БУШУВАЛИ КОСМIЧНI ВIТРИ...
(пісня)

Бушували космічні вітри
I тремтіла у млості земля.
Од безумств молодої пори
Кров і досі нам зір застеля!

Сонце — колесо в наших тачанках,
Коні космосу, гей, вороні!
Ми покликані волю зачати,
Народилися ми на коні!

Наче буйна трава після злив,
Ми вставали під чорний покіс.
Тільки зорі хрущами гули,
Тільки бризки пожеж з-під коліс!

Шкіру нашу — одвіку волячу —
Рвав Господь батогом блискавиць.
Од заграв прозрівали незрячі,
Щоб ніколи не падати ниць.

Подорожник не вигоїв степ,
Сон-трава не дала забуття.
I не кинув дурман у вертеп,
Піднімала нас брага життя.

Сонце – колесо в наших тачанках,
Коні космосу, гей, вороні!
Ми покликані волю зачати,
Народилися ми на коні!

Зійшлося боєм біле і червоне,
Степ застогнав – од балок до яруг.
Аж в обрій маки вдарили в долоні,
Аж обізвався з полум’я Перун...

Немов посліпли: хто й за що тут б’ється?
Зчорніла пісня, впала у жита.
А сич із Дібрівки,
  мов Смерть сама, сміється...
– Прощай, дівчино, зоре золота... 

МАХНОВСЬКА
(пісня)

Як збирала Воля у степу махновців,
Обіцяла любощі на свою біду!
Все життя весіллям
  стане для вас, хлопці,
Буде на весіллі Смерть за молоду!

Приспів:
Ой ще й не жили ми, вже пора збираться.
Не кажіть вернутись, не просіть добить!
Любо, братці, любо, як же любо, братці, 
Випускати душі, наче голуби... 

Як збирались сльози, гей, у чорну хмару,
Та й у чистім полі вдарила гроза...
Дав Господь махновцям в руки Божу кару,
Чим платить за неї – слова не сказав.

Я по цей бік вийшов,
  ти – по той бік, брате,
Поміж нами світ весь – як з очей ріка...
Рано, братці, рано! Рано помирати!
Хто з нас Божу кару має у руках?

Приспів:
Ой ще й не жили ми, вже пора збираться.
Не кажіть вернутись, не просіть добить!
Ще ніхто й не плакав, а пора сміяться!
Будемо сміяться, щоб не затужить.

Як чорна хмара, облягли махновці 
I красне й біле. Всі вже допекли!
Степанів полк заходив проти сонця.
Богдан за гаєм крівцю он пролив. 

Вже ткали смерть махновськії тачанки.
Втікали геть алюром полохким,
А то ураз ставали, мов підранки,
I розвертались в роги, як бики.

Салій чекав у засідці і бачив,
Весь той казан, задуманий Махном.
Вже підкладав диявол неледачий
Під нього дрова й кості заодно.

Та й запалив пропащою душею...
Смоли заворушився кип’яток.
Як вішальник, над вічною межею
Гойднувся світу фіговий листок.

Схопив за руку сторож ярмарковий.
На мить у спалах обрій закотивсь...
I стало видно місяця підкову,
Як зерна зір Всевишній молотив.

О Батьку наш, ти все на світі можеш, 
Я не прохаю вимірів легких...
Ти дай мені єдине тільки – жорна,
Щоби мололи з муки і муки.

Щоб порох часу скреснуть міг у тернах,
Щоб кожна мить пізнала вороття.
З муки щоб міг змолоти знову – зерна,
Любов – із муки, з смертоньки – життя.

Мов косарі, ішли у білих льолях 
Услід за військом тисячі смертей.
Красиві всі, лише пойняті болем,
Бо кожна – мати. В кожної – святе.

Лиш кіс вінки поблискували в сонці
Сталево-смертним блиском вороним...
– Ой дітки-дітки, в рідній сторононьці
Невже не можна жити без війни?

I грянув грім. Вода на полі стала.
I дощ, і сонце змішані в одне.
Веселка, й Смерть, і од життя – кружала...
I Яблучко із пісні наливне.

I зорі – всмак, і поцілунки – потай,
I що не встигли за життя сказать, –
Місила все роз’ятрена кіннота,
I не було стежиночки сльозам...

Хто що надбав – те й мав в руках і в серці,
Той бивсь за межу ціпом, той – ціпком,
Гей, за волів голоблею – Оверко,
I за кохання спалене – Левко...

В обох руках – по шаблі у Богдана,
Степан – той дишлом хмари розганя...
Затис Білаш рукою в грудях рану
I далі в бій пришпорює коня. 

ШАБЛI
(пісня)

Як пиячили шаблі у степу,
Кров пили червону й кров голубу.
Наливали всмерть шинкарці хмільній,
Розливали, марнували напій.

Шабля не питає, як тебе цілує, —
Любиш чи не любиш — душу віддавай!
Жінка не попустить — чорт не пожартує!
В кожнім справжнім пеклі є маленький рай!

Ти куди ж це, хлопче, їдеш, куди?
Там шаблі не п’ють ні сліз, ні води.
Келих серця чорноокій тримай,
В нім цвіте-шумить вино через край!

Як шаблі в степу широкім пили,
З неба падали камінням орли,
Похмелялись трутизною круки.
I було отак не день, а віки!

Залізний хрест із цвинтаря у Жили – 
Немов мечем (аж моторошно!) б’є.
Мов поруч з ним розверзнуті могили! –
Всім характерник жару додає.

Богдан, що геть розрубує до сідел,
I той не раз відсахувався вбік.
– Ну й дав же Бог! Піди кому повідай!
– Диявол, а не чоловік!

Йому й попався Гнат – немов на палю. 
А Соломія ж з ним була – одне!
Вона в ту мить дитятко годувала...
Таке пташа кирпатеньке, смішне...

Як потойбічно Жила реготався!
У Соломії кров з груді пішла...
Вона звідтоді стала не своя вся.
Немов нерідна стала їй мала.