РАХМАННЕ ПЕРЕДМIСТЯ

«НАМ ВИБИРАТИ:

КОРИТИСЬ ЧИ НИЩИТИ ҐРАТИ...»

«Рахманне передмістя» Тетяни Осінь – гранично відверта філософська лірична сповідь, проникливий досвід самопізнання і глибокого осягнення світу. Книга зі складним, багатошаровим смисловим наповненням, специфічною внутрішньою динамікою та експериментальними формами художнього самовираження. Книга привабить і сучасного читача, і критика, адже не вписується в традиційні стереотипи сприйняття й тлумачення лірики. Назва із підкресленою просторовою семантикою спочатку формує цілком конкретний читацький прогноз зі зримими асоціаціями – тепла, спокою, затишку маленького світу, тихого плину життя, обмеженого маленькими турботами. Адже передмістя – це топос, що, зазвичай, позбавлений динаміки життя великого міста. Однак подібне очікування виправдовує себе лише до знайомства із книгою. Як тільки починається входження читача у світ поезій Тетяни Осінь, стає очевидним, що часопростір «Рахманного передмістя» складний і багатовимірний. «Часопростором» невипадково називає авторка вінок сонетів, що відкриває книгу. Чотирнадцять поезій оприявнюють  координати художнього світу, містять ключові теми, репрезентують смислові та ціннісні домінанти авторського світобачення і, зрештою, формують «Мॳстрал» – потужний програмний маніфест індивідуального поетичного самовизначення.

Рух поетичного слова з перших рядків динамічний і швидкий. Формується враження стрімкого перебігу життя, при чому не лише одиничного авторського, а й загального буття-існування, адже в «Часопросторі» поетеса замінює традиційне ліричне «Я» на символічне узагальнене «Ми». Такий несподіваний прийом змінює ракурс сприйняття поетичного світу, адже дозволяє читачеві тісніше співвіднести себе з ліричним героєм (чи то героїнею), ототожнити свій досвід з авторським і, зрештою, осмислити власну екзистенційну природу: «Десь за спиною лишається камінь наріжний. / Ми помилково гадали, що вибір за нами. / От і здалося: ми з долею майже нарівні. / Після випробувань нас не збентежиш дивами». Розчарування, надії, життєві поневіряння і сподівання постають у «Часопросторі» символами життя, набувають універсального ціннісного звучання: «Прірва сичить між коханням і псевдолюбов’ю, / тихе пручання, по суті, – синонім терпіння. / Тільки любов наше серце насичує кров’ю. / Різні у нас відчуття від горіння і тління». Попри наголошену поетесою різницю аксіологічних орієнтирів, відчувається прагнення віднайти спільні координати буття, звідси й пафос єднання себе (Я) із кимось іще, близьким по духу і світовідчуттю (Ми).

«Часопростір» – конкретний і зримий хронотоп з яскравими фізичними ознаками: «Ми проминаємо гори, моря, калабані... / Нас не шукайте за колом, за пругом, за гранню. / Ми проминаємо рідне усе і жадане. / ...Нас проводжають тополі обабіч дороги, / зими, і весни, і бабине літо рахманне. / Ми залишаємо рідні щербаті пороги...» Його фізичні межі максимально розмикаються, аби вмістити й підсумувати значну частину авторського життєвого досвіду, пам’яті, вражень, духовних і чуттєвих переживань: «Вже не завадить ніщо неминучому лету. / Ми подолали достатньо крутих перевалів. / Їли з ножа, а комусь забажалось дієти, / хтось кляв і плакав, а ми, переважно, співали. / Наші плачі споконвічні розкраяли серце, / ось і хотілося завше нам пісні нової. / Вчились любити й прощати, змагалися в герці, / і працювали – «на благо»  – у полі, в забої. / Прикрощів скільки нам випало, хто перелічить? / Тих негараздів набралося – цілі сувої. / Нам те ниття, мій попутнику вірний, не личить, / ти ж не прохач у судьби – загартований воїн». 

Цей досвід знаходить амбівалентне вираження у глибинних символічних опозиціях: сьогодення – минуле, юність – зрілість, злети – падіння, тіло – душа, радість – журба, сила – слабкість, здобутки – втрати, сумніви – рішучість, віра – зневіра. Досить часто амбівалентність визначена ситуацією вибору: буденна реальність або поетичний світ, правда або ілюзія, кохання чи самообман: «Доля нараз пропонує то крила, то Ґрати, / зваживши наші здобутки, і вади, і втрати». 

Iнша відчутна риса поетичної реальності Тетяни Осінь – всеосяжність, універсальність авторського бачення світу: «На розуміння, виходить, усе має право – / від неосяжного простору і до мачинки». Така ж масштабність і в емоційному спектрі переживань. Від сумнівів, напруженого пошуку себе і відповідей на болісні запитання: «Чи маячня це? Було ж і достойно, й врожайно. / Часом накотиться сум, як туман на долину, / підуть дощі – монотонні, марудні, загайні» до утвердження: «Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги, / сил і рішучості, мрій та завзяття... і змоги». Проте масштабність не виключає уваги до найдрібніших реалій внутрішнього і зовнішнього буття, поетеса демонструє вміння майстерно поєднувати великий і малий плани зображення задля ефектного досягнення художньої мети: «Було, а чи то наснилось, / як ранила та дорога: / то рінь, то пісок, то глина / і скабка-пересторога. / Благала собі не манни, / а тільки живого Слова. / Та от руйнували плани / дощі, бур’яни, полова... / Дівчиськом колись гадала – / збиратиму полуниці. / А доля пропонувала / доволі гіркі гостинці. / Та дяка і їй – за вміння / зорю віднайти й в калюжі. /...Збирати вже час каміння. / Я витримаю. Я дужа!» 

Книга, попри ідилічну назву, внутрішньо неспокійна. Це зумовлено характером ліричної героїні, чиї провідні риси – бунтарський дух і непримиренність, внутрішня незалежність і незаспокоєність: «Чи вир мого буття / вгамується, шалений?» Жага життя і відчуттів, попри невблаганність часу, загострює внутрішній конфлікт: «Доле-доленько, ще мить / дай пожити все-таки». Один з провідних мотивів – спроба примирення зі швидкоплинністю буття: «Квапимось марно... Не будемо час підганяти, / хоч сьогодення і милує нас, і карає. / Час-оператор і камеру вимкне: «Все! Знято!» / А поза кадром – і сонце, і небо безкрає. / Час нас навчає прогнозам не вірити «віщим». / Що залишається? Діти. Світлини. I вірші». Ціннісне самовизначення відбувається нелегко, у сумнівах, болісних розчаруваннях, ситуаціях граничного вибору. Життєві висновки набувають характеру світоглядних маніфестацій: «Не у вічність – у буття / й добрі справи вірю я». «Світ байдужістю просяк, / мов довіри взяти ніде. / Будем чулими!» Форма вираження таких програмних тверджень лаконічна й афористична: «Прийде й до нас розуміння: «Ми тут – тільки гості...» / ...Ні, не прогнеться під нами зневірений простір». 

Поезія Тетяни Осінь часто фіксує стан переходу, раптового зламу, передчуття зміни (сезону, часу доби, настрою). Цей стан стає потужним поштовхом для думки та призводить до серйозного світоглядного узагальнення: «На зламі осені кричу: «Тримай мене, / так лячно – в бездоріжжя, проти вітру...» / I що там визирає із-за рогу? / Чи справдиться намріяне, дорого?» Поезії «На зламі осені», «На підступах зими» надзвичайно точно передають світовідчуття людини нашого часу, котра виразно відчуває тривожний стан і наближення катастрофи, непевність буття, втрату опори.

Складність самоідентифікації найчастіше пов’язана з осмис-ленням власного поетичного обдарування: «Чи зупинитись, щоб глянути в зоряне небо? / Час відпочити й набуте осмислити, жінко. / Це віршування – то ліки чи тільки плацебо?» Поетеса ставить перед собою надскладне завдання – примирити поезію з буденністю, знайти сили існувати у двох світах – реальному і художньому: «Що тій поетці примарилось зрана / в час, коли порала заспаний дім, / прала, до кави пекла круасани? / Мрії розвіялись, начебто дим. / Де те вітрило намріяне, Грею? / Чи завинили ліниві вітри? / Мабуть, запізно ширять в емпіреях / і назирати буттєвість згори? /  ...Ось і шукай поміж ямбів й хореїв / зоряне Слово і сяєво крил». I, зрештою, це завдання знаходить щасливе рішення, приходить осяяння:  «Те, що єднає всякчас орача і поета – / надлишок сонця, і небо, і гарне поліття». 

