ЛЮТИЙ Григорій - 2 - ВIН ПРОЛЕТIВ – НЕНАЧЕ АСТЕРОЇД...

Автор: Григорій Лютий

Зміст статті

Він пролетів, неначе астероїд... –
Циліндр. Манери. Скрипка. Петербург...
Блискучий фрак французького покрою.
Лице дитини. Абсолютний слух...

Її туди Гафія запросила.
А стрівши, лиш руками розвела:
– Куди ж ми босі? Діво, некрасиво.
Ану ходім давати нозям лад!

Жила у монастирській прибудові.
На стінах фото: Відень і Париж.
Марійці все здавалось тут чудовим,
Отак сидиш, а начебто париш...

О, як її Гафія наряжала! –
Мов під вінець. Немов саму себе!
– Так довго, Боже, туфлі ці лежали!
Я в них колись торкалася небес!

Ану ще це приміряй – це ще тонше.
Мені вже не надіти... Відбуло...
Ну й хай гудуть... Подумаєш – святоші...
А ти розквітни снобам всім на зло!

Себе Марійка в дзеркалі не взнала! –
Прозора блузка, «юпочка» гофре.
А білі «шпильки»! Так би й станцювала!
Мов не Марія, а якась Маре!

Iще б рум’ян. У серці їх – по вінця...
Хіба підкреслить трішечки уста?
Аж кров заграла, вдарила «колінця»,
Оце тобі і божа, і свята!

Зібралась знать: священики, Рачинський,
Учителі, заводчики, купці...
Ввійшла – так всі аж випали в очиська...
Тому зурочне й стисла в кулаці...

Не вийшов ще скрипаль, а все звучало! –
Мов карусель чи гойдалка хмільна
Схлюпнула світом радісно й одчайно.
I де себе ти зловиш? – хто те зна...

Аж фарби розмивалися і лиця...
Гордій оно і Костович якісь...
Не те, щоб винуваті... – Наче птиці...
– Співатимеш, Марієчко, не бійсь...

Просив, щоб не церковні, а народні...
Збира наш мелос, каже, наш фольклор...
А вже скрипаль підходив до безодні.
А дітвори в шибках смішний узор...

I він заграв. Як кажуть, вийняв душу.
Подібне знать могла хіба з книжок...
Такі глибини враз у ній порушив!
Виходить, і в душі був поріжок...

Він знає все! Про мене все він знає!
Рідніший всіх. Такого ж не бува!
Про що ж тоді йому я заспіваю?
Які відкрию у душі слова?

А він все грав! – аж квіти щебетали!
Життя – за погляд стало враз не жаль...
А світ мінявся душами й літами...
Що він намислив? Хто він, цей скрипаль?

Дівчата з півчої з’юрмились біля вікон –
Якісь принишклі – в сильцях мов пташки...
Таке не забувається довіку...
Мов серед дня – посипались зірки...

I потім не було що в тиші мовить.
Сльозою всі умились, мов одне...
Спасибі Вам за музику, Богове!
Не покидайте ласкою земне!

А скрипка так, відкинувшись, умерла,
Мов од любові діва молода.
А душі народили вічні перли
Того вогню, що вік не обрида...

Всі – мов злетіли – так аплодували!
Старий Тимоха кинувсь обіймать
Свого сусіда, з ким ворогували... –
Аж захрестилась злякана кума...

Розтряс баришник пузо, мов барило,
До неба руки підіймав дзвонар,
Таке високе, рідне щось творилось...
Аж батюшка змоливсь на Божий Дар...

Гордій піднявсь до скрипки, мов дитина...
Торкавсь благоговійно, пригортав...
Гордію, отуди к лихій годині...
А Костович – аж голову обняв...
Одна Гафія біла, як билина,
Не встала з місця. Між людей сиділа,
Як ще мала, забута в полинах...

Тоді і вийшов наперед Рачинський:
– Спасибі, друже. Так ти ще не грав...
Вам, земляки, вклоняюся я низько
За те, що є такі Ви. Як я рад...

Скажи, Микольцю, грав ти по європах,
Де ще такий був залу камертон?
– Про що він, люди? Щось я не второпав... –
Не міг потрафить Брик йому у тон...

