ГЕЙ, КОЗАЧЕ...
(пісня)

Він у полі орав,
Як почув її плач
(Так не плаче і воля безсила...),
Билась чайка об шлях
I шуміли бори,
Українська земля голосила.
Він покинув усе,
Він злетів на коня,
(Сивку-Бурку не випряг із плуга...)
I чорніла за ним несходима рілля
Од Дніпра до вечірнього пруга.

Гей, козаче-сокіл,
Ти летиш високо,
Будеш одиноким
Ти, зізнайся, доки?
Гей, козак-Недоля,
Що тобі найвище?
— Тільки наша воля,
Що, як вітер, свище...

Бігли дітки за ним
I дружина-краса,
Засівали ту ниву сльозами,
Молотили сльозу
I пекли з неї хліб,
Наче мальви, цвіли голосами.
Він скака з Жовтих Вод,
Він і спить на коні,
I річки, і могили орає.
I гукає його українська земля,
I безпам’ятство чорне карає.

Гей, козаче-брате,
Рушимо додому,
Сили не набратись
У краю чужому.
Гей, козак-Недоля,
Що тобі найвище?
– Тільки наша воля,
Що, як вітер, свище...

А триста вдів, для кого світ померк...
Що і синів послали теж на смерть!
Про них чи хто складе коли пісень?
Чи хто згада в роботі день у день...

А той орач, що виорав криницю!
А Вернидуб! А Волос! А Щириця!
А Мальва біла – скіфська ще царівна! –
Вночі стає красуня богорівна!

Марії слово нічим нам помірять...
В нім щось таке, що люди йому вірять.
Мов небо прихиляє попід ноги...
Про нас співа – а наче бачить Бога...

Земля і небо в неї – навзаєм.
У Гуляй-Полі, каже, все своє...

Чумацький шлях – дорога в Крим по сіль.
Є в небі теж і щуки, й карасі...

Навпроти, каже, кожної зорі
Душа чиясь чи навіть цілий рід... 

Великої Ведмедиці зірки –
То Рід Сокрут, Малої – Діденки...

А понад кручами, де світяться Стожари,
Там ковалі-брати (в крові – татари...).

А над ліском, де ходить потайком
Столітній дуб до юної криниці,
Гніздечко там синиці-жартівниці,
Вже доньки тої, що її, була,
Iз хижих лап котячих одняла.
Тієї, що (це тільки поміж нами) 
Підпалює весь Гайчур вечорами...

А джерело дівоче біля кручі!
У нім – немов наплакана, вода...
Любов і Смерть там ходять неминуче,
Там доля долю вічно вигляда...

Дівчатонька туди приходять вранці,
Щоб додивлятись віщі свої сни.
Вінок криниці у степу палаці
Співа про те, щоб рідне боронить...

 

ВЖЕ КРАСНЕ СОНЕЧКО...
(пісня)

Вже красне сонечко до раю
Скотилось ген по небокраю...
I в білих льолях вийшли зорі
Iз хат, що місяць побілив...

В садах запахла матіола
Про те, що не вернуть ніколи...
Люби мене, як я кохаю...
Так нелюбов твоя болить...
Приспів:
Господи, хай назове мене рідною,
Хай погукає довіри відпить, 
Те, чим відкриюся, те, що повідаю,
В жодній зневірі уже не згорить...

Вік би дивилася – не надивилася,
Слухала мову кохану і сміх...
Те, що до тебе в душі народилося,
Плаче ночами у грудях моїх...

Може, то син твій, а може, то донечка
Кличе, щоб дав ти воскреснуть ім’я...
Світ увесь божий шука оборонечка,
Знай, моє серце, давно я твоя...

* * *
 – Зірки Марії – солов’їна мука,
На кожній зірці – хата із садком,
Той, хто хоч раз узяв її за руку,
Одпив душі Господнє молоко.

– Вона, мені так бачиться нівроку, 
Для всіх – ранкова зірка ясноока...

– У неї все так просто, так ласкаво.
Чужих нема для неї, от їй-право.

Оце заходив якось був розбійник, – 
Такий страшнючий – справжній богатир.
Що говорила – чули тільки стіни,
Пішов од неї – прямо в монастир.

А вже таке розказує малечі,
Що ті літають янголами з печі.
На лобі гулі, а в очах – зірки,
У неї все і так, і навпаки.

