Григорій Іванович ЛЮТИЙ  — український поет, член Національної спілки письменників України.

Народився 7 лютого 1949 року в місті Гуляйполі Запорізької області в сім'ї вчителів і хліборобів.

Батько Григорія Лютого теж писав вірші, які не знайшли іншого призначення, окрім потрапити до альбому його майбутньої дружини — Марії Явтухівни Пилипенко. Вечорами іноді слухали привезеного дідом Явтухом патефона. Ставили «Дивлюсь я на небо…», «І шумить, і гуде, дрібний дощик іде…» та ін. Потім мама брала гітару і співала під неї українські пісні.

Один дід Г. Лютого був репресований, і поет його ніколи не бачив. Але розповіді про його силу волі, рішучість, характер — у великій мірі формували свідомість митця. Рід по батьковій лінії мав свої традиції. Обов'язково одного з синів називали на честь діда… По маминій лінії дід Явтух і бабуся Мелашка, чиї предки, переселенці з Полтави, ввібрали в себе всі риси, пов'язані з цими іменами в українській літературі. Дід — майже все життя комірник, бабуся — тиха і богобоязна господиня.

Дитинство поета протікало на фоні мальовничої української природи, олюднений образ якої постійно присутній у його поезії. За городами жебоніла річечка Гайчур, де майбутній поет ловив рибу, пік раків з хлопцями, пас на її луках гусей. Після закінчення Сігорянської початкової школи з 1958 року навчався у Гуляйпільській середній школі № 1 і паралельно в музичній по класу баяна. Закінчивши школу, Григорій Лютий протягом року працював баяністом і завідувачем Любимівського Будинку культури. Потім вступив на філологічний факультет Запорізького педінституту.

Був одружений на Лютій Людмилі Іванівні, що працювала вчителем української мови та літератури у запорізькому колегіумі «Елінт» № 96.

Помер 9 квітня 2023 року у Запоріжжі.

Його вірші вперше були опубліковані в гуляйпільській районній газеті «Зоря комунізму» у 1964 році.

Іще в шкільні літа пощастило познайомитися з відомим поетом Василем Діденком, який на той час фактично мешкав у Києві, але постійно приїздив на Чапаївку до мами, привозячи на периферію атмосферу київських вітрів. Заборонені вірші М. Мамайсура, В. Симоненка, із яким в студентські літа товаришував В. Діденко, довгі розмови на чапаївських і зеленянських плесах запліднювали душу неповторним відчуттям причетності до долі народу. Приходило, що є «В кожного святе синівське право з матір'ю побуть на самоті…»

Становлення поетичного таланту Г. Лютого відбувалося і під впливом найкращих зразків світової літератури. Сам поет розповідав, що, будучи студентом, захоплювався творами Гете, Шіллера, Боккаччо, Сервантеса.

За станом здоров'я довелося перевестися на заочне відділення педінституту. Повернувся у Гуляйполе. Влаштувався у колгоспну багатотиражку.

У 1971 році поезія Г. Лютого була представлена українській аудиторії на сторінках газети «Літературна Україна». Вже тоді у добірці віршів прозвучав образ, який цитують і досьогодні: «На рушнику Дніпра, розшитого садами, несем твою Чернечу, як хлібину…» Брав участь у роботі ірпінських семінарів у Києві, куди його викликав голова кабінету по роботі з молодими при Спілці письменників України Дмитро Білоус особисто. Лютого помітили, відзначали зрілість таланту, оригінальність творчої манери, але книжку видати не могли.

Виростаючи в атмосфері шістдесятників, Г. Лютий передплатив до себе в Гуляйполе всі літературні журнали, заснував своє літературне об'єднання «Калинова сопілка». Це про нього поетеса Любов Геньба скаже: «Я закінчила двадцять років університету Лютого…» І з того ж об'єднання вийшли Олександр Михайлюта, Любов Геньба, Іван Доценко, Анатолій Горпинич.

Коли творчість Лютого одержала схвальну оцінку критика А. Макарова, він ніби подолав якийсь бар'єр, і це додало йому наснаги і творчої енергії.

У полеміці про Шевченківські настрої, роль поета, яку у 80-х роках вела «Літературна Україна», поетеса Неоніла Стефурак вловила ці настрої у першій збірці Лютого, написавши: «Є такий поет: „Стою, як тінь, мов тільки що із бою. Хіба б коня іще та справжню рану…“».

У 1982 році Г. Лютого викликали до Києва на творчий звіт, після якого його вірші протягом 2-3 років опублікували практично всі журнали: «Вітчизна», «Жовтень», «Дніпро», «Україна», «Донбас», «Київ». А 1984 року побачила світ перша книжка Г. Лютого «Крилатий корінь», за яку він став лауреатом обласної молодіжної премії ім. М. Андросова.

У другій книзі «Крона вічності» (1985) автор продовжує розвивати ту тему, яка є для нього близькою, — тему рідної землі, батьківщини. Він ніби кровно пов'язаний із народними джерелами, з яких і черпає силу для своєї поезії, осмислює нерозривну єдність людини і природи, яка є вічною.

В основі поезії Г. Лютого лежить саме любов, любов до рідного краю, до людей, до природи, нарешті до жінки, і саме це почуття є джерелом творчого натхнення. Гарні за духовною наснаженістю й емоційною силою, інтимні вірші Лютого сприймаються як молитовна сповідь не тільки ліричного героя, а й власне читача, бо йдеться у них про загальнолюдські, вічні цінності — кохання, молодість з її неповторними чарами і почуваннями. Його поезії показують це почуття багатогранним. Тут можна зустріти юнацьке чи дівоче романтичне кохання, його щирість і красу, драматизм нерозділеного почуття, любов до жінки-матері. Непогамований шал закоханого серця передається за допомогою довершених художніх знахідок, передусім метафор, персоніфікацій, порівнянь, символічних образів.

Одна за одною виходять книжки «Червона літера вогню» (1987), «Хліб любові» (1990), «Я воду пив з твого лиця» (1992), за яку Лютий був відзначений обласною літературною премією ім. В. Лісняка, «Гуляй-поле» (1996), дитяча книжка «Світлана» (1995), «Вибране» (1998), «Меди» (2000), а також у співавторстві зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком — збірник пісень «Пісні Гуляйпільського краю» (1995), численні публікації в журналах, альманахах, газетах.

На вірші Григорія Лютого написано понад сотню пісень, які виконували Анатолій Сердюк, Лідія Михайленко, Ірина Ярчевська, Сергій Шестопалов, дует Шепелів та інші. Найбільш відомі з них: «Не питай», «Скрипка», «Вчительчин вальс», «Пісня Гуляйпільських весіль», «Солов'їний острог», «Хрестини Махна», «Блюз любові», «Шипшина».

Дбає про відродження духовності українського народу, української мови, культури, традицій, місце української літератури в літературному процесі сьогодення.

Його участь в роботі різних редколегій, виступи по радіо і телебаченню, зустрічі з трудовими колективами, студентами, школярами, інтелігенцією, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій, виховання літературної молоді, а з 1992 року він очолював обласне літоб'єднання ім. М. Гайдабури.

Учасник VIII Всесоюзної наради молодих письменників.

Був єдиним делегатом до Спілки письменників України на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві в 1985 році.

1998—2016 рр. — голова Запорізької обласної організації НСПУ. 

З 2001 р. — редактор журналу «Хортиця».

 

 

Мама-Марія, частина І 

Я ПИСАВ ЦЕЙ РОМАН УСЕ ЖИТТЯ...

Якось у юності в розмові з татом я довідався, що деякі книги пишуть по кілька років. Це здалося незбагненно великим строком. Я ж, якщо бути об’єктивним, над цим романом працю¬вав не тільки останні сім літ, а все своє життя. Ще точніше — над ним працювало багато-багато поколінь моїх предків — усі ті, хто мав би відгукнутись, коли співаю: «Ой роде наш красний, роде наш прекрасний, не цураймося, признаваймося, бо багацько нас є...» І все це здалося не тільки недовгим, а промайнуло - як одна мить...

Знаєте, при написанні роману мені багато хто допомагав із Того Світу. Як тепер модно казати: диктували... І це ніяка не вигадка. Голоси моїх бабусь (особливо бабусі Гапки) звучали у мені майже весь час, доки писав... Бувало, днями чаклую. Виходить наче і красиво, а хоч плач – не звучить очікуваний тембр... Відчувається штучність, книжність слова. Не те. Тоді закриваю очі і викликаю Голос бабуні. І слово оживає, набуває щирості. Його не сплутати ні з чиїм.

– Хто там?

– Це я, онучку. Це я, – долинає – звідти...

Бачу: ось бабуня з повною пеленою плодів іде од старої яблуні стежкою через город. Звертається до мене трирічного: «Посеред города лежить колода — ні взять, ні піднять, ні собакам оддать. Що це, онучку?» І я весь напружуюсь, щоб зрозуміти, яку ж таку колоду і для чого збирались оддавать собакам...

Чи... У дворі замети врівні з хатою. Дядько поробив у снігу траншеї і навіть тунелі. На плиті у баняку тане сніг. Управляючись коло худоби, бабуся час від часу заходить до хати, зано¬сить то палива, то снігу. І ось, нарешті, вона каже: «Діставай, онучку, дамницю, я іще піду курей зачиню, і ми потім у дамок згуляємо... (в шашки)» Це мені вже десь років 4-5.
Або мамине: «Дітоньки мої золоті. Які ж ви у мене в пилючці, — як бджілоньки світитесь... Стрибайте сюди, я вже водички підігріла».

І оживає той світ, який я можу порівняти хіба що з раєм...

Усвідомлюю, що так наснажити текст, як у романі, досі мені не вдавалося. Дивуюся, що навіть давно написані шматки «Ярмарку» в романі набрали зовсім іншого змісту, зовсім іншої якості, ваги і навіть барв. 

Паралель можна провести із космокораблем під час виведення його на орбіту... Це солодке перевантаження душі – сльозами, світом, любов’ю...

 Пуповини думок про цей роман, звичайно, зав’язувались не тільки в Гуляйполі, а по всій Україні, де був, де стріпувалося щастям чи болем серце. Велике місце в цьому контексті займає Черкащина, де живе мій кревний друг Гриша Білоус... і не тільки... 
Згадується... Підходимо до Шевченкової хатини. На подвір’ї співає народний хор. Куди тій комп’ютерній музиці! Пісня стелиться по оксамитовій траві, пташкою шугає у синяву, завмирає високо-високо – мов розчиняється в ній. То голос характерника – схожого на Гонту козака. По закінченні пісні підходжу, не можу втриматись, щоб не обійняти: «Як Вас звати?» 

– Василем.

– А прізвище?

– Та...

– Як?

– Мені соромно називати прізвище. 

– Чому? Всі прізвища хороші. Мене ось Лютий...

– А мене – Ткаченко, – як нашого земляка, заступника голови Верховної Зради... Ганьба...

Я не знайшов слів, щоб втішити його і себе... Спасибі землі нашій, що іще народжує таких людей...
Або... Підходимо до могили мами Тараса Шевченка, яку «ще молодую у могилу нужда та праця положили...» Похована вона на родинному подвір’ї... Щоб скривджені дітки могли кожної хвилини побігти до неї, поскаржитись... На Черкащині такі випадки зустрічаються досить часто... Розповідає про це працівниця місцевого музею. Вона стоїть боса у траві, і я, рятуючись од зрадливої сльози, дивлюся вниз, бачачи тільки облиті сонцем її точені литочки... А голос же! Не голос – диво... Оце і є вона – та наша омріяна Україна. I мимоволі приходить: «Я сьогодні б ліг в постіль з тобою... I в могилу вже завтра б я ліг...» I далі не можу стриматись – швидко іду за хату, в балочку, де колись бігав малий Тарас. I там уже не плачу – реву. Падаю у траву: «Спасибі тобі, душе, за ці сльози. Спасибі. I хоч за звичкою ховаюся од людей, але прекрасно усвідомлюю, що такі сльози піднімають мене у самі небеса. Це навіть не катарсис. Це – вознесіння... I вже цього вечора визріває така логічна, така проста ідея – запропонувати нашим можновладцям зробити українську шлюбну подорож. Не на Канари чи Багами, не в Iталію чи Америку, а там, де прив’язувались вервечки до колиски України... Та з нашими народними піснями, та з повними очима наших райських краєвидів... I все те всотається в сім’я, в зав’язь, яка в цей час зав’язуватиметься в лоні молодої матері!.. Закладати, програмувати не безбатченків, а синів і доньок Твоїх, Україно! А вони потім стануть батьками і матерями твоїми, роде наш красний. Вони потім знатимуть, що Хмель жив не в Суботові (як нам розповідали в школі), а в Суботові... Скажете, невелика різниця? Така ж, як і народити замість нелюбої – любу дитину. Така ж, як і пролити щиру сльозу замість брехливої...

Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає – є в мене ти...

Тільки возвеличивши безсмертну душу, ми (наш народ) можемо стати безсмертними...
Не хочеться відпускати від себе роман. Але ж прийшла пора. Навряд чи коли перестану доопрацьовувати його. Передбачаю доповнені наступні видання.
Читаючи людям шматки роману, переконався, що голоси моїх бабусь, мами (а через них, мабуть, і Ваших рідних) пробиваються в написаному. Слово лягло в ту площину, де людина не спроможна не тільки лукавити, а й говорити про щось буденне. 

Тому дуже хочеться одержати від Вас відгуки. Не стільки відгуки-оцінки, побажання, як відгуки-спогади... Поділіться, будь ласка, тим кревним світом, який пробудиться у Вас при читанні роману. Розкажіть те, що винесе із пам’яті Ваша кров... Озовіться душею. 
I нехай Вас не дратує, якщо я (як це може видатись збоку) спробував узяти на себе забагато. Це не хизування. Це кодування. Щоб здійснилось. Я вірю в це. Тим паче, що половина задуманого вже здійснилася: роман написано.

Тепер лишилася друга половина – дати йому довге і яскраве життя. Бажаю усім нам того ж.

Шануймося. Адже ми з Вами того варті!
 

Григорій ЛЮТИЙ

 

 

Яйце-райце українського духу...  

Вступне слово 

Перш ніж брати на себе відповідальність запрошувати Вас до роману Григорія Лютого «Мама-Марія», не маю права не зізнатись, що писався він фактично на моїх очах, у моїй присутності. Iноді мені навіть здавалося – не без моєї участі... Хоча, мабуть, те саме можуть сказати багато колег і друзів поета...
 Вже перші озвучені автором уривки роману, а це були великі (здавалося – заобрійні) полотна (Лютий знає напам’ять майже все ним написане і любить читати – як дихати) справляли враження доторку до вічного, полонили настільки, що слухачі відкривалися до самих основ, щедро ділилися своїми духовними скарбами, сподіваючись, що їхній сокровенний світ хоч якимось чином стане в пригоді при написанні роману, а отже – здобуде шанс залишитись... I звідтоді всі, кому випадало доторкнутись до дійства, зі співавторським нетерпінням чекали якнайшвидшого завершення тієї каторжної багаторічної роботи. I ніхто (чого у творчих осередках фактично не буває) не виявив ні неприйняття, ні заздрощів. Люди чомусь відразу ідентифікували роман із собою, із своїм життям. А собі – не позаздриш...

Не кожному випадає так близько спостерігати і навіть тримати в руках необпікаючу, цілющу магму пісень. Не вірилося. В той час я сама собі чимось нагадувала новонародженого Буратіно, який з цікавості простромив носом вогонь на стіні у тата Карла. Але ж там було не реальне (як у нашому випадку!), а намальоване полум’я... Для мене та, думаю, і для всіх нас, це був неповторний, унікальний урок відкритості в творчості. Більшість – криються. Досить пригадати, наприклад, як Рафаель прокрадався вночі до Сікстинської каплиці, щоб тільки поглянути в напівтемряві на розписи Мікельанджело, як затворницьки чаклував над своїми творами Гоголь. Чи навіть роззирнімося ближче: на творчу лабораторію О.Гончара, В.Земляка. I тільки Григір Тютюнник вибивався із правил: писав теж майже на очах своїх друзів...

Мені не доводилося зустрічати відкритішої у творчості (та і в реальному житті) людини, ніж Григорій Лютий. Так і хочеться сказати: живе – мов сповідається. Розумію, що збоку це може виглядати дещо претензійно. Я хочу наблизити, а тільки насторожую читача. Люди не готові в таке вірити... Хоч для Григорія Лютого це справа звичайна і навіть робоча, повсякденна... Він і не зміг би жити інакше. Варто побачити, який буває щасливий, коли слухає щось сокровенне чи розповідає сам... А найменшу нещирість у творчості сприймає з образою – як наглу брехню. 

Не виключено, що я суб’єктивна. Але ж я із самого початку натякнула, хто я. Хіба було б природним, якби дочка ставилась до творчості свого батька безпристрасно? То, може, не слід було братись за перо? Але ж (погодьмось) не часто зірки стають так, щоб дочка-науковець писала про свого батька-поета. Може, в цьому щось є не тільки цікаве, а й повчальне. Може, ця зв’язка (чи зв’язок) допоможе нам почути, відкрити музику тих павутинок, на які сторонній не звернув би уваги... I завдяки яким (вірю) твори (в нашому випадку роман “Мама-Марія”) мають шанс залишитись... 

Наприклад, який критик знав би (та ще й надав би цьому значення, взявся осмислювати) те, що Лютий оприлюднює задуми в самому зародку... У цьому він ніколи не вагається (пригадуєте, подібне описано в народних казках!): не озирається... Це можна пояснити тільки тим, що до рішень його приводить не стільки розум, як осяяння, одкровення... Звідси безсилість зурочення і невідворотність якнайуспішнішого здійснення задуму.

