ОСІНЬ Тетяна (Нікулочкіна)

Нікулочкіна ТТетяна Осінь 1
 
Нікулочкіна Тетяна Василівна (літературний псевдонім Тетяна Осінь)
народилася 2 жовтня 1949 р. в м. Запоріжжі. Письменник: поет, прозаїк, перекладач. Член Національної спілки письменників України. Автор 10 книг: «Осінній віршопад» (2011), «Римовані паралелі» (2016), «Життєдайне Слово» (2017), «Сонячне гроно» (2017), «Пізня зав’язь» (2019), «Талан любити і прощати» (2019) та ін.
 
 
 
 
ПІЗНЯ ЗАВ’ЯЗЬ ТЕТЯНИ ОСІНЬ
 
«Пізня зав’язь» – дев’ята книга поезій відомої української літераторки Тетяни Осінь (Нікулочкіної Тетяни Василівни), котра неодмінно приверне до себе увагу шанувальників лірики. Як говорить автор: «Римувала я ще в дитинстві, а до Поезії доторкнулась вже в зрілому віці. Оце і є моя ПІЗНЯ ЗАВ’ЯЗЬ, яка визріла і, маю надію, смакуватиме читачу».
 
Чи пізня зав’язь й справді доросте
і визріє? – на те і тепла осінь…
 
Особливістю авторського стилю є не тільки своєрідний новаторський спосіб зображення власних почуттів (використання «холодної» колористики, репризи, інверсії, що застосовували поети-символісти), а ще й  намагання створити своєрідний культ «печальної краси», що, безперечно, розширює музичні можливості українського вірша. 
 
Одна із характерних рис поезії авторки книги – саме музикальність. Вона у відсутності негармонійних звукосполучень, і в наявності алітерації, і в дивовижному способі поєднання звуків з почуттями, емоціями, хай і з відтінком суму. Печаль Тетяни Осінь  – своєрідна, вона не є результатом  депресивного стану душі, скоріш за все її природа прихована у короткотривалості людського життя, у намаганні зробити більше, ніж вдалося.
 
Іти вперед, любити, жити!
А старість… що? Лише межа.
 
 Поетеса не нудьгує, вона підбиває підсумок свого життєвого марафону («…Болить мені передчуття зими.») А тому й поважні роки сприймаються  нею як новий етап даного Богом шляху – закономірний і неминучий: «Камін життя згасає вже. Старію…»
 
«Що так сльозяться очі?..» – з одного боку сентиментальні почуття, майже безвихідь, але з іншого:
 
І замість скиглень й слів: «Таке життя…» –
злітаймо над безоднею буття!  
  
Значуще для сучасної людини гасло – «Не розгубити й проблиску надії!» – поетеса вдало синтезує з головним  громадянським обов’язком для себе: «Вставай, поетко, пил і бруд мети!» А мести в Україні поки є що: ворог на Сході, негаразди у суспільстві, які накопичувалися десятиріччями, складають загальну негативну картину. Тому, може, й Осінь, Пізня зав’язь?   Напевно, так. Але Осінь Тетяни Нікулочкіної – своєрідна, за нею неминуче прийде Весна. Українці – велика нація, стверджує авторка майже у кожній своєї поезії, тому вона здатна  на величезні перетворення:
 
Тримай, козаче, наш державний стяг,
здолаємо трикляту веремію!
 
Читаючи її рядки, ми стаємо свідками поєднання громадських та ліричних почуттів, де так звана пейзажна лірика з основними її темами (природа, кохання) переплітається з бурхливими соціальними подіями та настроями людей після Майдану та Революції Гідності, коли наш багатостраждальний народ зі зброєю в руках почав по-справжньому відстоювати свою незалежність.
 
Патріотична налаштованість та прагнення до змін ґрунтуються у книжці на глибокому знанні української та світової історії та культури, адже поетеса майже все своє життя займається самоосвітою, прагне до досконалості. Достатньою мірою можна стверджувати, що самобутня творчість Тетяни Василівни являє собою майже унікальне поєднання філософії життя з емоційною наповненістю буття людини, її сердечних реакцій, де природний пейзаж виступає не тільки своєрідним фоном, а ще й поведінковим каталізатором. До речі, гостре відчуття контрастів у житті й природі є домінантним не тільки в цій книзі, а й в усій творчості авторки.
 
І ще одна обставина, яка робить поезію Тетяни Осінь вкрай вдумливою та сповненою особливої музики «печальної краси», – глибока любов до всього українського, хай це буде жито, птахи чи сільська хатинка. Безмірна повага до своєї Батьківщини, історії, культури, традицій («Не забувай Шевченкових пісень, народе мій…») надає підстави говорити про  джерела доволі рідкісного дару відображення і людських почуттів, і суспільних настроїв.
 
Когось п’янить чужої мови брют,
а ми і мовчимо завжди своєю…
 
Як відомо, поезія – стан душі. На переконання авторки, поезія, як і любов, не має меж. Межі є у печалі. Усвідомлення цього дає поштовх до дії, виступає потужною рушійною силою спільноти, і тому має позитивний, життєствердний напрям.
 
Через те і народжуються такі своєрідні сумно-прекрасні поезії, які я раджу всім прочитати. Бо вони водночас мелодійні та відверті, написані від самого серця за покликом душі.
 
