ЛЮТИЙ Григорій - 3 - ЗАГРАЙ МЕНI ЖИТТЯ МОЄ, СКРИПАЛЮ!

Автор: Григорій Лютий

Зміст статті

ЗАГРАЙ МЕНI ЖИТТЯ МОЄ, СКРИПАЛЮ!
(пісня)

Заграй мені життя моє, скрипалю!
Відкрий безодню віщих ворожінь...
Я дам тобі зі сліз важкі коралі, –  
Вони у мене з золота душі...

Не вірю я... Признайся, то неправда,
Що я була красива й молода...
Що світ увесь приходив на пораду,
I місяць з хмар за мною підглядав...

Що маками деньки мої з’яріли...
I сам Господь слідочки розітер...
Там, де душа нелюблена згоріла,
На сто віків нічого не росте...

Рипить смичок, мов колесо млинове,
I музика тече – немов вода...
На картах знов: чирвова і винова,
I за любов’ю пущені года...

Мене вже більше світ цей не поманить
З вечірнім сонцем обрій цілувать...
Дав Бог лиш раз пройтися по оманах,
А пам’ять все не хоче заживать...

Заграй, заграй, зроби на серці свято,
Пролий душі осіннього вина.
Скрипалю мій, ти знаєш так багато,
А скрипка все, усе на світі зна...

Заграй мені життя моє, скрипалю!
Ворожка так, як скрипка, не вгада...
Про сни мої і про найкращу кралю...
Про все, що я й за вічність не віддам...

По тих стежках, де скрипка тільки пройде,
По водах тих, де ходить лиш Господь...
Там вишня вийшла з хати за порогом
I розцвіла, гукаючи: «Приходь!»

Там в вікна поле хлюпає ночами,
А небо там у хаті і живе.
Душа не може з тих країв одчалить,
Вона мене туди і досі зве.

Заграй, заграй, зроби на серці свято,
Пролий душі осіннього вина.
Скрипалю мій, ти знаєш так багато,
А скрипка все, усе на світі зна...

* * *
I дня не стане обійти
Цей вир живий з людей і тварі,
Де хижі гроші між товару,
Мов щуки плесо, закрутили.

В кишенях клацають зубами.
Той руку висмикнув — гризнули.
– Нічого, — циган око щурить, —
Останні всіх гризуть... клопами.

Не ярмарок — незримі терези
Універсальні. Все тут можна зважить:
Красу і піт, вогонь і навіть кашу.
Та й тут за вагаря брехня. Скажи,

Ну як прожить цій жінці?
  Привела
Єдину корівчину продавать,
Бо ялова. А семеро дівчат
Малих ще вдома лазять по долівці.

Їй шкода корівчини — це ж єдине,
Що у війну сім’ї прожить дало.
Але ж і зараз припекло —
Ні крихти в хаті, ні полтини.

Вона і продає, і ледь не плаче,
Обманює так щиро покупців:
«В корови молока, як у вівці...
Уже стара, паршива та ледача».

Хоч би ж то не купили. Мо’, протягнем
На лободі з худобиною разом...
I оберталася в устах прекрасних
Брехня жорстоким правди стягом.

А там он вогник продає Галина,
Той вогник, що село колись поглинув,
А чи його малого сина,
А може, внука. Хоч воно й не винне.

Роззява-парубок підкурювать нагнувся,
Та задивився на Галину
Й припік себе. «А щоб ти згинув!» —
Лайнувсь. Та зразу й посміхнувся.

Галина вогник продає,
Мов та зозуленька, кує:
– Купіть, не гребуйте, що є.
Купіть, купіть, — ку-ку — кує.

А чорна брівонька моргне.
А стан! А стан легкий прогне —
Немов лебідка воду п’є.
Яка ж то, Боже, врода є!

То наче усмішка в сльозах,
То мов на поминках танок
(Танок по колу — як вінок),
Де висне розпачем гроза.

Хвилює коси вітерець —
Весь час над місячним чолом –
Неначе ворон в’є крилом,
Зеленим, як на гріб чебрець.

Навколо хлопці. Чудеса:
Зійшлись, мов коні до вівса.
А золота її краса
Рве очі, як тупа коса!

– Не рви очей, додому йди, —
До сина батько, — хай їй грець. –
А сам аж витріщивсь — дере.
Старе, трухня, а й те туди ж!

Раптом звідкись із юрби
Пісня випорснула в небо,
Сколихнула все круг себе:
– Гей, роздайся, розступись!
В землю вдарилась грудьми,
Стала дівкою ураз.
– Ех, раз, іще раз, —
Б’ють долонями-крильми.

Перебори — як узори,
А мінливі — як вода.
Ну й баян — мов сам говорить.
Пристають усі: «Продай».
(пісенька)
– Дай, дай!
  – На, заграй.
Як заграєш краще мене,
То хоч даром забирай.

