Та ніде її не зайшов.

Тільки чули степ та полин-трава,
Як з душі сльоза покотилася.
Зацвіли в степу, наче мак, слова,
І веселка з них народилася. 

Зустрічав її співом жайворів,
Аби слід її не прочах.
Диво-дівчина з веселкових снів –
Він пізнав її по очах.

Як гадалося, так і сталося…
Не картай себе, що спізнилася.
Ув очах зірки, на устах роса,
Як п’янке вино, заіскрилися.


* * *
Не цю ти жінку ніжно пестив,
Не цю так жадібно кохав,
А ту, що варта сотні бестій,
З якою стільки бідував.

І марив, мріяв ти нещадно
Удосконалити мене,
Аби вогонь палав без чаду,
І вірив – лихо обмине.

Ну що ж, радій! Я вже тихіша,
Вже линуть лагідні слова...
Але хіба таку? Ні – іншу
Ти відчайдушно цілував.

 

ПРИМИРЕННЯ
Луною прокотилися слова,
Я заблукала думкою далеко,
Неначе синя хмара пропливла –
Журлива наполохана лелека.
Розтанув свiт, чужий, незрозумiлий,
Лишив позаду суєтнiсть образ,
А ти стоїш, обличчя побiлiло,
I чорна тiнь твоїх холодних фраз.
Про що ти мрiєш? Про мою покору?
Щоб нi жарини в спалаху вогню?
Передi мною ж всесвiт неозорий,
I я спускаю повода коню.
I бiль в менi, i серце очманiло...
Моє “Прости!” останнiй раз прийми.
Такою мене мати народила,
Благословила бiлими крильми,
I випустила в лет до небокраю,
У неосяжнi, зорянi свiти,
Бо зроду я шалену вдачу маю,
I покохав мене такою ти.
Та іншої, мабуть, тобі не треба,
Тож хай квітує різнобарвний світ.
А ми удвох, як зорі у півнеба,
В палахкотінні безупинних літ.


КУПАЛА НІЧ
У літі зупинилися ліси
І впали зорі на гілля зелене.
Ту ніч вони були без мене.
Тремтіли зоряні листи.

І вабились там мавки між дерев,
Лісовики гойдалися у кронах,
Їх від очей людських боронив
Якогось звіра хижий рев.

Там зацвітала папороть вогнем,
У темних хащах – не про людське око.
Мені здавалось, милий сокіл,
Що в ніч ту долю ми збагнем.

Сріблястий бісер, мов холодний піт,
Впав на листи зелені божевіллям.
А в синій вазі квітне зілля –
До раю з пекла переліт.

 

* * *
Загоїть спiв покраяну блакить –
Синички всiлись на струнi свiтання.
А я всю нiч виплескую в кохання,
Яке пiд осiнь веснами сурмить.
А на зорi невiдворотній вiдчай
Вiдшукує омрiянi шляхи,
I видихнуть потомленi дахи
Передосiннiй сум в лелечi вiчi.
Оце i все, вiдструнило, щемить,
То Божий гнiв спиває плиннiсть часу.
У пустцi цiй метеликом щомить
Згораю i народжуюсь вiдразу.
Дихне зима на згарище надiй,
I побiлiють мої довгi коси.
А я боюсь згубить ранковi роси,
Що випадково, лиш менi однiй,
Колись на щастя дарувала осiнь.
Вони блищать на кiнчику пера,
Мов дiаманти, душу зiгрiвають.
Оце i все, що у життi я маю:
Моє кохання i моя жура,
Якi в менi щоосенi свiтають.


* * *
В пацьорках кольорових сліз
Застигли занімілі фрази.
В обличчя хлюпають образи
В передпекельнім колі слів.
Я все ж таки міцний горіх,
Вибалансовую на грані.
Спливає запахом ґерані
Мій найсолодший давній гріх.
Здирає шкіру біль проклять,
Лещатами затисло чресла.
Невже за те, що я воскресла,
Мене повинні розіп’ять?!


* * *
У склi вiтрин моя потворна суть,
Що генетично втратила мовчання.
Не перейти... Вже досить зазiхання
На тих овець, що iншi десь пасуть.
Найбiльший злочин – душу руйнувать.
Дивлюсь у вiддзеркалення: “От стерво!”
Напнулася... Всю говiрливу рать
Перехрестить кортить залiзним нервом.
Було б хоч сил i довгих батогiв.
Регоче доля в очi: “Начувайся!
Ти краще вже додому повертайся
I борщ звари, i дiтям – пирогiв”.
А я своє у вiдповiдь веду:
“Та ж листя ще летить на капелюха,
Iще я можу...”. Затуляю вуха.
Останнiй зирк у скло. I далi йду.


ВЕРЕСНЕВЕ ТАНҐО
Залишим все. Хай буде так, як є.
З колін сповзає чорне простирадло.
І десь рипить по сходах гола правда –
В театрі почуттів нема прем’єр.

Нехай мені судилась до зорі
Оця любов, що милує й карає.
Де крок один до пекла і до раю.
І я переступаю за поріг.

Приспів:
А зорі падають, кружляють навісні,
В моїй руці згоряють до останку.
І я танцюю танґо в напівсні,
Мое останнє, вересневе танґо.
А далі все. Все буде як завжди.
Не зірветься планета із орбіти,
І в синій вазі не зав’януть квіти,
Які на ранок залишаєш ти.

Я не кричу услід тобі “Пробач!”
Немов по серцю – кроки по асфальту,
І тільки десь низьким тривожним альтом
Звучить надривний вересневий плач.

Приспів.

Залишим все, як хочу. Я мовчу.
Ні квітів, ні цілунків, ні прощання…
Ніколи більш. І я на поминання
На покуті запалюю свічу.

Залишим все. Хай буде так, як є.
З колін сповзає чорне простирадло.
І в’яне ніч пелюстками троянди,
Немов кохання зболене моє.

Приспів.


***
Десь там, на Заході, на дикому
Живеш ти поміж буків і смерек.
А я... І пожалітись нікому,
Дивлюсь у ніч, як у порожній глек.
Вже так давно розкидано каміння.
Літа летять, неначе із пращі.
Не співчуття шукаю – розуміння –
І душу обдираю об кущі.
І мовчки вибачаю злодіям,
Що за гріхи не знають каяття.
І знову йду приречено на подіум,
Сприймаючи оману за життя.
І вже нема ні злету, ні фіналу, –
Хаплива гра і часу метушня.
Життя не кін, але нестяма шалу.
Жахаюся і падаю з коня.


***
А ніч зірвалась навісним дощем,
І мокрий човен ланцюгом прикутий
Навзнак лежить – оголений мій щем,
Моя вчорашня посмішка забута.
Іду в дощі, у шерех падолисту,
І б’ють слова, неначе доміно,
Від мене утікаючи за місто,
Якому все байдуже, все одно...

 


ОСІННЯ ПОДОРОЖ
ДО ПІВНІЧНОГО БЕРЕГА
ЧОРНОГО МОРЯ
(Триптих)

1
Порожній сивий простір Сивашу,
Пастельні фарби навстіж на Чонгарі.
А я така легесенька біжу
Поміж столів на рибному базарі.

І поспіхом запитую ціну,
Щоб надаремно не точити ляси.
Ковтаю слину, пошепки кляну
Ті осетри, севрюги, пеленгаси.

Зірвав стоп-кран шалений час…
І хоч я звикла все в житті терпіти,
Несу в руці копчений пеленгас,
Немов промінчик сонячний із літа.

2
Зелені гори. Кримський перевал.
Бездонність неба. Невимовність волі.
До лоскоту нестримність поривань.
І я, мов птах у замкненому колі.

Лишитись тут, не знаючи часу,
Втішатися барвистозвучним літом,
Допоки тихий спокій принесуть
Моїй душі вітри зеленоликі.

Знов обрії повернуться у світ.
В собі забувши присмак ницих буднів,
Себе здолати, наздогнати сутність,
Полинути в натхнення, як в політ.

3
Спадає літо злякане у море,
Здіймає хвилі. Де там співчуття!
Моє замерзле безутішне Я
Ніяк журбу в собі не переборе.

В кафе порожніх знемагає суть
Ущент знесилена і перебута.
У невигойних споминах облуда.
І знахабнілі погляди пасуть
Поодинокі постаті жіночі.

І нескінченні плетива розмов,
Які ліниво день до ночі точать.
І безсоромно заглядає в очі
Осіння невгамована любов.


