(пісня)
Не ховайте мене в мерзлу землю,
Дуже холодно в мерзлій лежать.
Там без сонечка тісно і темно,
I струмочки туди не біжать...

Посадіть наді мною троянду – 
Ту, що милій колись дарував.
Я таку їй повідаю правду,
Захмеліє аж їй голова...

Світ розкриє обійми зелені, – 
Хай розкаже троянда про це,
Доросте корінцями до мене,
Обцілує і груди, й лице...

I, як прийде мій час не воскреснуть,
Хай востаннє нап’юся краси...
Дочекатися радісну весну
Буду піснею Бога просить...

Пісні і душі жерли ненажери,
Шакалячі оскали замість лиць.
Безкарно ухмилялися ще, стерви,
I оскверняли капища калин.

Орали так – що й пам’ять діставали,
Мерців перевертали у гробах!
Літала кобза, плакала криваво – 
Аж Слово спопелялось на устах...

Під гаєм зріли душі на баштані,
Клеймила їх, клювала чортівня.
Гортанні скрики жадібно-захланні
Знаходили-вражали навмання...

В тінях могил плащами перевтілень
Iще ховались родичі степів.
I так душа до Господа схотіла,
Що аж Богдан розсердився, скипів!

– Невже ж нема між нами оборонця?
Де мій народ? Його богатирі?
Спідниць і черед грішні полководці?
Не може буть, щоб виродивсь наш рід!

Чом розкошують болем ненаситні?
Хіба ще наша ненависть не вщерть?
Давно пора вже їх перехрестити
Шаблями всмерть!

Та не було з собою у Богдана
Ні шабельки, ні чорних заклинань.
Хіба з лози зламати дерев’яну?
Але ж вона не годна для заклань...

I, може б, далі множилось чортами,
I більмами сідала пелена.
Але Марія встала над літами
I заспівала щастям, як весна...

Без боязні – мов пташечка, відкрито – 
Своїм свяченим голосом живим.
Аж каменю замуляло ожити,
Аж схід замріяв днем уже новим...

Аж роги поспадали із рогатих.
Пообертались. Звідки? Хто посмів?
Немов хто їх поцілив із рогаток...
Богдан перехрестився: «Я б не зміг...»

Свій вузличок Марійка розв’язала,
Той вузличок, сухеньких повен сліз...
Аж чортівня зібгалася, зів’яла,
Один – мов до зорі кудись поліз...

Себе лупили з розпачу дринами,
Вривалися в ріллю, як хробаки.
Деінде одригалися піснями,
Втікали, наче п’яні, повз гробки...

Біліли скрізь повиорані кості
I працею наживані горби,
Ще відьми торгувались на погості,
I відчаєм зривалося: «Добий...»

Та сонце вже з-за обрію звучало,
В ріллі зазолотіли качани,
Не черепи, а кавуни блищали...
I розтавало царство Сатани...

I храм вставав, як паска на Великдень:
Iз яблунь, жита, жайворів і рос.
I умивався у сльозі Провидець,
Що і йому це бачить привелось...

Пречисто так ставало на землі,
На всій безмежній, скупаній у крові, –
Од тих пісень Марійчиних і сліз,
Од подиху Всевишньої любові...

Народ вставав до обрію з пісень:
Мов соняхи – селяни й оборонці.
Беззвучно всі співали новий день,
Молилися-всміхалися до сонця...

Усі – мов народились в сорочках,
У німбах мрій – мов янголи, щасливі...
З коромислами райдуг на плечах,
Зі скупаними дітками у зливах...

Крізь нас ішли й зникали у очах...
Лиш дивним вітром душі обдавало.
I ті слова, що рідним не сказали,
Цвіли на їхніх спалених устах...

Творили танці, грали на скрипках,
I на Дніпрових хвилях, і бандурах...
Iз рушниками, хлібом на руках.
Ні скривджених, ні хворих, ні понурих...

На рахівницях яблунь, слив і груш
Літа в садах лічили їм зозулі...
Колись жмурились: «Груша – не воруш...»*
Тепер навіки в безвісті поснулі...

I мама йшла, Марійчина, й брати,
Але чомусь Марійку не взнавали...
Й сестричка – теж, забувши підрости...
I тато он у льолечці кривавій...

