ТЕСЛЕНКО Лорина


ЛОРИНА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Народилась я 1947 року в Києві. (Тесленко – дівоче прізвище, під яким пишу. Зараз – Філоненко, Лорина Діодорівна, бабуся була голландкою). За розподілом після лісогосподарського інституту батьки опинилися у Середній Азії – лісгоспи саджали саксаул, щоб закріпити береги Великого Туркменського каналу. Потім була Волинь, потім – Запоріжжя, де жили батьки моєї мами.

Закінчила я Севастопольський приладобудівний інститут.

Працювала електриком, технологом, програмістом, комп’ютерним верстальником. Маю двох дітей, двох онуків.

Вірші супроводжували мене все життя – пульсували малесеньким джерельцем. Полилися 1994 року. Перша публікація в цьому ж таки році в запорізькій газеті «Суббота». Серед поезій, що з’явилися тоді, був триптих «Біженка». Хто міг подумати, що це торкнеться нас!

Писала двома мовами, після 2014-го – не прийшло жодного рядка російською. Друкувалася в газетах, журналах, альманахах, антологіях (в містах Запоріжжя, Київ, Дніпро, Одеса, Харків, Сімферополь, Канів, Рязань, Iркутськ, Санкт-Петербург) і в хрестоматії творів кінця ХХ – початку ХХI ст. «Література Запорізького краю».

Член Національної спілки письменників України.

 

  Лорина ТЕСЛЕНКО

 

ПОЕЗІЇ

 

СПОВIДЬ

Крила заплела –

Не злетіть! – в косу.

Всі свої діла –

Ось вони! – несу.

Білі коси – то

Нелетючий дим.

...Не судила. Тож,

Світе, не суди!

 

АВТОПОРТРЕТ

Парфуми, хутро, шовк та капелюшки –

               Та ні, не я.

Сокира, що дерев рубає душі, –

               Ні-ні, не я.

Політ і воля в неба синій призмі –

На жаль, не я.

Дороги вічно ламані відрізки –

                   Невже це я?

 

* * *

Завжди була роздай-бідою,

Iще малою.

Життя весь вік мене провчало –

Скупіш не стала.

Нема рахунків у валюті,

Та хтось у скруті –

Віддам останнє, що я маю.

Чи не смішна я?

 

* * *

                            Чоловікові

Над борщем я, мов чаклунка, –

Трохи солі, перцю.

Бо дорога через шлунок

Йде до твого серця.

Ач, і пара все не тане –

Обіймає горщик.

Приворотним зіллям стане

Мій духмяний борщик.

 

* * *

                                      Дашеньці

Скарби шукає навіжений люд

В кишенях у Землі і просто неба.

Є й в мене скарб, який я так люблю!

Ось тут він, поруч, і шукать не треба.

Великий скарб – маленьке онуча,

Що серцем притулилось до бабусі.

Коли мене та кирпа зустріча –

Багатою і дужою роблюся.

I з нею знову я літати вчуся!

 

* * *

Наше вікно...

Далі квітне вербиченька...

Білі старенькі фіранки...

Котики сяють привітними личками

I усміхаються ранку...

Пензликом батьковим

                 все порятовано –

Пахне корицею й кмином.

...Тата нема, та знайомою мовою

Й досі говорять картини...

 

СОН БАБУСI

Поробила чимало,

Вгамувала маля.

На стільці задрімала.

Плине сон іздаля.

Уві сні бродить літо,

Юнь верта з небуття,

I, коханням зігріте,

Розкошує життя.

Хлопчаки на зітханні

Ловлять погляд і крок.

Ох, років невблаганність!

Сон – живильний ковток.

Хай дзеркальними снами

Усміхнеться мені

Та розпливчаста пам’ять

Неіснуючих днів.

 

* * *

Я – колючка в твоїй душі?

Ні, росинка твоєї долі...

Час-крадій підганя: мерщій!

Крапля світла впаде додолу,

Щоб всотатись у вищу суть.

От би знову у світ – росою!

Тільки боязко – Божий Суд

Чи з’єднає мене з Тобою?

 

ПIД ВIКНОМ

Затамувала й подих тишина,

Бо їй секрети лопотіло віття.

Застигла рама нашого вікна,

Перехрестивши прямокутник світла.

Придавлена я тінню, як хрестом,

Не в силі загасити смуту... Може,

Віконним одурманені теплом,

Моєму ладу заздрять перехожі?

 

* * *

На жаль, уже давно не Афродіта.

Цураюся правдивості дзеркал.

I келих щастя до кінця допитий.

Та ні, лишилось дещо... На фінал?

А стільки там? Та хоч убий – не знаю.

Твій сміх звучить, але немає слів.

Мені не віриш? Літ помчала зграя

До рік молочних, з цукром берегів.

А з нами – пам’ять. Більшого не треба.

Те, що було... Та досить нам того.

... Лукавлячи, жду одкровення з неба,

Бентежуся від погляду твого...

 

ЧОРНИЙ КВАДРАТ

Я падала,

     падала,

                 падала,

                             падала

в бездумний, бездушний, безтямний квадрат.

I полум’я чорне, що знищило райдугу,

рвонулося – сили останні забрать.