ОСІННЯ СЮЇТА
Що ти шукаєш, хлопчику,
На денці моїх зіниць?
Наче стрибнув горобчиком
По цямрах сухих криниць.
Всі почуття спорошені.
Цей вірш не тобі пишу.
Сумно зіграй по осені
Сюїту, що я прошу.
Я ж не у тебе закохана,
Ти досі зі мною на Ви.
Що ж ти прийшов непроханий,
Наче п’ятак новий?
Між папірців пошарпаних
Виблискуєш багрецем.
Стане карпатське марення
Облудним твоїм взірцем.
І забринить провиною
В цей незабутній час
Піснею лебединою
Сполох осінніх айстр.


***
І він сказав мені:
“Ви жінка цикламенова”.
Він був високий, гарний,
що аж боязко.
І ще сказав:
“Не вирветесь від мене Ви”.
А я втекла в дощі,
в свої обов'язки.
Застигла я розгублено
у сутінках.
Знайомо плинуть фарб
рожеві плями,
то журиться у шафі
літня сукенька,
і в’януть цикламени
в порцеляні.


* * *
По склу ковзнули пальчики дощу,
Немов до серця доторкнулись ніжно.
Невже це осінь стукає колишня,
Яку собі ніколи не прощу?
Не підійду до спогадів душі,
Закрию на вікні цупку фіранку,
Та все одно не спатиму до ранку, –
І будуть вірші ниці, як гроші.
І що я хочу від свого життя,
Якщо воно минає безталанно?
Вже відлетіла ластівка остання,
А все, що я роблю – не до пуття.
Не склалося. Ну що тепер жалі!
Вдивлятися у те, що наверзлося?
Кудись пішла моя колишня осінь,
І замовкають пальчики на склі.


* * *
Іще зима. Іще сумує хата.
Так день до вечора і з ночі до зорі.
Приходив, правда, вчора Пелехатий
У вікна стукав, шастав у дворі.

Ще ж темно так, а він по щось приходив,
Прошурхотів по ринвах і замовк,
В порожні вікна, як в застиглий подив,
Знічев’я зиркав, сірий, наче вовк.

Сумує хата, сни свої ховає,
Підсліпувато задивляється в поля.
А десь вогні і повзають трамваї
З очима змій і вухами кроля.

А вдома легковажний телевізор
Подасть як шоу суміш інь і янь,
Любов і жах, економічну кризу
І зверхність заходу, і зомбі-росіян.

І все не так. То й що? Ніхто не винний,
І навіть ті, що не сказали світу – зась!
Мигтить екран. Танцюють білі тіні
І десь ірже невпійманий Пегас.

І все не так. Бринить гірка досада.
Моє життя поставлено на кін.
Мигтить екран, і жде весни розсада,
І цілу ніч гарцює білий кінь.


ПРЕЛЮД ВЕСНИ
Хай буде так! Минає лютий,
І скоро березень вчарує мокрий сад.
А десь опівночі ударив снігопад –
Блакитний дзвін оголених прелюдій.
На промені, що створений востаннє,
У заметілі мрій, за мапою зірок
Пливем удвох, жадані і кохані
У дивний світ вколисаних казок.
І знов безсоння з ночі і до рання,
І душі не заплющені вві сні,
І цей раптовий сплеск, і снігопад оманний,
І віртуоз-скрипаль в передчутті весни
Обірве струни в захваті шалено,
І оживе в мені правічний дикий зов.
І хай кричать коти, дибасто і черлено,
Іде весна, а, значить, йде любов!


ДВАДЦЯТА ВЕСНА
У вiршi свої я тебе сповивала,
Я маревом слiв заморочила очi,
Сама на тоненькiй крижинцi стояла,
Неначе на скельцi весняної ночi.

Я довго тендiтну крижинку просила,
Зими щоб зi мною вона дочекалась,
Натомiсть сказала менi: “Вже несила”,
Поволi зiтхнула вона i розтала.

А далi промiння негадано щире,
Гаряче, болюче – червоне вино,
Мене в березневий, безвихiдний вирiй
Нестримно в обiйми твої понесло.

Згорiло. Зболiло. Та пам’ять безмежна,
Бо й досi iще у смарагдових снах
Стоїть очерет у водi безшелесно,
Немов повернулась двадцята весна.


* * *
Душа розверста на газетній шпальті,
А в серці скиглить сум і гіркота.
Немов закляклі в сірому асфальті
Мої думки, холодні, як сльота.

Вони журились потай, мов провина,
У тому храмі, де палав огонь,
Та вирвались мерщій у хуртовину,
Мов пташенята із моїх долонь.

Та не знайшли родючої долини,
Яка плекала б квіти, як колись.
Вони змарніли в полиновім плині,
А потім і від мене одреклись.

Колись цвіли забарвленим намистом,
Тепер застиглі, вже і не болить.
Бринить душа осіннім падолистом,
Неначе хоче очі затулить.


* * *
Він без надії догорить,
Цей вечір, мов камін в морози.
Останній вірш, в останню мить,
Останнє втілення неврозу.
Ще п’ється кава опівночі,
Ще жар камінний догора.
А ще – чи хочеш, чи не хочеш –
А плин думок папір вбира.
Ще я в полоні рим убогих
Лечу в останній свій політ
До світла, крізь бар’єр століть,
У спрагу слів, від сліз вологих.
Де ж він, мій окаянний хист?
Де ж те єдине, вірне слово?
Та хижим оком білий лист
На мене дивиться нервово.

Згоріла свічка, згас камін,
Біліють мертві простирадла.
А на столі журбі взамін
Лежать слова – моя відрада.


САМОТА
Скресає крига у душi,
Бо в самотi є щось приємне.
I це вiд мене невiд’ємне,
Iду, як вiтер в комишi.

А самота – це ностальгiя,
Це блюз, пронизаний дощем,
Зiв’ялих квiтiв тихий щем,
I таїна, i Панагiя.

Немов на сповiдi святiй
Вiдмитись хвилями спокути,
Це як на цвинтарi побути
I розiп’ятись на Хрестi...

Так, є у самотi приємне,
Скресає туга у душi.
В складнiй життєвiй теоремi
Я – мов павук у споришi.


ЗИМНЕ
Немає вже нi болю, нi жаги.
Так, може, й лiпше свiтом мандрувати.
Розстелить нiч свої пекельнi шати, –
Менi ж залишить здмухувать снiги.

А далi що? Того не зна нiхто,
Якi у долi дивнi забаганки.
Роять снiги незайманi на ґанку,
А на менi розхристаний хiтон.

Iду. Мороз торкається чола.
Вже на паркан розвiшено перини.
Зима волосся снiгом замела,
Менi ж так легко, наче я пiр’їна.

Хоч я i снiг в цiм свiтi не новi,
Та озирнеться дивний перехожий:
Невже на бабу снiгову я схожа?
Чи, може, це з’явивсь казковий Вiй.

I вже не мiй. а долi бiлий слiд
Ледь-ледь помiтний до моєї хати,
Де не зустрiне безборонна мати,
Поклавши руки стомлено на плiт.

Один за одним падають мазки,
I димарi ще дихають з розколин.
Та днiв моїх знебарвленi разки
Кудись летять, мов потяги без колiй.

 

ГIПОТЕЗА
А що було за смертю, ще до того,
Як мої очi глянули у свiт?
Я простувала вдягнена у тоґу,
Перетинала Всесвiт.
Часолiт...

Минають обрiї: то середвiччя,
То вiк печерний, тьмяний, лютий смерк,
То з фiлософським виразом обличчя
Спадає вiк на землю, наче смерд.

Летять вiки, як смерч, і кололезо,
Несучи смерть, народження i смерть.
То, може, це i є життя, цей безум,
Безликих душ вогнена коловерть.

Спеклися сотнi душ увоєдино,
Я, мабуть, з них зненацька проросла.
Земне життя – перепочинок плину,
Захланна мить всесвiтнього посла.


В АСТРАЛІ
Я – аура. I я вже без часу
I без прикрас сорочки-вишиванки.
Я безтiлесий зойк свiй донесу
У росянисто-зорянi свiтанки.

Не знаю, чи почує хтось мене,
Мої слова промовленi востаннє...
Вриватися у вир рукоплескання
Менi не варто. Нiч мине –
Веселкою розквiтне ранок.