Геннадій СЕНКЕВИЧ, журналіст, 
кандидат наук із соціальних комунікацій
 
 
 
Із книги «ПІЗНЯ ЗАВ’ЯЗЬ»
 
ДОРОГА          
(вінок сонетів)
 
I
 
Рілля промерзла. Вітер скаженів –
чи задля шкоди, чи собі на втіху.
Невже його спіткало чорне лихо?
Або він сам ганебне щось вчинив…
 
Немов оті розбещені чини:
нароблять лиха, капосні та вбогі,
тоді клянуть то випадок, то Бога.
Зізнались би, що з власної вини…
 
А що вітри? Ніхто їх не спитав,
яка у них заобрійна мета.
Пильнує кожен сам свої дороги.
 
А там – то ралі, то парад, то бій.
Отак і мій попутник, далебі,
гайнув, де поле крають перелоги.
 
II
 
Гайнув, де поле крають перелоги,
нестримний вітер в пошуках добра.
Він сам собі «товариш, друг і брат»,
і що йому кордони та облоги…
 
А випадок, бува, зламає роги,
схолоне враз ота скажена кров.
Кричатиме душа: «Агов! Агов!» –
коли свої ж набриднуть монологи.
 
Новий попутник гожої години
врятує від сумної самотини
(мені якби без блуду і понтів).
 
Незрозуміло, Авель він чи Каїн?
Дивись, он там стоїть наріжний камінь –
у ті краї гривастий полетів.
 
III
 
У ті краї гривастий полетів,
де тільки степ нескорений і воля.
Гарцює кінь, спиняється край поля…
Ще стільки верст до власної мети!
 
І буде спека, холод, злива, сніг,
натхнення, розпач, доля і недоля.
Ще й негараздів здиблених сваволя
натрапить випадково й зіб’є з ніг.
 
Напишеш неабиякий сюжет,
складеш сонет про файне місто Z,
бо та мета вже ондечки, за рогом.
 
Намріється про затишні гаї,
а там – то будяки, то кураї,
де небосхилу скаржаться дороги.
 
IV
 
Де небосхилу скаржаться дороги,
де щастя й горе з’єднуються встик…  
До потяга останнього не встиг –
бери й впрягайся шкапою у дроги.
 
Бо хтось же потребує допомоги…
Отримаєш і ти, напевно, зиск.
Коли вже і до упряжі ти звик,
тягни той віз неспинно, до знемоги.
 
Та не міркуй щоденно про прибуток,
щедротним будь, тамуй жагу і смуток.
Ламає доля брами та хребти.                                           
 
А ми надію, наче стигле зерня,
коли йдемо по випалених стернях,
приречені в гонитві зберегти.
 
V
 
Приречені в гонитві зберегти
ми те, що наші пращури надбали,
і захистити землю від навали,
й пустопорожнє слово не ректи.
 
Дивись, он суне клята сарана
в мої степи – прабатьківську оазу.
До зрадника вчуваю лиш відразу:
«Нехай поглине вас ота війна!»
 
Димиться погар жасний на межі…
Як молитов не знаєш, то скажи:
«Щоб згинули прокляті лиходії!»
 
Скликай до бою, вітре, і гучи!
Сталити треба мужність і мечі,
не розгубити й проблиску надії.
 
VI
 
Не розгубити й проблиску надії!
Лише вона призводить до звитяг.
Тримай, козаче, наш державний стяг,
здолаємо трикляту веремію.
 
Вставаймо, брате. Третій півень піє,
коли вже клюне в тім’я – нам не жить.
Напружимось, підтягнемо гужі.
Хай згине той, хто чорне сім’я сіє.
 
Ворожий тать не діждеться покори,
піднімемось плече в плече, суворо.
Мені потрібні, друже, дім і ти.
 
Де мир і спокій – завше сонце світить.
Та вабить нас крилатий вольний вітер
і манять нас дороги до мети.
 
VII
 
І манять нас дороги до мети,
а йти – то манівцем, то битим шляхом.
Спитає хтось: «Куди ти, горопахо?
Не все одно, згубитись чи дійти?»
 
Замислений, зупинишся край поля.
Нема дороговказів… Вибирай:
спасенному – псалом і тихий рай,
а вольному, як вітру в полі, – воля.
 
Що вдіяти  (чи є тут певна суть?),
якщо проїжджі даром підвезуть,
а хтось розіллє сулію олії.
 
Хтось прірву зла собою затуля.
І манять нас дорога і зоря
у далеч, осягнуть яку волієм.
 
VIII
 
У далеч, осягнуть яку волієм,
ідуть людці – малі, мов мурашва.
В фаворі ті, у кого є грошва,
єднає це політика й повію
 
однаково, бо те та інше – блуд.
Та це не всім чомусь впадає в око.
Хоч дехто з них говорить про високе,
чистішим є, повір, дорожній бруд.
 
Якби всю погань зрадницьку – за грати!
Давно пора планету прибирати,
дитя, маленький принце… Мій кумир!
 
А той, хто нас, гадаю, обирає,
поплутав пекло із сумнівним раєм.
Незнаний Світ: у вирій чи у вир?
 
IX
 
Незнаний Світ: у вирій чи у вир –           
однако й темінь, й світло сліплять очі.
Здається часом: ниці поторочі
кепкують, хоч самі напівживі.
 
А хтось з тузом бубновим в рукаві
чекає від пригоди нагороди.
А ти, диваче, не спитавши броду,
пірнаєш у незнане… C’est la vie.
 
