ОСІНЬ Тетяна (Нікулочкіна)

Нікулочкіна ТТетяна Осінь 1
 
Нікулочкіна Тетяна Василівна (літературний псевдонім Тетяна Осінь)
народилася 2 жовтня 1949 р. в м. Запоріжжі. Письменник: поет, прозаїк, перекладач. Член Національної спілки письменників України. Автор 10 книг: «Осінній віршопад» (2011), «Римовані паралелі» (2016), «Життєдайне Слово» (2017), «Сонячне гроно» (2017), «Пізня зав’язь» (2019), «Талан любити і прощати» (2019) та ін.
 
 
 
 
ПІЗНЯ ЗАВ’ЯЗЬ ТЕТЯНИ ОСІНЬ
 
«Пізня зав’язь» – дев’ята книга поезій відомої української літераторки Тетяни Осінь (Нікулочкіної Тетяни Василівни), котра неодмінно приверне до себе увагу шанувальників лірики. Як говорить автор: «Римувала я ще в дитинстві, а до Поезії доторкнулась вже в зрілому віці. Оце і є моя ПІЗНЯ ЗАВ’ЯЗЬ, яка визріла і, маю надію, смакуватиме читачу».
 
Чи пізня зав’язь й справді доросте
і визріє? – на те і тепла осінь…
 
Особливістю авторського стилю є не тільки своєрідний новаторський спосіб зображення власних почуттів (використання «холодної» колористики, репризи, інверсії, що застосовували поети-символісти), а ще й  намагання створити своєрідний культ «печальної краси», що, безперечно, розширює музичні можливості українського вірша. 
 
Одна із характерних рис поезії авторки книги – саме музикальність. Вона у відсутності негармонійних звукосполучень, і в наявності алітерації, і в дивовижному способі поєднання звуків з почуттями, емоціями, хай і з відтінком суму. Печаль Тетяни Осінь  – своєрідна, вона не є результатом  депресивного стану душі, скоріш за все її природа прихована у короткотривалості людського життя, у намаганні зробити більше, ніж вдалося.
 
Іти вперед, любити, жити!
А старість… що? Лише межа.
 
 Поетеса не нудьгує, вона підбиває підсумок свого життєвого марафону («…Болить мені передчуття зими.») А тому й поважні роки сприймаються  нею як новий етап даного Богом шляху – закономірний і неминучий: «Камін життя згасає вже. Старію…»
 
«Що так сльозяться очі?..» – з одного боку сентиментальні почуття, майже безвихідь, але з іншого:
 
І замість скиглень й слів: «Таке життя…» –
злітаймо над безоднею буття!  
  
Значуще для сучасної людини гасло – «Не розгубити й проблиску надії!» – поетеса вдало синтезує з головним  громадянським обов’язком для себе: «Вставай, поетко, пил і бруд мети!» А мести в Україні поки є що: ворог на Сході, негаразди у суспільстві, які накопичувалися десятиріччями, складають загальну негативну картину. Тому, може, й Осінь, Пізня зав’язь?   Напевно, так. Але Осінь Тетяни Нікулочкіної – своєрідна, за нею неминуче прийде Весна. Українці – велика нація, стверджує авторка майже у кожній своєї поезії, тому вона здатна  на величезні перетворення:
 
Тримай, козаче, наш державний стяг,
здолаємо трикляту веремію!
 
Читаючи її рядки, ми стаємо свідками поєднання громадських та ліричних почуттів, де так звана пейзажна лірика з основними її темами (природа, кохання) переплітається з бурхливими соціальними подіями та настроями людей після Майдану та Революції Гідності, коли наш багатостраждальний народ зі зброєю в руках почав по-справжньому відстоювати свою незалежність.
 
Патріотична налаштованість та прагнення до змін ґрунтуються у книжці на глибокому знанні української та світової історії та культури, адже поетеса майже все своє життя займається самоосвітою, прагне до досконалості. Достатньою мірою можна стверджувати, що самобутня творчість Тетяни Василівни являє собою майже унікальне поєднання філософії життя з емоційною наповненістю буття людини, її сердечних реакцій, де природний пейзаж виступає не тільки своєрідним фоном, а ще й поведінковим каталізатором. До речі, гостре відчуття контрастів у житті й природі є домінантним не тільки в цій книзі, а й в усій творчості авторки.
 
І ще одна обставина, яка робить поезію Тетяни Осінь вкрай вдумливою та сповненою особливої музики «печальної краси», – глибока любов до всього українського, хай це буде жито, птахи чи сільська хатинка. Безмірна повага до своєї Батьківщини, історії, культури, традицій («Не забувай Шевченкових пісень, народе мій…») надає підстави говорити про  джерела доволі рідкісного дару відображення і людських почуттів, і суспільних настроїв.
 
Когось п’янить чужої мови брют,
а ми і мовчимо завжди своєю…
 
Як відомо, поезія – стан душі. На переконання авторки, поезія, як і любов, не має меж. Межі є у печалі. Усвідомлення цього дає поштовх до дії, виступає потужною рушійною силою спільноти, і тому має позитивний, життєствердний напрям.
 
Через те і народжуються такі своєрідні сумно-прекрасні поезії, які я раджу всім прочитати. Бо вони водночас мелодійні та відверті, написані від самого серця за покликом душі.
 
Геннадій СЕНКЕВИЧ, журналіст, 
кандидат наук із соціальних комунікацій
 
 
 
Із книги «ПІЗНЯ ЗАВ’ЯЗЬ»
 
ДОРОГА          
(вінок сонетів)
 
I
 
Рілля промерзла. Вітер скаженів –
чи задля шкоди, чи собі на втіху.
Невже його спіткало чорне лихо?
Або він сам ганебне щось вчинив…
 
Немов оті розбещені чини:
нароблять лиха, капосні та вбогі,
тоді клянуть то випадок, то Бога.
Зізнались би, що з власної вини…
 
А що вітри? Ніхто їх не спитав,
яка у них заобрійна мета.
Пильнує кожен сам свої дороги.
 
А там – то ралі, то парад, то бій.
Отак і мій попутник, далебі,
гайнув, де поле крають перелоги.
 
II
 
Гайнув, де поле крають перелоги,
нестримний вітер в пошуках добра.
Він сам собі «товариш, друг і брат»,
і що йому кордони та облоги…
 
А випадок, бува, зламає роги,
схолоне враз ота скажена кров.
Кричатиме душа: «Агов! Агов!» –
коли свої ж набриднуть монологи.
 
Новий попутник гожої години
врятує від сумної самотини
(мені якби без блуду і понтів).
 
Незрозуміло, Авель він чи Каїн?
Дивись, он там стоїть наріжний камінь –
у ті краї гривастий полетів.
 
III
 
У ті краї гривастий полетів,
де тільки степ нескорений і воля.
Гарцює кінь, спиняється край поля…
Ще стільки верст до власної мети!
 
І буде спека, холод, злива, сніг,
натхнення, розпач, доля і недоля.
Ще й негараздів здиблених сваволя
натрапить випадково й зіб’є з ніг.
 
Напишеш неабиякий сюжет,
складеш сонет про файне місто Z,
бо та мета вже ондечки, за рогом.
 
Намріється про затишні гаї,
а там – то будяки, то кураї,
де небосхилу скаржаться дороги.
 
IV
 
Де небосхилу скаржаться дороги,
де щастя й горе з’єднуються встик…  
До потяга останнього не встиг –
бери й впрягайся шкапою у дроги.
 
Бо хтось же потребує допомоги…
Отримаєш і ти, напевно, зиск.
Коли вже і до упряжі ти звик,
тягни той віз неспинно, до знемоги.
 
Та не міркуй щоденно про прибуток,
щедротним будь, тамуй жагу і смуток.
Ламає доля брами та хребти.                                           
 
А ми надію, наче стигле зерня,
коли йдемо по випалених стернях,
приречені в гонитві зберегти.
 
V
 
Приречені в гонитві зберегти
ми те, що наші пращури надбали,
і захистити землю від навали,
й пустопорожнє слово не ректи.
 
Дивись, он суне клята сарана
в мої степи – прабатьківську оазу.
До зрадника вчуваю лиш відразу:
«Нехай поглине вас ота війна!»
 
Димиться погар жасний на межі…
Як молитов не знаєш, то скажи:
«Щоб згинули прокляті лиходії!»
 
Скликай до бою, вітре, і гучи!
Сталити треба мужність і мечі,
не розгубити й проблиску надії.
 
VI
 
Не розгубити й проблиску надії!
Лише вона призводить до звитяг.
Тримай, козаче, наш державний стяг,
здолаємо трикляту веремію.
 
Вставаймо, брате. Третій півень піє,
коли вже клюне в тім’я – нам не жить.
Напружимось, підтягнемо гужі.
Хай згине той, хто чорне сім’я сіє.
 
Ворожий тать не діждеться покори,
піднімемось плече в плече, суворо.
Мені потрібні, друже, дім і ти.
 
Де мир і спокій – завше сонце світить.
Та вабить нас крилатий вольний вітер
і манять нас дороги до мети.
 
VII
 
І манять нас дороги до мети,
а йти – то манівцем, то битим шляхом.
Спитає хтось: «Куди ти, горопахо?
Не все одно, згубитись чи дійти?»
 
Замислений, зупинишся край поля.
Нема дороговказів… Вибирай:
спасенному – псалом і тихий рай,
а вольному, як вітру в полі, – воля.
 
Що вдіяти  (чи є тут певна суть?),
якщо проїжджі даром підвезуть,
а хтось розіллє сулію олії.
 
Хтось прірву зла собою затуля.
І манять нас дорога і зоря
у далеч, осягнуть яку волієм.
 
VIII
 
У далеч, осягнуть яку волієм,
ідуть людці – малі, мов мурашва.
В фаворі ті, у кого є грошва,
єднає це політика й повію
 
однаково, бо те та інше – блуд.
Та це не всім чомусь впадає в око.
Хоч дехто з них говорить про високе,
чистішим є, повір, дорожній бруд.
 
Якби всю погань зрадницьку – за грати!
Давно пора планету прибирати,
дитя, маленький принце… Мій кумир!
 
А той, хто нас, гадаю, обирає,
поплутав пекло із сумнівним раєм.
Незнаний Світ: у вирій чи у вир?
 
IX
 
Незнаний Світ: у вирій чи у вир –           
однако й темінь, й світло сліплять очі.
Здається часом: ниці поторочі
кепкують, хоч самі напівживі.
 
А хтось з тузом бубновим в рукаві
чекає від пригоди нагороди.
А ти, диваче, не спитавши броду,
пірнаєш у незнане… C’est la vie.
 
Живеш, як всі, і любиш дім, проте                  
женеш від себе хибне і пусте
і вкотре знов ладнаєшся в дорогу.
 
