Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

Частина IV

ДЕНЬ 25 

1. "Україно (Русе), що значить ім'я твоє?" "Сину мій, пізнай себе, і знатимеш життя імені Матері рідної". Піду в слово — піду в храм слова Русь, щоб пізнати себе. Піду в минуле, щоб правильно знати Сучасне, ясніше передбачати хід Майбутнього.

"Не йди в Минуле, воно поганське! Іди до церкви Андрея, де позолочений іконостас, по-модерному оздоблені образи Матея, Луки, Марка, Іоана, біля них сяють, барвами переливаються електричні канделябри!"

"У церкві й довідаєшся, що всі ми русини, раби Господа Саваота, Бога Ізраелевого, Адамові діти, правнуки Ноєві, внуки Яфетові, славимо Сіон, у гріхах народжені, в гріхах живемо і в гріхах помремо. І нас, як грішників, буде поховано в лоні Авраамовім до другого пришестя. Не йди в Минуле, воно поганське!"

"Воно поганське, кажеш?" Слово "погано" було поширене в дохристиянській Україні (Руси) в значенні "звиродніло", "недоумкувато", "потворно". Поганою людиною вважалася у наших Предків та людина, яка втратила цінні властивості своїх попередніх поколінь. "Опоганилася" значить "звиродніла", "спотворилася".

У санскриті слово "поганда" (чи "паганда") значить — звиродніла, нерозвинута, потворна. Оріяни ту дитину, яка до п'яти років не навчилася говорити, називали "паганда". Санскритське слово "ганда" значить "ганджа" (вада). І сьогодні ми кажемо — "людина без µанджу" (людина без вади), "людина з ганджою" (людина з вадою). У санскриті слово "паханда" (чи "пашанда") (у "Магабгараті") значить — лицемір; нечестивий; непобожний; нешанобливий; той, хто зневажливо ставиться до правовірної віри Індії; і це слово в цьому значенні й сьогодні вживають брагмани.

2. Латинське слово "паґас" (від якого походить "паґанус", що значить "селянин", "хлібороб") немає нічого спільного з санскритсько-українським словом "паганда" (погано). Римські раби (люди різних племен і рас, утративши рідні мови і віри) були першими християнами. Вони тих людей, які жили у "паґусах" (багатих хліборобських оселях патриціїв), звали "паґанусами", тобто "розкошолюбами", "незацікавленими вірою Христовою, яка ширить нехіть до земних благ", язичниками.

Італійське слово "паґанісімо" значить "язичеський"; я вже говорив, що наші далекі родичі слово "язик" вживали у значенні "нація", "мова". У чехів і сьогодні слово "єзику" значить "народ", "нація". Християнин (правдивий християнин) — інтернаціоналіст, який неприхильно наставлений до національних почувань.

Християни — стадо Христове без національної амбіції, у ньому "нема Грека, ні Жидовина, обрізання і необрізання, чужоземця і Скита, невільника й вільного, а все й у всьому Христос" (Павло до Колосян, гл. З, 11). Той, хто шанобливо ставиться до обрядів національних (язических) — поганин.

У англомовних "Бібліях" написано "heathen" (язичник), а в українських — поганин. Ісус Христос вважав язичником (паганином) кожного, хто не був жидом. Наприклад, "Була жінка Грекиня.., й благала Його, щоб вигнав біса з дочки її. Ісус же рече їй: Дай перше наїстися дітям: не добре бо взяти хліб у дітей, і кинути собакам. Вона ж озвалася, та й каже до Него: Так, Господи, тільки ж і собаки під столом їдять кришки від дітей. І рече їй: За се слово йди, вийшов біс із дочки твоєї" (Марко, 7, 26-28). Мабуть, Марко фальшиво передав ці слова Ісусові, і тому створюється враження, що Ісус звав жидів дітьми, а греків — собаками. І тільки тоді, коли Грекиня сказала Ісусові, що й собака їсти хоче, вдостоїлася ласки Ісусової.

На думку Маттея пагани (греки, латини) багато говорять, коли моляться. І він радить жидам: "Як же молитесь, то не говоріть багато, як погане: бо вони думають, що за довгі молитви будуть вислухані" (Маттей, 6, 7). Не послухали християни Маттея, і, як моляться, то говорять більше, як погани, "думають, що за довгі молитви будуть вислухані" Маттеєм.

3. "Паґануси" вірили у Юпітера. ("Ю", "Джу" — небо, пітер — отець; слово "Юпітер" значить "Небесний отець"). І вірили вони у богинь і богів Марса, Меркурія, Венеру, Мінерву. Римських богів славили Юлій Цезар, Авґуст, поет Овидій, письменник і оратор Ціцерон, філософ Сенека. Вони славили римських богів так, як славили грецьких богів поет Гомер, філософ Пітагор, законодавець Солон, історик Геродот, філософи Сократ, Платон, Аристотель. І їхні віри не можна звати поганськими в значенні "звироднілими", "потворними". І їх не можна звати поганами — звироднілими, потворними людьми Риму, Греції.

Архиєреї грецької ортодоксії кривду завдають людям українським, звучи поганами царя Олега Віщого, царя Ігоря, царя Святослава, і всіх людей славної і світлої дохристиянської України (Руси)!

У "Слові про похід Ігоря" читаємо, що "У п'ятницю зрана вони потоптали погані полки половецькі, "там лежать погані голови половецькі". Літописці звуть половців "дикими, триклятими, нечестивими поганцями". І в цьому значенні вжите й слово "погані" в оповіді про похід Ігоря. "Слово" зве половців "поганами" (Митрополит Іларіон (Огієнко). Коли ми, українці-русичі, звемо диких жорстоких вторжників "поганами" (звироднілими), то чому ми маємо дозволяти, щоб архиєреї і фарисеї звали "поганами" наших рідних далеких родичів?

В'ячеслав Липинський був католиком, людиною шляхетного державнотворчого мислення. У книзі "Релігія і церква в Історії України" (виданій у Філядельфії в 1925 році) він на сторінці 29-й пише, що слово "поганство" у нас має "глумливе значення". Той, хто зве віру далеких родичів своїх (віру Олега, Ігоря, Святослава) поганською, глумиться сам з себе, вважається людиною нешляхетного мислення.

Українець, що має розвинене почуття національної гідности, нікому не дозволить своїх родичів — творців брильянтної стародавньої історії України (Руси) називати людьми звироднілими, потворними, тобто — поганами. Не дозволяється ні Христові, ні його єреям ображати тих, що нам дали життя, дали у спадщину чарівні багаті землі, дали нашій вітчизні ім'я Русь, дали назви рікам нашим.

Ні, ні! Благородна людина не буде свого прадіда звати поганином! Той, хто називає свого прадіда поганином, поганин; він поганин віри грецько-ортодоксної, він поганин віри римо-католицької, він поганин віри москвино-большевицької.

4. Сіверяни, Поляни, Дерев'яни, Дрегов'яни не були поганами. Вони були людьми високих шляхетних обрядів, красивих звичаїв, благородних почувань і релігійних понять, їхніми взорами, піснями, веснянками, писанками, обрядами, їхніми хвилюваннями чарується світ. Вони безпосередні потомки самобутніх творців Всесвітньої Мізинсько-Трипільсько-Зарубинецько-Черняхівської культури.

Ні, ні, архиєреї, книжники, візантійські фарисеї, не ображайте, не звіть моїх рідних добродушних дідусів поганами! А коли зватимете, то я вас так, як юдеєць Ісус з синагоги, буду бичем гнати з гостинної Української Хати!

П'ять, чотири, три тисячі років тому (в часи великих мандрівок племен Білої раси) Сіверяни, Поляни, Дерев'яни, Дрегов'яни лишилися жити на землі Предків своїх. Лишилися жити на землі Предків своїх ті племена, які стали переможцями під час довготривалих племенних воєн за ріки, пасовища, ниви, ліси. Переможені племена пішли на Південний Схід, Південь, Захід.

5. На північний схід від Києва живе старе, як стара історія Европи, плем'я — Сіверяни. (Слово "полуноц" у Полян означало "північ". І слово "сівер" у них означало "північ" тому, що плем'я, яке жило па півночі, звалося Сіверянами — з Сіверії дули взимку вітри, несли "гіму" (зиму). Слова "північ" і "сівер" синоніми. Очевидно, слово "сівер" було відоме слов'янам і балтам тоді, коли всі вони ще жили на Наддніпрянщині. І звідси — у поляків — полноц, у богемів — цулноц, у хорватів — сівер, у чехів - северу, у литовців — сіауре, зімя).

Санскритське "су" значить — дуже (понад, багато, добре, спільно). І звідси — сув'язь, супутник, сусід, суспільний. У "Рик Ведах" слово "сувар" (і "суварна") вживається в значенні — добре плем'я, багатий рід. Санскритське "варна" значить — плем'я, люди одного роду. Вони творять плем'я (плід) біля вари (води, річки, лісу). "Варасад" (у санскриті) значить — людська спільнота, що сидить біля вари (води). Сувара, Сувар, Сівер, Сіверяни.

6. На південному заході від Києва живе плем'я Полян. У санскриті слово "палі" значить — хата, дім, мешкання, мале селище. З слова "палі" й походить слово "палац". Звернімо увагу, що санскритське слово "палітата" значить — тато палацу, дому.

І санскритське слово "пала" також значить — солома, паліччя. Люди, що жили у "палі" (у хатах критих соломою, "палою") звалися Паланами (Полянами). І слово "поле" виникло з слова "пала" (солома). Слово (санскритське) "палала" значить — стебло, а "палава" — полова. Слова ці широко вживалися в Укра'іні (Русі) п'ять тисяч років тому (в часи розквіту хліборобської Трипільської культури). І тому вони міцно встійнені й у санскриті — в мові оріянського племени, яке з Наддніпрянщини (і про це я часто згадую) п'ять тисяч років тому на конях і возах, з плугами і з стадами великого рогатого скоту, прибуло до Панджабе (Північної Індії).

Щоб "пала" мала стигле зерно, вона повинна бути у стані "паліта", тобто в стані легкозапальному, постарілому. З санскритського слова "паліта", що значить — палити, походить наше слово "палити". І грецьке слово "пале" (палео — постарілий) було грецьким плем'ям (Ахеями) принесене з Наддніпрянщини в Грецію (Пелопонес), тому воно й тотожне з санскритським "паліта". Вимовляючи слово "палеоліт", варто мати на увазі його первісне походження.

7. На північному заході від Києва живе плем'я Дерев'яни. У санскриті слово "дару" значить — дерево. У "Авестах" — "давру" — дерево. Якщо санскрит так, як і стара українська мова, походить з Прамови Білої раси, то ми ніби воскресаємо цю Прамову, ознайомлюючись з санскритськими словами. Наприклад, "дару крита" (деревом крита), "дарева" (дерев'яна), "дарупала" (дерев'яне стебло, паля), "другні" (дерево гнуте), "друмара" (дерево мертве), "дарвіда" (дятель; птах, що дерево знає (віда).

У затишних таємничих лісах (у нерукотворній Святині батька Неба і матері Землі) живуть Дерев'яни. На Північ від них — лісиста земля, багата численними ставками (озерами). У санскриті слово "драга" значить — ставок, глибоке озеро. Драговина — значить озерна земля. На драговині живе плем'я Драговичів. (Слово "дреговичі" хибно написане).

Сьогодні є в нас слова "драглі" (їжа з згуслого при охолодженні рибного вару), "драговина" (багнисте місце), "драгліти" (труситися, драгліє стадо).

8. 1175 рік. На берегах рік Дніпро, Прип'ять, Уж, Здвиж, Ірпінь, Рось, Інгулець, Случ, Горинь, Буг, Збруч, Дністер, Убороть, Снів, Остер, Десна, Сем, Удай, Сула, Хорол, Трубеж, Псел, Ворскла, Самара, Оскол, Дін, Стир, Дінець, Дон стоять десятки градів, сотні багатих і пишних воєводських (вогнищанських) палаців, оточених частоколом, тисячі хліборобських селищ.

Град — місто, огороджене оградою (оборонною спорудою, високим частоколом, земляним валом). У граді живуть ремісники, торгівці, військовики, дворяни, княжа знать. Біля града (в неукріплених селищах) живуть хлібороби. У мирний час вони працюють на нивах. Займаються полюванням, риболовством. Вони мають городи, сади, пасовища, на яких ходять стада ситої великої рогатої скотини. Коли у степах появляється ворожий військовий загін, селяни лишають селища і спішать до града. І молоді селяни помагають княжому військові боронити град і селища.

9. І в мирний час князь сам з граду не виїжджає. З ним завжди їде військо (дружина). У граді, тоді коли князь їде в похід чи в гості до сусіднього князя, лишається частина княжої дружини, очолена княжим сином, зятем або тисяцьким (атіманом). У літописах (писаних у 11-му столітті) згадується 86 градів. У літописах (писаних у 12-му столітті) -142 гради. Очевидно, літописці згадали тільки ті гради, які були прославлені тими чи іншими подіями.

На початку 12 століття Київ мав 47 тисяч мешканців, охоплював 400 гектарів. У цей час Лондон мав 20 тисяч мешканців; Київ був одним з найбагатших і найбільших градів Евразії.

Доми у Києві були переважно дерев'яні, чимало — двоповерхових. Кияни вважали, що дерев'яні доми теплі й привітні. Запах дуба, сосни, береста їх єднав з душею лісів і дібров. Вони не захоплювалися каменем, бо він холодний і мертвий. І кам'яна церква Софія здавалася їм бездушною. Археологи устійнили, що Київ у 8-му столітті мав чітку систему плянування.

10. У Київському князівстві 40 градів, у Переяславському — 38, у Волинському — 37, у Галицькому — 35, у Чернігівському — 35, у Новгородському — 15. Кількість градів в Україні (Руси) не була постійна. Гради, доми яких майже всі були дерев'яні, часто під час воєнних сутичок, горіли.

Князь, даючи земельний уділ (наділ) синові чи зятеві, ставив йому (на березі ріки) град. Гради мали ім'я князів. Наприклад, на березі ріки Ірпінь, у граді, який зветься Ярополч, живе князь Ярополк. На березі ріки Сож, у граді, який зветься Мстислав, живе князь Мстислав. І тут же (на схід) стоїть град Із'яслав.

11. Рідні княжі назви градів і селищ України (Руси) навіювали українцям (русичам) почуття гордости, почуття віри в себе, творили єдність між Минулим і Сучасним, племенну зрідненість. Щоб українці (русичі) самі себе забули, щоб не знали "хто вони, ким, за що закуті", хрестителі — грецькі єреї почали українські назви замінювати на грецькі і юдейські, такі, як Апостолове, Андреєвка, Теофіполь, Михайловка, Артемовка, Парахвієвка, Ананьєв.

(Між іншим, назва українського града Ананьєв походить від імени біблійного Анана (Онона). Ім'я "Ананіягв" (Анан) значить "Охоронений Єговою"; "знав же Онан, що не йому буде насіння, і, як увіходив до братової жінки, проливав сім'я на землю, щоб не дати насіння братові своєму" (1 кн. Мойсея, гл. 38, 9), і ця справа Онанова була така важлива, що й у "Святому Письмі" про неї написано, і звідси й пішов термін "анонізм").

Чужі назви міст і сіл України (Руси) — свідчення панування грецької релігії на землях наших. Архиєреї грецької ортодоксії прагнули (так робили й латинські єреї у Мехіці, Гватемалі, Перу) охрестиянізовувати, а в дійсності, огречувати життя українця (русича). Вони, віддаляючи українця від його рідної історії і рідних способів життя, наближували його до грецьких способів життя, до грецьких імен, до грецької топонімії, до грецьких релігійних термінів і ритуалів. Вони (в ім'я віри Христової) звеличили себе й принизили українців (русичів), навчивши їх вірити, що не Київ, а Константинополь є Царів Град (Цареград). "Константинополь — це Цар царствующих градів" (Патріярх Фотій, 51-а Омілія). "Константинополь — це голова всіх міст, центр чотирьох частин світу" (Дука). "Візантієць... завжди духом своїм возносився до Неба" (Митрополит Іларіон (Огієнко), принижуючи, очевидно, всі невізантійські гради і народи. І москвини (не без чужовпливів) проголосили, що "Москва — всесвітня столиця пролетаріяту", "Москва — міжнародна столиця світового комунізму").

12. І кращі сини і дочки України (Руси) в душі таїли кривду болючу, питали себе: "Хто ми, чиї діти, ким, за що закуті?" А ті нещасні, мозок яких був повністю захаращений чадом грецької ортодоксії, примирилися з думкою, що "Народ слов'янський, що постав був од племени Яфетового, сина Ноєвого, названий слов'янами по родоначальникові і князеві їхньому Славенові, нащадкові Росса князя, внука Яфетового".

"Він, переселившись з Азії від часів вавилонського язиків помішання, став мешкати від гір Поясних, або Рифейських і від моря Каспійського на сході до ріки Висли і моря Варязького на заході, і від Чорного моря та ріки Дунаю від полудня до Північного океану та Балтицького моря на півночі. Доказом тому є Історія Преподобного Нестора Печерського та його наступників і попередників, що ту історію писали, і що всі були академіки, або члени тої головної школи, яку в слов'янах завів був у місті Києві Кирило, філософ грецький, скоро по заведенню туди релігії християнської" ("Історія Русів", видавництво "Вісник", Нью Йорк, 1956 р., стор. 7).

13. Зрозуміло без пояснень, що справа не в православії грецької церкви і не в москвинському комунізмові, а в тому, що скоро по заведенні в Україні (Русі) москвинських порядків, москвин завів був у місті Києві головну школу, в якій академіки писали історію і білої, і червоної Малоросії, вигідну для Московитії.

Зрозуміло без пояснень, що справа тут не в хрещенні України (Руси), яке запроваджувалося вогнем, мечем і бичем, а в тому, що "скоро по заведенню релігії християнської" українська школа історії перестала існувати: українці (після хрещення України-Руси) перестали незалежно писати українську історію.

"Грек завів у місті Києві головну школу", в якій і було придумано, що предки України (Руси) були забродами з Азії. Вони, як Яфетові діти, забрели в Україну "від часів вавилонського язиків помішання". Ось так, як писав Тарас Шевченко, українців (русичів) окрадено, одурено і Розп'ятієм добито! Що ж робити? Треба "стояти і мовчати, і мовчки чухати чуби", бо ті, що писали фальшиву історію України (Руси), "всі були академіки". Розум Український невсипущий! Немає на світі такої сили, яка б могла його стерилізувати і навіяти йому думку, що він був потворний (поганський) і що тільки дякуючи єреям грецького християнізму, полюдянів, облагороднився, ояфетився.

14. Чим звеличити, з яких джерел дістати цілющої води, щоб освіжити приспану душу "отих німих рабів", і звеличити її? Пам'ятники, письмена, рідні жертовники, могили, священні гаї України (Руси) спалені, зрівняні з землею, на якій ростуть пшениця, гречка, буряки, а на роздоріжжі — стоїть хрест, на якому "розп'ятий син юдейський, Бог християнський", або — стоїть образ (ідол), притранспортований з Московитії...

І появилася в мене думка: гідроніміка (назви рік) у кожного народу, в якого історія започаткувалася самобутньо, пов'язана з рідною вірою. І так є — ріка Тибр у Римі, біля неї Рем і Ромуля. Ріка Ніл і сьогодні єгиптянами зветься матір'ю Єгипту. З Нілом пов'язана самобутня єгипетська віра про умираючого і воскресаючого бога Озиріса. Ріка Ганга (Ґанґес) у Індії вважається святою донькою бога Брагми, матір'ю Індуського народу.

Так є, незаперечно так є — без знань історії вторгнення архиєреїв грецької ортодоксії не можна пізнати історії назв українських міст Апостолове, Парахвіївка, Ананьєв. Без знань історії вторгнення жандармів і комісарів Московитії не можна пізнати історії назв українських міст Єкатеринослав — Дніпропетровськ, Єлисаветград — Кіровоград, Дніпродзержинськ, Ватутіно, Ленінське.

Без знання рідної віри України (Руси) не можна дати правильної відповіді на питання "як виникли назви рік України (Руси)?" Доводити, що назви українських рік німецькі, тюркські, іранські, осетинські, татарські, аварські завжди кожний може, і особливо той, хто по-чужому "академічний". Та всі такі наукові доведення будуть рівнятися писанням тих "академіків головної школи", які сотні літ твердили, що ми, українці, прибули з Азії "від часів вавилонського язиків помішання".

15. Ставлю питання: є прамова людей Білої раси? Є. І є відомо, що з цієї Прамови походить санскрит, походить стародавня українська мова, яку можна звати і праслов'янською, і праукраїнською, і праруською. І знаємо (а тому, хто забув — пригадую), що "Оріяни принесли з собою визначені поняття і вірування, які вони продовжували розвивати на Індійській землі", і "Веди є найстародавнішим пам'ятником людського ума" (Др. С. Радгакрішнан, "Індуська Філософія"). Твердження Др. С. Радгакрішнана поважні і тому, що він президент Індії, і тому, що він визначний історик і філософ Індії, його ім'я пошановане істориками Західного Світу.

Наддніпрянщина — Прабатьківщина Індо-Европейської мови, віри, культури, цивілізації.

Оріяни до Індії принесли усні Веди. Оріяни до Індії принесли високопродуховлену Ведійську культуру, яка також відома під ім'ям Мізинсько-Трипільська. "Вибачте, але ж "Біблія" і книги Геродотові вважаються "найстародавнішим пам'ятником людського ума?" Ні, ні! "Рик Веди" 3500 років тому в Індії були упорядковані — кожна рик-ведська пісня отримала своє число. (Немає в Індії такої високоосвіченої людини, яка б не знала славного В'язу. І нам варто знати, що ім'я чи прізвище В'яза санскритське, значить "Зв'язувач", "Той, хто упорядкував, пов'язав Ведійські пісні). В'яза — пророк і збирач пісень, існуючих у "Рик Ведах", "Магабгараті".

16. "Атарва Веди" 3000 років тому вже були відомі в Індії, "Упанішади" — 2700 років тому. Щоб назви цих священних книг для нас не звучали так по-чужому, як назви священних книг "Тора", "Біблія", "Талмуд", "Євангелії", "Коран", познайомимося з ними. Слово "Рик" (риґ) значить "Пісня". Воно споріднене з українськими словами — ркоша, рекоша, рцить, рци, рече, речення, речник. Знаємо, що слово "Веди" значить — знання, ведання, видати. "Рик Веди" — "Пісня Знання". І знаємо, що "ата", "атар" чи "іті" значить — іти. Наприклад, санскритські слова "атгаким" (іти з ким), "атгари" (відходити), Атарва — ім'я старшого сина Брагми. "Атарва Веди" — Іде пояснення Вед.

Слово "упа" у санскриті має декілька значень; ознайомимося, "упадвара" (сторона дверей), "упадана" (подати дань), "упадася" (біля десяти), "упатапа" (утопити, протопити). Санскритське "ні" значить "нижче", звідси — низ, низина. Творці "Упанішад" казали "Упанісад", що значить "Поруч нижче (тут) сідайте". Літера "с" перейшла в "ш", та в нашій мові вона лишилася — ми кажемо "сидіти", англійці "сіт", німці — "зитцен", ірлянці — "саідім". Румуни хоч і вважають себе романським народом (слово "румун" значить "римлянин"), у їхній мові — половина українських слів, а половина — латинських, їхнє слово "седеа" (сидіти) більш клониться у сторону "сидіти", ніж — "седере".

"Упанішади" — священна книга про знання людської поведінки: як сидіти, як розуміти, як молитися, як мислити, як заспокоюватися — як входити у таїну розумінь "Вед".

17. Санскритське "бгарата" значить — боротьба, війна, гарата, гаратання. Є в нас слова “гаратає”, “гаратник”, “гаратати”. “Не встиг я йому се сказати, а він, як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею” (Ів. Франко). “Магабгарата” значить “Могутня боротьба”, “війна”. “Магабгарата” — велика епічна поема про братів (потомків Бгарати); бгарата — полководець, воєвода.

“Рик Веди”, “Атарва Веди”, “Упанішади”, “Магабгарата” старіші, як “Біблія” і творчість Геродота. У оповіді “Після Хрещення України (Руси)” написано, що фінікійці навчили греків писати, показавши їм алфавіт, який вони (фінікійці) позичили у сумеріян.

Гебреї вперше побачили алфавітні знаки (очевидно, малодосконалі) 2700 років тому: маю на увазі примітивні риси календаря Ґезера, запис Шілома. Літера, яка нагадувала схематичне зображення бика, була гебреями названа “алеп”, що значить “бик”. Вебстер пише, що слово “алеп” гебреями позичене у фінікійців. Слово “бет” у гебреїв значить “дім”. Наприклад, “Бетшеан” (дім відпочинку), “Бетезел” (дім сусідній), “Бетлегем” (дім, у якому є хліб); українці вимовляють “Бетлегем” як “Вифлиєм”. Алепбет — алфабет, алфавіт.

Арамейські і фінікійські письмена старіші, як гебрейські. У східних арамейців 2600 років тому гебреї позичили “алепбет”. Маючи “алепбет”, пророки-рабіни Езикієл-Ездра 2500—2450 років тому написали “Тору” (П’ятикнижжя Мойсея). Тексти “Тори” писані пророком-рабіном Ездрою (через граматичну невпорядкованість) були тяжкі для зрозуміння.

2300-2200 років тому в Єгипті рабіни зредагували писання пророка-рабіна Ездри, переклавши їх на грецьку мову. Немає можливости перевірити, чи тексти сьогоднішньої “Біблії” (П’ятикнижжя Мойсея) справді відповідають тектам Езикіела-Ездри: рукописи Езикіела-Ездри знищені. Геродот народився між 490 і 480 роками до “нашої ери” в Малій Азії.

18. Україна (Русь) під час хрещення була жорстоко скривджена, її письмена попалені. Індія не була вогнем і мечем навернена на віру Христову, її письмена збережені. Не зважаючи на те, що санскрит сьогодні вважається мертвою мовою, в ній пульсує життя. Санскрит мені допомагає (при допомозі порівняння) пізнати історію життя слів, якими названі ріки України (Руси).

У санскриті слово “рая” значить — течія. Хоч до етимологічних міркувань М. Фасмера я ставлюся з застереженням, вважаю його пояснення, що слово “ріка” походить від санскритського слова “рая”, правильне. Невипадково назва ріки Рейн споріднена з словом “рая”. І англійське “рейн” (дощ) споріднене з словом “рая”. У нас “раяти” вважається синонімом “радити”. Санскритське “раджа” (радник, володар, вельможа), а “магараджа” — могутній володар. Санскритське слово “рая” має два значення — течія і царство. Рая Денапра — течія (володіння) Дніпра.

19. Дніпро — священна рая (ріка) всесвітньої Мізинсько-Трипільської культури. На назву “Дніпро” не можна дивитися тільки з погляду мовного. У назві “Дніпро” б’ється серце стародавньої історії України (Руси). Їй треба повернути її первісний священний зміст, щоб перед українцями (русичами) відкрилася таємниця їхньої великої самобутньої історії.

Ріка Дніпро в різні часи різними народами була по-різному названа. Турки казали — Узу; татари — Ексі; генуезці — Люозен; на мапі Вісконтія в 1381 році — Еліче; греки — Бористен. Учений П. Шафарик вважає, що назва ріки Бористен “чисто слов’янська”, значить — Берестина, Берестова, Березина. Римляни у 2-му столітті ери Христової казали “Данупріс”. Вони назву нашої ріки вимовили по-нашому, трохи її златинізувавши.

У санскриті (у “Рик Ведах”) слово “дена” значить — океан, ріка, збір води. Найчастіше слово “дена” в значенні “ріка” вживається у санскритських словниках “Амарашінга” і “Гемасандра”. У “Магабгараті” Дена — священне ім’я Дева. Див (Дева, Девус, Теос) — Бог Оріяни (України-Руси). І Дена (чи Дана) — ім’я доньки Дивової (Девової), тобто Божої.

(З санскритського кореня “дю” (чи “ду”, “д’ю”), що значить — доїти, молоко давати, виникло слово “дена”. Дена (Деіна) життєдайна; вона помагає коровам, які пасуться на її долинах, творити “дену”; і в санскриті слово “дена” також означає “молоко”).

20. У Оріяні (Україні-Русі) рая Дена найбільша і найбагатша, рая Дена медом і молоком текуча. Дена пливучи, з’єднується з царством свари (неба); у світ рая Дени восени летять птахи, і з рая (раю, вираю) вони весною повертаються. (Українські перекладачі “Біблії” слово “еден”, що значить “сад”, переклали, як “рай”).

Слово “пра” оріяни (трипільці) вживали в значенні “перша”; “прадід”, “правнук”, “прабог”. У санскриті слово “пра” значить — перша, первопочата. Вдумаймося у значення санскритських слів “прабгу” (передбуття), “прамрі” (передсмертя), “прарук” (прорікати, пророк), “правад” (проголошувати знання, від “вад” — ведати, знати).

Правара — назва ріки в Індії, яка впадає в ріку Годавара. Знаємо, що “вара” значить — вода, пар. У нас слово “пра” (приставка) також вимовляється, як “про” — провідник (перед ведучий), пророк (наперед речучий). У латині — про, у литовців — пра, у греків — про, у німців — фор.

21. Денапра — перша рая (течія) України (Руси). Сьогодні ми знаємо, що Вона простягається на 2227 кілометрів. Якщо ми тепер кажемо “ріка Дніпро”, і в цей же час вважаємо, що Дніпро — це він, а не вона (ріка — вона), то це означає, що ми свідчимо, що від 988 року починаючи, наша рідна мова жила в полоні приниження: вона була принижена творцями церковно-слов’янщини; вона була принижена татарами; вона була принижена ізуїтами, москвинськими фельдфебелями.

Рая Денапра — донька Паржяни (Пар’яни). (Про етимологію імен богів України (Руси) оповідаю у оповіді “Після Хрещення України-Руси”. Сьогодні я оглянув книгу “Нехристиянські Релігії”, видану в Ню Йорку в 1963 році Колумбійським університетом (Департаментом релігії). І був здивований, що не я одинокий тверджу, що Паржяна (Бог Ведійський) — це Перун (слово “перун”, як знаємо, монахами було для глуму створене з слова Пар’яна). У книзі “Нехристиянські Релігії” (на стор. 229) пишеться, що “бог Паржяна згадується у Ведах”, “етимологічно Паржяна є ідентичний з слов’янським богом Перуном”).

22. Паржяна живить свою доньку Дену (Дану) сваржою (небесною) варою (водою, дощем). Денапра — свята мати, вона живить рідних дітей (внуків Дажбожих) життєтворною (божественою) росою, її діти — роси. І тому роси (внуки Дажбожі), як у них народиться дитина, несуть її до святої матері Денапри святити (оснащувати росяним даром Дажбожим, росою).

Варне (водяне) освячення дитини в оріян звалося “дана вар” (давання варові). Свята мати Данапра освячує сина дією “снана”, тобто, дією снащення, обадьорення”. Вона вістує, чи новонароджена людина “пан”, чи “поганда”. Знаємо, що санскритське слово “пан” значить “п’ять”. Людина, яка має п’ять досконалих чуттів (зір, слух, смак, нюх, дотик), пан.

Соран Ефеський (він жив у Римі в кінці першого століття ери Христової) пише, що скити (роси) новонароджену дитину (після відрізання пуповини) на мить занурюють у воду. У розумінні Сорана Ефеського таке освячення дитини — прикмета “скитської дикости”. (Звичайно, купати дитину в холодній воді, щоб її загартувати, не можна).

23. У оповіді “Спасибі Вам, Мамо і Тату, спасибі за любов!” я згадую, що мене, як було мені три місяці, на мить занурили у крижану воду; і мати оповідала, що після такого освячення я весь став рум’яним і дуже жвавим. Є педіатри, які вважають, що скити тому могли проявити витривалість у найтяжчих обставинах, що були людьми загартованими освяченням. Слабі діти після миттєвого занурення у воду діставали судорги і гинули, як неповноцінні: тільки повноцінні родичі могли родити повноцінних дітей.

Відомо, що в Спарті батьки несли новонароджену дитину до єрея на оглядини. Коли дитина не мала вад, її повертали батькам, а коли мала — її кидали у провалля. Греки вважають, що шляхом такого добору виплекався славний спартанський тип людини. У стародавні часи народи мали поняття жорстокости і дикости неоднакові, і тому греки звали скитів дикунами, а скити — греків. Греки влаштовували нічні гуляння в честь бога Деонисія — танцювали п’яні нагі дівчата, на виду родичів ділилися любов’ю з мужчинами. “Скити сміялися з греків за почитання Деонисія. Вони казали, що не годиться вишукувати собі такого бога, що каже людям шаліти” (Геродот, “Скити”).

24. Данапра в наших літописців — Днепр, Дніпр, Дніпро. Маючи на увазі старий спосіб писання — “бг” (бог), “Днпр” (Данапра), стає зрозуміло, чому існують невпорядковані вимови назви нашої славної ріки.

Слово “дно” наші предки вживали у значенні “глибина”, і звідси й поняття — пішов на дно (потонув). Назви рік Дон, Дінець, Дністро, Дунай споріднені з словами “дена”, “дно”. Якщо у піснях наших співається “Ой, дунаю, дунайочку”, то, очевидно, тут слово “дунай” вживається у значенні ріки, а не назви Дунай. Могла Ярославна плакати біля ріки Десна, або біля ріки Сема, і міг її голос лунати по течії (по дунаю); “дунай” — течія ріки. “На дунаї Ярославлин глас ся слишить: “Полечу, рече, зигзицею по дунаєви”” (“Слово про похід Ігоря”).

Якщо в оріян (арійців) Індії й Ірану слово “удан” значить “вода” чи “ріка”, то це не значить, що індуси чи іранці дали назви нашим рікам. Той, хто відважується доводити, що назва “Дніпро” іранська, бо іранці слово “ден” (дан) мають у значенні “ріка”, а “апр” — глибока, не знає, що “апр” — нетиповий іранський діялектизм. У мові “Авест” (у мові старих іранців) не “апр”, а “гафра” (гуфра) означає “глибока”.

Будьмо послідовними: якщо сьогодні історики прийшли до одностайного твердження, що рух племен відбувався не з Ірану до Европи, а — навпаки, то тоді шукаймо корінь Прамови Білої раси не в Ірані, а на берегах Дніпра, і обґрунтовано про це пишуть визначні історики Л. Паретті, де-Санктис.

25. Будучи в Індії, я говорив у Департаменті санскриту (Делі університет), що чимало назв рік Індії українцям зрозумілі, а для індусів, які не знають санскриту, ні. Наприклад, ріки Індії Тапті (Тепла), Вара (Вара, Вода). І це можна сказати й про старі назви міст Індії, Мадгі (Медове), Паві (Повітряне), Семла (Земляне), Дева (Дивове, Боже), Васан (Весняне).

У стародавньому Ірані (саме слово “Іран”, як я писав, має корінь “ір”, “ар”, “ор”, що значить “орати”, “плужити”) могли бути назви рік українсько-санскритсько-авестійські, та вони, після приходу до Ірану мусульман, забулися. Назви рік іранських Кизилузен, Зохре, і назви міст Аліабад, Ісфахан оісламщені.

Бага, Бог, Буг. Знаємо, що санскритське слово “бага” чи “багу” значить — багатство, багато, багатий. У “Магабгараті” “багута” значить — багато, а “багусаста” — багато щастя. У “Магабгараті” славиться ріка Багудака; слово “багудака” значить — та, що багато дає води, їжі, а “багувара” — багатоводна.

І річка Буг мала первісну назву Багу (Багата) не випадково. Риба йшла з моря у води Бугу на нерест. І в цій ріці завжди багато риби.

26. Ворскла. Уже добре знаємо, що санскритське слово “вар” значить — вода, ріка. З словом “вар” споріднені санскритські слова “варта” — дощова вода; “варшука” — дощіння; “варшака” — дощовий сік, вар; “варжака” — вар життя (вода життя). З слова “варшака” чи “варсака” оформилася назва ріки Ворскла.

Десна. У “Рик Ведах” слово “десна” широко вживається у значенні — даюча. І слово це відноситься до явищ природи — ліс дає дрова, хмара — дощ, ріка — воду, рибу. Звернімо увагу й на такі санскритські слова (взяті з “Магабгарати”) — “десатана” — місце в полі, “десакала” — місце життя родини (родинного кола), “десажата” — місце життя, “десазна” — місце знане.

Ірпінь. Слово “Ірпінь” створене з “ар” чи “ор”, що значить — рухати, плужити, приносити, величність проявляти, і з слова “па”, що значить — пиття, питво, і звідси санскритське “арпа” — приніс питва, і “арпана” — та, що питво приносить. Слово “па” у значенні “пити” чехи вимовляють, як “піті”, поляки — “піць”.

Назва ріки Ірпінь сьогодні звучить таємничо, і тому дає нагоду тенденційно настроєним іраніологам (людям неприхильно наставленим до українців) компонувати теорію, що Ірпінь — слово іранське. Справді, не тільки у “Рик Ведах”, а й в “Авестах” слово “арпа” означає “принесення пиття”, питва, і воно належить до Прамови Білої раси, приписувати його тільки якомусь одному народові — справа неповажна.

Староіранці (часів Спітами Заратустри) казали “хвар” у значенні “пиття”, “їжа”, а ми — звар, узвар, вар. Про те, що мова “Рик Вед” і мова “Авест” споріднені так, як мови українська і польська — знаємо. Ті, які вважають, що “Ірпінь” і “Арпана” мають малу фонетичну подібність, повинні пригадати, що “Урук” (назва сумеріянського міста) у “Біблії” переозвучений на “Ерех”.

27. Інгул. Будучи у Кашмірі, я звернув увагу на ріку, яка має назву Анула. Після дослідження назви цієї ріки, виявив, що “ану” значить — ідуча, падаюча, а “ла” — леліюча, граюча. “Анула” — Водограйна; Іде, граючи. Щоб краще відчути значення слова “Анула”, згадую такі санскритські слова — “анумарана” (падаюча в смерть, умираюча); “анупурва” (та, що перва); “анупад” (близько падаюча); “анупа” (пішов пити); “анупрагрі” (нагріта); “анупрагарана” (прогорена); “ануліп” (поліплена).

І тепер звернімо увагу на санскритське слово “анугулі”, що значить — іде гуляння, весняне гуляння біля ріки, весняні стрічі. З слова “Анугулі” й постало слово “Анугул”, потім — Інгул, Інгулець. У нас сьогодні слово “гуляка” просто означає людину, що любить гуляти. Санскритське слово “гулака” вживається у значенні весняного гуляння, святкування і — відпочивання, “в садочку гуляє” (Т. Шевченко).

Англійське слово “галідей” (галі) споріднене з санскритським словом “гулі” (гульня) чи “галі” (гуляння); по-староанглійському — “галіґ”, у німців — “гейлік”, очевидно, у значенні “свято”, “святість”.

28. Багато слів українських (через незнання їхнього життя) українці вважають грецькими чи латинськими. Треба не забувати, що Прамова Білої раси 20 тисяч років тому почала формуватися, 12 тисяч років тому вона вже була в своїй основі оформлена, 5 тисяч років тому вона була ознаменована Ведійською (Трипільською) культурою. І нею (цією Прамовою), вимандровуючи з просторів Наддніпрянщини, говорили Сумеріяни (Кімеріяни), Персіяни, Медіяни, Гіттіти (Гиксоси), Скити, Пелазги, Балти, Тевтони, Кельти, Латини, Ахеї, Етруски.

Місце, де влаштовувалися святкові гуляння, славилися явища природи, мало назву Анугула, з Ангула — Інгул. Такі закінчення слів, як “ул”, “пр” (Дніпр), відхилені від архітектоніки властивостей української мови.

29. Прут. Прота. Пората. Геродот пише, що скити називали ріку Пората, а греки — Пиретон. Геродот неправильно передав звукобудову скитського слова “прота”, написавши “пората”. Санскритське слово “прота” створене з “про” і “ута” (проута), що значить — прота (проти ідуча, або — прудко ідуча). Ріка Прота йде проти Дунаю. Санскритське слово “прут” значить — прудко ідуча, прудка, сильна. Українські фармери сміялися, чуючи, що єрей, який був греком, їм у церкві говорив “лупіть матку Боску”, він слово “любіть” вимовляв як “лупіть”. І Геродот дав подібну вимову староукраїнським (скитським) словам.

Самара. Ця назва ріки багатьох хвилює, нагадуючи Самару — місто, що знаходиться на захід від Йорданю, і парахвіянам нагадує бідну самаритянку. Семітське слово “самарія” значить “гірська вежа” чи “вежа на горі”. Ніколи не пізнаваймо історію життя слова, беручи до уваги тільки фонетичну подібність — таке пізнання неправильне.

У “Рик Ведах” слово “самандра” значить — збирання води, ставок, озеро; вода, що прибула з неба. На шляхах тисячоліть загублений звук “нд” чи може “ґ” перейшло в “м”? Санскритське слово “саґара” значить “озеро”, і має похідні значення — поглинати, ковтати; ріка, що поглинає, тягне на дно. Самандра — Саґара — Самара. Не до кожного слова можна застосувати устійнені лінгвістами норми переходу одного звука в інший.

30. Сем, Сейм. У “Магабгараті” священна ріка має назву Сома (Сама). Санскритське слово “сома” має декілька значень. Наприклад, напій, настій на воді; один із славних ведійських богів має ім’я Сома; Сома -уосіблення напою з зілля. І звідси - “сома вара” (нектар з квітів, змішаний з варом); “сома каласа” (горня з сомою); “сома па” (пиття соми); “сома піті” (сому пити). У древніх оріян свято Соми бадьоре, радісне, божественне; воно нагадує свято Деонисія. Греки себе збуджували, п’ючи кров Деонисія (вино), оріяни — п’ючи нектар Соми. У “Рик Ведах” читаємо натхненні пісні, присвячені Сомі.

Ввійдемо у храм таїни слова “сома”. Оріяни, прибувши з берегів Дніпра до Північної Індії, зраділи, що й на новій землі росте “сома”. На берегах рік України (Руси) завжди росли дикі коноплі. І скити, як пише Геродот, використовували насіння конопель для роблення пари у лазні. Конопляне насіння викликало почуття піднесене, радісне, сп’яніле.

Наше слово “сім’я (залежно від наголосу) означає — сім’я (родина) і сім’я (насіння); у вужчому значенні — насіння конопляне. “Сома” — хмільний напій, зроблений з незрілого сім’я конопель, молока і меду.

Іранці так, як і індуси (оріяни), слово “сома” вживали у ритуальних торжествах, і про це читаємо у “Авестах” і “Рик Ведах”.

Сома — брагманський напій; у дев’ятій книзі “Рик Вед” 114 славнів (пісень) присвячено богові Сомі. Коноплі — рослина бога Соми. Є санскритські слова “Сома ґірі” — Сомова гора, “сомапіті” (сому пити), Сомакуля — назва ріки; у Маркандея Пурана, “Сома” — вода, нектар, лікувальна кислота.

Ріка, на берегах якої росли дикі коноплі (сома чи сім’я), звалася Сома, потім — Сема, Сем. Назва “Сейм” звучить неграмотно. Напій, зроблений з сім’я, утратив на нашій землі вартість тоді, як був винайдений спосіб перетворювати мед у хмільне питво.

31. Серет. У санскриті слово “сирет” значить — ріка, біг води, струм, а “саріт” — вода текуча, а “сарітам вара” — стрім вари. І сьогодні в Індії індуси ріку Ґанґес також звуть Саріт. Саріт — ім’я божества, яке рухає води у ріках, творить течію. Брагман, священнодіючи, каже: “Саріт вара Ґанґес”, що значить — течія води Ґанґесу. (Між іншим, слово “брагман” не є для нас дуже чуже. Санскритське “браг” (бріг) значить — брати, берегти, обережність. “Бріг ятіс” (у “Магабгараті”) значить — бережена ясність, беруче опромінення. З слів “бріг” і “ман” виникло слово “брігман” (брагман). Уже знаємо, що слово “ман” (санскритське) значить — маніння, манення (думання, приманливість, розум), “стурбую ваші мани, хай прилинуть потішити мене” (Леся Українка); “Вона ману навела на мене” (І. Нечуй-Левицький); “От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає” (М. Коцюбинський). Санскритське “маня” — думання, і звідси англійське “мін” (думати, мати в гадці, міркувати), і “мінінґ” (вот іс юр мінінґ); і звідси староіранське (авестійське) — “манста” (роздумування, дослідження)).

І ми, оріяни (українці-русичі) на протязі тисячоліть ріку звемо Сірет чи Серет. Ми “саріт” перетворили у “серет”. Румуни “Сірет” перетворили на “Сіретул”; англійське слово “стрім” (струм, потік) споріднене з словом “серет”.

32. Псел. Особливо поширене в санскриті слово “пасу” (“паса”) у значенні — полювання, доглядання, пасти. “Паса” (“пасу”) має значення — скот; місце для скоту (пасовище) і пастушество (випасання). І плем’я оріянське, яке на берегах моря жило, маючи стада великої рогатої скотини, звалося Каспаси; санскритське “кас” значить “рухатися”, “косити”. Від імени племени Каспасів походить назва моря — Каспійське. (Каспаси — ім’я Скитського племени).

Сучасне наше слово “паша” (споріднене з “паса”) прийняло значення — їжа для скотини. Санскритські слова “пасупалана” (трав’яні луки), “палана” (зелена долина, луки, поляна), “пасупала” (загорода для скотини), “пала” — паліччя, палки, які творять огорожу), “пасіла” (місце пригоже для полювання), “пасіка” (мисливець) нам зрозумілі без детального пояснення; правда, слово “пасіка” тепер має нове значення. Ріка спочатку мала назву Пасіла, потім — Псіл, Псел. Назва “Псьол” неграмотна.

33. Снів. У Індії автобусом я прибув до річки, яка має назву Сона. І появилося в мене питання — чи Сона назвою споріднена з річкою Снів? І почалися мої досліди.

Ми сьогодні кажемо “спати”, наші предки (трипільці) казали — свапна, свап, суптва, свапта, супта, супате, супті. Санскритське “супті” значить — спати, сопти. У “Авестах” — ксап; латини казали — дорміре; англійці кажуть — сліп, а німці — шлафен.

Предки наші мали споконвічний (життям обумовлений) обряд життя: перед тим, як іти “супті”, вони здійснювали “сна”. Що це значить? Санскритське слово “сна” значить — снащення, обадьорення, снащення водою. І особливо літом (у час стомлюючих робіт) вони перед тим, як іти “супті”, мали “сна” (обрядове, особливо жартівливе, радісне миття тіла — вони водою звільнялися від тілесної і душевної втоми). І після “сна” (снащення) вони промовляли “волану” ( воління, молитву). І річку, яка тихо тече під гаями, вони звали Сона, Снана, Сна, Снів.

Санскритські слова “снана”, “снея”, “сна”, “сная”, означають — митися, купатися, оснащуватися, оздоровлюватися. З назвою ріки Сна (Снів) споріднене латинське слово “санітас”, яким визначається санітарний стан спільности. У “Авестах” слово “сна” (і про це варто знати тим іраніологам, які, не знаючи історії Української мови, доводять, що назви рік українських — іранські) значить — мити одежу, прати. І назва ріки Сян, і назва ріки Сена, на березі якої стоїть красивий град Париж, і назва ріки Снів — мають один корінь.

34. Кубань. Коли українець, який живе у Флориді, сказав, що він кубанець, емігранти з Куби спитали його, коли він прибув з Гавани? Треба казати Купань. Санскритське слово “купа” значить — джерельна вода, джерело, воно складене з “ку”, що значить — котра і “па” — пити — вода, яку можна пити, свіжа добра вода. Біля “купа” (джерела) наші предки мали величні свята Купала: молодь і дорослі люди сходилися біля купа (джерела, струмка, ріки), і мали “ла” (леління, гуляння, лагіднення, милування, родичання). Треба казати Купанські косаки, а не Кубанські.

Сула. Є в санскриті такі слова “сутапа” (дуже тепло); “судуракара” (дуже зле чуюча). (Санскритське “дур” значить — дурнота, і звідси — “дурасіта” (дурне сидження, поводження), “дураукта” (дурне говорення), “дурадару” (погане дерево), “дурбала” (слабуватий)). “Сутану” (дуже тонка), “сулоліта” (дуже лелійна, граюча, мила), “сулалата” (дуже миловидна, принадна), “сулу” (дуже забавна), “сула” (дуже лелійна, мрійна, граюча). Пісенна назва річки не випадкова.

Наші предки були бадьорими дітьми бадьорої природи. І вірили вони, що природа уміє говорити, душу має. І вірили, що чим краще людина знає таїни природи, тим легше і щасливіше їй живеться. Вони свідомість брали для себе з свідомости Всесвіту. Їхня свідомість була злагоджена з ритмікою життя природи, і тому була свідомістю здоровою, радісною, правильною.

35. Тетерев. Санскритське слово “тітірі” значить — тетерка, тетерук, тетеря. Ріка, на степових берегах якої живуть тетері, має назву Тетерів. Санскритське слово “тітірі” споріднене з нашими словами — отетерілий (переляканий), отетерілий вигляд; отетеріти (розгубитися), отетерів (збентежився).

Удай. Санскритське слово “удан” (вода).

У “Рик Ведах” слово “уданя” значить — водяна, водяниста, а санскритське ім’я Удая значить — Той, що у воді живе, Водяник. Санскритські слова “удапіті” (вода для пиття), “удастока” (водостік), “удаплава” (вода пливуча), “удапрут” (вода прудка) так зберегли свою первісність, що й сьогодні для українця зрозумілі.

Уж. Назва ріки Уж немає нічого спільного з вужом. У санскриті слово “юшні” значить кип’яча вода, юша, юшка, а “іша” — їжа, а “юші” — юшка, навар. З слова “юші” (юшка) походить назва ріки Уж.

36. Хорол. У санскриті слово “хура” значить — копито, а також — перегляд кінських копит перед перегонами, тобто перед початком їзди на “ашвах” (лошатах, конях). “Ашва хуралі” — кінські перегони, а “хуралі” — назва місця, де виробляються луки і стріли, і де відбувається їзда на конях із стрілянням з луків.

Санскритське “хур” споріднене з санскритським “чур” і “кшур”; санскритське “чураті” значить — чухрати. А “косура” (від “кшур”) — косу різати; робити косу — здійснювати обряд переводу юнака в стан косака. Обряд переводу юнака в стан косака здійснювався на святах Купала і Хурала. І на святі Хуральському здійснювалися обряди ратних змагань: косаки показували військову хуралність, літаючи на конях. З слова “хуралі” походить наше слово “харалужний” (загартований, відважний, бойовий; харалужні мечі — гартовані, бойові). “Гремлеши о шеломи мечи харалужними!” (“Слово про похід Ігоря”). Хуралі, Хорол, харалужні — мають спільний корінь.

37. Рось. “По Роси і по Сулі гради поділиша” (“Слово про похід Ігоря”). Рось і Ірпінь пливуть на землі племени Полянів, де стоять гради Київ, Вишгород, Ярополч, Звенигород, Звижден, Красн, Заруб, Канів, Богуславль, Трипілля. Назва ріки Рось споріднена з назвою ріки Роски (на Волині) і з назвою ріки Русава (лівобережна притока Дністра).

Санскритське слово “расаная” значить — буде дощ, росить, а “расмі” — росяно, краплисте. У “Рик Ведах” слово “раса” многозначне — вода, роса, ріка, напій. У “Магабгараті” слово “раса” значить — діючий напій, хмільне пиття, напій здоров’я, вода життя. У “Магабгараті” оповідається про ріку Раса, яка обпливає Небо й Землю. У санскритських анналах оповідається про божественну ріку Раса, “Раса кула в Кусадвіпа”. Санскритські слова “расата” (росиста, соковита), “расасир” (напій, зроблений з сиру), “расака” (навар з м’яса, росіл) по-рідному й сьогодні звучать для нас, хоч вони й вважаються словами, взятими з мови, якою тепер не говорять ні в Европі, ні в Індії.

38. На берегах річок, в очеретах осідала роса, як мед у стільниках. І наші далекі родичі збирали росу, вважали її цілющою водою небесною. Росу мішали з медом і кобилячим молоком, і нею годували дітей, і особливо дівчаток, щоб вони мали лиця ясні, як весний світанок на Росі. Дитина росла на росі, росою лагіднена, вона — росса (благородна).

Санскритське слово “расала” значить — їство, приготовлене на росі, овочах, меді й ягодах, а “расика” значить — ніжна дівчина, росиста (як ягода соковита). Знаємо, що слово “дівчина” походить від імени бога Дива (Деви, Деуса), і має значення — божественна, дивотна, чарівна. Санскритські слова “дара Діва” значить “дівчина божественна”; у нас первісне слово “дара” забулося, лишилося — діва, дівчина.

Санскритське слово “расана” значить — дівчина приманлива, чарівна. Діва русана (расана) живиться росою, яка на квітах вранці, як сльози, блищить; вона русалка (росою ніжена, олелієна). Русалка збагачується натхненням, п’ючи “расин”. Санскритське слово “расин” значить — сік з квітів, ягід і меду. Русалка є “расазна”; санскритське слово “расазна” значить — дівчина, знаюча красу квітів і знаюча дії напитку, зробленого з роси і квітів. Вона знає таїни леління (кохання), вона вміє “з крови макових пелюсток і роси творити кров вічної молодости і краси”.

39. І вірили наші далекі родичі, що людям, животині, лісам, полям дає життя не звичайна вода, а — “расасвара” (роса небесна, вода, що краплями падає з неба). І вірили вони, що на Сварзі (на небі) є “рая Раса” (ріка Раса), і там, у світлі раю (ріки Раси) живуть душі Первородительки Лель і Первородителя Оря. Лель і Орь — росси, росси — внуки Дажбожі. Внуки Дажбожі народжені трьома святими життєдайними силами (Сонцем, Землею і Водою), і життя їхнє ознаменоване світлою Триєдиністю (тризубом), і народжені діти їхні освячені святою водою — звідси “свята вода, свята роса, свята Русь”.

Гіттітське слово “маза” значить “мати земля”, а “лю маза” — “люди матері землі”; “лю” вживалося гіттітами і сумеріянами у значенні “любленці” (вибранці, благородні), а “лю дана” — любов’ю дана (людина). Тільки там, де на “маза” (на матір землю) йде “расасвара”, можуть жити люди, вони — раси, роси, чи, як пише “Слово про похід Ігоря” — русици, русичі. У “Виласа Книзі” читаємо — русишть, рускень, рушь, русище, руси, русе, руште.

Санскритське слово “русат” значить — різати хліб на полі, рушати стебло, колосисті палі, а “русата” значить — жнива, косовиця. У “Рик Ведах” слово “рісанті” значить — скубти колосисті стебла, а слово “рус” значить — наступати, русати (рушати). Санскритські слова “рісанті” і “русанті” мають спільне походження: “рус” — руш, рух і “анті”, “аті” — іти, рух іде; “русанті” — рушати. Також у санскриті (і особливо у “Рик Ведах”) слово “русат” значить — ясний (білий, як роса, росяний, русий). Санскритське слово “русатпасу” значить — ясна, світла, велика рогата скотина. Наші родичі (трипільці) світлого оленя звали “руса”. І сьогодні в Індії слово “руса” значить — світлий олень.

40. Старе індо-европейське слово “роса” (руса, руша) зберегло первісне многозначення. Наприклад, греки слово “росісті” вживають у значенні — світлі, русі; вони цим словом називали усіх русявих людей (людей Руси (України), Скандинавії та інших північних країн). Латини казали “руссус” у значенні — ясний, червонявий, рудий; французи і англійці слово “руссет” вживали у значенні — жовтаво-рудий, світло-рудий.

Є в “Рик Ведах” імена славних царів — Русама. Русана — ім’я світлокосої жінки бога Рудри. Треба згадати, що у санскриті “с” переходить у “ц”, і звідси — “роцана” (білі хмари), “роцака” (опромінений), Роцана — ім’я божого сина Вішни і Роцана — ім’я бога Індри (Ману Свароціша); “ману” — ман, розум. Санскритське “Ману Свароціша” значить — Розум Небесний (Сваржий).

Володимир Даль (автор пояснювального словника москвинської мови) зазначує, що він чув прадавню легенду, що “Русь — це чудотворіння ріки Дніпра”. Є дослідники, які вважають, що слово “Русь” споріднене з рікою Рось. Їхні припущення правильні, та вони не були обґрунтовані, і тому лишилися за бортом історичної науки. Їм не було відоме значення слова “рось”.

41. Хліборобська культура може постати і розвиватися тільки там, де земля має “рос”. Коли йде “раса свара” (роса небесна, дощ), то буде “рус” (руш), тобто — урожай, будуть жнива. Не знали наші далекі родичі, як творяться хмари дощові. Вірили, що по Сварзі (небі) тече ріка Рось, і вона, як пишуть “Рик Веди”, землю “росить”; земля, маючи “рус” (воду), родить “біжя”; санскритське слово “біжя” значить “зерно”, “збіжжя”. У старокельтській мові слово “рус” значить “вода”.

Санскритські слова “рус” і “руш” також значать — рух, дія, а слово “рошана” — рухати проти, тобто — серпувати, а “рошакті” — рухливо (зворушено) ректи, говорити. І далі - санскритські слова “рос”, “рош”, “рус” у Прамові індо-европейській означали — роса, вода, напій, руш, рух, рухливість; росий, русий, світлий, ясний, білий.

Слово “русий” (прикметник) виникло з слова “роса” так, як “малиновий” з “малини”. “Стіл посередині круглий, застелений малиновою скатертиною” (М. Вовчок).

Оріяни часів Трипільської культури були першими русами, з їхнього роду походять кімеріяни (сумеріяни), гіттіти (скити), етруски, іранці (перси), кельти, ахеї, латини, балти, тевтони. Слово “рос” (рос, рош, руш, рас) на різних землях у різні епохи збагачувалося новими значеннями.

Наприклад, старі ханаанці (ще перед приходом на їхню землю гебреїв) були підлеглі гіттітам-завойовникам. Вони звали гіттіта “рош” у значенні “голова”, “зверхник”, “наказодавець”. З Ханаану слово “рош” (рос, роши) проникло в Єгипет. Єгиптяни звали гіттітів “росами”, і також звали їх єгипетським словом “гиксоси”, що значить “володарі земель”.

42. Пророк-рабін Езикіел попереджав гебреїв, кажучи їм, щоб вони міцно трималися рідного способу життя, бо, як кара Саваотова, прийде князь Рош з Маґоґ землі, і їх покарає. Маґоґ — син Яфета, “сини Яфетові — Ґомер, Маґоґ” (1 кн. Мойсея, 10, 2). Яфетове плем’я на думку пророка-рабіна Езикіела живе у Кімерії (Ґомерії-Маґоґії). Земля Ґомерія (або, як ми кажемо Кімерія) знаходиться між Дунаєм і Доном.

Езикіел пише: “І надійшло до мене слово Господнє, таке: Сину чоловічий! Поверни твій вид проти Гога в Маґоґ-землі, проти князя Рошського”, “...пророкуй, сину чоловічий і промов до Гога: Так говорить Господь Бог: Чи так воно? того часу, як люд мій Ізраель розживеться безжурно, ти про це дізнаєшся, і вирушиш ти... з найдальшої півночі, ти й многі народи з тобою, сама кіннота, величезна ватага й безліч війська” (Езикіел, 38, 2, 14).

У часи Езикіела не було країн з назвами Франція, Британія, Греція, Рим, Германія, Україна (Русь). Езикіел називав Україну (Русь) Ґомерією (Кімерією). У “Біблійному Словникові” (Вільяма Сміта, видання 1948 року, Філядельфія) на стор. 375-й визначено, що “Маґоґія репрезентує важливу Скитську расу”. Вільям Сміт (на стор. 375-й) пояснює, що слово “Маґоґ” значить “Країна Божа”, а слово “Ґомер” (на стор. 221) у нього значить “Досконалість”; він пояснює, що з цього слова й походить слово “Кіммерійці”, і зазначує, що кімерійці споріднені з родиною Кельтів. Отже з Маґоґії (країни Божої) прийде князь Рош і князь Ґоґ. Вільям Сміт пояснює, що слово “Ґоґ” значить “Гора”.

43. Пророк-рабін Езикіел слово “ґоґ” створив з сумеріянського слова “кур”, що значить “гора”, “зверхник”, “князь”. У санскриті слово “ґур” значить “гора”; у часи писання “Слова про похід Ігоря” в Україні (Русі) слово “кур” вживалося побічно з словом “гур” у значенні “гора”. Земля Тмутороканського князівства межувала з узгір’ям Північно-Західного Передкавказзя. У “Слові про похід Ігоря” читаємо, що “Всеслав князь... іс Києва дорискаше до кур Тмутороканя”; тут слово “кур” “Баян” уживає у значенні “гур” (гір). І Митрополит Іларіон (Огієнко) переклав “Князь Всеслав... з Києва до півнів доскакував Тмутороканя” — переклад неуважний.

Вільям Сміт (на стор. 572-й) пише, що Рош, про якого пише Езикіел, це ім’я одного з великих Скитських племен. Історики Джонсон, Уеллс, Латам, Стейн вважають, що ім’я Русь означало українців ще з часів Трипільської культури. Ім’ям Русь у часи Трипільської культури звалися хлібороби — у часи Трипільської культури на Наддніпрянщині жили хлібороби-скотарі і скотарі-кочівники. Вони хоч і були людьми одного роду, та вели між собою жорстокі війни за ріки, ліси, пасовища.

Слово “раса” (рос, рус, руш), як слово прамови Індо-Европейських народів, проживши більше як п’ять тисяч років, майже зберегло свої первісні значення. Наприклад, в українців (русичів) — роса, руш, руса, Русь. У англійців слово “руш” (чи “раш”), яке, очевидно, походить від слова санскритського “раса” (роса), є синонімом їхнього слова “тір” (сльоза), і також воно значить “рух” (рушання), а слово “руссет” (у французів і англійців) значить — русий, світло-рудий, ясний. Щойно згадував, що в Індії сьогодні рід світлих оленів (русих) зветься “руса”, що старі греки звали того грека, який мав світле волосся “росісті” (русий, світлий), і всіх жителів ґіпербореї (півночі), тобто українців (русичів), тевтонів (скандинавців) греки звали “росісті” — русяві, світловолосі.

44. Київська Русь — назва, придумана не щоб принизити Русь, а щоб звеличити її. Багатьох чарувала слава, краса, велич Руси. Слава Руси по світах рокотала. Її черленні щити, Її мечі харалужні, Її золоті шоломи, Її красния діви, Її вої “хоробри аки тури”, Її злотостременні вершники, Її славен град Київ многі князівства чарували. Усі вони хотіли ім’ям Русь “блюсти”. Новгородці, щоб і себе звеличити ім’ям Русь, створили назву Новгородськая Русь.

Кияни, щоб слава Русі не пропала, визначили, що дійсною Руссю є Київська Русь. Наслідуючи відважних новгородців, почали й інші князівства до свого імени добавляти ім’я Русь. І почалося — чия Русь? Яка Русь? Угорська Русь, Біла Русь, Чорна Русь, Червенська Русь, Галицька Русь, Литовська Русь, Карпатська Русь: очевидно, всі ці назви штучні. Взоруючись на них, москвини й собі зазіхнули на славу імени Русь, і, живучи на болотистій, бідній землі ріки Москва, вони проголосили, що є й Московська Русь. І історик С. М. Соловйов утвердив, маючи підтримку жандармів, що є Русь Московская. Якщо є Русь Московская, то може бути й Русь Ленінградская, Русь Казанская, Русь Урало-Фінская, Русь Мордвинская, Русь Сибірская.

45. Є одна Візантія і є один Рим. Немає Константинопольської Візантії, Нікейської Візантії, Кримської Візантії. Немає Капуйського Риму, Сицілійського Риму, Флорентійського Риму. Є одна Україна (Русь)! Вона (тоді, як західно-европейські народи шукали нових земель за океанами), покоряла фінські племена, Чудь, Водь, Весь, Мер’я (Мар’я), Мещера, Черемиси, Мордва. Вона на землях рослих, суворих і відважних фінських племен ставила гради (княжі палаци, оточені оборонними спорудами і охоронені княжими дружинами (військами). Я не оправдую ці завоювання предків моїх. Ніхто не має права неруські землі звати Руссю!

Колоністи, які прибули з України (Руси) на північні землі Фінських племен, давали своїм градам імена — град Ярослав, град Володимир на Клязьмі, град Суздаль, град Москва на Москві. І вони, щоб відсепаруватися від України (Руси), й творили назви “Русь Московськая”, “Русь Ростово-Суздальськая”: такі назви ображають почування Чудів, Водів, Весів, Мерів, Муромів, Мещерів, Черемисів, Мордвинів, Башкірів, Чувашів, Удмурів, і вони з відразою ставляться до гимну “СССР”, в якому співається, що всіх їх “навєкі сплотіла Велікая Русь”, тобто — навіки поневолила Чувашів, Башкірів, Мордвинів, Удмурів, Фінів, Карелів, Естонів, Латвійців, Литовців, Марійців, назвавши (для глуму перед світом) покорені землі “савєтскими республіками”.

Русь Московськая не має жодних політичних і моральних прав вважати себе продовженням історії України (Руси). Русь Московськая має політично-моральне право вважати себе продовженням прославленої історії Татаро-Монгольської орди не тому, що на територіях, на яких вона панує, пливуть ріки Бариш, Унжа, Кострома, Уфтюга, Чагода, Піжма, Клязьма, Алатир, Москва, Ірґіз, Кама, які своїми назвами пов’язані з тюркськими мовами, а тому, що найвизначніші історики Московитії Карамзін, Безтужєв-Рюмін, Соловйов та інші твердять, що Москва — “продукт могутньої Татаро-Монгольської орди”. З твердженнями цих істориків знайомтеся, читаючи другу частину оповіді “Україна-Русь, архиєреї грецької ортодоксії і Татаро-Монгольська орда”.

46. 1177 рік. Царем України-Руси (в 1174 році) став князь Роман Ростиславич — виходець з династії князів Смоленщини. Він, не звернувшись за допомогою до князів, сам пішов воювати з половцями. Чому сам? Він ні з ким не хоче розділити слави, чести і скарбів. Він хоче, щоб тільки йому “віщі пальці, на живі струни покладені, славу рокотали”. І... був він розбитий Половецькою ордою. І ніхто не хотів з ним розділити його поразки.

І князь Святослав Всеволодович (нащадок чернігівських князів Ольговичів) увійшов у Київ 20 липня (1177 року). І “висіді із сідла злата” і “дотчеся стружієм злата стола Києвського”. І він одружив свого сина Всеволода з Марією (донькою польського короля Казиміра). І в Києві відбулося гучне українсько-польське весілля. І князі Галицькі і Володимиро-Суздальські, і Пінські, і Новгородські (в ім’я позірного порядку) визнавали владу царя Святослава Всеволодовича. У них буйно проявлений інстинкт панування —і тому ніхто з них не визнає пана над собою, ніхто (в ім’я найсвітлішої цілі) не воліє бути чиїмсь підлеглим.

(У душі тих князів-панів, які прагнуть бути (в ім’я панування) непідлеглими одному панові, розкорінений інстинкт руйнуючого панування, і цей інстинкт їм витче чорне покривало, щоб прикрити їхні домовини. Тільки той інстинкт панування, який здібний в ім’я світлої цілі себе вільно підпорядковувати одному авторитетові, вважається інстинктом здорового розуму).

47. 1178 рік. Князь Мстислав Ростиславович (Смоленський) прибув у Новгород. З Новгорода (маючи 20.000 воїнів) він пішов у країну племени Чудів. І він палив мирні чудські гради і селища. І біля річки Двина він оточив Чудське військо і розбив його. З довгими колонами полонених і з великими стадами скоту він прибув до града Псків, де перепочив і пішов до Новгорода.

1180 рік. Цар Святослав Всеволодович скликав князів на з’їзд до града Любеча. І коли цар з князями мав раду, прийшла вість — дім Київського митрополита горить. Повторюється стара помста — у “Несторівському літописі” пишеться, що два варяги-християни “були принесені в жертву”, ні, два варяги-християни були киянами убиті за те, що вони зневажливо ставилися до обрядів київських. У Києві єпископ-грек Стефан зневажливо ставився до київських обрядів (веснянок, писанок, Купала), і кияни в 1068 році його задушили в Києві. Не відважився монах-літописець написати, що архиєрей Стефан був принесений у жертву, бо ж це вже було після хрещення. І написав коротко, що “єпископ Стефан пойде по Києву, й тамо свои его холопи удавиша”. І тепер князі в Любечі почули, що згоріли сім церков у Києві, і десять домів, у яких жили “іконописці, преподобні і богоносні псальмщики, попечителі православія, поломщики”.

Цар Святослав Всеволодович вигнав князя Рюрика з Білгорода, а князя Давида — з Вишгорода. Скривджений князь Рюрик, довідавшись, що цар Святослав Всеволодович гостює у Чернігові, вторгнувся в Київ. І почав у Волинських князів просити військової допомоги. Цар Святослав Всеволодович, приєднавши до себе війська князя Всеслава Полоцького і князя Братислава Вітебського, та за срібло і злото найнявши ватагу половців, вигнав з Києва князя Рюрика. Князь Рюрик повернувся до Білгорода. Не міг він дістати “злата стола Києвського”.

Є п’ять шляхів, при допомозі яких можна заволодіти престолом царя України (Руси). 1. Престол передає батько синові. 2. Старший брат передає престол молодшому. 3. Князі на з’їзді вибирають царя України (Руси). 4. Кияни самі запрошують на престол царський того чи іншого князя. 5. Князь, маючи військову силу, вторгається у Київ, виганяє з Києва царя, і сам сідає на царський престол.

48. Горе не в тому, що князів, охочих бути царем, багато, а в тому, що вони (князі) утратили духовні основи рідної віри, у яких оповідалося людині, як треба жити, щоб мати правильне мислення і правильне почування.

Вони (князі) тепер мають чужу віру, в якій людині оповідається, що взагалі про земне життя не треба дбати, про здоров’я розуму не треба думати, треба вірити святим мощам і архиєреям, і терпіти, захоплюватися подвигами преподобних і богоносних монахів. Князі, про такі святі справи у церкві чуючи, не можуть навчитися контролювати працю розуму, працю своїх почувань. Вони не вміють свою свідомість збагачувати свідомістю Всесвіту. Вони не вміють добровільно відрікатися від особистого “я” в ім’я сили, слави і добра “я” України (Руси).

І їх (князів України-Руси) ніколи не треба ганьбити, зневажати. Вони були людьми (по своїй природі) добрими. Вони не винуваті, що чужа віра на хибний шлях спрямувала їхні мислі і почування. І тепер вони самі впадуть, і з ними упаде Україна (Русь)...

49. 1184 рік. Половецький хан Кончак оснастив своє військо новою зброєю — у візантійців купив за русих юнок і юнаків, яких він у селищах заполонив, вогнестрільні луки. На возі вкріплений лук такий великий, що десять осіб натягають тятиву, щоб пустити вогняну стрілу.

Князь Ярослав Всеволодович (Чернігівський), не порадившись ні з царем Святославом Всеволодовичем, ні з сусідськими князями, послав боярина Ольстина до хана Кончака, щоб скласти умову миру. О, княже, не правильне у тебе мислення! Є закон — князем може бути тільки сильна людина, слаба — гине сама і ті, які їй підлеглі. Миритися з вторжником значить визнати себе слабим. Якщо ти, маючи в руках меч, просиш у чужинця, який у твій дім вторгнувся, миру, честь покинула тебе.

Цар Святослав Всеволодович з князями Рюриком і князем Ярославом несподівано оточили орду хана Кончака. Бій почався біля ріки Хорол. Хан Кончак, побачивши, що його військо оточене, тікає. Його молодша дружина (жена) і його визначні воєначальники, і вози з новою зброєю, і багаті обози, і великі стада скоту (коні, верблюди, воли) заполонені.

50. Військова частина царя Святослава Всеволодовича, яка гналася за ханом Кончаком, повернулася. На землі вже снігу не було, вночі земля примерзла. Вершники не могли (по слідах) пізнавати шлях утечі хана Кончака. (Кончак — син хана Сирчана. Цар Володимир Мономах під час бою з половцями був взяв у полон половецьких воєначальників, між якими був і хлопчик-ханчук Сирчан. Ханчук Сирчан у Києві навчився київської мови; звичаї і страви київські так сподобав, що не хотів додому вертатися. Щоб він пригадав свій рід половецький, йому посли половецькі дали понюхати євшан-зілля (полину), а співець Ксорь піснями про славних половців будив у ньому патріотичні почування. І він (ханчук Сирчан) повернувся додому. Тепер його син Кончак славиться поганською (звироднілою) жорстокістю. Наш літописець без потреби половецьке ім’я Ксорь написав, як Орь. Українці поневолені чужовір’ям, не мають права проявляти любови до рідної віри України (Руси); вони задовольняються тим, що свій патріотичний настрій піднімають оповіданням про євшан-зілля).

51. 1-го березня були розгромлені війська Половецької орди. 22 березня цар Святослав Всеволодович з славою і перемогою повернувся до Києва. Славилися у Києві князі-переможці Володимир Переяславський, Гліб Турівський, Ярополк Луцький, Ярослав Пінський, Мстислав Городненський і тисяцький Галицької дружини.

Київ, славлячи царя Святослава Всеволодовича і честю обдаровуючи його воїнів, знав, що взято в полон 7000 половців (між ними 417 половецьких ханів, і з ними — їхні родини), склади зброї, “табуни азійських коней”, грецькі “шерешири” — самостріли, що кидають “живий вогонь”. У Києві перед царським судом став воєначальник хана Кончака, харазький Турка.

Полонені половці, які хотіли щось сказати киянам, просили болгарських купців, щоб вони були перекладачами. Болгари і половці — люди одного племени. Кияни бачили, що одноплемінці (болгари і половці) вороже ставляться до себе. Болгари, прийнявши звичаї і мову України (Руси), перестали вважати себе тюрками.

52. На ріці Десна стоїть град Новгород-Сіверський, град племені Сіверян. Князі (Ігор Новгород-Сіверський і його брат Всеволод Трубчевський), довідавшись, що цар Святослав Всеволодович переміг орду хана Кончака, не приховали лицарської заздрости. Вони у 1185 році 23 квітня (у вівторок) вирушили з Новгород-Сіверського до Дону, щоб там, на широких Донських степах, розшукати кочову Половецьку орду, і вигнати її за межі України (Руси).

І татові (князеві Ігореві Новгород-Сіверському) на допомогу прибув з військом син (князь Володимир Путивльський). (Град Путивль стоїть на південь від Новгород-Сіверська, на березі ріки Семи. Град Трубчевськ стоїть на березі ріки Десна, на північ від Новгород-Сіверська).

1-го травня біля Дінця князь Ігор побачив затемнення сонця. І вдень була “тьмою вся воя покрита”. На небі (перед вечором) іскрилися зорі. У очах воїв стало зелено. Та похід не був спинений. Казав князь Ігор: “Русици, хощу главу свою приложити, а любо іспити шеломом Дону”.

Біля Дінця (на ріці Оскол) князь Ігор ждав прибуття князя Всеволода. Розвідка повідомляла, що половці, довідавшись про новий похід українців (русичів), об’єдналися, і ждуть прибуття нових військ половецьких.

Радники сказали князеві Ігорю: “Половецька орда, князю, дуже численна. Ідімо геть, нас мало, загинемо”. Князь Ігор відповів: “Коли меча не піднявши, утечемо, з нас сміятимуться люди. Сором страшніший за смерть!” Наші князі високо ставили славу і честь княжого імени. Княжі (володарські) імена така велика сила, що й хрещення України (Руси) не могло їх у перші століття зневажати.

Усі князі й царі України (Руси) і їхні сини, і їхні доньки мали двоє імен — рідне ім’я означало честь, славу, шляхетність, спорідненість з родом володарів і богатирів України (Руси). А чуже ім’я означало підлеглість грецькій ортодоксії.

53. Наприклад, 25 липня у князя Ярослава Із’яславича народився син, і княжа родина нарекла його Ростиславом, а піп, охрестивши, нарік Іваном. 26 жовтня у князя Всеволода народилася четверта дочка, і княжа родина нарекла її Собіславою, а піп, охрестивши, нарік Палагеєю. У князя Ігоря Святославича (Новгород-Сіверського) 8-го жовтня народився син, і княжа родина нарекла його Володимиром, а піп, охрестивши, нарік Петром.

Раби, смерди, холопи, монахи та інші люди нешляхетного походження, не мали права (на основі розпоряджень грека-митрополита Київського) мати рідні благородні імена (Святослав, Володимир, Богдан, Ярополк, Любомир, Боголюб, Всеволод, Ростислав, Дан, Зоряна, Русана, Світляна, Світанна, Весна, Квітанна, Мрія, Богуслава, Поляна, Лель, Віра, Ластуня, Росанна, Лада). Смердам, заляканим хрещенням, попи давали імена чужі, їх не питаючи.

“Піп дав їй ім’я Прозерпина. Що ж? Люди звикли лицювать, переіначили: Горпина” (Білецький-Носенко). Чому переіначили? Не могли погодитися з чужим ім’ям, яке вторгалося в їхній дім, і тому почали переіначувати, оріднювати.

Чужі імена в Україні (Русі) не тільки затінили красу нашої шляхетної мови, а й принизили тих, кому вони були дані. І стали ми холопським плем’ям грецької ортодоксії - плем’ям “Педька, Терешка, Шелефона, Панька, Охріма і Харька, Леська, Олешка і Сизьона, Пархома, Їська і Феська” (Іван Котляревський). (Треба мати велике терпіння і велике душевне здоров’я, щоб отим “німим рабам, гречкосіям” Педькам, Охрімам, Шелефонам православія грецької церкви оповідати, що їхня честь окрадена, і за таку щиру оповідь чути від них образи, глузування, погрози).

54. “Русичі великі поля червоними щитами перегородили, шукаючи собі чести, а князеві слави”. Посередині стоїть князь Ігор з військом своїм. Направо — військо його брата (князя Всеволода). Наліво — військо юного князя Святослава Ольговича. Попереду — військо князя Володимира (юного сина князя Ігоря). Стоять вони біля синього Дону — скоро почнеться бій з половцями.

Перед боєм сталося те, що часто приносило гибель воїнам України (Руси) і їхнім полководцям — появилася невихованість (недисциплінованість), безавторитетність (зневажливе ставлення до провідника). “Через незгоду сталося насильство від землі Половецької”. Тоді, коли вирішується справа життя і смерти, такі справи, як “згода”, “незгода”, не повинні існувати — повинен бути строгий і беззастережний наказ Головнокомандуючого.

Князі, очолені князем Ігорем Святославичем, виявилися людьми невихованими (недисциплінованими). Праця розуму їхнього і почувань їхніх була жертвенна, щира, відважна, розумна, але невихована. Князь Святослав Ольгович і князь Володимир Ігорович, не послухавши своїх батьків (князів), що стояли поруч, почали бій з половцями.

Князь Ігор (о, батьківське серце!), бачачи, що його син Володимир, не отримавши допомоги, загине, спішить за ним. Половці відходять від ріки: хочуть перед собою бачити широкий степ. Князь Володимир розбив передовий загін половецький і три сотні половців узяв у полон — та радість була передчасна.

55. Ніч. Князь Ігор кличе до себе сина — князя Володимира. І радить князям відступити у степ, узяти нових коней і спільно приготуватися до останнього бою. На розпорядження князя Ігоря, Головнокомандуючого, ніхто не звертає уваги: кожний вважає себе незалежним полководцем. Незалежність без дисципліни — дорога гибелі.

Вранці Половецька орда оточила військову частину князя Ігоря. Оточені воїни почали нарікати, що лихого князя мають, що князь привів їх до Дону на загибель. Нарікання навіть тоді, коли воно породжене лихими обставинами, вважається самороззброєнням.

Князь Ігор відповів, що нарікання — безглуздя, єдиний вихід — об’єднатися і всім стати до бою. І почався бій: під час бою князь Ігор був поранений у ліву руку. Він, побачивши, що чернігівські вершники побігли, почав гнатися за ними, щоб їх завернути. Не догнавши втікачів, він спинився на полі, тримається за ранену руку. Скинувши шолом, він отетерів: половецькі вершники несподівано оточили його, взяли в полон.

56. Князь Всеволод (брат князя Ігоря) біжить визволяти раненого брата з полону — та вже було пізно. Незважаючи на безстрашний бій українців (русичів), половці (їх було в п’ять разів більше) стали переможцями. “По Росі й по Сулі гради поділили, та хороброго Ігоревого війська не воскресити!”, “Русичі полягли за землю Русі”. “Никне трава жалощами, а древо з тугою к землі приклонилось...”

Половецькі воєначальники почали ділитися здобиччю. Гилбук узяв собі князя Ігоря Святославича. Елдучок — узяв князя Святослава Ольговича, Куптивул — князя Володимира (сина Ігоря Святославича). Роман (і такі імена мали половці) — князя Всеволода Трубчевського. Хан Кончак, бачачи, що ранений князь Ігор Святославич не виконує вказівок Гилбука, узяв його до себе.

215 воїнів (українців-русичів), проскочивши через половецькі застави, повернулося в Україну (Русь). Інші — полягли на полі брані, погинули від ран, потонули в Дону, стали половецькими рабами. І “жени руския восплакашась, аркучи: “Уже нам своїх милих лад ни мислію смислити, ни думою сдумати, ни очима соглядати.., тоска розліяся по Русі””.

Щоб стати переможцем, треба крім хоробрости, посвяти і сили, мати ще й дисципліну (впорядкованість) розуму й чуттів, я ширше про це оповідаю в оповіді “Що вище розуму?” “Під час спільного походу на половців 1187 року Ярослав Чернігівський захотів вернутися назад, і ніякі умовляння інших князів, між ними і його старійшини Святослава, нічого не осягнули. Сей брак субординації не раз був причиною неудач” (М. Грушевський, “І. У-Р”, т. З, Ню Йорк, 1954, стор. 251). Латинське слово “субординація” значить “наведення порядку”: чітке підкорення молодших провідників старшим, керуючись правилами військової дисципліни.

57. Україна (Русь), ставши колонією візантійської патріярхії, не мала нагоди незалежно працювати над вдосконаленням душевного життя синів своїх. Грек-митрополит Київський і єреї дбали, щоб грецька церква контролювала життя українців (русичів) і обмежувала дії їхнього розуму залізними рамками церковних законів і правил. Вони експлуатували душу й розум.

Вони вважали, що невихований народ їм дає більше прибутків, ніж вихований. Вони карали, а не виховували. Вони потребували рабів (церковних людей), а не аристократів. Вони українську жінку поставили у становище рабині, проголосивши у церквах закон: коли жінка в церкві вкраде свічку, кадильницю, коли жінка ходитиме на забави, веселі весняні гуляння, на бенкети, з нею чоловік може розлучитися. Покарана (розведена) жінка була мотуззям зв’язана і пострижена в монахині. Бачимо, що справа не в православії грецької церкви, а в тому, що воно перетворило людей України (Руси) у духовних рабів.

58. Субординація (наведення порядку) у війську сама собою не постає, її треба здобувати дбайливим вихованням людей тоді, коли вони ще є дітьми. Князі сварилися між собою, князі грубими словами самі себе зневажали. І замість того, щоб поставити питання “Чому князі самі себе зневажали?”, ми нарікаємо на князів і зневажаємо їх, тобто, продовжуємо робити те, що й князі робили. Князям і нам (їхнім потомкам) потрібне Мистецтво Поведінки.

Мистецтво Поведінки основане на вмінні вживати м’які, красиві, ясні слова, на вмінні бути точним і терпеливим, на вмінні шанувати провідника, на вмінні справедливо ставитися до підлеглих, на вмінні вдосконалювати своє “я”, поневолюючи його хибні пориви і розвиваючи його добрі пориви.

Мистецтво Поведінки основане на вмінні дарувати людям добрий настрій, на вмінні любити красу, чистоту, акуратність, на вмінні їсти красиво, стримано, радісно.

Мистецтво Поведінки основане на вмінні виховувати дітей бути корисними для Вітчизни, на вмінні бути увічливим з приятелями і неприятелями, на вмінні шукати приємність у поліпшенні мислення й у зменшенні гніву.

Мистецтво Поведінки створить людину щасливою й упорядкованою. Мистецтво Поведінки створить порядок у суспільстві і створить субординацію у війську. З поліпшеного мислення створюється поліпшене ставлення людини до людини.

Живучи у догматичних рамках православія грецької церкви, ми не мали нагоди самостійно вдосконалювати спосіб свого життя, поліпшувати свій характер, і тому в нас появилася мода оплакувати свою долю, або — благати її, кажучи: “Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе”. Треба не тільки знати, що людина є ковалем своєї долі, а й це правильне знання правильно впроваджувати в життя, володіючи Мистецтвом Поведінки.

59. Хан Кончак, тримаючи в полоні князів України (Руси), йде на Переяславль. (Град Переяславль стоїть на Дніпрі, на південь від Києва). Князь Володимир, побачивши половців, вийшов з своїми воїнами з граду Переяславля, і почав бій одчайдушний. Переяславці, побачивши, що їхній князь Володимир у бою впав ранений, ринули з граду з сокирами, вилами, ножами, мечами, щоб княже життя рятувати. Перелякані половці почали тікати.

Переяславці занесли князя Володимира у град. Він послав гінців у Київ до царя Святослава — просить рятувати Переяславль. Біля Трипілля (град Трипілля стоїть на Дніпрі, на північ від Переяслава) стоїть військо князя Давида Смоленського. Цар Святослав просить князя Давида піти на допомогу Переяславові. “Цар просить?” Не наказує, а просить?..

Смоляни (воїни князя Давида) організували у Трипіллі “народне віче”, на якому винесли рішення: коли б половці прийшли до нас, то ми б билися. А коли вони нас не чіпають, то й ми їх чіпати не будемо. І рушили смоляни з князем Давидом додому (у Смоленськ).

Як низько впала мораль зхристиянізованих людей України (Руси)?! Перед хрещенням вони вірили, що всі вони (внуки Дажбожі) творять одну родину — інстинкт родинний їх кликав помагати один одному. Закони самозбереження були розвинені в них. Тепер грецька християнізація опоганила (спотворила) почуття родинного обов’язку. Сини, кинувши родини (на заклик єреїв), ідуть в монастирі, щоб дбати про спасіння грішної душеньки. Виконують настанову Ісуса Христа, який учить: “Не противтесь лихому, а хто вдарить тебе в праву щоку твою, повернись до нього й другою. Любіть ворогів ваших, благословляйте, хто кляне вас, робіть добро тому, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить вас і гонить вас. Хто покинув... братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або поля задля ім’я мого.., життя вічне осягне”.

Смоляни покинули переяславців. Хрести (вони їх носять на шиях) поцілувавши, ідуть додому. Переяславець благає: “Прийди, смолянине, поможи чужинця вигнати з дому мого!” Смолянин відповідає: “Моя хата скраю, нічого не знаю”.

60. Князя Ігоря Святославича половці тримають у неволі. Удень і вночі стоїть біля нього сторожа — 15 половців, очолених п’ятьма синами знатних половецьких воєначальників; начальник сторожі — половець Лавор. Хан Кончак сказав, що князі України (Руси) отримають волю, коли хтось їх викупить. За князя Ігоря Святославича — 2000 гривенів, за інших князів — по 1000, за тисяцьких (воєводів) — по 200.

Жінка половецького хана Туглія закохалася в українця (русича Михайла (тисяцького сина). І вона передала таємницю — князь Ігор Святославич буде вбитий, коли хан Кончак під час бою з переяславцями матиме поразку. У половця Лавора мати киянка Поляна; вона малою дівчинкою потрапила до половецької неволі. Ставши жінкою половецького воєначальника, Поляна навчила сина Лавора любити Україну (Русь). І він (Лавор), поважаючи князя Ігоря Святославича, приготував для нього коня за рікою.

