Валентина Чайковська
Народилась 15.11.1950 р. в м. Луцьку Волинської області (Україна). Закінчила факультет “Промислового та цивільного будівництва” Львівського політехнічного інституту. Інженер-будівельник. Працювала викладачем в училищах, відповідальним секретарем однієї з комісій при виконкомі в м. Нововолинську та на інших посадах. В 1998 році репатріювалась в Ізраїль і зайнялась літературною діяльністю.
Член СРП Ізраїлю, Національної спілки письменників України і Міжнародної Гільдії письменників. З 2008 по 2016 р. – очільник літературного об’єднання «Рішон». Автор 17-ти книг, написаних українською та російською мовами, член редколегій трьох часописів, перекладач, член правління Всеізраїльського об’єднання вихідців із України. Багато віршів Валентини Чайковської (більше сорока) стали піснями.
Валентина Чайковська лауреат та дипломант багатьох літературних конкурсів, друкувалася в часописах, альманахах та періодичній пресі Ізраїлю, України, Німеччини, США, Росії, Румунії.
У 2021 році Валентині Чайковській присвоєні звання Посла Миру по проекту “КНИГА МИРУ”, а також звання академіка Академії літератури, мистецтва, комунікації.
У 2021 році в Ізраїлі в гаю “Вчених та діячів культури репатріантів”, згідно з пропозицією Спілки письменників Ізраїлю, Земельний Національний Фонд “Керен Каємет” посадив дерева на честь достойних письменників Ізраїлю. У числі цих дерев, росте й іменне дерево Валентини Чайковської.
У ПОЕТИЧНОМУ СВІТІ ВАЛЕНТИНИ ЧАЙКОВСЬКОЇ
У поетичному світі Валентини Чайковської є і аполлонічне (Впусти у себе це нове –
Незнане, сонячне, пісенне), й трагедійне, похмуре, зболене: смуток, біль від війни й розбрату, який у душах людей…
Суб’єкт лірики прагне радіти, стискаючи біль, прагне світлими й широко розплющеними очима дивитися на світ, усміхаючись сонцю й небу, які в поезіях часто міфологізовані – лише ці небесні світила знають, що відбувається всередині людини, у глибинах єства. У світі поезії чимало таємниць, романтичних загадок, містичних сигнатур, які сховано в світі, які розлито потоками енергій у Всесвіті. І суб’єкт поезії по-романтичному бачить прадавню реальність крізь матерію, крізь час, зчитуючи шифри з цих загадкових сигнатур.
Торкається ніч чарівними долонями
Волосся, чола, трохи змерзлих рамен;
Злітають прозорі думки понад скронями,
Як безліч таємних птахів чи знамен.
Ніч, Місяць… у поетичному світі персоніфіковано – макрокосм у збірці В. Чайковської міфологічний. Є в ньому Провідники, які тримають на плечах, мов атланти, Небо українського світу (як Тарас Шевченко). Але нелегко сьогодні тримати баланс. Щось зламалося в світовому годиннику, який відміряв відрізки світла й темряви, аби все перебувало в єдності протилежностей, у гармонії, яку ніхто не має порушити.
Суб’єкт поезії закохано й дитинно дивиться на світ. Поетичний зір у збірці деавтоматизує побачене – суб’єкт лірики уважний до дрібниць, помічаючи найменші порухи матерії світу. Такий суб’єкт наділений естетичним зором: він опоетизовує дійсність навколо себе, а звідси – енергії любові. Це найпотужніша з сил, дарована людству задля примноження енергій, що спонукають до розвитку, а не самознищення.
Побачу в прозорості з'єднаних крапель,
Мале і на диво вразливе кліше,
Де ніби художник наносить на штапель
Небесний малюнок в манері “туше”
Світ у поетичному міфокосмосі В. Чайковської – це картина, а отже, твір мистецтва. Пізнання неможливе без розвитку в собі здібності бачити прекрасне, як би важко це не було в реальності війни ХХІ століття. Болю в збірці чимало, як і трагічного світовідчуття, спричиненого розламами в картині буття. Але є в поетичному світі ті фрагменти, у яких схоплено розкіш сонця й зірок. Підмічено з точністю антиквара те прекрасне, що наповнює світлом, без якого поступу духу не здійснити.
Відчутно, що поетичному серцю болить те, що нині відбувається в Україні. Географічна відстань тільки ятрить рану й загострює біль суб’єкта поезій. Це біль українського серця. Український світ – неодмінний й екзистенційно важливий чинник поетичного макрокосму В. Чайковської. Її суб’єкт лірики занурений в українську дійсність, яку прагне поетично наснажити енергіями тепла, силою розуміння й любові.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,
головний редактор журналу «Всесвіт», член Правління НСПУ
ВІРШІ
БЛАЖЕННИЙ КРАЙ
ТЕЛЬ-АВІВ — КИЇВ
Летить, як птах у висі, літак із Тель-Авіва
Туди, де ще в колисці я чула неньки співи.
Ми нині так далеко! Руками не з'єднати.
Лиш з вирію лелеки завжди летять до хати...
Там горнеться калина до рідного порогу,
Де я — смішна дитина, спиналася на ноги.
У Долі безліч планів, а нам і не збагнути,
Який із них останній – не видно, і не чути...
Із дому і додому летить літак на Київ,
Один Всевишній знає всі думи незрадливі!
А в них: уклін Вкраїні, бо не забуть довіку,
Ні матінки, ні тата, ні бабціну палІнку*.
Колись... рядочок пісні промінням зарясніє,
У осені, вже пізній, заквітне і зігріє!
І хтось промовить тихо: “Вона нас всіх любила!
Топила в душах кригу! Несла у слові силу!”
* (діал.) паляниця, не алкогольний напій!
КИЄВУ
Ось і стрілись, мій Києве любий!
Стільки літ! Стільки зим! Сивина...
Та шепочуть замріяно губи,
Бо байдужість — душі новина.
Ти здаєшся щоразу все кращим!
До лиця тобі кожна пора!
Плавником у Дніпрі плеще лящик,
Вкрилась золотом Девич-гора!
Опадають каштани і клени,
Вітер листю гукає: “Агов!”,
Бешкетує над містом нечемний.
Входить золото осені в кров.
І тріпоче в душі тепла хвиля,
Тішить дух дорогий краєвид.
Мабуть в слові є віщая сила,
Хоч закохане серце й мовчить?!
УКРАЇНІ
Зальотні думоньки мої
Летять в село, де в хаті пустка,
Крізь стріху падають дощі,
І стеля вже, як в дірах хустка.
Та що розлука для душі?
Бо ж небо – спільне понад нами!
Нема для щирості межі,
Серця не бродять манівцями.
Зальотні думоньки мої
Теплом наповнені і літом,
В них пестять тишею гаї,
Літає бусол десь над житом.
За обрій доля стелить шлях,
Там вітер грає на бандурі,
А льон у синіх весь шовках,
Геть відганяє дні понурі.
І я, закохана в красу,
Гоню сльозу із сьогодення...
Дитям любов свою несу –
У серці, в слові, навіть в жменях.
Чарує серпня зорепад,
І вмить загадую швиденько,
Щоб мир прийшов у край та лад!!!
Чи чуєш зичення ці, Ненько?
* * *
Україно, моя Україно!
Незасіяні в полі жита...
Гірко мати оплакує сина
В невеселі зелені свята.
В лепеху ніч сховала тривогу,
Вибух зніс десь лелече гніздо,
Та й упало перо на дорогу...
Чи ж не чує скорботи ніхто?..
...вже і липень минає бентежний,
Згіркла з горя уся бузина,
Згуртувався мій край незалежний,
Бо Вітчизна у світі одна!
І з повагою пух тополиний
Тихо падає людям до ніг,
Тільки знову везуть домовини
По вибоїнах сивих доріг...
ДО НЕСТЯМИ
Царство марень в жоржинових шатах
Так подібне чомусь на Хрещатик.
В снах ввижаються київські ночі,
Де Дніпро життєдайний плюскоче.
Розчиняються в нім всі печалі,
І нага душа на причалі
Знову повниться світлом кохання
І блукає по місту до рання.
Зазирає каштанам у вічі,
Боже любий! Чи є ще десь свічі,
Що палають такими вогнями?
І щемить щось в душі до нестями.
БЛАЖЕННИЙ КРАЙ
(Україні)
Блаженний край, де народився, друже,
В нім кожен камінь володіє міццю.
Ховають у собі щось рідне дуже
Полин гіркий і відблиск зір в криниці.
Чи можна звуком висловити душу,
Яка щемить при згадці про матусю?
І рвуся впасти на коліна... Мушу!
Так тисне щось у горлі, що молюся.
Я не змогла уберегти рідненьку...
Далекий шлях і до землі тієї,
Де, вбрана у вишиванку біленьку,
Дитям в саду ховалась у лілеї.
В кантаті Неба у єдиній ноті
Звучать два слова: “Мама” і “Вітчизна”.
А десь над житом джміль завмер в польоті,
Докірливо сльоза скотилась пізня.
Я, мов на крилах, здійнялася в далі,
Та й на Святую землю полетіла,
Де вписано незримо у скрижалі:
“В Єрусалимі – міць, наснага, сила!”
Вникаю серцем, сутністю всією,
І чую голос крові у судинах,
Піднявши очі ввись, молюсь душею,
Щаслива, мов дитя на іменинах.
Не схибив дух, що з серцем в повній згоді!
Цей шлях вписала доля на долоні.
Я над буденним здійнялась відтоді,
І просто з неба Хтось торкнувся скроні.
... та хоч би раз ще зором осягнути
Той край, де ненька пестила в дитинстві!
І щось тремтливе стисне раптом груди.
Слова всі зайві у чуттєвім дійстві.
Злечу лебідкою зі снів-ілюзій,
Відчувши силу думки незбагненну,
Впаду Вітчизні в ноги, як матусі,
Тихесенько схилюся на рамено.
Нап’юсь водиці з джерела в долині,
Згадавши найщасливіший з світанків.
Та вже не так щось в любім краї нині –
Немов крізь серце йде колона танків...
МОВ ЧАЄЧКИ БІЛІ
(селищу Жовтневому, нині Благодатному)
Мов чаєчки білі злетіли роки,
Я нині далеко, між нами моря,
А поруч світлина (на витяг руки).
І рветься до селища пісня моя.
Беру у долоні світлину живу:
І бачу за квіттям Жовтневе своє...
Крізь цю іван-чаю високу траву,
Що просто до серця мого дістає.
Я стільки у нім бережу теплоти!
Хіба ж передати чуття у цю мить?
Лети ж, моя пісне-молитво! Лети!
Як сонячний зайчик в душі щось тремтить.
А ти, моє селище, пісню стрічай,
Бо лине вона із Святої землі!
Крізь далі шепоче мені іван-чай:
“Мої квіточки, мов антени малі.
Цвіте в Благодатнім твій сад навесні,
Там родить черешня, частує малят!
І вишні, як зорі у небі, рясні,
Твоїм почуттям полум'яним ряхтять.”
КРАПЛИНА СПОГАДІВ
Чомусь у цій вечірній миті
Згадалась бабціна хатина...
За нею лан, волошки в житі –
Дитячих спогадів краплина.
Ввійшла у серце чимсь урочим,
Відлунням щастя затремтіла,
Лелечим клекотом пророчим
Крізь Простір в душу залетіла.
Стоїть хатиночка біленька,
Там бабця молиться в куточку –
Ти не забув її, рідненьку,
Її вишивану сорочку.
Ось ти й не ти уже, неначе,
І зникли геть усі тривоги,
І щось в тобі, до сліз дитяче,
Бабусі кланяється в ноги.
ЧИ ТАК БОЛЯТЬ ПЕЧАЛІ?..
Питає в матінки синок:
“Матусю, де наш тато?
Для кого вчора нам вінок
Приносили до хати?”
А неньці ніби губи хтось
Змастив гіркотним клеєм,
Та й затремтіла так чогось,
Мов струм пройшов крізь неї...
“Війна, мій хлопчику, війна
Твого забрала тата.
У ворога душі нема!
Лягай, дитинко, спати...”
Та й обняла сирітку вмить,
Щоб лиш очей не бачив...
Спи, сонечко, вже киця спить,
В самої ж – серце плаче...
А ніч, як рік... Нестерпний біль...
І як їй жити далі?!.
Зима в душі... То сніг, чи сіль,
Чи так болять печалі?..
Ось перша зірка вже зійшла,
А сонце ще дрімає –
Мов і немає в світі зла,
І люди не вмирають...
Замерзли роси пізні десь –
Німотні і прозорі,
В жалобі кущ калини весь
Схиливсь в нестерпнім горі...
НА ПОДІЇ
Чи то місяць зламавсь, чи здається?
Чи шматочок розбитого серця
Геть відпав, покотився по полю,
Щоб у ноги вклонитися Долі?
І прохати краплинами крові
За мій край, де снопи бурштинові
У жнива тішать очі красою,
І одвічно зостались зі мною!
За вербенові сни українські
Та світанки урочі поліські,
Де ступала безпечно по росах –
Ще невинна, усміхнена, боса.
Тільки нині... страждання безсонне:
Розбентежене... ніби бездонне –
Поламало і місяць, і серце:
То притихне, то болем озветься.
СОНЯХИ
Чи соняхи зовуть додому –
Десь на Полісся й на Поділля?
Шукаєш в них снагу знайому,
Що дорога до божевілля.