Город їй переорюють кроти.
Всі в неї добрі – відьми і чорти.

I сльози в неї, й бісики в очах.
Вона так любить переповідати,
Як на Різдво веселі чортенята
Катаються у небо на димах,

Їдять кутю із Божої руки...
Як вулиці впрягаються в санки,
Землі не чують – линуть у світи.
Говорить так, що й ти – ось полетиш...

Не знаєш, заздрить їй чи співчувати,
Їй Гуляй-Поле татонько і мати,
Душі Господньої – безприкладний порив. 
Про нього може вічність говорить...

 

КОТИГОРОШКО
(пісня)

В степу зоряній вишиванці,
Щастям кликаний всі часи,
Народився син та й у бранки —
В Україноньки зі сльози.

Котигорошко, візьми цю землю
В свисток вербовий для хлопчака.
Хай всесвіт виповнить вербова музика.
Сльозина в горлі. Душа легка...

Змію голови всі розбиті,
Хто супроти ще — тільки лжа.
Розпинали хлоп’я неситі,
Що Вкраїнонька та й чужа!

Ти народжений з горошини,
Де покотишся, там і сійсь!
Як не кликала мати сина —
Сила в небо вся! Можеш — смійсь!

Богатирський сон теж минає,
Вечорами гул визріва.
I щемить душа, і співає
Вже летить з небес булава...

 

БОГДАН

Він – батько названий,
  ще як сказать тепліше...
У нього в грудях рана є невтішна.
Чи народився Той уже чи Та,
Щоб незагойну рану затоптать?

Як він шукав, щоб хтось його послухав! – 
Всевишню душу, а не просто вуха...

Щоб з ким було і плакать, і молитись, 
Вітчизною, мов кров’ю, поділитись.

Iще малим у балочку-Кімличку,
Було, заскочить, сяде коло дички
У затишку, як в Бога на причілку,
Та й гомонить до груші чи до бджілки.

У ті часи ще там побіля граба
За вітряком стояла скіфська баба.
Він так при ній безпечно почувався,
Прийди і вовк – напевно б не злякався...

Навпроти сонечка (обманювать негоже) 
Та балочка і справді – вухо Боже...
Вже де б не був, а чує його скрізь...
Без Бога він на неї б не набрів...

Як старшим став, як стало сил без міри,
Туди заходив, як у храм до віри...
Скіфянку там ночами оживляв
(Я бачив їх, але завжди здаля...),

Ховав її він од людського ока.
I знаю лиш, що горда і висока,
Казали люди – зграбна і моторна.
Ураз і зникла, як прокляті жорна...

Казали, характерник він. Як свисне –
Аж батогами блискавка повисне!
На клич до нього прибігав тарпан,
Останній вже. Теж з волею пропав...

 

ТАРПАН
(пісня)

То був уже останній,
Гордий, мов дух, тарпан,
Він прибігав ночами,
В степ отамана брав.
I, як нікому з смертних,
Він говорив-іржав:
«Рід мій з гуляйпіль стертий,
Рідна земля — чужа!
Стільки гарячих коней
Їсть із хазяйських рук!
Ми не дались нікому,
Я твій не раб, а друг!
Ти мій останній вершник,
Я твій останній кінь.
Ставити нам не вперше
Наше життя на кін!»
I через гори й води,
Все вище, як Божий Дар,
Ангельський лик свободи
Їм відкривавсь з-за хмар.
Здрастуйте, ясні зорі,
Вами душа цвіте.
Божі луги прозорі,
Віри лице святе.
«Всіх кобилиць загнали
В обрій – за смертний пруг.
Біль цей ти маєш знати,
Ти – по недолі друг.
Я не прошу поради,
Землю я всю оббіг.
Розкіш вмирать — не зрадить
Навіть самим собі!»
Місяць в степу – багаттям,
Хлопців круг нього – тьма.
Скільки в нас волі, браття,
Долі лише катма!
Знаю, що нас чекає,
Кожен бунтар – не пан.
Степ у крові в нас грає,
Духом ти теж тарпан!

Як той Марійчин божий хутірець,
Як щире все, що ходить навпростець...

Він думав – світ весь серцем відігріє...
Це він її, Марієчку, намріяв?