***
Обличчя в залі. Усмішки, мов квіти.
На сцені я розгублено стою
І згадую якесь минуле літо,
Неначе душу скрапую свою.
Не осудіть мою печальну втіху
Ночей безсонних – осені пролог,
Не розпач і не шумовиння лиха –
Це ностальгія тиха. Хай же Бог
Побереже мій знак од відчаю у генах,
Од самогубства душу для добра,
Що на уявнім віражі блаженна,
Позначена, як істина стара.
Що знаю я, що можу і що мушу, –
Віддам до краплі вам я задарма.
То ж не судіть мою бентежну душу
За все за те, чого вже там нема.


* * *
Оце,мабуть, і є поезія, коли
Рядок на душу – як сльоза з розмаю,
Коли слова – як пам’ять у золі –
Жаринками горять і не згасають.

Нічого не напишеться мені!..
Лежать слова із каменем на шиї.
Либонь згубились десь у метушні
Мої захланні, вистраждані мрії.
Вже наліталась…Годі! Супокій!
Десь там у небі журиться Всевишній
По всій моїй недбалості гіркій.
Свічки хай світить більш за мене грішний!

Я знаю все: і те, що зрине час,
Зруйнує скарб з найкращого металу,
Спливе життя, і доля вже не дасть
Сказати все, про що не написала.


* * *
У людини в голові
завжди крутяться думки
плазують наче ящірки
разом із людьми виповзають
із під’їздів на сірий асфальт
далі напереріз авто
машини сновигають туди-сюди
наче ті ж самі і разом стають
і дивляться одне на одне
водії і пішоходи про щось думають
чи лякають одне одного
чи просто спостерігають
і про щось думають
от якби записати якби зняти
у всіх кардіограми енцефалограми
якби зібрати оту всю енерґію
від мозку від рухів від намагань
і додати до моєї енерґії
а якщо і від сновидінь
вистачило б її на живлення
якогось там циклотрону
чи хоч на маленький акумулятор
в приймачі що в мене на кухні
стоїть як докір
чи стала б я тоді розумнішою
закриваю фіранку підвіконня
подряпина ковзнула поглядом
от якби...


* * *
Не зникла тінь. Вона іще жива.
Ще може хтось у неї камінь кинуть.
Я ж, пригорнувши зірку, як дитину,
Піду до неба жебрати слова.

А тінь моя залишиться землі.
Ким я була і ким уже не буду?
Хай хтось мене за те безбожно судить,
Допоки тінь сніги не замели.


***
Знахабнілий місяць
вислизнув з-під шиби
і зануривсь у моє безсоння
думки виринають
із чорної безодні
спалахують і зникають
у нічному океані
залишаючи бульбашки
схожі на зірки
холодні байдужі і недосяжні
та ось якась безтілеса
зависла ліхтарем
коло пізнання світу
на рівні комах
безперервний рух в нікуди
поки не поглине вогонь
все нові і нові жертви
думки виринають і гаснуть
аж ось деякі зачепились
бруньками за гілля
я так боюсь їх втратити
я лечу в глибину копальні
до колиски джерел
хай нап’ються і вибухнуть
смарагдовим ранком
моєї мрії
або залишаться
чорними цятками
в бурштині надій


* * *
Дозріла я вже, мабуть, у собі,
Бо знаю точно – привиди не ваблять.
Чи від мого життя лишиться крапля?
Та й в це повірить важко, далебі.

І будуть зорі сходити вогнисті,
І падати за обрій, за Дніпро,
І буде діамантове шатро,
І коники – досвідчені солісти.

По всіх світах блукати можу я,
та в Україну вернуся потому,
Бо тільки тут знесилена з утоми
Я зрозумію істину життя.

Пробачу я гріхи усім одразу,
І навіть, що топтались по мені.
Я кожен раз в жертовному вогні
До ранку рятувалась від образи.

Дозріла врешті. Байдуже зовсім,
Яку пророчать долю ворожбити.
Я знаю точно: буду вічно жити
У промені, у квітах, у росі.

І що мені космічна порожнеча!
Лиш те, що тут, – оце усе моє.
І день новий навшпиньки вже встає
У березневім плині, як предтеча.

І як би не хиталося буття,
І скільки б не мінялися орбіти
Я буду тут, наввипередки бігти
Із простором, із часом у життя.

 

ПЕРЕКЛАДИ


З російської поезії


Напис на книзі “ПОДОРОЖНИК”
Ганни Ахматової
Зовсім не таємничий той художник,
Що вибороздив Гофманові сни, –
З далекої чужинської весни
Примарився смиренний подорожник.

Він ріс усюди, пробивав усе
І навіть сходи прикрашав у місті,
Верталася Психея благовістям
І смолоскипом волі і пісень.

А в глибині четвертого двора
Зраділо танцювала дітвора
Під музику шарманки одноногої,

І калатали дзвонами світи,
І шаленіла кров, і вів до себе ти
Отою, що судилась всім дорогою.
З книги “ПОДОРОЖНИК”
Ганни Ахматової


* * *
Чим вік цей гірше промайнулих?
Тим, що в чаду печалі і жалів
Він доторкнувся чорних ран минулих,
Але і досі ран тих не зцілив.

Іще на заході земне світило світить
Й міські дахи у променях блищать,
А тут хрести, – будинки біла мітить
І кличе воронів, і ворони летять.


* * *
І цілий день лякається і стогне
В смертельній тузі никання юрби,
За річкою на траурних корогвах
Зловтішено регочуть черепи.
Оце для того мріяла й співала,
І серце вже розірвано навпіл,
Як після залпу зразу тихо стало,
Дозорні смерті шастають навкіл.


* * *
Не співали про зустріч поети,
Та й без цього на серці вляглось.
І вже літо холодне на злеті,
Мов життя моє знов почалось.

Скам’яніле над обрієм небо
Вже здається у жовтім вогні.
Більш ніж хліба насущного треба
Лиш єдине сказати мені:

Ти, росою скрапляючи трави,
Лише звісткою душу відкрий, –
Не для пристрасті, не для забави,
Для кохання земного зорій.


* * *
Чекала марно я багато літ.
І дуже схожий час той на дрімоту.
Та освятився невгамовний світ
Три роки тому в Вербную суботу.
Мій голос обірвався і затих –
Стояв переді мною мій жених.

А за вікном народ поволі йшов,
В руках свічки. Пора благословіння!
Квітнева крига, хрускіт підошов,
Вогнів святкове тихе мерехтіння,
А над юрбою голосом дзвіниць
Текла розрада, вітер падав ниць.

Нарциси білі квітнуть на столі,
Вино червоне в кришталі іскриться,
Я бачила як в світанковій млі
Моя рука закраплена вощиться
Й тремтить, приймаючи цілунки.
Радій, блаженна! Кров нуртує лунко.


* * *
О ні, я не тебе любила,
Вогнем не спалена отим,
Так поясни, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.

Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І смертні доторкнулись тіні
Спокійно – юного лиця.

Не перемога поманила,
А смерть вночі серед стогів!
Не знай, не відай ангел милий,
Як я вмираю від нудьги.

Якщо яскравим сонцем раю
В кущах освітиться тропа,
Та дивний птах, що я впізнаю,
Злетить з колючого снопа,

Я зрозумію: ти убитий
Мені розказуєш про те,
Я бачу знову горб розритий
І окривавлений Дністер.

Забуду молодість і славу
І як любив невтішно ти.
Душа стемніла, путь лукава, –
Тебе, твій подвиг без угаву
До смерті буду берегти.

 


З Марини Цвєтаєвої


ДВІ ПІСНІ

1
Тому лиш вогнище немиле,
Кому розлука – ремесло.
Одною хвилею накрило,
А другою кудись знесло.

Невже в рабованому мреві
Повзу я равликом слизьким –
Та, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!

Кусай собі, мій друже рідний,
Мов яблуко – огром земний!
Коли ти мовиш морю, відай –
Це ти розказуєш мені.

Подібно діві землекревній
Не перехрестить дві руки
Та дщерь, народжена у чреві
Не материнськім, а морськім! 

Ні, не чекають наші діви
Листів, не пишуть, сліз не ллють!
Вони рибалити на диво
Самі без волока підуть!

Що ж то за влада у вогневі, –
Я тим не поділюсь ні з ким, –
Я, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім. 

Ти скажеш в струмінь за кормою,
Де грає барвами зоря:
“Кохався я колись з морською!
Морська пірнула у моря”. 

Чи ти в кораловому древі
З хвостом, у сяєві луски
Дщерь, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!

2

Ще вчора в очі зазирав,
А нині мітить в іншу сторону!
Ще вчора птаха виглядав,
А нині жайворонки – ворони!