Iшло їх стільки – важко і землі, – 
Старі й малі – дорогою за обрій...
Нектар душі лишаючи бджолі, – 
На Суд Страшний – беззахисно-хоробрі...

Iшли і йшли – мов зібрані на рать!
Мирське відклавши назавжди не всує...
На всіх лежала Божа благодать.
Одного жаль – що нас вони не чують...

ЛIТОПИСЕЦЬ
В ріллі думок блукає, грузне серце,
По білім білим вишива сльоза...
Моя Любове – Світе мій, не сердься,
Що я Тобі так мало ще сказав...

Що, мов дитя, пиріг я не осилив,
Хоча життя так щедро відтяло...
Мої слова у серці колосились,
Я коло сили висталив стело.

Тепер мій дар нічого не боїться:
Ні тризни мук, ні суду солов’їв.
В моїй душі твоя душа по вінця,
Як сонце в водах вранішніх, стоїть...

* Груша – не воруша, яблуко – котись – гукали тому, хто ховавсь іще не знайдений, коли грали в жмурки.

Я весь – порив, мале дитя хоробре,
Томить себе пристало нам хіба?
Уяви біла кізка через обрій,
Мов на скакалці, радісно стриба...

Любов жертовна щедра на уроки...
За стільки літ у болю аж на дні
Твоє їм’я ласкаве і високе,
Мов Книга Книг, явилося мені...

Чому ж Тобою мало світ так родить?
Чому, чому у світу все ж Ти є?
Лице Твоє щодня на небі сходить
I хмаркою безслідно розтає.

...В ріллі думок блукає, грузне серце,
По білім білим вишива сльоза...
Моя Любове – Світе мій, не сердься,
Дай шанс мені про Тебе розказать...

* * *
Ні цвинтаря, ні хат, ані криниць...
Тут хутір був чи марево манило?
На дикій вишні зграєчка синиць...
Та ген за полем скіфська ще могила...

Знайшовся пень од явора. Та й той
Уже потрюх, угрузнувши у землю.
Хіба з верби зробити он свисток?
Щось, може, скаже серцю потаємне...

Присіли на доріженьку на пень,
I гадина враз виповзла із серця
I зникла в кільцях пня. В грудях лишень
В Марієчки враз холодом отерпло.

Мій хутірцю, мій світе, прощавай...
Внизу в яру собака обізвався...
Взялась була зозуленька кувать,
Та напівслові голос обірвався.

I все ж тепер я вже не сирота!
Знайти себе у світі цім не просто...
Богдан до балки коней завертав:
– Ну от, здається, й з’їздили ми в гості...

...Як віл, гайок, запряжений в вітри,
Одвічну ниву все орав на схилі...
Й мов зримі думи, тайні до пори,
По травах бігли маревами хвилі...

Таке в душі Марійки піднялось!..
Синичка не змогла – заговорила.
В сльозі господній скупана аж ось...
Хоч трохи біль зняла, заговорила...

Очима стрівсь з Марійкою Богдан,
Як там колись уперше – на майдані...
I розступився зболений туман,
I засіяли віченьки кохані...

Де хутірець між згарищ помирав,
Де розписався світ нелюдським глумом,
На дні очей стояв сльозою храм
Її пісень, сповитий синім сумом...

* * *
Марійку голод грабував ночами.
З’являвся сич, і падала в діру!
Знав лиш Богдан, чого вона кричала,
Що означало: «Завтра заберуть...»

Уривки фраз. Розверстка... Хлібоздача... –
Лишилось їй кошмаром з хутірця.
Вчувалось часто: груша навіть плаче
За хатою – як мама без лиця...

В усе життя всотався з кров’ю голод,
На сльози й радість сіру кинув тінь.
Лозин боялись інші діти, болю,
Марійка ж їм аж заздрила при тім.

От їй би так... От їй би в те вернутись...
Як рідна мама б’є – хіба болить? 
Діставши дна зневіри і покути,
Вже не могла, як інші, просто жить...

ЛIТОПИСЕЦЬ
...Маріє, ти воскреснула сьогодні,
Щоб світ підвести з болю і журби.
I ти одна не тим, що ти самотня,
А тим, що так ніхто ще не любив...