Сумніви у правильності шляху споріднюють ліричну героїню з поетами усіх епох: «Хіба цей відшук рим життю не зайвий клопіт? / Біжить моїх рядків швидка осіння в’язь». Однак ще в перших рядках вінка сонетів «Часопростір» звучить упевнена відповідь: «Що важливо поету? / Слово, добірне і чисте, як вистигле зерня». Та, зрештою, виникає одвічне запитання поетів усіх часів: «Моїх творінь слова, / немов екранні титри, / залишаться, а чи / їх винищать сніги?» Що знайде читач майбутнього в цих інтимних ліричних прозріннях? Мабуть, надії поетеси все ж пов’язані із незмінними моральними константами.

Слід зазначити, що попри відчутний пульсуючий нерв книги, Тетяна Осінь демонструє й іншу грань свого таланту, здатність творити лірику настроєву, мелодійну, сповнену ледь вловимого просторового руху: «Скінчилась ніч... Напівпрозора сутінь / світлішає, у шибку загляда. / Ранковий вітер, заспаний і скутий, / ледь-ледь фіранку лагідно гойда. / А там, в саду, в ранковім сяйві сонця / птахи співають, піниться бузок. / У відблиску горішнього віконця / горить зоря, неначе образок». Образи ясні й прозорі, мова вірша виразна і легка: «Люблю травневі теплі, світлі ранки. / Пахтить мій сад п’янкіше, ніж вино. / Легкий метелик білої фіранки / пірнає у прочинене вікно... / ...Рахманне надвечір’я, небо синє. / Вітри відгомонять й полинуть пріч. / Сумних тополь довготелесі тіні / на захід полетять і втануть в ніч». Така граційна виразність відчуття часопростору свідчить про здатність тонко відчувати гармонію світу, переживати і проживати кожну мить життя.

Поезія «Крилатий степ» – ще один програмний вірш. Живописна пейзажна замальовка в ідилічному дусі готує важливе світоглядне твердження: «А опорою мені – крилатий степ, / у розкриллі він – свавільний, наче стерх. / Не здолати вітру тирсу і кермек. / Що мені до тих парижів, римів, мекк? / Бо отут лікують м’ята і спориш / від образ, хвороб і хибних роздоріж». Природа рідного кута сповнює віри у себе і впевненості в істинності буття, адже рахманне передмістя зберігає споконвічні онтологічні орієнтири – пам’ять про предків, національну історію, мову, пісню, традиції, віру.

«Акорди рахманних окраїн» панують у книзі, лунають тихими переливами, даруючи мудрість і красу. Вписані в широкий культурний контекст, вони набувають масштабного філософського звучання. «Рахманне передмістя» постає не лише фізичним простором, а феноменом ментального характеру. Це глибоко узагальнене філософське поняття, що символізує ту частину людської душі, де міститься найцінніший духовний досвід – спогади, надії, мрії, пахощі трав рідного степу, голоси предків.

Отже, філософська узагальненість, амбівалентність, афористичність, символізм – провідні риси поезії Тетяни Осінь. Художній світ «Рахманного передмістя» звернений до сучасника і може дати вдумливому читачеві відповіді на багато запитань, серед яких найголовнішим є, мабуть, – питання вибору, самоідентифікації в мінливому світі. В умовах втрати світоглядних орієнтирів, розпаду традиційних парадигм мислення важливим є усвідомлення власних духовних можливостей. Віра у здатність перетворення світу – лейтмотив ліричного послання поетеси. Слід лише усвідомити можливість вибору – «коритись чи нищити Ґрати».                 

Яна КРАВЧЕНКО,              

кандидат філологічних наук,             

доцент Запорізького                                                                                                                              

національного університету

ЧАСОПРОСТIР

I

Час неминучий... Ми пройдемо й канемо в Лету –

тихі, смиренні, босоніж по спалених стернях.

Все покидаємо тут... Що важливо поету?

Слово, добірне і чисте, як вистигле зерня.

Десь за спиною лишається камінь наріжний.

Ми помилково гадали, що вибір за нами.

От і здалося: ми з долею майже нарівні.

Після випробувань нас не збентежиш дивами.

Важкість турбот сьогочасних не мучить, відколи

все вже роздав, роздарив, розгубив необачно.

Байдуже тілу до вибриків долі. Від болю

вже і тобі, моя душе, гадаю, не лячно.

Ми проминаємо гори, моря, калабані...

Нас не шукайте – за колом, за пругом, за гранню.

II

Нас не шукайте – за колом, за пругом, за гранню.

Ми проминаємо рідне усе і жадане.

Там, де співали вітри серенади світанню, –

котиться сонце на захід пахким джонатаном.

Нас проводжають тополі обабіч дороги,

зими, і весни, і бабине літо рахманне.

Ми залишаємо рідні щербаті пороги,

ми пробачаємо зло й недоречні омани.

Прірва сичить між коханням і псевдолюбов’ю,

тихе пручання, по суті, – синонім терпіння.

Тільки любов наше серце насичує кров’ю.

Різні у нас відчуття від горіння і тління.

Бачиш, на обрії захід – як слід від стилета?

...Вже не завадить ніщо неминучому лету.

III

Вже не завадить ніщо неминучому лету.

Ми подолали достатньо крутих перевалів.

Їли з ножа, а комусь забажалось дієти,

хтось кляв і плакав, а ми переважно співали.

Наші плачі споконвічні розкраяли серце,

ось і хотілося завше нам пісні нової.

Вчились любити й прощати, змагалися в герці

і працювали – «на благо...» – у полі, в забої.

Прикрощів скільки нам випало, хто перелічить?

Тих негараздів набралося – цілі сувої.

Нам те ниття, мій попутнику вірний, не личить,

ти ж не прохач у судьби – загартований воїн.

То хижий вітер гарцює чи коник у стайні?

...Вітер з дерев сорочки позриває останні.

IV

Вітер з дерев сорочки позриває останні

і павутиння обірве на гронах калини,

повимітає сміття, заспіває гортанно,

лад наведе – чи спотворить щось? –

                                                           й далі полине.

Побешкетує і зчинить безладдя та гомін:

що йому тихих окраїн сумні пасторалі?

Та, зберігаючи лад і добробут у домі,

інколи й ми не жили за законом моралі.

Як не міркуй про сумління, падіння і славу,

ми неспроможні чиїсь виправдовувать вчинки.

На розуміння, виходить, усе має право –

від неосяжного простору і до мачинки.

Прийде й до нас розуміння:

                                         «Ми тут – тільки гості...»

...Ні, не прогнеться під нами зневірений простір.

V

Ні, не прогнеться під нами зневірений простір,

не допоможуть терпіння й буденні турботи.

Ці негаразди щоденні долати непросто:

порати дім, тобто – прати, варити, полоти.

Чи зупинитись, щоб глянути в зоряне небо?

Час відпочити й набуте осмислити, жінко.

Це віршування – то ліки чи тільки плацебо?

Літо на зламі, вже час святкувати обжинки.

Ти не бентежся. До біса усі ті прикмети.

Ти не осіння ще, хоч і достоту вже літня.

Те, що єднає всякчас орача і поета –

надлишок сонця, і небо, і гарне поліття.

Доля нараз пропонує то крила, то Ґрати,

зваживши наші здобутки, і вади, і втрати.

VI

Зваживши наші здобутки, і вади, і втрати –

доля, бува, пропонує: ось – пуга, ось – пряник.

Камінь наріжний стоїть... Щоб уникнути страти,

що вибирати доречно: чи кельму, чи праник?

Скільки зусиль нам потрібно, щоб зрушити з місця,

вибратись вчасно з болота, зневіри, байраку.

Не розуміючи правил людського звіринця,

каменю більше повірю, аніж зодіаку.

Звично міркую про долі стрімкі повороти

і не чекаю від Неба халявної манни.

