ПIСНЯ ГУЛЯЙ-ПIЛЬСЬКИХ ВЕСIЛЬ
(пісня)

Не грали ми відколи,
Душа моя — горить,
Гуляє Гуляй-Поле,
Як бубони — двори.
Гуляє Гуляй-Поле,
Гуляй-Поле гуля!
Комусь хай очі коле,
А ми, брат, звідтіля!

Мадами і панове,
Зі степу я рисак,
Махновець я, махновець,
А дід мій був — козак.
Нема для пісні броду,
Ти, «Яблучко», котись,
Ми знаємо це зроду,
А заспівать кортить:
Приспів:
Ах, яблучко, да ти ігрушечка,
Розбирайсь, роздягайсь, моя душечка!
Ах, яблучко, да із листочками,
Їде батько Махно із синочками!

Ворота й двері — навстіж!
Чарки — аж гнуть столи.
Заходьте, наших знайте, —
З губерній і столиць!
Не жали ми відколи,
Посіяне в піснях.
На сволоці підкова
Для нашого коня!

Не грали ми відколи,
Душа моя — горить,
Гуляє Гуляй-Поле,
Як бубони — двори.
Гуляє Гуляй-Поле,
Гуляй-Поле гуля!
Комусь хай очі коле,
А ми, брат, звідтіля!

I... поїхало. I знову
Зійде на круги своя...
Буде свайба. Буде мова.
Та чи буду знову я?
– Хто там буде,
Хто зуміє?
Хто посміє
Знов ожить?
До кісток тебе обмиє
Хто,
Покликана тужить?
Щоб із праху, із нічого,
Закатована слізьми,
Защеміла світом-богом...
Щоб душа твоя — тривога –
Йти відважилась із тьми.
(Вечори такі весінні —
Кожна грудка — груденя.
В солов’ях по Україні
Серце серце доганя...)
Щоб себе, мов насінину,
Наскрізь пагоном — посміть!
Смерть сприймати — як провину...
В кого сили є прозріть?
Всі ви смертні.
Де ваш жаль?
Полюбили. 
Їли.
Спали.
Танцювали.
Вся печаль.
— Лиш для мене грав скрипаль...
Обіцяв кохати вічно.
Пісню склав. Не пісня – даль.
Ну а далі все трагічно.
В дев’яносто вже й помер.
Наче вчора. Мов тепер.
Дев’яносто я тужила,
Мов покликана, мов та...
Раз хоч би зібравсь на силі...
Чи бодай нашкріб листа.
Не прозрів. Знать, жив убого,
Тільки думав, що живе.
Не залишив дорогого,
Що і з раю позове.
Iнший був такий завзятий.
– Чи люблю? – весь вік питав.
Третій... Той любив... на свята!
Я живу вся винувата —
Мов повія
Чи свята...

ЛIТОПИСЕЦЬ...
Я забудусь, навіщо приходив,
Наче світ цей – тебе полюблю.
Я навчуся ходити по водах
I відкриюся щастю й жалю.

Наче світ цей – візьму тебе в груди,
Щоб розверзнувся безмір душі!
Щоби міряли душами люди
Те, що в нас називають: вірші...

Дав Господь мені справді багато,
Взяти в нього зумів я – без меж.
Ти – найбільше життя мого свято.
Богом дане мені віддаєш!

Навіть примхи твої – наймиліші,
Навіть муки – до раю мости...
Це до тебе так просяться вірші
У мені, щоб у світ цей прийти...

I не хочу я іншої долі.
Лиш одне все нуртує на дні:
В Бога золота часу доволі,
Хай сипне ще в майбутнє мені...

ТИ ЗБУДИ МЕНЕ РАНЕСЕНЬКО...
(пісня)
Ти збуди мене ранесенько, матусю.
У віночкові, що бджілонька сплела,
Полечу я на весілля до Марусі,
Хай наллє мені у серденько тепла...

Бо у себе на весіллячку Маруся
Так співатиме в житті єдиний раз...
Бо мала ще і всього ще я боюся: 
Може, прийде сонце застувать гора...

Бо хоч стільки не живи – все буде мало,
Бо згадається луною по роках:
Як коханого Маруся обіймала,
Заспівали і півні на рушниках...

Ти збуди мене ранесенько, матусю.
Як на себе – у віконце подивлюсь.
Хай на щастя та й до нашої Марусі,
Хай на щастя я до себе не спізнюсь...

* * *
Соломієчка, Оксаночка, Марія...
Барви степу ще з допам’ятних часів
Враз відкрили голосочки голоснії...
– Не як всі ця буде свайба, не як всі...

Хто забув, як пахне вітром і водою? –
Найдорожче пролилося через край...
– Ми дружили тут ще мальвами з тобою...
Уродило нас – найкращу вибирай...

Голосами небо все розмалювали,
Аж розпрямився ізгорблений Охрім,
Сокирки аж біля хати загикали,
I в вола у штопор визміївся ріг.

Аж Митроха обізвався до зозулі,
Вдарив крильми та й полинув за лісок.
...Потім скажуть, що ніколи вже не чули,
Щоб бринів отак Марійчин голосок...

Щоб так сіялися слізоньки дівочі, 
Наче квітоньки у батьківських садах.
Щоб були коли слова такі пророчі...
Щоб була така щаслива молода...

Вже воли тягли з-за обрію їй хмару,
I сорочку ткали в небі ластівки,
Взявши з миру та й по ниточці задарма,
Вишивала їй зозуленька роки...

Цвіркунець у спориші дав срібну нитку,
Тінь пахучу – дика груша на узор...
А сирітка-їжачок та й для сирітки...
Роздобув десь золотого мухомор...

Ще там бачили із драними руками
Завше доброго дідка-Домовичка.
Все крізь руки в нього падає роками,
Дарував, що здатний втримати – синка... 

Щоб на нове господарство добрим людям...
Щоб співалося, і їлось, і пилось.
Щоб за тим, що вже довіку не забудеш,
Шкодувати вам повік не довелось...

Подалися молодих стрічать ворота – 
Аж до мосту, де живуть важкі соми...
А за ними кучерява яворота,
А за нею доплуганились і ми.

– Брись, малеча, не штурхайтеся під ноги!
Ще на вухо ненароком наступлю!
– Як у чаплі, довгі крокви у Митрохи...
Дозрівав-гудів-доброджувався люд...

Та ударили дзвіночки на тачанці!
Їдуть-їдуть! Вже минули он і млин!
Бубоністи пожбурляли всіх до танців, –
Оберемками – дорослих і малих.

Закувала на тополеньці зозуля,
– Ой високі і тополька, й голосок...
– Не бере нас, брат, пшоно і навіть куля...
– I кохання... од якого ти присох...

Тут Степан узяв на рученьки Марію,
Але випручалась, пурхнула садком.
Бо на людях відкривати наче й ніяк
Все, що в серці назбиралось потайком.