Живеш, як всі, і любиш дім, проте                  
женеш від себе хибне і пусте
і вкотре знов ладнаєшся в дорогу.
 
Свої здобутки й статки у бутті
і те, кому довіришся в путі,
од нас самих залежить, не від Бога.
 
X
 
Од нас самих залежить, не від Бога,
навіщо ідемо, куди і з ким,
як люд Справіку поступом мирським              
у лахах, ризах, мантіях і тогах.
 
І не зважай на всі дурні прикмети,
залиш дорозі все: підкову, гріш…
Себе хай статком тішить нувориш –
ми вільні, брате, як і всі поети.
 
Долаючи підйоми і долини,
збережемо сонети і світлини
в наплічнику, потертому до дір.
 
А суєтне і хибне кане в Лету…                
Біжить повз терні, прірви і кювети
дорога, наш незмінний поводир.
 
XI
 
Дорога, наш незмінний поводир,
веде вперед, і ранить, і лікує,
втішає нас. Та інколи бракує
видовищ й хліба, а частіш – води,
 
як Єві плоду, а мені – плода.
В яких таких високих емпіреях
душа ширяє на вітрилах Грея,
і хто за нею має наглядать?
 
Продовжувати рід – жіноча суть.
А що нові досягнення несуть:
аборти євам, чоловіку – роги?
 
Велике краще бачиться здаля?
За магістраллю далі – битий шлях
за небокрай спускає збиті ноги.
 
XII
 
За небокрай спускає збиті ноги
моя уява: онде край землі.
Чи я отут ходила по ріллі,
чи то якесь видіння від знемоги?
 
Коли б знаття, що доля вимагає
іти вперед з терплячістю вола.
Куди мене дорога привела?
Лише душа одурена волає…
 
А все ж не вимагає нагород.
І я каміння у чужий город
не кидаю. Живу. Працюю плідно.
 
В безсоння вітер втрутиться вночі –
пісні його болючі, мов плачі.
Хто нагадає путь нам принагідно?
 
XIII
 
І нагадає путь нам принагідно
вертка дорога, що біжить між піль.
Хто обере собі завчасно ціль,
той житиме цікаво, гідно, плідно.
 
Біжить дорога. Біжимо невпинно
і ми, а стежка в’юниться, крута.
Спитай себе, чи справдиться мета,
якщо вже ні – кого вважати винним?
 
Душі, що хвора на жагу до знань,
не дозволяй зректись переконань
і вештатись беззахисно деінде.
 
Чіткого мислення колись бажав Сократ.
Дорозі ми завдячимо стократ,
коли поверне нас у коло рідне.
 
XIV
 
Коли поверне нас у коло рідне
дорога, що терплячою була,
розкрилена ушир на кшталт крила,
яка навчала нас триматись гідно, –
 
вклонюсь тобі, окраїно, і саду,
і дому, де зробила перший крок.
…Я біль душі зносила до дірок
і все лихе лишилося позаду.      
 
Вже пізня осінь хворе серце крає.
Було життя не пеклом і не раєм,
і вдома краще, ніж на чужині.
 
Гули вітри, тримали суголосся,
хоч справдилось не все, не все збулося.
…Рілля промерзла. Вітер скаженів…   
     
 
МАҐІСТРАЛ
 
Рілля промерзла. Вітер скаженів:
гайнув – де поле крають перелоги.
У ті краї гривастий полетів,
де небосхилу скаржаться дороги,
 
приречені в гонитві зберегти,
не розгубити й проблиску надії.
І манять нас дороги до мети
у далеч, осягнуть яку волієм.
 
Незнаний світ: у вирій чи у вир –
од нас самих залежить, не від Бога…
Дорога, наш незмінний поводир,
за небокрай спускає збиті ноги.
 
І нагадає путь нам принагідно,
коли поверне нас у коло рідне.
 
 
НАРОДЕ МІЙ!                                                     
 
…ми, українці, навіть і мовчимо
українською мовою…
                Віктор Корж, «Дума про нашу долю».
 
Скінчиться ніч… Нехай зоріє схід!
Народе мій, ми працювати звикли,
збирать обжинки зі своїх угідь,
пісні співати й прикрашати житла.
 
Чекали сонця – не чекали вас,
пройдисвіти лихі, вчорашні «браття».        
Ви планували: Крим, тепер – Донбас,
щоб землю нашу краяти на клапті?!    
 
І, навіть совість кинувши на кін,
ножі гострили на вкраїнське Слово.
Склади новий, моя країно, гімн,
звільни зерно мети від плач-полови.
 
Не забувай Шевченкових пісень,
народе мій, – сіяч, мислитель, воїн.
Птахи співають навіть в хмарний день.
І ти, піїте, нам склади нової.
 
На нашу Мову, на вкраїнський люд
кували меч московські фарисеї.
Когось п’янить чужої мови брют,
а ми і мовчимо завжди своєю.
 
І молимось за Мир, за майбуття,
за вільний край, за правду, за життя!
 
 
НАША TERRA
 
Нам плутати салюти та громи
чи довго, брате, із новітнім «Градом»?
Донбас мій стогне під чужинським гадом.
Горять поля й хати: дими, дими…
 
Мовчать птахи, лиш ухають сичі
в обвуглених садах, на чорних луках.
Новий Пілат вмиває – кров’ю! – руки
та ще й клянеться – він бо ні при чім.
 
