ТРИ СМЕРЧI...

Три смерчі безоглядно йшли степами, –
Три чорні крики, три бездонні ями...

Один схопив орла, другий – коня.
На сонце мітив третій серед дня.

З Покровки йшов один, другий – з Поліг.
А той, що з Дібрівки, неначе чорний сніг... –

Ось-ось сипне на голову Господню...
I бігла дівчинка по краєчку безодні.

Чи Подоляночка, чи Мальва – не вгадати.
Рожеве плаття, білі гусенята.

Лозиночкою щастя завертала...
Все бігла й бігла – доки не розтала.

Лишила присмак пісні у душі
Про те, як спала хмарка в спориші...
МАХНО – ЦАР, МАХНО – БОГ...
(пісня)
Розпинали нас. Ще казав мій дід,
Як сльоза текла — не здолати вбрід.
Як займався степ од кривавих ран,
А хто жить хотів — за життя вмирав.
Українонька — в солов’ях острог,
Всяк щипа її — мов смачний горох!
Суне голод-мор — аж нутро пече,
Тільки мед пісень по вусах тече.


То стара карга чи з косою Бог?
Не журися, брат, заведем удвох:
Махно — цар, Махно — бог
З Гуляй-Поля — до Полог,
А з Москви до Хранції
Поїдять хай пранці їх!

Черепи в степу, мов курай, несло,
А з хрестів гаї скрізь росли на зло.
То свята земля, то батьківський прах
Нам життя верта на семи вітрах!
Соловейків бить — не знайти стрільця,
Менші куль у них золоті серця.
Марусино, ти пожалій мене.
По вусах тече мед-ім’я хмільне.

По вусах тече — не вертається,
Бог жартує чи насміхається?
Ой, гоп, куме, не журись,
В Махна гроші завелись!
Гроші не друковані —
Копитами ковані.

 

МАХНОВСЬКИЙ БIЙ

* * *
Як виходили в похід та й махновці,
Озивались дрижаки у Каховці.
Як виходили махновці уранці,
Танцювали кулемети на тачанці.

Ой немає першим пилячки,
Кулі ж усі їхні – гордячки,
Першому пилячка не в оці,
Їх кохають кулі охоче,

Обцілують груди і личко,
Ще, буває, й дасть жаба цицьки.

Правда в очі шаблею креше,
Як душа не гола – то бреше.
Тут не треба і до ворожки,
Усі раді, гей, ще й я трошки...

* * *
Червоні й білі сунули степами...
А з Гуляй-Поля виступав Махно.
Круки – мов кулеметними стрічками,
Три дні хрестили неба знамено, – 

Кудись усе летіли і летіли,
Здавалося, не буде їм кінця...
– Це має статись. Небо так схотіло.
Iнакше Бог не явить нам лиця, –

Сказав Салій і запалив махорки,
Ядучий дим ковтаючи, як мед.
– Я теж піду, – пристав і Голий Жорка, –
Хоч знаю, що загину – наперед.

 

СТОЛИЦЯ СТЕПIВ
(пісня)

I нечесані, і голота ми...
Агітують нас та все ротами!
Ми із Врангелем чи із Радами?
Кому хліб віддать будем раді ми?

Ти махни мені, гей, отамане,
Як Махно-козак поспита мене,
Як ударить кінь мій копитами,
Волю-вольницю будем пити ми!

Всі, хто пруть по хліб, — сила вражая,
Є для красних дріб і для Врангеля!
За гостинці їм — ми сторицею.
Гуляй-Поле, гей, нам столицею!

Iз Гуляй-Поля, з Запоріжжя ми,
Нашій армії — воля дріжджами!
Наша армія та й народная,
Дармоїдам всім неугодная!

Ми для них були — попандополи,
А вони ж наш хліб смачно лопали!
I нечесані, і сволота ми,
Агітують нас та все ротами!

Дістав з-під стріхи сивого пістоля...
Луг приголубив, Гайчур вдалині...
– Гріх чару ту, що нам підносить доля,
Старатись перескочить на коні...

Зайшов зрання на цвинтар до бабуні,
Обняв дітей сусідських – в дерезі...
Оддав борги, підкову зняв із клуні.
– Ну ось я й вільний линути до зір...

Богдан уже підняв Бочанську сотню. 
Услід за ним вербівці підтяглись.
А он піщанці, гурівська босота,
А там он хутірські – немов полин...

Якісь усі не те, щоб безпорадні, –
Мов не в собі – мов тільки-но зі сну...
У всіх забрали нитку Аріадни –
Дідами слану долю-борозну.

Вони із неї виткали свій прапор,
Свій чорний прапор – білого не гірш!
– За землю ми – єдину нашу правду,
А ти за кров воюєш чи за гріш? 

