ДОЧКА ДЗВОНА

Марійка й разу дзвона не проспала...
Прокинеться удосвіта і жде...
Два дзвонарі: Безрукий і Буркало
Вже в час цей на дзвіниці день у день...

Вже затикають вуха. А долоні
Буркало сам бинтує полотном...
I дзвонів язики бронзо-червоні
Вже наливає істини вино.

Марієчка ж – мов тиша перед громом...
Ще мить і бурхне, серденько щемить,
Неначе в нім прокльовується промінь,
Щоб світ померхлий дивом розблудить...

Щоб відкривались людяні криниці,
Щоб засівалась серця борозна...
Вона така прилюдна таємниця – 
Хоч знають всі, але ніхто не зна...

Бува, селом іде – мов із полону,
Присяде – крівцю злиже із колін...
По смерті скажуть:
  «Пісня – донька Дзвона».
Живій всміхались: «Та, що будить Дзвін...»

Ма-русенько, Ма-річечко, Ма-рійко...
В віконце дружки-мальви:
  – Уставай.
I пізня грушка дичка-самосійка
Гукала з гаю:
  – Дівчинко, не гайсь...

– Сьогодні день прощати і прощатись...
– А є хіба на світі інші дні?
– Вже рушники простелено хрещаті... –
Малює сонце смерть на полотні...

...Жертовний день.
  Весільний день. Осінній.
Уже Богдан наточує ножі.
Од соняхів одсахуються тіні,
Збираються, тремтячі, на межі...

I почалось. Їх різали – як півнів...
Горлали в небо шиї без голів.
Їх повен двір із вікнами урівні
Накидали – аж крівця по столі...

Навергали – на тиждень пирувати! – 
Язичницьких вигукувать богів.
Аж Домовик був вихопився з хати
Покуштувать весільних пирогів...

Аж образи в світлиці захитались,
I павуки впилися по кутах.
Й на подушках кохатись перестали
Вишивані із пташечкою птах...

Аж піднялась над дворищем заграва,
В очах сторчма подибилася вись.
Так ось що є життя твоє і слава!
Дивись, Маріє! Господи, дивись!

Весь день пройшла Марійка, мов сновида.
– Візьми! – бере. 
  – Подай, – то подала...
Не знать чому душа ридала ридма,
Підбиті волочила два крила.

Приходила Горголя, щебетала.
У очі зазирнула тільки раз.
Нежданно пригорнулася й розтала –
Немов пішла у соняхи вмирать...

Жертовник-стіл кривавився під вечір.
Коржів просили з маком хлопчаки,
I Настя розстаралась для малечі.
Богдан приніс медові стільники.

Нагодувало всіх Господнє тіло...
Дзвенів по тому спів на півсела...
Одна Марійка їсти не схотіла –
Так, як була, одягнена й лягла...

А вранці небо – наче перемите,
Кудись у вирій злинули страхи.
Богдан достругував кленові бити – 
Вибивати соняхи-соняхи!

Похвалявся Півничок на помості:
– Вчора Смерть приходила – тільки в гості.
Та індики секелі надували:
– Смерть весілля з Осінню тут справляла.

Відійшла вона іще недалечко,
Зачепилась райдуга за кілечко...
Те кричала з «ходиків» і зозуля,
Попід ніс сукалася, наче дуля...

Кури на копиці із них сміялись,
Гребінці коронами в них сіяли...
З головок обсипаний цвіт летів –
Мов дрібненькі хрестики золоті...

Осідлала соняхи дітвора,
Вже вони під хмарами:
  – Гей, ура!
В кожного над явором коник-змій!
Наздогнати Гнатика ти зумій!

Найпрудкіший коничок у Яшка:
– Ич, яка породонька! Ич, яка!
Тільки розігналися у політ,
Обізвалось татове із землі:

– Гей, злізайте, вершники. Досить. Квит.
Хто не буде бити – сам буде бит...
I всідались шпендики пустувать – 
Сонцеликі соняхи вибивать.

I вчорашні голови геть усі
Обертались бубнами із весіль.
I мішався Цей Світ аж десь із Тим,
Чорноземне полум’я – з золотим...