Коли половці пили кумис і гучно веселилися, князь Ігор Святославич непомітно вийшов з намету. І переплив ріку. На березі ждав його Лавор із запасним конем. Сівши на коней, вони зникли у степах. Коні, не витримавши швидкої їзди, підірвалися. І князь Ігор Святославич добирався у рідну сторону пішки. “Й йде пЬшь 11 ден до города Донця, і от оттолЬ йде во свои Новьгород”. І в дорозі він роздобув нового коня.

І вночі (двадцять верств перед Новгород-Сіверським) його стомлений кінь поламав ногу. Селянин, побачивши князя біля раненого коня, повідомив княгиню Ярославну про прибуття князя, її милого ладо. Князь і княгиня стрінувшись, плакали з радості. У Новгород-Сіверському половець Лавор був обдарований княжими дарами.

61. 1192 рік. Славиться подвигами Тевтонський “орден лицарів святої Богородиці Марії”. Лицарі ходять у чорній одежі, на лівому плечі в кожного — хрест. У них мета — убивати ворогів віри Христової. Щоб мати успіх у війні, вони добровільно самі для себе створили правила порядку — без дозволу начальника не виходити з дому, не писати листів нікому. І не читати отриманих листів, щоб мисленням не віддалятися від справ ордену. Нічого не тримати під замком; не мати розмов з жінками, щоб жіноча ніжність не ніжила їхні серця.

Кожному, хто до Тевтонського ордену приєднувався, тевтони-лицарі рекли: “Жорстоко помиляєшся, коли думаєш у нас жити спокійно і весело. Наш статут: коли хочеш їсти, голодуй. Коли хочеш спати, бадьорися. Коли хочеш бадьоритися, іди спати. Для справ ордену ти повинен відректися від батька, матері, брата, сестри. І орден тобі дасть хліба, води, зброю”.

Тевтонські лицарі, оснастившись самодисципліною, прославилися подвигами у Палестині. На них взоруючись, культивувалася між тевтонами (німцями) точність, дисциплінованість, вірність наказам начальника. Тевтон, отримуючи наказ, тішився, що дістав нагоду прославити ім’я своє, звеличити честь тевтонську. Народ, сини якого бачать у виконанні наказів, отриманих від рідних начальників, щастя особисте, честь і багатство роду, має право вірити, що йому належить майбутнє.

62. 1194 рік. 25 липня помер цар Святослав Всеволодович. Він сидів на златому столі града Кия 17 років. Перед смертю він послав посильного у Білгород до свого свата князя Рюрика Ростиславича. І в Києві сказав йому, щоб він опікувався його дружиною і дітьми.

Князь Рюрик Ростиславич (у хрещенні Василь), ставши царем, запросив до себе в гості свого брата — князя Давида Смоленського, обдарував його й ушанував пишним царським бенкетом.

Князь Всеволод Юрійович (Ростово-Суздальський) відомий під прізвищем Велике Гніздо. Він має доньку, одружену з князем Ростиславом; князь Ростислав — син царя Рюрика Ростиславича. І Велике Гніздо каже: “Ти царем ставши, своєму зятеві Романові гради подарив, про свого сина Ростислава забувши? Я вважаю себе старшим у племені Володимировім!”

(Усі князі, що були споріднені з родом царя Володимира (Хрестителя), вважали себе плодом (плем’ям) Володимировим. Маючи це на увазі, знаємо, що князі України (Руси) - одна рідня. І всіх їх вабить краса, слава і багатство “злата стола Київського”).

63. Цар Рюрик Ростиславич, бачачи, що може початися між князями війна за “волості” (володіння), звернувся до духовного батька України (Руси) — грека-митрополита Никифора, щоб він відчинив скриню і прочитав “Договірну грамоту”: “Договірна грамота” переховується у святій Софії.

Грек-митрополит Никифор (наставленик імператора Візантії) був не тільки “оком імператора”, а й його політичним керівником, вихованим на філософії імперії ромейської - “поділивши Русь, пануватимеш над нею”. Щоб ослабити Київ, треба підтримати Ростово-Суздальщину (гніздо грецького улюбленця Андрея Суздальського-Боголюбського). Грек-митрополит Никифор, тримаючи “Договірну грамоту”, речав: “Ми від Бога послані в землі Руси порядки наводити! Візьми володіння у свого зятя Романа і віддай князеві Всеволодові, Великому Гніздові Ростово-Суздальському”. І цар Рюрик Ростиславич зробив так, як велів митрополит.

В.Н.Татіщев, покликаючись на твердження літописців, у “Історії Російській” (Москва, кн. 3-тя) на стор. 157-й пише, що “Митрополит клятвозлочинству учить”, сказавши цареві Рюрикові Ростиславичу те, чого не було в “Договірній грамоті” зазначено. В. Н. Татіщев написав правду, і тому його “Історію Россійську” заборонив цар Петро Перший видавати, і вона була осуджена церквою Московською. Чому? Бо в ній оповідалося, що архиєреї грецької ортодоксії провадили політику ослаблення Києва і підкріплення Москви.

Митрополит Никифор у святій Софії, фальшиво потрактувавши “Договірну грамоту”, викликав довготривалі криваві війни між князями України (Руси). Він має затаєну мету — відділити від Києва північні колонії України (Руси) і їх вороже настроїти до Києва”. Так є: “Поділові землі Русі сприяло те, що духовенство настирливо і сильно стало проповідувати свої державні ідеї, і накінець сприяло торжеству Московських князів” (К. Бестужев-Рюмін, “Русская Історія”, т. 1, кн. 1, 1872 р., С.-Петербурґ, стор. 135).

64. Політика грецької церкви в Україні (Русі), починаючи від 988 року, приносить Україні (Русі) страждання, національну охлялість, підгнивання основ державного життя, знеславлення її царів. Гостроумний, відважний і творчий князь Роман довідався, що митрополит Никифор умовив царя Рюрика Ростиславича забрати у нього землі і передати їх Ростово-Суздальському князеві Всеволодові. І він, князь Роман, отримавши підтримку від князів Ольговичів, хоче вигнати з Києва свого тестя-царя Рюрика Ростиславича.

Цар Рюрик Ростиславич каже: “Княже Романе, зяте мій, дам тобі інші землі”. Розгніваний князь Роман свою жінку (доньку царя Рюрика Ростиславича) наказав замкнути у монастирі — і сидить вона пострижена в одежі черниці.

Князь Володимир Ярославич Галицький любить хмільні напої і красних дівиць. І помирає він загадково — одні літописці написали, що він помер від отрути, інші — від надмірного вживання хмільних напоїв. Галичани сказали, що хочуть, щоб тепер їхнім князем став князь Роман. Цар, знаючи вдачу Романову, не задовольнив їхнього прохання, і прагне прислати до Галичини свого сина — князя Ростислава. Галичани, не дочекавшись князя Ростислава, прийняли князя Романа. Обурений цар покликав до Києва князів Чернігівських, почав з ними збирати війська, щоб іти війною проти зятя Романа (тепер князя Галицького).

65. Князь Роман Галицький, довідавшись про наміри царя-тестя, несподівано вторгнувся у Київ. Цар-тесть вийшов з Києва, і пішов до града Овруч. Роман Галицький залишає у Києві свого братанича-князя Ігоря Ярославича, і повертається до Галичини. Тоді, коли престол Київський слабне, стає сильним грек-митрополит Київський.

Якщо б цар України (Руси) був таким сильним, як цар Ярослав Мудрий, або цар Із’яслав, то грек-митрополит Никифор примушений був би тікати з Києва. Знаємо, що тільки ті царі, які мали силу, відважувалися вигнати з Києва грека-митрополита і поставити — русича-митрополита (Іларіона чи Клима Смолятича). Щоб Київ не перестав стояти на колінах перед патріярхом Константинополя, треба, щоб князі України (Руси) постійно самі з собою воювали, і треба князів Москвино-Суздальщини наставляти проти Києва, до них посилаючи греків-єпископів, здібних здійснювати церковну політику Візантії.

Князь Роман Галицький, почувши, що до Києва наближається Половецька орда, послав у степ розвідку. Розвідка повідомила, що половці приспішено прямуючи до Києва, стомилися, і вірячи, що ніхто їм не загрожує, безпечно отаборилися на перепочинок.

Князь Роман Галицький вночі оточив біля річки Рось Половецьку орду і розгромив її. І визволив з половецької неволі українців (русичів), що були половцями гнані на продаж у рабство до христолюбного Константинополя.

У Галичині князь Роман Галицький присмирив бояр, які сварилися за межі, толоки, стада і діброви, й не хотіли виконувати княжих розпоряджень. Літописець написав, що князь Роман Галицький “живих бояр зарив у землю”. Він казав: “Щоб спокійно їсти медовий стільник, треба задавити бджолу” (“Волинський літопис”).

Ті, які вважають, що князь Роман Галицький жорстоко розправлявся з галицькими боярами тому, що був наддніпрянцем, помиляються. У ці часи ще не було юнії — між галичанами і наддніпрянцями існувало почуття, що вони люди одного плоду.

66. Половці вторглися у Фракію, візантійці переполохані: вторжники можуть оточити Константинополь. Грек-митрополит Гавриїл-Деонисій умовив князя Романа Галицького, щоб він поміг Візантії звільнитися від половців. Роман Галицький вигнав половців з Тракії (Фракії). Цар Рюрик Ростиславич, дізнавшись, що військо князя Романа Галицького ослаблене боями з половцями, об’єднався з Чернігівськими князями, покликав на допомогу половецьку ватагу, і йде до Києва. Князь Ігор Ярославич (Луцький) — наставленик князя Романа Галицького виходить з Києва.

Половці (союзники царя Рюрика Ростиславича), вторгнувшись у Київ, почали грабувати киян. Грабуючи церкви, вони взяли з собою (як пишуть літописці) грецькі одіяння, які носили цар Володимир (Хреститель) і його син Ярослав Мудрий.

Князь Роман Галицький знову ввійшов у Київ. З Києва вийшов цар Рюрик Ростиславич. М. Грушевський пише, що “Київ переходив з рук в руки”. Коли немає у державі порядку, в людей зникає віра в завтрашній день, стає модним неорганізоване життя. Неорганізовані люди — це сад, який буяє, розкорінюється, рясно цвіте, але плодів не дає. Князі відповідають за те, що вони самі себе б’ють.

Якщо князі сваряться, значить спосіб їхнього життя сварливий, сварня — дзеркало їхньої душі і їхнього розуму. Щоб перестати сваритися, треба вшляхетнити працю розуму і почувань. Княжі дії помилкові—з помилкового думання виходять помилкові дії. Та найбільшим їхнім горем (могилою їхнього думання і державотворення) є те, що вони вірять у святість, яка є підступна, продажна, оздоблена золотими митрами і звеличена гадючим жезлом грека-митрополита Київського і “всея Руси”.

67. У Київ прийшла вість, що чорною хмарою сунеться на землі України (Руси) нова Половецька (Тюркська) орда дика, голодна; знищує посіви, як сарана. Цар Рюрик Ростиславич і князь Роман Галицький, дізнавшись, що їх посварив грек-митрополит, фальшиво читаючи “Договірну Грамоту”, помирилися. І тепер вони, спільно з князем Ярославом Всеволодовичем Переяславським, ідуть зустріти у степах Половецьку орду. Стріли половців і розгромили їх.

І після ратного бою вони на нараді (у граді Трипілля) посперечалися. Тесть грізно дорікав зятеві за те, що він свою жену (доньку царську) зневажав, тримав у монастирі. Із взаємних докорів защеміли старі рани. І князь Роман Галицький ув’язнив царя Рюрика Ростиславича і постриг його і жінку його, і доньку його (свою дружину), і посадив їх до монастиря. Монастирі-кам’яниці Христові, ставлені князями, ставали їхніми жорстокими в’язницями.

68. У Києві князь Роман Галицький, щоб завести у державі спокій і порядок, проголосив “Державну Заповідь”: щоб Україна (Русь) не меншала, старший син царя має бути царем. Молодші сини наділів (володінь) не отримують. Вони живуть у градах, як намісники царські, і виконують накази царські. Коли цар помре, не маючи сина, князі повинні з’їхатися і вибрати нового царя, і скласти перед ним клятву вірності.

Князь Роман Галицький мав дар державотворчий. Він бачив, що княжі війни за золотий стіл Київський (війни тихцем підтримані греками-митрополитами) так знесилили Україну (Русь), що вона ледве стоїть на ногах. Князі, почувши про настанову (Заповідь) князя Романа Галицького, обурилися. І відповіли: “Так не робили наші батьки, і ми не будемо робити”. Читаючи у літописах цю відповідь, думаю — а хіба наші батьки робили таку зраду, яку вчинив в 988 році князь Володимир?

Так — добрі сини ідуть шляхами батьків своїх, але хід їхній не повинен бути сліпий. Сини повинні все те добре, що робили батьки, славити і втілювати його в життя, а все те помилкове, що робили батьки, відкидати — на таких законах на плянеті Земля основане свідоме й несвідоме життя.

Роман Галицький, бачачи, що його настанови-Заповіді відкинені князями, виїхав з Києва до Галичини.

69. Прибувши до Галичини, він (князь Роман Галицький) присмирив поляків і мадярів, які осмілювалися переходити межі своїх земель. Папа Інокентій 3-й, почувши, що князь Роман Галицький вольова і мудра людина, послав до нього послів. Посли сказали, що папа римський має меч святого Петра.

Князь Роман Галицький відповів папським послам: “Чи такий меч Петрів у папи? Мені папського меча не потрібно. Я маю свій меч, даний мені Богом! І поки мій меч є біля мого боку, мені купляти чужого меча не потрібно!”

(Аббат Албертранд у 1790 році у Ватиканській бібліотеці в старих анналах знайшов ці слова князя Романа Галицького, і на прохання польського короля Станіслава виписав їх. Історики юніятської церкви (для пропагандивних цілей) стараються переконати українців грецько-католицької церкви, що князь Роман Галицький був покірний папі римському, і тому він не міг сказати, що без папського меча обійтися може).

70. 1205 рік. Князь Роман Галицький (через необережність) загинув у місяці червні біля селища Захвостя. Поляки, які брали участь у вбивстві князя Романа Галицького, були оточені українцями (русичами) і посічені.

Данило і Василько — сини князя Романа Галицького від другої жінки. Данило мав чотири роки, як став князем Данилом Галицьким. Цар Рюрик Ростиславич, почувши, що князь Роман Галицький помер, скинув з себе поганський монаший одяг. І сів на престол царя України (Руси). Князь Всеволод Чермний (Чернігівський) вигнав з Києва царя Рюрика Ростиславича. І скривджений цар знову поїхав до Овруча. Овруч — гарний град, стоїть він на березі притоки ріки Уж.

Наші князі були дітьми свого часу. Утративши рідну віру, вони утратили рідних учителів (волхвів), які втілювали в собі многотисячолітні досвіди життя людського. Волхви у древні часи учили дітей княжих, як в оточенні себе поводити, як працювати, як мислити і як почувати, щоб у спільноті була життєва злагодженість, щоб людина була володарем обставин і оточень. Рідних учителів (волхвів) утративши, а в чужих учителях (єреях) ні теплого серця не побачивши, ні любови до святощів Вітчизни рідної не відчувши, вони (князі) буйно гуляли, марнували богатирську силу під час сварні “се моє, а то моє же!” І билися “за своє”. “А поганії с всіх стран прихождаху с побідами на землю Русі”.

71. Цар Рюрик Ростиславич з своїми синами-князями, покликавши на допомогу половців, вигнав з Києва князя Всеволода Чермного (Чернігівського). Князь Всеволод Чермний (Чернігівський) покликав на допомогу половців і князя Новгород-Сіверського, і 28 квітня 1207 року підійшов до Києва. Три місяці (майже щодня) він стрілами засипав оборонні споруди і, потерпівши поразку, відійшов від Києва.

У 1208 році князь Всеволод Чермний (Чернігівський) з братами і синами знову йде на Київ. І по дорозі він взяв град Трипілля. Отримавши допомогу від князя Володимира Ігоровича, який прибув з Галичини, він вигнав з Києва царя Рюрика Ростиславича. Узявши Київ, він спішить до Білгорода, що стоїть на захід від Києва. І з граду Білгорода він виганяє князя Ростислава Романовича.

Князі Ростово-Суздальські, бачачи, що князівства України (Руси) стали повністю підлеглими золотому столові града Кия, насторожилися. Ростово-Суздальські землі (тобто, колонії України-Руси) цар Всеволод Чермний хоче передати своїм синам і братам. І тому й війська свої, готуючись іти на Північ, зосереджує на Чернігівщині. Цар Рюрик Ростиславич, довідавшись, що цар Всеволод Чермний свої війська спрямував до Чернігова, ввійшов у Київ.

72. На східних межах Китаю і Монголії є невелике озеро Буїр-Нур, тепер біля нього стоїть китайське місто Гайляр. На берегах Буїр-Нуру кочує скотарське плем’я, очолене ханом Езукаєм Багадуром. Плем’я Езукая Багадура складається з 35-ти тисяч родин. Родини так подібні, що створюється вражіння, ніби всіх їх одна мати родила. Сусіднє (також кочівне скотарське) плем’я, очолене ханом Темуджіном, — має 7 тисяч родин. Китайці звуть ці скотарські племена — Тутан, а ми кажемо — Татари.

Хан Езукай Багадур убив хана Темуджіна, і його плем’я приєднав до свого племені. І своєму синові, який народився в 1155 році, дав ім’я убитого хана Темуджіна. (“Темуджіне, я вб’ю тебе, не бійся! Твоє ім’я я віддам синові своєму”. Слова хана Езукая Багадура будуть інкарновані у мислях хана Москвинського: “Русь, я вб’ю тебе, не бійся! Твоє ім’я я віддам Москвинському князівству”).

Коли хан Езукай Багадур помер, його син Темуджін мав тринадцять років. Жив він під опікою своєї матері. Мати, виховуючи сина, казала: “Темуджіне, будеш великим ханом, коли людей дивуватимеш відвагою і вірою батька Багадура”. Плем’я юного хана Темуджіна “живе на конях”. Вершники полюють на звірів, птахів, їзда на коні зрання до вечора і стріляння з луків — головні достоїнства татарські.

73. Курултаї (воєначальники — власники стад) збунтувалися біля могили хана Езукая Багадура. Вони не хочуть підпорядкуватися наказам п’ятнадцятилітнього хана Темуджіна; є між ними охочі стати ханом; вони сперечаються за владу. Хан Темуджін дав наказ ув’язнити десятьох збунтованих курултаїв. Триста воїнів стали по стороні ув’язнених.

Хан Темуджін дав наказ у сімдесяти котлах зварити усіх тих, які проти нього збунтувалися, ширячи між людьми нарікання на нього. Зв’язані бунтівники були вкинуті в кип’ячі котли. Вони криками жахали плем’я хана Темуджіна. Мати учила: “Темуджіне, сину мій, ворогів жахай помстою, приятелів ласкай дарами, ти більше, ніж людина!”

74. Китайські письменники, які особисто бачили татарів хана Темуджіна, описують їх так: “Лиця у них широкі, плоскі, чотирикутні. Очі в них без верхніх вій; рідкі вуса й бороди. У них зовнішність відразлива. Вони родяться і виростають на конях. Вони самі (без учителів) вчаться стріляти, їхнє життя проходить на полюванні.

Вони (татари) не люблять мити руки перед їдою. Під час обіду сильніший татарин (керуючись правом сильного) хапає собі найкращий кусень м’яса: у них сила поважається понад все. Коли товщ хапається до пальців, вони руки обтирають об шкіряний одяг, який від бруду блискучий. Коли гість так нап’ється кумису, що вже не володіє собою, здобуває повагу — напився — значить щира людина, їй можна вірити.

Вони неписьменні. У них є стародавні традиції: коли тато умирає, то син одружується з татовими молодшими жінками, їхні діти вважаються дітьми всіх чоловіків. Хліба у них немає; м’ясо — їхня головна їжа”.

75. Коли між сусідніми кочовими татарськими племенами поширилася вістка, що хан Темуджін має 30 тисяч воїнів, і тих, хто йому не кориться, живцем варить у котлах, сталося “чудо”: під час наближення хана Темуджіна до того чи іншого племени, плем’я без бою йому підкоряється, приєднується до Темуджінової орди.

Хан татарського племени Кераїтів, побачивши наближення хана Темуджіна, підняв меча. У палаці хана Темуджіна висить череп, обкутий сріблом, — це череп хана Кераїтського. Татари знають, що цей череп є “втіленням гніву Темуджінового”. Шукаючи нових пасовищ і рік, хан Темуджін привів свою орду на береги ріки Амур і її приток. Орда живе у барвистих шкіряних наметах; вона подібна на військовий табір.

У 1195 році з Заходу (із західних сибірських лісів) прибув русявий подорожній до наметів орди Темуджінової. Він познайомився з Темуджіновими воєначальниками. Побачивши, що вони беззастережно слухають хана Темуджіна і, як Бога обожують його, сказав: “Бог передає народи і землі ханові Темуджінові. Курултаї, звіть хана Темуджіна Царем Царів! Сила, честь, перемога ваші у вашій покорі ханові Темуджінові”.

Хан Темуджін на березі ріки Онона сам себе проголосив Чингіс Ханом (Великим Ханом). Курултаї-воєначальники натхнули татар вірою, що “Чингіс хан Темуджін — Втілення Неба і Землі”. Могутня віра — могутня сила.

Яке мав ім’я подорожній, і хто він був — в історії орди Темуджінової не зазначено. Був він потомком волхва, який після хрещення України (Руси), рятуючи життя, утік у Сибір? Був він оріянином-індусом (буддистським проповідником) прибулим з таємничого Тібету? Ніхто не знає. Та на основі тих настанов, які він дав Темуджіновим воєначальникам, бачимо, що він володів мудрістю творення військової сили. Він дав ханові Темуджінові золотий тризубець, сказавши: “З цим переможеш!” (Знаємо, що буддистські проповідники і тібетські паломники ходять з тризубцями).

Чингіс Хан Темуджін могутній тому, що його курултаї-воєначальники, його обожуючи, самі стали могутніми і казково багатими.

76. Плем’я Уйґурів, не піднявши зброї, визнало владу Чингіс Хана, і склало свої золоті скарби до ніг Чингіс Хановим курултаям. Чингіс Хан у 1210 році ввійшов у Китай — узяв 80 градів. Бачачи, що китайці мало мають харчів, він наказав старих китайців умертвити, як “непродуктивну людську силу”.

Китайський цар Ніючей дав Чингіс Ханові дар — “500 найчарівніших у світі китайських красунь, 3000 коней, юнаків-рабів, золото, шовкові тканини”. Володар Тібету, бачачи, що військо Чингіс Хана — “високоорганізована машина” (є наказ і є смерть, або — виконання наказу), беззастережно визнав владу Чингіс Хана.

Три дні горить Пекін. Покоривши простори Китаю, народ старої і високої культури і цивілізації, Чингіс Хан веде Татарську орду на Захід. Татари (діти, дорослі й старі) живуть самодисциплінованим військовим життям, яке відповідає природі їхнього кочового мисливського побуту.

77. 1219 рік. Чингіс Хан завоював Бухару. Бухара (місто теперішнього Узбекистану) стоїть на головній вузловій дорозі. З Бухари можна їхати до Китаю, Індії, Багдаду, Києва. Цар Бухари тікав у напрямку Північного Ірану. Чингіс Хан дав наказ двом полководцям, щоб вони догнали утікаючого царя. Вони догнати не могли: цар Бухарії притаївся на одному з островів Каспійського моря.

Маючи від Чингіс Хана дозвіл, два полководці повертаються з Табаристану через Кавказ. По дорозі вони грабують племена Ясів, Осетинів, Абхазців, Черкесів. На Північному Передкавказзі вони ограбили Половців. Вони (Чингісханові полководці) на Волзі довідалися, що золотий тризуб, який стоїть біля священного вогнища у Каракорумі, колись був священним знаменом русої України (Руси). Каракорум — столиця Чингіс Хана Темуджіна стоїть біля ріки Орхан, на південь від Байкальського озера.

78.1223 рік. Чингіс Хан Темуджін має 68 років. Його орда, йдучи на Захід, стрінула біля берегів Сурозького (Азовського) моря половців. Татари сказали половцям: “Ми ж брати, йдімо спільно”.

Половецький хан Кончак побачив, що прибулі “браття по крові” розпоряджаються половецькими кіньми, скарбами, людьми, як своєю власністю. І він тікає від “братів по крові” на землі України (Руси). Татари доганяють його, і на березі моря розпорюють йому живіт, щоб він умираючи, бачив своє нутро.

Новий половецький хан Котян дає князям України (Руси) дари — коні, буйволи, невільників, злото. І каже: “Вони нас б’ють сьогодні, а завтра битимуть вас”.

У Києві тривога: прибулий з Константинополя грек-митрополит Кирило у святій Софії налякав киян, речучи, що “таємничий народ” (татари) був тисячу років перед Христом покорений Гедеоном, і жив він у пустинях Північного Сходу. І тепер йому призначено перед кінцем світу іти з Азії до Европи, і покорити всі країни! Дбайте раби Божія за спасіння душі, церкві дари несіте, со страхом і трепетом покоряйтеся. Написано: “Від мене йдіть прокляті в вогонь вічний, а праведні підуть в життя вічне!”

79. Хан Котян — тесть князя Мстислава Мстиславича Галицького (Удалого) має успіх. У Києві відбувається з’їзд “старійшини в землі Русі”. Приїхали найвпливовіші князі України (Руси). Цар України (Руси) — київський князь Мстислав Романович очолює з’їзд. Біля нього сидять — князь Мстислав Галицький, князь Мстислав Чернігівський, князь Данило Волинський. Князь Суздальський прислав гінця, що він вітає з’їзд, і обіцяє прислати своє військо для спільного походу проти татар.

Війська України (Руси) зібралися біля острова Хортиця. І сюди прибули татарські посли, і сказали: “Ми, татари, прийшли воювати не з вами, а з нашими рабами-половцями, неслухняними конюхами”. Татарські посли на Хортиці були вбиті.

80. 1223 рік. 31 травня, п’ятниця. Біля річки Калка (тепер вона зветься Капець, біля Маріуполя тече в Азовське море) почався бій з татарами. І повторилася стара помилка: почали під час бою сперечатися три Мстислави (князь Мстислав Київський, князь Мстислав Галицький і князь Мстислав Чернігівський). У них праця розуму сварлива, невпорядкована, відсутня контроля праці чуттів. Вони бій програють. У них немає рідного авторитету. У них духовність чужа - Бог Ісус — юдеєць. Духовний лідер (митрополит) — грек. Військове божество — архистратиг Михаїл — греко-юдеєць. Гляньте, на їхніх шоломах грецькими майстрами намальований у грецькій одежі — в короткій спідничці архистратиг Михаїл. Гляньте на татар — у татар є віра, що Бог передав Чингіс Ханові Темуджінові землі і народи. Татари вірять, що вони беруть те, що їм дане Богом; їхня незалежна віра керує їхніми мислями і чуттями; дає їм силу бути незалежними людьми.

81. Половці, побачивши, що татари летять нестримним буревієм, почали тікати. Тікаючи, вони переляканою юрбою ввірвалися у ряди військ князя Мстислава Галицького — появився страх чи, як пише М. Грушевський, “загальний безпорядок і замішання”. Чому? Тому, що в Україні (Русі) немає авторитету — кожний князь окремо дає команду і жодного зверхника над собою не визнає. Князь Мстислав Галицький залишив поле бою, спішить додому.

Цар України (Руси) Мстислав Романович, побачивши, що ніхто його наказів не виконує, почав своє Київське військо укріплювати на березі Калки. Він за старим предківським (скитським) звичаєм створив з возів “оборонний вал” — кілька рядів возів творили дугастий ланцюг.

Князь Мстислав Галицький, перепливши Дніпро, наказав ладьї (човни) порубати, щоб стримати переправу татар через ріку. Він тікає у Галичину. Князь Володимир Рюрикович Смоленський, покинувши поле бою, тікає до Києва.

Цар Мстислав Романович стоїть на кам’янистому березі річки Калки. Він бачить, що татари кільцем оточують його військо. Він три дні сам веде бій з татарськими вторжниками.

82. Татари, бачачи, що поле густо покрите татарськими тілами, і немає вигляду на перемогу, послали до царя Мстислава Романовича посла-воєводу Плоскиню. (У степах бродили бродники — наші степові пірати віри Христової, жили вони з грабунків). Їхній воєвода Плоскиня вважав себе істинним православним грецької церкви — торгував з греками-рабами краденим скотом. Він під час бою перейшов на сторону татар. У літописі написано, що “окоянный воєвода Плоскина цьловавь кресть чьстный кь Мстиславу й ко обьма князема, яко ихь не избити й сьлга”. Тобто, цілував хрест, присягаючись на вірність, і зрадив.

Цар Мстислав, бачучи, що перед ним стоїть (з хрестом на грудях) православний воєвода Плоскиня, повірив йому й почав з татарами переговори. Під час переговорів з татарами православний воєвода Плоскиня зв’язав православного царя Мстислава Романовича і його двох зятів (князя Андрія і князя Александра): ці грецькі імена свідчать, що князі вже відійшли від рідних шляхетних імен; грецька церква, огречуючи їх, навчила їх зневажливо ставитися навіть до рідного імені.

Чингіс Ханові воєначальники наказали покласти дошки на зв’язаного царя України (Руси) і на його зятів — князів Андрея і Олександра. У літописах зазначено, що на дошках сиділи татари, пили кумис, веселилися, а з-під дощок текла кров і чувся тріск ребер і передсмертний стогін.

83. На полі брані (на березі річки Калка) полягло 10.000 самих тільки київських воїнів. Лежать посічені князь Мстислав Чернігівський і його сімнадцятилітній синок Василько, князь Святослав Канівський, князь Ізяслав Ігорович, князь Святослав Шумський, князь Юрій Нісвізький, князь Ярослав Новгородський. Лежать на полі бою посічені 70 атіманів-воєводів; 70 тисяч воїнів лежать на полі бою. Вісімнадцятилітній князь Данило Романович лежить — мертвими очима дивиться на небо. Князь Василько Гаврилович лежить проколений списом.

(Читачу, забудь на хвилю про все на світі, і в думці поклонися їм. Глянь, як вони пообнімалися — вмираючи, прощалися; згадували дітей своїх (синочків і донечок). І тебе, потомка, згадували, і ти згадай їх. Вони тобі святіші як ідоли чужих релігій й ідеологій, перед якими ти, окрадений і одурений, поклони б’єш, славиш то візантійського Саваота, то москвинського Леніна, то римського папу. Окрадений і одурений, забудь на хвилю про все на світі, спитай себе — хто я, звідки я, чий я, де я? Даючи відповіді на ці питання, перестань бути залежним від чужих святощів (від святощів греко-юдейо-латино-москвинських). Будь людиною — достойна людина там, де незалежне мислення, незалежне почування, незалежна віра, незалежне осмислення суті свого “я” і незалежне його проявлення. Ставши людиною (достойною людиною), звеличиш людство, звеличиш себе і рід свій).

І на березі Калки був убитий татарський хан Тосхус, старший син Чингіс Хана Темуджіна. Татарські історики пишуть, що на Калці було вбито 100 тисяч татар.

84. Чому на Калці татари-монголи перемогли українців-русичів? Українці (русичі) розумніші, як татари-монголи, і озброєні краще, і одягнені елегантніше, і ростом вищі й силою міцніші.

Татари-монголи перемогли тому, що вони поводилися, як бджоли, як зграя журавлина, як стадо оленяче. Бджоли, журавлі, олені мають одного провідника, якого їм дала мати-природа, і якому вони несвідомо (за законами інстинкту самозбереження) служать, без упереджень. Татари кажуть керманичу: керуй нами, давай накази нам, карай нас жорстоко і ласкай нас ніжно, ти — мозок наш, а ми — ноги і руки твої; ти — серце наше, а ми — кров твоя і жили твої.

Чингіс Хан Темуджін — малоцивілізований деспот. Олександр Македонський (учень філософа Аристотеля) — цивілізований деспот? Він, вторгнувшись у Індію, убивав брагманів (священнослужителів) за те, що вони кликали індусів боронити незалежність Індії. Він підписав з індусами умову, що коли вони складуть зброю, могтимуть іти додому. І вони склали зброю, і “Олександер не дотримався своєї обіцянки, і напав на них, і порубав всіх до останньої людини”, “Олександер вважав себе потомком бога Геракла”, “жрець назвав Олександра сином Зевса, і предвістив, що він стане владикою світу”. “Олександер не дивувався, коли його називали богом”, “легенда, що Олександер має божественне походження, допомагала йому зміцнювати владу над покореними народами Азії” (Аристотель, “Олександер”). Узявши Тиру, Олександер на хрестах розіп’яв дві тисячі полонених. Високоцивілізовані деспоти відрізняються від деспотів малоцивілізованих не кількістю убитих, а знаряддями, при допомозі яких убивства здійснювалися.

Олександр і Юлій Цезар (він у Римі вважався “сином Божим”), і імператор Константин (святий), і монарх Петро Перший (Москвинський), і красний імператор Йосиф Сталін, і фюрер Адольф Гітлер не були лагіднішими за Чингіс Хана Темуджіна.

85. Царю України (Руси), любий Мстиславе Романовичу, любі князі України (Руси), рідні тати наші, де ваші могили? Де лежать ваші кості? Де лежать ваші порубані серця?

“Головною причиною поразки була взаїмна велика заздрість між двома Мстиславами, які влаштовували цей похід” (Е. Голубинський, “Історія Руської церкви”, 1900 р., т. 2, стор. 4). “Якби князі Русі в згоді були і спільно бились, то татари не перемогли б їх” (В. Н. Татіщев, “Історія Россійська”, т. З, стор. 218). “У рішучий момент між старшими князями — трьома Мстиславами сталася незгода”, “Через се Мстислав Галицький не упередив своїх іменників про прихід монголів, і розпочав з ними битву сам на власну руку...”, “Тікаючи, половці впали в табір иньших князів, що не брали участи в битві, і нічого не знали про неї, й наробили тут загального непорядку й замішання. Настала загальна паніка, всі кинулися тікати, в тім і Мстислав Галицький з своїми полками. Монголи кинулися за ними гонити” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, 1954р., т. 2, стор. 241).

86. Учімося на перемогах і поразках батьків наших, їхні розумні судження впроваджуймо в наше життя щоденне. А їхні помилки (помилки здійснені царем Володимиром у 988 році, помилки здійснені князем Ігорем Святославичем в 1185 році, помилки здійснені князями нашими у 1223 році), по-синівському виправляймо — такий закон життя, такі основи еволюції.

Чингіс Хан Темуджін, почувши, що його син Тосхус посічений мечами України (Руси), дав наказ воєначальникам прибути до Бухари. І Татарська орда, хоч і здобула перемогу, пішла на Схід. Наказ Темуджіна на всіх діяв, як “наказ Неба і Землі”. У Бухарі Темуджін сказав своїм воєначальникам: “Покорені не є приятелями Покорителів. Щоб Покорителі могли безпечно панувати, вони повинні навівати жах на Покорених. Смерть Покорених приносить безпеку для Покорителів”.

87. Воєначальники вірили, що Чингіс Хан Темуджін — їхнє особисте щастя, його наказ — їхній особистий шлях щастя, слави, влади і багатства. Звичайні воїни, славлячи Темуджіна, беззастережно виконували накази курултаїв (командирів), і берегли їх життя.

Наприклад, воєначальник Гам’ябек був розгромлений військом князя Мстислава Мстиславича. І — тікає Гам’ябек. Татари тілами своїми прикрили Гам’ябека від стріл ворожих: вирили яму, в ямі живого заховали його. І мертвими тілами татарськими прикрили, і тут же й самі від ворожих стріл падали. Гам’ябек жде ночі, щоб вилізти з ями і втекти.

Ще димлять гради і селища на берегах Дніпра. “З риданням і стогнанням повертаються з лісів селяни з родинами”. Єреї по церквах речать, що Ісус Христос вислухав молитви єрейські і відігнав татар, зникли ті, “Кого Богъ во гньвъ Своемь насылаль на землю Рускую. Откуда приходили сіъ ужасные иноплеменники? Куда ушлі? Извьстно одному Небу й людямь искуснымь вь книжномь ученіъ” (“Новгородський літопис”).

88. 1 листопада (п’ять місяців після бою на Калці) прибув до Києва з Константинополя грек-митрополит Кирило 2-й. Константинопольський патріярх Герман 2-й стурбований, що римський папа Григорій 9-й отримав нові прибутки — вогнем і мечем на віру Христову навернений народ Фінляндський.

(Так, як москвини, навертаючи той чи інший народ на віру Ульянова (Лєніна), закабалюють його москвинськими законами і порядками, так і Рим-Візантія, навертаючи той чи інший народ на віру Христову, закабалювали його римо-візантійськими догмами і порядками. Так є — хочеш покорити той чи інший народ, наверни його на ту віру, що ти маєш, і він стане твоїм рабом. Знали цю істину хрестоносці, могаметанські вершники, і знають цю істину політкомісари шовиністичної москвинської релігії Ульянова (Лєніна). Покоривши народ, розслаблюй його душу казанням про царство небесне, або — про всеправедність большевицького комунізму).

Князь Ярослав Новгородський, виконуючи христолюбний наказ грека-митрополита Кирила, веде своє військо у Фінляндію, щоб фінів від неправильної християнської віри відвертати і на правильну християнську віру навертати. Не знайшовши у фінів ні срібла, ні золота, він їм наказав до річки прибути. І єреї православія церкви грецької почали переляканих Фінів і Карелів хрестити.

Волхви, які жили в лісах біля Новгорода, відважно рекли: “Князь Ярослав більше дбає про віру грецьку, ніж про люд землі рідної. Чужоязикі люди ув’язнюють внуків Дажбожих, поневолених греком Саваотом. Горе прийде чорне — розум і душу внуків Дажбожих мучитимуть греки-єреї і татари-курултаї!”

89. Новгородські монахи привели спійманих чотирьох волхвів. Волхви прийшли з Київщини до Новгорода, вість тривожну речучи.

“Туга і печаль у граді Кия, впало злоте стремено царське, поганські татари взмутили ріки і озера, вої полегоша за землю Руси, погибашеть житія Дажбожа внука! Мужаймі ся самі! Луце ж би потяту бити, неже полонену бити! Поострімо серця свої мужеством! І духом ратним!”

Новгородські бояри, побачивши, що монахи “прив’язують спійманих волхвів до стовпів на архиєпископському дворі”, щоб їх живцем спалити, висловили обурення. І волхви були переведені з архиєпископського двору на двір князя Ярослава Всеволодовича, і — живцем спалені “Сьжгоша вьлхвы четыре, сьжгоша ихь на Ярославли ДворЬ” (“Ніконський літопис”).

Волхви радять народові знак грецької церкви (трираменний хрест) віддати грекам і знамено Дажбоже (златий тризуб) звеличувати у рідних домах. Звеличуй рідне і рідне тебе звеличить. “У 1227 році в Новгороді явилися чотири волхви..., і їх всіх було спалено” (В. Н. Татіщев, “Історія Россійська”, т. З, Москва, стор. 221). Народ, щоб помститися за спалених волхвів, почав у Новгороді палити церкви. І літописець-монах написав, що Христос розгнівався за такі справи на новгородців, і “в дні Іллі дощами затопив вулиці” і “ждав покаяння”, і потім Христос послав мороз, який побив жита на полі, і новгородці гинули з голоду. Та не каялися — в 1231 році знову почали палити церкви і попівські доми.

Православна “священна екзекуція” не була лагідніша за католицьку, різниця тільки та, що католицька широко в світі відома, а православна — затаєна.

У ті часи, коли в Україні (Русі) архиєреї грецької церкви обліплювали смолою пов’язаних волхвів, щоб їх палити на єпископському дворі, папа Григорій 9-й (1227—1241) на святішому соборі в Тулюзі (в 1229 році) благословив Домініка і Торквемада — катів “священної екзекуції”.

90. Фінляндці, об’єднавшись з одноплемінниками карелами, почали мститися за сестер і братів, бичованих під час хрещення. І їм на допомогу прибули племена Ем і Іжеря. І під час бою вони оточили на березі озера Ладоги залогу князя Ярослава Новгородського. І всіх новгородців і попів, що були з ними, посікли.

Новгородці (ті, що стояли на березі ріки Нева), почувши про посічених новгородців і попів, збунтувалися і хотіли вбити воєводу Сидимиру — намісника княжого. Фінські племена (фіни, карели, іжеряни, еми), боючись кари, зникли у густих північних лісах.

1227 рік. Помер Чингіс Хан Темуджін. Умираючи, він сказав своєму третьому синові: “Октай, сину, мир давай тільки тим народам, які ти покорив”. Є оповіді, що Темуджін був убитий громом. І є оповіді, що він убив хана Тунгуського і взяв його жінку, яка вночі зарізала його. І, лякаючись кари, втопилася у ріці, і ця ріка зветься Хатун-гол, що значить “Ханшина”, ріка жінки Ханової.

Хан Октай живе у столиці Каракорум. У Каракорумі палац Чингіс Хана оздоблений взорами, привезеними з Китаю. Біля палацу стоїть великий срібний лев, з пащі якого ллється вода. Тіло Чингіс Хана Темуджіна лежить у золотій труні під тінню високого дерева. І тут же щоранку молиться хан Октай і його син Батий. Біля труни горить вічний вогонь, біля вогню стоїть золотий тризуб.

Чи тризуб був татарами викопаний тоді, коли вони на узгір’ях північного Алтаю розкопували скитські могили? (Скити, осідлавши коней, вирушали з Скитії (України-Руси) у далекі дороги. Вони робили вторгнення у китайські гради. І коли в бою гинув видатний їхній воїн, вони його на далеких чужинах хоронили як володаря. Сьогодні у скитських приалтайських могилах знайдені золоті китайські вироби, а також вовняні, шовкові тканини, зброя і збруя).

Буддисти принесли (до Каракоруму) тризуб з Індії (тризуб — святе знамено оріян Індії), тризуб принесли буддисти з міста Ласа (столиці Тібету)? Немає можливості дати відповідь на ці питання.

91. 1229 рік. Хан Октай (Оготай, Уґедей) у Каракорумі біля домовини Чингіс Хана Темуджіна проголошений Чингіс Ханом. Татарська “орда ціла була одним воєнним табором, згори до долини організована по-військовому, в десяточній організації, й піддана військовій карності”; “Їх імператор, — каже Пляно-Карпіні, — має дивну власть над усіми. Ніхто не може перебувати в певній місцевості без його веління: він сам визначає місце перебування для вождів, вожді визначають місце тисяцьким, тисяцькі — сотникам, сотники — десятникам. І взагалі який буде їм наказ, в який-небудь час, в кожнім місці, чи на війну чи вмерти, чи жити — вони виконують все без усякої вимівки” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. З, 1954 р., стор. 163). Татари стилем свого високодисциплінованого військового життя нагадують древніх гіттітів, скитів, асирійців, персів, спартів, латинів, германів. “Дисципліна — мати Перемоги”. І так є — в історії не було ще такого випадку, щоб держава недисциплінованого суспільного життя, здібна була себе оборонити чи увінчати себе перемогами.

92. Горді мордвини, очолені своїм князем Пурґасом, безстрашно боронять свої рідні землі. Вони оточили (на Волзі-Оці) град Нижній Новгород, спалили Богородичний монастир і околиці града. Нижній Новгород - сучасний Горький.

Колоністи (українці-русичі) перелякані наступом Мордвинського народу, тікають додому.

(Мордвинський народ ненавидить слово “Русь”; він з огидою і огірченням, боючись большевицьких жандармів, співає “гімн СССР”, що “союз республік... сплотіла навєкі велікая Русь!” Мордвини не забули, що князь Всеволод, який сидів у граді Мурома (на березі Оки), боючись Мордвинських повстань, у 1232 році палив мирні мордвинські селища, і сік тих мордвинів, які з палаючих мешкань тікали у ліси. Мордвини і башкіри, і зиряни, і чуваші — усі уґрофінські народи і народи Кавказу знають, як вогнем і мечем їх “сплотіла велікая Русь”.

93. 1230 рік. 3 травня, п’ятниця. У обідній час почала в Києві здригатися земля. Князь Володимир Рюрикович, атімани-бояри і грек-митрополит Кирило 2-й (у Лаврі) відзначали “пам’ять святого монаха Феодосія”. І цегла й глина почала падати їм на голови, і на стіл, що вгинався від ситої багатої їжі.

І піднялася велика буря. І вдарив такий грім, що чорноризники, як миші з нори, повибігали з Лаври, і з словами “іже єси”, поприпадали до землі, і прощалися “з грішним світом”. І літописець написав, що “вь монастыри Печерскомь церковь св. Богородицы каменная в 4 части раступися”. І в Переяславі церква св. Михаіла “в 2 части раступися”.

І 14 травня (у вівторок) почало “гаснути сонце”, і, як пише літописець, “стало сонце місяцем”. І появилися на небі стовпи червоні, зелені, сині.

“Весною 1231 року Чернігівські князі з’їхалися “на соньм” до Києва, пирують з Володимиром з нагоди посвящення ростовського єпископа, а вже слідом Михайло (зимою 1232— 1233 р.) вибирається на Володимира” і “Михайло з Ізяславом обложили Київ” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. 2, Ню Йорк, 1954 р., стор. 245-247).

94. Не воїнів (синів України-Руси) славлять на пирах, а монахів, єпископів грецької церкви, о, раби! Там, де честь воїна в тінь поставлена, воєнних перемог не буває. Грецька церква виховувала в Києві не воїна, а монаха — людину, віддану грецькій церковній політиці.

Ті раби, про яких Тарас Шевченко пише, що вони заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі, присипляють себе думкою: іншим християнська релігія не шкодить, то й нам — ні. Розплющіть очі, гляньте, два народи – українці і іспанці. У Іспанії християнізм мілітарний, наприклад, у 12 столітті Іспанія має три ордени мілітарного християнізму — орден Калатрава, орден Сантіяго, орден Алкантара. В Україні християнізм затворницький, монастирський. Київ — град монастирів і монахів. Не воїни-меченосці, а монахи-затворники поповнюють ряди святих...

...15 років києво-печерський монах Василій сидить у темній печері в брудній “власяниці”, молиться за спасіння своєї душоньки, відрікся від народу й Вітчизни. Князь Мстислав Святополкович (і про це я вже згадував) 11 серпня 1098 року стрілою вбив у норі монаха Василія. І він (монах Василій) проголошений богоносним святим православія грецької церкви в Україні (Русі). Свята Жана д’Арк — меченосець, святий Василій — відлюдок, залюблений у свою мізерну душоньку.

95. 1236 рік. 10-го квітня князь Ізяслав Мстиславич став царем України (Руси). І послав він посла до князя Юрія (у град Володимир) та до інших князів, “просить у них любові й приятельства”. Цар України (Руси) просить любови? Хіба любови можна просити? Хіба князі України (Руси) не кажуть: “Царю наш, царюй! Ласкай нас, коли є за що. І голови наші з плечей наших здіймай, коли зраду нашу бачиш. Щоб була могутня Україна (Русь), повинен бути могутній володар”. Чому князі мають так казати цареві? Тому що над дітьми України (Руси) повисла петля, сплетена у Татарській орді. Щоб петлю мечем розсікти, треба, щоб кияни так славили своїх царів, як латини імператорів, як араби — Магомета, як перші християни — Христа.

З Візантії (з граду Нікея (Перемоги) прибув до Києва новий грек (митрополит Іосиф). Він у св. Софії казав киянам, щоб вони не дбали про справи земні, сповідалися-каялися у гріхах. І сказав він, що треба складати скарби на небі, а не на землі, бо тяжко тим людям, які мають багатство, ввійти у царство Небесне. Хочеш праведно жити — іди в монастир.

96. Каракорум. Стоять рядами вози, навантажені золотими і срібними виробами, діямантами, слоновими костями, шовковими тканинами, мистецькими виробами, привезеними з Індії, Персії, Китаю, Закавказзя. Чингіс Хан Октай приймає послів з Візантії, Месопотамії. Татари пильно (вдень і вночі) охороняють свою “матку” (Чингіс Хана). Вони кажуть, що він для них є “кумисом, свіжим джерелом, повітрям, смачною кониною, материнськими ласками, сонцем”.

Юні татарки (доньки знатних курултаїв) вірять, що Чингіс Хан обезсмертнює їх, ласкаючи їх. Він одягає їх в одіння найбагатших принцес, ласки їхні чуючи. Він їм дарує корони принцес Індії, Китаю, Персії, Бухари. Вникаючи в історію Чингіс-Ханату, переконуємося, що татари мали завойовницьку мілітарну релігію, і вони ішли за Чингіс Ханом так, як араби за Могаметом.

97. 1237 рік. 3-го серпня (опівдні) почало темніти сонце і стала тьма: сонце України (Руси) заходить... Іде хан Батий (внук Темуджіна, син Октая), іде 400.000 татар — воїни, жінки, старі люди, діти, каліки — іде татарський кочовий народ. І буде, як пише літописець, “дим і попіл”. (Татаро-калмицьке ім’я Батий (Бату) значить “Твердий”, “Міцний”).

Чингіс Хан Октай учив сина — хана Батия, як покорити Україну (Русь). Треба від України (Руси) відгородити її північні колонії. На землях північних колоній відбуваються постійні заворушення, спричинені ворожим ставленням фінських племен до вторжників українців (русичів). Узявши північні колонії, можна почати брати малі гради України (Руси), не чіпаючи Києва. І хан Батий веде свою орду до граду Рязань. (Град Рязань стоїть на південному березі ріки Оки, на землі угро-фінських племен Мещери і Мордви. На північ від Рязані — град Суздаль, а на північний захід — град Москва).

Рязанські князі (Юрій і його брати Інгвір, Олег, Роман) і князі Муромські (град Мурома знаходиться на північно-східному березі ріки Ока) стріли послів хана Батия. Посли сказали: “Послав нас хан Батий, внук Темуджіна, син Октая, щоб ми повідомили вас, що Бог Богів доручив йому володіти світом і всіми на світі царями і князями. І ніхто не може нам чинити опір. Коли проявите неслухняність, будуть вогнем і мечем покорені землі ваші. Ми не прийшли воювати з вами, а — отримати від вас данину”.

98. Мова батиєвих послів нагадує мову “Біблії”: “Як наближуєшся до міста, щоб воювати його, то предложи йому мир. І як приймуть вони мир.., то весь люд його, що там буде, стане твоїм підданим і служитиме тобі. А коли не схоче місто миритися з тобою, так обляжеш його. Як же віддасть його Господь, Бог твій, в руки твої, так повбиваєш увесь мужський пол його гострим мечем. Тільки жіноцтво їх та діти і скотину і все, що в місті буде, всю здобич забереш для себе, і їстимеш здобич ворожу, що віддав тобі в руки Господь, Бог твій” (5 кн. Мойсея, гл. 20, 10—15). “Господь, Бог твій, уводить тебе в гарну землю, у землю водяних потоків, криниць і озер, що пробиваються по долинах і по горах, у землю пшениці і ячменю, в землю, де ти не в нужді їстимеш хліб” (5 кн. Мойсея, гл. 8, 7— 8). “Оце ж, повбивайте всіх дітей мужського полу, і все жіноцтво, що пізнало мужчину, злігшись з ним, також повбивайте. Усіх же дітей жіночого полу, що не пізнали ложа з чоловіком, позоставляйте живими для себе” (4 кн. Мойсея, гл. 31, 17, 18). “І всяка десята частина на землі, від насіння землі, від плодів з дерева, буде Господові” (3 кн. Мойсея, гл. 27, З0). А коли ти не будеш ось так поступати з покореними людьми, то “Побиватиме тебе Господь сухотою і трясцею, і спекою і пожарами, і посухою.., і болячками, і вередами і коростою і струпом, що не здолієш вилічитися від них” (5 кн. Мойсея, гл. 28, 22, 27).

Яка містерія кари несусвітньої! Злотий тризуб — священне знамено України (Руси) утратила Україна (Русь), залишилася із знаменом грецької ортодоксії...

І тепер злотий тризуб тримає у Каракорумі Чингіс Хан — всемогутній імператор. І, ніби каже українцям (русичам), що татари так поступають, як написано у “Біблії”.

99. Князь Юрій Рязанський сказав: “Посли хана Батия, яку ж ви дань хочете мати?” І посли відповіли: “Князі, ви по уставу даєте десяту частину на грецьку церкву, яку ви з чужини, як святість, прийняли. І тепер з чужини, як святість, прийміть устав хана Батия — маєте давати десяту частину — кожну десяту скотину, десяту хутрину, десяту дівчину, десятого юнака. Коли будете низькопоклонно просити хана Батия і проявите покірність, то він може данину зменшити. А щодо віри грецької, яку ви тепер маєте, то в нас, татар, є закон — хто як хоче, так хай і вірить”.

Князь Юрій Рязанський відповів, що він потомок великих володарів града Кия, які нікому данини не давали, і нічиїми рабами не бували, і завжди вміли за честь імени свого вмирати; ханові Батиєві ми шкоди не зробили, і без причини він проти нас не піде, і ми не маємо причин іти проти нього; за нашим звичаєм пошлемо до нього послів з дарами. А коли хан Батий схоче з нами воювати, ми готові до брані.

100. “Дати татарам данину, визнати підлеглість і порадити їм, щоб вони спішили до Константинополя, Риму, Парижу, брали народи і землі, які “Бог Богів передав Чингіс Ханові Темуджінові”? Татари, руйнуючи гради Західної Европи, ослабнуть. Війська України (Руси) перервуть зв’язок хана Батия з Чингіс Ханом Октаєм. Татарська орда, спаливши Рим, Париж, Константинополь, отатарить Західну Европу. Україна (Русь), рятуючи Західну Европу, розгромить ослаблену й змалілу орду хана Батия”.

“Об’єднати всі війська України (Руси) і її колоній, і створити всенародне ополчення і оточити орду хана Батия? Оточена орда, не отримуючи ні їжі, ні води, ні свіжих сил військових, ослабне, і буде легко її знищити; у ній же жінки, діти, старі люди — всі вони сунуться під охороною озброєних татар?” Були в Україні (Русі) такі міркування?

101. Князь Юрій Рязанський, відіславши послів хана Батия, почав оснащувати військо. І послав послів до князя Юрія Володимирського (град Володимир стоїть на північ від Рязані, біля граду Суздаль). Князь Юрій Володимирський відповів, що він війська свого не посилає: рязанці хай самі боронять Рязань, а володимирівці самі боронитимуть Володимир.

Є прислів’я — ворог мого ворога мій друг. Муромці й мордвини в душі таять радість, що татари битимуть вторжників — українців (русичів). Вони шпигунам хана Батия повідомили, що “Володимир не прийде на допомогу Рязаневі”.

16-го грудня (1237 року) хан Батий так щільно оточив Рязань, що жодна жива істота не могла втекти з граду. 21 грудня татари узяли Рязань, убили князів і їхні родини, старих людей посікли, молодим позв’язували руки — і, як скот, женуть у полон. Татари насилували монахинь, матерів і їхніх доньок на очах їхніх родичів. У диму чулися ридання, болісні схлипування, стогони. І потім — стало тихо, як у погребі. Рязань перетворений у купу попелу, на попелищах лежать обвуглені трупи.

Хан Батий спалив Москву (малий дерев’яний град). Московського князька Володимира заполонив. І 2-го лютого став під стінами града Володимира, біля Суздалі. Юрій (князь Володимирський) з трьома племінниками утік з града Володимира до града Ярославля: град Ярослава стоїть на південному березі північної Волги (між Ростовом північним і Костромою).

102. Хан Батий спалив град Суздаль, і дав орді наказ поставити намети навколо оборонних споруд града Володимира. Татари ставлять драбини і стінобитну зброю. Князь Всеволод (син князя Юрія, який втік до Ярославля) і воєводи, і їхні родини “скупчилися у церкві Богоматері і вимагають від єпископа Митрофана, щоб він довершив православне чудо — поробив їх невидимими ангелами, або одягнув в одяг чернечий”.

7 лютого 1238 року татари взяли град Володимир. Княжі доньки, внуки, які сховалися у Соборній церкві, були татарами збезчещені і посічені. І в цій церкві (біля дітей своїх) склали свої голови князь Всеволод і князь Мстислав.

(“І, о, негідники, віру батьків зрадите, іноземному божеству-ідолові поставите церкви, і в цих церквах будуть збезчещені доньки ваші на ваших заляканих очах; така буде доля в тих негідників, які рідне божество зневажають, а іноземному со страхом і трепетом поклони складають”, — рекли волхви, ідучи на муки в 988 році: їхні пророцтва збуваються).

103. І гради Ростов, Володимир, Ярославль стали, як... “дим і попіл”. Хан Батий, прямуючи до Новгорода, спалив гради Волок Ламський, Твер (Твер стоїть між Москвою і Новгородом). Жителі града Торжеська, ждучи допомоги з Новгорода, одчайдушно боряться з татарами. Новгород, думаючи тільки про своє спасіння, не спішить з допомогою.

Іде весна. Розвідка повідомила хана Батия, що на шляхах, які йдуть до Новгорода, стоять болота. Новгородці тішаться, що стали вільними — жорстоке Москвино-Суздальське князівство розгромлене. А татари, злякавшись весняних розливів, попрямували на південний схід.

По дорозі татари оточили невеликий град Козельськ (град Чернігівського князівства). Юний князь Василій Козельський (з роду князів Чернігівських) закликав козельців стати в обороні рідного граду. Козельці, бачачи, що їхній ще зовсім молодий князь іде впереді них, проявили такий відчайдушний опір, що татари почали тікати.

У бою, як пише літописець, загинуло 4000 татар. Хан Батий, побачивши землю, засіяну татарськими тілами, рішив не брати Козельська. Але коли довідався, що козельців у граді мало (козельці сильні тільки тим, що дисципліновані й відважні), дав наказ покарати їх. У граді Козельськ ні одної людини не лишилося—дорослі й діти були посічені татарськими мечами. І літописець написав, що “в калюжі крови утопилася маленька дитина”.

Татари сильні й відважні тоді, коли люта зима скує болота, ріки, озера — ніщо не стримує їхніх “кібіток”. Найбільше вони бояться Української весни — грузький чорнозем, на якому тане сніг, біжать струмки, покриті шляхи водою, навівають жах на Татарську орду. Татари, лікуючи по дорозі рани, спішать на цілинні Донські степи.

Град Козельськ, який завдав орді найбільші рани, був ханом Батиєм названий “Мау Балгасун” (град Зла).

104. 1239 рік. Литовці, довідавшись, що татари розгромили збройні сили північних колоній України (Руси), вторгнулися у Смоленщину. Історики Москвинського государства обвинувачують князів України (Руси), що вони не йшли боронити “Сєвєрную Русь” тоді, коли її спустошував Батий.

(Ніхто не має права рідні землі племен Мері, Мордви, Черемисії, Муроми, Мещери, Перми, Башкірії звати “Сєвєрною Руссю”! Колонії України (Руси), які Московитія зве “Сєвєрною Руссю”, від часів Андрея Суздальського (Боголюбського), ставилися вороже до України (Руси), і не вважали себе підлеглими стольному граду Кия).

Цар України (Руси) Ярослав Всеволодович став в обороні Смоленщини, вигнавши з її земель литовців. Н. М. Карамзін пише, що “князі південної Россії, не бравши участи у бідуваннях північної, здалека дивилися на неї байдуже” (“Історія Государства Россійського”, т. 4, С.-Петербурґ, 1892 р., стор. 4). Князі “південної Россії” вважали себе князями України (Руси); для них терміни (введені москвинськими шовіністами) такі, як “Сєвєрная”, “Южная”, були невідомі. Вони (князі України-Руси) знали, що татари творять у Москвино-Суздальщині ті жахіття, які в 1169 році творила Москвино-Суздальщина в Києві.

І хан Батий, знаючи, що князі Москвино-Суздальські відокремилися від України (Руси) і вороже до неї наставлені, був певний, що Київ не боронитиме ні Москви, ні Суздалі. Коли б німці завоювали Україну (у часи Гітлера) і назвали її Східною Німеччиною, то це було б те саме, що звати рідні землі Мордвинів, Карелів, Черемисів, Башкірів, Чувашів “Сєвєрною Россією”.

105. До Києва, Чернігова, Переяслава, Турова, Торчеська, Вишгорода, Іскоростеня, Мозиря, Трипілля, Острога, Канева, Сакова, Мижибожжя ідуть і йдуть утікачі з півночі? Хто вони? Вони повертаються на землі батьків своїх. Вони, як колоністи, панували на півночі, на землях Фінських племен, і тепер биті татарами і мордвинами, зирянами, чудями, черемисами біжать додому.

Хан Батий, привівши пошарпану боями і дорогами орду до порядку, веде її на Захід. “Страшенною хмарою йшла його орда. Попереду кінні ватаги її палили і грабували усе перед себе, за тими ватагами сунула головна орда із возами, гуртами скоту й верблюдів, табунами коней, отарами овець, жінками і дітьми. Стогін і плач стояв від орди, і здалека було чути, що вона наближається; де вона пройшла, земля ставала чорною, як після сарани. По спалених селах та містах, усе, що можна було забрати, вони забирали; людей брали у неволю і гнали поперед себе, як отару, забирали худобу й коні; старих, малих та хворих без жалю вбивали, — по майданах після татарського гостювання валялися на землі непоховані трупи людей і коней; дивлючись у небо своїми мертвими очима та вишкіривши зуби, вони наче осміхалися до вовків та орлів, що шарпали та розтягали кістки їх навкруги” (М. Аркас, “Історія України-Руси”, Краків, 1912 р., стор. 75).

Чому одні тікали в ліси, а інші — брали хрести і йшли стрічати татар? Їм колись діди казали — “з хрестом проти чорта!” Правнуки забули, що в часи хрещення України (Руси), той, хто мав на шиї хреста, міг спастися від меча, а хто не мав — падав з розсіченою головою. Іде до тебе з мечем чорт-хреститель, покажи йому хреста і він, повіривши, що ти вже хрещений, обмине тебе. Правнуки, забувши значення слів “з хрестом проти чорта”, взяли хрести і з дітьми стали край села, і літописець написав, що люди “исхождаху противу имь со кресты, они же избиваху всьхь”.

106. Хан Батий спалив град Переяславль. Ті, що мали щастя втекти з Переяславля, старалися перепливти Дніпро, і шукати порятунок у Києві, Вишгороді, Білгороді, Богуславлі, у густих дібровах ріки Рось.

Борониться Чернігів, оточений татарами. На допомогу чернігівцям спішить з невеликою військовою частиною князь Мстислав Глібович. Під час бою з татарами він потерпів поразку, і тікає в Мадярщину. “Чернігів був узятий і спалений, але єпископ був помилуваний, у татар був звичай шанувати віру кожного народу і її священнослужителів. Після взяття Чернігова племінник Батия, син Угедея, Менгу-хан приїхав до Піщаного містечка на лівий берег Дніпра, проти Києва, щоб подивитися на це місто. Татарин, як пише літописець, дивувався красою і величністю Києва, і відправив послів до князя Михайла і громадян, щоб Київ без бою підкорився, прохання послів не було взяте до уваги. І посли були вбиті” (С. М. Соловйов, “Історія Россії”, 2 кн., Москва, стор. 143).

107. 1240 рік. Літописець-монах придумав казку, що Менгу-хан “дивувався красою і величністю Києва”. Татари не милувалися красивими градами, вони їх палили, як будови (на їхню думку), поставлені глупими людьми. Вони вважали, що достойним людям доми кам’яні і дерев’яні непотрібні, бо вони роблять людей лінивими і боязкими. Татари вірили, що татарський спосіб життя найкращий у світі — людині потрібні стада скоту, пасовища та юрти на возах, людина народжена для руху і повинна жити в русі.

Вони кожному містові казали “без бою підкоритися”; чернігівський “єпископ був помилуваний” тому, що посли візантійські вже повідомили хана Батия, що єреї церкви грецької, істинно православної, у святих храмах ректимуть, що влада хана Батия Богом дана Україні (Русі), той, хто їй чинить опір, зневажає Ісуса Христа.

(Царе Михаїле, а де ж твоє княже ім’я таке, як Святослав, Ярополк, Всеволод? І віра в тебе чужа, і ім’я в тебе чуже — тепер ти вже істинний православний грецької віри. Ти, царе Михаїле, убивши татарських послів (це було найлегше зробити), утік з Києва до Мадярщини. Татари гналися за тобою, та догнати не могли. Малозначний князь Ростислав Мстиславович, довідавшись, що цар Михаїл утік з Києва, ввійшов у Київ).

108. Князь Данило Мстиславович (Галицький), внук царя Мстислава Ізяславовича, вигнав з Києва князя Ростислава Мстиславовича, і сам виїхав з Києва: лишив свого намісника — тисяцького Димитрія. Цариця (дружина царя Михаїла, який тепер тікає в Мадярщину), в дорозі попала в полон з боярами: її заполонив князь Ярослав — Ярослав бідний князьок, користуючись неспокоєм у країні, з своєю сотнею воїнів заволодів градом Кам’янцем. Князь Данило Мстиславович (Галицький) сказав йому: “Відпусти мою сестру, твій ворог є й моїм ворогом”. І князь Ярослав звільнив царицю з полону.

(Києве, де твої князі, царі, бояри-атімани? Утекли... Охрестили тебе, мечем і вогнем тебе підкорили архиєреям грецької церкви, і втекли? Києве? Де Твій духовний батько? Рідних батьків, яких Ти мав, в 988 році було хрещенням убито. Чужий батько (грек — Київський митрополит і всея Руси, став дезертиром? Забравши злото і діяманти з святої Софії, утік додому, в Константинополь. Він був пастирем? Ні, лжепастирем. “Пастир добрий душу свою кладе за вівці” (Іван, 10 11).

109. (Капітан, довідавшись, що корабель починає тонути, вночі на човні втік. Три матроси, що вміли добре плавати, врятувалися. Вони спіймали капітана і сказали: “Убиваємо не капітана, а злодія”. Кияни, чому ви не спіймали “митрополита Київського і всея Руси” тоді, коли він, обікравши св. Софію, тікав до Константинополя? Він утік тому, що він був не митрополитом, а злодієм, потворою, тобто — поганином.

Він у Константинополі сховає награбовані скарби так, як собака смачну кістку, і завтра повернеться до Києва. І ректиме, що влада хана Батия вам Христом дана, хто проти хана — той проти Христа! І хан Батий дасть йому золотий ярлик — право судити вас, тілесними карами карати вас, лякати пеклом і вчити вас, щоб ви гордилися, що маєте віру православну.

(Грецьке слово “митрополит” складене з слова “метер”, “матар”, що значить — “мати”, і з слова “поліс”, що значить “місто”. “Митрополит” значить “Батько міста”).

110. “Хто підійшов до града Кия?” — питали кияни спійманого переляканого татарина. І татарин Таврул сказав киянам, що на наказ хана Батия прибули з військами курултаї (воєначальники) Бирюй, Кайдар, Каюк, Кайлуг, Менгай, Байдар, Урдей, Бечар, Бутар, Айдар, Килеметет, Брандай.

Глибока осінь скувала течію Дніпрову. На льоду бушують сніговії. Коли рушила орда, то у Києві киянин не міг чути киянина — у повітрі клекіт орди, скрипіння татарських возів, іржання коней, рев волів і верблюдів, гудіння ріжків.

У Київ прибув з лісів Деревлянії, з берегів ріки Прип’ять, атіман косацької сотні Грива і з ним волхв Сила з двома внуками — Росаном і Удаєм. І волхв Сила сказав: “Тисяцький Радиме (Димитріє), ми жили у лісах, бо не мали права жити у Києві. Дізналися, що маємо право померти за Київ, і прийшли. Ми Києва не оборонимо, бо нас мало, а татар -багато. Але полягши за Київ, ми оборонимо честь Києва!”

111. М.Грушевський пише, що “На початку грудня (військо Бату) обложило Київ. Страшне враження робила ся превелика і зовсім дика армія” (“І. У.-Р.”, т. 2, стор. 250). “Дика армія?” Дикість — також є зброєю, недиких людей жахає дикість, дикі перемагають недиких. “Жахай ворога!” — так звучить один з головних наказів хана Батия.

Дика армія перемогла недику. Чому? “Немає жодного народу в світі, який би відзначався такою слухняністю і пошаною до начальників своїх, як татари” (С. М. Соловйов, “І. Р.”, 2 кн., стор. 146). У дикій татарській армії панує дисципліна армій Олександра Македонського, Юлія Цезаря, Бонопарта Наполеона; “слухняність і пошана до начальників” — неперевершена мудрість, яка була усіми арміями усіх часів високо цінена. Без слухняности і пошани до начальника армія не може бути армією. “Олександер Македонський карав смертю всіх порушників дисципліни, не звертаючи уваги на їхні заслуги і чини” (Аристотель, “Олександер”).

112. Київ оточений. Татари поставили “пороки”, “стінобитну зброю” біля оборонних споруд града. І — гатять день і ніч. У стіні (від татарських стінобитних машин) появився широкий, як двері, отвір. Кияни грудьми затулили провалину. І літописець пише, що “тут треба було бачити, як ломилися списи, як розбивалися щити, як стріли затьмарили небо”. І татари, взявши оборонну споруду, вирішили спочити — знають, що Київ вже має вільний вхід. Тисяцький Радим (Димитрій), командуючий обороною Києва, ранений.

113. Ніч. Татари, поставивши сторожу, сплять. Кияни, змучені борнею, не мають права спати: вони з дерева, каміння, дощок ставлять оборонний вал біля Десятинної церкви. Монахині православія грецької церкви біжать з іконами юдейки Марії у церкву Богородиці, ридаючи, просять у Марії спасіння.

Волхв Сила (могутній сивобородий дід-патріярх), бачачи, що монахи наказують киянам, які вбігли “у церкву Богоматері Марії”, ставати на коліна і бити поклони, голосно сказав: “Кияни одурені іноязиким божеством, устаньте! Лишіте милу юдейку Марію юдеям, беріте свої міхи з скарбами, і тікайте в таємні підземні сховища! Прийде ніч — тікайте в темні ліси!”

“Гроб хрестителя Володимира спасе нас!” — речав монах несамовито — крики татарські такі були верескливі, що ніхто монаха й не чув. Татари ввійшли “у храм Богоматері Марії, умертвили дітей і матерів, забрали міхи з скарбами, познімали з мертвих пальців перстені, повиривали з вух серги”.

...“І люди в розпуці кинулися ховатися на хори Десятинної церкви, разом із своїм добром, і величезна церква, не витримавши сього навалу, впала. Се можна було прийняти за символ сієї доби. Будова Володимира Великого, що знаменувала собою закінчення процесу сформування Руської держави, падала, ховаючи під своїми руїнами останки її політичного устрою в його власнім вогнищі і центрі” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. 2, стор. 251).

114. М. Грушевський, покликаючись на “Суздальський літопис”, пише, що Київ упав 6-го грудня. “Новгородський літопис” пише, що — 19-го листопада.

Десятинна церква, яка є символом насильницького підпорядкування киян грецькій ортодоксії, завалилася, приваливши тих, які від неї ждали чуда й спасіння. Ні, не втілювалося в ній “закінчення процесу сформування Руської держави”! Україна-Русь, як держава, була сформована ще перед її підлеглістю Константинопольському патріярхові. “Будова Володимира Великого” — Десятинна церква ознаменовувала собою закінчення духовної незалежності України (Руси). І ознаменовувала вона падіння національної свідомості, і ознаменовувала вона злочинні дії Візантії. Її (будову Володимира Великого) не схотіли боронити ті, що до неї народ мечами гнали: вони втекли (грек-митрополит утік до Константинополя), архимандрити причаїлися у лісах, шукаючи життя спокійнішого, князі втекли на Захід; під камінням “будови Володимира Великого” лежать ще теплі розчавлені серця дітей України (Руси).

Ніч. І дим.

ДЕНЬ 26

115. 1241 рік, березень. Київ. Волхв Сила відхилив двері, глянув на Небо і сказав: “Сину, слухай, журавлі летять. Весну вістять! Бадьорися, рана заживає. Скоро підемо в похід. Підемо натхненні Удаєвою звитягою. Ще місяць, і на Удаєвій могилі виросте перша трава.

Кияни знають: на полі ратньої брані священно горіла красива Удаєва душа. Велетом був, п’ятьох монголів поклав у поєдинку, говорив: “Душа не може бути щасливою, бачачи вторжників на рідній землі!” Умер з усмішкою переможця, вірив Дажбогові, понад все любив рідних людей”.

“Діду, татари!” — крикнув хлопчина, вбігши в дім. Волхв Сила хотів прихилити двері: три озброєні татари стали па порозі, зарослі, високі, світлоокі, ніби й не татари. “Тут живе волхв Сила?” — спитав татарин київською мовою.

Волхв Сила глянув у вікно: підтримуючи ризи, підбігцем спішать монахи з “Євангелією”, хрести виблискують. Монахи завчено поклонилися. І один з них (Афанасій) ламаною татарською мовою сказав: “Благословен Господь Бог Ізраелів, Бог християнський, котрий указал путь племені Авраама. А потом через сина своєго всі народи спас євангеліями і крещенієм. Ми віруємо — всяка влада од Бога. Немає бо влади не од Бога. Обіцяємо православних християн до рідної церкви зазивати, благу вість глаголити. Бо благодать спасительна явилась для всіх людей во Іорданської рєкє!”

116. І сказав татарин: “Будете в Києві людей грецької віри упокорювати, будете учити їх, що влада хана Батия Богом дана?” Монахи поклонилися: владу хана Батия вітають, за хана Отцю і Сину, і Святому Духу моляться, і славлять і нині, і повсякчас, і на віки вічні.

“А хто для вас рідніший — ваші брати рідні вам по тілу чи Христос?” — спитав татарин. “Христос! Христос нам рідніший, ніж наші брати рідні нам по тілу, бо Христос безсмертний цар і Бог наш, а рідні брати — земля єси, і в землю підуть”, — сказав монах Афанасій.

І волхв Сила відповів: “Ви, віруючі грецької церкви, кажете, що по-євангельському живете? У “Євангеліях” є зерно і є полова. Ви захоплюєтеся половою, а зерна не бачите. Апостол Павло рече вам: “Я сам бажав би бути відлученим від Христа за братів своїх, рідних мені по тілі””.

“Чуєте, Павло освячує силу кровної спорідненості, доброго брата рідного любить більше, як Христа. І Христос жидів, братів своїх рідних по тілу, любив більше, як римлян, сирійців, скитів, греків. Христос не любив самаритянку, звав її чужинкою. І ми Христа звемо чужинцем. Якщо Христос хоче, щоб Русь шанувала його, він повинен шанувати Русь. Ми не раби Христові, ми не раби татарські. Ми з роду Дажбожого походимо, ми внуки Дажбожі. Ми віримо: рідна влада від Бога, а чужа — від нечистої сили. Кажу цю Божу істину Батиєві і кажу християнам грецької церкви”.

117. Монах Афанасій, перехрестившись, сказав: “Антихрист! Зразу видно, що антихрист, язичник, безбожник, поганець! Ми, християни грецької церкви, не думаємо про життя земне, воно спокусливе, гріховодне, поганське. Розкоші земні — приманки диявольські!”

Волхв Сила відповів: “Не так ви, чорноризники, поступаєте, як благословляєте. Що ви зробили з рідних людей? Болгарську мову в Києві прославляєте, стоячи на колінах перед церковними грецькими золотими ідолами. А мову української матері заборонили у церквах, у монастирях, у школах: прививаєте киянам віру, що чуже слово святе й мудре, а рідне — глупе й гріховодне. Обман називаєте Божою істиною. Грек-пан і татарин-пан, а кияни у Києві їхні водоноси, дроворуби. Такою культурою, такою освітою, такою мораллю, такою мудрістю гнобите киян. Духовне рабство звете правдивою вірою, Божою євангелією, спасінням грішної душі?”

“Мовчите? Перед приходом Батия (і про це кияни знають) Києво-Печерська лавра мала 64 “Євангелії” оправлені золотом, сріблом, діямантами. І одна з них (князем подарована) була особливо пишна — 763 діямантами прикрашена!

Чужу мудрість діямантами прикрасили, святою назвали. Рідну (споконвічну, батьківську) мудрість до стовпа ганьби прив’язали, поганською назвали: обпаскудили рідне, щоб народ перестав поважати себе, щоб народ утратив віру в себе”.

118. “У цій Лаврі (і про це кияни знають) було 25 митр, окутих золотом і дорогими каміннями, 40 панагій діямантами обікладених, 19 золотих хрестів. Головна митра була прикрашена рубінами і алмазами, її вартість — 20 тисяч золотих карбів!

Церковною пишнотою запаморочуєте розум трудолюбних київських людей. Затьмарюєте їхнє мислення чужоязикими казками. Уяву моторошите варварською Іродовою різаниною дітей! Хіба це віра? Хіба це духовна наука про праведне життя? Ні, це не віра, це іконостасне видовище, при допомозі якого єреї відтісняють рідне на друге місце, а чуже ставлять на перше місце. Єреї мають маєтки (поля, ліси, пасовища, млини, пасіки), де в поті чола працюють побожні православні, звикають бути рабами, дбають про спасіння душі: їх, коли вони помруть, рідна церква від імени Ісуса відправить во Юдею на лоно Авраама, де праведники спочивають. Велика плата!”

“Коли Батий вторгнувся на землі України (Руси), грек (митрополит Іосаф), який був Візантією наставлений батькувати над скитським (українським) народом, від’їхав з Києва додому з пограбованими церковними скарбами. І тепер ви прибігли татарам висловити прихильність, прилащитися до них. За душею моєю прибігли, дайте моєму синові рану вилікувати, він боронив Київ. Мовчите?”

119. І сказав татарин: “Монахи! Хто задушить волхва Силу? Татари словам не вірять — хочуть бачити доказ відданости”. Два монахи поквапно кинулися душити волхва. Третій почав плакати, сказав: “Хай вони душать, я не можу, не всі монахи однакові”.

“Стійте! Не душіть, нас греки душать каноном, а татари — кушаком. Ви, монахи, посатаніли, грецькій церкві догоджаючи; до татар-поганців прилащуєтеся. Не я, Небо Батьківщини карає вас!” — сказав татарин.

Двоє покараних монахів з обриву покотилися до Видибицького монастиря. Третій усе збагнув: люди, одягнені, як татари, славними киянами є.

120. “Батьку Сила, тепер усе скажемо. 17 років тому татари нас взяли в полон, я племінник царя Мстислава. І він, і його зяті були татарами замучені на Калці. Я мав тоді п’ятнадцять років”.

“Ти Святослав?” — спитав волхв Сила. “Так, я Святослав, а то Ізяслав, а то Володимир. Ми жили в Каракорумі, для Чингіс Хана Темуджіна рибу ловили. Є сотні киян у Каракорумі, Бухарі, у Сак’ї — у горах Тібету, на берегах Яндзін-Дзяну”.

“Прибувши до Бухари, ми готувалися їхати до Хурамабаду, у Персію. Відсторонившись від Орди, вночі втекли”.

І сказав волхв Сила: “О, душе душі моєї, сини мої, святі соколята! Є ще правда в Україні (Русі)! Чуйтеся безпечно, в Києві покищо татар немає, пішли на Захід. Угощу вас сушеною рибою, солодким варом; путь стомила вас, ніч кличе спочивати. Ранок нові подарує сили. І я вас дещо спитаю”. Святослав, Ізяслав, Володимир принесли соломи на постіл: їм помагає монах, він відрікся грецької віри і волхва Силу назвав батьком.

121. Ранок. Волхв Сила спитав: “Хто такі татари і що думають про нас, ворога треба знати. І що ви думаєте робити у Києві?” Святослав сказав: “Оповідатиму те, що чув. І бачив.

Цар Мстислав на Калці, ідучи на смерть, казав: “Велика Україна (Русь) має сім мільйонів населення. І могла б проти Монголів поставити мільйонове військо. І без великих зусиль знищити їх”. Я вірю в це. Тепер ми стали монгольськими рабами, погіршає наша врода, поменшає наш розум, помарніє наша вдача, перестанемо ми любити себе.

Монголи ставляться до України (Руси) дуже вороже. Чому? Вони заздрісні й розгнівані. Заздрісні, що ми люди рослі, сильні, горді. Розгнівані, що ми в 1223 році на Калці вбили десятки тисяч родовитих монголів з племени Чингіс Хана Темуджіна. Ми вбили молодого хана Тосхуса, який був сином Чингіс-Хановим.

І хоч монголи на Калці були переможцями, вони зазнали таких великих утрат, що йти вперед сил не мали. І тому повернулися за Волгу. Чингіс Хан, почувши про великі втрати монгольські, дав наказ творити військо з тюркських племен, а Монголів назначати сотниками, тисяцькими, темниками.

І знову ми біля Порогів убили монгольських послів. І в Києві ми вбили послів хана Батия.

Монгольські шамани назвали Україну Русь “яшертан бархан бірюк”, що значить “таємно ідучий вовк”. Хан Батий позбавить (так думаю) Україну-Русь прав мати князів і військо. Монгол тому племенові, якому він зичить вічного рабства, каже: “Хай ця отара не матиме чабана”.

Монгол вірить, що “чабан отарі даний Богом”; “отара, звикши жити без чабана, не любитиме чабана ні рідного, ні чужого”. Не маючи провідного мозку, отара буде нездібна себе боронити. Монгол вважає, що це найтяжча кара для рабів.

Справжніх Монголів у всьому світі трохи більше, як один мільйон. І вони (про це чув у Каракорумі) завоювали сто мільйонів людей різних земель і язиків.

Татари невисокі ростом, смаглолиці, вилицюваті. Голять волосся за вухами і вище лоба. Заможні татари ходять у дорогому одязі, мають багато тканин з Персії, Китаю, хутра з Мордовії, Башкирії, волзької Болгарії”.

122. “Домів у татар немає, живуть у шатрах, зроблених з пруття, пруття покриті сукнами, шкурами. Вгорі в шатрі отвір для диму і світла. У шатрі постійно горить вогонь. Живляться татари м’ясом і кашею. Хліба не знають, але коли де дістануть, охоче їдять. Кашу їдять руками, руки обтирають об волосся, взуття, одяг. Котли, в яких варять їжу, не миють. Китайці їх вважають нечепурним народом.

Вони, п’ючи кумис, співають. Не можна їх назвати гуляками. Чоловіки роблять стріли, учать дітей їздити на конях і стріляти. Дівчата поруч з юнаками їздять на конях і стріляють з луків.

Татарки тяжко працюють; сидячи у шатрах, шиють, варять. Вони й шатра ставлять і розбирають їх тоді, коли Орда переходить в інше місце. Між ними велика зрідненість, усі живуть, як одна родина. Може тому, що сестра й брат одружуються, невістки живуть з свекрами, зяті з тещами, усі породичені. Татарки бояться своїх мужів: у законах Чингіс Хана визначено, що жінка беззастережно кориться чоловікові. Татарка, ставши жінкою, ставить собі шатро.

Їхні шатра ніколи не замикаються. Та й замків у них немає. Татари у чужоплемінників крадуть, у себе — ні. Вони терпеливі й виносливі. Коли голодні і їжу тяжко дістати, старший їм наказує співати, і вони співають. Вони про себе високої думки, їхнє племінне самолюбство їх єднає, зріднює. Коли я заходив до них у шатро в гості, то сідав на щось нижче. Чужинець у шатрі не може сидіти на вищому сидженні: татарин вважає, що ніщо чуже не може в їхньому шатрі бути вище за татарське. Є думка, що ці поняття вони запозичили у китайців”.

123. “У татар великі стада коней, овець, кіз. Стріли, стремена, уздечки, сідла, вози, як я сказав, роблять чоловіки. Вони й коней пасуть, і кобил доять, роблять торби для кумису й кумис. І при допомозі кислого молока обробляють шкуру. Татарки доять корів, роблять масло. Шкуру зшивають нитками з жил. Щоб нитки були міцніші, ділять жили на волокна і потім їх сучать”.

І спитав волхв Сила: “Скільки мав Батий воїнів, ідучи на Чернігів, Київ, на землі наші?” “Батий мав 10 тисяч справжніх монголів. І, думаю, що 50 тисяч турків, туркменів, яких ми звемо татарами, хоч вони на справжніх монголів мало подібні. Усіх може 200 тисяч —сюди входять жінки й старші люди”.

“У чому затаєна сила татарська? І що вони думають про киян?”, — спитав Росан, син волхва Сили. Святослав відповів: “У порядкові. Монголи знатним киянам, заполоненим на Калці, казали: “Сабудай і Джебе-Нойона вас розбили тому, що вас покинув Бог”. У монголів є міцне переконання — там, де немає одного наказу, де кожний хоче бути наказодавцем, немає Бога. Наші князі не слухали наказів царя Мстислава. Кожний князь, маючи своє військо, діяв незалежно: один покинув поле брані й подався до Києва, інший приглядався з своїм військом до бою.

124. “Полювання на звірів татари замінили на полювання на людей. Їм Чингіс Хан каже, що полювання — найкраща військова вправа і приємність людська. Вони всі беруть участь у полюванні: старі, діти, юнаки, дівчата. Вони люди холодної зими. І для них сніги не роблять перешкод. Свіжий слід на снігу — це їхнє письмо.

Усі вони неграмотні. Завойовуючи грамотних китайців і тюрків, вони брали у них освіту, щоб не служити їй, а щоб вона (чужа освіта) служила їм”.

“Правильно. Цілком мудро! Я завжди казав киянам: “Ви родилися людьми, чому ж стаєте скотом? Коли прийняли від греків закони грецької церкви, то хай вони служать вам! Прийняли до Києва грецьких єреїв, годуєте їх, доми їм дали і дари їм складаєте, то хай вони вам служать, хай вам служать грецька церква, грецькі святі, а не ви їм. Устаньте! Не згинайтеся перед греком-митрополитом, як перед божком. Будьте люди!””

“Чуючи такі слова, монахи почали слідкувати за мною. Життя рятуючи, я жив у лісах, у криївці. І до Києва прибув з синами тоді, коли підійшов Батий”.

125. Святослав продовжував: “Є в людини душа — і все залежить від того, чим людина годує душу. Київську душу годовано православієм грецької церкви — православіє служило грекам, а не киянам. Кияни, переставши служити київським справам, утратили зв’язок з войовничим духом Предків своїх. Вони рідне забули, а чуже їх ні славило, ні радувало, чуже вчило їх служити чужому, ослаблювало рідну силу України-Руси. Слово “смиренність” стало більше пошановане, ніж слова “слава”, “відвага”.

Між татарами постійно чути слово “алдар”, що значить “слава”. І поширені думки Чингіс Хана: “Бити ворога і його перемагати — найвища людська приємність. Монголи, збагачуйтеся приємністю — перемагайте ворогів. Беріть все, що ворог має і робіть так, щоб його жінки і доньки обіймали і ласкали вас, як переможців”.

Чингіс Хан Темуджін не вмів ні читати, ні писати. Але вважав, що письмо — справа потрібна. Китайці йому зробили печатку, яку він одобрив, як річ корисну для володаря. Білий прапор з дев’ятьма хвостами — прапор Чингіс Хана, перед яким благоговіють монголи.

Справді дивно: неграмотні, дикі кочовики змінили обличчя грамотного, цивілізованого світу. Велика віра їх спрямовує до великої мети: вони вірять, що творять світову державу, на чолі якої стоятиме Чингіс Хан. І монголи, як вибранці Неба й Землі, ощасливлять покорених, ставши їхніми государями. Віра у вибраність, хотіння перемагати, панувати і грабувати — п’янили їх. Тому правду кажеш, волхве Сила: народ, який поклоняється чужим святощам, чинити великі подвиги нездібний, у нього розполовинена душа”.

126. “У татар стріли дуже гострі, коп’я їхні з крючками. Не проколовши вершника, вони стягали його крючком. І коли він падав з коня, кололи. Це була для нас нова зброя, до якої ми не були на Калці приготовлені, китайського походження вона. Щити їхні легкі, сплетені з пруття дерев’яного.

