ЛЮТИЙ Григорій - 1 - ЦВIТЕ ТЕРЕН...

Автор: Григорій Лютий

Зміст статті

 

ЦВIТЕ ТЕРЕН...
(пісня)

Я не бачив зроду маму
I не знаю тата.
Як у Бога – в них повірив... –
Світ не звинуватив.

Гірше голоду, і глуму,
I жалінь ворожих.
Сиротіший – на всі думи – 
Тільки ти, мій Боже!

Цвіте терен, терен цвіте
Щедро в Україні...
Як волосся посивіле
На малій дитині...

Ту зозулю, що кувала,
В ланцюг закували.
Тих синочків – як листочків – 
Голови на палях!

Ой, колиско моя, земле,
Ти мені і мати!
Дай душею пригорнутись,
Душу обійняти.

Дай загоїть голос туги,
Що луна і досі.
По балках і по яругах
України сльози...

Цвіте терен, терен цвіте,
Стежку замітає.
Мов сльозами, білий світе, 
Тебе застилає...

Де б не був і де б не жив я – 
До небес – рукою...
I по цей бік, і по той бік –
Терен за рікою...

Вже збирається на пісню,
Вже душа – як хмара...
За сльозами – тільки блисне –
Прийде Божа кара!

Найкращий голос тут би став лиш зайвим...
Так жили рвуть. Так кличуть свою смерть.
– Ось що є спів... Я ж вірила, їй-право...
I як же я співатиму тепер?

I чим же він тримається ще жити?
I як мені тепер це забувать?
Хіба ж так можна – навіть і любити?
Упав на землю й страшно цілував...

Схилилася ромашка на волосся...
Так ось що є мелодії мотив...
Земля таких не довго, кажуть, носить. 
Недарма хоче йти у монастир...

Змаліла враз: «Мені – і не довіривсь...
I що тут ображатись... – Ще мала...
Iще мене душа (хоч вірю – щира...)
Як ось його (свята!) – не прирекла!

Не ждав мене побачити в цю пору...
Чи повернуть тихенько у село? –
Як лихо, що, буває, пройде поруч... 
I промовчить – не скаже, що й було...

Знайти як серединку, рівновагу?
Відкрить – і не роз’ятрить його ран?
О Господи, подай мені відваги!
Колись уже промовчала я раз...»

Щось підказало: тільки не жаліти!
Це – як ножа у грудях поправлять...
Нагримати вже краще, насварити...
Дражнилочкою – кинула здаля:

 

(пісенька)

– Що за лихо – наш Порфир,
В нього кеба набакир.
Він мене не слухав – 
Знов поснідав муху.
Ой, не муха то була,
А розлючена бджола –
Бджілка солоденька,
Я вже й не раденька...
Бо замовк мій друг Порфир,
Мав язик – тепер пузир.
Навіть сам не зчувся,
Як чомусь надувся.
Ой, не дуйсь, не дуйсь, козак,
Хто з нас ду-, а хто з нас рак?
Хто страшний рачисько? –
Звісно – Порфирисько!

Ще й не таке б од неї мав за радість...
– Це ти, Марійко? Правильно, свари!
Не стане літописцем – безпорадний.
Я плакав, – так. Та дух мій – не скоривсь...

А ти у степ чом ходиш аж край світу?!
Співаєш – наче Господу... 
  Прости.
Тобі ж нема причин ніяковіти.
У тебе ж Голос посланий.  
  А й ти...

Чи все сказать дано лиш наодинці?
Чи те, що й ти – я нині відчував?
– Ні, ти твердив, що тайни – то чужинці,
Щоб не лишала в серці ночувать...

Я не суджу. Ти й справді незвичайний...
Ти ходиш так, як Бог тобі нарік.
I суть не в тім, що мав од мене тайни,
А що вони плодитимуться вік.

Тобі не просто важко, а надривно!
Посватайсь – не змогла б дать одкоша.
Хоч, знаю, ой – я не твоя царівна,
Я – щоб на мить хоч ношу міг лишать...

Люблю тебе, як, може, любить мати,
Хоч проти тебе віком і мала!
Що світ забрав – хотілося б віддати
У крапельці Всевишнього тепла.

Пасеш думки. Але не завжди знаєш,
Куди вони завернуть крізь туман...
Я так боюсь, коли ти обіцяєш.
Не обіцяй. Як тато. Як Богдан...

Мені ти друг.
  Душа ж прийшла по більше...
Пригадуєш, на камені в казках...
Що висічено в пісні – нас не втішить.
Та ніде дітись. Пісня нас гука...
   
Ти у думки пішов – як у монахи...
Слова й зірки – родина крижана...
Тобі хто не поет – той битий прахом...
Не можна так. Думки – трясовина...

– Марієчко, не гнівайся. Я знаю:
В спокутах маю Слова дорости...
Якщо в тобі життя я ображаю,
Ти вже мене, бездушного, прости...

Чи рідних смерть мене протверезила?
Чи десь воно закладено згори?..
Я теж любив розтрачувати силу
На пустощі, забави до пори.

А потім прийдеш, сядеш... – Порожнеча.
I так досадно стане: день минув!
Життя безцільне – своєрідна втеча – 
Нездатність в очі долі зазирнуть.