Ти там босоніж йшла по травах,
Немов маленьке янголятко,
Купала ляльку у загравах
І мову вчила від початку.
Неквапно літери писала,
Хімічний слинила олівчик,
(Чомусь лиш біла сукня стала –
синенька, як і носу кінчик.)
Злітає думка ввись незрима,
В простори сині і бездонні:
«Любов живе в Єрусалимі!»
Щезає слово «закордонні».
Ти й Тут удома, не журися!
Заглянь углиб душі, голубко!
Як гарно квіти розцвілися!
Тріпоче серце в грудях лунко.
Навіки в нім твій край поліський!
«Люблю», – летить удаль тихенько.
А Небо нині – близько-близько,
Одне на всіх воно, рідненька!
ПРАВЕДНИКАМ НАРОДІВ СВІТУ
(світлій пам’яті українців —
Праведників народів Світу —
Володимира, Теофіли і Павла Чайковських
присвячується)
В Яд Вашем* ридає і голосить скрипка...
Шість мільйонів вбитих... Боже, як же гірко!
Те, що чує серце – слово не вміщає,
В словнику земному схожого немає.
Попіл катастрофи стукає у груди...
Чим же завинили ці нещасні люди?
Над страхіттям віку Час спинився в русі,
Випалений номер на дитячій ручці...
Белжец і Дахау... Спалені надії...
Нищили майбутнє нелюді лихії.
В Бабиному Ярі з горя й нині млосно,
З-під землі взивають жертви Голокосту.
Вище мук тілесних, страху, бід і смерті –
Праведність відважних в злій тій круговерті.
Йшли, життям рискнувши, ради іудея,
Що ж є більш високе жертви оцієї?
Зовні за музеєм – сад єрусалимський...
Чи на травах сльози? Небо низько-низько...
Від часів Завіту так в роду єврея:
Горе й мужність поруч. Вверх веде Алея.
Хтось чоло схиляє в мить оцю січневу...
Праведники Світу... В їхню честь – дерева.
Пам’ятають люди благородство кожне!
В шелесті листочків пам’ять днів тривожних.
Чи ж один дитятко, притуляв близенько,
Як в пташини билось злякане серденько.
І Душі високій, що добром світилась,
Материнське серце із небес вклонилось...
* Держава Ізраїль створила меморіал «Яд Вашем» («Пам’ять і Ім’я») в знак вічної жалоби за жертвами Катастрофи, пам’яті про героїв опору нацистському геноциду і вдячності Праведникам інших народів, які рятували євреїв від знищення. В 1996 році на території комплексу Яд Вашем було закладено Сад на честь Праведників народів Світу.
МОЛИТВА
Пильно очі вдивляються в небо.
Біль стискає, тривожить серця.
Людям миру й добробуту треба,
А безладдю – не видно кінця...
Десь заламують руки матусі,
В домовинах діждавшись синів.
Ще не знає хлоп’я оце русе,
Що навіки татусь занімів.
Притискає до серця дитятко
Молода та змарніла вдова.
Як поясниш дитині, де татко?
Повтікали, зітхнувши, слова.
Та й скотилася тихо сльозинка
По маленькій дитячій щоці...
Дні життя, мов промінчики зірки
На весняній траві у росі.
Боже праведний! Дай Україні
Із блакиті – добра і звитяг!
Дай від сонечка – ласки дитині!
Покажи, як знайти мирний шлях!
ТАРАСІВ БІЛЬ
... і б’ють на сполох пройдені століття,
І вбрала мить жалоби чорну шаль...
Каштани й ті, схиливши долу віття,
Шепочуть людям про глибокий жаль.
Щось є не так у цій зимі печальній:
Де топчуть гідність – там завжди є зло!
І біль Тарасів шле по світу Канів –
Майданний попіл з вітром принесло...
Чи він такого прагнув ювілею,
Кобзар-провидець, України Син,
Що двісті років нероздільний з нею?
Лиш їй єдиній падав до колін!
І “Встане правда, - вирік, - встане воля!”
Пророцтва сила – діє повсякчас!
І згине кривда, піде геть сваволя!
Лише у крові ще Майдан і Час...
КОБЗАРЕВІ
Минають сторіччя: і зими, і весни,
За мить на деревах вже листя воскресне,
Напевно, в природі, як в людях, Кобзарю,
Є те, що віками несе в собі чари.
Як слово, Тарасе, твоє невмируще!
В нім сила таємна зворушує душі:
Писав ти до сліз і життєве, і любе,
І люди на мить забували про згуби.
Здіймалися душами, мліли в коханні,
Співаючи “Думи...”, шукали єднання.
А вишні в садку, обійнявши хатину,
Вклонялися цвітом вкраїнському Сину!
Віками ти славен на наших теренах!
Звучать твої вірші в хатах, і на сценах.
І чується пісня у кожному звуці
Художника слова, митця, вільнодумця!
Вклоняюсь рядками тобі я, Поете.
Здається мені, що і півні вже треті
Співають про Славу моїй Україні.
Ряхтінням зоря одізвалася з сині.
СОНЕЧКО В ГОРНЯТКУ
ТОБІ, МОЯ МОВО!
...і я тобі, моя прекрасна мово,
Складаю шану із теплом в душі!
Сміється осінь ніжно бурштиново,
Тріпоче звук у жовтня на межі.
Це дивовижно гойне розмаїття –
Голубить, пестить, кличе в таїну,
Шепочуться схвильовано століття,
Валторна грає фугу неземну.
А МОВА звучністю хвилює далі!
У слові українськім ясна суть –
Настояну на зорях і печалі
Вуста людські її в світи несуть.
Звучить відлунням пісня солов’їна –
Рулади радості повітряно легкі.
Тобі та Мові, вільна Україно,
Мої чуття і щирі, і тремкі.
ПРО МОВУ
Мова нації, мов скрипка,
Як бандура чи валторна,
То пригріє на хвилинку,
То, мов шторм на морі Чорнім.
Є миттєвість (що й казати),
Хтось образить... рвуться струни...
(краще б нам тих слів не знати!)
Під смичком заплачуть луни.
Часом слово стисне горло,
Кожна жилка заніміє,
Прозвучить печалі соло,
І дихнути не посмієш.
А буває, грає жваво,
І в танок несуться ноги,
Ніби сонце крикне: «Браво!»
Засміється день спрожогу.
Боже любий! Мова світить!
В ній – і форте, і піано,
Чути, як лепечуть діти
Десь у сні під самий ранок.
Заколише, як матуся,
Приголубить ніжним співом!
Стільки літ, а я все вчуся –
В кожнім слові чую диво.
ФЕЛІКСУ ПРО МОВУ
Тріпоче вдячність, наче віть калини,
Читай в рум'янцях відблиск теплих слів.
Ой, леле! З МОВИ міць і світло лине –
В ній ласки оксамит і дух ланів.
І велич непокори злу (від віку!),
Бентежна мить закохана до сліз,
Дитяти сміх над синім сном барвінку,
І пісня про Немирів... Там ти зріс.
СЛОВО-ЗЕРНО
Словами засію цю ниву, мов житом,
Як добрий сівач в стародавні часи.
Піду між рядками босоніж. Відкрита!
Чи ж зійдуть віршами? І як їх косить?
Не знаю, мій Боже.... Та й хто ж таке знає?
Щось тепле у грудях... Звеличена мить!
Хоч пташка і низько над полем кружляє –
Не сміє клювати! Злітає в блакить!
Слова, ніби хліб для душі в сьогоденні!
Закладений в Слові весь Космосу плин.
Чим ближче душа до землі, (незбагненне!) –
Тим ближче і Небо без бігу хвилин!
Хай ость колосини в душі залоскоче,
Щоб серцем сприймалося слово-зерно:
Я в буквах сховала щось ясне, уроче,
Щоб гріло і грало, як в чарці вино. –
РОЗДУМИ ПРО СЛОВО
Мов у ягід, смак є в слові:
Кислий, лагідний, терпкий,
Дух солодких снів діброви
Вабить в світ тремких надій.
Клонить сонце вже на захід,
Мчить думок стрімкий кортеж,
В слові є й отрута ягід –
З “вовчим ликом” схоже теж!
Злі слова летять шрапнеллю,
Має вбивчу силу звук,
Чи зчервивівши душею,
Чує хтось сумління стук?
Мак у полі в’яне й блідне,
Всю людську відчувши злість.
Інше слово – заповітне:
Там життя, веселки вість.
Сміхом сонця, сном перлини
Тішить слово, кличе вдаль,
Сушить слізоньки дитини,
Пестить чистих дум кришталь.
Поєднають букви руки –
Слово стане враз мостом,
І над прірвою розлуки
Ввись злетить душі псалом.
СОНЕЧКО В ГОРНЯТКУ
Ця мова, мов сонечко в неба горнятку,
Так лагідно люба, прозора, ясна!
В ній радість веселки та усміх малятка –
І пісня пташини, і злива рясна!
Чи Сонце самотнє? Не вірю нізащо.
Ця зірка промінням себе роздає!
Так МОВА дарує найліпше, найкраще –
Щось є в тім, напевно, твоє і моє...
МОВ НЕМОВЛЯТКО
Бентежним криком журавля із неба,
Чи спалахом надій – в нім душ потреба,
Натхненна Муза у віночку з літер,
Куйовдить думи, як волосся вітер.
Знаходить прихисток у серці слово,
Немов у мушлі перл – краси основа,
Твій дух і сам, що зродить ще не знає:
Слова – проміння сонячне над плаєм,
В нім плин життя, де кожна мить наступна –
Легка і вільна! Доля ж – непідкупна,
Ніким дочасно, до пори незнана –
Несе кохання шал, чуттів нірвану.
А ти, мов Бог, безмірну маєш владу,
У твір вкладеш свою – єдину правду,
Подібний в дійстві цім на породіллю,
І вірш, вродившись, віддзеркалить біллю*.
Відкриє вічка світу немовлятко,
Заповнить трепет серденько-горнятко,
І Небо стане ближче, й материнка –
Що влітку полю вірш твій замугика.
* від слова "білість"
СВІТЛІШАЄ...
Слова наодинці – бальзам чудодійний,
“Любові” - по вінця, хоч погляд уклінний...
А там, за стіною... Аж віри не йметься –
Прихована зброя. Хтось злісно сміється.
Чому так буває? Чи всі такі люди?
Довіра минає... І мряка усюди.
Думки, наче ртутні – то врозтіч, то разом,
Дзеркальні по суті, аж сліпнемо часом.
Згубилося в тлумі чуття наше шосте.
Довіра і сумнів – веселка й короста.
Ти чуєш? Очунюй! Послухай-но ліру!
В ній щирість відлуння, нема там зневіри!
Світлішає... Бачиш? Минеться! Будь мудрим!
Обачнішим станеш. Минеш всі баюри.
А зраночку встанеш: Дивись же! Дивися!
Душі тут не зраниш! Не бійся, відкрийся!
Для тебе веселка, птахи і це Небо –
Від злого далеке! Не бійся! Не треба!
Не рвися до слави! А рвися до правди
І все, що лукаве, геть зникне назАвжди!
ВІД СЕРЦЯ
Засію словами, як житом, цю ниву –
Рукою від серця, як в давні часи.
Босоніж ступатиму духом щаслива.
Чи ж зійдуть віршами? Хто буде косить?
Не знаю, мій Боже.... Та й хто таке знає?
Молитва у грудях звеличує мить:
“Не треба в це поле пускати комбайну”, -
Прохання пташиною вгору летить.
Нехай у час жнив, як дозріє вже колос,
Увійде читач, (чи то жнець ) із серпом,
А, може, з косою, співаючи вголос,
І десь засміється придуманий гном.
Хай ость колосини в душі залоскоче,
Щоб серцем сприймалося слово-зерно,
Ти вклав в кожну букву щось ясне, уроче,
Щоб гріло і грало, як в чарці вино.
Слова ж бо, як хліб для душі в сьогоденні.
Космічна в них сутність і магії плин.
Чим ближче душа до землі, кажуть вчені,
Тим ближче і Небо – без Часу й хвилин.
РОСОЮ В ДУШІ
До болю, до тремтіння в кожнім нерві:
І щем у вірші й радісна пора –
Босоніж бродять, мов дитя по Чечві,*
Що вздовж ріки камінчики збира.
Омиє ніжки чиста та водиця,
І віддзеркалить плин щасливий сміх.
Журба ж поета, часом, мов криниця –
Така глибока... Хто б пірнути зміг?
Криничний журавель сягає неба,
Несе ту сповідь слізну просто в вись.
Чи є поету хоч коли потреба –
Ховати гріх в норі, мов блудний лис?
Печаль несе безбоязно на люди:
Хто – каменем по тім’ю, хто мовчить...
Дзижчаннями оси стаття осудить,
Аж гейзер десь від жалю закипить...
Та він митець, а слово – Галатея –
Під справжнім духом оживає вмить:
То пристрасть – ватрою, то суть лілеї –
Росою в душі котиться, біжить.
Регоче й плаче зі сторінки слово –
Сльоза в колисці справжнього творця,
Несе надію душам світанкову,
Єднає щирістю усі серця.
* Чечва – річка в Україні
ПРАВДИВА САГА
В ЗЕНІТІ СВІТУ
В час урочистий творення й печалі,
В мить вшанування душ відійшлих в далі,
В хвилини тихих дум і просвітління,
Надходить дивовижна мить прозріння.
(Що вже за хвильку стане невловима),
Несу весь світ до стоп Єрусалиму!