Свої здобутки й статки у бутті
і те, кому довіришся в путі,
од нас самих залежить, не від Бога.
 
X
 
Од нас самих залежить, не від Бога,
навіщо ідемо, куди і з ким,
як люд Справіку поступом мирським              
у лахах, ризах, мантіях і тогах.
 
І не зважай на всі дурні прикмети,
залиш дорозі все: підкову, гріш…
Себе хай статком тішить нувориш –
ми вільні, брате, як і всі поети.
 
Долаючи підйоми і долини,
збережемо сонети і світлини
в наплічнику, потертому до дір.
 
А суєтне і хибне кане в Лету…                
Біжить повз терні, прірви і кювети
дорога, наш незмінний поводир.
 
XI
 
Дорога, наш незмінний поводир,
веде вперед, і ранить, і лікує,
втішає нас. Та інколи бракує
видовищ й хліба, а частіш – води,
 
як Єві плоду, а мені – плода.
В яких таких високих емпіреях
душа ширяє на вітрилах Грея,
і хто за нею має наглядать?
 
Продовжувати рід – жіноча суть.
А що нові досягнення несуть:
аборти євам, чоловіку – роги?
 
Велике краще бачиться здаля?
За магістраллю далі – битий шлях
за небокрай спускає збиті ноги.
 
XII
 
За небокрай спускає збиті ноги
моя уява: онде край землі.
Чи я отут ходила по ріллі,
чи то якесь видіння від знемоги?
 
Коли б знаття, що доля вимагає
іти вперед з терплячістю вола.
Куди мене дорога привела?
Лише душа одурена волає…
 
А все ж не вимагає нагород.
І я каміння у чужий город
не кидаю. Живу. Працюю плідно.
 
В безсоння вітер втрутиться вночі –
пісні його болючі, мов плачі.
Хто нагадає путь нам принагідно?
 
XIII
 
І нагадає путь нам принагідно
вертка дорога, що біжить між піль.
Хто обере собі завчасно ціль,
той житиме цікаво, гідно, плідно.
 
Біжить дорога. Біжимо невпинно
і ми, а стежка в’юниться, крута.
Спитай себе, чи справдиться мета,
якщо вже ні – кого вважати винним?
 
Душі, що хвора на жагу до знань,
не дозволяй зректись переконань
і вештатись беззахисно деінде.
 
Чіткого мислення колись бажав Сократ.
Дорозі ми завдячимо стократ,
коли поверне нас у коло рідне.
 
XIV
 
Коли поверне нас у коло рідне
дорога, що терплячою була,
розкрилена ушир на кшталт крила,
яка навчала нас триматись гідно, –
 
вклонюсь тобі, окраїно, і саду,
і дому, де зробила перший крок.
…Я біль душі зносила до дірок
і все лихе лишилося позаду.      
 
Вже пізня осінь хворе серце крає.
Було життя не пеклом і не раєм,
і вдома краще, ніж на чужині.
 
Гули вітри, тримали суголосся,
хоч справдилось не все, не все збулося.
…Рілля промерзла. Вітер скаженів…   
     
 
МАҐІСТРАЛ
 
Рілля промерзла. Вітер скаженів:
гайнув – де поле крають перелоги.
У ті краї гривастий полетів,
де небосхилу скаржаться дороги,
 
приречені в гонитві зберегти,
не розгубити й проблиску надії.
І манять нас дороги до мети
у далеч, осягнуть яку волієм.
 
Незнаний світ: у вирій чи у вир –
од нас самих залежить, не від Бога…
Дорога, наш незмінний поводир,
за небокрай спускає збиті ноги.
 
І нагадає путь нам принагідно,
коли поверне нас у коло рідне.
 
 
НАРОДЕ МІЙ!                                                     
 
…ми, українці, навіть і мовчимо
українською мовою…
                Віктор Корж, «Дума про нашу долю».
 
Скінчиться ніч… Нехай зоріє схід!
Народе мій, ми працювати звикли,
збирать обжинки зі своїх угідь,
пісні співати й прикрашати житла.
 
Чекали сонця – не чекали вас,
пройдисвіти лихі, вчорашні «браття».        
Ви планували: Крим, тепер – Донбас,
щоб землю нашу краяти на клапті?!    
 
І, навіть совість кинувши на кін,
ножі гострили на вкраїнське Слово.
Склади новий, моя країно, гімн,
звільни зерно мети від плач-полови.
 
Не забувай Шевченкових пісень,
народе мій, – сіяч, мислитель, воїн.
Птахи співають навіть в хмарний день.
І ти, піїте, нам склади нової.
 
На нашу Мову, на вкраїнський люд
кували меч московські фарисеї.
Когось п’янить чужої мови брют,
а ми і мовчимо завжди своєю.
 
І молимось за Мир, за майбуття,
за вільний край, за правду, за життя!
 
 
НАША TERRA
 
Нам плутати салюти та громи
чи довго, брате, із новітнім «Градом»?
Донбас мій стогне під чужинським гадом.
Горять поля й хати: дими, дими…
 
Мовчать птахи, лиш ухають сичі
в обвуглених садах, на чорних луках.
Новий Пілат вмиває – кров’ю! – руки
та ще й клянеться – він бо ні при чім.
 
Колишній Мир ким кинуто на кін?
І ти скажи мені, якому раю
потрібен ґвалт розору і роздраю?
За терикон ховається загін…
 
Жахіття Іловайськго котла
зчинили, на біду, вчорашні «браття».
Не визнаю чужинське «перемать» я.
Це хто там цілить у мішень – «хохла»?      
 
Летовище горить, димлять поля.
Спостигне каре вас за жасні вчинки!
Збирає попіл Смерть з того ужинку,   
де танками поорана земля.
 
В заковах й мова, наче Прометей.
Завдячуючи воям й волонтерам,
відновиться вкраїнська наша terra
і слово МИР відродиться, святе!
 
 
* * *
 
Зимова затемнена вулиця,
сльота замість снігу, сльота…
Лиш місяць-ліхтарик піклується:
освітлює шлях мій, віта…
 
А вітер презирливо фиркає –
не вірить в моє вороття.
Торохне провислою хвірткою –
і стишиться… Тихе буття
 
було тут завжди неполоханим:
паркани, морелі, терни…
Навіщо приходять непрохані
печалі, з якої вини?
 
– Хатино старенька, чи вбога ти;
руйнує самотність, ачей? –
зринають метелики спогадів,
лоскочуть куточки очей.
 
Чи зважусь постукати? Інші там…
Чи впустять незнану мене?..
…Фіранка, бабусею вишита,
в чужому віконці майне.
 
 
ПЕРЕДМІСТЯ
 
На темнім небі – місяця тавро.
Окраїна. Буденність і занепад.
Облиш мене, мій спомине, маро.
Вже зорі йдуть з полону хмар у небо.
 
Притиш мою впокорену печаль,
я тут жила відверто і не прісно.
Паркан похилий – зламана деталь,
що заважає гамірному місту.
 
Дитинство наше ситцеве – гудки
і чадний запах гасу і гудрону;
трамвай на розі, жарти і плітки,
та не було тут зайвих і сторонніх.
 
Посунувши городину, цвіли
кущі ромену, флокса і люпину.
А поруч – степ (згадай мене, зціли…),
де ховрахи під сонцем гріли спини.
 
Дитинства спомин і щемить, і гріє.
Камін життя згасає вже. Старію…
 
 
* * *
 
Окраїно, в очікуванні змін
невже тебе приречено на скін –
твої хати, сади, обійстя сонні?
Від тебе я одержала свій хист,
тож норову твого крутий заміс
здолає цю непевність міжсезоння.
 
Клопочеться робочий мій посад…
Несхожий він на Гетсиманський сад,
бо тут було на біди й сум завізно.
Прошкую вниз до ставу по ріллі,
де на човні в крислатому брилі
рибалка задрімав (чи перевізник?).
                        
Передчуття відкину й крадькома
піду тихцем (а дід нехай дріма…)
окрайцем степу по стерні серпневій.
Це тут була подолана межа
моїх надій безмежних і бажань,
та зникли молоді літа у мреві.
 
Вже осінь – чи життя? – іде на злам.
Чекати нагороду – справа зла,
невдячне заняття. А ще… чи з тим я –
змістовним? – багажем іду в майбуть?
Не лячно вже від слів «остання путь»,
окраїна ж болить мені, мов стигма.
 
 
* * *
 
Повз трави дорога біжить, мов гонець,
до хати, де півник зірвався зі спиці.
Очами незрячими, начебто мрець,
вдивляється в небо порожня криниця.
 
Прогнила цямрина і трухле цебро,
навкруг кропива і будяк з лободою.
Здичавіли квіти: пішли за село
подалі від пустки – либонь за водою.
 
Неначе непроханий гість чи жебрак,
постукає ворон у вікна забиті.
Лякає безлюддя, тож краще байрак
чи цвинтар занедбаний, щоб відпочити.
 
Примариться хаті колишнє – без втрат,
де діти веселі й село ще не кволе,
де тато майструє, співає верстат
і дихає зіллям прабатьківський сволок.
 
Розлючений вітер шпаринку шука,
світлицею бігають розпач і протяг,
світлина пожовкла зреклася кутка.
Проходить епоха повз хату, мов потяг…
 
 
НА ЛОВАХ
 
Вітер, неначе хмільний ватажок,
шарпає хміль з перелазу.
Десь там співає мисливський ріжок,
брешуть собаки до сказу.
 
Вижовклий степ і прозорі гайки,
пахне волошка нестерпно…
Жасно волають хорти й гончаки,
звірі тікають крізь терня.
 
Дикі степи, чи ліси, чи рілля –
летом, повз маски та лиця,
креше гонитва страшний переляк,
вік XXI – мов гицель.
 
Ось наближається майже впритул,
виє, хватає за п’яти.
Чи за гостинця маленьку щопту
п’яні співають вар’яти?
 
Як не скоритись і дать відкоша?
Я ж не бувала на ловах…
Доля спіймала мене, мов лоша,
на невигадливе Слово.
 
 
ПРО ЧАС
 
Зливаються стежки в єдиний шлях,
а він біжить повз нетрі та кордони.
Звучать вітрів настирливі рингтони,
шуліка-ніч надходить звіддаля.
 
На сумніви не згаяти би час.
Кричу собі, як здоганяють болі:
«Не загубись в деіровому полі*,
тримайсь мети та дружнього плеча!»
 
Якби біді поставити заслон!
Так вдасться ж до омани чи до гриму,
і просочиться, мов неточна рима, –
в сонет, в свідомість! – критику на зло.
 
А я про час – чи в ньому є загроза? –
писатиму сонети, з часом – прозу.
______
* Деірове поле – час.
 
 
ПІЗНЯ ЗАВ’ЯЗЬ
 
Тягну свій віз: він повний чи пустий?
Зламалась вісь, прогнило довге дишло.
 