Iз нотою «сі», летючи, я змагаюся,

бо стримати крик неможливо в пітьмі.

Піке... Поговори шмагають нагаями.

Жебрачої торби боюся й тюрми?

Ні, стійкості жодна біда не позбавила.

Я хрест – будь-який – до кінця б донесла.

А в цьому квадраті зникають всі правила,

немає ні грана чужого тепла.

I хай не рука – тільки б натяк... Підмогою

не пахне. Та я стрепенулась, на зло!

До хатки на курячих ніжках дорогу я

у пам’яті генній знайшла. Й помело...

Згадала свою прапрабабцю. Не байка то!

Не владний тепер наді мною квадрат!

Моє помело зависає над крайкою,

назад повертаю щодуху, назад...

I все. Я звільнилася! Нащо смирення?

Я тут, я на волі! Й чортяка – не брат!..

– Я чай заварю. Поп’ємо із варенням? –

мені усміхається Чорний Квадрат.

 

* * *

Перемелються поговори...

I залишимось – ти і я.

Посуд б’ю випадково – горе?

Ні, це щастя, бо знов – сім’я.

Чайникова поллється мова.

Бадьоритиме чай – вином.

Тільки щастя нудьгує знову,

Нишком дивиться у вікно.

Що ж це? Затишок мій не треба...

Прісно жити? Тож – свідок Небо! –

Не злякає сусідів осуд!

Я навмисне жбурляю посуд!

 

* * *

Я випадково зустріла... маньяка.

Він посміхнувся – і рушив до мене.

Кинулась бігти я. Богові дяка,

Поруч зупинка. натовп численний.

Не відстає. Наближається, враже.

Посмішка сяє нахабно-зухвала.

Я сполотніла... А ворог мій каже:

– Галю, миленька, невже не впізнала?

Бачу, Сашко з паралельного класу.

Мружиться й дивиться

                 приязно й... ласо.

Вже підростають Миколка і Оля.

От я втекла б –

       і проґавила долю!

 

ЧЕРВОНА ШАПОЧКА

– Шоколадко! Засмагла – диво!

З’їв би! – Клац! Мов розгриз маслак.

– Та яке тобі, в біса, діло?

Не люблю тебе – вовкулак!

Красень! Ач, богатир із казки.

Й до дівчат, видко, ти мастак.

Закохатись? З якої ласки?

Не люблю тебе – вовкулак!

Спокушаєш мене ходою?

Тільки в мене інакший смак.

Та й страхали мене тобою...

Не люблю тебе – вовкулак!

                      

...Вів облогу він довго-довго.

Це – любов, мабуть? Не ерзац?

Закінчилась його облога –

Закохалась!

   А зуби – клац!

 

* * *

Вже багато літ підряд –

Не життя, а схима.

Щось не поспіша фрегат

З крилами жаркими.

Зіроньку не засвітив

Принц у білосніжі.

То і заміж не іти?

Пропадає ніжність.

Все стовбичу край воріт

До глухої ночі,

Не до справ, не до робіт...

...Час дівчину точить...

Дочекаюсь... Грей чи Принц –

Повінчають свічі.

Дарма прив'язь у дворі

Й пришиб коло річки?

 

* * *

Слава – тлін, визнання – не спасіння,

I не панацея – вранці біг.

Я хворію – щем за розумінням.

Спілкування дефіцит обліг.

Щось хотіла слухати, хоч трішки

(I самій би слушне щось сказать).

...В ці роки на корабельний пришиб

Поспішати? Де він, той фрегат?..

Сентименти жар вітрила здибили...

Зрозуміє принц... Чудова роль.

В будь-якій із нас за серця шибою

Заховалась мрією Ассоль.

 

* * *

Ще не вечір...

Але й не ранок...

Встигне доля зцілити рани?

Ти не будеш моїм, коханий,

Тільки будеш моїм коханим...

 

* * *

Якщо у жінки поламати крила –

Тоді вона сіда на помело.

Літати хоче...

                   Та не бійся, мила,

Я вилікую зламане крило.

I друге...

Тож не плач, ти не сама.

...Забудь, що крила я тобі зламав.

 

* * *

Я вісником біди

                   скакала, тож степів

Не бачила краси.

                   Не мала часу й спати.

У тиші лиш сідло

                   заморене скрипить.

Об злякану траву

       став коник спотикатись.

Отямившись, трава

                            хитнулася з-під ніг

I хвилею пішла,

       сивіючи у страсі.

Переді мною степ

                 і натяки доріг...

Ні кінь і ні душа

                 не відпочили й разу.

Ту вість, що принесу,

                      ніхто з вас не чека.

Я лихо відпущу

                   нежданими словами.

...Приречено вузду натягує рука,

Щоб, сполотнівши, я

                постала перед вами.

 

* * *

У небі вершники і пси – Дике Полювання*.

Слина у собак летить – навіть рве хмарки.

Як дружина Лота, я, від страху в мовчанні,

Соляним стовпом стою. Ні ж бо, навпаки!

Не чекаю ворогів! Так, я не програю!

Стрімко мчуся між зірок.

                     Крок мій – пів-Землі.