«Що, домувальнице, – в себе питаю, – турботи

вже набридають? То чім лікуватимеш рани?»

Так від колиски вагаємось і до погосту...

...Все, що збулося, давалося дуже непросто.

VII

Все, що збулося, давалося дуже непросто.

Мітиш у ціль – можеш стати мішенню на ловах.

Вітер лихий вже толочить сівбу твою... Доста!

Ти пригадай, чи зерно відділив від полови?

За врожаями буває погане поліття...

Як не міркуй – випадкові падіння і слава.

Часом в гонитві лихій попадала у кліть я...

Не пропонуй нездійсненного, доле лукава.

Марно, говорять, із нею всякчас сперечатись,

ревно молитись, у неба просити поради.

Може, й вона оборонить, як стане на чати?

Тільки частіше – самим нам виборювать правду.

Тільки хоробрим складають поеми й посвяти.

...Нам вибирати: коритись чи нищити Ґрати.

VIII

Нам вибирати: коритись чи нищити Ґрати,

втілити задум чи, може, чужі забаганки.

Ближніх і дальніх за вчинки картати й карати?

Краще коректу вичитувать й правити гранки.

Ми не звикали, мій друже, коритись й корити

і від судьби не чекали незмірної плати.

Бабця казала: «Щасливим бува лиш корито:

повне, як завше...» Чи встигнемо бруд перепрати?

Ми залишаємо вистраждане і набуте

і покидаємо все непотрібне, як мотлох.

Ми розриваємо зайві стосунки, мов пута.

Що там попереду: рівна дорога чи морок?

Вклякла тополя на обрії жінкою Лота...

Західне сонце втрачає свою позолоту.

IX

Західне сонце втрачає свою позолоту,

котиться сумно за обрій, чи то за куліси.

Блідне, марніє, втрачає наснагу (чи квоту?) –

і спалахне несподівано, вже під завісу.

Буде допитливий місяць глядіти у вікна

і катувати нестерпно безсонням до ранку.

Вітер засвище, чи птиця сполохана скрикне...

Зорі на небі – неначе розсипані гранки.

Чи то виблискують незрозумілі нам руни,

чи то блищать випадково загублені титри?

Де твоє справжнє пророцтво, скажи, Гамаюне?

В небі сузір’я – на кшталт чи ковша, чи макітри.

Стукнуть у шибку розбуджені віти калини...

Вранці світило зі сходу, як завше, полине.

Х

Вранці світило зі сходу, як завше, полине,

промені теплі зігріють оновлену парость.

Та чи освітять глибини душі та мілини,

та чи зігріють чиюсь невпокорену старість?

Ось вже і вересень... Гарно цвітуть осінчата,

квітне осінній бузок (а точніше – будлея).

Хто збереже тебе, рідна, хто стане на чати

і оборонить, моя незбагненна Гілеє?

Зрілість міркує затято про виміри Світу,

щоб особисті напасті здавались мілкими.

Час довести все до тями, залишене з літа,

льох поновити,

                        бо прийдуть непрохані зими.

Сиві сніги ляжуть замість осіннього злота...

...Вічність поглине заможних,

                                               і знаних,

                                                           й голоту.

ХI

Вічність поглине заможних, і знаних, й голоту,

нам не сховатись від неї – у мушлю, у кокон.

Снігом в саду засипає безлисті гріоти,

місяць слідкує недремно всевидячим оком.

Вітер наскочить і втрутиться в сніжні хорали,

потім в саду перевірить покинуті гнізда.

Мудрі говорять – у світі все йде по спіралі,

тільки от доля-недоля у кожного різна.

Рівна дорога не завжди веде до звитяги,

вибір путі – то врятує, то викривить долю.

Як не пручайся, хоча й відчували наснагу,

ми покидаємо світ цей убогі та голі.

Вічність не піде на поступки власному плину.

Час перетворить реальність і запал на глину.

ХII

Час перетворить реальність і запал на глину.

Чи маячня це? Було ж і достойно, й врожайно.

Часом накотиться сум, як туман на долину,

підуть дощі – монотонні, марудні, загайні.

Час вже птахам волелюбним збиратись у вирій,

поки дочасно у плани не втрутились норди.

Тільки ж чого їм бракує? Жили ж бо у мирі...

Їм ні до чого і дороговкази, й бігборди.

Ми, на відміну, шукаємо завше поради,

хоч не такі невиправні ми бовдури й бевзі.

Тільки, напевно, коли дошукаємось правди –

будні й свята наші винищить каверзний безмір.

Що наостанок? Бажання життєвої браги?

...Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги.

ХIII

Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги,

сил і рішучості, мрій і завзяття... і змоги.

Взимку гартуємось, влітку отримуєм смагу.

Осінь надходить, і треба збиратись в дорогу.

Діло нехитре: присісти, зібратись з думками,

на антресолях в кутку відшукати наплічник.

Двері розхристані – нащо лякати замками? –

так і лишити, ось тільки прибити наличник...

Краю мій, зваж: не такі ми й смішні мудрагелі,

хоч і вигадуєм – примхи, прикмети, еклоги*.

В юні роки нам низькою здавалася стеля.

Йшли у незнане, вертались, ладнали пороги.

В розпач впадали, шукали всілякі розваги...

...Злет і падіння – з тієї ж буттєвої саги.

* Еклога – один із видів античної буколічної поезії, що будується в формі діалогу. 

ХIV

Злет і падіння – з тієї ж буттєвої саги.

Будьмо з тобою, мій друже, терпимі та Ґречні.

Маєш порожні торби, а чи повні бесаги, –

це вже – затям! – не додасть нам ваги, безперечно.

Досить вагатися. Все тут і так очевидно,

як після спраглого літа – хуртечі та шквирі.

То небесами птахи полетіли, чи бинда,

чи наші сонячні мрії злетіли у вирій?

Квапимось марно... Не будемо час підганяти,

хоч сьогодення і милує нас, і карає.

Час-оператор і камеру вимкне: «Все! Знято!»

А поза кадром – і сонце, і небо безкрає.

Час нас навчає прогнозам не вірити «віщим».

Що залишається? Діти. Світлини. I вірші.

МАҐIСТРАЛ

Час неминучий... Ми пройдемо й канемо в Лету.  

Нас не шукайте – за колом, за пругом, за гранню.

Вже не завадить ніщо неминучому лету.

Вітер з дерев сорочки позриває останні.

Ні, не прогнеться під нами зневірений простір,

зваживши наші здобутки, і вади, і втрати.

Все, що збулося, давалося дуже непросто.

Нам вибирати: коритись чи нищити Ґрати.

Західне сонце втрачає свою позолоту,

вранці світило зі сходу, як завше, полине.

Вічність поглине заможних, і знаних, й голоту.

Час перетворить ретельність і запал на глину.

Ми ще пручаємось: маємо вдосталь наснаги.

...Злет і падіння – з тієї ж буттєвої саги.

2020

ШЛЯХ

Ми частіш складали плани – не сонети.

I в дорогу лаштувались, у незнане.

Не сказав ніхто: «Залишся, мій поете...» –

й тільки курява повіялась за нами.

Ми долали перепони, попри сумнів,

неважким усе здавалось тільки зовні.

Часом й доля посміхалася на кутні,

вітер фиркав і сичав на місяць вповні.

Намагалися пізнати світоустрій,

не молили вищі сили про спасіння.

Завагітніли дощами хмари тлусті,

розбаюрило шляхи мої осінні.

Що отримала, поетко, до сивин?

Перехрестя. Дві дороги. Шлях один.

2019

* * *

Я прошкую степом боса.

Вереснево. Тихо. Рай...

А моя, ще тепла, осінь

подалась за небокрай.

«Не спіши, вже не здогониш...» –

я кажу собі сама.

Час невпинний, мов погонич,

а попереду – зима.

Вечоріє, час додому, –

так міркую, ідучи.

У степу лишаю втому.

Десь пугикають сичі

щось зарано, а за п’яти

вже хапають бур’яни.

Захід сонця розіп’ято...

Хмар у небі – табуни.

Поспішаю до обійстя.

Догоряє небокрай.

«Ти куди, у передмістя?» –

шепотить мені курай.