Душа тихенько молить про прощення,
Незримо входить в неї щось священне.
Підносить душу радість небувала –
Ні дух, ні серце вищого не знали!
Є велич особлива в Місті древнім!
Воно в Зеніті Світу, як знамення:
Таїть в собі прекрасне і глибоке,
Мовчання тут і те – ясне й високе!
КРИХТА РАЮ
Вище й вище – до Єрусалиму!
Повнюсь чимось любим, що без меж,
Мов веселка з неба шле незримо
Дивну музику небесних веж.
Чуюсь так, як народилась щойно,
Хтось могутній на руках несе,
Літепло, невимушено, гойно
Дивиться у душу. Бачить все!
Чи молилась? І сама не знаю...
Чи ставала на коліна? Певно, ні.
Просто в серці ясно. Крихта раю
І відсутні думи всі брудні!
В ОБІЙМАХ СПЕКИ
(моєму місту Рішон ле-Ціону)
Повітря тепле і якесь густе,
Здається, місто скупане в серпанку:
Волога вшир і ввись росте й росте.
Як дивовижно парко нині зранку!
А сонце, мов шукає таїну
І ніби наскрізь щупає промінням,
Та й шле кудись відразу в далину –
Твої думки – прозоро швидкоплинні.
Збігає крапелька перлиною з чола,
А серце, мов у Неба на долоні,
Як пташечка-нектарниця мала –
Тріпочуть крильця у танку безсоннім.
Усе, що у думках торкаєш ти –
Відгукується дотиком без слова.
І в спеку теж будуються мости:
Крізь піт тілесний – до ідей в обнові.
Не знаєш сам, про що напишеш вмить,
А сонце гріє, палить, припікає –
Лиш думка, (в згоді з серцем), швидко мчить
Кудись у Всесвіт, де життя безкрає.
І ЗНОВУ НАДВЕЧІР'Я
(Рішон-ле-Ціону)
Ось котиться мовчки на захід світило,
Навшпиньки крадеться вже вечір, мов рись.
Любуюся просто з вікна небосхилом,
І подумки сонце прошу: “Забарись!
Дай втіху душі від цього краєвиду,
Де в місті ось-ось запалають вогні,
І вечір, убраний у темну хламиду,
Обійме будівлі і пальми хмільні,
Що раптом сп'яніли в обіймах цих вулиць,
Стоять собі мовчки вздовж сивих доріг,
Зріднившись із містом, красуні незчулись,
Як швидко зросли, мов на дріжджах пиріг”.
Заходить вже сонце за пагорби любі,
Плете надвечір'я в душі дивоцвіт.
Не сміють мовчання порушити губи.
За мить – повний місяць осяє цей світ.
ПРАВДИВА САГА
Замри на мить, щоб не злякати птаха,
Бо, може, в нім – твоїх звитяг весна,
Краси Ізраїля правдива сага –
Прекрасна, люба, сонячна, ясна!
І ти в цю мить спостерігаєш чудо,
Бо одуд цей у грудні – дивина!
Десь в світі вже засніжено усюди,
А тут – душа від зелені хмільна...
Радієш серцем хвилі цій потужній.
Птах полохливий не злякавсь, дивись!
І подумки шлеш птаху імпульс дружній,
В якому подив, радість серця вись.
БІЛІ ВІТРИЛА
(Тель-Авіву)
У наших душ є спільне щось із морем:
То грає бірюза в нім, то блакить;
Є у житті земнім щось неозоре,
Мов плюскіт хвиль по дивних снах століть.
В невпиннім танці котяться одвіку –
Збивають в пишну піну мить снаги;
Легкі, грайливі, непідвладні ліку.
Бурчать, шліфують, пестять береги.
Так часом хвилі, досі незбагненні,
Народжуються порухом одним,
(Навіщо й як – іще не знають вчені),
Байдужий штиль – не в нім, не з ним!
Ген-ген на яхтах вітер пне вітрила –
Несе удалеч білу суть думок.
Спинити плин її ніхто не в силах!
Можливо, в русі тім – до Неба крок?
СПРАГА
Так день єднає, й ділить навпіл спека:
На краплі із чола й нестерпну спрагу;
Так дзьобом у гнізді старий лелека
Про негівську гостинність пише сагу.
Зелене віття юної вербички
Звіряє думи древньому Йордану;
В душі твоїй щось є від вишні-дички.
Чи гоять цівки вод розлуку-рану?
Ти чуєш спів? Це з Небом серце в згоді!
Чому ж в думках ти там, де народився,
Де бабцін глечик сушиться на плоті –
Із нього пив... та так і не напився?
Бо і вода, і молоко (ще тепле)
Несли в собі життя і мить жадання –
Прийшли до тебе сяйвом вищих щеплень!
Чи від себе самого є втікання?
Бентежать миті знахідок і згуби
Аж до мурашок по стовпцях хребетних.
Ви й досі з краєм нерозлучні. й губи
Шепочуть вдалеч низки зичень ґречних!
Ширяєш ввись – відкритий, щирий, ясний –
Тут, на Святій землі, твоя наснага:
Єрусалим – ясний, святий, прекрасний!!!
Чому ж, мій друже, палить груди спрага?
ЩО ТИ ЗНАЄШ, ЄВРОПО?
Ятріє спекою бентежне літо,
Ну, хоч би вітер де прошелестів...
Пустеля до знемоги розігріта,
А душі? Душі наші й поготів!
Мов на розпеченій в печі пательні*
Шкварчить, обурена війною мить,
І не знайти у наймудрішім вченні,
Як між людьми неприязнь зупинить.
Щебече птаха: “Досить, люди!”, - молить,
Та і вона – гніздечко сторожить!
Який же батько в дім стрілять дозволить???
“Таких немає!”, - згоджується мить.
Стають на захист (!) юнаки й дівчата,
І що, Європо, знаєш ти про те,
Що чує нині іудейська мати?..
Пече нестерпно сонце золоте.
* (діал.) сковорода
СЛЬОЗА
Втрачає пам’ять дати і адреси,
В який вже раз гаї міняють стрій...
О, скільки зір скотилося небесних
У сорок першім! В рік страшних подій!
Дитя тягнуло ручки до матусі –
Скосили кулі матінку й дитя...
Затерп від горя, збився Час у русі –
У Бабин Яр скидали майбуття...
Німів від жаху Простір велетенський!
...від слів про біль обвуглився папір,
Палають свічі в Менорі єврейській,
І відблиски сльози сягають зір...
НА ПОЛИНОВІМ СТРИЖНІ
(до трагедії в Бабиному Ярі)
Чи злетіла з ока вниз сльозина?
Чи з чуттів душа твоя тремтить?
З ковили зірвалася росина,
І тихенько з лісом гомонить...
Чи ти бачив Бабин Яр так зблизька,
Мов летів з дитям в обнімку в рів?
А з кривавих тіл м'яка колиска
Колисала аж до вічних снів?..
Помертвіли цілії родини
Нелюдями скинуті у Яр...
Пересохли з горя всі сльозини,
З-під землі прозорий вився пар...
Ніби дихала земля й стогнала –
Все навкіл здавалось страшним сном,
А сльозина – землю пропікала,
Проростала наскрізь полином.
І відтоді, вже на стрижні цьому
Крутиться засмучена Земля,
Обережно йди, здолавши втому,
Може, тут спочило немовля...
Те, що мало світ весь врятувати
Від безладдя і жорстоких війн,
Може, тут лежить єврейська мати,
Не стулив ніхто в рову їй вій...
Так і відійшла – з дитям на грудях,
Не закривши віченька свої,
Чи колись настане правосуддя,
І Земля забуде про бої?
ПЛАЧ
(до трагедії у Бабиному Ярі)
Чи то гай співає пісню тихо?
В непокої ухнув сич-сурмач –
Від сови-бабуні вчув про лихо:
Про війну, про Бабин Яр та плач...
Там маленький хлопчик плакав гірко
За ведмедиком загубленим своїм.
І благала матінка: “Цить, синку!
Ми по небу підемо за ним...
Прихилися до грудей, маленький,
Я тебе нікому не віддам!!!”
Та й схилився в горі світ усенький:
СЕРЕД ТИСЯЧ ВБИТИХ –
МАТІНКА З ДИТЯМ.
ВІЧНА КРАПЕЛЬКА ВЕСНИ
А МИ УДВОХ
Черкнула ніч по небу вже крилом,
І місяць розгорнув обійми щирі.
Ця мить, мов човен з чарівним веслом,
Що загубився у життєвім вирі.
А ми удвох пливемо десь удаль –
Лиш ти і я, і дивна синь на морі,
І ласка, і кохання, і печаль –
Скарби чуттів глибоких неозорі...
Нас місяць ніжно кутає в шовки,
Яких ніде у світі не купити!
Спливли кудись розхристані роки,
А майбуття нам, любий, не відкрити...
Тож тішмося, що є в нас мить оця –
Прозора, ніби маківка* життєва,
А в ній так тісно обнялись серця,
Що б'ються, як одне! Лиш це суттєво!
* маківка у значенні куполу
ЩЕ В КЕЛИХАХ ВИНО
Ще в келихах вино неторкане іскриться,
І погляд твій, як хміль... Хвилює душу мить,
Злітає щось увись, як невідома птиця,
І нічка за вікном комусь шепоче: “Цить!”
Знітилися слова, заплутавшись в цілунках,
Палахкотить вогонь в каміні і в серцях –
Так влітку маків жар тріпоче десь на луках;
Так пестять погляд твій і руки на плечах.
А може, то здалось, привиділось в обіймах,
Чи стеляться у світ стежини там чудні?
В коханні є тепло, як в течії Гольфстріму –
Де гріють береги потоки чарівні.
КОХАНОМУ
Нині день такий до сліз похмурий –
Хмари, хмари... Дощ іде, якась імла.
Ти ж, як мудрий в індуїзмі гуру –
Дум володар! Геть летить печаль-стріла.
Ти умієш так зацілувати:
Кожний пальчик, ніби в той найперший раз...
Нищить ніжність усілякі ґрати!
В щирих почуттях твоїх нема прикрас.
Лише ласка і тепло безмежне
Линуть навстріч, найдорожчий, любий мій!
Ні від чого в світі незалежні
Ми в коханні! Що нам дощ чи суховій?
Ти – моє натхнення і наснага,
Сонце, море й пісня – в будні та свята!
Нашої любові щира, світла сага,
Вірний охоронець крізь усі літа!
КОЛИ КОХАЄШ
По склу забутих снів і мрій колишніх
Стікають крапельки прозорих згадок,
Злітають думи пелюстками з вишні,
І вже не видно в білім де початок...
Чи то зимою вмить весна розквітла,
Чи ще й раніше — в дивовижнім літі...
І залило нас неймовірне світло —
Два серця стрілись на одній орбіті.
Два келихи вина... і очі в очі...
Коли кохаєш щиро — слів не треба,
Лиш ласка душу пір'ячком лоскоче,
Так хочеться притиснутись до тебе...
* * *
Не прийшла... Ніби чувся вже цокіт підборів.
Не прийшла... Обіцянку дала мені вчора.
Я чекав і чекав... Час топтався на місці,
Бо і знав, і не знав мої мрії барвисті.
У навіянім сні ми кохались з тобою,
Угорі обіймалися осінь з весною,
Локон твій золотий лоскотав мою шию,
І здригались сполохані пристрастю вії...
Я кохав до знемоги, губився в цілунках,
Млів від ласки твоєї, прекрасна чаклунко!
Не прийшла... І троянда схилилась тужливо,
Залишилось на лавці заплакане диво.
ВЕЧІР
Диво-птахом спускається вечір,
Щось шепоче срібляста ріка,
Обіймаєш, мій любий, за плечі,
І така в цьому ніжність тремка...
Прихилюся тісненько до тебе,
Навіть подих, і той в унісон.
Часом душами злитися треба,
Бо кохання – це єдність, це сон!
Тільки ми і це небо безкрає!
Десь із Космосу зірка летить,
Хвиля ласки серця огортає,
І неспокій зникає в цю мить.
ТОБІ
Є щось в тобі таке близьке безмірно:
Ні в блискавках, ні в ласках – не спинить!
Так в штормі хвилі котять білопінно,
А тиша в пестощах цілує мить:
Несе чуттів наснагу чудодійну,
Крізь сяйво місячне та сон тремкий,
Де ще у пуп'янку спить пісня мрійна –
Її мотив, мов ласка губ, п'янкий...
Так тісно нині всім словам у грудях,
Колише море яхту-почуття,
Не зогляділись, як пройшло півгрудня...
Та лиш з тобою – бачу майбуття!
Напнув вітрила вітер світанковий
Куди ж ти? Стій! Ця мить така ясна!
Та мчить удалеч парус мій бузковий,
В нім наших літ закоханих весна.
МОВЧАННЯ
Ні про що не питай у цю мить нещадиму...
Хай палає в серцях і в світлиці свіча,
Колихне наше дихання тишу незриму,
Відіб’ється малесенька ватра в очах.
Затріпоче у грудях несказане слово,
Лиш плече до плеча, тільки дотик руки...
Охолов уже чай... Хоч і пахне медово,
Але навіть без проби я знаю – гіркий.
Тож помовчмо, мій любий! Мовчання – цілюще.
Ніч на нитці короткій утримує тінь,
У вікно, ніби око ясне – всевидюще,
Світить Місяць провидець усіх поколінь.
З тим, що писане зверху, нічого не вдієш!
Заховаймо в мовчання глибоку печаль.