Нестяма я, розумний ти
І ще живий, а я не встояла.
О, зойк жінок на всі світи:
“Мій милий, що тобі я скоїла?”

І сльози їй – вода, і кров –
Вода, – в крові, сльозами вмилася!
Не мати, мачуха – Любов:
Суда не ждіть, не ждіть і милості.

Відвозять милих кораблі,
Шляхи завжди їх непокоїли...
І всюди стогін по землі:
“Мій милий, що тобі я скоїла?!”

Любив учора навіки!
Рівняв з Китайською державою!
Сьогодні впало із руки
Життя – копійкою іржавою!

Мов дітовбивця на суді
Стою – немила і впокорена,
Я буду в пеклі, і тоді:
“Мий милий, що тобі я скоїла?!”

Спитаю ліжко і стілець:
“ За що бідую?” Чую відповідь:
“Відцілував – і навпростець
До смерті жінку іншу милувать”. 

Привчив любити у вогні,
Жбурнув у крижані розколини.
От, що, любий, зробив мені,
“Мій милий, що тобі я скоїла?!”

Я знаю все – мовчи й сиди –
Вже не коханка, не заручниця!
Засадить Смерть свої сади
Там, де Любов пішла – відступниця.
Самі – що дерево трясти! –
Впадуть плоди... тож будь впокоєний... –
За все, за все мене прости,
Мій милий, що тобі я скоїла!

 

ОЧІ
То дві зорі! – Ні, дзеркала!
Ні, дві недолі!
То серафічні два жерла
У чорнім колі.

Обвуглених – із криг дзеркал,
З плит тротуарних,
Крізь безліч верст перетікав
Той дим – полярних.

Жахливі! Темрява й вогонь!
Дві чорні ями.
Змарнілі хлопчики з безсонь
В лікарнях: – Мамо!

Амінь... Страшенних покарань
Змах величавий...
І над камінність простирадл –
Дві чорні слави.

Тож знайте, що ріка – назад,
Каміння – спомин!
Що знов і знов кудись летять
В безмірний промінь.

Встають – два сонця, два жерла
– Ні , два алмази.
Бездонна прірва – дзеркала:
І смерть одразу.

 

Зі Світлани Кузнєцової


* * *
Лиш тільки щойно я взяла
Той посаг предками завіщаний,
Я тільки щойно прийняла
Цю прстоту складного вищу.
І стала радість по плечу,
Вже простота мені по зросту.
Тепер я дорого плачу
За те, що легко так і просто.
Плачу за гирло й джерело,
Плачу за тьмяне і прозоре,
За кожне зірване стебло
Прошу пробачення при зорях.
Плекаю кволе деревце,
Плачу безсонням за недолі,
За біль чужий, і про оце
Веду розмову з вітром в полі.
Я долю вибрала із доль,
Про що я зовсім не жалію.
Зірки збираю в жирандоль,
В річках студених руки мию,
І все гострішає мій зір,
Живлюсь свяченою водою,
Палю вогні між Синіх гір,
Що завойовані
Самою.

 


З КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
XII СТ.


Шу Чжунцзі

* * *
Про клятву і про вірність я пишу,
Пишу про тебе довгими ночами,
Про все, що в серці зболенім ношу
І що на аркуш скрапує сльозами.

Давно я знаю істину одну,
Яку взяла із канонічних літер:
Ніщо не вічне в світі. Та не йму
Хто ж той Творець і хто його Учитель.

Я вже не їм, не п’ю, ні пари з вуст,
І з кожним днем все тану, тану, тану.
Терплю образи мовчки і молюсь.
І знов пишу, лікую свіжі рани.

Годинам у розлуці лік веду.
Обоє ми одним і тим же платим.
Колись іще я час такий знайду
Наслать на тебе всі мої пркляття!

 


Лі Цінчжао


* * *
Весняний сум надії і тривог,
І поминальне небо, як нове.
Курильниця із яшми. І димок
Над нею червоніючи пливе.
Не взмозі встати, взяв як бранку час,
Не треба вже для зачіски прикрас.

Пройшла пора цвітіння ніжних слив,
І вкрилась річка ковдрою латать.
Летить із верб пухнасте диво див.
А ластівка додому не верта.
Смеркається. Щось крапає з гори.
І мокра гойдалка сумує у дворі.


* * *
Я сам відповім за долю свою.
Не хочу я неба питать. Не питаю!
Самотньо на вежі високій стою,
Печаль розлилася від краю до краю.
Ми стрілись із Вами не в кращі часи –
Заморене серце притулку прохає.
Вам краще додому піти від роси.
Вам краще піти до родинної хати.
Хай західний вітер хмарини пасе
І осінь похмуру до мене несе.


* * *

Кволий промінь і вітер віє,
Та весна вже на землю лягла.
Легку сукеньку, наче надію,
Я сьогодні на плечі вдягла.

Тільки з ліжка, невмивана, боса,
Прохолода мене обійма.
І черлено заплутались в косах
Облетілі квітки мейхуа.

Де ж мій край?
Ще душа не зотліла.
Чи судилось в розлуці нам жить?
І забутись навіки несила,
І вином вже нудьги не залить!

Із курильниці світло на стінах.
Як в безодню – у постіль знов...
Догоряє свіча. Зникли тіні.
А в крові колобродить вино.

 


НЕ ЗРАДЬ СЕБЕ
Поема

Кут зору визначено вже
І видихають істину відтінки.
Невже відштовхуюсь від стінки
І прориваюсь променем. Невже!?

1
Під самий дах у галасливім домі,
де хлопчаки ганяли горобців,
немов чаклун, приходив сивий спомин
у зморшках таємничих на лиці.
Там бігав пензель весело і сумно,
ні в кого і нічого не просив.
А фарби ті, що дід ховав у сумку,
ото вже, точно, не такі як всі.
І падав лист у вогнищі рудому...
Все як колись. І небо у воді,
і молодий господар йде додому
без парасолі. Точно як тоді...
Періщить дощ, і мокра постать жінки
іде йому назустріч. Ніби я?
Та ні. То юність, то його Даринка.
А Він пливе за хмари навмання.
І хрестик спалахнув, неначе зірка...
Він вже забувсь рокам тримати лік.
І нехотя із усмішкою, гірко
відставив полотно кудись убік,
де вже стоїть так само на полиці
Його село в снігу, а чи в цвіту,
де журавель придибав до криниці,
і димарі у небі, як в льоду.

2
На верхній поверх… Падаю з утоми,
до Нього йду. А він чека мене.
Колючий дріт. Неволя і судоми,
чужі хрести і небо крижане.

Дивлюсь у світ, захований в могили.
У спомини. О Боже мій! Спаси!
А цей Ніхто... Не треба так! Несила.
Та очі чисті, наче із роси.

3
Він пензлем на харчі не заробляє.
“Є пенсія. Яка вона не є,
та на картоплю й фарби вистачає.
А тут, в майстерні, все оце – моє”.
Казав отак і смажив картоплини.
Цим пригощав мене і горобців.
А на мольберті кетяги калини
розквітли полум’ям у дівчинки в руці.

4
Нічийний дах. На аркушах – сторіччя.
І мовчазний безгніздий поводир.
І день як день, і не до протиріччя
трухлявих стін і затишних квартир.
То може й так. А гірше вже не буде.
Збирати згадки? Плакати в кулак?
Чи так, як він колись, іти між люди
останнім словом надірвавши карк.
Я дивувалася Його нестримній силі,
Його рукам з вузлатих жиляків.
Й на полотні вставали старожили,
що на вусатих схожі козаків.
Усі типові, дідові сільчани,
прийшли сюди із чотирьох сторін.
А за плечима – небо і мовчання
гойдає осені сусальний дзвін.
Десь опадає листя на могили,
десь хрест, десь камінь,
хтось росте стеблом...
Жили як вміли, а не як хотіли.
А доленьки немає й не було.
Їм пік долоні хліб за мідний грошик.
Як їм кортів, як душу їм ятрив...
А я така правдива і хороша,
серед яких блукала я вітрів?
Мовчала я. Бо так як Він не вміла.
А як вони – то Боже упаси!
І вже шепоче совість посивіла:
прости мене, якщо ти десь єси.
Пробач мене, моя нещасна нене.
Не в тому річ, що я жила не так...
Мені гризе: хто буде після мене
Отак, як я, ридати у кулак.