Ще і вітер в спину диха,

зловтішається, пліткар.

...Місяць схожий – от потіха! –

на ліхтар чи каламар.

Ніч. Не спиться. Зріють рими.

Тож, поетко, вибирай,

що писати в довгі зими:

вірш про степ чи хатній рай?

2020

* * *

Дорога. Пил і бруд. Спиніться, дужі коні.

Тут вітер перемін толочить рідний край.

Зморилася душа від хижих перегонів.

Звучить хорал степів... Хіба оце не рай?

Шумить полин-трава. Стирчить незламний стоїк –

не по зубах вітрам нетоптаний кермек.

Тут вік би жити – в цім сумирнім супокої.

Мої степи не гірш чужих оманних мекк.

Лоскочуть ступні ніг хмаринки астрагалу.

Летять за виднокрай розкрилені поля.

«Не руш мій степ, – прошу, – часу залізне рало.

Ори ріллю небес, торуй астральний шлях».

Колись ми в низині копали білу глину.

Десь там, за яром, спить дитинства слобода.

Піду по споришах... О, як пахтить маслина!

Мов корені, сплелись – і щастя, і біда.

2018

* * *

Віти у вікна стукають... Це буття

не розхитаєш, осене, і не мрій.

Дощ за вікном. I вітер. Чи то виття?

Мабуть, вітрила мали невірний крій

і віднесло десь Грея на мілину.

В друзки кермо й компас! А тепер – молись.

...Ворог прийшов зненацька й зчинив війну.

Вітер ламає здиблений тамариск.

Суне зі сходу – гірше, аніж борей, –

цілить по наших мріях вчорашній «брат».

Він на чиєму боці, коханий Грей?

Жасно ушкварив – знову! – новітній «Град».

То не вітрила, Грею? Війни багрець?

Танки зорали поле... Там пил і бруд.

Снилось в окопі (хвища, нехай їй грець!) –

чи то гроза, чи, може, нічний салют.

Мій побратиме, що там: лихий човняр?

Чорні вітрила?..

                             Вдягнений в маскхалат,

ворог за нами стежить ув окуляр.

Крівцею миє руки новий Пілат.

2019

* * *

Знищили наші сімейні архіви

жерла гарматні та голоду жорна,

бо від Азова і аж до Хорива –

й далі! – червоне скипалося в чорне.

«Тема невдячна, і не для сонета...» –

згорда прозаїк промовить не вперше.

Злом переповнено, наче дискета,

й жасне століття, нове, двадцять перше.

Що відповім?.. Перекручено долі,

втоптано жах у чорнозем Тавриди.

Згинули де ви, прапра... сивочолі,

скільки зазнали і горя, і кривди?!

Гряньте, оркестри! Ридайте! Де почет?

...Плаче кривавник.

                    I щось імортелі шепочуть...

2019

РОЗДУМИ

1

Кудись біжимо, мов з якоїсь вини,

від рідної хати – за тридев’ять верст.

Попереду що там: полин і терни,

а на роздоріжжі – чи камінь, чи хрест?

Повчання й поради написано там –

не гребуй, до них придивись.

Попереду стільки спокус є, затям!

Ти ще пожалкуєш колись...

Та поміч нам нащо чужих засторог?

Від змори до змори лікує ручай.

I сварить: «Куди ви з дідизни?» – Сварог.

Горить шелюга і гірчить молочай...

2

Коли доведеться на круги своя

вертатися з дальніх доріг,

чи батьківська хата пробачить вояж,

чи взнає щербатий поріг?

Відтоді ти матимеш купу проблем

(ти хто тут: непроханий гість?),

бо порожньо в хаті... Одна із дилем:

це – спокій чи сум передмість?

В чужій стороні находився, ачей,

і ось він, робочий посад.

Пора рідній хаті підставить плече,

саджати й викохувать сад.

2018

* * *

Зима. Iду вздовж сонних вулиць

(нема тут вереску таксі)

і розумію: я – прибулець

із позатих іще часів,

де не шукали благ, і зиску,

і незароблених дарів.

Метіль, мов бабина завіска,

дими куйовдить димарів.

Неквапно йду на жовтий вогник.

Цегельний дім вже геть рудий.

I, наче з татових віконниць,

кудись злетіли голуби.

Нема вже й тих віконниць синіх,

тут вікна з пластику і скла.

Ти не співай мені завійну,

брикливий вітре... Завела

сумне хурделиця під вечір.

Синіють хмари угорі.

...Мені пробачить дім за втечу?

I батьком саджений горіх...

2020

СВIТЛИЙ ДЕНЬ

Світлій пам’яті тата

Літній сад... Спустивсь метелик на паркан.

Спить у плюшевім фотелі стариган.

На обличчі – зморшки-руни лихоліть.

Перебірливій фортуні не болить,

що у діда тої змори – аж за край.

Він здолав і гори, й звори.

                          Де ж той рай,

де клюють небесну манну голуби?

Спи, татусю... В небі тане голубінь.

Ще верстак твій зберігає реманент:

долото й рубанок – ось він, тестамент*.

Птах вечірній день повільно доспівав.

Та наснилася весільна перезва**.

То у вікна дощик бамкав: дзень-дзелень.

Починався – Богу дяка! – світлий день.

2019

* Тестамент (заст.) – заповіт.

** Перезва – весільний обряд.

ЧИ СПОГАД, ЧИ...

Бабине літо. Галакання птиць на осонні.

Сонце схолоне – і ось вам, у тему, сюжет:

зграї, дощі, у тумані – гудіння клаксонів...

Вітер з дерев позриває черлений жоржет.

Вже порядкують сади слобідські старожили,

палять в багатті бадилля й листви кармазин.

Це побутове дбання їм висотує жили.

Боже, снаги дай – здолати ще декілька зим.

Часе невпинний, це що ти, безжальний, накоїв?

Дідо кульгає, а був же дебелий колись.

Справдилось мало. Та тільки життя в супокої

навіть снаги не додасть – хоч кепкуй, хоч молись.

Ось і вовтузиться зранку, немов на припоні.

Втанули гуси в розвихрений неба огром.

Діду на ранок наснилися здиблені коні,

з кручі зірвався останній – чи спогад, чи тромб...

2019

ТУРБОТИ

Світлій пам’яті бабусі Анастасії

1

Час не лікує, тепер я це знаю напевно.

Сад виглядає, немовби стара декорація.

...В скрині бабуся порядок наводила ревно.

Дбала про кожну дрібницю... Чи є в цьому рація?

Нащо їй космос й ота нез’ясована далеч,

як і знання про доцільність в бутті світоустрою?

Птиці у вирій збираються, тільки-но галич

тут залишається, край щоб не видався пусткою.

Що там ховаєш, бабусю, у скриню на денце?

Скроні поорано часом, а серце поранено.

Тихо спустився за обрій невпевнений день цей.

Спати лягає дочасно рахманна окраїна,

бо на світанку почнуться щоденні турботи.

Он виноград межи листя сховав пізні китиці.

Поки всю хатню роботу попораєш, доти

ніколи і помолитися...

2

Збудить птахами сполоханий ранок,

клопіт щоденний до праці покличе.

Жодних не втілить своїх забаганок:

ніколи бабці... Їй жалість не личить.

Скриню застелить (там смертне, не віно),

хустку пов’яже на сиве волосся.

Згадкою плинуть нестачі та війни.

Мало наміряла – й те не збулося.

Де ж ті літа, як була молодою?

Все загубилось, пішло за водою...

2019

ДОЩ У СТЕПУ

Згасало сонце, начебто свіча,

котилося, захмарене, за обрій.

Розбурхані вітри – рвучкі, недобрі.

Чи то степи, геть спалені, сичать?

Темнішало... Заходило на дощ.

Цупка трава чіплялася за п’яти.

Здавалося, що їй ще час буяти,

та в’януть – ковила, кермек і хвощ.

Всихає молочай, гірчить полин.

Летить курай сполоханий повз мене.

А свербивус* і глід уже вогненні.

Горять на вітах китиці калин...

Пустився дощ. Ми змокли. Біжимо

повз борщівник – розпатланий, вухатий.

Он бабця малахаєм біля хати

лякає...

                  Сміємося.