Обійми мене тісно. Так міцно, як вмієш!
Мчить у Всесвіті зірка нова в синю даль…
ТОРКАЮСЬ РОЗЛУКИ ДУМКАМИ
Слова, наче подих ранкової миті,
І пестять, і щирістю в серці бринять.
Мов розкіш волошок у спілому житі.
Від чого ж сльозини на віях блищать?
Блукає по думах непрошений смуток,
Неначе весняний легкий вітерець
По дивній блакиті очей-незабудок,
Які промовляють коханням сердець.
Торкаюсь розлуки думками зі страхом.
Мовчи, мій коханий. Як серце тремтить,
Мов ясеня листя стривожене птахом,
Що в вирій із рідного краю летить.
КОХАННЯ
Придумай мене собі, любий, такою,
Як серце твоє зажадає –
Веселкою в літі твоїм чарівною
Над ніжно смарагдовим плаєм.
Намисли собі неймовірне кохання
В лелітках* яскраво веселих,
Де я, мов та зіронька першая рання,
Як радості винної келих.
Я стану твоїм оберегом, мій любий,
В цю мить і у завтрашній днині,
І місяць-молодик, мов птах жовтодзюбий**,
Кивне нам орлятком із сині.
Полинемо вдвох, моє серце, у вирій,
Де все божевільно прекрасне!
Придумай мене, мій хороший, мій милий –
Кохання ніколи не згасне!
* лелітки – іскорки
** від слова жовтодзюб – юне орля
ПІЗНЄ КОХАННЯ
Тихо входить вечір зрілими літами,
Чи то нас, чи скроні місяць посріблив…
Чом ти, дівчинонько, вкрала сон ночами,
В сині незабудок я всю ніч блудив?
Простягни хоч руку, ту, що йде від серця,
Припаду вустами на єдину мить,
Променями юність старості торкнеться,
Щось в душі заграє, серце защемить.
“Дай же хоч надію”, - шепочу все тихше,
Тільки проміж нами, начебто стіна.
І мій жаль, і сміх твій на піску запишем –
Море напис змиє, схлипне далина.
Квіточко синенька! Вслухайся в прохання:
Подаруй хоч погляд! Увійди хоч в сни!
Є безмежна ніжність в пізньому коханні –
Сяє в ньому вічно крапелька весни.
* * *
Лише цокіт підборів чути
На асфальті моїх жалів.
Якось важко мені збагнути:
Хто з нас правий, хто ошалів...
Місяць схожий чимось на гнома,
Пазли слів не складуться ніяк.
Навалилась ведмедем втома,
Впав підкинутий вгору п'ятак.
Тільки кроки твої все далі,
На долоні монета “орлом”.
На якому тепер причалі
Під чиїм ти проснешся крилом?..
А МИ ЩЕ У ЛІТІ...
Крізь крильця бджолині інакші сюжети,
І, може, тому – маєм рацію вдвох.
А істина кличе тихесенько: “Де ти?”
Крізь сотні прийдешніх прозорих епох.
І часом на наші намріяні цілі
Находять хмарини, аж прикро стає.
Ось білі ведмеді – насправді не білі,
Ми бачимо кожний в природі своє...
Та ти не журися, мій друже, не варто!
Бо самий важливий – наш внутрішній світ!
Хоч зовні і різні нам падають карти –
Не можна спиняти до Світла політ!
Буває нектар і в колючім суцвітті...
Душа – таїна, цілий Всесвіт у ній!
У світі вже осінь, а ми ще у літі –
І грає бджола на струні чарівній.
ПРОГУЛЯНКА
В синю даль ідемо; ліхтарі, мов живі.
Щойно дощик пройшов, під ногами люстерця –
Може, відблиски в них, (хоч і трішки криві),
Відчиняють яскраві до радощів дверці?
Щось шепоче услід нам легкий вітерець,
Ніби подихом вчув у взаєминах ласку.
Сукню шиє для ніченьки місяць-кравець,
Перші зорі безмовно запрошують в казку.
Чи ми в гості зайшли? Чи то Місяць в гостях?..
Може, він нам приніс світла повні кишені?
І все більше і більше ясніє в серцях!
Чи потрібні слова, як рука на рамені?.
НА ДОБРАНІЧ!
Ніч розкрила темну парасолю,
Сон зморив сосну і аличу,
Всі в'юнки звернулися на полі,
“На добраніч, рідний", - шепочу.
Хай тобі насниться все, що любе:
Сивих гір хвилюючий пейзаж,
Поцілунки у небеснім шлюбі,
Де сміється зоряний пасаж –
І летить акорд один за одним,
Мов ясне арпеджіо надій,
У цілющім сні цім надприроднім –
Суть моїх придуманих подій.
А чуття такі до болю справжні!
Едельвейси гір світанком снять.
В скрині неба — всі зірки вінтажні
Про кохання тихо гомонять.
ВАТРА
Сядем вкупочці вдвох біля ватри,
Гріє плечі торкання долонь.
Як на сцені нічного театру,
Причаровує душі вогонь.
Ніби радить забути тутешнє,
Кличе в роздуми, в Простір, в глибінь:
Ваблять губи, як стиглі черешні,
Відступає небажана тінь.
Тішать очі яскраві лелітки.
“Притули мене ближче”, - прошу,
Злетимо у блаженство без свідків,
Все тривожне на мить залишу.
Лише ми і ця ватра кохання,
Що дарує теплом не за гріш.
Ласку, пристрасть, таємні бажання –
У душевний запишемо вірш.
Кличе ватра з'єднатись в цілунку.
Блиснув місяць з-під хмар, як медаль.
Нам здається ця ніч подарунком,
Грає полум'я ніби скрипаль.
НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА
Злилися в затишку серця:
Моє й твоє в танку незнанім,
А в синій відблиск озерця
Впліталось золото мовчання.
Я чулась зіркою з небес,
Що впала у твої обійми,
І ти забув про світ увесь,
Мені ж з тобою – так надійно!
Стає дорожча кожна мить!
Зніму цілунками тривоги,
Так серце з ніжності щемить,
Що непотрібні діалоги.
ДАЛЕКИЙ СПОГАД
Чи ти мене ще трішки пам'ятаєш –
Хорошу й грішну, лагідну й чужу?
Напевне й сам уже про це не знаєш.
Мене і не питай, бо не скажу.
Холодна ніч до спогадів ревнує,
Летять лелітки в інший вимір, Час...
Чи на кохання в лісі птах кукує?
Чи кількістю років лиш тішить нас?
Усе мине – і спека й хуртовина.
Терпке вино прозорить час на мить,
Вже й журавлі не прокурличуть: “винна”,
Бо хто ж коханню скаже грізно: “Цить!”?
Далекий спогад вже заріс літами,
Здавалося б, навіщо ворушу.
Лягає вірш незрілими рядками,
Пишу, закреслюю, і знов пишу.
КРІЗЬ ТИСЯЧУ ЛІТ
Через тисячу літ я вернулась на Землю,
Проросла, мов билинка, на полі життя,
Як піщина упала в безводну пустелю,
Мов краплина влилася у море буття.
Але все, як колись, між людьми у цім світі:
Знову чвари і заздрість, і війни тривкі...
Лиш надалі прекрасні ромашки у літі,
Та в метелика думи прозоро легкі.
Хоч ніхто їх не чує в спекотнім цім червні,
Бо природа безмовно красу віддає!
Через тисячу літ я ввійшла в сьогодення,
Щоб струною напнуть щире слово своє.
Забринить, затріпоче, зіллється зі співом:
То сльоза в нім, то щастя, то біль через край,
Щоб крізь тисячу літ повторитися дивом,
І заграти життям, мов душі водограй.
ОБІЙМИ
Торкається ніч чарівними долонями
Волосся, чола, трохи змерзлих рамен;
Злітають прозорі думки понад скронями,
Як безліч таємних птахів чи знамен.
Щось тихо шепну навздогін несподівано,
Пошлю на орбіту напів неземну.
Що вгору знялось – те вже ніби відірване,
А як і чому – і сама не збагну.
Чи все, що надумаєм, справді збувається?
Можливо, в однім з паралельних світів?
А десь далеченько всі думи спіткаються.
Вкладаймо ж у зичення лиш позитив!
Мчать думи у Простір, забувши зажуреність,
Когось обіймають беззвучно, з чуттям!
А гасла гучні вводять душу в зачумленість.
В думках прокладаємо міст в майбуття!
ВСЕ ІНШЕ МИНЕ
У лютого місяця норов суворий,
А я крізь морози шепчу: “Все дарма,
Ти, любий, з’явився на світ у цю пору,
Вже тільки тому, мені мила зима”.
Я бачу красу в крижаних візерунках,
Долоні принишкли, зігрівшись в твоїх.
Що лютий? Завмер на своїм постерунку –
Для зради немає ніяких доріг.
Тріпоче сердечко... Зима, хуртовина.
Коханий, нам тепло – і це головне!
Посивіли скроні, а пісня все лине:
Святе лиш кохання – все інше мине!
І ЗНОВУ ПРО КОХАННЯ
Заходимо в чуття це навмання;
Так променями входить в день світило,
Так у політ злітає пташеня,
Що раптом у собі відчуло силу.
В коханні душ розхристаних жага,
А в серці тихий щем та невагомість.
Весна і пісня... Радість, сум, снага,
І спраги дивовижна невгамовність.
Чуття бунтує, жертвує, летить,
Спиває з наших душ нектар печалі.
А десь в красолі квітне щастя мить,
Продовжує кохання слово “далі”.
І як докупи не збирай думки,
Та все ж, найближче: звернення “коханий”!
Торкнешся рідних губ, ланіт, руки –
І осені всміхнеться дух весняний.
МОЖЛИВО, В СЕРПНІ...
Кропивний ґвалт здійнявся ввись над садом,
Відлунням відізвалась далина:
“Хто чув? Сплелись троянда з виноградом!”- ,
Мовчала лиш ведмежа дивина*.
Не розібратись в диві навіть суддям.
Свої в кохання правила святі!
Так невтямки не раз буває й людям –
Чому й навіщо сходяться не ті,
Яких засватали не раз для зиску
Чи для амбіцій... Знає Бог секрет.
А інші двоє так зійшлися близько,
Що видно тільки щастя силует.
Можливо, суть в чуттях тут неповторних,
Які єднають душі водночас?!
Одні – кохаються в тонах мажорних,
Для інших – є мінор найвищий клас.
Танцюють вальс троянда з виноградом...
Їм хороше укупочці – в цім зміст!
Можливо, в серпні дивним зорепадом
Знов між двома проляже щастя міст...
І в закутку зворушеного саду
Заграє звабою чекань роса,
Заб'ються в унісон два серця радо,
Впаде зорі розплетена коса.
* рослина
МОВ ОСЕНІ ДИВНА ЗОРЯ
Як сонячний трунок п'ю кожне зізнання,
Твій лагідний погляд в собі бережу,
Привидилось тільки, чи радість світання
Босоніж ступила за літню межу?..
А промені ласки голублять без слова,
У Просторі Ніжності – мова своя.
Поглянь же, мій любий, ця мить бурштинова,
Мов нашої осені дивна зоря.
Здається, немає ріднішого в світі...
Тріпоче чуття на крилі таїни,
А думи, теплом неймовірним зігріті –
В них осінь нагадує подих весни...
ТАЇНА
На краєчку світання чи ночі,
В серцевині незвиклих чекань,
Там де мрії юначі й дівочі –
Полохливі, як сонячна лань,
В коло сходяться наші дороги
У зеніті п'янкого чуття,
Залишивши за краєм тривоги,
Недоладдя стрімкого життя.
Ніби там, де ми вдвох поєднали
Наші долі і душі в одну,
Тихо янголи пісню співали
Про закоханих, сонце, весну.
І тріпоче метеликом серце
На долонях трояндових снів,
Промениться у теплих озерцях
Непромовлене марево слів.
Там кружляє в зірковім таночку
Таїна, що коханням зовуть.
... на вишивану схожа сорочку,
Що несе закодовану суть.
РОЗДУМИ, ВРАЖЕННЯ, ПРИСВЯТА
МАЕСТРО
Торкнулись клавіш пальці піаніста,
Здійнявсь легенько, і пронісся бриз:
Подався вдаль, обняв чуттями місто,
Зронив чекання десь у верболіз.
Так сходить в небі сама перша зірка
В тремких раменах темноти й мовчань,
Так з витоків беруть початок ріки,
Струмком бентежним, сповненим жадань.
І раптом зала вбралась в барви літа,
Здригнувся Всесвіт до найменших зір,
Забув Маестро в грі про все на світі –
Величних звуків дивний ювелір!
Змагались в грі рояль і неба цитра.
Шопен! О, Боже! Чарівник сонат!
Світилась мить, як і душі палітра –
В творінні – все яскравіше стократ!
Так лиш коханий пестить й ніжить милу –
Голубить шовком і душі, і рук,
В палкім коханні небо шле їм силу,
І вже немає більш гірких розлук!
Цвіла бузково єдності октава –
І білий голуб мрій летів, летів,
А час спинився. Тиша. Браво! Браво!
І схлипнув вголос хтось під плеск чуттів.
ЛІЛОВА МИТЬ
Ти ще не знаєш наперед. Не знаєш...
Коли і як злетиш над світом ввись.
Дитям в долоню спогад літ збираєш,
Що у вінок життя давно сплелись.
Та є якась лілова мить прозріння,
Як влітку змах метеликових крил!