Вірю: йому вдається підсилювати свої потуги енергією багатьох, – можливо, не тільки сучасників чи тих, хто жив до нього, а й ненароджених... Хоч сам він до кінця, може, цього й не усвідомлює. Скажи – тільки стене плечима: «Та...» Але це не містика. Це констатація, яку, повторюю, не маю права не оприлюднити. Досі не знаю: варто Вам читати мою розповідь перед знайомством із романом чи все-таки краще – після (вирішуйте самі...). Я говорю про Лютого, як про автора справді незвичайного, а Ви ще не читали роман і тим паче не чули його в авторському виконанні. Ми з вами зовсім у різних часових і просторових позиціях. Роман настільки переконує, що (припускаю) багато запитань, які у вас виникатимуть при читанні моєї статті, після знайомства з твором можуть навіть не спасти на думку... Уже не кажу про реакцію на мою статтю тих рідкісних душ, яких усе, крім першоджерела, ображає... Щоб долучитись до оригіналу, вони вивчають інші мови, долають тисячі кілометрів... У нашому випадку їм самим вирішувати... Моє ж завдання – розповісти все, як є, і про роман, і про атмосферу, в якій він творився. Нічого не дофантазовувати, точніше – не писати того, що вважаю неправдою (бо зовсім не дофантазовувати, сподіваюсь, критик навряд чи може взагалі), але і не утаюючи. Я усвідомлюю, що взявши на себе обов’язки свідка, не зможу не виходити за межі тексту.

А як хочеться розповідати, показувати те, що не увійшло до роману, про що знаю я, без чого (хоч би й захотів!) не бачить роман сам автор. Воно завжди стоїть другим планом, такою ж пам’яттю, як перше кохання в стосунках із іншими, як мала батьківщина у сприйнятті Всесвіту... В сімейних розмовах ми часто порушували питання першопричин написання роману. Що надало відваги взятися за перо і не випускати з рук роками? I не розчаруватися, не кинути все... Крім присутніх у кожному художнику амбіцій, прагнення довести собі і всьому світові свою унікальність, бажання слави (у її непримітивному, а найвищому значенні) все-таки першопричиною, тим жаром, який душа може все життя зберігати під попелом буднів, було прагнення загорнути у безсмертне слово («як згортається велетенське дерево у малесеньку насінину!») той український світ, якому немає ціни.
 Недалечко від раю в українському хутірці «Божа воля» розгортається дія роману. Автор уже на самому початку несподівано виявляє, що він не може вирішувати долю покликаних ним героїв, невільний змінювати їхні імена (дані у хвилину прозріння і спершу записані – як умовні), перейменовувати (хоч вони йому й не завжди подобались) раз записані назви населених пунктів... Поступово усвідомлює, що його пером водить вища сила...

Мені випало спостерігати, як він, вихований на матеріалізмі, спочатку запекло боровся (із своїм же талантом), а потім скорився, віддавшись на волю провидіння... Літописець не приховує цього перед читачем. Його стосунки з вищими силами (які, врешті, є основою творчості кожного художника) поза його волею стають частиною сюжету роману. «Його пером водило Гуляй-Поле. I він отак поволеньки почав...», – несподівано проявляється в тексті. Ми стаємо свідками того, як автор перетворюється на інструмент Слова. Не він пише, а через нього являють... Більше того – відбувається ефект, при якому ми відкриваємо безіменного літописця в собі, зливаючись у одне ціле з автором, відчуваючи себе народом... А отже – починаємо творити разом із ним, додаючи до роману своє, заради чого і приходили у цей світ, і що пізніше знаходимо в романі, як «...налюблене в душу добро...»

Літописець допомагає нам (зважмо, не нав’язує, не великодушно дарує, а непомітно, наче з нашої волі, допомагає) здобути найцінніше – таку довгоочікувану запитаність перед історією, віру в себе, у свій народ... Ніяке красування чи тим паче хизування тут навіть не спада на думку.  
 I якби всі ми взялися переповідати текст роману з усіма пережитими при читанні тектонічними духовними зсувами, то, очевидно, важко було б знайти дві однакові розповіді. Від того роман стає незміримо об’ємніший. Десь з’являється відчуття, що в роману немає, не може бути кінця, що його не можна ніколи завершити... Та це не розчаровує, скоріше, створює перспективу безкінечності множинної душі народу, до якого випало щастя належати і тобі...

Унікальність тексту роману в тому, що, з одного боку, весь він, як вічний годинник, зібраний із алгоритмічних пружин, з іншого – кожна пружина створена із архетипного (тисячолітнього), загадкового (зрідні матерії душі) матеріалу, який ніколи не закаменіває, постійно вулканячи в нас. А ще – в романі втілено зовсім несподіваний підхід до використання матерії слова. Дещо подібне, але набагато вужче, декоративніше, використовував у своєму театрі Брехт... Там не було залучено закладених у підсвідомості генетичних надбань, молитовно-пісенних духовних об’єднань народу із Всевишнім і ще багато чого... Літописцю (автору) вдається не тільки являти (розчиняти Предмет розповіді у нас), а і впускати нас у роман, блаженно розчиняючи наше «Я» у безмірі народного космосу. Йому щастить оголяти нас, здається, аж до того стану, коли ми іще були глиною в руках Господніх – до самої душі... Відвіявши все зайве, наносне чи те, що може завадити осягати вічне...
 У романі я не знайшла нічого зайвого. Ну от нічогісінько! Принаймні, рука б не знялася викинути жодного рядочка! Гадаю, це можна пояснити не стільки авторським математичним розрахунком гармонії, як надщільністю тексту, його надзвичайно рідним тяжінням, яке не тільки не буває зайвим, а якого скільки б не було – все мало... Автор у романі це називає «тим, що вік не набридає...» Як саме життя... 

Але ж яка там у нього в грудях грудочка рідної землі, який камертон, що так безпомильно являє нам своєрідні витяжки із часто знайомих речей, понять, картин і краєвидів?! Що змушує заворожено завмирати, зачаровуватися знайомими істинами і речами, як наче ми їх відкриваємо вперше. I робить це автор не якісь раз, два, наче випадково, а, здається, легко, повсюдно і щомиті. Чого вартий, наприклад, образ Богданової сім’ї:

Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо,
I окаті, і кирпаті.
Зупинилась я на Каті...

А пішла по бараболю,
Глип, а в ній пустує Коля.
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку...

Хниче: «Хочу я до Каті...»
Зроду всі в нас язикаті...
........................
Так, допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.

Гей, сідайте всі до столу, 
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки Божі, 
Ніби з грядочки, пригожі...

 Своєрідний код відродження українського народу.

 I в романі цього безмір. Все пружинно стиснуто в алгоритм, який при потребі розгортається в окремий твір, за яким можна зняти фільм, створити виставу.
 Можливо, декому видасться абсурдним, але вдруге роман можна починати читати з будь-якого місця, відкривши навмання... – з середини, з кінця і навіть ззаду наперед. I від того він не стане слабішим. Не поспішайте заперечувати. Маючи роман у себе, ви обов’язково беззавітно полюбите його і ще згадаєте мене... З часом, залежно від періоду життя, душевного стану – Вам більше світитимуть то одні, то інші місця. I ви відкриватимете їх у книзі, а потім, уже знаючи напам’ять – у собі... Бо є блискуче, прекрасне, незрівнянне, а є твоє, наше, єдине у цілому світі. Ввійшовши раз у роман, здобуваєш не просто вірного друга, а субстанцію, з якою можна зачинати новий світ... Так читають Біблію.

 Не хотілося говорити цього вголос, щоб не викликати, повторюю, зворотню реакцію, тим паче тепер, коли роман іще не пішов між люди. Не хотілося, бо переконана – ця істина і без мене все одно відкриється багатьом... «Мама-Марія» – це і є Біблія українського життя. Iз своїми піснями-псалмами, сюжетом, невідворотністю пророцтв... I наше завдання – усвідомити це.
 Бо що таке пісня? Яка у ній щільність інформації? Може, – як у насінині. I яка у ній питома вага? Може, – як у людській душі. I стільки книг, романів, скільки світу закарбовано, закодовано, подаровано, точніше – повернено нам цією книгою! 

 Слово Г.Лютого не просто образно-афористичне, не лише настільки містке, що проситься у заголовки статей і наукових розвідок. У романі воно іще й заряджене тисячолітньою космічною інерцією української душі, української пісні. I при тому образи, афоризми, незважаючи на свою (чорнодіркову) щільність, не вивалюються з тексту. Але то окрема розмова. Про питому вагу поетичних рядків у творах Г.Лютого, гадаю, ще буде зроблено не одне дослідження. Формат же цієї статті не передбачає занурюватись у природу поетичного чаклування. Її роль скоріше у розгортанні перед читачем самого полотна твору, акцентуванні на його духовних вершинах. 
 Але є речі аж настільки дивовижні, що я (як мала дитина у музеї) не втримуюсь, щоб не торкнутись. В одному із численних афоризмів поет пише:

 Я витиснув із каменю цю краплю,
 А скажуть, що зібрав лише росу...

 Другий рядок цього афоризму має духовно-емоційне забарвлення. Якщо ж спробувати екстраполювати його на багатство палітри поета, цей алгоритм, гадаю, міг виглядати так:

Він витиснув із каменю цю краплю,
Та з каменю збира він і росу...
 

Уявляєте, з каменю, як із квітки, збирається роса... Це навіть менш очікувано, ніж казкове витискання води з каменю. До чого я веду? А до того, що багато поетів сильні (чи принаймні сильніші) у чомусь одному. Якщо їхнє слово набуває ваги, стає містким і глибоким, то, як правило, губить легкість, органічність, кучерявість. (В чомусь, можливо, так сталось із Тичиною, котрий, поважчавши, врешті самознищивсь.) Хоч, можливо, це і спірно. Але суть не в ньому, а в тому, що майже всі поети з віком, набуваючи, втрачають... У Лютого ж діапазон (причому не просто діапазон – як ширина, а діапазон із рівновіддаленістю країв від центру – концентрований діапазон) – неймовірно широкий. Він буває і гранітно-фундаментальним, і кучеряво-наївним, і трагічно-трагедійним, і тактовно-бурлескним чи іскрометно-тактовно-веселим. Хто ще має у собі, виносив (такої високої пісенної чистоти, такого космічного масштабу) камертон (і водночас ретранслятор) Українського світу! Знаю, сьогодні багато хто скаже: та хай каже – на те вона й дочка... Але мине зовсім небагато часу і до всіх Вас прилетить оте непереборне відчуття: а вона таки була права... 

Візьміть же їх, хоч ви, вітри всесильні,
Вітрилами поставте на човни.
Чи поселіть у душі ваші вільні,
Хай в вас бринять-вчуваються вони...

 Роман “Мама-Марія” не дарма названий романом-піснею. Вихопіть навмання будь-який рядочок: “Душе моя, ти світлиця для Господа!..”, “По білім білим вишива сльоза...”, “Скрипалю мій, ти знаєш так багато, А скрипка – все, усе на світі зна...” чи “Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю...” – всі вони з душі, а значить – з пісні.

 Колись роман розтягнуть на цитати, як свого часу розтягли “Дванадцять стільців”. Але (хай мені дарують класики), цуплячи із “Мами-Марії”, використовуватимуть цитати зовсім за іншим призначенням – не просто для красного слівця чи “приколу”, а щоб ”білий світ очима полатать...”
 Поет замірився і зробив неможливе, сповільнивши час, створивши яйце-райце української духовності. Він усвідомлює, що багатьом це не сподобається, передбачив, що роман може стати своєрідним “Залізним током”, куди при читанні прилетить битись Змій. (Навіть якщо він живе в нас самих.) Повідомив нас. I що ж ми? Невже спасуємо?

 Я люблю блукати романом (до цього дещо подібне відчувала хіба що блукаючи «Марусею Чурай» Ліни Костенко), пристоювати в ньому біля знайомих краєвидів, медитувати, відчуваючи силові потоки твору, натрапляти на просторові (повітряні) ями, які, до речі, мають здатність міняти своє розташування в залежності від того, в якому часі ми живемо, люблю дихати повітрям роману, вкотре дивуватись його життєвою реалістичністю (не плутаймо із реалізмом чи, не дай Боже, соціалістичним реалізмом): то падати в замогильну тишу, то, як у небі ластівка, купатися в небесах душі нашого народу. Боковим зором ловити інші виміри, паралельні світи. Розшифровувати їх. Відчувати, як весь текст, весь простір пронизаний знаками, кодами, душами. Користуючись ним, як машиною часу, спілкуватися із нашими пращурами і навіть із тими, чиї голоси вже безкінечно подаленіли і злилися в один, – голос рідної землі... А ще – пісні... Виходити в інші простори, інші виміри: 

Дивлюсь на тебе й весь – немов світаю... 
Які ще треба світу чудеса? 
Як ті слова, що нам не вистачає, 
Тополі піднялися в небеса...

 Так милуються на весіллі своїми дітками...Так дивляться на матір, залишаючи її одну коло рідних воріт (уже розчахнутих воріт у небеса...)... Так рвуть павутинки своєї душі. I змушують відчувати наші – порвані...
Дала йому медяника. 
  I довго
Дивилась вдаль у Долі з-за плеча...
 

Напочатку роману над вечірнім садом літає скрипка. Не птах, не сонце, а скрипка, – рукотворний, а якщо точніше, духовний витвір людини... Що вона віщує? I як вона потім відлуниться в житті цих людей?

 ...Чому колись щасливий хутір (де було десять хат – як десять заповітів...) тепер примітний лиш тим, що через нього пролягла дорога на Той Світ? Чому там, де, здається, і земля їстівна, усі вимирають з голоду? Безліч питань воронням захмарюють наші небеса.
 Залишившись сама, мала Марійка знаходить у мами під подушкою вузлик із крихтами з Божого столу (мама не їла – їй збирала), бере синичку з поламаним крильцем (одняли у кота), і одна виходить навпроти Потоку в нікуди. Вже за хутірцем зустрічає зіткану із пороху (з-під людських ніг) бабусю, котра пророкує їй силу більшу, ніж у віковічних дубах... Бабуся як з’являється, так і зникає, розвіюється на вітрі. Вона тільки й була – щоб залишити слід у Марійчиній пам’яті... Через увесь роман золотою ниточкою Аріадни простежується інша дорога – дорога до Бога в людині. Точніше, не лише в ній самій, а в багатовимірних глибинах народу, який, досягаючи критичної маси свого розвою, являє ментальну одиницю виміру Божої суті на Землі. Ментальність душі має свої барви, наповнення, свій мед почуттів, космос віри і жертовності. На жаль, ніхто не займався такими дослідженнями, але народи, як бджоли, несуть свої меди у Божу скарбницю інформаційного поля планети. I невідмольний гріх здіймати над ними Меч Забуття! Доведення до знищення чи виродження навіть найменшого народу може призвести до духовного обвалу цілого материка чи навіть усієї планети... Українська Господня душа споконвіку в’ється навколо пісні. Наші пращури співали, працюючи і відпочиваючи, у щасті і в горі. Пісня сповивала їх іще до народження і проводжала у вічність після смерті, стаючи місточком до живих.

 Марійка прибивається в Гуляй-Поле, стає біля храму і починає співати. Через неї світу являється Голос чи не найбагатшої в світі землі – Голос України... Навколо співачки, немов навколо живої тички, збирається юрма. Зачерствілі селяни і навіть перекупки, злодії, просвітлені Божим сяйвом пісні, завмирають, на якусь часинку відчувають у собі Господа. Легендарне Гуляй-Поле, звідки вже на першій сторінці чуються Господні дзвони – це своєрідне яйце-райце духу українського народу. Саме воно водить пером автора, безпомильно веде по життю Марію, в майбутньому – матір українського народу. 
 

В ніч перед Великоднем головному герою Богдану сниться, що він забувся, як його звати. Якщо не згадає – не прокинеться ніколи. I тут його починає кликати дідове, батькове поле. Богдан долає безпам’ятство, прокидається і, набираючи за халяви зірок, іде в степ. Дорогою завертає на греблю, вітається із уже дорослою вербиченькою, яку колись ввіткнув маленькою гілочкою, обіймає, вибачається, що досі так і не знайшов часу провідати, пристоює коло терника, дякує за відвагу не пропускати рясним цвітом жодної весни... Говорить з полем, яке йому наміряв сам Всевишній... «Я ляжу в тебе. Сонячні меди З моїх очей Богам нестимуть бджоли. I ці космічні, вічні холоди Тебе уже не випалять ніколи...» I раптом помічає, що край їхнього поля спить пісня. Словечка – мов на перельоті зграя пташок, тихо світяться, перемовляються між собою... «Так ось чого ні дід, ні батько ніколи не орали цей край поля, – являється Богданові. – Значить, наше поле родить не тільки хліб, а й пісні...»

 Прозрілий Богдан іде до храму. I там зустрічає сирітку, котра співає пісню, народжену його батьківським полем. Через те, що у свій час Богдан віддав золоті і срібні родові реліквії на Дзвін, допомагав лити його, доправляти аж із Полтави в рідне Гуляй-Поле, люди прозвали його Батьком Дзвона. Богдан обіймає Марійку і веде до себе додому дев’ятою донькою. «I висипала з хати дітвора, За ними слідом вибігла ягничка. – Де вісім є – дев’ятій буть – якраз... Оце вам, дітки, ще одна сестричка... I покотилось містом із Бочан, I люди говорили до спокону: – Пішов молитись Богові Богдан, – Привів із церкви в дім живу ікону...» Так у Гуляй-Полі з’являється донька Дзвона – Пісня... I світ навколо починає дивним чином змінюватись... Марійка співає свою Землю. Закономірно, що її образ, образ України, з’являється на іконах... Це не просто пісня, а пісня на самому вершечку душі, мов на тонюсінькому озоновому солов’їному щебеті. Наші віковічні архетипи, наші ментальні символи в романі здобувають свій незагойний голос. Все це в очах Марії вражає так боляче і яскраво – як у очах твоєї дитини, як у очах коханої, у людській сльозі... «Тепер мій дар нічого не боїться: Ні тризни мук, ні суду солов’їв. В моїй душі твоя душа по вінця, Як сонце в водах вранішніх, стоїть...» 
 Поступово полотно роману розгалуджується, розливається, як ріка після теплих літніх дощів, набирає усієї повноти веселки українського життя. «Засвайбило, загуляло Гуляй-Поле, Вітер вічності бушує, мов первак. Уздовж вулиць «Польку» вшкварили тополі. Й раки в Гайчурі танцюють «Кроков’як»...» «Завмерлі бусли мружаться у травах, Десь бугайці в очеретах гудуть... Малята скрізь у сонячних заплавах, Як огірки на грядочках, ростуть...»