                                     Живемо!

2020

* Свербивус (діал.) – шипшина.

ЗВИЧНА БУДЕННIСТЬ

Звична буденність – це праска й корито,

плитка й пательня і кухня тісна...

Досить вже прясти, сумна Амфітрито*.

Бачиш, в саду розкошує весна?

Звичка плекати родинну оазу –

то незбагненний жіночий талан.

Сум тамувати, терпіти образу,

болі – чужі! – прикладати до ран.

А чи доречно тягти на собі все?

Що то їй доля натомість натче?

Десь пропікає, і щось остобісить...

Крила – невже? – розтинають плече?

Холодно в домі, де мряка й волога.

Затишок марно плекала весь час.

Де та розкрилена мрія-дорога,

що на узбіччя відкинула нас?

Так і проходить  життя, отже бранці

скаржитись марно, і це – моветон.

Вийди у сад. Там, в затишній альтанці,

вудки ладнає старий Посейдон.

2019

* Амфітрита – дружина Посейдона, яку давньогрецький поет Піндар називав:

«Амфітрита із золотим веретеном».

* * *

Вичахає літ вода –

то пісок, то глинище.

Я давно не молода –

не лечу, та лину ще.

Ще гнучка я, мов лоза.

Сяду під вербицею –

забринить в очу сльоза,

закигичу птицею.

Заболить передчуття –

чи зими, чи вирію.

Не у вічність – у буття

й добрі справи вірю я.

Доле-доленько, ще мить

дай пожити все-таки.

Наш відхід чи їм щемить –

цій Землі та Всесвіту?

2020

* * *

То шуліка чи орел

видивляє з неба жертву?

Те – мале, а те – старе,

шкода їх, та треба жерти.

Світ байдужістю просяк,

мов довіри взяти ніде.

Будем чулими! А як

ти вважаєш, Теогніде*?

Треба зважити: чуже

брати нам не слід на віру.

Кожен сам свій лан пожне.

I свою заплатить міру.

Нетривку розірве нить

час. Чи стратить нас на горло?

Я ж не взнаю, як п’янить

свіжа кров, о брате-орле.

2020

* Теогнід – давньогрецький поет (VI ст. до н. е.), котрий закликав

 в усьому додержуватися «золотої середини».

КРИЛАТИЙ СТЕП

Теплий вітер. Степ. Захмарена блакить.

Край доріг лапата шандра лопотить.

Щось бурмоче нерозбірливо буркун,

і чіпляється пирій, мов п’яний кум.

Тут цвіте і деревій, і звіробій,

а татарник хоч кому влаштує бій.

На жерделі нетактовно – от буття! –

хміль вилазить. Хмелю треба опертя.

А опорою мені – крилатий степ,

у розкриллі він – свавільний, наче стерх.

Не здолати вітру тирсу і кермек.

Що мені до тих парижів, римів, мекк?

Бо отут лікують м’ята і спориш

від образ, хвороб і хибних роздоріж.

2019

МЕОТИДА

Хвацький вітер хвилі здибив,

мов розбито повний глек.

Люд – від птаха? Чи від риби,

як вважав мілетський грек*?

Птиці квилять – бути бурі!

Налякав комах вертеп...

Вже вітри – чи то буй-тури? –

жасно мій толочать степ.

Розгулялась МеотИда!

Як вужі, сичать піски.

Шторм ущухне. Сонце вийде

трави пестувать шорсткі.

Гори мушель, мокрий берег.

Барк з рибалками...

                                               – Агов!

Це душа моєї терри –

норовливий мій Азов!

2020

* Анаксімандр, старогрецький математик, астроном, географ і філософ.

НА АЗОВI

Там, за кучугурами,

               чи зоря, чи полум’я?

Тіло змучить спекою

                                   від самого полудня.

Ця жарінь теперішня

                                   не добавить стимулу.

Небо вкрилось хмарами:

                                   звідкіля й прилинули?

Вітром розкуйовдило

                                               бугилу і віняче,

а з крутого берега

                                   вниз сповзає глинище.

Що то за оказія?

                        Не було ж і шереху...

Поспіша з рибалками

                        барк дістатись берега.

Суховій непроханий

                                   свище-улюлюкає,

рве кермек із коренем,

                                   в очі дме пилюкою.

На Азові жасно так

                        від борвію-деспоту,

мов Земля хитається

                        на вервечці Всесвіту.

2020

СТАРА ГРУША

Бурульки із-під стріх – дива! – мигтять вогнисто,

злітають стрімголов, розсипавшись на друзки.

Змінились кольори навкруг – від падолисту,

повз білий біль снігів, до юної галузки.

Вже літо врожаї складає в льох, до схрону.

У серпні задощить і стане млосно, парко.

А літня груша плід, мілкий, на землю зронить,

зіщулиться вона, немов стара мольфарка.

Ще їй скидати лист, й хилитися од вітру,

і шаль снігів носить, мов недоречну схиму.

Набридне споглядать цю вицвілу палітру...

Дай, Боже, пережить – невже останню? – зиму.

2020

СЛIПИЙ ДОЩИК

Хмари на небі над вечір якісь ефемерні.

Гусне повітря, так схоже на каву-глясе.

Котиться місяць, немов голова Олоферна*,

озеро лантух підставить, та вже не спасе.

Буде пугикати сич і сміятись водяник,

вітер сполохає хвилі, а ранком втече.

Он вже на небі звабливе, медове, мов пряник,

сяюче сонце хмаринку трясе за плече.

Впали зненацька найперші збентежені краплі.

Сіявся дощик на землю – непевний, сліпий.

Залопотіли татарник і шандра, та раптом

стомлений вітер гайнув у розлогі степи.

Полудень слідом навшпиньки поплентався, пішо.

Дощ був сліпим, та насіяв до вечора тишу.

2019

* «Юдита й Олоферн» – картина Караваджо (італійський живописець раннього бароко), на якій Юдита відтинає мечем голову Олоферну, а поруч  – служниця, яка приготувала лантух.

НА ЗЛАМI ОСЕНI

Темнішає. Все міниться довкруж.

Малює ніч сумні дереворити.

Та ще й сумління – велемудрий критик –

терпляче про якийсь тлумачить гуж...

Все промине – немов і не було,

загубиться в космічному огромі.

Затихне все: і шепіт трав, і гомін...

Ось написала – наче й відлягло.

Бо так себе «накручую» (де витрим?)

набридливим отим: «Все промине...»

На зламі осені кричу: «Тримай мене,

так лячно – в бездоріжжя, проти вітру...»

I що там визирає із-за рогу?

Чи справдиться намріяне, дорого?

2019

* * *

Набридла ця спека...

Як хочеться зливи!

Вдивляюсь у небо до різі в очах,

бо це бездощів’я терпіти несила.

Вологи й городині не вистача.

Розпечений вітер гайнув десь за місто –

і курява віялась довго за ним...

Ти знаєш, як чадіє в спеку любисток

і просить водиці бузковий люпин?

В пилюці пташки он вовтузяться...

                                               Спека.

Виблискує тихий ставок, мов слюда.

I ось вже раптово, немовби із глека,

згори прямовисно упала вода.

Листочки розкрили долоньки...

                                               Щасливі!

Мені ж від твоєї мовчазності зле...

Я прагну любові – миттєвої зливи! –

а ріже байдужість твоя, мов стилет.

2020

* * *

Над падолистом – сонечка жовтяк...

Кленовий гай нагадує пожежу.

Колись і я повірю Лецу Єжи,

що помирають... тільки від життя!

Габа туману. Стеляться дими...

Останній лист кружляє в круговерті.

Оці вітри, нескорені та вперті,

бодай би сум змололи до зими.

Під снігопад відшукувать врожай

у зшитках, недописаних чернетках,

розгадувати почерк на серветках,

немов узор зими на вітражах?

Пірнай у словники, смішна поетко,

чекай весни й на змору не зважай!

2019

ДАЛI ЛИШ МОВЧАННЯ...

Прискіпливою старістю не гребуй,

це ще життя, хоч в іншій іпостасі.

I не принижуй жалістю, не треба,

то згуба, як живеш всякчас у страсі.

«Не був ти знаним, тож не будеш вічним!» –

не терпить сперечань тверезий практик.

