Зміст статті
ЗЕМЛЕ РIДНА, ЗЕМЛИЧЕНЬКО...
(пісня)
Земле рідна, земличенько,
Ти відкрий своє личенько.
Я візьму його в душу,
Щоб родила душа:
Світом, мамою зітканим,
З яворами й лебідками,
Iз веселими дітками,
Що дорожчі життя...
Земле, чорна, як ніченька,
Ти вкриваєш нам віченьки,
Ти живих нас цілуєш
I ведеш на Той Світ...
Я тобою не гребую,
Там – неначе за греблею,
Скрізь тебе упізнаю я
Й через тисячі літ...
На тобі виростаємо
I до тебе вертаємо...
Знов стаєм ломикаменем,
Євшан-зіллям колись.
I нема красивішої,
I немає ріднішої,
Стежечками і ріками
До душі пригорнись.
Ти в життя мене кликала,
I вела, і чукикала,
Наодинці стрічались ми... –
Як я цим дорожу.
Дай відпити од кореня
Таємницю народження...
Я нікому – і Господу –
Та й про це не скажу...
...Вірю: там – за морозами –
Світ із білими грозами.
Ненароджені дітоньки
Небесами біжать...
Земле, мамо, земличенько,
Ти яви своє личенько...
Як тобі довіряюся,
Ти довірся мені...
НАЗВАНИЙ БАТЬКО
I ось він біля храму. Пісню ту ж,
Що на краєчку поля ночувала,
Мов пташка степу, дівчинка співала.
I як співала! – відсвіт за версту!..
Це ж хто її послав, як не Господь?
Лицем – неначе світ увесь прощає...
Недарма обступив отак народ...
Вона і справді серцем пригощає...
Коли було, щоб слухав спів різник?
А, бач, укляк – мов янгол обізвався...
А той лукавий зверхній молодик?
А той цвіркун-хлопчак оно на дасі...
Секлета й та, проклявши півсела,
Краєчком хустки очі витирає.
Безштанько-внук – гірке поріддя зла,
Спинивсь жувати з часником окраєць...
Так блискавка повітря грозовить!
Так зірка робить зоряною воду!
Так кров співа!
– Ця дівчинка, диви... –
Півдня, а всім не стало вже проходу!
– Гафія зовсім інша. Та мовчить...
Хоча, по всьому, й ця мовчати вміє...
– Комусь, напевно, сняться калачі...
– Та почекай. До чого тут Гафія?
– А ти хіба не бачиш? Та ж вони,
Мов дві сестри. Хоч зовсім і не схожі.
Гафія – горда. Ходить – не моргни.
А ця якась піднесена вся – божа!
Не скривиться на грубість і плювок.
Такій не треба навіть оборонця.
Ці очі! Очі! – ллються в голосок.
Цей голосочок! – як сльоза на сонці...
Забудь їх, спробуй! Гнатимеш, як сон,
Вони ж тобі являтимуться з ночі.
Такі якщо вже візьмуть у полон,
То назавжди. А можуть і зурочить.
Гафія горда, звісно. Та й вона
Десь по світах ту гордість ізносила.
Жила в Парижі, Відні. Мови зна...
А, бач, вернулася в Гуляй-Поле, до сина...
Тепер навчає при монастирі
Діток французької, співає Марсельєзу.
– Авжеж, авжеж, – всміхаються старі, –
Така научить, як ходить по лезу...
– Вовками он оскалило степи, –
Iз Дібрівок заходять цілі зграї.
Пророчив знов на ярмарку сліпий,
Що скоро степ криваво запалає...
Хвалився і нажаханий копач,
Що у криниці кров була на Вербну.
– Та знаю, на плітки ти не скупа.
I як язик відьомський не отерпне!
Такі і накликають нам біду!
– Та помовчіть! I пісня їх не мирить!
– Ну-ну, помлійте. Я ж собі піду!
Там свині верещать, а їм — кумири!
Озвались дзвони! Стріпнулись граки! –
Немов шапки злетіли яворові.
Аж потемніло в душах... – мов полки
Ворожі десь захмарилися знову.
Така ураз нахлинула журба!
Ще й це дівча... Ось-ось, дивися, згине...
– У нас вона звичайна худорба.
В Парижі ж, мабуть, це була б богиня!
– О, не скажи, нас теж Господь кроїв!
Душа в степу не виросте з лопуцька!
Чи нас не вчили співу солов’ї?
Чи нам з життям не сонце за обручку?
Цей голос – наш. Повірте ж ви собі!