Про мову роману можна сказати лаконічно: народна. Звісно, що це визначення передбачає вживання і діалектних слів, сленгових словосполучень. Але їх не хочеться навіть так називати. Ті гуляйпільські словечка, яких (як солі, як кропу) дозована кількість, – не псують страву, а надають їй особливого, неповторного присмаку...

Безперечно, роман, хоча писався і вільно од стереотипів, має свої часові і просторові прив’язки. Але вони, скоріше, стосуються не конкретних населених пунктів чи історичних подій, постатей, битв (Гуляй-Поле тут теж не стільки населений пункт – як символ волелюбного духу), а того, що ми, що кожен з нас вкладає у слово Україна. Тому не дивно, що характери, події і навіть ландшафт твору, як свої, можуть пізнати і полтавчани, і черкащани, і дніпропетровці чи жителі Донбасу, Одеси. Бо все це наше – всі ці незчисленні скарби демократії, добра, вірності, материнства, якими Україна обдарувала людство, народжені тут... I дуже боляче, що у планетарному масштабі вони так рідко ідентифікуються з нашою землею, нашим багатостраждальним народом. А отже, наш народ позбавляється можливості, закарбувавши все це в своїй свідомості, у своїх дітях і онуках, сподвигатись на іще більші духовні скарби. 

 Майже нічого нашого не вертається нам... I, незважаючи на це, багато віків українська Господня барва душі (не біймося повторитись!) не зникає, в’ючись навколо пісні. «В нас пісень родило більше, ніж картоплі, – Про лелек на дасі, верби і коноплі. Вранці – тільки з хати – котресь вже й заводить: Чи женемо гуси, чи йдемо по воду. А коли збирались разом вечорами – То були не співи – то були заграви. Сходився весь хутір – стомлені і босі. Нас так і прозвали люди: Стоголосі...»
 Непросто навіть зважитись уявити Божу Матір маленькою дівчинкою. Хто знає високохудожні твори світової літератури, які б подарували нам це? Тим настороженіше зустрічаємо юну Марію в романі: чи наша свідомість прийме її? Чи не розчаруємось, повіримо? Написати Марію такою живою і водночас всевишньою автору допомогло не лише його споконвічно благоговійне (українське) ставлення до жінки взагалі, а й те, що в ній присутній образ його ріднесенької мами Марії, а ще Шевченкової мами, котру «молодую у могилу нужда та праця положила», а ще – безлічі золотих україночок, чиї життя, як зоряний дощ у серпневу ніч, осяяли всю планету. Ще й нині таку дівчинку можна зустріти у кожному селі: очі – із самої душі, іде співає: “Українкою я народилася...» А скільки таких дівчаток живе у наших матерях, бабусях! А скільки їх, гнаних безвихіддю, розпорошено шляхами європ, азій, америк! Марійка – та, що будить Дзвін. «Вона і разу Дзвона не проспала. Прокинеться удосвіта і жде...» Будить найвище в людських душах, знаходить у своїй всевишній душі не лише слова для пісень, а й для означення смислу людського існування. Боже начало Марії, звичайно, проявляється в пісні. Хоча для більшості людей це стає зрозумілим лише тоді, коли приймається посаджений нею сухий ясенок... (Ним знахарка Горголя цілий тиждень ганяла до річки гусей...) Коли вона із всевишнім милосердям рятує кота. А ми ж не забули, що саме кіт скалічив колись синичку... 

 Поміж квітів Марійка сіє свою усмішку. Її єство не має ні просторових, ні часових кордонів. Воно таке ж реальне, як і груші, що падають на весільний стіл. «Цілувались голуби. Цвіли індики. Все завмерло – наче янгол пролетів... Пригощалися троїстії музики, Й стиглі груші стали падати на стіл...» Недарма в розділі, де Богдан знайомить нас із тойсвітньою частиною свого роду, ми довідуємося про нього, може, більше, ніж протягом усього роману. Це – як відбиття храму у водах ранкового ставу. Як просвічування через землю коріння під кроною тисячолітнього дуба... В цьому контексті не можна оминути відвідини Марійчиного хутірця, зустріч із чортами, які вже місяцем доорювали гробки, переорювали пам’ять, виорювали домовини, збирали і добивали киями ще живі наші пісні... А як не згадати пращурів, які вийшли на Марійчину пісню із Того Світу! Пращурів, які йдуть крізь нас! Не здригнутись од Вредника, не помолитись на Явір, який хочеться писати з великої літери. Явір – символ рідності, втративши який із очей, люди вже довго не жили... (Явір, який можна екстраполювати – як інформаційний простір України.) Які асоціації потоптом не пройдуть у твоїй свідомості в цей час: і Шевченкова «Розрита могила», і Стусові листи друзям... Що сповідує автор у своїй творчій лабораторії, як досягає стереоскопічності, багатовимірності, матеріальності слова – то окрема розмова... Важко усвідомити скільки вимог-надзавдань ставить він до свого слова водночас, окропивши його стобарвами, стозвуками, щирістю, рідністю, простотою, заобрійною пам’яттю рідного народу... Що для нього є Слово, яке, перш ніж пропонувати нам, завжди пропускає (або ж не пропускає!) через митницю своєї душі... «Душе моя, ти світлиця для Господа... Смерть нехай знає: є в мене ти...» Здається, настає той момент, який знову змушує мене вийти за межі тексту. Я свідок того, як автор припиняв на кілька місяців (із наміром – якщо не вдасться – не поновити ніколи) роботу над романом тільки тому, що, як йому здавалось, не міг вирішити на перший погляд простої локальної проблеми: йому не давався образ (наприклад: десь заснуло й відлуння в тишини на устах...) чи не приходило, як подати махновський бій. «Це вже все було!», – казав він, вкотре навідмаш перекреслюючи написане. До речі, махновське гасло: «Бий білих, поки покрасніють, бий красних, поки побіліють» – відоме. А ось розкрити, осмислити його не спромігся ніхто в жодному творі, хоч понаписувано їх і про махновські скарби, і про детективні походи – ціла бібліотека.
 Григорій Лютий вперше показує бій не двох, а трьох сил водночас. I як показує! «Три смерчі безоглядно йшли степами, три чорні крики, три бездонні ями!» Якби сучасними комп’ютерно-кінематографічними засобами намалювати цю картину, та ще озвучити його голосом! Але коли ми ще доживемо до цього?

I бігла дівчинка по краєчку безодні,
Чи Подоляночка, чи Мальва –
  не вгадати,
Рожеве плаття, білі гусенята...
Лозиночкою Щастя завертала.
Все бігла й бігла – доки не розтала...
Лишила присмак пісні у душі
Про те, як спала хмарка в спориші...
 

Всі ці три сили належать до одного народу. I ми помічаємо це тільки тоді, коли вони співають одну пісню: «Маруся, раз два, три калина, Чорнявая дівчина В саду ягоди рвала...»
 Серед бізнесменів тепер модно казати «ми все робимо по-дорослому...» Я задумувалась над природою виникнення цього фразеологізму. Очевидно, виник він тому, що люди ніяк не розпрощаються з дитинством (не в розумінні екзюперівської чистоти і здатності фантазувати, а в розумінні примірятись не до Васюківських, а до планетарних цінностей) і їм хочеться наголосити для навколишніх, а ще більше переконати самих себе, що вони доросли, доспромоглись до вчинку. Багатьом літераторам, беручись за перо, гадаю, корисно було б про себе повторювати ці слова, бо вони все життя так і не виходять на битву за слово, а все граються в пісочницях. Тоді як боротьба за Слово не менш жорстока, ніж боротьба за життя. Розкрийте будь-який часопис, спробуйте там знайти доленосну напругу. Не показушну, а внутрішню. Не випрошену чи замовлену критиці, а здобуту на вершині серця, ту, од якої не «бігають мурашки», а «сироти встають...»
 Згадується іще один випадок, коли роман міг захолонути (наша бабуся сказала б: захряснути), навіки. Писалася пісня «Земле, мамо-земличенько, Ти відкрий своє личенько». Були ці два перші рядочки, але не було ключика, який би відкривав обличчя рідної землі. Автор міг обійтись і без цієї пісні, але все те ж Провидіння уже продиктувало два рядочки... I відступити для автора означало – зрадити, а відповідно і не одержати дозвіл бути. Де знайти слова, які зможуть переконати читачів, а головне – самого автора? Якою стежкою вони не погребують прийти до твого храму? Брався за перо, а в скронях стугоніла для себе ж написана клятва:  

Клянуся не віддати ні рядка
Такого, щоб самому не до серця.
Бо як сфальшивить майстр навіть вперше,
То кара йому та, що він зника...

 Ходив півроку – як загублений. Але не здався, не став писати те, що самому не до серця. I тільки коли знімав із «каталки» після операції доньку, відкрилося:

Земле, рідна земличенько,
Ти відкрий своє личенько.
Я візьму його в душу,
Щоб родила душа.
I розгорнулося:
Світом, мамою зітканим,
З яворами й лебідками,
Iз веселими дітками,
Що дорожчі життя...

 Так усе просто... Лютий усвідомлює, за що взявся, і готовий не звернути з обраного шляху, що б не зустріло його там. Думаю, Богдана він у чомусь писав із себе, не дозволивши йому зламати слово заради власного щастя... Богдан, обдарований не тільки богатирською фізичною силою, має незламну волю, а й Слово його таке ж міцне, як млинове жорно. Але, на жаль, це його незламне (але сфальсифіковане) бракове слово-жорно, ставши предметом закладу, перемелює Богданову долю. Він наче носить те жорно все своє життя...

Знайшов я свій коток, своє пропале жорно.
Піднять не дав Господь,
  трощу його ущент.
I пробую думки, – ще не зварилась жодна.
I дивиться Господь зі мною у вогонь...

 Маніпулятор Притика обертає незміриму Богданову силу, його чесноти на його ж прокляття, робить Богдана вразливим. Подібні асоціації виникають, коли перегортаємо сторінки історії України... Замість того, щоб зневажити умовності, одружитися із коханою Гафією, Богдан сам відвертається од свого щастя. Власне, він, як казковий герой, закладає своє щастя підступному лихварю його духу – своєрідному Оху. I хоч разом із Настею народжує аж восьмеро дітей, його душа тяжко поранена. Бо, зачаті не у всевишній любові, навіть рідні діти не можуть наповнити його життя Господом. Тому він і стає названим батьком для Марії. Не він її, а вона його обдаровує всевишнім. 

Спинялись люди дати п’ятака...
А він спинився, бо душа така.
Бо в сферах тих, де зріють всі начала,
Не він її – вона обдарувала...

 По роману – мов із Господнього рукава, розсипано (більше п’ятдесяти тільки перебачених) пісень. I кожна пісня – скатертина-самобранка твоєї душі, кожна уміщає в себе цілий роман. I весь роман, як у душу, вміщається у пісню! Може, тому у його живу ріку не ввійдеш двічі, тим паче не вийдеш із одними і тими враженнями. Від самого початку взявши стратосферну пісенну висоту, сюжет ніде не опускається в буденність. «Так не буває!» – вигукує досвід, озираючись на весь безмір літератури. «Так є!» – констатує розум. Просто досі такої високої рідності ти ще не переживав... 
Аксіома, що через віки здатне летіти тільки енергетично невичерпне – те, що зрідні блискавицям. У Лютого ж образи настільки багатовимірні, що, думаючи про них, я для себе це визначила як барвисті співучі блискавиці. І дух перехоплює. І час зупиня. І робить тебе в цю мить десь вічним... 

Спіла босенька черешенька,
Хміль оно грушку трясе.
Воду у Божому решеті
Хмарка од річки несе.
Хіба це не той світ, де 
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...»...
А це місце з роману я ношу із собою скрізь:
Коли по мосту Бочанському
Під скрипи мостин і скрекоти
Виходить Гордій з гітарою,
Дівочі прозорі платтячка
В найдальших вишневих вулицях
Тремтять, наче шиті з музики...
А сукні бабусь вінчальні
Ураз зацвітають в скринях,
Мов юні кущі трояндові...

Так мені світив колись у юності хіба молодий Гарсія Лорка... Тут будь-який коментар видається абсурдним, недоречним. Це – як голос душі, коли вона відчує раптом рідну... Відразу бачить ті незримі місточки, по яких і прийшла у цей світ...
У багатьох романах одна кульмінація. У деяких – кілька. У нашому ж – суцільна кульмінація – в кожному розділі, на кожній сторінці. Хіба можна уповні розповісти про роман, не згадавши пісні, де кінь приніс додому голову махновця, не скрижаніти кров’ю, коли із нею (головою) вінчається його кохана? Хіба можна оминути «Обрубок волі», який наче на перший погляд міг автору і не зустрітись, але без якого розуміння волелюбної душі степовика, українця незрівнянно б здрібніло. Не кажучи вже про пісенне тріо, яке оспівувало хати, чи навіть про звичайнісіньку роботу, як от: різання і вибивання соняшників... Розумію, що взявшись коротко переповідати сюжет роману, маю дуже невдячну справу. Треба читати і перечитувати. А ще краще – вчити напам’ять... 

 Колись Григорій Лютий в серцях прохопився: «Щоб читати, віршів є багато,
А щоб вивчити напам’ять – так нема...» Поет ставить перед собою надзавдання, чаклуючи над текстом, аж поки він не оживає, не стає живим організмом. Такий текст, раз пізнавши (хочеться сказати: раз зустрівши) вже не забудеш ніколи. Він весь вік живе під цими словами. Сам знає (як знав Григір Тютюнник напам’ять майже все своє) і так пише, що люди прагнуть знати.
 Деякі образи, випустивши з райця, вже не загнати назад довіку. Але ж я обіцяла іноді виходити за межі тексту. Прийшов саме такий момент. Хочеться окремо процитувати сказане автором у приватній розмові: «Мрію написати роман-клич, роман-сирену, тобто настільки рідне для українця полотно, що кликатиме його в радісну і тяжку годину, до якого мій народ прихилятиметься вечорами, вважатиме написаним ним самим...»

 Багатоплановість і багатовимірність роману в поєднанні із множинністю світосприймання та життєвими пріоритетами людей – для кожного читача виводить наперед часом зовсім різні духовні і естетичні акценти. В цьому сенсі роман передбачає великий спектр читачів. Тут, гадаємо, спрацьовує не лише двадцять п’ятий кадр, а й безліч емоційних, просторових, мелодійних, а особливо – антеївських павутинок, про які наша критика ніколи і не заговорювала вголос. Переконана, кожен читач після прочитання роману може закрити очі і написати в уяві свій світ глибинних воскресінь найріднішого, сокровенного, материнського. Свій, паралельний роман. I важко навіть передбачити, куди сягне його почуттєва фантазія, настільки відкриються його скарби підсвідомості... Якби можна було зробити обмінні коридори між квазарною творчою лабораторією автора і співавторськими сплесками читачів, то, гадаю, ми б побачили багато дивовижного. Особисто я не раз спостерігала, що не знаходжу в романі багато того, що є в моїй уяві про нього. I мені важко розмежувати, визначити: це народилося у мені при багатогодинних розмовах із автором чи автор був написав, прочитав мені, а потім вилучив із тексту. Наприклад, таке: Українськими степами линуть тіні хмарок. I враз потужний рожевий промінь, мов чарівна Божа патериця, ударяє з-за хмари. I тіні перетворюються на незчисленні череди корів, табуни коней, отари овець. Зелена кров трави перетікає в них, стає білим молоком, червоною кров’ю. А далі на горизонті виникають безліч боєн. (Пригадую, ми якось обговорювали те, що О.Олесь написав «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди...», працюючи різником на бойні... Б’ють!) Співають солов’ї, ллється кров, тече струмками в синє море... А степом літають безліч душ, шукають нових тіл, щоб уселитись і ожить. I їхній шепіт, як паролі любові... «Повітря аж щемить від того, що не сталось...» Всього цього наче і немає в романі, але воно присутнє в його небі. Так можна розшифрувати багато його сторінок, пісень, символів... Дехто з видатних письменників вважає, що взагалі роман пишеться заради його останньої фрази. В ній, як у останній ложці, концентрується сила страви. У нашому випадку сила тексту (незважаючи на те, що сам по собі він наддраматичний) – у його полі, тяжінні. Найміцніше тримають незримі ланцюги... Потрапивши у Богданову сім’ю, Марійка не догоджає, не пристосовується. Вона самовіддано любить усе і всіх. Просто так – ні за що. Така її сутність. Любить тільки тому, що вони є: і її названі брати та сестри, і сусіди, і каченятка, і козенятка, і крислаті груші, і навіть картопляні грядки. Для неї любити – значить робити все навколо щасливим. I світ відповідає їй взаємністю. Він її теж любить. Але навіть для такої відкритої, такої безкорисної душі життя ставить підступні сильця. Якось у Богдановій хаті заночував сліпий прочанин. Він мав на грудях масивний золотий хрестик. Один із Богданових синів – Охрім викрадає хрестик і на його місце приторочує сюрчок. Вранці прочанин хотів поцілувати хрестик, але натомість розгублено засюрчав. Богдан підняв усіх дітей: «Хто?» I підступний Охрім показав на Марійку. Вона, нерідна, не сміла заперечувати, мовчки прийняла звинувачення. Для Богдана це був чи не найбільший удар у житті. Потім, уже на схилі літ, Марія іде до Лаври спокутувати єдиний гріх: наговір на саму себе... Стає на коліна молитись. I коли піднімає очі, то бачить на іконі себе молоду. Вражена Марія звертається до інших прочанок, шукає розуміння. Але ніхто не впізнає у виробленій, змарнілій бабусі красуню з образів. I Марія, яка зібралася вже постати перед Господом, підводиться і йде додому в Гуляй-Поле, сідає в рідному дворі на спориші. Зірки обсипають її білу від сивини голову. Iдуть вулицею дівчата, співають її пісень. Та так ловко, у три голоси, як і вони колись співали із Соломією та Оксаною. Схвильована Марія підводиться, спирається на перелаз, просить дівчат заспівати іще її пісень. Але дівчата холодно віджартовуються, мовляв, бабуся вижила з розуму: це ж пісні народні. В цей час ми усвідомлюємо, що давно уже перестали думати про Марію, як просто про жінку. Це наш духовний скарб, ми всі, наша золота Україна, яка стільки віддала Всесвіту! А Всесвіт або відповідає наругою, або у кращому разі образливо мовчить... Як над Божим письмом витав Дух Божий, коли його писали люди, так над літописцем у цей час (відчувається...) витає Боже Слово. Збентежені люди дивувалися, знаходячи його в себе на устах... Автор свідомо оминає примітивні рифи традиційного сюжету. Бо відчуває в собі силу йти безоглядно, не триматись за допоміжну линву.