Та хтось перейде десь ув інший вимір,

чи порошинкою злетить у вир галактик

між чорних дір на зоряній кулісі...

Чи перепон і тут є достобіса?

Хто крикне «Біс!» у розпачі прощання

чи пожалкує стиха під завісу?

Чи ми з тобою не того замісу?

Не буде «далі». Далі лиш мовчання...

2020

НIЧНА МЕЛАНХОЛIЯ

Кепкуйте з нас, спілчанські метри:

тут кухня, чад; тісні шість метрів,

де не розкрити вільно крил.

Наллю води із крана – Лети! –

у чайник... Де знайти, поете,

натхнень для віршів і вітрил?

Змарнілий день потроху тане.

Он промінь вичахлий востаннє

накреслив руну на стіні.

Зелений чай. Смеркання раннє.

Старий натхненник на дивані,

присвяти, писані рідні...

Куйовдить штору хижий протяг,

скрипить кватирка... Зойкнув потяг

чи задзвеніло стремено?

А там, за вікнами навпроти,

самотня тінь блукає доти...

й не спить зі мною заодно.

Нічний пейзаж: дерева голі

чимдуж розбіглися вздовж колій,

як в листопаді, зазвичай.

Зірки горять на видноколі,

моя ж безсонна ніч поволі

до ранку п’є схололий чай...

2019

НЕЗБИРАНI ЯБЛУКА

Куди це сполохана вічність летить?

По колу, а чи по спіралі?

Чи то тільки вітер шукає, крутий,

тих яблук, що ми не збирали?

Тих стежок, де наше колишнє дріма,

та згадками крає і досі?

А це римування – мов докір... Дарма:

не зцілить ні витрим, ні досвід.

Спочинь, мій зажурений саде, тоді

ще сльози були не солоні,

прозорі, мов кола на тихій воді...

...Граки гомонять на осонні.

Немов калатає незримий дзвонар –

капіж розпочався під вечір...

Брунькується сад мій – така дивина! –

дерева розпростують плечі.

Порину у спогади: юне дівча

між яблунь римує чи марить...

Незбирані яблука... Гуси ячать...

Та не вистачає руки і плеча,

як точної рими до пари.

2020

* * *

Манни небесної ти не жадала.

Iспити долі даються по силах.

Часом нам долі Iкара й Дедала

не усвідомити... Вітер у крилах –

то для сполуки між словом і ділом,

клопотом хатнім і зоряним небом.

Душу – назовні, у мушлю – біль тіла.

Задуми, мрії... Чи є в тім потреба?

Чи про високе розкаже день судний,

чи розтлумачить надія поволі?

Часом приходять і розпач, і сумнів,

ріжуть по цілому, тобто – по волі.

Ріжуть нещадно і боляче – навпіл,

часом і душу шматують на друзки.

Ти не звикала щось брати у набір,

тож і боргів не набрала. Галузка

сонце сотає і тішиться квітнем,

мріє чорнозем про добре поліття.

Ти ж тільки світлому Слову підзвітна,

сива поетко і мрійнице літня.

Дякувать Небу – ти ще не стомилась

в серці плекати добро і довіру,

не уповати на Господа милість –

жити по Серцю, по Слову, по Вірі.

2020

ДIАПАЗОН СОНЕТIВ

ТЕТЯНИ ОСIНЬ

«Таврійські сонети» – одинадцята поетична сповідь відомої української літераторки Тетяни Осінь (Нікулочкіної Тетяни Василівни) – поетеси, перекладачки, прозаїка, членкині Національної Спілки письменників України й Запорізького обласного ЛIТО ім. Михайла Гайдабури, заступника голови літературно-художнього об’єднання «Пошук» ім. Миколи Лиходіда. Поетична парадигма її творчих експериментів («Осінній віршопад» 2011, «Римовані паралелі» 2016, «Життєдайне Слово» 2017, «Сонячне гроно» 2017, «Пізня зав’язь» 2019, «Рахманне передмістя» 2020 та ін.) – екзистенційно-афористичні роздуми про минуле й сьогодення, філософію буття і гармонію навколишнього світу.

«Таврійські сонети» (2021) – логічне продовження попередніх пошуків поетеси, метою яких є, з одного боку, вдосконалення її улюбленої строфічної форми (сонета), а з іншого – пізнання власного поетично-ментального «Я», осмислення його в контексті навко-лишнього світу. На розсуд та оцінку потенційних реципієнтів запропонована своєрідна спроба підбиття підсумків, адже до складу збірки входять не лише абсолютно нові твори, але й улюблені фрагменти поезій самої Тетяни Осінь з добре відомих читачеві книг запорізької майстрині слова.

Збірку відкриває розділ «Розмаїте плетиво» з п’яти складових: це вінки сонетів «Дорога», «Буття», «Часопростiр», «Птаха», «Повiнь». Згідно з кращими канонами художньої форми, обраної для творчих пошуків, тут представлено по 14 сонетів, які завершуються п’ятнадцятим («Мॳстралом»),

що виконує функцію тематичного та композиційного ключа кожного вінка.

Низку сонетів, які публікуються вперше, презентовано в розділі «На терезах буття». Вірші тут оригінально структуровано у певні поліфункціональні тематичні блоки (сонет-портрет, сонет-пейзаж, любовний сонет, сонет-поетичний маніфест, сонет-медитація, сонет-реквієм, сонет-присвята). Також вибірково позиціонуються улюблені сонети з кількох раніше виданих книг.

Сонет завжди є своєрідною «моделлю душі поета». Сонетарій Тетяни Осінь зайвий раз доводить цю аксіому, демонструючи унікальну природу тексту, яка виникає внаслідок органічного узгодження форми та змісту, переконливої та виразної образної трансляції думок про світ і людину, глибоко філософського осмислення явищ навколишньої дійсності, щиросердечного вираження емоцій та розкриття душі ліричної героїні.

«Таврійські сонети» мають екзистенційне забарвлення, адже спонукають вдумливого читача до роздумів, пов’язаних із осмисленням таких категорій, як «Existentia» і «Das Man». Екзистенція є самобутнім «ядром» людської особистості: саме вона забезпечує її несхожість з іншими, перетворює на унікальну і неповторну істоту. «Das Man», навпаки, є формою безликого існування, що деперсоналізує людину, робить її такою, як усі.

У цьому аспекті особливо показовим є пошук ліричної героїні сонетів Тетяни Осінь: намагання пізнати справжність свого індивідуального існування призводить до екзистенційного прозріння та завершується звільненням з пут буденності. Лірична героїня вважає за необхідне абстрагуватися від повсякденності та прислухатися до голосу, який іде з глибини самості людини та є покликом самої долі («Хто обере собі завчасно ціль, / той житиме цікаво, гідно, плідно», «в житті цінити будем кожну мить»).

Натомість світ буденності представлений в сонетарії через зображення побуту: «А це дбання – робота, дім і діти – / бува легким, бува таким нестерпним...», «сізіфова праця, буденна, важенна», «Вся ця буденність (як хочеш назви...) – / недобудова, прокурений світ». Змальовуючи буденні турботи, авторка акцентує увагу на тому, як важко долати людині щоденні негаразди та водночас роздумує над тим, що можна протиставити прозі буденності: «Що важливіше: віднайти ключа, / зламати вщент байдужості печать?»

Особливої уваги заслуговує екзистенційна проблема необхідності постійного вибору та стоїцизму, пошук відповіді на питання Альбера Камю: «Чи варте життя того, щоби бути прожитим?» Відповідь, яку дає поетеса читачеві в сонетах, – однозначна: «так, варте». А запорука цьому – Слово, Поетичне Слово, яке пропагує витриманість, стійкість, дотримання моральних вимог, гідну поведінку за будь-яких обставин («Щоб уникнути страти, / що вибирати доречно: чи кельму, чи праник?», «Нам вибирати: коритись чи нищити Ґрати, / втілити задум чи, може, чужі забаганки», «Тож сьогодення складатиму з літер, / ще – із любові й турбот...»). В центрі уваги поетеси – внутрішній світ її ліричної героїні, яку оточують тривоги, буденність, самотність, «чужий світ», але вона все робить для того, аби вийти з цього стану. I головним помічником у її прагненнях є жага творчості.

