КОСИЛИ КОСАРИКИ…...
(пісня)

Гай-гай – на вечірньому прузі
Підвів місяченько чоло.
Косили косарики в лузі,
Гукала їх пісня в село.

Десь одуд озвався із саду,
I спогад відлунив: я тут...
Я просто на стежечку сяду
В пилючки пергу золоту. 

Це тут ось ми бігали босі,
Це тут я любов’ю зростав.
Казала: «Косарики косять».
А я все дививсь на уста –

На диво з довіри і болю...
У душу впустила немов...
Щоб я вже не вийшов ніколи
I в іншу ріку не ввійшов.

Господь лиш од тебе багатший...
Весь світ мала посагом ти...
За нічку могли ми зорати,
I хліб змолотить, і спекти...

Шпориш – то твій сміх проростає...
Роса – мов щасливий твій плач...
А ластівка низько літає!
А серденько просить: пробач.

Сльозі вже не так і важливо,
Од чого ця тиша дзвенить...
Спасибі, відкрила те диво,
Якому немає ціни...

Нехай нам вернути не вдасться
Ту пору свою золоту,
Все ж вицвілу ниточку щастя
У косу тобі заплету...

Щоб вік по вечірньому прузі
Читалося – мов по губах:
«Косили косарики в лузі...
I місяць їм коси клепав...»

ВОСКРЕСIННЯ

Він знав, що треба дітям і дружині.
Коню – підкову. Вигін – для лошат.
Косі – трави. Водички – яворині.
А пісні – тій одне лише – душа...

Присяде он, спідниченьку натягне,
Коліночка обніме і бринить...
Ті очі (Боже!) – боязно заглянуть...
Крізь них стежина в серденько щемить...

Метелик так над квітами тріпоче,
Як ці уста над маками пісень...
Не набридає з ранку і до ночі,
Мов чорні хмари, слізоньки пасе...

Марієчко, мов свічечко... Не знаю...
Це ж скоро ти вже станеш на порі...
I хто тебе взаємно покохає?
I де тобі взять пару, як зорі?

Невже таки посміє хто любити,
Якщо тебе кохає сам Господь?
За тебе нам дано лише молитись,
В піснях Твоїх торкатися висот...

...На ярмарку були оце учора.
Раділи діти. Настя аж цвіла.
Купив сережки, пряники й убори.
Лиш ти одна за обрій мов ішла...

Губилася. Циганам ворожила – 
Навиворіт одвічних ворожінь...
Всім табором гендлявим обступили,
Та що у неї візьмеш, крім душі?

Співала їм, казала їм пророче.
Вожак аж небо вдарив батогом!
Розбіглися! – не втрапити на очі.
Дукатами розсипались кругом...

ОЧI ЧОРНI
(пісня)

Ти була ще невинна,
Він був — сивий вогонь,
Грів обручку-жарину
Між залізних долонь.
Йшли юрбою цигани,
Обвінчали навік.
Став незнаний коханий
Цей чужий чоловік.

Очі чорні є, не повірив би,
Де зустрінеш їх — світ розверзнеться.
Ні царя тобі, ані Господа,
Сила й молодість враз повернуться.

Мамо, плакать не стану,
Раз наважилась я
Заживить його рану
Од сльози солов’я.
Будуть ночі без страху,
Прийме клич моя кров.
Я поклала на плаху
Навіть першу любов.

Не татарський хан у ясир забрав,
Не заїжджий пан — блиском розуму.
Ти згубив її, загубив її —
В запашнім стогу срібну голочку...

В полі шатра біліють,
Дзвін гітар долина.
Я промовить не смію,
Як гука далина.
Там кують свої долі,
Все міняють за мить.
Пахне зорями воля
I у грудях щемить.

Очі чорні є, очі дикі є,
Найрідніші ви і розпрокляті.
Не любив би вас, не страждав би так.
Стільки в світі чар непригублених...

А ти стояла все зніяковіла.
А він прохав на плаття взять сукна
Червоно-малинового із білим...
А Зара в ноги коникам вина

Лила й лила за чарочкою чару... – 
На рушники, на хміль, на вороття...
На небесами вінчаную пару,
На довге-довге неземне життя...

Прощаючись, дала чарівний вузлик...
– Тут сліз сухих, – сказала, – як мачин...
Піввіку я ношу оцю обузу.
Бабуся вмерли. Скарб тепер нічий...

Звести зі світу може це повір’я...
Ти мусиш буть чистішою від сліз...
Як зважишся – посієш їх по вітрі –
Устануть всі, хто в цьому полі зріс...

Під Поминки опівночі у поле
Виходь подалі з вузликом одна.
Побачиш всіх. Удруге вже ніколи
Вони не вийдуть з вічності до нас...

Ти хочеш люд піснями воскресити...
Шукаєш слів для душ – мов насінин...
А Смерть іде любов твою косити:
I донька, й син, і донька, й син...

...Ходила за Богданом кладовищем,
Знайомилась з ріднею. Все пита.
Богдан отак розказував коли ще,
I хто його вислухував отак...

– Тут сестронька – Любисточок ласкавий,
Над нею, бачиш, дичка зацвіла.
А там Антон – добріший ще, їй-право,
За ним і досі плаче півсела...

Од спраги вмерла бабця на баштані.
Сторожувала. Вирвати? – Чуже!
А в головах синок її – безштанько, – 
Обняв-закрив. I там, бач, береже...

Тут щовесни бабуня вишиває
Могилку – мов подушку на віки.
I грушкою онучкам посилає
Увосени од зайчика грушки.

Тут якось так здивовано-нестрашно,
Нема людей. Хіба хто забреде.
Та ж ходить хтось –
  шпориш не ріс інакше б,
Хоч їх навряд зустрінути удень...

А це горбочок з мальвами – це Мальвин.
Це тітка та, що звабила попа...
А там, під кленом дід – то тато мамин...
Суворий був. Ще й досі страх ступать...

Над стежкою Дуняша-чепурушка,
Гробочок, бач, – мов прибира сама...
А поруч дружка Варя-говорушка.
Це ж як мовчить? Не віриться дарма.

Простіть мені. Я довго Вас боявся.
Тепер і сам не відаю, чому.
Зняла страх мама. Мамочка-Палазя.
Померла як – до тями не візьму.

Iзвечора Зозульку подоїла,
Поставила вчинять на пироги.
Скраєчу коло люлечки присіла.
Не скрикнула. Гукнули мов боги...

Усміхнена, ласкава і лежала...
Незречі голосити нам було...
Прощалися – аж тато заспівали
Тієї ще, вінчальної, – на зло!

У нас воно в роду отак ведеться:
Любити – всмерть. Ненавидіть – в грозу!
Жадати так, що й серце розірветься...
Я бачу й досі, як її везуть...

Як коникам зав’язували очі...
Та й тата відвезли... Усе дарма...
Він підробляв на станції щоночі.
Вагоном придавило. Задрімав...

Ми бігали по краєчку безодні.
За ласощі – гарбуз і бурячок...
Нас семеро лишилося голодних,
Найменшенькому кукнув лиш рочок...

Найстарший – Митрофан.
  А я вже – другий.
Кріпитися вдавалось не завжди...
Серед ночі, бувало, од наруги
Біжу до мами. Плачу од Біди...