Шлях Молочний...

           Я пірну, збивши з лету зграю.

Привиди несуться пріч, тануть ув імлі...

Скроні висушить вітрець

                    від хмільного поту.

Серце калата, як дзвін.

                        Спокою, ти де?

Не за мною дикий гін – маячна підлота.

Не за мною. Обійшлось.

                            В далечі гуде.

________

* Дике Полювання – гурт злих духів і привидів, що летять у небі в супроводі гончих псів (міф). 

 

* * *

                            Всі там будемо.

                            Моя бабуся казала:

                            «Досунемось...»

– Досунемось, – колись казала бабця.

Голубонько моя, де зараз ти?

Мене твої і досі гріють капці.

I твій горіх киває з висоти.

Плоди він щедро кидає в долоні

На тебе трохи схожих правнучат.

Вже сивина мої лоскоче скроні,

Неначе до твоїх років привча.

Зловлю зорю, як дитинча – горішок,

Надіюся побачить уві сні –

Бабусенька під лопотіння вишень

Окраєць хліба простяга мені.

...Від болю обімліла вся родина,

Коли життя твоє приспала ніч...

Усе здається – я у чомусь винна.

Ріднесенька, пробач! Пробач мені!

 

* * *

Мій дідусь...

       Спомин мій – недарма.

В чотирнадцять він став сиротою.

П’ять молодших тоді піднімав

З трохи більшенькою сестрою.

Війни, голод... Пройшов Крим і Рим.

Часто доля сміялась на кутні.

Пам’ятаю його не старим.

Пам’яиаю веселим, розкутим.

Коли чую я лайки страшні –

Покоління прапрадідів в шоку.

Бо матюччя було «не в ціні»,

Ми не мали такого пороку.

«А життя в нас – лихе і страшне!», –

Лихослови, без сорому й міри.

Доля діда на мить промайне.

Йому легше було? Та не вірю!

Лайки в хаті не чули від нього.

Що, легкою здавалась дорога?

 

* * *

РФ

 

Якщо Ви досить довго вдивляєтесь в безодню,

прірва буде дивитися у Вас.

                                     Фрідріх Ніцше 

Росія – Сфінкс...

               Олександр Блок

 

Росія – Сфінкс? Та де там! Тож дарма

Тебе втішають «величчю» діла.

Iмперська суть... Ми у вогні. Сама ж

До краю прірви зараз підійшла

I дивишся униз. Безодня теж

На тебе очі спраглі підійма,

Чекаючи, коли туди стрибнеш.

Отямся! Та волаємо дарма –

Без тями ти. Отож-бо, стережись.

Тобі віками слатимуть прокльони

Твої нащадки – за жахні «закони»,

Що вибрали безодню, а не вись.

 

* * *

У цьому, мабуть, моя провина,

що не чекала ножа у спину.

Ножі? Чи ікла шматують вовчі –

у жовтій піні,

                   у пінній жовчі?

Ворожі очі – страшні, булькаті...

Це очі «брата»? Це очі ката!

Втікає з рани «на волю» крівця,

але з туману – родимі лиця.

Та ні, не дамся я на поталу

орді чужинській,

       бо поруч стануть

незламно діти,

щоб захистити!

 

* * *

Упивалася кров’ю літаюча смерть,

Реготала у захваті, шкірилась люто.

I щоразу збивалась, рахуючи жертв,

Хоч скувала вже холодом.

                                      Дьявольські пута!

Хто тоді врятувавсь – носить рани в душі.

Й «на цивілці» в уяві –

                               загинулі друзі.

Він у снах розмовляє з братами в коші,

Прокидається знов у безжалісній тузі.

Й «відпускні» реготали, угледівши смерть:

– Наше слово? Ха-ха –

                 ті слова офіцерські.

Коридор ми накрили, мов граючи, вщерть.

Руській дух, руській мир –

                 споконвіку імперський!

Хто тоді врятувавсь –

                 носить рани в душі.

Й «на цивілці» в уяві – загинулі друзі.

Біль злетів до небес, причаївсь у Ковші.

Та колись він проллється в безжалісній тузі,

Бо й у неба скінчиться, нарешті, терпець.

Захлинеться агресор у болях народу.

Як наблизить для них

                 цей жахливий кінець,

Щоб зустріти свободу?!

Щоб скоріше загоїлись рани живих!

Заживали тіла, не кровили і душі.

Не чекаймо підтримки з небес від святих,

Ми стаємо у стрій,

                   Прокидайтесь, байдужі!

 

* * *

Опісля війни

                   все здається мілким,

Це правда, вояче?

I котики,

         й квіти,

       і віршів рядки...

Дрібниці неначе.

Життя вирувало.

                   На крайці ножа

Зухвало сміялось.

Цивілним здавалось –

                            це жах.

                                      Ачи жах?

Це – Правда.

       Та десь причаїлась олжа,

На воїв чекала.

Все чітко: там ворог,

                 а тут побратим.

Так ясно побачиш!

Це – Правда військова,

                 а в мирнім житті –

Iнакші задачі.

Де ворог – не бачиш,

       де зрада – вгадай.

I друг – невпізнанний.

I тиша в миру?