Вільний вибір відбувається в результаті внутрішніх спонукань, тому особистість повинна долати всі випробування, які трапляються на її шляху, стійко триматися, загартовувати силу духу, зберігати активну життєву позицію: «...як радив Шевченко – гострити сокиру. / Хай згинуть назавжди усі вороги. / “Ми сильні!” – заявим зрадливому миру», «Я стоїк, доле! / Тільки дощ із вітром – / навіщо? – співчувають: “Де твій витрим?”».

Концептуальною метафорою збірки є дорога – важка, але необхідна, вона «веде вперед, і ранить, і лікує, / втішає нас...». Дорога повертає в коло рідних, близьких людей, проте рівна дорога не завжди веде до перемоги, на цьому шляху «була й негода... і лихі часи», та, попри негаразди, дорога – «наш незмінний поводир».

Показовим є також розкриття «вічної» теми долі: кожну людину «...випробовує доля: то ралі, / то дербі, то поло...». Проте, авторка не наголошує на її невідворотності, вона філософськи ставиться до невдач: «прощаю долі деякі невдачі». I як висновок затверджує думку про те, що долю, якою б вона не була неприязною, «спасуть любов, терпіння й добрий досвід». Головним символом оберега долі лірична героїня вважає «дар – Божественний вогонь».

Змістовний діапазон сонетів Тетяни Осінь досить широкий. Цікавість до фундаментальних питань людського буття тут поєднується з увагою до проблем сьогодення; порушуються теми патріотизму, національної пам’яті; затверджуються ідеї любові до Батьківщини, Запорізького краю, збереження надії на майбутнє, гармонічного співіснування людини та природи, важливого значення творчого Слова.

Світ сьогодення немислимий без минулого, без пам’яті про своїх пращурів, про родючі землі Таврії, про дім. Пам’ять для ліричної героїні – це передусім «етюд напівстертого ретро», а «Пам’ять минулого – суть лабрадору».

Поетеса прославляє сонце і тепло: «Щоб оновити душу і чуття, / зі степом відчуваючи злиття», бажання «Тарасовою стежкою помчати», закликає «Розкрий обійми Хортиці скоріш», та як допомогу читачеві: «У поміч нам сонце любові й добра, / і повінь поліття, і води Дніпра!»

Особливе місце займають сонети, пов’язані з темою людини і природи. Авторка максимально олюднює природу, ніби передаючи їй власні душевні переживання. Пейзаж душі, психологічний паралелізм, імпресіоністична манера письма, що вражає достовірністю відтворення різноманітних відтінків, вібрацій світла, трепету життя, змін погоди – все це утворює гармонійний художній світ «Таврійських сонетів».

Важливою темою «Таврійських сонетів» є кохання – найтонше, найтрепетніше почуття, яке постійно оспівували поети. На думку ліричної героїні, любов – це щось неймовірне: «То нам любов давала хист і крила, / і щось таке чаклунське... і земне...». Любов об’єднує («любов єднає нас...»), втішає, тамує ревнощі («горю, не сплю»), змушує занурюватися у роздуми («Коли ж то між нами постала дилема: / миритись чи й далі ходити по лезу?»), допомагає побороти байдужість, печаль, життєві негаразди, адже без цього дару людина не може існувати повноцінно на землі («На нелюбов накласти вето мушу»).

Визначальною складовою збірки Тетяни Осінь є рефлексії з приводу власної художньої творчості. Слово поета, у розумінні авторки, покликане надихнути людину, допомогти їй стати сильною. Весь сонетарій буквально дихає вірою в силу Слова: «...I вперто / я словникових істин не цураюсь, / бо вірю в силу Слова. I навчаюсь».

Беззаперечною заслугою поетеси є спроба відкрити читачеві частину таємниць своєї творчості – зобразити власну роботу над написанням сонетів, яким притаманна гострота, чітка рима, чарівництво: «Не стану писати задовгі балади, / а краще у чари сонета порину. / Гортатиму знов словникові поради / і втілю доречне й корисне у рими». Авторка шукає відповіді на численні питання у природі й житті людини. Коли стогнали вітри, коли приходило безсоння – разом з ними «...безневинно / ридали віршів рими й ритми». I хоча «болить ... передчуття зими», їй все ж «бувають до снаги – і дощ, і сонце, і сніги».

Поезія – шлях у вічність, вона поєднує світи та події, внутрішнє та зовнішнє, настрої та їхнє вираження, робить величне близьким, а маленьке важливим: «На розуміння, виходить, усе має право – / від неосяжного простору і до мачинки».

Приваблює в книзі також своєрідний діалог з культурним простором Всесвіту. Iнтертекстуальний аспект актуалізується за допомогою зображення знакових постатей (Деміурга, Фібoнaччі, Петронія, Лао Цзи, Фрейда, Епікура тощо), алюзій, які породжують у інтелектуального реципієнта значущі асоціації. Так, наприклад, авторка акцентує увагу на розумінні правди: «“Правда – в середині нас...” – як у Пруста». Ця ідея проходить лейтмотивом через всю збірку: «I де той парадокс, чи знав Петроній? / Той висновок – й моя незламна віра: / усе на світі потребує міри». Поетеса згадує П. Верлена («Верлен прорік: “Достатньо в серці мук”, – / ні користі, ні сенсу в них»), М. Кундеру, Ч. Дікенса, Є. Леца, А. Камю (якого вона читала «у самотній спальні»), відомих художників і музикантів (Караваджо, Дега, Далі, Тінторетто, Гріга, Ліста). «I знов розкошує розбурхана осінь / хрустким листопадом й нестриманим Лістом» або «Небокрай – мов у Далі», «Чи то пасують ранковому саду / ніжні пастелі, немов у Дега». Ці згадки створюють атмосферу достовірності, відображають естетичні уподобання самої майстрині слова, допомагають зрозуміти її специфічну алюзивну концепцію.

Притаманні «Таврійським сонетам» філософська насиченість, витонченість художнього слова, різноманітність відтінків і настроїв, особлива образна система, метафоричність мислення, завершеність та гармонійність – все це справляє незмірне враження на справжніх поціновувачів художнього слова.

Книга адресована тим, хто любить рідну землю, рідний край, має національну гідність, вірить в ідеали гуманізму, гостро відчуває красу природи, цінує мистецтво та розуміє значення життєдайного поетичного Слова: «Хай оминає оманлива “gloria mundi”, / тільки б тримало завжди життєдайне Слово».

Валентина Ботнер,

                   кандидат філологічних наук,

           доцент Запорізького

національного університету

Тетяна ОСІНЬ

ПОВIНЬ

I

Висока вода, небезпечна й підступна,

штовхає у вирій – рішуча, неспинна.

Не ремствуй, кажу, що життя каламутне,

у кожного з нас – порожнечі й глибини.

Чи борсатись довго нам в цьому намулі?

Нестача повітря... Я глибше пірнаю.

Тепер не врятують здобутки минулі.

I от виринаю між пеклом і раєм.

I всі прорахунки, і мрії жадані

змішала стихія (і суєтність, й сутність...).

Я сенсу шукала колись в віршуванні,

а доля чомусь посміхалась на кутні.

Збігає життя за водою – та щиро,

як завше, чарує і плином, і виром.

II

Як завше, чарує і плином, і виром

неспинна ця повінь бурхлива... Не бійся,

тримай, попри втому, надійне правило,

долай негаразди, і темінь, і відстань.

Надія то плечі підставить, то лікоть,

коли ти із нею буваєш у згоді.

Вона не плацебо, я вірю, а ліки.

Звідкіль недовір’я? От смішно та й годі!

Колись я гадала, що знаюсь на Слові,

й писала сонети – болючі, відверті.

Чи то, дійсно, доля гукала на сповідь

й свідомо втягала в круті водоверті?

Тож треба триматися, друже, укупі.

...Тут кожен згадає про воду у ступі.

III

Тут кожен згадає про воду у ступі,

бо поруч нестале усе й незугарне.

Ці хвилі життєві призводять до згуби,

ще збути не пізно усе, що намарне.

А пострах назирці стоїть (та чи варто?).

Терпець випробовує нас (чи доречно?).