Свята вода так небесами кропить!
Не відав, як із поля він прибіг,
Як опинився поруч – за два кроки.
Спинялись люди дати п’ятака,
А він спинився, бо душа така.
Бо в сферах тих, де зріють всі начала,
Не він її – вона обдарувала.
Очима стрівсь, щоб вік не відвести.
Немов з очей – тим голосом втолився...
Уже й забув, що здатний так цвісти,
Аж до зневір сльозою оголився...
Не відвернувсь і не зніяковів.
Не пошукав, як інші, виправдання.
Напивсь пісень. Обняв її й повів
Додомоньку, до серця, до світання.
А дзвони били голосом небес –
Аж до Роздьор, Туркенівки, Покровки!
Земля дзвеніла радісно: воскрес!
Ми всі твої – до божої коровки...
А в вишині біліли голуби:
Над храмом храм – парили, наче душі.
– Таки мій час омріяний пробив...
Невже дожив? I стільки ще я мушу?
Кому розкажеш, як я дзвони лив,
Як віз волами бронзові з Полтави...
Як чаші срібні й бронзові колись
Віддав у дзвони зовсім не для слави.
Все згадується: танули, мов сніг
У баняку на плитці для купелі...
Тому й дзвенять по-іншому мені...
Не раз їх чув бездонні і веселі...
О дзвони! – серце степу і юрми!
Хто вас придумав, в полум’ї якому?
Iз вами врівні моляться громи!
Ніхто, як ви, не зносить до огрому! –
Коли ти розчиняєшся увесь,
У всі світи оголюються броди,
I вже не знаєш – в небі чи живеш,
I чуєш вічність – божу нагороду!
Що ж стоїмо, Марієчко? Невже
Усе це й ти (чи більше ще?) відчула?
Таких Господь, й забувши, береже?
Ну, усміхнися! Де ти? Не заснула?
Вже недалечко – річку перейти.
Он на горі зійшлися три тополі...
Дві справа хати – то мої брати.
Ліворуч – бабця-знахарка Горголя.
А це назустріч суне – це Трохим.
Сопе, як міх, і очі – мов у рака.
Дітей лякає зроду, мов лихий,
А сам – дитя. I тільки, що балака...
Тобі тут жити, дівчинко, звикай.
Дружина в мене теж богобоязна.
А от із хлопців дехто побрика.
Вже потерпи. Дітей у мене рясно.
I висипала з хати дітвора,
За ними слідом вибігла ягничка.
Де вісім є – дев’ятій буть якраз!
– Оце вам, діти, ще одна сестричка.
I покотилось містом із Бочан,
I люди говорили до спокону:
«Пішов молитись Богові Богдан,
Привів із церкви в дім живу ікону...»
БОРЩ ВАРИЛА...
Як побрались ми з Богданом,
Підвелась я рано-рано...
Встала борщику зварити –
Чоловіка покорити.
Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо:
I окаті, і кирпаті...
Зупинилась я на Каті...
А пішла по бараболю,
Глип, у ній пустує Коля, –
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку...
Хниче: «Хочу я до Каті...» –
Зроду всі в нас язикаті...
Щоб на дні збиралась сила,
По буряк я ще ходила.
Був там вибір із Христин –
Не могла не принести...
А як рвала я горох,
Упіймала зразу трьох:
Олю, Йванка ще й Софійку –
Каверзушку-довговійку.
Доки монялася з ними,
Бог послав мені Якима,
А верталась по окріп*,
То знайшовся ще й Охрім.
Так допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.
Гей, сідайте всі до столу,
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки божі,
Ніби з грядочки, пригожі...
– А в сусідів ця примовка
I коротка, і не ловка.
– Так у них же тих дітей –
Лиш Федот, як соловей...
Он в Оверка – то сімейка,
Доки скличе – попогейка.
Наче маку, дитинчат,
Вже імен не вистача...
Грицик, Мицик, два Степани,
Шура, Ліда, Роксолана,
Саша, Маша, три Володі,
Ще Андрії в них у моді:
Батько, прадід з Базавлука,
Люся-баба, Люся-внука,
Галя, Аня, Королина,
Надя, Віта і Ярина,
Гапка, Діна і Мелашка,
Полікарп, Семен і Пашка,
Геть замучили дяка,
Як побачить їх – гика,
Це вже є, а це негоже,
Це – чужинське, це – не Боже...
Кожен рік по три, по п’ять –
Легш родить, ніж називать!
* окріп – кріп (гуляйпільське)