ЛЮТИЙ Григорій - 5 - АВТОР

Автор: Григорій Лютий

Зміст статті

 

АВТОР

Світе мій, прочитаний зорею,
Не жонглюй скарбами задарма.
Все одно дорожчого од неї
Не було для мене і нема.

В ній сльоза і усмішка – од Бога,
Як її – й себе я не любив...
В ній усе-усе, заради чого
I існують в світі цім скарби.

Закінчив. I млоїться серденько,
Мов сказати хоче крадькома:
Світе мій (як я – дитя меленьке...), 
Ще мене на світі потримай...

...Закінчив. А пісня знову зріє,
I мені її не побороть.
...То душею ходить десь Марія, 
Наче Україною Господь...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ – ЗОРI 

Спасибі, що вела мене, зоря,
Дала знайти іще й підняти жорно...
Пізнать, що книги й справді не горять...
Доки вогонь листок не перегорне...

 

ВПАЛА БОЖА СЛЬОЗА...
  (післямова)

Впала Божа сльоза,
Жодна крапка її не замінить...
I не вернеш назад
Все, що цю народило сльозу...
Світе мій золотий,
Ти впустив мене 
Безмір помірять,
Поіменно назвать
I Вітчизну, й козу-Дерезу! 

Маму рідну мою,
I дружину, і доньок, і тата,
I звичайну травинку,
I друзів, і пташку малу.
Дав любов неземну, 
А іще – найсолодше – співати,
Бути співом почутим, 
Осяятись дзвоном відлунь.

Рідні люди мої,
Я зібрав Вас у цьому романі,
Щоб любов’ю обнять
(Це така невтоленна краса!), 
Заспівали щоб ми, 
Як співає земля на світанні, –
Щоб почула планета 
I навіть самі небеса.

Скіфська баба моя,
Що, затявшись, мовчала віками,
Мій найвищий прапращур –
Засіяний зорями степ...
Й той, що вже не мовчить,
Але ще й не заспіваний камінь,
Той, що в душах людей
Моїм пагоном слів проросте!

Сім’я наших пісень
Мегаліття чекало на мене,
Надихала мене
Ваших душ незапліднена рінь!
У своєму – всіх Вас, 
Я записую кожного ймення
На скрижалях спокут,
На Всевишнім причілку прозрінь!

Україно моя,
Все, що зву я віки Україна,
Все, що б’ється в мені, –
Вся гаряча крові течія...
Я гукаю у світ:
Ти – кохана, ти – Божа раїна.
Ти – нелюблений я,
Ти – поки ще невпізнаний я...

Скільки ми віддали
Демократії, рівності, братству!
Калнишевських і Гонт
Загубили під дзвони пісень!
У скарбниці чиї, 
У які ненажерливі царства!
I не бачить ніхто. 
Так – неначе у прірву усе!

Прозріваю, дав Бог! 
З усіма прозріваю потроху!
Як же довго мені 
Довелося таки прозрівать!
Кам’яна та Могила – 
Пергамент
З слідами і пращура, й Бога –
За городом у мене...
А міг же її й не згадать...

Кажуть – це не моє,
Ці простори, ці зорі і трави,
Я ж їх чую в собі,
Я для них лиш живе полотно!
Нестор – наш літописець,
I дзвони Софії і Лаври... 
I заплакана Воля,
Й одурений Нестор Махно.

Незнищенні вони,
Ними дух Україноньки повен.
Як їх можна сховать?
Проступають:
Ховай не ховай...
Їх любив і Господь!
Їх почув і оглухлий Бетховен:
«Їхав козак за Дунай,
Сказав дівчині: прощай...»

Білокури мої, 
Сковорди, богуни, чураївни,
I шевченки, й довженки,
Вернадські і ліни живі!
Та ж на всенькій планеті 
Немає, не родить Вам рівних!
Вам – клички і руслани,
Доземний уклін і привіт!

Із вулканних глибин – 
Матвієнки, сірки і богдани – 
До зірок-білозір,
Полуботків – що цвіту під стать...
Ваше золото душ
Піднімімо для людства на храми,
Щоб сіяли для всіх,
Щоб ніхто не посмів їх топтать!

Оголився вогонь,
Розступились часи і народи...
Ви з землі і сльози,
Ви і врода справдешня, і сіль.
Пронесли ви в собі 
Через тьму
Слова божого коди! 
Так явіть же його
У єдинім пориві усі!

Дзвони, чуєте, б’ють, – 
Мої сестри вродливі і браття!
Їм відлунюють душі,
А в душах – річки і гаї.
То земля промовля,
То спадають всевишні прокляття,
Прозрівайте скоріш,
Приголубте прекрасну її.

Щастя – в рідності жить,
Надихатись вітрами обнови,
Дати кров і свою,
Щоб твій зболений край оживав!
Літописці – пишіть!
Неспалиме дарую вам слово...
I усім солов’ям
Розсипаю пісні з рукава!

Нині є у нас все:
Працювати умієм – до ранку.
Так чому ж нам, чому 
I сьогодні так важко іти? 
Срібний місяць – як голка –
Повишив нам душ вишиванки...
Цих найвищих скарбів
Надивитись не можуть світи.

Україно моя,
Це Тобою я бути учуся.
Це Тобою почав я
Й закінчу єдиний свій том.
Україно моя, заклинаю: 
Почуй і почуйся!
Як земля твоя щедра, 
Так світ не кохає ніхто.

...Міг цього й не казати,
Казати ж бо – наче не вірить...
Та чомусь не пускає,
Туркоче, раює душа...
Так на вітрі із дому
Бринить, не змовкаючи, ліра...
Так Всевишня* літає
До того, як світ залишать...

 

 Розпочато восени 1999 р.
 Завершено пізно восени 2007 р.

* душа