І бачиш вигад свій у поколіннях,
Бо шлеш в майбутнє щиро цей посил.
Гориш, палаєш в слові, як у ватрі,
Коли кохаєш... і в стражданнях теж.
Твої вірші у зливах днів – це шатра,
В яких тепла всередині без меж.
Лиш світ глухий ще нині і жорстокий.
Ніхто не чує, як щемить в душі,
Хіба що ясень, друг зеленоокий,
Озветься шелестом на ці вірші...
А ти йому читаєш божевільна,
Про те, як прагнеш словом світ змінить,
Зростала ти беззаздрісна і вільна.
Чому ж за інших так пече й болить?..
І ти несеш удаль крізь час і мури,
Мов діамант незмірної ваги,
Рядочок після власної цензури,
Бо в нім однім – ти вся у мить снаги.
* * *
Так часом хочеться лягти на землю –
В собачу м'яту, в деревій і цмин,
І зором обійнять небесну стелю,
Відчути неземного свята плин.
Хай в кожній жилці нотами озветься
У грішній та розхристаній душі,
Якій чомусь не віриться, не йметься,
Що в світі цім нема для зла межі...
Чуття полином віддає у горлі
Сухим якимось, та не менш гірким:
То вовком одиноким стане в полі,
Завиє раптом голосом дзвінким.
А їй, душі, так хочеться розради,
І віри в добре – лагідне, ясне,
Щоб в світі цім усе прийшло до ладу,
Бо остогидло в людях їй квасне!
Чебрець із рясткою обнявсь тісненько,
І що їм до людського, що болить?
Собача м'ято! Втіш хоч ти серде`нько!
Що потребує ласки у цю мить.
ЛИСТ ДРУГОВІ
Ти пишеш: у вас задощило надовго,
І зимно, й незатишно якось украй,
Неначе за пазуху ллється тривога,
І просить пощади у хмар навіть гай.
А я за дощами вже скучила, друже.
Це щастя, це рідкість у нас, зрозумій!
Буває, сприймаю, як радість, калюжу,
Де тішить гримасами місяць німий.
Бо дощ нам за щастя у спраглій пустелі...
Пришли хоч в конверті хмаринку одну,
А я тобі вчора, у файлі веселім
Послала вже сонячну мить чепурну.
Хтось, певно, кепкує із дивної дії,
А я лиш упевнена – думка жива!
Як зичення добрі у Простір посію –
То будуть у друзів щасливі жнива!
Хай буде у міру дощів життєдайних,
І днів, зацілованих сонцем ясним!
А десь із глибин віковічних безкрайніх –
Летить білий голуб – добра пілігрим...
КНИГА
Книжки, книжки... і КНИГА! В ній – Істина одна.
Слова там топлять кригу, як сонячна весна!
І раптом десь на тижні – відкриєш навмання...
І де ти був раніше? В цій КНИЗІ – всі знання!!!
Всіх заздрісних і хтививих чекає мить розплат!
Там Мудрість, сива-сива, – найкращий дипломат!
Там, ніби срібним гаптом, життя розкрита суть!
І зрозумієш раптом – усе відносне тут...
ВІДДАВАТИ ЩОМИТІ ТЕПЛО
Якщо завтра покличуть в дорогу,
В ту, що манить в незнані світи –
Ти не плач, помолись тільки Богу,
І мені всі провини прости!
Майбуття є коротке чи довге...
Для життя всім відміряний час!
Не гадаймо, мій любий, нічого –
Кожна мить закодована в нас.
Може, саме тому і важливо:
Жестом, поглядом щирим без слів,
Передати чуття ніжну зливу,
Щоб почуло і небо мотив.
Нині, зараз, постійно, щомиті –
Віддавати від серця тепло!
Навіть в прозі життя цілковитій,
Щоб, як вишня, чуття розцвіло.
А, як завтра покличуть в дорогу,
(Може, час цей далеко!), і все ж –
Помолися тихесенько Богу,
І за мене, коханий мій, теж.
ШАНУЙМО МИТЬ
Якщо ти слухаєш сучасність,
Душею чуєш сміх чи біль:
Чутття, до бід людських причасні,
Печуть в тобі, як в рані сіль,
Коли щодня вникаєш в сутність
Простих речей і душ складних,
Весною тішить дух присутність
На луках пагонів рясних.
Встеляють землю, мов смарагди –
Тремкі, прекрасні і живі.
Їх мовчазні тобі поради –
Цінніші від промов царів!
Десь між рядочками лаванди,
Чи у прильоті журавлів –
Побачиш майбуття всю правду,
Чи щось ясне з минулих днів...
Твоя душа – це Храм, твердиня!
В ній Вічність зорями мовчить.
І що б не діялося нині –
Шануй, мій друже, кожну мить!
ХТОСЬ УДАЛЕЧ ІШОВ ПО НЕБУ
Рано-вранці до сходу сонця
Хтось удалеч ішов по небу...
Я дивилася тихо з віконця.
Чи здалося? Чи в диві потреба?
Так. Буває в житті дивовижне:
Щось нове, неймовірне, неясне.
Хмари-хмароньки! Свіжі й колишні
На небесній картині прекрасній!
Я любуюся вами з дитинсва.
Ви буваєте – грізні й веселі.
І приймаєте тих в товариство
Хто в небесну вдивляється стелю.
У ВІЧІ Й ЗА ОЧІ...
Які ж ми, люди, схожі і несхожі.
Коли правдивіші? У гурті? Наодинці?
Віч-на-віч – часто лагідні, хороші;
За спиною – слова, мов гострі спиці.
Зневірившись у комусь раз чи двічі –
Сприймаєш добре слово вже з ваганням.
Що кажеш іншим, дивлячись у вічі?
Те, що й мені? У відповідь – мовчання.
Бракує нам усім якоїсь ноти
Із тих семи, що до сльози правдиві,
Якоїсь в слові звукової цноти,
Де гама цільна, як веселки диво.
Коли ж встигаємо міняти маски?
Вже карнавальна ніч давно минула.
Життя – ілюзія, космічна казка,
З якої чарами на мить війнуло.
Та є у кожній казці післямова,
Прихованої істини краплина:
Страшна не віхола у ніч зимову,
А дух нещирої в словах людини!
ВАЛІЗИ
Смітник і валізи... Такі одинокі,
Як зойк із минулих забутих часів...
І думи несуться, порушивши спокій,
Як в горах лавина із білих снігів.
Реліктами стали старенькі валізи,
Які пам'ятають всю сутність речей.
Чи драми життєві, чи долі капризи
Звязали вузлами і їх, і людей?
У ємних коробках із фібри чи шкіри
Віз власник від краю до краю свій скарб.
Втікав він від себе, від воєн, зневіри?
Валіза ж про власника думала: “Раб!”
Він клав туди одяг, дарунки і книги,
Світлини й листи, що так любі душі.
Зостались в минулім морози, відлиги,
Іржею покрились замки від дощів.
До щему проймає побачене раптом:
Господар позбувся диктату речей.
Тихенько злетів над землею він птахом...
Скотилась сльоза із “валізних” очей.
ВОДОГРАЙ
Вода спадає, піниться, дзюркоче,
Голублять краплі листя оксамитне,
І ти, мов заворожений, охоче
Шукаєш у цім диво заповітне.
В тобі є теж оаза життєдайна –
У ній сміються водограю цівки,
Як тисяч струн мелодія вітальна,
Де всіх років твоїх бринять відтінки.
Журба і радість – все в цих звуках миле,
Бо мить життя, як водограю пісня.
Крізь Час і Простір входить в тебе сила –
І від чуття буває серцю тісно.
ДЯКУЮ!
Іскриться в яснім слові чуттів глибоких повінь,
Крізь далі просторові – від серця серцю промінь.
А в нім веселка грає, бо ти в цю мить пригожу
Комусь добра бажаєш, молитву шлеш хорошу.
До Неба лине пісня – несе слова подяки,
Є в ній любов первісна і радісна ознака.
І “Дякую!”, - шепочеш за все, що пережите!
І раптом в пісню хочеш вплести волошки й жито.
І всю душевну щирість – до ясних сліз безмірну,
І серця незрадливість, і цю зорю вечірню,
Що шепотить тихенько цнотливими губами,
Про те, що місяченька кохає до нестями.
ВІН, ВОНА І ВОДОГРАЙ
В долонях парку цівки водограю...
В них розкіш таємниці, плюскіт, дзвін.
І не одне тут серце завмирає,
Змикають пальці рук – Вона і Він.
Біленький дивоцвіт злітає вгору,
Там розпадеться на мільйон краплин.
Удень, вночі, в любу погодну пору,
Мов сміху дитинчати чути плин.
То, як ялинка в сніжному покрові,
То – мов кришталь космічних диво-дум,
Щоразу образи встають в обнові,
Лише чужим здається цівкам сум.
Обнявшись, падають краплини долу,
Щоб вже за мить здійнятися в танку,
Торкнеться серця – водограю соло,
Окропить з жартом вітерець щоку.
Цей водограй несе в собі послання
До чистих в душах почуттів тремких.
Він і Вона... та радісне кохання,
І водограю дивовижний сміх.
СЛУХАТИ Й КОХАТИ
Слухати й кохати, бачити крізь слух.
Серцем доторкати! Аж захопить дух!
І летіть – летіти понад містом ввись,
Від паріння мліти, як в раю колись...
Все ж було насправді! Зараз тільки сон –
Світ згубивсь в безладді безлічі горгон...
Ні, ні, ні – не треба! Чуєш? Це Шопен!
Лине звук у неба ясний гобелен.
Там прозоро. Бачиш візерунок цей?
Гинуть всі потвори в чистоті лілей!
Горлиця злетіла. Ясна благодать.
Може, захотіла світ урятувать?!
Хтось Вівальді грає... Так, що день тремтить.
Гарне не вмирає! Безом* квітне мить –
Білим і духмяним. Музика і цвіт...
Не здається тьмяним цей тривожний світ.
* бузок (діал.)
НАОДИНЦІ З СОБОЮ
(із написаного раніше...)
Сьогодні, душе, ти сумна безмірно,
Бо світ ворожий. Мало всім землі!
А хто ж грабіжнику віддасть покірно
Свої перлини, зрощені в теплі:
І в тім краю в якому народилась,
І на Святій землі пра-праотців?!
Людська натура так і не змінилась
Від каїнових давніх злих часів!
Сизиф на гору камінь вкотить швидше,
Ніж знову лад настане між людьми!
Зусиль для бійки надібно не більше,
Ніж потребує їх для згоди мир!
Ти пишеш про життя, кохання, радість,
Сама ж, сльозою вмита... І не раз!
Так хочеться, щоб зникла в людях заздрість!
Первинна думка, зроджена у нас!
Розбитий мир, як чаша з порцеляни...
Чи світ забув минулих війн ціну???
Не вмієш ти ненавидіти? Славно!
Не рви в собі цю праведну струну!
ПОГОРДА
І дивуюся й гірко до болю,
Як вживаються в душах людських
І погорда й талант між собою?
Може, так, як шкарлупа й горіх?
Бо шкарлупи бувають усякі:
І тверді, і міцні.. Що й казать?
Людям зрілі зернята до смаку!
А шкарлупи – у смі`тті лежать.
Як же славно нести слово людям!
Хай почують, скоштують на смак!
Лише гонор та пиху всі судять:
Люди, Небо та царствений грак*.
Радість творення з хистом – це ємно!
Тож гордіться в мить чесних звитяг!
Та погорда – щось інше, нечемне,
Не до Світла веде її шлях.
Ви не вірте, що пекло далеко!
Бо це прикре із нами щодня.
Заглянімо ж в себе, як в люстерко,
Як в криницю зоря, навмання.
Там глибОко... Душа невмируща,
А життя, ніби іспит складний.
І тим вища душа, і тим дужча,
Чим є більше душевності в ній.
* грак обраний Птахом року (2019, Україна)
В СОБІ ШУКАЙМО
(роздуми зі старого блокнота)
Як часто ми шукаєм винних
У власних помилках своїх!
І в душах, як в таємних скринях,
Думки ховаєм від усіх:
“Це, певно, винний хтось в родині?
Коли і як? Де впав, чи встав?
На полюванні соколинім
Чи вже про гріх наш пращур знав?”
А ти такий собі невинний...
Усе – вони, вони, вони!
А ти – ягня. Нема провини,
І не складеш собі ціни.
А все-то – та смітинка в оці,
(В чужому, звісно – не в своїм)!
В своїм – колода. І сороці
Давно є каркати на чім!
Смітинка випливе сльозою.
Колода – обсяг застеля.
Шукаймо злагоди з собою!
В душі є – Небо і Земля!
Як в інших бачимо лиш вади,
Та негараздів прикрий знак –
Не буде в наших душах ладу.
В собі шукаймо, що не так!
ХМАРКИ
По небу хмари... Хмароньки пливуть.
Такі близькі і, разом з тим, далекі...
Комусь привіти крізь світи несуть
Сховавши ласку в повітряну суть,
Летять немов білесенькі лелеки.
Хтось бачить в них своєї Долі плин,
Хтось помах крил трактує, як вітання
Від самих рідних, що несуть з вершин,
(Тобі незнаних зоряних долин) —
Напуття й віру! Тихо, без втручання.
Здалось тобі чи хмари знають те,
Чого нам Долею призначено не знати:
Хто завтра вже у засвіти піде;
Для кого перемоги мить гряде;
Кому ж, як рибі, часом слід мовчати.
