ЛЮТИЙ Григорій - 3 - ЗАСВАЙБИЛО, ЗАГУЛЯЛО ГУЛЯЙ-ПОЛЕ

Автор: Григорій Лютий

Зміст статті

ЗАСВАЙБИЛО, ЗАГУЛЯЛО ГУЛЯЙ-ПОЛЕ

Засвайбило, загуляло Гуляй-Поле,
Вітер вічності бушує – мов первак...
Увздовж вулиць «Польку»
  вшкварили тополі,
Й раки в Гайчурі танцюють «Кроков’як»*.

Навіть мертві (хто недавно вмер)
  не влежать,
Гопакують біля цвинтарних воріт.
А свайби всю ніч – мов душами пожежі, 
Й мов ворота в рай –
  над мостом дві зорі...

Хто не встиг ще одружитися – нічого...
– Наживешся і за день, – гука Рудий, –
Але варто раз одпить цього у Бога,
Щоб пойнять, чого приходив ти сюди...

Воно можна і без свайби нам, голоті, –
На суді про те Всевишній не спита...
Але ж буде що пригадувати потім!
Але ж де іще душа так політа!

Розтяглися всюди вулиці-гармошки,
Лиш порипують хвіртки, немов міхи.
– Дотанцюємо до місяця, ще й трошки... 
Як на свайбі у цариці дві блохи...

Де іще так можна вік свій побороти?
– Ой ви, роки мої, роченьки, гиля!
Рогулялася зіркова та голота.
Чим бідніший, тим щедріше він гуля!

Кріт вола зарізав синові на свайбу,
I єдину свою курицю – вдова...
– Бо весілля гоїть рани всі і зваби,
Сивини лише не гоїть голова...

– Хай відчує, хто душею не убогий,
Що весілля має Господа тепло...
– До свого та й не загоїлося в нього,
А до синового й справді зажило!..

Ой нема нічого вищого од неба
Тих очей, що вкрали ніченьку гірку...
Бо одруження – не гроші – більш не треба!
Справжня свайба – раз єдиний на віку!

От від чого, мої любі, і танцюйте!
В кожен двір попід веселкою зайдіть!

* «Кроков’як» – «Краков’як» (гуляйпільське)

Що казатимуть на щастя вам – почуйте.
А батькам своїм у ніженьки впадіть!

Поклоніться дідусеві і бабусі,
I сусідонькам, і родичам усім,
Тим, хто раз хоча б душею пригорнувся,
На весіллячко до себе запросіть.

Перед тим сходіть до рідних на могили,
Де травичка жне прапращуровий прах...
Щоб крізь сон сама земля благословила...
Щоб відкрилася вам істина стара...

Щоб стежки в душі незаймано лежали,
Наче слані для горошку у стручках...
Щоб усе, що вам всім миром набажають,
Уродило в ваших ясних діточках!

Уродило, засіяло, засміялось...
Розкотилося лугами й по гаях...
Скрізь відлунилося дзвінко: я і я ось...
Ожило, неначе молодість чиясь...

ДЯКУЮ ВАМ, БАБУСЮ...
(пісня)

Дякую Вам, бабусю,
Що носили мене в пелені
Поміж груші-неворуші,
Поміж зерняток і зелені...

Дякую Вам, дідусю,
Що на шиї мене коськали...
Що до світу я горнуся,
Що пригадую аж ось коли,

Ви за мною досі дивитесь...
I зірками, і туманами,
Снами віщими щасливими...
В Вас і досі очі мамині...

– Тож на те воно і свайба, мої рідні,
Щоб зв’язати Той і Цей таки світи...
На весіллі наречені всі чарівні,
Не впізнали он Марійку і свати.

– Ну а ви чого так вирядились, бабо?
Жениха в сто сім шукаєте отут?
– Повтори, онучку, чую дуже слабо...
Бачив ти б мене ще юну, у цвіту...

Й обернулася враз дівкою. 
  Оверко
Язика ураз навіки проковтнув.
Зазирнув зустрічній дівці у відерко,
Сивим став, немов напився дурману...

Свайба ж, наче диво-ружа, розцвітала,
Вийшла з дружками Марія на поріг. 
Матіола – як водичка синьотала,
Попід хатою й над хатою вгорі...

Цілувались голуби. Цвіли індики.
Благодаттю розпросторилось довкіл. 
Враз як вимерли троїстії музики,
Й стиглі груші стали падати на стіл...