Я літописець.
  А душа – дитини.
Не просто з нею мир, бува, знайти.
Присікувались люди без причини,
I навіть – ти.

Тому щодня собі я сповідався.
Й таки вдалось знайти свої ключі.
Раніше крізь гробки й ходить боявся,
А ще коли, бувало, уночі...

 

* * *

Коли дуже довго сидиш на цвинтарі,
Поступово відкривається третє око.
Ні, не так. Кажуть старі,
На гробках проректи може тобі й сорока.
Ну і чого ти, сидячи тут, боїшся? – 
Як наче цього не станеться...
  Це – як утратить цноту.
Тут краще, ніж на дзвіниці,
  пишуться вірші,
Смерть тут траву поскошувала
  якраз у минулу суботу.

Душ сонячні зайчики і метелики
Літають – мов ходять в гості...
Он тітка Текля – Зелена Пелена.
А там – жартівниця Фрося.

Цвіте бузок необламаний,
Пасеться коза безрога.
Тебе тут ніхто не шукатиме,
Тут губляться всі дороги.

В тобі ще не вигралась брага...
Зітхнеш – мов опустиш завісу.
В тебе є одна перевага – 
Ти можеш піти ще звідси...

 

* * *
Тепер і похорон не обминаю,
Й на весіллях не те вже ловить зір.
Всесвітнім холодом я душу обливаю,
Гартую в нім, не тільки у грозі.

Всевишній мир з байдужістю не сплутай!
Щоб слово полетіло крізь віки,
Я мушу воду відділить від суті,
Стовкти у ступі – тільки навпаки.

Не від гордині це: поет – найвище,
У Божій Книзі вірші – головне.
Це треба усвідомити скоріше,
Iнакше час відразу підімне...

Люблю я новизну, але й повтори...
Без них новому дню не зазоріть...
Тому і не дратуюся ніколи,
Як чую, що повчають нас старі.

Є справи Богообраних – над світом...
Всевишній взяв мене у сторожі... 
Поезія – це слово із орбіти,
Мого народу, роду і душі...

Комети – ті летять – немов скажені!
Слова ж пісень – як місяць, як зірки,
Господь їм дав дороги незбагненні...
Так із небес являються думки...

Вони – плоди – як жив ти і як вірив,
I як у снах до неба долітав...
Наука ця не відає, бач, міри...
Тобі дано – без неї. Ти – свята!

Ти ріки дум піснями відкриваєш...
Без тебе їх я зроду б не пізнав...
А як тому, кого ти покохаєш? –
Солодка смерть – пісенна голизна...

Мені твій спів –
  немов розмова з Богом...
А твій обранець... Ти ж уся – дива...
Якщо ти заспіваєш лиш для нього...
У нього ж може серце розірвать!

Дражнилася: 
  – Моє ти Боже Вухо...
Не можна брати відповідь за все...
А він своїм хвалився: 
  – Ось послухай:
Це від твоїх народжено пісень.

 

* * *
Мільйонний, може, раз читаю я цю Книгу...
Так треба Книзі Книг Читач із Читачів...
Беру чи віддаю ці думи, як вериги?
А намір був дістать од істин лиш ключі...

Безглуздям обізвуть повтори безчисленні...
Не зважаться слабкі, потонуть між зневір.
Надії проростуть, як знаки трав зелені.
Чекатимуть дощів, ще більше – зливи зір...

Всевишній так живе, як книгу я читаю...
Ще день, іще повтор. А істина – мовчить.
Прочитані слова безслідно вигорають.
Віск плавлю знов і знов.
  I нерв мій – у свічі.

Нікуди не спішить, як Бог,
  чи справді зможу?
Щоб не імітувать, – з Початків аж –
  із «Вед»...
Подоба я його чи тільки іскра Божа?
Чи тінь його лишу? Чи вийду наперед?

Колись, в звичайний день,
  відбудеться пророче, –
Оновлення ікон і плач їх крадькома!
Я істину і ту насилувать не хочу,
Коли я зглянусь їй – відкриється сама!

Мільйонно-тьменний раз
  наважуюсь читати, 
Весілля красних дум зліта до вівтаря.
I дивиться з небес на мене моя мати –
Зоря.

– Про Книгу ти казав...
  Не все я зрозуміла.
Мав на увазі Біблію, а чи саме життя?
Моя найкраща з книг у хутірці згоріла,
Вже і пташки туди не долетять...

Її читав наш рід хмарині й квітці,
Пергамент – з душ...
  Обкладинка – проста...
Там сонце сходило
  на кожненькій сторінці...
В душі й тепер вогонь листки горта...

– Не думав, що словами так торкнуся...
Мелодія, бач, все передала...
А ще мені вдалось у рік аж той вернуться...
Пригадуєш, у сінцях у вас ластівка жила?

Гніздо іще од сволока одпало...
В кашкета ластів’ят поклав Богдан,
I ластівка не кинула,
  в кашкеті й годувала...
У вас в обох благословлять – талан...

Не все, як у житті, до вірша записалось...
Та ж неісповідимі стежини у натхнень. 
Я вчусь буть літописцем.
  А це таки немало.
Хоч Час найкраще ловиться –
  у ятері пісень...

 

 

[/html][/fluid]