 Широкими полотнами подано в романі найбільш значущі (од колиски – до останнього пристанища) події в житті народу. Це весілля, толоки, рибна ловля, вечорниці, святкові гуляння, поминки... I подані вони, як правило, не тільки енциклопедично-вичерпно, а й з допомогою схожих на насіння твоєї душі поетичних образів, передбачаючи майбутнє воскресіння із літописного слова.
 У деяких розділах Марія на перший погляд не є активною учасницею дійства. Iноді, як от на риболовлі чи при знайомстві із «Обрубком волі», її участь полягає лише в тому, що все це відбувається на її очах. Але ми розуміємо, що без її присутності світ би не був таким барвистим, не мав такої осмисленої повноти. Так ми щасливі присутністю своїх дітей, коханих, батьків – усіх, кого любимо... 
 А яким постає в її очах Гуляй-Поле! Стільки разів треба було заново народитись літописцю, щоб побачити все те... До речі, літописець – особливо цінний винахід Автора. Без нього роман (як і весь наш світ без Всевишнього) відразу міг би розвалитись. Літописець цементує роман і водночас підносить його, стаючи проміжною ланкою між буденністю звичайних людей і Творцем. 
 Особливим розділом у романі виділено громадянську війну, де Марія (хоч цього в тексті прямо і не бачимо) ідентифікується із Божою Матір’ю. Це її віддзеркалений образ місять із землею на полі бою. Врешті – місять образ матерів, які пустили їх на світ зовсім для іншого... I що із цього стається в результаті... Руйнування храму, спустошення душ, смерть Богдана. Десь там, коло його могили, у кущі шипшини синичка зів’є гніздечко і буде щовесни виводити малесеньких пташеняток, навчаючи їх доспівуватись своїми тонюсінькими голосочками аж на Той Світ, передавати... А ще – жива Марія, яка зійшла на ікони, і на чий образ прийшла пора молитись її дітям... Літописець розчиняється в степу. Взявши за руки, його ведуть у рідні простори тополі... «Й мене, вже сивого, тополі Взяли за руки Й повели у степ Показувати Бога...»
 

Нечасто і небагато, але з’являється в романі і сам автор. Він бере на себе слова, які з тої чи іншої причини не під силу (іноді ще не під силу, бо він росте на наших очах і разом з нами) Літописцю. I це теж органічно. Це, згармонізовуючи амплітуди тексту, переконує. 
 Фінал. Одна із найсильніших сцен роману. I щоб уповні зрозуміти явлене, марно розглядати його, як просто образ. Таке не можна вигадати. Точніше, може, і можна. Але не тут, не в цьому вимірі, не в цьому контексті. У цьому твій геній сприйняття не бреше, як не можна збрехати на могилі у своїх батьків, як гріх заради вигоди маніпулювати святим. Тільки Всевишнє Слово спроможне передати те осяяння, ту висоту людського духу, які ти відчуваєш у цю хвилину. «Господи! Може, я і жив лише для того, щоб пізнати це...» – зринає у свідомості...
 

...А в небі – синя хмара, яка раптом на Богданові сороковини перетворюється на дзвін, будить небо. Безмежний синій голос Дзвона проливається на цвіт садів, на снопи сонця, що, як хрещаті рушники, звисають із хмар аж додолу... Наче їх винесли білити... 
Може, щось заворушиться...

Розгорни свою душеньку.
Хай під сонцем побілиться,
Як сувій полотна...
 

А по рушниках на землю котяться білі горошинки, із яких вискакують малесенькі діточки:

Дощику-дощику, припусти,
На городи й капусти,
На мишку-полівку,
На стежки
Долівку...
Гай-гай,
На
Дитячу
Голівку...

 Під час читання роману «Мама-Марія» постійно приходить порівняння з Дніпром у його первісному вигляді (коли ще Славута тік вільно і щедро, не спотворений ні греблями, ні дамбами). Просто казково багатий, широкий, розлогий, з безліччю рукавів і приток, із постійною присутністю Всевишнього. Спостерігаючи, осягаючи цю всевишню красу, не можеш не згадувати своїх пращурів, не дякувати Господу за своє народження серед них і саме тут. 
 Ще багато на чому хочеться зупинити свою увагу. Та ще більше кортить почути відлуння роману у Ваших душах, дорогі читачі (до якого б табору ви не належали – до критиків, літераторів, робітників, селян, багатих і бідних, простих українців, котрі шукають своє щастя по світах чи пробують вижити в себе вдома). Адже якщо за великим рахунком роман (ця пісенна симфонія) писався у співавторстві з Вами, то і співати його чи ні (чи брати з собою в майбутнє) – врешті, вирішувати Вам.

  Тетяна БIЛЕНКО,
  кандидат філологічних наук.

 

 

 

На березі Всесвітнього океану Час підготував моєму народові хвилю забуття. Але він не передбачив, що я напишу цю книгу. Може, це і по-дитячому наївно, але саме так думалось мені всі ці сім років, поки писав роман.
I я не можу не сказати тобі цього, мій читачу...

* * *
Ця книга жде – немов залізний тік.
Тут кожен зможе викликати змія
I вбить його хоч раз у цім житті,
I визволити душу, як Месію!

Я не хотів. Примусила біда.
Земля батьків – як пух, віками спала...
Не зчулись ми – нахлинула орда,
Стоптала все й святині обплювала.

Залізний тік – точніше, цей роман,
В нім хрест живий – схрестилися дороги.
Одною люди сунуть до оман,
Iдуть прозрілі іншою – до Бога.

Себе в дорозі стоптують на пил.
I де чий слід за обрієм? – Не знають.
Iдуть і йдуть – лиш сяйво залишають.
А цій Землі все важче од могил!

I я іду в слідах своїх предтеч,
Мені – дано. Я бачу. Не блукаю.
Давно нічого в світі не шукаю, 
Я просто йду. I шлях мій – наче меч.

Набрав роботи ще на сто життів,
Все менше часу навіть, щоб вітатись.
Сидять святі. Мені ж сіяє мати.
Як захистить? Нічого б не хотів...

Набрид базар із віри і чеснот,
З ним сам собі спротивитись боюся.
I нудно, і безглуздо від дрібнот.
Хіба за храм. За менше – не візьмуся.

Нехай всього не вистачить життя,
Нехай мій храм довершать праонуки.
Я підкладу і голову, і руки,
А на дзвіницю мрії прилетять.

Зайшли вже друзі в сонце – за сльозу,
Усі – в мені, вже стали всі піснями...
Хоча на тік являються ночами,
Молотять серце й ранком десь везуть.

Я перший не тому, що їх нема...
Я не своїй приписую заслузі,
Що Бог на світі ще мене трима,
Точніше – місить на гончарнім крузі.

Я перший, бо хоробрість мав не ту,
Що у ціні, що всім дано побачить.
Щоб тільки з слова зняти німоту,
Я все йому дозволив і пробачив.

Ніхто не зна, як я тоді живу,
Коли воно на людях помирає.
Що закладаю в Бога, чим зову.
Ніхто не зна. Й ніколи не узнає!

Моє воно. Без свідків поміж нас.
Господь і той лиша нас наодинці.
Бува, пісочком граємося в час.
I мій народ дає нам по шкуринці.

Йому одному, може, я скажу,
Але воно не кожному розкаже...
Лиш тим, що рідне в дітях бережуть,
Запам’ятних правузликів нав’яже.

I дасть вогню – без крил щоб полетіть,
I видимо-невидимо підмоги...
Як ось мені дало залізний тік
I право викликати всіх на нього.
Ми молились – на неї... сповідалися – їй...
  Я витиснув із каменю цю краплю.
  А скажуть, що зібрав лише росу...

 

МАМА-МАРIЯ 

(Роман-пісня)

Мамі моїй Марії, татові, роду моєму красному, землякам, тій босо-ніжній шпоришевій (від обрію – до колиски) стежечці, що привела мене народитись українцем, 
  присвячую...

* * *

Де у щириць як щирість сива, 
Тойсвітні марева в степах,
Де сонечок манюні дива
Малих нас вчили, горопах,

Обороняти кожну душу,
Так рідно плакалось колись... 
На вербах там не тільки груші –
Там ми над Гайчуром росли...

В пахучім борошні пилючки
Купались, раді, край доріг.
На жаль, ні жодної колючки
З дитячих снів я не зберіг.

Iз-за гори, немов із раю,
Вертались череди в село.
Молочні ріки як там грали!

Iз вим’я кожного – текло...

Земля батьків там нас учила
Простому й вічному радіть.
Там брід нам річка заголила,
Мов жінка в пустощах поділ...

Вечірній місяць – аж прозорий,
Собачий гавкіт – ні на що.
Мов за селом скрадалось горе,
Мов хтось невидимий причовп.

Я все ввібрав, я все те знаю...
Бува, раптово схаменусь:
Знов на козеликах іскраю,
На тезках-грициках пасусь...

Де степу сонячні органи,
I Бог з небес дощем проливсь,
Крізь вічні луни над лугами
Я так у світ у цей просивсь.

Я взять хотів у груди слово,
Щоб дух, щоб світ наш не пощез!
Сказать родині: будь здорова!
Ми всі воскреснемо іще!

...У Божій пазусі гороху
Вчив цвіркунець співать, коли
З куточків душ ви всі потроху
Мене у голод намели...

Пилипенки, Горпини, Люті,
I Хохотви, і Сіріньки:
I орачі мої прелюті,
I чумаченьки, й козаки.

Тоді всевишні тато й мама
Мене у світ цей привели,
I душу, скроплену піснями,
В науку зорям віддали...

Само вже якось воно сталось:
В мені чужинського – катма.
Розбійна кров не домішалась:
Ні жовч, ні підступ не дріма,

Не розрива мене. Люблю я.
I дико бачить десь розор.
На вражі істини плюю я,
Плюю на смертний горизонт!

Всі ті, хто камінь кинуть може,
Зуміє хай хоч раз почуть:
Ви – українці! Боже, Боже!
Я – українець, я – прощу...

Всерйоз кажу, хоч як не тяжко...
I хто пойме* біду мою:
Як в інших «бігають мурашки»,
У мене сироти встають...

Встають допам’ятні вкраїнці
I ненароджені усі.
У цій, наболеній по вінця,
У цій наплаканій красі.
* пойняти – зрозуміти і перейнятися водночас.

ЛIТОПИСЕЦЬ

Знайшов я свій коток – своє пропале жорно.
Піднять не дав Господь. Трощу його ущент.
Варю собі куліш – із каменів аж чорних,
З тяжких своїх думок – із болю і прощень. 

Кепкує з мене люд. Душа горить голодна.
Кипить у казані краса моїх безсонь...
I пробую думки. Ще не зварилась жодна...
I дивиться Господь зі мною у вогонь...

 

АВТОР

На все,
На всіх
Свій час
I позачасся,
I плач, і сміх,
I марна марнота.
В золі спокус хто Часом не запасся, –  
Устами Бога прийде і спита.

I вже тоді ні сліз, ані відстрочок,
Вартіш скарбів – один його п’ятак!
А був же Час – ти вічністю ворочав,
I все тобі давалося за так...

Що протекло, просипалось крізь пальці,
Що гріб зусіль і пхав собі у рот,
Чом не натіг на ті життєві п’яльця,
Щоб душу вишить вічністю щедрот?

Мій Часе, я стою перед Тобою
Усе частіше, наче той хлоп’як.
I мох, і ліс щезають над губою,
А Спрага все не втолена ніяк!

Моя наївність досі – мов з гороху:
Чи я не марно в цьому світі жив?
Що заробив я в Тебе, як у Оха?
Вже не віддай – хоч просто покажи...

Я жив – як вічний, з вічними думками,
Як всі, грішив, давав собі зарок.
Любив бродить всевишніми токами, –
Аж за халяви набирав зірок!

Тебе місив стежками в Гуляй-Полі,
В тілах місив жіночих і словах.
Перед Твоєю сповіддю я голий.
Лише удвох ми здатні оживать!
В Тобі усі, з ким мав і хліб, і постіль,
Обличчя мами, татове плече.
Ти в світ пустив мене, спасибі, в гості,
Мені Вкраїна піснею пече.

Наш кожен крок на пензлі класти мусиш,
Малюєш нас – без гриму і стида.
Спасибі, ти жалієш мою душу,
Вона до смерті дивно молода.

Ти дав мені любов й од неї ліки,
Дав Час любить і в мріях не вмирать,
Лишать себе у дітоньках навіки,
I те нажить – що й Бог не відбира...

Казали, Ти і сірий, і колючий,
А я з Тобою не наговорюсь.
Iзмалку ще, замру, було, на кручі –
Тобі ув очі Гайчура дивлюсь...

I хоч давно з Тобою ми вже сиві,
Ти – диво з див, Ти – дзеркало моє.
Бува, шепчу: який же я красивий,
Жаль, мало хто мене в Тобі взнає...

* * *
Ще літописця не було за плату...
I наш пустельник уночі творив.
Його ума незвідані палати
Підсвічували листом явори...

Вже почала виброджуватись брага,
У діжі теми піна піднялась.
I був папір... Та не було бамаги,
Яка слова б ті видержать могла...

Вже він ходив, мов танцював навколо...
Цей творчий танець! Мозок – мов свіча...
Його пером водило Гуляй-Поле...
I він отак поволеньки почав...

ЛIТОПИСЕЦЬ

В той Божий день нічого не случилось –
Душа велика в Бога народилась.
В той Божий день нічого аж не сталось –
Душа вселенська з миром привіталась...

Узятись за перо збулась причина...
I в бур’янах знайшлось кому по чину
Раптовий спалах блискавки-душі
Наважитись складати у вірші.

Дано мені сувій – цю білу хмарку.
На ній слова, словечка – як зірки,
У душі будуть падати, поки
Не приведуть їх під небесну арку...

АВТОР

Літала скрипка звечора над садом – 
Щось віщувала. Знати б тільки що.
Грав божевільний Костович надсадно 
Біля пивної посеред бочок.

Шугали кажани. Чамріли пари.
Врізав у ніч свій профіль монастир.
Ніхто не піджидав Господню кару,
Спускався сон солодкий, наче мир...

Літала скрипка. Музика кривава
Лилась на місто стомлене згори.
I гнізда, наче літери заглавні,
Підпалювали в душах явори...

МАРIЯ 

Моє вже все було. Чого ж я плачу?
Мені мій біль прочанин розказав.
Я над своїм не плакала, одначе,
Як над його. Розщедрилась сльоза...

Хіба лиш я одна отак любила, 
Томилась так, безвихідь берегла?
А він відкрив – що й вигадать несила.
Таке зварив, що зроду не пила...

…Літала скрипка звечора над садом.
Акації під осінь зацвіли.
І падали зірки в серця й балади.
І все ніяк упасти не могли...

 

АВТОР

За хутірець, що звався «Божа воля»,
Вела дорога, схожа на міраж.
По ній немов не їздили ніколи,
Була вона дивніша із пропаж.

За садом враз отак і пропадала,
Мов одрубав хто урвищем у яр.
Не те, щоб люди шлях той обминали,
Але ж по нім не дійдеш на базар...

Хіба піску набрати хто прошвендя,
А чи Макар телята прожене.
I все ж вона не зникнула від «ведів»,
У ній таки було щось неземне...

По ній ішли від Бога і до Бога,
I на Той Світ, і дурнів зазивать.
Було, отак неначе і нікого,
А кушпелить до ночі курява...

Щоправда, якось дяк «веселий» бачив:
По ній промчали вершники у ніч.
– Туди – промчали, – видихнув на здачі, –
А от назад (сидів до ранку!) – ні. 

I, може б, він зі сліз зварив був сіль...
А як же ти, Марієчко, звідтіль?

Немов ворота в небо, дві тополі...
З усього світу – цвинтар лиш рідня!
Там тато й мама, братик сивочолий.
Там рушники і чорне вороння.

I шепчуть трави пізні: озирнися!
I кличе рання зірка: озорися!
Її, може, б з’їли. Але який із неї наїдок? – одна душа...

* * *
...Ти з-за тополі чи з тополі?
Спочатку тінь і трепет-звук.
I сонця кров, розлита долі,
I босі ніжки у траву.