       Це не край!

                   Це не край!

Здаватись зарано.

Бо тим, що країну

       до прірви ведуть,

Хіба ти пробачиш?

Твій фронт, дорогий, зараз тут.

                          З нами – тут!

Гуртуймось, козаче!

 

* * *

Я холерик.

Вирує бражка.

Все життя це в собі давила.

Тільки важко, ой леле, важко,

Тільки стримуватись несила.

Що ж ви, люди?

       Кому і нащо

Аплодуєте? Боже милий!

Вороги роззявляють пащі,

От і стримуватись несила.

Що робити?

       А що поробиш?

Супротивники знахабніли.

Тож волаю: «Рятуйте! Пробі!»,

Бо вже стримуватись несила.

Звісно, марно – вони не чують.

Дуже зайняті – аплодують.

 

* * *

Апатія... Депресія...

                            Знайомо?

«Оптимістична» усмішка – то зовні.

Моя журба завжди стоїть «на стрьомі»,

I виє, наче вовк, на Місяць в повні.

Не скинути країни іпостасі

Немов старе, давно набридле плаття.

«Щоб ви жили в найцікавішім часі,

У часі змін!» – Китай, старе прокляття.

Хто нас прокляв?

       Кому усе це треба?

Наш час такий ці-ка-вий!

                          Аж не в міру.

...Просімо сили і терпіння в неба,

Щоб вибороти

       волю,

                мову,

                          віру!

 

* * *

Нас кинь у землю –

       звідти проростем –

Вже хтось казав – і неодноразово.

Бо ми насіння.

       В радість чорнозЕм.

Бо ми такі – уперті та бідові.

Тож не ридайте!

       Ми іще живі!

I сміємось,

пускаючи коріння.

Не згубимось в кущах чи у траві.

Чекайте нас!

       Ми вічні!

                 Ми з насіння!

 

РЕКВIЄМ

Загубивши мої крила,

У журбі здійнявся вітер.

Висоті тепер довіку

пір’я крил не рахувать.

У калини кров достигла,

Щоб змогти кропити віттям

Голосіння птиць, в якому

         б’ються в розпачі слова.

Ворог й небо – не підніме,

I земля – дерева дибки.

Мурашня заметушилась

          на стежинці біля скронь.

I засяє смертним німбом,

I розтане білим димом

Той, хто нещодавно мною

         піднімався вище крон.

Висота осиротіла,

Затяглася сивиною.

Змахами калина спіла

Затужила наді мною.

 

* * *

Янгол тихий летить...

                Зачаровані люди –

Обіймає повітря рожева імла.

Злобу «праведну»

мовчки він крилами студить,

Щоб за людство молитися тиша змогла.

«Хоч на хвильку

            про злість їх забути примушу.

Хоч на мить зупиню недостойні діла».

...Рев тільця золотого,

                        зґвалтовані душі.

Тихий янгол стомився –

                 хвилина пройшла.

 

* * *

Гарячка перемоги

       лоскоче світ хмільний,

Але вогняні знаки

       уже цвітуть на стінах.

I звірі, що так вдало

                   прикинулись людьми,

За все, що захопили,

                   свої заплатять ціни.

Похмілля незавидне –

                        недоля для синів.

I рабська праця. Й влада

       богів – ні злих ні добрих...

Недоїдки і сморід

                 лишились від пирів,

Хоч приспівів скажених

                луна ще мчить за обрій.

 

* * *

Не лютує в імперії

       громадянська війна –

Там підспудно вирує

                 палаюча лава.

А як вирветься – ждіть

                            веремію криваву...

Поки ж там потихеньку росте...

                                  тишина.

 

* * *

Дуже довгим, довгим-довгим

       найтривалішим мовчанням,

Коридором поміж «буде»,

                   поміж «буде» і «було»,

Пролітає тихий янгол,

       повний суму та печалі,

Дозволяючи згадати,

       де чекать хаосу зло.

Чи було, чи буде... Буде?

       Захлинеться в таємниці

Знань, обтяжливих і зайвих, –

                   суржику з підлот й чеснот.

Тільки натяк, ледве-ледве,

      як зірки із дна криниці,

Блідо-блідо проступає,

           щоб німий заплакав рот.

Ти влови, згадай – чи буде, чи було?

                          А що ж то буде...

У серпанку з крил летючих

       наша дальня тане путь.

I майбутності видіння,

              незавершені, то й люті,

Жахом обіймають серце,

           що  не квапиться заснуть.

 

БIЖЕНКА

1

На краєчок стільця я присіла.

Дім новий... Як я жить буду в нім?

Всю сім’ю у війні розгубила.

Може, кожен знайшов собі дім?

I ні друзів нема, ні... сусідів.

(Ох, який був потвора-сусід!

Я чекаю й надіюся – вітер

Часу витре із пам'яті й слід.)

Ворогам познущатись кортіло,

Та втекла я, на зло їм – жива!

...На краєчок стільця я присіла.

Світ – новий...

              Дім – новий...

                  Путь – нова...

 

2

Так буває завжди –

       воєн слід не щезає за мить.

Повернулась додому,

       та серце щемить і щемить.