Чи в колесі життя одні кути,
тому й не їде, Господи прости,
мій будень в свято? Я тягла, не вийшло…
 
Моя душа вже в небо не росте,
та й дотики везінь не гріють зовсім.
Жалі колишні – то, авжеж, пусте.
 
Чи пізня зав’язь й справді доросте
і визріє? – на те і тепла осінь…
 
 
 
Із книги «ЖИТТЄДАЙНЕ СЛОВО»
 
ЛОМИКАМIНЬ*
 
Орлами оралось, а родить полин і курай...
                                   Любов Голота
 
Завжди були часи ловитви,
часи вагання, миру й битви,
а ми все мріємо про рай.
Варягів звем, ждемо месію,
і навіть щось потрібне сієм,
а сходить – тирса і курай...
 
Та досить скиглити й лежати,
бо що під осінь станеш жати?
А ти – ратай: ори і сій!
Не нарікай вже на негоду.
Ти ж, орле-брате, із народу!
Не жди від когось чудасій.
 
I буде так завжди! Віками!
О плугатарю! Ломикамінь –
твій труд. Ти сам себе прирік.
Скажу найліпше на додачу:
ти – справжній воїн, мій орачу,
і нині, й прісно, і навік.
______
* Ломикамінь – рослина, символ незламності.
 
 
ЗЕМЛЯ I МОВА
 
Де та терпіння болісна межа,
де та струна, що звуки родить чисті?
Зі сходу – небо чорне; мов кажан
пливе звідтіль й несе недобрі вісті.
 
Дивись, моя країно: зайда тче
на «красних» кроснах білий-білий саван.
Та скільки нам чекати часу «Ч»
і на вінках писати «Вічна слава!»?
 
Не теплий вітер – гаспид-протяг дме.
Курна пітьма і зламані кордони...
Дивись, Вкраїно, скільки тих імен
у поминальних списках!.. Горя – тонни.
 
Бо терпимо... Навіщо? Як вужі,
лиш сичимо й берем усе на кпини.
Щоб знову йшли імперії чужі
по наших спинах?
 
Вставаймо, люди! Буде не проста
ця битва визвольна, вояче. Безумовно,
піднімемо і села, і міста,
як збережемо землю нашу й Мову.
 
 
ЖНИВА
 
Чи встигну я скінчить свої жнива?
Поглянь: співа трава, росте – жива;
її не стопчеш, скосиш – відросте,
все інше – надто зайве і пусте.
А наша доля – гірша у рази;
в руках Феміди* тільки терези
вона відзначить. А достатку ріг?
Я знаю все про Бога і поріг...
 
Не відкидай мене як річ, зажди.
Я рівноваги прагнула завжди,
а от жила в тенетах у суєт.
Та що зозуля? Хай собі кує,
тлумачить несуттєве. Не зважай,
не вразить всіх незнаний урожай.
Бо ниций світ, якщо небес емаль
лишиться сонця і ранкових мальв
зорі пречистої...
Як зерня у ріллі,
налиті зорі: сяють угорі.
А мій доробок – рій непевних рим
про рідний Крим і той же вічний Рим.
Мені не зимно. Словом я жива!
Чи встигну я скінчить свої жнива
озимих слів?
Та сумніви – пусте!
Що сіють з болем – з сонцем проросте!
______
* Феміда – старогрецька богиня;
зображували її з терезами і рогом достатку.
 
 
В ЖИТТI – ЯК НА НИВI...
 
Від першої зливи й весняних прелюдів,
від першого снігу (гаптуй, доле, білим!),
мов гілку оливи, нестиму я людям
поезії парость... І серцем зболілим
 
страхаюся: тільки б не впасти на злеті,
не зранити гілки... А час-ломикамінь
намислив найгірше, бо нащо поету
у плетиво віршів вростати думками.
 
Від першого гніву й пекельної люті
так просто згубити і душу, і вроду,
тож сонця і бростка жадає...
По суті,
в житті – як на ниві: не знаєш, що вродить...
 
ЖИТТЄВИЙ КАЛЕНДАР
Здається часом – все стає простіш,
обов’язки ж тримають у напрузі.
Тягни свій віз! Не стане сил – облиш:
у вічність йдуть і вороги, і друзі.
 
Збігає потай, в безвість, полотном,
моя, ще не дотоптана, стежина,
вже заростає сизим полином;
дичавіють малина і ожина.
 
Свята здобутків, та (із протиріч)
просолені сльозами сірі будні...
Безсонням досхочу катує ніч, 
і спогади вже начебто безлюдні.
 
I худне мій життєвий календар,
скидає дні, мов листячко тополя.
Не нарікай... Життя – почесний дар.
На інше все – свята Господня воля.
 
 
ПОПIЛ I ГУМУС
 
Поосінньо вже... Не ремствуй,
це пора листів і яблук.
Та вітрів шалене presto
не вкладається у ямби.
 
Чи було – цвітіння саду
і солодкий присмак глею?
А тепер – гіркота чаду
і замислені хореї.
 
Це згоря змарніле листя
в тиглі осені й одчаю.
Прийде грудень в наше місто –
час застуд і з медом чаю.
 
Ось і висновки невтішні:
в самоті життя – не повне.
Я тобі складаю вірші,
ти – мій щем невиліковний.
 
I трима за горло спогад,
наче дихаєш крізь гуму...
 
Тут писать доречно: «Кода!»
...З нас і попіл буде, й гумус.
 
 
* * *
День спливає. Наче марить
невагоме надвечір’я.
Закривають темні хмари
ледь народжені сузір’я.
 
Мабуть, небо в теплий кошик
їх складає неохоче
і вслухається, як дощик
трави миє в ночвах ночі.
 
 
ЛIТНIЙ ВОРОН ЗИМОВОГО САДУ
 
Ґанок. Двір. Садок. Білизна
(морозець їй – мов крохмаль)
на мотузці висить різна.
 
«Прапори» сумлінних праль
роблять ранок емоційним.
 
Наче вправний сомельє,
літній ворон, бач, граційно
із калюжі хрускіт п’є.
 
 
ЛIЛIТ
 
Що трапилось з нами, і нащо зажура у віршах?
До того ж і сваркам нема ні кінці, ані краю.
Не знаю, що буде у цій колотнечі найгіршим:
віднімуть ім’я і не пустять до хатнього раю?
 
А в нашім саду ще палають жоржини і ружі,
та віють вітри вже, й дощів’я дочасно пролито.
Крокую по жовтню, хоча не надихалась літом.
Продовжити б наше «удвох», мій прискіпливий друже.
 
Спитати волію (а ти, чоловіче, не сердься):
«Ця наша розлука з тобою: діагноз чи вирок?»
Коханий Адаме, ти втримай мене біля серця,
гордячку Ліліт. Знай: ребро – не найкраща офіра.
 
 
НЕЄВА БОЖОГО ЗАМIСУ
 
Я не лагідна Єва, не вперта Ліліт.
Не про мене спокуси, свавілля і битви.
Не принада, не ціль для покари й ловитви –
не вишукуй подібне у мареві літ.
 
Негостинне буття і хисткі терези...
Тільки мить рівноваги. Та, тільки спочинь я,
переважить, напевно, недолі тяжіння,
бо у світі непевного більше в рази.
 
Я лиш любляча жінка: не пані, не міс...
Я для Всесвіту пил, скоромовка життєва.
Я для тебе, коханий, лиш відгук: Не-Є-ва,
а для Господа – досвід: небесний заміс.
 
 
ЧОРНО-БIЛЕ БУТТЯ
 
1
О, ця ніч не вагітна сполукою сліз і молитви,
та у строфах не зможу мовчати про нашу розлуку
і почну звіддаля... Неминучість стрімкої ловитви
птахолову на втіху, а пташці, як звісно, на муку.
 
Як було їй у клітці – про те не напише поетка,
перестигле мовчання, як ніч, перехопить аорту.
А на ранок палають в багатті невдалі чернетки...
...Так, напевне, себе відчувають опісля аборту.
2
Вже не вперше здається чернеткою доля, неначе
роз’єдналась між нами якась необхідна сполука.
Ось і осінь змарніла: скидає лахміття і плаче.
Відкорковане небо стікає у келих розлуки.
 
Так і йти б навмання, тільки спогад вертає додому.
Передмістя у книзі буття намальовано білим.
Передзим’я насипало снігу під вечір свідомо:
між рядками будинків – провулки, неначе пробіли.
 
В неримованім світі – тобі я шукаю заміну,
до письмового столу іду залюбки, як на прощу.
...Білі вірші незграбно чорніють у пеклі каміну.
Білий сніг протримається, думаю, трішечки довше.
 
 
СВIТЛО I РИМИ
 
Б’ється метелик у шибку ілюзій –
світла бажає.
Я ж бо так само приречена Музі,
та чи навзаєм?
 
Часом свої шматувала чернетки –
більше несила.
Я ж і метелику – жалість поетки –
світло гасила.
 
В світі ілюзій чи то віршування –
разом згорімо!
Хай наші душі відчують востаннє –
світло і рими.
 
 
КАМIННЯ
 
Час прийшов – 
я збираю каміння,
що розкидала і розгубила.
I картаюся, втративши вміння
лікувати натруджені крила.
 
Хто врятує: чи ближній, чи дальній?
Співчуватиме лиш подорожній...
Ще літаю… То звичай летальний
у поетів (а кошик порожній...).
 
А попереду... лиш безгоміння?
Я надбань не таїла у схові.
 
Позбирала важуче каміння
у поранену душу, у Слово.
 
 
 
 
Із книги «СОНЯЧНЕ ГРОНО»
 
 
ЧАС
 
Життя надіп’єш – відчуття дотичне,
а як на смак? Зірки – курний кальян.
Вирує Космос чи димиться Вічність
снігами зим, пісками літ й оман?
 
Піщинка я? Мені цього замало.
Гортаю словники земних турбот.
Звучить буття не флейтою – кімвалом,
навчають жити – будні та завод.
 
Вантаж років – дірявий лантух, ниций.
Життя продовж, о Небо! Геть жалі!
Розчинний час – не сенс, не мур, не криця –
то бунтівне уявлення Далі.
 
Писати вірш цілком без алегорій?
Та нехтувати образом зажди!
Не супереч собі. Світ – неозорий!
А час-ріка тече, як і завжди…
 
 
ВСЕПЕРЕМАГАЮЧИЙ ЧАС
 
1
Такий крихкий передзимовий лід,
і обережність – звісно, не політ.
Та звідки ця завзятість у спасінні –
свідомо йти буттям, як по льоду,
і сполучати радість і біду,
де ковзання призводить до падіння?
 
