
РАХМАННЕ ПЕРЕДМIСТЯ
«НАМ ВИБИРАТИ:
КОРИТИСЬ ЧИ НИЩИТИ ҐРАТИ...»
«Рахманне передмістя» Тетяни Осінь – гранично відверта філософська лірична сповідь, проникливий досвід самопізнання і глибокого осягнення світу. Книга зі складним, багатошаровим смисловим наповненням, специфічною внутрішньою динамікою та експериментальними формами художнього самовираження. Книга привабить і сучасного читача, і критика, адже не вписується в традиційні стереотипи сприйняття й тлумачення лірики. Назва із підкресленою просторовою семантикою спочатку формує цілком конкретний читацький прогноз зі зримими асоціаціями – тепла, спокою, затишку маленького світу, тихого плину життя, обмеженого маленькими турботами. Адже передмістя – це топос, що, зазвичай, позбавлений динаміки життя великого міста. Однак подібне очікування виправдовує себе лише до знайомства із книгою. Як тільки починається входження читача у світ поезій Тетяни Осінь, стає очевидним, що часопростір «Рахманного передмістя» складний і багатовимірний. «Часопростором» невипадково називає авторка вінок сонетів, що відкриває книгу. Чотирнадцять поезій оприявнюють координати художнього світу, містять ключові теми, репрезентують смислові та ціннісні домінанти авторського світобачення і, зрештою, формують «Мॳстрал» – потужний програмний маніфест індивідуального поетичного самовизначення.
Рух поетичного слова з перших рядків динамічний і швидкий. Формується враження стрімкого перебігу життя, при чому не лише одиничного авторського, а й загального буття-існування, адже в «Часопросторі» поетеса замінює традиційне ліричне «Я» на символічне узагальнене «Ми». Такий несподіваний прийом змінює ракурс сприйняття поетичного світу, адже дозволяє читачеві тісніше співвіднести себе з ліричним героєм (чи то героїнею), ототожнити свій досвід з авторським і, зрештою, осмислити власну екзистенційну природу: «Десь за спиною лишається камінь наріжний. / Ми помилково гадали, що вибір за нами. / От і здалося: ми з долею майже нарівні. / Після випробувань нас не збентежиш дивами». Розчарування, надії, життєві поневіряння і сподівання постають у «Часопросторі» символами життя, набувають універсального ціннісного звучання: «Прірва сичить між коханням і псевдолюбов’ю, / тихе пручання, по суті, – синонім терпіння. / Тільки любов наше серце насичує кров’ю. / Різні у нас відчуття від горіння і тління». Попри наголошену поетесою різницю аксіологічних орієнтирів, відчувається прагнення віднайти спільні координати буття, звідси й пафос єднання себе (Я) із кимось іще, близьким по духу і світовідчуттю (Ми).
«Часопростір» – конкретний і зримий хронотоп з яскравими фізичними ознаками: «Ми проминаємо гори, моря, калабані... / Нас не шукайте за колом, за пругом, за гранню. / Ми проминаємо рідне усе і жадане. / ...Нас проводжають тополі обабіч дороги, / зими, і весни, і бабине літо рахманне. / Ми залишаємо рідні щербаті пороги...» Його фізичні межі максимально розмикаються, аби вмістити й підсумувати значну частину авторського життєвого досвіду, пам’яті, вражень, духовних і чуттєвих переживань: «Вже не завадить ніщо неминучому лету. / Ми подолали достатньо крутих перевалів. / Їли з ножа, а комусь забажалось дієти, / хтось кляв і плакав, а ми, переважно, співали. / Наші плачі споконвічні розкраяли серце, / ось і хотілося завше нам пісні нової. / Вчились любити й прощати, змагалися в герці, / і працювали – «на благо» – у полі, в забої. / Прикрощів скільки нам випало, хто перелічить? / Тих негараздів набралося – цілі сувої. / Нам те ниття, мій попутнику вірний, не личить, / ти ж не прохач у судьби – загартований воїн».
Цей досвід знаходить амбівалентне вираження у глибинних символічних опозиціях: сьогодення – минуле, юність – зрілість, злети – падіння, тіло – душа, радість – журба, сила – слабкість, здобутки – втрати, сумніви – рішучість, віра – зневіра. Досить часто амбівалентність визначена ситуацією вибору: буденна реальність або поетичний світ, правда або ілюзія, кохання чи самообман: «Доля нараз пропонує то крила, то Ґрати, / зваживши наші здобутки, і вади, і втрати».
Iнша відчутна риса поетичної реальності Тетяни Осінь – всеосяжність, універсальність авторського бачення світу: «На розуміння, виходить, усе має право – / від неосяжного простору і до мачинки». Така ж масштабність і в емоційному спектрі переживань. Від сумнівів, напруженого пошуку себе і відповідей на болісні запитання: «Чи маячня це? Було ж і достойно, й врожайно. / Часом накотиться сум, як туман на долину, / підуть дощі – монотонні, марудні, загайні» до утвердження: «Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги, / сил і рішучості, мрій та завзяття... і змоги». Проте масштабність не виключає уваги до найдрібніших реалій внутрішнього і зовнішнього буття, поетеса демонструє вміння майстерно поєднувати великий і малий плани зображення задля ефектного досягнення художньої мети: «Було, а чи то наснилось, / як ранила та дорога: / то рінь, то пісок, то глина / і скабка-пересторога. / Благала собі не манни, / а тільки живого Слова. / Та от руйнували плани / дощі, бур’яни, полова... / Дівчиськом колись гадала – / збиратиму полуниці. / А доля пропонувала / доволі гіркі гостинці. / Та дяка і їй – за вміння / зорю віднайти й в калюжі. /...Збирати вже час каміння. / Я витримаю. Я дужа!»