Монголи прийняли від китайців поняття про п’ять кольорів. Жовтий колір (золото) — колір ханський. І звідси “Алтан орду”, що значить — Жовта орда, або — Золота. Чорний колір — Північ, Білий — Захід, Синій — Схід, Червоний — Південь. Вони вірили, що п’ять кольорів творять п’ятикутну зорю, яка має бути золотою: червоний колір Чингіс Хана.

Коли татари завойовують місто, то без жалості убивають знатних людей — провідників: татарам знатні чужинці не потрібні. Заполонених людей вони питають, хто з них уміє шкуру шити, зброю робити, ковалювати, ткати, шити, прясти; вони обороняли простих людей, щоб їх гнобити.

Без шкури татарин жити не може. У кожного шкіряний мішок. Приїхавши до річки, він одежу кладе в мішок, пливе, тримається за хвоста: кінь добре плаває. У кожного татарина лук, тридцять стріл, щит. На кожних двох татар один кінь, на кожних десятьох — одне шатро, дві лопатки, серп, пилка, сокира, сто голок, мотузка, котел. У кожного татарина “каптаргак” — шкіряна торбинка для харчів, у якій смужки сушеного м’яса.

Коли відбувається огляд орди, усі діляться по десять осіб, перед собою кладуть речі: показують, що в них є так, як сказав Чингіс Хан. У Орді татари всі рівні, але старшина має кращий одяг і кращий щит. Я думаю, що монголи у китайців запозичили спосіб життя і правління”.

127. Квітень. З лісів і землянок щодня люди прибувають до Києва, місто швидко залюднюється. Святослав і його приятелі стали киянам відомі як утікачі з татарської неволі і оборонці волхва Сили. І сказав Святослав: “Попи і монахи уже знають, що татари беруть їх під свою ласкаву охорону. Вони нас видадуть. Вечером ми підемо. Але куди?”

І сказав волхв Сила: “За Дніпровими Порогами є острів, там і могила царя Святослава. Там і Пар’янова рінь. І там безлюдно, спокійно, безпечно тепер. Туди й підемо. Та ви поки що татарського одягу не скидайте.

Щоб наші люди не вбили вас, думаючи, що ви татари, я осіню голови ваші знаком воїнів шляхетних. Поголю бороди, голову, матимете вуса й косу. Житимемо косацькою родиною, там за Порогами. Ні попам, ні татарам не коритимемося. Матимемо вівці, коні, корови, вулики, ловитимемо рибу. І для самооборони матимемо зброю. І тому ці мечі, списи візьмемо. І коні в нас є. Я много літ жив таким життям у лісах”.

128. Орда хана Батия підійшла до града Володимир-Волинського. Ті люди, які не вірили попам, утекли в ліс: притаїлися в болотистих заростях і спаслися. Татари обминали болотисті землі; їхні вози люблять сухий голий степ.

Ті люди, які вірили попам, бігли в церкви і ставали на колінах перед чудотворними ідолами грецької церкви, спасіння просили, погибли. Хан Батий дав наказ палити церкви разом з людьми.

Літописець написав, що в Новгород Волинському були “попалені й поруйновані церкви, у яких було повно обгорілих людських кісток”. Татари не палили церкву тому, що були ворогами віри грецької, навпаки — вони віру грецьку проголосили корисною, бо вона учить рабів коритися рабовласникам.

Православні зносили скарби у церкву: татари руйнували церкву, щоб забрати скарби. “Ікону Божій Матері одраша, украшену златом і серебром і каменієм драгим і іниє одраша, а іниє ізсекоша”.

(Літописець не згадав, що в 988 році у Києві ікону (образ) Дажбога, украшену золотом і сріблом, — “одраша” і “ізсєкоша”. Тим золотом, що було здерте з образу Дажбога, хрестителі прикрасили образ Саваота).

129. Сьогодні археологи знайшли зруйнований град Райки. Площа града покрита людьми: кістки лежать в тій позі, в якій падали люди смертельно ранені. Жінки і діти лежать на порогах домів.

І видно по кістках, що мати, умираючи, пригорнула до себе дитину. Град Райки був спалений. Загинули ті, що не встигли утекти. І “Те саме виявлене розкопками міста Колодяжине на ріці Случі. Літопис зберіг відомості про взяття цього міста Батиєм: “Й приде к городу Колодяжьну, й постави пороки 12 й не може розбити стены, й начать перемолЬвливати люди. Они же послушавши злого совьта его, передашася й сами избити бьшіа””.

“Розкопки в Колодяжині виявили, що тут також вся площа городища вкрита кістками людей, які загинули в бою. Скрізь сліди пожарищ і руїн. Після знищення жителів татари пограбували місто і спалили його. Одне за одним татари захоплювали і знищували майже всі міста південно-західних земель України (Русі), і серед них найзначніші — Кам’янець, Кременець, Галич, Володимир Волинський, і “іньш гради многьі имь же нЬсть числа”” (“Нариси Стародавньої Історії України”, Київ, 1959 р., стор. 577).

130. “Руки кістяка однієї жінки обіймали кістяк дитини. У деяких кістяків пробиті черепи, в хребцях інших застряли наконечники стріл. Особливо багато людських кісток і цілих кістяків знайдено по краях городища, де відбувалися головні бої. Захисники городка до останньої хвилини чинили опір і загинули в бою” (“Н. С. І. У.”, стор. 577).

Хан Батий узяв Хмельник, Краків, Лигницю, Моги. Мав тяжкий бій біля Будапешту, узяв Пожегу. Розгромивши мадярів, міркував на Дунайській долині заснувати Орду. І тут він дістав вість, що Чингіс Хан Уґедей помер 11 грудня 1241 року.

(Уґедей, поширюючи границі своєї імперії у Північному Китаю, посилав ханам ярлики (накази), що: “На небесах є тільки один вічний Бог, на землі є тільки один володар (Чингіс хан) — син Божий. Це те, що кажу вам. Силу вічний Бог проявляє через моалів”. (Слово монгольське “моал”, що значить “завойовник”, “подвижник”, ми вимовляємо, як “монгол”). Уґедей голосив, що Монгольська держава є знаряддям Божим для встановлення на світі вічного миру і порядку: хто проти монголів, той проти миру і порядку).

131. 1242 рік. Весна. Хан Батий, не затримуючись, проходить північними берегами Чорного моря. Спішить на схід. Він братиме участь у виборах нового Чингіс Хана. Вірить, що його батько (Уґедей), помираючи, передав йому престол.

Тораґана (жінка Чингіс Хана Уґедея) стала Чингісханшою. Вона трон передала старшому синові Ґуюкові. Ґуюк — брат Батия. Курултаї підтримали Ґуюка. Не ставши Чингіс Ханом, хан Батий на березі Волги (65 миль на північ від Астрахані) заснував Постій (Сарай). Живе він у шатрі, оздобленім золотом. Навколо шатра стоять вози, навантажені золотом, сріблом, хутрами, тканинами.

Хан Батий посилає князям повідомлення, щоб вони прибували до нього й отримували “ярлики на улуси”. Князі України (Руси) на ханський заклик не спішать озиватися.

132. 1243 рік. У столиці колоній північної України-Руси (у граді Володимирі на Клязьмі) живе князь Ярослав Всеволодович: потомок з роду князя Андрея Суздальського (Боголюбського). Він перший погодився бути рабом хана Батия. Прибувши з дарами у Сарай, став на коліна перед ханом. У шатрі поклонився святій басмі (іконі) Чингіс Хана Темуджіна. І за монгольським звичаєм сів на найнижчому місці.

(Хан Батий знає: північна колонія України (Руси) відчужено ставиться до Києва. Вона заселена неслов’янськими племенами, корилася Києву, тепер буде коритися Орді. Град Володимир на Клязьмі в 1237 році гостинно приймав Батиєвих послів. Хан Батий дає князеві Ярославові Всеволодовичу право бути великим князем. І забороняє йому від князів землі відбирати, щоб іншим князям передавати. Князі Суздаля, Рязані, Москви, Твері особисто зобов’язані прибути до хана просити “ярлики на улуси”).

133. У Києві немає ні царя, ні князя, ні війська. Є щойно прибулий з Константинополя грек-митрополит Кирило 3-й. Він себе оголосив батьком України (Руси): закликає православних со страхом Божим коритися владі хана Батия. Не противитися злому, забути болі й страждання, всепрощення в серці мати.

(Світла дочка народу Леся Українка, осуджуючи запровадження в Україні (Русі) релігії, яка прививає народові почуття рабської побожности, пише: “І довіку лев не втомиться ягнят покірних жерти: котре не з’їв учора, з’їсть сьогодні. Помилує сьогодні, завтра з’їсть, аби його пустити до кошари. А ваша віра: не протився злому!”).

Митрополит Київський і всея Руси (Кирило 3-й) бачить: Київ покараний ханом Батиєм. А град Володимир на Клязьмі обласканий: князь Ярослав Всеволодович військо має, єреям помагає православних у смиренності тримати. Він (Кирило 3-й) забирає у київських церквах ті скарби, які були під час нападу Батия приховані, і тепер принесені. І перетранспортовує їх на північ. І сам готується покинути Київ. У Києві постійно збільшується кількість населення.

Ставляться нові доми. Монголів немає. Кияни поки що данини нікому не платять. У місті відновилися ремісничі підприємства і пожвавилася торгівля. Є купці, прибулі з Швеції, Німеччини, Польщі, Константинополя.

134. У дібровах на полянах київська молодь відзначає весняні свята. Співає ті пісні, які були перед приходом Батия заборонені грецькою церквою, проголошені гріховодними, нечестивими, язичеськими. Тепер попи і монахи, бачачи, що війська немає, не відважуються залякувати українську молодь пеклом.

“А ми ниву оремо, оремо! Ой, дід ладо, оремо, оремо!” Дівчата у вінках, закосичені, тримають руки в боки, співають: “А ми просо сіємо, сіємо, ой, дід ладо, сіємо, сіємо”. І руками сіяння нагадують: обрядовою піснею оріянів (хліборобів) славлять єдність минулих, сучасних і майбутніх поколінь.

Весняне сонце рум’янить розспівані лиця. Опромінює тугі жили юнацькі, привабну, як ранок весняний, дівочу вроду. Коли душу ніхто не залякує пеклом, небесними карами, первородними гріхами, вона (така властивість її природи) мужніє бадьорою мудрістю. І на світ Божий дивиться, як на вічний дім краси. І розум, і почування стають злагодженими. Щасливі ті люди, які є незалежними майстрами свого життя.

135. 1245 рік. Князь Михайло Всеволодович (Чернігівський) повернувся з Шлезії, де перебував, утікши з Києва тоді, як наближалася Батиєва орда. Він більше подібний на попа, ніж на володаря, має довгі ризи, на грудях хрест. І в Орду він їде з попами, боярами, прислугами, і внука (юного князя Бориса) взяв з собою.

Елдег (монгольський баскак) завів князя Михайла Всеволодовича у шатро до хана Батия. Батий сказав: “Княже, я твій государ. Кланяйся басмі Чингіс Хана, предкам моїм, підлеглість показуй. Облагороднюйся священним вогнем віри монгольської”.

У шатрі могильна тиша. Що є? Князі, що тут бували, пошану до звичаїв і віри завойовників проявляли. І пили кумис, пирували. Обласкані Батиєм, повернулися на рідні землі. Юний князь Борис, побачивши гнів на обличчі хана Батия, заплакав. Бояри кажуть: “Кланяйся, княже”.

(Монголи думають: грецьким святощам кланяєшся, а монгольські зневажаєш. І ті й ті чужі тобі: рідних святощів у тебе немає. Якщо б ти, княже, шанував рідне, то жодної в світі чужої віри не зневажав би). Князь відмовився пошанувати монгольські обряди.

Роздратовані горді монголи почали бити князя по обличчі. На носі, на устах кров. Піп Афанасій (як пише літописець) підставив Христа до закривавлених уст, і сказав: “Цілуй, княже. Помираєш православним християнином. Мучся, земні муки тимчасові. А нагорода на небі вічна”.

(Не справи державного життя народу рідного на перше місце поставив князь Михайло Всеволодович, а вірність грецькій церкві. З дитячих літ його свідомість була заполонена чужовір’ям).

136. Убивець мечем проколов груди князеві Михайлові Всеволодовичу. “І вирізав з грудей серце”; навіки ці жахні слова загускли на сторінках літописів. Тіло княже було викинене собакам. (Літописець пише, що 20 вересня (1245 року) князь був убитий не монголом, а православним християнином, який служив у монгольському війську).

І княжим боярам були в Орді відрубані голови. Думаю, що їх також було обвинувачено в убивстві Батиєвих послів. Та в літописах не згадано, щоб Батий їх у цьому оскаржував. Прибув з Ростово-Суздальщини князь. І баскак Ковгад сказав йому: “Княже Григоріє! Цей же убитий князь Михайло Всеволодович є твоїм дядьком. Що тепер зробиш з його трупом?” Князь Григорій байдуже пройшов мимо убитого. Тіло княже лежало покрите одежиною. І потім “положіша его на велицей доске на телегу. І увіша ужі, і привезоша за реку рекомую Адж”. (Адж тепер зветься Гірка, впадає в Каспійське море).

137. У Західній Европі поширені вісті, що Орда все спустошила — з України (Руси) залишилися “тільки мертві кості”. Іоан де Плано-Карпіні (посол папи Іннокентія 4-го) у книзі “Історія Монголів” написав: “Татари пішли проти Русі. І після тривалої облоги вони вторгнулися у Київ. Повбивали жителів цього града. Коли ми їхали з Києва, то по землях русичів знаходили безліч голів і кісток людських, що лежали на полях. Київ було місто дуже велике й багатолюдне. А тепер воно спалене, пограбоване, зруйноване, ледве вціліло двісті будинків. А людей, що в тих будинках живуть, татаро-монголи тримають у найжахливішому рабстві” (стор. 25).

І тут же Карпіні зазначив, що бачив у Києві чужоземних купців. Були купці з Константинополя, Венеції, Австрії, Польщі, Генуї, Акри, Франції. Торгували вони руїнами, попелом, мертвими кістками? Не можна до писань Карпіні ставитися з повним довір’ям, вони були призначені для витворення в Західній Европі мобілізаційного настрою, христового протимонгольського походу: папи вважали, що війна з монголами поможе окатоличити Східну Европу.

138. Ще й сьогодні в Києві є чимало домів, поставлених перед приходом хана Батия. Правда: не одна тисяча киян, град рідний обороняючи, загинула, не одна сотня домів була зруйнована.

Орда хана Батия довго стояла на лівому березі Дніпра: ждала зими, щоб можна було рухатися по льоду. Кияни мали багато часу, щоб вийти з скарбами у ліси, сховища. І багато з них (переважно діти і жінки) ішли в безпечніші місця.

Оборонці Києва вторгнення хана Батия зустріли мужньо. Вони були людьми загартованими: переживали постійні напади печенізьких і половецьких орд. Часто горіли селища і гради, і люди вже звикали до таких нападів. Вони мали у лісах таємні сховища. Пересидівши напад орди, поверталися додому, орали ниви, ставили нові глиняні хати, плекали скотину.

Населення Деревлянії, Чернігівщини та лісостепової України (Руси) не було монголами винищене. На берегах Прип’яті, Десни, Дніпра ніколи ніхто биття українського серця не міг спинити: на протязі тисячоліть українське серце тут б’ється невтомно.

Орда хана Батия йшла в Київщину не з Криму, а з земель Північної Чернігівщини, щоб людям України (Руси) не дати можливості переселятися на землі Ростово-Суздальщини. Монголам були потрібні раби-хлібороби. “Безтолкового винищення жителів татари не могли допустити вже тому, що збиралися їх експльоатувати і дійсно експльоатували і між іншим, населення Київщини” (М.Н.Покровський, “Вибрані твори”. Москва, Кн. 1,т. 2, стор. 455).

“У літописи ввійшли татарські вбивства та знищення сильно перебільшеними. Конкретно відома велика релігійна толерантність татар, а, отже, і пошана до культурного життя підбитих народів. Як би Володимир, Берестя та інші міста були вирізані до решти, Данило, якого головною опорою була Волинь, не мав би того значення, що давніше” (Д. М. Антонович, “Історія України”, т. 1, Прага, 1942 р., стор. 50). Волинь була татарами жорстоко нищена, але вірити, що з неї залишилися “тільки мертві кості”, значить не орієнтуватися в історичній дійсності.

139. (М.Поґодін, щоб малоросів дезорієнтувати і вторгнення московських військ оправдати, придумав оповідання, що москвитяни — це кияни, які, тікаючи від Батия, поселилися у Москві. Ніхто з істориків (навіть московських) з поґодінським оповіданням не погодився. Кияни знали: Московитія окупована ханом Батиєм, у її лісах бродять розбійницькі загони. Тікати від монголів до монголів ніхто з України (Руси) не думав).

Ханові Батиєві були потрібні для Орди пшениця, просо, шкура, скот, мед, масло. Він знав: Україна (Русь) найплодоносніша. І старався хліборобське населення берегти для ординських прибуткових справ. Мішатися з хліборобами (українцями), поселяючись у їхніх селах, татари не хотіли. Татари були переконані, що хліборобське життя виснажливе, одноманітне, ліниве, рабське. Татари, як люди буйної мисливської вдачі, почнуть селитися на півночі, де живуть москвитяни (їм по вдачі близькі). Москвитяни — скотарі і мисливці, у них так, як і в монголів, житла вистелені медвежими хутрами, настрій войовничий, мисливський.

140. 1245 рік. 26 жовтня великий князь Данило Галицький з знаттю військовою їде в Орду. Він зупинився у Києві і здивувався: у Києві немає татар. Є великі ярмарки, купці, ремісники. Нові доми стоять.

У Видибицькому монастирі ночував Великий князь Данило. (Тут, де стоїть Видибицький монастир, 257 років тому українські матері плакали за рідним Богом. Образ Бога України (Руси) тут був бичований, обмовлений. І зі Святині на хвилі Дніпрові вигнаний). “Видибай, Боже, видибай!” — плакали, благали благородні киянки. Слово “видибай” значить “виходь”; киянки кликали Бога батьків своїх, священну любов маючи до маєстату Духовної Незалежності. І щоліта кияни сходилися до Дніпрового берега оплакувати Бога батьків своїх. Щоб поглумитися з Української Душі, єреї православія грецької церкви на Священному Місці Плачу поставили монастир, який був прозваний Видибицьким.

(У жидів є Стіна Плачу: чужинці, оганьбивши і поруйнувавши їхню святиню, заборонили їм рідну віру мати. Вони, щоб не забути батьківської віри, виблагали у чужинців право оплакувати рідне, стоячи під стіною святині).

З Києва Великий князь Данило на ладьях приплив до Переяслава, де його стрів ханський баскак Куремса, і поміг йому їхати до хана. Літописці, що подорожували з Великим князем, детально описують подорож: немає у них згадок, що Київ обезлюднений.

141. У Сараї хан Батий (на бенкеті) спитав Великого князя Данила: “Чи ти п’єш наше питво? Чорне молоко, кумис?” “До цього часу не пив, але коли буде такий наказ — питиму”. “Тепер ти наш”. Хан дав Великому князеві, як визначному гостеві, вина.

Великий князь Данило отримав від хана Батия “улуси” (Україну-Русь). Чому він не почав жити у Києві? Він, спадкоємець престолу царського, пішов на Західні землі України (Руси) тому, щоб легше було вести переговори з королями Европи у справі об’єднаного походу проти татар. У цей час у Парижі, Лондоні, Римі були поширені жахітливі оповідання про хана Батия. Та “Лементи про татарські звірства більше звучать як агітаційний засіб заохотити до дальшої боротьби. У них треба бачити тогочасну воєнну “Ґроєльпропаґанду” проти орди” (Др. М. Антонович, “І. У.”, стор. 51).

У літописі читаємо: “Гірше лиха — честь татарська. Данило Романович, Великий князь, що держить землю Русі, стоїть оце навколюшки перед ханом, зве себе холопом, платить йому данину, боїться. І грізного наказу мусить слухатися”. “Стріли його брат і сини, плакали з його обиди, та ще більше тішилися, що повернувся живий”.

142. 1246 рік. Татарський воєначальник Куремса спрямував папського посла Пляно Карпіні до хана Батия. Прибувши в Орду, папський посол Карпіні кланявся татарським ідолам (образам) перед тим, як зайти до хана. Він кланявся татарським ідолам, живучи переконанням: “усі способи дії для досягнення мети моральні”. У спогадах Карпіні пише: “Ми декілька разів кланялися перед тим, як зайти у шатро”.

У шатрі Пляно Карпіні побачив хана Батия, який сидів на троні і біля нього його жінки, брати, діти, вельможі. Жінки сиділи по лівій стороні, а чоловіки — по правій. Хан Батий читав листи папи Іннокентія, які були перекладені на українську мову, а потім на мову арабську, з арабської на монгольську. Прочитавши листа, хан Батий послав Пляно Карпіні до Чингіс Хана у Каракорум. Папський посол і його слуги сіли на коней: під охороною монгольського загону поїхали на Сибір.

143. Посол Пляно Карпіні належав до людей ділових і відважних. Перемігши Сибірські дикі дороги, він прибув до Чингіс Хана Ґуюка. І знову склав поклони монгольським ідолам, папські доручення виконуючи. Чингіс Хан сидів у шатрі на золотому троні. Посадив він послів на крісла, зроблені з слонової кости, золотом окуті. І спитав, чи вони знають мови турецьку, українську (київську), або арабську?

(Чингіс хани давали папським послам такі відповіді: “Ми, монголи, віруємо, що є один Бог, з Богом ми живемо і вмираємо, і до Бога ми маємо справедливе серце. Але так, як Бог дав руці різні пальці, так і людям дав різні віри і шляхи спасіння. Вам дав Бог писання, та ви, християни, не дотримуєтеся його. А нам Бог дав ясновидців, і ми робимо все, що вони кажуть, і живемо в мирі”.

144. Папа Іннокентій 4-й, прагнучи підпорядкувати римській церкві Україну (Русь), веде переговори з Великим князем Данилом: хоче його взяти під опіку святого Петра. Закликає чехів та інших католиків почати війну проти монголів, і в цей же час папські посли висловлюють монголам почуття папської приязні.

Єреї грецької церкви, які сидять у Сараї біля хана Батия і при дворі Великого князя Данила, діють тихо: вони донесли Батию і Чингіс Ханові Ґуюкові, що Данило (цар України-Руси) і папа Іннокентій 4-й збираються знищити монголів.

Грек Кирило (Київський митрополит і всея Руси) і князі Ростово-Суздальської Московитії зуміли витворити в Орді недовір’я до Великого князя Данила.

145. З Володимира (на Клязьмі) прибув у Каракорум до Чингіс Хана Ґуюка Великий князь Ярослав. Він став навколюшки перед Чингіс Ханом: золоті дари поклав біля ніг його. І таку здобув любов велику, що стара ханша (мати Чингісханова) брала з миски кашу руками і клала в рот йому. Великий князь Ярослав їв кашу, знаючи що таким годуванням монголи висловлюють вищий стиль гостинности.

30 вересня, змучений сибірською дорогою, він (Великий князь Ярослав) помер: тіло було привезене у Володимир на Клязьмі. Західно-европейські історики думають, що він був отруєний. Карамзін і Раквілл визначили: коли б була потреба його убити, то він був би убитий так, як і князь Михайло Чернігівський, без допомоги матері-ханші.

“Приймай корону, ставай підлеглим Римові”. “Не можу приймати твоєї корони без твоєї допомоги”, — відповів Великий князь Данило папі Іннокентію 4-му. Чехія, Моравія, Сербія, Померанія на папські заклики не звертають уваги; не хочуть іти хрестовим походом проти татар.

146. Папські посли намовляють матір-католичку, щоб вона намовила свого сина (Великого князя Данила) прийняти корону. (У Літописі є згадка, що Данило напівтаємно прийняв корону від папи Іннокентія 4-го і його єпископів в 1253 році в Дорогочині).

“Великий князь Данило зрадив православну віру, Константинопольського патріярха, готується іти війною проти Орди”, — ідуть доноси в Орду. Єреї у Києві, Переяславі, Чернігові, Володимир-Волинському, Перемишлі, Галичі стали явними і скритими ворогами Великого князя Данила. І стали вони приятелями князів Ростово-Суздальської Московитії, які користуються любов’ю в Орді і в Константинопольського патріярха.

Цареві України (Руси), Великому князеві Данилові, папська корона була непотрібна. Він її прийняв, вірячи, що папа дасть військо. Папа корону Данилові давав, вірячи, що він оголосить, що Україна (Русь) підлегла римській церкві.

147. Князь Олександр (Невський) у Сараї ханові Батиєві повідомив, що цар Данило (Галицький) зрадив Орду, з’єднавшись з її ворогом (папою Іннокентієм). Батий, вважаючи, що донос особливо важливий, відправив князя Олександра (Невського) в Каракорум до Чингіс Хана Ґуюка.

Є наслідки: несподівано татарська орда, очолена баскаком Куремсом, вторгається у Західні землі України (Руси) — палить селища, міста, руйнує укріплення. Куремса, побачивши великі військові сили царя Данила, шле гінців до хана Батия. Очолені баскаком Бурундаєм, йдуть нові ординські загони. Війська царя Данила (Галицького) стримують хід Орди. Хан Батий посилає цареві наказ: поруйнувати оборонні споруди градів Луцька, Кременця, Володимир-Волинського.

148. 1248 рік. Квітень. У Каракорумі помер Чингіс Хан Ґуюк. Він прославив себе законами, у яких писав: “Монгольська держава не є державою між державами, а є Світова Держава Людства”. Поняття про Світову Державу Людства панували і в Сараї хана Батия.

(Чингіс хан Ґуюк учив, що “Всі люди рівні, всі повинні однаково працювати, жінка має рівні права з чоловіком і повинна у війську йому помагати”, “Монголе, не крадь, не будь фальшивим свідком”, “Не їж більше, як твій приятель”).

(Універсальність монгольська не буде забута. Вихрещені татарські аристократи її втілюватимуть у Москві після падіння Орди. Москва буде оголошена Третім Римом, столицею православія і “всєх інородцов” і потім - “світовою столицею трудящих”, “оплотом международного пролетаріата”).

149. Імперія Чингіс Хана була поділена на ханства, підлеглі Каракорумові — “столиці Світової Держави Людства”. Між ханами виникла незгода: започатковується поступове падіння Чингісханової імперії.

Хан Батий, оточений агентами константинопольського патріярха, знає: архиєреї грецької церкви укріплюють його владу, а архиєреї римської церкви діють проти нього. Він прагне володіння Великого князя Данила (Галицького) контролювати при допомозі баскаків і попів.

У Сараї тепер тисячі турків: вони складають основні військові сили хана Батия. Князь Олександр (Невський), повернувшись з Каракорума, повідомив Батия, що від Чингіс Хана (тепер померлого) отримав право бути Великим князем. У Батиєвому шатрі між князем Михайлом і князем Олександром (Невським) виникла сварка. Хан Батий став по стороні Невського.

Хан Батий знає: князь Олександр (Невський), перебуваючи у Каракорумі, оповів Чингіс Ханові про спілку Великого князя Данила (Галицького) з Папою Іннокентієм. Чингіс Хан передав Київ князеві Невському: Батий тішився, що матиме у Києві вірного слугу.

Князь Невський, знаючи, що Київ вороже ставиться до князів Ростово-Суздальських, не відважився користуватися Чингісханським дарунком. Поїхав до Новгорода. З Новгорода піп приніс Батиєві донос, що у князя Невського були папські посли, які йому від імени папи пообіцяли допомогу проти монголів. Князь Невський знову, прибувши в Орду, Батиєві повідомив, що від папської допомоги він відмовився.

150. Князь Невський особливо прославив себе 5 квітня 1242 року на Чудському озері, де відбулося так зване “Льодове побоїще”. Його військо йшло піхотними рядами. Німецька тяжка кіннота не могла на льоду маневрувати. Лід, чуючи весну, ламався, кіннотники тонули в озері. Піхотинцям удалося без великого труду перемогти вершників.

Князь Невський не задовольнявся славою перемоги. Він мав нахил до садизму і жорстоко катував своїх і чужих. Він “пришед в Новгород, многия крамольники перевеша”. Вішав новгородців за те, що вони, бажаючи жити самостійним життям, не хотіли йому (вторжникові) коритися. Він особливо жорстоко розправлявся з полоненими литовцями, “множество их изби”, “вящаша их к хвостам коневим, ругающеся, ведоша их с собою. Й оттуду начаша блюстися имени его” (В. Н. Татіщев, “История Российская”, 1965, Москва, т. 5, стор. 32, 33).

151. Олександр Невський (потомок з роду князя Андрея Суздальського-Боголюбського) убивець: катував і вішав полонених литовців, німців, шведів. Жив жадобою вбивств, не шкодував навіть рідних братів. Помер під час п’янства у шатрі ханському. Він канонізований святий православія грецької церкви.

Віра, в якій зневажаються світлі національні почування народу, вважається неморальною. У неморальній вірі неморальні святі. Митрополит Іларіон (Огієнко), не дбаючи про національну мораль, учить українців стояти навколішки не тільки перед іконою жорстокого ката-князя Андрея Суздальського, а й ката-князя Олександра (Невського), якого він також упровадив в “Українську патрологію”, і написав: “Князь Олександер Невський... упокоївся 14 листопада 1263 року. Рано був канонізований для місцевого шанування з 1380 р., а для загального 1547 р. Мощі спочатку спочивали у м. Володимирі (на Клязьмі, — Л. С.), а р. 1724 перевезені Петром І в Петербург в Олександро-Невську Лавру”, стор. 84).

152. 1249 рік. Сартак — син хана Батия. Він повідомив, що вважає себе християнином-несторіянцем. Визнає, що Ісус Помазаник (Христос) Божий, але не визнає Христа Богом. Олександр Невський, приготувавши золото і дорогі хутра, кличе свого брата Андрія, який сидить у Володимирі на Клязьмі, їхати з поклоном новому ханові. Князь Андрій їхати відмовився. (Хан Батий хоріє, юний хан Сартак приймає поклони від князів).

Хан Сартак, прийнявши дари і поклони від князя Олександра Невського, послав військо до Володимира на Клязьмі. Князь Андрій, довідавшись, що його брат Олександр Невський зробив донос ханові, утік до Новгорода, а з Новгорода до Таліна. Невський здобув престол Великого князя: живе у Володимирі на Клязьмі, біля нього перебуває й Кирило (Київський митрополит).

Папські посли з явним гнівом залишили двірець Великого князя Данила Галицького. Римський папа прагне погіршити відносини між ордою і Данилом: вірить, що коли Орда почне знову палити гради Західної України (Руси), то це об’єднає Польщу, Моравію, Богемію, і вони, пішовши проти Орди, підпорядкують Київ римській церкві.

153. 1250 рік. “Шлях з варяг у греки” завжди живий. Київ — велике торговельне портове місто. І хоч би які над ним пролітали воєнні буревії, у мирний час він швидко стає шумним, красивим, багатим містом. І тепер у Києві перебувають купці з Швеції, Німеччини, Польщі, Риму, Константинополя, Литви, Москви, Ірану, Арабії.

З Малої Азії турки привезли злототкані шовкові тканини. І киянам кажуть, що це “байберка”. Киянки шиють одяг з байберки, й одяг почали звати “байбарак”. Є на торзі й інших багато тканин: куфтир, китайка, турецька, бурська, камка шамська, чамлет, мухояр (матерія з шовку і бавовни), кіндяк (бавовняна тканина). Є килими, фарби, лак, клей, є коріння-шафран, перець, кмін, ладан, рис, мускатний горіх.

Кияни ставлять нові доми, у яких живуть свої і чужоземні купці, прибулі майстри з Італії. Чужинці зачаровані Києвом. Київ — сад, квіти, джерельні води на Хрещатій долині, могутні дуби. Киянки рум’янолиці, співучі. “Найкраще в світі співають київські солов’ї і кияни, їх наслідуючи, співають, як солов’ї”.

154. (У селищі Нікеї, яке стоїть на азійському побережжі біля Константинополя, живе архиєрей Кирило. Патріярх призначає його Київським митрополитом і всея Руси, і дає розпорядження їхати у град Володимир на Клязьмі, де живуть князі — улюбленці Орди).

“У 1251 году (.) Кирил, митрополит Киевский й всея Росии, с Кирилом, Ростовским архиепископом, йде из Володимера (на Клязьмі, — Л. С.) в Новгород” (В. Н. Татіщев, “История Российская”, 1965, Москва, т. 5. стор. 40).

У літописах Московитії Суздальської пишеться, що митрополит Кирило покинув Київ і оселився у Володимирі на Клязьмі тому, що “не міг витерпіти в цьому місті татарської наруги”. Є в літописах написано багато обманливих тверджень, щоб при їхній допомозі приховати неморальну політику візантійської патріярхії, і оправдати злочинні дії її комісарів (митрополитів). Жодної “татарської наруги” у Києві над митрополитами ніколи не було. Чингіс Хан Монґка в 1251 році так, як і його попередники, строго забороняв зневажати єреїв православія, і щиро обласкавлював їх за те, що вони у церквах моляться за здоров’я хана, його жінок, дітей і війська.

155. Кирило (митрополит Київський і всея Руси) на основі законів грецької церкви був зобов’язаний жити у Києві і Києву підпорядковувати православних України (Руси) і її північних колоній — Володимир на Клязьмі, Москву, Суздаль, Твер, Псков, Новгород, Коломну, Рязань.

Щоб свій неморальний поступок обожнити, він (митрополит Кирило) у церквах урочисто проголосив: “Богородиця явилася і сказала мені їхати у Володимир на Клязьмі”. Богородиця, як бачимо, у понятті митрополита Кирила, наївна дівиця, від імени якої він може говорити все те, що йому вигідне.

Та Кирилові слова про те, що йому “Богородиця явилася”, стали літописною святістю для єреїв грецької віри в Україні (Русі) і для побожних православних християн.

Михайло Грушевський пише, що митрополити, виконуючи розпорядження патріярхів, перекочовували у Московитію тому, що там їм були запевнені “постійні й певні джерела доходів”. І пояснює, що у Києві “митрополитам бракувало не вірних, а державної влади, на котру вони опиралися, від котрої живилися, тому переходили вони туди, де ся державна влада була в данім часі найсильніша”, (“І. У.-Р.”,т. З, стор. 191).

Ні, державної влади Ростово-Суздальські князі — татарські прислужники не мали. Були вони звичайними збирачами данини і, щоб успішніше її збирати, від ханів мали дозвіл мати військові загони. У Києві жили воєводи — старости, які данину для хана збирали, і вони також мали військо, вважали себе підлеглими баскакові чи ханові. Митрополити були великими землевласниками і рабовласниками, вони мали ярлики — право судити і карати тих, які зневажливо ставляться до порядків грецької церкви. Переселялися вони з Києва на північ тому, що константинопольські патріярхи, підкуплені князями Ростово-Суздальськими, їм такий давали наказ. Ростово-Суздальські князі хотіли в себе мати митрополита Київського і всея Руси, щоб свій княжий авторитет підняти в Орді.

Орда високо цінувала єреїв грецької ортодоксії, бачила в них надійних помічників. Знала, що вони успішно деморалізують покорених, привчають їх служити Орді, коритися татарським порядкам, звикати до рабського способу життя і шанувати розпорядження, проголошені єреями.

156. Московитія не має зв’язків з Києвом. Київ живе своїм життям, порядок у місті тримає воєвода — киянин, підлеглий ханові. Князі Ростово-Суздальщини не мають жодних впливів на Україну (Русь).

Київ перебуває під “опікою” царя України (Руси) Данила (Галицького). Є жвава торгівля між Лівобережжям і Правобережжям. Україна (Русь) годує Орду, “робить хліб”. Вона покрита тисячами незалежних селищ.

Селища на сільській площі (віча древні, відновивши) вибирають старосту. Староста збирає данину — просо, пшеницю, шкуру, овець та різну скотину. Товариші женуть товар в орду. (Татарське слово “товар” значить “скот”; ті юнаки, які гнали в орду товар, звалися товаришами). У селищах татар немає.

“Зрештою татар ніде не бачимо. Карпіні, переїхавши цілу правобічну Україну, ніде не стрів ані татарських залог, ані татарських агентів, і виразно каже, що перша татарська застава, яку він стрів, була на сім день дороги від Києва” на схід (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. З, стор. 182).

157. Україна (Русь) — море громад хліборобських, очолених виборними старостами, громади необ’єднані, самостійні. Великий князь Данило Галицький з військом ішов на ці громади (особливо на Київщині і Переяславщині) і “брав у них данину”. Громади (як деякі історики вважають) воліли бути “татарськими людьми”.

Уважно розглянемо справу життя громад. Вони платять данину татарам, прийшов до них рідний князь і бере в них данину. Їм доводиться двічі данину давати — татарам і рідному князеві. У них створюється думка: “татарин нас грабує, ми йому прощаємо, бо ми його раби. Коли грабує рідний князь, ми будемо бити його”. Щоб була єдність між народом і рідним князем, князь повинен народ звільнити з татарської неволі і тоді брати у нього данину.

Куремса (баскак), почувши, що військовики збирають з громад данину не для татар, а для Великого князя Данила, почав їх громити, а також ті громади, які прихильність до Великого князя проявляли.

158. У Ростово-Суздальщині справа інакша: її князі панують над ослав’янщеними (угрофінськими) племенами, їх безпощадно гноблять. Збирають подвійну данину — собі і ханові. Данина зручна: хутра, скот, срібло, золото, юнаки і юнки.

Князь Олександр Невський повідомив хана Сартака, що його брат (князь Андрій) не покаявся: “тамги хану платит не сполна”. (Монгольське “тамги” значить “скарби”). Хан Сартак передав права Великого князя Нєвському: тепер йому будуть підлеглі князі колишніх північних колоній України (Руси), які живуть у Володимирі на Клязьмі, Ростові, Москві, Твері, Суздалі.

Кирило, зрадивши Київ, затримав (з прибуткових і церковно-політичних мотивів) титул “митрополит Київський”. Живе він у Володимирі на Клязьмі, і з міста вийшов “со крестами і всем священним собором” стрічати головного монгольського улюбленця — Великого князя Невського, співаючи “іспалаєті деспота” (хвала деспотові).

Цар України (Руси) Данило Галицький одружив свого сина Романа з австрійською принцесою Гертрудою. Роман прагне сісти на престол царя Австрії. Прагнення не увінчалося успіхом. Роман і Гертруда розійшлися. Роман одружився з дочкою князя Гліба Волковиського.

159. 1256 рік. Князь Олександр Невський, ставши з волі ханської Великим князем, зібрав суздальців, озброїв їх і пішов грабувати Новгород. Ограбувавши чудів (естонців), литовців, карелів і новгородців, він знову їде з дарами в Орду до хана: три тижні пирує. І з Орди повертається на Суздальщину “со многімі честьмі”.

Князь Андрій (син князя Олександра Невського) вигнаний новгородцями з Новгорода. Новгородці проголосили незалежність Новгородського князівства. Олександр Невський, маючи підтримку Орди, вторгається в Новгород. І жорстоко карає тих, хто бунтується проти Орди. “Олександер Невський... виколював очі і відрізував носи тим новгородцям, які закликали народ не служити завойовникам. За це він здобув велику милість у хана” (Костомаров, кн. 5, т. 12, стор. 44).

160. 1257 рік. Папа Олександр 4-й прислав погрозливого листа Великому князеві Данилові Галицькому. Грозить: від папи корону взяв, а себе папі досі не підпорядкував. І застрашує: коли Великий князь Данило не проголосить підлеглість римській церкві, буде римською церквою проклятий! Хто підлеглий папі, той збагачує його прибутками. (У 1245 році на Ліонському соборі папа Іннокентій устійнив канон: ксьонзи, які впродовж року не живуть шість місяців у своїй парахвії, зобов’язані половину парахвіяльних прибутків посилати папі).

Папа посилає листи до єпископів Оломенецького і Вроцлавського, щоб вони змусили Великого князя Данила підкоритися римській церкві. І їй платити датки. Великий князь мовчить. Папа знову пише: коли Данило не підкориться римській церкві, то він (папа) покличе католицьких королів. І вони силою мечів приневолять підкоритися. Папа пише, що “клятва церковна і булат світський готові покарати невдячного”.

Папі римському і патріярхові Константинопольському потрібне побожне стадо людей України (Руси), щоб експлуатувати його душу, його розум, його м’язи і його землю.

161. Великий князь Данило Галицький побачив, що зв’язки з папою ослабили його вітчизну і владу. Попи грецької церкви в Україні (Русі), виконуючи накази грека (митрополита Київського) Кирила, який сидить у Володимирі на Клязьмі, стоять по стороні князів Ростово-Суздальських, бачать у своєму рідному Великому князеві Данилові Галицькому лютого ворога. У Орді устійнено: Константинопольський патріярх — приятель Орди. І князі Московитії Ростово-Суздальської — приятелі Орди. Римський папа і його спільник Великий князь Данило Галицький — вороги Орди.

Данило Галицький бачить: попи православія грецької церкви, які оточують його, вороги його. Вони підлеглі грекові (митрополитові всея Руси) Кирилові. Кирило підтримує (з наказу Візантії) князів Ростово-Суздальської Московитії. Орда підтримує митрополита Кирила. У таких обставинах Данило Галицький не може об’єднати народ, щоб Вітчизну звільнити з Татаро-Монгольського ярма. Він, рятуючи свій престол, уневажнює свої зв’язки з римським папою, “та це зірвання не охоронило... короля Данила. У 1260 році наступник Куремси Бурундай іде походом на Галицьку державу, домагається знищення всіх її кріпостей. Король Данило тікає на Угорщину, а брат його, князь Василько, за татарським наказом розвалює оборонні мури Львова, Володимира, Луцька та інших міст, які Данило, сподіваючись допомоги (від папи, — Л. С.), велів укріпити, щоб таким чином з допомогою католицького Заходу здержати на своїх землях татар, а згодом знищити їх” (Др. Григор Лужницький, “У. Ц. м. С. і 3., стор. 131).

Ті, які славлять корону, отриману від папи, зневажають царя Данила. Або історії не знають. Або католицизм люблять більше, як рідну маму.

Або нагадують людину, яка сміється тоді, коли треба плакати.

162. Князі Московитії, дякуючи орді, виростуть у могутню силу. Князі України (Руси), орієнтуючись на Західну Европу, упадуть. І привалять залишки свого державного життя. Князі Московитії уже починають зріднюватися (кровно змішуватися) з ханами Орди. Наприклад, князь Гліб Васильович у Орді одружується з ханською донькою. Він з нею буває у Каракорумі. Складає доземний поклін Чингіс Ханові. “Він надіявся цим шлюбним союзом зробити деякі вигоди своїй гнобленій вітчизні” (Карамзін, т. 4, стор. 48). Він, “Князь Гліб Васильович одружився в Орді,... прибув від хана з великою честю” (Татіщев, т. 5, стор. 42). Він, повернувшись на Ростово-Суздальщину, півтатарином, звеличує православіє. Кирило (єпископ Ростовський) здійснює хрещення ханської доньки. І дає їй ім’я Фєодора: хрещення приймають усі її слуги (татари). Ханська донька входить в історію Московитії, як московська княжна Фєодора.

У шатрі хана Берке вирішено, що треба зробити “перепис крестян”. (Монголи уживають слово “крестянін” у значенні “раб”, не тому, що єреї звуть парахвіян “рабами Божими”, а тому, що в монгольському понятті віра християнська рабська).

(Хан Берке — родовитий монгол, освічений, тримає біля себе китайських мудреців. Його лице смагляво-жовтавого кольору, борода рідка. Він пишно одягнений; на ногах башмаки з червоної шагреневої шкіри. Одяг шовковий, по-китайському пошитий. Кушак оздоблений золотом і діямантами. У шатрі високі шовкові подушки, м’які сидіння).

163. Перепис населення очолюють баскаки. Вони видали наказ — того, хто не буде записаний, жде кара — смерть на місці. Обов’язки писарів, що ведуть перепис, виконують раби: татари неписьменні і вважають, що мечеві всі коряться однаково — грамотні й неграмотні.

У селищах України (Руси) люди до перепису поставилися вороже. Не маючи сил боронити себе, вони почали з горя сміятися. Є в душі українській ніким незборима сила людяности. У нелюдяних обставинах українці залишилися людяними, їх рятує сміх: дарунок, яким мати природа обділила своїх улюбленців.

Озброєні татари на площу зганяють селян. Кожний чоловік вище десяти літ повинен сказати своє ім’я. І повідомити, як його в селі називають (прізвище). Жінки від перепису звільнені.

На питання “як називають”, переважно були дані жартівливі, глумливі відповіді: Шилихвіст, Нетудихата, Неживий, Паливода, Тригубенко, Пустомеля, Безп’ятенко, Безштанько. І були прізвища, пов’язані з професіями — Коваль, Швець, Косар, Ціпов’яз, Ситник. За Порогами, де вже формувалися перші косацькі загони, прізвища творилися природньо. Наприклад, Шелестун, Будило, Сила, Орел, Розум, Вернигора, Манило, Іскра, Мирний, Смілий, Сердечний, Дудар, Дорош, Золотаренко, Силенко, Дубенко, Роєнко, Світенко. (Треба, щоб українці відкинули принизливі, глумливі прізвища, отримані в неволі. І взяли собі прізвища, відповідні благородній вдачі українського народу).

Перепис татари роблять, щоб успішніше експлуатувати рабів. І робити нагляд над ними. (У часи гноблення розуму нашого, в Західній Европі, в Парижі, Роберт де Сорбон започатковує Дім Сорбона, який перетвориться у Сорбонський університет. (Покорена, але не знищена сила України (Руси), стримує Орду від походів на Захід. І тому Польща, Мадярщина, Німеччина мають можливість вільно жити, розвиватися, могутніти. І вони (Польща й Мадярщина) й будуть робити напади на Україну (Русь), ослаблену татаро-монгольською неволею).

164. Хан Берке приймає мусульманську віру. Оголошує в Орді боротьбу з татаро-монгольською рідною вірою. Ставши мусульманином, він вірить, що скріпить силу Орди. І поєднається з могутніми мусульманськими державами. Ставши мусульманином, він не проявляє ворожости до грецької церкви, яка в Україні (Русі) молиться за його здоров’я і за славу його війська.

У Орді появилися свари: почалася деморалізація татаро-монгольської єдности. Появилися татари-християни, татари-мусульмани і татари віри татарської. Заснована невеличка орда Саїном (сином хана Батия) на Волзі (на схід від Москви), швидко залюднюється татарами. (Селище Саїн увійде в історію під назвою — Казань).

(“Ти став мусульманином. А я стану греко-ортодоксом”, — сказав ханові хан Юхід (двоюрідний брат Батия). Чужі релігії започаткують падіння Орди).

165. На наддніпрянській Україні (Русі) князі і бояри (їх було декілька сотень перед приходом Батия) стали поміщиками. Вони підлеглі татарам і єпископам. Єпископи тепер живуть як феодали: вони власники родючих земель, рік, лісів, великих стад. На їхніх маєтках працюють раби православія грецької церкви. Раби звуться “церковними людьми”. Поміщики догоджають єпископам, архимандритам і попам, які користуються особливими привілеями, отриманими від хана. Догоджають, бо бояться: у ханських наказах (ярликах) зазначено, що карається смертю той, хто проявляє ворожість до православія грецької церкви.

Єреї, маючи розкішне життя і побожних рабів церковних, біля кивотів славлять владу ханську. Якщо дивитися з погляду церковної перемоги, то тепер в Україні (Русі) тріюмфує християнство: у руках єпископів зосереджена велика влада. Єпископи судять і карають побожних православних. Ніхто такої сили не має, як вони: у них ключі від раю, пекла, земних розкошів і монгольських наказів.

166. Вони (єпископи і попи), підтримані татаро-монгольською владою, формують в Україні (Русі) тип людини їм вигідний. Тип, який сам себе поневолює побожною рабськістю, ніколи про це не думаючи. Вони навчили українців все хрестити — і українці (не думаючи) все хрестять: хліб, подушку, вікна, двері, рот (під час позіхання), дитину, яку кладуть спати.

Незважаючи на єрейські тортури, ще в людей України (Руси) залишилися ознаки самовизначення — ще є обожнення рідних Предків. Вони печуть хліб (калач), присвячений Родові, з кореня якого походять. І відзначають свято Родової Вічності, Цілісності. Щоб піп не кляв їх, вони хрестять калач (і всю трапезу) перед врочистим споживанням.

У церквах попи і єпископи проголосили наказ: “Той, хто хрестить трапезу, присвячену не церкві, не Христові, а родові своєму (Предкам своїм), хай буде проклятий. Анатема йому!” Читаючи цей закон — закон християнської України (Руси), бачу, що дім неволі, який рабами названий рідною церквою, викорінював почуття української окремішности, почуття єднання з Прародителями своїми. І творив людей православного рабства таких, які живуть, не знаючи ні національного імени свого, ні походження свого.

167. Те, що вільно утверджувалося тисячоліттями і ввійшло, як кажуть, “у кров і плоть”, і стало інстинктом самобутности, високоморальний народ береже, як святість, як душу й обличчя свого “я”. Ідуть діти від хати до хати: ідуть посипальники. Зайшовши у хату, співають: “Уроди, Боже, жито, пшеницю, жито, пшеницю, всяку пашницю”.

У церковній історії християнської України (Руси) написано: “Хай буде проклятий той, хто колядує, співає “уроди, Боже, жито, пшеницю”: такий грішник повинен три роки жити на воді й хлібі, гріхи тяжкі покутувати. Бо колядування походить від скотини, а не від людини”.

Прийшла весна “весела, щедра, мила”. Ідуть бабусі з внучками, несуть квіти, писанки, вар. Біля могили сідає родина: коли вона говорить про родинні коріння, їй потрібна незалежність від всіх посторонніх людей. Бабусі оповідають внучкам про добрі діла Прародителів. “І хай буде проклятий той, хто весною несе писанки і їство на могили предків своїх, поганські, язичеські ідолопочитання здійснюючи”.

168. “Ви були варварами, нечистивцями, жили у тьмі розпусти і беззаконія. І прийшли греки преподобні, і гречеською вірою “просіяша житіє Русі”. Щоб ті, принесені греками мудрощі, скарби освіти і моралі були зрозумілішими, їх точно перекладаю з церковної (старо-болгарської мови) на українську мову. І тут подаю:

“У того, хто три рази одружувався, не можна проскури брати, а хто бере, той грішить, і має прийти і попросити відпущення гріхів”. “Перед хрещенням дитини мати не повинна їсти вісім днів ні м’яса, ні масла. І ніхто не повинен їсти разом з тією жінкою, яка народила дитину, вона нечиста. А коли вона нечиста, то їй неможно пекти проскуру, цілувати євангелію, ікону чи хреста”.

“А хто нехотя упустить на долівку кусник проскури чи вино проллє, то 12 поклонів повинен зробити ранком і 12 вечером. А хто в церкві з сусідом говорить, тому кара — 100 поклонів”. “А хто неприхильне говорить про Євангелії, тому анатема!” “А хто двома пальцями не хреститься, хай буде проклятий”. “А хто не хреститься хрестообразно, хай буде проклятий!” “А хто цілує місяць, або співає про місяць, хай буде проклятий!””

169. “Хто під час причащання вино з рота на долівку пустить, 40 днів посту на хлібі й воді”. “А коли православний у сні блудить, то має попа покликати, щоб простив гріхи”. “Хто з жінкою має статеве життя у п’ятницю, суботу чи неділю, в того народиться розбійник, або розпусник, і такі родителі повинні два роки щодня бити по 100 поклонів перед святими іконами”.

“А хто у піст сміється, грає на сопілці, тому 300 поклонів відбити перед святими іконами”. “А хто має вдома свою каплицю, то в ній не має права дитину хрестити, повинен нести до собору”. “А той, кому голову стрижуть, вводячи у стан монаха, повинен співати: “Памілуй мя Господі””.

Радуйся і веселися, християнська Україна (Русь), і християнськими законами церкви грецької просвітися — але ж людині Бог дав розум?! І розум світлий і чесний, читаючи голошені у церквах (і тут мною перечислені) закони і кари, бачить, що вони втілюють у собі варварські шаманські ритуали, дарма що названі вони просвітительськими. У них тьма проклять. У них марення шаманського безглуздя. У них варварське візантійське ставлення до жінки, яка стала матір’ю. У них тьма неуцтва, в яку впала Україна (Русь), названа християнською!

170. 1261 рік. Мусульманин-хан Берке має в Сараї єпископа Митрофана. Єпископ приймає попівські скарги на тих українських поміщиків, які байдуже ставляться до законів голошених у церкві православній. І відважуються пасти скот на толоках церковних. І рибу ловити у озері чи в річці, що належать єпископові.

Хан Берке, бачачи, що в Україні (Русі) найвірнішими оборонцями його влади є служителі православні, оголошує, що “не буде пощади тому, хто неприхильно ставиться до попа”. Він звільняє від будь-яких данин “архимандритів, ігуменів, попів, діяконів, монахів, крилошан і всю священну причту” (“П. С. Р. Л.”, т. 10, стор. 142).

З Московитії прибули до хана Берке на поклін Кирило (Київський митрополит) і князь Олександр Невський. Хан їм сказав, що будує новий Сарай. Митрополит Кирило знав, що град, де житиме хан (цар), буде зватися Царицин. Царицин на Волзі — нова столиця Татаро-Монгольської орди.

171. Київ. Купці, прибулі з Варягії, оповідають, що литовський князь Мендовт вдруге відрікся від християнства: не хоче, щоб була Литва християнською. Він знає, що в Україні (Русі) церква православна не служить народові, а його гнобителям (монголам). Він каже, що має рідну батьківську віру. Не буде міняти совісти своєї.

З Києва до Ярослава (біля Костроми) прибув красномовний монах Зосим. І рече, що бачить у вірі мусульманській відсутність церковного ідолопоклонства.

(У 1261 році монахи спіймали монаха Зосима і ножем закололи: тіло викинули собакам. Літописець написав, що “Зосим отвержеся Христа і бисть бесерменін, вступі в прелесть лжаго пророка Махмета”. Монахи убили Зосима, бо він безвладний бусурмен, а за хана Берке монахи у церквах моляться, бо він владний бусурмен).

172. У селищі Устюзі (на Московитії) татарин Буга (збирач данини) знатних дівиць любив, уживаючи силу. Коли він силою взяв бояриню Марію, устюзани хотіли його покарати. Прийшов піп. Татарин Буга вигукнув: “Хрещусь! Хрещусь!” І злочини були йому пробачені.

“Літопис Архангельський” пише, що знатний татарин Буга став “рускім православним”. І було йому дане ім’я Іван. І він поставив церкву Іоана Предтечі; селище, де ця церква стоїть, зветься Соколєгорою.

1263 рік. У хана Берке пирує князь Олександр Невський два місяці. Щоб ханові ще ліпше приподобатися, він час від часу вживає татарські слова. І оповідає йому про своїх чотирьох синів. Невський має вдачу раба жорстокого, та вигляд у нього величний, миловидний він, рослий, гострозорий. Розболівся він, пируючи, і помер 13 листопада. Був привезений з Орди до Володимира на Клязьмі; похований у церкві Богородиці. Його сини Василій, Димитрій, Андрій і Данило, дякуючи батькові, мають велике довір’я в Орді.

173. 1264 рік. Відважний, мудрий і владний цар Данило Галицький помер. Похований у Холмі в церкві Успення Богоматері. Помер, бачачи “катастрофу своїх плянів”: Орда, знаючи, що він підтримує не патріярха, а папу, “розвалила оборонні мури Львова, Володимира, Луцька”. Папи обіцяної допомоги йому не дали. Підтримки від попів православія він не мав. Історик юніятської церкви написав, що “Данило помер юніятом”. Є важливіше те, що він помер царем України (Руси), який боровся за її велич і славу і був зраджений Візантією і Римом.

Він виступав проти “татарської зверхности”. “Під татарською зверхністю громади виступають зовсім свобідно й автономно, немає ані сліду татарських залог, наставників-баскаків, або чогось такого. Обов’язок давати данину (“орати пшеницю і просо”, як каже літописець), мабуть, не був дуже обтяжливим”, “Земля розсипається на дрібні городські громади, не з’єднані між собою тривкішою організацією (скільки можна судити з скупих оповідань літопису), окрім спільности і солідарности інтересів певної хвилі. З дуже слабою політичною властию, з повною перевагою самоуправної громади” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”,т. З, стор. 159).

174. Православіє грецької церкви заволоділо душею і розумом людей України (Руси). Вони утратили почуття національної окремішности, гордости. У них відібране їхнє минуле, їм заборонено мати своє сучасне. Вони стали стадом людей, які не знають звідки вони, хто вони і чиї вони? На питання “хто ти?”, українець відповідає: “Православний”; “З якого ти роду?” “З роду Адама і Єви”. “Хто твій прародитель?” “Яфет”. “Чий ти?” “Татарський”. “Яка в тебе церква?” “Грецька православна”. “Якою мовою говориш?” “Холопською, у церкві є мова божественна, чужа, не з моїм холопським умом святі писання читати”. “Кому ти служиш?” “Татарам і попові”. “Є у вас князь, цар рідний?” “Немає, піп каже, що всяка влада Богом дана. Яка тоді різниця — чужий чи рідний цар”.

У хатах найдобірніша в світі їжа — паляниці, молоко, сир, масло, солодковода риба, мед, горіхи, гриби, овочі, сите м’ясиво. На стінах — образи святих греків і юдеїв. На вулиці пісня: “Ой, наступили та чорнії хмари. Дівчатоньки, як маківки, беруть вас татари”.

175. Піп Феодосій дає хрестики дівчатам, благословляє, “Богові боже, кесареві — кесареве”. Дівчата у вінках, сумні, як на похоронах: від сліз очі попідпухали. Тужать матері. Діди старі, як світ, стоять мовчки, з їхніх очей котяться сльози; батьки не знають, де себе подіти.

“Та хто ж тобі весілля справлятиме, та хто ж тобі придане даватиме? Та хто ж буде дружками, хто ж буде гільце вити? Де ж ти будеш жити? З яких країв тебе виглядати? Та коли ж ти повернешся до рідної хати?” (Так родилася українська народна пісня).

Піп Феодосій підкликає дівчаток, щоб вони цілували хреста. І говорить високі слова про святе православіє. Хреста до неба піднімає, молиться натхненно: “Радуйся, раб і слуга Пречістой Божієй Матері, ібо она возлюбіла тєбя. Радуйтесь просвєщонниє православієм!” У попа одяг пишний і слово пишне. Він, як півбог.

Татаро-Монгольська орда не задовольнялася пшеницею, просом, скотом. Вона торгувала людьми. На рабських ринках Генуї високо цінуються русокосі українські дівчата, привезені татарами, їх купують араби для гаремів. “Татари брали в орду щодесятого хлопця і щодесяту дівчину, а хто не міг дані платити, того або вбивали, або брали в орду” (Г. Лужницький, стор. 112).

176. Коли степовою дорогою на возах везли дівчат до міста, де їх звозять перед відправленням в Орду, несподівано налетіли вершники. Побили попа і старосту. І забрали дівчат з собою. І зникли у степах — вершників не можна догнати і втекти від них неможна. Вони зникли у безмежному степовому буйновіллі. Вони вибранці степу. Степ виколихує в них відвагу і вчить їх бути вільними. І степ обороняє їх: коли треба, вони тонуть по гриви кінські у хвилястих високих шовкових травах.

Вершники привезли дівчат у таємниче лісове царство. І тут дівчата чують — грає сопілка. І лунає рідна пісня: “Ой, засвічу я свічу та пошлю до Бога. Та, щоб мому миленькому щаслива дорога! Ой, засвіти, дівчинонько, восковую свічку, нехай же я перебреду цю биструю річку!”

“То ви не µазаґи-розбійники татари?” — зраділи дівчата. “Ми косаки-запорожці. Бачиш, у нас коси. У ґазаґів чубів немає. І душі такої немає”. Косаки подарили світлооким степовим богиням шовкові вбрання злотом ткані, горіхів їм дали, поставили біля їх дзбаночки з пахощами арабськими, дали їм золоті сережки, перстені, стрічки сині, золотисті, білі, червоні, зелені.

177. І дівчата в лісі довідалися, що їх тут ні татари, ні старости, ні попи не знайдуть. І вони матерям вісточку пошлють, що: “живі й здорові, не плач мамо, не журися. З нами косаченьки, як рідні серденьки”.

Волхв Богомир у тихому лісовому царстві біля многовікового Діда-Дуба коренастого, благословляє молодят, щоб любилися і плодилися. Він каже: “Ми єси внуки Дажбожі, походимо з доброго коріння, у нас будуть гарні діти — праведне насіння”. І коли появлялися діти, тоді юні матері з мужами своїми і з дітьми ішли у степи — просилися на працю до поміщика. Або ішли до Києва, ставили півземлянки і риболовили, чимбарювали, ковалювали, помагали чужоземним купцям з човнів виносити крам, на Поділ возити.

Попи і старости доносили татарському баскакові, що “ґазаґі”, що забрали дівчат, були одягнені, як турки: у сині, червоні, зелені шаравари, підперезані широкими шовковими поясами. І татари устійнили, що в степах діють “ґазаґі”.

У Києві купці говорили, що невідомі люди біля Дніпра, там де Пороги, оточили їх і взяли у них данину: тканини, пахощі, золоті вироби, і побажали їм доброї дороги.

178. М. Фасмер (“Етимологічний словник русского язика”, Москва, 1967 р., т. 2, стор. 158) пояснює, що “древнє руське слово “козак” значить “батрак”, і такі пояснення слова “козак” дають А. Ґ. Преображенський, В. Даль. Їм не було відомо, що татарське слово “ґазаµ” вимовлене як “казак”, нічого спільного не має з словом “косак”.

Монгольське слово “алдар”, що значить “слава”, фонетично подібне до грецького “алтар” (жертовник”), і така є подібність між словом “ґазаґ” (казак) і “косак”. Є московський князь Василь Темний. І М. Фасмер може доводити, що князь був “темний”, або “сліпий”, і тому так був названий. Монгольське слово “тюмен” значить “десять тисяч”: баскак, який мав таке військо, звався “тюмен”. Князь Василій мав обов’язки баскака, йому було доручено десятитисячне військо. У Орді казали Василій Тюмен, у Московитії — Василій Темний. Не “тьомний”, а -“темний”.

У нас був перед хрещенням України (Руси) обряд переходу юнака у стан косака (лицаря). Обряд (і про це я вже говорив) здійснювався постриженням, і був він деякий час і після хрещення. “Князь Михаїл, бажаючи підбадьорити новгородців,... приїжджав до них на декілька днів, здійснив обряд врочистого постриження над юним Ростиславом і повернувся до Чернігова” (Карамзін, т. З, стор. 164).

179. 1267 рік. Перші Запорозькі носаки, натхненні волхвами, не вважали себе християнами. Вони дивилися на попів, як на татарських донощиків. Вони, складаючи присяги, казали: “Святій землі кланяюся, а не попові”. Попи, знаючи, що косаки мають чуби, як у царя Святослава Завойовника, звали їх поганцями. І рекли у церквах: “Прикладання проклятої бритви до бороди — вчинок чужий християнському звичаєві, ненависний Ісусові Христові”. Щоб плекати звичай, “люблений Ісусом Христом”, попи носили бороди, коси, пейси.

Кирило (Київський митрополит і всея Руси) привіз дари ханові Менґу Тамірові. І запевнив його, що рабів рідної церкви православної триматиме в побожній покорі, і молитиметься за здоров’я хана, його жінок і дітей. Щоб мати ярлики, попи у церквах закликали давати ханові данину, не шкодуючи і синів та дочок. Христос бо учив, що треба коритися панам не тільки добрим, а й злим, і рідна церква православна — дім Христовий карає тих православних, які бороняться від данини “лжесловієм”, смиренні бо спасенні і вони унаслідують царство небесне.

180. “Монголи творили прірву між духовенством і вірними, прірву, створену на матеріяльному добробуті церкви й нужді народу”, попи, що “повинні були стояти в обороні цих нещасних, яких убивали, або в яких дитину брали в ясир, не тільки що цього страшного лихоліття не переживали зі своєю паствою, але ще при Богослужбах й молилися й благословляли тих, які несправедливо й незаконно мучили її вірних, корилися й упідлювалися, щоб розбагатіти” (Г. Лужницький, стор. 112).

Історик-християнин, покликаючись на літописні документи, ясно пише, що попи (творці рідної церкви) молилися за катів народу і благословляли їх при Богослужбах, корилися катам народу й “упідлювалися, щоб розбагатіти”. Треба, щоб народ мав низьку національну мораль: тоді він називатиме ярликових попів учителями, а дім духовного рабства — рідною церквою. “Ярлики справді боронили церкву і давали їй змогу вільно жити і розвиватися” (Митрополит Іларіон (Огієнко)). Тіштеся, православні раби, що кати ваші дають вашій церкві “змогу вільно жити і розвиватися”. Щоб утримати раба в рабстві, треба тим, які вчать раба покірно жити в рабстві, давати змогу вільно жити і розвиватися.

“Татари не брали ніякого податку з духовних і монастирів, натомість жадали від духовенства, щоб воно при Богослуженнях молилося і благословило татарських ханів, їх жінок (хан мав по 20, 30 жінок, — Л. С.) і все військо татарське, бо, як пише одна татарська грамота, що дійшла до наших часів, “духовні помагають нам своїми молитвами й дають нашому війську силу”” (Г. Лужницький, стор. 635).

181. “Ми жалуємо попів, щоб вони справедливим серцем молилися за нас” (Ярлик хана Менґу Теміра). У церквах попи речуть: “Хто проти хана, той проти рідної церкви, проти Христа”. Якщо хрещення принесло Україні (Русі) таку віру, таку релігійну організацію, в якій немає Бога, немає національної моралі, немає зріднености між попами і народом, значить хрещення — справа неморальна. Та, щоб неморальне вважалося моральним, треба людям прививати сліпу віру, віру без думання, і раб зватиме школу рабства рідною церквою. І славитиме її, співаючи: “Мене дитиною водили в церкву рідную святу, любити Бога там навчили, їй я душу віддаю. Знайти в ній правду я бажаю, як в матері святій своїй, у ній я Бога прославляю на сповнення своїх надій”. Духовники такі пісні чуючи, тішаться, що побожні парахвіяни живуть щасливо в рабстві.

Чи могли б волхви (богомольці) рідної віри України (Руси) молитися за ханів? Ні. Чому? Волхви були по складу душі своєї поетами, співаками, лікарями, вони ставали волхвами за покликом душі і були внутрішнім покликом душі покликані вести і вчити народ. Вони були свого часу Шевченками, Франками, Боянами. Вони за гроші нікому не молилися, нікому не служили, нікого не славили. Вони служили народові, кажучи: “Я в народі і народ в мені, усі ми внуки Дажбожі”.

182. 1274 рік. Київ. Митрополит Кирило 3-й видає книгу “Церковні Настанови”. У 6-му розділі він накладає прокляття на “язичеські празники і народні пісні, щедрівки, колядки, бо вони поганські”. Православні, які “Церковних Настанов” не виконуватимуть, будуть “отлучени от церквей Божіх”. Народ у піснях висловлює прагнення мати духовну окремішність, мати щось своє, воістину рідне, святе для душі й серця. І православіє бачить у цьому небезпеку для себе: боїться проявів народної волі, видає “Церковні Настанови”, погрожує прокляттями, народну творчість зве поганством, ображає душу, залякує пеклом і татарськими канчуками. Наука залякування — наука глупої релігії, яка не прагне наснажувати життя красою розумних подвигів, відданости святим справам Вітчизни. Звірину можна залякувати, а людину треба виховувати, розвиваючи її розум і ошляхетнюючи її почування.

Брат обороняючи сестру, яку татари везли в Орду, був татарами ранений, під кручею землею присипаний. Мати, як голубка, крильми жалю припадає: Прилетіла зозуленька, та й сказала куку, Подай синку, подай орле, хоч правую руку. Ой, рад би я, моя мати, обидві подати: Присипала сира земля — не можу підняти.

Пісні язичеські (національні) відхиляють православних від православної церкви. Попи клянуть тих, які “держать єщо обичай треклятих язичників” (“Церковні Настанови”, 6-й Указ).

Яку треба мати душу благородну, щоб, терплячи наругу, гноблення, приниження, зберегти почуття жарту. І за ткацьким верстатом, на досвідках чи стрічах весняних, співати: Скільки в решеті води є, води є, Скільки в парубків правди є, правди є;

Скільки в цебрі води є, води є, Скільки в дівчат правди є, правди є.

Пісня оживляла душу народу і не давала їй зів’янути. Чарівні пісні може створити тільки народ чарівної душі.

183. 1278 рік. Хан Менґу-Темір і київський митрополит грек — Кирило посилають єпископа Теоґноста з великими дарами до імператора Візантії Михайла 3-го Палеолога. Між імператором і ханом є умова спільної експлуатації християнської України (Руси).

(У 1276 році у Константинополі відбувалося засідання, очолене патріярхом Іоаном. На засіданні головною особою був прибулий з Орди єпископ Теоґност. Він є тією людиною, при допомозі якої Візантія устійнює з ханом висоту данини, яка йде з України (Руси) до Візантії).

Хан Менґу-Темір іде “со князі рускімі (тобто московськими, — Л. С.) за Днєстр”. Орда і Московитія грабують селища України (Руси), українських людей “смерті прєдаша”. Хан Менґу-Темір, бачачи, що його вірні спільники (москвитяни) з хижацькою ненавистю грабують і вбивають українців, тішився і “почтів добре князєй Московських і похвалів вєльмі і одарів всєх”, і вони повернулися у Московитію “со многою честію і з дари”.

І потім знову вони (татари і москвини) пішли грабувати Кавказькі племена, “людей без чісла оружієм ізбиша”. Грабіжницькі походи звеличували єреї православія грецької церкви, багатіючи і речучи у церквах: “Да поможе Господь Бог ханові Менґу-Темірові і князям московскім”.

У ярлиці Менґу-Темір голосить (і це попи повідомили по церквах) в Україні (Русі), що той, хто ставитиметься неприхильно до рідної церкви православної, ворог ханський, і він “умретЬ злою смертію”.

184. 1283 рік. Три роки тому (6-го грудня 1281 року) помер грек-митрополит Кирило, переслідувач українських народних пісень і обрядів. Візантія призначила Київським митрополитом Максима. Він їде до хана Менґу-Теміра, у Орді пирує, живе шість місяців. Він пишномовний і пишно одягнений.

(Святий отець Максим Ісповідник писав: “Бог для того став людиною, син Божий сином людським, щоб нас зробити богами й синами Божими”. Щоб люди вірили, що ми, єреї-боги, треба богів наслідувати. Есхіл пише: “Півбоги завжди говорять не тільки високим стилем, а й одяг у них пишний і багатий”. Есхілові учні (єреї) одягаються і поводяться, як півбоги: блискучі митри, пишні ризи, позолочені епітрахилі осліплюють розум віруючим).

Єпископ Теоґност від імени хана Менґу-Теміра відвіз імператорові Візантії Михайлові Палеологові дари. Повернувшись в Орду, сказав ханові, що баскак Ногай оголосив себе ханом: нападає на жителів Дунаю, грабує селища біля Константинополя.

Князь Димитрій Московський, маючи своє військо і, отримавши військову допомогу від хана Менґу-Теміра, вторгається у Новгород. Новгородець, який не віддавав добровільно свого маєтку, був убитий, або зв’язаний і вкинутий у Волхове. Вози з награбованими скарбами були поділені: частина поїхала у Царицин, частина — в Москву.

185. 1284 рік. Київський митрополит Максим прибув з Орди до Києва. Скликав єпископів і сказав їм, що ні Орда, ні Візантія, ні князі Московські не хочуть, щоб Україна (Русь) мала своїх князів і своє військо. Щоб Орда і Візантія поглиблювала своє володіння над Україною (Руссю), її людей треба тримати в дусі православія і вчити їх, що православіє — рідна мати, яка ними опікується і пригортає так, як пригортає пташка крильми своїх пташенят.

Після Київського єпископського з’їзду митрополит Максим поїхав у Московитію. З Московитії він присилає єпископам України (Руси) розпорядження. А в 1288 році він знову прибуває до Києва — навантажує вози даниною і відправляє до Константинополя. І сказав монахам київським, що він переносить митрополію Руси з Києва в Московитію, де “закладає митрополичий престол Русі”.

“А Києв? Мать городов Русі, істочнік християнського ученія? А житіє святих Києво-Печерських угодніков? А Владімір равноапостольською жізню озаріл Києв?” Той монах, який в душі мав крихітку прив’язаности до Києва, так думав і мовчав. “Йди сь миромь”, — сказали монахи. Київський митрополит, покинувши Київ, пішов у Московитію. Не шкода, що він пішов — шкода, що він, живучи в Московитії, почне вести православну політику приєднання Києва до Москви.

186. 1290 рік. “Галицько-Волинські князі зажадали окремої галицької митрополії, в першу чергу князь Лев (1264—1301), син короля Данила. По довгих заходах візантійський патріярх погодився на створення галицької митрополії — уже по смерті князя Льва — грамотою цісаря Андроніка 2-го Пелеолога й патріярха Атанасія 1303 року” (Г. Лужницький, стор. 134).

Хан Ногай вторгнувся у Херсонес: поруйнував оборонні споруди, пограбував місто. Підкорив західну частину Криму. Ханчук Ахмат (син хана Теміра) очолює татарську залогу у Смоленську, його сини і доньки навчилися говорити по-смоленському. Ахматов (син Ахмата) став славним руськім, віру православну маючи.

Біля Дніпрових Порогів косаки стріли караван, який віз з Києва дари патріярхові. “Не питаючи господарів, не беріть хліб з їхніх хат. Хрещені раби, потом заливаючись, працюють на єпископських маєтках, їм за працю нічого не давши, ви хліб їхній везете у чужий край”. Монахи, які проводжали караван, відповіли косакам: “Ви не віруєте у Христа!” “Грек не є Христом”, — сказали косаки.

Дорогі хутра, віск, золоті листи, борошно, сушену рибу та інші вартісніші харчі селяни перенесли на вози косацькі. Просо, шкуру не чіпали. “Монахи, їдьте до грека-батька свого (патріярха), не оглядаючись”, — сказав косацький атіман Сила.

Київський митрополит Максим, живучи у Московитії, дає наказ Києву, Чернігові, Турові, Переяславові, Любечу, щоб вони данину присилали у град Володимир (на Клязьмі), де тепер знаходиться престол митрополита всея Руси. Звідси по Волзі данина йтиме в Константинополь.

187. 1301 рік. Помер цар Лев Галицький, прожив 76 років. Він — славний син царя Данила Галицького. “З-поміж Данилових синів визначався особливо князь Лев, енергійний, властолюбний, завидющий. Силкувався заволодіти сусідніми польськими землями, навіть на краківськім столі засісти. Пробував заволодіти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщині. Здається, якийсь час володів нею, бо в однім документі Григорій наджупан Березької столиці називає себе його урядником” (М. Грушевський, “І. У.”, стор. 127).

Юрій 1-й (син царя Лева) посилає Петра (ігумена Спаського монастиря) у Константинополь, щоб патріярх висвятив його на митрополита Галицького. Князі Московитії Ростово-Суздальської посилають дари патріярхові, щоб він Галичині митрополита не давав і християн України (Руси) підпорядкував митрополитові, який живе у Московитії, маючи титул “митрополит Київський і всея Руси”. “Русь є там, де живе митрополит всея Руси”: кияни повинні бути підлеглими Московитії, бо їхній “митрополит Київський” (на бажання патріярха) живе у Московитії.

Щоб дорогі дари слати патріярхові і ханові, треба мати моторне військо. Князь Данило Московський (син князя Олександра Нєвського) пограбував Рязань і Переяслав на Суздальщині. Три вози награбованих скарбів відправив митрополитові Максимові, щоб він активніше православних християн єднав біля престолу князя Московського.

Князь Данило Московський у Рязані біля церкви зв’язав князя Константина Романовича Рязанського. І пригнав його до Москви. У Москві примушував, щоб він “крестним цілуванієм” склав присягу, що “добровольно возз’єднує Рязань з Москвою”. З Орди в Москву від хана прийшло розпорядження: князь Рязанський має бути з Москви випущений живим. Возз’єднання Рязані з Москвою поки що не відбулося. Та Переяслав (на Суздальщині) Москва випросила у хана: проголосила возз’єднання Переяслава з Москвою.

188. Татари і попи в Україні (Русі) були певні, що православні раби, звикнувши до рабства, сіятимуть пшеницю і просо, любитимуть рідну церкву і хана. І щоб осягнути місце “в царстві небесному”, не братимуть меча в руки. Житимуть “прімєром із жізні святих отцов Кієво-Печерскіх”. У церквах оголошено, що ковалі не мають права кувати мечі чи іншу зброю, а тільки рогачі, лемеші, лопати, вила, кочерги.

Світські пісні церквою строго заборонені. Бо вони наснажують бойовим настроєм, уводять православних у гріховодне вольнодумство, в якому затаєне язичество. Народні піснярі переслідувані попами, ідуть у дрімучі ліси, де живуть косаки. І їм співають:

Ой, неволе, неволе, гірка наша доле!

Піп з татарами спілку тримає, нас у поганську Орду посилає. Тяжко, гірко на світі нам жити, Попам і татарам служити. О, мати-земле, сховай наші муки, Приюти, як рідна, наші нозі й руки.

Поширюються по селах пісні про таємничих молодців (запорозьких косаків), які боронять людей від татар і попів. “І мечі кують у чорних лісах”. “Будуть попів, татар і старостів бити, щоб вони перестали народ гнітити”.

Старости бачать: косацькі вершники частіше й частіше появляються у селах. І люди з хат вибігають. І їх стрічають, хлібом-сіллю угощають. А піп їх проклинає: боїться, щоб татари не подумали, що піп з косаками єдність тримає.

“Після того, як хан Батий убив князя Михайла Чернігівського і бояр його, то ні внуки його, ні правнуки не відважувалися виявляти себе. Стали поміщиками, старостами, а деякі — косаками”, — оповів староста Ратний, прибувши до косаків.

189. Уже четверте покоління нічого не знає про своїх царів, князів, воєводів. І не хоче знати, чому? З Московитії в осінні місяці прибувають заброди. У них під поясами ножі, сокири, через плечі палиця, на якій три-чотири пари лаптів-личаків. Заброди гукають: “Приєхалі кацапі! Кацапі!”

(Татарське слово “кацап” значить “різник”. Українські хлібороби незвиклі до крови, запрошували кацапів зарізати бика, свиню. Кацап, зарізавши свиню, пив кров. Бачачи, що питтям крови робить на людей велике вражіння, він радів і просив хмільного напою. П’ючи напій, проявляв щиру відвертість:

“Да-с я бил вором. Грабіл, убівал. Тєпєр пастарєл, время прішло памалітся за спасєнія душі”. Сідаючи обідати, кацап хрестився. “Видно, що істинноправославний”, — казали наші люди.

Кацап оповідав, що “Москва — страна неплодоносна, грабиш — живеш, не грабиш — погибай. Усі граблять, щоб жити, — грабить князь, грабить боярин, грабить “стрелєц”. Хто уміє грабити, той молодець”. “А у вас там люди хрещені?” — питає селянин кацапа. “Да ми люді тьомниє: не знаєм, в чом грех, в чом спасеніє. Знаєм — живьот мордвін і нє крещон. С попамі — свято, а с мордвой — хоть і грєх, да лучшє всєх!”

“Добре, що в нас немає князя. Татарам даємо данину, от і все. Зле тільки, що татари звуть нас “татарськими людьми””. А піп каже, що ми є “людьмі сідящімі за татари”. “А ми тутешні. І татар між нами немає. Є татарчуки, які лакизничають перед татарами. Та й вони присіли, почувши, що у степах гуляють запорозькі косаки”, — казали селяни кацапам.

190. 1303 рік. У Константинополі вирішено впровадити у православних церквах на Сході Европи два нові церковні терміни — “Мікро Русь” і “Макро Русь”. Мікро — мала, макро -велика. (Є твердження, що слово “мікро” ужите не в значенні “мала”, а — головна, центральна, а “макро” — та, що відгалужена від головної).

На землях Західної України (Руси), тобто на Волинсько-Галицьких землях є князі, які підлеглі Орді і їй дають данину, і мають вони військові частини. Великий князь Юрій Левович, щоб його люди не були підлеглі митрополитові, який живе в Московитії, заснував галицьку митрополію. І Ніфонт, як митрополит Малої Руси, почав жити у Галичі, йому підлеглі дієцезії — галицька, володимирська, перемишльська, луцька, турівська й холмська. Ніфонт — людина невідомої національности. Та є він вірним агентом Візантії, і тому має право тримати жезл духовного провідника “Малої Руси”.

А Київ? Константинопольський патріярх, отримавши дари від князів Московитії Ростово-Суздальської, підпорядкував Київ, Переяслав, Чернігів і всіх християн України (Руси) під владу митрополита Максима, який має свій престол у Московитії і служить її князям, і тримає титул — митрополит Київський тому, щоб киян москвинам підпорядковувати. Митрополит Максим помер у 1305 році (16 грудня), похований у Володимирі на Клязьмі.

191. 1308 рік. Великий князь Юрій Левович (Галицький), щоб не бути підлеглим митрополитові, який живе у Московитії і служить її інтересам, посилає ігумена Спаського монастиря Петра до Константинополя на висвячення (бо митрополит Ніфонт три роки тому помер).

Князі Московитії посилають патріярхові коштовні соболі, золото і срібло, щоб він дари прийняв і митрополита, який має титул “Київський і всея Руси”, до Москви прислав. І Київ Москві підпорядкував на основі канонів святої православної церкви.

Патріярх Атанасій прийняв дари від Великого князя Юрія Левовича (Галицького) і ігумена Петра висвятив на Київського митрополита, і йому наказав не їхати ні до Галича, ні до Києва. З веління патріярха Атанасія митрополит-галичанин Петро прибув до Москви. І почав дієцезії України (Руси) підпорядковувати Москві. І галицьку митрополію (митрополію Малої Руси) старається ліквідувати, щоб українці не мали церковно-адміністративних прав.

(Ті, які гніваються, коли я кажу, що хрещення України (Руси) підпорядковане політиці візантійських патріярхів, здеморалізувало українців і завалило державні основи їхнього життя, повинні знати, що я керуюся тільки і тільки правдою).

“Користуючись усіми засобами впливу в Орді, князі Московські не втрачали з поля зору і тих засобів, якими вони могли діяти і на землі Русской: князь Іван Данилович успів досягнути того, що митрополит святий Петро переїхав у Москву, а наступні митрополити вже Москви не покидали” (К. Бестужев-Рюмін, т. 1, С.-Петербург, 1872 р., стор. 390).

192. Чому точиться боротьба за те, де має бути престол митрополита? На це питання дає відповідь католицький часопис “Свобода” (28 грудня, 1977 року): “Українська Церква від непам’ятних часів була церквою народньою, була найсильніше пов’язана з народом, бо ж український народ завжди відзначався побожністю, завжди линув до церкви та зберігав церковні традиції”. Очевидно, ту церкву, яка служить Візантії, Римові, Орді не можна називати українською, народною. А ті, які її такою називають, навіюють українцям думку, що духовне рабство -“справа українська, народня”, і українець так нею захоплений, що до неї не тільки “завжди лине”, а й зберігає її традиції.

Маючи у своєму розпорядженні таку “церкву народню” і так “пов’язану з народом”, легко тримати в неволі “народ побожний”, але національно несвідомий, окрадений, одурений. І, як пише Тарас Шевченко, “Розп’ятієм добитий”. І про цю рабську побожність знала Орда, знала Візантія, знав Рим. І знають князі Московитії, і вже починають її використовувати на користь Москві.

Папа римський примушений покинути Рим і перенести папську столицю до Авініону. Чому? Королі Франції зрозуміли, що Франція не буде сильною державою, коли вона служитиме католицизмові. Треба, щоб католицизм був підлеглий державним інтересам Франції і їм служив. І королі Франції, поставивши інтереси французького народу вище римо-католицької політики, урятували Францію.

193. 1313 рік. Хан Узбек знає, що київський митрополит Петро митрополичий престол має у Москві. І він (хан Узбек), знаючи, що в Україні (Русі) люди по-рабському побожні, смиренні, “церквою рідною народною” гноблені, коряться попам (слугам татарським і візантійським), як святителям, що відпускають гріхи винні й не винні, всесторонньо скріплює владу митрополита Петра.

У ярлиці хана Татаро-Монгольської орди, читаємо:

“Вышняго й безсмертнаго Бога волею й силою, величествомь й милостію. Узбеково слово ко всЬмь Князьямь великимь, среднимь й нижнимь, Воеводамь, книжникамь, Баскакамь, писцамь, мимоЬздящимь Посламь, сокольниками, пардусникамь во всьхь Улусахь й странахь, гдЬ Бога безсмертнаго силою наша власть держить й слово наше владееть. Да никто не обидить вь Руси церковь Соборную, Петра Митрополита й людей его, Архимандритовь, Игуменовь, Поповь, й проч. Ихь градьі, волости, села, земли, ловли, борти, луга, льса, виноградьі, садьі, мельницьі, хуторьі, свободны оть всякія дани и пошлиньі: ибо все то єсть Божіе; ибо сіи люди молитвою своєю блюдуть нась, й наше воинство укріпляють. Да будуть они подсудньі єдиному Митрополиту, согласно сь древнимь закономь ихь й грамотами прежнихь Царей Ординскихь. Да пребьіваеть Митрополить вь тихомь й кроткомь житіи; да правьімъ сердцемь й безь печали молить Бога за нась й дьтей нашихь. Кто возметь что нибудь у Духовньіхь, заплатить втроє; кто дерзнеть порицать Вьру Русскую, кто обидить церковь, монастьірь, часовню, да умреть!” (Карамзін, т. 4, стор. 122).

194. (Православна церква в Україні (Русі) служить ворогам українського народу, вона чужа. І для неї інтереси Українського народу -чужі. Українці (русичі) примушені звати знаряддя поневолення “рідною церквою”. І звикати до неї, як до рідної матері. Українець, який не хоче чужу віру звати рідною, “да умрьот!” Щоб не померти під канчуками “на єпіскопськом дворе”, українець називає чужу віру рідною. А потім звикає. І чужу віру зве рідною по-звичці. Звичайні люди кажуть: батьки звали православіє рідною святістю, то й я зву. Уже тут українець (русич) не керується вільним розумом, а рабською звичкою. Позбутися рабських звичок спроможні тільки люди здорового глузду і сильної волі).

Хан Узбек так, як і попередні хани, зріднюється з князями Московитії. Він свою сестру Кончаку одружує з князем Григорієм Московським (сином померлого князя Московського Даниїла). І хан дозволив своєму своякові приєднати до Москви землі Коломни, які знаходяться над берегами Оки на захід від Рязані, і землі, що розташовані по ріці Москва разом із градом Можайськ, і землі князівства Володимира на Клязьмі.

195. (Князь Московський “Григорій жив в Орді, три роки кланявся, дарив і накінець здобув таку велику ласку, що юний Узбек дав йому старшинство між Князями Російськими (Московськими, — Л. С.), одружив його з своєю улюбленою сестрою Кончакою, яка названа у хрещенні Агафією” (Карамзін, т. 4, стор. 114). Хан Узбек і Московський князь Григорій стали не тільки родичами, а й спільниками: вони спільно грабили північні землі, возз’єднуючи їх з Москвою. Хан Узбек знав, що чим могутнішою буде Москва, тим надійніше Орда гнобитиме Київ та інші гради України (Руси).

У Москві ханша Кончака, ставши православною московською княгинею під ім’ям Агафія, зберегла у княжому двірцеві аристократичні татарські звичаї. Оточила себе численними слугами, їдучи на прогулку, вона сідала в закриту колибу, за нею їхали вершники, слуги, трубачі, їй на вулицях москвини, навколішки ставши, били поклони. Хан Узбек був красивим турком (турки у наших літописах названі татарами), і Кончака була миловидною.