Бо постійно прописані тіні

                 в зустрічних очах –

Підозрілість і жадібність,

   безум, підступність і страх.

Гріє камені в пазусі друг,

                   що мені був як брат.

I ці камені в душу мою

       так прицільно летять!

То невже все життя

       зріти наслідки тих божевіль?

Ні ж, дурниці. Я вдома!

       Я вдома. В минулому – біль.

 

3

Світ завмер, лиху спіймавши чутку.

Затаївсь, рятуючи себе.

Тільки птаха в безумі розсудку

З криком билась в просторі небес.

Так і я! Бо доля стала прахом.

Тріумфує чужорідний хміль.

Я хотіла б навіженим птахом

Вирватись із наглих божевіль.

Що тримає? Під вікном – калина?

Дім – руїна. Й вікна... Артналіт.

Чітко розділивсь на половини

Звичний і звичайний білий світ.

Сльози не течуть. Уся – як в комі,

Я ж бо смерті бачила косу.

З того, що було раніше домом, –

Лиш цеглина. Ось, в руці несу.

Для житла нового це – основа...

Серце крає горе, наче ніж.

Та рятуюсь я біблійським словом:

«Пройде все...»

         Хоча б пройшло скоріш!

                                                 1994

 

ДIАЛОГ

– Я – дорожник? Ні, безхатченко тепер.

Дім помер. I домовик в мені помер.

Не зберіг будинок. Ліжко врятував –

Від фуфайки хазяїв ношу рукав.

Не при справах ми з Бровком. Йдемо у даль.

Постіль з нами, сльози з нами і печаль.

Вітер, сніг, чи дощ періщить – все одно.

Не покличе нас привабливе вікно.

Кажуть, що душі – нема, а що болить?

Ну пішли, Бровко, ріднесенький, пішли.

Ти стомився? Що ж робити? Як же буть?

– Залишайтеся. Про труднощі забудь!

Для Бровка – он будка, а для тебе – піч.

Прожени тепер усі турботи пріч!

 

ВIЙНА

Казка

Село догоріло... Чорніли скелети печей.

Одненька бабуся залишилась дивом живою.

Колишня домівка їй мороком душу пече.

Стара вже й не плаче, а тільки хита головою.

А далі – цвіркун... Врятувався – не знати і як.

Він грає на скрипці,

                    самотністю повний по вінця.

А був – домовик. Тож людей заклинає він так.

I туга у звуках, і щем... I надія іскриться...

На пісню старенька іде – бо ж одні на село.

Не чула її – панувало в душі безголосся.

Стрибає довірливий радо у чашу долонь.

Здається вам: казка?

                        Та вижити з нею вдалося.

 

БАТИЙ

Хан Батий? Підійшло.

       Клишоноге, худе...

Грізні брови. I зирка – вовком.

Шуба з білих песців (що aж землю мете)

Вкрита сяючим жовтим шовком.

Київ, спалений вщент,

                безпорадно лежить.

Від біди почорнів і камінь.

Як же втримати списа, Перуне, скажи,

Задубілими (з віком!) руками?

Загорілася хата. Радіє Батий.

Списа я підійму – надсилу.

Поштовх! Щиглик –

                   а я налітаю на тин.

Навіть зброю свою впустила.

Сміючись, вороги навкруг мене стоять.

Долілиць на снігу застигла.

Та остання нескорена мрія моя

Кров’ю барвить песців Батия!

 

КНЯЗЬ

1

Руки заслаблі... Я слабну й сам.

Втрачено часу лік.

Я ж бо затятий! Тому небеса

Не перервали вік.

Це не для мене – домівки дим.

Пестить крило зорі.

Той же я, той! Є шаленство! Iз ним

Я захищу свій рід!

Смілість покаже мою – ану! –

Хутром назовні плащ.

...I закінчить і життя, і війну

Над мертвим тілом плач.

 

2

Ось і кінець і життю, і війні...

Тоскне собак виття.

Ми, його люди, – його сини.

Помста – не забуття.

Чайки* примара прийшла за ним –

Зглянулись небеса.

Князь піднімається – сизий дим.

Чайкою править сам.

I перемога буяє в нас

Клекотом хижих птиць.

В кожного буде зірковий час** –

Полум’ям із очниць!

________

* Чайка – човен.

** На погребальному вогнищі.

 

* * *

Я в страшному згубився сні,

Я застряг на чужій планеті...

З неба падає білий сніг,

А не жовтий, як на Аерті.

Небо журиться, й ніч сумна.

Люди – згорблені напівтіні.

Як без мене живеш одна?

У думках лиш до тебе лину.

Долі я не піддамсь лихій,

Дочекаюсь твого вітання.

Тільки зараз побудь – посмій! –

Тут: чи поглядом, чи бажанням...

 

НIЧ ВОРОЖІННЯ

Світ дзеркал... З глибини

             недовірлива Вічність зорить...

Віддзеркалення стиглі –

                    це втілені в кольорі гами.

Руку звів догори сталагміт,

                          опустив – сталактит.

От і вийшла наразі

                        звичайна для нас амальгама.

А десь там, у пітьмі,

           стигне полум’я стале свічі.

