«Мама-Марія» ч.2

Автор: Григорій Лютий

ЛАСТIВКА
(пісня)

Добре душі неполоханій,
Доки не рветься назад.
Світе мій, світе непроханий,
Ти – як на вії сльоза.

Стану-пристою на хвилечку,
В щастя на самій межі... –
Боже, за пам’ять аж винесе,
Навіть за берег душі...

Діти гасають галасвіта,
Їхня пора – від і до...
Двері лишають, і ластівка
В сінцях зліпила гніздо.

Стільки тут зав’язі зв’яжеться...
Вічних питань прошумить...
Вітер і той не наважиться
В хату дверей причинить...

Ходять дорослі – щасливляться,
Бабця – навшпиньках стара,
В вічі їм ластівка дивиться, –
Аж у грудях завмира...

Здрастуй, душа моя, ластонько...
Як же хатам без дверей?
Чом ти, не навчена пастками,
Вічно летиш до людей?

Що ти намислила все-таки?
Що провіщаєш, скажи?
Тісно в дворі і у Всесвіті,
Хочеш у грудях пожить...

Ластонько, літа принцесонько,
Сонячний зайчик душі...
Слід твій записують весноньки
У золоті віражі...

Спіла босенька черешенька,
Хміль оно грушку трясе,
Воду у божому решеті
Хмарка од річки несе.

Старості юність не застує, 
Віє Той Світ полином.
Човником вічності ластівка
Тче те усе в полотно.

Заполоч срібною ниткою,
Донечок білі банти,
Півень червоною квіткою,
Ось на порозі й свати...

Як тобі ніколи, ластонько,
Жде жовторотий букет.
Тільки б не впасти, не впастоньки,
Тільки продовжити лет...

Стільки тих літ одкружлялася
У клопітливім танку!
Всім наша хата всміхалася,
Наче стояла в вінку...

Звісно, тому і пускали ми
Дні – мов рікою вінки...
Доки в дворі щебетала ти,
Вічні були ми таки...

Впала, грозою обпалена,
Звідки – впізнать не вдалось...
Небо в дворі прихиляла нам,
Стільки в нас неба було!

Крилечка-ручки і ніжечки...
Все – розказать не берусь...
Ткала, як бабця доріжечки,
Пісню життя у обрус...

Сядь же, присядь, моя ластонько, –
Ось і долоня, й плече...
Чому нестерпно і часто так
Світу в сльозі гаряче?

Хай що було – не до осуду...
Як же я жив – не тужив? – 
Навіть довіри у Господа
Ластівки не заслужив...

Мало в житті неспалимого
Iстини мить запита...
З дерева віку незримого
Щебет, як цвіт, обліта...

Я вже заплутавсь прояснювать
Наші родинні зв’язки.
Маю дружиноньку – ластоньку,
Доньки мої – ластівки...

Де іще стільки я знатиму
Ласки, пісень нічиїх...
Може, ти й справді не мати нам,
Ми ж усі – діти твої...

– Цей вірш – про мене. Зараз розревуся.
На сто квіток розщеплюєш ти біль...
Як птахи з клітки, вірші з тебе рвуться...
I стільки їх живе іще в тобі?

Про Божу хмарку... Можна, заспіваю?
Про маму нашу – ластівку... Про нас.
Iз нею, мов, уже й не сирота я...
Такі слова – не вичерствить і час.

Нам би удвох пройти по Україні!
Ти ж здатний кожну душечку почуть!
От би зібрать людські скарби безцінні.
Не у двори – в народ наш прозирнуть!

I все оте в піснях оддати людям!
Щоб кожну душу вигоїв наш спів!
Як кобзарі колись – на повні груди...
– Вони були, як правило, сліпі...

Марієчко. Не вернемось – як підем...
Тепер піти – тебе занапастить...
Я звідкись знаю... Й з цим подітись ніде.
Iще рости.

Нема в людській душі чогось такого,
Що б не зіграв, що б не повідав степ...
Я перед ним завжди – як перед Богом...
Марієчко, поглянь. Он глід росте...

Чом із гайка він вибігти насміливсь?
Невже зірвавсь, щасливий, по зірки?
Як сіль у морі, всі тут розчинились,
Посіялись їх мрії і думки...