Книга, попри ідилічну назву, внутрішньо неспокійна. Це зумовлено характером ліричної героїні, чиї провідні риси – бунтарський дух і непримиренність, внутрішня незалежність і незаспокоєність: «Чи вир мого буття / вгамується, шалений?» Жага життя і відчуттів, попри невблаганність часу, загострює внутрішній конфлікт: «Доле-доленько, ще мить / дай пожити все-таки». Один з провідних мотивів – спроба примирення зі швидкоплинністю буття: «Квапимось марно... Не будемо час підганяти, / хоч сьогодення і милує нас, і карає. / Час-оператор і камеру вимкне: «Все! Знято!» / А поза кадром – і сонце, і небо безкрає. / Час нас навчає прогнозам не вірити «віщим». / Що залишається? Діти. Світлини. I вірші». Ціннісне самовизначення відбувається нелегко, у сумнівах, болісних розчаруваннях, ситуаціях граничного вибору. Життєві висновки набувають характеру світоглядних маніфестацій: «Не у вічність – у буття / й добрі справи вірю я». «Світ байдужістю просяк, / мов довіри взяти ніде. / Будем чулими!» Форма вираження таких програмних тверджень лаконічна й афористична: «Прийде й до нас розуміння: «Ми тут – тільки гості...» / ...Ні, не прогнеться під нами зневірений простір».
Поезія Тетяни Осінь часто фіксує стан переходу, раптового зламу, передчуття зміни (сезону, часу доби, настрою). Цей стан стає потужним поштовхом для думки та призводить до серйозного світоглядного узагальнення: «На зламі осені кричу: «Тримай мене, / так лячно – в бездоріжжя, проти вітру...» / I що там визирає із-за рогу? / Чи справдиться намріяне, дорого?» Поезії «На зламі осені», «На підступах зими» надзвичайно точно передають світовідчуття людини нашого часу, котра виразно відчуває тривожний стан і наближення катастрофи, непевність буття, втрату опори.
Складність самоідентифікації найчастіше пов’язана з осмис-ленням власного поетичного обдарування: «Чи зупинитись, щоб глянути в зоряне небо? / Час відпочити й набуте осмислити, жінко. / Це віршування – то ліки чи тільки плацебо?» Поетеса ставить перед собою надскладне завдання – примирити поезію з буденністю, знайти сили існувати у двох світах – реальному і художньому: «Що тій поетці примарилось зрана / в час, коли порала заспаний дім, / прала, до кави пекла круасани? / Мрії розвіялись, начебто дим. / Де те вітрило намріяне, Грею? / Чи завинили ліниві вітри? / Мабуть, запізно ширять в емпіреях / і назирати буттєвість згори? / ...Ось і шукай поміж ямбів й хореїв / зоряне Слово і сяєво крил». I, зрештою, це завдання знаходить щасливе рішення, приходить осяяння: «Те, що єднає всякчас орача і поета – / надлишок сонця, і небо, і гарне поліття».
Сумніви у правильності шляху споріднюють ліричну героїню з поетами усіх епох: «Хіба цей відшук рим життю не зайвий клопіт? / Біжить моїх рядків швидка осіння в’язь». Однак ще в перших рядках вінка сонетів «Часопростір» звучить упевнена відповідь: «Що важливо поету? / Слово, добірне і чисте, як вистигле зерня». Та, зрештою, виникає одвічне запитання поетів усіх часів: «Моїх творінь слова, / немов екранні титри, / залишаться, а чи / їх винищать сніги?» Що знайде читач майбутнього в цих інтимних ліричних прозріннях? Мабуть, надії поетеси все ж пов’язані із незмінними моральними константами.
Слід зазначити, що попри відчутний пульсуючий нерв книги, Тетяна Осінь демонструє й іншу грань свого таланту, здатність творити лірику настроєву, мелодійну, сповнену ледь вловимого просторового руху: «Скінчилась ніч... Напівпрозора сутінь / світлішає, у шибку загляда. / Ранковий вітер, заспаний і скутий, / ледь-ледь фіранку лагідно гойда. / А там, в саду, в ранковім сяйві сонця / птахи співають, піниться бузок. / У відблиску горішнього віконця / горить зоря, неначе образок». Образи ясні й прозорі, мова вірша виразна і легка: «Люблю травневі теплі, світлі ранки. / Пахтить мій сад п’янкіше, ніж вино. / Легкий метелик білої фіранки / пірнає у прочинене вікно... / ...Рахманне надвечір’я, небо синє. / Вітри відгомонять й полинуть пріч. / Сумних тополь довготелесі тіні / на захід полетять і втануть в ніч». Така граційна виразність відчуття часопростору свідчить про здатність тонко відчувати гармонію світу, переживати і проживати кожну мить життя.
Поезія «Крилатий степ» – ще один програмний вірш. Живописна пейзажна замальовка в ідилічному дусі готує важливе світоглядне твердження: «А опорою мені – крилатий степ, / у розкриллі він – свавільний, наче стерх. / Не здолати вітру тирсу і кермек. / Що мені до тих парижів, римів, мекк? / Бо отут лікують м’ята і спориш / від образ, хвороб і хибних роздоріж». Природа рідного кута сповнює віри у себе і впевненості в істинності буття, адже рахманне передмістя зберігає споконвічні онтологічні орієнтири – пам’ять про предків, національну історію, мову, пісню, традиції, віру.