– Якби Ви знали, що Ви в цьому світі! 
Якби Ви знали! Втім, чи знаю я?
На всю планету пісня Ваша світить.
А пісня, звісно, душами сія...

Оно стоїть. Прийшла до нас Марія.
В ній голос степу. Хай нам заспіва.
– Яка Марія? Та, що Кукурія? –
Знов Брик. Вже краще б рот не відкривав...

– Знов напилося. Хлопці, дайте раду.
Як старшу дружку, вивели Тури.
– За музику, – Рачинський знов, –
  награда
Єдине – пісня... Що тут говорить...

Й до скрипаля за рученьку Марію
Підвів крізь натовп, радісну, в сльозах.
До нього вів. «Та що ж це я, старію?» –
Десь угризнула думки дереза.

Та все уже було у вищій владі...
Їй пригадався рідний хутірець...
Пісень заграви... З мамою – у «ладі»*. 
Курчатка* на ногах, нехай їм грець...

I хвилі-хвилі, хвилі ковилові,
Хмарки із маків. Дзвони яворів.
Вона, здалось, відчула те у крові,
У цім нестерпнім подиху вгорі...

I кавунці кусючі на баштані,
I на дорозі займана гроза.
Одне лише – було те все в тумані,
Лиш з пісні блисла стежечка назад...

Ця чистота! Нехай хто скаже третій!
Поглянеш раз – наруг мов не було!
Цей вигин брів у юному розлеті,
Немов писала ластівка крилом.

Якби в ту мить могла на себе глянуть!
Маріє, діво. – Хутір і Париж!
За що тебе так тяжко світ поранив?
Та ж не мовчи. Відкрийся. Говори.

...Очима із Гафієчкою стрілась,
Відкинулась – мов стала на крило...
I полетіла. Леле... По-ле-ті-ла... 
Зніяковіла скрипка чи здалось...

Над садом ген, над річкою, над храмом,
Над тим вином, що п’ють лиш голуби.
Й потроху всіх з собою забирала...
Стояв скрипаль – не відав, що робить...

Щоб після нього так когось зустріли!
Щоб хто його пройняв колись отак!
– А може, все примарилось, намрілось? – 
Не раз у скрипки потім він питав...

Не раз шукав той голос аж у струнах.
Й вона не раз... Питається, чому ж
Дав Бог зустріть. I поселив у грудях.
Але шепнув безжалісне: не руш...

Не заросте, не зноситься літами,
Не захова зневіри пелена...
Її відчув, як скрипку – за-світами... –
Його концерт, а грала вже вона...

Щоб так співала! – вік би міг стояти!
Щоб так дивилась, Господи, щоб так...
З небес так сходить тільки Божа Мати!
Наш білий світ очима полатать...

 

* у «ладі» – гра в долоні
* курчатка – порепані ноги

А далі знов промовці говорили
Про Крушельницьку, Ганську і Чурай...
Про скіфський дух і степові могили...
Просив Рачинський щось його зіграть...

Ще він казав, світ музика врятує...
Щось лебедів про силу цих полів...
Що удалось життя прожить не всує...
Що музика так схожа на політ...

Що ми зійшлись. Що ми сьогодні разом.
Хто б ще зібрав, з’єднав так нас коли?
Маріїн голос так усіх уразив,
Що люди не розходились, гули...

А сонце вбрід котилось через Гайчур,
Сідало жовте – наче на черінь...
Ну ось і стали ми на світ багатші...
...Ну ось, Маріє, ти і на порі...

ЛIТОПИСЕЦЬ
Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає: є в мене ти...
Вірую в тебе – живе моє золото,
Ти мені послана світ освятить...

Вмерти могла од бездушного холоду,
Звідав твій розпач дитячий і плач.
Все, чому назви й за вік не знаходив я,
Для воскресінь ти в собі берегла...

Часто ділив тебе з, може, й не вартими,
В рабство священне не раз дарував.
Зможеш – прости мене щедрими ватрами!
Душе, тобою я не торгував...