Я часто так зі степом розмовляю...
Ці шелести, ці шепоти століть...
Кому б у цім признався ще – не знаю...
А хто б повірив – так і взагалі...
* * *
Оголились поля, наче аркуші нотні – ріллею...
Що звучало й цвіло –
  відлетіло за обрій кудись...
Тільки грак-диригент
  неприкаяно ходить межею, –
Загубив свою паличку
  й сам без музик загубивсь...
Мідь оркестрів звезли,
  до весни по дворах поховали:
I баси гарбузів,
  і валторни, що просом цвіли...
I підківки сердець,
  що зозулі хмільні накували,
I сльозу у цибульці,
 й стручок – наконечник стріли...

Що просили – збулось,
  не побите, не спите вітрами.
Знов згорнула струну,
  у сльозі розчинила бджола...
Бог скрипки золоті,
  що між марев літали хлібами,
Порозсипав зерном
  і у засіки наші поклав.

День прийшов – помолись...
  Попроси у Всевишнього віри...
Щоб на той рік ізнов
  зголосились музики прийти...
Час усе оберта, навіть квіти –
  на камінь на сірий! 
Мед же медом лишивсь,
 навіть зменшилось в нім гіркоти...

Iз-за гір суєти кличем музику,
  може, й не часто,
Та від цього вона не стає ні буденніш,
  ні гірш.
У повітрі висять наших душ
  пообривані снасті...
Тонші тих павутин...
  і осіннього неба сивіш...

Всім – по вірі дано.
 По душі – горизонти відкрито,
Очі власних глибин і зорю,
  що на світі трима...
Є Всевишня любов.
  I любові непрощені квіти...
Білі бджоли і біль,
  що солодше од нього нема...

* * *
– Винеси, хлопче, води.
– У нас повна басейна меду. 
Може, вам, дядьку, меду?
– Винеси, хлопче, Біди.
– У нас і біда із медом.
Та куди ж ви, дядьку, куди?
– Світ за очі,
Біда ваша – як дівка – вредна...

* * *
– А у нашого сусіда Марченка меду мало,
Він свою бджолу зарізав сину на весілля,
Півсела гуляло,
Мед-горілку пило,
По вусах текло,
Мені не дісталось.
Ой, гірко,
Таке життя –
Куди ж я дивився,
Що народився...
А дітки-брехунці все чують – 
Повиставляли вушка,
Сидять старують,
Тільки почесують
Голівок брехушки...

* * *
Як медових скрипок –
  аж до обрію соняхів – злито,
Мед балками тече, загускає у травах вночі.
Сходить соком земля,
  повна спраги родити – 
Аж кричить.

Обважніла бджола,
 мед коромислом райдуги носить,
Повні меду басейни,
  із вуликів хлюпа нектар.
Покачати нема коли,
  люди життя своє косять, –
Своїх сонячних мрій
  обважнілий, дозрілий пожар...

Десь замреш – як умреш...
 Так – немов ще і не народився...
Скільки бачиш – все ти.
 Сходить сонце, як сміх з-за губи...
Срібний жайвір у оці,
  немов порошинка, втопився,
Десь шукає сльозу,
  хоче з неї дзвіночок зробить...

– Вже додому пора.
  Iз рачком мене досі шукають...
А не хочеться йти.
  Так сиділа б і думала вслух.
Вже й підпасич пристав –
  бач, спідлоба он як поглядає...
Хоч напаслись думки,
  а немов і не пасся мій дух...
Ти про мед говорив.
  Це і справді незвідане диво.
Iз мільйонів квіток.
  Не псується віки, не скиса.
Так медує душа,
  у зірках і довірі щаслива,
Так готує свій мед
  її Богом відкрита краса.

Ти пробач, не завжди
  я тобі говорю щось про вірші,
Важко це пояснить.
  Часом навіть без слова іду.
Але думаю потім,
  ходжу з ними найщасливіша...
Забобонно, можливо.
  То – щоб не накликать біду.

В пісні, в скруті згадаю:
  а він би про це що подумав?
Так багато тебе скрізь...
  Ти так, літописцю, й не їв?
До заміжжя – гай-гай...
  А вже хочу узять тебе кумом...
I це зовсім не смішно.
  Це діткам розкажеш моїм...

