(пісня)
Відлітає у вирій
За порою пора.
Ми ровесники, вишне,
Ти ж – як мати стара.
Я вінок одягнула,
Сльози мамині – ти...
Світ мені пригорнула
I шепочеш: лети...
Приспів:
Ой, ти вишня, Всевишня,
Ти мене почекай.
Я вернуся у дітках,
Ще і їх погойдай.
Ти їм вигойдай крила,
Білий світ з-під крила,
Що я не долюбила,
Що я не допила.

Ран торкаюсь губами
Я – твоє пташеня.
Наче кров, мою пам’ять
Час жаліє-спиня.
В тебе сльози солодкі,
Чуєш, рідна, не плач.
Якщо можеш – сьогодні
За колишнє пробач.

Вся – в красі незбагненній...
Чом же доля гірка?
Ще і досі у мене 
Кров твоя на щоках.
Зацвіту, як згадаю
Ті деньочки, ті дні.
Я і досі не знаю,
Хто ти, вишне, мені...

* * *
– Віддаюся за вас, мої стежечки,
Мої верби в листках і в сережечках,
Цілували щоб вас мої ніженьки,
Покотились по вас мої дітоньки.
Віддаюся за вас та й криниченьки,
Щоб дивились у Вас мої віченьки,
Берегли щоб ви мою чистоту,
А я вашую...
Щоб і вночі було із вами не страшно нам,
Щоб носила я вас та й під серденьком,
Мої квітоньки,
 обціловані святими бджілочками,
Мої трояндочки, 
 обдивлені чистими віченьками,
Мої слідочки у віночку із діточками...
Iз піснями –
Клеєм роду наших душеньок.
Прикрасою будуть нам цвіркуни і сонечка,
А злякаєш – розлетяться навіки...
Не озирайся на голод свій,
Діли хліб до крихітки...
Накриваю каравай я
Твоєю хусткою,
Щоб життя у вас було та й не пусткою...
Не те, що видно,
А те, що ніколи не обридне...

АВТОР
Я мав Господню силу – і не знав...
Коли казали – тільки посміхався.
Я через силу жили напинав.
Я думав: люд, наївний, помилявся...

Лише легким Господнє бачить міг.
Я довго доростав до цього раю.
Тепер я знаю: Богу – важче всіх!
Йому найбільше в світі співчуваю. 
РIКА КРОВI
Бабусенько, рідненька, розкажіть,
Де наша кров козацька почалася?
З яких часів куди вона біжить?
Що в снах сказать силкується Палазя?

Ми доросли дізнатися, бабунь.
Уже пора нам вічне передати.
Що прадід нам повідати забув?
Чому любив зі смертю жартувати?

Над чим його сміялися діди, 
Як їх Життя возводило на палі?
Чом дав Господь усіх нас народить?
Бабуню, що із нами буде далі?

А Всесвіт сипав із небес кутю,
А ми гавіли в просі на лежанці,
Аж доки клятву не дали життю...
Аж доки сон не уловив нас вранці... 

Та ми й вві сні шептали: одробіть,
Переведіть через вогонь і води.
Нехай нарешті буде: віть за віть... 
Хай наша кров за всі часи уродить...

Баба-зозулька,
Де Ваша люлька? – 
Iз річкової хвилі,
Скупана в силі...

Вистрибуєм з землі
У горошинок слід,
I так, і сяк,
I аж ондечки як.

У сонце і ласку,
У бабуніну казку...

У тридев’ятім царстві, за ярами,
За бугилою аж, за лопухами,
Де Хо маленьке тулиться до мами,
Де їжачки чарівними клубками...

Дитинства ниті в руки нам дали,
Де аж незримі в небесах орли...
Де райдуг рушники над яворами,
Де все живе просториться піснями...

Ріка крові текла собі, красива,
Дитя ще вміло бачити її...
Два береги – смарагдовий і сивий,
Мов книги роду красного краї... –

Десь у віках за обрієм губились.
Стояв на прузі сторож кам’яний,
Могили дві із небом говорили,
Підслухати їх – Боже борони...

ЗА РIКОЮ ДВI МОГИЛИ...
(пісня)

За рікою дві могили 
Про кохання говорили.
I одна із них сказала:
— Я від тебе лихо знала.