Ступила. Дівчинко, ти можеш!
Тобі воскреснути пора!
Десь голосила Матір Божа...
Десь вітер душі прибирав...

Десь ненаситні зозулята
З гнізд викидали пташенят...
Марійко, ти ж не винувата!
Хіба так можна жить не в лад!

Це ж не твоя вина, дитино,
За все боліть – ще більший гріх!
Їй шелестіла яворина,
Схилялись ясені старі.

I прокидалась – мов рождалась,
Неначе долі дожидалась.

* * *
...Таке як бабця на дорозі... –
Чи ясновидця, чи сліпа.
Вже й голосок подать не в змозі,
Вже й тінь за нею не ступа.

Ось-ось розвіється з туманом...
У порохні не видно ніг.
– Марійко, донечко кохана,
До «Волі Божої» мені...

– Бабуню, хутір наш пропащий,
Там не зосталось ні душі.
Ось, бачте, я звелась ні на що.
Синичка й та – хоч не дишіть...

Її в кота відняв мій тато,
Вона тепер мені сестра.
Та й нам лишилось небагато...
Я так не хочу помирать...

Синичку з вузлика годую.
У ліжку маминім знайшла
Цей скарб. Ні-ні, я не гидую.
Вмирала – діткам берегла...

Тут сухарі і тріньки проса.
Крихти Господні – не мені...
Що їла? Те, що привелося...
Та дужче дух мій зголоднів...

– На все, дитино, Божа воля!
Тобі судилось неземне!
Ти, кажеш, немічна і квола?
А смерть тебе не здожене!

Оті дуби слабіші тебе!
А люди грішні – й поготів!
Мені ж замріяв шлях на небо,
I в думці пізно багатіть.

Пообіцяй мені, дитинко,
Що пам’ятатимеш стару.
В очах твоїх ще на часинку
Я відіб’юся і помру.

– А це для чого Вам, бабуню,
Щоб пам’ятала я, скажіть?
– Це нам обом потрібно буде...
Віднині ми вже не чужі...

Життя пускає свої сіті
Зловити марево – не більш...
Можливо, я й була на світі,
Щоб стати спогадом тобі...

Ти не шукай мене сьогодні.
Я ожила єдиний раз...
– Бабусе, горлице, та годі
Лякати. Ви ж бо не мара!

Ходіть в Гуляй-Поле із нами,
Там, кажуть, ярмарки снують.
Це звідти дзвони над полями...
Там біля храму подають...

Я смерті більше не боюся,
Як станеш поруч – страх зника!
Казала мама – аж свічуся,
Бабуню, ось моя рука...

– Бабунь... 
А бабця заніміла,
Війнула білою косою.
Заколивалась, задимілась,
Упала сивою росою...

Лиш закричала так невчасно
Сорока – визнана пліткарка.
Та туманцю прозора хмарка
Ще мить постояла і згасла...

АВТОР

Ти всіх красивіша будеш,
Але краса тобі – ні до чого...
Ти від усіх вірніша,
Але кому твоя вірність?

Любов твоя впустить в себе
Весь світ до глибин бездонних,
Твоєю сльозою вітер
Солоні моря напоїть...

 

А НАД ГУЛЯЙ-ПОЛЕМ СВIТИЛИСЯ СВIТИ...

А над Гуляй-Полем світилися світи,
I Схід сіяв, як усмішка Господня.
Зустрічних нелинь росами святив,
Стікався люд на дзвони великодні.

Стражденні очі. Вузлики. Свічки.
Розмови чисті, схожі на молитви.
Мов шиті з душ, біліли сорочки.
I відчуття – оголені, як бритви.

Вони ідуть, цілуються, ясні –
Немов рідня, що прощення діждала.
Тебе ж востаннє мама цілувала,
Як помирала – марила в огні.

Вона тебе, Марійко, на весь вік
I наперед спокутати посміла.
I буде так, як день тобі нарік,
Ти ввійдеш в храм, немов душа у тіло.

Під образами там, де корчивсь гріх,
Де сліз ріка вогненна протікала,
Єдину правду Господу за всіх
Мале дитя на вушко лепетало...

...Ну от і дочекались лободи.
Так рясно схили пагорбів укрила.
Вже Сіріньки із неї і з біди
Понапікали коржиків стосилих.

До церкви принесли і роздають.
А біля них гра Костович на скрипці. 
– I я скажу їм пісеньку свою –
Ту, що співала досі лиш синичці.

 

СИНИЧКА
(пісня)

Наплакала мама
У лиху годину
Донечці на щастя
Шовкову хустину.

Розмотала мама
Серденька клубочок –
Ниточку-кровинку
Й срібний голосочок.

Рідна моя доню,
Білим світом бався,
Виший свою долю,
В мами не питайся.

Наплакала мама
Донечці топольку.
Одягла в листочки 
Її голівоньку.

Щоб пташина щастя
В гості залітала,
Щоб голівка в доні
Боліть перестала.

Я завжди з тобою,
Рідна моя доню.
Виростай душею,
Зацвітай любов’ю...

Наплакала мама
Донечці синичку
I ще й дрібку солі,
Наперсток водички.

А щоб тій синичці
Веселіш жилося,
Наплакала мама 
Золотого проса.

Щоб у тебе, доню,
Прибувало сили,
Щоб повік любові
Й ласки не просила...

Спинялись люди дати п’ятака.
Чого спинялись – раптом забували.
А мить була, що й пташка замовка...
А все цвіло – аж подих забивало.

– Який болючий чистий голосочок! –
Мов із годинника життя її пісочок!
З таким наколядуєш небагато, –
Як завжди, мовив дяк витіювато.

– Звідки в тебе пісня?
  – Хтозна. Я не знаю.
Так співала мама. Так і я співаю.
Чула від сестрички й від бабусі змалку
I про хату скраю, і про чорну балку, — 
Ту, що починалась в тата за городом, 
Ту, що в ній блукає доленька народу...

В нас пісень родило більше, ніж картоплі.
Про лелек на дасі, верби і коноплі.
Вранці тільки з хати —
  котресь вже й заводить:
Чи женемо гуси, чи йдемо по воду.

А коли збирались разом вечорами... 
То були не співи. То були — заграви... 
Сходився весь хутір: стомлені і босі. 
Нас так і прозвали люди: стоголосі.

Вірите, безсила, я давно б здалася, 
Якби тої пісні та й не напилася. 
Мама в час останній теж заповідала, 
Щоб пісні я людям наші заспівала...

Я й мовчу — співаю, як ота діброва. 
Кожна нова пісня — для душі обнова. 
Вірю, скласти пісню — мовби народитись. 
Мама говорили — Богу догодити...

* * *
– Яка чудна, висока в тебе мова...
При церкві я, а ще таку не чув.
У рам’ї вся, а сяєш – будь здорова! –
Якась – немов запалюєш свічу...
Він біг у справі, а не зміг не стати:
– Невже так можна, Господи, сіяти? – 
Мов голка золота у полотні...
У душах вишиваєш ти пісні.

Я чув з дзвіниці, як ти тут співала...
Я чув, але... не думав, що така.
Вночі дарма б зозуля не кувала...
В тобі святе щось справді – аж ляка...

– Ти чий? 
  – Нічий.
  – I я теж нічия.
Iз родичів – лиш зіронька, та й та
Не кожну ніч до мене приліта...
Синичка ось – але вона лиш птаха.
Удвох отак і боремось зі страхом.

Свічусь? Казала мама – то пісні,
То відсвіт місяця розбризкавсь по мені,
А може, ще не вичахло причастя...
Мені ось скіньки треба, як для щастя.

– Причастя – все (я бачу), що ти їла...
А взагалі іще хоч щось їси?
– Парфентій, де ти?! – з храму долетіло.
I він метнувсь:
  – Я зараз. Ти посидь.

Невдовзі повернувся – вже як рідний,
Півпасочки у пазусі: 
  – Бери.
Взяла хлібець. I далі непомітно
Про все на світі стали говорить.

– Служу при церкві. Ні, вже не Нічий я.
А ти? Постій, вгадаю, не кажи.
Ти? Точно. Не інакше, як...
  Марія.
Це видно. Тут не треба й ворожить...

Сюди із «Волі Божої» учора?
А я тут од Покрови забаривсь...
Наш хутір називали яворовим,
У нас ворота в небо – явори...

...Вони зійшлись відразу й назавжди,
Щоб прах батьків, щоб рідне все любить.
...Й не знайдеться у Господа води,
Щоб їх розлить...
Кум пів-Гуляй-Полю Салій, Богдан та інші,
кого викликала із небуття пісня Марії...

* * *
Десь за рікою мукнуло телятко,
Десь застогнала хвіртка, як вдова.
Аж дід Семен, що вмер оце на святки,
Поправив землю в себе в головах.

Аж кум Салій, що кум пів-Гуляй-Полю
(Мов на ім’я, гукають його: Кум),
Притих ураз, напружився до болю,
Ковтнув і слину, й посмішку гірку.

Хай хто закурить хоч по той бік річки,
Хай хто дихне, подума крадькома...
Якій душі та не тримав він свічки?
Таких у нас, здається, і нема...

Його ніхто ніколи не соромивсь, – 
Однак же зна: хоч мовчки сповідайсь.
Сам Архірей гукав його додому,
Коли втекла дружина молода.

Щось назрівало, щось уже дзвеніло, –
Гроза чи мука вибурхне ось-ось...
Він чув, як звір, усім бездомним тілом,
Йому пізнать півсвіту довелось.

Йому той дар дістався не задарма.
Наснився сон і сталось те у сні.
Прийшов Господь і дав йому дві чари. 
I вибрав він життя у множині...

З усіх чарок він міг повідпивати,
Пізнать всі вина любощів і душ.
Пізнать він міг. Але не міг зазнати
Своє-єдине щастя і біду.

Отож, коли спинивсь біля Марійки,
На нім сорочка з болю зайнялась.
Хтось говорив: цигарка-лиходійка,
А хтось казав: циганка там була.

Неправда все. Марійки він сахнувся,
Бо знав, що водить Горе у житті.
Кого любив, тих Бог давно забувся,
Всі одинокі, зболені, святі.

I він подавсь, обходячи подалі...
Де він стояв, стоїть уже візник.
А біля того писані дві кралі.
Прийшла й Секлета, гостра на язик...

Одні – як дим. Постояли – і гайда.
А є й такі, що впали, як зерно.
Аж не чекав: гультяй Iван Порада,
I сива Хівря сіла під вікном.

Схиливсь на тин коваль, мов не до нього,
Усе в чуприну суне п’ятірню.
Впав, де стояв, прочанин край дороги,
Шинкар під іву нищечком пірнув.

Мала попівна мацає сережку,
Так довго маца, дивлячись увись.
I бубоніст проснувся серед стежки,
Мов на весіллі, викрикнув і скис.

«Ой, веселий бубоніст,
Він цибулю дуже їсть.
А моя дівулька
Щедра на цибульку...»

А осторонь Гафієчка – під небом.
Їй цілували ноги спориші...
Дивилась на Марійку, як на себе.
Беззвучно так заплакала в душі...

Давно навчилась. Вчитель був хороший...
Отак любив і так занапастив!
Продав би краще, зрадив би на гроші!
Так ні ж, він чесний, Господи, прости!

Він слово дав! I де його те слово?
Померли всі давно, кому давав!
А він його тримає, безголовий!
I як не лусне клята голова!

Бо як те сталось? – З ігрища, знічев’я.
Нехай би в скруті, зболено, всерйоз...
Дістав його Притикало – причепа, 
Як дошкуля на белебні мороз...

То «ти не зможеш короба підняти»,
То «два чували з поля принести...»
I як почне, прекапосне, сміятись!
I як почне смішки свої плести!

«Он батько твій весь рід увіковічив,
Поклав при всіх на площі циркача.
Підняв коня... Тобі ж хвалитись нічим.
Ти не козак – общипане курча...

Твій дід силач. Iз яру воза витяг,
Коли пристали навіть і воли!
А ти умієш тільки говорити...» –
I так щодня. Хоч крізь землю вались!

По правді – рід Богданів був добірний:
Жінки – красуні, хлопці – козаки.
Їх сильну кров – довірливу і вірну –
Ніхто не скаламутив за віки!

Не кров – огонь. Коли й Січі не стало,
Вони все ‘дно тікали до Дніпра.
На кілька літ, як в воду, пропадали...
Зустрінеш потім – мову одбира...

Він був такий – що й Горе пригиналось.
Сміявся – в вічі. Важив – і життям.
У що, було, із друзями впрягались –
Скрізь мав буть першим. Це вже ти затям.

Підбить такого запросто на безум!
А ще як Чорт покаже язика...
То стане спиртом вся його тверезість,
I власна сила тільки розпіка...

А що вже міри сил своїх не відав,
То тільки долі і остерігавсь...
Тому, що в нім кріпилось ще од діда,
Велось непросто в тіла берегах...

Було, як хто на досвідках образить,
Підважить кузню. Й шапку – під стіну.
А вже відходив з болю не відразу,
По-по-поклянчать хлопці, щоб вернув...

Сміявшись так... I мавши таку силу,
Йому б її не виказать... Тоді,
Можливо, й був би в світі цім щасливим.
Прожив – і не підставився біді...

Увесь – назовні. А нехай гори ти!
Недолюбляв не просто, а – до жил!
Йому вдавалось так недолюбити,
Що міг бровою ворога нажить.

Його й спіймав Притикало на слово,
Немов дурну рибину на гачок:
– Там є коток на вигоні браковий...
За ніч припреш на вулицю коток?

А ні – більш не підійдеш до Гафії...
Він ще тоді й освідчитись не встиг...
I він так легко... Так, як він уміє,
Лише спитав: «На вулицю? Коли?»

Хто руки розбивав – іще не знали...
Й на вигін друзі сходились дарма!
Пропав коток – неначе пошептало.
Мов чорт його поцупив крадькома...

Хто інший – легко б викрутивсь, не штука.
Нема – й нема. Дасте – то віднесу!
А він, як бик, роз’ятрився на луках:
– Я обіцяв! Я сам собі і суд!

Під осінь вже і взяв Шовкунку Настю.
Вона за ним всихала ще дівчам! 
Цілунки в спину – то гріховне щастя!
Од них душа болить – не одвіча!

Лише й того, що діток наплодили –
Своїй любові кидали в огонь.
Були між ними й так – немов бадилля,
Але побільше духом все ж – його...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ

Iз ним не скучно буде і в раю...
З ким не зведи – любого переможе.
А що найперше – кожну хіть свою,
Немов монах, на святість перемножує. 
Вже звикли в нас:
  Богдан якийсь залізний...
Не кожному у голову залізеш...
За себе – не ручусь, за нього – можу!
Йому довір чи тайну, чи сторожу,
Хоч оком посади – не кліпне й разу.
Ця вірність. Вже забули їй і назву.
Вона жаха, дратує. 
  Але все ж,
Хоч біля неї, мов біля пожеж,
Хоч знаєш: він учинить –
  не здригнеться,
На власне горе нагло розсміється,
Йому все ж заздриш десь у глибині.
Лише зітхнеш: оце б отак мені...
А що казать про золото чи звабу?
Його не струїш, не зведеш з ума...
Та має він одну-єдину ваду:
Як слово дасть – умре – не полама!
Iз нього тільки витягни те слово.
В дитинстві дав – на старість збереже.
Так рветься в нім народу праоснова...
В рубцях поразок – а ні в чім не лже.

* * *
Знов ловить мить край муру богомаз – 
Кров комаря підмішує у фарби.
– То кров моя – журитися дарма, – 
Гука дзвонар, – та смерть мені на карби...

– У тебе не ікони, а баби...
Iз кого тільки вся твоя натура?
Цю дівчинку увічнити якби,
То, може, й нас Господь би не потурив...

За богомазом сивий Митрофан 
Вже рік який куня-спостерігає... 
На пензлі капа зоряний туман, 
Мов час із бороди його стікає...

– Малюєш на Великдень? Як ти міг!
– Ага, скажи ще – грішно і співати...
Душа не знає, де її поріг,
Їй заборон немає працювати...

Як так дивитись – грішний і дзвонар,
I той жебрак, і батюшка, і пташка... 
Нам свята всім – не просто Божий Дар – 
То, щоб душі трудилося не тяжко...

– То, може, й руки втято дзвонарю, 
Аби душа весь вік його трудилась?
– А що ти думав? Я ж і говорю,
 Бог скрізь у нас. Узри лиш його силу!

У цій дитині божого – на всіх! 
Недарма, бачиш, нас – мов коло меду... 
У церкві нині, мабуть, менше ніг...
– Вона ікона справді!
  – Хм, як спереду...

– А голосочок! Наче на олтар
Бере серденько Господу і ложить!
– Такій не збрешеш. Справді – як свята.
– Такій би люд наш
  дітоньками множить...

 

МАМI
(пісня)

Недалечко від раю – на краєчку села –
Наша хата, і мати богорівна була... 
Ми молились на неї, сповідалися їй... 
I росли ми крилаті в небі маминих мрій...

Зайчик лапкою стукав нам ночами в шибки,
Колисали нас мальви, і будили пташки.
Навіть місяць, бувало, забарившись, не раз 
Спав у стрісі з серпами, не лякаючись нас...

Мама нам засівала душ поля золоті –
I життя дарувала,
  й найдорожче в житті... 
А щоб світ цей став рідним,
  щоб душею зігрів,
Дарувала сестричок і маленьких братів...

I тому, як гукали-забирали роки,
Всі ми падали в небо, як із гнізд ластівки...
I тому нас так міцно світ любов’ю трима...
I нема цьому краю, цьому краю нема...

 

НIЧ ПЕРЕД ВЕЛИКОДНЕМ

Наснилось, що забувся геть хто він,
Не радий сам собі – немов стерявся*.
Скрізь люди йшли якісь – мов неживі.
Усі чужі – ніхто не признавався.