196. 1314 рік. У Західній Европі масони ширять гасла волі. 11 березня папа Климент 5-й оголосив, що “воля — це безбожне бунтарство”. Провідник масонства Яків де Мол був папою живцем спалений.

Хан Узбек у Криму побудував мечеть. Сеїт (мусульманський архиєрей) хоче викликати митрополита Петра на релігійну розмову. Митрополит Петро, довідавшись, що сеїт хоче доказати, що у грецькій церкві обожнене ідолопоклонство і встійнене поганське многобожжя, не відважився стрінутися з сеїтом.

Князі, які сидять у Твері і Рязані, вважають, що вони не зобов’язані бути підлеглими князеві Григорію Даниловичу Московському (внукові Олександра Нєвського). Вони ближче споріднені з родом князя Андрея Боголюбського, ніж князь Московський. Але хан дасть владу не їм, а князеві Московському, який одружений з його сестрою Кончакою (Агафією).

197. 1318 рік. Князь Григорій Данилович Московський з женою (сестрою хана Узбека) і з татарським баскаком Ковгадеєм прибув до Сараю — дари ханові привіз. І донесення, що князь Михайло Ярославич (Тверський) данину зібрав. І збирається тікати до німців.

Був у Твері вночі несподівано схоплений князь Михайло Ярославич. І привезений в Сарай. Князь Григорій Данилович (Московський) у Сараї здер одяг з цього Тверського князя: на ярмарковій площі прив’язав його до стовпа. І почав під ребра колоти мечем. Порізаного князя було повішено вниз головою. І вдаром меча убито 22 листопада 1319 року. І були тут убиті всі слуги княжі. Юний Константин (син убитого князя) був ханом Узбеком помилуваний.

Князь Григорій Данилович (Московський) привіз тіло убитого князя Тверського до Москви. І поховав в церкві святого Преображення. Поїхавши у Твер, ограбував тверців: пограбовані скарби привіз до Москви. “История СССР” (Москва, 1966) затаює хижацьку мораль Московських князів, їхні вирізування мирних жителів, загарбницькі напади, і славить їх за те, що вони “правильно розуміли свої задачі і вміли використовувати Орду” (стор. 152). Вони, вважаючи Москву другою Ордою, наслідували жорстокість і манери ханів, втоплюючи тверців у тверській крові, рязанців — у рязанській, новгородців — у новгородській. Москва міцніла, ідучи по коліна в крові невинних людей. І в цьому “Московське князівство виявилося найбільш сильним, воно зуміло успішно завершити процес політичного об’єднання русских земель” (“История СССР”, стор. 151).

198. Татари, обминувши литовські військові залоги, вторгнулися на Західні землі України (Руси). Орду стримали правнуки царя Данила (Галицького) — князь Лев 2-й і князь Андрій. Рідні брати — сини князя Юрія 1-го. (Вони стримали хід Орди — і обоє полягли на полі брані).

Польща, керуючись почуттями національної гідности, повинна українським князям-братам (Левові 2-му і Андрієві) поставити у Варшаві величний пам’ятник. Польський король Володислав Локетка у листі, писаному до папи 21 травня 1323 року, сповістив, що в бою з татарами погибли князі України (Руси), які були “безпосереднім непоборним щитом проти жорстокого татарського племени”.

199. 1325 рік. Великим князем Західної України (Руси) стає Болеслав, син мазовецького князя Тройдона і зять Великого князя України (Руси) Юрія 1-го Левовича. Княжна Марія — його дружина. Він відходить від римської віри і визнає грецьку; ім’я Болеслав залишає, починає княжити під ім’ям Юрій 2-й.

У Двірцеві Великого князя Юрія 2-го немає згоди. Чому? Бояри і попи, незважаючи на те, що Юрій 2-й сповідує віру грецьку, бачать у ньому латинника. Ізуїти вважають його зрадником, схизматом. Знаючи, що Польща вороже до нього наставлена, він творить Українсько-Німецький союз. Щоб зміцнити свій престол, він одружує свою доньку з Литовським князем Любартом.

І тут починає діяти зловіща тінь Візантії. Союз Західної України (Руси), Литви, Німеччини не вигідний Орді й Москві. Треба вбити Великого князя Юрія 2-го. Як? У Москві живе митрополит-галичанин Петро, якому підлеглі православні України (Руси). З погляду канонів православія, православні вважають своїм князем того князя, біля якого живе митрополит, тобто князя Московського.

(У Двірцеві Великого князя Юрія 2-го бояри і попи (гості прибули з Москви від митрополита Петра). 7 квітня 1340 року вони під час “цилування креста”, піднесли вино, вони “в обороні своєї віри” отруїли Юрія 2-го. Західна Україна (Русь), як держава, впала. Починають різні вторжники вторгатися на квітучі ниви, де все багатством дихає, і стараються поробити українців рабами на українській землі).

200. У Москві став князем Іван Данилович (Калита). Карл Маркс, вивчаючи історію, як він писав, “варварської Россії”, визначив, що “Іван Данилович (Калита) об’єднував в собі риси татарського ката, низькопоклонника і головного раба”.

“История СССР” (Москва, 1966, стор. 154) написала, що Калита був “тонким і дбайливим політиком”, “хан Узбек доручив йому придушити (протитатарське, — Л. С.) повстання в Твері з допомогою ординського війська”. І він придушував повстання, як татарський кат; був “тонким і дбайливим політиком” Московитії.

“История СССР” обминула твердження К. Маркса про те, що Калита втілював у собі “риси татарського ката, низькопоклонника і головного раба”. І для студентів вищих шкіл устійнила ленінський погляд на історію, написала: “К. Маркс вважав, що саме при Калиті “була закладена основа могутности Москви”, політика Івана Калити мала прогресивне значення, з нею було зв’язане дальше укріплення Московського князівства”, стор. 155. Іван Калита, як пише Карамзін, вторгаючись на землі, щоб їх возз’єднати з Москвою, вирізував населення, не минаючи й немовлят: здійснював “прогресивне значення... для скріплення Москви”, “Каліта — гордость любімой Москви”. Він її великий майстер. Він їй показав шлях до сили і слави. Слава Києва упала при татарах, слава Москви виросла при татарах.

Князі Західної України (Руси), зріднюючись з королями Польщі, Литви, Мадярщини, Австрії, утратять свої престоли і землі. Князі Московитії, зріднюючись з ханами Татаро-Монгольської орди, зміцнять свої престоли і поширять землі своїх володінь.

201. 1327 рік. Град Твер — горда столиця Тверського князівства. Орда і Москва грабують Твер. Татарський баскак Щелкан оточив Твер, вимагає данини. Тверці розгромили його орду. Хан Узбек переконався, що тільки в союзі з Москвою він може гнобити “улуси”. Він дає князеві Іванові Калиті титул “бєлого князя”;

Москва стала, як пише літописець, “княженням білим”. Білий князь (чи білий цар), маючи згоду Орди, тепер може вільно грабувати сусідні князівства, племена і їх возз’єднувати з Москвою. І твердити, що “така воля Орди”.

Іван Калита, щоб ханові подякувати за ласки і довір’я, їде в Орду. І обдаровує ханових жінок і дітей такими золотими і діямантними дарами, які в шатрі ханському досі ніхто не бачив. Калита привіз діядеми, перстені, серги, злотом окуті мечі, на ручках яких умонтовані перли.

Іван Калита віднайшов скарби Київських князів, бояр, купців, які після зруйнування Києва були військом Андрея Боголюбського привезені в Суздаль. Після вбивства князя Боголюбського, москвитяни (сини боярина Кучки), скарби переховували в Москві). Головна ханша, побачивши чарівні скарби (діядеми київських княгинь), вигукнула: “Каліта! Каліта!” (Татарське слово “каліта” значить “торба з золотом”; в Орді татари почали князя Московського звати — Іван Калита).

202. Папа Іван 22-й вважає, що королі повинні державні справи підпорядкувати справам католицьким. Він, як майстер католицизму, думає правильно: намагається домінувати над королями, і їх робити своїми рабами. Він вважає, що Німеччина має на перше місце ставити інтереси католицькі, а на друге — німецькі.

Німецький король Людовик (людина мудра, державнотворча) знає, що коли справи державні будуть підкорені справам чужорелігійним, то Німеччина впаде так, як упала Україна (Русь). Король відкидає благословення — корону, яку йому дає папа. І приймає корону з рук римського сенатора Кольони. Король Людовик сам назначає монаха папою: так “родиться папа Микола 5-й”, він підлеглий королеві Людовику, і тому не може шкодити його державним плянам. (Якби цар Володимир, здійснюючи хрещення, сам назначив кмітливого русича патріярхом України (Руси), справа української державности була б урятована. Цар Володимир у часи хрещення був молодою людиною. Не орієнтувався у підступній політиці Візантії. Україна (Русь) після хрещення стала духовною колонією Візантії. І це й започаткувало деморалізацію і падіння основ Українського Державного Життя).

203. Хан Узбек, прийнявши скарби від Івана Калити, на пиру назвав його рідним братом. І дав йому татарське військо, очолене баскаком Туралаком і татар-радників, які з родинами житимуть у Москві. Іван Калита, обласканий Ордою, став жахіттям для народу. Вторгаючись у селища, він палив житла, вартісніші речі складав на вози, старих і дітей убивав, молодих брав у полон; закованих гнав у Москву “на строітєльство”.

Іван Калита “узяв місто Твер і Кашин, і інші міста тверські і володіння, і людей в полон узяв, і Торжок і володіння перетворив у пустиню” (Татіщев, т. 5, стор. 83). Найжорстокіші злочини (убивства людей, палення селищ), які приносять користь Москві, “История СССР” вважає справою “прогресивного значення”, “тонкою і дбайливою політикою”.

Іван Калита спалив села Тверщини. Убив князя Рязанського. Він ображав усе те, що людину робить людиною. Примушував сина убити батька, дозволяв своїм воякам на очах родичів насилувати доньок малолітніх. Убитим дітям вішав на шиї хрестики, щоб відходили “на той світ” православними. Тверців і рязанців запрягав у вози разом з кіньми — вони везли до Москви скарби свої. Не довіряючи нікому, він (Іван Калита) сам віз у Москву “казну Тверського князя”.

Хан Узбек так був задоволений грабіжництвом Івана Калити, що вже не радив татарам іти туди, де Калита побував. І “пересташа татарове воевати Руськую землю” (Татіщев, т. 5, стор. 84). “Від часу Василія Ярославича до Івана Калити наша батьківщина подібна була більше на темний ліс, ніж на державу: сила вважалась правом; хто міг, грабував не тільки чужих, а й своїх, не було безпеки ні в дорозі, ні вдома” (С. М. Соловйов, “История России”, Москва, 1963 р., кн. 2, стор. 617).

У Московитії, як пише історик Соловйов, “не було безпеки ні в дорозі, ні вдома”: сусід грабує сусіда. У таких людей вдача вольова, жорстока, улеслива, підступна. І вона їм у майбутньому поможе грабувати українців, в яких вдача хліборобська (милосердна, сентиментальна, примирлива, вибачлива, у яких мирні хати незамкнені, вдень і вночі одкриті для своїх і чужих людей, “заходьте, гостям раді. Гість у хату — Бог у хату, сідайте на покуті, вгощайтеся, ви ж чужі люди, зголоднілі й утомлені”.

204. 1328 рік. Гедимин (князь литовський) починає скуповувати землі північної Наддніпрянщини. Карамзін пише, що Україна (Русь) вже “з половини 13 століття стала “чуждою” (чужою) “для нашего сєвєрного отєчества” (т. 4, стор. 131). І тому про долю киян, волинян, галичан суздальські літописці “не говорят почті ні слова”. Очевидно, для Ростово-Суздальщини (Московитії) стала чужою Україна (Русь) вже в 1169 році — в часи князя Андрея Суздальського. Та північні колонії України (Руси) ніколи й не були землею рідною для українців (русичів).

Константинопольський патріярх Ісайя, отримавши дарунки від Івана Калити, посилає мудрого і відданого грека Теоґноста “на престол Київського митрополита і всея Руси”, і дає йому наказ жити в Москві. З Москви посилати накази Києву, Чернігову, Переяславові, Галичу, та іншим містам християнської України (Руси). Патріярх вважає, що українці (русичі) вже так грецькою церквою зхрестиянізовані, що справ національної окремішности у них немає. Є зденаціоналізоване стадо православних грецької віри, на чолі якого стоїть душпастор, призначений Візантією.

Теоґност має титул “Київський митрополит”. Люди християнської України (Руси) зобов’зані накази, прислані з Москви від Київського митрополита Теоґноста, виконувати. І звеличувати Івана Калиту (князя Московського), який, обороняючи православіє, піклується у Москві престолом Київського митрополита. (Справді, хитропідступна політика християнської Візантії!).

205. 1329 рік. Князь Олександр Михайлович Тверський (син князя Михайла Ярославича, якого в Орді задушив Іван Калита), відважився сказати, що грецькі єреї Київ принижують. Бо від Києва дарунків не отримують. А Москву звеличують, бо Москва, обласкана Ордою, дарунки присилає.

Твер не хоче визнавати митрополита Теоґноста, який живе у Москві. Бо той, хто його визнає, стає підлеглим Москві. Твер боронить незалежність. Шпигуни митрополита Теоґноста (підкуплені попи і монахи) оголосили у Твері князя Тверського антихристом. Князь Тверський, почувши, що з Москви йде військо Івана Калити, благословенне митрополитом Теоґностом, тікає з Твері.

Тверський князь Олександр Михайлович утік з Твері до Пскова. Псков так, як і Новгород, вороже наставлений до Москви — татарської прислужниці. Жителі Пскова поклялися князеві Тверському, що вони його не видадуть Москві на катування. Іван Калита (татарський кат) прагне “по повєленію ханову взискаті князя Александра Михайловича” і закувати “в кандали”, і відправити в Орду, як організатора протитатарських виступів. Олександер Михайлович відповідає москвинам (посланикам Івана Калити): “Ви татар наводітє на христіян і братью свою предаєте татарам” (Татіщев, т. 5, стор. 84). Якби князі Московитії не катували тверців, псковців, новгородців, вислуговуючись перед татарами, то Москва не була б Москвою, вона тому й змогутніла, що родичалася з татарами і катувала ворогів Орди.

206. Митрополит Теоґност отримав дари від Івана Калити. І від імени Києва (“матери городовь русскихь й лучезарной Кіевськоі Соф’ї”) посилає у Псков попам наказ, щоб вони у церквах проголосили “отлученіе і проклятіе на князя Александра Михайловича Тверськаго”. Бо він не хоче визнати Івана Калиту “Велікім князем всея Русі”. І твердить, що Київ — град митрополії, а не Москва.

“Полноє Собраніє Рускіх Лєтопісєй” (т. 10, стор. 202) пише, що після такого прокляття, проголошеного у церквах Пскова, князь Олександер Михайлович Тверський утік з Пскова до Литви.

Гедимин (князь Литовський) дав притулок Тверському князеві. Гедимин, добре знаючи про злочини, які діються під Іконами православія грецької віри, говорив відверто, що жодний чорт не примусить його бути християнином.

“Сам Гедимин хотів зістатися до смерти Литвином і поганином: “Нехай мене сам чорт хрестить, коли я заявляв коли-небудь охоту вихреститися”, — казав він з нагоди висланих в його імени заяв про замір охреститися” (Грушевський, т. 4, стор. 95). Грушевський твердить, що “Гедимин хотів (...) зістатися до смерти Литвином і поганином”. Він (Грушевський), знаючи, яку жахливу ролю відіграло православіє в Україні (Русі), любив казати “обійдемося без попів”. Але він перебував під впливом образливої попівської термінології: правда, що князь Гедимин все своє життя був визнавцем рідної литовської віри, не хотів бути християнином грецької чи римської церкви, але слово “поганин” не належало до його словника.

207. 1331 рік. Іван Калита ставить у Москві палац для митрополита Теоґноста. І монастир для “молодих дівиць, які вибрали життя чернецьке”. Теоґност, довідавшись, що князь Тверський утік з Пскова до Литви, дав наказ псковським попам: оголосити у церквах, що прокляття, яке було накладене на Псков, знімається та жителям забороняється говорити, що митрополит Києвський має жити у Києві, а не в Москві.

Митрополит Теоґност (від імени патріярха) проголошує ліквідацію митрополії на Західних землях України (Руси). І наказує усім дієцезіям визнавати владу митрополита Теоґноста: Москва стає столицею православія.

(У Києві живе тихомирний князь Федір. Він підлеглий ординському баскакові. Старається не виконувати наказів митрополита Теоґноста. Теоґност, довідавшись, що Київський князь Федір вороже ставиться до Москви і митрополита, проживаючого в Москві, почав грозити анатемою, зневажати. І “тако князь срамоту прият от Теоґноста митрополита, а от Бога казнь”, “і тако князь посрамльон от митрополита” (Татіщев, т. 5, стор. 87). Допровадити народ до меж релігійного фанатизму, щоб потім тримати його у рабській покорі, застрашувати непокірних князів анатемою, ректи, що вони матимуть “от Бога казнь”, свята мета архиєреїв християнської Візантії).

208. Теоґност (митрополит київський) знову розіслав з Москви повідомлення, що митрополія на Західних землях України (Руси) зліквідована, дієцезії стають підлеглі законам, отриманим з Москви (з митрополичої канцелярії). І їде Теоґност у Константинополь. З Константинополя — до хана Узбека. Є змова трьох — Орди, Візантії, Москви.

Константинопольський патріярх Ісайя отримав дари від Івана Калити і виконав його прохання: православних українців (русичів) підпорядкував митрополичому престолові, який знаходиться у Москві. “Якже це так: не питаючи нас, патріярх передає нас у підлеглість Москві? Поводиться з нами як з бездумним скотом. Тішиться, що ми, ставши побожними православними християнами, не маємо права ні обурюватися, ні боронитися. Єдине, що нам дозволено: жити у рабстві і бити поклони перед іконами православія грецької церкви”.

Іван Калита прибув до хана Узбека з синами — Семеном і Іваном. І сказав ханові, що з Литви до Твері повернувся князь Олександр Михайлович і тверцям говорить, щоб вони боронилися від хижацької Москви. Хан Узбек відповів: “Хто проти Москви, той проти Орди, і буде караний”.

209. Хан Узбек посилає у Твер наказ: негайно князеві Олександрові Михайловичу Тверському і його синові Федорові прибути на поклін до хана. І вони прибули. І хан Узбек, будучи мусульманином, якому вірно служить митрополит Теоµност, в ім’я Христа і Могамета поклав княжі голови до “древа” і відрубав. Хан Узбек “отсекоша глави іх” (Татіщев, т. 5, стор. 92).

Обезголовлені тіла Тверських князів привезені з Орди у Володимир на Клязьмі. Попи, виконуючи розпорядження митрополита Теоµноста, “співали над ними погребне співання”. “Тако убо скончася князь велікий Александр Михайловіч. Того же лєта хан Узбек отпустіл із Орди с пожалованієм і со многою честію й любовію дєтєй велікого князя Івана Даніловича (Каліти), ... і прідоша на Москву с велікою радостію і вєсєлієм”, “того же лета князь Іван Данілович Каліта взял ізо Твері колокол от церкві святого Спаса на Москву” (Татіщев, т. 5, стор. 93).

Іван Калита після “погребного співання”, пішов грабувати Твер. Тверці були зобов’язані біля церкви скласти свої цінності. Юнаки були пов’язані один до одного. І гнані у Москву “на строітєльство”. За ними разом з кіньми запряжені тверці везли у Москву дзвін, знятий з Тверського святого Спаса. Заполонені тверські дівчата ішли за дзвоном: їм було наказано співати церковні пісні і хвалити Івана Калиту.

210. Московське князівство за півтора століття проявило великі зусилля “по собіранію чужих земель” (В. О. Ключевський, Москва, 1957 р., т. 2, ч. 2, стор. 19).

(Землі і народи не валяються, щоб їх “собірать”, як груші. Усім відомо, що коли там чи там вибухало протитатарське повстання, то хан посилав Івана Калиту карати непокірних. І “Хан доручив Калиті покарати Тверського князя за повстання. І він справно виконав це доручення: під керівництвом Івана Калити татари розорили Тверське князівство... і всю землю Рускую зробили пусткою, не зачепивши звичайно Москви. В нагороду за це Іван Калита в 1328 році отримав Великокняжий престол, який з цих пір не виходив з-під Московських князів” (В. О. Ключевський, т. 2, кн. 2, стор. 20).

211. “Іванові Калиті при допомозі татар не тільки вдалося розгромити суперника, князя Тверського, але й міцно зайняти перше місце серед всіх русскіх князів, закріпити за Москвою політичне значення” (В. Д. Греков, “Золота Орда і її падіння”, Москва, 1950 р., стор. 237).

Митрополит Теоґност збагачує себе і патріярха, принижуючи Київ і звеличуючи Москву. І “Спонукуваний бажанням сприяти прославленню Москви, митрополит Теоґност поспішив торжественним і формальним способом причислити митрополита Петра до числа святих, “Збереглося до сучасного часу послання Константинопольського патріярха Івана Каліки (від липня місяця 1339 року) до митрополита Теоґноста, в якому патріярх благословить митрополита зарахувати Петра до числа святих” (“Акта Патріярхат”, Константинополь, 1,191, “Історія Русской церкви”, Є. Голубинський, т. 2, Москва, 1900 р., стор. 151). І тут же Є. Голубинський пише, що “ця канонізація мала для Москви надзвичайно важливе політичне значення”.

212. (Щоб душу людей України (Руси) не тільки гнобити, а й привчати її обожнювати знаряддя гноблення, митрополит Іларіон (Огієнко) ввів зрадника-Доробкевича (митрополита Петра) у список “святих рідної української православної церкви”. І написав: “Святий Петро, Митрополит Київський і всієї Руси, Чудотворець. Родом волиняк чи галичанин (з села Верхрата на Львівщині). Упокоївся 21-го грудня 1326-го року. Канонізований 1340-го року. Мощі спочивають в Успенському Соборі в Москві. Митрополію переніс з Києва в Москву самовільно” (“Українська Патрольогія”, стор. 88).

Отже — українці, їдьте в Москву, і там поклоняйтеся мощам свого “рідного українського православного святого”: православіє увійшло в кров і плоть життя вашого, стало вашою національною культурою, гордістю, славою, без православія українець не є українцем. При допомозі такої пропаганди деморалізується українець, і тому не можна гніватися на нього, що він не має національної свідомости, що він байдужий до трепетних справ волі України (Руси). Він раб, треба помогти йому звільнитися з ярма духовного рабства, і не треба гніватися, коли він ображає Рідну Українську Національну Віру: то не він ображає, то ображає та темнота, яка тримає його душу в духовному рабстві).

213.1340 рік. Померли князь Іван Калита і хан Узбек. На ханський престол сів хан Чанібек. Прибувши в Орду, митрополит Теоґност сказав новому ханові, що в Україні (Русі) запанували литовці, які не визнають Христа; тільки православіє може поновити татарське панування. Не князі, бояри, воєводи, а єпископи і попи в Україні (Русі) володіють маєтками (лісами, ріками, стадами скоту і побожними православними).

Хан Чанібек сказав, що коли попи і єпископи тримають головні багатства у своїх руках, вони також повинні давати данину Орді. Теоґност подарив ханові 600 гривенів золотих. І сказав, що на селища, які не є церковними, можна данину накласти подвійну. Але землі церковні не треба оподатковувати. Бо єпископи і попи своїми казаннями упокорюють побожних православних християн. І хан Батий знаючи це, віддано обороняв віру православну. Хан Чанібек замовк.

214. (Знаємо, що 7-го квітня Великий князь Західної України (Руси) Юрій 2-й (Болеслав) помер від отрути. Він помер, не маючи дітей, -престол остався без наслідників. Польський король Казимір 29 червня написав листа папі Бенедиктові 7-му, що престол царя України (Руси) вільний; папа йому дав благословення почати приєднувати землі України (Руси) до Польщі.

Український воєвода Дмитро Дядько, почувши, що польський король Казимір вторгається на землі України (Руси), зібрав військо. Закликав народ стати в обороні батьківської землі. Король Казимір, побачивши великий спротив українських людей, тікав у Польщу. Рятуючи свою корону, він пообіцяв полководцеві Дмитрові Дядькові не вторгатися на українські землі. Опісля довідаємося, що обіцянки короля-вторжника були не щирі.

Воєвода Дмитро Дядько не мав надій на допомогу татарського баскака. Старався з поляками жити мирно, як сусід з сусідом. Видав грамоту, що польські купці можуть без страху прибувати на торг до Львова, “гріхи їм прощені”).

215. 1341 рік. Москва має стиль життя ординський та є та різниця, що в Орді стоять шатра, а в Москві — військові казарми. У Москву ідуть (охоронені військовиками) вози за возами. На возах хутра білих ведмедів з Пермії, хутра куниць з Муроми, Пермії, Казані, хутра білок з Новгорода і Пермії. І — шкура лосів, оленів з Ростова, Шексни, Вичегди, Муроми, Пермії, Новгорода. І — товщ тюленів з Чуді Заволоцької. Сіль з Пермії, Вичегди, слюда з Карелії, Двіни. Хліб з Рязані.

“Простий відповідальний прикажчик хана по збіранню і доставки данини, Московський князь призначений був потім уповноваженим керівником і суддею русских князів. Літописець оповідає, що коли діти Івана Калити по смерті батька в 1341 році явилися до хана Узбека, то він зустрів їх з честю і любов’ю, тому що він любив і шанував їхнього батька і обіцяв нікому мимо них не віддавати великого князівства. Старшому синові Семенові, назначеному великим князем (Калитою) дані були під руку всі князі русскіє” (Ключевський, т. 2, ч. 2, стор. 22). З наказу Орди “всі князі русскіє” примушені були коритися Москві. І так завоювання Татаро-Монгольської орди переходило “в гегемонію Москви над русскими князями” (Ключевський, стор. 23). І церква, яку українці звуть рідною православною церквою, помагала Орді творити Москву — нову Орду.

216. (Є в нашому народі прислів’я: “Звів дівчину ти, паничу, то бери її! Не кидай людям на посміховище, не пригноблюй її”. Константинопольська патріярхія обманула молодого Великого князя Володимира. Осміяла його древню славу, пригнобила і кинула на посміховище — тепер підпорядковує Україну (Русь) татаро-монгольській військовій казармі (Москві)).

“Царгородський патріярхат (...) вів завжди протиукраїнську політику. Упадок галицької (православної, — Л. С.) митрополії в 1347 році це перший прояв постійного змагання підпорядкувати всі Українські землі під релігійний вплив Москви” (Лужницький, стор. 142). Ні, ні, це не перший прояв: константинопольський патріярх веде протиукраїнську політику від 988 року і особливо успішно проявив її в часи князя Андрія Боголюбського.

217. 1352 рік. У Константинополь прийшов якийсь мандруючий монах Теодорит. І сказав патріярхові Калістові 2-му, що коли він його висвятить на Київського митрополита, то він (Теодорит) буде караванами спрямовувати хліб, мед, шкуру до патріярха. І спрямовуватиме побожних рабів на рабські ринки: раби з великої побожности і любови до рідної церкви ітимуть у рабство смиренно. Патріярх хотів монаха Теодорита висвятити на митрополита, та, дізнавшись, що він не має ні князя, ні війська, щоб обіцянки виконати, прогнав його.

І поїхав монах Теодорит у Тернів до болгарського патріярха і розчулив його обіцянками. І він його “висвячує на митрополита Київського і всея Русі” (Лужницький, стор. 149). Др. Г. Лужницький тут же пише, що “Його не визнає ні Польща, ні Литва, але визнає його частинно Київ... Що з ним сталося — невідомо”.

218. 1353 рік. Митрополит “Київський і всея Руси” Теоґност утратив вірних приятелів (хана Узбека і його низького раба Івана Калиту), з якими він грабував православних християн. Грабував впевнено, по-варварському. І кожний українець (русич) на своєму каркові відчував “вплив візантійської культури”, і під цим впливом був примушений ставити церкви за візантійським зразком, і в церквах бити поклони до візантійських ідолів (образів) за візантійськими правилами.

“Митрополит Теоґност, відправляв каравани-дари у Константинополь імператорові й патріярхові. Побожні православні не відважувалися осуджувати його візантійської захланности. Непокірних він карав, наносячи (за законом святого Іоана Злотоустого) “від 9-ти до 40-ка ран”: тіло посудина гріха. Кати, які з наказу митрополита Теоґноста, били побожних християн, рекли: “Б’ючи тіло, спасаєм душу”.

Новгородський літопис пише, що Новгородський архиєпископ Мойсей написав листа в Константинополь патріярхові й імператорові, що “митрополит Теоґност діє насильством”. Жодної відповіді з Константинополя архиєпископ Мойсей не отримав.

Митрополит Теоґност, розуміючи всю важливість покровительства ханші Тайдули, звичайно, їй рекомендував перед своєю смертю майбутнього свого наступника (через спеціяльних послів і через єпископа Сарайського), і сприянням ханші Тайдули міг покористуватися й Алексій, щоб відхилити Іванові Івановичу суперника, який появився” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 195). Митрополит Теоґност помер 11 березня 1353 року.

219. Хто такий Алексій? Монах Алексій народився у Москві, Іван Калита був його хрещеним батьком. Московський князь Іван 2-й (син Калити) послав дарунки у Константинополь патріярхові: московський монах Алексій (підтриманий Ордою) став митрополитом Київським і всея Руси. І живе він у Москві. Християни України (Руси) “з любови до своєї рідної православної церкви” стали підлеглі митрополитові-москвинові Алексію: таке веління патріярха Филофея.

Москвин Алексій висвячений на митрополита “з тією метою, щоб він був для князів Московських тим, чим були для них сам Теоґност і попередник його св. Петро” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 193). І тут же (на стор. 195) Е. Голубинський пише, що “Коли (Московському князеві) Іванові Івановичу вдалося... отримати у хана ярлик на право бути Великим князем, то з великою певністю треба тут підозрівати старання митрополита Алексія”.

220. Україна (Русь), як пишуть історики, “входить у склад литовської держави”. Князь Ольгерд (гордий литовець) сповідує рідну литовську віру, не вважає себе християнином. Військо його бадьоре, натхненне наукою литовських волхвів, які проповідують терпеливе ставлення до всіх релігій і славлять мужність литовського воїна.

Князь Ольгерд має у своїх руках дороги Дніпра, Дністра, Прип’яті, Бога. Його границі біля Чорного моря, на сході — біля Дінця. На півночі його військо стоїть майже на передмісті Москви.

Якщо б в Україні (Русі) була рідна віра, опікувалися б духовним життям українців (русичів) волхви (народні поети, співаки, любомудри, учителі — охоронці батьківських обрядів, законів, звичаїв, молитв, заповітів). І жодні чужі духовні сили не мали б ні прав, ні можливостей підпорядковувати їх і Вітчизну їхню тій чи іншій юрисдикції. Духовна незалежність стояла б в основі незалежности народу і творення його державної сили.

Князь Ольгерд знає, що українці (русичі) не мають рідних духовних учителів. Українці підлеглі чужим духовним провідникам (присланим з Візантії). І він (Ольгерд) посилає у Константинополь патріярхові Калікстові дарунки і посилає монаха Романа — кандидата на митрополита Київського і всея Руси. Москва, почувши про це, перекупила на свою сторону патріярха Калікста: монах Роман не висвячений на митрополита. Коли Калікста помер, Ольгерд послав дари новому патріярхові Филофеєві.

І він, дари прийнявши, висвятив Романа на митрополита. Якщо попередні митрополити молилися у церквах за ханів, які сповідували татарську віру, то чому митрополит Роман не може молитися у церквах за князя Ольгерда, який сповідує литовську віру. Князь Ольгерд тішився, що звільнив Україну (Русь) від церковної підлеглості москвинові-митрополитові Алексієві.

221. (Варварська Візантія, отримавши нові коштовні дарунки з Москви, знову підпорядкує Київ митрополитові, проживаючому в Москві. Вона робить це, маючи три вигоди: 1. Ярлики ханські дають право патріяршим посланикам вивозити з України (Руси) зерно, шкуру, мед, віск, ріг, хутра, золото, срібло. 2. Українці (русичі), будучи Візантією підпорядковані митрополитові, проживаючому в Москві, не могтимуть мати князя в Києві, який би ознаменовував незалежність Києва, бо Київ перестав бути митрополією (столицею митрополита — батька України-Руси). 3. Патріярх за ведення політики, корисної для хана і князя Московитії, має право безконтрольно експлуатувати православних рабів України (Руси): якщо б Україна (Русь) була самостійною, то патріярх утратив би право її грабувати, і тому він (і всі його попередники) при допомозі попів поборює будь-які прояви відродження державної України (Руси).

Митрополит Алексій знає, що в Орді тепер найсильнішою особою є ханша Тайдула (жена хана Чанібека, чи Жанібека). У Орді він (Алексій) отримав ярлик (право), у якому хан Чанібек написав: “Чингіс хан і перші хани, отці наші, піклувалися церковними людьми, які в церквах за них Христові молилися. І ми митрополита Алексія обдаровуємо правами, він, сидячи на престолі, молитиметься до Христа за нас і за наше плем’я”. Справа митрополитова особливо важлива. Він має владу, отриману від патріярха, від князя і від хана.

222. Хан Чанібек перебуває у походах — грабує кавказькі племена. Ханша Тайдула сидить на престолі, її розважає і лікує митрополит Алексій, він молиться за її здоров’я. Незлюбила ханша Тайдула хана Чанібека, і він почав нездужати. Коли митрополит Алексій їхав з Орди у Москву, Бердибек (улюблений син ханші Тайдули) увійшов у шатро і зі своїми спільниками кушаком на престолі задушив свого тата-хана Чанібека.

Хан Чанібек мав вісім жінок, гордився дванадцятьма синами. Бердибек (син Тайдули) усіх їх повбивав. Тайдула проголосила сина Бердибека ханом, а молодших своїх синів (Кулпу і Науруса) заступниками. Тепер вона позбулася не тільки суперниць, а й їхніх синів. Вона могутня й багата, біля Москви має татарське селище, де живе її сильний рід, селище зветься Тайдула (тепер славне місто Тула).

Зв’язок митрополита Алексія і ханші Тайдули був теплий, “і це послужило на користь Москві” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 196).

Побожним православним потрібні чуда. Чуда їх чудують, хвилюють, а головне — об’єднують і здисципліновують. Митрополит Алексій, знаючи це, проголошує у Москві московське чудо. Оголошує в соборі, що на могилі святого митрополита Петра, який у 1325 році помер у Москві, вночі “сама загорілася свічка”. І він москвинам у церкві показав чудотворну свічку і біля кивота порізав на кусники і, як святощі, роздав (під божественне співання хору) побожним православним. (Ті, які знали, що Алексій сам вночі засвітив свічку, тішилися, що свята таїна тільки їм відома і на славу московського чуда — мовчали).

223. 1359 рік. Бердибек (син Чанібека, внук Узбека (Азбяка)) у шатрі випив кумису, що йому підніс його приятель Тавлубей. І помер на престолі тихо, без мук. І ханом став його брат Кулпа. І Кулпа дав наказ: усі князі і митрополит повинні приїзджати до нього з поклонами. Він даватиме ярлики. Віз князь Московський дари ханові Кулпі, а віддав їх ханові Наурузові (Наврусові). (Хан Наурус з своїми двома синами у шатрі зарізав свого брата-хана Кулпу і тепер сидить на престолі).

(Чужі релігії не тільки роз’єднують народ, а й деморалізують його синів: тоді, коли татари сповідували татарську віру, між ними була зрідненість, єдність, і вони завойовували світ. Хани, мурзи, беї, почавши ставати мусульманами і християнами, впровадили у ханське шатро чвари: у хана Чанібека сини (від ханші Тайдули) Бердибек, Кулпа і Наурус мали три релігії — мусульманську, татарську і християнську).

224. Християнинові ханові Наврусові прийшов поклонитися мусульманин — баскак Хидир: кланяючись, убив його. І сів на престол. Щоб спокійніше ханствувати, він убив Теміра (сина Наврусового) і його приятелів.

(У Москві смуток: Орда падає. Упаде Орда і привалить Москву. Новгородці, тверці, псковці, рязанці оголосять свої государства самостійними. Ні, Орда ще сильна; падаючи, вона владу, скарби, землі, досвід і кров передасть Москві, яка заслужила на це).

З Москви спішить князь Димитрій, внук Калити, на поклін до хана Хидири. Хана Хидиру на престолі зарізав його син Темихоржей. Татари (переважно турки), бачачи неспокій в Орді, починають селитися у тихому граді Тайдули (Тули), інші — їдуть до Саїнової юрти (в Казань), оселюються у Москві та її околицях.

Їдуть татари возами, женуть отари з собою, з ними діти і старі люди. “Де Казань?” — питають вони, маючи на увазі Саїнову юрту. (Татарське слово “казань” значить “золоте дно”, “котел”). На гористих берегах горішньої Волги люблять оселятися татари: земля Московитії їм нагадує їхню Прибайкальську батьківщину. І стиль життя москвинський не дуже відрізняється від татарського: у москвинів так, як і в татар, на першому місці стоїть полювання, плекання скоту. І військові походи, щоб збагатитися здобиччю.

У Орду вторгнувся баскак Мамай, убив хана Темихоржея і сів на престол. Не будучи людиною ханського роду, він проголосив ханом свого приятеля Абдулу, сказавши, що він є сином третьої жінки хана Хидири.

Баскак Калдибек об’явив себе сином хана Чанібека, вторгнувся у шатро та (в 1361 році) біля престолу він був заколений.

225.1361 рік. Татаро-Монгольська орда починає ділитися на малі орди.

Є хан Мурут — брат убитого хана Хидири. Є хан Булгак — його орда осілася на північній Волзі, там, де була Болгарська держава. Є хан Таґай — його орда оселюється на землях Мордовії, хоче мирно жити з Московською ордою (військом).

Князь Московський Димитрій (внук Калити, вихованець митрополита Алексія) стривожений, що князь Димитрій Константинович, який живе у граді Суздалі, побував в Орді і купив собі титул “Великого князя”. Хоче, щоб Димитрій (внук Калити) був йому підлеглий. Митрополит Алексій (родич Калити) урятує свого улюбленця — князя Димитрія Московського.

226. 1362 рік. Київ. (Якби в цей час у Києві, Чернігові, Переяславі, Львові, Люблині, Новгород-Сіверському, Турові, Браславі, Бресті, Галичі, Володимир-Волинському, Курську були українські князі (слуги татарські), вони б могли, об’єднавшись, вигнати з України (Руси) вторжників — литовців князя Ольгерда). Ольгердів син Володимир став Київським князем.

Україна (Русь) не має ні князів, ні війська. Є великий народ, поділений, як знаємо, на тисячі самостійних громад. Громада не пов’язана з громадою одним авторитетом. Староста (виборний) не підвладний старості. Немає такого авторитету, який би скликав з’їзд старостів, щоб вибрати царя України (Руси).

Православні у церкві навчені, що вибраний цар не є царем, а звичайним світським наставником. Справжнім царем є той, хто царює “з Божого веління”. Митрополит може проголосити, що “цар Богом посланий”, але в Україні (Русі) митрополита немає.

Митрополит Роман щойно помер, Константинопольський патріярх оголосив, що християнська Україна (Русь) підлегла митрополитові-москалеві Алексію, який живе в Москві. Польські вторжники вторглися у Львів, Холм, Галич, Камянець, оголосили українців польськими рабами. Українські юнаки, довідавшись, що на Наддніпрянщині, загарбаній литовцями, є месники народу (запорозькі косаки), йдуть з Львівщини до дніпрових Порогів.

227. У Азії і Европі тільки той князь визнаний князем, який сідає на одідичений престол, або який на престолі освячується (коронується) буддистськими, шінтоїстськими, індуськими чи християнськими святителями. Україна (Русь) має духовних святителів, наставлених Візантією. І вони служать Візантії, бо нею наставлені. Вони не мають прав того чи іншого українця (русича) коронувати. І на користь державного життя народу проректи: “Коритися цареві — коритися Богові. Бога бійтеся, царя шануйте”.

(Провідники-самородки Українського народу, які очолюватимуть те чи інше народне повстання проти гнобителів, будуть церквою названі “розбойнікамі”, “бунтовщікамі”, “гайдамакамі”, “порушниками законности”. Чому? Бо народні повстання — справа антихристиянська. Чому? Бо “нехай кожна людина кориться вищій владі”, “влади, існуючі, встановлені від Бога. Тому, хто противиться владі, противиться Божій постанові” (До Римлян, 13, 1). Українець, який будучи християнином, противиться владі ханській, “противиться Божій постанові”).

У степах України (Руси) множаться загони запорозьких косаків — народних месників. У них головне гасло — “Вольность”. Змагаючись за “вольность”, вони про державне життя не думають. Здобути “вольность” можна й без держави, але, щоб її вдержати, треба мати державу — косаки про це не знають.

Косацький загін має атімана: атіман вибирається і скидається підкиданням шапок; його влада слаба й тимчасова; косацький загін обмазує болотом чоло вибраному атіманові, щоб не зазнавався, не був погордливим, самовпевненим.

Князь Ольґерд має військо невелике, але він став могутнім, покликавши до війська українців. Він тримає землі Курщини, Брянщини, Смоленщини. Він підходить до неплодоносної землі Московського князівства, де тепер княжить молодий князь Димитрій (внук Калити).

228. Немає сьогодні такого народу, який би кровно не був змішаний з тим чи іншим народом. Князі Московитії, одружуючись з доньками і сестрами ханів, та здійснюючи у Москві хрещення татар, омосковщували татар. У Києві відбувалося окиянення литовців. Князь Ольґерд одружив своїх синів Гліба і Любарта з українками. Литовці у Києві говорили по-київському, їм подобалися свята — Купала, обжинки, стрітення, щедрівки. Вони (литовці) відчували у цих святах спорідненість з святами литовськими. Кияни, знаючи, що литовці тримаються рідної батьківської віри (не вважають себе ні грецькими, ні латинськими християнами), повідважнішали.

Почала буйно розвиватися українська народна творчість, обрядність. Литовці не дозволяли попам і монахам переслідувати тих киян, які колядують, обмінюються писанками, відзначають свята Купала.

Польща, будучи від 1242 року оборонена від татар Україною (Руссю), мала можливість багатіти, міцніти, зброїтися. Тепер її король Казимір, грабуючи українців Західної України (Руси), вважає, що довершує святу справу, корисну для католицької віри і Польщі.

229. Польські вторжники були зачаровані полями, ріками, лісами, узгір’ями Західної України (Руси). Їм хотілося українську землю називати польською. Король Казимір оточував українські села, вирізував мирних українських хліборобів, не даючи пощади й немовлятам: прагнув українську землю заселювати поляками.

Українці не мали війська, щоб себе оборонити. Боролися, керуючись інстинктом самозбереження: коли невелика група вторжників вторгалася в село і починала грабувати, хлібороби її знищували вилами, сокирами, списами. Оборонялася кожна хата, садиба.

“Я довершив священну дію — убив ляха, який вторгнувся на Українську землю, щоб в українській хаті гнобити українця”, — говорив хлібороб, цілував батьківську ріллю, їй віддаючи останні краплі свого життєрадісного серця.

(Українці сміливі — коли приходила справжня тривога, вони ставали земними богами. Без вагань внуки Дажбожі кропили рідну землю своєю кров’ю. Билися з вторжниками до нестями. Умирали, не вірячи в смерть — вірили, що життя віддають, щоб жити у серцях внуків і правнуків: ... червона тепла кров ллється з грудей — тихо входить у весняну землю — освячується зорями небесними, золотоколосими нивами, єством вічного українського “Я”).

230. Чим Україна (Русь) чарує чужинців? І чому чужинець, українські землі побачивши, не хоче їх лишати, “братається” з українцями, обманює їх, використовуючи всі засоби (віру Христову, слов’янські сантименти, підкупство, зрадливі договори, залякування)?

Відповідь дає мемуарист Михайло Литвин, пишучи, що: “Київ має грунти такі родючі і легкі для оброблення, що коли виорати їх парою волів, і то тільки один раз, буде пребагатий урожай. Навіть не оброблені ці землі дають рослини поживні для людей своїм корінням і стеблом. Також дерева з різними благородними овочами і виноградні лози з великими китягами, зовсім добрими, вони дико ростуть”.

“У старих дубах і буках, дуплястих від старости, часто бачимо рої бджіл і стільники прегарні кольором і запахом. Звірів у лісах і на полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів б’ють тільки для шкури, а з м’яса беруть тільки хребетні, товстіші частини, решту кидають — так його дуже багато. Олениць і диких кабанів зовсім не вживають. Диких кіз така маса прибігає взимку з степів у ліси, а влітку в степи, що селянин б’є їх тисячами.

На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птахів сила предивна, так що весняною порою хлопці набирають повні човни яєць качачих, диких гусей, журавлів, лебедів, а пізніше набирають повні хижі молодих птахів. Орлят беруть до кліток задля їх пер, що приладжуються до стріл”.

231. “Собак годують м’ясом звірячим і рибою. Ріки там бувають повні риби і особливо тоді, коли нечувані маси осетрів та іншої великої риби йдуть з моря на солодку воду. І тому деякі ріки звуться золотими, особливо Прип’ять. І дійсно вона в однім місці, коло Мозиря, коли прибуває свіжа вода з джерел, на початку березня, щороку наповнюється таким множеством риб, що як кинути спис, то він стирчить і тримається просто -така там густота риб. Сам би я не повірив у це, якби не бачив часто, як там черпали без перерви рибу і наловлювали часом на один день тисячу маж приїзджим купцям, що приходять туди у час весняного повороту сонця” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. 6, 4, 5).

Михайло Грушевський пише, що інші мемуаристи, побувавши в Україні (Русі), повторяють те, що написав Михайло Литвин. “Чуда кажуть про незвичайну видатність грунту — так що оброблений якнайлихіше, він дає неймовірні врожаї, вертає посів по сто разів. Сіяти там щороку не треба — на Подолі досить одного року зорати й посіяти — уродить і на другий.

Коли лишити плуг на полі, то він за два-три дні так заросте, що трудно його знайти. Трава на пасовищах така висока, що волів ледве видно в ній, як пасуться: часом навіть і рогів з трави не видно. Грунт такий родючий і тяжкий, що треба запрягати волів по кілька пар”.

232. “Бджіл така сила, що вони роблять стільники не тільки по дуплах, але й ямах. Риби така маса місцями, що вона сама гине від тісноти по озерах і затоках, коли вода почне вибувати. Я сам бачив, оповідає Боплян, як на устю Орелі, закинувши невід, витягнули ми більш, як дві тисячі штук риби, і найменші з них були довгі на стопу” (стор. 5).

Південь... “до самого Чорного моря був зеленою, дівичою пустинею. Ніколи плуг не проходив через незмірні хвилі диких рослин. Тільки коні, що ховалися в них, як у лісі, витоптували їх. Нічого кращого не могло бути в природі: вся поверхня виглядала, як зелено-золотий океан, скроплений мільйонами різних квіток”.

“Крізь тонкі високі стебла трави переглядали блакитні, сині й фіолетові волошки, жовтий дрік вискакував вгору з своїм гострокінчастим вершком, біла кашка крутими шапками виглядала на поверхні. Занесений бо-зна звідки (з Трипілля, -Л. С.) колос пшениці достигав в гущавині” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. 7, стор. 51).

233. Житель України (Руси), живучи на землі, текучій медами і молоками, не мав потреби бути хижаком, щоб прогодувати дітей своїх. І в нього немає хижацьких інстинктів тому, що вони йому не потрібні. Він людина мирна, добродушна, довірлива, гостинна, любить красу, пісню, дотепний жарт. Він більше, як сто літ вирощував татарам пшеницю і просо, він мав хліб і до хліба, і тепер має. Піп — найдостойніша людина села, піп служив ханові і православний християнин, дивлячись на попа, служив.

І тепер піп служить Литовському князеві і православний християнин, дивлячись на попа, служить. Чужа влада, якій піп служить, обдаровує його привілеями. Щоб не втратити привілеїв, піп навіює парахвіянам віру, що грецька церква — рідна мати, і хто її любить, того й Христос любить.

(Піп (майстер моралі) вважає себе єдиним добродієм народу і його надійним представником. Він, принижуючи ідею національної чести, гордости, вольовости, духовної окремішности, проповідує народові ідею вселюдської моралі стада Христового, ідею смиренного заробітчанства, примирення з рабськими обставинами життя і обожнення чужих святощів (візантійських, синайських)).

(Якщо б у селі замість попа був богомолець рідної віри України (Руси), була б доля народу світліша? Так. Богомолець Рідної Віри учив би народ рідного, він би звеличував все рідне, щоб підняти свій престиж в народі. Бо ж чим більше народ любить рідне, тим більше він поважає учителів рідного. Народ, маючи високу національну мораль, глибоку віру в рідні святощі, самочинно себе об’єднує, щоб вигнати вторжників з рідної землі).

(Об’єднати народ і повести його боронити національну честь тоді, коли він про неї нічого не знає, не можна. Тішити народ, що чужа церква вже ввійшла в його кров і плоть, і стала рідною національною справою, можуть відважитися тільки деморалізатори народу).

234. 1367. Горіла, як тріска, дерев’яна Москва — Кремль, Посад, Загородь, Заріччя. На місце дерев’яного Кремля москвини ставлять кам’яний. “Каменньій кремль в МосквЬ” був поставлений “по совьту великого отца свого Альксея чудотворца” (митрополита). Князь Димитрій Іванович (Донськой) зганяє “крестян”, тобто рабів — вони возять каміння на будову Кремля. Митрополит Алексій сказав своєму вихованцеві (сімнадцятилітньому) князеві Димитрію, що Москві потрібні раби, хутра, “дєнгі”, хліб, залізо.

Отримавши благословення від митрополита Алексія, сімнадцятилітній князь Димитрій (Донськой) іде грабувати Твер. Тверці побили грабіжників: грабіжницький похід Донського потерпів поразку. Твер не кориться Москві? Митрополит Алексій запросив до Москви на сповідь Тверського князя Михайла Александровича. І він прибув, і на Красній площі був схоплений: постановлено князя, прибулого з Твері, і його бояр тримати в Москві “под караулом”, “держаша іх во істомленіі велице,... князь гневашася же і жаловашеся наіпаче на митрополіта” (Татіщев, т. 5, стор. 119), який “церковною хитрістю заманив у Москву на знущання”. Прибулі в Москву сини ханські (Карач, Андор і Тютекаш) заборонили москвинам умертвляти тверців і тверці пішли “восвоясі”.

235. 1368 рік. Князь Ольґерд, маючи військо, складене з українців і литовців, оточив Москву: на ріці Тростні розбив Московське військо. Увійшовши у Москву, він узяв награбоване. Та не схотів на бідній землі залоги тримати — земля, яка не може прогодувати своїх людей, нікому не потрібна, і в цьому й сила москвинів. Їхня земля їх не може прогодувати: учить їх брати зброю і йти чужі землі грабувати, учить їх спритности, відваги, підступности, обману, віроломства. Є два виходи — москвини мають іти в багатий Новгород, у хлібородну Рязань на заробітки, покинувши Москву, щоб вона стала пусткою, або вони, москвини, мають покликати молодь до війська і йти за здобиччю, і людей багатих, і землі багаті підкоряти Москві, і “Церков содєйствовала усіленію Московского княжества...; охранять богатства церкві і обезпечівать єйо прівілегіі могла только сільная велікокняжеская власть. С помощью мітрополіта Іван добілся ізгнанія із Пскова тверскіх князєй” (“История СССР”, стор. 155). Усі злочини, здійснені князями Московії, митрополити освячували, щоб “охоронити церковні багатства” і привілеї митрополичого престолу.

236. У Московитії єреї, щоб багатіти і мати привілегії, плекають культ государя Московського. В Україні (Русі) єреї, боючись національного пробудження, яке може ослабити єрейські впливи на народ, проголошують біля амвонів прокляття, спрямоване проти народних мудреців, які співають пісні, оповідають предківські звичаї.

“Слово Христолюбця” (рукопис 14 століття) виступає прямо проти “пісень мірських”, значить пісні тії не тільки були, а й було їх дуже багато, вони були сильно розповсюджені і так загально люблені, щоб треба було виступати проти них цілою силою всіляких фанатичних погроз” (Б. Лепкий, кн. 1, стор. 39). Погрози у церквах супроводжувалися словами “тріклятоє язичество, биваєт на укорізну Божіім празнікам і на досажденіє Божієм церквам і самому Спасу нашему”.

(Народні пісні — душа народу, його радощі і вболівання, його священні прагнення відстоювати на рідній землі свою окремішність, своє хотіння мати щось рідне, справді рідне, а не привезене з чужини. Я вже казав, що слово “язик” значить “нація”, язичеський — національний. Попи постійно боряться з проявами української національної свідомости. Вони вважають, що українські народні пісні, обряди, звичаї, свята шкодять “Божіім празнікам”, “Божіім церквам” і “самому Спасу”. Бо люди, захоплюючись рідною духовністю, байдужіють до “Іоана Крєстітєля”, “Покрови”, “Сіона”, “Йорданя”, “церковних ікон”. І попи через таке “трикляте язичество” не можуть збагачуватися і примушені слухати образливі прислів’я. “Тікайте, кури, піп іде”, “піп скільки ступить, стільки злупить”, “кому мрець, а попові гроші в гаманець”, “шкода не велика, що помер владика”, “доспівався піп до пустої церкви”, “у церкві обновився хрест, а на попові — ряса”).

237. Князь Ольґерд пише Константинопольському патріярхові, що митрополит Алексій, який живе у Москві, заманив на сповідь Тверського князя Михайла, залякує і наказує йому підкоритися Москві. Москвини у князя Івана (у зятя Ольґердового) схопили матір і жінку (доньку Ольґердову).

Князь Ольґерд, бачачи, що київські попи заприязнені з московськими попами, бо ж мають спільного митрополита Алексія, пише Константинопольському патріярхові, що “Московський митрополит благословляє князя Московського на велике пролиття крови. Дай нам другого митрополита на Київ, щоб він очолив православія Смоленська, Твері, Носилі, Нижнього Новгорода”.

Не зацікавлений Константинопольський патріярх піднімати престиж Києва. І тому він на домагання князя Ольґерда призначає свого апокрисіяра (посла) Кипріяна митрополитом, але не Київським, а Литовським, Кипріян від єпископів довідався, що митрополит Алексій жорстока людина. І написав патріярху, що “Алексій є така людина, яку ненавидять всі князі, крім Московського” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 214).

238. 1378 рік. Архимандрит Спаського (придворного) монастиря Мисаїл у Москві відомий як Митяй, улюблений піп князя Димитрія (Донського). Митяй з щойно померлого митрополита Алексія зняв ризи, панагію, і сам одягнувся. Тримаючи в руках жезл і печать, він сам себе проголосив митрополитом Київським і всея Руси. Знову питання — чому “Київський”? “Я — митрополит Київський, живу в Москві, мені підлеглий Київ і побожні християни всея Руси”.

(Москва знає, що вона історії не має, виросла, як головний пункт по збору данини для Орди. Щоб свій престиж підняти, вона хоче історію Києва собі приписати, Київ — мати городів України (Руси), “головний град святої Русі”. Москва звеличує себе тим, що митрополит, який зве себе “Київським і всея Руси” живе в Москві. Чому? “Да патаму, што Києв переєхал в Маскву, тєпер Масква — всея Русі ґалава”).

239. У Суздалі живе єпископ Деонисій, киянин по походженню, а по вірі грецько-православний. Він служить православію так чесно й віддано, що й про батьківську землю забув. Він гордиться, що у Константинополі його пошановано за те, що він за хутра і золото у патріярших купців купив — терновий вінець Ісуса Христа, кров з ребра Ісуса Христа, частину бича, яким жиди били Христа, хитон Христовий, аромати принесені Христові Марфою і Марією, кусень камінюки з ясел, в яких лежав Ісусик, жмут волосся з бороди Христової, частина ризи Діви Марії, частина нешитої ризи Христової. Візантія мала на своїх церковних складах досить таких святощів і ними успішно торгувала з єпископами України (Руси) і Ростово-Суздальської Московитії.

Суздальський єпископ Деонисій, “посідаючи великі святощі”, був гордим. Він новому митрополиту Митяю сказав: “Я єпископ, а ти поп! Як можеш мене благословити!?” Митяй (читаємо про це в літописах) відповів: “Я руками сам здеру ризи з єпископа Деонисія!”

Деонисій, почувши, що ризи з нього будуть зідрані, поклав на вози хутра та інші дари для патріярха і хотів вирушити до Константинополя. Та був московськими агентами схоплений, зв’язаний і в Москву привезений, де його поставили “под караул”. Деонисій почав цілувати хреста, клястися, що не буде їхати до Константинополя і клятву скріплює тим, що залишає замість себе “под караулом Троїцького ігумена Сергія”. Лишивши “под караулом ігумена Сергія”, Деонисій таємно зник у напрямку Константинополя.

240. Митрополит Кипріян, почувши, що митрополит Алексій помер, приїхав з Києва в Москву. Чому? Рік тому помер князь Ольґерд, його сини Андрій, Димитрій, Константин, Володимир, Федір, Корибут, Скиригайло, Агайло, Свидригайло, Минигайло, Лугвень не стараються збагачувати престол митрополичий, дарів не дають, обмежують права архиєрейські.

(У Москві небажаного гостя — митрополита Кипріяна москвини зв’язали і він був “посаджений у в’язницю і потім зі всіми можливими безчестями випроваджений геть” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 232)).

Патріярх Макарій написав листа до Московського князя Димитрія (Донського), питаючи: “На яких підставах Москва не прийняла Кипріяна? І чому митрополичий престол доручений Митяю?” Вона (Візантія), ведучи антиукраїнську політику корисну для Москви, очевидно, була здивована, що москвини відважилися не прийняти її посла (митрополита).

Князь Димитрій (Донськой) з боярами проводжає митрополита Митяя до ріки Ока, звідси він попливе Волгою до Орди. У ханській столиці Царицині отримає благословення, і поїде в Константинополь. Караван, який їде з Митяєм, очолює боярин (вихрещений татарин) Кочевін. З Митяєм їдуть архимандрити Іоан і Пімен, протопоп Александер, шість митрополичих бояр, два перекладачі і слуги-монахи.

241. Перед Константинополем Митяй (людина доброго здоров’я) несподівано помер. І було його “ту погребоша”. Група архимандрита Пімена почала бій з групою архимандрита Іоана. Іоан був зв’язаний, битий “кушаками”, “посадіша єго в верігі жєлєзниє”, “возхотєша єго ввергнуті в море”. Архимандрит, побачивши, що православні християни хочуть його зв’язаного викинути в море, закричав, що не хоче бути митрополитом всєя Русі. І його було помилувано.

Архимандрит Пімен тримає в руках грамоту князя Димитрія (Донського), яку він (Пімен) був витягнув з риз умираючого митрополита Митяя. У грамоті він вимазав ім’я Митяй і поставив ім’я Пімен. Патріярх Ніл у грамоті читає: “Посилаю архимандрита Пімена і молю та вдостойте його митрополитом всєя Русі, бо лучшого не маю”.

(“Казали, що патріярхом Макарій?” “Щойно імператор Візантії патріярха Макарія прогнав і на патріярший престол посадив Ніла”).

“Є у вас митрополит Кипріян, наставлений патріярхом Филофеєм”, — сказав патріярх Ніл і відмовився Пімена висвячувати. Пімен від імени князя Московського позичив в італійських купців сто десять пудів срібла, і з своїми браттями во Христі передав патріярхові Нілові. Ніл, побачивши біля престолу коштовні дари, сказав: “Нє знаю, вірить лі послам Россійським, но совість наша чиста, і посвятив Пімена в Софійськім храмі” (Карамзін, т. 5, стор. 37).

242. Патріярх Ніл бачив, що архимандрит Пімен все пофальшував. Та за сто десять пудів срібла в Константинополі у святій Софії Пімена митрополитом всєя Руси ознаменував і грамоту йому дав, у якій написано: “Смирениі митрополіт Поімен Киевскіі і Велікоі Русі” (“Акт Патріярший”, Константинополь, 2, 8).

Є дослідники, які вважають, що патріярх Ніл Україну звав Великою Руссю, столицею якої є Київ. (Патріярхами запроваджені терміни “Мала Русь”, “Велика Русь” мали умовне значення в церковній політиці, та вони будуть використані білими і червоними москвинами для плекання москвинської національної гордости. Наприклад, Ленін у статті “Про національну гордість великоросів” пише: “ми, великоруські робітники, сповнені почуття національної гордости”, “хочемо гордої Великоросії”.

Облудний термін, пропагований попами, Ленін освячує, говорячи про “економічне процвітання і швидкий розвиток Великоросії”.

(Єреї знають, що чим величніше вони славитимуть Візантію, хрещення України (Руси), тим вони (єреї) більший матимуть престиж між побожними православними. І вони речуть, що дуже велику культуру моралі після хрещення утвердила Візантія в Україні (Русі).

Варварська Візантія після хрещення ширила деморалізацію Українського Народу, поборювала його національну свідомість, знеособлювала, дискримінувала. Переслідувала його мову й культуру, гнобила, принижувала душу, формувала зденаціоналізованого раба православія грецької церкви).

243. У граді Коломна (перед Москвою) князь Димитрій (Донськой) у грудні 1381 році ув’язнив смиренного митрополита Пімена. І вислав його на каторгу “в Костромскую Чухлому”. А його слуг — “святітєлєй, предал смєртной казні”. Патріярх Ніл, пам’ятаючи, що Пімен йому обіцяв великі дари присилати, звернувся до Орди: Орда наказала Москві поводитися з Піменом благочинно. До Москви прибув митрополит Кипріян.

Орда хана Батия, поділившись на малі орди, воює сама з собою, і в цю війну втягує й рабів-князів. По стороні хана Мамая стоїть князь Олег Рязанський і боярин Епіфаній. По стороні хана Тохтамиша стоїть князь Димитрій Московський (Донськой). Біля Дону (на Куликовському полі) хан Мамай був розбитий. Зраділа Москва, прозвала Димитрія Донским.

(Історики Московитії, плекаючи культ своїх царів і князів, голосять, що має “всемірно — історіческоє значєніє Куліковская бітва”; у цих крилатих словах більше пропаганди, ніж перемоги над Ордою. (Відомо, що хан Тохтамиш після Куликовської битви довідався, що Москва приховує від нього велику данину, і прийшов грабити награбоване: 26 серпня 1382 року він увійшов у Москву і пограбував її).

244. Хан Тохтамиш, набравши данини, пішов до Сараю. Князь Димитрій Донськой повернувся до Москви. І вигнав з Москви митрополита Кипріяна, сказавши, що митрополит більше думає про прибутки, ніж про державні справи Московитії. На митрополичий престол сів патріот Пімен. Московитія знала, що в Орді влада ханська вища влади митрополичої. Москвини цю мудру татарську політику наслідуючи, поставили віру Христову в підлеглість Москві. І тому для Москви християнська віра стала корисною — усе, що служить державним інтересам Москви, корисне. “Власть Княжеская первенствовала у нас в дєлах церковних!” (Карамзін, т. 5, стор. 37).

(Не знав цар Володимир Хреститель, що його влада має “першенство у справах церковних”. Сам підпорядкувався чужим церковним справам і свій народ підпорядкував: цим започаткував деморалізацію і гибель державних основ України-Руси).

Митрополит Кипріян, вигнаний з Москви, прибув до Києва. У Київ приїхав з Константинополя киянин — митрополит Деонисій (єпископ Суздальський, що втік з Московитії). Є тепер три Київські митрополити — Пімен, Кипріян, Деонисій. На прохання Кипріяна князь Володимир Ольгердович (Київський) посадив до в’язниці митрополита Деонисія, і він у в’язниці помер.

245. Димитрій Донской грабує села Рязанщини, хоче убити Олега (князя Рязанського) за те, що він ханові Тохтамишові сказав, що Москва приховує данину. “Військо Димитрієве спустошило Рязань” (Карамзін, т. 5, стор. 54).

Хан Тохтамиш, маючи підтримку від хана Тамерляна, розгромив хана Мамая. Димитрій Донской склав присягу вірності ханові Тохтамишові, данину йому привіз. І від нього в дарунок отримав татарське городище Тайдула. (Знаємо, що Тайдула почала зватися Тула, місто зброярів).

У Києві митрополит Кипріян у святій Софії дав наказ побожним православним молитися не тільки за патріярха, а й за імператора Візантії. Чому? Кипріян учив киян, що в Києві ще від Володимира Хрестителя устійнено, що “Грецьку церкву не можна мати, не признаючи над собою влади імператора Візантійського, влада імператора і патріярха об’єднані, і їх не можна розділяти”.

(Україна (Русь), хрещення приймаючи, стала підлеглою не тільки патріярхові, а й імператорові Візантії: прибулі з Візантії митрополити у Києві молилися за імператора Візантії і його військо. Чуючи це, цар Ярослав Мудрий відчував себе морально залежним від імператора. Щоб звільнитися з цього рабства, він призначив українця (русича) Іларіона митрополитом. Та візантійці вже в цей час так у Києві вкорінилися, що Іларіон був примушений свій престол віддати митрополитові, який поставлений Візантійським імператором і патріярхом).

246. 1382 рік. На Київщині займався грабіжництвом боярин Радіон Несторович. Маючи 1600 вояків, він служив кримським татарам, литовці ставилися до нього вороже. Як жорстокий татарський слуга, він був українцями зненавиджений, і тому пішов у Москву помагати князеві Димитрію Донському служити ханові Тохтамишові.

Плем’я Жмудь (литовське) має високу національну мораль: не хоче (так казали його духовні провідники) “зраджувати батьківської совісти”. Жмуди сказали князеві Ягайлові, що визнають його своїм князем тільки тоді, коли він залишиться вірним рідній литовській вірі, не буде підлеглий християнству. Ягайло прохання не задовольнив. І плем’я Жмудів визнало князя Кейстута — гордого оборонця рідної литовської віри.

247. 1385 рік. Патріярх Ніль, розгнівавшись, що митрополит Пімен у Москві зайняв місце митрополита Кипріяна (відданого “ромея”), позбавив його митрополичого сану. Пімен зібрав великі скарби і в одязі купця їде до патріярха: хоче поновити висвячення. Митрополит Кипріян їде вслід за Піменом. Патріярх у Пімена дари забрав, але висвячення не поновив, престол Київський і всея Малої і Великої Руси передав Кипріянові.

Пімен має в мусульманському банку скарби. Боючись, що в Константинополі монахи його можуть задушити, він утік через Босфор до мусульман. І мусульманам сказав, що, коли вони його посадять на патріярший престол, він закликатиме християн коритися мусульманському цареві так, як у Москві він закликав служити ханові-мусульманинові.

248. 1386 рік. Є в Польщі державотворча шляхта: так треба сказати, незалежно від того, чи її хтось любить, чи проклинає, знаючи її жорстокість. Щоб Польща пропала, треба, щоб знатні шляхтичі почали, маючи військові частини, самі з собою воювати. Ні, вони керуються законом дисципліни. У них журба — помер король, треба короля. Вони знають, що Єлисавета (донька померлого короля Казиміра) — жінка мадярського короля Людовика. У Людовика немає синів. Є в нього молодша донька Ядвіга. Їй було сім років тоді, коли її заручено з австрійським принцом Вільгельмом. Тепер їй п’ятнадцять. Литва має князя Ягайла. Є погляд, що він душевно неврівноважений.

Ядвізі шляхтичі сказали, що для добра матері Польщі їй треба одружитися з Ягайлом. Ягайло, ставши її мужом, приєднає Литву до Польщі. Щоб задум був успішніший, Ядвіга сказала: “Ягайле, хочеш мене мати, то починай литовців на католицьку віру навертати”. Ягайло полюбивши дівицю — красну куницю, хрещення здійснював безцеремонно. Стояла юрба литовців, і ксьонз, підійшовши, перехрестив їх і всіх назвав Павлами, іншу юрбу литовців назвав Петрами, іншу — Іванами. І так (звернімо увагу) — щойно в 1386 році Литва стала християнською. І це започаткує її деморалізацію і падіння. Литовці, маючи вроджений нахил до справедливости, не вмітимуть перетворити чужу віру у “ґешефт”, як це вміють робити магнати москвинські, польські, візантійські, латинські.

249. Литовці, маючи рідну батьківську віру, володіли могутньою національною енергією — вони вигнали татар з України (Руси). Узяли Москву. Стали панами на Сході Европи. Литовський князь Ягайло, підпорядкувавши литовців законам римо-католицької віри, започаткує між литовцями чвари і падіння литовської сили.

Польська шляхта у Кракові відібрала у Литовського князя Ягайла литовське ім’я. І не дала йому ім’я християнське (грецьке, юдейське, латинське), а польське ім’я — Володислав. Давши йому рідне польське ім’я, польська шляхта проголосила його королем Польщі, Литви, України (Руси). “Король України (Руси) Володислав? Але ж він не окупував цієї землі?” “Йому даний титул короля України (Руси), щоб він цю землю взяв і приєднав до Польщі”. “Без титулу не можна”. Король Володислав виганяє з Галичини мадярську військову частину. І в 1397 році приєднує Західні землі України (Руси) до Польщі.

(Пригадаймо: 18 лютого 1387 року вісімнадцятилітня Ядвіга, охоронена польськими вторжниками, ввійшла у Ярослав. І сказала так, як їй шляхта радила: “Я пані Русі”).

Литовець Ягайло (Володислав) дихає ненавистю до Рідної Литовської Духовости, батьківських звичаїв і обрядів. У людській психіці закодована ницість: я зрадив, зраджуй і ти. Коли всі стануть зрадниками, тоді зрада буде справою моральною. Ягайло хоче вогнем і мечем хрестити литовців (жмудів), бо він таку обіцянку дав дівиці Ядвізі. “Перша його обіцянка — охрестити на латинство всіх нехрещених Литвинів, брала на себе дуже багато, супроти відрази до християнства деяких більше консервативних (відданих рідній духовості, -Л. С.) литовських країв” (М. Грушевський, т. 4, стор. 129). Литовці (особливо плем’я Жмудів) з болем приймали хрещення. Знали — зрадити батьківську віру — значить зрадити свою совість, свій спосіб життя, окремішність свого духовного “я”. Відречення від рідного завдає благородній людині великі душевні болі.

250. Київ. По хатах ходять прибулі з Греції і Єрусалиму христолюбці. Оповідають про чуда “во Вифлиємі”. Продають мощі святих угодників: кістка, зуб, осколок черепа. У літописі увіковічнений христолюбець Ніфонт. “Де ви, святий чоловіче живете?” — питали кияни. Ніфонт відповідає: “Живу в Єрусалимі в монастирі архангела Михаїла, бережу гріб Господа Бога Христа, і молюся за спасіння душ християнських”. Ніфонт збирає у Києві гроші на гріб Христовий. Іде юрба монахів, озброєних ґирлиґами — обороняє христолюбця від собак і безбожних людей.

Папа Урбан 6-й прагне при допомозі Польщі відвернути Україну (Русь) від грецької віри і навернути на латинську. Українці, ставши “латинянами”, збагачуватимуть папську скарбницю. Між папами (Урбаном 6-м, що сидить у Римі, і Климентом 7-м, що сидить у Авіні) точиться борня — вони самі себе називають антихристами. У них такий склад моралі, як і в константинопольських патріярхів: усе те моральне, що дає прибутки, усе те святе, що по-рабському побожне, богобоязливе, залякане церковними карами і зачароване оповідями про воскресіння мертвих і сцілення прокажених і біснуватих.

251. Митрополит Пімен живе в Азії. Почувши, що патріярх Ніл помер, він поквапно прибув до Москви. З золотом, сріблом і соболевими хутрами він прибув до нового патріярха Антонія, щоб він йому звання митрополита поновив. Патріярх Антоній узяв дари. Та ще коштовніші дари він отримав від князя Московського, який просить Піменові жезла митрополичого не давати. Патріярх став по стороні того, хто йому коштовніші дарунки прислав. Пімен утік з Константинополя.

Польська шляхта вторгнулася в Галичину. Їй так подобається Галичина, що вона її більше любить, як Краківщину. Вона б від ранку до вечора молилася Христові, щоб він поміг їй умертвити галичан, або поробити їх польськими рабами. Між польськими і литовськими вторжниками почалася війна за землі Західної України (Руси).

Рязань, Твер і Новгород відстоюють незалежність своїх царств, обороняючись від Москви, яка для них не була б страшною, якби Орда не стояла по її стороні. Князь Димитрій Донський має від Орди дозвіл “собірать землі для Москви”. Не маючи сил загарбати Рязанщину, яка наполегливо відстоює самостійність, він починає торгівлю. На схід від Рязані (на берегах середньої Оки) живе племя Мещера. І Москва за скарби, награбовані в Новгороді, купила собі країну Мещеру разом з мещерами. Охрестила їх, поробила побожними православними рабами, “навєкі” підлеглими Москві.

252. 1389 рік. Пермяни навернені на віру православну (тобто підпорядковані Москві), відмовляються від православія. Вони переконалися, що православіє — засіб поневолення і нищення пермянського самовизначення. Князь Димитрій Донський знову посилає монаха Стефана (учня Коломського єпископа Герасима), у Пермію.

Пермяни хрестителю Стефанові сказали: “Хіба можна вірити людині, прибулій з Москви? Чи від Москви нам ждати правди і добра? Ми служимо багатьом Богам батьківським, які відомі своїм довгочасним благодіянням. Не розумно Богів батьківських проміняти на одного чужого і невідомого. Наші Боги посилають нам соболів, куниць і рисів, якими вельможі Москви прикрашуються, якими торгують і які дарять ханам, грекам і німцям. Пермяни, наші учителі, суть досвідчені старшини, а цей чужинець юний літами, очевидно й розумом” (Карамзін, т. 5, стор. 69). Карамзін бере ці слова зі спогадів монаха Стефана, які ввійшли у літописи. Пермяни вірили батьківським Богам (Сонцеві, Місяцеві, Зимі, Весні, Вітрові), які не були рукотворними і які їх гріли, давали їм світло, зиму, літо. Та справа не у Богах і не в Богові, а в духовній незалежності пермян: відректися від батьківських Богів і підпорядкуватися одному Богові, зайшлому з чужини, — значить на рідній землі себе визнати невільником: ті, які тебе на віру свою навертають, роблять тебе своїм рабом.

(Монах Стефан, маючи з собою “Московських стрєлцов”, у Пермії палив рідні святині Пермії. Пермянський священнослужитель (старий мудрець Пама) пройшов через вогонь. І сказав, щоб і монах Стефан пройшов. Святиня горить святим вогнем. Стефан відмовився. Москва проголосила Стефана святим чудотворцем, який пермянів поробив рускімі православної віри. (У Кремлі в церкві Преображення в 1396 році був похований монах Стефан).

253. Новгород. Карпо Стригольник відважно говорить новгородцям, що попи, “будучи за гроші поставлені, хижаки важливого сану, правдиві християни повинні віддалятися від попів” (Карамзін, т. 5, стор. 68). Протипопівський рух відомий в історії під назвою — стригольники. “Ніконський літопис” пише, що попівські преподобники, щоб підлащитися єпископові і здобути славу побожного православного християнина, ловили стригольників. Зв’язували їх, виводили на міст і, до шиї камінь причепивши, кидали у ріку Волхова. Не були помилувані й родини стригольницькі, зв’язували й дітей, “свергоша іх с моста”. Дітки, ридаючи, просили дарувати їм життя, та побожні православні християни з великої любови до рідної церкви й діткам пощади не давали: вірили, що Христос ласкає тих, хто обороняє попів і вбиває інакшевіруючих.

254. 1391 рік. Хрещення татар у Москві. “Приїхали татари! Хрещення прийматимуть. Золоті “тайги” привезли!” (У Москві ходять татарські гроші, на яких є написи: “Алкаб Саін халеде Аллагу муккугу”, що значить “Алкаб Саїн хан, царство якого продовжить милість Божа”).

Татарські аристократи Бахти-ходзя, Кадир-ходзя і Мамет-ходзя та їхні родини, приятелі і слуги, хрещення прийнявши, стали рускіми православними. Митрополит Кипріян їх “сам кресті і нарече ім імяна во святом крещеніі Ананія, Азарія і Місаіл” (Татіщев, т. 5, стор. 179). Татарські аристократи ставали московськими боярами, мало змінивши свій характер і спосіб життя. Бахти (Бахтєєв) — “постєльнічій хана Тохтамиша”, один з найвпливовіших діячів Орди. Татари, його наслідуючи, перекочовували в Москву, ставали “рускімі православной вєри”.

Хрещення татар у Москві відбувалося завжди особливо торжественно. “І позвоніша во вся колоколи і собрася мало нє весь град, і снідоша на рєку Москву,... і ту на рєцє Москвє сам Мітрополіт кресті я. ...І татари новокрєщєні хожаху вкупє, акі соузом любве связаема” (Карамзін, т. 5, примітки, стор. 90).

Після смерти Димитрія Донського, Московським князем (у 1389 році) став його син Василій. (Він був лакеєм ханським), і “бил возведьон на престол в Владіміре (на Клязьмі, -Л. С.) послом Царськім (ханським) Шахматом. Такім образом достоїнство Велікокняжеськоє сдєлалось наслєдієм Владєтєлєй Московськіх” (Карамзін, т. 5, стор. 76).

Уже знаємо, що Москва звала хана царем. Москвини казали: “Наш цар Узбек”, “Наш цар Тохтамиш”. Карамзін пише, що хан (цар) послав свого посла Шахматова, щоб він князя Василія посадив на престол “государя Московського” і дав йому право від імени Орди придушувати протитатарські повстання, бути деспотом.

255. Митрополит Кипріян славить владу деспота — вірно служить Москві. З Москви він посилає листи архиєреям християнської України (Руси), щоб вони у всіх справах зверталися в Москву. Хто у Києві ставиться вороже до Москви, той непобожний: у Москві живе київський митрополит Кипріян (батько України-Руси), така воля візантійського патріярха. Кипріян одружує 17-ти-літнього Московського князя Василія з княжною Софією — донькою Литовського князя Витовта. Витовт — син Литовського князя Кейстута. (Весілля Софії і Василія відбулося 9-го січня 1391 року).

Москва (вірна рабиня Орди), маючи союз з Литвою, прагне возз’єднати до Москви Новгород, який жертвенно боронить свою незалежність. Московський князь Василій (син Димитрія Донського) іде грабувати Новгород. По дорозі ограбив і спалив град Торжок на ріці Тверця. З ним їдуть (вихрещені рік тому митрополитом Кипріяном) татарські воєначальники. Вони наснажують військо духом татарського хижацтва.

256. Новгородці кажуть, що вони мають грамоту від князя Ярослава Мудрого (сина Володимира Хрестителя), що “Новгород вільний, жодному князівству не підкоряється, має право мати свого князя”. Москвини відповідають: “А ми маємо грамоту від хана, хан нам помагає, а вам хай помагає Ярослав Мудрий!”

Москвинські вторжники старих новгородців і дітей убивають. А молодь (людину до людини — за звичаєм татарським) зв’язують, женуть у Москву “на строітєльство”. 70 найвизначніших новгородських провідників закуто в кайдани і погнано в Москву.

Той, хто обороняє незалежність своєї Вітчизни, ставиться вороже до варварської Москви, той “преступнік”. І новгородці названі “преступнікамі”, і “осуждьонниє на смерть сіі преступнікі ісходілі кровію в муках: ім мєдленно отсєкалі рукі, ногі і тверділі, что так гібнуть врагі Государя Московського” (Карамзін, т. 5, стор. 83). (Сходили кров’ю в муках ті, які виступали проти возз’єднання Новгорода і Москви).

(Дев’ятнадцятилітній Московський князь Василій Димитрович, учень православних татар, у всьому наслідує хана. Він сидить на підвищенні біля Кремлівської стіни і з насолодою приглядається до катувань: відсічені голови новгородські на його очах обгризають собаки. Щоб новгородцям завдати більших мук — сина обмазували кров’ю убитого батька і потім нацьковували псів. Син зв’язаний і батьковою кров’ю обмазаний, не міг боронитися від псів, які йому перегризали горло. Рязанський князь Василій Косий проявив прихильне ставлення до новгородців і псковців, був схоплений, і йому повиколював очі хан-князь Московитії).

257. 1395 рік. Чингіс Хан Тамерлян розгромив орду хана Тохтамиша. (У тюркській мові слово “темір” значить “залізний”; “Тамерлян” — европеїзоване “темір”). Тамерлян -простий татарин. Є здогади, що він правнук однієї з жінок хана Батия. Він почав діяти, організувавши “сотню ґазаґів”. Робив напади на невеликі війська, розгромлював, множив сили і впливи. Він так виріс, що почав загрожувати ханам; розбивши їх, став Чингіс Ханом. І сам себе оголосив володарем Всесвіту. Розгромлена Тамерляном Орда поділилася на три орди — Казанська, Астраханська і Кримська.

Тамерлян не любив холодних країн, обминав сніги. Сили і думки спрямовував на південь. Забравши Грузію, він проголосив свято перемоги. Сидів на золотому троні, пив грузинське вино, хвалив чарівно-смаглявих грузинок.

Московитія злякалася: вона ніколи не була незалежною країною. І тепер, бачачи, що Орда (її щедра опікунка) падає, боїться бути незалежною. Незалежність для неї поки що небезпечна. Чому? Рязань, Новгород, Твер, Псков, об’єднавшись, посадять Москву на московське місце, і вона збідніє, перестане грабувати сусідні (чужі землі). Московія шукає такого хана, якому б вона могла далі служити, маючи опіку і право грабувати (“собірать”) землі, вороже наставлені до Орди.

258. 1400 рік. Україна (Русь) окупована литовським князем Витовтом. Українці і білоруси — брати рідні ділять одну долю. Витовт мав могутній бій з татарами на березі Ворскли. Татари добрі вояки, “на полі брані вони так скаженіють, що й стриму не мають”. Ранений татарин, не маючи зброї в руках, хапає українця чи литовця за ногу і гризе, як звір; не може змиритись з думкою, що він заполонений, ранений.

Татаро-Монгольська орда карала Київ — кияни не мали права мати свого Великого князя, війська, підлеглого ханові. Кияни, зброю маючи, підлеглости не визнають. У них склад вдачі не такий, як у москвинів. Князь Витовт, знаючи це, боїться бачити українське військо, очолюване українським князем. Він (за монгольським зразком) поставив по селищах старостів, йому підлеглих. Іван Крип’якевич пише, що “мережа князівств покривала тоді й Україну”: очевидно всі ці князьки були підлеглі князям з Литовської династії.

259. Попи і єпископи у часи татарської окупації України (Руси) купалися у розкошах, будучи могутніми рабовласниками. Єпископи мали свої військові загони. Могли непокірних рабів тримати у в’язницях і вбивати їх. Під литовською окупацією українці стали відважнішими, без страху відзначали свята Купала, Обжинки, співали щедрівки. І єпископ Антоній Турівський (з граду Турів) від імени попівської братії, обминаючи війська князя Витовта, прибув до хана Щадібека. І сказав ханові, що попи хана просять, щоб він вигнав князя Витовта і знову став ханом України (Руси).

У 1401 році князь Витовт довідався, що єпископ Антоній Турівський побожних православних, які йому вірять, намовляє підкоритися ханові Щадибекові. Витовт послав у Москву до митрополита Кипріяна скриньку з золотими гривенями. І попросив забрати з України (Руси) Антонія Турівського. Кипріян дари прийняв і в Антонія Турівського в 1405 році титул єпископський відібрав. І відібрав “села” і “рабів побожних, які працювали на єпископських маєтках”. Привезений до Москви єпископ Антоній Турівський був ув’язнений у Симоновому монастирі.

260. 1405 рік. Війна, яка дає право безкарно грабувати мирні селища, брати силою жінок і дівчат, наповняти мішки коштовними речами, стала найвищою формою людської приємности. Москвинські вторжники звикли до грабіжницьких воєн, їм не хочеться жити мирно у Москві навіть тоді, коли є хліб, сало, водка. Їх вабить приємність нових і нових грабіжницьких походів.

Над берегами ріки Двина у багатих селищах живуть русяві, білолиці, світлоокі слов’яни. І пішло Московське військо по цих селищах розкошувати, чи (як пишуть історики) “землі Русі собірать”. “Москвитяни полонили Двінського посадника, багатьох бояр, і всюди грабували без милосердя, але, розбиті в Колмогорах, залишили полонених і повтікали” (Карамзін, т. 5, стор. 112).

На “візитацію” прибув з Москви до Києва Київський митрополит Кипріян. Він церковними істориками названий “високоосвіченим теологом, мудрецем”, великим “утвердителем православія в Києві”. Він завжди був оточений “іпараволанами” (церковними шпигунами, які вербувалися з людей дуже відданих святому православію).

261. Не треба гніватися на митрополита Кипріяна, який, будучи духовним батьком України (Руси), бачив в українцеві лютого ворога. Кипріян любив Візантію, душа йому підказувала бути месником — стародавні кияни (їх він зве скитами) били візантійців безпощадно. Били візантійців Олег, Ігор, Святослав. Кипріян не має моральних прав шкодувати киян. Він був, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), “болгарином”, шляхтичем. Він знав про походи киян у Болгарію в часи Святослава Хороброго. І він в душі тішиться, маючи нагоду тепер гнобити, принижувати киян. Він картає в Києві народні пісні, обряди, звичаї, бачачи в цьому прагнення киян до незалежности, самовизначення.)

Він хвалить тих киян, які грецьку віру звуть рідною, не мають почувань національної гордости, обожують візантійщину, її ризи, ритуали, канони. Він хвалив тих киян, які в церкві стоять навколішки перед іконами Миколая, Михаїла, Варвари, Іоана, Пантелеймона. Він бачив на іконах греків. І в’являв і свій образ у золотій рамі, перед яким “со страхом і трепетом” стоять навколішки по-рабському побожні кияни.

Іпараволани (донощики) повідомили митрополита Кипріяна, що в Києві архимандрит Тимофій залюбки говорить з киянами про православіє не церковною (болгарською) мовою, а київською та відважується казати, що митрополит Кипріян грабує Київ, збагачує Москву.

Кипріян проголосив архимандрита Тимофея “залицальником, розпусником, грабіжником”, і арештував його. І на його місце поставив архимандритом Феодосія (прибулого з Москви агента князя Московського). Помер митрополит Кипріян 16 вересня 1406 року. Візантія, високо оцінюючи тих митрополитів, які в Україні (Русі) поборювали прояви національного пробудження, проголосила й Кипріяна святим, а митрополит Іларіон (Огієнко) впровадив його в “Українську Патрольогію”.

262. 1408 рік. 1-го вересня Константинопольський патріярх Матвій 1-й висвятив грецького патріота Фотія (родом з Пелопонесу) на “Київського митрополита і всея Русі”. І він в 1409 році прибуває в супроводі патріярших і імператорських послів та військової охорони до Києва. Візантія живе переконанням, що всі православні України (Руси), незалежно від того, чи в них чужий цар, чи рідний, підлеглі імператорові і патріярхові Візантії: імператор і патріярх — одна думка, бо патріярх наставлений імператором.

Князь Вітовт у Києві зустрів митрополита Фотія. І сказав: “Коли ти митрополит Київський, то не принижуй же Києва, живи в Києві. Не їдь у Москву помагати князеві Московському зазіхати на Київ”. Київ тепер багатий, многолюдний.

Митрополит Фотій, почавши жити у Києві, відправив караван з дарами патріярхові і імператорові — своїм головним зверхникам. Відправивши віск, мед, зерно, хутра, ріг, шкури, золото, срібло, він (митрополит Фотій) забрав у Київських церквах чаші, обікладені діямантами, псальтирі, золоті хрести. І щез у напрямку Москви, знаючи, що у Києві князя Вітовта немає. І в Москву він прибув 22 березня 1410 року.