«Акорди рахманних окраїн» панують у книзі, лунають тихими переливами, даруючи мудрість і красу. Вписані в широкий культурний контекст, вони набувають масштабного філософського звучання. «Рахманне передмістя» постає не лише фізичним простором, а феноменом ментального характеру. Це глибоко узагальнене філософське поняття, що символізує ту частину людської душі, де міститься найцінніший духовний досвід – спогади, надії, мрії, пахощі трав рідного степу, голоси предків.
Отже, філософська узагальненість, амбівалентність, афористичність, символізм – провідні риси поезії Тетяни Осінь. Художній світ «Рахманного передмістя» звернений до сучасника і може дати вдумливому читачеві відповіді на багато запитань, серед яких найголовнішим є, мабуть, – питання вибору, самоідентифікації в мінливому світі. В умовах втрати світоглядних орієнтирів, розпаду традиційних парадигм мислення важливим є усвідомлення власних духовних можливостей. Віра у здатність перетворення світу – лейтмотив ліричного послання поетеси. Слід лише усвідомити можливість вибору – «коритись чи нищити Ґрати».
Яна КРАВЧЕНКО,
кандидат філологічних наук,
доцент Запорізького
національного університету
ЧАСОПРОСТIР
I
Час неминучий... Ми пройдемо й канемо в Лету –
тихі, смиренні, босоніж по спалених стернях.
Все покидаємо тут... Що важливо поету?
Слово, добірне і чисте, як вистигле зерня.
Десь за спиною лишається камінь наріжний.
Ми помилково гадали, що вибір за нами.
От і здалося: ми з долею майже нарівні.
Після випробувань нас не збентежиш дивами.
Важкість турбот сьогочасних не мучить, відколи
все вже роздав, роздарив, розгубив необачно.
Байдуже тілу до вибриків долі. Від болю
вже і тобі, моя душе, гадаю, не лячно.
Ми проминаємо гори, моря, калабані...
Нас не шукайте – за колом, за пругом, за гранню.
II
Нас не шукайте – за колом, за пругом, за гранню.
Ми проминаємо рідне усе і жадане.
Там, де співали вітри серенади світанню, –
котиться сонце на захід пахким джонатаном.
Нас проводжають тополі обабіч дороги,
зими, і весни, і бабине літо рахманне.
Ми залишаємо рідні щербаті пороги,
ми пробачаємо зло й недоречні омани.
Прірва сичить між коханням і псевдолюбов’ю,
тихе пручання, по суті, – синонім терпіння.
Тільки любов наше серце насичує кров’ю.
Різні у нас відчуття від горіння і тління.
Бачиш, на обрії захід – як слід від стилета?
...Вже не завадить ніщо неминучому лету.
III
Вже не завадить ніщо неминучому лету.
Ми подолали достатньо крутих перевалів.
Їли з ножа, а комусь забажалось дієти,
хтось кляв і плакав, а ми переважно співали.
Наші плачі споконвічні розкраяли серце,
ось і хотілося завше нам пісні нової.
Вчились любити й прощати, змагалися в герці
і працювали – «на благо...» – у полі, в забої.
Прикрощів скільки нам випало, хто перелічить?
Тих негараздів набралося – цілі сувої.
Нам те ниття, мій попутнику вірний, не личить,
ти ж не прохач у судьби – загартований воїн.
То хижий вітер гарцює чи коник у стайні?
...Вітер з дерев сорочки позриває останні.
IV
Вітер з дерев сорочки позриває останні
і павутиння обірве на гронах калини,
повимітає сміття, заспіває гортанно,
лад наведе – чи спотворить щось? –
й далі полине.
Побешкетує і зчинить безладдя та гомін:
що йому тихих окраїн сумні пасторалі?
Та, зберігаючи лад і добробут у домі,
інколи й ми не жили за законом моралі.
Як не міркуй про сумління, падіння і славу,
ми неспроможні чиїсь виправдовувать вчинки.
На розуміння, виходить, усе має право –
від неосяжного простору і до мачинки.
Прийде й до нас розуміння:
«Ми тут – тільки гості...»
...Ні, не прогнеться під нами зневірений простір.
V
Ні, не прогнеться під нами зневірений простір,
не допоможуть терпіння й буденні турботи.
Ці негаразди щоденні долати непросто:
порати дім, тобто – прати, варити, полоти.
Чи зупинитись, щоб глянути в зоряне небо?
Час відпочити й набуте осмислити, жінко.
Це віршування – то ліки чи тільки плацебо?
Літо на зламі, вже час святкувати обжинки.
Ти не бентежся. До біса усі ті прикмети.
Ти не осіння ще, хоч і достоту вже літня.
Те, що єднає всякчас орача і поета –
надлишок сонця, і небо, і гарне поліття.
Доля нараз пропонує то крила, то Ґрати,
зваживши наші здобутки, і вади, і втрати.
VI
Зваживши наші здобутки, і вади, і втрати –
доля, бува, пропонує: ось – пуга, ось – пряник.
Камінь наріжний стоїть... Щоб уникнути страти,
що вибирати доречно: чи кельму, чи праник?
Скільки зусиль нам потрібно, щоб зрушити з місця,
вибратись вчасно з болота, зневіри, байраку.
Не розуміючи правил людського звіринця,
каменю більше повірю, аніж зодіаку.
Звично міркую про долі стрімкі повороти
і не чекаю від Неба халявної манни.
«Що, домувальнице, – в себе питаю, – турботи
вже набридають? То чім лікуватимеш рани?»