Iз баяном п’ю я дуже,
Вдома жінка молода,
То й наріпилася, друже,
Все: «Продай та і продай».

Я і згодився продати,
Та не можу будь-кому.
Сил нема занапащати,
Щоб став сідалом для мух.

Доки в мене – так говорить.
Всі ж ви кажете: живий.
А продам —
  помре від горя
Та мовчання. Що, правий?

Десять літ уже торгую,
Виглядаю покупця,
Наче дівчині-красуні
Показного молодця.

Гай, гай, мати, гай,
Ти до гаю не пускай,
Бо я дівка не мала —
Хлопці липнуть, як смола.

...Впала пісня, і не стало,
I розтала у юрбі.
Головами захитало,
Мов хто в тісняві пробіг.

Озирались, нема й вісті.
Та озвавсь баян, як спалах,
Й стало видно враз: припала
До руки у баяніста.

Знов пропала. Всі мовчали.
Поодинці геть пішли.
Мов крижини відривало
В річці виром з-під скали.

Розтеклась юрба, змішалась,
Та незрима, як магніт,
Пісня всіх уже єднала
До останніх, може, днів.

Тим єднала, що навчила
Всіх потроху доброти,
Й тим, що всі тепер пустили б
В спраглі груди зі сльоти

Ночувать її, бездомну...
Баяніст сидів, схилившись,
Вітерець крутив солому.
Було сиро й хворобливо.

Аж бабця на воротах ярмаркових
Не втерпіла байдужою лежать.
– Диви-дивися, ич, яка бідова, –
Їй баяніста, чуєш, стало жаль...

В домашніх капцях вічно... (Тут бездомна...)
Iз раю чи зібралася туди...
Зняла за пісню баяністу втому...
З пасльоном пиріжок дала. Один.

На цвинтарі бабки є й біля церкви...
Але таких відунь нема ніде.
– Бабунь, ви Смерть не бачили у дзеркалі?
– Бабунь, як можна на миру, щоб день у день?

Не всі до церкви ходять та й на цвинтар...
Там – Бог, там – Смерть.
  На ярмарку ж – усе.
– Скупивсь? Купивсь?
  Та що там говорити...
Сходи – як грушу – душу потрясе.

...Усе й про всіх до третього коліна
Ця бабця зна. Живе – біля воріт.
Хто б ти не був – ув очі гляне-стріне,
Благословля заможних і сиріт.

Чи кинеш гріш, чи тільки погляд кинеш.
Аби лише очима не збрехав...
«Iди собі» чи: «Йди к лихій годині» –
Немов білет вручає од гріха...

Побіля неї людно – стільки знаю,
Все п’яляться. Спитав якби: чого?
Стоять ото. У черзі мов до раю.
Збирає так людей хіба вогонь...

Щоправда, ні. – Знайшлась одна причина,
Така собі дурничка – шапличок,
Жебраччина приманка дурачинам, 
Звичайна чортівня для балачок.

Де доп’яла? Ну хто ж це вам відкриє...
Казала, що у спадок перейшло.
У шапличку завжди лишалась гривня,
Хоч сотню кинь – неначе й не було.

Ти віриш, бабця й раз не дала маху,
Вступала й іншим, хто до див охоч...
Хитренька лядка – панцир черепахи,
Накрив-відкрив – іди і не мороч...

Вже як до неї хто не підступався.
Взамін що не сулили їй! – Дарма.
Грозилися спалити, одлупасить.
В Управу написали крадькома.

Мовляв, загроза власті і короні,
Знайшли, куди дівається Казна.
...Сиділа бабця в капцях, як на троні...
Цвів вузлик уст – біліший полотна...

Знущались місяць – слова не сказала.
Два жандарі аж тронулись ума...
Куди вже тільки ті не зазирали... 
Дзеленькне, наче впало – і нема.

Злякались, повезли городовому,
Той бачив не таке ще за літа...
Вже як вони не кидали при ньому,
Вже як не закривали. Страмота.

Монети всі лежать, як і лежали.
Жандарми аж упріли, вклякли ниць.
Не шапличок – бляшаночка іржава.
Ніяких див, ні жодних таємниць.

Шаплик отой при бабці тільки діяв...
I щоб не наражатись на конфуз,
Бамагу урочисту у неділю
Спровадили, із приписом про глузд.

Мовляв, діру в Казні шукайте ближче.
Тут хутір, тут, звиняйте, дикуни ще...
Тут гроші рідко й бачать, і не всі...
Тут більше масло, птиці, карасі.

До всього добрі докази зібрали:
Два окороки, меду, риби, сала,
Для певності поклали рушника ще.
Що є – те є. Одне лиш не пропаще.
I з нарочним усе те відіслали...