Колишній Мир ким кинуто на кін?
І ти скажи мені, якому раю
потрібен ґвалт розору і роздраю?
За терикон ховається загін…
 
Жахіття Іловайськго котла
зчинили, на біду, вчорашні «браття».
Не визнаю чужинське «перемать» я.
Це хто там цілить у мішень – «хохла»?      
 
Летовище горить, димлять поля.
Спостигне каре вас за жасні вчинки!
Збирає попіл Смерть з того ужинку,   
де танками поорана земля.
 
В заковах й мова, наче Прометей.
Завдячуючи воям й волонтерам,
відновиться вкраїнська наша terra
і слово МИР відродиться, святе!
 
 
* * *
 
Зимова затемнена вулиця,
сльота замість снігу, сльота…
Лиш місяць-ліхтарик піклується:
освітлює шлях мій, віта…
 
А вітер презирливо фиркає –
не вірить в моє вороття.
Торохне провислою хвірткою –
і стишиться… Тихе буття
 
було тут завжди неполоханим:
паркани, морелі, терни…
Навіщо приходять непрохані
печалі, з якої вини?
 
– Хатино старенька, чи вбога ти;
руйнує самотність, ачей? –
зринають метелики спогадів,
лоскочуть куточки очей.
 
Чи зважусь постукати? Інші там…
Чи впустять незнану мене?..
…Фіранка, бабусею вишита,
в чужому віконці майне.
 
 
ПЕРЕДМІСТЯ
 
На темнім небі – місяця тавро.
Окраїна. Буденність і занепад.
Облиш мене, мій спомине, маро.
Вже зорі йдуть з полону хмар у небо.
 
Притиш мою впокорену печаль,
я тут жила відверто і не прісно.
Паркан похилий – зламана деталь,
що заважає гамірному місту.
 
Дитинство наше ситцеве – гудки
і чадний запах гасу і гудрону;
трамвай на розі, жарти і плітки,
та не було тут зайвих і сторонніх.
 
Посунувши городину, цвіли
кущі ромену, флокса і люпину.
А поруч – степ (згадай мене, зціли…),
де ховрахи під сонцем гріли спини.
 
Дитинства спомин і щемить, і гріє.
Камін життя згасає вже. Старію…
 
 
* * *
 
Окраїно, в очікуванні змін
невже тебе приречено на скін –
твої хати, сади, обійстя сонні?
Від тебе я одержала свій хист,
тож норову твого крутий заміс
здолає цю непевність міжсезоння.
 
Клопочеться робочий мій посад…
Несхожий він на Гетсиманський сад,
бо тут було на біди й сум завізно.
Прошкую вниз до ставу по ріллі,
де на човні в крислатому брилі
рибалка задрімав (чи перевізник?).
                        
Передчуття відкину й крадькома
піду тихцем (а дід нехай дріма…)
окрайцем степу по стерні серпневій.
Це тут була подолана межа
моїх надій безмежних і бажань,
та зникли молоді літа у мреві.
 
Вже осінь – чи життя? – іде на злам.
Чекати нагороду – справа зла,
невдячне заняття. А ще… чи з тим я –
змістовним? – багажем іду в майбуть?
Не лячно вже від слів «остання путь»,
окраїна ж болить мені, мов стигма.
 
 
* * *
 
Повз трави дорога біжить, мов гонець,
до хати, де півник зірвався зі спиці.
Очами незрячими, начебто мрець,
вдивляється в небо порожня криниця.
 
Прогнила цямрина і трухле цебро,
навкруг кропива і будяк з лободою.
Здичавіли квіти: пішли за село
подалі від пустки – либонь за водою.
 
Неначе непроханий гість чи жебрак,
постукає ворон у вікна забиті.
Лякає безлюддя, тож краще байрак
чи цвинтар занедбаний, щоб відпочити.
 
Примариться хаті колишнє – без втрат,
де діти веселі й село ще не кволе,
де тато майструє, співає верстат
і дихає зіллям прабатьківський сволок.
 
Розлючений вітер шпаринку шука,
світлицею бігають розпач і протяг,
світлина пожовкла зреклася кутка.
Проходить епоха повз хату, мов потяг…
 
 
НА ЛОВАХ
 
Вітер, неначе хмільний ватажок,
шарпає хміль з перелазу.
Десь там співає мисливський ріжок,
брешуть собаки до сказу.
 
Вижовклий степ і прозорі гайки,
пахне волошка нестерпно…
Жасно волають хорти й гончаки,
звірі тікають крізь терня.
 
Дикі степи, чи ліси, чи рілля –
летом, повз маски та лиця,
креше гонитва страшний переляк,
вік XXI – мов гицель.
 
Ось наближається майже впритул,
виє, хватає за п’яти.
Чи за гостинця маленьку щопту
п’яні співають вар’яти?
 
Як не скоритись і дать відкоша?
Я ж не бувала на ловах…
Доля спіймала мене, мов лоша,
на невигадливе Слово.
 
 
ПРО ЧАС
 
Зливаються стежки в єдиний шлях,
а він біжить повз нетрі та кордони.
Звучать вітрів настирливі рингтони,
шуліка-ніч надходить звіддаля.
 
На сумніви не згаяти би час.
Кричу собі, як здоганяють болі:
«Не загубись в деіровому полі*,
тримайсь мети та дружнього плеча!»
 