Так від колиски вагаємось і до погосту...
...Все, що збулося, давалося дуже непросто.
VII
Все, що збулося, давалося дуже непросто.
Мітиш у ціль – можеш стати мішенню на ловах.
Вітер лихий вже толочить сівбу твою... Доста!
Ти пригадай, чи зерно відділив від полови?
За врожаями буває погане поліття...
Як не міркуй – випадкові падіння і слава.
Часом в гонитві лихій попадала у кліть я...
Не пропонуй нездійсненного, доле лукава.
Марно, говорять, із нею всякчас сперечатись,
ревно молитись, у неба просити поради.
Може, й вона оборонить, як стане на чати?
Тільки частіше – самим нам виборювать правду.
Тільки хоробрим складають поеми й посвяти.
...Нам вибирати: коритись чи нищити Ґрати.
VIII
Нам вибирати: коритись чи нищити Ґрати,
втілити задум чи, може, чужі забаганки.
Ближніх і дальніх за вчинки картати й карати?
Краще коректу вичитувать й правити гранки.
Ми не звикали, мій друже, коритись й корити
і від судьби не чекали незмірної плати.
Бабця казала: «Щасливим бува лиш корито:
повне, як завше...» Чи встигнемо бруд перепрати?
Ми залишаємо вистраждане і набуте
і покидаємо все непотрібне, як мотлох.
Ми розриваємо зайві стосунки, мов пута.
Що там попереду: рівна дорога чи морок?
Вклякла тополя на обрії жінкою Лота...
Західне сонце втрачає свою позолоту.
IX
Західне сонце втрачає свою позолоту,
котиться сумно за обрій, чи то за куліси.
Блідне, марніє, втрачає наснагу (чи квоту?) –
і спалахне несподівано, вже під завісу.
Буде допитливий місяць глядіти у вікна
і катувати нестерпно безсонням до ранку.
Вітер засвище, чи птиця сполохана скрикне...
Зорі на небі – неначе розсипані гранки.
Чи то виблискують незрозумілі нам руни,
чи то блищать випадково загублені титри?
Де твоє справжнє пророцтво, скажи, Гамаюне?
В небі сузір’я – на кшталт чи ковша, чи макітри.
Стукнуть у шибку розбуджені віти калини...
Вранці світило зі сходу, як завше, полине.
Х
Вранці світило зі сходу, як завше, полине,
промені теплі зігріють оновлену парость.
Та чи освітять глибини душі та мілини,
та чи зігріють чиюсь невпокорену старість?
Ось вже і вересень... Гарно цвітуть осінчата,
квітне осінній бузок (а точніше – будлея).
Хто збереже тебе, рідна, хто стане на чати
і оборонить, моя незбагненна Гілеє?
Зрілість міркує затято про виміри Світу,
щоб особисті напасті здавались мілкими.
Час довести все до тями, залишене з літа,
льох поновити,
бо прийдуть непрохані зими.
Сиві сніги ляжуть замість осіннього злота...
...Вічність поглине заможних,
і знаних,
й голоту.
ХI
Вічність поглине заможних, і знаних, й голоту,
нам не сховатись від неї – у мушлю, у кокон.
Снігом в саду засипає безлисті гріоти,
місяць слідкує недремно всевидячим оком.
Вітер наскочить і втрутиться в сніжні хорали,
потім в саду перевірить покинуті гнізда.
Мудрі говорять – у світі все йде по спіралі,
тільки от доля-недоля у кожного різна.
Рівна дорога не завжди веде до звитяги,
вибір путі – то врятує, то викривить долю.
Як не пручайся, хоча й відчували наснагу,
ми покидаємо світ цей убогі та голі.
Вічність не піде на поступки власному плину.
Час перетворить реальність і запал на глину.
ХII
Час перетворить реальність і запал на глину.
Чи маячня це? Було ж і достойно, й врожайно.
Часом накотиться сум, як туман на долину,
підуть дощі – монотонні, марудні, загайні.
Час вже птахам волелюбним збиратись у вирій,
поки дочасно у плани не втрутились норди.
Тільки ж чого їм бракує? Жили ж бо у мирі...
Їм ні до чого і дороговкази, й бігборди.
Ми, на відміну, шукаємо завше поради,
хоч не такі невиправні ми бовдури й бевзі.
Тільки, напевно, коли дошукаємось правди –
будні й свята наші винищить каверзний безмір.
Що наостанок? Бажання життєвої браги?
...Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги.
ХIII
Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги,
сил і рішучості, мрій і завзяття... і змоги.
Взимку гартуємось, влітку отримуєм смагу.
Осінь надходить, і треба збиратись в дорогу.
Діло нехитре: присісти, зібратись з думками,
на антресолях в кутку відшукати наплічник.
Двері розхристані – нащо лякати замками? –
так і лишити, ось тільки прибити наличник...
Краю мій, зваж: не такі ми й смішні мудрагелі,
хоч і вигадуєм – примхи, прикмети, еклоги*.
В юні роки нам низькою здавалася стеля.
Йшли у незнане, вертались, ладнали пороги.
В розпач впадали, шукали всілякі розваги...
...Злет і падіння – з тієї ж буттєвої саги.
* Еклога – один із видів античної буколічної поезії, що будується в формі діалогу.
ХIV
Злет і падіння – з тієї ж буттєвої саги.
Будьмо з тобою, мій друже, терпимі та Ґречні.
Маєш порожні торби, а чи повні бесаги, –
це вже – затям! – не додасть нам ваги, безперечно.