Наче сонця промені і земля...
Бродом з Того Світоньку скрізь рілля...
Головки чи голови у межі? – 
Найрідніші родичі і чужі...

– Будем, будем, будемо, будем бить!
Щоб повз двір воріженькам не ходить.
Ти, гарячий бубоне, жаром сій!
Де чужий, непроханий, а де свій?

I найменше гупає з усіма
Рученькою правою й обома.
Не навчилось добре ще й говорить,
А попробуй – биточку відбери...

З усіма й Марієчка вибива
Та про себе серденьком все співа.
Лиш підніме віченьки, проведе.
Спаленіє. Сказано – молоде...

– Прала дівка праником: гуп та гуп.
Хто розкаже правдоньку – буде люб.
Хто розкаже, звіриться, розгада,
Де гуляє щастячко, де біда...

– А в мисках у соняхів – сміх на дні...
– Дайте, дайте, дайтоньки і мені...
– Мед забрала бджілонька, ой, мала,
А олійку дітонькам віддала.

Напече їм матінка пирогів,
Щоб сміялись личенька дорогі.
– Комарики-дзюбрики – молодці.
Ой, не ціль по пальчику й по руці...

Бились, бились соняхи груди в груди!
Вже такого празника та й не буде!
Били, били соняхи у литаври, –
Аж гула розгойдана рідна Таврія...

Перестук перегуком над дворами:
Коліньми, качалками, кулаками...
Це робота, забавка чи ігрище?
Головою, палкою, топорищем...

– Що під руки трапиться – те й годиться.
– Ну у мене й велетень, подивіться!
– А у мене більший ще, капловухий!
– А в мого в потилиці золотуха.

– Не барися, Мурчику, чуєш, брись.
Тут болюча биточка, не барись.
I летіли виляски з двору в двір,
Вибивали-бубнили аж до дір!

Щось таке проснулося в тій роботі,
Наче відкривалося: звідки? хто ти?
До вечері кликати вийшла ненька:
– Дайте, дітки, вибити хоч одненький...

Вже звелось по місяцю над дворами:
Гарбузами, динями, кавунами...
Кожен пах по-іншому, хилитався – 
Мов червінець доленьки за літа всі...

Потім ніч підкралася через луки...
Язики кволіші вже, аніж руки...
Вже й моя примовонька примовка...
Отака роботонька, отака...

Неба сонях вилущивсь, і зірки
Iз небес посипались на стежки,
На стежки, на дворища, на дива,
Мов Господь сам соняхи вибива...

...Полягали людоньки – поморились...
В сні Життя і Смертонька помирились...

...Так було, раділося коло хати.
В коло рід сідав колись щастя звати...
I воно являлося непомітно – 
Вічне людське щастячко заповітне...

УСМIШКУ ПОСIЙ

Марійко, чуєш, качечка Крива
Вже каченяток вивела в городі.
На них зрадівши, Iва ожива...
Знайшла ще в серці кров Живу на споді...

Малює ранок. Річка жебонить.
П’ють небеса шпачата жовтороті...
Й сльоза у грудях, мов Господня нить,
Гаптує душу болем на звороті...

Пора прийшла. Для кожного. Для всіх...
Майне Пора і витече в ніколи...
Її і твій легкозаймистий сміх,
Мов клин березу, блискавка проколе.

I вже нема, крім пам’яті, ніде.
I вже ніде, крім вигадки, не буде.
Таке воно розбійно молоде,
Таким його обожнювали люди...

Куди це все? Як з горла кров – пливе?
«Прощай» – бринить
  чи радується: «здрастуй!»
Таке воно... Таке воно – Живе...
Таке воно... нелюблене... Не застуй.

Біжи, Марійко, усмішку посій,
Поміж ромашок. Ранку навперейми...
Журитись грішно, ластівко, не смій,
Посій себе. Не будь від них окремо...

Допоки літа, ластонько, літай... 
Ріка життя тече нехай крізь очі...
Допоки ти заходиш за літа,
На мить тебе собою хай доточить.