– Я ж просив, – гуднув Салій, –
  щоб потрусили...
В тебе й «дульки», свате, – наче кулаки...
Тонко-тонко дружки враз заголосили...
Густо-густо срібні в серці голочки...

ВIЧНА ГОСТЯ
Її сюди ніхто не кликав —
Прийшла, як злива чи трава...
В очах душа така велика,
Що невідомо чим жива.
— Поглянь, стара вона і сива.
— Яка ще юна! — вся в пилку...
— На ній віків гранітне мливо...
– Я бачу блискавку палку!
Скраєчку, збоку, ні для чого —
Немов од себе утіка.
Хіба дочка рабині й Бога? —
Сама для себе не така...
Чого їй треба в цім вертепі,
У цій ідилії облуд?
У неї руки ніжні й теплі,
I на устах у неї — блуд...
Їй ні простити, ні зізнатись...
Могла б. Не штука. А кому?
Це ж треба їм з моє зазнати...
В Той Світ не викличеш куму...
Давали чарку — не посміла,
Манили в пісню — не змогла.
I посміхалась — мов летіла,
Мов тут і безвісті була.
– А музиканти — язиканти.
– А гопцадрица, щоб я здох.
Вона звелась – немов лякати:
– Умерти? Щастя! Я б — за двох!
Сміливці! Хто із вас гарячий?
Ножем став гребінь у руці.
На ньому кров ніхто не бачив,
Як сліз русалки у ріці.
Коса обсипала, як сукня,
Крізь неї натяк-голизна.
I засичали баби: «С-сука...»
I потяглися до вина.
— Це та, що дур вселяє в діда.
— В ніч шлюбну краде жениха.
— Не бійсь, тебе вже не провіда.
— Ого-го-го!
  — Ха-ха-ха-ха!
— У Вірки груди — тулумбаси.
— А в тебе тітьки — як прищі...
— Вже мовчки жуй свої ковбаси!
– Ті-ті-ті-ті. Брись, не пищи!
Хто тільки є на цім весіллі!
Яке нутро не виверта!
Старі воркують, хоч і білі.
А молоді — «гризуть крота»*.
З ротів і жаби, і лілеї,
I мед, і дьоготь.
  Феєрверк!
А той встає все, мов на шлеї.
А той давно душею смерк,
Хоч не дивись.
  I справді, нащо?
Погляньте ви на молодих.
– За кого йде? Воно ж — ледащо,
Й помре — не встане до води.
— Погляньте ви на молодих,
В них є щось янгольське, високе,
Легкий туманець на фаті.
— Ти бач, вона п’є тільки соки.
— Хрестини скоро. Ну й святі...
– Та гляньте ж ви на молодих –
Не як на фарс, а мов на себе.
Тоді пізнаєте святих!
Навколо них насправжки небо,
I сміх, і ранок, і роса...
Сьогодні раю їм не треба —
Курінь і пташку. Чудеса!
У нареченої край серця
Травичку хтось малий прим’яв:
– Там буде стежечка.
  Не сердься, –
Протопче донечка твоя...
Він так зворушливо до неї
Туркоче, примхам потака.
I кожен долі жде своєї...
– Згадав! Не варта й п’ятака!
– Туба-туба, тубаси,
Ти казала, що даси
I наливочки, і меду,
I того, що «не проси».
Знов знялася веремія,
Зарясніли спідниці.
Кожна застує, як вміє,
Світ і янгола в лиці.
* гризти крота – сваритися
Тут не довго й до біди.
Забіліли,
Засліпили,
Задурманили
Зади.
Одвернися – знов натрапиш.
Випий чарку – не бере.
Хоч заплющ,
Хоч вирви очі!
Хоч сказися!
Хай їм грець!
Так не довго й до біди.
А щоб втерпіть – не сиди!
Вдарся в землю,
Щоб аж темно:
– А ди-ди, ди-ди, ди-ди! –
На одній і вихилясом,
Як забувся і не вмів!
– Го-го-го, – озвися басом,
I хапай, тягни сватів,
Просто в місиво,
У коло,
У толоку.
Ну й заміс!
– Тю-тю-тю, – на що – так кволий,
I здоров’я – з гулькин ніс.
Постараймося ж на славу,
Виб’єм з баби вражий дух!
Той упав, як міх, на лаву.
Той благає: 
  – Досить. Хух.
Не хватало тільки вмерти
На весіллі у куми...
— Треба менш горілку жерти.
– Я не п’яний, ти пойми.