263. Князь Вітовт очолює “Союз” Литви і Східної України (Руси). Велику частину у його війську творять українці. Маючи українців, він до Києва приєднав Смоленськ. Князі Рязанський, Псковський, Новгородський, Тверський та знать, підтримана населенням, добровільно визнали зверхність князя Вітовта.

(Московський князь Василій 2-й (Темний) оголосив себе “молодшим братом” князя Витовта: визнав, що залежний від Витовта. Глянувши на мапу, бачимо, що в 1400 році Московське государство було розміром таке, як Румунія. Рязань, Казань, Брянськ, Тверь, Новгород, В’ятка не були підлеглі Москві.

Витовт (Литва і Україна-Русь східна) і Володислав-Ягайло (Польща і Україна-Русь західна) у липні (в 1410 році) повністю розгромили під Ґрінвальдом армію хрестоносців, очолену великим магістром Ульріхом фон Юнґінµеном, який загинув у бою.

Головну справу перемоги під Ґрінвальдом довершили українці (русичі). Вони мали 14 полків, литовці — 8, поляки — 10. Та українці не прославили своїх прапорів, бо вони свого князя не мають: їхні полки були очолені Витовтом і Володиславом-Ягайлом. Якщо ми, українці, хочемо учитися на помилках наших дідів, то ми не пропащі люди. Українці в Україні не повинні виконувати наказів, даних чужими командирами. Той, хто не розуміє цієї істини, вважається рабом).

264. 1411 рік. Київський митрополит-грек Фотій “чарує” українців (русичів) великою візантійською культурою, світлою совістю, правдивою вірою: він, “митрополит Фотій просто ограбовує всі церкви, куди приїде, забирає з собою всі дорогоцінності, гроші, ризи, образи, все це перевозить у Москву ... Зокрема київську митрополію митрополит Фотій ограбував цілком” (Лужницький, стор. 171).

Він (митрополит Фотій) їздить з добре озброєними грабіжниками, з ним — юрба попів і монахів. Ніхто не відважується йому чинити опору. Побожні православні навчені тішитися, що їм Візантія принесла світло правдивої віри і культури, і — мовчати.

Ограбувавши Київ, митрополит Фотій роз’їзджає по Ростово-Суздальщині. Збирає для Константинополя данину. Улітку він прибув до Володимира на Клязьмі. У град Володимир “вторгнувся п’ятисотенний загін, складений наполовину з москвинів і наполовину з татар, очолений царевичем (ханчуком) Талічом. Татари хотіли схопити митрополита у Володимирі, щоб ограбувати його чи взяти в полон (Е. Голубинський, т. 2, стор. 365). Фотій урятувався: тоді, коли москвинами-татарами був зроблений напад на його палату, він сидів біля озера Сенезького, благословляв монахинь. І тут (на пам’ять порятунку) він поставив церкву Рождєства Христового.

265. Митрополит Фотій оголосив у Москві, що князь Андрій Суздальський-Боголюбський (він у 1169 році спалив Київ і святі ікони переніс на землі Московитії) ознаменував, що “Русь смєніла квартіру — перешла з юга на сєвер”.

У Москві (у 1409 році) монахи спеціяльно оформили літописний звід “Троїцький літописець”, у якому пропагується підлеглість Києва Москві, благословення митрополита Фотія.

(Той, хто не знає, яку шкоду православіє завдало Україні (Русі), і тому бачить у православії спасіння, заслуговує на співчуття: він не винуватий, що живе у тьмі обману. Винуваті ті, які все це знають і від народу рідного приховують, щоб розкішні ризи мати, жезл блаженнішого архиєрея тримати).

266. Князь Витовт написав патріярхові Євтимію 2-му листа, що митрополит Фотій ограбував Київські церкви: патріярх на лист князя Витовта не відповів. Імператор Візантії Мануїл написав у Москву до митрополита Фотія листа, що має сина Івана і буде добре, коли десятилітня Анна (донька Московського князя Василія Димитровича) прибуде до Константинополя, де й повінчається.

Кияни, які повернулися додому після бою під Ґрінвальдом, оповідають, що латинська церква має три папи одночасно — Миколу 5-ого, Івана 12-ого, Олександра 5-ого. У Чехії Іван Гус каже, щоб чехи на чеській мові молилися. Чому ми не маємо такого сина, який би сказав: попи, ви в Києві українську мову зневажаєте, мова — душа народу. Чому гнобите душу мовами чужими (болгарською, грецькою), тьму звете світлом?

267. 1412 рік. Литовець Володислав-Ягайло (король Польщі) у Перемишлі повикидав з гробниць кості древніх князів України (Руси), щоб гробниці не пригадували українцям, що Перемишль споконвічна батьківська українська земля.

“Побожні православні християни, любіть рідну церкву. На Боже давайте, на чесні ікони, рідна церква — мати ваша милосердна”, розчулено, до болю зворушено речуть попи у церквах. Князь Витовт бачить: єреї православія грецької церкви виглядають пишно, говорять зворушливо про рідну церкву, чудотворців, євангельські істини. І в цей же час жорстоко обкрадають побожних людей. І він знову пише листа патріярхові Євтимію 2-му, що митрополити всю честь церковну Київської митрополії переносять до Москви (скарби церковні і святощі.., скиптр Богородиці і хламиду, і сандалі її, чесні ікони, окуті золотом, і багато інших дорогих речей, і всю честь церковну Київської митрополії переносить в інше місто.

“Хто може перечислити все те, що древні князі улаштували для своєї чести на пам’ять по собі, крім золота і срібла, і церковних оздоб, і що все митрополити перенесли в інше місто”, “Я не хотів приймати митрополита Фотія, але він пообіцяв, що у нас перебуватиме і як слід дбатиме про церкву, але він тут у Києві не лишився і ще більше спустошив Київ” (Е. Голубинський, “Історія Русской церкви”, Москва, 1900 р., т. 2, стор. 370). Князі України (Руси) візантійцям платили щирим золотом за ікони, окуті золотом, псалтирі, хрести. Тепер грек-митрополит Фотій ці церковні цінності бере в Києві (бо він -Київський митрополит) і везе в Москву, де продає за золото, хутра.

Їм (побожним православним), щоб вони ніколи, ніколи не довідалися, хто є їхнім ворогом і чому вони закуті, вірний слуга Візантії, утративши почуття національної гордости, рече: “Митрополити-греки сидять тихо, сіючи православну культуру, сидять спокійно і їх легко сприймають в Україні” (Митрополит Іларіон (Огієнко), “Візантія й Україна”, стор. 56).

Вони сіють православну культуру гноблення душі Українського Народу. Вони не сидять тихо, спокійно, вони торгують — продане перепродують. І той, хто їхні злочини приховує, обманює рідний народ, щоб у пишних архиєрейських ризах блаженствувати.

268. Князь Витовт бачить, що хрещення України (Руси) принесло Україні (Русі) занепад моральних вартостей народу. Єпископи і попи дбають тільки про свої вигоди, маєтки, на рідний народ дивляться як на побожних рабів з роду Яфетового.

Він, Витовт, бачить жахливу наругу, чинену патріярхами: Київ позбавлений права мати свого митрополита. Князь, який сидить у Києві, морально зобов’язаний підлягати митрополитові, який сидить у Москві і затримує за собою титул — митрополит Київський і всея Руси. Бачачи варварську церковну політику Візантії, князь Витовт сказав єпископам: “Коли ви самі, без Візантії, не виберете Київського митрополита, я вам всім повідрубую голови!”

(Князь Витовт бачить: працьовиті хліборобські маси України (Руси) сліпо вірять попам. Чому? Піп володіє святими (від Бога отриманими) таїнами: мрець, похований без попа, не встане під час воскресіння мертвих. Ті, що вірять в це, не знають, що вони обдурені. Не знають, що їхні мислі на неправильну дорогу спрямовані.

Візантія чотири століття ретельно працювала, щоб перетворити українця в темного раба, який со страхом і трепетом обожнює візантійські мощі, іконостаси, канони, догми. І не думає (і не знає, що треба думати) про справи Вітчизни і про гордість національної чести. Той, хто хоче володіти такими хліборобськими масами, повинен мати по своїй стороні попів і єреїв. І князь Витовт, знаючи це, прагне звільнити Київ від підлеглости митрополитові, який живе в Москві і дає київським попам розпорядження вести політику, корисну Москві).

Перелякані єпископи почали благати патріярха Константинопольського, щоб він до Києва прислав митрополита. І не примушував Київ коритися Москві. Патріярх відповів, що Київ має коритися Москві. І тому митрополита не отримує. Витовт жде виконання наказу — і єпископи з’їхалися, і вибрали митрополитом Григорія. Патріярх, почувши, що Київ сам відважився митрополита вибрати, поквапно з митрополитом Фотієм оголосив прокляття митрополитові Григорію: “Ні з митрополитом Григорієм, ні з його єпископами і однодумцями не сходитися в діях, ні в харчах, ні в питті, ні в дружбі, ні в мирі, ні в любові”.

269. У 1419 році, після смерти митрополита Григорія, грецький патріот (митрополит Фотій, який сидить у Москві) зробив чистку в Києві: покарав тих єреїв, що відважувалися мати свого митрополита. І прислав з Москви до Києва попів, які мають завдання ширити пропаганду, що для православія грецької церкви буде корисно, коли Київ стане підлеглий Москві. У Москві живе митрополит — духовний батько християнської України (Руси): живе в Москві тому, що “так хоче Пречиста Діва Марія і візантійський патріярх”.

“Ніконський літопис” (5, 51) пише: “Спочатку митрополити всея Русі престол свій мали в Києві, нині же вони Київ поставили у ніщо, і все з Києва переносять у Москву, і це тепер митрополит Фотій з Києва всі оздоби церковні і начиння переносить у Москву, і весь Київ, і всю землю пустою зробив тяжкими митами і великими податками”. Митрополит “все з Києва переносить у Москву” не даром, він награбоване продає, кажучи: “Русь мєняєт квартіру, з Кієва переходіт в Москву”.

270. У орді переміни. Орда така ослаблена внутрішніми війнами і сварами, що Москва вже може й не платити їй данини. Та Московський князь Василій Димитрович, “будучи в Ханській столиці, знову зобов’язався платити данину Монголам: він платить, не дивлячись на часті переміни в Орді” (Карамзін, т. 5, стор. 126). Він платить, щоб мати право від імени Орди грабувати сусідні землі і їх “возз’єднувати з Москвою”. І так він “Присвоїв собі Нижній Новгород, Суздаль, Муром разом з деякими із колишніх уділів Чернігівських у древній землі Вятичів; Торусу, Новосиль, Козельськ” (Карамзін, т. 5, стор. 133).

Він усі свої грабіжництва оправдував, кажучи, що має на те “Ханське согласіє”. Він тверцями і новгородцями названий “татарським псом”, бо був такий вірний татарам, що навіть коли писав заповіт для сина, то не без “Ханського на то согласія” (Карамзін, т. 5, стор. 136). (Він помер у 1425 році, 27 лютого, прожив 53 роки... Він лишив рідного брата — князя Юрія. У Москві має початися боротьба за престол. І тут Орда рятує Москву: хан Махмет дає наказ, щоб десятилітній князь Василій Васильович (син померлого князя Василія Димитровича) сів на престол.

271. 1430 рік. Помер князь Витовт, прожив 82 роки. Він, володіючи Україною (Руссю), розшукував українців, споріднених з визначними українськими княжими родами. І вбивав їх. І на їхніх землях ставив своїх намісників. Він хотів, щоб українці всі були рівні, тобто, “щоб всі були холопами”. Коли між холопами появиться, як самородок, здібний провідник, вони йому ректимуть: “Ти такий холоп, як і всі ми, а хочеш бути паном”.

(Поневолений народ довести до такого стану, щоб він утратив пошану до себе, не вірив у себе, сам себе тримав у рабській покорі: філософія чужинців, які панують над українцями).

У Москві піп Павнутій творить міт обожнення князя. Голосить москвитянам, що в 1427 році під час голоду монахиня Анастасія пішла на той світ. І в раю вона побачила Московського князя Івана Даниловича Калиту, який сидів поруч Бога. А князь Витовт (ворог Москви) сидів у пеклі і чорт клав йому в рот розпечені червонці, кажучи: “Наїдайся, окаянний!” (В. О. Ключевський, “Курс Русской історії”, т. 2, стор. 26). Міт учив москвитян обожнювати рідного провідника і зневажливо ставитися до чужого. Вести до перемоги легко тих воїнів, які вважають, що “суд государя — суд Божій; царь єсть владєтєль землі і житєлєй; правда Божья, а воля царская; воля царя — закон!”

272. Народними зборами вибраний провідник (цар, король, князь) у Европі мало пошанований. На престолі має сидіти престолонаслідник, тримаючи символ одідиченої влади. Згадаю таку подію: польські і литовські шляхтичі змагаються за “вищий авторитет влади”. Поляки привезли у Литву тринадцятилітнього княжича Казиміра, щоб він у Литві був польським намісником.

На бенкеті литовці, як пише М. Аркас, “понапоювали польських панів так, що вони поснули”. Литовці взяли княжича Казиміра і у Вільно в соборі посадили на великокняжий престол. Надягнули на нього Гедиминову шапку, “дали у руки меч і почали гукати на шану Великому князеві. Поляки прокинулися, але вже було пізно: діло було скінчене, Литовське князівство знов мало свого осібного Великого князя”.

Замість малолітнього князя Казиміра правив Литвою воєвода Ян Ґаштовт. Бачимо: литовці вміють творити державний авторитет. На престолі у них сидить хлопчина, якому вони поклони складають, він — прапор Литовської незалежности. Тут справа не в монархізмі чи республіканізмі, а в умінні рятувати Вітчизну від руїни. Немає авторитету, появляються озброєні ватаги. Атімани ведуть між собою війну, виснажуючи народ і кидаючи його в розпач, зневірення, в хижі обійми тих чи інших вторжників.

273. 1431 рік. Славні українські князі повбивані під час оборони України (Руси). Бояри живуть, як поміщики: не виявляють свого походження. Є прислів’я: стадо без пастуха гине. Або приєднується до стада, яке має пастуха.

“У вас немає царя, князя з Божої ласки. І тому приєднуйтеся до Польщі, Москви, Мадярщини, Литви. У них родовиті (від діда й прадіда) закони, з Божої ласки володарі престолів, Христом благословенні”. Українці, не маючи рідного царя, будуть стихійно боротися за волю, довершуватимуть безприкладні в історії подвиги. Часто і густо литиметься українська кров, обороняючи священне право України (Руси). Є думка, що народ без царя може жити, а цар без народу — пропаде, ця думка хвора: цар Святослав Хоробрий — це Народ, а Народ — це цар Святослав Хоробрий. І тоді, коли Україна (Русь) керувалася мудрістю цієї природньої правди, їй належала Сила, Воля і Честь.

Князь Юрій Димитрович (син князя Донського, брат померлого князя Василія Димитровича) і князь Василій Васильович — син померлого князя Василія Димитровича боряться за престол князя Московського. У Московитії живуть татарські баскаки (воєводи) Айдар і Булат, а також сильний мурза Тегін (око ханське). Від них залежить, хто стане князем Московським. Князь Юрій підкупив мурзу Тегіна, а князь Василій — Айдара і Булата.

“Вельможі Ханскіє, в особєнності Булат і Айдар, усєрдно началі ходатайствовать у Царя (хана, — Л. С.) за Василія і чєрніть Тєгіню” (Карамзін, т. 5, стор. 157). Щоб справу князів Юрія і Василія полагодити, поїхали московські бояри до царя (хана) з поклоном.

І “боярин московський, Іоан, став перед Махметом і сказав: “Царю верховний! Молю тебе, дозволь мені, покірному холопові, говорити за мого юного князя. Юрій шукає Великого княжіння за древніми правами Россійськими, а Государ наш по твоїй милості, знаючи, що воно є твій Улус: віддаєш його, кому хочеш. Один вимагає, а другий молить. Що значать літописи і мертві грамоти, коли все залежить від волі Царської? Хіба не вона утвердила заповіт Василія Димитровича, який віддав синові Московське князівство?

Шість років Василій Васильович на престолі: ти не скинув його, значить сам визнавав його законним Государем”. Ця, дійсно хитра промова мала успіх довершений: Махмет об’явив Василія Великим князем і велів Юрію вести його коня: старий обряд Азійський, який означає владу Государя верховного над його підручними чи залежними князями” (Карамзін, т. 5, стор. 158).

274. Карамзін пише, що хан Махмет не вимагав від князя московського данини, але він йому данину платив. Не вимагав тому, що проголосив його “Темником” (десятитисячником). Маючи постійне десятитисячне військо, він, як вірний слуга татарський, придушував ті чи інші протитатарські повстання. Князь Василій Темний постійно платив данину, щоб мати запевнену підтримку Орди. Незважаючи на те, що князі Московитії є низькими татарськими катами-рабами, їх обожнюють Татіщев, Карамзін і славить їх “История СССР”, щоб славити Москву.

(Москва успішно копіює закони і характер Орди і сама стане Ордою, оснастившись практичною політикою. “Татари були дуже досвідченими практичними політиками” (Покровський, т. 1, кн. 1, стор. 179).

Хани, названі москвитянами царями, були добрими учителями, вони навчили москвитян законів державного порядку, строгої дисципліни і мистецтва обману. Москва, щоб мати історію, прагне при допомозі митрополитів присвоїти собі ім’я Русь, і в цей же час каже ханові, що не визнає законів “княжіння по древнім правам Русі”, визнає накази ханські, щоб при їхній допомозі собі присвоїти ім’я Русь).

275. 1434 рік. Хто шукав у орді правди і законів, той пропав. Хани не любили тих справедливців, які до них приїзджали без коштовних дарів. Князь, який грабує мирних жителів, зриває з їхніх ший золоті хрестики, виливає золоті чаші і везе ханові, вважається справедливцем.

“З легкої руки хана Узбека, в первій половині 14 століття, звання старшого Великого князя утвердилося за московськими князями, постійно переходячи від батька до сина, за ханським затвердженням, і так було до того часу, поки не впала й не розсипалася Орда і поки Московські князі не зміцніли до тієї можливости, що могли собою замінити ханів і зробитися такими ж володарями і власниками руських Земель, якими, по праву завоювання (при азійському складі поняття) були і вважали себе хани” (Костомаров, С.-Петербург, 1904 р., т. 12, 5 кн., стор. 54).

Костомаров (на 55-й сторінці) пише, що “Права за московськими князями не було ніякого, крім ханського свавілля, і вони тим і здобували прихильність ханів, що не шукали великого княжіння на основі прав і переказів, а просили тільки ханської милости, і крім цієї верховної милости, вони ніякого права знати не хотіли”.

Костомаров пише, що московські князі (після падіння орди) “собою замінили ханів”. Вони собою повністю замінять ханів тоді, коли себе почнуть вважати царями. “Наш царь в Царіцєнє на Волгє”, — казали москвитяни, називаючи хана царем. Царицин упаде і царський престол буде перенесений у Москву.

Кримська орда стає незалежною, її Сарай (Бахчисарай) залюднюється. Царицинській (Золотій Орді) потрібна сильна Москва, щоб при її допомозі присмиряти малі орди і татарські ґазаµські ватаги.

276. Турки підходять до Константинополя. Папа римський обіцяє патріярхові збройну допомогу. І за це хоче від патріярха отримати стадо побожних православних рабів (народ України-Руси). 2-го квітня 1437 року до Москви прибуває високоосвічений грецький патріот (аристократ) Ізидор: імператор і патріярх Візантії призначили Ізидора Київським митрополитом і всея Руси.

У Феррарі відбуватиметься собор — обмірковуватиметься справа єднання грецької ортодоксії і латинського католицизму. Ізидор обіцяє, що, поїхавши на собор з суздальським єпископом Авраамом, повернеться до Москви без жодних змін у грецькій церкві.

100 осіб (з Суздалі, Москви, Пскова), очолених Ізидором, 18 жовтня 1438 року прибувають у Феррару на собор. Прибуває й імператор Візантії Іван 8-й з патріярхом Йосипом 2-м. Феррара — брудне місто, люди умирають на різні зарази, учасники собору переїзджають до Фльоренції. (У Фльоренції патріярх Йосип 2-й від зарази помирає 17 червня 1439 року. Лишає заповіт: “Визнаю католицьку церкву і папу визнаю Найвищим Отцем і Намісником Христа”).

Грецькі попи у Києві вчили киян, що католики антихристи; православні з католиками не мають права стрічатися, розмовляти, з однієї чашки воду пити. Карати, як поганців, тих киян, які католицьким духом заразилися. Тепер політика грецької ортодоксії, керуючись державними інтересами Візантії, міняється. Чому? Турки підходять до Константинополя і архиєреї, рятуючи престол імператора, міняють моральні, догматичні і політичні напрямки грецької ортодоксії. Грецька ортодоксія — грецьке творіння, з яким греки можуть поступати так, як їм вигідно. Українці (русичі) — раби грецької ортодоксії, усе, греками створене, українці зобов’язані беззастережно визнавати: а хто не визнає, той безбожник.

277. У 1439 році, 5-го липня підписаний у Фльоренції акт єднання грецької і латинської релігій. Акт підписали — папа Євген 4-й, 8 кардиналів, 2 приналежні до Риму патріярхи, 8 архиєпископів, 50 єпископів, імператор Візантії Іван 8-й, три заступники патріярха, 17 митрополитів. Ізидор на акті підписався “Ізидор, митрополит Київський і всея Русі”. Він підписався за Київ і за всю Русь як грек і в інтересі Візантії, нічого про це не знає Україна (Русь), і не повинна знати.

У Фльоренції хрестителі України (Руси), візантійські архиєреї, продали народ України (Руси) Римові, отримавши від Риму 19 тисяч фльоринів, дві геллери, порох, мечі та інші військові оснащення. Папа Євген 4-й дав Ізидорові (Київському митрополитові і всея Руси) шапку кардинала, яка означає, що Візантія перепродала християнську Україну (Русь) під підлеглість папі Римському.

Чому йде продажа й купівля християнської України (Руси)? Тому, що українцям (русичам) привита дуже сильна віра в те, що попи тримають ключі від раю і пекла. “Зробіть українців добрими християнами, і вони будуть вашими покірними рабами”.

Іван Гус (мудрий і славний чех) життя віддав, щоб чехам сказати, що вони обдурені і скривджені. Він казав, що єреї безсердечні, і сьогодні ми читаємо обурливі слова Його: “Це за сповідь, це за обідню, це за таїнство, це за відпущення гріхів, це за проповідь, це за благословення, це за похорон, це за освячення святої води, це за молитву. І останній гріш, який бабуся зав’язала в хустину, щоб ні розбійник, ні злодій не знайшли його, і той гріш візьмуть у неї”.

278. Київ окупований литовцями. Князь Свидригайло (литовець, католик) зустрів Київського митрополита-кардинала Ізидора. І віддав йому святу Софію, і як пише літописець, “все, що належить Софії”.

Ізидор побожно оголосив побожним православним рабам у Києві: “Радуйтеся, християни, тепер всі однакові — грецькі і латинські обряди. І тіло Христове однакове й на квашеному, і на прісному хлібі”. (Перед цим “тіло Христове на квашеному хлібі” вважалося краще, правдивіше. У своїй дохристиянській релігії греки під час обрядів користувалися квашеним хлібом, а латини — прісним, як і жиди. Особливості ці, впроваджені у віру Христову, спричинили довговікові церковні суперечки).

279. 1441 року, 19 березня кардинал Ізидор, побувавши у Львові, Вільні, Холмі, Бресті, прибув до Москви. У Москві мудрі аристократи (вихрещені сини ординських ханів) поставили кардинала Ізидора “под “караул”.

Кардиналові сказано, що грецька церква двісті літ вірно служила Орді. Тепер грецька церква Орду зрадила, об’єднавшись з її ворогом (римським папою). “Яма викопана, коли кардинал Ізидор не покається, буде живцем закопаний”. Історики вважають, що Ізидорові вдалося підкупити “караул”, і він 15 березня 1441 року утік з Кремлівського монастиря у Литву. Ні, йому в Кремлі було дане право втекти. Утік — значить “вор”, розбійник (татарське слово “вор” — злодій, грабіжник).

Кардинал Ізидор не був розбійником. Він, будучи патріотом візантійських греків, на православіє дивився як на знаряддя, яке прагнув використовувати на користь своєї держави. У Києві люди по-рабському побожні. І він міг легко запаморочити їх, оповідаючи про муки Христові і покровительство Богородиці. У Москві, де на релігію панує погляд ординський, він провалився.

280. 1446 рік. Москва — нова орда, зненавиджена усіми тими князями, які стараються вважати себе людьми слов’янського світу. 16 лютого князь Борис Тверський, князь Іван Можайський, князь Димитрій Юрієвич, не витерпівши деспота (слугу татарського) князя Василія Васильовича Московського, схопили його в Троїце-Сергієвім монастирі і осліпили. Осліпивши, вони йому рекли: “Чому татар привів на Руськую землю і міста повіддавав їм і володіння.., а татар і мову їхню понад міру любиш, а християн без жалости гнобиш, а золото і срібло татарам даєш?” (Карамзін, т. 5, стор. 126).

Ті князі, які викололи очі татарському катові — князеві Василію Васильовичу Московському, не бажали бачити Москву славною і сильною. Знатні татарські роди, поселюючись у Москві, ставали рускіми православними, їхні багатства і державні досвіди зміцнювали престол князя Московитії. (У наступних розділах оповідатиму, що головні дворянські роди Московитії татарського походження, і про це з літописною детальністю свідчать Татіщев і Карамзін, їхні, для українців мало зрозумілі, речення, перекладаю, наприклад, “паче мери любіш”, “паче” — “понад”, інші речення цитую, не перекладаючи).

281. У болотах біля Москви від зараз і вигорілих лісів подохли звірі, птахи. (Ріка Москва стала рознощиком заразливих недуг). Москвини, п’ючи неякісну воду і споживаючи спійману хору звірину, хоріють. Карамзін пише, що в 1442 і 1448 роках від різних зараз у Москві померли визначні бояри, родини, споріднені з княжим родом. Основною причиною поширення заразливих недуг були не пожежі, а “маленькі безкрилі кровососні комахи-воші”, їх тьма-тьмуща у теплих дерев’яних московських домах, вони множилися у хутрах дорогих, в одязі шовковому, вони не страшні, якщо хороб не розносять. Татари, люблячи дороге одіння, мало цікавилися його свіжістю.

282. У 1448 році Московський князь Василій Васильович скликав собор єпископів. На соборі був московський патріот Іова, проголошений митрополитом незалежним від Візантії і Риму. У князя Василія Васильовича є десятилітній син Іван. І митрополит Іова почав звати хлопчину Івана Великим князем, щоб москвини привикали бачити у ньому престолонаслідника.

Татари укріплюються у Криму. Запорозькі косаки розгромлюють татарські загони, які нападають на українські селища, щоб заполонених юнаків і юнок “гнати у Крим на рабський торг”. На побережжях Середземного моря розвинута торгівля рабами. На ринках високо цінуються “білі татари”. Українці названі “білими татарами” тому, що їх продавали татари. Дівчину гречанку, італійку, критянку, арабку можна купити за 50—30 ліврів.

За українку купці платять по 100—80 дукатів. Русокосі, світлоокі, добре відживлені степовички вабили рабовласників, які купляли їх не для того, щоб вони доїли овець, годували свиней, шили одяг, пряли. Католицький магнат хотів мати степовичку у своєму домі.

283. Він (католицький монсеньйор), купивши українку на ринку в Фльоренції, вів до ксьонза, щоб він її відвернув від грецької віри і навернув на латинську. Ставши католичкою, українка вважалася коштовною власністю. Монсеньйор мав право її продавати, за непокірність убити. “Усякі роди кари були дозволені панові супроти невільника, і навіть забити його не уважалося переступом” (Грушевський, т. 6, стор. 22).

На рабському ринку українці і українки “мали дуже добру, хоч не дуже похвальну для них самих репутацію: при продажі невільників (...) продавець викликає, що се невільники нові, ще не попсовані, з землі королівської (Литовсько-польської держави), а не московські — бо московські невільники, як брехливі й хитрі, на невільничім торзі мають низький курс” (Грушевський, стор. 23).

Купці чужоземні, “дорогою ціною купують” невільників-українців. І потім їх перепродують “в дальші краї -Сараценам, Персам, Арабам”. “Торг невільниками іде у всіх кримських містах, а найбільше в Кафі; тут їх часом цілими юрбами женуть з торговища просто на кораблі, і через те Кафу, каже наш мемуарист, можна назвати огидною ненаситною пащею, що пожирає нашу кров”.

284. 1453 рік. 30 травня султан Могамет 2-й став біля престолу у святій Софії в Константинополі і, як обиз (знавець “Корану”), сказав: “Могамет переміг Христа! Немає Бога, крім Бога, а Могамет його пророк”.

Останній імператор Візантії Константин 11-й Палеолог убитий: паразитарній імперії прийшов безславний кінець. Тепер султан Могамет 2-й — світський голова православної Візантії і всіх її митрополій. Маючи на увазі грецькі церковні закони, й Київська митрополія стає підлеглою султанові. Чому?

Він (султан Могамет 2-й) кладе інсиґнії (патріярші відзначення) на патріярха і диктує патріярхові, яку він зобов’язаний вести церковну політику. Мусульманин (султан) -світський голова християнської України (Руси), бо вона підлегла патріярхові, який підлеглий султанові. (“За українську Україну”, — говорить мудрий і достойний Українець. Ті, які хочуть, щоб в Україні була форма українська, а зміст чужий, ширять гасла — “за християнську Україну”, “за совєтську Україну”).

285. Як виглядав Константинополь перед падінням? А. М. Шнайдер, Хараніс, Старр вважають, що Константинополь мав 70, 40 чи 25 тисяч населення. Візантія — мілітарно-церковна імперія. У ній в 1000 році було 150 тисяч монахів, які жили з того, що ходили по чужих землях і намовляли людей прийняти віру Христову, підпорядкувавшись владі Візантійського імператора.

І московські монахи наслідували візантійських. Наприклад, вони з Москви прибули на землю племени Вогуличів. Вогуличі живуть на березі ріки Кама, яка є східною притокою північної Волги. Вогульці — люди неслов’янські. “Приймайте православну віру, будете рускімі”. “Ми Камські Вогули, у нас є віра! Недобродушно рідну віру відкидати, а чужу приймати. Ми вогульські люди і віра в нас вогульська”.

Єпископ Пітіріма, як пише “Архангельський літопис”, прагнув оправославити вогулів — зробити їх підлеглими Москві. (Вогули, обороняючи свою духовну незалежність, в 1455 році вбили московського душолова — єпископа Пітіріму).

286. 1456 рік. Українець — степовий Лев. Він не страшний, бо ситий: є що їсти і пити. На його територію часто прибігають голодні дрібні хижаки і гризуться між собою за козу, яку недоїв степовий Лев і лишив на духмяному різнотрав’ї. Цими хижаками є польські, мадярські, татарські, литовські вторжники. Вони то миряться між собою, то сваряться, то знову миряться.

Король Казимір, як кишеньковий злодійчук, з Польщі ввірвався у Львів, виламав двері і почав у міхи складати коштовні діядеми древніх Українських Князів і Княгинь, їхні злотом ткані багряниці, перстені, княжі відзнаки. Убивши сторожів, він виніс обкутий золотом престол царя України (Руси). І, боючись спійматися, утік від українського воєводи Дмитра Дядька, утік до Кракова. І було це у травні 1340 року: після смерти царя Західної України (Руси) Болеслава-Юрія 2-го.

Литовські воєводи, очолені князем Литви Любартом, б’ються з воєводами короля Казиміра за володіння степового Лева. Казимір отримує допомогу від папи римського і короля Мадярщини. У 1352 році польські і литовські вторжники розсмикали Українські землі: Польща поклала лапу на Любленщину і Львівщину, а Литва — на Волинщину.

Литва, отримавши допомогу від татар і хрестоносців, іде, щоб польських вторжників вигнати із Львівщини. У 1377 році польсько-мадярський король Людвик вторгається на Волинь.

У 1378 році король Людвик загарбав Галичину. У 1399 році татарські війська прибули з Сходу: на річці Ворскла мають бій з Литовськими військами, прибулими з Заходу.

Що ці вторжники шукають на землі степового Лева? Хліба, меду, масла, молока, м’яса — їх вабить рай земний, земля, текуча медами і молоками. Якби українці були такими бідними, як литовці, поляки, мадяри, татари, вони б також були вторжниками. Українці народжені розкішною, щироплодоносною матір’ю Землею, утілюють в собі красу людської доброти, гостинности. Вони терпеливі й вибачливі, але коли хто зачепить таїнство їхньої одідиченої гідности, тоді в них пробуджується всеперемагаючий дух Скитської (Праукраїнської) імперії і, вони стають одержимими).

287. У Москві завжди настрій військовий. Московський князь Василій Васильович так, як і його попередники, годує Москву мечем. Знову несподівано оточив Новгород, вимагає в новгородців золота і “жемчугів”. “Дєньґі сюда, деньґі сюда! У Новгороде крічат все калакала!” У людей і по церквах зібрано 8500 рублів. Узявши золото і стада скоту, повертається князь Московський додому.

Новгородці пограбовані і поранені, тужать жінки над убитими чоловіками. “Масква слєзам нє веріт! Масква бйот с носка! Жаловатся бєзполєзно, бйом нє раді мученія, а раді спасєнія!” Ніщо в світі Москва так не любить, як “воссоєдіненіє народов”.

Князь Московський Василій Васильович, виконуючи поради лікарів, почав сам себе палити горючими ґнотами: щоб видужати. На тілі появилися рани, які почали гнити. Умираючи, він на престол посадив старшого сина Івана. Помер, проживши 47 років; він княжив, як хан. І мріяв перетворити Москву у велику Орду, множив військові сили. Щоб всі відчували його ханську силу, він двом князям виколов очі, двох отруїв.

Він навчив москвинів вірити, що “Нє Москва ґасударю указ, а µасудар — Москвє”: хто інакше думав, був названий “разбойніком”. У Москві “навіть законні смертні кари мали варварську жорстокість. Іван Можайський засудив на смерть боярина Андрія Дмитровича, привселюдно спалив його на “кострє” разом з жінкою за сумнівне ворожбитство. Самих знаменитих людей, обвинувачених у державних злочинах, починали всенародно бити батогами. Цей принижуючий для людства звичай запозичили ми у монголів” (Карамзін, т. 5, стор. 220). (“Принижуючий для людства звичай”, Москвою “запозичений у монголів”, особливо дошкульно відчують українці після “возз’єднання двох народів”).

288. 1461 рік. 9-го травня став у Москві митрополитом Феодосій (Бивалцев). Він виконував заповіт щойно померлого митрополита Іони. Іона в 1458 році, покликуючись на Біблію і церковні закони, проголосив, що апостоли заборонили “скликати більше як сім соборів”. І тому “8-й собор, який відбувся у Фльоренції, треба вважати собором сатани”.

Феодосій (вибраний у Москві без порозумінь з Константинопольським патріярхом) вперше в історії почав титулуватися як митрополит Московський. Перед цим, як знаємо, Візантія митрополитів, що жили у Московитії, титулувала “Київськими митрополитами”.

Пермія, яку Москва в 1396 році (хреститель-москвин Стефан) і в 1447 році (хреститель-москвин Пітіріма) хрестила, “на путь спасєнія наставляла”, повстає проти православія. Чому? Москвини, охрестивши пермянів, поділили їх на дві ворожі групи: пермянин, який стає московським донощиком, добрий православний християнин, а пермянин, який боронить рідну святиню в Усть-Вимі (в столиці Пермії-Зирянії), “прєдатєль”, “ідолопоклонник”. У святині Усть-Вимі стояла золота статуя — образ Бога Пермії. Москвини-хрестителі виволікли її, вивезли у Москву. І сказали, що той пермянин, який питає, куди повезли “бабу златую”, грішить, і буде посланий “на путь спасєнія”.

289. Пермяни мудріші, бачачи, що православіє — хитре знаряддя, при допомозі якого Москва гнобить Пермію, роз’єднує народ, бунтуються. Щоб зручніше поневолити пермянів, митрополит Феодосій, маючи військовий загін, ставить монастир у граді Чердиня. (Град Чердинь стоїть на березі річки Колва. Чердинь був столицею Пермії). У монастирі хрещених пермянів москвини виховували у дусі відданості Москві, і їх висвячували на попів пермянських.

(Хрещена пермянка покривала голову хустиною, її звали рускою. Пермянки, які трималися батьківської віри, плекали коси, хустиною непокриваючи. З Москви прибув наказ, щоб всі пермянки голови покривали хустиною: жінка, яка цього наказу не виконує, проголошується сповідницею поганської віри і карається “кнутами”).

(У 1500 році з Москви від митрополита прийшов у Пермію наказ не їсти м’яса в усі пости. Хто їсть м’ясо в піст — гріх смертельний має. У Пермян м’ясо — основний харч; довгі й виснажливі пости їх робили хорими, між ними заникала їм властива войовничість, вольовість. Кволість була оцінена як убогість духовна, що є найкоротшою дорогою у царство небесне. “Блаженні вбогі духом, бо вони внаслідують царство небесне”).

290. Московський воєвода живе з грабіжництва — маючи військовий загін, він їде грабувати мирні села Черемисії (Марі), Вотякії (Удмурії), Комі-Пермії. Повернувшись з здобиччю до Москви, він дає дари князеві і митрополитові. Воєвода має своїх рабів, свою церкву й свого попа, проскурниць, церковних прислужниць, які є його “гаремними жінками”. Піп-чудотворець, пишнотою риз робить велике вражіння на простодушних парахвіянок, які знають, що піп володіє “великими таїнствами”.

“Усяка багата людина хотіла мати свою церкву. Гультяї, ледарі йшли в діякони і попи, спокушували народ не тільки грубіянською нікчемністю, а й розпусним життям. Митрополит... з горя відмовився від правління” (Карамзін, т. 6, стор. 8). І митрополитом став Суздальський єпископ Филип.

291. 1467 рік. У казанській орді безладдя: татари поділені на три ворожі групи — християни, мусульмани і визнавці татарської віри. Християни хиляться у сторону Москви. Мусульмани надіються на султана. Визнавці татарської віри плекають культ Чингіс Хана Темуджіна.

Таємно казанські християни запросили Московське військо, щоб воно вторгнулося в Казань і вбило хана-мусульманина Ібрагіма. Казанські християни вели військо Московське лісистими дорогами, щоб напад на Казань був несподіваний. Хан Ібрагім знав, що татари-християни мають змову з Москвою. І він з своїм військом причаївся, і так ударив по Московському війську, що воно тікало, як опечене. Була середина вересня: на дорогах і в лісах стояли глибокі болота — москвини тонули у болотах. І тільки половина з них причвалала до Москви.

У Москві всі ждали здобичі (зерна, скоту, хутер), а військо прибуло побите й голодне. Є між ріками Ветлугою і Камою мирне неслов’янське плем’я Черемисів. У Черемисів зброї мало, а хліба багато. І в Москві було вирішено здійснити “возз’єднання двох братніх народів”.

292. “Ввійшовши в землю Черемиську (Черемисія жила самостійним державним життям, — Л. С.), багату на хліб і скот, і очолену власними князями, не підлеглими ханові Казанському, росіяни знищили все, чого не могли взяти з собою, як здобич; різали скот і людей; палили не тільки селища, а й бідних жителів, кращих беручи в полон. Наше право війни варварське; всякі злочинства у ворожій (завойованій країні) вважалися законом” (Карамзін, т. 6, стор. 9).

Росіяни (москалі), вторгнувшись в хліборобну Черемисію, поводилися, як татари, “людей изсекоша, а иньіх в плен поведоша, а иньіх сожгоша; а кони их й всякую животину, чего нельзя с собою имати, то все изсекоша, а что было живота их, то все взяша й повоеваша всю землю ту, досталь пожгоша” (Татіщев, т. 6, стор. 25). (І все це московське (російське) варварське право відчують й українці (русичі) після “возз’єднання двох братніх народів”, і про це в наступних розділах ітиме мова, підтверджена літописними документами).

Москвини черемисів — мирних хліборобів вирізували: бо тільки таким способом можна було здійснити “возз’єднання Черемисії і Москви”. Черемис, який не хотів возз’єднуватися, був названий “нєвєрним”: митрополит Московський дав право “казнить невЬрних”.

(Пишучи про Татаро-Монгольську орду, я від неї не відділяю Москви. Москві приділяю багато уваги, щоб краще збагнути процес втілення Орди в Москві. У Орді біля хана (у Сараї) жив єпископ, маючи титул — Сарайський єпископ. Тепер Сарайський єпископ свій престол з Сараю (Царицина) переніс у Сарай (Москву): сила Орди переходить у Москву.

293. Київ. “Наша Україна зветься Русь. А ваша україна як?” — такі питання ставили кияни купцям, прибулим з чужини. Купець відповідав, що він походить з “ланд”, що зветься “Дойч”, а його сусід — з “ланд”, що зветься “Інґ”. У цьому значенні були вислови: “Русь україна, Дойч ланд, Інґ ланд. Сьогодні слово Україна означає назву Вітчизни. Слово Україна не має нічого спільного з значеннями — межа, пограниччя. Якщо вважати, що край є синонімом країна, то і в цьому випадку треба не забувати про многозначність цього слова — край (межа), край (ріж), край (рідний край). Я вже писав, що в слові Україна корінь “кра” такий же многозначний, як і в слові Русь корінь “ру” чи “рос”.

294. 1470 рік. Помер Київський князь Семен Олелькович (представник династії Литовського князя Ольгерда). Литва прислала в Київ свого намісника, воєводу М. Ґаштовта. Київська шляхта його до Києва не пустила, сказавши: “Ти є більше ляхом, ніж князем”. У Києві київська самоуправа, в урядових установах сидять кияни. Та вони поступили неправильно, не прийнявши воєводу Ґаштовта. Чому?

Коли ви, кияни, не хочете, щоб над вами княжив чужинець (лях чи литовець), то у чужинців не просіть — дайте нам князя з нашого роду? Коли у старих юдеїв не було князя (чи царя), вони попросили свого рідного духовного провідника (волхва) Самуела, щоб він їм висвятив царя. Самуел знайшов мудрого відважного пастуха Давида і помазав його на царя, сказавши юдеям, що цар їм даний Ізраельським Господом Ягвою, і всі зобов’язані в ім’я волі, правди і віри йому беззастережно коритися. Усі волхви в Києві повбивані. Архимандрит чи архиєпископ, як люди чужої релігії, служать у Києві чужим князям, і ждуть вони Ґаштовта. Ґаштовт, вигнаний з Києва, ввійшов у Київ з литовським військом і поставив на горбах гармати, ув’язнив визначних киян і почав їм спини пороти різками. Ні монахи, ні попи не боронили киян. Чому? Тому що попи і монахи свої неморальні вчинки оправдують релігійною святістю: усяка влада від Бога.

У Києві рабін Схарій проповідує віру Мойсея, каже, що “Мойсей єдинобожественний, а Ісус — несуттєва казка, видумана юдеями”. І тому мудрі кияни не повинні їй вірити. Кияни Схарію відповіли, що вже не знають, який чужинець правду каже.

Рабін Схарій пішов до Новгорода, де стрів попа Алексія. Піп Алексій знає, що його колеги (попи), прикриваючись Христом, обманюють людей і живуть розпусним життям. Та є між ними й порядніші. Гавриїл (протоєрей Новгородської святої Софії) і син боярина Григорій Михайлович Тучип стали мойсеїстами. Піп Алексій став протоєреєм собору Успенського (у Москві). І вмовив княжну Єлену “залишити християнство, як релігію рабську”. Що сталося з мойсеїстами — довідаємося в наступних розділах.

295. 1471 рік. Щоб військо було сильне, воно повинне в походах гартуватися. Військо московське не може існувати, не воюючи; у нього завдання — годувати себе й Москву. Несподівано (без жодної причини) московське військо, благословенне митрополитом Филипом, знову оточило Новгород. Князь Московський Іван Васильович сказав, що має бути “возз’єднання Новгорода і Москви”.

Новгородці відповіли: “Ми проти самовластя Московського”, “Ми вільні люди і ми не є вітчизна князів Московських!”, “Не Московський, а Київський митрополит повинен дати архиєпископа святій Софії”, “Да изчезнеть Москва!” (Карамзін, т. 6, стор. 16, 18, 19).

На 18-й сторінці Карамзін пише, що “Новгородці” явилися на віче і торжественно сказали, що... Іван (князь Московський, — Л. С.) — злодій”, “Великий Новгород сам собі володар”.

Оборону Новгорода очолив князь Василь (Шуйський). Маючи 12 тисяч воїнів, він зустрів Московське військо на березі ріки Двина. Під час бою він був ранений. Новгородці, обороняючи волю, батьківські права, дітей і жінок, “стояли на стенахь й башняхь, готовьіе кь бою сь Москвитянами...”, “ненавидели Москву по ревности любви кь волности отечества” (Карамзін, т. 6, стор. 27,28).

Москвитяни хочуть поневолити новгородців, обманюючи їх кличами “возз’єднання Новгорода і Москви”. Новгородці знають, що під словом “возз’єднання” москвини розуміють підпорядкування Новгорода Москві. Новгородці боронять свою республіку, вони проти возз’єднання з москвитянами. Москвитяни знали, що тільки “Одинъ мечь можетъ смирить Новгородцевъ” (Карамзін, т. 6, стор. 22). Хто дав право Москві мечем присмиряти Новгородців? Орда.

296. 1472 рік. Київ багатий, грошовитий. Київ випускає гроші, які ходять по всій Україні (Русі). Українські гроші можна бачити на ринках Польщі, Литви, Москви, особливо у містах — Вільно, Смоленськ, Брянськ. (Українські гроші мали високу вартість тому, що Київ великий торговельний центр Східної Европи. З Києва їдуть купці в Туреччину, Крим, Іран. Київська копійка (від слова “коп’є”) ніби ознаменовувала торговельну незалежність Києва, який в душі чує приниження свого “я”: литовець панує у Києві над киянином. Кияни “З жалем згадували, як колись Литва Київським князям давала дань ликом та віниками в своїй бідності, нічого путящого не мала, а тепер приходиться їй коритися у всім” (М. Грушевський). То не коріться? Чому ж ви коритеся людям, земля яких тільки багата віниками і ликом?

297. У Києві монастирі наповнені візантійськими греками (попами і монахами). Утікши з Константинополя, тут вони знайшли земний рай: православні побожні раби працюють від зорі до зорі на монастирських землях, годують побожних чужинців, які нічого не хочуть робити: займаються “чтєнієм святих”, “богоугодним для себя дєлом”.

Останній імператор Візантії Константин Палеолог мав двох братів — Димитрія і Хому. Вони, як деспоти, панували у Пелопонесі (Греції). І самі з собою жорстоко воювали, сили свої виснажуючи. І цим помогли султанові Могаметові 2-му вторгнутися у Грецію.

Деспот Димитрій (блюститель грецької ортодоксії) поклонився мусульманинові Могаметові 2-му і віддав йому свою донечку: за це отримав багатий маєток — місто Ен у Фракії.

Деспот Хома утік до папи Пія 2-го з великими скарбами константинопольськими. І помер він у Римі, лишивши папі свою донечку Зою. Папа, опікуючись Зоєю, відвернув її від віри грецької і навернув на латинську.

У Римі відомо, що Татаро-Монгольська орда, розбита Чингіс Ханом Тамерляном, ослабла; на три орди поділилася, мудріші і багатші ординські аристократи осілися у Москві, біля Кремля створили вулицю Большая Ордінка: перетворюють Москву в Большую Орду.

Папа Пій 2-й помер, і принцеса Зоя опинилася під опікою папи Павла 2-го, який мав “поведінку спокусливу”. Папа Павло 2-й помер, і почав папа Сикст 4-й опікуватися Зоєю. Він, знаючи, що Московський князь Іван Васильович живе з ханом, як з рідним братом, вирішив з ним одружити Зою. І просити його, щоб він намовив Орду вигнати турків з Константинополя. Папа, ставши союзником Орди, приєднає Константинопольський патріярший престол, проголосить, що грецька церква возз’єдналася з латинською.

298. Принцеса Зоя в супроводі папських послів 24 червня (1472 року) виїхала з Риму, прибула до Москви 12 листопада. Папський легат Антоній їхав у червоній одежі, мав високу шапку, рукавиці. Перед ним несли латинські монахи з срібла вилите розп’ятіє Христа. Московський митрополит Филип повінчав Зою з Іваном (князем Московським) у присутності папських послів. Москвинам не подобалося ім’я Зоя і вони почали принцесу звати Софією. Кардинал Антоній (при допопомозі Зої-Софії) почав у Москві порушувати справи Фльорентійської юнії. І сказав боярам (вихрещеним татарам) про справи вигнання турків з Константинополя.

Боярин Іван Фрязін (головний московський посол, який Зою проводжав з Риму до Москви) почав москвинам оповідати про порядки європейські. І був він проголошений “вольнодумцем”. Усякий “вольнодумец” у Москві вважається “разбойніком”, “преступніком”. Князь Московський закував вольнодумця Фрязіна в “кандали”. І наказав бити його “кнутамі”, і забрати у нього дім, маєтки, а його жінку і дітей поставити “под караул”.

Папський посол Батиста Тревізан (головний провідник Зої до Москви) збирався їхати (після вінчання) в Орду до хана Ахмета у справі війни проти Турції. І князь Іван Московський поставив його “под караул”: хан Ахмет і хан (князь) Іван не думають воювати з Туреччиною. Папським послам з трудом удалося визволити Батиста Тревізона. Щоб спасти свої голови, вони перестали говорити про Фльорентійську юнію, віддали Москві Зою, “нічого за неї не виторгувавши”...

299. Пермяни, не маючи сил боронитися, прийняли принесене з Москви православіє і на заклик попів звуть себе рускімі, але говорять по-пермянському. І кажуть: Бог каже пермянам говорити по-пермянському, а удмурам по-удмурському, а зирянам по-зирянському. Те, що пермянам Бог дав, ніхто не має права у них відбирати. І пермяни, поминувши Москву, везуть коштовні хутра і срібні плити до Києва, продають, купуючи шовкові тканини, сукна, мечі.

Попи прибули з Москви, ставлять у Пермії церкви. Прагнуть пермян поробити рускімі побожними православними християнами. Пермяни сказали попам, що православіє приймають, але влади князя Московського не визнають. Пермія має рідних князів — Бурмата, Мачка і Зирана. Попи відповіли, що батьком православних є митрополит. Митрополит живе в Москві: хто визнає митрополита, той визнає й князя Московського.

Пермські князі Бурмат, Мачка і Зирян, православну віру з Москви прийнявши, визнали себе підлеглими князю Московському. Москва дала пермянам “свєт просвєщенія”, “освободіла пермян от язического суєвєрія”. І тепер перм’яни повинні в ім’я віри Христової показувати “безгранічноє послушеніє, тєрпєніє, іскрєнєє покаяніє”.

300. Пермяни не показують ні послуху, ні покаяння, ні терпіння. І тому Москвинське військо вторгнулося в Пермію. І почало палити селища, вирізувати хрещених перм’ян, не поминаючи ні бабусь, ні немовлят. Після “возз’єднання Пермії і Москви” московський воєвода Фьодор, як дарунок для князя Московського, “прислаль кь нему, вмЬсть сь плънными, 16 сороковъ черныхь соболей, драгоцьнную шубу соболью, 29 поставовь ньмьцкаго сукна, 3 панцыря, шлемь й две сабли булатньія. Сіє завоеваніе, коимь владънія Московскія прислонілись кь хребту горь Уральскихь, обрадовало Государя й народь” (Карамзін, т. 6, стор. 32).

Маючи на увазі описи Карамзіна (взяті з літописів), переконуємося, що держава Пермія мала панцери, шоломи, шаблі. У її містах були коштовні тканини, куплені пермянами у Києві в арабських, іранських, англійських купців.

301. 1474 рік. Тоді, коли москвинське військо грабувало й убивало жителів Пермії, у Москві стояло татарське військо, яке охороняло Москву від несподіваних нападів, і перебувало на утриманні Москви. Татарський баскак Карачак з синами своїми очолює державне правління Москви. У Москві, як пише Карамзін (т. 6, стор. 58), живе “3200 татар торгівців”, 600 ханських знатних людей.

Татари навчили москвинів складати клятви ханові — “Царю Большой Орды”. (І цей звичай буде Москвою практикуватися у Переяславі під час підписання договору між гетманом Богданом і боярами царя Алєксєя). Жителі Москви (бояри, купці і сам князь Московський (“Грозний гасудар”) вийшли стрічати ханського посла-баскака. В’їзджає баскак у Москву з знатними татарськими родинами і з 3200 кіньми. (Чим знатніші татари, тим більше у них коней, особливо дійних кобил; немає кумису — немає радісного життя).

302. Князь, бояри, купці, уся Москва стала на коліна. Лежать розстелені хутра соболеві. Москвитянки тримають баняки з кобилячим молоком. Стоїть на соболях гордий ханський посол. Біля нього два татарина тримають “басму” (ікону, образ хана) — московитяни клянуться бути вірними ханськими підданими. Присяги (клятви) складаються біля басми (болвана). Болван (образ хана) завжди стоїть на площі. І тут свята відзначають москвитяни. (І місце це в Москві в історії відоме під назвою Болванка).

(Посли татарські “звичайно привозили з собою басму (образ чи болван хана); князі Московські завжди виходили пішки з міста, кланялися їм, підносили куб з молоком кобилячим, і для слухання Царських грамот підстеляли хутра соболеві під ноги читачеві, ставали на коліна. На місці, де бувала ця зустріч, поставили ще за часів Івана церкву, яка й до нині зветься Спасом на Болванці” (Карамзін, т. 6, стор. 58). На Болванці москвини складали “присягу на вєрность Большой Орди”, це мало “прогрессівноє значеніє для дальнєйшего развітія Москви”.

303. 1475 рік. Софія (Зоя) Палеолог (жена князя Івана Московського) тримає в Кремлі в світлиці герб свого роду: зображення двоголового орла. Уже в 870 році цей герб красувався на жезлах деяких візантійських архистратигів. Палеологи, сівши на престол Візантії, проголосили свій родинний герб гербом Візантії.

(У 1497 році князь Московитії почне протизаконно користуватися гербом Візантії. Візантійський принц Андрій (дійсний наслідник герба Візантії) у заповіті заборонив Москві користуватися його гербом, і передав право на престол Візантії цареві Кастиллії Фердинанду і його дружині Єлисаветі.

“Присвоїмо собі герб Візантії і присвоїмо собі ім’я Русь, і потім прагнутимемо заволодіти цими землями. Маючи герб Візантії, ректимемо, що центр православія перейшов з Константинополя в Москву. Маючи ім’я Русь, почнемо вторгатися в Україну (Русь), і ректимемо, що “Русь воссоєдіняєтся, чтоб спасті і сохраніть сєбя”).

Софія (Зоя) пише листа в Орду до ханші Ахматової — хоче в Москві поставити церкву на гарному місці, де живе татарська знать, і просить дозволу. Ханша Ахматова дозволила. Софія (Зоя) сказала: “Долго ли быть мнь рабынею Ханскою” (Карамзін, т. 6, 58).

Москва, будучи рабинею ханською, багатіє і міцніє: для одних підлеглість Орді — зубожіння, для інших — збагачення. Москва, як я вже говорив, ставши головним пунктом по збору данини Орді, зробилася найбагатшою і найвпливовішою силою на півночі, її князі тепер спроваджують з Італії майстрів, щоб “зделать Москву красівою”. Майстер Аристотель ставить кам’яні церкви, виливає дзвони, пушки, він “хитр вельми” (Татіщєв, т. 6, стор. 46).

304. “Вєді ґасудар, добич хочем!” — кажуть бояри. Карамзін пише, що москвини, щоб “добич мати”, 1-го лютого знову зненацька вторгнулися у Новгород. Є закон — убий пастуха, а потім бери стадо. Найвизначніші новгородські діячі (мозок народу) схоплені й пов’язані: з Новгорода до Москви на катування везуть Марка, Памфилія, Василія Федоріва, Григорія Кипріяна, Івана Кузьмина, Акифа з сином Романом, Юрія Репехіва.

З Новгорода у Москву перетранспортовуються бочки з вином, медом, скрині з дорогими тканинами. Новгородці віддавали все, що мали (серги, перстені, шкуру, сало, бурштин), щоб їм було подароване життя. Москвини скарби складали на вози; “навантажили 300 возів сріблом, золотом, дорогоцінними каміннями; безчисленну кількість шовкових тканин, сукна, хутра” (Карамзін, т. 6, стор. 83).

305. Пощо тяжко працювати? Життя грабіжницьке (коли воно освячене попами, єпископами, митрополитом, і очолене “батюшкою-ґасударьом”) розкішне, славне. І легке: підставляй ніж під шию мирному господареві, бери його жінку, доньок і маєтки. Усе, що він за все життя придбав, ти здобуваєш за одну годину. Такі підбадьорюючі слова ханські тепер на устах Московського ґасударя. “С намі Бог і Ґасудар! Кто протів нас, тот “злодей”, “разбойнік”, “бунтовщік”, враґ ґасударственной власті!”

(Історики Московитії грабіжницьке вторгнення в чужі землі, звуть “укрєплєнієм Россійського централізованого ґасударства, успєхамі Россіі”. І від імени гноблених племен зазначують, що вони (гноблені) “прісоєдінілісь добровольно для развітія проізводітєльних сил края”).

У Москві перебуває мурза Боч’юк (посол хана Ахмата). Він радить Московському цареві носити титул “Ґасудар всея Русі”: такий титул маючи, можна думати про вигнання литовців з України (Руси), і поставити її в підлеглість ханові Ахматові.

306. Україна (Русь) перебуває у тьмі релігійної ворожнечі. Турецький султан Магмет назначив свого слугу Рафаїла бути Константинопольським патріярхом. Рафаїл, виконуючи розпорядження мусульманина-султана, посилає до Києва монаха Спиридона, давши йому титул “Київського митрополита і всея Русі”. Спиридон кличе побожних православних України (Руси) коритися патріярхові Рафаїлові.

Патріярх Рафаїл підлеглий мусульманинові, а кияни підлеглі Рафаїлові: у принизливе життя поставила тебе, Україно (Русе), грецька ортодоксія?!

(Константинополь тоді, коли йому загрожували турки, і він потребував від Риму військової допомоги, віддав у Фльоренції Україну (Русь) Римові, отримавши військову допомогу. Тепер Константинополь у турецьких руках. Патріярх Рафаїл веде політику повернення України (Руси) під свій вплив, щоб патріярхія мала прибутки.

307. У Києві появляється митрополит Михаїл. Він, як пише Др. Григор Лужницький, “був прихильником фльорентійської юнії”. Він кличе українців (побожних рабів) єднатися з Римом. Він відважний — підтриманий окупантами України (Руси), католиками (литовцями і поляками). Чому починається боротьба за приєднання українців до тієї чи іншої чужої сили? Хто приєднав побожних рабів, той має право їх експлуатувати на їхній землі.

Московський митрополит кличе українців, щоб вони підпорядкувалися Москві. Патріярх кличе українців, щоб вони підпорядкувалися Константинополю. Папа кличе українців, щоб вони підпорядкувалися Римові. Попи кличуть українців, щоб вони визнавали владу вторжників (владу Литви і Польщі). Поляки і литовці дають кращі посади тим українцям, які їм вірно служать. Коли між українцями появляється людина, яка справи відродження державного життя ставить вище чужорелігійних справ, то її оточують ворожі сили і вмертвляють. (У літописах зазначено, що тих, які світські справи ставили вище релігійних, уночі топили в Дніпрі). Віра Христова стала в Україні (Русі) справою національною, рідною, святою. Той, хто не кориться єреям, безбожник, грішник, має в собі сатану: щоб спасти душу, треба вбити грішне тіло (прив’язати камінь до шиї і вночі вкинути в Дніпро).

308. 1480 рік. Хрещення татар у Москві. (Вихрещені татари, які вміють розмовляти церковно-слов’янською мовою, стараються, щоб Москва (вперше в своїй історії) стала самостійною, незалежною від тієї чи іншої орди.

Хан Мердоулат і хан Айдар з родинами, знатними мурзами і беями, і з дітьми хана Анчі-Ґирея, і з військовими загонами, вирішили поселитися у Москві, прийняти хрещення і стати братами Московського князя Івана Васильовича. Вихрещені татари звали князя Івана ханом, тобто государем вищим, як князь; “хан” значить цар. Москва тепер має хана, але тому, що москвини хана звали царем, а його столицю Царициним, вони й князя починають звати царем, або “ґасударьом”.

309. 1481 рік. Київ ослаблений майстрами релігійної ворожнечі. Киянин бачить у киянинові ворога. Занепала спонука тяжіння до кровно рідного. Занепало прагнення до національного самовизначення. Багато намножилося доробкевичів: попи готові служити будь-яким чужим панам, щоб зберегти прибуткові церковні маєтки, які вони передають синам, а сини — внукам.

(Немає на світі нічого милішого, чистішого, святішого, як Дажбогом (Свідомістю Всесвіту), утверджений закон тяжіння людини до кровно рідного, до права бути вільним господарем на батьківській землі, і мати незалежну духовність, і вільно осмислювати себе і світ. Цей закон в Україні (Русі) знищений чужим світоглядом (грецькою ортодоксією).

У Києві князь Михайло (брат князя Семена Олельковича) — намісник Литви, півукраїнець і півлитовець. Попи явно і неявно, отримуючи дарунки від Московського князя Івана, в Києві речуть киянам: “Та ж литовці — це колишні київські раби! Києву платили данину у формі в’язаних віників, маючи землю бідну. У Литві віра латинська, а в Москві віра грецька, Київ повинен єднатися з Москвою!”

(Чому попи не рекли киянам, що Москва була рабинею Київською: платила Києву данину личаками і хутрами. І тепер Москва — рабиня хана татаро-монгольського). Московські шпигуни у Києві викриті: князь Михайло Олелькович, який, послухавши попів-агентів московських, пробував побожних православних України (Руси) підпорядкувати Москві, 30 серпня 1481 року покараний: голова відрубана йому і його приятелеві Іванові Гольшанському.

310. Москва, почувши, що її шпигуни в Києві покарані, підкуплює свого приятеля (кримського хана Менґлі-Ґерея), щоб він спалив Київ. Хан Менґлі-Ґерей 1-го вересня 1484 року напав на Київ. Палить доми. Він розгніваний, що косаки при допомозі вогняних вишок, що стоять у степах, повідомили киян про наближення орди. Кияни з скарбами поховалися у лісах, криївках. Хан узяв у полон воєводу Івана Ходкевича і щез.

(Москва хоче використовувати всі можливі сили (особливо Кримських татар), щоб ослаблювати Київ. Тільки ослаблюючи Київ може могутніти Москва. “Дякував Менґлі-Ґерею за Київські погроми князь Іван” (Московський, — Л. С.) і в “1501 році Менґлі-Ґерей на прохання Івана (князя Московського, — Л. С.) вибрався походом на Київ” (Грушевський, т. 4, стор. 327, 332).

Литовські намісники пригнали з селищ (з берегів Прип’яті) 20 тисяч українських теслярів, мулярів, ковалів, землекопів. Вони з киянами відбудували Київ. Поставили оборонні споруди. Населення Києва почало швидко збільшуватися.

311. 1487 рік. Тверь, ведучи постійну війну з Москвою, яку підтримувала Орда, ослабла, її знать (мозок Твері) ув’язнена і посічена. Тверь,як незалежна держава (князівство), погибла два роки тому. Тверці, возз’єднавшись з Москвинами, стали їхніми рабами, ім’я своє старе й славне утратили, їхні діти забудуть “хто вони, чиї сини, ким і чому закуті”. І назва града Твері (назва зненавиджена Москвою) зникне з мапи. (Тверці перестануть звати себе тверцями: їхньому містові Москва дала назву Калінін).

(“В прошлом годе вьішла из повиновения Тверь. Тогда он осадил ее й кровью тверитян снова утвердил власть Москвы” (С. Бородин, “Дмитрий Донской”). Москва кров’ю тверитян утвердила у Твері власть Москви. Москва “сплотіла навєкі союз Твєрі і Москви”.

Михаїл (князь Тверський) з родиною перебуває на вигнанні в Литві. Щоб зберегти самостійність своєї держави (князівства), він в 1483 році заключив умову взаємодопомоги з королем Казиміром 4-им, з Литвою. Він мав сорокатисячне Тверське військо. І міг би перед воротами Твері розгромити москвинських вторжників.

312. Та сталася зрада: тверські попи, перебуваючи під юрисдикцією митрополита Московського, несподівано відчинили ворота. Чому? Тверський єпископ — слуга Московського митрополита. І він попів, купців намовив зрадити рідного князя Михайла Тверського. І під час облоги Твері єпископ, попи і їхні однодумці явилися до князя Московського, “явились кь нему все тайные его доброжелатели Тверскіе” (Карамзін, т. 6, стор. 114). Тобто таємні доброчинці підкуплені Московським митрополитом.

Князь Михайло Тверський щиро вірив у святі таїни православія, і ця віра принесла йому загибель. Він не думав, що єпископ Тверський підлеглий Московському митрополитові, є шпигуном князя Московського. Але, коли б він не був шпигуном, то митрополит не призначив би його бути єпископом у Твері. Так є, “Усілєнію вєлікокняжеской власті содєйствовала церков”, її політика.

313. 1488 рік. У Москві італійські майстри за працю отримують золото. Їхня майстерність і винахідливість робить Москву “красівим городом”. Карамзін пише, що італійський майстер Павло Дебосіс вилив у Москві “пушку веліку”, “Царь-пушку”.

Щоб розбудовувати Москву, потрібні гроші: найлегше гроші здобувати грабіжництвом, тобто при допомозі “возз’єднання двох братніх народів”. Усяке возз’єднання “способствовало укрепленію Россійського государства”. І тому для Москви воно мало “огромноє прогрессівноє значеніє”.

Коли здійсниться возз’єднання Новгорода і Москви, Москва матиме рабів, потрібних на будови нових вулиць московських, і матиме “жемчуги”, золото, скот. Військо князя Московського, вторгнувшись у Новгород, здійснювало “возз’єднання двох братніх народів”: стрільці ходили із закривавленими ножами від дому до дому — навіть немовлята в колисках лежали мертві з ранами на грудях.

314. 8 тисяч новгородців пов’язано (пов’язано молодих і здорових). І вигнано в Москву “на строітєльство”. Новгород став мертвим домом, “навіки був утихомирений Новгород. Остався труп: душа щезла; інші жителі, інші звичаї і вдача, властиві Самодержавію” (Карамзін, т. 6, стор. 89). Карамзін (найвизначніший історик Московитії) щедро обдарований царем Александром і царем Ніколаєм, ніби торжествує, що після возз’єднання Новгорода і Москви, з Новгорода “остався труп”. Ні, новгородці, які жили в лісах, в селищах, притаївшись, урятувалися. І вони так, як і тверці, навіки затаїли в серцях святу ненависть до тих, які порізали їхніх братів і сестер. І таким способом в 1489 році здійснене “возз’єднання В’ятки і Москви”. Заполонених молодих в’ятичів привезено в Москву. І їм, щоб запаморочити гордість в’ятичівську, показано біля Кремля “Цар-пушку”, яку щойно вилив італієць Павло Дебосіс. “Цар-пушка” була зроблена для того, щоб навівати рабам покору і демонструвати могутність Москви.

315. 1490 рік. Греки (сини Рала Палеолога) привезли в Москву знаменитого лікаря Леона, жида з Венеції. Лікар Леон лікував 32-охрічного княжича (сина князя Івана Московського). У “Ніконському літописі” написано, що за неуспішне лікування жида Леона катували, татаро-монгольські методи катування прості: ламали ребра, на вогні пекли п’яти.

Князь Іван Московський жида Леона “казниль всенародно на БолвановЬ за Москвою рькою”, “Такую же участь имЬль вь 1485 году й другой врачь. НЬмець Антонь: онь бьіль зарЬзань ножемь подь Москворецкимь мостомь, кь ужасу всьхь иноземцевь, так, что й славньій Аристотель хотьль немедленно уехать изь Москви: Іоаннь разгневался й вельль заключить его вь доме” (Карамзін, т. 6, стор. 123, 124).

Карамзін пише, що в “жестокомь дель народь видель одну справедливость”. Татіщев (т. 6, стор. 76) пише, що князь Іван Васильович Московський відсік лікареві Леонові голову, “отсекоша ему голову на Болвановке апреля в 22 день”. Я вже згадував, що в Москві Болванівкою називалася та площа, де стояла басма (образ, статуя хана), біля якої князь, бояри і знатні москвини складали клятву вірності ханові, це, “важнєйшеє в жизні Москви собитіє”, було святом. “Народниє масси єдінодушно на Болвановкє демонстріровалі прісягу на вєрность ханові” і на скріплення “двух братскіх народов” (татар і москвінов).

Хто був “славний Аристотель”, який, побачивши, що в Москві то той, то той чужинець з наказу князя “зарЬзань ножемь”, хотів негайно втекти до Риму? Майстра Аристотеля привіз з Риму посол Московського князя (вихрещений татарин) Сємьон Толбузін. Аристотель у Москві ставив церкви, мости, палати, виливав дзвони, “пушкі”. Він, як пише Татіщев, поставив у Москві “церковь Успения”: такої ще “не бывало в Росії”.

316. 29 вересня став Московським митрополитом Зосим, який таємно вважав, що віра християнська рабська, і належав до визнавців віри Мойсея. 14 жовтня у Москві з’їхалися єпископи, щоб “осудити врагов Хріста”. Вони рекли, що в Московитії є “враги Христа напоєні отрутою жидівською”.

Митрополит Зосим оголосив у Москві, що князь Іван 3-й — це “новий цар Константин, Москва — Новий Константинополь”. Москва — Нова Візантія. Князь Іван 3-й — хан Московський і всея Руси. Він почав підписуватися, як “Иоанн, Божиею милостью Государ всея Руси і Великій князь Владімірский, і Московский, і Новгородский, і Псковский, і Тверский, і Пермский, і Юґорский, і, і...” І він, цар Візантійський, і тому на “бумагах” кладе печать царя Візантії — двоголового орла. І грізно зазначує, що він “Богом бережений і наставлений”. Він “Богом наставлений” (В. О. Ключевский, т. 2, стор. 127).

317. (Князь Іван Лукомський і латинський перекладач 31 січня (1493 року) були поставлені “под караул”. І князь Іван Васильович Московський “сожгоша их на реке на Москве пониже мосту в клетке. Да казнил двух братов смольнян Богдана да Олехна... Богдан умре от торговые казни, а Олехну голову секли” (Татіщев, т. 6, стор. 81). За що спалили живцем у клітках, катували, сікли голову? Татіщев пише, що князь Іван Лукомський мав отруту: було підозріння, що хотів князя Московського отруїти. Смоляни (смоленці) Богдан і Олехна закатовані за те, що вони послали свого приятеля Волинцева з листом до князя Олександра Литовського, висловлюючи своє неприхильне ставлення до Москви. Смерть тим тверцям, смоленцям, новгородцям, які не хочуть Москві служити).

“Божий помазанник” Іван 3-й злий, як чорт: прибулі в Москву польсько-литовські посли не визнають його “царем всея Русі”, і кажуть: “Цар всея Русі живе в Москві, й не бачив Русі”. Польський король Сиґизмунд-Авґуст вважає, що Москва не є Руссю, не є Візантією.

Українці (запорозькі косаки) біля Очакова затримали московських послів, які їхали скласти поклін Кримському ханові. “Хто ви?” — питали косаки. Посли відповіли: “Ми посли царя всея Русі”. “Ви злодії царя-злодія! Косаки — сини Русі, не дозволяють послам московським без дозволу Русі бути на Русі”.

Татари, які під Очаковим пробували брататися з московськими послами, були розгромлені запорозькими косаками. Фальшиві посли Руси фальшивого царя Руси були запорозькими косаками вигнані з Руси.

318. 1498 рік. Українці (запорозькі) косаки стріли італійця-монаха Тому, який приїхав з Фльоренції. “У нас звичай — на поголеній голові чуб, як коса. У вас на маківці поголено, а кругом вух чуб. Що край, то й звичай”, — казали косаки, угощаючи монаха. Монах Тома сказав: “Я чув, що в Европі є степовий острів, на якому живуть люди, не маючи ні попів, ні королів, звуть себе вільними косаками. І тепер я в Косакії. Бачу, у вас чуби, як у єгипетських фараонів”. “Ні, монаше, не так: у єгипетських фараонів чуби, як у запорозьких косаків”, — жартівливо сказав косак.

Монах Тома скинув хреста і сказав: “Міняю золотого хреста на косацького коня. Косаки, прийміть мене до себе. Я втік від папи Александра 6-го. Папа — розпусний Борджія! Має п’ятеро дітей від монашок. Його донька Лукреція — принцеса Ватикану. А Цезар — син його, правитель Риму. Папа 23 травня спалив мого приятеля Саваранолю у Фльоренції на площі.

319. “За що? Савараноля, маючи 23 роки, став монахом. Проповідував католицьку релігію, був професором у містах Італії. Був аббатом фльорентійського монастиря св. Марка. У Фльоренції, як і в Римі, є католички, що продаються за гроші, або — шмат хліба. Савараноля кликав грішників до покаяння. Особливо осуджував содомське життя монахів. Папа наказав Саваранолі мовчати. Людині, залюбленій у правду, тяжко мовчати. А ви, косаки, грецьку віру маєте?”

“У косаків віра косацька, а святиня — Воля. Грек хай тримає грецьку віру для грека. Попи звуть косаків язичниками. Побожним православним заборонено мати таку косу, як мав цар Святослав”, — сказав сотник Водопал.

Монах Тома знає мови арабську, грецьку, київську, погодився бути їхнім перекладачем. Він дивувався, що на Запоріжжі є сім французів, десять турків, п’ять греків, два німці -сюди вони втекли від переслідувань. Їм всім подобалася віра косацька — вір так, як твоя душа хоче; кожна віра, яка іншої віри не гнобить, правдива.

320. У грудні місяці, як пише Татіщев (т. 6, стор. 88), князь Іван Васильович Московський “вспалился”. І “в той вспалке велел казнити детей боярских”: Володимира Елізарова, сина Гусєва, і князя Івана Палецького — Хруля і Поярка, Рунова брата і Счавья Скрябіна сина Травіна і Фьодора Стромілова і Аффанасья Яропкіна”, “Казниша их на леду, главьі их секоша, декабря в 27 день за то, что хотяху извести внука его князя Дмитрия Івановича”.

Якщо москвини на садизм своїх князів дивляться як на дії “Божого вибранця” і в садизмі не бачать садизму, а тільки, як ‘пише Татіщев, “вспалку” (спалах гніву), їм належить перемога: люди з нахилом до садизму перемагають людей розвиненої гуманности, і особливо тоді, коли законом і суддею стає “кінджал”. Люди “кінджала”, поступаючи так, як їхні князі, багатітимуть, проявлятимуть “вспалку”. І ректимуть: “1478 год: прісоєдінєніє Новгорода к Москвє. 1485 год: прісоєдінєніє Твєрі к Москвє”. 1489 год: прісоєдінєніє Вятской страны к Москвє. 1510 год: прісоєдінєніє Пскова к Москвє. 1521 год: прісоєдінєніє Рязанского княжества к Москвє”. Як здійснювалося “прісоєдінєніє” “к Москвє?” Немає значення: головне -“прісоєдінєніє”.

(Люди замилувані до садизму нещасні; гноблячи поневолених, вони матеріяльно багатіють, а духовно — бідніють, і, щоб їх олюдянити, треба їх посадити силою меча й вогню на своє місце, і сказати: “Живіть на батьківській землі, а будете вторгатися в чужі землі в ім’я “прісоєдінєнія” чи “воссоєдінєнія”, то буде з вами те, що ви зробили з новгородцями, тверцями”.

321. 1499 рік. Архітект Алевіз, прибулий з Медіолана, ставить у Москві кам’яний “Дворець Теремний”. Нові й нові архітекти з Італії прибувають. Архітект Маркус зробив плян — ставить у Москві нову вулицю, яка зветься Беклемішевськая, де житиме московська аристократія. Князь Беклемішов (вихрещений татарин) багатий, його рід великий і славний.

(У 1494 році грек Мануїл Анґел привіз в Москву архітекта Алевіза і Петра (майстра французької “фрязії” та “иных мастеров” італійських). Алевіз ставить у Москві “палаты каменньіе й кирпичные”. І жахається, бачачи замилування до садизму, яким пишаються князі Московитії.

Татіщев (т. 6, стор. 91) пише, що в січні (в 1499 році) князь Іван Васильович Московський піймав дисидента (князя Семена Івановича Ряполовського і його дітей), і “голову ему секоша на Москвє — реце пониже мосту февраля 5 во вторник”.

А суд? Право оправдатися? Карамзін і Татіщев пишуть, що в Москві люди бачили справедливість у жорстокості. Хто сильний жорстокістю, той і справедливий: поняття ці, очевидно, панували у шатрі хана Татаро-Монгольської орди, і їх ніхто не осуджував.

Жорстокість (ув’язнення за прихильність до “іностранца”, катування у в’язниці за “свободомисліє”, за підозріння в неприхильному ставленні до царя) вважалося справою роблення порядку. І москвини завжди живуть у страху: вони царя бояться, патріярха бояться, “іностранца” бояться; постійних приморозків, які нищать їхню городину, бояться; бунтівників (пермян, тверців, новгородців, псковців) бояться; вторгнення поляків, шведів бояться; поширення єресі в православії бояться, і зі страху стають садистами; відважнішають, обезголовлюючи “прєдатєлєй”, “бунтовщіков”, “подозрітєльних”: роблять “порядок”.

322. Італійські архітекти ставлять Архангельський собор, де в гробницях лежатимуть “архангели” (князі Московські). Раби, які працюють “на строітєльствах красівой Москви”, за труд грошей не отримують — працюють за те, що їм “ґасудар” помилував життя, возз’єднуючи Новгород, Твер, Пермію з Москвою.

Московський князь Іван Васильович “выписывалъ изь Італіи мастеровь пушечныхь й серебрениковь” (Карамзін, т. 6, стор. 50). Італійські “серебряніки” почали в Москві “чеканити гроші”, які по-татарському звалися “дєнґамі”. Італійські художники (особливо Петр) розмальовують у Москві церкви і княжий двірець у Кремлі. Є “дєнґі” — є майстри, є краса, “денґа не Бог, а полбога єсть”, “денежка открьівает небеса”, “денежка все на свете делаєт”, “не зарекайся красть: нужда лиха, голодньій й архимандрита украдет”. Московські прислів’я віддзеркалюють вдачу, настрої і поняття Третього Риму (“собіратєля земель Русі”).

323. 1500 рік. “У старину називали у нас хліборобів смердами; в 16-му столітті крестьянамі, тобто, християнами, але в поганому варварському понятті: довговікові наші тирани, Батиєві монголи, паплюжили Москвинів цим ім’ям. Багато хліборобів ішли тоді в кабалу до дворян; напевно знаємо, що багато батьків продавали дітей своїх, не маючи засобів прогодувати їх” (Карамзін, т. 7, стор. 131-132).

(У орді хана Батия слово “крестянін” (християнин) було синонімом раба тому, що єреї звали парахвіян “рабами ханськими” — православними християнами. Карамзін пише, що монголи паплюжили москвинів, називаючи їх “крестянами”. Москвинська аристократія (татарського походження — такі аристократи, як Басманов, Годунов, Аракчєєв, Тургенєв, Тімірязєв, Ульянов (Лєнін), Сабуров також звали хліборобів “крестянамі”).

У Московитії хлібороби ішли в “кабалу”: московські дворяни не тільки користувалися татарським словником (кабала, кандали, тюрма, караул), а й методами поневолення. І вислів “монголи паплюжили москвинів” недоречний. “Багато батьків продавали дітей своїх, не маючи засобів їх прогодувати”. З історії знаємо: голод притуплює гідність, але й кличе до великих звитяг, єдности, мужньости. Голодні юнаки ставали стрільцями і мріяли про добич: уторгнення на чужі багаті землі.

324. 1502 рік. У степах України (Руси) хвилюється народна сила. Чотири роки тому українці (запорозькі косаки) розбили татарські кораблі, які з Чорного моря йшли на води Дніпрові. З Переяслава, Чернігова, Києва, Туріва, Львова, Овруча, Радомишля, Перемишля, Пінська, Новгород-Сіверського тікають юнаки з попівських і литовсько-польських маєтків — тікають на конях у степи, де трави високі, де ні попа, ні магната немає, є бадьора степова воля.

Сто косаків, підкинувши вгору шапки, вибирали атімана. Атіман не був підлеглий іншому атіманові. Косак мав право перейти до іншого атімана, або повернутися до міста. Є така, ніким необмежена вольность, в неї втрачена сила — єднати косацькі загони у могутнє військо.

325. 1505 рік. Московський митрополит Симон оглянув клітку дерев’яну, вона подібна на ту клітку, в якій тримають ведмедя, що в святкові дні біля Кремля розсмішує княжу родину та бояр. У клітку були загнані Іван Куріцин, Дмитрій Коноплів, Іван Максімов. Клітку витягнули на ріку Москва (24 грудня), і обіклали дровами, і підпалили. “Й иньіх многих еретиков сожгоша”.

“Будем же вєрньі нашей матери православной церкви до самой смерти!” — заречали попи. Єретики, охоплені вогнем, кричали з клітки: “А что ж такоє друґоє пришестіє? А что ж такоє воскресеніє мьортвих?”

На вулиці Большая Ордінка (в Москві) спалення єретиків і побиття їх було оправдане боярами, які рекли: “Бьют не раді мученьня, а раді спасенья”, “Нє бойся кнута, а бойся греха!”

326. 1506 рік. Хрещення татар у Москві. “Ніконський літопис” пише, що Московський князь Василій Іванович і Московський митрополит Симон, і архиєпископ Афанасій оповістили, що 21 грудня на ріці Москва відбуватиметься хрещення братнього Татарського народу. У Москву прибув хан Кадакул зі всім родом своїм і військовим загоном.

Охрещеному ханові Кадакулові митрополит Симон дав ім’я Пьотр. Раділи москвини, цілуючись з новохрещеними. Та ще більше раділи, бачачи багатства, привезені татарами в Москву. Охрещена татарська знать сіла на коней: на конях золоті сідла, червоні килими, ханські наряди. Охрещений хан Кадакул став московським царевичем Петром.

У неділю (25 січня) архимандрит Афанасій у Спаській соборній церкві Успення повінчав царевича Петра (Кадакула) у присутності Суздальського єпископа Ніфонта, з Московською великою княжною Євдокією. Євдокія — сестра Василя Івановича (“царя Третього Риму і всея Русі”). Літописці такі хрещення татар ознаменовують словами: “смесь кровьі в Москве”; “смєсь крови” подвійно корисна — майстри Орди стають майстрами Москви, збагачуючи її великим досвідом державного правління. І даючи їй (Москві) “порядок і багатство”.

327. 22 червня на лузі Арському (біля Казані) відпочивали татари. Був тихий і гарячий день. І раптом — крики і постріли. На луг влітає Московське військо, в якому половина вихрещених татар, які дихають ненавистю до казанських татар-мусульман. Казанські татари з Арського лугу втекли у Казань. Хто не міг утекти — був посічений. Хан Махмет-Амін замкнувся у Казані.

Москвини вірили, що Христос переміг Могамета: почали у шатрах казанських татар славити святе православіє. Пили кумис, їли смажене і варене м’ясо, яке покинули втікачі.

Московські князі Курбський і Палецький у шатрі хана Махмет-Аміна пили кумис цілий день. П’яні москвини у шатрах відзначали “возз’єднання Казані і Москви”.

328. Хан Махмет-Амін вийшов з Казані, і з такою швидкістю і відвагою почав громити п’яних москвинів, що на лузі Арському навіки заснули полководці — князі Курбський і Палецький. А воєвода Шеян був узятий у полон. Тільки мала частина московських кіннотників, очолена бояром Зеденаєм (вихрещеним татарином, сином хана Нордоулатова), повернулася до Москви. Інші москвини і татари (навіть ті, які вже були хрещені), після бою під Казанню, пішли на південний схід (на береги річки Урал-Яїк).

Татарські загони, які не визнавали влади жодного хана, жили на берегах ріки Яїк, як грабіжники (пірати). У них були юрти, стада скоту. Вони були відомі як “ґазаµі”. У Москві слово “ґазаґ” вимовлялося як “казак”. Ґазаґі були оспівані у народних татарських піснях, наприклад, “Яним-м, яним-м, биш ґазаґ”, що в перекладі значить — “воїни, воїни, п’ять ґазаґів”.

Запорозькі косаки, стрінувши у Дніпрянських степах “ґазаґів”, які ловили українців для продажі в Крим, громили їх безпощадно. Убитим відрізували голови і настромляли на спис — так залякували ґазаґів (людоловів).

329. 1514 рік. Князь Константин Острозький (український полководець, підлеглий Литовському королеві) підійшов до Орші, де стояло головне військо Московитії. М. Грушевський пише, що військо Московитії під Оршою мало “страшну катастрофу”, воно було розгромлене українським князем Константином Острозьким.

“8-го вересня 1514 року розгромив Константин Острозький під Оршою головну царську (Московську, — Л. С.) армію так, що всі гармати і сам головнокомандуючий Челядін попали у руки переможців” (М. Антонович, “І. У.”, стор. 48).

Рускіє (москвини), розгромлені українцями під Оршою, поповнювали (при допомозі казанських татар) свої сили. Казанський хан Махмет-Амін прислав Москві 300 коней, прикрашених золотими сідлами і червоними килимами, і щит та шатро. Щит — символ військового єднання, а шатро — символ єдинородности, родичання у формі “смесі кровей”. Хан Махмет-Амін старіє, немає престолонаслідника. У Москві живе його єдинокровний (вихрещений хан Шиґ-Алі, внук хана Ахматова). Після смерти хана Махмет-Аміна Москва садовить на Казанський престол свого слугу Шиґ-Алі, православного християнина.

330. 1519 рік. Папа Лев 10-й особливий папа. Він став кардиналом, маючи 14 років. У справах Христових мало розбирається, але, як фінансист, талановитий. Він послав у Швейцарію монаха Бернардіна Самсона. Самсон збагачував папську скарбницю, продаючи індульгенції: за гроші відпускав гріхи минулі, сучасні і майбутні, даючи посвідки. Гріхи (навіть коли ти убив жінку свою і з іншою одружився) відпускаються, як заплатиш гроші. Він продав індульгенцій на 18000 дукатів. Продаж особливо успішний тому, що видатків немає, а прибутки першорядні.

(Щоб ніхто не відважився осуджувати продаж індульгенцій, видавши книжечку, в 1515 році Лятеранський собор видав католицький “канон”: жодний друкар не має права видати книжки без дозволу католицької влади; за порушення “канону” — відлучення від церкви і кара).

Тарас Шевченко продаж індульгенцій осудив, пишучи: “Хто без святої булли вмер — у пекло просто, хто заплатить за буллу вдвоє, ріж хоч брата, окроме папи і ченця, і в рай іди. Кінець-кінцем! У злодія вже злодій краде, та ще й у церкві. Гади, гади! Чи напилися ви, чи ні, людської крови?”

331. Папський посол Ніколай Шонберґ у березні (1519 року) оголошує пляни папські: “Папа хоче князя Московитії і всіх людей Московитії приєднати в єдність з Римською церквою, не применшуючи і не перемінюючи законів і звичаїв Московитії, та хоче її підкріплювати. А коли Москва вижене з Константинополя турків, то матиме свого патріярха і імператора”. Папа хоче, щоб князь Московський “за свою вітчизну Константинопольську стояв” (“Справи Прусії”, ч. 1, листи 164— 167).

