ЛЮТИЙ Григорій - 2 - ХМIЛЬ

Автор: Григорій Лютий

Зміст статті

ХМIЛЬ
(пісня)

Навесні коло хати
Сам посіявся хміль –
Став в вікно зазирати,
Як стелю я постіль.
Перелесник зелений –
Блискавиця прудка.
А серденько у мене
Вже до нього звика.

Приспів:
Ой, ти хмелику-хмелю,
Дай пригубить мені
Чари отчого краю
Iз безсмертям на дні.
Хай любов розгадає
Сон життєвий сповна –
Що, як мить, пролітає,
Що повік не мина.

Я той хміль заплітала,
Я забула за сон.
Стало Всесвіту мало,
Став солодкий полон.
Вже у грудях у мене –
Мов зозуля, кує.
Я жила і не знала,
Що у Бога це є...

А коли захмеліла,
Засвітилася кров,
По стежині любові
I коханий прийшов.
Обнялися – не зчулись – 
Хміль до ранку обплів,
Повінчав наші душі
I устами зацвів...

* * *
Розчахнута, – вона була відкрита,
Як сад – зіркам, як полум’я – воді...
А все могло поплутатись тоді,
Як це буває часто у людей
I з меншими глибинами. 
  I день
Міг стати ніччю, гілкою – весло...
Все, що отут допам’ятне текло,
Могло накритись хвилею вини,
Й хоч сам Господь од того їх хранив,
Ніхто в відкриті двері не заходив.
Лиш вітер з неба груди холодив,
I не торкався марнотою див.
Сестра – не те. Не так це все назветься.
I він – не брат. Бо брат так не сміється.
I рай – не це. Хоч це близьке до раю, – 
Як сінці, може. Словом, я не знаю...
Вони ходили, бралися за руки.
Вона співала, що аж квітли луки
За річкою ромашково, гречано.
А на вербі два пугачі кричали,
I кленучи весь світ, чи тільки пів...,
Як дід старий, Бочанський міст рипів...
Та їх не слухав, плакав соловейко,
Сопілку різав із верби тоненьку,
I добував з Марійчиних грудей
Той дивний голос, що здивує люд,
Що прийде свідчить і на Божий Суд.

* * *
...Він зазирав щоразу їй в обличчя,
Там все сіяло: небо і ріка.
Гнівивсь на себе: штучки кинь столичні! –
Й по хвилі знову зором опікав!

А ластівки – мов пензлі боговгодні,
Марійчин образ стали малювать
На змерхлім небі. Значить – на погоду.
Таки була Горголиха права...

Вона ж летіла в платтячку з любові, –
Ці крила вій, голубоньки очей... –
Ще мить і спурхне зграя на півслові,
I зникне враз, як марево ночей...

Ховалось сонце в річки за губою,
Дзеркальні води витер зоревій.
Здавалось, зблисне загадка любові
Й лице Творця проявиться на ній...

А юна скрипка гралась, пустувала,
Шугала в вербах, тислась до руки, 
То соловейків з вітру вирізала,
А то вкидалась знов у сопілки...

Реальний світ манив, хоча не вірилось,
Що в глушині можливий цей потік...
Що мірками тут іншими все мірялось:
Мукою – муки...
Й гори золоті – 
Ті, що йому
Чи ним комусь обіцяні,
Текли до річки, зорями повінчані.
А мрії – небом,
А багатство – душами,
А сяйво душ – в незвідані світи...
А цвіт молочний –
Сонячними грушами,
Коли над ними янгол пролетить...

Тут можна й порожнечу з себе вигнать!
Тут можна і спалити все дотла.
Ріка любові і ріка печалі...
I просто річка травами текла...

Ким тільки скрипка в щасті не ставала!
Чого вона в любові не могла!
То, мов зозуля, радісно кувала.
То, мов упир, із душеньки пила...

Відкрилась ніч – мов кострище циганське,
Жарини зір розкидала довкіл.
– Ну де ти, скрипко, скрипонько, не гайся...
Бо може випить Всесвіт чорний віл...

Його любов прекрасна і столика...
Як ці зірки, що сяють уночі...
Він клявсь любить –
  спростовувала скрипка,
У нього в серці голос беручи...

Олійниця запахла коло мосту
Смачніше скирти теплої в степу.
I потягло враз сичиками млосно...
Вчувалось, як преса важкі сопуть...

Вовтузились приїжджі хуторяни,
Олії збить займали чергу в ніч...
– Агов, миряни! Збудите під ранок.
Макухи кругом місяць даленів...