Аж моторошно стало. Зрозумів:
Як не згада – прокинутись не зможе.
В непам’ятстві страшніш, ніж у тюрмі, – 
Не рятувало навіть слово Боже.

Згорали птиці, падали в траву,
Коріння в небо дибили дерева,
I кураїни, наче татарву,
Вітри бочанські гнали безперервно.

За мостом десь курів Чумацький шлях,
По нім хтось їхав в обладунках мідних,
I билася в агонії земля,
Будила мертвих, мов дітей нерідних...

В той чорний вир тягло усе сильніш, 
I він уже почав, було, здаватись,
Як раптом поле – крові голосніш
Покликало... Аж стрепенулась хата...

Схотілося узварчику із груш – 
Отих, дичок, за балочкою справа...
Коли зламавсь гарбою у яру,
Найстарша, Катя, козуб назбирала...

Це ж Лисці жеребитися... – згадав,
А він за ніч до неї не навідавсь...
I пам’ять прибувала, як вода...
I поле все гукало – ніде дітись...

Хтось із діток сплакнув, немов на гріх,
Півсонна обізвалася дружина...
I він підвівсь на поклик той родинний.
Задув лампадку. Вийшов на поріг.

* стерявся – з’їхав з глузду (тут)

Вже стала над криницею зоря,
Грушевську добру воду солодила.
Хмарки – мов відьма вистроїла в ряд...
Зварила баба Христя молодило...

Жінки оно пішли так, як до неї...
I Брик із ними... Бісів чоловік.
Чи то мудрить, чи дурника все клеїть...
Він наче спати не ляга весь вік...

Цегельня світить пеклом, наче міф,
Поніс до річки вершу дід Гондора,
I срібний місяць-сторож, мов Сізіф,
Вже покотив на Шеліпкину гору.

А я ж тут хто? Незоряний Богдан?
Говорять ще: Незораний. Усяко.
Малеча й та, буває, набрида,
Гука-сміється з мене, небораки...

Не вперше в ніч зриваюся отак.
I поле так гука мене не вперше...
Воно до мене в хату приліта,
Але йому в ній тісно, як в одежі...

Десь там воно – за ставом. I зірки
Його уже засіяли, я знаю.
Молочаї холодні, мов п’явки,
Всю хвору крівцю з нього випивають...

Аж ось і став, і гребля, і верба,
Яку, садивши, раз лише торкався...
– Привіт, вербичко-сестронько. Журба
Моя в тобі дозріла вже, гірка вся...

Я стільки тут проходив, а обнять
Чи забував, чи, галавий, соромивсь. 
Ну-ну, не плач, зайду і серед дня...
Дай гілочку, ввіткну собі і вдома...

Аж ось і глід голодний, і терник:
Щорік цвітуть – ні разу не забули.
Таких і справді спробуй – пригорни...
Аж ось і поле – тихе, мов заснуле...

Ну, здрастуй, здрастуй, полечко. Я твій.
I дід мій – твій, і тато мій, і дітки...
Лежиш ти тут віками, мов сувій,
Мов самобранка степу для сирітки...

 

САМОБРАНКА
(пісня)

Від часів тих лишилося мало – 
Призабуті казки та пісні.
Самобранка тоді проживала
Ще у рідній своїй стороні.

Ні від кого на світі не крилась,
Й хоч життя було – мов карусель,
I доїла, і прала, й варила,
Ще й про все те співала пісень.

Діточками обсипана рясно,
Квітла хата в щасливім танку.
Сам Господь на той Скарб задивлявся,
На небачену вроду дзвінку.

Та життя її так обікрало:
Турки й шляхта, підпанки й пани,
За сльозами невидима стала,
Само-бранкою стала од них... 

Пригадуєш, маленькому мені
То зайчика, то квітку присилало.
Тебе ще я не бачив і вві сні,
А ти уже мене зачарувало...

А як ми вперше стрілися! Весь день
Лиш я і ти. Батьки усі в роботі.
А ми удвох. Ніколи і ніде
Не знав такого раю я відтоді.

Не рвавши, міг я нюхати квітки,
Метелики сідали на долоні.
I жайвори у небі, мов дзвінки,
Тримають іще й досі у полоні!

Звідтоді я вже знав, що весь я твій.
I війни, й мандри – все то тимчасове.
Шептав, співав я: вітрику, повій
Туди, де плаче поле колоскове...

Я плуг скував із татових шабель.
Ніхто не зна – шаблями я ораю!
Од тебе зовсім поруч до небес!
Повз тебе всі стежиночки до раю!

Пригадуєш, як в голод все зерно
Тобі я, не вагаючись, довірив.
З тобою ми не просто заодно –
Тебе мені Всевишній сам наміряв!

Я ляжу в тебе. Сонячні меди
З моїх очей Богам нестимуть бджоли...
I ті космічні, вічні холоди
Тебе уже не випалять ніколи!

Тобі я дать спочити обіцяв.
Ще потерпи. Ще дітоньки манюні.
Ми зійдем всі, як води із лиця...
Ти будеш тут у трепеті столуннім...

Спасибі, Боже-світе, що ти є...
Що є іще до кого повертатись.
Що над тобою зіронька встає,
I вчать колосся діток колисати...

Так близько сон, солодкий напівсон,
В вінках воли йдуть з поля круторогі,
I в небі місяць, наче грамофон,
I ціле поле маків край дороги...

Iде отара, вбрана у квітки,
Ромашки білі в коників у гривах...
Цвітуть васильки, мальви, сокирки,
А ще – веселки-райдуги у зливах...

А ще – маленькі дітки на дощі...
Мов янголята, просять припускати...
Iди, іди, дощику – аж пищи,
На капусти і на сади-палати...
Дощику-дощику, припусти,
На городи й капусти,
На мишку-полівку,
На стежки
Долівку...
Гай-гай,
На
Дитячу
Голівку...
Так близько сон, солодкий напівсон,
У яв і в сон заходив безборонно,
I шепотів видінню в унісон,
I причащався полум’ям бездонним.

I знову снив, як вранці на гарбі,
А коник сам дорогу віднаходив...
I так добрів край поля до горбів,
Де спала пісня – скарб його народу...

Iздалека – хмаринка золота,
Душа бездомна, сяєво Господнє.
Як зразу глянеш – начебто світа...
Якась вселенська сила надприродна...

Її він не відразу й спостеріг – 
На перельоті мов пташина зграя.
Словечка після зоряних доріг
Переливались, ластилися, грались.

Такі чутливі – зойкни і злетять...
Земелька аж під ними ворушилась...
Омана в них і зболене життя,
Що пронеслось, пропало з вороними...

Щоб хто спитав – непросто й розказать,
Що він відчув, що вивідав у крові...
Слова на серце жабрами низав,
Мов карасів на гілочку вербову...

Так ось чому ні тато, ні дідусь
Це тихе місце зроду не орали...
Родило поле нашому роду
Пісенний хліб, а ще – народні рани...

ЗЕМЛЕ РIДНА, ЗЕМЛИЧЕНЬКО...
(пісня)

Земле рідна, земличенько,
Ти відкрий своє личенько.
Я візьму його в душу,
Щоб родила душа:
Світом, мамою зітканим,
З яворами й лебідками,
Iз веселими дітками,
Що дорожчі життя...

Земле, чорна, як ніченька,
Ти вкриваєш нам віченьки,
Ти живих нас цілуєш
I ведеш на Той Світ...
Я тобою не гребую,
Там – неначе за греблею,
Скрізь тебе упізнаю я
Й через тисячі літ...

На тобі виростаємо
I до тебе вертаємо...
Знов стаєм ломикаменем,
Євшан-зіллям колись.
I нема красивішої,
I немає ріднішої,
Стежечками і ріками
До душі пригорнись.

Ти в життя мене кликала,
I вела, і чукикала,
Наодинці стрічались ми... –
Як я цим дорожу.
Дай відпити од кореня 
Таємницю народження...
Я нікому – і Господу –
Та й про це не скажу...

...Вірю: там – за морозами –
Світ із білими грозами.
Ненароджені дітоньки
Небесами біжать...
Земле, мамо, земличенько,
Ти яви своє личенько...
Як тобі довіряюся,
Ти довірся мені...

 

НАЗВАНИЙ БАТЬКО

I ось він біля храму. Пісню ту ж, 
Що на краєчку поля ночувала, 
Мов пташка степу, дівчинка співала. 
I як співала! – відсвіт за версту!..

Це ж хто її послав, як не Господь? 
Лицем – неначе світ увесь прощає... 
Недарма обступив отак народ... 
Вона і справді серцем пригощає...

Коли було, щоб слухав спів різник? 
А, бач, укляк – мов янгол обізвався... 
А той лукавий зверхній молодик? 
А той цвіркун-хлопчак оно на дасі...

Секлета й та, проклявши півсела, 
Краєчком хустки очі витирає. 
Безштанько-внук – гірке поріддя зла, 
Спинивсь жувати з часником окраєць...

Так блискавка повітря грозовить! 
Так зірка робить зоряною воду! 
Так кров співа!
  – Ця дівчинка, диви... – 
Півдня, а всім не стало вже проходу!

– Гафія зовсім інша. Та мовчить... 
Хоча, по всьому, й ця мовчати вміє...
– Комусь, напевно, сняться калачі...
– Та почекай. До чого тут Гафія?

– А ти хіба не бачиш? Та ж вони,
Мов дві сестри. Хоч зовсім і не схожі.
Гафія – горда. Ходить – не моргни.
А ця якась піднесена вся – божа!

Не скривиться на грубість і плювок.
Такій не треба навіть оборонця.
Ці очі! Очі! – ллються в голосок.
Цей голосочок! – як сльоза на сонці...

Забудь їх, спробуй! Гнатимеш, як сон, 
Вони ж тобі являтимуться з ночі. 
Такі якщо вже візьмуть у полон, 
То назавжди. А можуть і зурочить.

Гафія горда, звісно. Та й вона
Десь по світах ту гордість ізносила.
Жила в Парижі, Відні. Мови зна...
А, бач, вернулася в Гуляй-Поле, до сина...

Тепер навчає при монастирі 
Діток французької, співає Марсельєзу.
– Авжеж, авжеж, – всміхаються старі, – 
Така научить, як ходить по лезу...

– Вовками он оскалило степи, – 
Iз Дібрівок заходять цілі зграї. 
Пророчив знов на ярмарку сліпий, 
Що скоро степ криваво запалає...

Хвалився і нажаханий копач, 
Що у криниці кров була на Вербну.
– Та знаю, на плітки ти не скупа. 
I як язик відьомський не отерпне!

Такі і накликають нам біду!
– Та помовчіть! I пісня їх не мирить!
– Ну-ну, помлійте. Я ж собі піду! 
Там свині верещать, а їм — кумири!

Озвались дзвони! Стріпнулись граки! – 
Немов шапки злетіли яворові. 
Аж потемніло в душах... – мов полки 
Ворожі десь захмарилися знову.

Така ураз нахлинула журба! 
Ще й це дівча... Ось-ось, дивися, згине...
– У нас вона звичайна худорба.
В Парижі ж, мабуть, це була б богиня!

– О, не скажи, нас теж Господь кроїв! 
Душа в степу не виросте з лопуцька! 
Чи нас не вчили співу солов’ї? 
Чи нам з життям не сонце за обручку?

Цей голос – наш. Повірте ж ви собі! 
Свята вода так небесами кропить!
Не відав, як із поля він прибіг, 
Як опинився поруч – за два кроки.

Спинялись люди дати п’ятака,
А він спинився, бо душа така.
Бо в сферах тих, де зріють всі начала,
Не він її – вона обдарувала.

Очима стрівсь, щоб вік не відвести.
Немов з очей – тим голосом втолився...
Уже й забув, що здатний так цвісти, 
Аж до зневір сльозою оголився...

Не відвернувсь і не зніяковів. 
Не пошукав, як інші, виправдання. 
Напивсь пісень. Обняв її й повів 
Додомоньку, до серця, до світання.

А дзвони били голосом небес – 
Аж до Роздьор, Туркенівки, Покровки! 
Земля дзвеніла радісно: воскрес! 
Ми всі твої – до божої коровки...

А в вишині біліли голуби:
Над храмом храм – парили, наче душі.
– Таки мій час омріяний пробив... 
Невже дожив? I стільки ще я мушу?

Кому розкажеш, як я дзвони лив, 
Як віз волами бронзові з Полтави... 
Як чаші срібні й бронзові колись 
Віддав у дзвони зовсім не для слави.

Все згадується: танули, мов сніг 
У баняку на плитці для купелі... 
Тому й дзвенять по-іншому мені... 
Не раз їх чув бездонні і веселі...

О дзвони! – серце степу і юрми! 
Хто вас придумав, в полум’ї якому? 
Iз вами врівні моляться громи! 
Ніхто, як ви, не зносить до огрому! – 

Коли ти розчиняєшся увесь, 
У всі світи оголюються броди, 
I вже не знаєш – в небі чи живеш, 
I чуєш вічність – божу нагороду!

Що ж стоїмо, Марієчко? Невже 
Усе це й ти (чи більше ще?) відчула? 
Таких Господь, й забувши, береже? 
Ну, усміхнися! Де ти? Не заснула?

Вже недалечко – річку перейти. 
Он на горі зійшлися три тополі... 
Дві справа хати – то мої брати. 
Ліворуч – бабця-знахарка Горголя.

А це назустріч суне – це Трохим. 
Сопе, як міх, і очі – мов у рака. 
Дітей лякає зроду, мов лихий, 
А сам – дитя. I тільки, що балака...

Тобі тут жити, дівчинко, звикай. 
Дружина в мене теж богобоязна. 
А от із хлопців дехто побрика. 
Вже потерпи. Дітей у мене рясно.

I висипала з хати дітвора, 
За ними слідом вибігла ягничка. 
Де вісім є – дев’ятій буть якраз!
– Оце вам, діти, ще одна сестричка.

I покотилось містом із Бочан,
I люди говорили до спокону:
«Пішов молитись Богові Богдан,
Привів із церкви в дім живу ікону...»

 

БОРЩ ВАРИЛА...

Як побрались ми з Богданом,
Підвелась я рано-рано...
Встала борщику зварити – 
Чоловіка покорити.
Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо:
I окаті, і кирпаті...
Зупинилась я на Каті...
А пішла по бараболю,
Глип, у ній пустує Коля, – 
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку...
Хниче: «Хочу я до Каті...» – 
Зроду всі в нас язикаті...
Щоб на дні збиралась сила,
По буряк я ще ходила.
Був там вибір із Христин –
Не могла не принести...
А як рвала я горох,
Упіймала зразу трьох:
Олю, Йванка ще й Софійку –
Каверзушку-довговійку.
Доки монялася з ними,
Бог послав мені Якима,
А верталась по окріп*,
То знайшовся ще й Охрім.
Так допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.
Гей, сідайте всі до столу,
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки божі,
Ніби з грядочки, пригожі...
– А в сусідів ця примовка
I коротка, і не ловка.
– Так у них же тих дітей – 
Лиш Федот, як соловей...
Он в Оверка – то сімейка,
Доки скличе – попогейка.
Наче маку, дитинчат,
Вже імен не вистача...
Грицик, Мицик, два Степани,
Шура, Ліда, Роксолана,
Саша, Маша, три Володі,
Ще Андрії в них у моді:
Батько, прадід з Базавлука,
Люся-баба, Люся-внука,
Галя, Аня, Королина,
Надя, Віта і Ярина,
Гапка, Діна і Мелашка,
Полікарп, Семен і Пашка,
Геть замучили дяка,
Як побачить їх – гика,
Це вже є, а це негоже,
Це – чужинське, це – не Боже...
Кожен рік по три, по п’ять – 
Легш родить, ніж називать!

* окріп – кріп (гуляйпільське)

 

Сідай, козаче, не дратуй землі,
Присісти з нами лихо не посміє.
Вже конопельки журавель он сіє,
Й весна веснянки сіє на чолі...

З коромислами обріїв пішли
По синяву довірливі тополі.
Те, що назад не поверта ніколи,
По самі вінця в душах понесли...

Лоскоче степ їм сонячні ступні,
Цілющі трави стелять килимами.
Таке пізнать вдалось тобі й мені,
Хіба коли були ще коло мами...

Мов до молитви – світ увесь притих,
Господній Дух незримо скрізь витає...
Й ріка, що вдруге зроду не впускає,
Гукає втретє в неї увійти...

Життя – воно всього лиш переліт.
I може статись – випаде згадати,
Немов найбільше, найдивніше свято – 
Як ми отут сиділи на землі...

 

 

МАРIЙКА В СIМ’Ї БОГДАНА

Не тільки людям – пташечці малій 
Вона «добридень» лагідно казала, 
Просила в Груші грушку із землі – 
I та з вершка найкращу посилала.

Знайомилася з кленом, ворітьми,
Така чудна – про себе все лепече.
Хто б насміявсь, так очі ж, гріх візьми... –
Язик не повертається, незречі.

Город весь облюбила, мов бджола, 
Iз сапкою, хоч більша та за неї... 
Не жде, щоб загадали... Вже й пішла – 
Ягничці рве травичку за межею.

Годує так веселих гусенят, 
Мов їй і щастя більшого не треба. 
Не гонить їх – самі услід летять 
За нею, як за мамою, повз тебе...

А ти питаєш, як? Чи прижилась?
Це не вона – вони в ній поселились.
Така доросла й водночас мала.
Така сирітська й водночас всесильна...

Обняв би і сховав її в душі...
Та як же показати це при дітях...
Щоб тільки йшла отут, по спориші,
Богдан, було, віддав би все на світі...
На неї й раз розсердитись не міг...
Ну як ти будеш сердитись на неї,
Коли вона страждає більше всіх...
Все шкереберть тут з правдою твоєю...