А десь там, в глибині,

             двері навстіж. Чекають довіри.

Я ступну. I тоді...

                    Той, хто кликав мене, замовчить.

(У примару свічі

                        до кінця неможливо повірить.)

Глибина... Iз дзеркал

                        спостережливо Вічність зорить,

Остигає вночі,

                   щоб віддати свій жар амальгамі...

I стече сталактит,

                            опливе, як свіча, сталагміт,

Тільки очі заплачуть мої

                                   у наляканій рамі...

 

ЗАПАХ СНIГУ

1

Небо й вода були синіми-синіми!

Кілька годин – переліт.

Два океани лягли між країнами,

Не долетить і привіт.

Люди навкруг

                   будуть добрими й чулими...

Як я надіюсь на це!

Iнше ім’я...

              Ставлю хрест на минулому.

Вже загубивсь і акцент...

Тільки подеколи – вісником осені,

Натяком снів та жаги –

З дальніх вершин

                        запах снігу доноситься –

Зустріччю марять сніги.

Те, що кривавилось болем і ранами,

Нитиме з кожним дощем.

Нас роз’єднали двома океанами,

I не лікується щем.

2

Кішки нявкіт... Пилюка на вулиці.

I будинок, що вічно жмуриться...

Наш під’їзд. I завжди на лавці –

Мокрі курки – пліткарки-бабці.

Як бісили оті розглядини!

Як хотілося дать пораду їм!

Відьми дряхлі! То чур вам, чур!

...Хоч надією полечу!

3

Хвилям кланяються крани.

Порт співа безладним хором.

(Час тобі рубцює рани

Дуже скоро.)

За водою мчить благання

Через прірву – через море...

(От мої б зцілились рани

Так же скоро!)

4

...Те, що кривавилось болем і ранами,

Нитиме з кожним дощем.

Нас роз’єднали двома океанами,

I не лікується щем

 

* * *

Мій Пегасе, згаслим оком

Блимаєш, повільним кроком

Йдеш: лякає простір.

Пам’ятаєш? Небо, зграя...

Ми з тобою так літаєм!

I пірнаєм в роси...

Помінялися обоє:

Подружили із журбою

I рокам не раді.

Нас цілющою водою

Вмию, свіжою, живою.

Що нам на заваді?

Пригальмуй-но, моє серце.

Ось малесеньке джерельце.

Я про нього знаю.

...Років ми скидаєм брили.

Красень мій здіймає крила,

Щоб дігнати зграю.

 

* * *

I блимає вгорі Південний Хрест,

I співи вітру чути у вітрилах,

А корабель летить на зюйд чи вест –

Не мелодрама, ні, це гострий трилер...

Лукаві сни, де йдуть на абордаж,

Де всьому світу вміють дати раду...

…Папір і олівець звелися аж:

– Прокинься,

бо не встигнеш записати!

 

* * *

Я оголена аж до дна,

До душі. Бо не знаю міри.

Щиросердя мого ціна

Надзвичайна. А ти не віриш.

Не помітиш: життя несу –

Порух брів не втаю й ні слова –

На долоньці. I Божий суд

Не ляка, і людський... Готова

Чашу кари по краплі пить.

Хор горлає, а в мене – соло.

Я відкрита в цю Божу мить –

До душевної рани гола...

 

САМОТНIСТЬ

Блукач нестиме – Вічний Жид –

Земний тягар.

Безрадісно так довго жить.

Стиха й дзиґар.

Ні друзів і ні ворогів

Уже нема.

Не допоможуть сум і гнів –

Не знять клейма.

З роками гірш стара вина.

З’їда – не з’їсть.

Стотисячний ковток вина –

У горлі кість.

Де Він, а де небес блакить?

Від самоти

Життєва нить не задзвенить –

Нема мети.

I пагонам новим служить

Готовий Час.

Один!.. Вигнанець Вічний Жид –

Один між нас.

 

* * *

Так, у Iсуса батько – Йосип.

Він гладив хлопця по голівці,

Дув на коліно, що розбите,

До серця міцно притискав.

Напевно, Бога не жаліють,

Та в жалості душа тріпоче.

Як хочу, щоб Отець Небесний –

Господь! – на руки взяв Дитя!

ДЕНЬ В ЛАСТОВИННI

«День в ластовинні», –

         так англійці кажуть.

Не в дусі зранку я, впускаю посуд.

Прилипла до каструлі чорна каша.

Млинці – похмурі негри...

                    З мене досить!

Не втримать сльози.

       Трохи ще – і бризнуть.

Танцюють зуби крайкою стакану.

Чи смачно, як слізьми солити бринзу?

Чи досить солі, що уже в какао?

«Переживи», – сама собі пораджу.

«День в ластовинні», –

                так англійці кажуть.

 

* * *

I в смерті останньої ноти

Завжди я була винувата.

Закінчивши грати, сідала,

Дивилася мовчки і тоскно...

А нота й в посмерті звучала

В зворушливому щебетанні

Птахів і у подиху вітру,

Ховалася в кронах від мене...

I не пробачала мені...

 

* * *

Як довго наше дзеркало мовчало!

Колись ми з ним сміялись досхочу.