Пливіть, хмарини, в згоді з вітерцем,
Над цілим світом, в побажаннях миру,
Біленьким лебедем, орлом чи горобцем,
Вклоніться Україні та Дніпру мигцем,
Кивніть Волині, де краси без міри!
НЕ ЖУРИСЯ
В мить журби подивишся на небо,
На світанні воно особливе.
Не журися, мій друже, не треба!
Глянь на зграйку птахів! Дивне диво!
Чуєш Радості Космос в їх леті!
Це втамовує спрагу у днині.
Не тримай же душі у корсеті.
Розшнуруй! Хай з птахами полине.
Поміж крилами їх та піснями –
Сум розплавиться льодом торішнім.
Вища Влада є в небі над нами –
В нім брунькують і осінню вишні.
В цьому світі ми гості, і тільки!
Пухом болі злетять, тополиним.
Стрілки Часу – це краще із ліків,
Бо лікують нас бігом невпинним.
Опустися на землю тихенько.
Час жалі прожене! Врукопашну!
Щезне туга твоя помаленьку.
Відлетіло у далі вчорашнє!
Доторкнеться (без дотику!) хвиля,
І прозрієш на мить, посміхнешся.
Відігрівши, птахи одлетіли.
Хай сьогодні тобі поведеться!
ЖИВОПИС
Дивлюся німотно у образ овальний,
Немов у калюжі зійшлися шляхи.
Думки всі кудлаті, як в юності дальній,
Рядочки у віршах, як змерзлі птахи.
Душа не сприймає у людях нещире.
Обходжу плітки та мережу інтриг.
Відходять жалі... І так хочеться миру!
Здається, з картинки доноситься сміх.
Бо бачу в маленькому цьому люстерку,
(Де неба краєчок і сива печаль),
Як листя сухе, станцювавши фламенко,
Лягає неначе гіпюрова шаль.
Побачу в прозорості з'єднаних крапель,
Мале і на диво вразливе кліше,
Де ніби художник наносить на штапель
Небесний малюнок в манері “туше”.
СКРИПАЛЬ
Тремтів смичок в скрипальських пальцях,
Здавалося, що все це сон –
Метелик щастя сів на трон,
Кружляли думи в дивних танцях.
Скрипаль кумедний та кудлатий
Забув про час і все навкіл,
Кудись летів, летів, летів...
І грою серця нищив ґрати.
І вже не стало на заваді
Ні стін, ні болю, ні турбот –
Душа сягала тих висот,
Де душам світлим щиро раді.
ЧАС
Час мина, протікає крізь вії,
Через листя оце, що на пальмі.
Чи краде, чи дає нам Надію,
Що записана нотами в гамі.
Там лелітки далекої зірки,
Що летять і летять без упину.
Чи то схований смуток в барвінку,
Чи то радості дивна хмарина?
Час і Вічність – найближча родина.
Час – знаменник у дробі космічнім.
Сьогодення чисельником лине:
Від минулого – в даль потойбічну...
Час минає, як запах над гаєм
Полуничного літа тремкого.
А, можливо, це я лиш минаю?
Крізь літа, пил кохання й дороги.
Час, Природа, Вода й тихе Слово...
Хтось небесний у плині земному!
І занурююсь знову і знову
В Мить, що зіткана Світлом з Любові!
ПРИКРЕ ВСЕ МИНЕ!
Ніч на лезі болю і страждання...
Не розкажеш, як стогнав до сліз...
Співчувала сяйвом зірка рання,
Скрипнув в небі Ведмедиці віз.
Розімкнеш повіки рано-вранці
Ще безсилий... Прикре все мине!
Є надій жмуток в заплечнім ранці,
Від яких ясніє все земне.
Не завжди встеляють шлях наш квіти.
Та навіщо знать комусь про біль?
Все минеться! Душі – мов ті діти:
Бачать в радісних хвилинах ціль.
Ніч війнула хвилею морською
І знесла з піском твій тихий жаль.
Витік з моря нині він рікою
Та й полинув у безмежну даль.
Посміхнешся навстріч добрим людям
І промовиш: «Прикре все мине!»
Стане хороше в цю мить у грудях,
Знике й думка про усе сумне!
З НЕБУТТЯ
Кожен судить тільки по собі...
Але хто є праведний у світі,
І відчує в серці далебі,
Як полин тривогу стелить в літі?
І несе суцвіттям, як із губ,
(Червонавих і таких гіркотних!) –
Шепотіння про нещастя згуб,
Та про біль в очах людських скорботних.
Ось страждає матінка чиясь,
Бо везуть додому домовину,
Тільки в небо горлиця знялась,
Щоб крилом “Прощай!” черкнути сину...
Тільки похилилась ковила,
Заридала ввечері росою.
Десь журливу пісню завела
Чайка над піщаною косою...
Мить змигне – і вже нема життя.
Де поділись мудреці й пророки?
“Миру, миру!”, - лине з небуття,
Маків цвіт в людей питає: “Доки?”
ДОРОГА ДОДОМУ
Я шукаю ясне і в печалі...
Не дивуйтеся! Світ цей жорстокий!
Та полинувши думами в далі –
Серце раптом здається стооким.
Бачить мудрість у всьому земному.
Все, що діється в світі навколо –
Лиш нагода вернутись Додому:
В Космос Вічного! В радості коло!
Я не плачу! Не смію! Не хочу!
Бачу в світі гіркотне і болі.
Та щораз після темряви ночі
Сонце кличе всміхнутися Долі!
Заполонить акордами світла,
На чолі повирівнює зморшки,
Як же добре, що нити не сміла!
Лиш в подушку... Лиш трішечки... Трошки...
Та на людях не викажу болю!
Їм і так в цьому світі нелегко!
Проявлю я і гумор, і волю,
Підмигну, заглянувши в люстерко.
Покажу друзям квіти весняні
На світлинах, що зроблені вранці!
Хай до кожного щастя загляне,
Принесе їм здоров'я на таці!
Всі по-іншому бачать реальність –
Від Природи, від Неба, від Бога!
Кожен день – це не просто звичайність,
Це ДОДОМУ широка дорога!
ЯСНИЙ СОН
В зворотний бік вода пливе,
Ховає в стумінь щось таємне.
Впусти у себе це нове –
Незнане, сонячне, пісенне.
І ти й не ти уже за мить:
В польоті вільний і щасливий,
Жага якась в душі щемить,
І є в ній думка незрадлива:
Летіти з темряви увись,
Туди, де світло, світло, Світло...
Ти, душе, більше не журись,
Бо щось тепер в тобі розквітло.
І чисте, й лагідне, тремке,
Як крила бджілки в лоні квітки,
Мов янголяти спів, легке,
Мов житній дух дозрілий влітку.
Запам'ятай цей ясний сон,
Де ти до світу небайдужий,
Злетів увись від всіх горгон,
Що війнами вп'ялися в душі!
Де біль страждання, тихий схлип,
Дволикі люди... Далі й далі:
Летиш до зоряних колиб.
Геть розсипаються печалі.
Зумій знайти себе в собі!
Того, Хто “Дякую!” почує!
І слово, зроджене в тобі –
Живою сутністю схвилює...
***
Дзеркальний відблиск дум вмістився у краплині,
Здається неймовірним це дійство чарівне.
Схиляєшся над дивом, і бачиш небо синє,
І щось є в нім для тебе – і гойне, й рятівне.
Заглянеш в цю красу на малахітнім листі,
Почуєш вість пророчу із Всесвіту Надій,
Полинеш серцем в спів: ти чув його в колисці!..
Лиш затремтить щось в грудях, як у перлині цій.
І все збагнеш нараз: весь світ в тобі, як в краплі!
Чумацький Шлях сміється, хоча навколо день,
Високе і тремке... Летять думки поквапні –
Хутчій донести людям з росинки сміх пісень.
ЛИСТИ
Ти жалкуєш за листами...
З них лилась відвертість душ:
То стелився жаль рядками,
То злітав над словом хрущ.
І весніло в серці раптом!
Пестив почерк. Гріє лист!
І у будень чув ти свято,
Між серцями виріс міст.
Ти писав близькій людині,
Мов торкавсь душі глибин,
Щире, ясне і єдине –
Те, що знав лиш ти один.
Пише подруга про болі,
Про думок самотніх мить.
Перечитуєш поволі –
Прагнеш, рідну, захистить!
“Боже, - здіймеш вгору очі, -
Дай їй сили, дорогій!”
І відписуєш до ночі –
Та й впаде краплина з вій...
З часом, як засохлі квіти,
Пожовтіє лист в столі.
Та молитві – не зжовтіти,
Мов пупавці на Землі!
Бережу листи, як цінність.
Що алмази? Що кришталь?
У листах жила глибинність!
Їх тепер не пишуть.
Жаль...
ЖУРБА
Закотилось сонце... Як же описати?
В пасторальній пісні музика без слів.
У журбі припала до могили мати:
“Синку мій, синочку! Де ж ти полетів?
Що ж ти наробила, невблаганна Доле?
Чом же мій синочок безпробудно спить?..
Дугами зігнулась ковила на полі,
Чи ж настала в світі полинова мить?..
Заховаю горе у вечірні роси,
Затужу беззвучно, щоб не розбудить...”
Та мовчання неньки, ніби стоголосе,
По земній орбіті швидше світла мчить.
Зазирає в очі синій квіт барвінку,
Материнське горе ріже навпіл світ.
Лиш відлунням тихо пронеслося: “Синку...”
Здійнялась молитва журавлем в політ...
КОСМОС ДУМКИ
Ось думи в'яжуть осінь, Всесвіт, ніч.
А листя клену в червонявих шатах,
Спадає так, немов почуло клич
Від давніх побратимів кострубатих.
Із безлічі прожи`лок листяних
Складається, можливо, шлях до Світла.
Лечу крізь листопади днів земних –
У Космос думки, що в душі розквітла.
Надходить ніч розхристано німа,
Летить зоря леліткою* у небі,
Вже білу шаль готує десь зима,
І, як в свічадо, зазираю в себе.
І сходить мить, як ластівка стрімка,
А в ній – моє минуле і майбутнє,
Де понад всім – Невидима Рука,
Що в кожнім порусі моїм присутня.
* іскорка
СПІВЧУТТЯ
В глибокій зажурі твій друг в Україні
Запалює свічку на свіжій могилі,
Летять співчуття через далі осінні:
Сердечні, терпкі і такі зрозумілі.
Почувши нерадісну звістку про лихо,
Так хочеться подругу взяти за руку,
Промовити лагідне щось для утіхи:
“Рідненька, послухай...”, - а з горла ні звуку.
І серцем сприймаєш усю непоправність:
Прекрасна душа у світи відлетіла,
І ніби шепоче крізь Час і Туманність:
“Не плач, моя доню, з тобою я, мила!”
Ти шлеш співчуття крізь простори далекі,
І подумки подрузі гладиш рамена,
І наче високо у небі лелеки
На крилах несуть щось у даль нескінченну.
ПОЗА ПРОЗОЮ ДНІВ
Читаю Конфуція, Фрейда, Спінозу,
В платонівськім вченні вникаю у суть,
У літі ласкавім, де сняться морози,
Живі мої спогади схожі на ртуть.
Зливаю сюжети в рухливе це чудо –
Дзеркальне, і часом до сміху, криве.
Ніщо не минуло, живі всі етюди,
Бо “вчора” і “завтра” в ЦІЙ миті живе.
Ретельніше нині вирішую справи,
Вагоміша думка про мить небуття!
Будь з ким не піду у кав'ярню на каву –
Все більше шаную хвилини життя.
І мальви черлені зі мною у згоді –
Розкриті і пишні, і надто земні,
А, може, щось зоряне в їхній природі
Здіймає мій дух поза прозою днів?..
В мені все спочатку: від теплого плину;
Від Темряви й Світла – усе лиш в мені!
Ось ластівки дивні у Простір десь линуть,
А з ними – й моє щось летить в голубінь.
ДОБРИЙ РАНОК!
Добрий ранок, любе місто!
Добрий ранок вам усім!
Шле нам сонце променисто
Мить пригожу у красі.
Посміхніться! Будьте щирі!
Шлють птахи вітання-спів!
Не згубіть в щоденнім вирі
Ні одне з чудових див!
Хай ведеться вам у справах!
Хай вам Доля в день оцей
Дасть здоров'я всім на славу,
І гараздів, і грошей!
Миру в домі! Миру в краї!
Сміху, радості, пісень!
Хліба пишні короваї!
Хай успішним буде день!
“Бо`кер тов!”*, - сміється сонце.
Каже всім: “Беацлаха`!”**
Ллється світло у віконце,
Лине навстріч: “у-Браха`!***
*добрий ранок (іврит)
** удача, гаразди (івр.)
*** і Благословіння (івр.)
ЗА ЧУЖІ ГАРАЗДИ
...пестить погляд сойку, сум згасає, терпне.
У пташинім співі – щирості без меж!
Входить нишком в серце світле, небуденне –
Хай в нещиру душу завітає теж!
Менестрель-кульбаба заспіває гойно:
“Всі ви браття, люди – вірте в ясну мить!
Я для вас, кохані, в дар послала щойно
Парашути щастя!” Щось в душі тремтить...
Стане любо-любо, зникне хтива заздрість,
Що в чиємусь серці залягла на дно –
Геть її прогонять дум кришталь та радість
За чужі гаразди!!! Вірю в це давно!