Ти стояла в чистім полі, 
Доки я шукала долі.
Не могла ти розрівнятись, 
Щоб згадала я сміятись?

Щоб тебе я не знайшла... 
А у відповідь їй — плач...
— Не суди мене суворо, 
Тут літав щоночі ворон

I в очах носив на дні
Мертву воду він мені, 
Щоб навіки я умерла, 
Світ із пам’яті зітерла.

Як сновида, я вставала
I людей щоніч лякала. 
I чекала... Ой, прости. 
Я люблю тебе. А ти?

...За рікою дві могили 
Про кохання говорили. 
I мовчали дві зорі 
Над могилами вгорі...

Волали в світ прокляттями волхвів.
В одної ворон різавсь на брові.
А та, сховавши місяця кресало,
Столітній дуб, мов кобзу, колисала...

Але дитя почуло їх, одначе,
Так і земля, розверзнувшись, не плаче!
Тужити може так лише народ...
I кожній трави забивали рот...

Дитя не знало, що ріки нема,
I в неї ненароком забрело.
Йшло по горох, а перестрівся мак,
Крізь нього в душу небо потекло.

Й дитяточко завмерло, на дива
Всміхнулося – мов світ благословило.
На пелюстках вітрисько вигравав...
I серце – як метеличок, злетіло.

Ріка ж текла, чистіша од вогню,
Її сахались люди день по дню.
I ті, кому побачити дано,
I хто осліп, зневірився давно.

Кого обсипав власний порох – страх,
Хто тільки й бачить – марево в степах...
Дитя ж не знало. Благо – незнання!
Воно – немов прозріння – не спиня!

Й дитя побігло, бризнулося сміхом,
I кізка – вскік, і мати молода.
Все колесом: і ластівки, і стріхи,
I бабця, й дід – як парус, борода...

Все закружляло: гойдалка, і верби,
I стежка – в небо, й глеки на тину.
I променів снопи, і півня гребінь,
I вишні спілі – ось наздоженуть...

Десь на ріці порогами гриміло,
То Вічний сердивсь, жорнами вертів,
Там степу кров роз’ятрена кипіла,
Вистрибували дітоньки звідтіль...

I падали в те вариво лелеки,
Виносили на Цей Світ діточок,
Щоб дарувати по містах і селах.
Дівчаточок таких та й розвеселих, –
У боки рученята,
I кидаються зразу у танок.

Хлоп’ят усіх і сонце, і дерева
Посвячували зразу в козаки.
Пустуючи, вони із власних ребер,
Здавалося, робили шабельки...

А унизу навзаводи у плавнях
Подолами у білих сорочках
Жінки ловили діточок маленьких,
Хоч в кожної було їх – як в Омелька,
Наловлених в капусті і в гречках.

Ріка текла, пісням коріння мила,
Звертала під ворота, під хати...
Й така була у ній Всевишня сила,
I щастя знать, що та ріка – це й ти...

Що Божий слід на Кам’яній Могилі –
Тобі, щоб вічну стежку показать.
Щоб ти повірив незнищенній силі,
Щоб не посмів острахнутись назад...

Дитятко все те бачити ще сміло.
Ще тільки-тільки перейшовши смерть,
Воно іще лякатись не навчилось,
В ріці крові стрічало круговерть.

Навстріч простерши сонячні долоні,
Приймало долю, скупану в вогні. 
А ниточки і чорні, і червоні
З проклять волхвів впліталися в пісні...

Iз Жовтих Вод, із Калки, із Пиляви –
Доживемо, домрієм до спокут,
Не до чужої – до своєї слави.
Бо сам Господь посіяв нас отут.

Нам дав ріку у наші ясні жили,
Вона говорить, треба лиш почуть.
Повстануть ще, розверзнуться могили 
I блискавками темних пропечуть. 

I Залізняк, і Мальва, і Атілла,
Пройшовши всю невідворотність кіл,
Відродяться у всегосподній силі,
Ще являть світу подвиги палкі.

Вже, може, в вас їх душі, онучатка...
Якби ж то знав... Наставив би свічок...
Якщо вертати справді до Початків –
Нема правдивіш наших казочок...

Ви не поснули? Сіється пороша – 
Немов Господні думи із небес.
Горнись, Марусю, дівчинко хороша.
Твій Час воскрес! 