Iз очерету брів Iван Кандиба,
Хитрющі десь поставив ятері.
– Дивись, Ванько, не вилови всю рибу!
– I на приманку місяць не поріж...

Бо хто ж тоді нам ночі стерегтиме?
Кривавивсь брід – мов танець по склянках...
У лозах кликав пугач побратима,
Та в цій красі нікого не лякав...

Бо й захоти – не зможеш тут померти,
Бо й відбиття у водах ожива...
Людське дитя народжується в Смерті,
Немов сама Природа не права...

А соловейко плакав – мов дитина...
I на кружальця серденька стругав.
Та є хіба у цім його провина?
Такі чуття не втримать берегам!

Поїде він, я знаю вже, поїде...
Й мене в струні з собою забере.
Для скрипалів Європи він же ідол!
У нього в струнах досі вже гарем!

Гафія, певно, знала, що казала...
Та радить іншим легко, а сама...
Для нього б я не те, що заспівала...
Хай лиш з рамена руку не зніма...

Однак його у Долі не одпросиш...
Вона, як Смерть, сувора до наук.
Хоч робить це по-материнськи просто,
Але як що – не вимолиш і звук...

А скрипки пензль весь світ перемальовував,
Все наче й те ж, а зриміше, ясніш...
В душі всі фарби змішані, зціловані.
Ці запахи, ці броди трав’яні...

Куди вони? – верталочки озорені...
Відлунням хай розкаже оболонь. 
Солодкий страх, загадки невпокорені, –  
Стрибки немов купальські крізь вогонь...

* * *
Аж ось і кладочка – перила ясенові, – 
Богдан ще з дідом справив на Покрову.
Цей ясен ріс у мене на причілку,
В гіллі он та просвічувала зірка...

Я знаю, що ця кладочка співає...
Зоря – вгорі, а ясена – немає...
– Ну, здрастуй, кладочко, –
  сказала й засміялась
Зі слів своїх... – немов злякать боялась

Довіру, що вродилась поміж ними...
«Ці пальчики із пучками хмільними...»
– Он та зоря! Як хочеш – подарую...
Лозою вдаривсь? Дай лише подую...

Така домашня разом і висока...
Ставало чуть, як верби гонять соки...
У ятерях кричать безмовні риби...
Чуття – мов хто розтягував на дибі...

– Мій тато – лоцман. Мама – з-під Полтави.
А я – шукач пригод нових чи слави...
Не доберу і сам уже відколи...
Без скрипки я король і справді голий!

Я б теж хотів зорю подарувати.
Та, мабуть, пізно... Ластонько, яка ж ти!
Собі не зможу потім я повірить!
Не маю чим скарби твої помірять...

Земні світи у нас з тобою різні.
Ми в небі лиш єдині та у пісні...
Ця радість болю. Спазми. Висота.
Сюди ніщо земне не доліта.

Вона йому сили давала
На все безкінечне життя:
Зринали у скрипки лекалах 
Орбіти духовних звитяг...

Пізнав, що повік не порушить –
Поніс, як заобрійну суть:
I зорі, що падають в душі,
I душі, де зорі зійдуть...

Затьохкали враз на півсвіту
Сузір’я хмільних солов’їв.
I в травах розсипало літо,
Як маку, – малих скрипалів.

У полум’ї тому живому 
Всевишнього поклик вчувавсь.
Що й гуси не вийшли додому,
Лишились в ріці ночувать.

Світи паралельного світла 
Відкрити собі він боявсь...
Он вдруге акація квітне,
Як молодість, може, чиясь...

Он шарф малиновий зозуля
У Гайчур впустила з верби.
Он пісню луна пригорнула,
Неначе благає: люби... 

В салонах йому не повірять...
Такого Париж не проща...
А сам він собі хоч? А ліра?
Вона ж просто дике дівча...

Ну й що, що співає од Бога?
Замовч! Прикуси язика!
Ич, як завертаєш волого, –
Немов куртизанка якась...

Тут інші – неложні закони.
Тут сонце у травах встає...
Неначе Господня корона,
Вінча існування твоє...

Тут все найдивніше можливе,
Все ті ж, але інші думки...
Як яблука білим наливом,
Тут сповнені сяйвом роки...

Цей край понесу я по світу, 
Неначе смагу чистоти...
Язичне купальськеє літо,
I в літові ластонька – ти...

* * *
Навіщо взяв ти цю високу ноту?
Хіба не міг десь пастися на «фа»?
I хто оцінить гаспидську роботу?
Усе одно заплатять, як за фальш.

