МАМА-МАРIЯ 

(Роман-пісня)

Мамі моїй Марії, татові, роду моєму красному, землякам, тій босо-ніжній шпоришевій (від обрію – до колиски) стежечці, що привела мене народитись українцем, 
  присвячую...

* * *

Де у щириць як щирість сива, 
Тойсвітні марева в степах,
Де сонечок манюні дива
Малих нас вчили, горопах,

Обороняти кожну душу,
Так рідно плакалось колись... 
На вербах там не тільки груші –
Там ми над Гайчуром росли...

В пахучім борошні пилючки
Купались, раді, край доріг.
На жаль, ні жодної колючки
З дитячих снів я не зберіг.

Iз-за гори, немов із раю,
Вертались череди в село.
Молочні ріки як там грали!

Iз вим’я кожного – текло...

Земля батьків там нас учила
Простому й вічному радіть.
Там брід нам річка заголила,
Мов жінка в пустощах поділ...

Вечірній місяць – аж прозорий,
Собачий гавкіт – ні на що.
Мов за селом скрадалось горе,
Мов хтось невидимий причовп.

Я все ввібрав, я все те знаю...
Бува, раптово схаменусь:
Знов на козеликах іскраю,
На тезках-грициках пасусь...

Де степу сонячні органи,
I Бог з небес дощем проливсь,
Крізь вічні луни над лугами
Я так у світ у цей просивсь.

Я взять хотів у груди слово,
Щоб дух, щоб світ наш не пощез!
Сказать родині: будь здорова!
Ми всі воскреснемо іще!

...У Божій пазусі гороху
Вчив цвіркунець співать, коли
З куточків душ ви всі потроху
Мене у голод намели...

Пилипенки, Горпини, Люті,
I Хохотви, і Сіріньки:
I орачі мої прелюті,
I чумаченьки, й козаки.

Тоді всевишні тато й мама
Мене у світ цей привели,
I душу, скроплену піснями,
В науку зорям віддали...

Само вже якось воно сталось:
В мені чужинського – катма.
Розбійна кров не домішалась:
Ні жовч, ні підступ не дріма,

Не розрива мене. Люблю я.
I дико бачить десь розор.
На вражі істини плюю я,
Плюю на смертний горизонт!

Всі ті, хто камінь кинуть може,
Зуміє хай хоч раз почуть:
Ви – українці! Боже, Боже!
Я – українець, я – прощу...

Всерйоз кажу, хоч як не тяжко...
I хто пойме* біду мою:
Як в інших «бігають мурашки»,
У мене сироти встають...

Встають допам’ятні вкраїнці
I ненароджені усі.
У цій, наболеній по вінця,
У цій наплаканій красі.
* пойняти – зрозуміти і перейнятися водночас.

ЛIТОПИСЕЦЬ

Знайшов я свій коток – своє пропале жорно.
Піднять не дав Господь. Трощу його ущент.
Варю собі куліш – із каменів аж чорних,
З тяжких своїх думок – із болю і прощень. 

Кепкує з мене люд. Душа горить голодна.
Кипить у казані краса моїх безсонь...
I пробую думки. Ще не зварилась жодна...
I дивиться Господь зі мною у вогонь...

 

АВТОР

На все,
На всіх
Свій час
I позачасся,
I плач, і сміх,
I марна марнота.
В золі спокус хто Часом не запасся, –  
Устами Бога прийде і спита.

I вже тоді ні сліз, ані відстрочок,
Вартіш скарбів – один його п’ятак!
А був же Час – ти вічністю ворочав,
I все тобі давалося за так...

Що протекло, просипалось крізь пальці,
Що гріб зусіль і пхав собі у рот,
Чом не натіг на ті життєві п’яльця,
Щоб душу вишить вічністю щедрот?

Мій Часе, я стою перед Тобою
Усе частіше, наче той хлоп’як.
I мох, і ліс щезають над губою,
А Спрага все не втолена ніяк!

Моя наївність досі – мов з гороху:
Чи я не марно в цьому світі жив?
Що заробив я в Тебе, як у Оха?
Вже не віддай – хоч просто покажи...

Я жив – як вічний, з вічними думками,
Як всі, грішив, давав собі зарок.
Любив бродить всевишніми токами, –
Аж за халяви набирав зірок!

Тебе місив стежками в Гуляй-Полі,
В тілах місив жіночих і словах.
Перед Твоєю сповіддю я голий.
Лише удвох ми здатні оживать!
В Тобі усі, з ким мав і хліб, і постіль,
Обличчя мами, татове плече.
Ти в світ пустив мене, спасибі, в гості,
Мені Вкраїна піснею пече.

Наш кожен крок на пензлі класти мусиш,
Малюєш нас – без гриму і стида.
Спасибі, ти жалієш мою душу,
Вона до смерті дивно молода.

Ти дав мені любов й од неї ліки,
Дав Час любить і в мріях не вмирать,
Лишать себе у дітоньках навіки,
I те нажить – що й Бог не відбира...

Казали, Ти і сірий, і колючий,
А я з Тобою не наговорюсь.
Iзмалку ще, замру, було, на кручі –
Тобі ув очі Гайчура дивлюсь...

I хоч давно з Тобою ми вже сиві,
Ти – диво з див, Ти – дзеркало моє.
Бува, шепчу: який же я красивий,
Жаль, мало хто мене в Тобі взнає...

* * *
Ще літописця не було за плату...
I наш пустельник уночі творив.
Його ума незвідані палати
Підсвічували листом явори...

Вже почала виброджуватись брага,
У діжі теми піна піднялась.
I був папір... Та не було бамаги,
Яка слова б ті видержать могла...

Вже він ходив, мов танцював навколо...
Цей творчий танець! Мозок – мов свіча...
Його пером водило Гуляй-Поле...
I він отак поволеньки почав...

ЛIТОПИСЕЦЬ

В той Божий день нічого не случилось –
Душа велика в Бога народилась.
В той Божий день нічого аж не сталось –
Душа вселенська з миром привіталась...

Узятись за перо збулась причина...
I в бур’янах знайшлось кому по чину
Раптовий спалах блискавки-душі
Наважитись складати у вірші.

Дано мені сувій – цю білу хмарку.
На ній слова, словечка – як зірки,
У душі будуть падати, поки
Не приведуть їх під небесну арку...

АВТОР

Літала скрипка звечора над садом – 
Щось віщувала. Знати б тільки що.
Грав божевільний Костович надсадно 
Біля пивної посеред бочок.

Шугали кажани. Чамріли пари.
Врізав у ніч свій профіль монастир.
Ніхто не піджидав Господню кару,
Спускався сон солодкий, наче мир...

Літала скрипка. Музика кривава
Лилась на місто стомлене згори.
I гнізда, наче літери заглавні,
Підпалювали в душах явори...

МАРIЯ 

Моє вже все було. Чого ж я плачу?
Мені мій біль прочанин розказав.
Я над своїм не плакала, одначе,
Як над його. Розщедрилась сльоза...

Хіба лиш я одна отак любила, 
Томилась так, безвихідь берегла?
А він відкрив – що й вигадать несила.
Таке зварив, що зроду не пила...

…Літала скрипка звечора над садом.
Акації під осінь зацвіли.
І падали зірки в серця й балади.
І все ніяк упасти не могли...