Папа римський вважає, що коли будуть турки вигнані з Константинополя, то весь світ грецької церкви буде підлеглий Римові. Він (папа) оголошує, що “Візантія — законна спадщина князя Московського”. Якщо Москва вижене турків з Константинополя, то вона (Москва) отримає від папи патріярха-юніята, і папа дасть князеві Московитії корону імператора. Папа звертає велику увагу на Москву тому, що в ній бачить силу, яка успадкувала скарби, політику, досвід і амбіцію Татаро-Монгольської орди.

332. Посол папи Лева 10-го говорив князеві Василію Московському, що “Константинополь є законне наслідство Московського князя, сина грецької царівни” (Карамзін, т. 7, стор. 61). Царівна Софія (Зоя) померла в 1503 році, як бачимо, далі живе в політиці пап римських.

Третій Рим (Москва — велике дерев’яне селище, мало подібне на місто, нагадує ординський сарай; різниця та, що в орді стояли шатра, а в Москві — дерев’яні “ізби”. Карамзін пише, що вся Москва була дерев’яною (крім церков). Вулиці вузькі, весною стоїть така калюжа, що по вулиці може їхати тільки боярин, який має віз на високих колесах. Узимку на льоду (на ріці Москва) продається м’ясо, хліб, сіно, лежать купи дров, купці — татари, як люди багатші, крам продають у “шалашах”.

333. Татари дають московській мові татарську вимову — самавар, ґалоднай, ґлух, праматать; такі татарські вимови стають у Москві модними; “й потому скореє может объединить й татар, й русских. Таким же путем вместо “приятель” распространилось повсюду слово “знаком” (легше вимовляється татарами, — Л. С), вместо “єсть”, “кушать” — “ашать” или “шамать” й т. д. “Носильщик” на среднеазиатском железнодорожном жаргоне назьівается “тащишка” й пр. (Н. К. Дмитриев, “Строй тюрских язьіков”, Москва, 1962, Академия наук СССР, стор. 466).

У Москві сто тисяч жителів — половина з них військовики, купці, ремісники і робітники, які при допомозі закордонних архітектів ставлять нові доми. Князь строго забороняє спілкуватися з чужинцями, щоб не ширилося “вольнодумство”; біля чужинців стоять “караули” (сторожі).

Боятися “вольнодумства” вважається рабською прикметою, і таке “Рабство, не сумісне з душевним благородством, було (за словами Герберштейна) загальним у Московитії” (Карамзін, т. 7, стор. 130). Карамзін вважає, що це не рабство, а “необмежена відданість москвитян своєму князеві”.

(Я вважаю, що “рабство”, дисципліноване, цілеспрямоване, стимульоване вірою — корюсь государю, особистого “я” зрікаюся, щоб бути корисним гвинтиком в машині державної Московитії, для держави корисне, його шукають всі архітекти великих імперій.

“Рабство”, яке не має мети, а коли має, то не вміє в ім’я мети дисципліновуватися, цілеспрямовуватися, мріє про волю вольную (без царя, князя, гетмана, президента і без наказодавців і виконавців, без самозречення в ім’я благ Вітчизни) — найпотворніше).

334. Карамзін пише, що стиль життя у Москві простий — москвини до обіду товпляться на ринках, а день закінчують у кабачках (шинках), де обмірковують справи нової добичі. Чому москвини мають смоленцям платити за дьоготь і смолу? Треба просити “батюшку-государя” нехай зробить “возз’єднання Смоленська і Москви”. І смоленці, ставши москвинськими рабами, смолу і дьоготь даватимуть, як данину.

(Мало тверців, рязанців, новгородців, пермянів перемогти, поневолити, треба примусити їх, щоб вони працювали на москвинів. Татари не тільки перемагали, татари рабів примушували працювати на татар. Є знаменне те, що такі поняття експлуатації особливо натхненно проповідуватиме й правнук татаро-казанського мурзи Ульянов (Лєнін), кажучи: “Побудувати комуністичне суспільство руками комуністів, це -дитяча, цілком дитяча ідея”, “Управляти господарством ми можемо тоді, коли комуністи зуміють побудувати це господарство чужими руками”, “мало буржуазію перемогти, доконати, треба її змусити на нас працювати” (В. Ленін, “Вибрані твори”, т. 2, Київ, 1947, стор. 734, 735).

335. Хан Менґлі-Герей, запросивши київських майстрів, ставить двірець у Бахчисараї. Київ, як і завжди, незнищимий. Інші міста, які зазнавали такі, як Київ руїни, щезали, а Київ швидко з руїн уставав. Київ квітнув, як квіти на попелищі після осіннього весняного дощу. У Києві виготовляють вогнепальну зброю, селітру, порох. У запорозьких косаків появилася вогнепальна зброя.

Москвинські купці, які привезли до Києва соболеві хутра, оповідають про Москву: у Москві заборонено без дозволу вночі йти вулицею. На розі вулиць стоять “караули”. Хто від князя має дозвіл вночі йти вулицею, повинен перед собою нести ліхтаря. Москва має закони військової казарми, усюди строга дисципліна. І віра: “свой вертеп лучше Синайской горы”, і тому: “что грешно, то й потешно”. “Есть купножітіє монахов с монашкамі”, “попи живуть с наложніцамі”. Доми огороджені високим забором. Ні вдень, ні вночі не можна жінки на вулиці побачити, сидять у домах: виходять тільки у супроводі чоловіків. Усе, як у Орді, строге, жорстоке, горде, спрагле нові й нові землі “соєдінять”.

336. У Києві на вулицях цілу ніч горять ліхтарі. Кияни вночі ходять по вулицях, не потребуючи жодного дозволу. У вишневих садах вночі співи молоді, сміх, рокіт бандури, голос сопілки. І взимку в Києві весело, бо на зимування прибувають запорожці. Запорожці мають свою вулицю — свій косацький курінь. І в Києві їхня вулиця зветься Куренівка. На Куренівці косаки продають рибу, яку вони ловлять у Дніпрі, і різну впольовану звірину.

З Запоріжжям київські косаки мають жвавий зв’язок — часами запорожці приганяють стадо овець, відібране у кримських татар. Кияни охоче в косаків купляють скотину, бо косаки не люблять торгуватися: “Оцінюй, чоловіче, сам мій крам! Там клади гроші, а там налигуй скотину. Роби так, щоб не був скривджений косак”.

337. 1525 рік. У лютому місяці Московський митрополит Даниїл покарав у Москві зайду (грека-митрополита Максима, прибулого “з Афону для перекладу грецьких церковних книг”). Грек-митрополит Максим, будучи патріотом грецьким, дивився на православіє так, як і всі його попередники (митрополити-греки): православіє, як творіння грецьке, має служити грецьким інтересам: так було в Києві від 988 року. І думав він, що й у Москві має так бути. Помилився. Він, від 1518 року починаючи, у Москві займався перекладами, його переклади були проголошені фальшивими (на користь греків). І його, як фальшивого перекладача, замурували у Волоцькому монастирі.

У князя Василія Івановича Московського є жінка Соломія. Він з нею одружився 4-го вересня (1506 року), і цього ж року (27 жовтня) сів на престол. Соломія — горда і красива дочка хрещеного татаро-монгольського боярина Юрія Константиновича Сабурова. Соломія не дає князеві наслідників.

Митрополит Даниїл полагодив родинні клопоти князя Московського при допомозі “Євангелії”: “Неплодною смоковніцу посекают, на ея месце садят іную”. Княгиню Соломію, як “неплодную смоковніцу”, узяли “под караул”. І посадили її в “кібітку качевую” (слова ці татарські значать — “критий віз подорожній”). І привезли її у Суздаль у Покровський монастир. Є закон: коли дівицю стрижуть у монашки, вона повинна молитися, а Соломія — кричала. Іван Шіґон, який її проваджав від імени князя з Москви до Суздаля, почав її бити, у келії її знасилував і опікувався, щоб вона не втекла до Москви.

338. Через шість тижнів (після відправлення Соломії в Суздаль) у Москві в 1526 році князь Василій Іванович, щоб молодшим виглядати, поголив бороду, і митрополит його повінчав з молоденькою дівицею Єленою (з роду вихрещених татар Глинських).

(Пройшов рік, у Москві стало відомо, що в Суздалі у монастирі Покровському княгиня Соломія, яку проголосив митрополит “неплодною смоковніцею”, стала “плодная”: вона народила сина і назвала його Ґріґорієм). Молода княгиня Єлена після трьохрічного подружнього життя злякалася — митрополит може й її проголосити “неплодною смоковніцею”.

Княгиня Єлена 25 серпня (1530 року) народила сина і дала йому ім’я Іван. Возрадувався князь Василій Іванович, та радість була коротка: завжди понурий і хоробливий він помер 25 вересня 1533 року. Біля княгині Єлени, як завжди, “Улюбленець Єлени, князь Іван Тєлєп’єв”. Князь Іван Тєлєп’єв любить трьохлітнього царевича Івана, як сина рідного.

339. “З смутком бачачи нескромну слабість Єлени до князя Івана Тєлєп’єва, який володів серцем її і хотів управляти Думою і Державою, Михаїл Глинський, як пишуть, сміло і твердо говорив племінниці Єлені про сором розпусти завжди мерзотний” (Карамзін, т. 8, стор. 7). Єленині прислуги (жінки) оправдували її: не хотіла бути ув’язненою в монастирі, рятувала молодість свою.

Можна ганити її і її коханця князя Івана Тєлєп’єва, їхню любов осуджуючи, але вони подарили Москві великого сина: царевич Іван виросте і стане Ґрозним. Утілить він в собі владолюбство чингісханське, відізветься в його серці кров великих монголів, і їхня агресивна мудрість. Єлена (мати царя Івана Ґрозного) красива, горда і по-варварському жорстока. Вона, як пише Карамзін, “считала жестокость твердістю”. Вона любила мучити підлеглих і навіть її (Єленин) дядько Михайло Глинський був “замучений Еленою”. І свій ханський характер вона передала й своєму синові (Іванові Ґрозному).

Іван Тєлєп’єв (його вважають батьком Івана Ґрозного) також мав характер садиста, розкошував він, бачачи смертні муки дорослих і дітей. Ним катовані “деякі померли у муках, інші в в’язницях. А дітей боярських (тридцять осіб) повісив, як зрадників на дорозі Новгородській, на великій відстані один від одного” (Карамзін, т. 8, стор. 10).

340. Італія і Англія прагнуть визволитися з християнських догм, освячених папами, і на перше місце поставити справи національні, державнотворчі. Нікколо ді Бернардо Макіавеллі вважає, що Італія слаба тому, що не має сильної ні монархічної, ні республіканської влади. Католицька церква стримує національне відродження народу.

Макіавеллі голосить, що державна влада має земне, а не небесне походження. Сильною владою може бути тільки та влада, яка себе не підпорядковує традиціям, законам, поняттям моралі. Він каже, що “мета оправдує засоби”.

Томас Гоббс обадьорив розум англійської еліти, сказавши їй — християнська церква має служити інтересам державного життя Англії, а не — навпаки. Король — голова держави і церкви. Громадянин, який кориться державним інтересам, проявляє добродійність і високу моральність. Що таке зло і добро — визначає держава, а не окрема людина, монах чи архиєрей. Справедливе те, що для держави справедливе: держава охороняє інтереси народу.

Учення Макіавеллі і Гоббса не нові, вони були проявлені у стародавньому Китаї, у Сумерії, Вавилоні, Єгипті, Римові, Атенах і в “ясаках” (законах) Чингіс Хана Темуджіна. Та в часи домінації християнських догм над національними інтересами народів, учення Макіавеллі і Гоббса було особливо важливе для тих синів народу, які любили свою Вітчизну понад життя. І бачили, що їхні мислі і почування поневолює церква — власність католицької еліти.

Остап Дашкевич, Черкаський староста, боронить Українські землі від вторжників (Кримських татар). Очолені ним українські (косацькі) частини гнали й московських вторжників, розгромивши їх над рікою Ока.

Іван Крип’якевич пише, що “Козаччина творилася стихійно й оформлювалася й консолідувала сама, не бажаючи собі втручувань збоку”. Стихійність — могутня сила, в якій проявляються священні прагнення народу вигнати вторжників з рідної землі. Але тому, що вона неорганізована, їй тяжко свою силу закріпляти.

341. 1536 рік. Хрещення татар у Московитії. Єпископ Макарій їздить по містах Московитії: здійснює хрещення татар, які постійно прибувають з Астрахані, Уралу, Казані. У Ростові (біля Суздалі) одночасно охрещено 43 татарки і їхніх 36 дітей. У Пскові охрещено 55 татарок, у Орішкє — 12.

Хан Осан, охрестившись, отримав ім’я Михаїл, став відомим князем Михаїлом Осановим. Охрещених татарок “священники давати замужь, а оне кь вере Христовой добры быша” (Карамзін, т. 8, стор. 5: Примітки).

1538 року, 3-го квітня, померла княгиня Єлена Глинська (мати Івана Грозного), залишила 8-милітнім круглим сиротою царевича. Князь Василь Шуйський (брат померлого князя Василія 3-го) очолює престол, опікується Іваном (Грозним).

(Москва оточена потрійними оборонними спорудами: 20 травня (1534 року) раби, пригнані на “строітельство Москви” із країн возз’єднаних з Москвою, почали рити глибокі рови. Була поставлена оборонна стіна “Китай”, стояли вежі з воротами — Стретінськими, Троїцькими, Всесвятськими. Китай-стіна, починаючи від річки Москви (так бачу на старинній мапі), дугою ішла навколо міста Москви, охороняла стіни Кремля. Слово “кита” (Китай) так, як і слово “кремль”, неслов’янське, означає “огорожа”).

342. (Князь Василь Шуйський поставив “под караул” митрополита Даниїла (поставленого на митрополита 27 лютого 1522 року). І заслав його у Волоколамський монастир, де він помер 22 травня 1547 року. Даниїл учив, що “Для Боґа народ ничто перед царьом, а цар всьо”. Він благословив москвинів, які йшли “на добич”; тішився, коли вони, повернувшись з пограбованих земель, приносили йому дорогі хутра, золоті вироби. Він любив відвідувати монастирі і не гнівався, чуючи від бояр і купців слова: “Пойду в монастирь, гдє чернецов пусто, а баб густо”; він був “бєлым клобуком с серцем княжего слуги”: зробив помилку, посварившись з Василем Шуйським, і тому був арештований).

(“Митрополит Даниїл — покірний слуга і раб великого князя до забуття своїх обов’язків, здібний до таких дій підлабузництва, при яких вимагалося віроломне клятвозлочинство; був сповнений безпощадної ненависти до своїх ворогів і готовий на всякі засоби, щоб їх знищити; у приватному житті належав до тих людей, які люблять добре пожити” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 737)).

343. 1539 року (6 лютого) Московським митрополитом став ігумен Троїцького монастиря Іосаф Скріпіцин. Він наставлений Москвинським князем (намісником малолітнього Івана Грозного) Шуйським. Вірний син Москви призначив вірного сина Москви митрополитом, щоб він служив Москві і тільки Москві: така православна церква обожує державу, її авторитет і служить їй.

Польський король Жиґмонт наставляє Луцького православного єпископа Макарія бути “батьком Українського народу”, тобто Київським митрополитом: такий “батько” не служить Україні (Русі), а її жорстокому катові. Християнство тут є, як я часто говорю, знаряддям гноблення і обману Українського народу. Митрополит служить тому, хто його зробив митрополитом.

344. Єпископи в Україні (Русі) парафіянам речуть, що церква є наставником, керівником, учителем, опікуном, охоронителем життя овець стада Христового. І в цей же час вони закликають народ коритися вторжникові — королеві Жиґмонтові. “Церковцю рідну рятуймо! Приводьте корів, волів, усе, що найкраще! Королеві Жиґмонтові віддамо, а він за це дасть єпископа! Щоб церковця рідна була порятована, королеві Жиґмонтові поклони складаємо”. Виходить так: щоб мали ми, побожні раби, ярма на шиях, служімо кожній чужій владі так, як служать наші попи і єпископи — “духовні батьки наші”.

“За обсадження цього (Львівського, — Л. С.) єпископства король (Жиґмонт 1-ий, — Л. С.) одержав сто волів”, “Польські королі (Жиґмонт 2-й, Август) вважали церковні уряди, як засіб винагороди за “вірниї і пильниї” служби для держави” (Лужницький, стор. 219, 221). Отже, коли ти, українець-єрей, будеш польському королеві помагати гнобити свій рідний народ, обманюючи його словами “рідна церква — рідна мати наша”, і цим зміцнюватимеш панування польське в Україні (Русі), то король зробить тебе єпископом,одержавши від тебе “сто волів”.

345. 1540 рік. Рідний Києве! І в неволі ти красивий, уквітчаний садами, таємничий, вічний. Якщо б на основі археологічних відкриттів визначати Твій вік, то Ти старіший, як Ур, Ума, Кносос, Матгура, Єрусалим, Атени, Рим, Лондон, Париж. Ти є колискою, у якій виколихалася первомова людей Білої раси, визріла чарівна найстародавніша культура на плянеті Земній (Мізинська, Трипільська). З твоїх вічносвіжих джерел пили животворну воду горді й великі Роди, бадьорі й красиві Предки Оря, Сумеріяна, Гіттіта, Скита, Етруска, Геллена, Латина, Англійця, Француза, Еспанця, Серба, Хорвата, Шотляндця, Ірляндця, Шведа, Норвега, Голяндця, Тевтона, Чеха, Словена, Поляка. Усі вони, як одна родина Европи, брати і сестри!

Мемуарист М. Литвин (син гордої Литви), побачивши тебе, Рідний Києве, написав, що “Київ багатий на іноземні товари, бо немає шляху більш звичного, як стародавній, давно прокладений і добре відомий шлях, що веде з Чорноморського порту, Кафи, через ворота Таврії на Таванський перевіз на Дніпрі, а звідти степом до Києва”.

“По цьому шляху відправляються з Азії, Персії, Індії, Арабії, Сирії на північ у Псково, Москву, Новгород, Швецію, Данію східні товари, то: коштовне каміння, шовк, шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець”.

346. “Під час переходу каравану значні прибутки одержують київські жителі, воєводи, митники, купці, міняйли, човнярі, візники, трактирники, шинкарі, і обставина ця не викликає понині ніяких скарг, ані з боку москвинів, ані турків, ані татар”.

У Києві можна почути новини про події у різних країнах світу. Купці говорять европейськими і азійськими мовами. На торзі, на вулиці, в шинках вільно обмінюються поглядами. Кияни звикли бути щирими і привітними: бо чому кияни мають непривітно дивитися на чужинців, які на їхні ярмарки з різних кінців світу везуть коштовні вироби, ласощі, пахощі, тканини? У киян ставлення до чужинців доброзичливе. Чужинець, крам привізши, хоче між киянами приятелів мати, щоб дістати краще місце на ярмарку, у гостинниці, безпеку в дорозі, допомогу на Дніпрі.

Купець, прибулий з Німеччини, оповідає, що священик Тома Мінцер голосить, що церква грецько-латинська це “печера диявола”, визнавці Томи Мінцера палять ідолів церковних (хрести, “дерев’яні зображення Пріснодіви Марії”). І про це говорять між собою київські бондарі, теслярі, ковалі, чинбарі, гончарі, шевці, скляри, ткачі, маляри — люди, які живуть життям Києва”.

347. 1549 рік. Московський митрополит Макарій в Успенському соборі проголошує 16-тилітнього князя Івана (Ґрозного) царем (ханом). Є думка: коли народ не має історії славної, то він повинен її придумати. І нею живитися так, як живиться дитина казкою, приємно себе хвилюючи, свою уяву розвиваючи.

“Золота шапка, подарована ханом Узбеком, в Москві названа “шапкою Мономаха”: корисно видумкою переконати европейців, що династія Київських князів перейшла жити в нове мешкання, в Москву. Москвини, вірячи, що на голові їхнього князя красується “Мономахова шапка”, стануть гордими і зарозумілими. І головне — беззастережно відданими князеві: тільки той князь спроможний нові землі завойовувати, який оточений відданими людьми.

У Ферапонтовому (Білозерському) монастирі (біля озера Білозерськ, коло Онєги) сидів, як арештант, митрополит Спірідон. Він був названий Сатаною, тому що оповідав людям неймовірні марення про життя в пеклі і в раю. І він у Ферапонтовім монастирі видумав “Всемірную історію Московську”.

348. Спірідонова “Всемірная історія московська” “гласить”, що з роду Александра Македонського походить Клеопатра. Її королівський вінець римляни привезли до Риму. Після убивства Юлія Цезаря, Авґуст був вінчаний на імператора вінцем римського царя, а одягнений був в одежу єгипетського фараона Рамзеса, і вручили йому ще й митру царя Індійського, яку в Індії взяв Олександер Македонський. Римляни, обділивши свого імператора Авґуста регаліями імператорів світу, гукали: “Радуйся Авґусте, царю Римський і всея Вселенної!”

“Авґуст почав робити порядок на світі. Він зробив Патрикія царем Єгипту, а царя Пруса посадив на березі ріки Висла. Від Пруса постала Прусія, з роду римського володаря Пруса походить рід Рюрика, а Прус же походить від Авґуста. Від Рюрика походить князь Мономах, якому шапку передав цар Візантії, і ця шапка тепер з волі Христової є на голові князя Московського, і тому цар Московський походить з роду Олександра Македонського, з роду імператора Авґуста, з роду Рюрика, і є він царем Третього Риму, і має він візантійський герб — орел двоголовий”.

349. Монах Филофей, натхненний “Всемірною історією Московською”, проповідує обоження царя і Москви. Він рече: “Внімай тому, благочестівий цар! Два Ріма палі, третій — Москва стоіт, а четвьортому не бивать! Соборна церков наша в твойом державном царствє одна тепер паче солнца сияєт благочестієм во всєй поднєбєсной; все православниє царства собрались в одном твойом царствє; на всєй земле одін ти — християнскій цар” (Ключевський, т. З, стор. 293).

Московські попи, монахи, єпископи і митрополити удосконалюють культ царя і государства, навівають москвинам почуття національної вищости, боговибраности, винятковости, і в москвинів постає прагнення своєму “я” підпорядкувати чуже “я” (нацменське, іноязике).

(Еліта красної Москви, перевидаючи в інституті лєнінізму “історію Татіщева”, “історію Соловйова”, “історію Покровського”, “історію Ключевського” та інших ідеологів монархічної Московитії, себе виховує в дусі месіянізму, проповідуваного митрополитом Спірідоном та монахом Філофєєм).

(Поети, письменники, артисти, політруки, прикрасивши груди орденами Лєніна і Суворова, пропагують гасла імперської Московитії: “Москва — столиця світового комунізму і другій — не бувати! Партія Лєніна “паче солнца сіяєт благочєстієм во всєй поднєбєсной”, на всій Земній плянеті єдиний ти, батько всіх народів, Лєнін!”).

(Москвини державним законом освячують і військом скріплюють культ Лєніна, культ партії, культ соціялістичного государства, розвиваючи і звеличуючи свою москвинську (великоросійську) гордість. “Чи чуже нам, великоруським свідомим пролетарям, почуття національної гордости? Звичайно, ні! Ми любимо свою мову і свою батьківщину”, “Ми сповнені почуття національної гордости”, — пише В. Лєнін у 1914 році в статті “Про національну гордість великоросів”.

Коли ж українці кажуть, що й вони, українці, люблять свою мову і свою батьківщину, і хочуть, щоб Київ говорив українською мовою так, як Москва — московською, то вторжники, лєнінські великороси, в Україні арештовують українців, вивозять їх у Мордовію, називаючи їх “прєдатєлями”, “буржуазними націоналістами”, “кримінальними злочинцями”, “запроданцями”, “ворогами народу”, “бандитами”, “прихильниками воєнних конфліктів”, “шпигунами західних розвідок”, і катують їх лєнінські опричники так, як катували опричники Івана Ґрозного новгородців за те, що вони не корилися “благочєстівому царю Московському”).

350. Українські “єпископи жили, як світські люди, полювали, робили збройні напади на сусідів. Холмський єпископ Теодосій Лазовський, добувши війною від Борзобагатого Володимирське єпископство, роздав його усе, всі села й маєтності, дітям і приятелям. А саме владицтво продав ігуменові Києво-Печерського монастиря Милетієві Хребтовичеві” (Г. Лужницький, стор. 225).

Що значить — єпископ роздавав чи продавав села? Торгував побожними парахвіянами. І цей єпископ почне ширити кличі “За віру православну”, тобто за маєтки єпископські, за право панувати над побожними православними рабами. Побожні православні раби, бачачи, що їхній єпископ дбає тільки про свої маєткові вигоди і служить чужій владі, вчаться в нього також служити чужій владі, славлячи православну віру. Так калічиться добра вдача народу.

351. 1551 рік. У Москві цар Іван Ґрозний на Стоголовому соборі (на соборі, що обмірковував “сто глав” (розділів)) сказав: “Попы, церковные причетники в церкви всегда пяныи й без страха стоят й бранятся, й всякие речи неподобньіе всегда исходят из уст их” (“Стоглав”, СПБ, 1863 р., стор. 51). Він сказав, що в монастирях є “содомский грех” й “монахи обитают в одних монастирях с монахинями”, “у ігуменов й архимандрітов по келіям жонки й девки”. (У Москві тому й поширилося прислів’я: “К игуменье — полковник, к послушнице — денщик”).

Собор постановив, щоб “попьі служили молебни за здоровя царя”. І “щоб не сквернословили і п’яні не входили у вівтар, і не билися до кровопролиття” (“Стоглав”, стор. 60—61, 98—99). І що москвини не мають права у Москві стрічатися з чужинцями і розмовляти з ними: чужинці вільнодумними поглядами псують характер москвитян і порядок Москви.

Після Стоглавого собору відвідав Москву англієць Річард Ченслер, який у спогадах написав: “А що відноситься розпусти і п’янства, то в світі немає подібного, та й по-здирстві, то це найбридкіші люди під сонцем” (“Англійськіє путішественникі в Московском ґасударстве в 16 вєкє”, 1938 год, стор. 65).

Англієць Ченслер не знав, що розпуство, здирство і п’янство, яке він бачив у Москві, занесене з Орди: у Орді визначні татари мали по двадцять жінок, залицялися до невісток, “снохачество” в Москві ординського походження. П’янство — вияв приятельства, Московські князі пили з ханами кумис до втрати свідомости. І хан казав: “П’яний князь значить друг, має чисту совість, з любови до мене обцілував моїх прислужниць”.

352. Коли чужинець у Москві питав москвитянина: “Чому ваш цар, ніколи не бувши на Русі, зве себе царем Русі?”, москвитянин мав готову (отриману від попів) відповідь: “Русь має нову квартиру — перейшла з Києва в Москву”. (Коли кияни почнуть західноевропейцям доводити, що кияни — це слов’яни, а москвитяни — це фіно-урало-алтайці, які говорять так, як і неслов’яни, болгари, по-слов’янському, то чимало західноевропейців відповідатимуть: слово “рашен” має таке значення, як і слова “африканець”, “араб” (географічне, а не національне), вірменів, українців, грузинів, москвинів, узбеків, калмиків звемо “рашен”).

Є татарські ґазаґі (казакі), які діють біля Яїку (Уралу), Яїцькі казакі. І є Тєрські казакі, які діють між Доном і Каспійським морем, між ними є татари, башкіри, москвини. Є Запорозькі косаки, яких татари і москвини також звуть ґазаґамі (казакамі).

353. (У 1492 році запорозькі косаки напали на татар під Тягинею (Бендерами), і розгромили їх. Кримські татари наполохані запорожцями, шлють послів за послами до князів Литви, щоб вони присмирили запорожців. Князь дає наказ: урядовці зобов’язані об’їхати Київщину, Канівщину, Черкащину, Переяславщину і записати усіх запорожців. “Хто знає, де тут є казакі?” “Таких немає”.

Попи, старости, різні урядовці вороже ставляться до запорожців тому, що вони підривають їхній авторитет: князь Литовський думає, що попи і старости співдіють з косаками. Косаки б’ють кожного вторжника і того, хто з ними приятелює. І кажуть: “Наша земля наша”. Косаки громлять татарські і москвинські казацькі ватаги, які то там, то там грабують українські села.

(У 1545 році косацький провідник Карпо Масло у степу біля Браслави заснував Косацький кіш. Кіш не визнає жодної чужої влади, б’є турків, татар та інших вторжників. І лякає старост і попів, які перебувають на службі окупантів-литовців).

354. 1552 рік. Запорозькі косаки (горде українське степове юнацтво) опанували степи південного Дніпра. Литовський князь, який вважає себе паном України (Руси), посилає послів у Орду через Волощину: Дніпро перебуває в руках Запорізької сили.

Дмитро Вишневецький (з роду українських князів), великий Волинський землевласник приходить на Запоріжжя з попом. Він має доручення від князя Литви, який володіє землями України (Руси), очолити запорожців. “Запорожці, коли визнаєте Дмитра Вишневецького своїм провідником, буде для вас з Києва (від намісника Литовського князя) привезена зброя”. “Коли хочеш бути провідником Запорозьких косаків, приймай обряд посвячення на косака”. Піп знає, що голення бороди справа антихристська. Усі косаки виглядають, як брати — мають вуса і чуби: справжні внуки царя Святослава.

355. “Дмитро Вишневецький прийме освячення на косака, коли косаки приймуть до себе попа”. “Якщо піп служитиме косакам і не буде підлащуватися чужій владі, приймемо”. “Косаки! Значить ми дійшли до згоди. Знаєте ви, що між потомками хана Менґлі-Ґерея був бій за престол. Уся родина (з дорослими і дітьми) хана Саіб-Ґерея лежить порізана у шатрах. Ханом стає Девлет-Ґерей. І має він ціль — робити напади на наші села і міста. Я, ставши вашим провідником, буду разом з вами боротися з невірними, з бусурменами”, — мета в Дмитра Вишневецького — боротьба з мусульманами.

Дмитро Вишневецький вважається тактиком: їздить у Туреччину, запорожці торгують з татарами. І в цей час він закликає православних бити мусульман; веде переговори з царем Іваном Ґрозним. Мусульмани побачили у запорожцях своїх релігійних ворогів. (Очевидно, боротьбу запорожців з мусульманами будуть підтримувати попи грецької ортодоксії).

Запорожці повинні були на перше місце поставити справи відродження державного життя України (Руси). І шукати приятелів у сусідніх державах, поминаючи справи релігійних ворожнеч.

Біля Дмитра Вишневецького не було радників (державних архітектів), які б йому сказали: “Не кажи, що у турків “віра проклятая”. Єднай для оборони Вітчизни приятелів усяких релігій — усі на світі віри повинні служити священній справі державної України (Руси)! Заборони попам ширити між запорожцями гасло “за православіє”; це гасло деморалізуюче; поширюй клич — за державну Україну (Русь), яка шанує всі віри.

356. 1553 рік. Хрещення татар у Москві. Татарські хани Утемиш-Ґерей і Едигер, і їхні жінки, сини, дочки, їхні старшини і воїни, хрещення прийнявши, стали “рускімі православної віри”. Утемиш-Ґерей став Александром Утемішовим, а Едигер — Семеном Едигеровим.

Хрещення відбулося 26 лютого. “Священний обрядь совершился на берегу Москвы-реки, вь присутствиі Государя, Боярь й народа. Митрополить бьіл воспріемникомь оть купьлы. Едигерь, названний Симеоном, удержаль имя Царя; жиль вь Кремль, вь особенномь большом доме; имьл Боярина, чиновников, множество слугь, й женился на дочери знатного сановника, Андрея Кутузова, Маріи” (Карамзін, т. 8, стор. 126).

Хани татарські, ставши рускімі православної віри, почали й татар робити рускіми при допомозі митрополита Макарія Московського.

Татари, які не хочуть відмовлятися від татарських імен і татарської чи мусульманської віри, розкуркулюються. Хрестителі виганяють їх взимку з їхніх юрт, домів. Розкуркулені йдуть з дітьми в ліси і болота на загибель.

Митрополит Макарій став великим землевласником. Хан Симеон Едигер передав йому землі тих татар, які були посічені, покарані, вигнані в ліси за небажання ставати православними. Митрополит Макарій охрещених татар проголосив “рускімі греческой православной церкви”. Казанська орда перестала існувати, її хани стали рускімі.

357. 1556 рік. Татаро-кримська орда могутня, приймає від Москви і Литви данину. Кримський хан хоче мати переговори з Дмитром Вишневецьким — князем України (Руси).

(Архітект держави уміє всі союзи використовувати для справ державних. Якщо хан, щоб зміцнити союз з Україною (Руссю), хоче князеві помогти вигнати з українських земель вторжників (поляків і литовців), треба з ним не воювати. Треба, його прихильність використовуючи, мати на Запоріжжі сто тисяч воїнів готових боронити волю Вітчизни).

Князь Дмитро Вишневецький, шануючи попівські поради, єднається з православним князем Іваном Ґрозним, розгромлює мусульманську фортецю Ісламкермен. Хан Девлет-Ґірей примушує запорожців у 1557 році зруйнувати оборонні споруди на Хортиці.

“Царю Іване Ґрозний, чужинці кажуть, що ти князь, а не цар. У Москві немає патріярха, значить немає царя”; москвини слово “Ґрозний” уживали у значенні “Сильний, Владний”; справжній самодержець повинен бути “Ґрозним”.

358. Константинопольський патріярх Деонисій за милостинею (жебраниною) послав до Москви Кизичеського митрополита Іосафа: Кизик — мале вбоге містечко. (У старі часи у Візантії й такі містечка мали своїх митрополитів, і Київ був патріярхом зрівняний у церковних правах з Кизиком).

Іван Ґрозний передав Іосафові для Деонисія золоті скарби, соболі, горностаї. І сказав, що хоче від патріярха дістати титул царя. Побожні православні, знаючи, що Ґрозний отримав від патріярха благословення бути царем, стануть смиреннішими. І Україна (Русь), підлегла Константинопольському патріярхові, знатиме, що тепер єдиний у світі православний цар живе у Москві, і єреї київські почнуть на царя Московського орієнтуватися. Патріярх пообіцяв Ґрозному дати титул царя, але зволікав — та нові дари знову отримавши, він дав у 1561 році Ґрозному титул “царя Русі”.

359. 1560 рік. Литовський князь дав наказ привезти до Києва 200 бочок пшениці і 200 бочок вівса. По Дніпрі пливе ліс; у Києві ставлять нові доми. Литва, тримаючи у Києві залогу, боїться, щоб українці (запорожці), очолені князем Дмитром Вишневецьким, не вигнали її з земель України (Руси). Запасається харчами і зброєю.

Дмитро Вишневецький, заполонений попівським гаслом “за православіє”, ставить справи державного життя народу рідного на друге місце. Попи-раби використовують Вишневецького і його косаків, та не прагнуть проголосити його царем України (Руси). Вони, як солдати Константинопольського патріярха, покликані визнавати царем того, кого визнає патріярх. Патріярх визнає Івана Ґрозного царем православного світу.

Українці, прийнявши віру з Візантії, не прийняли візантійських законів правління державою; цар назначає патріярха. Цар Володимир Хреститель, хоч і діяв, як суверен, та на основі тієї віри, яку він прийняв, він був духовно підлеглий імператорові Візантії. Він не мав права призначати митрополита. До Києва, не питаючи князів України (Руси), приїзджав митрополит з Візантії, призначений імператором і патріярхом Візантії.

Гнітючий закон поневолення розуму й духа України (Руси) єреї звуть “святою справою хрещення українців. Божою благодаттю”.

360. У Москві тільки той піп має права бути попом, який справи державного життя Москви ставить вище справ християнських — і тому православіє приносить Москві користь. Попи у Москві (взоруючись на культ хана, імператора) постійно пропагують культ царя. “Одному Богу ґасудар ответ держіт”; “Что Бог на нєбє, то царь на земле”; “Суд царєв — суд Божій”; “Богом да царьом Москва крєпка”; “Нє Москва ґасударю указ, Ґасударь — Москвє”; “Ґасударь — батька, земля — матка”; “Без царя — земля вдова”; “Без царя народ сирота”; “Нельзя земле без царя стоять”; “Народ — тєло, а царь — ґалава”; “Свєтітся одно солнце на нєбє, а царь — на зємлє”; “лучше µрозний царь, чем семібоярщіна”.

Бояри прагнули обмежити владу царя, ослабити його впливи на життя. “Лучше µрозний цар, чем семібоярщина” (рада боярська). Рада боярська радиться, свариться, спільної мови й дії не може створити. Грозний цар дає наказ і дає дари тим, які його накази беззастережно виконують. (Москвини визнають, що Іван Ґрозний був тираном, жорстоким завойовником, і в цей же час гордяться його вторгненням в чужі землі, і не хочуть повернути завойовану землю її законним синам).

361. Обоження царя постає з багатьох причин. 1. З щирого веління душі: люди люблять звеличувати володаря, який їх чарує розумом, силою, багатствами, і вони у володареві бачать захист свого життя, оборону від чужого племени. 2. З примусу й страху (є наказ шанувати царя, який вважається батьком; за непошану батька — суд і кара). 3. З прагнення творити порядок і авторитет: люди вважають, що коли не буде пошанований цар, то не буде порядку: появиться безвладдя, беззаконня, сусід почне грабувати і вбивати сусіда, ніхто нікого не визнаватиме авторитетом. 4. З релігійних мотивів (фараони, імператори вважалися синами Божими, вибранцями Неба і Землі).

Урало-Алтайські шамани особливо берегли ханів (племенних вождів) від наврочення. Вірили, що жіночі очі можуть ханові заподіяти нещастя, пошкодити рівновазі його мислення і почування. Наприклад, у забобонній Москві поширилася чутка, що чарівна бояриня Марія може своїми очима наврочити — заподіяти горе цареві Іванові Ґрозному. І москвини, рятуючи царя від наврочення, на Красній площі відрубали голову боярині Марії, а потім (як пише Карамзін) по черзі повідрубували голови й п’ятьом її синам.

362. 1565 рік. Іван Ґрозний (отримавши титул царя від патріярха Деонисія) засновує опричнину (предтечу Чека, НКВД, МҐБ); слово “опричнина” походить від “опроч”, і значить “особливе”, “надзвичайне дворянське військо Ґрозного”. При допомозі опричнини Ґрозний утверджував порядок в Московитії, вважаючи, що всі його дії євангельського походження. Він розуміє віру Христову так, як розуміли імператори Риму і Візантії. Він добре засвоїв “Євангелію” і, тримаючи її, рече: “Всяка душа да повєнуєтся властям, нєт власті нє от Боґа, кто протівєтся власті, протівєтся Божому повєлєнію!”

Молодий красивий боярин Фьодор Басманов (вихрещений татарин) — права рука Івана Ґрозного. Князь Дмитрій Оболєвський-Овчинін висловився, що “Цар Ґрозний займається содомскімі дєламі”. І Ґрозний під час обіду в Кремлі (при всій знаті Московській) устромив ножа йому в груди. Ґрозний у Кремлі з молодими хлопцями, які були одягнені в маски, непристойно танцював. Боярин Рєпнін сказав, що цар Ґрозний розпусник. З наказу Ґрозного боярин Рєпнін був зарізаний у церкві.

“Чому, царю Ґрозний, так робиш?” “Я грішний цар, пороки мої ховайте, а славні діла мої вихваляйте, щоб була сильна держава!” У Москві “з’явився свій іслам, але не у відношенні до Бога, тільки у відношенні до держави” (В. Соловйов). І таїна росту Московитії в тому, що москвини вміли “своїх царів великих вихвалять за славу, за добро, а за гріхи, за темнії діяння Спасителя смиренно умолять”. І Карамзін (як довідуємося) скаже, що справа не в тому, що Ґрозний убив того чи іншого боярина чи дівиць брав силою, а в тому, що він створив могутнє Московське государство. “Лишь строгостью мьі можем неусыпной сдержать народ. Так думал Иоанн, Смиритель бурь, разумньій самодержец” (А. Пушкин, “Борис Годунов”).

363. 1568 рік. 4 листопада цар Іван Ґрозний за непослушність арештував Московського митрополита Филипа (Количева), позбавив його митрополичого сану, посадив у Тверський монастир. Филип, ставши по стороні збунтованих бояр, речав: “Протів церкви царю не устоять!” Іван Ґрозний відповідав: “Цар никаму нє подвластен, кроме Христа, сина Божия!”

Отже, християнство в Москві зобов’язане служити державним інтересам: коли архиєреї цього не розуміють, їх треба ставити “под караул”. І так поступали з патріярхами й візантійські імператори. Якщо б царі Володимир Великий, Ярослав Мудрий та їхні наступники були підпорядкували грецьку церкву державним інтересам, наставивши того чи іншого русича Київським патріярхом, українці не були б “побожними православними рабами грецької ортодоксії”.

У Московії деякі православні боронять митрополита Филипа? На північ від Москви (на землі Фінського племени Весь) тече річка Шексна. “Княгині Евдокія й Александра, потоплены вь Шексне реке повеленіемь Царя Іоанна” (Карамзін, т. 9, стор. 58: Примітки).

364. (Запорозький княже Дмитре Вишневецький, у тебе воїни добрі, в тебе земля багата! У Чорному лісі, щоб не бачили старости і попи, куй мечі. І зроби так, щоб по селах України (Руси) ходили пандаристи (бандуристи), оповідали людям, хто вони, чиї сини, звідки вони, ким, чому закуті? Побожні православні раби не знають, хто вони, кажуть: “Ми православні, з роду Яфета походимо, поганцями були, греки нас просвітили”. Бандуристи, зробіть так, щоб у степах рокотала слава про царя Святослава, про Україну (Русь) без вторжників поляка, литвина, татарина, москвина).

Михайло Грушевський написав, що князь Дмитро Вишневецький “замішався в особицю Молдавську і вибрався туди з козацьким військом: покликали його туди Волохи, але зрадили, й Вишневецький попався в неволю, відіслали його в Царгород, і там убили”. Микола Аркас пише, що “Року 1564-го зібрав Вишневецький 4000 козаків і пішов у Молдавію. А тут його зрадою спіймали і одпровадили у Константинополь до Турецького султана Селіма 2-го. Селім, сердитий на нього ще за те, що він нападав на Крим, велів його вбити”.

(Не пролунала в Україні (Русі) пісня, що борець за державне життя Вітчизни безсмертніє в Царстві Духа Предків. Мандрівні п’яні монахи зробили з оборонця православія п’яницю — Байду Вишневецького. “П’є Байда мед-горілочку, та не день, не два, та й не годиночку”. І такий був запеклий православний, що коли його в Царгороді повісили за ребро гаком, то він продовжував клясти віру турецьку, бо вона “проклятая”.

Очевидно, князь Дмитро Вишневецький не пив у Стамбулі “мед-горілочку”. Він загинув смертю трагічного сина України (Руси); пісня, складена п’яницями-монахами, принижує його. І заохочує молодь до горілочки, улюбленого напою оборонця православія грецької віри.

365. 1569 рік. Землі України (Руси) і Білорусії, які були захоплені Литовськими завойовниками, тепер підпорядковані Польщі. Литва і Польща підписали у Люблині умову -умова дала право Польщі вторгнутися на Волинь, Київщину, Браславщину, Чернігівщину, Переяславщину.

Польські вторжники почали киянам говорити, що грецька церква поганська, бридка, а латинська — правдива, свята. Кияни (ті, які мали віротерпимість) відповідали: “Сию і ону віру Бог дав”. У них (це сила одідиченої шляхетности) ще лишилися рідні (дохристиянські) поняття: усі віри в Бога Богом дані, жодна віра не має права казати, що тільки їй належить Бог, правда, любов, святість.

“Яке твоє, ляше, діло, яку я віру маю? Ні грецька, ні латинська не наша”, — рекли кияни. Усім відома мудрість: чия віра, того й сила. Сили нашої у нас немає, бо наша віра не наша. І в поляків латинська віра — віра чужа, але вони, від латинів віру приймаючи, прийняли й латинські закони державні: віра підпорядковується державі; бачимо у поляків і москвинів ті самі поняття про віру Христову.

Ксьонз-завойовник забрав у попа-раба багаті маєтки, і забрав овець стада Христового, які на цих маєтках працюють, і підпорядкував собі. Попи, втрачаючи маєтки, не рекли: “Рідні люди, борімося за державну Вітчизну”. Ні, їм держава була непотрібна; вони рекли: “Обороняйте православіє”, думаючи про свої маєтки.

366. 1570 рік. У Тверському монастирі Малюта Скуратов (довірений опричник Івана Ґрозного) задушив Московського митрополита Филипа; оголошено, що “помер від задушливого повітря у келії”.

2-го січня Іван Ґрозний оточив Новгород. Чому? Є доноси, що Новгород не хоче бути возз’єднаним з Москвою, прагне відродити Новгородську республіку. І шукає на заході союзників. Новгород був так щільно оточений солдатами Ґрозного, що жодна людина не могла спастися втечею з міста.

Карамзін, маючи дозвіл від царів Александра і Ніколая, вільно користувався літописними документами, і старався робити точні переклади. Він (т. 9, стор. 95) пише, що москвини, очолені Іваном Ґрозним і його сином, “Новгородців били, мучили, палили якимсь складом вогняним, прив’язували головою або ногами до саней, тягнули на берег Волхова, де ця ріка взимку не замерзає, і кидали з мосту у воду, цілими родинами кидали, жінок з чоловіками, матерів з грудними дітками. Солдати Московські їздили на човнах по Волхові з “кольями”, баграми і сокирами: коли хтось з тих, що був укинутий у ріку, випливав з води, того кололи, сікли на частини. Ці вбивства продовжувалися п’ять тижнів і закінчилися загальним грабежем”. “Цар Іван з військом об’їхав маєтки навколо Новгороду, забрав скарби церковні й монастирські, наказав спустошити двори і келії, понищити хліб, коней, скот, а також наказав грабувати весь Новгород, крамниці, доми, церкви. Сам він їздив від вулиці до вулиці, дивився, як хижацькі солдати вламувалися у палати і кладови, відбивали двері, влазили у вікна, ділили між собою шовкові тканини, хутра, палили шкіру, в ріку кидали віск і сало... Вони нищили маєтки і життя людей без розбору і без відповідальности”.

367. “Цар Іван від’їхав з Новгорода дорогою псковською, відправив незчисленну здобич святотатства і грабунку в Москву. Нікому було шкодувати за пограбованим багатством: хто лишився живий, дякував Богові, або сам себе не пам’ятав від жахіття баченого і пережитого!

Запевняють, що громадян і сільських людей погибло тоді не менше шістдесяти тисяч. Кривава ріка Волхова загачена тілами і куснями м’яса катованих людей, довго не могла пронести їх в Ладозьке озеро. Голод і хороби довершили катування царя Івана Ґрозного, так що єреї на протязі шести чи семи місяців не встигали загрібати мертвих: кидали їх в ями без всяких обрядів.

8-го вересня всі, ще живі, духовники, миряни зійшлися у полі, біля церкви Рождества Христова, служити загальну панахиду за усопших, над тутешньою могилою загальною, де лежало 10.000 неоспіваних тіл християнських”.

368. “У Пскові Іван Ґрозний дозволив солдатам грабувати маєтки багатих людей, але заборонив чіпати монахів і священиків, узяв тільки гроші монастирські і деякі ікони, церковні сосуди, книги, і... спішив у Москву, щоб новою кров’ю вгамувати свою невгамовну спрагу до мучення” (Карамзін, т. 9, стор. 95, 96, 98). Немає в світі такої країни, яка б мала історію таку криваву, як має Москва “самая любімая”.

Цар Іван Ґрозний був дуже побожним православним: коли йому подали на обід м’ясива, він відповів: “Я Христіанинь, й не ьмь мяса вь Великій пость” (Карамзін, т. 9, стор. 98). Він усердно молився перед тим, як дати наказ вирізувати жителів Новгорода, Пскова, Твері. І його воїни об поли витирали кров на мечах; ідучи, молилися. Били поклони перед іконою Христа, особливо вони почитали святого Юрія. І вірили вони, що “святий Юр і Пречиста Мати” дають їм силу відрубувати голови дітям, старцям, матерям, роблячи християнський порядок в Московському государстві.

369. (Жителі Пскова, почувши, що москвини Івана Ґрозного ходили в Новгороді від дому до дому, жителів вирізуючи, отетеріли: знали, що рятунку немає. Були готові доньок своїх віддати москвинам п’яним на ніч, життя рятуючи. Вони тримали в руках “хльбь й соль”. І стояли на колінах і говорили Іванові Ґрозному: “Государь Князь Великій! Мы, вьрные твои поддание, сь усердіемь й любовію предлагаемь тебь хлебь-соль, а сь нами й животами нашими твори волю свою: ибо все, что имеемь, и мы сами твои, Самодержець Великій!” (Карамзін, т. 9, стор. 97).

Карамзін пише, що москвитяни (рускіє) були горді, бачачи, що мають царя Ґрозного, перед яким люди чужих земель стоять на колінах, мають на очах смертельний переляк, а на устах — вислови любови до Москви, москвинів і князя Московського).

(У Новгороді був “Вічовий дзвін”. Коли москвини наближалися до Новгорода, то новгородці сповіщали про нещастя, б’ючи у цей дзвін. “Вічовий дзвін” москвини привезли з Новгорода до Москви; тримали у Кремлі, як символ “возз’єднання двох братніх народів — Новгорода і Москви”. Цей дзвін в 1714 році був переплавлений, стоїть він в Кремлівському арсеналі під назвою “Набатний колокол”).

370. 26 липня (1570 року) цар Іван Ґрозний у Москві на торговій площі поставив 18 шибениць, біля яких розіклав знаряддя катування. І запалив “костьор” (татарське “костьор” значить “вогнище”). Над вогнищем повісив великий “чан” (котел) і налив його водою.

Москвини — народ догадливий і побожний, кланялися в ту сторону, де стояли шибениці, і щезали: на торговій площі на лавках полишалося м’ясо, хліб, хутра, дєнґі. І біля шибениць — опричники (ґрознівські кеґебісти).

З Кремля їде на коні Іван Ґрозний з старшим сином, за ним бояри, повіває герб царя Ґрозного — “ікона святого Юрія”. По Красній площі опричники женуть 300 інакшедумаючих (дисидентів). У ланцюги закуті дисиденти, у них вибиті зуби, виколені очі, закривавлені вуха, ноги, поламані ребра.

Цар Ґрозний оглянув шибениці і знаряддя катування. І, побачивши, що “нєт народа”, дав наказ народові явитися на площу. З ям, погребів, “ізбушок” повилазили перелякані москвини. Ставши перед царем Ґрозним, кричали: “Да светится одно солнце на нєбє, а батюшка — цар на земле!” (Поет-раб Сосюра, маючи на увазі слова, голошені на славу Ґрозному, написав вірш “Два сонця”, співаючи про Сталіна, як про “сонце на землі”; він так писав тому, що був заляканий опричниками Сталіна, і такі ж вірші писали й поети — залякані раби Тичина, Бажан, Рильський, Усенко, Малишко).

371. Цар Ґрозний сказав: “Народ! Увидиш муки й гибель! Но караю изменниковь!” І москвини в один голос (так, як за Сталіна, Брєжньова) закричали: “Да живеть многія льта Ґасударь Великій! Да погибнуть измьнники!” (Карамзін, т. 9, стор. 100). Москвини добре знали, що ніяких “измьнников” немає. Вони славили ґасударя зі страху, щоб себе й дітей своїх рятувати.

Є стара чингісханська мудрість: коли хочеш панувати, залякуй підлеглих і тримай їх у покорі. “Люди уважніше ставляться до володарів жорстоких, кровожадних, ніж до милосердних, плохеньких, покірних”.

Піп-батюшка Афанасій розгорнув папір і почав читати прізвища приречених на смерть. І він бив ціпком по голові кожного “ізменніка”, чиє ім’я прочитав. Приречені на смерть стояли в черзі. Приречений на смерть “ішов, щоб класти голову під сокиру. Ідучи, він кланявся царю Ґрозному і казав: “Се кланяюся тебь в посльдній разь на земль”, (Карамзін, т. 9, стор. 101).

“Но смерть казалась тогда легкою: жертви часто требовали ее какь милости. Невозможно безъ трепета читать въ запискахъ современныхъ о всехъ адскихъ вымыслахь тиранства, о всьхь способахь терзать человечество. Мы упоминали о сковородахь: сверхъ того были сдьланьі для мукъ особенныя печи, жельзныя клещи, острые ногти, длинния иглы; разрезывали людей по составамь, перетирали тонкими веревками надвоє, сдирали кожу, выкраивали ремни изь спины...” (Карамзін, т. 9, стор. 104).

372. (Усі знаряддя катування будуть привезені з Москви в Україну (Русь) після 1654 року для утвердження акту “возз’єднання двох єдинокровних і єдиновєрних народов”, і особливо будуть вони вживатися після смерти гетмана Богдана Хмельницького і гетмана Івана Мазепи).

Цар Ґрозний проколов одного “ізменніка”; опричники почали “других колоти, вішати, рубати”, “За 4-ри години умертвили біля 200” (Карамзін, т. 9, стор. 101). Печатник (носій царської печатки) Іван Михайлович Висковатий сказав, що він без вини і без суду на шибеницю йде, очі підняв до неба і просить слова оправдання. Та опричники “йому заткнули рота, повісили його догори ногами, оголили, розсікли на частини тіло його, і перший Малюта Скуратов, злізши з коня, обрізав вуха страдальцеві”, “замовчую про деякі огидні деталі” (Карамзін, т. 9, стор. 62: Примітки).

Карамзін не хоче згадувати все те, що задокументовано в літописах; не йде мова про садизм, а про його звироднілі форми, відрізали кінцівку тіла синового і батькові в рот упихали. Описує Одерборн про московські форми катування детальніше, вони такі жахливо-потворні, що їх не можу тут згадувати.

У Москві без суду були убиті — князь Юрій Кашіна, член Думи і його брат — князь Дмитрій Курлатов і вся його родина. Князя Михайла Воротинського з жінкою, з сином і донькою послали на катування в Біле Озеро. Воєводу Нікіту Шєрємєтєва задушили.

373. Князь Олександр Борисович Горбатий уважав себе спорідненим з родом Володимира Хрестителя, казав, що вихрещені татари всю Москву в руках тримають, православний татарин Басманов керує Москвою з царем Ґрозним. Князя Горбатого підтримали останні представники, які походили з родів князів України (Руси): князь Іван Сухий, князь Кравчій, князь Горенський, князь Дмитрій.

Цар Ґрозний і його вірний помічник (православний татарин-воєвода Алєксєй Басманов) обезголовили останніх князів слов’янського роду, їм був прочитаний смертний вирок: зворушлива картина. Іде тато з сімнадцятилітнім сином. Вони взялися за руки і, як два вірні приятелі, ідуть на смерть мовчазно.

“Кто пєрвий?” Княжич Петро ступив крок вперед (з пошани до тата), і почав перший класти голову під сокиру. Князь Олександер Борисович Горбатий схопив сина Петра, поцілував його і свою голову поставив під сокиру. Синок Петро узяв татову відрубану голову, яка ще кліпала очима, поцілував і під сокиру поклав свою голову. І після них були обезголовлені князі: Іван Сухий, Кравчий, Горенський, Дмитрій.

374. Цар Ґрозний, порубавши і повісивши на площі інакшедумаючих, поїхав до їхніх жінок і дітей. Він “сміявся над їхніми сльозами, мучив жінку Висковатого, хотів мучити і її п’ятнадцятилітню доньку, яка стогнала і кричала, але передав її в розпорядження свого сина царевича Івана, і після того її замкнув у монастирі з її матирею, де вони й померли” (Карамзін, т. 9, стор. 102).

Матері з доньками стогнали і кричали, бачачи, що тіла їхніх мужів і батьків біля Кремля обгризають собаки. Карамзін пише, що коли виростала гора трупів, цар Ґрозний ішов на спочинок. “Ибо надлежало предать трупы земле. Вь четвертий день снова вьівели на площадь ньсколько осудженньіхь й казнили: Малюта Скуратовь, предводитель палачей, разськаль топорами мертвыя тела, которыя целую неделю лежали безь погребенія, терзаемьія псами. (Тамъ, близь Кремлевскаго рва, на крови й на костяхь, во последующія времена стояли церкви, какь умилительный, Христіанскій памятникь сего душегубства). Жены избіенныхь Дворянь, числомь 80, были утоплены въ реке” (Карамзін, т. 9, стор. 102).

375. (Цар Ґрозний боронив євангельську науку: він писав своєму ворогові (князеві Андрієві Курбському і таким, як він): “Чому ти зненавидів апостола Павла, який говорить: “Нєт власті нє от Бога. Тот, кто протівится власті — протівится Божому велінню! Раби! Слушайтє своїх ґаспод, повенуйтєсь нє только добрим, но й злим”. Ґрозний, озброївшись євангельською ідеологією, яка проповідує служіння всякій владі, і в тому числі й “господам нє только добрим, но і злим”, вважав, що Христос усі його дії оправдує).

(Цар Ґрозний знає, що в 1547-49 роках відбувався в Москві 1-й церковний собор для канонізації московських святих. Між 39-ма проголошеними святими, 16 князів і княгинь московських; жодний князь, який був вороже наставлений до Москви, у православні святі не попав).

(Алексій, який мав титул Київського митрополита, а жив у Московитії, і звеличував її князів і ханів Татаро-Монгольської орди, і грабував Київські церкви, попав у святі: його мощі лежать у Москві. Митрополит Іларіон (Огієнко) в “Українській патрольогії” (стор. 85) побожним українцям православним радить поклонятися мощам Алексія.

Люди низької моралі і безсердечного характеру у Москві проголошені святими — їхні життєписи добре знає Іван Ґрозний. Він (Іван Ґрозний) знає, що імператор Візантії святий Константин живцем у котлі зварив свою жінку Фаусту. І йому, Константину, пише Ґрозний, належить “крест честной первому”).

Коли цар Ґрозний особисто ножем убивав (і труїв) своїх ворогів, москвини казали: “Пусть царь укажеть намь своихъ изменниковь: ми сами истребимь ихь!” (Карамзін, т. 9, стор. 48). Вони ждали від царя указу, щоб “істрєблять” ворогів царських. Вони вірили, що без царя-деспота не може існувати Москва. Ні Москва, ні землі, на яких стоїть Московське князівство, як усім відомо, прогодувать москвинів не можуть. Вони раділи, що в них цар Ґрозний уміє привозити здобич з чужих земель і карати “ізменніков”.

376. У Москві “бажання царя було законом в церковних справах. Боже віддавалося цареві” (Н. Бердяєв). У Москві втілилися дві духовності — дух Чингіс Хана Татаро-Монгольської орди і дух імператора Візантії. Концепція автократизму, довге убрання (царське, боярське), борода, як символ архиєрейської гідности, дух візантійщини.

Імператор Візантії краще за патріярха знав, що є Боже, а що — ні. Іван Ґрозний тішить єреїв, поширюючи грецьку віру на татар і угрофінів. Єреї люблять того царя, який їм дає багаті парафії, маєтки, побожних рабів.

На Кольському півострові, на берегах ріки Поноя, Кала і Тулома, там, де тепер Мурманськ, живе плем’я Лопарів. Лопарі — мирне мисливське, рибальське плем’я. 20 лютого цар Ґрозний дав грамоту єрею Теоґностові, щоб він, покликаючись на військо царя Московського, навертав Лопарів на православіє, тобто підпорядковував їх Москві.

Єрей Теоґност на березі річки Поноя поставив церкву Петра й Павла, голосив, що “на Лопарську землю світло Христове прийшло”. І він тим, хто хрещення приймав, дарунки давав, дорого платив за хутра. Частина Лопарів, шануючи незалежність своєї Вітчизни, трималися батьківської віри, не хотіли бути рабами-християнами.

377. Єрей Теоґност умовив охрещених Лопарів, щоб вони написали листа до царя Івана Ґрозного з “прошенієм”: просять охрещені Лопарі царя Ґрозного, щоб він силою охрестив Лопарів, небажаючих хреститися. Мудра підступна політика: Лопарі просять Москву, щоб вона прийшла і силою меча хрестила тих Лопарів, які не хочуть коритися Москві, тобто тримаються рідної лопарівської віри, яка обороняє самостійність Лопарії.

Лопарі і сусіднє з ними фінське плем’я (Лапландці), ставши православними, утратили свою ідентичність. Православіє знищило їхню самобутню культуру і вони “уже совершенно обрусіли” (Е. Голубинський, “Історія Россійської церкви”, т. 2, Москва, 1900 г., стор. 854).

Ті Лопарі, які втекли від хрещення на далеку північ (до границь північної Фінляндії), збереглися. Ті Лопарі, які хрещення прийняли, стали рабами православія, утратили мову рідну, звичаї, обряди, почуття племенної гордости, вони “совершенно обрусєлі”. Та вони знають, що фіни — їхні кровні брати. І їхня назва міста Кандалакша нагадує їм, хто вони є. Їх тримає на світі віра, що вони визволяться з лабет московських і з’єднаються з рідними братами-фінами.

378. 1575 рік. Старости і попи в Україні (Русі) ставляться до Запорозьких косаків як до розбійників, злодіїв. Оголошено по селах, що коли появиться запорожець, то треба, щоб селяни про це повідомили старосту або попа. Піймати в селі запорожця, щоб його віддати полякам, було тяжко: селяни любили запорожців, переховували їх.

Польський король Жиґмонт-Авґуст, бачачи, що з косаками тяжко боротися, узяв на військову службу 300 косаків, які почали підлягати тільки королівському полководцеві. Старости не мали права ловити, судити і карати тих косаків, які служать королеві. Попи і старости перестали звати запорожців “розбійниками”. Запорожець, який появлявся у селі, щоб урятувати життя (у складних обставинах) казав: “Іду служити королеві”.

379. У Москві на Земському Соборі цар Ґрозний проголосив, що охрещений татарський хан Симеон Бекбалутов стає “велікім князем всея Русі”, правою рукою царя. У Москві високо шануються люди ханської крови не тому, що вони багаті, а тому що (і про це вже згадував) в їхніх жилах тече ханська (царська) кров.

Бояри і воєводи дають великі гроші монахам-літописцям, щоб вони їм давали грамоти “родословія”, пов’язуючи їх то з родом візантійського імператора Константина, то з родом римського імператора Авґуста, то з родом царя Володимира Хрестителя чи царя Володимира Мономаха.

У Москві “вивчалися родословниє, щоб тінями дійсних і видуманих предків, таких як Авґуст-Цезар, оправдать свої політичні задуми чи претензії” (Ключевський, “Сочинєнія”, том 2, 1957 год, стор. 331).

У Твері (після возз’єднання Твері і Москви) знатні тверські роди, які вважали себе вихідцями з України (Руси), були посічені. Погинули вони, як безкомпромісові вороги нової Орди (Московитії). На їхніх маєтках живе рід нового Тверського князя Симеона. Хто він?

Хан Сеін-Булат (потомок хана Батия) — рускій православний, він “іменовался Симеономь, Великим Княземь Тверскимь” (Карамзін, т. 9, стор. 160), він намісник царя Івана Ґрозного. Очевидно такий “князь Тверский” не буде вороже ставитися до Москви, славитиме її, як нову Орду, яка має мову слав’янську і віру православну.

380. 1581 рік. Український князь К. Острозький — надзвичайно багата людина, живе він в Острозі, підлеглий Польському королеві. Маючи друкаря Івана Федоріва, він неукраїнською мовою видав так звану “Острозьку біблію”, натхненно прославлену попами. Попи вважали, що українська мова “низька, проста мова, не придатна для висловлення Божої істини, не зрозуміла для Пресвятої Богородиці”. Такі погляди на українську мову пригноблювали душу народу, викликали зневажливе ставлення до рідного слова, навіювали почуття меншої вартости.

(Друкар Іван Федорів і його помічник Петро Мстиславець утекли з Москви тому, що не могли витримати деспотії, духу, як пише Карамзін, “азіятського”. Знайшли вони притулок у Львові, де їхня праця була оцінена. Іван Федорів не виявив бажання повертатися до Москви, помер у Львові, похований при Онуфрієвському монастирі. Ідеологи Москвинської орди на основі втечі І. Федоріва з Москви ширять пропаганду про “связь двох братскіх народов”).

381. У виданні “Острозької біблії” найдіяльнішим був Герасим Смотрицький, ректор Острозької школи, автор книги “Ключ царства небесного”. Він гнівно критикує латинську віру і хвалить грецьку. Український розум тратить час і енергію на суперечки: яка чужа релігія краща, справи рідні (державнотворчі, духовні) відсунуті попами і їхніми вихованцями на друге місце, або — зовсім забуті.

(Мартин Лютер (1483—1546) зробив переклад “Біблії” на народну німецьку мову. Звеличуючи німецьку мову, він звеличив німця. Дав можливість німцеві довідатися, що в “Біблії” нічого не говориться про німецькі справи).

382. 1584 рік. Помер цар Ґрозний. Карамзін, перелистуючи літописні сторінки, визначив, що опричнина Ґрозного ознаменована горами трупів без вини помордованих людей. Князь Андрій Курбський написав, що Ґрозний мучив людей, не показавши їм їхньої вини. Але Курбський сам не був кращим за Ґрозного, грабував і умертвляв невинних людей, і гордився, що має праотця (князя Фьодора), який проголошений святим, “й исходит от его гроба аромат святого духа, струи исцелєнія й чудес”.

Карамзін є не тільки великим істориком Московитії, а й ідеологом її державности. Він пише, що Ґрозний “жон і дєвіц осквєрніл”, невістку свою “осквєрніл” (снохачем був таким, як і хани). Та “стогнання замовкли, жертви зотліли”, “докази справ жахливих лежали у книгосховищах”, “дівчата-підлітки, яких любив Ґрозний, стали бабусями” — усе це для поважних людей дрібнички. Головне великі справи довершені Ґрозним на славу Московитії, “Казань, Астрахань, Сибирь -живые монументи Царя-Завоевателя” (Карамзін, т. 9, стор. 294).

“Ґрозний за отечество своє мог постоять”.

“Опричнина (...) носила прогрессивный характер”, “с ней... окрепла царская власть й централизованная система управления”, “прогрессивное значение — борьба за вьіход к Балтийскому морю” (стор. 213), “Русское войско овладело всей Прибалтикой” (стор. 214), “Влияние России в Башкирии начало расти” (стор. 206), “Ґрозний полагал, что его власть “божественного происхождения”” (“История СССР”, стор. 217).

“История СССР” (Москва, Міністерство висшего образованія СССР, 1966 год) звеличує хижацькі вторгнення Московитії в чужі землі і в поневоленні і грабуванні чужих земель та вирізуванні мирних жителів бачить “прогрессивное значение” для росту Московського государства.

383. Опричнина царя Ґрозного, яка засіяла трупами землі покорених племен, справа корисна тому, що вона укріплювала ідеологію Московської централізованої держави. Московські історики — ленінці, видаючи твори царського історика Ключевського, написали: “Совєтська історична наука, одначе, показує, що опричнина була визначеним (певним) етапом в укріпленні Россійського централізованого Государства” (т. 2, стор. 403).

Опричнина породила Чека, НКВД, МҐБ, які є, очевидно, визначним етапом в укріпленні централізованого Россійського государства, що виступає під ім’ям — СССР. Перемагає той, хто має силу — брутальна сила панує над благородною, “Народ більше всього цінує силу” (Йоґан Ґете).

17-го березня Фьодор (син царя Ґрозного) у Москві проголошений царем. Цар Фьодор (так пишуть історики) хоробливий, не здібний розважно думати, сонливий. Та Московський митрополит Деонисій рече: “Царь Фьодор, Богом ізбранний, і Богом на престол возвєдєнний! Воля царя — закон! Богу воля, царю власть!”

384. “Царю власть! Царю власть! Царю власть!” — кричали воєводи і бояри. І золотими “дєньґамі” обсипали (обдаровували) царя Фьодора, низько йому кланяючись. “Что Бог на нєбє, то цар на земле!” (Якщо українець, ці рядки прочитавши, каже: “ні, я не раб, геть царя, гетмана, президента! Нікому я не поклоняюся, авторитетів не шаную”, то він є більшим рабом, ніж москаль, він є рабом московського мужика. Він є батьком тієї миловидної Катерини, яка полюбила москалика, як знало серденько, ворога-вторжника полюбила, мала глупе серденько. Батько замість того, щоб знайти вторжника-москалика і за збезчещення доні своєї помститися, картає доню, наївну нещасну жертву. Батько-раб, він у церкві перед іконою (ідолом) Саваота молиться за здоров’я ката-царя Московського і його грабіжницьке військо, і виганяє доню з хати.

Ні, вільна людина не каже “геть царя, гетмана, президента”, вождя. Вільна людина чужій владі не поклоняється, а рідну — обожує. Вільна людина перед рідним володарем стоїть струнко: здійснює обряд упорядкованого розуму і вихованих почувань. Бути слугою рідного царя і бути слугою чужого царя — дві різні моралі, вдачі, релігії, політики, ідеології.

У соборі під час коронування царя Фьодора біля престолу сидить Московський головнокомандуючий (вихрещений татарин) Борис Годунов, людина мудра, вольова, красива; має манери, як у Чингіс хана. Він (Борис Годунов) стає на коліна — кланяється слабоумному цареві Фьодорові, демонструє свою самодисциплінованість. Без дисципліни і авторитету ніколи і ніхто держави не збудував, ніколи ніхто народ не прославив.

(Якщо ворог мудрий і сильний, то вивчай його мудрість і силу, і розбий його своєю мудрістю і силою! Справжнім переможцем є той, хто у ворога силу бере і його ж силою його розбиває. Той, хто мудрого ворога зве дурнем, обманює себе і стає його жертвою).

385. Воєвода Борис Годунов і воєвода Іван Мансуров (також вихрещений татарин) — люди завойовницької вдачі, вони ведуть Московське військо на береги ріки Іртиш (західна притока Обу), де живе мирне плем’я Вогулів (Мансів).

Пограбувавши Вогулів, Борис Годунов везе до Москви коштовні хутра. І жене полонених Вогулів, які будуть ставити у Москві нові доми. Москва, перейшовши Урал, без великих труднощів відбирає землі в мирних і майже неозброєних племен. (Славний татарський рід Мансурових — воєвода Леонтій Мансуров, воєвода Пьотр Мансуров, воєвода Фьодор Мансуров — укріплював силу Московитії (Россії), підкоряючи їй чужі землі).

Запорозькі косаки не билися з слабими і мирними Вогулами. Запорозькі косаки мали відвагу іти проти трьох могутніх сил — Кримська орда, Турція, Польща. Одчайдушність Запорозьких косаків рівняється мітичним грецьким півбогам. Запорожці, живучи у степах, щохвилини були наражені на смерть: турецькі і татарські війська об’єднувалися, щоб бити запорожців.

386. Запорожці на малих суденцях плавали по бурхливих хвилях Чорного моря. Де в них бралася відвага, гарт, витривалість? Запорожці (за звичаєм древніх предків) напровесні влаштовували веслувальні змагання: хто швидше впоперек перепливе бурхливу течію?

Влаштовувалися долання легендарних Дніпрових порогів. Ті, які вміли через підступні каскади проводити свої “чайки”, мали право звати себе “запорозькими косаками”. Звичаї ці квітли перед хрещенням України (Руси); після хрещення вони були попами заборонені, названі “поганськими забавами”.

Запорожці (в 1583 році) спалили Турецькі фортеці — Бендери і Ягорлик над Дністром. Вони спалили турецькі кораблі у портах Криму. У Запорожців могутня військова енергія, шляхетна життєрадісність. Слова “Запорозькі косаки” стали відомі у палаті короля Польщі, у сараях Кримського хана і Турецького султана. І після того, як українці (запорожці) біля річки Судость (в 1581 році) під проводом Черкаського старости Михайла Вишневецького розгромили Московське військо, про них почали з острахом говорити в Москві.

387. 1585 рік. У Києві повстання. Кияни б’ють поляків, які, живучи у Києві, зневажають українську мову. Шукають між киянами запорожців, щоб їх четвертувати. (У 1584 році запорожці спалили турецьку фортецю Очаків. Татари і Турки повідомили Польщу, що запорожці в татар забрали великі стада скоту. Польща послала військовий загін, очолений Ґлембоцьким, щоб він у степах знайшов запорожців і їх покарав.

“Ляхи, де ваша совість? Прийшли до Дніпра, щоб запорожцям казати, як вони мають на своїй землі жити? Ляхи, щоб не були ви зухвалими, задиркуватими, підете в Дніпро воду пити!” М. Аркас пише, що запорожці ляхів “пустили у Дніпро води пити”.

Польський король Стефан Баторій повідомив, що київські купці, як люди привілейовані, звільняються від мита й податків. Нові й нові люди українські оселюються в Києві, тримають жваві зв’язки з запорожцями. Польський король, злякавшись росту Києва, видав наказ — українцям зобороняється селитися у Києві. Польські вторжники прагнуть спольщувати стольний град України (Руси).

Польща хоче окатоличувати українців, щоб їх, як людей красивих, працьовитих, талановитих, ополячити. Москва хоче “спасати” православних українців, щоб їхні багатства і їхню життєву енергію підпорядкувати Москві.

388. У Західній Европі поширилася фабрична промисловість. Міста швидко зростають, розбудовуються, їм треба хліба. Українці починають орати цілинні степи, корчувати ліси: із золотоколосої України (Руси) іде хліб до західноевропейських міст. Данціґ став містом збору української пшениці.

Подорожуючий Антіохський патріярх Іоаким побачив, що частина єпископів в Україні (Русі), щоб свої маєтки зберегти, підлащується до папи римського і короля Польського. І з них користь для Іоакима мала, він Львівському братству (в 1585 році) дає право непідпорядковуватися єпископам.

Є поширена думка, що православні братства творили велику національну роботу. Братства мали школи, у яких заборонялася українська мова, у школах, організованих братствами, нічого про історію України (Руси) не говорилося, поетика, арифметика, геометрія і спів викладалися мовою грецькою і староболгарською (церковною).

Немає даних вважати, що братства були вогнищами національної свідомости, але повітря в них не було таке затхле, як у єпископських катедрах.

389. 1587 рік. На березі ріки Об живе мирне племя Остяків. Воно має рідні звичаї, обряди, святині. Належать Остяки до людей азійської раси. Вони обличчями подібні до европейців. За Уралом (уже дванадцять тисяч років тому) мандрували оріянські племена: тут вони мішалися з сибірськими автохтонами.

Остяки, побачивши, що на їхні землі прибули якісь вторжники, зійшлися до своєї рідної святині молитися. У них не було сил боронити життя своє. Московські воєводи Мансуров і Чулков умертвляли остяків, як пише Карамзін, “пушечним ударом”. Остяки, побачивши, що їхня святиня розгромлена “пушечним ударом”, де загинули богомольці, тікали з дітьми в ліси, болота, гори. Безпощадно убивав нещасних воєвода Чулков. (Рускіє (вихрещені татари) князь Даниїл Чулков, воєвода Гавриїл Чулков, воєвода Фьодор Чулков прославили Москву під час боїв з поляками, шведами, остяками).

390. Москвини спалили остяківський град Чингія, біля його руїн поставили у 1586 році фортецю Тюмень. Воєвода Чулков заставив полонених остяків ставити фортецю на ріці Тоболь. Біля фортеці Тоболь почали жити остяки, яких було вогнем і мечем навернено на віру православну. У Тоболі (Тобольському) в 1587 році була поставлена церква. У церкві остяки довідалися, що цар Московський їм “посланий Ісусом Христом”.

Іскер (столиця Іртишсько-Ногайського царства) московськими вторжниками спалена. Обгорілі тіла людські обгризають звірі. Тобольськ (фортеця, поставлена завойовниками) став столицею Сибіру. У Тобольську живуть солдати-завойовники, їхні злочини жодними законами необмежені, їм належать “дєвіци і земля побєждьонних”.

Щоб покорені не думали про волю, треба вбити їхніх знатних людей, а молодих вивезти на “строітельство Москви”. Хан Карача і родина його “под караулом” їдуть у Москву. Іртишівці, які мали дорогі шуби, убиті; шуби з них зняті, маєтки (переважно хутра) забрані. З Іртишського царства до Москви, як здобич, у 1586 році привезено “200.000 соболів, 10.000 чорних лисиць, 500.000 білок, крім бобрів і горностаїв” (Карамзін, т. 10, стор. 15).

391.1588 рік. Липень. До Москви прибув константинопольський патріярх Єремия. Щоб нагадувати в’їзд Христа до Єрусалиму, патріярх Єремия під’їзджає до Кремля на ослюкові. За ним на конях їдуть митрополит Мальвазійський Іерофей і Еласонський архиєпископ Арсеній. По їхньому одязі видно, що в них бідні парахвії, або — скупі парахвіяни.

Патріярх Єремия подарив Московській цариці панагію (всесвятість). У панагії вмонтований дорогий камінь, на камені прилаштований образ святої Марини. Цареві Фьодорові він подарив ікону страстей Христових, у якій законсервовані краплі Христової крови. І подарив кістку з мощів святого імператора Константина (засновника Візантії).

Головний “казначей” царя Фьодора Іван Васильович Траханов (вихрещений татарин) підніс патріярхові Єремиєві 80 соболів, 300 золотих “дєнеґ”, великий срібний кубок. У літописах читаємо, що він, цар Фьодор, має татарські вилиці, малий ріст. Він усміхається без життя на обличчі, “ходить повільно, ноги тонкі, у словах відчувається страх”. Ще в дитячі роки він бачив у Москві купи трупів, бачив людські голови, які обгризли собаки, нутрощі, одрубані ноги. Він довго боявся бути царем; плакав, коли почув, що його будуть коронувати. І страх не покидає його. Усі царські накази дає його дядько Борис Годунов.

392. Карамзін пише, що православний татарин (тепер істинний рускій) “Борис Годунов блистів умом у справах внутрішньої і зовнішньої політики Россії”, “Борис Годунов в очах Россії і всіх держав, що мали стосунки з Москвою, стояв на високому степені величности, як повний володар Россії, не бачучи навколо себе нічого, крім мовчазних слуг”. У “Морозовському літописі” пишеться, що в Москві “всі йому (Годунові) покорялися і в усьому волю його виконували”.

Сила Бориса Годунова була не в тому, що він татарин, а в тому, що престол князів Московитії перебував у руках татар (вихрещені татари говорять слов’янською мовою з домішкою татарських слів, вважають себе “настоящімі рускімі”. Справді, крім характеру, в них вже майже нічого татарського немає — віра православна, одягнені вони у довге візантійське одіння, в Москві бачать свою силу й славу).

Борис Годунов має 32 роки. Цариця Ірина (жінка царя Фьодора Івановича) красива і ніжна татарка, надзвичайно віддана православній церкві, в її спальні (так, як і в спальні її брата Бориса Годунова) вдень і вночі горять лампадки. Стіни завішані іконами, піп щоранку приходить з іконою, і святою водою царицю благословить.

У Москві, як пише Карамзін, усім відомо, що цар Фьодор “слабий умом і тєлом”. Та Годунов кланяється цареві Фьодорові, як прапорові держави. Усі накази сам дає і каже, що “така воля царя Фьодора”.

393. Борис Годунов поставив “под караул” Московського митрополита Деонисія, вислав його до Новгородського монастиря. І ростовського архиєпископа Іову проголосив митрополитом; Іова вірний приятель Годунова.

Патріярх Єремия сказав Борисові Годунову, що хоче в Константинополі ставити церкву “істинному Богові”, але немає грошей. Турецький султан Мурад 3-й призначив його патріярхом, та грішми не помагає. Борис Годунов (людина практичного татарського розуму) на справи православія дивиться по-діловому. “Патріярше, отримаєш 2000 золотих монет, коли митрополита Іову висвятиш на патріярха”. Князь Турга (з його татарського роду походить письменник Іван Тургєнєв) показав торбу золотих монет. Єремия знав, що коли він Іову проголосить патріярхом, то сам лишиться без стада овець Христових, і тому відповів, що Іова патріярхом не може бути.

394. “Под караул!” Патріярх Єремия не знав, що ці татаро-монгольські слова означають. І дізнався тільки тоді, коли був разом з своїми помічниками (митрополитом Іерофеєм і архиєпископом Арсенієм) посаджений у “тюрму”.

“Борис Годунов зайшов у келію до арештованого візантійського патріярха Єремиї”. І сказав: “Коли не хочеш, щоб Іова був патріярхом, то ставай ти нашим патріярхом. Чому маєш вертатися до Константинополя, щоб бути рабом мусульманського султана?”; “Єремия невдумливо і неблагорозумно, ні з ким не порадившись, відповів: “Остаюся” (А. Я. Шпаков, “Государство і церков в Московськом государстве”, Одесса, 1912 г., стор. 268). Людина, яка попадає у московську в’язницю, “стає бездумною”.

Борис Годунов, почувши, що Єремия “перестає бути Константинопольським патріярхом”, щоб бути Московським, сказав: “Єремиє, патріярхом ти можеш бути, але не в Москві, а в Суздалі, бо ж не знаєш московської мови”. Патріярх Єремия відповів: “То что патріяршество, что жіті нє прі государє, потому статься нікак невозможно” (А. Я. Шпаков, стор. 290).

Борис Годунов залишив патріярха Єремию “под караулом”, сказавши, що патріярх має багато часу на роздумування. У темній келії сидить візантійський патріярх, покусаний кровососними комахами; у віконце заглядають “караульщики”. Ідуть тижні за тижнями; тут спасти не можуть ні чудотворні мощі, ні панагія, ні святий Юр, ні Спаситель.

“Якщо, патріярше Єремия, помреш у келії, грецька церква матиме нового святого, побожні православні молитимуться до образу твого”. Єремия, рятуючи життя своє, пробує вирватися з в’язниці: повідомляє Бориса Годунова, що “Москві дає патріярха”.

395. 1589 рік. 22 січня у храмі Успіння патріярх Єремия по-грецькому речав: “Православний цар, Вселенський патріярх і Собор Священний возвишає тебе на престол Владімірський і всея Русі”. (Чому “престол Владімірський”? Місто Володимир на Клязьмі було столицею північних колоній України (Руси) тоді, коли ще селище Москва не мало в житті цих колоній жодного значення).

Ростовський єпископ (тепер митрополит) Іова відповідає: “Я рабь грешний; но если Самодержець, Вселенскій Господинь Іеремія и Соборь удостоивають меня столь великаго сана, то пріемлю его сь благодареніемь” (Карамзін, т. 10, стор. 71).

Патріярх Єремия і патріярх Іова утвердили, що має бути чотири митрополії — Новгородська, Ростовська, Казанська і Крутицька. І шість архиєпископів — у Вологді, Суздалі, Нижнім Новгороді, Смоленську, Рязані, Твері.

396. Патріярх московський Іова сів на ослюка і їздить по Москві, “освящаєт город”. Патріяршого ослюка веде Борис Годунов, за ним ідуть найвизначніші бояри і воєводи — охрещені татари — горда ординська знать Мансуров, Чулков, Тарханов, Бутурлін, Тємірязєв, Беклемішов, Вельямінов.

Цар Фьодор мало орієнтується у “патріяршій церемонії”. Він робить те, що йому каже Борис Годунов: одягнув патріярха Іову, “надягнув на нього хреста”, мантію, дав у руки патріярший жезл, на голову поклав патріярший клобук. “Ми не в греків віруємо, а в Христа”, — слова царя Ґрозного пригадав Борис Годунов. Архиєпископ Арсеній Еласонський детально описав перебування патріярха Єремиї в Москві; його книга була видана в 1749 році в Італії.

Патріярх Єремия після майже річного в’язничного перебування у Москві, просить, у Бориса Годунова дозволу повернутися до Константинополя. Борис Годунов сказав, що патріярх Єремия буде випущений з Москви тоді, коли підпише “ярлик” (грамоту), що патріярх Московський незалежний від патріярха Константинопольського, і може незалежно сам призначати митрополитів. Патріярх Єремия і такий ярлик підписав. І Москва подарила патріярхові Єремиї “золоту торбу”, на якій був напис “От царя — патріярху”.

397. (Усі в Москві розуміли, що патріярха Москві дав не патріярх Єремия, а Борис Годунов — людина розумна, обдарована володарським темпераментом. Він стане царем Московського государства).

Патріярх Єремия з Москви прибув в Україну (Русь); тут він побачив істинних побожних рабів православія грецької церкви. Він, як можновладець, одних єпископів скидав з престолу, інших наставляв, одним давав “ордени”, на інших накладав “анатему”, підпорядкував своїй владі Львівське братство, скинув з престолу Київського митрополита Онисифора і назначає митрополитом мінського архимандрита Михайла Рогозу. Назначив Луцького єпископа Кирила (Терлецького) своїм (патріяршим) екзархом (своїм намісником), якому мають митрополит і єпископи коритися.

Патріярх Єремия православних українців поділив на три “самостійні” сили — Київський митрополит Рогоза, екзарх Кирило, Православні братства, усіх їх собі підпорядкував і дав їм “право клятви”: кляніть православні раби самі себе, за гроші патріярх буде вас мирити.

398. Патріярх Єремия потребував золота для султана і його пишного гарему. (Жінки султанові могли Єремию скинути з патріяршого престолу, не отримавши від нього дарів. У Константинополі є чимало архимандритів (кандидатів на патріярха) Митрофан, Пахомій, Теопемт, “всі чотири разом з Єремиєю намагалися наввипередки з’єднати собі прихильність жінок султана, щоб запевнити собі патріярхат” (Г. Лужницький, стор. 244). Патріярх Єремия ненавидів в Україні (Русі) все, що має українську притаманність, обрядність, своєрідність. Писанки, “крашанки (...) так уразили Царгородського патріярха Єремию 2-го, що він в 1591 році виступив з окремим Посланням проти того, і видрукував його в Львівській Братській друкарні” (митрополит Іларіон (Огієнко”), “Д. В. У. Н.”, стор. 287).

399. Патріярх Єремия наказав українцям друкувати, ним написані, прокляття обрядів рідної віри України (Руси), він кляв щедрівки, писанки, веснянки, Купала, коляду. Він так поступав тому, що бачив біля себе істинних побожних рабів православія грецької церкви, які втратили почуття національного самовизначення. Не знайшовся й один “із мільйона свинопасів”, який би патріярхові сказав: “Ти, патріярше, у Москві москвина Іову проголосив патріярхом всея Руси, не спитавши Руси! Русь у Києві, а не в Москві! Ти Борисові Годунові продав ім’я Русь за 2000 золотих манет, щоб мати гроші для султанського гарему?! Висвячуй же патріярха і для Києва, або — ніколи ти не побачиш Константинополя. Царем України (Руси) стає Запорозький косак Богдан Сила. Він коронує патріярха, маючи твоє благословення. І народ, підтримавши запорожців, вижене ляхів з України (Руси). Ви, Саваотові єреї, охрестили Україну (Русь), то не висмоктуйте з її жил останню кров, без милосердя не катуйте, не мучте, не висушуйте доброї української душі!”

400. 1590 рік. Патріярх Єремия прибув до Константинополя, скликав вселенський Константинопольський собор. На соборі (бо таку обіцянку дав Єремия Москві), має бути проголошено, що Московський патріярх — по черзі Третій. Перший Константинопольський, а Другий — Олександрійський. Собор поставив Московського патріярха на п’яте місце, а Єрусалимського на четверте.

У Москві незадоволення: значить Москва П’ятий Рим? Але в церквах в Москві оголошено, що Москва — Третій Рим, а Четвертому не бувати! Там, де не помагає ні “караул”, ні меч, треба діяти при допомозі золота: їдуть з Москви посли з дарами до Константинополя, щоб купити Третє місце.

Ідеологія універсального місіянізму, яка була особливо яскраво висвітлена у заповітах Чингіс ханів, втілюється в життя його потомками (вихрещеними татарами — рускімі православної віри). І обґрунтовується ясно: “Старий Рим упав від єресі Апполінарової, а новий Рим (Константинополь), захоплений безбожним плем’ям Агарянським, а Третій Рим — Москва”. Москва тепер прагне бути світовою столицею Християнського світу.

