ЛЮТИЙ Григорій - 3 - ВIД’ЇЗД СКРИПАЛЯ

Автор: Григорій Лютий

Зміст статті

 

ВIД’ЇЗД СКРИПАЛЯ

Побув і їдь. Люби свою Європу.
А нам – своє... Хоч світ мій ти розбив...
Щириць принцеса й золотого кропу, –
Затято буду край я свій любить...

Бо як йому без нашої любові?
Бо хтось же мусить. Чом же і не «ю»*?
Мій рід не раз сплатив на Січі кров’ю,
А я лише талант свій оддаю...

Не зійде голос мій у повитицю, –
Як жайвір, вік шугатиме з-під ніг.
У нас такі відкриторідні лиця!
Ти сам надпив безмежновічних днів!

Приречені стрічатися на зорях! –
Очима й серцем, де б ми не були!
Бо щастя що? – це тільки крок од горя...
Це як зайнявся – тільки не спалив...

...Від’їзд його – як Дзвона, не проспала...
Лежала тиха. Віз проторохтів...
Душа услід тріпнулася і спала, 
Згорнула нишком крила золоті...

I вже із нею більш не розмовляла,
Боялась навіть пісні попросить.
Лише по черзі звідкись проривались
Бабусі й мами змерхлі голоси...

Вже по обіді вийшла на дорогу...
За мостом гравсь замурзаний хлопчак.
Дала йому медяника. 
  I довго
Дивилась вдаль у Долі з-за плеча...

...Все змінила ця зустріч на досмертні літа, –
Бугила біля шляху головою хита.

Бо її як немає, кажуть, ніде узять.
I назад її в серце і богам не загнать...  

ЛIТОПИСЕЦЬ
Спасибі, світ, що серце дав мені 
Без жодних патологій у любові, 
Що можу я, не криючись, дзвеніть 
I вільно виливатися у слові...

Що часом я щасливіший гравця — 
Як ці птахи, як діти і як хмари... 
Але чомусь не вірю до кінця, 
Сахаюся, мов жду за все це кари...

I тим щасливим серцем так болю, 
I так майбутню втрату відчуваю, 
Що вже, бува, не радий, що люблю...
Що вже, бува, нічого не бажаю...
* «ю» – уоі (англійською – ти)

 

В НIЧ ПЕРЕД IВАНА КУПАЛА
– Гайда за обрій!
  I побігли ми!
Душа у п’ятках...
  Дзвони-перегуки.

– Агей! 
 – Агов!
  – Весна за ворітьми!

– Летиш?
  – Лечу!
  – Берімося за руки!
– Марієчко, ти з нами?
  – Доганяй!
На гірці – гойдалка. 
  На гойдалочку стала.
I полетіли – тілечки живі.
I полетіли – сад нас перейняв... – 
На Цей і Той,
На Той і Цей Світ... 
Мало?

– Ні з ким, як з нею, – потім скаже він...
– Ні з ким, ні з ким... – аж серце закотилось
В холодні трави...
Аж риба запливла
В городи росяні
Iз Гайчурових плес...
– Летиш?
  – Лечу!
– Під землю й до небес!
Аж золотою риба та ставала.
– Летиш?
  – Лечу!
Скажи лише бажання!
– Умер і враз воскрес!
 – Летиш?
  – Лечу!
I як вернуть на землю до кохання?

Гойдайсь-тримайсь,
Хто серденьком не грішний,
Гойдайсь-тримайсь
За рака свист торішній...

...I побіг би в той безмір! –
Цвьохнув сміх-батіжок,
Та не перелізе
Парубок через поріжок...

Ой, дівчино красна, –
В тебе вдача легка,
Дай напитися вроди,
Пересади парубка...

Коли проходить гурт побіля Хама – 
Завжди чомусь заспівують дівчата.
Як наче там бузок цвіте піснями,
Ось і тепер... То Полька винувата... 
(пісенька)
Ти на кого натякаєш? – 
Не на нашу Польку?
Так у нас нема гороху –
Є лише квасолька...

На дівочій на долоньці, 
Як на подушечці...
Спати-спатоньки – рай
Моїй голівоньці...

Вибігав мій козаченько
З Того Світу в Цей...
Не розгледіла віченьки
I його лице.

Крізь вогонь і я стрибала,
Щоб його зустріть...
Ой, як щастя того мало
На дівич-горі...

Сміх по серцю полоснув,
По твоєму виду...
Вийди, вийди ти зі сну,
Я зі смерті вийду...

А в балці кінь пасеться біля хмари...
З усього краю там зібрались пари...
Кінь сивий-сивий, трішки яблукастий,
Побіля нього в небо страшно впасти...
Пустують пари. Конику у вухо
Влізають весело. Вилазять – не впізнати.
По подиху відгадують, по духу...
А вухо коника не стомлюється ткати,
Вдяга закоханих у краснії узори,
Промінням шиє-роздає убори,
I навіть щоки вишива і брови,
Уста і личка – з молока і крові...
Дівчата всі – як ластоньки, ласкаві,
У кого стільки вистача уяви,
Такою і стає вона нівроку,
А парубки, узявши ті уроки,
Щораз питають серденька дівочі:
– Мене якого бачити захочеш?..