Стриножить час, хоч просиш: «Не займай!»
Надії лонжу простягни: «Тримай!
Ось теплий келих віршів замість грогу».
Зігріюсь… А своє що дам взамін,
яку я мудрість віднайду в зимі,
коли вона засвище край порога?
2
У спробі вловлювати час,
в лабетах борсаюсь... Це дійсність.
У просторінь спішу – вивчать
хистку, мінливу непостійність.
 
Здається – ось він, твій трамплін...
Буття ж притримує стремено.                                                                      
Що візьме і що дасть взамін –                                                      
сам час не знає достеменно.
 
 
СХОДИ
 
Живи собі легко, як зможеш (скажи – не виню,
що прісні харчі та питво), і ступай обережно…
Непевні буттєві містки, та невже ми залежні
від мідної сурми, стрімкої води і вогню?
 
Колись, наче грамоти вірчі, Всевишній вручав
нам долі, та вибір за нами: чи небо, чи хащі...
Рекли мудреці, що всі ріки щомиті інакші,                                        
і тільки незмінним лишається рідний причал.
 
А сходи то вгору здіймають, то кидають вниз,
несуть забуття чи то шал незбагненних овацій.
Падінням новим щоби стрімко у небо зірватись,
он зграйка нестримна стрижів обліпила карниз…
 
Вертаєм до витоків, звіривши долю на злам.
Там рідний поріг зустрічає, хвала Небесам!
 
 
ВИХIД
 
Спішиш, щоб встигнуть все, –
поранишся даремно.                               
Тож рани підставляй          
під сонце полуденне.
Є спокій і в пітьмі?
Навряд у цьому вихід.
Прозоріша душа,
якщо живе без вигод.
 
О, неповторна мить,
як і ріка життєва!
Везіння, як завжди,
продажне й несуттєве.
Нервово живемо,
тому й нерівні кроки.
I лікувать почім                                   
юги холодний опік –
не відав й Парацельс.
У нас – все ті ж суєти.
Не заздріть: різна ціль
комети і гамети.
А наслідки одні:
життя – миттєвий випад.
I співпадає вхід
   із написом про вихід.
 
Ну що, невже устиг, вигаднику?
Достоєн
ти долі (вільний раб, поет, музика, воїн)?                                                                        
Життєвий веремій                         
              з нас вичавить все суще...                        
...Хотілось встигнуть скрізь –                 
   життя ж скороминуще.
 
 
НА ПОКИНУТIМ ЦВИНТАРI
 
На покинутім цвинтарі вже почорніли хрести
і чорнобиль посивів, схилився до вгрузлих могил.
Нерозбірливий вітер пожбурив шматки берести,
наче ревний п’яниця, не з тої піднявшись ноги.
 
Ось у вікнах домів віковічна завмерла печаль,
на старе поховання, покинуте, схоже село.
Смерть гулянку вчинила: шмагала, рубала з плеча,
холоднечу несла, та у травні згоріло зело.
 
I не пухом земля, бо та постіль з роками жорсткіш...
На уклін до могил тільки подумки діти ідуть.
Ці горбочки повито травою: барвінок, спориш,
й кропива обійняла сторожку, стару, мов редут.
 
Новообраним сталкерам – хибний наживи манок.
Що до Гейгера,
в ризику – завжди момент куражу,
й не важливо тепер, що зорить на небеснім панно:
астероїд Рамо
чи то зоряно зріє кунжут.
 
Радіації пошесть і землю, і долю мертвить.
Ось і ферма трухлява пів даху зронила із пліч.
Бач, лелечина тінь причаїлась на кволім стовпі,
щоб гойдати колиску порожню ще кілька сторіч.
 
 
ТАНЦЮЙ, МАРКIТАНТКО!..
 
Танцюй, маркітантко – крамарко, любаско, танцюй!
Тобі ж бо не знати про цінність свободи? Прямуй                     
по ратних дорогах, по нетрях, де пил і терни…             
Згасає вогонь... Не спиняйся, о діво війни!  
         
Небес гобелен туманіє, це небо – скупе.
Не сон – забуття... Щось огрядне між стегон сопе.
Зажура у думах: прибутку жадати не слід,
і сонцем холодним ніяк не заплідниться схід.
 
Чим більше, тим гірше: гірчить-бо любові напій.
Воєнні походи тяжіють до цих ентропій.
Начищено збрую, труба захлинулась: пора!
Хай славляться подвиги ратні! То ж з Богом! Ура!
 
...Вояці дитя ні до чого. Не вперше і їй...
Заварено зілля, то ж випий, співаючи – вий...
Судомить від болю, а натовп гигоче услід.
Товаришка гримне, сховає кривавий послід.
 
А де ж бо дитятко? Стривай-но, і долі не клич.
Та й що то за примхи у баби? Хоч бий, хоч звелич...
Не звабити долю сльозами. Блазнюй чи тужи,
куражся чи плач... Що до бід, то вони – міражі.
 
Постаріє тіло, ганьбою знеславлять ханжі,            
недоноски-сумніви зранять, та й крихти чужі
засмутять. Це – потім... А поки що – радість відчуй,
потіш це вояцтво. Танцюй, маркітантко, танцюй!
 
 
* * *
Справа оця не жіноча: відлякувать лихо,
латаним бреднем рибалити задля покорму,
камінь Сізіфа котити (юрмі ж бо на втіху).
Вогнище б хатнє тримати, відшукувать горнє! 
 
Хто ти: кухарка, мисливець чи річ задля втіхи? –
вічне питання, та сенсу в риториці обмаль.
Звичай слов’янський – чекати й молитися стиха,
муку безсоння долати і славити Бога.
 
Що, вояки, вам ці війни: утіха і слава?
Лати латати – жінкам, попри смуток і біди.
Велич звитяг вас приваблює: лава на лаву?
Війни хіба рівноцінні коханню й обідні?
 
Жінка повіддя подасть та погляне з докором,
гриву погладить коню, не примусить до клятви
в слушну годину, як сурми покличуть укотре,
наче розлука – не привід ридати і клясти.
 
Біля божниці, з молитвою «Славен Ти, Отче!»,
поштовх під серцем відчувши, спитає у Бога:
«Хто він: вояк чи художник, поет або зодчий?
 Що пред’явити спроможна новітня епоха?»
 
 
* * *
Що нам готує доля –
взнати не вдасться...
Жваво  
слідом за мною – болі
й радощі мчать, лукаві.
 
Зморшки? Не лячно, друже.
Роки віщують, врешті:
горе нестерпне – дужим,
ну а везіння – решті...
 
 
* * *
Надіп’є осінь зіллячко –
передчуття зими.
Змахне, немовби пір’ячко,
емоції земні.
 
Все та ж я, бо не зрадила
того, чим я жива.
Була б я відьма – звабила...
Німі твої слова
жагу ховають, й вигадки,
і правду, і олжу.
Тобі мовчання вигідне –
й я зайве не скажу.
Стриножать нас умовності
(нездійснений політ...).
Багатослів’я повісті
пробач, бо я – з Ліліт:
не лада і не любка я,
не Єва. Глина глин...
Йшли поруч (перегудкою...),
а разом – не змогли.
 
Ділити б – мрії, звичаї,
і біди, і добро...
...Чому ж мені із відчаєм
болить твоє ребро?
 
 
* * *
А дім наш, здається, придатний на злам...
Безглузда гординя того ремесла –
кухарки і пралі.
Я ніч марнувала: не стилом – пером
скрипіла всякчас за письмовим столом,
в гарячку пірнала.
 
Мені сторінки жнивувати, мов лан,
годити собі ж, міркувать про талан:
жаліти за ким?
I дійсно: кумедно в мої ж бо літа
в гарячих долонях образу тримать
крижинкою зим.
 
Дрімоти обручка спадає, мов плід.
Світає. На кухні – від борошна слід
(завзяття – на гріш...).
А той, про якого турбота втіша,
рече неуважно: «Прийнятний вірш, та
і пудинг – не гірш».
 
 
НЕ ЧАС НАРІКАТИ...
 
Життя промайнуло, мов птиця, – кричи не кричи.
Зв’язала фортуна лиха з доморощеним Греєм.
Я болісний затишок втілюю в ямби й хореї
і часто гублю недоречно від дому ключі.
 
Червоні вітрила у нього були «для понтів»:
деталь реквізиту світлин і предмет інтер’єра.
Не спиться: дивлюсь, як рожевіє ранком портьєра.
Готую сніданок, а усмішку і поготів.
 
Змінити б журбу на звикання із пристрастю жить.
А наше «удвох» повернути з кінця до початку,
спитати у долі: обіцянка де? А в додатку –
і море безкрайнє, і зорі, і синь вітражів.
 
Навмисний надрив тільки душу сотає – не вчить.
Не час нарікати... I я з відчуттями польотів
складаю сонети, варення варю із гріотів –
який аромат!
Післясмак тільки... сталий... гірчить.
 
 
ЖИТТЄВИЙ СЛОВНИК
 
Обопільні життя і будинок –
обжита планета:
і звикання до поступок,
спокій, буденність щоденна.
В три віконця хатинка –
то не золочена карета,
та ми разом щасливі, 
тож біди обходять стражденні.
 
I турботи тягар 
не лякає тепер круговертю,
бо з тобою не лячно мені
течії нуртування.
Ми інакше сприймаємо вічне
і марево смерті,
та життєвий словник
              допускає ці різночитання.
 
 
* * *
 
Це життя недаремно дано нам...
Поринь
в пошук висі нової. Та, щоб не намислили,
із роками лише розуміємо істину:
ми – пісок у вселенського дна… чи то рінь?
 
Iз глибин підсвідомості видно навряд
нам Всевишнього задум – «і нині, і прісно…»
Наша сутність на Землю – і гречна, і грішна –
вже надіслана, а чи придатна?
Розрадь,
не бери нісенітниць дурних в майбуття.
Ми за ними не в силах прийдешнє осмислити.
Я б воліла побачити суще та істинне:
як здійснилась не тільки-но доля –
Життя!
 
 
 
 

 

РАХМАННЕ ПЕРЕДМIСТЯ

«НАМ ВИБИРАТИ:

КОРИТИСЬ ЧИ НИЩИТИ ҐРАТИ...»

Обкладинка Рахманне передмістя

«Рахманне передмістя» Тетяни Осінь – гранично відверта філософська лірична сповідь, проникливий досвід самопізнання і глибокого осягнення світу. Книга зі складним, багатошаровим смисловим наповненням, специфічною внутрішньою динамікою та експериментальними формами художнього самовираження. Книга привабить і сучасного читача, і критика, адже не вписується в традиційні стереотипи сприйняття й тлумачення лірики. Назва із підкресленою просторовою семантикою спочатку формує цілком конкретний читацький прогноз зі зримими асоціаціями – тепла, спокою, затишку маленького світу, тихого плину життя, обмеженого маленькими турботами. Адже передмістя – це топос, що, зазвичай, позбавлений динаміки життя великого міста. Однак подібне очікування виправдовує себе лише до знайомства із книгою. Як тільки починається входження читача у світ поезій Тетяни Осінь, стає очевидним, що часопростір «Рахманного передмістя» складний і багатовимірний. «Часопростором» невипадково називає авторка вінок сонетів, що відкриває книгу. Чотирнадцять поезій оприявнюють  координати художнього світу, містять ключові теми, репрезентують смислові та ціннісні домінанти авторського світобачення і, зрештою, формують «Мॳстрал» – потужний програмний маніфест індивідуального поетичного самовизначення.