ПРОСТО ЖІНКА
В ній жар кохання і страждання трунок,
Спокуси плоті й досвіду настої,
Щоб з любих вуст зірвати поцілунок –
Від ноєвих часів ідуть двобої.
Чарують ватри у очах од віку:
Жага і пил, і мудрість лун в глибинах,
В них усміх Мони, (від нудьги це ліки),
Липневий рай на крилах лебединих.
Вона буває владна і холодна!
Та більш... до сліз безмежно ніжна й мила,
Над немовлятком схилена Мадонна –
Всесвітньої любові віща сила.
І повний місяць, поборовши втому,
На Лірі неба щось бриньчить тихенько
Для просто Жінки, берегині дому –
Коханої, майстрині щастя, Неньки.
ДО СВІТЛИНИ
...і, ніби разом з усіма ти,
Та, мов у клітці Фарадея...
Які б не вибрав зовні шати:
В нутрі – ти голий перед нею.
У лихоманці часу злого
Ти чуєш схлип людський і горе,
Мов біс узяв добро на роги...
Лиш квіти далі тішать взори!
Чи вже забув, що хтось ридає?
Що любий край, мов на вулкані?..
О, ні, ні, ні! Душа страждає –
Укрився біль в твоїм мовчанні...
Міцні і нині кревні узи!
Життя без таїн не буває.
Пір'їна в крилах чорногуза –
І та твої думки читає.
Біжать слова, мов кров по жилах.
Весна навкруг, мімоза шепче:
“В мені шукайте гойну силу”!
Тремтить краса крилом лелечим.
І ти, зчитавши в мить урочу,
З цих квітів любе, ніжне, красне,
(Дивись, як радість тішить очі),
Вкладеш в світлину сутність ясну.
ЩАСТЯ
Пірнаю в сон із небайдужих буднів,
Куштую ніч, немов вино, на смак.
Зоставлю, любий, за порогом сумнів.
На щастя поряд покладу п’ятак.
Щоб повернутись знову в світ фонтанів,
Де всi чуття – то сонця акварель.
І сум, i радість, зрада i кохання,
На струнах серця грає менестрель.
Біжить сльоза перлиною по руті,
Немає вже в минуле вороття.
І невтямки чомусь буває людям,
Що щастя – це не знати майбуття.
КОЛИСКОВА ДУШІ
Тихо пісня здіймається вгору,
Мов у перший політ ластів'я.
В ній плюскоче схвильоване море,
Світять лагідно Космосу зорі,
І душа в них тріпоче моя.
Ніби я, вже не я, а небога*
Перших рос на цій грішній Землі,
Де немає навколо нічого –
Лиш в росиці є іскорка Бога,
Що зродилася раптом в імлі...
Сходить сонце, співає пташина
Поміж явою й сном на межі,
Там росичка з любов'ю – єдині,
І звучить із досвітньої сині
Колискова моєї душі.
* дочка брата або сестри, племінниця.
ПАМ'ЯТІ ВОЛОДИМИРА ВИСОЦЬКОГО
На фоні днів дешевої спокуси,
Понад словами наглої брехні,
По сірих буднях голос правди згуслий.
Мов кремінь, хрип запалював вогні.
І голос полум'ям здіймався вгору,
Шмагав хлистами слів черству мораль,
Ховались морди лисячі у нори.
Здавалось, так в бою скрегоче сталь!
Летіли й ми, дівчата, над Землею,
Нас кликав свіжий подих до весни,
Дух мармуровий діви Галатеї,
Немов оживши, доторкав струни...
Були такі близькі пісні про друга,
Про баобабів, гори і життя!
Від тих пісень хмурніли злії слуги
Всіх тих, хто ніс оману у буття.
І ніби вишні зацвітали швидше
Під біоритми барда-співака.
Ще і сьогодні в парку, на узвишші,
Наслідує чийсь голос смільчака!
ДЛЯ МАЛЯТ
СКАЖИ, ПУХНАСТА ХМАРКО
Скажи пухнаста хмарко, на котика подібна,
Хто срібні зорі й маки малює нам на вікнах?
Хто пензликом казковим фарбує діткам щічки,
В білесенькі обнови в гаю вдягнув смерічки?
Питали ми в синички, і в баби снігової:
“Навіщо рукавички вдягаємо зимою?”
Сніжок пухнастий шаллю встелив усі доріжки,
Невже і він не знає, хто ніс щипає трішки?
У дідуся спитаю, що звуть усі Морозом,
Вже зайчики стрічають його під верболозом,
Снігуронька гарненька підкаже-допоможе,
Якщо дідусь старенький згадати щось не зможе.
ЩЕДРИК
Світять зірочки з небес крізь віконце в хату:
Гей, стрічайте всі разом найясніше свято!
Місяць бороду вчепив на тоненькі ріжки,
Із торбинки сипле в ніч золоті горішки.
Щедрик, Щедрику дзвінкий, не барись в дорозі,
Вже колядники малі стали на порозі,
Ґазда двері відчинив, діточок стрічає,
Для гостей гостинців міх у руках тримає.
КУЛЬБАБКИ
За городом у траві розпустились квіти,
Капелюшки в них нові, сміх несуть у літо.
Це вони, це вони – радісні кульбабки,
Нам несуть із весни сонячні серпанки.
Люблять бджілки молочай, бо квітки медові
Зичать радості розмай на квітковій мові.
Зайде сонечко ясне, і складеться квіття.
Скаже чудо це рясне «На добраніч» дітям.
Це вони, квіточки – стануть вмить пухнасті,
Ці малі пустуни – парашути щастя.
Всім навкруг залюбки квіти ці чудові
Зичать гарних подій на квітковій мові.
РОДИННЕ
ДОНЕЧЦІ
Чи то птах приніс тебе, рідненька,
(Крила диво-птаха у зірках),
І не вірилось, що я вже ненька
Донечки – найкращої в світах!
Фея радості, весни, вікторій,
З іскорками золота в очах.
Ноти сліз, на клавішах історій...
Сила волі зборювала страх.
Люба моя, сонячна, далека!
Журавлями стелиться життя.
На чолі вже прядочка срібненька,
Жінка мама, а мені – дитя!
МАТЕРИНСЬКЕ
Зворушливо крутиться дум веретено,
І я вже не знаю, чи плач в нім, чи спів.
Щось тьохкає в серці і ніжно, і щемно –
Лілейної пісні небесний мотив.
І ллється, мій синку, тепло материнське,
Страждає в розлуці, хвилюється синь.
Все довша подій і доріг світла низка –
Сягаєш давно вже орлом в височінь.
І радість з печаллю в єдиних обіймах:
Чуття материнські від віку святі!
Віддати кровинку назавше, (постійно) –
Прекрасній і юній дружині твоїй...
Тріпоче пелюстками дивна лілея –
У грудях безмежно яскраве чуття.
Нездатна, коханий, зі слова камея
Цей плин відтворити. У нім – сенс життя!
ВІТАННЯ ВІД БАБУСІ
(внученьці Мішель)
Внученько моя, яснА жоржинко!
Карооке, юне яголя!
Час летить, не знаючи спочинку,
І в майбутнє стежку вистеля.
Будь здорова, радісна, успішна!
Хай в очах сіяє щастя мить,
Що завжди` весняним квіттям пишна!
Глянь, до тебе зіронька летить!
В ній гостинці дивовижно щедрі,
Пізнавання світу в добрий час!
Мов горішки із рясного кедру,
Сипле зірка іскри повсякчас!
Я тебе вітаю щиро дуже!
Нині день народження! Всміхнись!
З посмішкою осінь очі мружить,
Линуть побажання теплі ввись.
Щаслива будь!!! Люби!!! Світись!!!
Я НЕ ПЛАЧУ...
(моєму, світлої пам'яті, внученьку Андрію)
Ось і місяць минув з дня, що вибухнув горем:
Розірвав на скалки, і затьмарив весь світ...
Ти злетів, наче сокіл над сном неозорим,
Тільки в двадцять своїх нецілованих літ.
Я не плачу, рідненький... Я тільки лиш схлипну.
Лише вмиюсь слізьми, щоб ніхто не почув.
Лиш молитва услід за тобою полине,
Та легесенький подих стривожить свічу...
* * *
Місяць променем входить у душу,
Наскрізь просвітив усю за мить:
І відчув, здригнувшись, як щемить
Те, що зболене ховати мушу:
Палить, душить, в скронях стугонить.
І здається біль таким нестерпним.
Причаїться за ребром, мов рись,
А тоді, (як з горем примиривсь),
Раптом скочить звіром ненажерним –
І заниє в грудях, як колись.
Не журися, душенько вразлива.
Внучок твій вже янгол – вір у це!
Ось хмарина в небі, мов крильцЕ.
Змий молитвою гіркі мотиви –
Витри, душенько, від сліз лице!
МАТУСІ
Здалося знов, що я маленька,
Твоя пташиночка мала.
Моя матусічко рідненька,
Вже стільки літ, як ти пішла...
Чи із чуттів сумних та щирих,
Як з квіття вранішня роса,
З'явилась крапелька довіри,
Здригнувши мить і небеса?
І затремтіло щось у грудях,
Бо стільки в серці є тепла!
Твоя любов завжди присутня –
Куди б стежина не вела!
ПЕРЕД ВАМИ, МАМО!
Стеляться бентежно трави по землі,
Віддають свій смуток пишній ковилі.
Перекотиполем вдаль біжать роки,
Скільки в Долі Вашій, рідна, гіркоти?
Запече у грудях, задрижить печаль,
Наче хто зі слова витиснув весь жаль.
Слово те – “Освенцім”... І біжить сльоза,
Обніму за плечі, в пил спаде роса.
Не скорились Долі, “всім смертям на зло”,
Виростили діток – стільки літ втекло...
Я одна з везучих, бо ввійшла в Ваш дім,
Закружляла радо в вельоні-фаті.
Звернення “свекруха” чимось ріже слух,
Слово “мама” – ближче! І тріпоче дух.
Хочеться нестримно похилить чоло
Перед Вами, МАМО! За усе добро!
ВНУЧЕНЬЦІ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
(АНЮТІ)
В очах – мов краплини медові,
Онученько люба моя!
Завзяття і блиск бурштиновий,
Мов зіроньки ясні горять.
Притисну до себе, рідненька,
І кучерів легко торкнусь,
Віддам тобі серце усеньке,
Без слів обійму, прихилюсь.
І ніби у юність, полину,
Кровиночко рідна моя!
Дай Бог тобі щастя, Перлино!
Бо світиш в житті, як зоря!
БАБУСІ
Десь на долівці пам’яті, в сум’ятті
Палахкотить коштовний каганець –
Вогонь настурції... Думки крилаті
Торують шлях до серця навпростець.
Колись цих квітів, що плелись низенько,
Не бачив ніби дух узбіч доріг,
Та так любила бабця їх старенька,
Що біля хати виріс оберіг:
Щитів зелених помічна загата
Від плину злого й прикрого в путі.
А поміж них, мов сонечка, мов свято –
"Аврори" радощів, трофеї золоті.
І мить солодка та до болю щемна
Стискає горло, лунко б’є в ребро.
"Бабусю, рідна...", - щось шепчу таємно,
І лине в душу з квіточок тепло.
ЗОРЯНЕ
Ще не вміють ручки обіймати вправно,
Ніжки ще і кроку не ступили в світ,
Як схилюсь до внучки, очка так забавно
Радісно сміються, наче первоцвіт.
Сміх і втішний лепет мають дивну силу –
Душу огортають в зоряні чуття.
І здається раптом в цю хвилину милу,
Ніби сміх осяяв все моє життя!
Промені – це струни на бандурі неба,
Граючи, радіє музиці дитя,
Радісно на серці, слів чуттю не треба,
Боже, дай маленькій Ясне майбуття!
Все найкраще в світі родиться з любові,
В посмішку дитини закохалась мить.
Все, що не вдалося висловити в слові –
Спромоглося в звуці – ввись летить, летить!
СМІХ ДИТИНИ
І, наче скрипка, грає день,
В пейзаж зими вплітає квіти,
Фіалки в січні, спів пісень –
Це сміх дитини рясноцвітний!
Маленьке сонечко, рости!
На радість мамі, тату, людям!
Наводь невинністю мости,
Нехай добро наквітне в грудях!
ВНУЧКА
Ясочко кохана! Сонечко в віночку!
В віченьках смішинки дзюркотять струмочком.
Свiтять, кличуть, манять зіроньки яскраві,
Десь хлоп'я румянці позича в заграви.
Стелиться серпанком літо вже під ніжки,
- Гей, стривай, кохане, підросту ще трішки.
Вмиються росою трави світанкові,
Ляже на долоні світ весь у обнові.
Посміх вуст пророчить вишеньками долю,
Пестить і голубить все навколо вволю.
Тане мить від ласки: будь же вік щаслива!
Свiтла і любові не мине хай диво!
ПІСНІ
МОВА РІДНА МОЯ
(присвячення Посольству України в Ізраїлю), муз. А. Олєйнікової
Наяву і у сні, в кожнім слові моїм ти присутня!
Шепотить сон-трава про любов, що живе у душі.
У далекім краю чую, мово, твоє я відлуння,
І без пензля слова щось малюють на срібній межі.
Чи то Доля веде крізь роки у світи?
Чи то знов сон-трава шле видіння лілові?
З міріадами свіч на Землі не знайти,
Як зуміли слова стати зорями в мові!
ПРИСПІВ:
Мово рідна моя –
Мелодійна і ясна!
Лине пісня твоя,
Як молитва, прекрасна!