Неозирайсь, Навпомацки й Небійся 
Затіяли там гульбища всю ніч.
I відьми аж із Дібрівського лісу...
I Крутояр, і дикий звір Триніг...

Браталися, кожухи вивертали,
Котили колесо палаюче з гори,
Тушканчиків ловили, обертались
На буйволи і навіть явори.
Відьом хапали з засідок на відлі*,
Садили у криниці на ланцюг. 
Спіймав коваль був відьму-породіллю,
I власну матір – хтось із волоцюг.

Марійка ж розчинилася в тім гуку,
У тім дзвінкім вертепі степовім...
Таки і справді сон прийшовся в руку,
Таки, напевно, батюшка праві,

Коли казали: «Прийде все опосля...
Самі колись розчахнуться врата,
Не поспішай, Марієчко, доросліть...
Не поспішай. Таке не поверта...»

Смерть десь позаду – там. А тут – зірки.
Так низько ось спалахують і кличуть...
I щастя сік солодкий – аж гіркий...
I п’єш його, й кривитися не личить...

Цей шал народження сріблясто-дзвонковий...
Все – аж пищить – росте і проростає...
З землі – трава, і коники – з трави,
I музика із коників безкрая.

Маленькі дітки в льолях і у снах,
А менші ще – у білих горошинках.
I мрії тата – у його синах,
I мрії мами – у її кулинках*...

Дюймовочки у мальвах засинають...
Я їх не бачила, та є вони, я знаю...
Бо я на них сама буваю схожа,
Коли приходить ніченька погожа...

I коників зелених трав’яних
Лопух чи місяць запряга у трійки.
– Це все, – шепчу, –
  ця казка – для Марійки...
I оживають радісні вони...

Як свічку, місяць обрій засвітив,
Над гаєм колихнулося духмяно,
Мов Бог парфуми неземні розлив...
Полями піжмурки скрадаються поволі.

Марієчка не дві провідувала школи,
Звичайну й ті, де інші не були ніколи.
У казці й наяву однаково ходила,
I грала, й гралась, й, граючись, любила...

I не було для неї меж у світі
Ні в мові душ, ані в розквітлім літі...
* на відлі – з-за плечей (тільки так можна спіймати відьму)
* кулинка – запнута дівчинка (гуляйпільське)

 

ЛIТОПИСЕЦЬ

Коло Тиші Притишанчик
Притишинькнувся, принишкнув.
I струна в степах далеких
Тільки бренькнула – порвалась...
То моя була – я знаю...
Гей, у всіх по білім світі –
Стільки приструнків – як діток, – 
Ледь наприндених, раденьких,
Незабутньо-павутинних, –
Сміхолюблених, безвинних...
Їх натягнуто – як душі
Та й на дека степу дикі,
Мов на кобзи старовинні,
Що народжує земля ця, – 
Солов’їнна, українна,
Співомспалена, столунна.
Цвіркунять по цілім світі
Наші подихи безсмертні...
Тільки стану де, пристою
Сам на люднім велелюдді
Чи в немірянім розмаї... –
Враз вони мене поманять.
Засюркочуть, задзигарять.
I не втомляться манити,
Й не забудуться поранить...

* * *
У кожної квітчиноньки
Серденька відчиненькі –
Медові тичиноньки,
А в устоньках – пилочок – 
Золотий душі лоскоточок.
Гуляються по алеях
Півонії й лілеї,
Хмариночки суму
I думи-парфуми...

* * *
Той стан – як слів ще не знаходиш...
Вони, мов жмуряться у страх,
Десь коло серця тихоходять,
Лоскочуть літом по губах,
Як ти (в крові), коли не поруч
Або іще тебе не знав...
Десь там, де світ не завмирає,
Де наш забутий пращур Нав
Наш слід у світ цей зберігає,
Й не хоче визирнуть до нас...

* * *
А на кущах шипшини
Квіти білі й рожеві,
А на них,
Як щойно полаковані
Жучихи
Євглени-зелені.
Аж не віриться,
Що живі...
П’ють нектар.
П’яні – 
Ледь ворушаться,
Не втікають.
Торкнешся – 
Завмирають...

* * *
Де був мороз,
Там сяйво рос.
Не віриться...
I явір-богатир
Так буйно-зелено – 
Немов пита:
– З ким силою
 Поміряться?
Мов світло, з-під землі – 
Трава.
Така снага,
Жага така! – 
Однаковісінька...

* * *
I до тебе цей світ майорів і маріїв,
Не поспішай, Марієчко, доросліть...
Зайди до Явора й Криниченьки у гості,
До Сонечок, що Сиротинок гріють... 

* * *
Коли Марієчка встигала
Зазирнуть у гніздечко
Прирученої синички,
Що знайшла собі пару?
Не боялась синичка Марієчки,
На яєчках сидячи, бурчала,
Рученьку їй легенько клювала.
Марієчка під пухнастий бічок
Пальчиком синичку торкала...
Там десь яєчка –
У них квіти літаючі
У сні ростуть...