А шапличок по тому іще довго
Нудився на столі в городового,
Туди він кидав то лузгу з насіння, 
А то недопалки у вечори осінні.

Все позирав з цікавістю, бувало,
Але сміття, як гріш, не пропадало...
Аж доки служці (Марфі конопатій) 
Набридло врешті все те прибирати,

I щоб шаплик не знав таких неслав,
Його назад старчисі віднесла...

...Знов сіла бабця там, де і сиділа...
На шапличку з’явилось лиш: «На храм».
Собі відмовить (кидали) не сміли...
Хоч і бурчали: «Грошей там гора».

Вже й не питали: де ховає гроші...
Напевно, в Бога має десь той схов...
– Під шкіру, звісно – так, як яйця воша...
– Та ні – на Той Світ. Будеш – то заходь.

– На храм збира. 
  – Як Лавра чи ще кращий?  
– На храм, що їй у юності приснивсь...
...Сміялись часто – грішні і пропащі,
Та не один на храм її моливсь...

Шаплик не раз просили (хоч даремно)
Успадкувать, як буде помирать.
(Не знали, що він власнику своєму 
Нічого не дає – лиш забира...)

Всміхалась:
 – Той іще не народився... –
Та якось прохопилася не в лад:
– Не дам нікому, хоч би й забожився,
А ось Марійці – й зразу б віддала...

В Марійки все отерпло, як згадала...
Спинилась коло людської біди.
– Дитиночко. То я пожартувала.
Не слухай відьму. Йди собі. Iди...

В цім шапличку Всевишня нагорода.
Я заклинаю: знаєш і мовчок.
...Хоч півсльози, якщо тобі не шкода,
Сухої вкинь на щастя в шапличок...
ЛIТОПИСЕЦЬ
В ту мить побачив я так ясно
Те, що роками не давало жить,
Те, що єдна і робить з нас чужих, —
Буття площини радісні й нещасні.

О, скільки їх, незримих, на яких
Мільйонами й купками стоїмо!
Iдей площини, мрій, пісень, думок —
Великих, мов земля, й, мов двір, малих.

Буває так, що бачиш площину,
Тільки за сонцем бачиш. А колись
Вона навпроти сонця раптом — блись!
I всі роки по-новому сяйнуть.

Я сто разів на ярмарок ходив
Й весь час його однаково сприймав.
Ну а тепер здається, що я спав —
Полуда спала сяйвом золотим!

Огидним і страшним бува прозріння.
В дорозі, на роботі, на балу —
Просвітить враз. I сенс життя осінній
Прокотиться по мозку, як валун.

Не дуже мудрому чи з волею слабкою
Нехай воно не явиться, бо вб’є.
Для нього враз уся краса згниє,
Й ніхто, крім смерті, розпач не загоїть...

А вічному (якби де був такий),
Над ким дух смерті б не тяжів,
Розлогим деревом великих терезів
Здавався б ярмарок, де з щедрої руки

Замість плодів — маленькі терези.
О, скільки їх! Побачив я тепер,
Що стільки ж ярмарків маленьких
  розпростер
Наш ярмарок гидоти і краси.

В раю і в пеклі — по той бік —
Наставив Бог своїх поводирів,
Щоб люди бачили так світ, як він велів.
Розумний, мабуть, Бог цей, чоловік.

А може, рай і пекло — теж не вічні.
Й на те стоять у них поводирі,
Щоб аж колись о золотій порі
Водить у ці музеї люд при свічах.

Колись і ярмарків не стане.
Але то буде ще коли...
Бо ярмарки не клячі й не воли.
Їх не мінять... А нищить — рано.

Довгенько я шукав поводиря,
Усім в обличчя, в очі зазирав.
Набігався. Стомився. В тишу трав,
Там, де кінчався барахольний ряд,

Підсів до сторожа спочити.
I як підкурював, очима стрівсь!
Аж відсахнувсь.
  З-під посивілих брів
Десь глибоко, мов з Того Світу,

Сяйнула криця мертвим блиском.
I стало ясно, що це Він...
— Не бійся, — посміхнувсь, — мій син,
Тебе я знаю ще з колиски.

Поглянь у небо. —
  Й глянув я у небо!
Мільярди зір — метеликів барвистих —
Тремтіли крильцями. А в листі
На дереві — плоди майбутні теплі...

Та лиш піднявся — ширма закотилась.
(Сидів я, мабуть, в іншій площині.)
А ярмарок, мов карусель, всіх ніс –
Волів, курей, і ночви, й вила.

...Чого за день Марійка не начулась.
Кому потрібні сльози сироти?
– З пасльоном тут сьогодні й заночуєш...
– Який це сорт?
  – За містове плати!..