Якби біді поставити заслон!
Так вдасться ж до омани чи до гриму,
і просочиться, мов неточна рима, –
в сонет, в свідомість! – критику на зло.
 
А я про час – чи в ньому є загроза? –
писатиму сонети, з часом – прозу.
______
* Деірове поле – час.
 
 
ПІЗНЯ ЗАВ’ЯЗЬ
 
Тягну свій віз: він повний чи пустий?
Зламалась вісь, прогнило довге дишло.
 
Чи в колесі життя одні кути,
тому й не їде, Господи прости,
мій будень в свято? Я тягла, не вийшло…
 
Моя душа вже в небо не росте,
та й дотики везінь не гріють зовсім.
Жалі колишні – то, авжеж, пусте.
 
Чи пізня зав’язь й справді доросте
і визріє? – на те і тепла осінь…
 
 
 
Із книги «ЖИТТЄДАЙНЕ СЛОВО»
 
ЛОМИКАМIНЬ*
 
Орлами оралось, а родить полин і курай...
                                   Любов Голота
 
Завжди були часи ловитви,
часи вагання, миру й битви,
а ми все мріємо про рай.
Варягів звем, ждемо месію,
і навіть щось потрібне сієм,
а сходить – тирса і курай...
 
Та досить скиглити й лежати,
бо що під осінь станеш жати?
А ти – ратай: ори і сій!
Не нарікай вже на негоду.
Ти ж, орле-брате, із народу!
Не жди від когось чудасій.
 
I буде так завжди! Віками!
О плугатарю! Ломикамінь –
твій труд. Ти сам себе прирік.
Скажу найліпше на додачу:
ти – справжній воїн, мій орачу,
і нині, й прісно, і навік.
______
* Ломикамінь – рослина, символ незламності.
 
 
ЗЕМЛЯ I МОВА
 
Де та терпіння болісна межа,
де та струна, що звуки родить чисті?
Зі сходу – небо чорне; мов кажан
пливе звідтіль й несе недобрі вісті.
 
Дивись, моя країно: зайда тче
на «красних» кроснах білий-білий саван.
Та скільки нам чекати часу «Ч»
і на вінках писати «Вічна слава!»?
 
Не теплий вітер – гаспид-протяг дме.
Курна пітьма і зламані кордони...
Дивись, Вкраїно, скільки тих імен
у поминальних списках!.. Горя – тонни.
 
Бо терпимо... Навіщо? Як вужі,
лиш сичимо й берем усе на кпини.
Щоб знову йшли імперії чужі
по наших спинах?
 
Вставаймо, люди! Буде не проста
ця битва визвольна, вояче. Безумовно,
піднімемо і села, і міста,
як збережемо землю нашу й Мову.
 
 
ЖНИВА
 
Чи встигну я скінчить свої жнива?
Поглянь: співа трава, росте – жива;
її не стопчеш, скосиш – відросте,
все інше – надто зайве і пусте.
А наша доля – гірша у рази;
в руках Феміди* тільки терези
вона відзначить. А достатку ріг?
Я знаю все про Бога і поріг...
 
Не відкидай мене як річ, зажди.
Я рівноваги прагнула завжди,
а от жила в тенетах у суєт.
Та що зозуля? Хай собі кує,
тлумачить несуттєве. Не зважай,
не вразить всіх незнаний урожай.
Бо ниций світ, якщо небес емаль
лишиться сонця і ранкових мальв
зорі пречистої...
Як зерня у ріллі,
налиті зорі: сяють угорі.
А мій доробок – рій непевних рим
про рідний Крим і той же вічний Рим.
Мені не зимно. Словом я жива!
Чи встигну я скінчить свої жнива
озимих слів?
Та сумніви – пусте!
Що сіють з болем – з сонцем проросте!
______
* Феміда – старогрецька богиня;
зображували її з терезами і рогом достатку.
 
 
В ЖИТТI – ЯК НА НИВI...
 
Від першої зливи й весняних прелюдів,
від першого снігу (гаптуй, доле, білим!),
мов гілку оливи, нестиму я людям
поезії парость... І серцем зболілим
 
страхаюся: тільки б не впасти на злеті,
не зранити гілки... А час-ломикамінь
намислив найгірше, бо нащо поету
у плетиво віршів вростати думками.
 
Від першого гніву й пекельної люті
так просто згубити і душу, і вроду,
тож сонця і бростка жадає...
По суті,
в житті – як на ниві: не знаєш, що вродить...
 
ЖИТТЄВИЙ КАЛЕНДАР
Здається часом – все стає простіш,
обов’язки ж тримають у напрузі.
Тягни свій віз! Не стане сил – облиш:
у вічність йдуть і вороги, і друзі.
 
Збігає потай, в безвість, полотном,
моя, ще не дотоптана, стежина,
вже заростає сизим полином;
дичавіють малина і ожина.
 
Свята здобутків, та (із протиріч)
просолені сльозами сірі будні...
Безсонням досхочу катує ніч, 
і спогади вже начебто безлюдні.
 
I худне мій життєвий календар,
скидає дні, мов листячко тополя.
Не нарікай... Життя – почесний дар.
На інше все – свята Господня воля.
 
 
ПОПIЛ I ГУМУС
 
Поосінньо вже... Не ремствуй,
це пора листів і яблук.
Та вітрів шалене presto
не вкладається у ямби.
 