ГОЛОС ЛЮДЕЙ 
– Богдане, що то в тебе за дитина? 
В такому віці інші – як трава...
Твоя ж мудрує ноти і латину,
Як не когось рятує, так співа...

До неї липнуть люди і науки,
Повчиться рік – навчає вчителів...
А то султани кидає з пилюки
Цілющої, як сила із полів...

Купається з малечею й пташками
Край шляху, наче ружа у пилку...
Вона не знає, що то є лукавить.
Чим заслужив ти милість отаку?

Iз нею говорити – нагорода,
Однаково – чи радість, чи біда...
Таки іде порода до породи...
Їй сам Салій, казали, сповідавсь...

Ні Щастю, ні Біді вже не підвладна!
Такій і в горі заздритиме люд!
Вона і справді, чуєш, ненаглядна!
За нею наглядає Божий суд...

Уже у церкві з неї є ікона... 
Хоч наші богомази – партачі.
Тільки й того, що вишнею лакована...
З прикмет – сльоза і зірка на плечі.

А от із Лаври справді був художник,
Так той посивів, пишучи, в три дні...
Казав, таку натуру бачив Божу,
А от щоб разом з піснею, то ні...

Допоки не співа – мов дві краплини...
А заспіва – малюнок хоч пали!
Як він палив-ридав у ті хвилини!
Чи вийшло що – дай Бог узнать колись...

Ми всі у ній зійшлись, мов для спасіння:
Так перед Богом сяє лиш свіча.
Вона – то наше сонячне сплетіння!
Мов наш портрет живий в її очах!

МАРIЯ
Мені ще треба вирости, я знаю...
I так рости – щоб побідить біду!
Щоб пісня та, яку я заспіваю,
Відкрила людям небо їхніх душ...

В мені це звідки? Господи, ти чуєш!
Сама себе питала стільки раз!
Взялось і все, – як голос, що дивує...
I слухаю, й співаю водночас!

Безмірне у мені щось – празникове,
Як мама – світ: ці мальви, ці шпачки.
Бабуня кажуть – приступи любові.
Це – як хвороба, тільки навпаки.

Непросто пережити ці навали,
А ще коли побачити дано,
Як ті стовпи, що небо підпирали,
На смерчі перетворені давно...

А ще коли живим усе це бачиш,
В ріці страждань купаєшся щодня.
Он та верба розчахнута, що плаче,
Той погляд трав, що кров аж зупиня.

Говорять люди – страшно сміхотлива,
I справді: страшно. Як же я сміюсь?
Як попри все буваю я щаслива?! –
Неначе дурману десь відіп’ю.

Вогонь – живий, він не буває мертвим... –
То смерть, то вічність носить на руках.
Такий як я – затятий і упертий.
Тут тільки був і вже, дивись, зника.

Скрізь і ніде. Не Бог, але це Боже.
Так я, бува... Це важко передать.
Душа стає за мить якусь порожня.
Умерти можна, як не заспівать...

Не здивувати хочу – дати хліба
Душі твоїй. Народе мій, прокиньсь.
Візьми, не відвертайсь (немає ніби),
Тривкого хліба з Божої руки...

Живуть весь вік, а й раз не поговорять.
На сповідь ходять. Поруч же – світи.
Оце і є найбільше наше горе.
О Боже, їх для їх же засвіти!

Скажіть хоч щось. Я відповіді хочу.
Ви ж чуєте, чому ви мовчите?
Коли співаю вдень чи серед ночі,
Невже в душі ніщо в вас не росте?

ЛIТОПИСЕЦЬ
I літо вийшло. Вийшло і пішло
По травах отако аж за кар’єри.
Там одуд сторожує джерело,
I верес квітне фарбами істерик.

Чи, може, і собі за ним піти?
Хоч не зібрався. I нікого вдома.
Сьогодні так лісок мені світивсь,
Як наче щось давно йому відомо.

А не сказав, бач. Може, не пора.
Чи в бузині не визріло чорнило?
Ще не вмира... Ще тільки за-вмира
Моя душа. А стільки їй відкрилось...

Жаль вод бездомних більше, ніж себе,
I хмари з дідом шкода на причілку.
Просити тільки й хочеться в небес:
Переживе хай зиму та он бджілка...