5
Він марив степом, п’янко, до нестями,
де стільки зір, а обрію нема.
І тільки ворон в небі над житами,
мов страстний вечір, серце розтина.
Іде рідня, мов у іконостасі...
Десь пильне око й зрадницька душа –
хтось заступа тримає в одночассі
за мить життя не варте і гроша.
І не дзвонили. Не кричали: “Боже!”
Жили, як у тумані, в напівсні.
І вже хатина, наче мати боса,
по саму стріху в сивім бур’яні.

6
І знову юність, давня, недопита.
Його Даринка біла, як зима.
Душа, як пісня, не дається ситим.
Чи можу їх судити я сама?
Скажи земляк, як совість не заснула:
з якої зірки ти на землю впав?
Говориш – ностальгія за минулим...
Чи вже душа заклякла і тупа.
Невже тобі не гупає у скроні
оця земля в глибоких пиріях,
і ці гробки, поснулі на осонні,
і ця країна, що вже не твоя?
Куди ти йдеш з чужими прапорами?
Куди синів зовеш? Чи не на смерть.
Горять тюльпани в натовпі, як рани,
сльозами переповнені ущерть.

7
А час тече, наздоганяє пам’ять
на сонмищі засніжених вітрів.
А хто отам? Не докричатись навіть.
Хіба ж не по мені папір горів?
Хіба можливо вгамувати спрагу
з живих озер мертвотної води?
Ніхто не скаже. Штампували справу,
а потім за грудки... Навіщо і куди?
І зиркне тиша воронячим оком...
Він відстогнав десь нишком і закляк.
По правді жив і настаравсь нівроку.
За що ж його? Скажи мені, земляк.
Стояла біла, як зима, Дарина,
мов нежива. Всьому наперекір
десь догорала на снігу картина.
З-за хмари місяць блимав як факір.

8
Факір підніме паличку чаклунську –
з колимської триклятої землі
летить додому білий-білий бузько
з відзнакою печалі на крилі.
Від тих дротів і від бараків стиглих,
від матюків і вишколених псів
неси до хат кирпатеньких і милих,
хоч уві сні, лелеченько, неси.

9
Чому ж у щасті ми такі бездарні,
й такі талановиті у пітьмі?
Стоїть, як докір, у кутку олтарнім
іржавий хрест – ікона з Колими.
І я сиджу отут, його навпроти,
за полуднем, скоцюбленим дівчам.
А поводир німий веде за дротом
німі слова, останні із мовчань.
Там день за днем, мов купа мідяків
обпалених в підземному горнилі.
І не молився Він. Він вовком вив
усі роки крихкі і споночілі.

І Бог не чув. І закривали очі
німим рабам невільної Русі.
І хтось виводив пошепки пророче:
“Воздасться вам усім на небесі.”

10
А ось парад іде. І море квітів.
“Веселий люд веселої страни.”
Пісні і сміх. Пливуть плакати звітів.
А над усім –
усмішка сатани.
І вовчий нюх, пожадливий, іклистий,
як він уміло людські душі крав.
Бо і сьогодні сумніви не зблиснуть
в отій юрбі, що він переорав.
І до, і після всі були не кращі.
Хай Бог простить!
Хай правнуки простять!
Що не до Бога йшли, скоріш до пращі.
І вся країна вже – зловісний тать.

11
А потім сорок третій, як провина.
Вже Київ сторозтерзаний згора.
Лежить Дніпро, зчорнілий до загину,
і воду сушить клята німчура.

Хтось покарав, а, може, Бог наміряв.
І мерехтить, і блимає свіча.
І тільки круки не летять у вирій.
І я в собі лякаюсь глядача.

12
Дахи, хрести антен і вітер свище.
Чи то думок гіркий, натужний звук.
Неначе я стою на кладовищі
й не знаю точно вмерла чи живу.
Чи в цьому світі знаємо одну
свого життя і смерті справжню ціну!
Тому нам цілий вік не знати сну,
ні спокою, ні радості й спочину.


13
Мовчить господар, хоч не все сказав,
що не пройшло життя коротким звуком.
І не одна спустошлива гроза
ще відгукнеться на Його онуках,
якщо вони десь є, не за світами
шукають щастя в іншій стороні.
Бо вже давно згубились за роками
Його дружина, донька і сини.

14
Безгніздий Він. В очах сама самітність.
На смітнику старий Він черевик.
У ньому все життя вбивали гідність,
і Він уже усе терпіти звик.
Знущалися на Колимі і після,
у довгих чергах – масла двісті грам.
Немов хорти, молодики на тризні
Його життя вже курять фіміам.
Тріумфи їх червоно-феєричні –
юрба старців, радіаційний німб.
Вже наробили… А сьогодні кличуть,
щоб заробити горобцям на хліб.
Кричать оті, що звихнуті на Марксі:
“Повернемо Союз, колгоспи, урожай.”
Діждетеся ви їх програми максі –
злизнете шматик тюльки із ножа.
А разом з тим в якомусь Туркестані
впадуть онуки ваші за “добро”,
в чужій країні будуть чистить стайні
і помирати за один народ.
А ви їм спрагло вірите на слово.
Отямтеся безумці! Це закон
всіх революцій: поступово
із равлика народиться дракон.

15
Зима і ліс. І Він у тому лісі.
Навкруг земля своя, а не чужа.
Приходить ніч. Зірок на небі висів,
і запах смерті над усім кружля
з обох боків: і з заходу і сходу...
Він на снігу до буку прихиливсь.
Хтось палить мовчки, хтось руба колоду
і хтось баланду прохололу їсть.
А поруч попід вітами смереки
лежать задублі з вечора мерці.
Хто не загине тут – майбутні зеки.
І навіть хлопчики, брати оці
це розуміють. Та усе намарно.
Який нікчемний простір у життя!
Горілку п’ють. І на душі вже гарно.
Знов сипле сніг, холодний, мов кутя.
І мариться: дівча з тоненьким станом,
і Черемош гойдає тінь узвиш,
а він пливе, пливе п’янким туманом...
Хтось вранці смерть зустріне не за гріш.

16
Ударив дзвін з нестями на морозі,
скотився з неба, мов чумацький віз.
І Він летить у тім чумацькім возі
чи в чорне небо, чи у Чорний ліс.
І вже нема ані землі, ні неба.
Затерпли руки ззаду в ланцюгах.
Хіба ж Йому була у тім потреба
тримати автомата у руках.
І битися. За що? Чи не до скону:
за Сталіна, що кості в землю товк?
Тікати із німецького полону
і пробиратись лісом, наче вовк.
Під розстрілом стояти, наче зрадник,
немов Христос розп’ятий. Долі знак.
У груди цілив бородатий правдник,
питав:
“За що боровся?
Ти, східняк!..”
Він видихнув:
“За лантухи смердючі,
за життєдайність мерзлих картоплин,
за Колиму і за дроти гнітючі,
за нари і за хист, який втопив
в собі, за так. А ще за Україну,
за хату, що по стріху в бур’яні,
і за маленьку доньку, за Дарину
і за своїх загублених синів.
Стріляй,
стріляй!
До бісової мами!
Піду під власну стелю, до рідні”.
Стояли гонорові галичани
такі уперті у своїй борні.

17
І ось Він з ними на чумацькім возі.
А хтось лишивсь у горах без хреста.
У білій хустці мати на дорозі
чиясь. Її ще дідько не дістав.
Але дістане. Не сьогодні. Завтра.
Заплаче над могилами синів,
і згасне сонце, як маленька ватра.
Чи не її хлопчисько в лісі снив
отим дівчам гінким в дірявих мештах,
що з всіх красунь найкращою була,
і тим гніздом лелечім? Він у решті.
Колись похрестить їх усіх гулаг.
Вони і там так само гонорові.
Ніякий чорт хребта їм не зламав.
За рідний край вони ішли по крові.
Хто іскру мав –
той поле засівав.

18
Зірки гойдає плетена колиска.
Стара хатина. Пам’яті тини...
А може ми усі давно у списках,
в чужому полі –
вимерлі сини.
І тільки Він один, на цьому боці
тримає намантачену косу.
Що косить Він отут, безгніздий боцюн?
Свої думки, що падають в росу.
Ось Він іде від поля до одвірка.
“Мо’ не погані виростуть хліби...”
А по дзвінкій дійниці степом цвірка
така своя корівка у хліві.
“Сказати жінці, хату хай побілить.
І хай оце лаштує не одна...
Ще поганяти дітлахів для діла,
а потім вже до пензля й полотна...
Приїхали учора без причини
художники. Тож зірки немалі”.
І вже Його нескінчену картину
В столицю на заклання повезли.
Та хай їм чорт. Вони усі пихаті.
А в нього пензель диха у руці...
І цілу ніч невінчані у хаті
Любилися два білі горобці.
Не вінчані, але дітей прижили.
Та все спливло і висохла роса...
І тільки у кутку ще тягне жили
забута намантачена коса. 