Сміялись люди в очі і за очі.
Де взявсь дзвонар: 
– Продати? – Юринда!
Паслін – він же не крадений... Це точно.
Це вам не коней крадених продать...

Цигани куплять. З ким, давай, заспорю...
Призвідці сліз – ті знають їхній смак...
Сюди ведуть, он, бачиш, трійцю чорних.
Вже сторгувались. Купчик-неборак

Пуска аж слину. Дума – з баришами.
Дістав прокльонів людських – і ще й рад!
Насправді ж то диявольська пошана.
Розщедрився бідою конокрад...

Зібгавсь дзвонар (присів аж) та як свисне!
Шарпнулись коні прямо на паслін.
Змісили все. Марієчка притислась.
Дзвонили, бились відра по землі...

I далі там таке було зчинилось...
Цигани. Пристав. Соцький і дзвонар.
Опісля як оглянутись – мов снилось...
Божився циган. Батогом до хмар

Аж діставав, не знаючи пощади,
I смертним боєм бив циганчука,
Мовляв: це він, уб’ю. I падав
Малий до ніг. I матінку гукав.

Нащо Тури, що вбили конокрада
(В минулім році тут, при сторожах...),
I тих сердець крилом торкнувся жаль...
– Мале ж іще. Мале і безпорадне, –
Сквернити шкода навіть і ножа...

– Але удруге, знай, не пожалієм...
Благала Зара:
  – Людоньки, прошу.
Десятому віднині закажу.
Але найбільш просилась у Марії:
– Я за паслін тобі одворожу...

Відкрию навіть смертну таємницю... –
Недарма твій розтоптано паслін...
Тобі Господь віддячує сторицею...
Дам вузлик сміху, як давала – сліз...

Носи його, а тільки не розв’язуй.
Не лиш візьми, а визнай, що взяла...
Не смій туди поглянути і разу.
Тобі його стара передала, –

Та, що колись зустріла на дорозі,
Як вийшла з хутірця ти назавжди...
Її ти не згадать тепер не в змозі,
Коли буваєш близько од біди...

Це сміх її. Навіщо він – не знаю.
Iз засвітів питає: як живеш...
Це добре, що її не забуваєш.
Але й сміятись не забудься теж...

Ці віщі сни...
  Збулося чи наснилось?
На Цей Світ аж луною докотилось...

* * *
Встав сторож. Розступилися старі й малі,
Він був хоча і миршавий, кудлатий,
Але таємна сила ув очах палала,
Неначе зброя в драному чохлі.
— Привіт.
  — Привіт! —
  Зусіль його вітали,
А він на привітання репліки метав:
— Охріме, що, вже витрішки продав?
— А ви, Оксано, знов торгуєте зубами?

Ніхто не зна, як сторожа на ймення,
Звертаються, як прийдеться:
  – Агов!
Допоможіть продать улов!
— Купіть сокиру... й голову у мене!

— Ха-ха. Подалі від гріха.
Я за таку жалію й п’ятака.
А попик од ларка гука:
— Купіть кадила. — Й, п’яний вже, маха,

Немов хвостом ганяють мух корови.
Аж хрестяться бабусі: змилуйсь, Боже.
Вселивсь нечистий в тіло знов порожнє!
Мій сторож не стає, все хмурить брови.

Побачив: он собаку продає
На бубон. Людоньки! Живого!
Ще й демонструє бубон вже готовий
Iз родича собачого. Як б’є?

Як б’є? Та мов по голові!
Собака друг. А друг — собака!
— Купіть ломаки, дулі з маком,
Купуйте раки, ще живі...

А той колодязем торгує:
— Сьогодні викопав. Купіть.
Підходять люди воду пить
I мідяків плювки дарують!

Блукають юрби парубків —
Чубаті, виряджені в смушок,
Червоні щоки гріють душі,
Серця відлунюють дзвінкі.

Приїде? Прийде знов ота
Iз хутірця із Лебедина,
В шовковій вишитій хустині? —
Гриць незнайомку вигляда.

Ну як же я забув сказать,
Що ярмарки іще і свята.
Чекають їх у кожній хаті
За тиждень ще... щоб не збрехать.

Зі скринь єдине дістають,
Ще ненадіване, найкраще.
Й чоловіки (подумать страшно)
Вночі в постелях, не в гаю,

До молодих своїх дружин
Про ярмарок же річ ведуть.
Жінки ж їх завтра продадуть!
Та й як з таким любов’ю жить...

О ярмарку гидотний, розпроклятий,
Аж у любов ти пазурі простер!
Що навіть я — нащо вже фантазер —
Не знаю, як знущання те назвати!

Бере всіх ярмарок на кпин:
Два куми стрілися: 
  – Здоров.
Це що, нова фуфайка знов?
— Ага, купи — тільки купив.