Рух поетичного слова з перших рядків динамічний і швидкий. Формується враження стрімкого перебігу життя, при чому не лише одиничного авторського, а й загального буття-існування, адже в «Часопросторі» поетеса замінює традиційне ліричне «Я» на символічне узагальнене «Ми». Такий несподіваний прийом змінює ракурс сприйняття поетичного світу, адже дозволяє читачеві тісніше співвіднести себе з ліричним героєм (чи то героїнею), ототожнити свій досвід з авторським і, зрештою, осмислити власну екзистенційну природу: «Десь за спиною лишається камінь наріжний. / Ми помилково гадали, що вибір за нами. / От і здалося: ми з долею майже нарівні. / Після випробувань нас не збентежиш дивами». Розчарування, надії, життєві поневіряння і сподівання постають у «Часопросторі» символами життя, набувають універсального ціннісного звучання: «Прірва сичить між коханням і псевдолюбов’ю, / тихе пручання, по суті, – синонім терпіння. / Тільки любов наше серце насичує кров’ю. / Різні у нас відчуття від горіння і тління». Попри наголошену поетесою різницю аксіологічних орієнтирів, відчувається прагнення віднайти спільні координати буття, звідси й пафос єднання себе (Я) із кимось іще, близьким по духу і світовідчуттю (Ми).

«Часопростір» – конкретний і зримий хронотоп з яскравими фізичними ознаками: «Ми проминаємо гори, моря, калабані... / Нас не шукайте за колом, за пругом, за гранню. / Ми проминаємо рідне усе і жадане. / ...Нас проводжають тополі обабіч дороги, / зими, і весни, і бабине літо рахманне. / Ми залишаємо рідні щербаті пороги...» Його фізичні межі максимально розмикаються, аби вмістити й підсумувати значну частину авторського життєвого досвіду, пам’яті, вражень, духовних і чуттєвих переживань: «Вже не завадить ніщо неминучому лету. / Ми подолали достатньо крутих перевалів. / Їли з ножа, а комусь забажалось дієти, / хтось кляв і плакав, а ми, переважно, співали. / Наші плачі споконвічні розкраяли серце, / ось і хотілося завше нам пісні нової. / Вчились любити й прощати, змагалися в герці, / і працювали – «на благо»  – у полі, в забої. / Прикрощів скільки нам випало, хто перелічить? / Тих негараздів набралося – цілі сувої. / Нам те ниття, мій попутнику вірний, не личить, / ти ж не прохач у судьби – загартований воїн». 

Цей досвід знаходить амбівалентне вираження у глибинних символічних опозиціях: сьогодення – минуле, юність – зрілість, злети – падіння, тіло – душа, радість – журба, сила – слабкість, здобутки – втрати, сумніви – рішучість, віра – зневіра. Досить часто амбівалентність визначена ситуацією вибору: буденна реальність або поетичний світ, правда або ілюзія, кохання чи самообман: «Доля нараз пропонує то крила, то Ґрати, / зваживши наші здобутки, і вади, і втрати». 

Iнша відчутна риса поетичної реальності Тетяни Осінь – всеосяжність, універсальність авторського бачення світу: «На розуміння, виходить, усе має право – / від неосяжного простору і до мачинки». Така ж масштабність і в емоційному спектрі переживань. Від сумнівів, напруженого пошуку себе і відповідей на болісні запитання: «Чи маячня це? Було ж і достойно, й врожайно. / Часом накотиться сум, як туман на долину, / підуть дощі – монотонні, марудні, загайні» до утвердження: «Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги, / сил і рішучості, мрій та завзяття... і змоги». Проте масштабність не виключає уваги до найдрібніших реалій внутрішнього і зовнішнього буття, поетеса демонструє вміння майстерно поєднувати великий і малий плани зображення задля ефектного досягнення художньої мети: «Було, а чи то наснилось, / як ранила та дорога: / то рінь, то пісок, то глина / і скабка-пересторога. / Благала собі не манни, / а тільки живого Слова. / Та от руйнували плани / дощі, бур’яни, полова... / Дівчиськом колись гадала – / збиратиму полуниці. / А доля пропонувала / доволі гіркі гостинці. / Та дяка і їй – за вміння / зорю віднайти й в калюжі. /...Збирати вже час каміння. / Я витримаю. Я дужа!» 

Книга, попри ідилічну назву, внутрішньо неспокійна. Це зумовлено характером ліричної героїні, чиї провідні риси – бунтарський дух і непримиренність, внутрішня незалежність і незаспокоєність: «Чи вир мого буття / вгамується, шалений?» Жага життя і відчуттів, попри невблаганність часу, загострює внутрішній конфлікт: «Доле-доленько, ще мить / дай пожити все-таки». Один з провідних мотивів – спроба примирення зі швидкоплинністю буття: «Квапимось марно... Не будемо час підганяти, / хоч сьогодення і милує нас, і карає. / Час-оператор і камеру вимкне: «Все! Знято!» / А поза кадром – і сонце, і небо безкрає. / Час нас навчає прогнозам не вірити «віщим». / Що залишається? Діти. Світлини. I вірші». Ціннісне самовизначення відбувається нелегко, у сумнівах, болісних розчаруваннях, ситуаціях граничного вибору. Життєві висновки набувають характеру світоглядних маніфестацій: «Не у вічність – у буття / й добрі справи вірю я». «Світ байдужістю просяк, / мов довіри взяти ніде. / Будем чулими!» Форма вираження таких програмних тверджень лаконічна й афористична: «Прийде й до нас розуміння: «Ми тут – тільки гості...» / ...Ні, не прогнеться під нами зневірений простір». 

Поезія Тетяни Осінь часто фіксує стан переходу, раптового зламу, передчуття зміни (сезону, часу доби, настрою). Цей стан стає потужним поштовхом для думки та призводить до серйозного світоглядного узагальнення: «На зламі осені кричу: «Тримай мене, / так лячно – в бездоріжжя, проти вітру...» / I що там визирає із-за рогу? / Чи справдиться намріяне, дорого?» Поезії «На зламі осені», «На підступах зими» надзвичайно точно передають світовідчуття людини нашого часу, котра виразно відчуває тривожний стан і наближення катастрофи, непевність буття, втрату опори.

Складність самоідентифікації найчастіше пов’язана з осмис-ленням власного поетичного обдарування: «Чи зупинитись, щоб глянути в зоряне небо? / Час відпочити й набуте осмислити, жінко. / Це віршування – то ліки чи тільки плацебо?» Поетеса ставить перед собою надскладне завдання – примирити поезію з буденністю, знайти сили існувати у двох світах – реальному і художньому: «Що тій поетці примарилось зрана / в час, коли порала заспаний дім, / прала, до кави пекла круасани? / Мрії розвіялись, начебто дим. / Де те вітрило намріяне, Грею? / Чи завинили ліниві вітри? / Мабуть, запізно ширять в емпіреях / і назирати буттєвість згори? /  ...Ось і шукай поміж ямбів й хореїв / зоряне Слово і сяєво крил». I, зрештою, це завдання знаходить щасливе рішення, приходить осяяння:  «Те, що єднає всякчас орача і поета – / надлишок сонця, і небо, і гарне поліття». 

Сумніви у правильності шляху споріднюють ліричну героїню з поетами усіх епох: «Хіба цей відшук рим життю не зайвий клопіт? / Біжить моїх рядків швидка осіння в’язь». Однак ще в перших рядках вінка сонетів «Часопростір» звучить упевнена відповідь: «Що важливо поету? / Слово, добірне і чисте, як вистигле зерня». Та, зрештою, виникає одвічне запитання поетів усіх часів: «Моїх творінь слова, / немов екранні титри, / залишаться, а чи / їх винищать сніги?» Що знайде читач майбутнього в цих інтимних ліричних прозріннях? Мабуть, надії поетеси все ж пов’язані із незмінними моральними константами.

Слід зазначити, що попри відчутний пульсуючий нерв книги, Тетяна Осінь демонструє й іншу грань свого таланту, здатність творити лірику настроєву, мелодійну, сповнену ледь вловимого просторового руху: «Скінчилась ніч... Напівпрозора сутінь / світлішає, у шибку загляда. / Ранковий вітер, заспаний і скутий, / ледь-ледь фіранку лагідно гойда. / А там, в саду, в ранковім сяйві сонця / птахи співають, піниться бузок. / У відблиску горішнього віконця / горить зоря, неначе образок». Образи ясні й прозорі, мова вірша виразна і легка: «Люблю травневі теплі, світлі ранки. / Пахтить мій сад п’янкіше, ніж вино. / Легкий метелик білої фіранки / пірнає у прочинене вікно... / ...Рахманне надвечір’я, небо синє. / Вітри відгомонять й полинуть пріч. / Сумних тополь довготелесі тіні / на захід полетять і втануть в ніч». Така граційна виразність відчуття часопростору свідчить про здатність тонко відчувати гармонію світу, переживати і проживати кожну мить життя.

Поезія «Крилатий степ» – ще один програмний вірш. Живописна пейзажна замальовка в ідилічному дусі готує важливе світоглядне твердження: «А опорою мені – крилатий степ, / у розкриллі він – свавільний, наче стерх. / Не здолати вітру тирсу і кермек. / Що мені до тих парижів, римів, мекк? / Бо отут лікують м’ята і спориш / від образ, хвороб і хибних роздоріж». Природа рідного кута сповнює віри у себе і впевненості в істинності буття, адже рахманне передмістя зберігає споконвічні онтологічні орієнтири – пам’ять про предків, національну історію, мову, пісню, традиції, віру.

«Акорди рахманних окраїн» панують у книзі, лунають тихими переливами, даруючи мудрість і красу. Вписані в широкий культурний контекст, вони набувають масштабного філософського звучання. «Рахманне передмістя» постає не лише фізичним простором, а феноменом ментального характеру. Це глибоко узагальнене філософське поняття, що символізує ту частину людської душі, де міститься найцінніший духовний досвід – спогади, надії, мрії, пахощі трав рідного степу, голоси предків.