 

P. S.
Скажіть, запроданці, скажіть:
Чи довго будете цькувати?
Чи вже сумління вочевидь
Давно заховано за ґрати?
За негараздами стома
Сама загинула б так само,
І за міцними ланцюгами
Здається вибору нема.
Нема вже вибору! Нема?!
Та день не згас на виднокраї.
Не проковтнете ви.
Дарма!
Ніщо безслідно не зникає.
У кров’ю писаних рядках
Іще не все.
Душа розкута
Іде босою по зірках
І по скалках життя.
Спокута
Стікає кров’ю.
Я рубці
Затисла пальцями в долонях.
А серце гупає в руці
І в скронях.


ФАТУМ
Поема
Любов для неба і землі – святиня,
І тільки для людей – ганьба вона
М.Ю.Лєрмонтов
Звертаюся до Вас, читачу мій,
простими, непримхливими словами.
Чом зморшками життєвих веремій
Карпати піднімаються за нами?

У Бога в приймах, праведні і ні,
ми сидимо, немов цвяхи у дошці,
і служимо не Богу – Сатані,
і клянемо усе – і сніг, і дощик…
І вже іржею скривджені вуста
горять мені, як сонце в калабані.
А цей сюжет вже так мене дістав,
що ось пишу, як вперше і востаннє.

Десь там, на дні моїх сумних ночей,
горить, як свічка, біла і невинна
душа малого хлопчика й пече
мені нестерпно, аж до оніміння,

і тужно рветься з таїни буття
в рядки незрозумілого сюжету.
Була я свідком дивного злиття
брехні і правди, і падіння, й злету.

Пізнала я таємний хід подій,
які я розтлумачити не можу,
тим паче, осудить. Читачу мій,
прости усіх. І хай нам Бог поможе.

1
Люди гомоніли у селі
про дивачку-дівчину Ярину,
язиками ляскали, несли
здавна нісенітницю полинну:
що у неї розум несповна,
що вона заклята ворожея.
А вона, притихла і сумна,
в річці відмивалась, як від ґлею.
Може, й справді щось таке було.
Хата на околиці зчорніла,
а на шворці висохле зело,
й мертвий крук на призьбі –
сторчки крила.
І ніхто у хаті не бував;
темні вікна, наче в павутинні,
уночі там ухає сова,
рип дверей і тіні попід тином.
Кажуть люди, що чаклунка-мати
(ще малою дівчинка була)
встигла перед смертю передати
їй у спадок всі свої діла.
І гули смереки на осонні,
і туман з Карпат, як з димарів,
і ходила дівчинка босоніж
поміж хмар, що сунули з гори.

2
Ніч тихенько місячні сонати
звично виграває серед хмар.
Знову тіні чорні коло хати.
Раптом – постать поміж тих примар.
Руки простягає. Очі сиві.
Наче шерех вітру: “Я прош-ш-шу,
я прош-ш-шу у неба – будь щаслива,
будь щаслива, доню! Не гріш-ш-шу,
я вже не гріш-ш-шу, терпка ожина
всю сколола, стиснуті вуста.
Я давно не мати, не дружина,
вже із мене морок пророста.”
Пахне десь любисток, пахне м’ята,
ще не впали зорі у росу.
На подвір’ї косу чеше мати,
чеше мати донечці косу.
І шепоче вітер попід тином
невиразні шерехи-слова.
І мала Ярина, мов причинна,
серед хати, наче нежива.

3
А світ крутивсь, встромивши в небо вісі.
Йшли трудодні та в школу дітлахи,
росли гриби і ягоди у лісі,
сідали бусли мирно на дахи.
В одвічній круговерті, як у вирі,
як сотні літ жилося у селі.
Вже хтось пішов чи полетів у вирій,
як відлітають в небо журавлі.
Комусь давно вже вибілили скроні
оті літа, як тополиний пух.
Але незмінна хата на осонні,
її обходить навіть відчайдух.

4
За бані храму сонце зачепилось.
Недільне свято. Дзвін тече у світ.
Богданів син Роман, встромивши вила
у свіжий сніп, з чола втирає піт.
“Не треба, синку, свято ж! –
каже батько, –
Це гріх великий. Господи, прости!
Ну будь, як всі. Дивись, людей багацько
до церкви сунуть. Треба й нам іти.”
Благав, моливсь. Та сину все намарно.
“Часу нема!” –
і знов ішов за тин.
А сонечко вмивалося туманом
і промені скидало на хати.

5
Літа юначі п’янко пахнуть медом.
Іще далеко вітер лихоліть.
Роман Марійку якось вранці вгледів
і загорівся, мов калини віть.
Хто зна, який і ким судився жереб
і що вартує там – у глибині.
Крилом торкнувся птах золотоперий –
весілля відгуляли восени.
Гірчить чебрець. Кудись пливуть години,
змивають дні, як хвилі в річку ринь.
І жде дитя з тривогою родина.
І ось воно, як вимріяли – син!
Життя іде у визначений вимір.
Вертаються додому журавлі.
Йому дали імення – Володимир.
Хай буде він господар на землі.
Нехай Господь усі гріхи простить.
Колише сина. Світло, як причастя.
Володар спить. О, як він, любий, спить!
Таке мале – й таке велике щастя.
Його колиску літо колихало,
розкривсь для нього папороті квіт,
і на добро горів огонь Купала.
А він ішов, тримаючись за пліт.

6
Летять роки, кудись біжить стежина.
Ще крок, ще два – і діти підростуть…
І ось Марія виряджає сина
в столицю, на навчання в інститут.
Невздовзі і сама не забарилась –
до Львова простелився битий шлях,
бо відчувала сили незборимі:
“Не буду ж все життя пасти телят!”
Роман мовчав. Її не звинуватив.
Хай вчиться, хоч заочно. Скоро ми
вже матимем свойого депутата…
І вранці віз прощально прогримів.
Дозрілі обсипалися горіхи.
Нудьгу не заховаєш у рукав.
Роман шукав у горах сховок тихий
і все блукав по лісу, все блукав.

7
О, скільки снігу впало на Карпати!
Чомусь тривожно й сумно уночі!
Безкрилий? Злий? Як можна спочивати?
Холоне серце, скніє, хоч кричи.
Вже, мабуть, не забутися сьогодні.
Пантрують ніч безрадісні думки.
В Яринки руки ніжні і холодні
і очі, як осінні пелюстки.
Ну в кого ще таке гірке кохання,
така самотність на оцій землі?
Яринка безпорадно і благально
перегортає спогади в золі.

8
Була неділя. Так, була неділя.
Удосвіта зібралась по гриби.
З-поміж дерев заблимала надія,
покликала Яринку. Та якби ж
то знала: не на щастя, обминала б.
І свічечку згасила б у собі.
Волоссям – довгим чорним запиналом
закрила б очі звабні. Не любив,
та не любив би він отак невтішно,
спокусу лісу не вхопив терпку,
непереможну музику таку,
таку нечисту і таку безгрішну,
яка тече неначе не з небес,
а з глибини єства, із рани серця,
мов кров солодка. Мов пахучий без
затьмарив мозок. У веснянім герці
природу розумом не осягнуть.
Що ж ти зробив, безтямний чоловіче?
І в тому є життя шалена суть,
що людство до гріха одвічно кличе.

9
Роман зірвався, наче навіжений,
і запахущі цілував уста,
бо невблаганний звір, що жив у генах,
сьогодні з ним удосвіта устав.
Чи Каїн каявся! Чи побивався Юда?
Чи на Хресті розп’ятий був Ісус?
Не врятував од тисячі спокус.
І що повинно статись, те і буде.
Накреслено обом їм на роду
зустрітися і випити дощенту
свого кохання щастя і біду,
і все життя за це платити ренту.
Збагнути неможливо. День при дні,
мов камінці з гори. І присмак трунку.
Не поясниш ні друзям, ні рідні,
які гіркі бувають поцілунки.