НАД ЛIТОПИСЦЕМ НЕБО I ГОСПОДЬ...

Над літописцем небо і Господь,
Скарби й царі – у крапельці чорнила...
Потоп віків забрав мільярди лодь,
I лиш перо біліє, як вітрило...

Та й Божу Книгу не Господь писав,
I щоб почуть, прозріти людям Слово,
Яка жертовна, праведна краса
Великих душ являлася в обнові!..

...Ті недогарки свіч дарував йому храм...
Рано згашені долями й Богом,
I нещадним диханням лихого добра,
I непроханим сміхом убогим...

Він ішов на дзвіницю, під дзвоном сідав
I до ранку палив їх душею...
Розступалася Часу відмерла вода –
I виходили кликані з неї...

Скільки доль і облич пропливало щораз – 
Незнайомих і рідних до щему!
Пил дитячих стежок розвівався, мов прах
Всіх, що тут перейшли до Едему...

А внизу Гуляй-Поле в білизні садків
Спить, розкинувшись: Піски, Бочани...
Десь на Гурівці Крат стрів у сні козаків...
На Вербові сова прокричала...

Невтоленність така
  навіть в кумканні жаб... –
Мов за Гайчуром молодість кличе!
Це із тебе світи геть у безвість біжать,
А тобі, мов, спиняти й не личить...

Тихо дзвін стугонів. I слова поруч з ним
Паленіли, згорталися сім’ям.
I сидів літописець бездомно-сумний,
Чув зорю свою гостру над тім’ям...

...Він щоночі писав, і під ранок палив,
I затоптував попелом рану.
Та не гоїли груди слова із молитв,
Хоч давно вже вони й не згорали...

Завірюха із клятв, і хрестів, і зірок
Піднімалась, пера лиш торкався.
Та уперто шептав: «Ще надійде мій строк!»
I палив, і читать зарікався!

I терзали його звідусіль голоси
Ненароджених, душами рідних!
Плач омріяних дів неземної краси!
I жертовних братів заповітних!

Всі, кого в безнадії по світу шукав,
Всі, із ким розминулися в часі...
I така була чаша життєва гірка,
Мов і справді отрута у чаші...

I цьому вже, здавалось, не буде кінця,
Не спаде зачароване коло!
Та між тисяч прорізався голос Творця,
Щоб уже не погаснуть ніколи...

Він торкнувся очей, наче скелі Христос,
I забила в них сила цілюща.
Він узяв його голос із вітру і рос
I вживив йому Глас невмирущий.

Все, що сказане буде – не згасне в віках,
Що побачиш – повстане із праху.
Не відводь лиш очей і проклять не гукай,
I не відай у істині страху!

Так було чи здалось – літописець не зна,
Та звідтоді йшли юрмами люди,
Щоб лиш здалека глянув, якщо не пізнав,
Щоб живе його Слово почути...

* * *
Коли по мосту Бочанському
Під скрипи мостин і скрекоти
Виходить Гордій з гітарою,
Дівочі прозорі платтячка
В найдальших вишневих вулицях
Тремтять, наче шиті з музики...
А сукні бабусь вінчальні
Ураз зацвітають в скринях,
Мов юні кущі трояндові...
– Спасибі, Гордію, хлопчику,
За пальчики біль-жариночки,
Ці пучки любить не втомляться
Дівочого тіла полум’я...
Залітні вітри-прелюбники
Під мостом коханих ловлять.
I труться лини об палі, –
Ліниві й важкі, як думи...
Гордій же смолу чупринову
Немов кип’яток, іструшує.
Прудкіші махновських коників
Його перебори галаві,
Бо жде його вільна воленька
I та, що дорожча Всесвіту.
Цілунків її не випити,
Не випити вік до дна...
А струни іскрять під пальцями,
Мов хочуть спалити Гайчур...
Спливає по річці музика
Аж ген – за саму Варварівку...
На Той Світ, напевно, чути
Усе, чим душа радіє,
I серце в грудях скидається,
Мов п’яний карась над річкою...
А там соловейко в лозах
Жаха перехожих дико,
Пісні підставля до горла,
Неначе ножі свячені.