Досить вагатися. Все тут і так очевидно,
як після спраглого літа – хуртечі та шквирі.
То небесами птахи полетіли, чи бинда,
чи наші сонячні мрії злетіли у вирій?
Квапимось марно... Не будемо час підганяти,
хоч сьогодення і милує нас, і карає.
Час-оператор і камеру вимкне: «Все! Знято!»
А поза кадром – і сонце, і небо безкрає.
Час нас навчає прогнозам не вірити «віщим».
Що залишається? Діти. Світлини. I вірші.
МАҐIСТРАЛ
Час неминучий... Ми пройдемо й канемо в Лету.
Нас не шукайте – за колом, за пругом, за гранню.
Вже не завадить ніщо неминучому лету.
Вітер з дерев сорочки позриває останні.
Ні, не прогнеться під нами зневірений простір,
зваживши наші здобутки, і вади, і втрати.
Все, що збулося, давалося дуже непросто.
Нам вибирати: коритись чи нищити Ґрати.
Західне сонце втрачає свою позолоту,
вранці світило зі сходу, як завше, полине.
Вічність поглине заможних, і знаних, й голоту.
Час перетворить ретельність і запал на глину.
Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги.
...Злет і падіння – з тієї ж буттєвої саги.
2020
ШЛЯХ
Ми частіш складали плани – не сонети.
I в дорогу лаштувались, у незнане.
Не сказав ніхто: «Залишся, мій поете...» –
й тільки курява повіялась за нами.
Ми долали перепони, попри сумнів,
неважким усе здавалось тільки зовні.
Часом й доля посміхалася на кутні,
вітер фиркав і сичав на місяць вповні.
Намагалися пізнати світоустрій,
не молили вищі сили про спасіння.
Завагітніли дощами хмари тлусті,
розбаюрило шляхи мої осінні.
Що отримала, поетко, до сивин?
Перехрестя. Дві дороги. Шлях один.
2019
* * *
Я прошкую степом боса.
Вереснево. Тихо. Рай...
А моя, ще тепла, осінь
подалась за небокрай.
«Не спіши, вже не здогониш...» –
я кажу собі сама.
Час невпинний, мов погонич,
а попереду – зима.
Вечоріє, час додому, –
так міркую, ідучи.
У степу лишаю втому.
Десь пугикають сичі
щось зарано, а за п’яти
вже хапають бур’яни.
Захід сонця розіп’ято...
Хмар у небі – табуни.
Поспішаю до обійстя.
Догоряє небокрай.
«Ти куди, у передмістя?» –
шепотить мені курай.
Ще і вітер в спину диха,
зловтішається, пліткар.
...Місяць схожий – от потіха! –
на ліхтар чи каламар.
Ніч. Не спиться. Зріють рими.
Тож, поетко, вибирай,
що писати в довгі зими:
вірш про степ чи хатній рай?
2020
* * *
Дорога. Пил і бруд. Спиніться, дужі коні.
Тут вітер перемін толочить рідний край.
Зморилася душа від хижих перегонів.
Звучить хорал степів... Хіба оце не рай?
Шумить полин-трава. Стирчить незламний стоїк –
не по зубах вітрам нетоптаний кермек.
Тут вік би жити – в цім сумирнім супокої.
Мої степи не гірш чужих оманних мекк.
Лоскочуть ступні ніг хмаринки астрагалу.
Летять за виднокрай розкрилені поля.
«Не руш мій степ, – прошу, – часу залізне рало.
Ори ріллю небес, торуй астральний шлях».
Колись ми в низині копали білу глину.
Десь там, за яром, спить дитинства слобода.
Піду по споришах... О, як пахтить маслина!
Мов корені, сплелись – і щастя, і біда.
2018
* * *
Віти у вікна стукають... Це буття
не розхитаєш, осене, і не мрій.
Дощ за вікном. I вітер. Чи то виття?
Мабуть, вітрила мали невірний крій
і віднесло десь Грея на мілину.
В друзки кермо й компас! А тепер – молись.
...Ворог прийшов зненацька й зчинив війну.
Вітер ламає здиблений тамариск.
Суне зі сходу – гірше, аніж борей, –
цілить по наших мріях вчорашній «брат».
Він на чиєму боці, коханий Грей?
Жасно ушкварив – знову! – новітній «Град».
То не вітрила, Грею? Війни багрець?
Танки зорали поле... Там пил і бруд.
Снилось в окопі (хвища, нехай їй грець!) –
чи то гроза, чи, може, нічний салют.
Мій побратиме, що там: лихий човняр?
Чорні вітрила?..
Вдягнений в маскхалат,
ворог за нами стежить ув окуляр.
Крівцею миє руки новий Пілат.
2019
* * *
Знищили наші сімейні архіви
жерла гарматні та голоду жорна,
бо від Азова і аж до Хорива –
й далі! – червоне скипалося в чорне.
«Тема невдячна, і не для сонета...» –
згорда прозаїк промовить не вперше.
Злом переповнено, наче дискета,
й жасне століття, нове, двадцять перше.
Що відповім?.. Перекручено долі,
втоптано жах у чорнозем Тавриди.
Згинули де ви, прапра... сивочолі,
скільки зазнали і горя, і кривди?!
Гряньте, оркестри! Ридайте! Де почет?
...Плаче кривавник.
I щось імортелі шепочуть...
2019
РОЗДУМИ
1
Кудись біжимо, мов з якоїсь вини,
від рідної хати – за тридев’ять верст.
Попереду що там: полин і терни,
а на роздоріжжі – чи камінь, чи хрест?