Повипускала якось карасів,
То потім три дні проголодувала...
Покаятися? Краще й не просіть!
І перепелів теж повипускала...

– Ніщо живе їй краще не давай,
То все одно, що випустить самому, –
Казав Богдан. І знов – мов забував.
І знов давав – не скаржився нікому... –

За очі ті, що й труту заберуть,
За серце, що чутливіше звіриних.
О Господи, спасибі, що ти тут,
У цій маленькій дівчинці-зорині...

Iнакше як поясниш, що при ній 
Стає значним ураз і найдрібніше. 
Бува, в свята заб’ється в бур’яні 
Й одна сидить-сія найщасливіша...

Присядеш коло неї, і усе, 
За чим спішив, постане суєтою... 
Жук-гнойовик планету он несе... 
Мов ієрогліф – чапля над водою...

Замреш ураз од мови вишини 
I щастя, що в журбі до половини...
Хоч все життя своє перегорни, 
Не відшукать подібної хвилини!

Саме знання, що є вона така,
Змінило світ і нас усіх у ньому.
Промовиста, хоча й неговірка.
Iз нею ти завжди – у Бога вдома...

Якийсь лиш місяць тутечки, а, бач,
Вже на ім’я вся вулиця гукає.
Хвалився бондар (Заяча Губа), 
Що вже й крайок пісень її співає...

А це знайшла засохлий ясенок 
(Гусей Горголя-знахарка ганяла), 
Вмочила корінь в джерелі разок – 
I той прийнявсь. Аж бабу налякала.

Приніс Хведько півмертвого кота – 
Вона й того взялася рятувати.
Горголя сполотніла: 
  – Перестань,
Не можна з рук у смерті виривати.

Я й то ось за подібне не берусь.
Корости наберешся чи ще гірше...
– Як не врятую – я сама помру, –
Сказав той погляд, од землі чорніший.

Десь понесла (де гралась) – у вишняк...
I там (якби хто глянув на ті сльози!
Не тільки б смерть котячу перейняв!
Я ось кажу, а по спині – морозом...)

I цілувала, й пестила. I кіт
Прихилитавсь до хати через тиждень.
Обліз потроху, вилиняв, окріп.
Ловить став ховрашків – не тільки миші.

– Марієчко, не знаю, що й сказать, –
Горголя шамкотіла винувато:
– Слова свої я можу взять назад.
Ти ж не бери на себе так багато...

Звідтоді дружить з бабою. Та більш 
Таки частить за річку до Гафії...
– В монастирі там книг! – читай любі! – 
Розповідає, личечком ясніє.

Вже встигла і до церкви, й на базар, 
До дзвонаря й художника, – проява!
– Оце тобі й сирітка, – Божий Дар!
– Оце тобі й затуркана – їй-право!

– А що ж ти хочеш? Серце в ній таке! 
Чи ж можна винуватити криницю! 
Яке б життя не видалось гірке, 
Вона все ‘дно не зможе не відкритися...

Залізе на черешню і чита... 
Близесенько, а спробуй догукатись! 
Пустують діти:
  – Мамо, я літак!
– I я!
 – Вже злазьте, досить вам брикати!

– А у Марійки синій язичок!
– То олівцем вона хімічним маже!
Марійка ж спурхне з гілки. I – мовчок! 
Лиш язичка Iванчику покаже...

Гайне до річки, наче заводна.
Вже рве траву – прогаяне долужить.
А потім ще і пісня залуна,
Iз уст її, розіллється залужжям...

Вже й Настя пригорта її в сльозі... 
Жаліть уже й сусіди перестали... 
I треба ж було статися грозі — 
Зайшов прочанин зраді на поталу...

 

 

ЗАГРАЙ МЕНI, ЗОРЕ...
(пісня)

Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю.
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння — немов помираю,
А ми ще з тобою чужі.

Так боляче бути, кохана, з тобою —
З тобою так хочеться жить.
А вже покривають тумани габою
Усе, чим я так дорожив.

Щоб тільки поглянуть на тебе, о зоре,
Напитись твоєї краси,
Пливу я, пливу стільки сили у море —
Назад не лишаючи сил...

Приречена жити — нічим не загоїш
Відкритого болю мотив.
Ти будеш, висока, світить наді мною.
Ти будеш собою світить.

Поплавляться трави, і скелі, і очі,
I ці небеса запашні.
Лишаться слова, що любов прошепоче,
Слова, що судились мені.

Не знала Касандра, Лаура і Клея,
Яка є взаємна любов.
Ти вся народилася з пісні моєї,
А я — із твоєї прийшов.

Спасибі, що звідав це щастя без міри,
Пізнав цю космічну журу.
Я думав, не зможу нікому повірить,
Я думав, отак і помру.

...Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю,
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння, немов помираю,
А ми ще з тобою чужі...

 

ПРОЧАНИН 

Він зразу Насті здався незвичайним:
Гирлига. Торба... А от щось не так...
Ті йдуть – то зчинять галас, вибачаюсь,
Всіх передражнять – птицю і собак...

А цей з’явився мовби і нізвідки,
Не вгледів навіть знайко дід Пантюх...
Попереду – ні куряви, ні плітки...
– Дивлюсь – біліє хтось біля повітки,
Й Сірко мовчить, немов утратив нюх. 

Те до уваги не взяла спочатку
(Святкуєм заднім розумом віки),
У клопотах крутилася без гадки,
Це вже опісля думи – як з рогатки,
Отямили про долю і зірки...

– Ну як це вам, щоб правду розказати? – 
Так явір в спину дивиться з-за хати...
По кісточки вгрузали босі ноги –
Немов земля його уже не носить...

Обсипана вся свитка світлячками.
Ледь-ледь всміхавсь, одними лиш губами, 
Рука – вперед, –
  чи мацав, чи просив...
До неба зводив більма, а не падав...
Iз торби чулись людські голоси...

Що там було? Яке Незабувайло?
Казки чи лихо? Хто тепер узна...
I сяйво тихе-тихе прибувало,
М’яке-м’яке, як порох од млина...

Не вирядиш такого проти ночі...
Взяла, хоч чую, що не дуже хочу...

...Ніщо не віщувало ще біду.
У просі діти грались на лежанці.
Присів отам на лаві, коло дум...
Все пив узвар та дякував «Маланці»*.

Такий у хаті висвятився лад,
В печі вовтузилась солом’яна жар-птиця,
I снилось хаті літо боголице,
У пелену сорочки-сніговиці
Для всіх дітей ловила зорепад...

Маленький Хо* ховався по кутках,
Жмурикалися відблиски од печі,
Лякав Миколка тінями малечу,
То пащу вовка на стіні покаже,
А то дракона з місяцем в зубах...
Як Холод – гартував їм душі Страх...

Домовичку всміхалася Марійка,
З дітей вона лиш бачила одна,
Як він на бороді гойдав Софійку 
(I ненароджених дитяточок ще двійко), 
I забавляв, і кіски заплітав,
I просто у повітрі (щоб ти знав...)
Їй малював Телесика й човна...

* Маланка – християнська свята, синонім щедрості.

На Маланки (Новий рік по старому стилю) готували Щедру кутю (тому й Щедрий вечір).

* Хо – казковий персонаж, яким лякали дітей.

«...Хо, що світ прозвав страхом...» – писав М.Коцюбинський («Хо», казка).

 

I губи дув, якщо казати правду...
– Я – домовик, Марійці ж хата хто?
Зникав з очей і воду в ступі товк!
I кожному з дітей являв їх ваду...

Бурчав: «Тут щастя зайвого катма...»
I що ніякий то не подорожній,
Що торба в нього не така й порожня...
Можливо, в ній він Божий перст трима...

Десь Настя відвихнулась до кози,
Христиночка все міряла обновки,
Тут клацнула під полом мишоловка, –
Аж спалахнули болем образи...

Метнувсь Охрім, біліший полотна,
Такого гріх за смертю не послати... 
Враз кров його щось винесла із надр,
Од чого душу жах угнав у п’яти...

Зруйнований, не здатний на протест,
Він роззирнувся загнано, шалено.
Прочанин спав розхристаний. 
  I хрест
Стрибнув у вічі золотом червленим!

Аж прямо в душу, в полум’я стрибнув,
Пропасниця забила небораку.
Як плоть звабливу, грішно пригорнув, –
Важкий, масивний, різьблений, у знаках.

Монах його у Лаврі заповів
Прочанину, не змігши взять на Той Світ...
Так близько до життя свого країв
Охріму не доводилося досі...

Плювком хоч не сквернити міг свічок...
Та вже йому Диявол день наврочив.
На ниточку од хрестика сюрчок,
Знущаючись із Долі, приторочив.

I на лежанку кинувся хутчій.
Домовичок втікать зібрався з хати... 
– Дивлюся – хрестик. Бачу, що нічий... – 
Брехав Охрім, як вийшло помирати...

Сховав крадіжку в татовий шаплик –
Де назбиралось різне причандалля.
Не вийшов і вечеряти. Принишк.
Уклався спати рано незвичайно.

Не довго бушували й хлопчаки,
Ще трішки пошепталися дівчатка...
Дрімаючи, питався хтось: «Ти з ким?
Iз небом чи з землею ще поки?»*
Й Софієчка у сні гукала татка...

В ту ніч Богдана вдома не було,
В губернії із кумом забарився.
За північ все впокорилось, вляглось.
Один цвіркун сюрчати не втомився...

Не спалось Насті. Місяць по дворі
Сюди-туди ходив, немов господар.
То проводжав когось до яворів,
А то чогось виходив за городи...

У грудях озивався його крок...
Згадалося, як вперше дівувала...
...До раночку на решето зірок
Скарби своїх думок пересівала...

Не зчулась, як озвалися півні:
Горголин, Вівдин, Мотрин десь з-за річки...
– Пора уже вставати і мені,
Чогось он мука із хлівця теличка.

Внесла соломи й трохи кизяків,
Прочанин встав. I піч загоготіла.
Гість, мабуть, хрест поцілувать хотів,
Та враз як сюркне. Настя аж присіла.

– Оцце тобі і маєш, привелось!
Чорт підштовхнув на жарти чи на втіху?
I, може б, воно якось утряслось,
Та вже Богдан з дороги в двір заїхав.

Зірвавсь прочанин, вдаривсь об стіну.
Розбив лице, розмазав кров по носі,
Схопились діти, злякані, зі сну.
Тут і Богдан з’явився на порозі...

Де мав буть хрест – на ниточці сюрчок...
Прочанин плакав, мацав одв’язати...
Богдан батіг повісив на гвіздок,
Рядочком діти – змерзлі, винуваті.

* «Котилася торба з високого горба,
А в тій торбі хліб-паляниця.
З ким ти хочеш – з тим поділися...»

 На кого випадає жереб, той бере собі пару і щасливий виходить із кола. I так – аж доки залишається один... А коли кількість граючих парна і в кінці залишаються двоє, той, на кого випадає жереб, говорить, що залишається з небом і землею... А його супернику випадає жмуритись...

У нього в хаті вкрасти? Лиш не це!
Як після цього бути в ній щасливим?
Ходило щастя наше манівцем,
I чим тепер одмолите й коли ви?

Зів’яла Настя. Все йшло шкереберть.
Дивитись важко: як же він карався!
Стояв Богдан збезкровлений, як смерть,
Не Господа – себе в ту мить боявся!

Молився лише подумки: признайсь.
– Не доведи, – стогнав-просив, не гримав...
Маленькі, наче пуголовки, враз
Забігали зіниці у Охріма:

– Я все скажу. Я знаю, хто украв.
Це гріх великий, я все розумію.
I, вимовить не в силі, показав
На повну жаху скулену Марію.

Це ж він осліпне... Бог же не простить...
Навіщо ж він? Не знала, де подітись...
I шапки не було на нім в ту мить,
Яка могла б од страму загорітись.

Витоптував усе в своїй душі...
– Їй-бо, вона! – (О Боже, ще й божився!) – 
Та їй же нас не шкода. Ми ж чужі!
Поклала у шаплик, я придивився...

Зігнав сльозу нав’язливу Богдан,
Віддав хреста, налив для гостя чарку.
Прочанинова сива борода
За вікнами майнула, наче хмарка.

Казали, був Він посланий згори.
Бо тільки вийшов з хати за повітку,
Враз і пропав. Як і прийшов – нізвідки...
Богдан чомусь нікого не корив...

Чумакувать на тиждень десь подався...
Вернувся ж так – мов то його вина вся...

Та став невдовзі сліпнути Охрім,
Немов приймав прочанинові більма.
I те чомусь не дивувало більше...
Зима тоді вдалася біла-біла,
Й на білий сніг не раз зривався грім!

Ну а Марії – мов за ту мовчанку –
Бог вроду дав – як сонце на землі... 
Чи прийде ще колись подібна друга?
От і узнайте, що таке наруга,
I як прожить без неї сотню літ...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ 

Вам все одно. А я ж її люблю.
Хоч зарікавсь: нікого і ніколи.
Я думав, тільки спрагу утолю,
А серце знов зробило мене голим!

Я так всерйоз, хоч, може б, не хотів.
Не проклену, не зраджу, не зів’яну!
Ти дай мені іще мільйон життів,
А я ж її любить не перестану!

Вона така – як раз лише в житті,
Всю душу їй – як полум’я, зіграю.
Я в світ прийшов до неї долетіть.
I де вона, і хто вона – не знаю...

  Учились тільки в учнів.
  Лиш один 
  До вчителя приходив –
  аж на гору...

 

На звіздаря скидався чи монаха.
Такі присяжні на Страшнім Суді.
Салій сміявся якось, мов зі страху:
– Ви всі із ним ще стрінетесь тоді...

Образив хто – хай кається скоріше.
Це зараз він худобу нам пасе...
Богдан мовчав, як Дзвін, що степом дише:
Лиш з Господом звіряв він досі все.

А це і в нього стала зріть потреба...
Марійка наторочила та й люд:
«Парфентій он сказав, Парфентій – кеба...
Парфентій зна, де свитка для Полуд...»

Добром тягло Богдана щось тудою, –
Мов порожнеча рвалася з грудей.
Але навіда – вклякне самотою.
Та так і піде. Весь – аж загуде...

Довгесенько Богдана бунтувало,
Не міг змиритись: «Ріс же на очах,
А в мене й мислі, й досвіду вже мало
Те осягти, чим хлопець зустріча... 

Нехай Марія – їй дарує пісня...
А цей же як? Чи Бог обох послав?
Я ж дзвони лив... Хіба ж я сніг торішній?
А він за мить в думках наводить лад...»

Прибився в голод – синій аж, обдертий,
Як голуб – пішки з дальніх хуторів,
Спочатку спав і їв побіля церкви,
Та скоро в дяка служкою пригрівсь...

Звідтоді став служити Богу й людям,
Поправить свічку, в храмі прибере.
Що доручи – то зроду не забуде,
Літ шість чи сім, а мислить – як старе.

За дяка переписувать навчилось.
Збагнуло смисл Писання й молитов.
А пам’ять же! Причому – й не гордилось.
Соромилось скоріше, взнавши толк.

Його питали: «Певно, то марудно
Все пам’ятати? Скирти ж по роках!»
Вже й батюшка, як тільки що забуде,
Парфентія у натовпі шука...

Був дяк запив: «Я з ним став непотрібний, 
Він висмоктав за рік мене всього...»
Богдан про себе крякнув: «Безобідний,
А з ним таки натерпишся пригод...

I де воно книжок тих начиталось? – 
Платон, Сократ. А станеш говорить,
Так видно, що вже краще й не питав би,
Образити боїться, весь горить...»

Iзмалечку над ним напотішались,
Зберуться: «Ну, Парфентій, преподай».
I той стриже. Та так дотепно, вдало,
Що краще не досікуйся, – біда!

Розкаже, що ти їв три роки тому...
I як на кого глянув і чого...
Од чого мав одрижку і оскому...
I навіть з чого склав колись вогонь...

Такі дрібнички – рідко б хто й додумавсь
Звернуть увагу... Все він поміча.
А вже який то день чи яку суму
При ньому хто у кого позичав...

То тут уже не треба краще свідка...
Дяк записав – не полінивсь колись,
Все, що казав, як онучок родивсь...
(Парфентій у той час сидів, плів сітку...)
Переповів – як писане дививсь...

Ану, Парфентій, сьомого? I точно.
Не треба відкривати календар...
Він народивсь не тільки у сорочці,
У голові у нього каламар... 

Вже й зловживали... Всім – що заманеться...
На кпини довірявся. А підріс,
То ображатись став. За мить замкнеться.
Скусає губи. Й очі – повні сліз.

I на суді посвідчити відмовивсь,
Три дні в холодній висидів – не здавсь.
Казав: «Я там відвіяв слів полову...»
Відтоді Літописець в нім почавсь...

У нього навіть приказка з’явилась,
Казав, що є слова, а є – слова!
Облишили, як тільки зрозуміли,
Що він уже майбутнім прозріва.

Таки пробилась в ньому Божа воля.
Народи є: готують вчителів...
А ми – то дяк при церкві, то Горголя...
То недоліт усе, то переліт...

Потроху од людей відсторонився,
Пішов подалі в степ – у пастухи.
(Казав, од пустослів’я боронився,
З землею й небом не наговорився...)
Боявся стать, не глухнувши, глухим...

– Він що, Апостол?
  (Світ сліпий, втім, завжди.
А я чим кращий? Думав – без гріха...)
Оце зустрів Гафієчку на празник, –
Усе – немов учора – не втиха...

У літописцях виглядать пророків,
Можливо, й справді краще, ніж плошать...
Але яких потрібно ще уроків?
I стільки в нас ятритиме душа?

З Марійкою Парфентій – як з сестрою,
Вона весь час до нього забіга, –
I як у церкві був, і з чередою...
То книжку принесе, то пирога...