Отже, філософська узагальненість, амбівалентність, афористичність, символізм – провідні риси поезії Тетяни Осінь. Художній світ «Рахманного передмістя» звернений до сучасника і може дати вдумливому читачеві відповіді на багато запитань, серед яких найголовнішим є, мабуть, – питання вибору, самоідентифікації в мінливому світі. В умовах втрати світоглядних орієнтирів, розпаду традиційних парадигм мислення важливим є усвідомлення власних духовних можливостей. Віра у здатність перетворення світу – лейтмотив ліричного послання поетеси. Слід лише усвідомити можливість вибору – «коритись чи нищити Ґрати».                 

Яна КРАВЧЕНКО,              

кандидат філологічних наук,             

доцент Запорізького                                                                                                                              

національного університету

 

 

ЧАСОПРОСТIР

I

Час неминучий... Ми пройдемо й канемо в Лету –

тихі, смиренні, босоніж по спалених стернях.

Все покидаємо тут... Що важливо поету?

Слово, добірне і чисте, як вистигле зерня.

Десь за спиною лишається камінь наріжний.

Ми помилково гадали, що вибір за нами.

От і здалося: ми з долею майже нарівні.

Після випробувань нас не збентежиш дивами.

Важкість турбот сьогочасних не мучить, відколи

все вже роздав, роздарив, розгубив необачно.

Байдуже тілу до вибриків долі. Від болю

вже і тобі, моя душе, гадаю, не лячно.

Ми проминаємо гори, моря, калабані...

Нас не шукайте – за колом, за пругом, за гранню.

II

Нас не шукайте – за колом, за пругом, за гранню.

Ми проминаємо рідне усе і жадане.

Там, де співали вітри серенади світанню, –

котиться сонце на захід пахким джонатаном.

Нас проводжають тополі обабіч дороги,

зими, і весни, і бабине літо рахманне.

Ми залишаємо рідні щербаті пороги,

ми пробачаємо зло й недоречні омани.

Прірва сичить між коханням і псевдолюбов’ю,

тихе пручання, по суті, – синонім терпіння.

Тільки любов наше серце насичує кров’ю.

Різні у нас відчуття від горіння і тління.

Бачиш, на обрії захід – як слід від стилета?

...Вже не завадить ніщо неминучому лету.

III

Вже не завадить ніщо неминучому лету.

Ми подолали достатньо крутих перевалів.

Їли з ножа, а комусь забажалось дієти,

хтось кляв і плакав, а ми переважно співали.

Наші плачі споконвічні розкраяли серце,

ось і хотілося завше нам пісні нової.

Вчились любити й прощати, змагалися в герці

і працювали – «на благо...» – у полі, в забої.

Прикрощів скільки нам випало, хто перелічить?

Тих негараздів набралося – цілі сувої.

Нам те ниття, мій попутнику вірний, не личить,

ти ж не прохач у судьби – загартований воїн.

То хижий вітер гарцює чи коник у стайні?

...Вітер з дерев сорочки позриває останні.

IV

Вітер з дерев сорочки позриває останні

і павутиння обірве на гронах калини,

повимітає сміття, заспіває гортанно,

лад наведе – чи спотворить щось? –

                                                           й далі полине.

Побешкетує і зчинить безладдя та гомін:

що йому тихих окраїн сумні пасторалі?

Та, зберігаючи лад і добробут у домі,

інколи й ми не жили за законом моралі.

Як не міркуй про сумління, падіння і славу,

ми неспроможні чиїсь виправдовувать вчинки.

На розуміння, виходить, усе має право –

від неосяжного простору і до мачинки.

Прийде й до нас розуміння:

                                         «Ми тут – тільки гості...»

...Ні, не прогнеться під нами зневірений простір.

V

Ні, не прогнеться під нами зневірений простір,

не допоможуть терпіння й буденні турботи.

Ці негаразди щоденні долати непросто:

порати дім, тобто – прати, варити, полоти.

Чи зупинитись, щоб глянути в зоряне небо?

Час відпочити й набуте осмислити, жінко.

Це віршування – то ліки чи тільки плацебо?

Літо на зламі, вже час святкувати обжинки.

Ти не бентежся. До біса усі ті прикмети.

Ти не осіння ще, хоч і достоту вже літня.

Те, що єднає всякчас орача і поета –

надлишок сонця, і небо, і гарне поліття.

Доля нараз пропонує то крила, то Ґрати,

зваживши наші здобутки, і вади, і втрати.

VI

Зваживши наші здобутки, і вади, і втрати –

доля, бува, пропонує: ось – пуга, ось – пряник.

Камінь наріжний стоїть... Щоб уникнути страти,

що вибирати доречно: чи кельму, чи праник?

Скільки зусиль нам потрібно, щоб зрушити з місця,

вибратись вчасно з болота, зневіри, байраку.

Не розуміючи правил людського звіринця,

каменю більше повірю, аніж зодіаку.

Звично міркую про долі стрімкі повороти

і не чекаю від Неба халявної манни.

«Що, домувальнице, – в себе питаю, – турботи

вже набридають? То чім лікуватимеш рани?»

Так від колиски вагаємось і до погосту...

...Все, що збулося, давалося дуже непросто.

VII

Все, що збулося, давалося дуже непросто.

Мітиш у ціль – можеш стати мішенню на ловах.

Вітер лихий вже толочить сівбу твою... Доста!

Ти пригадай, чи зерно відділив від полови?

За врожаями буває погане поліття...

Як не міркуй – випадкові падіння і слава.

Часом в гонитві лихій попадала у кліть я...

Не пропонуй нездійсненного, доле лукава.

Марно, говорять, із нею всякчас сперечатись,

ревно молитись, у неба просити поради.

Може, й вона оборонить, як стане на чати?

Тільки частіше – самим нам виборювать правду.

Тільки хоробрим складають поеми й посвяти.

...Нам вибирати: коритись чи нищити Ґрати.

VIII

Нам вибирати: коритись чи нищити Ґрати,

втілити задум чи, може, чужі забаганки.

Ближніх і дальніх за вчинки картати й карати?

Краще коректу вичитувать й правити гранки.

Ми не звикали, мій друже, коритись й корити

і від судьби не чекали незмірної плати.

Бабця казала: «Щасливим бува лиш корито:

повне, як завше...» Чи встигнемо бруд перепрати?

Ми залишаємо вистраждане і набуте

і покидаємо все непотрібне, як мотлох.

Ми розриваємо зайві стосунки, мов пута.

Що там попереду: рівна дорога чи морок?

Вклякла тополя на обрії жінкою Лота...

Західне сонце втрачає свою позолоту.

IX

Західне сонце втрачає свою позолоту,

котиться сумно за обрій, чи то за куліси.

Блідне, марніє, втрачає наснагу (чи квоту?) –

і спалахне несподівано, вже під завісу.

Буде допитливий місяць глядіти у вікна

і катувати нестерпно безсонням до ранку.

Вітер засвище, чи птиця сполохана скрикне...

Зорі на небі – неначе розсипані гранки.

Чи то виблискують незрозумілі нам руни,

чи то блищать випадково загублені титри?

Де твоє справжнє пророцтво, скажи, Гамаюне?

В небі сузір’я – на кшталт чи ковша, чи макітри.

Стукнуть у шибку розбуджені віти калини...

Вранці світило зі сходу, як завше, полине.

 

Х

Вранці світило зі сходу, як завше, полине,

промені теплі зігріють оновлену парость.

Та чи освітять глибини душі та мілини,

та чи зігріють чиюсь невпокорену старість?

Ось вже і вересень... Гарно цвітуть осінчата,

квітне осінній бузок (а точніше – будлея).

Хто збереже тебе, рідна, хто стане на чати

і оборонить, моя незбагненна Гілеє?

Зрілість міркує затято про виміри Світу,

щоб особисті напасті здавались мілкими.

Час довести все до тями, залишене з літа,

льох поновити,

                        бо прийдуть непрохані зими.

Сиві сніги ляжуть замість осіннього злота...

...Вічність поглине заможних,

                                               і знаних,

                                                           й голоту.

ХI

Вічність поглине заможних, і знаних, й голоту,

нам не сховатись від неї – у мушлю, у кокон.

Снігом в саду засипає безлисті гріоти,

місяць слідкує недремно всевидячим оком.

Вітер наскочить і втрутиться в сніжні хорали,

потім в саду перевірить покинуті гнізда.

Мудрі говорять – у світі все йде по спіралі,

тільки от доля-недоля у кожного різна.

Рівна дорога не завжди веде до звитяги,

вибір путі – то врятує, то викривить долю.

Як не пручайся, хоча й відчували наснагу,

ми покидаємо світ цей убогі та голі.

Вічність не піде на поступки власному плину.

Час перетворить реальність і запал на глину.

ХII

Час перетворить реальність і запал на глину.

Чи маячня це? Було ж і достойно, й врожайно.

Часом накотиться сум, як туман на долину,

підуть дощі – монотонні, марудні, загайні.

Час вже птахам волелюбним збиратись у вирій,

поки дочасно у плани не втрутились норди.

Тільки ж чого їм бракує? Жили ж бо у мирі...

Їм ні до чого і дороговкази, й бігборди.

Ми, на відміну, шукаємо завше поради,

хоч не такі невиправні ми бовдури й бевзі.

Тільки, напевно, коли дошукаємось правди –

будні й свята наші винищить каверзний безмір.

Що наостанок? Бажання життєвої браги?

...Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги.

ХIII

Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги,

сил і рішучості, мрій і завзяття... і змоги.

Взимку гартуємось, влітку отримуєм смагу.

Осінь надходить, і треба збиратись в дорогу.

Діло нехитре: присісти, зібратись з думками,

на антресолях в кутку відшукати наплічник.

Двері розхристані – нащо лякати замками? –

так і лишити, ось тільки прибити наличник...

Краю мій, зваж: не такі ми й смішні мудрагелі,

хоч і вигадуєм – примхи, прикмети, еклоги*.

В юні роки нам низькою здавалася стеля.

Йшли у незнане, вертались, ладнали пороги.

В розпач впадали, шукали всілякі розваги...

...Злет і падіння – з тієї ж буттєвої саги.

* Еклога – один із видів античної буколічної поезії, що будується в формі діалогу. 

ХIV

Злет і падіння – з тієї ж буттєвої саги.

Будьмо з тобою, мій друже, терпимі та Ґречні.

Маєш порожні торби, а чи повні бесаги, –

це вже – затям! – не додасть нам ваги, безперечно.

Досить вагатися. Все тут і так очевидно,

як після спраглого літа – хуртечі та шквирі.

То небесами птахи полетіли, чи бинда,

чи наші сонячні мрії злетіли у вирій?

Квапимось марно... Не будемо час підганяти,

хоч сьогодення і милує нас, і карає.

Час-оператор і камеру вимкне: «Все! Знято!»

А поза кадром – і сонце, і небо безкрає.

Час нас навчає прогнозам не вірити «віщим».

Що залишається? Діти. Світлини. I вірші.