Повчання й поради написано там –
не гребуй, до них придивись.
Попереду стільки спокус є, затям!
Ти ще пожалкуєш колись...
Та поміч нам нащо чужих засторог?
Від змори до змори лікує ручай.
I сварить: «Куди ви з дідизни?» – Сварог.
Горить шелюга і гірчить молочай...
2
Коли доведеться на круги своя
вертатися з дальніх доріг,
чи батьківська хата пробачить вояж,
чи взнає щербатий поріг?
Відтоді ти матимеш купу проблем
(ти хто тут: непроханий гість?),
бо порожньо в хаті... Одна із дилем:
це – спокій чи сум передмість?
В чужій стороні находився, ачей,
і ось він, робочий посад.
Пора рідній хаті підставить плече,
саджати й викохувать сад.
2018
* * *
Зима. Iду вздовж сонних вулиць
(нема тут вереску таксі)
і розумію: я – прибулець
із позатих іще часів,
де не шукали благ, і зиску,
і незароблених дарів.
Метіль, мов бабина завіска,
дими куйовдить димарів.
Неквапно йду на жовтий вогник.
Цегельний дім вже геть рудий.
I, наче з татових віконниць,
кудись злетіли голуби.
Нема вже й тих віконниць синіх,
тут вікна з пластику і скла.
Ти не співай мені завійну,
брикливий вітре... Завела
сумне хурделиця під вечір.
Синіють хмари угорі.
...Мені пробачить дім за втечу?
I батьком саджений горіх...
2020
СВIТЛИЙ ДЕНЬ
Світлій пам’яті тата
Літній сад... Спустивсь метелик на паркан.
Спить у плюшевім фотелі стариган.
На обличчі – зморшки-руни лихоліть.
Перебірливій фортуні не болить,
що у діда тої змори – аж за край.
Він здолав і гори, й звори.
Де ж той рай,
де клюють небесну манну голуби?
Спи, татусю... В небі тане голубінь.
Ще верстак твій зберігає реманент:
долото й рубанок – ось він, тестамент*.
Птах вечірній день повільно доспівав.
Та наснилася весільна перезва**.
То у вікна дощик бамкав: дзень-дзелень.
Починався – Богу дяка! – світлий день.
2019
* Тестамент (заст.) – заповіт.
** Перезва – весільний обряд.
ЧИ СПОГАД, ЧИ...
Бабине літо. Галакання птиць на осонні.
Сонце схолоне – і ось вам, у тему, сюжет:
зграї, дощі, у тумані – гудіння клаксонів...
Вітер з дерев позриває черлений жоржет.
Вже порядкують сади слобідські старожили,
палять в багатті бадилля й листви кармазин.
Це побутове дбання їм висотує жили.
Боже, снаги дай – здолати ще декілька зим.
Часе невпинний, це що ти, безжальний, накоїв?
Дідо кульгає, а був же дебелий колись.
Справдилось мало. Та тільки життя в супокої
навіть снаги не додасть – хоч кепкуй, хоч молись.
Ось і вовтузиться зранку, немов на припоні.
Втанули гуси в розвихрений неба огром.
Діду на ранок наснилися здиблені коні,
з кручі зірвався останній – чи спогад, чи тромб...
2019
ТУРБОТИ
Світлій пам’яті бабусі Анастасії
1
Час не лікує, тепер я це знаю напевно.
Сад виглядає, немовби стара декорація.
...В скрині бабуся порядок наводила ревно.
Дбала про кожну дрібницю... Чи є в цьому рація?
Нащо їй космос й ота нез’ясована далеч,
як і знання про доцільність в бутті світоустрою?
Птиці у вирій збираються, тільки-но галич
тут залишається, край щоб не видався пусткою.
Що там ховаєш, бабусю, у скриню на денце?
Скроні поорано часом, а серце поранено.
Тихо спустився за обрій невпевнений день цей.
Спати лягає дочасно рахманна окраїна,
бо на світанку почнуться щоденні турботи.
Он виноград межи листя сховав пізні китиці.
Поки всю хатню роботу попораєш, доти
ніколи і помолитися...
2
Збудить птахами сполоханий ранок,
клопіт щоденний до праці покличе.
Жодних не втілить своїх забаганок:
ніколи бабці... Їй жалість не личить.
Скриню застелить (там смертне, не віно),
хустку пов’яже на сиве волосся.
Згадкою плинуть нестачі та війни.
Мало наміряла – й те не збулося.
Де ж ті літа, як була молодою?
Все загубилось, пішло за водою...
2019
ДОЩ У СТЕПУ
Згасало сонце, начебто свіча,
котилося, захмарене, за обрій.
Розбурхані вітри – рвучкі, недобрі.
Чи то степи, геть спалені, сичать?
Темнішало... Заходило на дощ.
Цупка трава чіплялася за п’яти.
Здавалося, що їй ще час буяти,
та в’януть – ковила, кермек і хвощ.
Всихає молочай, гірчить полин.
Летить курай сполоханий повз мене.
А свербивус* і глід уже вогненні.
Горять на вітах китиці калин...
Пустився дощ. Ми змокли. Біжимо
повз борщівник – розпатланий, вухатий.
Он бабця малахаєм біля хати
лякає...
Сміємося.
Живемо!
2020
* Свербивус (діал.) – шипшина.
ЗВИЧНА БУДЕННIСТЬ
Звична буденність – це праска й корито,
плитка й пательня і кухня тісна...
Досить вже прясти, сумна Амфітрито*.
Бачиш, в саду розкошує весна?