Себе доводиш, друзів і коханок,
Годуєш нерв, розщеплений у звук.
То вік мовчиш, то явишся під ранок
I шепчеш: скучив, не преживу.

За гранню логік, докору і глузду,
Чужий, а глянуть — хто ще є рідніш?
Твоя любов, бува, дарує пустку,
Яку лишає в серці тільки ніж!

Тебе клянуть і міряють на тебе
Свою криву на стомленій землі.
А голос твій цвіте, як півня гребінь,
I не чорніє од морозів літ...

* * *
– Одній би їй на цілий світ зіграти!
Ніхто-ніхто щоб гру ту більш не чув!
Це що ж могло в душі моїй ховатись!
Подібне їй – наївне до плачу...

– Йому повідать хочеться багато,
I хоч давно відкритись не боюсь,
Та як йому скажу, що не гора то,
А наш померлий дивиться дідусь...

Один вус його – у хмарі,
Другий вус – дубів коріння...
Приліта до нього пара
Сивих горличок чарівна...

Він нанизує на вуса,
Мов піскариків, ту мудрість,
I покурює ту люльку,
Що хмарки пуска за обрій...

Кажуть люди: «Дід Морока, 
Сів на Шеліпкиній кручі –
Де щодня у Гуляй-Поле,
У казан немов киплячий,
Сонце вкочується красне...»

Он вус униз, он усмішка, он брови...
А як отак прислухатись – то чуть –
Шепоче: «Дітки, будемо здорові».
Чи ярмаркове: «Йдіть – позолочу!»

А двічі в рік він схожий щонайдужче, –
В день смерті і народження якраз.
В ці дні, говорять, прилітають душі...
Тоді мов оживає ця гора...

Любив на світ із неї він дивитись.
Сидів на схилі часто дотемна.
Тому її й прозвали «Сумовита»,
Тому на нього й схожа так вона...

* * *
Сади над Гайчуром так схожі на свайби! –
Летять із круч у ночі горобині:
Циганки-яблуні – із зорями торби –
Дають за серце кожному по гривні...

Вони в цю ніч відкрились небесам!
Ступнеш у сад – і подих забиває!
Яка космічна, Господи, краса
В чужім саду! Я радісніш не знаю!

Сторч головою – зорі із очей!
За перелаз – неначебто на Той Світ!
Там навіть Час по-іншому тече...
Там, як ножі, оголюються роси...

Сади над Гайчуром – життя мого сади...
Безсонь дитячих вистраждані зваби!
Та он же хвіртка! Зважся і ввійди!
Там ждуть тебе. I не діждуться. Правда... 

* * *
– А ця ось пісня без кінця вже рік. 
Слова приходили, коли я засинала.
Я полінилась – не запам’ятала.
Вони образились. I слід у сні згорів.

Люблю її, відмовитись не можу.
Мугичу все, а голос – мов порожній.
Точніше, не дається – як видіння.
Так у гаданні чи у ворожінні...

Подеколи й без карт все видно оку.
А то сто раз хоч кидай – пелена...
Бува це – як згрішиш десь ненароком...
Просвітлена ж душа й без карт все зна...

Бабуся ще покійна говорили:
«У чистоті та муках наша сила».
I вже якщо вкидаюся в пісні я,
То мушу знать, що рано посивію.

Хотів почуть ти наші обрядові...
Вони і в лузі трепетні, чудові...
Але послухай там, де народились.
Там зрозумієш, що то їхня сила...

Якраз назавтра й матимем толоку.
Збира Савон. Хазяїн він нівроку.
Там буде все: і чарка, і розваги,
I медовуха з піснею, і брага...

Нам обіцяв – за пісню ще й заплатить...
(Хоча співати легш, ніж не співати...)
Оксанка прилетить і Соломія...
Гафія – теж, як тільки не здуріє...

Привіз Савон полови аж з-за балки...
I доброї води з Грушевого дві бочки, –
Тієї, по яку ще бігав змалку...
У нього вже на виданні дві дочки...

I на здоровля буде, й на гостини...
Соломка в глині – наче золотини.
Запахне в сонці зведена світлиця,
Неначе сміх, відіб’ється на лицях.

Вже так його ми хату оспіваєм! –
Сама співати буде колискових...
Як свята свят – толоки в нашім краї...
Лишайся. Не забудеться ніколи... 

...О, стільки раз він потім це зіграє! –
Пророчі і наївні ці слова...
Бо зорі – скрізь, де серце світ орає...
Де серце світ любов’ю відкрива...