 

МАҐIСТРАЛ

Час неминучий... Ми пройдемо й канемо в Лету.  

Нас не шукайте – за колом, за пругом, за гранню.

Вже не завадить ніщо неминучому лету.

Вітер з дерев сорочки позриває останні.

Ні, не прогнеться під нами зневірений простір,

зваживши наші здобутки, і вади, і втрати.

Все, що збулося, давалося дуже непросто.

Нам вибирати: коритись чи нищити Ґрати.

Західне сонце втрачає свою позолоту,

вранці світило зі сходу, як завше, полине.

Вічність поглине заможних, і знаних, й голоту.

Час перетворить ретельність і запал на глину.

Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги.

...Злет і падіння – з тієї ж буттєвої саги.

2020

 

ШЛЯХ

Ми частіш складали плани – не сонети.

I в дорогу лаштувались, у незнане.

Не сказав ніхто: «Залишся, мій поете...» –

й тільки курява повіялась за нами.

Ми долали перепони, попри сумнів,

неважким усе здавалось тільки зовні.

Часом й доля посміхалася на кутні,

вітер фиркав і сичав на місяць вповні.

Намагалися пізнати світоустрій,

не молили вищі сили про спасіння.

Завагітніли дощами хмари тлусті,

розбаюрило шляхи мої осінні.

Що отримала, поетко, до сивин?

Перехрестя. Дві дороги. Шлях один.

2019

 

* * *

Я прошкую степом боса.

Вереснево. Тихо. Рай...

А моя, ще тепла, осінь

подалась за небокрай.

«Не спіши, вже не здогониш...» –

я кажу собі сама.

Час невпинний, мов погонич,

а попереду – зима.

Вечоріє, час додому, –

так міркую, ідучи.

У степу лишаю втому.

Десь пугикають сичі

щось зарано, а за п’яти

вже хапають бур’яни.

Захід сонця розіп’ято...

Хмар у небі – табуни.

Поспішаю до обійстя.

Догоряє небокрай.

«Ти куди, у передмістя?» –

шепотить мені курай.

Ще і вітер в спину диха,

зловтішається, пліткар.

...Місяць схожий – от потіха! –

на ліхтар чи каламар.

Ніч. Не спиться. Зріють рими.

Тож, поетко, вибирай,

що писати в довгі зими:

вірш про степ чи хатній рай?

2020

 

* * *

Дорога. Пил і бруд. Спиніться, дужі коні.

Тут вітер перемін толочить рідний край.

Зморилася душа від хижих перегонів.

Звучить хорал степів... Хіба оце не рай?

Шумить полин-трава. Стирчить незламний стоїк –

не по зубах вітрам нетоптаний кермек.

Тут вік би жити – в цім сумирнім супокої.

Мої степи не гірш чужих оманних мекк.

Лоскочуть ступні ніг хмаринки астрагалу.

Летять за виднокрай розкрилені поля.

«Не руш мій степ, – прошу, – часу залізне рало.

Ори ріллю небес, торуй астральний шлях».

Колись ми в низині копали білу глину.

Десь там, за яром, спить дитинства слобода.

Піду по споришах... О, як пахтить маслина!

Мов корені, сплелись – і щастя, і біда.

2018

 

* * *

Віти у вікна стукають... Це буття

не розхитаєш, осене, і не мрій.

Дощ за вікном. I вітер. Чи то виття?

Мабуть, вітрила мали невірний крій

і віднесло десь Грея на мілину.

В друзки кермо й компас! А тепер – молись.

...Ворог прийшов зненацька й зчинив війну.

Вітер ламає здиблений тамариск.

Суне зі сходу – гірше, аніж борей, –

цілить по наших мріях вчорашній «брат».

Він на чиєму боці, коханий Грей?

Жасно ушкварив – знову! – новітній «Град».

То не вітрила, Грею? Війни багрець?

Танки зорали поле... Там пил і бруд.

Снилось в окопі (хвища, нехай їй грець!) –

чи то гроза, чи, може, нічний салют.

Мій побратиме, що там: лихий човняр?

Чорні вітрила?..

                             Вдягнений в маскхалат,

ворог за нами стежить ув окуляр.

Крівцею миє руки новий Пілат.

2019

 

* * *

Знищили наші сімейні архіви

жерла гарматні та голоду жорна,

бо від Азова і аж до Хорива –

й далі! – червоне скипалося в чорне.

«Тема невдячна, і не для сонета...» –

згорда прозаїк промовить не вперше.

Злом переповнено, наче дискета,

й жасне століття, нове, двадцять перше.

Що відповім?.. Перекручено долі,

втоптано жах у чорнозем Тавриди.

Згинули де ви, прапра... сивочолі,

скільки зазнали і горя, і кривди?!

Гряньте, оркестри! Ридайте! Де почет?

...Плаче кривавник.

                    I щось імортелі шепочуть...

2019

 

РОЗДУМИ

1

Кудись біжимо, мов з якоїсь вини,

від рідної хати – за тридев’ять верст.

Попереду що там: полин і терни,

а на роздоріжжі – чи камінь, чи хрест?

Повчання й поради написано там –

не гребуй, до них придивись.

Попереду стільки спокус є, затям!

Ти ще пожалкуєш колись...

Та поміч нам нащо чужих засторог?

Від змори до змори лікує ручай.

I сварить: «Куди ви з дідизни?» – Сварог.

Горить шелюга і гірчить молочай...

2

Коли доведеться на круги своя

вертатися з дальніх доріг,

чи батьківська хата пробачить вояж,

чи взнає щербатий поріг?

Відтоді ти матимеш купу проблем

(ти хто тут: непроханий гість?),

бо порожньо в хаті... Одна із дилем:

це – спокій чи сум передмість?

В чужій стороні находився, ачей,

і ось він, робочий посад.

Пора рідній хаті підставить плече,

саджати й викохувать сад.

2018

 

* * *

Зима. Iду вздовж сонних вулиць

(нема тут вереску таксі)

і розумію: я – прибулець

із позатих іще часів,

де не шукали благ, і зиску,

і незароблених дарів.

Метіль, мов бабина завіска,

дими куйовдить димарів.

Неквапно йду на жовтий вогник.

Цегельний дім вже геть рудий.

I, наче з татових віконниць,

кудись злетіли голуби.

Нема вже й тих віконниць синіх,

тут вікна з пластику і скла.

Ти не співай мені завійну,

брикливий вітре... Завела

сумне хурделиця під вечір.

Синіють хмари угорі.

...Мені пробачить дім за втечу?

I батьком саджений горіх...

2020

 

СВIТЛИЙ ДЕНЬ

Світлій пам’яті тата

Літній сад... Спустивсь метелик на паркан.

Спить у плюшевім фотелі стариган.

На обличчі – зморшки-руни лихоліть.

Перебірливій фортуні не болить,

що у діда тої змори – аж за край.

Він здолав і гори, й звори.

                          Де ж той рай,

де клюють небесну манну голуби?

Спи, татусю... В небі тане голубінь.

Ще верстак твій зберігає реманент:

долото й рубанок – ось він, тестамент*.

Птах вечірній день повільно доспівав.

Та наснилася весільна перезва**.

То у вікна дощик бамкав: дзень-дзелень.

Починався – Богу дяка! – світлий день.

2019

* Тестамент (заст.) – заповіт.

** Перезва – весільний обряд.

 

ЧИ СПОГАД, ЧИ...

Бабине літо. Галакання птиць на осонні.

Сонце схолоне – і ось вам, у тему, сюжет:

зграї, дощі, у тумані – гудіння клаксонів...

Вітер з дерев позриває черлений жоржет.

Вже порядкують сади слобідські старожили,

палять в багатті бадилля й листви кармазин.

Це побутове дбання їм висотує жили.

Боже, снаги дай – здолати ще декілька зим.

Часе невпинний, це що ти, безжальний, накоїв?

Дідо кульгає, а був же дебелий колись.

Справдилось мало. Та тільки життя в супокої

навіть снаги не додасть – хоч кепкуй, хоч молись.

Ось і вовтузиться зранку, немов на припоні.

Втанули гуси в розвихрений неба огром.

Діду на ранок наснилися здиблені коні,

з кручі зірвався останній – чи спогад, чи тромб...

2019

 

ТУРБОТИ

Світлій пам’яті бабусі Анастасії

1

Час не лікує, тепер я це знаю напевно.

Сад виглядає, немовби стара декорація.

...В скрині бабуся порядок наводила ревно.

Дбала про кожну дрібницю... Чи є в цьому рація?

Нащо їй космос й ота нез’ясована далеч,

як і знання про доцільність в бутті світоустрою?

Птиці у вирій збираються, тільки-но галич

тут залишається, край щоб не видався пусткою.

Що там ховаєш, бабусю, у скриню на денце?

Скроні поорано часом, а серце поранено.

Тихо спустився за обрій невпевнений день цей.

Спати лягає дочасно рахманна окраїна,

бо на світанку почнуться щоденні турботи.

Он виноград межи листя сховав пізні китиці.

Поки всю хатню роботу попораєш, доти

ніколи і помолитися...

2

Збудить птахами сполоханий ранок,

клопіт щоденний до праці покличе.

Жодних не втілить своїх забаганок:

ніколи бабці... Їй жалість не личить.

Скриню застелить (там смертне, не віно),

хустку пов’яже на сиве волосся.

Згадкою плинуть нестачі та війни.

Мало наміряла – й те не збулося.

Де ж ті літа, як була молодою?

Все загубилось, пішло за водою...

2019

 

ДОЩ У СТЕПУ

Згасало сонце, начебто свіча,

котилося, захмарене, за обрій.

Розбурхані вітри – рвучкі, недобрі.

Чи то степи, геть спалені, сичать?

Темнішало... Заходило на дощ.

Цупка трава чіплялася за п’яти.

Здавалося, що їй ще час буяти,

та в’януть – ковила, кермек і хвощ.

Всихає молочай, гірчить полин.

Летить курай сполоханий повз мене.

А свербивус* і глід уже вогненні.

Горять на вітах китиці калин...

Пустився дощ. Ми змокли. Біжимо

повз борщівник – розпатланий, вухатий.

Он бабця малахаєм біля хати

лякає...

                  Сміємося.

                                     Живемо!

2020

* Свербивус (діал.)шипшина.

 

ЗВИЧНА БУДЕННIСТЬ

Звична буденність – це праска й корито,

плитка й пательня і кухня тісна...

Досить вже прясти, сумна Амфітрито*.

Бачиш, в саду розкошує весна?

Звичка плекати родинну оазу –

то незбагненний жіночий талан.

Сум тамувати, терпіти образу,

болі – чужі! – прикладати до ран.

А чи доречно тягти на собі все?

Що то їй доля натомість натче?

Десь пропікає, і щось остобісить...

Крила – невже? – розтинають плече?