Тепер і домовик не зустрічає.

Було, на ґанок – а його вже чуть...

Долонька раптом – пальчики чотири! –

Відбилася на люстрі. Протира!

Ти зголоднів?

     Ось на шматочок сиру –

Передала «від зайця» дітвора.

Уже дорослі. Не забув?..

               Краси-и-и-ву

Відбило дзеркало. Ти ба, яке воно!

Згубилося у присмерку, що сива,

Що з ярмарку життя моє давно...

Я вірю дзеркалу. Чого йому брехати?

Злякаю тіні – запалю свічу.

...Сміється домовик, радіє хата...

А люстро бреше – в страсі, що втечу...

 

ОСТАННIЙ

Останньому туру,

вбитому на Хортиці в XVII ст.

 

Я – стадний звір?

       Даремне запитання.

Коли мчимо – здригається земля.

Це все було. Останній я, останній...

Стискає серце ворог-переляк.

Я – стадний звір.

    То де ти, моє стадо?

Не врятував – сновиддям промайне...

Я жодної в собі не маю вади.

Які ж бо дітки тішили б мене!

...Підступні звуки.

         Гадка, що дурний я,

Піддамсь омані підлої дуди?

Нема душі? А що ж тоді так ниє

Від підступу біди?

 

* * *

Я – бубон шамана.

Всього тільки бубон –

Звичайне знаряддя в умілих руках.

Та клич мій додому дорогою буде,

Камланням* долаючи втому і страх.

Здіймаються коси, дзвенять амулети,

Гостює у предків шалений шаман.

Нема перепон пізнавальному лету,

Наш клан – безумовно всезнаючий клан.

Таємне знання... Як уникнути кари?

Навколо тремтить, розливаючись, міць.

До неї поспішно сповзаються хмари,

Й списи полетять з вогняних колісниць.

Повітря стискає, повітря іскриться...

Хазяїне, чуєш? Не бійся, я тут!

I я захищаю, ловлю блискавиці.

Загину? Врятую, врятую, вряту...

Я змовк. Захлинулося немічне тіло,

Потроївши силу міцної руки...

...До тями прийшовши,

                  шаман очманіло

Дивився крізь рани мої на зірки...

_______

* Камлання – дії шамана.

 

* * *

Старенький забутий причал

Не радий ні сонцю, ні днині...

В безлюдді він тихо скавчав,

Лякаючись власної тіні.

Ми човен до нього припнем.

Він так затремтить під ногами!

I буде, тамуючи щем,

Як пес, пильнувати за нами.

Наш сон берегтиме всю ніч,

Хоробро: від ляку – ні сліду.

Сховає загублену річ –

Чекати: за нею приїдуть...

 

ПОКЛИК ПРИРОДИ

1

Листопадом пахнуть води,

Гасячи вогнистий лист.

Дiти матiнки-природи,

Забувати маєм хист:

Живемо тепер окремо...

А вона до нас гука.

Це вiд неї оберемок

Листя простяга рiка.

 

2

Рипить будиночок, зітхає (постарів!),

Веде розмову із Дніпром-сусідом.

Я прислухаюся, та чую... комарів.

Від них на вікна причепили сітку,

Бо зграями – над стишеним Дніпром...

Природа приверта увагу, видко,

До себе цим нахабним комаром,

Який проліз-таки крізь щільну сітку.

 

АМАЗОНКА

Неначе вчора...

                   Битва.

                            Ми в запалі.

У коней з-під копит

                            грудки летіли.

Списів жага –

                   уп’ястися у тіло...

I їх пісні...

         I сонце, що всміхалось...

Не маєш гадки,

       як покора мучить.

Я кицькою ручною –

                ні! – не стала.

I досі, бач, зміїться списа жало,

При згадці, як

       ми билися на кручі!

 

 

МОНОЛОГ КIШКИ БОМБАЛУРИНИ

Мюзікл «Кішки»

 

«Каналія, шельма», –

                 верзуть всі знайомі коти.

Вони помиляються:

                 я не така.

                          Не така я!

Я скромниця томна,

       бо навіть боюсь темноти.

Та ні, це неправда,

       ні морок, ні мла не лякають!

Я змінююсь в темряві.

                    Тихій личині не вір.

Шерсть дибки, азарт.

       Чи знайду я шаленця до пари?

Я бестія, шельма,

       рудий неприборканий звір!

Зі мною не спокій,

       зі мною кохання й...

                                       кошмари!

 

НЕФОТОГЕНIЧНIСТЬ

Мене не любить фотоапарат,

Якщо точніш,

                   то фотоапарати.

Фотографуй

         хоч сто разів підряд,

Не дам своєму погляду я ради.

Напружений, суворий...

То не я!

Псую світлини

       посміхом невмілим.

Сумують друзі –

       знову маячня.

Чого ти так? Ну усміхнися мило!

Мій листе!

До нащадків долети,

Не загубись у часу

                 темній пащі!

Звичайно, об’єктивний

                об’єктив,

Та я була, хоч трішечки,

                           та краща!

 

* * *

Віслюка маленького спокушати

Взявся стиглим яблучком алігатор.

Та спіймало облизня одоробло:

Не пішло маля.