Болем ціловану кожну билиночку
Оборонити у душу я брав...
Тут я затримався та й на хвилиночку,
Щоб налюбити у душу добра...

Все найдорожче, тобою голублене,
Душами вишень побілить весна...
Душенько, як тобі важко нелюбленій,
Як ти благаєш тебе упізнать...

Як ти страждаєш, розбита докорами! – 
Господу плач свій несеш!
Є в тобі все те, що є попід зорями, – 
Тільки ще краще те все...

Буде за нами світ зорями плакати...
Хочу признатись услід:
Мав я з ким жити і з ким набалакатись,
Душенько, повная сліз...

 

МIСЯЦЬ БОЖОЮ СВIЧКОЮ...
(пісня)

Місяць Божою свічкою
Кожен вечір над річкою
Кличе ген аж до раночку 
Стежку щастя шукать.

Де б не йшли, а за вербами
Знов до тебе завернемо,
Коло двору постоїмо
Босоніж на голках.
 
Я не знаю, де дітися,
Так мені ти вся світишся.
I од рідних рідніша ти,
I солодша сльози...

Як вінок всіх доріжечок,
Твій, кохана, поріжечок.
Чи до смерті покличе він,
Чи попід образи...

Може, щось заворушиться...
Розгорни свою душеньку...
Хай під сонцем побілиться,
Як сувій полотна...

Лиш одна вона відає,
Що душа моя снідає,
Чом буває захмарена – 
Мов криниця без дна...

Так душа моя билася – 
Говорить розучилася,
Без твоєї розмовоньки
Натомилася вкрай.

Затялась не жебрачити...
Та невже ж то не бачиш ти?
Їй пошли свою душеньку,
Поговорять нехай...

* * *
Десь співало дівча мале,
Десь гукало сестричку в хату,
А вона полетіла в лет – 
Долю-доленьку вибирати.

А вона по садах літа,
Де соколиків-хлопців юрми.
До небес крильми дороста,
До солодких зірок пурпурних...

Тільки свист їй услід цвіте,
I літає за нею хата...
Та хіба ж вона зна про те...
Та хіба ж вона винувата... 

Наче сон, облетів той час...
Так давно ти, мала, співала...
...Голосок забринів і згас – 
Мов далека струна порвалась...

 

МОЖЕ, ТИ I НЕ ГОСПОДОМ ПОСЛАНА...
(пісня)

Може, ти і не Господом послана,
Та чому ж, як побачу тебе,
Я Всевишнього згадую з подивом,
Набираю у душу небес!

Ти приходиш народові кожному, – 
Соломіє, Оксано, Марі, – 
Непідвладна бездушному розуму,
Обцілована сяйвом зорі.

Слід у слід тобі крадеться горечко,
Переймають потопи з-за хмар.
Ти ідеш, ой дівчинонько-горличко,
У пісеннім серпанкові чар...

I ніколи, я вірю, ніколоньки
Не порветься твій шлях до небес.
Рідну землю цілую навколішки,
За єдине – що носить тебе...

 

ГАЙЧАРУВАННЯ

I повела вздовж Гайчура босоніж.
Роззула шпильки. Стала враз дівчам.
Біля Горголі вже знайомий сонях
Лизнув шаршаво в щоку, мов стрічав.

Волога стежка м’якла під ногами.
Стрибали слід у слід через ярки.
Після дощу грязючкою швигали
З гнучких лозин за річку хлопчаки.

Вони ж летіли зорі цілувати! – 
Мов діти степу – з небом у крові...
– Привіт, Вербичко! Господи, яка ж ти!
– Привіт, Зозуле, Річенько, привіт!

Ви відгукнулись! Так же не буває!
Ви забриніли в голосі моїм!
Я щось таке про Вас сьогодні знаю,
Що тільки, може, знають солов’ї!

Душа його... Він світ мені розвиднив...
Цього і смерть вогнем не замете!
Кому сказать, що небо те блакитне
У цю хвилину також золоте!

Кому сказать? А він усе те віда...
Чом я не скрипка? Господи, чому?
Безмежний світ. А душу діти ніде,
Як не вручити душеньку йому...