10
В Яринки сльози тихі і терпкі.
Безсонні зорі ніч взяли в тенета,
скропили миті долі нетривкі,
лише шепочуть губи: “Де ти? Де ти? ..”
Так довго я самотньою була,
а ти прийшов негадано – нежадано.
Земля велика, а проте мала.
В яку біду завів нас грішний ранок!
Кульбабка спалахнула і зів’яла,
пухким насінням бризнула в траву.
Безсонних сліз повиллється немало.
А я Васильком сина назову.
І будуть в нього очі василькові,
міцний дубок не в’яне від намов,
зросте дитя безгрішної любові.
А чи буває грішною любов!?
Он зірка задивилась у вікно.
Хай буде нам і затишно, й захланно.
А що було… Нехай! Гірке вино
я п’ю за тебе, доле безталанна.

11
А баби на селі не замовкають,
бо ж язики і справді без кісток:
– Маріє, твій Роман ходив до гаю,
і вже у дівки скоро вийде строк.
– Тож ти, Маріє, матимеш халепу…
Чи зовсім вже без розуму? Бігме!
– Он, бачиш, безсоромниця до склепу
Іде і навіть спини не зігне.
– Іде, немов пливе. Цвіте, як чічка.3
Зурочила Романа. Бог, прости!
– Молись, Маріє! Став у церкві свічку.
Молись, щоб він від неї відхрестивсь.
– Ото ж було б тобі не від’їжджати,
бо у хлопа4 весь розум у штанах.
Тепер ось маєш… Чи візьмеш до хати
те байстрюча? Щоб соромом пропах
весь дім, немов ядучим димом.
– А як Роман? Обпився дурману.
Що каже він? Натішиться із сином…
Немає вдома? Знов кудись гайнув…
А інші, співчуваючи Марусі:
– О, Господи, прости їй цю ганьбу!
Вона ж мовчала. І пливла у русі
крізь час, крізь сльози і юрбу.

12
А за селом, впритул до лісу, хата,
дерева чорні – стели самоти…
Прокинувся в безжалісній кімнаті
посеред ночі, наче в заметіль.
Нема нікого. Де ж вона, Марія?
а думка лине знов у чорний ліс.
Аж відсахнувся… Холодом повіяв
тремтливий промінь місяця навскіс.
І наче вдарив різко по обличчю
холодний помах. Сам себе кляне.
Не йди туди… А голос тихо кличе:
“Чекаю, Ромцю, порятуй мене!”
Не йди туди. Це розум не пускає.
А ноги вже вихитують траву.

Це голос чий? То сич кричить над гаєм.
І він подумав: ляжу та й помру.
А як вони? А як їм буде жити?
Сумління натягнулось, як струна.
Оговтався під небом шовкошитим.
Біліє щось. Здригнувся. Це вона.
Вже навіть не кричить. Відкриті очі.
Руками ухопилась за живіт.
Яринцю! Не вмирай! Підняти хоче.
Не встиг… Хитнувся. І упав на пліт.
І коїться у ньому щось оманне.
Паскудна ніч розсипалась, мов прах.
І спалахи, і постаті туманні,
і моляться, й танцюють на гробах.
І, вихопивши з ватри головешку,
летить до нього янгол… Слів нема!
А ті, що на гробах, жарини крешуть…
Та це не янгол. Це вона – САМА –
Ярини мати. Щось там промовля.
Чи зміг би хтось так шаленіти в слові –
сплести ненависть і екстаз любові!?
І звідкись крик… І корогви туману…
І знову вихор… Хтось кричить… Земля
вихриться, дибиться курганом…
І хтось кричить… Здається, немовля.

13
Я вже собі оцю любов простив.
І вже вона мою любов простила.
Та як приходить час осінніх злив,
зриває душу гіркота скипіла.
І ділить час на тисячі страждань,
і наливає в чарку біль по вінця.
Я бачу знову той страшний туман
і біле тіло грішної Яринці,
де весь в крові пручається малюк,
і я його до серця притискаю
й несу до хати. Що я, що роблю?
Я сам в собі вже розуму не маю.
А потім до Яринки – сам не свій…
Жива, здається. От і слава Богу!
Вже ніч згортає зоряний сувій,
вмостився вітер тихо за порогом.
І обсідають голову думки.
І вже ніколи біль цей не залити.
Роман піднявсь, подався навпрошки
поміж хатами, що плітками ситі.

14
Марія все це знає. Плаче нишком.
Просолені пекучі рушники.
Письмовий стіл, навзнак упала книжка…
Вже не рятують з кавою чашки.
Обоє ми однакові в нещасті.
Чи то колись те щастя в нас було?
Вже відродити затишок не вдасться,
так швидко наше древо відцвіло.
І не зловити те, що проминуло,
і день, і ніч думками миготять.
У голові, немов бджолиний вулик.
Ріка життя не має вороття.
Отак себе розпалюю до краю.
В тобі я обманулась… Хоч тоді
була я океаном, добре знаю,
ти ж був як скалок льоду на воді.
То й що? Живем. Життя іде потроху.
Вже знову квітнуть в Східниці сади.
Марія рветься з хати, як із льоху.
До Львова їде – далі від біди.
Бо зрештою свою збагнула слабість
і, розігнавши патиком думки,
зібралась у кулак. Печалі замість,
взялася за навчання залюбки.
Марійчин задум – задавити муку,
й вона безжально, може, і на зло
розквітла. Простягла їй доля руку –
її нардепом вибрало село.
І вже вона тепер поважна пані,
хода повільна, біла із лиця…

Химерна тінь минулого кохання
проте чекає судного кінця.
А зрештою, усе в Марії є:
посада і краса, і любий син нівроку.
А непринадність вдосвіта встає,
рубає дрова, косить сіно, доки
не прийде ніч в німотну пустоту.
І ніч спливе, і день дощами зійде,
і сходи обірвуться в німоту…
Холоне ліжко…
Й заховатись ніде.

15
Минає липень. До нестями парко.
Давно вляглися пристрасні вітри.
Любов – примара, вигадана Мавка,
це марево, куди колись забрів.

І най би все було…
І день при дні –
тихеньке звичайнісіньке болото.
Сміються мати з батьком на стіні,
оно і син з Марійкою на фото.
Та ще й газету поруч приліпив.
Це він в натурі, мов король на троні.
Нехай позаздрять східницькі хлопи,
як він життя тримає на долоні.

Й диви – вже вигулькнуло сонце,
іще у світі вистачить тепла…
Та реготнула доля у віконце:
дивись, кого до тебе привела!

16
Всевладний Боже! Дай свою правицю.
Я подолаю власний біль і страх.
Ярина на порозі, мов черниця,
у чорній хустці – хрещена сестра.
І малюка тримає за долоньку.
Білявий чубчик, промені очей.
Роман хитнувся і не втримав зойку,
спливло у згадці полум’я ночей.
І закрутилось, як магнітна стрічка.
Згадав усе – кохання і весну…
“Я не до тебе. Де твоя Марічка?
До неї справу маю я одну”.
І вже іде Марія від стодоли.
Тремтячим пальцем крутить завиток:
“Ну, що тобі?” Захихотіла доля
і заховалась нишком у куток.

“Маріє, я тебе як депутата
прошу… Я каюсь… Я молюсь…
Прости мене… Якби могла я знати…
Знайди мені роботу, хоч якусь.
Бо ж он – Василько… Треба якось жити…
І в тебе син. Красивий, як орел.
А ми удвох уже давно не ситі.
Я збила ноги. Марно. Не бере

мене ніхто нікуди на роботу.
Прости, Маріє. Не тримайся зла.
Вже натерпілась лишенька достоту.
Та ось дитинка… Зовсім ще мала.”
І знов благала, плакала Ярина:
“Заради сина… Я тебе прошу…”
І раптом впала, бідна, на коліна.
І цю останню перейшла межу.
“Ні в кого я нічого не просила.
Моя давно загублена душа.
Але ж синочок… Бачити несила…”–
Марія повернулась і пішла.
Либонь, була така лиха година.
Як судна ніч, Ярина підвелась,
зірвала хрест, і чорная хустина
вдогонь Марії круком понеслась.
“Тобі ніколи це не відмолити.
Заплачете удвох, як рік мине.
За гріх батьків розплачуються діти.
За ваше зло вас доля прокляне!”
І блискавка. І грім. Струснулась хата.
Отямились… Нікого у дворі.
Лиш тільки хрест і хустка, і прокляття,
і небо, як підпалене, горить.