 

ЧОРНИЙ ПРАПОР
(пісня)

Чорний прапор наш – то від чорних рук,
Переораних доль рілля.
А червоний ваш – то захланний крук,
Що в крові людській пир справля.

Чорний прапор наш їм заслав весь світ,
Обійма нас світ, як вогонь!..
Кістка в горлі – ми. Їм ніхто не свій, 
Як віддать не хоче свого!

Нашу віру ми берегли в землі,
Сієм вік її у свій прах.
I встає вона од пролитих сліз!
I співа вона на вітрах!

«Кажуть красні нам,
  гей, хоч круть, хоч верть.
Кажуть білі нам – білий сміх...
I судилось нам у ярмо чи в Смерть,
Ми одні віки – проти всіх...

Проти білих, проти красних,
Проти синіх і жопастих,
Проти голоду і долі
Заголилось Гуляй-Поле.

Лихварю давай за п’ятак,
А червоні жруть все – за так!

А ми зробим рулі-рулі,
А ми скрутимо їм дулі!»

Співали хлопці з присвистом і гиком,
Первак бравад із розпачу скипав.
Яка ж ти, воле, щедра і велика! 
Яка ж ти, доле, вибором скупа!

«Дай калитку і калину,
А ми вріжемо вражинам!

А ми любимо ті гості,
Що біліють їхні кості...»

Учора ще ласкаві, як телятка,
Жували всмак плаття у матерів.
Під вікнами закоханим дівчаткам
Витьохкували тонше солов’їв. 

А нині скрізь оскали вовчі в лицях.
– Це ти чи ні, синочку, озовись!
– На голу шаблю дай хоч подивиться,
Немов на діву злякану колись...

На конях грають ті, хто має коней.
А дехто он на грушах, яворах...
З корінням вирвані пустилися в погоню.
Повсюди голосіння по дворах. 

У сідлах соколята, мов у гніздах...
Коріння жил криваві в пилюзі.
Гарцює воля. Правди діти ніде.
Така ця кістка. Ось вона. Гризіть...

А дітвори між мальвами – як маку...
А наречені – ручки в стременах...
Народе мій, не знав ти зроду ляку!
Робив – як віл. Так де ж твоя вина?

Тополі бігли, запнуті у хмари,
I Гайчур біг, забувши вже куди. 
Якої ще придумати їм кари?
Якої ще накликати біди?

Йшло військо вдаль. Вертали шляхом рідні.
Душі окраєць дяк пташкам кришив...
...Дивився вслід махновцям дуб столітній,
Козацьку думу листом ворушив...

Десь там заміс твого, народе, тіла.
Життя, що б’є з відкритих твоїх ран...
Тимчасом од Покровки вже гриміло,
Балками розлягалося: «Ура-а-а-а!»

Маріє, чуєш, матінко Господня,
Чи то не люди, а самі вітри
Наш степ увесь пронизують сьогодні:
Маруся, раз... Маруся, раз, два, три...

Отак зійшлось. Це ж мало так зійтися!
Махновці, білі й красні водночас
Одну і ту ж співають... Сотні тисяч...
Якби їх звів. Це ж можна б світ вінчать...

Це ж голос душ озвався в них раптово
Помимо волі – степу навзаєм.
«Враждєбні вихрі» й «За царя» – у крові 
Степ замінив на радісне, своє.

Йшли білі, і махновці, і червоні...
Аж ген в степу – у Бога на долоні...

Все почалось, гай-гай, іще в тій пісні...
На приспіві ударила гроза!
Якісь були слова у ній зловісні,
Хтось з нас сказав: чи не вернуть назад?

Там три шляхи. Там камінь серед степу.
Направо підеш – друга забувай.
Наліво – ой, Оксанчина халепа...
Пряму – мені лишалося співать...

Були й спинились. Кум якраз прилемзав...
Ото було б замовкнути, так ні ж...
Оксанин голос вихопивсь, як лезо.
I Соломіїн зблиснув – наче ніж.

Де й злість взялась.
  Не спів зайнявсь, а сварка.
Таке – хоч поли дружбі одрізай!
I в кожнім слові – болю повна чарка!
I кожен приспів грякав – як гроза. 

Звідтоді ми уже не озирались...
Хоч би здригнув якої голосок!
I так воно пророче оберталось! –
Ураз розсипавсь пісні колосок!

Гнат Соломіїн – з білими направо,
Марко Оксанин – лівий до красна!
Степан з Богданом довше всіх орали,
Та врешті й ті прибились до Махна.

I ось аж де – у полі всі зустрілись,
Яким пісням усе це одридать?
I чом ти, душе, в пісні не згоріла?
I що нам в сім’я втрутила орда?