Ще вчора, здавалось, були ми на старті,

і вигляд ще той був, рішучий і Ґречний.

Прямуєш на стрижень, бо знаєш – так треба,

та завчено мовиш: «...і нині, і прісно».

Ці щирі молитви доносять до Неба

забуте село і сполохане місто.

Обов’язки тиснуть, важучі, мов гирі...

Долати ж стихію доцільно всім миром.

IV

Долати ж стихію доцільно всім миром,

ладнати світи, що розтерзані в клоччя,

і лати латати, гострити сокиру,

та тільки не всі до звитяги охочі.

Чи конче потрібні прислів’я і притчі

про камінь наріжний, і душу, і тіло?

Вступати всякчас у якісь протиріччя,

стуляти шпарини між Словом і Ділом?

Шукаємо правди, а ще – компромісів,

сторожко ступаємо, наче по лезу,

шліфуєм терпець... А когось остобісить,

що будні – то драма. Гадалось – імпреза.

Отож і жадалось музик і застілля.

...Це ще не безвихідь – непевне довкілля.

V

Це ще не безвихідь – непевне довкілля.

А повінь – неспинна, бурхлива, вертепна.

Визбируй з городу безплідне бадилля –

Ґаздине, поетко, й пиши життєствердне.

Готуй запашну з круасанами каву,

повторюй буття необхідну абетку.

Завчасно не мрій про повагу і славу,

бо слава – лукава, а будні – чернетка.

Ховаєш, в чорнилі забруднені, пальці,

лелієш невидиме плетиво вірша.

В альтанці спочили поламані п’яльця,

бо думка про інше – високе чи грішне...

I тисне на скроні жорстока реальність –

брак часу і коштів, і сил недостатність.

VI

Брак часу і коштів, і сил недостатність

маскуєш під усмішку майже свідомо.

На ранок примаряться подвиги ратні –

раптово прокинешся в затишнім домі.

А потім ховаєш невиспані очі,

бо треба полоти, варити і прати.

Жіноча робота? Та й рими жіночі...

Чи ж ними писать про здобутки та втрати?

Твоє – це шиття і варення айвове.

Кепкуй над собою: «Які сентименти!»

Господар уранці подався на лови –

у жінки ж свої будуть... дивертисменти.

Коли ж подолаєш турботи немилі,

дозволиш собі невеличке дозвілля.

VII

Дозволиш собі невеличке дозвілля,

як сонце вечірнє спливе небокраєм.

А змора здолає, як випите зілля, –

канапка в альтанці привидиться раєм.

Звичайно, я теж полюбляю принади,

парфуми та квіти, – на те я і жінка.

А дехто в моїх віршуваннях і вади,

кепкуючи, знайде; «Що з того ужинку?»

Та я ж розуміюсь на вибриках долі:

лікуючи опік, не дую на воду.

I пораюсь в хаті, в саду, у стодолі

та – хай йому трясця! – у нашім городі.

За що не візьмись – все важливе й нагальне.

...Коли усесвітнє здолаєш і хатнє?

VIII

Коли усесвітнє здолаєш і хатнє

(яке, невідкладне, тримає щоденно)?

I затишок в домі, й обійстя ошатне –

сізіфова праця, буденна, важенна.

Осмисливши вираз «до сьомого поту»,

проходить у праці життя до загину.

Чи змиє життєвим потопом... Достоту

і час перетворює камінь на глину.

А глина вже піде на кухлі чи глечик.

Буття ж перемеле і дійсність на порох.

Живи щиросердно й не думай про втечу,

бо витримка – то не синонім покори.

Коритимеш світ, що таки незугарний,

а згодом збагнеш: ті зусилля – не марні.

IX

А згодом збагнеш: ті зусилля – не марні,

раніше ж чекала підказок і знаків...

«Моє віршування – талан то чи карма?» –

не скажуть, напевно, про це зодіаки.

За гомоном майже не чути суфлера

між актів сумної житейської драми,

бо ми на гальорці (вона ж і галера).

А зорі на небі – немов гексаграми.

Тлумачити як їх? Вітрів аритмія

штовхає у спину настирно повз гони.

Хіба одного відчайдуха й гордія

в незнане помчали задихані коні?

Хтось гідно тримався, дання мав уроче.

Хтось мчався прожогом, немов потороча.

X

Хтось мчався прожогом, немов потороча,

крізь гори, долини, повз ріки та нетрі.

Неслись напролом – ті, до слави охочі,

я ж тільки сонети писала відверті.

Зліталися рими – як нетлі на світло,

а часом втікали водою між пальці.

Кому не доводилось нидіти світом?

Наснаги в дорозі вам, вічні блукальці!

Усіх випробовує доля: то ралі,

то дербі, то поло... Долаючи втому,

коли набридають чужі пасторалі,

вертаємось з мандрів до отчого дому.

А хтось заблукав (випадково?). Намарно,

бо думав – кумирня то, вийшло – «кумарня».

XI

Бо думав – кумирня то, вийшло – «кумарня».

Згадається часом заплакана Варка,

колишнє прощання... Ось тільки шикарно

всякчас виглядає бідова шинкарка!

...Кураж не лікує, не тішить, бо гірко.

Набридли – до дуру! – геть п’яні вар’яти.

Марудить чужа неприйнятна говірка.

Подеколи й біди хапають за п’яти.

Накотить журба і заллє, наче повінь

(не та, весняна, що бурхлива і чиста),

і хлюпне свідомо гарячим у скроні –

ні долі, ні волі, ні віри, ні хисту...

Живе як сновида (це хтось мав зурочить...).

Тож никає світом, розтерзаним в клоччя.

XII

Тож никає світом, розтерзаним в клоччя,

немов на узбіччі (чи дійсно з похмілля?).

Ночами чаклунські ввижаються очі,

і плесо, і плавні, і нурт водопілля.

Вже зболені згадки сягають далеко,

а мрії непевні якісь, обережні.

Насняться степи та кургани, й лелеки,

і повінь квітучих садів, і черешні.

I нас невгамовно носило світами

у пошуках істини, правди, свободи.

Тобі, безсумнівно, була я світанням,

надійним ти був мені громовідводом.

Буття – це троянди (в шипах!) й кураї.

Та сил ще достатньо – твоїх і моїх.

XIII

Та сил ще достатньо – твоїх і моїх –

стрічати безстрашно і бурі, й потопи.

Ти чуєш, гуркочуть на сході бої...

Чому ж це на розбрат не падає попит?

Коли схаменуться усі вороги?

В нас вдосталь, звитяжці, відваги й наснаги.

Зима наближається, й повінь снігів

здійматиме білі неторкані стяги.

I ось він рушає – дивись! – льодохід.

Щось в ньому величне і навіть сакральне.

Долай негаразди – уплав чи убрід,

пірнай у реальність, вирішуй нагальне.

Я сили черпаю з малих ручаїв,

щоб довго плисти супротив течії.

XIV

Щоб довго плисти супротив течії,

не зрадити мріям, здолать супостата.

Та в нас і гетьманство своє ж, й мамаї

у кожнім кутку. Де там злагода, брате?

Надміру терпіння, хоч бід – аж за край.

Кепкуємо з себе – така чудасія!

Розпачливо радимо іншим: «Чекай,

от прийде призвідник новий. Чи Месія...»

Пора схаменутись, піднять хоругви,

як радив Шевченко – гострити сокиру.

Хай згинуть назавжди усі вороги.

«Ми сильні!» – заявим зрадливому миру.

У поміч нам сонце любові й добра,

і повінь поліття, і води Дніпра!

МАҐIСТРАЛ

Висока вода, небезпечна й підступна,

як завше, чарує і плином, і виром.

Тут кожен згадає про воду у ступі,

долати ж стихію доцільно всім миром,

Це ще не безвихідь – непевне довкілля,

брак часу, і коштів, і сил недостатність.

Дозволиш собі невеличке дозвілля,

коли усесвітнє здолаєш і хатнє.

А згодом збагнеш: ті зусилля – не марні.

Хтось мчався прожогом, немов потороча,

бо думав – кумирня то, вийшло – «кумарня».

Тож никає світом, розтерзаним в клоччя.

Та сил ще достатньо – твоїх і моїх –

щоб довго плисти супротив течії.

2020