Звичка плекати родинну оазу –
то незбагненний жіночий талан.
Сум тамувати, терпіти образу,
болі – чужі! – прикладати до ран.
А чи доречно тягти на собі все?
Що то їй доля натомість натче?
Десь пропікає, і щось остобісить...
Крила – невже? – розтинають плече?
Холодно в домі, де мряка й волога.
Затишок марно плекала весь час.
Де та розкрилена мрія-дорога,
що на узбіччя відкинула нас?
Так і проходить життя, отже бранці
скаржитись марно, і це – моветон.
Вийди у сад. Там, в затишній альтанці,
вудки ладнає старий Посейдон.
2019
* Амфітрита – дружина Посейдона, яку давньогрецький поет Піндар називав:
«Амфітрита із золотим веретеном».
* * *
Вичахає літ вода –
то пісок, то глинище.
Я давно не молода –
не лечу, та лину ще.
Ще гнучка я, мов лоза.
Сяду під вербицею –
забринить в очу сльоза,
закигичу птицею.
Заболить передчуття –
чи зими, чи вирію.
Не у вічність – у буття
й добрі справи вірю я.
Доле-доленько, ще мить
дай пожити все-таки.
Наш відхід чи їм щемить –
цій Землі та Всесвіту?
2020
* * *
То шуліка чи орел
видивляє з неба жертву?
Те – мале, а те – старе,
шкода їх, та треба жерти.
Світ байдужістю просяк,
мов довіри взяти ніде.
Будем чулими! А як
ти вважаєш, Теогніде*?
Треба зважити: чуже
брати нам не слід на віру.
Кожен сам свій лан пожне.
I свою заплатить міру.
Нетривку розірве нить
час. Чи стратить нас на горло?
Я ж не взнаю, як п’янить
свіжа кров, о брате-орле.
2020
* Теогнід – давньогрецький поет (VI ст. до н. е.), котрий закликав
в усьому додержуватися «золотої середини».
КРИЛАТИЙ СТЕП
Теплий вітер. Степ. Захмарена блакить.
Край доріг лапата шандра лопотить.
Щось бурмоче нерозбірливо буркун,
і чіпляється пирій, мов п’яний кум.
Тут цвіте і деревій, і звіробій,
а татарник хоч кому влаштує бій.
На жерделі нетактовно – от буття! –
хміль вилазить. Хмелю треба опертя.
А опорою мені – крилатий степ,
у розкриллі він – свавільний, наче стерх.
Не здолати вітру тирсу і кермек.
Що мені до тих парижів, римів, мекк?
Бо отут лікують м’ята і спориш
від образ, хвороб і хибних роздоріж.
2019
МЕОТИДА
Хвацький вітер хвилі здибив,
мов розбито повний глек.
Люд – від птаха? Чи від риби,
як вважав мілетський грек*?
Птиці квилять – бути бурі!
Налякав комах вертеп...
Вже вітри – чи то буй-тури? –
жасно мій толочать степ.
Розгулялась МеотИда!
Як вужі, сичать піски.
Шторм ущухне. Сонце вийде
трави пестувать шорсткі.
Гори мушель, мокрий берег.
Барк з рибалками...
– Агов!
Це душа моєї терри –
норовливий мій Азов!
2020
* Анаксімандр, старогрецький математик, астроном, географ і філософ.
НА АЗОВI
Там, за кучугурами,
чи зоря, чи полум’я?
Тіло змучить спекою
від самого полудня.
Ця жарінь теперішня
не добавить стимулу.
Небо вкрилось хмарами:
звідкіля й прилинули?
Вітром розкуйовдило
бугилу і віняче,
а з крутого берега
вниз сповзає глинище.
Що то за оказія?
Не було ж і шереху...
Поспіша з рибалками
барк дістатись берега.
Суховій непроханий
свище-улюлюкає,
рве кермек із коренем,
в очі дме пилюкою.
На Азові жасно так
від борвію-деспоту,
мов Земля хитається
на вервечці Всесвіту.
2020
СТАРА ГРУША
Бурульки із-під стріх – дива! – мигтять вогнисто,
злітають стрімголов, розсипавшись на друзки.
Змінились кольори навкруг – від падолисту,
повз білий біль снігів, до юної галузки.
Вже літо врожаї складає в льох, до схрону.
У серпні задощить і стане млосно, парко.
А літня груша плід, мілкий, на землю зронить,
зіщулиться вона, немов стара мольфарка.
Ще їй скидати лист, й хилитися од вітру,
і шаль снігів носить, мов недоречну схиму.
Набридне споглядать цю вицвілу палітру...
Дай, Боже, пережить – невже останню? – зиму.
2020
СЛIПИЙ ДОЩИК
Хмари на небі над вечір якісь ефемерні.
Гусне повітря, так схоже на каву-глясе.
Котиться місяць, немов голова Олоферна*,
озеро лантух підставить, та вже не спасе.
Буде пугикати сич і сміятись водяник,
вітер сполохає хвилі, а ранком втече.
Он вже на небі звабливе, медове, мов пряник,
сяюче сонце хмаринку трясе за плече.
Впали зненацька найперші збентежені краплі.
Сіявся дощик на землю – непевний, сліпий.
Залопотіли татарник і шандра, та раптом
стомлений вітер гайнув у розлогі степи.
Полудень слідом навшпиньки поплентався, пішо.
Дощ був сліпим, та насіяв до вечора тишу.
2019
* «Юдита й Олоферн» – картина Караваджо (італійський живописець раннього бароко), на якій Юдита відтинає мечем голову Олоферну, а поруч – служниця, яка приготувала лантух.