I ти, Микольцю, ближче, і Христинко.
Усі горніться. Тепла ось черінь.
Я підкладу піду ще бадилинку,
Бо кизячок давно перегорів...

(I відсвіти по хаті застрибали,
Заговорили сонні міражі.)
Манитиме життя Вас незабаром,
Та ви ці перші клятви збережіть.

У них, як у насінні, ваша сила...
Не допустіть у кров свою вражин...
Якщо попрати батьківські могили,
Навіщо й жить?!

Як наша кров барвінково говорить! –
Вона вам дасть взнаватися хоч де:
В бою, і на гуляннях, і за морем, –
Поміж чужих людей.

Зустрінетесь – і душенька відтане,
В нас кожне слово – мов яйце-райце.
Ой гойдоньки, забавоньки кохані,
Кулиночки... Та я вам не про це...

Не забувайте звідки ви, кислиці,
Як пахнуть вдома наші всі слова...
Як у садках вишніють ваші лиця...
Вас так, як мама – Бог лиш назива...

У спадок Вам од степу кров дісталась...
Така ж співуча й щедра – як земля...
Ич, як дівчаток он розмалювала, –
Хоч у квітник між ружі виставляй.

– Рудому Колі мало було сажі...
– А Ліда, бачив, драла ластівок...
– А на шибках два морозенки вражі
Котигоршка кличуть на ставок...

– Бабуню, чуєш, правда чи неправда,
Різник п’є кров живу, щоб здоровіть?
– То зовсім інше, дітоньки. Я раджу,
З гріха чужого приклад не беріть...

Вже й задрімали – бабця не вгавала
Про віщі знаки, землю й козаків.
Про те, чому зозуля не кувала,
Коли до нас диявол був забрів...

Яка у кого доля і прадоля,
Чий рід і кров чому пересиха...
Які скарби у надрах Гуляй-Поля,
I хто на що сьогодні зазіха...

Довірливість – найбільша наша кара, 
А білий світ суціль – немов базар!
То скаламутить річечку татарин,
А то захланний турок чи хазар.
* * *
Як ти, хатино, вікнами бриниш –
Немов душею, чуючи розлуку...
Зі сліз її, що впали у шпориш,
Іще колись народяться онуки...

Мій ти онучку, 
Дай праву ручку.
Ніженька права,
Ступай на отаву,
На теплу земельку,
На білу постельку.

Чуєш, не гайся,
Вже й привітайся,
Смійся – 
Не бійся,
Сійся-родися,
Сійся.

Те клала все у схови найвірніші,
Аж на горища пам’яті малим.
Бо сподівалась: буде найскрутніше –
Вони дістануть все оте колись...

Молилась за малечине здоровля,
Все лебеділа в золоті зорі,
Що нашу крівцю можна і замовить,
Але її замовчувати – гріх...

Старій здавалось, що вона вмирає,
Що вже забула, скільки їй років.
I снився їй аж на воротах раю
В червоних чоботях її ж ласкавий кіт.

У сні журилась, що десь мерзне песик,
Купить забула в церкві свічечок...
Й телесувався довго ще Телесик,
І хату підмітав Домовичок...

ЛIТОПИСЕЦЬ
Коли в Гуляй-Поле вертаються сніги
З Туркенівки чи з Дібрівського лісу,
Як ті махновці, вибивши врагів,
Тоді печуть повсюди пироги,
Блукають шляхом белебні-гульвіси,
Й хати дрімають в пазухах богів.
А як утихне віхола...
  I враз –
Хоч каші кинь. Природа жде молебень.
I зацвіта відлуння у горі.
Мов з рукавичок, сипле дітвора
I на димах катається у небо.
Тоді і помирать буває гріх...

Допізна скрізь шарварок не втиха,
Бринить у голосах чекання свята,
Спішать степами гості од зими,
Перестають опудала страхать.
I зазирають в вікна чортенята,
Їм хочеться до грубки із дітьми...

Найглибші стулки відкрива єство.
Душа і тіло мліють, мов коханці,
В такім єднанні, наче вічний ти...
Летиш кудись у радісне Різдво.
Й прокинувшись, не журишся уранці,
Що час ізбіг, яким ти міг платить...