Холодно в домі, де мряка й волога.

Затишок марно плекала весь час.

Де та розкрилена мрія-дорога,

що на узбіччя відкинула нас?

Так і проходить  життя, отже бранці

скаржитись марно, і це – моветон.

Вийди у сад. Там, в затишній альтанці,

вудки ладнає старий Посейдон.

2019

* Амфітрита – дружина Посейдона, яку давньогрецький поет Піндар називав:

«Амфітрита із золотим веретеном».

 

* * *

Вичахає літ вода –

то пісок, то глинище.

Я давно не молода –

не лечу, та лину ще.

Ще гнучка я, мов лоза.

Сяду під вербицею –

забринить в очу сльоза,

закигичу птицею.

Заболить передчуття –

чи зими, чи вирію.

Не у вічність – у буття

й добрі справи вірю я.

Доле-доленько, ще мить

дай пожити все-таки.

Наш відхід чи їм щемить –

цій Землі та Всесвіту?

2020

 

* * *

То шуліка чи орел

видивляє з неба жертву?

Те – мале, а те – старе,

шкода їх, та треба жерти.

Світ байдужістю просяк,

мов довіри взяти ніде.

Будем чулими! А як

ти вважаєш, Теогніде*?

Треба зважити: чуже

брати нам не слід на віру.

Кожен сам свій лан пожне.

I свою заплатить міру.

Нетривку розірве нить

час. Чи стратить нас на горло?

Я ж не взнаю, як п’янить

свіжа кров, о брате-орле.

2020

* Теогнід – давньогрецький поет (VI ст. до н. е.), котрий закликав

 в усьому додержуватися «золотої середини».

 

КРИЛАТИЙ СТЕП

Теплий вітер. Степ. Захмарена блакить.

Край доріг лапата шандра лопотить.

Щось бурмоче нерозбірливо буркун,

і чіпляється пирій, мов п’яний кум.

Тут цвіте і деревій, і звіробій,

а татарник хоч кому влаштує бій.

На жерделі нетактовно – от буття! –

хміль вилазить. Хмелю треба опертя.

А опорою мені – крилатий степ,

у розкриллі він – свавільний, наче стерх.

Не здолати вітру тирсу і кермек.

Що мені до тих парижів, римів, мекк?

Бо отут лікують м’ята і спориш

від образ, хвороб і хибних роздоріж.

2019

 

МЕОТИДА

Хвацький вітер хвилі здибив,

мов розбито повний глек.

Люд – від птаха? Чи від риби,

як вважав мілетський грек*?

Птиці квилять – бути бурі!

Налякав комах вертеп...

Вже вітри – чи то буй-тури? –

жасно мій толочать степ.

Розгулялась МеотИда!

Як вужі, сичать піски.

Шторм ущухне. Сонце вийде

трави пестувать шорсткі.

Гори мушель, мокрий берег.

Барк з рибалками...

                                               – Агов!

Це душа моєї терри –

норовливий мій Азов!

2020

* Анаксімандр, старогрецький математик, астроном, географ і філософ.

 

НА АЗОВI

Там, за кучугурами,

               чи зоря, чи полум’я?

Тіло змучить спекою

                                   від самого полудня.

Ця жарінь теперішня

                                   не добавить стимулу.

Небо вкрилось хмарами:

                                   звідкіля й прилинули?

Вітром розкуйовдило

                                               бугилу і віняче,

а з крутого берега

                                   вниз сповзає глинище.

Що то за оказія?

                        Не було ж і шереху...

Поспіша з рибалками

                        барк дістатись берега.

Суховій непроханий

                                   свище-улюлюкає,

рве кермек із коренем,

                                   в очі дме пилюкою.

На Азові жасно так

                        від борвію-деспоту,

мов Земля хитається

                        на вервечці Всесвіту.

2020

 

СТАРА ГРУША

Бурульки із-під стріх – дива! – мигтять вогнисто,

злітають стрімголов, розсипавшись на друзки.

Змінились кольори навкруг – від падолисту,

повз білий біль снігів, до юної галузки.

Вже літо врожаї складає в льох, до схрону.

У серпні задощить і стане млосно, парко.

А літня груша плід, мілкий, на землю зронить,

зіщулиться вона, немов стара мольфарка.

Ще їй скидати лист, й хилитися од вітру,

і шаль снігів носить, мов недоречну схиму.

Набридне споглядать цю вицвілу палітру...

Дай, Боже, пережить – невже останню? – зиму.

2020

 

СЛIПИЙ ДОЩИК

Хмари на небі над вечір якісь ефемерні.

Гусне повітря, так схоже на каву-глясе.

Котиться місяць, немов голова Олоферна*,

озеро лантух підставить, та вже не спасе.

Буде пугикати сич і сміятись водяник,

вітер сполохає хвилі, а ранком втече.

Он вже на небі звабливе, медове, мов пряник,

сяюче сонце хмаринку трясе за плече.

Впали зненацька найперші збентежені краплі.

Сіявся дощик на землю – непевний, сліпий.

Залопотіли татарник і шандра, та раптом

стомлений вітер гайнув у розлогі степи.

Полудень слідом навшпиньки поплентався, пішо.

Дощ був сліпим, та насіяв до вечора тишу.

2019

* «Юдита й Олоферн» – картина Караваджо (італійський живописець раннього бароко), на якій Юдита відтинає мечем голову Олоферну, а поруч  – служниця, яка приготувала лантух.

 

НА ЗЛАМI ОСЕНI

Темнішає. Все міниться довкруж.

Малює ніч сумні дереворити.

Та ще й сумління – велемудрий критик –

терпляче про якийсь тлумачить гуж...

Все промине – немов і не було,

загубиться в космічному огромі.

Затихне все: і шепіт трав, і гомін...

Ось написала – наче й відлягло.

Бо так себе «накручую» (де витрим?)

набридливим отим: «Все промине...»

На зламі осені кричу: «Тримай мене,

так лячно – в бездоріжжя, проти вітру...»

I що там визирає із-за рогу?

Чи справдиться намріяне, дорого?

2019

 

* * *

Набридла ця спека...

Як хочеться зливи!

Вдивляюсь у небо до різі в очах,

бо це бездощів’я терпіти несила.

Вологи й городині не вистача.

Розпечений вітер гайнув десь за місто –

і курява віялась довго за ним...

Ти знаєш, як чадіє в спеку любисток

і просить водиці бузковий люпин?

В пилюці пташки он вовтузяться...

                                               Спека.

Виблискує тихий ставок, мов слюда.

I ось вже раптово, немовби із глека,

згори прямовисно упала вода.

Листочки розкрили долоньки...

                                               Щасливі!

Мені ж від твоєї мовчазності зле...

Я прагну любові – миттєвої зливи! –

а ріже байдужість твоя, мов стилет.

2020

 

* * *

Над падолистом – сонечка жовтяк...

Кленовий гай нагадує пожежу.

Колись і я повірю Лецу Єжи,

що помирають... тільки від життя!

Габа туману. Стеляться дими...

Останній лист кружляє в круговерті.

Оці вітри, нескорені та вперті,

бодай би сум змололи до зими.

Під снігопад відшукувать врожай

у зшитках, недописаних чернетках,

розгадувати почерк на серветках,

немов узор зими на вітражах?

Пірнай у словники, смішна поетко,

чекай весни й на змору не зважай!

2019

 

ДАЛI ЛИШ МОВЧАННЯ...

Прискіпливою старістю не гребуй,

це ще життя, хоч в іншій іпостасі.

I не принижуй жалістю, не треба,

то згуба, як живеш всякчас у страсі.

«Не був ти знаним, тож не будеш вічним!» –

не терпить сперечань тверезий практик.

Та хтось перейде десь ув інший вимір,

чи порошинкою злетить у вир галактик

між чорних дір на зоряній кулісі...

Чи перепон і тут є достобіса?

Хто крикне «Біс!» у розпачі прощання

чи пожалкує стиха під завісу?

Чи ми з тобою не того замісу?

Не буде «далі». Далі лиш мовчання...

2020

 

НIЧНА МЕЛАНХОЛIЯ

Кепкуйте з нас, спілчанські метри:

тут кухня, чад; тісні шість метрів,

де не розкрити вільно крил.

Наллю води із крана – Лети! –

у чайник... Де знайти, поете,

натхнень для віршів і вітрил?

Змарнілий день потроху тане.

Он промінь вичахлий востаннє

накреслив руну на стіні.

Зелений чай. Смеркання раннє.

Старий натхненник на дивані,

присвяти, писані рідні...

Куйовдить штору хижий протяг,

скрипить кватирка... Зойкнув потяг

чи задзвеніло стремено?

А там, за вікнами навпроти,

самотня тінь блукає доти...

й не спить зі мною заодно.

Нічний пейзаж: дерева голі

чимдуж розбіглися вздовж колій,

як в листопаді, зазвичай.

Зірки горять на видноколі,

моя ж безсонна ніч поволі

до ранку п’є схололий чай...

2019

 

НЕЗБИРАНI ЯБЛУКА

Куди це сполохана вічність летить?

По колу, а чи по спіралі?

Чи то тільки вітер шукає, крутий,

тих яблук, що ми не збирали?

Тих стежок, де наше колишнє дріма,

та згадками крає і досі?

А це римування – мов докір... Дарма:

не зцілить ні витрим, ні досвід.

Спочинь, мій зажурений саде, тоді

ще сльози були не солоні,

прозорі, мов кола на тихій воді...

...Граки гомонять на осонні.

Немов калатає незримий дзвонар –

капіж розпочався під вечір...

Брунькується сад мій – така дивина! –

дерева розпростують плечі.

Порину у спогади: юне дівча

між яблунь римує чи марить...

Незбирані яблука... Гуси ячать...

Та не вистачає руки і плеча,

як точної рими до пари.

2020

 

* * *

Манни небесної ти не жадала.

Iспити долі даються по силах.

Часом нам долі Iкара й Дедала

не усвідомити... Вітер у крилах –

то для сполуки між словом і ділом,

клопотом хатнім і зоряним небом.

Душу – назовні, у мушлю – біль тіла.

Задуми, мрії... Чи є в тім потреба?

Чи про високе розкаже день судний,

чи розтлумачить надія поволі?

Часом приходять і розпач, і сумнів,

ріжуть по цілому, тобто – по волі.

Ріжуть нещадно і боляче – навпіл,

часом і душу шматують на друзки.

Ти не звикала щось брати у набір,

тож і боргів не набрала. Галузка

сонце сотає і тішиться квітнем,

мріє чорнозем про добре поліття.

Ти ж тільки світлому Слову підзвітна,

сива поетко і мрійнице літня.

Дякувать Небу – ти ще не стомилась

в серці плекати добро і довіру,

не уповати на Господа милість –

жити по Серцю, по Слову, по Вірі.

2020