401. 1591 рік. Московський цар Фьодор дітей не має. Борис Годунов у всіх справах підтриманий Московським патріярхом Іовою. Іова готовий (після смерти царя Фьодора) проголосити царем Годунова. Але в Москві відомо, що на півночі (в селищі Уґлич) живе семилітній Димитрій (незаконний син Івана Ґрозного).

Димитрій “совершенное подобіе отца: любить муки й кровь; сь веселіємъ смотріть на убіеніе животныхь: даже самь убиваеть ихь” (Карамзін, т. 10, стор. 77). Коли царевич Димитрій бавиться, то ставить з своїми ровесниками з снігу людей, і потім їм голови відрізує, і робить це з великою потіхою, як пише Келарій Аврамій в “Історії”. Москва матиме нового царя, “собіратєля земель”. (Антропологи устійнили, що в азтеків і ассирійців був нахил до садизму; правильно роблять москвини, що не дозволяють західно-европейським дослідникам проникати у таїни характеру потомків Івана Ґрозного, і дають Европі писання Достоєвського, де (як я часто згадую) зазначено, що “москвини — народ богоносєц”).

402. Борис Годунов вихрещеному татаринові Нікіфору Чепчуґову сипнув “дєнєг”, і сказав, щоб він поїхав в Уґлич і отруїв царевича Димитрія. Чепчуґов перелякався. І Годунов знайшов надійнішу людину — попа Михайла Битяµу (також з роду татарського). Піп Битяґа поїхав в Уґлич: селище Уґлич знаходиться коло Ростова — на верхній течії Волги. В Уґличі живе цариця Марфа — нешлюбна жінка царя Ґрозного.

15 травня (в суботу о шостій годині вечора) цариця Марфа з сином Димитрієм прийшла з церкви, слуги принесли їжу. Бояриня Волохова покликала царевича на двір побігати. У сінях стояли піп Битяґа (Битяковський), боярин Осип Волохов і Нікіта Качалов. Вони схопили царевича, перехрестилися і ножем перерізали йому горло. Цариця ввійшла у сіни, побачила сина Димитрія, “он трепетал, как голуб, іспускал дух” (Карамзін, т. 10, стор. 79).

403. 1592 рік. Україна (Русь) окупована польськими вторжниками. Українець Януш Острозький (синок князя К. Острозького, завзятого оборонця православія грецької віри)став католиком, щоб мати більше прав збагачувати свої маєтки. Він живе в Білій Церкві.

Українці-запорожці не корилися жодним вторжникам. Вони стали в обороні К. Косинського, у якого Януш Острозький забрав маєтки. Українці-запорожці, очолені К. Косинським (гетманом-полководцем), узяли Білу Церкву, розгромили замок польського вислужника Януша Острозького.

27 лютого (1593 року) 2000 українців полягло під містечком П’яткою (біля Житомира); польські вторжники і їхні вислужники взяли в полон 26 українських гармат. Гетман К. Косинський, вийшовши з оточення біля П’ятки, з двома тисячами воїнів підійшов до Черкас, де сидів польський слуга староста (українець Олександр Вишневецький).

“Вишневецький хитрощами заманив Косинського до міста самого з кількома косаками, і там його вбито” (М. Аркас). Хитрощі — зброя не лицарська, але її жертвою стають лицарі; гетман К. Косинський вважав, що єдинокровний О. Вишневецький з ним буде мирно полагоджувати “земельні суперечки”.

404. О. Вишневецький з українцями (запорожцями) підписав умову, що буде шанувати “косацькі вольності”. Умови він не виконує. Косаки шлють послів з Запоріжжя до Києва до воєводи К. Острозького: скаржаться на О. Вишневецького. К. Острозький (слуга польський) схопив послів (запорожців). І почав їх у Києві катувати, посла Богдана Поляна замучив на смерть.

Восени (1593 року) 4 тисячі запорожців оточили Київ, поставивши на човнах гармати. Запорожці вимагають видачі тих, які замучили посла їхнього. К. Острозький, бачачи небезпеку, проявляє хитру ласкавість: дав право запорожцям вільно везти з Києва на Запорожжя порох, зброю, муку, пообіцяв шанувати запорозьку вольность.

(Запорожці стають силою: польські вторжники отетеріло сиділи у сховищах тоді, коли запорожці ввійшли у Київ, забрали гармати, рушниці, порох. Оточили гніздо польських вторжників (Межигірський монастир), прогнали з монастиря ляха Бобриковича-Коготя. Забрали гармати, які стояли біля монастиря, і повернулися на Запоріжжя).

405. У Европі стало відомо, що в Україні (Русі) росте могутня сила, яка навіває жах на польських вторжників. Цісар Німеччини Рудольф 2-й літом 1594 року прислав посла Еріха Лясоту на Запорозьку Січ: має бути мова про спільний похід Німеччини і України-Руси (Запорожжя) проти Туреччини.

З Москви Борис Годунов прислав на Запорозьку Січ посла Василія Нікіфорова. Послів прийняв гетман Богдан Микошинський. Папа Климент 8-й посилає до гетмана Богдана Микошинського посла Комуловича з даром — 12.000 золотих дукатів. Посол Комулович буде говорити про справу війни з Туреччиною.

Турецький літописець Наїма, пишучи про походи українців (запорожців) проти Туреччини, зазначує, що українці безстрашні: “нема на світі людей сміливіших, що менше б дбали про життя і менше б лякалися смерти”.

Посол Лясота, побувавши на Запоріжжі, повідомив цісаря Рудольфа 2-го: “Українці сміливі й хоробрі люди, від молодості призвичаєні до війни”. Посол Лясота жив на Запоріжжі два тижні, він був вітаний гарматними сальвами, на посла зробили велике вражіння 6000 українських воїнів (запорожців), у боях загартованих.

406. 1594 рік. Косак Северин Наливайко був пушкарем у війську князя Константина Острозького. Магнати Острозькі володіють лісами, ріками, полями, селами, містами. Вони мають (для оборони своїх маєтків) військові загони. І вважають себе підлеглими Польському королеві. Король, їх підтримуючи, зміцнює гноблення Українського народу.

(Між багатими людьми (їх звемо магнатами) України (Руси) часто ведуться домашні війни за межі, пасовища, парахвії. І їх мирить король Польський — одних милує; маєтками обдаровує, інших карає; маєтки у них відбирає. Пушкар Северин Наливайко, будучи у війську Острозького, брав участь у розгромі війська гетмана К. Косинського під П’яткою, де українці жорстоко громили українців. І таку війну не сподобав пушкар Наливайко).

“Не буде спокою, коли Кримські татари нападатимуть на наші поля”, — сказав пушкар Наливайко. І покинув він військо Острозького. І згуртував юнаків. І розгромив татарську залогу. Узяв у татар дві тисячі коней, визволив українців, заполонених татарами.

І юнаки сіли на бистрі коні, діють вершники, очолені полководцем Наливайком, натхненно. Вони горді, що їхній провідник жодній чужій силі не підлеглий.

407. Восени полководець Наливайко (величний, відважний і красивий) об’єднався з кошовим Запорізької січі Григорієм Лободою. Українське дванадцятитисячне військо, ними очолене, завоювало Молдавію, король якої Арон був підлеглий Туреччині. Розгромивши турецьке військо біля Білгорода (на Дністрі), біля Килиї (на Дунаю), українці повернулися на рідну Браславщину, (місто Браслав стоїть на південь від Винниці).

(Польський полководець Ян Замойський увійшов у Молдавію, розгромлену полководцем Наливайком. І посадив на молдавський престол боярина Єремию Могилу, який поклявся бути підлеглим Польщі).

У вересні (1595 року) українці, очолені полководцем Наливайком, перейшли Мадярщину. З Мадярщини пішли на Волинь. Узяли Могилів (у Білорусії), розгромивши Литовське військо. “Куди йдуть? Що хочуть ці легендарні степові велетні-потомки Скитської імперії?” “Це селянське повстання проти польсько-шляхетського гноблення”. “Повстанці боряться за волю?” “За яку волю -державну чи бездержавну? За волю розквітлу в державній Україні (Русі) чи за волю під опікою Польщі, Московитії, Туреччини?”

408. Той, хто має силу неорганізовану, не підпорядковану маєстатові Порядку і респектованої Влади, нагадує буревій, який все на дорозі знищує, але ніколи нічого не будує. Якщо б Українські Сили об’єдналися, вони б вимели польських вторжників з України (Руси), утвердивши світле царство для своїх дітей і внуків. Вони об’єднатися не можуть. Чому? Українці-магнати живуть розкішно, будучи підлеглими Польщі; вони без державної України (Руси) мають розкоші державні.

Вони (українці-магнати) поділені на ворожі табори. Одні з них стали юніятами, прийнявши золоту середину — трохи грецько-православні і трохи — католики. Інші стали дійсними католиками, щоб більшим довір’ям користуватися в короля Польського. Інші — православні грецької віри. Усіх їх мирить, судить і карає поляк-король.

Попи-юніяти ведуть пропаганду на користь Польщі, яка їм “вірою близька”. Попи православія грецького ведуть (трохи явно) пропаганду на користь Москви, яка їм “вірою близька”. Село ворогує з селом. Парахвія воює з парахвією в ім’я віри Христової, “в обороні овець стада Христового”. Усі вони славлять князя Володимира, який став “шваґром візантійського цісаря Василія”, віддав грекам Корсунь “за віно, за царівну”; був осліп, та, ставши підлеглим грецькій вірі, “виздоровів”. Він... виздоровів, а народ його осліпнув.., захворів, утратив Маєстат єдности.

409. Шістсот років тому світлий цар України (Руси) Святослав мав 60.000 воїнів (крім обозу). Українська Сила була об’єднана, була рідна віра — священний ідеал єдности народу, був Маєстат (злотий знак Дажбожий), перед яким всі клонили чола. Усі вірили, що вони внуки Дажбожі, і всі в ім’я спасіння, слави і добра обожували рідний авторитет -обожували царя Святослава. Усі були натхненні, могутні Цілеспрямованістю. Там, де падає Маєстат народу (Знамено Священної Єдности), падає народ; упавши, він буде повставати, бунтуватися, густо буде лити кров свою. Ридатиме, як ранене дитя, в розпачі безнадій, на роздоріжжі взаємоненависти, безавторитетної борні за бездержавну вольность.

“Северине Наливайко, а далі що?” — питали повсталі українці. Северин Наливайко був брилянтним полководцем, але біля себе він не мав ідеолога, який би його військо спрямував на шлях священної державнотворчої борні. Наливайко залишив військо і пішов до свого брата-попа Дем’яна.

Піп Дем’ян вважався славним членом “Острозької групи” оборони православія, палкий прихильник українців-магнатів підлеглих Польщі. Він, як “політрук” православія, порадив братові Северинові бити юніятів, боронити православіє; може поможе православна Москва?

410. ... Горять маєтки юніята-єпископа (луцького) Кирила Терлецького. “За віру православну!” — голосять попи православія грецького. Попи-юніяти, польські вторжники і українці-магнати вважають українців, очолених полководцем Наливайком, “бунтівниками”, які “виломилися з-під накинутих їм панщизняних обов’язків” (І. Крип’якевич).

Юніяти, звідки ви? У 1590 році архиєреї православія грецької церкви в Україні (Русі) відчули, що їхні церковні маєтки багатішатимуть тоді, коли вони перестануть бути рабами Константинопольського патріярха і стануть рабами Римського папи. Вони (архиєреї) хочуть “кинутися не тільки до папи, а й до самого сатани” (М. Грушевський).

У церквах владики (єпископи) перед очима побожних православних рабів, славлять Константинопольських патріярхів, а між собою вони (владики) говорять, “аби владиків було визволено з неволі Константинопольських патріярхів” (М. Грушевський). Патріярхи дивилися на Україну (Русь), як на своїх “овець стада Христового”, а на єпископів, — як на своїх рабів-пастухів.

Константинопольський патріярх наказував “митрополитам Київським і всея Русі”, щоб вони побожних православних “поучали, намовляли, переконували всіх”, що складати датки на оборону Константинополя, то “ліпше ніж дати на службу Божу, або для бідних чи на звільнення невільників”; побожний православний, який жертвує для патріярха, “то знайде в Бога більшу нагороду, ніж хто поставить церкву, або монастир, або дасть що на них” (М. Грушевський, т. 5, стор. 419). На основі цього “Акта Патріархатус” бачимо, що, наприклад, побожні православні України (Руси) “знайдуть у Бога більшу нагороду” тоді, коли справи чужі (ромейські-візантійські) ставитимуть на перше місце, а рідні — на друге.

411. Хочеш “знайти у бога більшу нагороду”, то не помагай братові збіднілому, давай пожертви патріяршому збирачеві, який їздить по містах і селах. М. Грушевський пише, що “такі збирачі від царгородського патріярха, а також і з інших грецьких земель, появлялися дуже часто”, і “сі побори й драчі, без сумніву, викликали на Русі сильне незадоволення”. Хто не задоволений “сими поборами і драчами” патріярших посланників, той безбожник; є кари: “до дев’яти і сорока ран”.

Константинопольський патріярх Єремия щойно їздив по Україні (Русі), “на Боже гроші збирав”, “за гроші гріхи відпускав”, і потім ще й послів своїх прислав. М. Грушевський (покликаючись на твердження Скарги) пише, що патріярші посли “приносять замішання й злі приклади: продають гідності, збирають гроші, як голодні; дають розгрішення, продаючи дари Божі: позволяють двох жінок мати; уживають фальшивих печаток; інші знову продають нас і всіх християн, як шпигуни і зрадники. І з (патріярха) Єремиї, що тут був, чи мали потіху? Набравши грошей, пішов собі. Коли хотів котрий перетягнути його на свою сторону проти другого, щоб зіпхнути його з владицтва, то дав йому золота, а той написав: оповіджено нам і повірили ми, що ти такий і такий, отже скидаємо тебе”, “я тебе посвятив своєю рукою, коли ти мені не пришлеш 12 тисяч золотих, стратиш гідність” (М. Грушевський, т. 5, стор. 559).

412. Архиєреї (владики) хрещенням пригнобленої України (Руси) ваші вівці стада Христового такі нещасні, як і ви. Не прийшов я судити вас, ви самі себе осудили історією життя свого. Наприклад, М. Грушевський пише, що “Кирило Терлецький з Божої ласки єпископ Луцький і Острозький”, пастух овець стада Христового був “двоженцем”, “чужоложником”, убив маляра Филипа, мав зв’язки з бандою, в подорожнього “забрав дівчину до себе й вчинив над нею насильство”, “пробував отруїти архимандрита”, “з його наказу його слуги схопили попа Стефана Добринського і втопили його” (т. 5, стор. 501).

У таких злочинах був обвинувачений владика Терлецький перед князем Острозьким. І з детальністю про це пише відомий афонський монах-аскет Іван Вишенський у своїх “Пересторогах”. Владика (екзарх) К. Терлецький був таким, як і його колеги; він організував банду з своїх побожних слуг, і йшов, як пише Грушевський, “в похід на сусіднє село”. І так є: “Правдивим боєвиком справи унії був луцько-острозький єпископ Кирило Терлецький”, пише др. Г. Лужницький в історії “Українська церква між сходом і заходом”, стор. 254.

413. (У 1590 році (24 червня) у місті Бересті підписали “юнію” “Кирило Терлецький, Божою милістю єпископ Луцький і Острозький; Леонтій Пелчинський, єпископ Пинський і Турівський; Гедеон Балабан, єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець-Подільський; Діонісій Збируйський, єпископ Холмський і Бельський (Лужницький, стор. 257). Їх підтримали єпископи М. Копистинський, М. Рогоза, І. Потій і король Жиґмонт 3-й. У “Берестейській юнії” архиєреї заявили, що визнають папу “Намісником св. Петра на римськім престолі” і підлягають йому. І просять його, щоб він залишив без змін церемонії, які є в грецькій церкві, “та всі Служби”. І просять, щоб “Його Величність Король” (Польський) давав їм “привілеї”. (Вони мусіли просити папу, щоб він залишив грецькі церемонії “та всі служби Божі”, бо латинських церемоній вони не знали).

“Поки Польський король пришле військо, щоб оборонити маєтки єпископів-юніятів, то свої холопи-бунтівники спалять їх”, — і єпископ М. Копистинський, єпископ Г. Балабан відреклися від “Берестейської юнії”. І їх підтримав князь Василь Константин Острозький. І почалася релігійна боротьба, яка виснажувала, затемнювала розум народу.

“Хто юніят, той з Польщею і Римом”. “Хто грецький православний, той з Константинополем і Москвою”. І почалися синоди і протисиноди, появилися “викляті з церкви”, які інших “виклинали з церкви”. О, архиєреї чужовір’я — які в вас темні душі, який у вас невихований розум, і які грубі в вас почування і розуміння людського життя, віри і Бога.

414. (Іван Франко, користуючись архівними матеріялами, пише: “Митрополитом київським був Михайло Рагоза, бідний шляхтич, що був зразу православним, потому перейшов на лютеранство, відтак за намовою ізуїтів — на латинство, а вкінці, також за намовою ізуїтів, зробився знову православним, але тільки в тій цілі, щоби знищити православіє. Єпископом берестейським був Іпатій Потій, чоловік хоч вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і острозьким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про котрого поговорювали, що держав спілку з злодіями і грабівниками, фальшував гроші, і котрому в судах доказували множество різних злочинств, розбоїв, калічення людей і вбивств”.

“Єпископом львівським був Діонісій Балабан, не ліпший від Терлецького, в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистинський, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа і опісля також жив з нею. І ось вони почали з’їздитися й радити, як би увільнитися від зверхности патріярха і від надзору братств, і урадили, що найліпше буде піддатися папі римському. Заохотили їх до того обіцянки поляків, котрі говорили, що, як скоро вони сполучаться з Римом, приймуть юнію, то дістануть місце в сенаті польськім, з котрого виключені були всі “іновірці”, значить і православні, а в котрім засідали всі єпископи латинські” (“Буковинський календар”, Чернівці, 1891 р., кн. 8).

(Іван Франко про юнію написав: “Юнія була причиною довгої та важкої боротьби внутрі українського народу і остаточно принесла незміримі шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві.., юнія в минувшині не дала нашому народові майже нічого, не лишила в літературі українській ані одного цінного пам’ятника.., натомість знаменито причинювалася до полонізації української інтелігенції”): “Та тільки те правдиве й святе, що для нас, панотців, корисне, і тому погляди Івана Франка треба осудити, або приховати, навчаючи парахвіян, що католицька церква — рідна мати народу”).

415. 1596 рік. Польські пани, приймаючи від латинів латинську віру, (і я про це знову кажу) прийняли від них і латинські закони державного правління, і латинський спосіб поневолення покорених. “Діли і пануй”. Польські пани, вторгнувшись в Україну (Русь), не потребували ділити українців на дві ворожі групи: між українцями вже були привілейовані раби і непривілейовані раби. Польські вторжники не покорили вільних українців, ні, вони покорили українців покорених.

Українці, маючи чужу віру, по-рабському прийняту царем Володимиром у візантійців, вже триста п’ятдесят років живуть під гнітом чужої (татаро-литовсько-польської) влади. Українці вже звикли бачити, що їхні пани — це раби, а чужі пани (татари, литовці, поляки) — це пани-володарі. “Чужі пани-володарі гноблять нас, хліборобів, при допомозі наших рідних панів-рабів. Коли ми б’ємо чужого пана-володаря, то з нашого пана-раба пір’я летить: чому? Бо наш пан-раб сидить на нашому каркові, а чужий пан-володар сидить на каркові нашого пана-раба”.

“Ми кажемо “геть панів!” І проти нас, повсталих хліборобів, єднаються чотири сили: рідні пани-раби, чужі пани-володарі, попи грецької віри і попи-юніяти. Усі вони кажуть, що ми голота, тікаємо від панщини, яка є законна, святою церквою освячена. І кажуть, що ми бунтівники, зраджуємо короля — Божого помазаника, зраджуємо батьківщину, і тому треба нас винищити з коренем”.

416. “Геть панів!” — ми кажемо, хапаючи сокири, щоб визволитися з рабства. І повстання українських хліборобів починає зватися “холопським повстанням”. Холопи — люди темні, бо їх у темноті тримає грецька церква: темних холопів легше гнобити, ніж освічених, вчених. І в простому (хліборобському народі) починає сама народжуватися туга за рідним паном-володарем, який би ділив долю народу, звільняючи Вітчизну від чужих панів-вторжників і рідних панів-рабів.

Цар Святослав був рідним паном-володарем, він жодним чужим силам (військовим, державним і релігійним) не служив. І в народі була гордість, національна мораль, і була сила і слава. Коли його син, Володимир, став паном-рабом Візантійської патріярхії, ми стали рабами рідного пана-раба, а потім прийшли татари, а потім — литовці, а потім -ляхи, а потім...

“Холопе Северине Наливайко, будь нашим паном-володарем”,— сказали щирі, красиві і сильні українські селянські хлопці. “Повсталі українці, очолені полководцем Наливайком, можуть вигнати польських вторжників і покарати рідних панів-рабів, які співпрацюють з вторжниками? Убити гадину!” — речали польські магнати, призвичаєні живитися кров’ю і потом народу України (Руси).

417. Іде польська орда, очолена полководцем Станіславом Жолкевським. Орда має, як пише історик, “знамениту артилерію”, добірних вишколених вояків. Вторжники топчуть святу Українську землю — ідуть, щоб українців втопити в українській крові в українській хаті. Під Прилукою (на Поділлі) полководець Наливайко, побачивши Польську орду, не почав бою. Він повів своїх воїнів (селянських синів) Уманськими лісами на Корсунь. Біля Білої Церкви він об’єднався з запорожцями, очоленими кошовим Шаулом. Українці розгромили передові загони Польської орди. І пішли до Дніпра, щоб зустрінутися з новими повстанськими загонами.

Біля Трипілля, на урочищі Гострий Камінь, почався бій між повсталими українцями і Польською ордою. У бою кошовий Шаула (легендарний Запорозький богатир) утратив руку. Запорожці і наливайківці вибрали гетманом Наливайка. Закривавлена Польська орда утекла до Білої Церкви, де зупинилася, і почала ждати з Польщі і Литви нових військових з’єднань.

418. Військо гетмана Северина Наливайка перейшло Дніпро. І стало на спочинок: до війська ідуть жінки з дітьми, старики, юнаки і між ними (диво?) є попи-юніяти і попи грецької віри. І почалася деморалізація війська: “Ідімо під опіку православного царя Московитії!”, “Залишаймося під опікою Польщі, не воюймо з Жолкевським!”, “Геть Москву! Геть Польщу! Ставаймо союзниками Кримського хана!”

Полководець Наливайко, побачивши, що його військо поділилося на три ворожі фронти, гірко заплакав. Його рідний брат (піп Дем’ян) був натхненником тих, які кричали, що треба йти “під опіку православного царя Московитії”. Щоб Наливайко не підтримав думку свого брата попа, воїни прогнали Наливайка. І гетманом вибрали Григорія Лободу.

419. З Польщі і Литви прибули нові війська до полководця Станіслава Жолкевського. Гетман Григорій Лобода привів військо на Полтавщину. І тут, біля річки Солуниці, під Лубнами, 16 травня Польська орда (до зубів озброєна) оточила українське народне військо, яке мало 6000 воїнів і стільки ж жінок, дітей і матерів (утікачів від Польської орди). (Гетман Григорій Лобода не міг успішно очолювати військо, був своїми ж розсвареними старшинами убитий. Гетманом став полковник Кремпський. Наливайко, як пишуть літописці, “залишився в тіні”. Єдиний він міг би, маючи талант полководця, вести військо, та дії його брата попа Дем’яна йому пошкодили).

Жолкевський, кільцем оточивши українське народне військо, сказав, щоб українці видали йому Наливайка і Шаулу, і віддали всю зброю. Ворог у полководцеві Наливайкові бачив брилянтного провідника і хотів мати його голову у своєму мішку. “Два дні ревіли польські гармати, два дні косили кулі все, що живе” (І. Крип’якевич).

Жінки рвали на собі одежу, воїнам рани перев’язували. Почався голод, хвороби, бо під кулями не було можности хоронити убитих; убитих зносили до купи, прикривали землею і травою.

420. Гетман Кремпський з 1500 воїнами вночі вийшов з оточення. І пішов звати Запорізьку Січ на допомогу. Гетман вірив, що оточені (змучені голодом косаки, діти і жінки), віддавши зброю польському вторжникові Жолкевському, будуть відпущені в свої села. Не так сталося. Оточені “повинні були оддати Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви, й срібні труби, що прислав австрійський цісар, видати Наливайка і інших головних провідників повстання. Косаки згодилися на це, але коли вони віддали зброю, то на них накинулися Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю, або й більш труп лежав на трупові. Було всіх в таборі з жінками й дітьми до десяти тисяч”, “Товаришів Наливайкових скарано лютою смертію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму року 1597-го, мало не рік, і, як з’їхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на полях його руки, ноги й голову” (М. Аркас, стор. 144).

421. “На милю, або й більше, труп лежить на трупові...”. Ось лежить мертва — ще зовсім молоденька світлоока україночка, “руса коса до пояса, в косах стрічка голуба”. Її груди гострими шаблями порізали польські вторжники. О, тут лежить багато таких, як вона: проводжали вони своїх наречених (хлопців сірооких), що втекли з панщини, ішли до Наливайка. І тут і склали свої буйні голови. Спіть, тихо спіть на духмяному степовому буйнотрав’ї, я поцілую святі рани ваші, діти мої, мої соколята. І сльози висушивши, скажу: ні, діти мої, не винуваті ви, що архиєреї релігій чужих поробили рабами вас; не сказали вам, що воїни свого полководця ніколи ворогам на муки не віддають, щоб купити у ворогів життя собі. Ви віддали полководця Наливайка. Ви мали право його судити і карати, довідавшись, що він прагне бути паном-рабом, але віддавати чужинцям на суд і кару ви права не мали! “Де, княже, твоя голова поляже, там і ми свої складемо!” — таку мали мораль внуки Дажбожі.

У Москві на вулицях стоять “караули”. 200 воїнів (і всі з боярських родин) охороняють у Кремлі слабоумного царя Фьодора. “Царю, куда ти ґлазом кінеш, туда ми кінєм голови своі”, “кто протів царя, тот протів народа”, “Правда Божья, а воля царская”, “Суд царев — суд Божий”.

Перед Кремлем, як пише Карамзін, вночі і вдень стоїть “250 стрельцов”: хай світ знає, що москвин царя поважає. “Єсть цар — єсть держава, нєт царя — нєт закона”. (Не можна за вольность боротися, не обожуючи провідника. Хто бореться за волю, не шануючи провідника (царя, гетмана, президента), у того боротьба за волю хвора, успіху не матиме. Народ, який цієї істини не знає, держави не має).

Борис Годунов обожує царя Фьодора, і готується сісти на його престол. У селі Кушалині живе забутий князь Симон (споріднений він з династією князів Тверських). У нього може постати думка бути царем. У літописі читаємо, що Ґодунов князеві Симонові послав дарунок — бочоночок іспанського вина. Князь Симон говорив французові Маржеретові, що він (Симон) осліп, випивши вина, присланого з Москви.

422. 1598 рік. 24 листопада у Москві проголошений закон — крестяни (раби) прикріплюються до землі, на якій живе боярин, воєвода, купець чи князь. Кріпак, який утік з маєтку, розшукується і повертається туди, “где он жіл”. (Кріпацькі закони особливо успішно втілив у життя цар Йосип Сталін, назвавши їх “колхозним правом”: колхозник (кріпак) прикріплюється до землі; він не має жодних документів. Якщо він утече до міста, то, як безпашпортна особа, буде спійманий, покараний, і “под караулом” відправлений у колхоз, або — в “ісправітєльний лаґер”).

7-го січня помер царь Фьодор, його жінка (цариця) Ірина з розпуки до крови подряпала собі обличчя, її брат (Борис Годунов) і патріярх Іова не могли заспокоїти її.

Ірина (“цариця всея Русі — Третього Риму”) на прохання патріярха Іови поблагословила свого брата Бориса Годунова “бути царем всєя Русі”. І сама, ставши черницею, дістала ім’я Александра, стала вона черницею тому, що “такь хотЬль Годуновь, располагая сердцем и судьбою нежной сестры” (Карамзін, т. 10, стор. 132). Борис Годунов — гордий татарин — цар всєя Руси. підтриманий боярами і воєводами, які мають, як пише Карамзін “смєсь крови” татарської і слов’янської.

423. 18 лютого московський патріярх Іова проголосив свого друга Бориса Годунова царем: “Іменем Христа Царя Спасітєля, Церкви, Россії, даний Россії цар Боріс Ґадунов”.

(Цар Борис Годунов походить з роду мурзи Чети. Мурза Чета, ставши (після хрещення) рускім православної віри, дістав ім’я боярина Захарія. Боярин Захарій устійнив у Москві поняття: “Без царя близ смерти”).

(У монголів так, як у візантійців і китайців, був, як я вже говорив, “божественний культ провідника”. Вони при допомозі культу творили порядок у війську, єднали мислення і почування народу, енергію народу спрямовували до однієї цілі. Монгольські священнослужителі у святинях перед образом Чингіс Хана кадили пахощі. Читали молитви і приносили безкровні жертви (кумис).

Вони душу народу монгольського наснажували казаннями: “Волею Високого Неба народжений! Великої божественної слави носитель, держав світу покоритель, непорочно народжений Чингіс Хан! Потомок славного Тенґрі, божественно народжений Чингіс Хан!”

Вони рекли монголам: коли народився Чингіс Хан, то над його юртою появилася зоря у вигляді веселки, і віщі птахи над юртою щебетали: “Чингіс! Чингіс!” (Великий! Великий!). Кам’яні скали самі по собі розколювалися, чуючи про народження божественної дитини. Монголи, чуючи такі слова, бачили у Чингіс Ханові ту святість, яку бачили араби у Могаметові. “Монголи, зробіть Чингіс Хана Богом, коли хочете бути півбогами”. І так візантійці думали про своїх імператорів; так воїни думали про свого царя Олександра Македонського. Москвини цю тайну єднання народу і творення держави прийняли.

“Мысль возложить венець Мономаховь на голову Татарина не всемь россіянамь казалась тогда нелъпою” (Карамзін, т. 10, стор. 128). І татарин Борис Годунов, ставши царем, знав, що “вєнец Мономахов” справді є “золотою шапкою хана Узбека”, яка була привезена з Орди в Москву, і перероблена на зразок “шапки Мономахової”. І якою тепер коронуються царі Россії.

424. Патріярх московський Іова, поклавши шапку Узбекову (Мономахову) на голову Бориса Годунова, у церкві речав: “Богом ізбранний, Богом возлюбленний. Великій Самодержец! Ми відім славу твою: ти блаґодаріш Всевишняго. Блаґодарім Єго вмєсте с табою. Но радуйся же і вєсєліся с намі, совершів подвіг безсмертний! Ґасударство, жізнь і достояніє людєй цєли. А лютий враґ, преклонів колена, моліт о мірє! Здравствуй о Господі, Цар любєзний Нєбу і народу! От радості плачем і тєбє кланяємся” (Карамзін, т. 11, стор. 11).

Карамзін пише, що патріярх, духовенство і люди поклонилися царю до землі, патріярх проголосив, що цар Годунов володіє чимсь більшим, ніж “чєловєческою мудростю”: обожествляючи царя, москвини обожествляли свою державу.

Борис Годунов, ставши царем Россії, дав наказ катувати і з Москви висилати тих “слав’янствующих”, які рекли, що їхнім царем не може бути татарин; родина славних Лопухіних вивезена на далеку північ. Татарська фракція у Москві повністю (на щастя Москви) перемогла: вихрещені татари (з роду ханських родів) — Куракіни — Булгакови, Годунови, Басманови, Мансурови, Чулкови, Бердяєви, Аракчеєви, Ромадоновські, Бутурліни, Анічкови стали славними московськими боярами, воєводами, дворянами. (Очевидно, всі вони ослов’янщилися: хан Арак, з його роду пішов рід Аракчеєвих, хан Берке після хрещення отримав ім’я Анікєй; з роду Анікея пішов наймогутніший рід московських дворян Анічкових. В. Н. Татіщев подає, що сорок родів Анічкових творили основу московського дворянства).

425. 1599 рік. Польський король Жиґмонт 3-й на віру Христову дивиться, як на святе знаряддя гноблення побожних рабів православних. 18 березня (1592 року) він оголосив, що всі ті єпископи, які “лишили грецьку церкву і визнали єднання з папою римським”, перебувають під королівською опікою.

Король дає “свою опіку і охорону, обіцяє боронити їхні уряди і майно, й запевняє їм непорушність обряду й рівні привілеї з латинським духовенством” (Лужницький, стор. 259).

Справа не в обрядах, а в тому, кому вони служать: коли грецький обряд славить папу римського, латиняни його радо вітають. Я вже говорив, що єпископи, ставши юніятами, хочуть зберегти грецький обряд не тому, що вони його дуже люблять, і не тому, що керуються якимись “народними сентиментами”, а тому, що вони латинського обряду не знають, і не хочуть тратити час на “перевишколення”; для них головне — церковні прибутки, опіка, охорона і привілеї”, отримані від Польського короля.

Маючи опіку, охорону і привілеї Польського короля Жиґмонта 3-го, єпископ Іпатій Адам Потій стає в 1600 році Київським митрополитом, звеличує в Києві “боголюбне військо короля Жиґмонта”, побожних православних греко-католицької церкви закликає любити рідну церкву, як маму рідну, “і дітей за ручку вести, щоб звикали до рідної церковці”.

Іван Франко у праці “Дві юнії” про митрополита Іпатія Потія написав, що “Іпатій Потій, чоловік хоч вчений, але без характеру, брехливий і хитрий”. Тільки “брехливі і хитрі” люди звуть ту церкву, в якій прославляються чужі святощі і вторжники, рідною церквою.

Митрополит Потій, “у чистоті задержуючи грецькі церемонії”, греків не визнає, а визнає латинів (папу римського), зміцнює владу гнобителя ляха-короля, навчає побожности українців. (Король Жиґмонт 3-й, високо оцінюючи дії свого раба (митрополита Потія), видає грамоту для Потія, що він (Потій) є зверхником “над всіми владиками і архимандритами, ігуменами і попами, дяконами і над всім духовенством закону гречеського і руського, і над всіми церквами їхніми, жодної не випускаючи” (Грушевський, т. 5, стор. 617).

426. Грамота польського короля своїм змістом нагадує ярлик хана Татаро-Монгольської орди. І одні попи підтримують Іпатія Потія, а інші пишуть до “польського сойму”, що Потій “латинізує грецький обряд і занечищує грецьку віру”. Сойм на такі листи не звертає уваги; пан-раб (князь Острозький) боронить грецьку віру і Польського короля; “монахи-паломники” (агенти Московитії) у Києві, Чернігові, Переяславі співчувають попам, і кажуть: “Браття, єдиновірці! Коли ваші парахвії будуть під опікою царя Московського, то не буде “занечищуватися грецька віра””. (Яке духовне падіння: раби-християни заклопотані не справою вільного життя України (Руси), а проблемами: чи грецька віра має служити вторжникові (ляхові-королеві), будучи “чистою чи занечищеною?”

427. 1600 рік. 17 лютого. У Римі на площі Квітів єреї папи Римського живцем спалили Джордано Бруно. 52-хлітній Бруно — геніяльний син Італії принесений у жертву латинському божеству. Син селянки і солдата, монах домініканського монастиря, теолог, знавець античної і арабської філософії, природознавець, поет, гуманіст, ксьонз.

(Бруно в 1575 році був позбавлений духовного сану, відлучений від церкви. Утік від інквізиції з Неаполю до Риму. З Риму тікає до північної Італії. З Італії тікає до Швайцарії. Від протестантів Швайцарії утік до Франції, став учителем філософії при дворі короля Франції Генріха 3-го).

(У 1583 році Бруно прибуває до Англії. Скитається в Німеччині. У 1592 році вельможа Моченіго запросив його на становище учителя до Венеції. У Венеції ксьонзи схопили його, примушували, щоб він відрікся від своїх поглядів. Він боронив свої переконання. Твердив, що все на світі перебуває у вічному русі. Всесвіт у всіх напрямках безконечний. Він говорив про хиби Аристотелевої філософії).

428. 1602 рік. Довготривалі проливні дощі залили дороги, стримали довіз хліба до Москви. Військо не може їхати за здобиччю. Почався голод. Москвини в Москві “їли собак, котів, стерво, всяку нечистоту. Люди зробилися гірше звірів; залишали жінок і дітей, щоб з ними не ділитися останнім куснем хліба. Не тільки грабували, убивали за кусень хліба, але й пожирали один одного. Подорожуючі боялися господарів, гостиниці стали вертепами душогубства: давили, різали сонних для жахливої їжі!”

“М’ясо людське продавалося у пирогах на ринках! Матері їли тіла своїх дітей. Злодіїв катували, палили, кидали у воду, але злодійств не меншало. І в цей час інші недолюдки накопичували хліб, щоб продати ще дорожче! Москва заразилася б смородом гниючих тіл, якби цар не велів на своє утримання ховати померлих. За два роки і чотири місяці було похоронено 127.000 трупів”. Коли ж ішли вози з хлібом до Москви, то “під мечами і коп’ями воїнів, забезпечуючись від нападу голодних, які не тільки на дорогах, але й в Москві, на вулицях і ринках, силою віднімали їство” (Карамзін, т. 11, стор. 67, 68).

429. Карамзін пише, що голод в Москві не виправив москвитян (слово “москвитян” він вживає в означенні жителів Московитії), а ще більше “умножиль пороки между ими: распуство, безчувствіе кь страданию ближнихь”, жінки “производили на свЬть множество уродовь”. Усе це (неврожайна земля, голодівки, воєнізація життя) творило людей твердого характеру, які байдуже ставилися до людського страждання. (І вони ось (через п’ятдесят років!) візьмуть мечі і йтимуть в Україну (Русь), щоб “спасати православних” (здійснювати “возз’єднання України і Росії”), щоб українці і москвитяни, “возз’єднавшись”, “вовеки вси єдино были!”; возз’єднання потрібне “для спасения украинского народа”, і тому було вирішено “принять Украйну в подданство” (“История СССР”, стор. 298).

Цар Борис Годунов біля Кремля улаштовує розваги: боротьба з ведмедями. На Красній площі кривава арена оточена зі всіх сторін глибоким ровом, щоб ведмідь не перескочив. З клітки на арену вибігає ведмідь. У ведмежій шкурі з ножем у руках виходить “охотнік”. Ведмідь стає диба. “Охотнік” ведмедеві в живіт устромляє ножа. Ведмідь реве закривавлений, запінений. Глядачі шаліють від захоплення. Трапляється, що ведмідь на очах глядачів загризає “охотніка”. “Охотніка”- переможця ведуть у Кремль; у царському погребі дають йому вина, щоб він випив “за ґасударєво здравіє”.

430. Москвини, довідавшись, що у монастирях лежить приховане зерно, ідуть грабувати. Не поминули й палати патріярха Іови. Вони украли у патріярха “подобие Христова телеси й пречистыя Богородицы і арханґелов”. Украденого “Христа” “носили по граду й по торжищу, забьів страх Божий”; за шмат хліба віддавали “Христа і Богородицю”.

Карамзін пише, що москвитянки мають татарський стиль життя: татарки час проводили у юртах, сидячи виконували різні праці. “У Москві жителі (...) взагалі любили сидяче життя... Молоді жінки були абсолютними затворницями: боялися показуватися чужим людям; дома шили, пряли. Одна забава була для них дозволена: гойдалка; “не дивлячись на строге ув’язнення жінок, були, як і всюди, приклади невірности”, “...взаємна любов не брала участи у шлюбах. Призначали день весілля, а майбутнє подружжя ще не бачило друг друга в очі”” (Карамзін, т. 7, стор. 132).

431. Енергія мислення і почування в Україні (Русі) витрачається на релігійні сварки: єреї католицької і грецької релігій воюють між собою за маєтки, за парахвії, втягаючи в цю війну, “в обороні рідної церкви”, Український народ.

(“В Слуцьку, коли митрополит (Михайло Рогоза, — Л. С.) переходив площею, зворохоблена юрба кинулася з камінням на нього й покалічила його. Коли б не вірні юніяти, які вибігли з своїх домів,... юрба була б його укаменувала” (Г. Лужницький, стор. 293). У Москві немає боротьби між прихильниками папи римського і патріярха візантійського, у Москві є Московський патріярх, який свою душу, свій розум, свою волю і церкву підпорядкував справам царя Бориса Годунова. І в Варшаві немає релігійної сварні: єпископи служать королеві, “Речі Посполитій”).

(В 1582 році папа Григорій 13-ий проголосив календарну реформу. Юліянський календар устійнений римським імператором Юлієм. У Львові на вулиці (під час християнського свята) християни ловлять християн — під час посту силою в рот впихають м’ясо, доводячи правильність того чи іншого календаря. О, лихо: чужовір’я скалічило вдачу добрих людей!).

У Львові православне братство боронить грецьку віру. Голова цього братства грек (купець Константин Корнякт), наглядач константинопольського патріярха. У братській школі, як я вже згадував, українська мова заборонена: дітей українських учать грецькою і церковно-слов’янською. Славителі братств вважають, що “братства являються заборолом української нації, високоморальні і високо патріотичні є їхні гасла”; братства по-рабському віддані візантійському патріярхові, шлють йому дари за дарами і воюють з єпископами-юніятами.

432. 1605 рік. У Москві новина — царевич Димитрій (син Івана Ґрозного) живе в Польщі! Він хоче сісти на батьківський престол, скинувши царя Бориса Годунова. Годунов точно знає, що Димитрій з його наказу убитий у селі Углич. Значить, Польща має Димитрія-Самозванця. Хто він? Звідки він?

Цар Годунов 13 квітня (на 53-му році життя) умирає. Карамзін (т. 11, стор. 109) звеличує Годунова як “одного з найрозумніших володарів у світі”. Годунов — великий архітект державного життя Московитії, він їй дав патріярха, який почав усі православні єпископства підпорядковувати державним справам Московитії. Патріярх Іова оголосив, що стає царем Фьодор (син Бориса Годунова). Московським головнокомандуючим стає мудрий і гордий (вихрещений) татарин Іван Басманов, він був “вибраний у спасітєлі царя і отєчества” (Карамзін, т. 11, стор. 112). Басманов призначив своїм заступником вихрещеного татарина Михайла Катарьова. Між вихрещеними татарами є боротьба за впливи в житті Москви: П. Басманов убив воєводу Михайла Татіщева (також татарина): рід Татіщевих (Татіщев Асмунт, боярин; Татіщев М., окольничий; Татіщев М., посол; Татіщев Кекса, ясельничий) почне діяти проти роду Годунових (бояр і воєводів).

(Годунов обсипав золотом свого друга Басманова, дав йому “тяжке золоте блюдо, насипане червонцями, і 2000 рублів, множество срібного начиння із скарбниці Кремлівської, прибутковий маєток і сан Боярина Думного”. Басманов був “народним улюбленцем, первою людиною свого часу в загальному погляді” (Карамзін, т. 11, стор. 100). Родини Годунових-Сабурових, Басманових-Плєщєєвих творять рід боярів і воєводів Московитії).

433. “Москалі жорстокі з українцями”. Москалі, чуючи ці слова, обурюються і кажуть: ніякої жорстокости немає. “Є!” “Немає!” Переконаємося, що справа не в слові “жорстокість”, а в тому, хто який зміст укладає в це слово.

Якщо москаль жорстокий сам з собою, то чому він повинен бути ніжний з українцем? Він на ніжність дивиться, як на людську слабість і ставиться до неї з відразою. “Твьордость характєра, вот черта человєка!” Наприклад, Годунов і Басманов — два сердечні товариші. Пізнаємо стиль їхнього товаришування в напружений час підходу Лжедимитрія 1 (Грішки Отрєп’єва) до Москви.

Монах Грішка хоче сісти на престол царя Московії. Які він має на це дані? Почалося так: костромський дворянин Отреп’єв послав Юрія в Москву, щоб він у Чудському монастирі навчився письма. Юрій “свєрстніков своіх прєуспєл”, став грамотним монахом.

Отрєп’єв, приїжджаючи в гості до сина, жив у домі воєводи Басманова, куди приходив і Юрій, тепер відомий, як монах Грішка — писар патріярха Іови. Грішка в патріяршій канцелярії довідався про царські таїни: цар Борис Годунов убив Димитрія (малолітнього сина царя Грозного) в Угличі, вкоротив життя царю Фьодору, запроторив свою сестру Ірину (жінку царя Фьодора) в монастир, де отруїв її; осліпив затруєним вином князя Симона. Монах Грішка почав таїнами ділитися з ближчими. Годунов дав наказ вислати монаха Грішку на Соловки.

Монах Грішка втік у Муром; прибув на коні до Брянська, де познайомився з монахом Михайлом Поводіним. І з ним приїхав в Україну (Русь), почав жити в Новгород-Сіверському монастирі. З Новгород-Сіверського (при допомозі архимандрита) Гришка на коні прибув до Путивля.

434. “Аз єсм царевич Дімітрій, син царя Іоанна Ґрозного, і когда буду в Москве на престоле отца моєго, тогда тєбя пожалую”: таку знайшов записку Новгород-Сіверський архимандрит в келії, де жив Грішка. Він передав Грішкину записку в Київ для князя Василія К. Острозького.

Монах Грішка скинув монаше вбрання. Прибувши на Волинь, поступив на службу до князя Адама Вишневецького. Захворівши, покликав попа. І під час сповіді сказав, що він син царя Ґрозного, має в штанах зашиту записку. “Коли помру, записку усім прочитаєте”. Піп про таїну розповів Адамові Вишневецькому. Вишневецький, будучи певним, що Грішка — син Івана Ґрозного, везе Грішку до короля Польського. Король справу “царевича Московитії” передав воєводі Мнішеку.

435. Воєвода Мнішек вирішив царевича Димитрія одружити з своєю донькою Мариною. І помогти йому сісти в Москві на престол. Димитрій, сівши на престол, ширитиме юніяцтво, подарить Польщі частину земель. І помагатиме їй своїм військом.

У Москві шириться вістка: з Польщі йде царевич Димитрій (син Івана Ґрозного). І спростування: в Угличі був убитий не царевич Димитрій, а попівський син Пахом. Цар Годунов проти Димитрія посилає військо, очолене воєводою (вихрещеним татарином) Іваном Татєвим.

Біля Чернігова царевич Димитрій (підтриманий Польським військом) зустрів Московське військо, яке схопило Татєва і віддало Димитрію, і перейшло на його (Димитрієву) сторону. Годунов і Басманов вже знають, що царевич Димитрій — це монах Грішка Отреп’єв. Басманов, виконуючи наказ Годунова, поїхав на фронт, особисто зустрівся з “Грішкою-Лжедимитрієм”.

“Басманов, ти знаєш, що я не царевич Димитрій. Та я маю силу тебе зараз убити, але не хочу. Я йду, щоб помститися за вбитого царевича Димитрія. Коли не буду бажаний, ти можеш на моє місце іншого царя посадити, війська Московитії перебувають під твоєю командою”. І Басманов погодився служити Димитрію.

436. Прибувши в Москву, Басманов у Кремлі повідомив свого товариша (царя Годунова), що пізнав монаха Грішку Отрєп’єва. І готовий про це оголосити на Красній площі. Годунов дав наказ: бояри, воєводи, купці, князьки, попи, монахи, стрільці, дворяни зобов’язані на Красній площі почути правду, привезену з фронту головнокомандуючим Іваном Басмановим.

Басманов прибув на коні, парадно одягнений, охоронений меченосцями. І оголосив, що мав зустріч з царевичем Димитрієм Івановичем, який, як законний цар, іде сісти на престол.

Годунов, почувши, що Басманов утік з Москви до “царевича Димитрія”, захворів: лікарі не могли стримати крови, яка хлинула з рота, носа, вух. Ще тіло Годунова не встигло охолонути, а вже патріярх Іова (14 квітня) проголосив Фьодора царем.

Коли у древніх киян умирав цар, то сорок днів його оплакували. І навіть тоді, коли вороже плем’я війну починало, ніхто з братів і синів не спішив сідати на престол померлого: а коли б хтось сів, то був би зненавиджений, як жорстока людина.

Москва поділилася на два ворожі табори: табір родини Годунових і табір родини Басманових (Басманови підтримують Димитрія, який підходить до Москви, підтриманий поляками і москвинами, військом головнокомандуючого Басманова).

Головнокомандуючий військами Московитії Басманов 7-го травня в Москві проголосив Димитрія царем Московським. Карамзін пише, що тисячі москвинів “воскликували: “Да здравствует же отец наш, Гасудар Дімітрій Іоановіч!” Військо покинуло царя Фьодора і проголосило вірність цареві Димитрію: усі ждуть його прибуття до Москви.

437. Удовиця-цариця (жінка царя Годунова) і її син-цар Фьодор, і донька Ксеня поставлені “под караул”. Патріярх Іова пробував боронити Годунових, знаючи напевно, що царевич Димитрій був Годуновим убитий в Угличі і що до Москви йде монах Грішка. Басманови поставили патріярха Іову “под караул”.

У Москві партія Басманових катує партію Годунових. “Всех Годуновых, Вельяминовых й Сабуровых розослали по городам в тюрьмы, а Семена Годунова в Ростове задавили” (Татіщев, т. 6, стор. 294). “Годунови, Вельяминови, Сабурови неслов’янські люди і Басманови також, але тому що вони православні, звуться рускімі”.

Москвини, співаючи славу царевичу Димитрію, який вже “йде через Серпухов до Москви”, почали діяти: “пришед в дом царя Федора Борисовича, розведчи царицу с детьми по особым избам, перво ее задавили й потом стали сына давить: но понеже все четверо долго не могли его осилеть, й один из них, ухватя его за (я...), роздавил, й тут его умертвя, Голицын обьявил в народ, якобы они со страстей померли” (Татіщев, т. 6, стор. 294) (Голіцини після 1654 року вторгнуться в Україну (Русь): почнуть вогнем і мечем утверджувати “возз’єднання двох братніх народів”; голіцинська жорстока вдача буде насильство звати возз’єднанням, убивство — спасінням, поневолення — порядком).

438. На Москві-ріці зустріли царевича Димитрія “все бояри й власти”. “Гдє мать моя бєдная!” — кричав Димитрій. І була з монастиря привезена в Москву цариця-монахиня Марфа Фьодоровна. Басманов умовив монахиню Марфу, сказавши: “Твій син Димитрій був убитий на твоїх очах, мовчи! На Красній площі, де будуть бояри, воєводи, князі, знатні люди, обійми монаха Грішку, назви його сином Димитрієм. І житимеш у Кремлі, як цариця!”

І монахиня Марфа з сльозами радости обцілувала сина Димитрія. І москвини плакали з розчулення, славили нового царя Димитрія. І бачили в ньому нового царя Ґрозного — “собіратєля земель”. І був у Москву привезений грек Ігнатій, і Басмановими поставлений “на патриаршество”. 29 липня патріярх Ігнатій в соборній церкві коронував Димитрія. Воєвода Мнішек привіз доньку Марину і поселився в Кремлі. Москвинський дворянин (вихрещений татарин) Пьотр Тургенєв знав з дитинства Грішку Отрєп’єва. І можливо з зворушливої радости, побачивши нового царя Димитрія, вигукнув: “Грішка Отрєп’єв, а помніш, ми...”. Очевидно, за ординськими законами, тут же був Тургенєв зв’язаний. І зразу ж йому, як пише Татіщев, “голову отсекли”. І став порядок: ті, які казали, що пізнали Грішку “по бородавке на лице” і навіть ті, “кто его младенцем знал”, в ім’я порядку кричали: “Да здравствует Гасудар Дімітрій Іоановіч!”

439. У Москві між рускіми (православними татарами), очоленими Басмановим, появилася “смута”. Михайло Татіщев (і весь його великий дворянський рід) почав діяти проти Басманова, бачачи, що знатні москвини, попи і монахи пізнали Грішку Отрєп’єва: немає сил переконати їх, що цар Димитрій є Димитрієм, а не Грішкою.

У Вознесенському монастирі зібралися провідні москвини. Була приведена цариця монахиня Марфа, яка, бачачи, що люди пізнали Грішку, сказала, що її син Димитрій був в Угличі убитий. Татіщев, почувши Марфині слова, на очах людей ножем заколов Басманова: почалася різанина, як в Орді. Цар Димитрій вискочив з вікна, поламав ноги, несли його в дім і по дорозі йому ножами відрізали голову, а патріярха Ігнатія посадили “под караул”.

440. Грішку (царя Димитрія) убили. “И отсекши ему голову, винесли на Красную площадь, где лежал три дни, а потом сожгли на Котлах” (Татіщев, т. 6, стор. 298). Цариця Марина (донька боярина Мнішека) сидить “под караулом”; догоджає “караульникам”, рятуючи своє життя. Голіцин і Татіщев перемогли басманових.

“Толпы восклицали: “Государь нужнее Патріарха для отечества!”” (Карамзін, т. 11, стор. 182). Московські “толпьі” кричали, що для вітчизни государ більше потрібний, ніж патріярх. Государ — держава, патріярх — церква; москвини на перше місце поставили справи держави, взоруючись на ординську державну політику: церква служить державі, скріплює авторитет царя, освячує його політику, тобто стає релігією особливо корисною в державному житті. І стає священним знаряддям обману покорених племен і народів, бо попи вихрещеним пермянам, карелам, башкірам, лапляндцям речуть: “Якщо нам, москвинам, віра Христова корисна, то чому вам має вона приносити шкоду? Ставайте християнами, славте помазанця Христового, князя-царя Московського!”

Щоб цар був вибраний не холопами (холопами вибраний цар, холопський), а Христом Богом, з Казані прибув митрополит Гермоген. І він князя з Шуї Василія Шуйського 19 травня (1606 року) проголосив царем Московитії, помазанцем Христовим.

(Шуйський не був одружений тому, що цар Годунов забороняв йому мати дітей. Годунов вважав, що престол має належати династії Годунових). Тепер цар Шуйський, маючи 64 роки, ощасливив п’ятнадцятилітню Катерину Марію), доньку боярина Петра Буйнасова, одружився з нею. Казанського митрополита Гермогена цар Шуйський і митрополити проголосили Московським патріярхом.

441. 1607 рік. (Запорозькі косаки, як знаємо, вибирають атімана. І під його проводом боряться “за вольную волю”. Москвинські ватаги атімана не вибирають: у них появляються “царські сини”, які починають боротьбу не за вольность, а за престол, за “власть законного царя”. І мечі їхні схрещуються, як пише Карамзін, під кличами: “где Москва, тамь й Государство” і “все глаза обращены на Государя”, “собіратєля земель”).

Біля Царицина діє ватага казаків, очолена царевичем Петром (Татіщев пише, що “холоп Василій Елагін себе проголосив сином царя Фьодора Годунова, не знаючи, що цар Фьодор (син Бориса Годунова), не мав дітей”). “Царевич Петро”, маючи військо, тримав у руках Царицин (столицю ординську).

З маєтків князя Андрея Телятевського утік холоп Іван Болотніков, організував великі ватаги. І хоче на престол Московитії “посадити правдивого царя”. Дворянин-москвитянин Михайло Молчанов у Польщі оголосив себе царем Димитрієм, сказавши, що в Кремлі була відрізана голова не цареві Димитрію, а монахові Пахомову. Димитрій з Москви утік; Марина Мнішек знає, що її муж Димитрій (Грішка Отрєп’єв) був убитий, але вона оголосила, що радіє, що цар-муж Димитрій живий. Вона визнала Михайла Молчанова мужом Димитрієм; Молчанов відомий в історії Московитії як “Лжедімітрій 2-й”.

У Астрахані “разбойнік Авґуст” себе проголосив сином царя Івана Ґрозного. І “разбойнік Осіновик” себе проголосив сином Івана Ґрозного, “разбойнік” Лавер — сином царя Фьодора Івановича. Карамзін пише, що намножилося багато “лжецарей”, “самозванцев”, нагадуючи стиль життя Орди у часи її руїни.

442. 1610 рік. У вересні польський полководець Жолкевський увійшов у Москву. І побачив, що велика частина москвинів, очолених боярином М. Салтиковим та іншими, радо вітає польські війська, клянеться на “вєрность королю”. І таким москвинам поляки “роздавали чины, звання, земли”. І починалося “возз’єднання двох братніх слов’янских народів”, тобто “Польща готова была принять Москву в подданство”, щоб вона (Москва) могла знайти “спасєніє”, “навеки воссоединиться с братским польским народом”.

Але появився “вор, предатель патриарх Гермоген Московскій”, який виступив проти воссоединения двох братских народов — поляков і москвінов”. Він підняв “шайку прєдатєлєй Мініна і Пожарского” до борьби проти “воссоединения”. І “предатели” утвердили в Москві “временное правительство”, яке було підтримане купцями, дворянами і “прєдатєлямі” — князями Д. Трубецким, Д. Пожарским” та іншою “шайкою авантюрників”, які хотіли скріплювати в Московитії “феодальну монархію” на зразок ординського ханаату, і боролися проти европейських впливів на Москву. І розправлялися з народом, який прагнув єднатися з Польщею, де були порядки жорстокі, але не такі варварські, як у феодальній монархії Московській.

443. “Возз’єднання двох братніх народів” (москвинів і поляків) очолили князі і бояри Московитії Іван Воротинський, Іван Троєкуров, Іван Колтовський, Григорій Орлов, Данило Мезецький, Іван Салтиков, М. Салтиков та інші.

Князі і бояри Бутурлін, Трубецькой, Кондирьов, Пожарський, Плещев виступили проти “возз’єднання Московії з Польщею”, вважаючи, що Московія може підтримувати тільки таке возз’єднання, яке їй дає право грати ролю поневолювача, домінанта. Вони усіх москалів, що вітали “возз’єднання Московії з Польщею”, проголосили “ізмєннікамі”. (Москалі Бутурлін, Трубецькой, Пожарський (їхні діти і внуки) будуть після 1654 року вітати “возз’єднання України і Московії” тому, що в цьому возз’єднанні вони бачитимуть нагоду поневолити Україну, накидаючи їй деспотичні закони царя Московського).

Татіщев (т. 6, стор. 363) пише, що “руские изменники ушли в Москву”, і “поляки й руские изменники ушли в Кремль й заперлися”. Половина москвинів була проголошена “изменниками”. “Изменники” прагнули утвердити орієнтацію не на ординські, а на европейські розуміння законів держави. Вони хотіли, щоб у Москві “без суда никого не наказьівать й пожитков не отнимать”; тобто, щоб було так, як в Европі.

(Очевидно, справа не у “возз’єднанні”, а в його сутності: є возз’єднання двох сил, де ні одній не дозволено бути домінантом. І є “возз’єднання” двох сил, де діє закон: право по стороні сили. У таких обставинах слово “возз’єднання” стає синонімом “поневолення”, “обману”).

444. 1613 рік. 21 лютого шістнадцятилітній Михайло проголошений царем Московитії. Від нього починається історія деспотичної династії Романових. Прізвище “Романов” прибране: прадід царя Михайла мав ім’я Роман, але ні він, ні син його не мали прізвище “Романов”. Ключевський (т. З, стор. 64) пише, що в часи Івана Калити з Прусії приїхав чоловік, “якого в Москві назвали Андрієм Івановичем Кобилою”; від його “п’ятого сина, Федора Кошкі” пішов “Кошкін рід”, тобто рід династії Романових. Історія з Кобилою є така, як твердження, що “Москва -Третій Рим”.

Справді Кобила це татарський ханчук з Астрахані Кайбула, який бував у Литві, Прусії, Москві й оселився на Суздальщині. У 1556 році Астраханське ханство було окуповане військом Московитії. І (як пише Татіщев) ханський рід Кайбули (ханчуки, мурзи) переселився в Московитію.

І цар Іван Ґрозний ханському родові Кайбулів (чи Кайбилів) “подарив город Юрієв” на Суздальщині. Кайбула, ставши руськім православним, почав писатися, як Кабила (Кобила). Татаро-Монгольські прізвища майже всі ослов’янщені. Наприклад, Булгак — Булгаков; астраханський хан Ісуб, ставши рускім православним, почав писатися, як Юсупов. Князі Юсупови — творці історії Московитії. Г. Д. Юсупов (1676-1730) -стольник царя Петра 1, брав участь поруч з Петром 1 в боях під Полтавою, при Катерині 1 був сенатором, а його син (Б. Г. Юсупов) був Московським губернатором. Українці, братаючись з такими слов’янами, як Юсупови, стають їхніми лакеями, чому?

Українці — люди поетичної вдачі, м’якої, і над ними домінують москалі: люди вдачі твердої, суворої такої, як в ослов’янщених татар Юсупових, Булганіних, Леніних, Тургенєвих, Аракчеєвих і тисячі їм подібних провідних родів Московії.

445. У Івана Ґрозного першою жінкою була Настасья. Татіщев пише, що її рід мав прізвище Юр’єв, походив “с города Юр’єва”, де осівся рід хана Кайбули (Кобили). Настасья мала брата Нікіту, у цього Нікіти є син Фьодор, який тепер став на Ростово-Суздальщині митрополитом Філаретом.

Митрополит Філарет має жінку Марфу Івановну, яка, як монахиня, живе з сином Михайлом в монастирі в Костромі. Бояри, купці, князьки і особливо попи і монахи настояли на тому, щоб мати царя з роду Кобилиних. І хлопець Михайло (син митрополита Філарета) був забраний з монастиря і проголошений царем Московитії не тому, що він відзначався талантом провідника, ні, він був звичайним сіреньким хлопчиною. Він на царя вибраний тому, що “от него никакой опасности нет, понеже человек молодой” (Татіщев, т. б, стор. 368). Митрополит Філарет порадив синкові, щоб він називав царя Івана Ґрозного своїм дідом.

“История СССР” пише (стор. 238), що “Он (цар Михаїл) бьіл связан со знатью, его поддерживало духовенство (...), знавшеє Філарета по Тушино”. (Місто передмосковське Тушіно заселене вихрещеними фінами, широко славилося добірними м’ясними виробами. Татарське слово “туш” значить “груднина”. З Тушіно, де Філарет був власником м’ясарень, возами везли “тушу” на продаж у Москву, особливо до боярських домів). Татіщев пише, що рід династії Романових зріднений з родом астраханського ханчука Канбулатова.

446. В Україні (Русі) духовенство утвердило в народі переконання, що православіє спасає народ і народ повинен бачити у православії основу національної свідомости і державности. Справді: коли народ перебуває на низькому рівні національної свідомости, тоді він чужовір’я вважає національною справою і боронить його, як рідні святощі, не знаючи, що він цим сам себе обманює, виснажує й тримає в неволі.

Наприклад, князь Василь К. Острозький свої сили і скарби жертвував справі православія, бачачи в православії національні справи народу і цим він сам себе обманув і дітей своїх поробив нещасними. Він утратив дітей своїх, які, не маючи національної свідомости, ополячилися: православіє їм не сказало, хто вони, ким і чому обмануті. І вони (окатоличені нащадки Острозького) в 1620 році (12 років після смерти батька-князя Острозького) “розігнали академію православія в Острозі”. Ізуїти їх переконали, що єреї грецького православія завжди скріплювали Москву і валили Київ.

Вважати православіє справою української національної свідомости, значить обманювати народ. Національна свідомість тільки тоді є національною свідомістю, коли над нею не домінують чужі світогляди (релігії прийняті чи накинуті, вчення іноземних мудреців, реформаторів, соціологів).

447. Українці (юніятські єпископи) і українці (православні єпископи) сили свого розуму, енергію душі своєї витрачають на відбирання один в одного маєтків, парахвій -надійних джерел прибутків. Село йде війною проти села. У місті вулиця воює проти вулиці. Монастир іде штурмом проти монастиря за віру Христову, за рідну церкву, в якій нічого рідного немає, є тільки рідні люди, які стоять на колінах перед образами старих юдеїв, греків, латинів.

Януш (син князя Константина Острозького) відійшов від грецької церкви. Боронить римську церкву, яку батько поборював. Його молодший брат Олександр тримається грецької церкви, їхня сестра Анна (у 1624 році) засновує в Острозі ізуїтську колегію, в якій виховуються українці бути послушними рабами короля Польського.

У Києві А. Грекович покинув грецьку церкву і визнав римську, зібрав однодумців і пішов війною проти монахів Михайлівського монастиря. Монахи розгромили ватагу А. Грековича і втопили його (в 1618 році) в Дніпрі. Головні винуватці втекли в Суздаль, притаїлися у монастирі, стали агентами Московитії: таємно навідуються до Чернігова, пропагують вороже ставлення до Польщі і прихильне до Москви.

448. Українське військо роззброїло турецьку фльоту в Очаківському порті. Незважаючи на те, що турки мають славу першорядних вояків, вони, побачивши запорозькі чуби, відвагу косацьку, меткість військову, часто тікають з поля бою.

Чому запорожці штурмують Очаків? Архимандрити і єпископи намовляють їх штурмувати маєтки тих архимандритів і єпископів, які стали юніятами. Запорожці неохоче йдуть в такі походи: не тому, що бояться Польського короля, а тому, що не люблять убивати рідних людей.

(У 1609 році Київський митрополит Іпатій (“батько юнії”) дав наказ силою забирати маєтки у православних попів і давати католицьким. Він 11 липня з монахом-василіянином Йосипом Рутським ішов до церкви св. Тройці. Православний Іван Тупека стояв, тримаючи меч під плащем. “Удар меча був такий сильний, що відрізав митрополитові два пальці на руці, перетяв золотий митрополичий ланцюг, рясу й сорочку. Залитий кров’ю 70-тилітній старець упав зомлілий на землю” (Г. Лужницький, стор. 300)).

Ненависть українця до українця, під’юджувана єреями чужовір’я і названа “національною справою”, тримала душу нації в духовній темноті й охлялості; справи рідного державотворення у таких обставинах не мали можливости розвиватися. І тому й повстання народні не будуть спрямовані на шлях державотворення, матимуть церковні гасла “за православіє” й анархічні — “за вольность”, очевидно, бездержавну, не оборонену владою рідного царя, короля. У ці часи у Европі ніхто про республіку не думав.

449. Київський митрополит Потій на своє місце приготував Йосипа Рутського. Йосип Рутський — Київський митрополит. Хто він? Його батько Фелікс Вельямин — москвин, утік в Польщу від переслідувань царя Івана Ґрозного.

Йосип Рутський — вихованець ізуїтського монастиря в Празі, щирий приятель Йосафата Кунцевича, римо-католик. Він, як москвин-ізуїт, вороже наставлений до національних справ України (Руси). І тому король Польський назначив його Київським митрополитом (духовним батьком Українського народу). І він учить побожних рабів любити рідну церковцю і бачити в ній свого оборонця, своє щастя і вважати себе вівцями стада Христового. “А чому ж москалям християнство не шкодить? Як їм — ні, то й нам — ні”, — так приколихує сам себе в рабстві побожний раб (українець). Він не знає, що в Московії християнство існує для того, щоб обожнювати царя і державу. І як мудро: син (Михайло) — цар, а його тато (Філарет) — митрополит, якого син-цар проголосить “патріярхом Московським і всєя Русі”.

450. 1614 рік. Мати-земля щедро ставиться до дітей, дає тілові силу, а душі — красу, бадьорість, відвагу, а розумові — свідомість і самопроявлення. Вони (2000 українських юнаків-запорожців) на чайках перепливли Чорне море. Причалили до берегів Малої Азії, де на торгах продаються невільники, наловлені татарами на берегах Дніпра. Натхненні силою священної помсти, вони зруйнували турецькі фортеці Синоп, Трапезунд. І попалили кораблі, визволяючи братів, прикутих до весел. Покоряючи бурхливі хвилі, повертаються до Дніпра.

У Києві (в 1615 році) організувалося братство грецької церкви. Шляхтянка Єлисавета Ґулевичівна повірила архимандритові Є. Плетенецькому, що православіє — рідна справа народня. З любови до народу і до свого сина Михайла, вона пожертвувала багаті маєтки, які мала на Подолі — з угіддями: майном, родючою землею, прибутками. Вірила вона, що буде школа, де навчатимуться прості люди: їм треба сказати, хто вони, чиї вони діти; їм треба оповідати про історію України (Руси).

Братська школа ширить літературу про чуда грецьких святих, осуджує римську релігію. Братство помагає сиротам і вдовам збіднілих братчиків. У братській школі до українських дітей учителі говорять грецькою і малозрозумілою старо-болгарською (церковною) мовою, українська мова не є викладовою. Освячується прививання молодим українцям комплексу меншої вартости.

“Чому в Братській школі учителі не говорять по-українському”, — питає Михайло (син Єлисавети Ґулевичівни) і йому відповідають знайомі юніяти, що мова українська “лайдацька”, запорожці — це лайдаки, лайдацькою мовою розумні люди не говорять. І тому й у Братській школі лайдацькою мовою ні про Божі істини, ні про історію учителі не говорять. І Михайло, чуючи це, зненавидів маму (Єлисавету Ґулевичівну і її школу) і став католиком: у католицькій школі поляків учать по-польському, бо мова польська не лайдацька. Православіє зробило українську мову лайдацькою.

451. “Академію збудувала Ґулевичівна, єрусалимський патріярх Феофан хвалив її, що православіє боронить, Іов Борецький (перший ректор академії) її ім’я згадує, хор їй співає “многая літа”, а сина Михайла втратила...”. “Ти мене лайдаком не зробиш”, — кричав син. Серце материнське обливалося сльозами, вона покинула Київ. У скромній хатині в Луцьку жила самітня, забута. У сімдесят років померла, не захотів син Михайло приїхати на похорон.

У запорожців є хотіння, щоб попи у церквах молилися по-українському: українцям старо-церковна мова мало зрозуміла. (Треба, щоб православіє перестало зневажати рідну мову України-Руси). “Мья-ца-й сина..., Отче наш, оже єси, і око на небесі, око на землі, і ізбави нас од лукавого святого”, — письменник Іван Нечуй-Левицький (син попівський) пише, що так молиться українська мати, її не можна звати темною, її душу отемнило православіє, переслідуючи рідну мову народу.

(З Афону шле погрози монах Іван Вишенський, що “Євангелію” у церквах треба читати тільки старослов’янською мовою, бо вона “чесніша перед Христом”. Він сам поганенько знаючи рідну мову, не радить книги друкувати рідною (українською) мовою: українська мова може “занечистити православіє”. Боронить він “чистоту православія”, бо як пише Д. Дорошенко, дуже хоче “до Христа дотиснутися”).

452. 1616 рік. Турецька фльота під проводом Алі-Баші припливла до Дніпрового Лиману, щоб почати війну з Українцями. Українці (запорожці) розгромили фльоту Алі-Баші. Узяли в полон вісім галер і 80 човнів. Припливши до Криму, спалили Кафу, визволили з татарської неволі 3000 українців. Успішний бій Українців з Татарами був очолений гетманом Петром Сагайдачним.

(У необачній пісні співається, що Сагайдачний необачний, бо “проміняв жінку на тютюн та люльку”. Справді, Сагайдачний був обачним полководцем. “Польський уряд мусів звернутися за допомогою до Сагайдачного і скласти з ним умову. Сагайдачний зібрав 20.000 козаків і пішов у Московське царство, здобув гради: Путивль, Єлець, Лебедянь, Шацьк, Коломну і опинився під Москвою. Сагайдачний розбив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов на його очах ріку Оку” і “через Серпухов і Калугу із військом своїм пішов додому. З того походу він вже не вернувся на Січ, а пішов у Київ” (М. Аркас, стор. 160)).

453. Українці-хлібороби весною з піснями ідуть в поле: весна їм дарує нові надії. І ніби душа оновлюється, воскресає, бадьориться. Вони натхненно оспівують божественну красу Вітчизни. Молодь в полі, за селом виводить веснянки, дівчата плетуть віночки, стають звабними, закоханими в життя. Самоосвідомлюється молодь Свідомістю Всесвіту (Дажбогом), сама цих сил не розуміючи.

Монах І. Вишенський підняв хреста. І в обороні чистоти православія, погрозливо закликає знищити уцілілі обряди української самобутности, самовизначености. Він рече: “Празник диявольський на поле Ізшедших сатані офіру танцями і скоками чинити”, заборонити. В ім’я чистоти православія знищити в народі все те, що ще показує ознаки його національної свідомости. “Усі бо ми вівці стада Христового”. І повинні на перше місце в житті ставити “піст, бдіння й молитву”. Дмитро Дорошенко (знову пригадую) пише: “Якби ідеї Вишенського запанували серед Українського суспільства, то це був би може кінець для Української народности”.

454. 1619 рік. Єрусалимський патріярх Теофан жив у мусульманському Єрусалимі. Щоб прожити, треба просити подаяння. Дізнавшись, що Москва дасть добру милостиню, він прибув у Москву. І за гроші 16 липня висвятив Філарета Нікітіча на Московського патріярха. Патріярх Філарет оголошує, що влада царя Михайла (його рідного синка) “Богом дана”. Є моноліт (церква і цар), корисний для скріплення основ Московського государства (династії Романових-Кобилиних).

(Народ України (Руси) ставиться до Москви неприхильно: є переконання, що Москва — нова (по-слов’янському розмовляюча) Орда, у ній порядки ординські. Боярин раба вбиває без суду, не дає йому прав оправдуватися. Українські війська (запорозькі) від сотників своїх чують, що Москва колись була колонією України (Руси). Та тепер, дякуючи татаро-монголам, скріпла, вторгається в Смоленщину, Чернігівщину, Путивльщину. Москвини сильні тоді, коли вони вторгаються на землі племен Сибіру. Стрінувшись з українцями (запорозькими косаками), вони (москвини) часто тікають з поля бою додому. Рік тому (в 1618 році) українці вигнали їх (москвинів-рускіх) з Путивля. Виганяючи їх “дамой”, українці взяли Серпухов, Калугу, Шацьк, Коломну. І ставши під мурами Москви, українці сказали: “Москалі (рускіє), не чіпайте Чернігівщини, Путивльщини, не лізьте, як сарана, на наше подвір’я!”).

У Москві москвини в Єрусалимського патріярха Теофана “купили анатему”. Патріярх, їдучи з Москви, зупиниться в Києві. І за гроші (отримані в Москві) почне погрожувати, що накладе на українців анатему, коли вони проявлятимуть вороже ставлення до “єдіновєрної Москви”. Патріярх має право накладати анатему (прокляття) на місто Київ та інші міста України (Руси). Побожні раби бояться анатеми: “хто помре, маючи на собі анатему, то не воскресне в день воскресіння мертвих”.

455. 1620 рік. 23 березня патріярх Теофан прибув у околиці Києва. Він, виконуючи завдання Москви, почав у гетмана Петра Сагайдачного і в його старшин вимагати, щоб вони перед хрестом склали присягу, що не піднімуть шаблі проти Москви.

Гетман Петро Сагайдачний і його старшини з дитячих літ виховані коритися архиєреям. І тепер вони со страхом і трепетом стали на коліна перед святощами грецької церкви. Гетман і його старшини “три рази ставали на коліна перед патріярхом Теофаном, цілуючи йому руки”. Король Польщі (загарбник України-Руси) написав листа до патріярха Теофана, вітаючи його “мирнотворний приїзд”.

26 березня біля Києва (півтаємно) патріярх Теофан висвятив Йову Борецького на Київського митрополита. У цей же час є Київським митрополитом (юніятським) Йосиф (Рутський). Йову підтримує Москва, бо він присягнувся патріярхові Теофанові, що вестиме промосковську церковну політику. Йосифа підтримує Польща, бо він призначений польським королем; веде пропольську церковну політику. Київ став ареною, на якій чотири ворожі Україні (Русі) сили грають головні ролі — Москва і патріярх, Варшава і папа.

456. Військова енергія українська (одідичена від легендарних предків-скитів) невсипуща, метка, безстрашна. Та хиба її в тому, що вона утратила цілеспрямованість. Українські військові частини, наприклад, вторглися на передмістя Станбулу (Константинополя). Розгромили Турецьку фльотилію “при устю Дунаю”, “добре погуляли і повернулися додому”.

Поляки, почувши про українські військові успіхи, й собі вирішили “погуляти”. Турки (очолені Іскандер-пашою) біля Цецори (літом 1620 року) розгромили Польське військо, убили полководця Жолкевського. Поляки переконалися, що їхні походи роблені без участи українців, терплять поразку.

Польський король, почувши, що патріярх Теофан висвятив митрополита і п’ятьох єпископів, обурився: тільки король має права в Україні (Русі) вирішувати справи призначення архиєреїв.

У гетмана Петра Сагайдачного 60 тисяч косаків. Польща потребує української крови, щоб при її допомозі почати війну з Туреччиною. І тому король “робить ласку”: вибачливо ставиться до справи висвячення митрополита і єпископів. За таку “вибачливість” (прихильність до православія), 40 тисяч українців, очолених гетманом Петром Сагайдачним, ідуть з поляками бити Туреччину. Якщо буде перемога, військова слава належатиме Польщі. Українці і поляки (у серпні 1621 року) розгромили на Поділлі (під Хотином) добірні Турецькі війська. Українці везуть з поля брані раненого гетмана Петра Сагайдачного.

457. Єпископ Ісая Копинський діє так, як йому радить (підкуплений Москвою) патріярх Теофан: пише з Перемишля “прошеніє” до царя Михаїла Московського; просить його прийняти побожних рабів України (Руси) під свою “високу руку”. Київський митрополит Йов Борецький приймає гостей з Московитії, отримує дари і “любов від Московського патріярха Філярета”. І “батько народу” (митрополит Йов) в Україні (Русі) витворює по церквах настрої і погляди корисні Московській політиці.

Чому архиєреї православія в Україні (Русі) не голосять по парахвіях, що гетман Петро Сагайдачний “Богом наставлений володар”? Вони його використовують для справ церковних, але не звеличують його авторитету. Гетман Сагайдачний вибраний гетманом “запорозькими холопами”, а не церквою Христовою; не коронований він ні митрополитом, ні патріярхом, він не є “Христовим помазаником”.

458. Київський митрополит (юніятський) Йосиф Рутський приймає гостей з Польщі. І він, як “батько народу”, витворює по церквах України (Руси) настрої і погляди, корисні Польській політиці. По-рабському побожні кияни (у рідних церквах під’юджені архиєреями чужовір’я) гострять ножі самі проти себе. Київський війт Ф. Ходик з єреєм-юніятом І. Юзефовичем почали запечатувати у Києві ті церкви, у яких попи славлять єдиновєрную Москву. Попи повідомили запорожців, що “святе православіє переслідується”. Запорожці, не вникаючи у суть політики, веденої православієм, прибули (у січні 1624 року) у Київ і вбили війта Ф. Ходика, І. Юзефовича та їхніх прихильників.

459. 1623 рік. 12 листопада (в неділю) у Вітебську товпа парахвіян сокирою зарубала архиєпископа Йосафата Кунцевича. Вітебськ — славне місто Білорусії, окуповане Польщею. Король Польщі, довідавшись, що його вірний Йосафат убитий, дав наказ ловити і вішати винуватців. У 1624 році митрополит Йов (Борецький) третього листа посилає з Києва до царя Михаїла Московського: заявляє свою вірність йому.

(Гетман Петро Сагайдачний (10 квітня 1622 року) умираючи, дав розпорядження передати частину свого майна православним братствам. Школа, яка була в Києві ним заснована, буде зватися Києво-Могилянською академією. Він звільнити народ з польського ярма не міг тому, що народ був у церкві вихований покірно служити єпископам: єпископи служили чужій владі і не підтримували влади гетмана рідного.

Православні попи, яких він боронив, не підтримували його тому, що він бив разом з поляками православну Москву. Попи-юніяти не підтримували його тому, що він обдаровував “православні братства”, які вели гостру антиюніятську пропаганду. Він був похований у Києві в Богоявленській церкві: його могили не можна знайти. Попи, ставлячи на місці старої церкви нову, придушили кам’яною стіною кістки гетмана Петра Сагайдачного).

460. 1622 рік. Косацька рада 23 квітня на ріці Русява вибрала гетманом Олифера Остаповича Голуба. Очолені ним косаки біля Константинополя били “бусурменів”. Розгромили Турецьку фльоту. Польща, боючись росту сил Косацьких, на варшавському соймі постановила “роззброїти косаків”. Гетман Голуб, почувши, що йому не дозволено мати воїнів більше, як 3000 осіб, “склав булаву” в 1623 році. “Не дозволено мати більше війська”. “Протестуючи, гетман склав булаву”: що це значить? Україна (Русь) окупована польськими загарбниками, які живуть “на бочці пороху”: їх постійно переслідує страх. Вони не мають сил повністю роззброїти українців і не мають сил тримати озброєних українців у покорі.

Між українцями і поляками-вторжниками постійно відбуваються, як пише літописець, “збройні зудари”, які кінчаються “миром”, “обіцянками”, “умовами”, “переговорами”. І знову “збройними зударами”. І зменшенням косацького війська то “з 10.000 до 3000”, то збільшенням “з 4000 до 20.000”. Поляки-вторжники лютують, що “покорені холопи не шанують королівських законів”. Вірили поляки, що 4000 косаків “реєстрових” (законних) збунтувалося, та коли вони (поляки) прийшли їх “присмиряти”, то побачили піднятих 20.000 шабель. І мусіли тікати, і просити в короля нових військ.

Косацька Рада вибрала гетманом Михайла Дорошенка. І він виконав “постанову варшавського сойму”: “перевів формальну демобілізацію козацтва”. Варшава, почавши тішитися, перелякалася. “Демобілізовані косаки” пішли в Запорізьку республіку, і вони при потребі стануть по стороні Дорошенка.

461. 1624 рік. 24 грудня Запорозька республіка (єдина республіка в Европі) заключила союз з Кримською ордою. У Турції, Москві, Варшаві стало відомо, що Запорозька республіка поступає, як незалежна держава. Польща бачить: запорожці оперують в околицях Константинополя, Трапезунту, плавають, як господарі на Босфорі. Спалили пристань Фарос. З великими скарбами прибули на Запоріжжя.

Яхія, вважаючи себе сином султана Турецького Могамета 7-го, прагне сісти на престол. Він прибув на Запоріжжя, щоб в цій справі мати переговори. Польща послала скарби-дари ханові Кримської орди: намагається “розірвати союз між Запорозькою республікою і Кримською ордою”.

462. 1625 року (5-го листопада) біля озера Курукова полководець Конецпольський (намісник короля Польського) підписав угоду з гетманом Михайлом Дорошенком. І знову “демобілізовані косаки” пішли на Запоріжжя. Гетман Дорошенко лишився з 6000 “реєстрових косаків”.

У 1626 році (восени) гетман Михайло Дорошенко, підсиливши своє військо запорозькими частинами, розгромив татарське військо під Білою Церквою, яке вторгнулося, щоб “нахапати юнаків і дівчат у неволю, на рабські торги”. У 1628 році між косаками і гетманом Дорошенком появилася незгода. Щоб “уволити волю косацьку”, гетман Дорошенко відновив союз з ханом Кримської орди, який плянує почати війну з Туреччиною.

Українці (косаки) і кримські татари почали бій “з турками під Бахчисараєм”. І під час бою татари зрадили українців. Чому? Турки поширили між татарами пропаганду, що Аллах покарає тих татар, які спільно з “ґяурами” (іновірцями) б’ють турків (мусульман). І татари, перейшовши на сторону турків, почали громити українців.

На полі брані упали гетман Михайло Дорошенко і гетман Оліфер Голуб. Українці, які врятувалися, казали: “Ми розумні люди, але розум наш неорганізований, бо не нами керує гетман, а ми гетманом. Гетман, щоб нашу волю уволити, пішов на Крим. І погиб гетман, і погибли ми”.

463. 1627 рік. (Розум здібних українських людей не працює на користь України (Русі): марнується в тьмі чужовір’я, розтрачає час, енергію на докази — яка чужа віра краща: грецька чи латинська? В українців немає волі творити самобутні духовні вартости. Їхнє думання спрямоване на чужий шлях. Щоб зрозуміти трагедію обдарованих українських людей, згадаємо життєпис М. Смотрицького. Він народжений у селі Смотричі в родині письменника Г. Смотрицького).

Він (М. Смотрицький) — обдарована українська людина, яка змарнувала свій розум на справи чужовір’я. Він закінчив православну школу в Острозі й ізуїтську колегію у Вільно, учився у Варшаві, Нюренберзі, Ляйпцігу. Мав розум, жадібний до знань. У 1620 році, маючи 42 роки, він стає Вітебським єпископом. І життя присвячує вірі православній; він написав твір “Тренос”, зазначуючи, що мати (православна церква) плаче: “Діток родила і виховала, але вони зреклися мене і стали посміховиськом і глумом; немає більшого болю, як мій біль”. Він пише, що ті, які стали юніятами, “грішителі, а не учителі, брехуни, а не пастори, архіскоти, а не архієпископи”.

464. Є в народі прислів’я: не вір, поки не помацаєш. Смотрицький в 1623—1626 роках перебуває у Константинополі і Палестині, щоб особисто побачити “чистоту джерел православія і збагатитися духовно”. Він відвідує патріярха, вивчає архіви, оглядає церкви, живе в монастирях, розмовляє з єреями, які в Палестині і Константинополі бережуть “чистоту православія”. І повернувшись до Києва, він сказав, що бачив аморальність, тілесне й духовне розпуство, прикрите позолоченими ризами, сріблолюбство, безвір’я, гультяйство, пиятику, обжерство.

“Мелетію, ми все це знаємо. Таким був і патріярх Єремия. Але наш побожний народ православний не повинен знати! І тому мовчи: ти ж вважаєшся наймудрішим і найславнішим оборонцем православія. Хвали святощі Палестини і Константинополя, а не хули!”

465. Католики, почувши, що М. Смотрицький після оглядин “Джерел православія” зненавидів православіє, в 1627 році запросили його в багатий Дерманський монастир (на Волині) на трапезу. На столі лежали смажені підсвинки, індики, качки, у срібних вазах — виноград, яблука, груші, медяники, цукерки. У дзбанках — вишневі, яблучні, малинові соки. У пляшках вина мадярські, італійські. Юніятські єреї сказали, що дарують у власність М. Смотрицькому Дерманський монастир з полями, пасовищами, стадом скоту і побожними християнами (юнаками і дівчатами), які працюють на монастирському господарстві.

І М. Смотрицький “переметнувся до юніятів”. Папа Урбан 8 привітав його, як “з’єдиненого”. Він польською мовою написав п’ять книжок, у яких назвав православних архиєпископів “архискотами”, “смердючим брудом”, “учителями обману”. І проти нього виступили оборонці православія А. Мужиловський і О. Кисіль, назвавши його “хульником святої землі”, “супостатом”, “догмато-хульником”, “звірем”, “смердючим беззаконником” і, щоб ще сильніше йому допекти, назвали “Смрдицьким”.

Якщо ви хочете пізнати духовну мораль народу, пізнайте його душпастирів: стане вам ясно, чому змагання народу за державність не вквітчуються успіхом. А хіба в Московії душпастири моральніші? З погляду державного — так: бо вони православіє підпорядкували інтересам рідної держави і біля кивота обожують рідного царя. А наші, душпастири православіє підпорядкували інтересам чужої держави і біля кивоту обожують чужого царя (короля, хана) і звуть синів рідного народу, які повстають, щоб вигнати чужинців з батьківської землі, бунтівниками, безбожниками, повсталими проти короля — Христового помазаника.

466. 1629 рік. На Дніпрові “острови” Запорозької республіки прибувають нові й нові загони юнаків-утікачів з попівських і “феодальних” маєтків, їх вже більше як 45 тисяч. Той, хто не має шаблі й рушниці, стає риболовом, плекає скот для запорожців, в’ялить рибу, доїть корови, стає пасічником, варить мед, робить сир, кує шаблі. І тішиться, що біля цього немає поляка-вторжника. Попи звуть утікачів “свавільниками”.

Після війни, яка велася між Польщею і Швецією, голодні польські солдати пішли на відживлення в Україну (Русь). Ідучи селами, вони грабили українських селян, вивозили з повіток корів, різали і їли. І польський полководець Конецпольський вважав грабування справою законною.