НА ЗЛАМI ОСЕНI
Темнішає. Все міниться довкруж.
Малює ніч сумні дереворити.
Та ще й сумління – велемудрий критик –
терпляче про якийсь тлумачить гуж...
Все промине – немов і не було,
загубиться в космічному огромі.
Затихне все: і шепіт трав, і гомін...
Ось написала – наче й відлягло.
Бо так себе «накручую» (де витрим?)
набридливим отим: «Все промине...»
На зламі осені кричу: «Тримай мене,
так лячно – в бездоріжжя, проти вітру...»
I що там визирає із-за рогу?
Чи справдиться намріяне, дорого?
2019
* * *
Набридла ця спека...
Як хочеться зливи!
Вдивляюсь у небо до різі в очах,
бо це бездощів’я терпіти несила.
Вологи й городині не вистача.
Розпечений вітер гайнув десь за місто –
і курява віялась довго за ним...
Ти знаєш, як чадіє в спеку любисток
і просить водиці бузковий люпин?
В пилюці пташки он вовтузяться...
Спека.
Виблискує тихий ставок, мов слюда.
I ось вже раптово, немовби із глека,
згори прямовисно упала вода.
Листочки розкрили долоньки...
Щасливі!
Мені ж від твоєї мовчазності зле...
Я прагну любові – миттєвої зливи! –
а ріже байдужість твоя, мов стилет.
2020
* * *
Над падолистом – сонечка жовтяк...
Кленовий гай нагадує пожежу.
Колись і я повірю Лецу Єжи,
що помирають... тільки від життя!
Габа туману. Стеляться дими...
Останній лист кружляє в круговерті.
Оці вітри, нескорені та вперті,
бодай би сум змололи до зими.
Під снігопад відшукувать врожай
у зшитках, недописаних чернетках,
розгадувати почерк на серветках,
немов узор зими на вітражах?
Пірнай у словники, смішна поетко,
чекай весни й на змору не зважай!
2019
ДАЛI ЛИШ МОВЧАННЯ...
Прискіпливою старістю не гребуй,
це ще життя, хоч в іншій іпостасі.
I не принижуй жалістю, не треба,
то згуба, як живеш всякчас у страсі.
«Не був ти знаним, тож не будеш вічним!» –
не терпить сперечань тверезий практик.
Та хтось перейде десь ув інший вимір,
чи порошинкою злетить у вир галактик
між чорних дір на зоряній кулісі...
Чи перепон і тут є достобіса?
Хто крикне «Біс!» у розпачі прощання
чи пожалкує стиха під завісу?
Чи ми з тобою не того замісу?
Не буде «далі». Далі лиш мовчання...
2020
НIЧНА МЕЛАНХОЛIЯ
Кепкуйте з нас, спілчанські метри:
тут кухня, чад; тісні шість метрів,
де не розкрити вільно крил.
Наллю води із крана – Лети! –
у чайник... Де знайти, поете,
натхнень для віршів і вітрил?
Змарнілий день потроху тане.
Он промінь вичахлий востаннє
накреслив руну на стіні.
Зелений чай. Смеркання раннє.
Старий натхненник на дивані,
присвяти, писані рідні...
Куйовдить штору хижий протяг,
скрипить кватирка... Зойкнув потяг
чи задзвеніло стремено?
А там, за вікнами навпроти,
самотня тінь блукає доти...
й не спить зі мною заодно.
Нічний пейзаж: дерева голі
чимдуж розбіглися вздовж колій,
як в листопаді, зазвичай.
Зірки горять на видноколі,
моя ж безсонна ніч поволі
до ранку п’є схололий чай...
2019
НЕЗБИРАНI ЯБЛУКА
Куди це сполохана вічність летить?
По колу, а чи по спіралі?
Чи то тільки вітер шукає, крутий,
тих яблук, що ми не збирали?
Тих стежок, де наше колишнє дріма,
та згадками крає і досі?
А це римування – мов докір... Дарма:
не зцілить ні витрим, ні досвід.
Спочинь, мій зажурений саде, тоді
ще сльози були не солоні,
прозорі, мов кола на тихій воді...
...Граки гомонять на осонні.
Немов калатає незримий дзвонар –
капіж розпочався під вечір...
Брунькується сад мій – така дивина! –
дерева розпростують плечі.
Порину у спогади: юне дівча
між яблунь римує чи марить...
Незбирані яблука... Гуси ячать...
Та не вистачає руки і плеча,
як точної рими до пари.
2020
* * *
Манни небесної ти не жадала.
Iспити долі даються по силах.
Часом нам долі Iкара й Дедала
не усвідомити... Вітер у крилах –
то для сполуки між словом і ділом,
клопотом хатнім і зоряним небом.
Душу – назовні, у мушлю – біль тіла.
Задуми, мрії... Чи є в тім потреба?
Чи про високе розкаже день судний,
чи розтлумачить надія поволі?
Часом приходять і розпач, і сумнів,
ріжуть по цілому, тобто – по волі.
Ріжуть нещадно і боляче – навпіл,
часом і душу шматують на друзки.
Ти не звикала щось брати у набір,
тож і боргів не набрала. Галузка
сонце сотає і тішиться квітнем,
мріє чорнозем про добре поліття.
Ти ж тільки світлому Слову підзвітна,
сива поетко і мрійнице літня.
Дякувать Небу – ти ще не стомилась
в серці плекати добро і довіру,
не уповати на Господа милість –
жити по Серцю, по Слову, по Вірі.
2020