Чи було – цвітіння саду
і солодкий присмак глею?
А тепер – гіркота чаду
і замислені хореї.
 
Це згоря змарніле листя
в тиглі осені й одчаю.
Прийде грудень в наше місто –
час застуд і з медом чаю.
 
Ось і висновки невтішні:
в самоті життя – не повне.
Я тобі складаю вірші,
ти – мій щем невиліковний.
 
I трима за горло спогад,
наче дихаєш крізь гуму...
 
Тут писать доречно: «Кода!»
...З нас і попіл буде, й гумус.
 
 
* * *
День спливає. Наче марить
невагоме надвечір’я.
Закривають темні хмари
ледь народжені сузір’я.
 
Мабуть, небо в теплий кошик
їх складає неохоче
і вслухається, як дощик
трави миє в ночвах ночі.
 
 
ЛIТНIЙ ВОРОН ЗИМОВОГО САДУ
 
Ґанок. Двір. Садок. Білизна
(морозець їй – мов крохмаль)
на мотузці висить різна.
 
«Прапори» сумлінних праль
роблять ранок емоційним.
 
Наче вправний сомельє,
літній ворон, бач, граційно
із калюжі хрускіт п’є.
 
 
ЛIЛIТ
 
Що трапилось з нами, і нащо зажура у віршах?
До того ж і сваркам нема ні кінці, ані краю.
Не знаю, що буде у цій колотнечі найгіршим:
віднімуть ім’я і не пустять до хатнього раю?
 
А в нашім саду ще палають жоржини і ружі,
та віють вітри вже, й дощів’я дочасно пролито.
Крокую по жовтню, хоча не надихалась літом.
Продовжити б наше «удвох», мій прискіпливий друже.
 
Спитати волію (а ти, чоловіче, не сердься):
«Ця наша розлука з тобою: діагноз чи вирок?»
Коханий Адаме, ти втримай мене біля серця,
гордячку Ліліт. Знай: ребро – не найкраща офіра.
 
 
НЕЄВА БОЖОГО ЗАМIСУ
 
Я не лагідна Єва, не вперта Ліліт.
Не про мене спокуси, свавілля і битви.
Не принада, не ціль для покари й ловитви –
не вишукуй подібне у мареві літ.
 
Негостинне буття і хисткі терези...
Тільки мить рівноваги. Та, тільки спочинь я,
переважить, напевно, недолі тяжіння,
бо у світі непевного більше в рази.
 
Я лиш любляча жінка: не пані, не міс...
Я для Всесвіту пил, скоромовка життєва.
Я для тебе, коханий, лиш відгук: Не-Є-ва,
а для Господа – досвід: небесний заміс.
 
 
ЧОРНО-БIЛЕ БУТТЯ
 
1
О, ця ніч не вагітна сполукою сліз і молитви,
та у строфах не зможу мовчати про нашу розлуку
і почну звіддаля... Неминучість стрімкої ловитви
птахолову на втіху, а пташці, як звісно, на муку.
 
Як було їй у клітці – про те не напише поетка,
перестигле мовчання, як ніч, перехопить аорту.
А на ранок палають в багатті невдалі чернетки...
...Так, напевне, себе відчувають опісля аборту.
2
Вже не вперше здається чернеткою доля, неначе
роз’єдналась між нами якась необхідна сполука.
Ось і осінь змарніла: скидає лахміття і плаче.
Відкорковане небо стікає у келих розлуки.
 
Так і йти б навмання, тільки спогад вертає додому.
Передмістя у книзі буття намальовано білим.
Передзим’я насипало снігу під вечір свідомо:
між рядками будинків – провулки, неначе пробіли.
 
В неримованім світі – тобі я шукаю заміну,
до письмового столу іду залюбки, як на прощу.
...Білі вірші незграбно чорніють у пеклі каміну.
Білий сніг протримається, думаю, трішечки довше.
 
 
СВIТЛО I РИМИ
 
Б’ється метелик у шибку ілюзій –
світла бажає.
Я ж бо так само приречена Музі,
та чи навзаєм?
 
Часом свої шматувала чернетки –
більше несила.
Я ж і метелику – жалість поетки –
світло гасила.
 
В світі ілюзій чи то віршування –
разом згорімо!
Хай наші душі відчують востаннє –
світло і рими.
 
 
КАМIННЯ
 
Час прийшов – 
я збираю каміння,
що розкидала і розгубила.
I картаюся, втративши вміння
лікувати натруджені крила.
 
Хто врятує: чи ближній, чи дальній?
Співчуватиме лиш подорожній...
Ще літаю… То звичай летальний
у поетів (а кошик порожній...).
 
А попереду... лиш безгоміння?
Я надбань не таїла у схові.
 
Позбирала важуче каміння
у поранену душу, у Слово.
 
 
 
 
Із книги «СОНЯЧНЕ ГРОНО»
 
 
ЧАС
 
Життя надіп’єш – відчуття дотичне,
а як на смак? Зірки – курний кальян.
Вирує Космос чи димиться Вічність
снігами зим, пісками літ й оман?
 
Піщинка я? Мені цього замало.
Гортаю словники земних турбот.
Звучить буття не флейтою – кімвалом,
навчають жити – будні та завод.
 
Вантаж років – дірявий лантух, ниций.
Життя продовж, о Небо! Геть жалі!
Розчинний час – не сенс, не мур, не криця –
то бунтівне уявлення Далі.
 