Із рожевих в’юнків та із радісних мальв-грамофонів
Линуть звуки пісень, від яких завмирають поля –
Може, звідти взяла моя мова тони передзвонів,
Та й вплела в ці тони перший вранішній спів солов’я.
І всміхається мить, пробудившись зі снів,
Бо і в прозі життя кожне слово, мов пісня!
І здається мені, що під ніжний цей спів,
Розцвітає душа, як білесенька вишня.
ПРИСПІВ.
ТАМ, ДЕ МИ БУЛИ
(Зіні Ческіс в день ювілею), комп. Алекс Ческіс
Там, де в росах купались житомирські трави,
Тихо Тетерів хвилі котив в далину.
Там знайшли ми, кохана, у фарбах заграви
Зірку щастя, заховану в мить чарівну.
ПРИСПІВ:
Там, де ми були, моя кохана,
Там, деми знайшли свою любов!
Там, де ми були, моя кохана,
Там, деми знайшли свою любов!
Я не бачив гарнішої дівчини в світі!
Із очей твоїх сонце наснагу пило.
Отоді ми й побрались під оплески літа,
І у душах кохання бузком розцвіло.
ПРИСПІВ.
Ми по “Графських сходинах” не йшли, а летіли,
По Старому Бульвару ходили не раз.
Там у парку тебе цілував я несміло,
І всміхався нам клен, задивившись на нас.
ПРИСПІВ.
Через безліч років ми у іншому краї,
Пам'ятаємо танго житомирських днів,
І тихесенько пісню нам вечір співає
Про щасливе кохання з поліських ланів.
ПРИСПІВ.
ЩАСТЯ КОХАННЯ
(Комп. Алекс Ческіс)
Сіє ніч через місячне сито
Срібні промені в наші серця,
Розцвітає у них первоцвітом
Ніби вкрите ясним оксамитом,
Щось найвищого варте вінця.
ПРИСПІВ:
Притягує погляд неначе магнітом,
І хтось таємничий шепоче: “Всміхнись!”
Кохання – це сонце і місяць над світом,
І пісня весняна, що кличе у вись.
В коханні є радість і ноти печалі,
Тремке і прекрасне, небесне в земнім –
І ходять навшпиньках зворушені далі,
Не встоять ніякі чуття перед ним.
Дві душі, що кохають – це щастя,
Ватра в холод і подих весни,
Де ми разом, та вільні зап'ястя,
Наші мрії, як море хвилясті,
Гріє погляд безмежно яснИй.
ПРИСПІВ.
МАТУСІ
(Світлані Бендіковій, комп. Алекс Бендіков)
Летять з Єрусалиму у далі українські
Наповнені любов'ю до матінки слова.
А неба синь до мене так неймовірно близько,
І просто з серця лине мелодія нова.
ПРИСПІВ:
Мамочко! Матусю! Люба нене!
Шлю тобі низесенький уклін!
І вплітаю в соло – щире і пісенне
Ніжно білих квітів тихий передзвін.
Рідна моя мамо! Тобі вклонюся в ноги –
За все добро душевне, терпіння та любов.
Немає в світі плати за ласку і тривоги,
І обіймаю серцем крізь далі знову й знов!
ПРИСПІВ.
Усе, чому ти вчила, своїм дарую дітям,
Несу любов, рідненька, як факел крізь життя!
Хай довго ще і ясно тобі, матусю, світять
І сонечко, і зорі, і ця любов моя!
ПРИСПІВ.
КВІТКОВА СТЕЖИНА
(Моїй Україні, комп. Алекс Ческіс)
Позлітали літа, мов в саду перезрілі черешні,
Біля тої хатини, в якій вже ніхто не живе,
Там під тином цвіли, наче зорі ясні нетутешні,
Квіти світлих надій. Тихо спогад у далі зове.
ПРИСПІВ:
Оксамитні мої квіти чорнобривці!
Розскажіть мені, куди втекли роки?
Ви, як зіроньки, що скупані в криниці,
Впали сяйвом у непрошені думки.
У далекім краю розстелю рушничок полотняний,
В чорнобривці матуся вплела незрадливі чуття.
Наче в долю вдихнула, рідненька, стібок полум'яний –
І несу до Вкраїни любов, як цю пісню, в життя.
ПРИСПІВ.
Затремтить у душі щось ясне і, як сон, виняткове,
Стільки літ з полотна не зникає щемлива краса!
І впаде на вишивану гладдю стежину квіткову,
Чиста крапля з очей, як з трави світанкова роса.
ПРИСПІВ.
ЛЮДМИЛА
(Людмилі Тараненко та усім Людмилам — з любов'ю)
Тріпочуть ноти на струні кохання,
Вирує квітень у долонях снів,
А ти, як та зоря прекрасна рання,
Немов для тебе пролісок розцвів.
Торкається вітер волосся,
Лоскочуть мій спомин думки.
Наснилось мені чи, здалося,
Що мрії п'янкі?
ПРИСПІВ:
Людмило, кохана Людмило!
Ти снишся щоночі мені.
В тобі і весна яснокрила,
І літа квітки запашні.
Чуття ховаєш, ледь прикривши вії,
Венера з міфу, мов твоя сестра!
В твоїх очах чи згода, чи надія?
Душа в чеканні, серце завмира.
Ім'я Людмила значить “людям мила”,
І все в мені шепоче: “Так і є!”
В тобі блакить і ласка небосхилу,
Ти – щастя моє!
ПРИСПІВ.
КОЛИСКОВА ДЛЯ ЕМІЛІ
(Комп. Михайло Бурштин)
Баю, крихітка маленька, сонячне дитя!
Спить в клубочок склавшись киця, і зійшла зоря,
Розповім про фею казку, віченька зімкни,
Стільки в серденьку є ласки, що не вмістять сни.
Спи, маленька, спи, жоржинко, дівчинко моя,
Сипле радістю дзвіночок у долоні дня,
Спить у ліжечку вже Барбі, нічка за вікном,
І твоє руде лошатко обнялось зі сном.
Глянь, пустунко кучерява, спить ведмедик твій,
Я зніму для тебе зірку, лиш шепни хутчій,
Люлі, люліньки, маленька! Щастя в тій зорі,
Входить в дім воно навшпиньках, як чуття мої.
ТРІШКИ ГУМОРУ
НЕ ГНІВИСЬ
Не гнівись, прошу тебе, коханий,
Що обід вже вистиг з самоти...
Знають Небо та Пегас буланий:
Двоє в мене любих – вірші й ти!
Лише з вами щастя входить в душу:
До кишені не сховать снагу!
Між двома себе ділити мушу,
Кожну мить, сприймаючи благу.
Я ж обід віршами приправляла,
В пирогах моїх – душі без меж (!),
Лиш на хвильку відійшла, бо знала –
Мусить світ почути пісню теж!
... а якби на шальках помістились,
Два чуття, сріблястіші за ртуть –
Терези самі б ще й засвітились...
Здогадайся, любий: в чім тут суть?
ДАНИЛО ТА ГАРБУЗИ
(поема з гарбузовим смаком)
Зріс безбатченком Данило,
Вмів в руках тримати вила,
Був до справи не ледачий,
Замість “мерса” ж – мав лиш клячу.
Кожен день стрічав дівчину,
Мала талію осину –
Закохавсь по самі вуха!
Та дійшли чутки до слуху:
Батько в милої суворий,
Не признає непокори!
Не віддасть дочку сусіду,
Не потерпить навіть сліду.
Не таланило та й годі,
Хоч метким був по природі.
І придумав план Данило,
(Ніби хтось приклеїв крила):
Слав сватів у кожну хату,
(Свій секрет розкрив лиш брату).
В понеділок йшли до Дуні –
Там гарбуз дістали з клуні.
У вівторок сватав Галю,
На наступний день – Наталю.
Не хотіли кралі й знатись –
Вів гарбузам хлопець запис.
Не минув цей жарт Федору –
Їй було б заміжжя впору.
Та вітчим, крутої вдачі,
Справдив задуми юначі:
Він віддав для “фарсу” брату
За гарбуз свого домкрата!
З хати, де живе дівчина –
Ніс той овоч сват, мов міну!
А Данило, знай сміється –
Є гарбуз, і план вдається.
Сватав в п’ятницю Марусю,
Лиш минав чомусь Ганнусю...
Сині очка вкрали душу,
Потай в думах мовив: “Мушу!
Не гнівися, ясноока,
Я зміню вердикт жорстокий!”
Все село гуртом сміється,
А Данило в бізнес пнеться.
Вивів в поле пастись клячу,
Зняв в оренду мовчки дачу,
Щось ладнав із хвацьким свистом,
Малював рекламу з хистом.
День настав – відкрив кав’ярню,
Гарбузи вніс на світанні,
З них такі придумав страви,
Що пішла по світу слава:
Пік млинці ясні, як сонце,
Що сміється крізь віконце.
З часом, став юнак багатим –
Кличуть гостем всі до хати.
Безкоштовні ті гарбузи –
Золотенькі мають пуза!
Кожний батько метикує:
Хто ж насправді причарує
Гарбузового Данила,
В чім простого хлопця сила?
У кав’ярні гарбузовій
Він шеф-повар пречудовий:
Все сміється, все шкварчить,
Бізнесмен наш лиш мовчить...
“Швидше б вечір”, - точить думка,
Геть собі пішла розпука.
Над рікою десь у лозах,
Стане святом денна проза.
Там чекатиме кохана –
Найясніша в світі панна.
Знає точно наш Данило:
Рушниками стріне мила!
ІНДИК
Ось індик розправив крила,
Та й надув бульки чванливі,
Очманів і дрозд на сливі,
І вільшанка легкокрила!
“На таланти я багатий”, –
Булькотав індик пихато.
“Я ваш цар, я – імператор!”, –
Промовляв хвалько дзьобатий.
Зашарілись маки в полі,
Свиснув вітер в непокої,
Від зухвалості такої –
Луснув вмить стручок квасолі.
Десь у вербах соловейко
Тішив світ вінком мелодій,
Про свій хист мовчав та й годі,
Лиш у спів – вкладав серденько.
ГОСТІ
(прозаїчна мініатюра)
Якось моя подруга стала мені скаржитися, що фігура її стала рости, як на дріжджах. Я й сама вже помітила, що і для мене кухня раптом стала дещо малувата. Ось я і вирішила запросити подругу з її чоловіком у гості, і трішки розрадити у цій пікантно-холестерольній ситуації добрим словом.
Страви для столу я готувала з посмішкою, меню продумала заздалегідь. Все мало бути якомога менш калорійним, лише з корисним холестерином, і мало смакувати не лише нам, а і нашим чоловікам також. Коли завітали друзі, на столі вже красувались у різних салатах морква, капуста, шпинат, печені кабачки та баклажани, приправлені часником. А для того, щоб розбудити гумор моєї гості, я, не пошкодувавши часу, поблукала по теренах Інтернету, та підшукала ще дещо до теми зі свого власного записника. Ось що я зачитала на нашій вечірці:
– У повненьких – більше простору для серця (худенькі, не ображайтесь, я пишу це люблячи).
– Чим ширшою виглядає жіночка, тим ширший її кругозір, (спробуйте перевірити).
– Повненьким важче перемивати кісточки, (з логічних міркувань).
– З жінкою “без сучка і задирочки” – менша ймовірність загнати під ніготь, (чи ще куди) скалку.
– Згідно з деякими перевіреними джерелами, можна ствердити, що зимою з “пампушечками” тепліше, а влітку – прохолодніше, (як не як, а тінь росте пропорційно габаритам).
– Для особливо велелюбних чоловіків – є більше місця для поцілунків (О!). І, на кінець, ще один пункт
– Повне щастя чоловіка, можливе лише поруч з повною жінкою”! Вечір пройшов чудово! І хоча, насправді, “немає нічого важчого, ніж стати легшим”, нам було легко, привільно, весело. Та й меню овочеве всім припало до смаку. Отже, шлях до схуднення був відкритий! Обійнявши мене на прощання, чоловік подруги напівжартома — напівсерйозно пробасив: “Все було просто чудово! Тільки жаль все ж таки, що сальця не було на столі... ” “Хоч би шматочок”, - зітхнула його повновида жіночка...
Епістоля до маестро краснопису Валентини Чайковської –
жінки-поетеси, в творчості якої домінує імператив любові
Вельмишановна пані! Пишу Вам про своє душевне захоплення чарівністю Вашого пера.
Перечитуючи вряди-годи, у вечірню годину, Вашу інтимно-філософську лірику, я відкрив у ній потужний продуктивний пласт до піснярства, адже між рядками віршів я угледів полоси нотного стану.
Признаюсь, цей поетичний букет, в якому декілька жмутків польових квітів Галичини, уразив мене більше, ніж сонети деяких выдомих у світі класиків.
Ви « зуміли похитнути погляд на поезію...» Саме це справедливо підкреслюють у своїх естетичних роздумах літературні критики.
Ви, пані Валентино, натхненні музою Ерато й тому зміст Вашої поезії пройнятий духом любові в якнайширшому просторі - любові до Бога і Його творіння - природи, любові до Батьківщини, до ближніх, до рідних і до закоханих.
Ваша поезія - жива, романтична, інтимна, лагідна й доброзичлива за змістом, а за формою, у своїй більшості, це сонети, які так і просяться, щоб їх озвучити в романсах, баркаролах і серенадах.
Іван Михайлович Дубицький,
професор теологічної академії. м. Івано-Франківськ