    Все скінчилось добре!

 

НАШЕ МIСТО

1

Сім пальців на руці високовольтній

Погрожують комусь (деталь пейзажу).

I труби – лиховісні дула кольтів –

Вистрілюють по нам підступно сажу.

Повітря чисте... Як воно далеко!

Дахи у кіптяві давно вже не лякають.

В стічних водоймах мліємо – від спеки.

Звикаємо, що гинуть птичі зграї.

Могли вони, маленькі наші браття,

Провидіти безвихідну загрозу?

Не витерти, на жаль, й людською раттю

Останній птиці смолянисті сльози...

 

2

Каша – вже підгорілих у місті снігів –

Посміхалася брудно й беззубо.

Білу цноту хмарин ображали мазки –

Малювали їх сажею труби.

У повітрі змагалися попіл і пил.

Від цієї гіркої навали,

Поспішаючи, бігли за місто стовпи

I на плечах хмарки рятували.

 

3

Запалі зморшки дряхлих вулиць...

Подразник неба – труб щетина...

Міста старіють, бо забули,

Що треба молодіть невпинно.

Перемага занепад...

                                     Та

Молодші річкові портрети.

...Відбитками старі міста

Милуються, чекають злетів.

I ще – сонетів

Від поетів.

 

4

Мiсто – у жалобi,

Без дощу – в бiдi.

I волає:

– Пробi! –

Через ниций дим.

Дощ легким серпанком

Забере цей дим?

...Мiсто спозаранку

Жде з небес води...

 

5

Лежить в знемозі місто, і знемагають люди –

Стандартні горошини стандартного стручка.

Тече смолою мозок. I вітер – не остудить...

Заснувши у фонтані, не гра його каскад.

В свої долоні з неба вже не ждемо ні краплі.

Кашне з мохеру-пилу хова рослин жагу.

Та злива (реставратор!) змахне майстерно й вправно

Домів-коробок сірість і в’їдливу нудьгу.

Містечко провінційне, не краще і не гірше

За багатьох, проявить свою красу і стать.

I усміхнуться люди, нові картини й вірші,

Бо кожна горошина митцем зуміє стать.

 

6

Пахло асфальтом, бо чорна смола

Дихала. Пахло і пилом.

Місто гуло – роботяща бджола,

Що натрудила крила.

Вечір... Засяє Чумацька Гарба

Майже в моїм волоссі.

Місто омиє остуда Дніпра,

Угамувати в змозі.

Мрійниця-ніч врівноважує все –

Те, що «було» й що «буде».

Спокій і тишу вона принесе

В душі і місту, і людям.

 

7

– Зміну здав! – радіє день.

– Я прийняв! – сміється вечір.

Місто – шарф огнів на плечі...

Це – застуда (не мігрень?).

Гріють горло ліхтарі,

А фонтан дає мікстуру.

– Я зіб’ю температуру.

Ну ж бо, – встряла ніч, – парі?

Місто засина спокійно.

Десь далеко сварки й війни.

Сни насняться кольорові,

I прокинеться – здоровим...

 

Переклад

 

Микола ЗАБОЛОЦЬКИЙ

* * *

Мерхнуть знаки Зодіаку

Над просторами полів.

Звіра сон зморив – Собаку,

Птаха Горобця зморив.       

А опасисті русалки –

В небо, хоч не птиці – риби.

Руки в них – міцні, як палки,

Груди круглі, наче ріпи.

Відьма, сівши на трикутник,

Обернулась на димок.

Мрець лісницям шкірить кутні,

З ними скаче кекуок.

Ловлять Муху бляклим хором

Чаклуни. Лунає крик.

I стоїть над косогором

Місяця недвижний лик.

Мерхнуть знаки Зодіаку,

Сон оселі зачиня,

Он тварина спить Собака,

Риба Камбала куня,

Калаталка стук-стук-стук,

Вже тварина спить Павук,

Спить Корова, Муха спить,

Місяць угорі висить.

Угорі велика миска –

Перекинута – води.

Тягне стовбур Газда лісу

Iз кошлаття бороди.   

З-за хмариночки сирена

Ніжку виставила вниз,

Людожер у джентльмена

Соромітницьке відгриз.

Все змішалося у танці,

У всі боки залюбки

Шкварять мавпи і британці,

Відьми, блохи, мертвяки.

Кандидате літ забутих,

Полководцю наших літ,

Розуме! Потвори люті –

Тільки марення розквіт.

Тільки вигадок буяння,

Думки сонне колисання,

Щемне вікове страждання –

Те, чого не бачив світ.

Білий світ величний.

                 Монстри

Тануть. Пізно. Спати час!

Спи вже, Розуме мій гострий,

Аж до ранку.

       Сон – то спас.

Що ти в сумнівах, в тривозі?

День пройшов, без каяття –

Напівзвірі, напівбозі –

Засинаєм на порозі

У прийдешнього життя.

Калаталка стук-стук-стук,   

Вже тварина спить Павук,

Спить Корова, Муха спить,

Місяць угорі висить.

Миска над страхів юдоллю –

Перекинута – води.

Спить рослина Бараболя.

Засинай скоріш і ти!