Писати вірш цілком без алегорій?
Та нехтувати образом зажди!
Не супереч собі. Світ – неозорий!
А час-ріка тече, як і завжди…
 
 
ВСЕПЕРЕМАГАЮЧИЙ ЧАС
 
1
Такий крихкий передзимовий лід,
і обережність – звісно, не політ.
Та звідки ця завзятість у спасінні –
свідомо йти буттям, як по льоду,
і сполучати радість і біду,
де ковзання призводить до падіння?
 
Стриножить час, хоч просиш: «Не займай!»
Надії лонжу простягни: «Тримай!
Ось теплий келих віршів замість грогу».
Зігріюсь… А своє що дам взамін,
яку я мудрість віднайду в зимі,
коли вона засвище край порога?
2
У спробі вловлювати час,
в лабетах борсаюсь... Це дійсність.
У просторінь спішу – вивчать
хистку, мінливу непостійність.
 
Здається – ось він, твій трамплін...
Буття ж притримує стремено.                                                                      
Що візьме і що дасть взамін –                                                      
сам час не знає достеменно.
 
 
СХОДИ
 
Живи собі легко, як зможеш (скажи – не виню,
що прісні харчі та питво), і ступай обережно…
Непевні буттєві містки, та невже ми залежні
від мідної сурми, стрімкої води і вогню?
 
Колись, наче грамоти вірчі, Всевишній вручав
нам долі, та вибір за нами: чи небо, чи хащі...
Рекли мудреці, що всі ріки щомиті інакші,                                        
і тільки незмінним лишається рідний причал.
 
А сходи то вгору здіймають, то кидають вниз,
несуть забуття чи то шал незбагненних овацій.
Падінням новим щоби стрімко у небо зірватись,
он зграйка нестримна стрижів обліпила карниз…
 
Вертаєм до витоків, звіривши долю на злам.
Там рідний поріг зустрічає, хвала Небесам!
 
 
ВИХIД
 
Спішиш, щоб встигнуть все, –
поранишся даремно.                               
Тож рани підставляй          
під сонце полуденне.
Є спокій і в пітьмі?
Навряд у цьому вихід.
Прозоріша душа,
якщо живе без вигод.
 
О, неповторна мить,
як і ріка життєва!
Везіння, як завжди,
продажне й несуттєве.
Нервово живемо,
тому й нерівні кроки.
I лікувать почім                                   
юги холодний опік –
не відав й Парацельс.
У нас – все ті ж суєти.
Не заздріть: різна ціль
комети і гамети.
А наслідки одні:
життя – миттєвий випад.
I співпадає вхід
   із написом про вихід.
 
Ну що, невже устиг, вигаднику?
Достоєн
ти долі (вільний раб, поет, музика, воїн)?                                                                        
Життєвий веремій                         
              з нас вичавить все суще...                        
...Хотілось встигнуть скрізь –                 
   життя ж скороминуще.
 
 
НА ПОКИНУТIМ ЦВИНТАРI
 
На покинутім цвинтарі вже почорніли хрести
і чорнобиль посивів, схилився до вгрузлих могил.
Нерозбірливий вітер пожбурив шматки берести,
наче ревний п’яниця, не з тої піднявшись ноги.
 
Ось у вікнах домів віковічна завмерла печаль,
на старе поховання, покинуте, схоже село.
Смерть гулянку вчинила: шмагала, рубала з плеча,
холоднечу несла, та у травні згоріло зело.
 
I не пухом земля, бо та постіль з роками жорсткіш...
На уклін до могил тільки подумки діти ідуть.
Ці горбочки повито травою: барвінок, спориш,
й кропива обійняла сторожку, стару, мов редут.
 
Новообраним сталкерам – хибний наживи манок.
Що до Гейгера,
в ризику – завжди момент куражу,
й не важливо тепер, що зорить на небеснім панно:
астероїд Рамо
чи то зоряно зріє кунжут.
 
Радіації пошесть і землю, і долю мертвить.
Ось і ферма трухлява пів даху зронила із пліч.
Бач, лелечина тінь причаїлась на кволім стовпі,
щоб гойдати колиску порожню ще кілька сторіч.
 
 
ТАНЦЮЙ, МАРКIТАНТКО!..
 
Танцюй, маркітантко – крамарко, любаско, танцюй!
Тобі ж бо не знати про цінність свободи? Прямуй                     
по ратних дорогах, по нетрях, де пил і терни…             
Згасає вогонь... Не спиняйся, о діво війни!  
         
Небес гобелен туманіє, це небо – скупе.
Не сон – забуття... Щось огрядне між стегон сопе.
Зажура у думах: прибутку жадати не слід,
і сонцем холодним ніяк не заплідниться схід.
 
Чим більше, тим гірше: гірчить-бо любові напій.
Воєнні походи тяжіють до цих ентропій.
Начищено збрую, труба захлинулась: пора!
Хай славляться подвиги ратні! То ж з Богом! Ура!
 
...Вояці дитя ні до чого. Не вперше і їй...
Заварено зілля, то ж випий, співаючи – вий...
Судомить від болю, а натовп гигоче услід.
Товаришка гримне, сховає кривавий послід.
 