Удвох присядуть десь – немов на хмарці...
Вона співа, а він в думках літа...
Чи гомонять – як два премудрі старці,
Про світ мирський, про марність запитань...

Казали люди: «Їм би вдвох побратись...»
А інші обривали: «Та ви що!
В одній сім’ї таким – із Пекла радість!
Свічкам – не треба ставити свічок!»

Парфентій справді часом був – як свічка,
Худий, високий. Піде й на вогонь.
Не називав інакше, як Марієчка...
Хто з них жалів, а хто любив кого?..

Він дарував щораз таку довіру,
Як лиш синичка в хутірці колись.
Було в нім щось Всевишнє, щось – без міри...
Уводночас осяює й болить...

Немов дитятко, що ось-ось заплаче,
(Таке щось є в очах у звірини...)
Душа його сахалася, одначе –
Лише назустріч серцем ворухнись...

Він душу дав давно на службу Богу 
I добре усвідомив, що зробив.
– Я став, – казав, – на вічності дорогу,
Мирському не піддамся буть слабим.

Он хлопці йдуть купатися, гукають,
А я ж од всіх спокус позарікавсь!
Марієчко, ти віриш, і не каюсь...
Щоночі ж бо купаюся в зірках...

Гомера – Сліпота оберігала,
Тараса приголубила – Біда.
А я узяв – Дорогу (щоб – не мало!),
Таким, казали, був Сковорода.

Ти вже прости, як раптом чимсь образив,
Що душу, може, в шкоду де пустив...
Я досі не довірився і разу,
До тебе я і з дружбою – постивсь.

Хотів би все життя, якщо дозволиш
(Душа твоя – як дзеркало!), дружить...
Любов – вона підступна – зробить голим,
I раптом перестанеш дорожить...

Не вродою – то старістю нас зрадить,
Не покликом – так смертю обітне.
Не хочу опинитись безпорадним.
Служитиму тому, що не мине...

Ти кажеш, звідки думи ці у мене?
А в тебе звідки все оте в піснях?
Я вийшов у похід по незбагненне,
I вже воно мене наздоганя...

Сковорода себе хотів пізнати,
А я – думки – те, чим все пізнають.
Як дорости до них і дочекатись?
I як поміж думок пізнать свою...

Мов дерево душі – весь вік леліять,
I небо їй, і пташку запросить.
Ти знаєш, я брехати вже й не вмію.
Думки мої – мов неба голоси...

Тобі одній скажу: себе боюся.
Ножем долоню вчора ось пробив.
Не те, щоб ненароком, промахнувся...
Надумалось – і вдарив. I зробив! 

Якби хто бачив, що б йому здалося?
Що з глузду з’їхав? Господи, а й міг!
В самого піднялося аж волосся...
(Ще добре хоч підпасич десь побіг...)

Таке буває рідко. А буває!
Думки врозбрід – як в шкоду череда!
Я – дум пастух. Ти – хмарка понад гаєм.
Пісні твої – свяченая вода...

В дівчат у наших гарно теж виходить,
Та ти співаєш – наче в рай ведеш...
Тебе послухать сам Всевишній сходить 
Мостом веселки... – в душі до людей...

Ти ось зі мною радишся: як жити?
В піснях у тебе ж відповідей більш!
Філософи – частіш дорослі діти...
Хоча, бува, зануди, розумієш?

I раптом так заливчасто сміявся...
(Довірою такою аж лякав...)
Iз пазухи (і де він там узявся...)
Цвіркунчика манюнього дістав...

– Ось мій скрипалик. Твій тепер. Дарую.
Нехай тобі у запічку співа.
А скрипочка у нього... Чуєш, чуєш... –
Як у Котигорошка булава...

I спробуй отой скарб та не узяти!
Образиться до смерті. Це не жарт.
Спитає й через рік. Його кохати?
У нім же все – на кінчику ножа...

Захоплювався, мрією світився
Так, наче вже зірвав чималий куш...
…– От би був плуг – такий, щоб запрягтися
І виорать не борозну – ріку...

Як сам Дніпро – вільготну і широку,
Щоб тут, у нас, текла собі в степи...
І де у біса той Котигорошко?
Чи спить?

Всерйоз він і жартує, і морочить.
Такого справді як і зрозуміть?
Але без нього світ (мов хто зурочить...)
Стає якийсь пісний... Ось ти заміть...

Зненацька за пройдисвітів розкаже,
Про шлях з варяг у греки і – назад.
Не схочеш – а думки твої прив’яже,
I ходиш – мов і сам собі не рад.

У душі (дітвори найбільш) посіє
Козацький лад. Гасають по селу.
А потім і до подвигів дозріють,
Вже мало їм і вулиці, і лук.

Підпасич – той збирається у греки,
Учителька – у Лаврі послужить.
...Гуля селом думок його переклик,
Усе в тобі – до дна розтребушить.

Якісь думки ті праведні і чисті,
Жертовні, невмолимі, ножові.
Тріпочуть – як на дереві он листя, –
Живі.

Він розрізняв думки свої, повіриш? –
Як голуб’ятник білих голубів, –
Ті – так прийшли, ті – вимовчав покірно,
А ті – в Марійки вичитав з губів.

Розказувать про все те був хоробрий.
Очима погукає лиш: ходім.
Скраєчку сядуть. Ніженьки – за обрій.
Вже недосяжні осуду й біді...

Віддать усе – така у нім потреба...
А в ній – послухать сказане оте...
Що милувався й Бог на них із неба,
Мов на своїх, негрішних ще дітей...

Парфентій...* – непорочний, кажуть, чистий...
Я вчора взнав лиш. Мушу оправдать...
Сидить – мов тільки скупаний, врочистий.
Немов прийняв Господню благодать...

А то спитає – мов себе самого:
– Сестриченько, Марієчко, скажи...
Ти любиш жить, а чи ти любиш Бога?
I як це в тебе, щоб любити жить?

I раз не впав, і не спіткнувся духом...
Спочатку їй здавалось – забувавсь, – 
Так довго-довго з нею вічність слуха...
А потім попрохає заспівать...

I вже такого слухача другого...
Це не поясниш. Світло – із душі.
Він просто розчинявсь за тим порогом.
Ставав прозорим. Сходив – у вірші...

Лице його і так святе, без пісні...
Нехай би люд ходив лише – дививсь...
А заспіва Марієчка, то, звісно, –
Молись.

Про кобзарів почне розповідати,
На місяць – струни. Ось вам і Мамай.
– Овідій, – каже, – теж був язикатий.
Бджолу йому – на кінчик язик-ай...

 

* Парфентій – parthenos (з грецької) – непорочний

I знов – захмарний. Сміх то був чи сльози?
Не встигнеш і отямитись. Вже десь.
– Казав же, що віддався я Дорозі...
I пирсне – мов за обрій упаде...

Ну як тут довірятись, як глузує?
Хоч, каже, що – із себе, та дивись...
– Ану давай на думи пополюєм.
Що думаю? Я – турок. Боронись!

Сказати треба, вгадував він часто,
Але від цього радості не мав.
Підгледіть, каже, рівно, як украсти,
Безцінне – що дали тобі дарма.

У нім, кажу ж, потреба довірятись...
Життя вручав Марійці без вагань.
Але і раз не спробував співати.
– Я – при тобі? Марієчко? Ага!

Так губу закопилював кумедно,
Звичайним хлопчаком за мить ставав.
– Ну ти, – аж забувалася, – і вредний...
...Та раз вона почула, як співав...

Було в тім щось підземне, щось надслізне,
Так лиш орли клекочуть в небесах.
Сидів за глодом весь якийсь залізний.
Красивий, хоч така хіба краса?

Збиралось на грозу. Худоба збилась.
Гримів, сваривсь Господь, а він співав...
Така у нім зароджувалась сила,
Неначе блискавиця кульова.

 

ЦВIТЕ ТЕРЕН...
(пісня)

Я не бачив зроду маму
I не знаю тата.
Як у Бога – в них повірив... –
Світ не звинуватив.

Гірше голоду, і глуму,
I жалінь ворожих.
Сиротіший – на всі думи – 
Тільки ти, мій Боже!

Цвіте терен, терен цвіте
Щедро в Україні...
Як волосся посивіле
На малій дитині...

Ту зозулю, що кувала,
В ланцюг закували.
Тих синочків – як листочків – 
Голови на палях!

Ой, колиско моя, земле,
Ти мені і мати!
Дай душею пригорнутись,
Душу обійняти.

Дай загоїть голос туги,
Що луна і досі.
По балках і по яругах
України сльози...

Цвіте терен, терен цвіте,
Стежку замітає.
Мов сльозами, білий світе, 
Тебе застилає...

Де б не був і де б не жив я – 
До небес – рукою...
I по цей бік, і по той бік –
Терен за рікою...

Вже збирається на пісню,
Вже душа – як хмара...
За сльозами – тільки блисне –
Прийде Божа кара!

Найкращий голос тут би став лиш зайвим...
Так жили рвуть. Так кличуть свою смерть.
– Ось що є спів... Я ж вірила, їй-право...
I як же я співатиму тепер?

I чим же він тримається ще жити?
I як мені тепер це забувать?
Хіба ж так можна – навіть і любити?
Упав на землю й страшно цілував...

Схилилася ромашка на волосся...
Так ось що є мелодії мотив...
Земля таких не довго, кажуть, носить. 
Недарма хоче йти у монастир...

Змаліла враз: «Мені – і не довіривсь...
I що тут ображатись... – Ще мала...
Iще мене душа (хоч вірю – щира...)
Як ось його (свята!) – не прирекла!

Не ждав мене побачити в цю пору...
Чи повернуть тихенько у село? –
Як лихо, що, буває, пройде поруч... 
I промовчить – не скаже, що й було...

Знайти як серединку, рівновагу?
Відкрить – і не роз’ятрить його ран?
О Господи, подай мені відваги!
Колись уже промовчала я раз...»

Щось підказало: тільки не жаліти!
Це – як ножа у грудях поправлять...
Нагримати вже краще, насварити...
Дражнилочкою – кинула здаля:

 

(пісенька)

– Що за лихо – наш Порфир,
В нього кеба набакир.
Він мене не слухав – 
Знов поснідав муху.
Ой, не муха то була,
А розлючена бджола –
Бджілка солоденька,
Я вже й не раденька...
Бо замовк мій друг Порфир,
Мав язик – тепер пузир.
Навіть сам не зчувся,
Як чомусь надувся.
Ой, не дуйсь, не дуйсь, козак,
Хто з нас ду-, а хто з нас рак?
Хто страшний рачисько? –
Звісно – Порфирисько!

Ще й не таке б од неї мав за радість...
– Це ти, Марійко? Правильно, свари!
Не стане літописцем – безпорадний.
Я плакав, – так. Та дух мій – не скоривсь...

А ти у степ чом ходиш аж край світу?!
Співаєш – наче Господу... 
  Прости.
Тобі ж нема причин ніяковіти.
У тебе ж Голос посланий.  
  А й ти...

Чи все сказать дано лиш наодинці?
Чи те, що й ти – я нині відчував?
– Ні, ти твердив, що тайни – то чужинці,
Щоб не лишала в серці ночувать...

Я не суджу. Ти й справді незвичайний...
Ти ходиш так, як Бог тобі нарік.
I суть не в тім, що мав од мене тайни,
А що вони плодитимуться вік.

Тобі не просто важко, а надривно!
Посватайсь – не змогла б дать одкоша.
Хоч, знаю, ой – я не твоя царівна,
Я – щоб на мить хоч ношу міг лишать...

Люблю тебе, як, може, любить мати,
Хоч проти тебе віком і мала!
Що світ забрав – хотілося б віддати
У крапельці Всевишнього тепла.

Пасеш думки. Але не завжди знаєш,
Куди вони завернуть крізь туман...
Я так боюсь, коли ти обіцяєш.
Не обіцяй. Як тато. Як Богдан...

Мені ти друг.
  Душа ж прийшла по більше...
Пригадуєш, на камені в казках...
Що висічено в пісні – нас не втішить.
Та ніде дітись. Пісня нас гука...
   
Ти у думки пішов – як у монахи...
Слова й зірки – родина крижана...
Тобі хто не поет – той битий прахом...
Не можна так. Думки – трясовина...

– Марієчко, не гнівайся. Я знаю:
В спокутах маю Слова дорости...
Якщо в тобі життя я ображаю,
Ти вже мене, бездушного, прости...

Чи рідних смерть мене протверезила?
Чи десь воно закладено згори?..
Я теж любив розтрачувати силу
На пустощі, забави до пори.

А потім прийдеш, сядеш... – Порожнеча.
I так досадно стане: день минув!
Життя безцільне – своєрідна втеча – 
Нездатність в очі долі зазирнуть.

Я літописець.
  А душа – дитини.
Не просто з нею мир, бува, знайти.
Присікувались люди без причини,
I навіть – ти.

Тому щодня собі я сповідався.
Й таки вдалось знайти свої ключі.
Раніше крізь гробки й ходить боявся,
А ще коли, бувало, уночі...

 

* * *

Коли дуже довго сидиш на цвинтарі,
Поступово відкривається третє око.
Ні, не так. Кажуть старі,
На гробках проректи може тобі й сорока.
Ну і чого ти, сидячи тут, боїшся? – 
Як наче цього не станеться...
  Це – як утратить цноту.
Тут краще, ніж на дзвіниці,
  пишуться вірші,
Смерть тут траву поскошувала
  якраз у минулу суботу.

Душ сонячні зайчики і метелики
Літають – мов ходять в гості...
Он тітка Текля – Зелена Пелена.
А там – жартівниця Фрося.

Цвіте бузок необламаний,
Пасеться коза безрога.
Тебе тут ніхто не шукатиме,
Тут губляться всі дороги.

В тобі ще не вигралась брага...
Зітхнеш – мов опустиш завісу.
В тебе є одна перевага – 
Ти можеш піти ще звідси...

 

* * *
Тепер і похорон не обминаю,
Й на весіллях не те вже ловить зір.
Всесвітнім холодом я душу обливаю,
Гартую в нім, не тільки у грозі.

Всевишній мир з байдужістю не сплутай!
Щоб слово полетіло крізь віки,
Я мушу воду відділить від суті,
Стовкти у ступі – тільки навпаки.

Не від гордині це: поет – найвище,
У Божій Книзі вірші – головне.
Це треба усвідомити скоріше,
Iнакше час відразу підімне...

Люблю я новизну, але й повтори...
Без них новому дню не зазоріть...
Тому і не дратуюся ніколи,
Як чую, що повчають нас старі.

Є справи Богообраних – над світом...
Всевишній взяв мене у сторожі... 
Поезія – це слово із орбіти,
Мого народу, роду і душі...

Комети – ті летять – немов скажені!
Слова ж пісень – як місяць, як зірки,
Господь їм дав дороги незбагненні...
Так із небес являються думки...

Вони – плоди – як жив ти і як вірив,
I як у снах до неба долітав...
Наука ця не відає, бач, міри...
Тобі дано – без неї. Ти – свята!

Ти ріки дум піснями відкриваєш...
Без тебе їх я зроду б не пізнав...
А як тому, кого ти покохаєш? –
Солодка смерть – пісенна голизна...

Мені твій спів –
  немов розмова з Богом...
А твій обранець... Ти ж уся – дива...
Якщо ти заспіваєш лиш для нього...
У нього ж може серце розірвать!

Дражнилася: 
  – Моє ти Боже Вухо...
Не можна брати відповідь за все...
А він своїм хвалився: 
  – Ось послухай:
Це від твоїх народжено пісень.

 

* * *
Мільйонний, може, раз читаю я цю Книгу...
Так треба Книзі Книг Читач із Читачів...
Беру чи віддаю ці думи, як вериги?
А намір був дістать од істин лиш ключі...

Безглуздям обізвуть повтори безчисленні...
Не зважаться слабкі, потонуть між зневір.
Надії проростуть, як знаки трав зелені.
Чекатимуть дощів, ще більше – зливи зір...

Всевишній так живе, як книгу я читаю...
Ще день, іще повтор. А істина – мовчить.
Прочитані слова безслідно вигорають.
Віск плавлю знов і знов.
  I нерв мій – у свічі.

Нікуди не спішить, як Бог,
  чи справді зможу?
Щоб не імітувать, – з Початків аж –
  із «Вед»...
Подоба я його чи тільки іскра Божа?
Чи тінь його лишу? Чи вийду наперед?

Колись, в звичайний день,
  відбудеться пророче, –
Оновлення ікон і плач їх крадькома!
Я істину і ту насилувать не хочу,
Коли я зглянусь їй – відкриється сама!

Мільйонно-тьменний раз
  наважуюсь читати, 
Весілля красних дум зліта до вівтаря.
I дивиться з небес на мене моя мати –
Зоря.

– Про Книгу ти казав...
  Не все я зрозуміла.
Мав на увазі Біблію, а чи саме життя?
Моя найкраща з книг у хутірці згоріла,
Вже і пташки туди не долетять...

Її читав наш рід хмарині й квітці,
Пергамент – з душ...
  Обкладинка – проста...
Там сонце сходило
  на кожненькій сторінці...
В душі й тепер вогонь листки горта...

– Не думав, що словами так торкнуся...
Мелодія, бач, все передала...
А ще мені вдалось у рік аж той вернуться...
Пригадуєш, у сінцях у вас ластівка жила?

Гніздо іще од сволока одпало...
В кашкета ластів’ят поклав Богдан,
I ластівка не кинула,
  в кашкеті й годувала...
У вас в обох благословлять – талан...

Не все, як у житті, до вірша записалось...
Та ж неісповідимі стежини у натхнень. 
Я вчусь буть літописцем.
  А це таки немало.
Хоч Час найкраще ловиться –
  у ятері пісень...

 

 

[/html][/fluid]