17
Що відбулось? Що сталося із нами?
Байдужі? Злі? Ми судимо гріхи,
розплачуємось власними синами,
ховаємось за згорблені дахи.
Безгрішні всі, як світові стандарти.
Здається, ніде ставити клейма.
І животієм. Більшого не варті.
Для нас любові іншої нема,
як шлюбна ніч, і тільки в неї правда,
дружина шлюбна, шлюбні дітлахи.
А той байстрюк… Нема такого права
у бусла, щоб сідати на дахи
невінчаних, та ще й чужої крові,
які не йдуть в неділю в Божий храм.
Тож знайте всі – стандартної любові
немає, людоньки. Нема! Отам,
де хата справна і сім’я, й стодола,
і син росте, неначе із роси,
там, у кутку, зчорніла боса доля
навколішки стає під образи.

18
Гора і хати снігом запорошені.
Приспала ніч розорану вину.
Десь монастир старий над Гошевом
ллє дзвони на усю Галичину.
Іде Різдво – і мчать селом санчата.
В них дід Мороз – то східницький нардеп,
і ґрона дітвори – лисички і зайчата,
коза і цар, колядки і вертеп.
Звізда висока. Розпашілі лиця.
Марії наливають повний ріг.
Хай родить все: і жито, і пшениця,
й пашниця всяка для усіх…
Пісні і сміх. З гори летять санчата.
Вже снігу понабилось в кожушки.
А ну-мо, хлопці!.. Верещать дівчата.
У всі боки вистрелюють сніжки.
Сільські музики обривають струни.
У когось вже зламались каблучки.
Різдвяна ніч. Вертеп снігами суне,
горять ялинки, світяться свічки.
Повсюди гамір, натовпи людей.
Тут Божа Матір і звізда над нею…
І лиш сльоза Пречистої впаде
на обрус свят-вечірньою зорею.

19
Десь там далеко свято і вогні.
Ярини хата вгрузла у замети.
Давно погасла свічка на вікні.
І тихі дзвони. Десь там… Десь там…
А може, і самій туди піти?
Але не можна. Виженуть ізнову.
Ой місяць, місяченько, посвіти
і проспівай різдвяну колискову.
Співає тихо. Спи, синочку, спи.
Багато літ пророчили зозулі.
Сідають білі зоряні казки
на нашу хату. Люлі-люлі-люлі.
Пухнастий сон спускається з гори.
Торішні вже забулися проблеми.
Все буде добре, синочку. Горить
лише для тебе зірка Віфлеєма.
Коханий синку. Миле соколятко,
колись ти будеш високо літать…
Затиснута в маленьких рученятках
з чужого свята кулька золота.

20
Велика радість – свято у родини.
Гуляють на подвір’ї всім селом.
Додому повернувся Володимир –
червоний всім показує диплом.
Липневий вечір теплий, аж до млості.
Пляшки ще недопиті на столі.
Встає Роман, щасливий:
“Любі гості,
я леґіню дарую “Жигулі”.
Уже ніхто і пальцем в двір не тиче
і по селу плітки вже не несе.
Бо та любов, немов біблейна притча,
відшурхотіла та й забулась.
От і все.

21
Вже він порядний і гордиться домом.
І сонце світить, і гріхи не вчать.
Та що казати…Скільки – невідомо
розкидано по світі байстрючат.
То не біда. Бувають більші біди.
О, не речи, пророче. Не речи!
Урочий час, а слово не безплідне.
Ти чуєш? Крук закаркав уночі.
З китайки неба зорі сині–сині
закрапали. І сталося отак:
Роман схопивсь і над єдиним сином
заплакав по-сирітськи, мов дітвак.
А як Хреста підняли на Голгофу,
то відізвалась дзвоном далина.
І день у день… Ця автокатастрофа –
прокляття, знать, не вичахла луна.
Ховали на горі, при всім народі.
Багряні мальви стигнуть. Боже мій!
Такого лиха люди нагородять –
співатимуть синам “заупокій”.
Мовчить Марія. Як вросла у землю.
Ані кровинки. Спала із лиця.
Ніколи вже життя не перемелє,
нести їй хрест до самого кінця.

22
Затихла ніч, відлічує години,
і промінь місяця, мов лезо по судьбі.
Багато днів річками в море зрине,
і крапку можна б ставити. Якби…
Якби кінець не був лихим початком.
Не кінчилось ... Не кінчилось… Ні–ні!
Котились ранки. Падали серпанком
на цілий світ. Приспічило мені

поїхати у ті далекі гори,
в джерельний край душею відпочить,
де над селом біліє санаторій
і баня церкви золотом горить.
За церквою місток. Ріка тече невпинно.
Над річкою дорога пролягла.
Сільські хати ховаються за тином…
Оцю ідилію й придумать не могла б.

Таке собі невигадане щастя.
Смереки вартовими при вікні.
Отак би взять себе у себе вкрасти
і полетіти, начебто у сні.
А день такий, що хочеться роззутись.
Пекуче сонце всілось на блакить.
І ні хмаринки. Оченята рути –
червоне на зеленому бринить.
І пальці вже відштовхують папери,
блудливі рими скачуть, мов чорти,
(буває в них така дурна манера,
коли мені завіятись кортить).
Вже струменить прозора цівка в склянку,
дарована джерельцем №2.
Зібрались люди. Хтось отут ізранку.
Пісні і сміх, і жарти, і дива.
Знов анекдоти. Кажуть що завгодно.
І молодь тут весела і легка.
Бриньчить гітара. Що ж, така погода!
І в унісон подзенькує ріка.
Та раптом тиша обірвала струни.
І спазми крику. Знову тишина.
Земля знялась і пилом чорним врунить,
і блискавиця небо розтина.
Як гахне грім! І звідки ця халепа?
Вже за хатами чорний стовп увись

летить і конус у півнеба
розкручує. Я бачила колись
таке у фантастичнім серіалі.
А смерч стримить на юрмище людей.
Я не брешу. Чорти б мене забрали!
А там… Не заховатися ніде.
Побігли всі скоріше аж до клубу.
І я вже тут. І з цвинтаря біжать.
Самі аж білі. Кажуть – це рахуба
чаклунки. Із могили чорний тать.
І день у день! Колись пророче слово
ударило навідліг по сім’ї –
і Володимир впав. І знову, знову
відбилось на Ярині на самій.
О дивен світе! Таємничий світе.
Не осягнути розумом. Ні, ні!
Чому за гріх розплачуються діти?
Чи, може, це наснилося мені?

Але ж не сон, не вигадка лукава.
На власні очі бачила таке,
що й уві сні… Не напророчить ґава
того, що зробить слово шкарубке.
І наді мною, і у нас, над нами…
Жахає беззаконністю закон.
Десь там, у глибині над небесами,
хтось править суд. І кинутий прокльон
вертається, здіймає хуртовини –
свистять скажені долі батоги.
Несуть кудись у пекло домовини
жахливі коні – чорні битюги.

23
Вже рік, як Володимира немає…
Ярина десь побігла в магазин.
Байдужий крук над хатою шугає.
І білочубчик біга, як сказивсь.
І сам собі сміється безпричинно
у цю гірку безповоротну мить.
Та сміх його нікуди не полине.
Та сміх його у полум’ї згорить.
Бо час настав і скорчує гримаси.
Торішня гілка падає!.. Куди?
Застигло небо в невимовнім жасі.
Так падають, буває, проводи.
І хтось наступить. Та не хтось – Василько.
Босоніж він до проводу діткнувсь.
Іще одна малесенька могилка
впаде у вічі юному комусь.
І запитає: хто, коли це було?
Чому горбок чагарником заріс.
Та все давно-давно вже призабулось.
Розказують про смерть чиюсь, колись…

А за селом, де сива далечінь,
гнила хатинка рохкає дверима,
іржава клямка вітром дзінь-дзілінь.
Чиясь душа чигає там незримо.
І виє по ночах. О грішний світе!
Ми прозріваємо, лише відчувши біль.
Допоки є хоча б єдиний свідок,
не може буть без імені могил.

24
А як спускали в яму домовину,
здійнявсь з могили чорний-чорний стовп.
Ніколи вже не бачили Ярину.
Мовчали, уникаючи розмов.
Відтоді, певно, й тягнеться вервечка
отих ущелин між Карпатських гір.
Комусь, буває, спогад недоречно
затисне серце, затуманить зір.
А взагалі… Усе іде, як треба.
Ростуть хати, стодоли і терни…
І стелиться за гори, за крайнебо
крізь пам’ять шлях і битий, і курний. 

 

А ви, мої колеги по перу,
Курличете, ховаючись за обрій.
Я, справді, щось таки не доберу –
Чи важливіш за все художній образ?

Співаєте про зорі мимохідь.
Спустіться вже на замлю, добрі люди,
Бо посивілу голову схилить
Вам скоро нікуди вже буде.