А де ж бо дитятко? Стривай-но, і долі не клич.
Та й що то за примхи у баби? Хоч бий, хоч звелич...
Не звабити долю сльозами. Блазнюй чи тужи,
куражся чи плач... Що до бід, то вони – міражі.
 
Постаріє тіло, ганьбою знеславлять ханжі,            
недоноски-сумніви зранять, та й крихти чужі
засмутять. Це – потім... А поки що – радість відчуй,
потіш це вояцтво. Танцюй, маркітантко, танцюй!
 
 
* * *
Справа оця не жіноча: відлякувать лихо,
латаним бреднем рибалити задля покорму,
камінь Сізіфа котити (юрмі ж бо на втіху).
Вогнище б хатнє тримати, відшукувать горнє! 
 
Хто ти: кухарка, мисливець чи річ задля втіхи? –
вічне питання, та сенсу в риториці обмаль.
Звичай слов’янський – чекати й молитися стиха,
муку безсоння долати і славити Бога.
 
Що, вояки, вам ці війни: утіха і слава?
Лати латати – жінкам, попри смуток і біди.
Велич звитяг вас приваблює: лава на лаву?
Війни хіба рівноцінні коханню й обідні?
 
Жінка повіддя подасть та погляне з докором,
гриву погладить коню, не примусить до клятви
в слушну годину, як сурми покличуть укотре,
наче розлука – не привід ридати і клясти.
 
Біля божниці, з молитвою «Славен Ти, Отче!»,
поштовх під серцем відчувши, спитає у Бога:
«Хто він: вояк чи художник, поет або зодчий?
 Що пред’явити спроможна новітня епоха?»
 
 
* * *
Що нам готує доля –
взнати не вдасться...
Жваво  
слідом за мною – болі
й радощі мчать, лукаві.
 
Зморшки? Не лячно, друже.
Роки віщують, врешті:
горе нестерпне – дужим,
ну а везіння – решті...
 
 
* * *
Надіп’є осінь зіллячко –
передчуття зими.
Змахне, немовби пір’ячко,
емоції земні.
 
Все та ж я, бо не зрадила
того, чим я жива.
Була б я відьма – звабила...
Німі твої слова
жагу ховають, й вигадки,
і правду, і олжу.
Тобі мовчання вигідне –
й я зайве не скажу.
Стриножать нас умовності
(нездійснений політ...).
Багатослів’я повісті
пробач, бо я – з Ліліт:
не лада і не любка я,
не Єва. Глина глин...
Йшли поруч (перегудкою...),
а разом – не змогли.
 
Ділити б – мрії, звичаї,
і біди, і добро...
...Чому ж мені із відчаєм
болить твоє ребро?
 
 
* * *
А дім наш, здається, придатний на злам...
Безглузда гординя того ремесла –
кухарки і пралі.
Я ніч марнувала: не стилом – пером
скрипіла всякчас за письмовим столом,
в гарячку пірнала.
 
Мені сторінки жнивувати, мов лан,
годити собі ж, міркувать про талан:
жаліти за ким?
I дійсно: кумедно в мої ж бо літа
в гарячих долонях образу тримать
крижинкою зим.
 
Дрімоти обручка спадає, мов плід.
Світає. На кухні – від борошна слід
(завзяття – на гріш...).
А той, про якого турбота втіша,
рече неуважно: «Прийнятний вірш, та
і пудинг – не гірш».
 
 
НЕ ЧАС НАРІКАТИ...
 
Життя промайнуло, мов птиця, – кричи не кричи.
Зв’язала фортуна лиха з доморощеним Греєм.
Я болісний затишок втілюю в ямби й хореї
і часто гублю недоречно від дому ключі.
 
Червоні вітрила у нього були «для понтів»:
деталь реквізиту світлин і предмет інтер’єра.
Не спиться: дивлюсь, як рожевіє ранком портьєра.
Готую сніданок, а усмішку і поготів.
 
Змінити б журбу на звикання із пристрастю жить.
А наше «удвох» повернути з кінця до початку,
спитати у долі: обіцянка де? А в додатку –
і море безкрайнє, і зорі, і синь вітражів.
 
Навмисний надрив тільки душу сотає – не вчить.
Не час нарікати... I я з відчуттями польотів
складаю сонети, варення варю із гріотів –
який аромат!
Післясмак тільки... сталий... гірчить.
 
 
ЖИТТЄВИЙ СЛОВНИК
 
Обопільні життя і будинок –
обжита планета:
і звикання до поступок,
спокій, буденність щоденна.
В три віконця хатинка –
то не золочена карета,
та ми разом щасливі, 
тож біди обходять стражденні.
 
I турботи тягар 
не лякає тепер круговертю,
бо з тобою не лячно мені
течії нуртування.
Ми інакше сприймаємо вічне
і марево смерті,
та життєвий словник
              допускає ці різночитання.
 
 
* * *
 
Це життя недаремно дано нам...
Поринь
в пошук висі нової. Та, щоб не намислили,
із роками лише розуміємо істину:
ми – пісок у вселенського дна… чи то рінь?
 
Iз глибин підсвідомості видно навряд
нам Всевишнього задум – «і нині, і прісно…»
Наша сутність на Землю – і гречна, і грішна –
вже надіслана, а чи придатна?
Розрадь,
не бери нісенітниць дурних в майбуття.
Ми за ними не в силах прийдешнє осмислити.
Я б воліла побачити суще та істинне:
як здійснилась не тільки-но доля –
Життя!