Слава про українців, як про людей, закоханих у військове життя, ставала широко відомою. Семигородський воєвода Бетлем Ґабор почав переговори з косаками. Король Швеції Ґустав Адольф прислав послів в Запорозьку республіку. Шукає зв’язків з українцями (косаками), щоб спільно іти війною проти Польщі. 8-го червня (1630 року) полководець Конецпольський, бачачи загрозу, починає говорити “про українсько-польське перемир’я”. “Як вийде поляк-вторжник з землі наших батьків, тоді йтиме мова про перемир’я” — рекли українські повстанці. “На Корсунь!” — обізвався провідник повсталого народу Тарас Федорович Трясило, очоливши повстанський загін.

467. “Обізвався пан Трясило: “А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!” “Поганий Конецпольський... зібрав шляхту всю докупи та й ну частувати”. “А козаки, як та хмара, ляхів обступили. Як став місяць серед неба, ревнула гармата”. “Прокинулись ляшки-панки, та й не повставали: зійшло сонце — ляшки-панки покотом лежали”. Не забудуть ляшки-панки Тарасової ночі. (Дії кожного народу, який виганяє з своєї землі вторжників, священні, Тарасова ніч — Свята ніч народної помсти).

Не стали по стороні повсталого народу пани-раби Єремия Вишневецький, Адам Кисіль. Вони у розкошах купаючись, служать полякам-вторжникам, єреї навчили їх дивитися на рідний народ, як на “тяглову силу”, “смиренних овець стада Христового, рожденного з зерна Яфетового”. Щоб ріст волі української приборкати, Варшава поставила на Дніпрі могутню фортецю, названу Кодак. Її будував французький архітект Боплан. У фортеці поселилися поляки-вторжники, вірячи, що немає такої сили, яка б розгромила фортецю Речі Посполитої.

468. Гетман Іван Сулима сказав, що польська фортеця Кодак принижує гідність українську. І пішли українці в наступ: перемогли непереможну фортецю — символ польських загарбників, лежать руїни Кодака.

Полководець Конецпольський, знаючи, що в чесному бою українських воїнів він не переможе, вирішив проявити підступність. Він знайшов братовбивців між “реєстрованими косаками” (сріблолюбцями). І вони, прикинувшись “істинними християнами”, “підступом схопили Сулиму й п’ятьох його друзів і відіслали в кайданах до Варшави. Тут вони й загинули від катівського меча, а тіла їхні почетвертовано й розвішено по рогах вулиць. Серед косаків запанувала депресія й різноголосиця”.

Реєстровані косаки (сріблолюбці) багатіли при допомозі “покори, просьби, вірності Польщі”. Запорожці вважали, що достойні люди повинні волю і блага добувати шаблею. Поляки вважали, що українців можна тримати в неволі, заохочуючи їх зраджувати брат брата.

469. 1637 рік. Весна. Запорожець Павлюк сказав, що треба бити тих старшин, які з волі польських вторжників стали “дуками-срібляниками”, з “ляшками-панками бенкетують”, про рідних людей, про простих косаків забувають.

Попи і “дуки-срібляники” назвали повстанців Павлюкових “бунтівниками”. Павлюк ввійшов у Корсунь і забрав артилерію у реєстрованих косаків, вози з зброєю відправив на Запоріжжя. І видав універсал, щоб чесні люди повставали і били “зрадників, що їм ляхи-пани обіди, вечері й бенкети справляють за те, що вони гетмана Івана Сулиму і старшин його полякам на катування повіддавали”. І сказав Павлюк, що він був тоді в Варшаві, коли поляки гетмана Сулиму катували. І поклявся покарати зрадників, які братаються з ляхами.

Косаки схопили полковника Саву Кононенка, привезли на Запоріжжя і, як злодія, який помагав у схопленні гетмана Івана Сулими, покарали смертю. Запорожці вибрали гетманом Павла (Павлюка). Він кинув клич “Ляхи, ідіть додому!” І повстали українці на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині. І стало так, “що холоп, то козак”. Магнати-ляхи починають тікати додому. Їхні лакеї зрадили провідника народного повстання Богдана Кизименка. У Києві провідник Богдан Кизименко і його син Тарас живцем настромлені на паколи: муки ці страшніші як розп’яття на хресті.

470. 6-го грудня українці, очолені гетманом Павлюком, почали на річці Рось громити польських вторжників, очолених Потоцьким. Та від вибуху гарматних набоїв загорівся порох на запорозьких возах. Очевидці написали, що “то було пекло”. Під час цього замішання польська кіннота вторглася в табір повстанців. І “5000 українських повстанців лягло на полі бою”. 20 грудня оточеним повстанцям М. Потоцький сказав, що вони будуть звільнені з полону, коли видадуть своїх головних провідників.

Адам Кисіль (“дук-срібляник, народом зненавиджений польський лакей) почав, як істинний православний, цілувати хреста і казати: “Видайте, їм нічого не буде”. І польські старшини, обвішані ізуїтськими хрестами, запевняли “Маткою Боскою”, що провідники народного повстання не будуть смертю покарані. І українські люди (народні повстанці), бачачи “цілування хрестів”, повірили. І віддали ляхам гетмана Павла (Павлюка), полковника Василя Томиленка. (О, легковірні люди побожної глупоти, у вас украдена священна істина, яка вчить: той, хто рідного провідника віддає на муки чужинцям-вторжникам, ще не є людиною).

471. Гляньте! Поляки закутих гетмана Павлюка і полковника Томиленка привезли у Варшаву. Привезли тих українців, які люблять українців і були українцями пов’язані й видані на муки ляшкам-панкам: народ не винуватий, винуваті ті, які беззастережно застерегли за собою право виховувати народ. І ми бачимо страшні плоди їхнього виховання. Гляньте, у Варшаві на сеймі вирішено: “Павлюкові за те, що він хотів бути самостійним українським гетманом, наділи на голову розпечену залізну корону, а в руки дали розпечену залізну палицю, немов би булаву” (М. Аркас). Щоб знав Павлюк (і всі, хто хоче бути гетманом самостійної України-Руси), що “народ, складений з холопів темних і побожних, не здібний пошанувати своїх провідників. Не здібний бути незалежним господарем на батьківській землі, не здібний бути архітектом держави”.

Київський воєвода (польський лакей віри православної) Адам Кисіль почав у короля Польщі просити милосердя. І милосердя прийшло: замість розпеченої корони, відрубати сокирою голови гетманові України (Руси) Павлюкові і його старшинам. Відрубані голови понастромляли на списи: вирок сповідники віри Христової виконали.

472. Що думали архиєреї (православія і греко-католицтва) тоді, коли висіла на списі у Варшаві голова гетмана України (Руси)? Вони билися за єпископські маєтки, за право визискувати побожних рабів.

У Києві митрополитом (“батьком народу”) Ісая Копинський. Він знову просить царя Московського, щоб він (цар) “преклоніл голову к православной Малоросії”. Ісая воює з архимандритом Петром Могилою, який у Київському каледжі латинську мову запровадив.

(Київ має трьох митрополитів одночасно. Вони поділили киян на три ворожі групи. Митрополит Йосиф — юніят, митрополит Ісая — православний московської орієнтації, митрополит Петро Могила — православний польської орієнтації. У 1633 році митрополит Могила при допомозі польських жовнірів бере штурмом святу Софію; “збройно добуває Никольський монастир, ігумена й ченців наказує бити посторонками на допиті”, “митрополита Ісаю велить схопити в Михайлівському монастирі (...) “в одній волосінниці, перекинувши через коня, як мішок”, відвезти до Печерського монастиря, де він під терором дає засвідчення, що зрікається митрополії” (Г. Лужницький, стор. 363)).

473. 1638 рік. Весна. Запоріжжя вибрало гетманом Якова Остряницю (родом з міста Остра). Він знає: його попередника (гетмана Павлюка) повстанці віддали катам (польським вторжникам) на страшні муки. І тому він булаву приймає неохоче. Він має тиху вдачу, покірну. Не він керує запорожцями, а запорожці ним: очевидно, таке військо коли й здобуває перемогу, то її не закріплює.

(Великі люди родяться великими, їх вибирає мати-природа, а не загін повстанців, який має настрій щороку вибирати і скидати провідників, і часто не без впливів таємних агентів ворожої сили).

“Будемо боротися за вольность запорозьку!” “Ні, запорожці повинні боротися за вольность всього народу, виганяючи з рідної Вітчизни ляшків-вторжників і тих своїх, що з ними бенкетують”. І по селах зарокотали пандари*: співці кличуть народ боротися за права й вольності. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля, Галичину.

І до гетмана Остряниці “пристає стільки народу, як ні до одного з гетманів досі, але він не тямив, що з ними робити”. Ідуть йому на допомогу з Чернігівщини: полковник Скидан, з Київщини — полковник Солома, з степів — полковник Шикирявий. Що в такий час повинен робити гетман? Він повинен бути на Запоріжжі, щоб на недоступних дніпрових островах збирати сили, приймаючи нові й нові загони повстанців. Оформлені (приведені до бойової готовности) сотні ночами відправляти у Чорний ліс. Не маючи надій на перемогу, не починай бою.

474. Гетман Яків Остряниця отаборився біля річки Сліпородь: навколо поле, не ставить він оборонного валу. Жде прибуття нових сил. Польські вторжники оточили околицю, де отаборилося військо гетмана Остряниці. І розбили в полі повстанське військо, яке вів полковник Шикирявий. Інші повстанські загони, які спішили до гетмана Остряниці, були по черзі оточені добре озброєними ляхами-вторжниками і розбиті. І після цього ляхи-вторжники напали на військо гетмана Остряниці, що стояло біля Лукомля.

Ішов бій цілий день. Вечором ляхи-вторжники, очолені М. Потоцьким, і зрадники — “регістровані козаки”, очолені зрадником Яремою Вишневецьким, “прорвали козацький табір і захопили козацькі гармати і вози. Остряниця із кінними козаками переплив Сулу і втік, бо боявся, що його оддадуть (так, як видали Наливайка, Сулиму, Павлюка, Томиленка, -Л. С.) ворогові на поталу” (М. Аркас).

(Побожні раби православні, віддаючи свого провідника чужинцям на катування, казали: “Прощай, господине! Нехай твоя голова за всі наші”. Звідки появилися такі ставлення побожних до побожного провідника? З церковних “казань”: “Господь віддав своє життя за всіх нас”: коли Христос не повагався померти за грішників, то чому ти, гетмане Наливайко, чи гетмане Сулиме, не хочеш за наше життя іти на муки. Зв’яжемо і віддамо ляхам!”).

475. Косаки вибрали гетманом Дмитра Гуню, і він вивів їх з оточення. І пішов до ріки Стариці, яка впадає в Дніпро. Він ждав прибуття з Чернігівщини полковника Скидана, та ляхи-вторжники “перейняли Скидана на Дніпрі”. Полковник Филоненко по дорозі розбив ляхів-вторжників. І “таки пробрався до гетмана Гуні”. “Сам польський гетман прибув з польськими військами”: Польща мобілізувала великі військові сили, щоб розгромити українських селян, які покинули плуги — прагнуть вигнати з земель Вітчизни ляхів-панків.

М. Аркас пише, що оточені “косаки почали ремствувати й поклали піддатися полякам. Тоді Гуня й Филоненко, щоб не зазнати лютої смерти (щоб їх їхні воїни не видали полякам-вторжникам, — Л. С.), утекли на Запоріжжя”. І польські вторжники запорожцям і повстанцям “на урочищі Маслів Став” прочитали сеймове рішення: “козаки не мають права вибирати самі собі ані гетмана, ані старшину”. Замість гетмана призначатиметься з Варшави комісар, а полковниками будуть не косаки, а призначені шляхтичі. Польща дозволяє українцям мати шість полків (по тисячу осіб): Білоцерківський, Каневський, Корсунський, Черкаський, Чигиринський, Переяславський. Ляшки-панки казали: “Холопське бидло вольности захотіло! Биймо бидло так, щоб й коріння по ньому не лишилося!”

476. Великий і славний народ України (Руси) названий “бидлом”. Чому? Є в Европі всталене поняття: благородні люди життя своє віддають за вірного провідника свого; провідник даний народові Богом, обдарований він вищими інстинктами розуму й почувань, у ньому втілені кращі сили народу. “Бидло” цієї істини не знає, і тому своїх провідників не поважає, вибирає і в скрутний час зв’язує і віддає ворогам (чужинцям-вторжникам) на страшні муки, “це не люди, це бидло!” — казали польські магнати.

Народ, коли він розвивається за законами природи, благородний; свідомість він черпає з світу природи, в якій живе. Любов — найчарівніше творіння Дажбоже на плянеті Земній. І українці (русичі) вважали себе людьми божественного походження, звали себе внуками Дажбожими. І жили, як одна родина, обожували провідників своїх, як вибранців Дажбожих. Поводження людей можна спотворити, і вони стануть “бидлом”: їх бидлом зробили ті, які їх звуть вівцями стада Христового; душпастори, тримаючи народ в духовній неволі, перетворили його в “бидло”; вони не навчили життя віддавати за рідного провідника.

477. Польські вторжники знову відбудували фортецю Кодак, щоб, як пише Аркас, “не пускати людей на Запоріжжя”, щоб обмежити дії запорозьких косаків. “Раби Божії, со страхом і трепетом підступіте, святеє святих! Коріться магнатам, щоб все було тихо і мирно”. По містах і селах стоять озброєні ляшки-панки. Батогами порять спини “бидлові”, запідозрілому в зв’язках із Запорожжям. Воли і “бидло” орють ниву, зерном, потом і кров’ю засівають. На українських “безмежних ланах виростає пшениця — і вивозиться за границю”; сипеться срібло й злото у скарбниці ляшків-панів.

М. Аркас пише, що “польський уряд на церкву дивився, як на свій дохід (і так дивилися на церкву і папи римські, і патріярхи візантійські, і царі московські, — Л. С.), все одно, як от млин чи корчма, і тому, коли пан ставив попа, то оддавав йому в аренду церкву за велику купу грошей. А піп мусів їх з людей стягнути, та ще й собі заробити. Часом пан оддавав церкву в аренду жидові, а бувало й таке, що сам піп, не хотячи морочиться, передавав од себе церкву жидові в аренду” (“І. Р.”, стор. 177).

478. Піп, віддавши “рідну церковцю” жидові в оренду, милостиню, дану “на Боже”, розділяв з жидом. І під час свячення пасок ждав прибуття Зельмана і Зельманової. Зельман для побожних православних відчиняв рідну церкву, щоб вони, стоячи на колінах, били поклони до біблійних жидів, просили спасіння, і прощення в гріхах. І вірили, що церква рідна — то справа батьківська, свята, божественна. У побожності рабській маліє душа, живе в постійному страхові — боїться попа. Чому боїться? У попа ключі від неба, прощення гріхів, спасіння. Хто помре і буде без попа похований, той не встане, як почнеться воскресіння мертвих, навіки зітліє в землі: з колиски навчивши раба в це вірити, без труду триматимеш його в неволі.

479. 1647 рік. У Чигирині був сотником Михайло Хмельницький. Він сина Богдана вчив вдома грамоти. А потім віддав його у польську ізуїтську школу в Ярослав (Галичина). Після школи послав Богдана на Запорозьку січ, де старі досвідчені запорожці вчать молодь військового мистецтва, витривалости, винахідливости.

(Богдан, маючи 25 років (у 1620 році, 7-го жовтня), поруч з татом Михайлом брав участь у війні Польщі з Туреччиною. Бій був під Цецорою. Богдан, як лев кинувся на турків, побачивши убитого тата свого. І був він турками схоплений; два роки сидів у неволі в Константинополі. З неволі викупив Богдана гетман Петро Сагайдачний).

(І Богдан бере участь у війні Польщі з Москвою. Він москвинів громив безпощадно: мстився, знаючи їхні хижацькі вторгнення на Чернігівщину. За богатирські подвиги на полі брані Польський королевич Володислав особисто подарив Богданові золоту шаблю відваги і слави).

480. У 1629 році Богдан очолив запорозький похід на передмістя Константинополя. Вернувшись з походу, він став косацьким писарем, від імени косаків писав листи до короля Польщі. У 1638 році “дістав уряд Чигиринського сотника”, в 1646 році він їздив у Варшаву “на переговори з королем”.

Чигиринський підстароста Данило Чаплинський, побачивши, що Богдана Хмельницького немає вдома, пограбував його маєток. Богдан почав шукати справедливости у польському суді, проявляв наполегливість і рішучість. Чаплинський украв у Богдана малолітнього синка, і в Чигирині на ярмарку так його побив, що він ледве живий був привезений додому. І помер на руках тата Богдана.

Богдан побачив, що поляки, яким він вірно служить, б’ють його в його батьківській хаті: називають його “бидлом”, “бунтівником”, “запорожцем”. І він віддав своїх дітей добрим людям. І спішив на Запоріжжя, де живуть лицарі, які честь, волю і життя боронять шаблею: не йдуть до польського суду шукати справедливости.

(Ляхи схопили Богдана у Вужині, закували і посадили у в’язницю у Крилові (на Дніпрі). Полковник Кричевський (українець, який очолює наймитів польських (реєстрованих косаків) особисто поручився за Богдана. І Чигиринський староста Олександер Конецпольський випустив Богдана з в’язниці. І він прибув на Запорозьку Січ, де (на неприступних островах) було 2500 запорожців).

481. 1648 рік. Запорозька Січ — єдина (як я вже писав) в Европі народна республіка. Її стилем життя, бадьорим духом захоплені ті европейці, які вороже наставлені до феодального монархізму. Українці, знаючи, що є Запорозька Січ, гріють в душі надію: є куди тікати у годину сутички з ляхом-вторжником. Орда ляхів, очолених полководцем Миколою Потоцьким, іде, щоб знищити вогнище, де збираються відважні українці, Запорозьку Січ.

У січні Запорозька республіка вибрала гетманом Богдана Хмельницького. І він біля себе швидко об’єднав 8500 воїнів, які зразу відчули, що такого гетмана досі не було: гетман Богдан запровадив стальну дисципліну. Оточив себе старшиною, яка беззастережно виконувала його розпорядження. Він карав смертю тих, які порушували усталений порядок.

Хан Кримської орди розгнівався на Польщу, яка не дає йому обіцяної данини. І дізнавшись про порядки, які між запорожцями запровадив гетман Богдан, виявив бажання стати союзником Запорозького війська.

Квітень. Безмежний степ пахне медом: квітує Українська земля. Ляхи-вторжники йдуть, щоб на Українській землі втопити українців в українській крові, утверджуючи пишне панування для своїх дітей і внуків. Вони отаборяються біля Кодаку (фортеці), як головна польська орда короля Володислава.

На допомогу головній Орді йдуть дві другорядні: уздовж Дніпра рухаються ляхи, очолені Шемберком і Степаном Потоцьким (сином Миколи Потоцького). Шемберк має славу ката: він, щоб навівати жах на мирних людей, хапає стрічних й убиває, вішає їх. По Дніпру (на човнах) пливуть польські наймити (реєстровані косаки), очолені панами-рабами Ілашем Караїмовичем і Іваном Барабашем, які особисто знають гетмана Богдана. Спішать вони розгромити його, маючи ласки і дари від короля Володислава.

482. Гетман Богдан задум ворога, який хоче всі сили об’єднати біля Кодаку, розгадав. Щоб здобути перемогу, не маючи сил великих, треба ворожу силу роздробити. І бити її кожну частину окремо. Швидким маршем йде із Запоріжжя гетман Богдан. Зустрів він біля Жовтих Вод орду Шемберка-Потоцького і бою не почав: отаборився у Чорному лісі, біля річки Очеретяної. І за предківським (скитським) військовим звичаєм вози посковував: створив надійний оборонний вал.

Орда Шемберка-Потоцького жде прибуття реєстрованих косаків, які пливуть Дніпром. Гетман послав гінців-вершників, щоб вони промовили слово до “реєстрованих”. “Брати єдинокровні! Досить нам за срібняки служити ляхам, які нашими руками на нашій землі нас поневолюють. Вас жде гетман Богдан! Шемберк і Потоцький під Жовтими Водами оточені, складають зброю!” — сказав вершник Тарас, післанець гетмана Богдана.

“Одна нас мати родила! У нас думка одна! У нас воля одна!” — сказали косаки, стоячи на човнах. І біля Кам’яного Затону Барабаш і Караїмович, які намовляли реєстрованих косаків служити королеві, пішли на дно: потонули зрадники. І реєстровані, переставши бути польськими наймитами, пішли під прапори гетмана Богдана.

483. 16 травня (1648 року) гетман Богдан підняв шаблю — і почався бій біля Жовтих Вод. Польські вторжники розгромлені, їхні полководці заполонені: тяжко ранений Степан Потоцький помер. Шемберк став перед судом. “Шемберке, ти вторгнувся на українську землю, убиваєш дітей і матерів. Прийми священний вирок. Ми не караємо тебе, вторгнувшись на твою землю, ми не загарбники, ми оборонці рідного дому, в який ти з ножем увірвався. Смерть ляхові!” І вторжникові Шемберкові була відрубана голова.

26 травня. Головна Польська орда, очолена полководцями Миколою Потоцьким і Мартином Каліновським, тікає до Корсуня, щоб у безпечному місці отаборитися. І послати гінців до короля Володислава з словами: “Мобілізуймо всі війська, а коли ні — Польській державі кінець”. Гетман Богдан затримав гінців, які спішили до короля Володислава.

484. Перемога нікому даром не дається. Вона любить тих, які дарують життя. Гетман Богдан обмірковує плян розгрому головної Польської орди. “Хто в ім’я перемоги готовий віддати життя?” Підійшов до гетмана Богдана старшина Микита Ґалаґан. “Ідеш на смерть, візьми з собою тридцять лицарів-запорожців. І жди мого наказу. У слушний час летітимеш на конях, але так, щоб ляхи догнали, заполонили. Вони над твоєю головою піднімуть шаблю, щоб ти сказав правду. І ти повинен їх перелякати, многократ перебільшивши сили гетмана Богдана. Ти їм покажеш шлях, куди вони повинні тікати. Спрямуєш їх у ту частину лісу: там їх ждатиме полковник Кривоніс”.

У лісі викопані рови, прикриті гіллям. У гущавині стоять готові до бою гармати. Поляки побачили ватагу Микити Ґалаґана: догнали, роззброїли. “Смерть всім! Рятуйте життя, кажучи правду!” Поляки, “видушивши правду в Ґалаґана”, почали тікати до Богуслава. “Там смерть вам буде! Тікайте в ліс! — крикнув Ґалаґан, — за мною!” Ґалаґан запровадив поляків у ліс, де їх вогнем зустрів полковник Кривоніс. Рятуючись, поляки метушливо вибігали з лісу. І отетеріли, побачивши, що на них вихорем летить кіннота гетмана Богдана. Ляхи побачили рідкий ліс, де росла висока трава, за якою виднівся вихід з лісу, рівний степ. З оточення вириваючись, ляхи (переважно кіннота) влетіли у рідкий ліс: не знали вони, що тікають у пастку, в яку їх спрямував гетман Богдан.

Тікаючи, ляхи “ускочили в болото, вози й коні позагрузали в болоті, стали вони обходити болото”, і побачили яр глибокий, посередині якого йшла дорога. І вони рухнули у яр, не знаючи, що в яру дорога перекопана, і по боках дороги вже їх жде у ровах Українське військо. У яру оточена головна Польська орда була повністю розгромлена.

485. Після бою гетман Богдан привітав воїнів. “Багато поляків полягло в яру, багато пішло в полон”. Заполонені головнокомандуючі Микола Потоцький і Мартин Каліновський. І біля них 80 визначних старшин. І тисячі жовнірів. У Каліновського ранена рука, у Потоцького відрубане вухо, ранене плече.

Керуючись законами справедливости, гетман Богдан був зобов’язаний Каліновському і Потоцькому сказати: “Ви заполоненим Запорозьким гетманам одрубували голови. І потім їх четвертували. І їхні ноги, руки розвішували на стовпах, на вулицях. Ви не воїни. Ви кати, які вторгаються на чужу землю, щоб кормитися кров’ю і потом поневоленого народу. Смерть вам — кара найсправедливіша!”

“Пишіть листи до короля”, — сказав гетман Богдан. І головнокомандуючі Потоцький і Каліновський написали листи. І їх, і 80 старшин, і 800 добірних жовнірів гетман Богдан віддав у Крим татарам. (І польський король викупить полонених. І вони повернуться до Польщі. І Каліновський, і Потоцький, нові польські сили мобілізувавши, знову ітимуть палити і вирізувати Українські села).

486. Гетман Богдан увійшов у місто Біла Церква. Рідні люди його привітали хлібом-сіллю. Відзначаючи свято перемоги, лунали гармати. Грала запорозька музика. Рокотали бандури. З радости плакав народ, бачачи, що його сини на рідній землі тримають зброю в руках, не підкоряються чужій команді.

Гетман Богдан з Білої Церкви розіслав Універсал до Українського Народу, пишучи: “Люди рідні! Не слухайте, як раби, панів та підпанків! Ваші батьки землю для вас придбали кров’ю своєю, обороняючи її від ворогів. Військо польське, вторгаючись, накладає на вас податки, панщину. Нищить ваше добро, безчестить ваших жінок і дітей. Підіймайтеся, косаки і хлібороби, щоб поляків приборкати! Коли поляки у своєму животі почують залізо, то тоді дадуть вам свободу і чистий спокій!”

І піднялися Волинь, Поділля, Галичина, Київщина: піднявся народ України (Руси). Полковник Кривоніс на Волині учив розуму пана-раба (паршивенького свого князька Ярему Вишневецького), який живився потом рідного народу, бенкетуючи з ляшками-панками.

На Подолі — полковники Ганжа і Морозенко. Біля Києва і Чернігова — полковники Лисенко і Харченко. Тікають з України (Руси) ляшки-панки, а за ними й їхні нещасні орендарі (жиди), які утратили глузд: помагали полякам в Україні гнобити українців, потоптавши закони Мойсея. Правдиві жиди підтримали українців в їхній боротьбі за волю на рідній землі, і вони були українцями шановані.

487. Вересень (1648 року). (Польща мобілізувала всі сили, дві армії. Перша (головна) очолена старим князем Домініком Заславським, молодим магнатом Олександром Конецпольським і відомим вченим Остророгом. Польські головнокомандуючі М. Потоцький і М. Каліновський були, як знаємо, взяті гетманом Богданом у полон 26 травня і подаровані Кримським татарам: вони ще з полону не викуплені. Друга армія очолена Яремою Вишневецьким (опольщеним українцем) і воєводою Тишкевичем.)

Жовніри двох армій озброєні найсучаснішою зброєю усіх видів: зброя привезена з Німеччини і є місцевого польського виробу. І одягнені вони в сукняні й шовкові мундири, оздоблені сріблом і золотом. Грає музика, настрій у Польської орди бадьорий, вигляд парадний, пишнотний.

16 вересня Польська орда підійшла до Константиніва, і місто взяла без бою; відзначає перемогу. Гетман Богдан тихо відступив. Передові польські загони підійшли під Пилявці. Гетман Богдан тихо відступив. Лінія фронту стала на річці Іква.

488. Гетман Богдан приймає повідомлення розвідників. У нього розум гострий, винахідливий. Могутньою енергією він володіє. Оцінюючи польських полководців, він сказав, що Заславський — перина, Конецпольський — дитина, Остророг — латина. Йому відомо, що “польський обоз дуже великий, шляхта вийшла на війну з усякими достатками, і не так з залізом, як з сріблом і золотом, з цілої Польщі збирали золоте начиння. Шляхтичі, як мак цвіте: з пурпуровими ридванами, з золотими ґудзиками, з шатами, обшитими сріблом, і клейнотами”.

Поляки “виїхали на війну, як на який бенкет; попривозили з собою усяких напитків та наїдків, перини, подушки, дорогі килими, намети; повбиралися всі в шовки та оксамити, понавозили срібних та золотих кубків, чарок, таців (підносів), тарілок, пишаючись один перед одним своїм багатством. Бенкетували й гуляли пани, наче в себе дома. “Нашо нам гармати, — вигукували п’яні пани, — коли ми розженем все це хлопство канчуками! Не помагай, Боже, ні нам, ні козакам, тільки дивися, як ми трощитимемо се бидло!” Так вигукували вони, один перед другим” (М. Аркас, стор. 191).

489. Гетман Богдан у наметі розмовляє з бандуристами: старими досвідченими дідами-запорожцями, які на ліках знаються, чарівним словом володіють, мають таємні молитви древні. Вони не звуть себе волхвами, але мова їхня така, як у древніх волхвів. І гетман високо цінує їх. Сторожа їх знає; без затримки пускає у намет до гетмана.

(Треба згадати, що попи переважно вороже ставилися до гетмана Богдана. І він, знаючи це, їх звав “попами супостатами”, “Велика історія України” (видання І. Тиктора, 1948 р., Вінніпеµ) на стор. 463 помістила зображення зброї — “галябарди прибічної сторожі гетмана Хмельницького”. На бойовій залізній зброї викарбувані слова: “подь Замосцемь я Богдань Хмельницкій (...), а ляхамь, жидамь й попамь Супостатамь симь бердышомь заграю на ихь толстыхь шияхь... Месяца листопада, (...)”).

(Ляхи-вторжники і ті жиди, які помагали вторжникам гнобити Український народ, були названі падлюками. А ті жиди, які співпрацювали з Українським народом, були названі чесними жидами — правдивими сповідниками законів Мойсея: такі жиди були українцями пошановані. Гетман Богдан оголошував, що тих поляків, які помагають українцям мати волю на рідній землі, треба називати побратимами. Гетман Богдан називав попів супостатами тому, що вони майже всі стояли по стороні зрадників (по стороні православного воєводи Адама Кисіля та опольщеного князька Яреми Вишневецького та Київського православного митрополита Сильвестра Косіва) — ворогів української визвольної боротьби).

490. Гетман Богдан дав полковникам накази, які не підлягали жодному обговоренню. “Кримська орда не прийшла нам на допомогу. І ждати її ми не маємо часу. Є з нами тільки малий татарський загін, полковнику Кривоносе, ти його візьми до себе. Сьогодні вночі отримаєш сім тисяч кожухів. Як буде даний наказ, твої косаки, вивернувши кожухи, з криком “Аллах!” улетять у польський табір. Головне — несподіваний напад. І під час нападу — відвага, бистрота, цілеспрямованість, безоглядність. Біля ліска, з якого вискочите, поставте рядами декілька тисяч смолоскипів. Вони будуть у хвилини вашого вторгнення в табір ворога, запалені. Сонний ворог вважатиме, що він оточений численною Кримською ордою.

Завтра вранці до “пирини, дитини і латини” підуть наші три посли. І їм скажуть, що через п’ять днів від гетмана Хмельницького прийдуть головні посли, щоб почати важливі переговори — косаки просять миру. Ляхи, отримавши від нас такі радісні вісті, почнуть бенкетувати; у них на возах бочки з винами. Ми ж через два дні почнемо генеральний наступ. Ще раз кажу — головне: бистрота, безоглядність, обман ворога! Полковнику Чорнота, тоді, коли полковник Кривоніс з криками “Аллах” влетить у гущу Польського табору, ти, отримавши від мене команду, летітимеш так, щоб ляхи тебе побачили і почали за тобою гнатися. Дай їм відчути, що ти тікаєш; замани їх до річки, щоб вони скупчилися на мосту й перед мостом. А ти, міст перейшовши, стань — зроби пробку і починай бій. І тоді ми почнемо генеральний наступ”.

491. У польському таборі бенкети. І “не було ладу, три реµіментарі (головнокомандуючі) не мають згоди, кожний вважає себе “головним””. “Іде мова — кому має належати слава перемоги”. Розсварені “реґіментарі не вміли вдержати порядку”. Гетман Богдан створив чудо, якого українці не мали від 988 року: створив у війську силу авторитету, строгий військовий порядок, стальну дисципліну.

(“Він домагався безоглядного послуху своїм наказам, нищив анархію, своєволю і розбишацтво. Так само суворо поводився Хмельницький з полковниками: навіть народний герой Кривоніс, за непослух, був покараний звичайною запорізькою карою — був прикований до гармати” (І. Крип’якевич). І величне те, що той чи той полковник, відбувши кару, ішов до гетмана, щоб заявити послух. І косаки, бачачи, що полковники шанують гетмана, шанували сотників. “Венецький посол Віміні, що гостював у Хмельницького в Чигирині в 1650 році, пише, що гетман тримає вояків у карності тяжкими карами”.

Гетман Богдан більший полководець, як Олександер Македонський, Юлій Цезар чи Наполеон. Вони отримали війська готові, добре вишколені, озброєні, і їх вели до перемоги. Гетман Богдан нічого не мав: він створив військо, поробивши “з холопів лицарів”, він одягнув їх, озброїв їх, нагодував їх, здисциплінував їх, видобув з їхніх сердець відвагу, віру і велику пошану до рідного провідника. Він розбудив рабів, які дрімали 400 років, від 1240 року починаючи).

492. 23 вересня (1648 року), “Заспівали треті півні”: деякі запорожці так вміли наслідувати спів півня, що у ворога була певність: там і там у селі співають півні. Осінній туман котиться, “ніхто ніде не гомонить”. І раптом у Польському таборі (у темряві, перед світанням) сонні поляки почули: “Аллах!”; іржання коней; свист; крик; смолоскипи; горять намети; з табору ляхи бачать, що тисячі смолоскипів горять навколо табору: “орда Кримська прибула”. (Але справді орда не прибула).

Полковник Кривоніс успішно виконує наказ гетмана Богдана: тисячі косаків у вивернутих кожухах у наметах будять ляхів. “Се так налякало поляків, що вони з переляку не знали, що й почати: усяк командував, робив по-своєму, ладу не було ніякого. Хмельницький, з своїми підручними Чорнотою, Кривоносом та іншими, розбив їх і багато потопив у річці тоді, як польські корогви натовпилися на греблю. Навмисне заманив їх сюди Чорнота. Бачивши таке лихо, Конецпольський, переодягнувся у селянську одежу і втік, а за ним і Заславський верхи, покинувши свої карети, пребагаті убрання і свій полк німецький”, “...на все те величезне військо напав такий переляк, що вони, кинувши в таборі все добро, повтікали. Тікали без пам’яти, так що деякі аж за Вислою опинилися, як сміявся потім Адам Кисіль”, “Кожен кричав “стійте!”, а сам аби до коня допався, летів без очей, аби не зостався”. “Хмельницький зараз взявся доганяти їх із своїми косаками. Рубали, брали в неволю. Найбільше полягло Поляків під Константиновим, бо під їх натовпом завалився міст на річці Случ. Козакам у таборі досталося 120.000 возів із кіньми, 80 гармат, і на 10.000.000 злотих усякого добра. Корогви, вуздечки, щити й шоломи, срібний посуд, шаблі, соболі, кожухи, блакитні хустки персіянські, рукомийники, шаплики, у котрих купалися пани, варення, цукерки та усякі наїдки, пиво, мед, вина та наливки — усе те досталося до рук козацьких” (М. Аркас, стор. 191).

493. 28 вересня (1648 року) гетман Богдан підійшов до Львова. Полковник Кривоніс узяв Високий Замок. З Львова втекли в Польщу полководці Конецпольський і опольщений українець — раб Ярема Вишневецький. З оточеного Львова прийшла до гетмана делегація, очолена ксьонзом Мокрським: в ізуїтській школі цей ксьонз був учителем Богдана Хмельницького. Він просив пощади, сказав, що у Львові перебуває тільки 3.260 жовнірів. Гетман Богдан узяв викуп — 330 тисяч злотих і пішов до Замостя.

Польський літописець Кушевич пише: “Усі сподівалися, що Хмельницький прийде в саму середину Польщі, розвалить її й знищить саме ім’я її — але було багато таких, що вміли побіждати, але не вміли використати”. Гетман Богдан знає, що його союзник (Кримська орда) не надійний: під Пилявцями Орда обіцяла бути, та прийшла після бою. Коли він забере Польщу, Московитія в союзі з Кримською ордою можуть окупувати Україну. Чому?

Україна (Русь), окупувавши Польщу, Москві продиктує українські закони, заключить союз з Швецією, стане імперією на сході Европи. Її васалами будуть Московитія і Кримська орда; Литва, Молдавія, Волощина стануть самостійними, перебуваючи під протекцією України (Руси).

494. Ян Казимір (нововибраний король Польщі; гетман Богдан хотів, щоб він був вибраний королем) обіцяє гетманові Богданові “булаву й корогву”, назначає його “командуючим Польської армії”. З Польщі їдуть (для упорядкування відносин між Україною і Польщею) до гетмана Богдана посли: Адам Кисіль (українець, оборонець православія, ворог гетмана Богдана, слуга польський), Микола Кисіль (українець, однодумець Адама Кисіля) і поляки — Войтех Мясковський, Якуб Зелінський, Максиміліян Бжоський. У Києві їх зустрів православний Київський митрополит Северин Косів — ворог гетмана Богдана, приятель Яреми Вишневецького, Адама Кисіля та всіх православних шляхтичів, які помагають Польщі воювати проти Хмельницького.

Перед митрополитом С. Косівим Київський митрополит Копинський і Київський митрополит Борецький були прихильниками царя Московитії. Митрополит Борецький посилав луцького єпископа Ісаакія Борискевича з таємним дорученням до царя і патріярха Московитії про “приєднання Малої Росії до Москви”. Є тепер половина попів, які ширять політику митрополитів Копинського і Борецького, осуджуючи польську орієнтацію митрополита Косіва.

(Твердження В. Липинського, що митрополит Косів назвав Хмельницького “землі нашої начальником і володарем” цікаве, але не обґрунтоване. Косів “посилав до короля делегацію ченців, радив іти походом проти Москви.., а вони будуть під королівською рукою попрежнєму”).

24 грудня (1648 р.) Волинським шляхом гетман Богдан прибуває до Києва. Митрополит Сильвестер Косів (православний лакей Польщі), затаюючи в душі неприхильність до гетмана Богдана, їде “з грецьким бродягою” (Єрусалимським-Олександрійським патріярхом) Паїсієм на зустріч.

(Чому Паїсій у Києві? Константинопольський патріярх Партеній 2 вислав Паїсія, щоб він хитрощами умовив гетмана Богдана єднатися з Москвою, ведучи війну з католицькою Польщею).

495. Він (патріярх Паїсій) у вітальній промові сказав, що гетман Богдан — Пресвітлий Володар-Князь Русі; гетман величний, як Великий імператор Константин — основник християнської Візантії. Архидиякон Павло Алепський (супутник патріярший) сказав: “Великий Гетмане, Бог поставив тебе на визволення свого вибраного народу від неволі язиків, як колись Мойсей визволив Ізраеля від неволі фараонової: той потопив єгиптян у Червонім морі, ти ж знищив своїм гострим мечем ляхів, поганіших від єгиптян!”

Літописець пише, що українці, вітаючи гетмана Богдана, з радости плакали. “Декотрі й ноги цілували”, як Великому Мойсееві України (Руси). Патріярх Паїсій у св. Софії причащав православних і сказав, що й гетмана Богдана хоче причастити. Гетман відповів, що не сповідався і тому причащатися не може. Патріярх махнув рукою: дав гетманові “розгрішення” і причастив.

496. Чому не народилися практичні питання, уміння оформлювати державний стиль життя України (Руси), використовуючи вигідні обставини? Наприклад: “Гетмане Богдане, патріярх Паїсій назвав Тебе імператором (Великим Константином)? Ти скажи йому: “Патріярше, назвавши мене Великим Константином, освячуй мою корону. Я цар України (Руси) сідаю на престол моїх дідів — царів Ігоря, Святослава, Володимира. Я дарую тобі на церкву Христову 200.000 злотих, я щиріший, як цар Московський. А коли не проголосиш мене царем, Богом вибраним, я тебе покараю біля мого престолу за те, що ти при людях у святій Софії поглумився з мене: назвавши Великим Константином, не схотів освятити мій престол”.

На основі канонів грецької церкви патріярх Паїсій зобов’язаний гетмана Богдана, як незалежного Володаря, коронувати. Богом вибраним назвати. І сказати: “Православні християни! Цар Богдан Богом даний: коріться цареві, щоб жила Україна (Русь)!”

497. Цар України (Русі) Богдан і патріярх Паїсій на основі канонів грецької церкви, проголошують архимандрита Софронія, який скинувши ряси, весь час з гетманом Богданом був на полі брані, патріярхом Київським і всея України (Русі). Патріярх Софроній висвячує митрополитів для Чернігова, Львова, Перемишля, Вільна, Туріва, Чигирина, Переяслава, Володимир-Волинського, Браслава, Смоленська, Курська.

Цар Богдан дає наказ: по Дніпру з Дерев’янії вдень і вночі відправляти ліс до Києва. Усі вози Київщини зобов’язані везти камінь і глину: сто тисяч польських полонених, яких ще Польща не викупила, ставлять оборонні споруди під керівництвом інженерів, прибулих з Франції й Італії. Оборонні споруди будуть іти навколо Києва трьома валами, і так збудовані, щоб жодна в Европі військова сила не могла їх знищити, вторгаючись у Київ.

Кияни і сімдесят тисяч воїнів (постійна гвардія царя Богдана) мають запас харчів на два роки; джерела, які на Хрещатій долині влітку не висихають, а взимку не замерзають, забезпечують Київ водою.

Київ — серце України (Руси); жодний в світі чужинець не повинен у серце вторгатися, а той, хто відважиться, буде біля оборонних споруд закривавлений. Чернігівці, Переяславці, Чигиринці, Трипільці чужинцям, які відважуються тримати Київ в облозі, ні вдень, ні вночі не дадуть спочинку, роблячи постійні невеликі напади. Українці зрозуміли, що вони від дідів отримали у спадщину землю, яка своєю чарівністю і багатствами приманює вторжників так, як приманює піратів корабель, навантажений золотом і діямантами.

498. Цар Богдан, щоб міцніла оборона України (Руси-Скитії) полковникам Чигиринському, Черкаському, Канівському, Корсунському, Білоцерківському, Уманському, Браславському, Винницькому, Чернігівському, Київському, Миргородському, Переяславському, Полтавському, Прилуцькому, Ніженському, Кропивнянському дає титул воєводський, який був пошанований у часи царя Святослава.

Воєвода оточує свій град оборонними спорудами. Має постійне косацьке військо, яке обороняє державні косацькі вольності, завжди готове боронити межі Вітчизни, помагає у мирний час братам-хліборобам. У воєнний час брати-хлібороби помагають косакам. Не треба боротися за право бути косаком: кожний юнак зобов’язаний бути косаком, кожна юнка зобов’язана бути косачкою.

Патріярх Софроній оголосив, що митрополити і єпископи віддають свої маєтки (землі, ліси, ставки, пасовища, стада) хліборобам, і перестають буть рабовласниками. Вони, як духовні провідники, служать державі і перебувають на утриманні держави. Єпископ, який казатиме, що таких законів у грецькій церкві немає, отримує на дорогу харчі, він зобов’язаний їхати до греків і в Греції жити за законами грецької церкви.

499. Патріярх Софроній, скликавши митрополитів і єпископів, сказав, що Бог хоче, щоб Українці мали Українське розуміння Бога. Немає потреби звати Господа Саваотом. Є в українців рідна назва — Дажбог. Український Розум для Українців вистачаючий. І тому Українці за Розумом, за Вірою і за Порядками не зобов’язані іти до Риму, Москви, Єрусалиму, Константинополя, Варшави.

Великі люди родяться, а царі робляться: царевичеві з дитячих літ прививають почуття вищости, збуджують волю до влади, розвивають уміння давати накази, проявляти рішучість, не коритися жодній людині, не потрапляти під вплив намовлення.

Патріярх Паїсій знає, що гетман Богдан володіє великим розумом. Та ізуїти привили йому в школі не царські манери, не царське почуття вищости, і пробує діяти на нього силою вмовлення, уживаючи архиєрейську магію.

Патріярх Паїсій знає, що Київський митрополит Сильвестер Косів православний, але, як ставленик Польщі, підтримує короля, а не гетмана. Він, Паїсій, з гетманом Богданом розмовляв без свідків. Намовляв “використати свій успіх і свою силу в інтересах усього східнього православія, розвивав перед ним пляни союзу православних держав Москви, України, Молдавії й Волощини”.

Гетман Богдан любив говорити: “Дорога нам Вітчизна наша, але віра православна мусить бути дорожчою, і за неї все ми охоче вмирали”. Бачимо: гетман державні інтереси підпорядковує інтересам церковним, і Паїсій гетманові показує шлях підпорядкування державних інтересів України (Руси) вірі православній, яка є політичним знаряддям у руках ворогів державного життя України (Руси).

500. 1649 рік. 12 лютого в Переяславі польські посли сказали гетманові Богданові: “Як Польща і Литва без України не встоять перед татарами і турками, так і Україна без Польщі не встоїть”.

Поляки радили гетманові погодитися мати 12 тисяч косаків, інших відіслати додому, підтримувати православного митрополита Сильвестра Косіва, відданих Польщі русинів Адама Кисіля, Ярему Вишневецького. І “звільнити 100 тисяч польських полонених, а деяких старшин за викуп”.

Гетман Богдан відповів послам: “Виб’ю з польської неволі весь Український народ, спочатку воював за шкоду і кривду свою, тепер буду воювати за православну віру! Мені поможе чернь по Люблин, по Краків. Буду мати двісті, триста тисяч своїх воїнів! Готовий чинити зараз все, що хочу. Вічна наша козацька приязнь, і світ нас не розірве! 100.000 польських полонених не звільню!”

“За границю на війну не піду! Шаблі на Турків і Татар не підійму. Досить маю на Україні тепер достатку і пожитку. А, ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: “Сидіть і мовчіть, Ляхи! І дуків і князів туди зажену. А коли будуть і за Вислою брикати, знайду їх і там. А схоче котрий з нами хліб їсти, то нехай буде послушний війську Запорозькому, а на короля не брикає!”” І так думали й полковники гетмана Богдана.

Що означають слова “а на короля не брикає”? Гетман уважав, що “король — помазанець Божий”. Митрополит, єпископи, попи у всіх церквах “при виносі” славлять короля Польщі, зазначуючи: хто проти короля, той проти Христа. Усі країни Европи і Азії очолені “Божими помазанцями”. Україна (Русь) не має “Божого помазанця”, їй потрібне “покровительство помазанця”: є вибір: король Польський, султан Турецький, цар Московський.

501. Титул “гетман” військовий, “не помазаницький”. Хмельницькому потрібний титул: хан, король, султан, шах, або цар. Щоб мати такий титул, треба володіти престолом; полковники можуть гетмана Богдана проголосити царем України (Руси). Та, щоб він був “Божим помазанцем”, його корону має освятити митрополит, або патріярх.

Гетман Богдан не підтриманий ні Київським митрополитом Сильвестром, ні архимандритами, ні єпископами. У їхній уяві він “збунтований холоп”, дарма, що “бродячий патріярх Паїсій”, будучи в Києві, славив його, як оборонця православія. Є декілька православних попів таких, які, скинувши ряси, стали старшинами у війську гетмана Богдана. І він міг би в Києві вірного попа проголосити патріярхом, і цей патріярх тоді б його проголосив царем України (Руси), але коли б він це зробив, то єпископи, архимандрити, митрополит при підтримці Константинопольського і Московського патріярхів наклали б анатему на нього і на його патріярха, який порушив “закони гречеськой вери”.

502. Коли б гетман Богдан був на царя коронований полковниками, або державою володів, як військовий вождь, монархії старалися б об’єднатися, щоб його знищити, бо він дає небезпечний приклад для інших полководців. У часи гетмана Богдана не було в Західній Европі республіки.

Польський король (і його підтримують монархічні сили Европи) проголосив “велику нагороду за голову Хмельницького”. Гетман Богдан, знаючи, що православні раби моляться у церквах щонеділі “за Богом вибраного короля Яна Казиміра”, не відважується сказати: “Не вірте попам супостатам! Не вірте помазанцю Казиміру! Вірте мені, я Богом вибраний король Богдан”.

Сказати так — значить повстати проти “рідної церкви”. І гетман з болем в серці далі вважає себе “найніжнішим підніжком найяснішого маєстату вашої королівської милости”: і цим він ніби стверджує, що він не є “збунтованим холопом”, він не валить церквою освячені престоли, він не зрадив хрестоцілування, він тільки боронить “закони гречеської віри”. І просить справедливого трактування народу Українського, він не “смертельний грішник”: немає даних, щоб митрополит (православний слуга польський) наклав анатему на гетмана Богдана за зраду клятви, даної перед Христом.

503. (Гетман Богдан Хмельницький, ще будучи сотником, клявся у Чигирині у православній церкві перед іконою Христа (у присутності православних попів), що буде вірним слугою короля Польського. Є у православії закон: “той, хто клятву, дану перед Господом Христом, зраджує, антихрист, анатема йому”.

Є непослідовність у тих істориків, які пишуть, що Хмельницький був практикуючим християнином і в цей же час ганьблять його, що він, воюючи з Польщею, проявляє пошану до короля, мовляв, негідник, раб. Його рабом зробила рабська віра, її закони, і рабські історики, критикуючи раба, самі залишаються рабами. О, великий Богдане, великі страждання витерпіла твоя глибока й мила, як дитина, і буремна, як весняний розлив, розп’ята українська душа!).

504. 1650 рік. Є “Переяславська” умова: Україна (Русь) і Турція погодилися спільно воювати проти всіх своїх ворогів. (Треба згадати, що в серці султана Могамета 4 тече кров його прабабки Роксоляни, яка була дружиною великого султана Сулеймана. Роксоляна — це українська дівчина Настя Лісовська. Її (шістнадцятилітню русокосу й світлооку чарівну українку), як полонянку привели в палац султана в Станбулі (Константинополі).

Її горда постава зачарувала султана. І він її проголосив першою дружиною. Є такі, які кажуть: зрадила Христа, визнала Могамета. Христос і Могамет — два семіти, брати. Якби вона зрадила Дажбога (Бога батьків своїх), вважалася б зрадницею. Зрадити чуже, щоб визнати чуже, не є зрадою. Роксоляна започаткувала династію Турецьких султанів, які володіли Турцією від 1566 року до 1924. (Будучи в Станбулі, я відвідав її могилу й пригадав туркам, що найвеличніша їхня султанша була українкою).

20 липня до гетмана Богдана прибув з Туреччини від султана посол Осман-аґа. І сказав, що султан Могамет “дає згоду прийняти у підданство Запорозьке військо гетмана Богдана”. Гетман Богдан 23 липня відправив у Турцію послів — Київського полковника Антона Ждановича і Білоцерківського сотника Павла Яценка і листа, в якому просить помогти Україні (Русі) в її війні проти Польщі. Султан Туреччини прислав гетманові Богданові два арабські коні, злоту шаблю і бойову сокиру. Посол Осман-аґа, дари даючи, сказав, що вони означають взаємодовір’я і взаємодопомогу.

Архиєреї почувши, що гетман Богдан має союз з бусурманами, тихо почали його проклинати. І рятувати справу знову прибув патріярх Паїсій, який почав діяти: архиєреїв намовляв проти гетмана, гетмана намовляв, щоб він зірвав союз з Туреччиною і утвердив союз з Москвою. І (28 вересня, 1650 року) прибули з Москви посли, гетман їм радить не вірити Польщі, порвати з нею мирні стосунки.

Польські коронні гетмани (полководці) М. Потоцький і М. Каліновський, викуплені з татаро-кримської неволі, прибули в Польщу. І сказали королеві, що треба всі сили мобілізувати і знищити Хмельницького, який складає військовий союз: Україна, Молдавія, Волощина, Семигород, Туреччина, Швеція. У грудні прибули два посли з Туреччини до гетмана Богдана і нунцій Торес про це повідомив папу римського.

505. Гетман Богдан 21 січня (1651 року) послав послів до Москви, щоб вони сказали, що він (гетман Богдан) не хоче, щоб був військовий конфлікт між Туреччиною і Москвою. Польща послала в Москву посла Алберта Пражмовського, щоб він намовив Москву іти війною проти України (Руси), яка бореться проти “монархічної влади”: сіє на сході Европи неспокій, “свободомисліє”.

10-го лютого польські вторжники, очолені Каліновським, вторгнулися у місто Красне. На полі брані за волю України (Руси) поляг полковник Нечай, улюбленець народу. Поляки, почувши про смерть Нечая, з радости танцювали краков’яка. Вторжник Потоцький 25 лютого напав на Ямпіл, вирізав 7 тисяч українців.

28 лютого Каліновський (і з ним зрадник Микола Кисіль — побожний православний, брат Адама Кисіля — пана-раба) вторгнувся у Винницю. Полковник І. Богун, обороняючи Винницю, під час бою утопив у ополонках Бугу зрадника Миколу Кисіля і Кисілевий загін (обдурених побожних рабів православних). На допомогу Богунові прибув гетман Богдан: польські вторжники утекли з Винниці.

506. 18 червня. Гетман Богдан мав можливість розгромити польських вторжників під Берестечком. Кримська орда, прибувши на допомогу гетманові Богданові, участи в бою не брала: святкувала “байрам”. І приглядалася до ходу бою; підступний хан схопив гетмана Богдана, і тримав у своєму наметі: є підозріння, що хан був підкуплений Польщею.

Полки, дізнавшись, що між ними немає гетмана Богдана, збунтувалися. Ніхто з полковників не міг їх об’єднати, здисциплінувати, натхнути вірою в перемогу. Там, де немає авторитету, падає прапор перемоги. Поляки, довідавшись, що гетмана Богдана немає, почали закликати українських воїнів до капітуляції: вимагали видачі полковників. Полковник Криса, злякавшись, перебіг на сторону поляків. І хотів він, щоб й інші полковники стали зрадниками, та ніхто його не підтримав.

Іван Виговський почав громити татар під Паволоччю, Чудновим і на Уманському шляху. Узяв у полон п’ятсот татар, очолених мурзами. І мурзи сказали ханові, щоб звільнив гетмана Богдана, бо всіх оточених татар Іван Виговський обезголовить.

Звільнений гетман Богдан знав, що бій під Берестечком програний. З поляками складене невигідне перемир’я. І почав він з надзвичайною енергією поповнювати ряди свого війська.

507. З липня. Гетман Богдан прибув до Києва: висловив Київському митрополитові С. Косіву догану: митрополит і його єпископи співпрацюють з польсько-литовськими вторжниками.

24 липня. Шість тисяч поляків і литовців, очолених литовським гетманом Янушем Радзивілом, оточили Київ. У Києві стояв полк Антона Ждановича, який закликав киян стати до оборони рідної столиці. Київський митрополит С. Косів, архимандрит Печерський Йосип Тризна і староста (слуга польський) ударили у дзвони. Скликали побожних православних киян, організували маніфестацію з кличами “геть з Києва свавільників Хмельницького!” Полковник Антон Жданович назвав попів “супостатами”. Підтриманий своїм полком, він почав боронити Київ. Бої відбувалися біля Києва на Вишгородській дорозі, особливо на вулицях Оболоні.

Полковник А. Жданович після цілоденного бою побачив, що сили ворога многократ численніші, і морально підтримані митрополитом С. Косівим. Не маючи надій на перемогу, він почав відступати. Він вивіз з Києва під охороною Української кінноти гармати і харчі, призначені для війська. Загарбники (поляки і литовці) були вітані в Києві митрополитом С. Косівим, архимандритом Тризною, попами, монахами, монашками.

Гетман Богдан дізнався, що православне духовенство (митрополит С. Косів, архимандрит, попи) вторжників запросили, повідомивши, що у Києві перебуває тільки один полк Антона Ждановича. Літописець пише, що гетман Богдан “митрополитові С. Косіву висловив писемну догану за таку поведінку”. Справа не в “писемній догані”, а в тому, що єреї і архиєреї православія грецької віри, будучи самі зрадниками державної України, закликають до зради й киян і ведуть деморалізацію Українського війська.

508. Літописець пише, що “все духовенство на чолі з Київським митрополитом Сельвестром Косівим вийшло дякувати за визволення Києва від свавільників гетмана Богдана”. В. Б. Антонович (“Киевская старина”, 1882, ч. 2, стор. 260) пише, що польська шляхта тримала свою владу в Києві при допомозі православного митрополита С. Косіва.

І митрополит Петро Могила (попередник С. Косіва) вів антиукраїнську політику. “Могила діяв при допомозі насильства: “збройно наїзджає св. Софію, збройно добуває Никольський монастир, ігумена й ченців (і про це я вже згадував, — Л. С.) наказує бити посторонками на допиті”” (Г. Лужницький).

Небіж (племінник митрополита Могили) Ярема Вишневецький, як усім відомо, був на Волині магнатом, мав 7000 найманих вояків, він катував тих українських селян, які повставали проти поляків-вторжників.

509. У Києві польський полководець Потоцький і київський митрополит С. Косів написали листа до гетмана Богдана, передавши його послом Маховським. Вони (ніби на глум) написали, щоб гетман Богдан військо розпустив, за чотири місяці, мовляв, буде обговорено, скільки він має право мати косаків, яким буде дана можливість прислати послів до Польського сойму.

1 вересня. Українське військо, очолене полковником Антоном Ждановичем, знову вигнало з Києва поляків і литовців. Митрополит С. Косів, рятуючись, показав Ждановичу листа від короля Польщі, який, як “Божий помазанець”, охороняє митрополита, єпископів і православне духовенство від “збунтованих холопів-запорожців гетмана Богдана”.

Гетман Богдан приїхав з родиною до Чигирина: він не може жити у Києві, де попи і монахи діють як шпигуни Польщі. Він має два сини, чотири доньки і жінку. У Чигирині, де перебувають полки Канівський і Черкаський, він чується вільніше.

18 вересня: підписана в Білій Церкві Польсько-Українська умова. “Православіє зостається при давніх вольностях, катедра, церкви, монастирі охоронені ласками Польського короля, мають старі права”. Побожні православні мають волю у православних церквах, а не в костелах, молитися за здоров’я Польського короля і його “христолюбиве військо”.

Гетман Богдан у Чигирині сказав полковникам, що “Білоцерківська умова” принизлива, її використовується для мобілізації нових сил; буде нова війна з Польщею.

510. 1652 рік. Володар Молдавії Лупул одружує доньку Розалію з сином гетмана Богдана, Тимошем. Гетманич Тиміш, маючи невелику військову частину, їде до молодої. Польський полководець Каліновський не хоче, щоб були добросусідські відношення між Україною і Молдавією. І тому перегородив дорогу гетманичеві Тимошеві. Гетман Богдан послав послів, які сказали Каліновському, щоб він не чіпав гетманича.

22 травня. Гетман Богдан, обороняючи сина Тимоша, розгромив напасливу орду вторжника Каліновського. Вдруге українцями узятий у полон Каліновський, почав ображати запорожців. І вони йому відрубали голову і повісили на списі. І в цей час був убитий і Потоцький (обозний коронний). Самі поляки казали, що Каліновський, як людина жадна крови, був винуватий, зачіпаючи гетманича Тимоша, який їхав на весілля.

24 вересня. Гетманич Тиміш з молдавською принцесою Розалією прибув до Чигирина. У Польщі неспокій: король свариться з магнатами, які ведуть постійні війни-вторгнення на Українські землі, допроваджують Польщу до руїни. Постали два союзи: Україна (Русь), Швеція, Семигород, Бранденбург. І: Німецьке цісарство, Венеція, Польща.

Польські вторжники, підписавши у Білій Церкві умову миру з українцями, напали на селища Борщанівка, Кальник, Немирів, Погребище, Баранівку. Спалили хати і посікли хліборобів, не даючи пощади й малим дітям.

Гетман Богдан вже встиг організувати стотисячне військо, очолене полковниками (народними провідниками): Антон Жданович, Павло Тетеря, Карпо Трушенко, Йосип Пархоменко, Федір Стародуб, Микола Нестеренко, Семен Половець, Йосип Глух, Йосип Носаль, Іван Богун, Фелон Ждан, Йосип Форонченко, Григорій Сахнович. Мартин Пушкар, Степан Подобайло, Іван Нечипоренко.

511. 1653 рік. 27 вересня. Гетман Богдан зустрів литовського гетмана Радзивіла. Радзивіл поклявся, що між Литвою і Україною “існує вічний мир”. І сказав, що коли б Україна почала війну з Московією, то Литва зайняла б позицію нейтралітету. Господар Молдавії Лупул (тесть гетманича Тимоша) радить Литовському гетманові не помагати Польщі вторгатися на землі України (Руси).

Україні (Русі) страшні не зовнішні, а внутрішні вороги, які її виснажують і роз’єднують. Діють чотири внутрішні сили, організовані єреями овець стада Христового. 1: Православні попи польської орієнтації, очолені православним Київським митрополитом С. Косівим, Києво-печерським архимандритом Й. Тризною, та іншими архимандритами, єпископами, протопопами. 2: Православні попи московської орієнтації, очолені протопопом Мужиловським (його син Силуян — полковник С. Мужиловський, довірена людина в штабі гетмана Богдана). Він (Мужиловський) у січні 1649 року, будучи в Москві, встановив дипльоматичні відносини між Україною (Руссю) і Московією; він підтриманий діями бродяги-єрусалимського патріярха Паїсія, який мандрує між Москвою і Києвом. Поповичу (полковникові Силуянові Мужиловському) доручено вивідувати пляни гетмана Богдана і орієнтувати його на промосковську політику патріарха Паїсія. 3:Невелика групка попів, яка підтримує гетмана Богдана, вважаючи, що православіє повинне не залежати від чужих патріярхій. Їхні сини є сотниками у війську гетмана Богдана, вони дуже слабі, не підтримані магнатами православія. 4: Попи-юніяти, очолені юніятським Київським митрополитом Антоном Селявою (білорусом), повністю здезорієнтовані й ослаблені.

Польща, бачачи, що православні, очолені митрополитом С. Косівим, їй тепер (у часи гетмана Богдана) вигідніші, як юніяти, мало їм (юніятам) помагає. Єпископ-юніят Никифор Лосовський убитий косаками, і єпископ Пахомія Война-Оронський також. Юніятські попи ставали православними і ждали: “чия переможе”: партія промосковська чи пропольська.

(Знаємо, що в Україні в Першу світову війну тільки мала група попів стала по стороні борців за волю України. Більшість підтримувала генерала Денікіна, молилася за царя Московитії, який щиро попів обласкавлював. У часи гетмана Богдана ще менше було попів моральних, тобто здібних боронити національні інтереси).

512. Промосковська попівська партія, інспірована трьома патріярхами (єрусалимським Паїсієм, константинопольським Йоаннікієм 2, московським Ніконом), переможе тому, що москалі (рускіє) ще мало знані в Україні (Русі): московські війська ніколи не бували в Києві, Переяславі, Чигирині. Попи голосять по парахвіях, що “москалі — єдинокровні і єдиновірні брати благородні”.

Людство має одну душу. Але кожному народові притаманні свої властивості душі, і в цьому краса, багатство, велична духовна многогранність людства плянети Земля. Войовничість, чепурність, милосердя, містика, терпіння, миролюбність, чистолюбність, музикальність, винахідливість, довголітність, емоційність, нахил до тих чи інших хвороб, дисциплінованість, анархічність — усе це в більшій чи меншій мірі закодоване у складі вдачі тієї чи іншої нації.

513. Українці (Русичі) і москалі (рускіє) — дві неоднакові вдачі людські, які “єдіновєріє” (православіє грецької церкви) нічим не зближує. Японець-буддист і японець-шінтоїст мають одну вдачу, хоч віра в них неоднакова; немає даних вважати, що японця-буддиста і китайця-буддиста “єдіновєріє” зріднює, дає їм одну властивість вдачі.

Кожний народ по-іншому ставиться до принесених з чужини релігій, соціяльних, філософських понять. Академік імперської академії наук (професор Московської духовної академії) Е. Голубинський, будучи сам москвином (“велікоросом”), після глибоких дослідів визначив, що: “Великоросія по своєму географічному місценаходженню частина Русі дуже віддалена від Західної Европи. Вона почала відокремлюватися від Малої Русі від самого Андрея Боголюбського, від якого починається її (Великоросії) історія. А потім і повністю порвала Великоросія свої зв’язки з Малоросією, і до того степеня стала країною самозамкненою, що являла собою ніби европейський Китай”.

“Навпаки, нинішня Малоросія не тільки ніколи не зривала зв’язків з Західною Европою, але й від тієї самої хвилини, як для Великоросії почалося абсолютне роз’єднання з Західною Европою (нашестя Монголів), Малоросія тісніше, як перед тим, зблизилася із Західною Европою”.

514. “Два племени — великоруське і малоруське суттєво неоднакові між собою характером своїх духовних природ. Малороси дуже відмінні від Великоросів. Малороси являють собою продукт своєї особливої історії, відмінної від історії Великоросії” (Е. Голубинський, “Історія Русской церкви”, т. 1, П. 1, Москва, 1904 р., стор. 882).

С. Ф. Платонов в “Учєбнике Русской Історії” (1911 р., стор. 88) пише, що “Татарська орда привела до роз’єднання Суздальської Русі з Київською Руссю”. (Термін “Суздальська Русь” умовний: територія Суздальщини була заселена племенами Урало-Алтайської раси; колоністи (і про це я часто згадую), прибулі на Суздальщину з України (Руси), кровно змішавшись з автохтонами, утратили типові властивості слов’янської вдачі: слов’янську мову зберегли тому, що вона була мовою “православія” і її приймали мордвини, башкіри, пермяни разом з “православієм”: про це пишуть історики Бестужев-Рюмін, Карамзін, Татіщев, Костомаров.

515. “Нинішній характер русскіх ще показує плями, накладені на нього варварством монголів (Карамзін, т. 5, стор. 229). (Термін “великороси” любив уживати В. Лєнін (Ульянов) і широко ним користувався для підкреслення москвинської “великости” особливо у статті “Про національну гордість великоросів”).

У “варварів монголів” удача племени мисливців: мисливці дисципліновані й організовані, уся їхня увага звернена на наказ провідника, їм віча непотрібні. В українців (русичів) вдача племени хліборобів. Віча були поширені на всіх землях імперії України (Руси). Немає підстав вважати, що віча — найдосконаліша форма вирішення військових, народних чи державних справ. Віча часто породжували сварню, роз’єднання, знеславлення авторитету, поразку в боротьбі з ворогом.

У Московитії (починаючи від Андрея Боголюбського) створювався тип неслов’янської людини, яка виявилася особливо здібною у творенні централізованого деспотичного государства. Москвини почали домінувати над слов’янами Новгородського і Псковського князівств, де були поширені віча. Татари (після падіння орди хана Батия) поселювалися на півночі (у “Суздальській Русі”), на півночі татари (і про це я вже оповідав) приймали хрещення і ставали “рускіми православної віри”; були величаві хрещення татар у ріці Москва, про що й пишуть Татіщев і Карамзін.

І “татари (...) зробили глибокий переворот в нашому житті. (На “Суздальській Русі”, — Л. С.) при татарах віча стали анахронізмом” (В. І. Сєрґеєвич, “Рускіє юрідіческіє древності”, 1900 г., стор. 34). На землях України (Руси) татари не селилися; старости у селищах українських перед приходом Батия і в часи Батия, і після нього, вибиралися на вічах; вічеві, сучасною мовою кажучи, демократичні притаманності були проявлені і на Запорозькій Січі.

516. Є природня географічна межа між Україною (Руссю) і Московитією (Росією). Коли провести лінію від Пскова до Царицина (другої столиці Татаро-Монгольської орди, тепер відомої як Волгоград), ми побачимо чітку природню географічну межу двох світів: на Південному Заході (на землях України-Руси) течуть десятки рік, які є притоками Дніпра, їхні назви українські — Рось, Тетерів, Случ, Горинь, Стир, Інгул, Прип’ять, Десна, Остер, Трубеж та інші. (Етимольогію річкових назв я подав у попередніх розділах). Тепер тільки скажу, що двадцять невеликих річок басейну Дніпра носять назву — Річиця, тринадцять — Річище. Є назви, в основі яких стоїть слово “вода”: Водотеча, Водна, Водяна. Знаємо, що слово “вода” постало ще в часи формування прамови Білої раси: українські предки (скити-гіттіти) казали “вода”, з “вода” постали слова “ватер”, “васер”.

На берегах Дніпрових приток стоять міста, які мають українські назви — Київ, Чернігів, Переяслав, Радомисль, Новгород-Сіверський, Турів, Пінськ, Любеч, Смоленськ та інші.

517. І другий світ — на Північному Сході (в Московитії) течуть десятки рік, які є притоками Волги, їхні назви неслов’янські (угро-фінські) — Шексна, Мера, Шешма, Нерль, Москва, Яуза, Колокша, Кама, Клязьма, Уґра, Ока, Нурма, Ветлуга, Іргиз та інші. На берегах цих рік сьогодні стоять міста, назви яких татарські й угро-фінські — Коломна, Муром, Москва, Кострома, Кінешма, Перм, Тула, Саратов, Пенза та інші.

Північний Схід земель Угро-Фінських племен історик В. Н. Татіщєв (на основі літописів) назвав Білою Руссю, а Південний Захід слов’янської землі — Малою Руссю. Академія наук СССР (Інститут історії) видала в 1964 році в Москві семитомну “Історію Россійську” В. Н. Татіщева, у вступному слові (т. 3) написавши, що “В. Н. Татіщєв вважає, що при Юрію Володимировичу Долгорукому відбувся поділ Великого Княжіння всея Русі на два відокремлені Великі князівства: на Малу Русь (Київську) і на Білу Русь (Володимиро-Суздальську ) ”.

В. Н. Татіщєв понумерував глави, починаючи з 20-ї, окремо для Малої Руси (глави 20—32) і окремо для Білої Руси (глави 20—24). Татіщєв (історик доби Петра Першого) вважає, що від 1147 року починаючи історія України (Руси) мала свій шлях історії, а історія Володимиро-Суздальщини (Московського государства) — свій. Тобто, від 1147 року починаючи, Україна (Русь) почала втрачати свої Північні колонії, і повністю втратила їх в 1238 році.

З 1238 року починаючи, Північні колонії України (Руси), при підтримці Татаро-Монгольської орди, почали вже в 1450 році оформлюватися в тиранське государство з назвою — Московське князівство.

518. “Велике герцогство московське виникло на фінській землі” (Генрік Пашкевич, “Початок Россії”, 1969 р., стор. 278). “Герцогство Московське” жило, як пише Е. Голубинський, “являючи собою ніби европейський Китай”. В. Ключевський, Ф. Бушлаєв, С. Кузнєцов, А. Орлов, М. Покровський, Ґ. Берґ визначили, що слово “Москва” неслов’янське. І притока ріки Москва, яка впливає у Москву там, де стоїть Кремль, Яуза також має назву неслов’янську. Фінам, Мордвинам, Чудям назви рік і старих градів Московитії (Росії) зрозумілі так, як їм зрозуміло, що це колись була їхня батьківська земля.

В. Н. Татіщєв вважає, що “Бєла Русь” у літописах значить “Вільна Русь”. Тобто та Русь, яка звільнилася від колоніяльної залежности України (Руси), перестала їй платити данину, стала вільною (білою, самостійною). Білі руси, живучи на угро-фінській землі і кровно з’єднавшись з автохтонами, не корилися владі київського князя, вороже ставилися до України (Руси).

У “Початковому літописі” читаємо: “На Білоозері сидять Весь, а на Ростовському озері — Меря, а на Клешиному озері — Меря також, на ріці Ока, яка тече в Волгу, Мурома має свою мову, а Черемиси свою мову, а Мордва свою мову” (“П. С. Р. Л.”, стор. 64, 75). Так є, “Весь северь й сьверо-востокь теперешней Россіи населень быль вь древности племенами Финскимы, которыя називались Чудью. Великоросы (...) являются народомь смешаным” (К. Бестужев-Рюмін, “Русская Історія”, 1872 р., Петербург, т. 1, стор. 64—66). Бестужев-Рюмін пише, що автохтонне населення (фіни) не були “истреблены, а переродились”; стали рускімі (москалями).

519. “Великороссы являются народомъ смешанымъ”. Істину цю гордо звеличують Татіщев, Карамзін, Бестужев-Рюмін, Голубинський, Соловйов, Покровський, Єловайський, Ключевський і особливо “История СССР”, маючи на увазі слов’яно-урало-алтайські фізіо-психічні багатства великороса.

На просторах від Гельсінки до Охоцька, від Охоцька до Улан-Уде, Алма-Ати, Бухари живуть дві раси: Уральська і Алтайська. Уральська раса: Фіни, Естонці, Москвини (Рускіє), Удмури, Коми, Марії, Мордвини, Угри (Мадяри), Ненці (Самоєди). Алтайська раса: Туркмени, Казахи, Киргизи, Узбеки, Болгари, Башкіри, Татари, Чуваші, Буряти, Монголи, Калмики, Тувінці, Тунгуси. Раси — це краса й гордість плянети Земля.

Болгари — плем’я славне гостинністю. У літописах читаємо, що болгари, ждучи гостя, виходять з дому на дорогу, тримаючи в горшку м’ясиво. Примандрувавши з північних берегів Волги (Болги) на південні береги Дунаю, болгари ослав’янщилися, утратили рідну мову. І вони зачислені до родини Слов’янської раси.

520. Угри (мадяри), прибувши з північних берегів Волги на Дунайську долину, проявили сувору (уральську) войовничість. У 899 році вони, перейшовши Альпи, вторгнулися в Італію. Спалили Павію, сорок три церкви, вирізали мирних жителів. Грабували вони Саксонію, Тюрінгію, Швабію, навіваючи жах на европейців. Удалося їх зхристиянізувати; підпорядкувавшись папі римському, вони утихомирилися. Угри (мадяри) творять острівець Уральської раси в родині Европейських народів. Вони ні ослов’янщилися, ні огерманилися; зберегли свою мову не подібну на жодну індо-европейську мову.

Фіни — стародавні автохтони землі, яка отримала назву Московське князівство. Вони були мисливцями і скотоводами. Живилися м’ясом, дикими ягодами, грибами, ходили у хутрах, їхня лісисто-болотиста земля славилася різною звіриною. Не мали вони нив, щоб вирощувати хліб, коноплі, льон.

521. Князь Юрій Долгорукий (жорстокий загарбник) вкінці першої половини 12 століття став власником землі (берегів Москви-ріки), яка була заселена фінами. Фіни, утративши волю, примушені були звати себе рускімі, тобто людьми, підлеглими Руси (Україні). Гридні (воїни князя Долгорукого) поодружувалися з фінками, започаткувавши, як пише Карамзін, “смесь крови”. Фіни прийняли мову і релігію від завойовників і стали “рускіми православной вєри”, забувши своє фінське походження. І тепер тільки топоніміка помагає дізнатися про ослав’янщення фінів. Візьмемо декілька прикладів для ознайомлення.

Є велике підмосковське село Новішкі, оспіване в пісні “Подмосковниє вечера”. Новішкі — село ослов’янщених фінів. Назва Новішкі — це переробка з фінського Новеки, що нічого спільного не має з словом “нове”.

522. Майже всі назви рік Московитії (Росії) угро-фінські. Деякі зазнали “обработкі”: фінська назва ріки Сарійока перероблена на назву Сорока. Назва ріки Сорока нічого спільного не має з назвою птаха.

Фінська назва ріки Нево перероблена на — Нєва, що також нічого спільного не має з словом “нива”. Під Петербургом є Царське село (тепер місто Пушкіно). Дворянин А. Пушкін жив у селі ослав’янщених фінів: фінська назва села Саарі-моіс перероблена на Царське село. Фінська назва озера Вельє перероблена на Вєлікоє. Село Сумароково — на Саморукове, Сортовала — на Сердоболь, Суур-саари — на Сузори.

Ненці (Самоєди) звали найвищу гору на Уралі “Народ” (наголос на “на”). І ця назва ослов’янщена на Народной. З “народом” вона нічого спільного не має. Ослов’янщення племен Урало-Алтайської раси і проголошення їх рускімі православної віри” здійснювалося вогнем і мечем при допомозі попів і монахів в ім’я збільшення овець стада Христового. Вихрещені урало-алтайці, ставши рускімі православної віри (особливо їхня знать), училися від хрестителів “Божої мови”, якою була мова церковно-слов’янська.

“Местная сибирская (бурятская, якутская, — Л. С.)родоплеменная феодальная верхушка смыкается с русской” (“История СССР”, стор. 280); стає рускою православною. Їх (бурятів, якутів та інших алтайців) “насильственно обращали в християнство”.

523. Москвини (рускіє) чи, як їх звуть Бестужев-Рюмін і Лєнін, “вєлікороси”) опинилися у вигідних обставинах. Вони стали людьми двох рас: слов’янська мова їм, як і болгарам, дала право належати до Слов’янської раси. Характер (духовні особливості) їм дає право належати до Урало-Алтайської раси, яка відома войовничістю, загартованістю в суворому житті холодного клімату. Зріднення з Татаро-Монгольською ордою дало москвинам (рускім) право заволодіти скарбами Орди і мати претензії до її територій. Очевидно, говорити: збираємо землі Орди (яка є всіми зненавиджена) нерозумно. І тому був підібраний зручніший термін — збираємо “землі Русі”. Принц Н. Трубецькой у книзі “Наслєдіє Чингіс-хана” (Берлін, 1925 р.) доводить, що “Москва — спадкоємниця Орди”.

524. Москвини дали слов’янській мові Урало-Алтайський дух і цим оціпенили слов’ян (українців, білорусів, чехів, поляків, хорватів, сербів, македонців, словаків). Перед слов’янами постав новий тип слов’янина — Аракчеєв, Наришкін, Юсупов, Годунов, Басманов, Бібіков, Чаадаєв — суворий тип слов’янина Урало-Алтайської раси.

(Генерал Аракчеєв (істинно рускій православний, гордий потомок Татаро-Казанського мурзи Арака. Мурза Арак у 1500 році був правою рукою Казанського хана Обди-Латифа). Генерал Аракчеєв — права рука царя-тирана Александра 1-го. (Знаємо, що мати царя Петра 1 вихрещена татарка (внучка мурзи) Наталія Наришкіна: рід Наришкіних володів царським двором Петра 1). Аракчеєв в 1819 році, прибувши в Україну в Чугуєв “для усмирения бунта”, показав силу своєї “слов’янської вдачі”: дав наказ: 2000 чоловіків поставити “под караул”, з них — 975 — “к смертной казни”.

525. Ослов’янщені потомки татаро-монгольських ханів Юсупов, Бахматов, Сабуров та тисячі їм подібних, берегли практичні заповіти Чингіс Хана. Потомок Чингіс Хана Темуджіна (з роду Чаµадая-сина Темуджінового) філософ Пьотр Чаадаєв ознайомлював свого друга А. Пушкіна з заповідями Темуджіна: “Хай соратники мої, їхні жінки і дочки — чудові проміння вогню, прикрасяться спереду і ззаду золотим одягом. Хай сідла їхні спочивають на найкращих конях. Хай худоба їхня пасеться на найкращих пасовищах світу. Щастя ваше — покорення непокірних. Примушуйте покорених, щоб вони самі себе вам на щастя тримали в покорі”.

(Проф. Ґеорґ Вернадський (Єйл університет, США) у книзі “Монголи і Россія”, виданій в 1953 р., на стор. 384 пише, що “боярський син татарського походження Булгак був священиком, з цього роду й походить священик Серґєй Булгаков, добре відомий російський теолог 20 століття”, “татарського походження історик Н. М. Карамзін і філософ Пьотр Чаадаєв”, “звичайно Пьотр Чаадаєв був потомком Чаґадая, який був сином Чингіс Хана”.

526. Читаючи твори П. Чаадаєва, я думав: успіх Московії в тому, що в ній втілився розум і характер потомків ханських родів, відомих “твьордостю характера”, обманом. (Українці “на святі возз’єднання двох слов’янських народів”, деклямуючи вірш А. Пушкіна “К Чаадаєву”, вірять, що Шевченко і Чаадаєв — брати слов’яни. Назви обман правдою і поневолених навчай їй вірити: філософія досвідчених гнобителів).

Якщо урало-алтаєць (виглядом русявий і синьоокий чи кароокий і смаглявий) став слов’янином, прийнявши православіє і мову слов’янську, то це не значить, що він — має слов’янську вдачу (слов’янський склад психіки): вдача людини залишається незмінною.

Українці (Наливайко, Хмельницький, Дорошенко, Мазепа, Сковорода, Котляревський, Шевченко, Франко, Українка) і рускіє (Годунов, Басманов, Бутурлін, Бібіков (Бі-бек), Петро 1 (Нара-Наришкін), Державін (Багрі-мурза), Тургенєв (Турга), Жуковський (Сальха), Бердяєв, Ахматова — дві неоднакові вдачі (дві інші раси).

(Українці не зобов’язані стояти перед світом з фальшивим обличчям, кажучи, що Котляревський, Шевченко, Франко такі слов’яни, як і Багрі-мурза (Державин), Турга (Тургенєв), Булгак (Булгаков). Українці повинні бути чесні самі з собою, шануючи метрику свого народження. А коли у них оригінальна метрика відібрана і вони живуть на фальшивій, написаній для них у Москві, і не думають повернути собі гідність людську, то хай тішаться щастям лакеїв: на життя достойних людей вони не заслуговують).

527. Я вже говорив, що термін “Велика Русь” придуманий греками-митрополитами для вигіднішого полагодження політичних комбінацій Константинопольської патріярхії. Митрополити цим умовним терміном користувалися тоді, коли князі Московії Ростово-Суздальської, задовольняючись становищем “ханських прислужників”, не думали про свою державну чи національну окремішність.

Вони (князі) в щоденному житті користувалися назвами рязанці, новгородці, суздальці, псковці, муромці, костромці, тверці. Новгородці, наприклад, воюючи з Москвою, не казали, що вони воюють з рускіми. Москвитяни — таким ім’ям звали самі себе жителі Московського князівства і таким ім’ям їх звали близькі і далекі сусіди.

Москвитяни не звали себе великоросами, і ця назва їм була невідома. І до 17 століття ні такої держави, як Великоросія, ні такого народу, як Великороси, не існувало ні в політичному, ні в національному розумінні. І про це й твердять А. Соловієв у книзі “Велика, Мала і Біла Русь” (стор. 36) і В. Мавродін у книзі “Основниє етапи” (стор. 65).

528. Ми знаємо, як оформилося плем’я москвинів, яких церковники назвали великоросами — а хто забув пригадаємо, що “Лісиста земля Суздальсько-Ростовська була місцем зіткнення між племенами Фінськими і Слов’янською колонізацією”, Князівство Суздальське — це Старо-фінська земля. Колоністи “спочатку покорили туземців, можливо бій був досить жорстокий, потім селилися між ними і частково змішувалися з ними, одружуючись: племена, з якими вони змішувалися, були суворі, похмурі, трудолюбні. Так склалося плем’я Великоруське. Князі Суздальські, а потім Московські — повні виразники свого племени” (К. Бестужєв-Рюмін, “Русская історія”, т. 1, С-Петербурґ, 1872 р., стор. 149, 187, 188).

“Москва, будучи одним з найбідніших уділів (посілостей) Володимирських (Володимир на Клязьмі, -Л. С), ступила перший крок до знаменитости при князі Даниїлі, зятя хана Узбека” (Карамзін, т. 5, стор. 233). Так є: “Москва в союзі з татарами була страшною силою: хто їй чинив опір, тому грозила загибель” (МН.Покровський, Москва, 1966 р., кн. 1, стор. 128).

Справа не тільки в союзі: у Москві був стиль життя татарський, оснований на поняттях: у достойної людини характер твердий, жорстокий, у недостойної людини характер м’який, ніжний. Москвини, маючи такі поняття достоїнства, інспірували себе жорстокістю, мечем і вогнем підкоряли народи і племена владі Московській. Влада Московська має державні звичаї татарські. С. Ф. Платонов в “Учєбнікє Русской історії” (1911 р.) на стор. 88—89 пише, що Суздальщина (Московія) має татарські порядки: “денежньій счет, административные обычаи”.

“Татарщина (...) ішла по лінії складання Русі нової — удільно-Московської”, “Татарська влада організувала правильну систему оподаткування, яка на багато віків пережила самих татар” (М. Н. Покровський, “Русская історія”, т. 1, 1920 р., стор. 105).

Для Татарщини спочатку така назва, як “Русь” не мала значення. Вони (хани) творили сильну Москву, їй даючи привілеї і військову допомогу не тільки тому, що їхні (ханські) доньки були одружені з Москвинськими князями, а й тому, щоб при допомозі Москви тримати в покорі Тверь, Новгород, Рязань, Псков.

529. Хани, вибравши Москву столицею своїх вірних помічників (князів-збирачів данини для орди), жорстоко карали тих князів (Тверських, Новгородських, Рязанських, Володимирівських, Псковських), які вороже ставилися до Москви. І “приборкані тиранством ханів, вони вже не сперечалися за права з князем Московським, требуючи від нього лише спокою і безпеки з сторони Монголів” (Карамзін, т. 5, стор. 234). Москва мала право від імени хана Татаро-Монгольської орди безпощадно розправлятися з Новгородом, Псковим, Рязанню, Твер’ю, зміцнюючи свої сили і впливи.

Москвинські князі, наслідуючи стиль життя ханів, з жодним князем не говорили, як рівний з рівним. Вони вимагали від князів Пскова, Новгорода, Твері, Рязані безумовного підкорення: непокірних князів (і про це я вже писав) убивали в Орді, або — в Москві.

530. “Походження московської державности, — каже принц Н. Трубецькой, — не можна справедливо зрозуміти без розгляду політичних і моральних принципів, на яких Монгольська імперія була збудована” (Проф. Ґ. Вернадський, “Монголи і Россія”, стор. 334)

Монгольська імперія була збудована на тих принципах, на яких збудувалася її спадкоємниця (імперія СССР) — на принципах тортурування непокірних, інакшедумаючих і на прагненнях тортурування звати вищою формою справедливости і виразом волі народних мас.

У Московії монголо-татарська аристократія (ставши рускою православною) втілювала в життя (і це скріплювало Московію) ханські методи катування людей. Роблячи порядки, ставили злодія, неблагонадійного “под караул”, і “Жгли его несколько разь огнемь, ломали ему ребра, вбивали гвозди вь тело”, “Капали сверху на голову й на все тело самую холодную воду й вбивали деревянныя спицы за ногти” (Карамзін, т. 10, стор. 148, т. 7, стор. 126). Карамзін пише, що мистецтво катування Москва запозичила від татар: ті, татари, очоливши правління Московського государства, порядки мали татарські: не було потреб татарам у татар робити те чи інше запозичення.

(Українці (русичі), попавши у московські катівні, переживають подвійні тортури — тілесні й моральні: кати, тортуруючи їх, кажуть: “Ти ж українець, повинен служити Москві, українця з Москвою єднають православна віра й єдинокровність — слов’яни ж ми! Ти хочеш Київ відділити від Москви, єдиновірного і єдинокровного брата зраджуєш, сепаратист, “ізмєннік!” Вовк, роздираючи вівцю, каже: “З любови роздираю. Коли б тебе не любив, хіба б у мене було бажання жерти тебе? Пручаєшся, значить зневажливо ставишся до моєї любови, зраджуєш! У тебе ж і в мене червона кров, це й возз’єднує нас!””).

531. “Московська аристократія була деспотична, (...) півтатарська” (А. Піпін, “Історія Русской етнографії”, т. 1. Москва, 1890 рік, стор. 9). Ні, вона (московська півтатарська деспотична аристократія) не вважала себе деспотичною. Вона вірила, що її деспотичність є законною, корисною для справ оборони “православної віри, царя й отєчєства”. Вона гордилася тим, що є півмонгольською, бачила в цьому свою велич, чингіс-ханську спадщину, духовний динамізм, “панмонголізм”.

Поет Б. Н. Алмазов і сам гордився своїм неслов’янським походженням, і в своїх віршах віддзеркалював спосіб думання і гордовитість своїх героїв. Наприклад, у вірші “Женихи” читаємо: “Пред купчихой благосклонной двоє фатов предстоят, оба в брак вступить законный страстью пламенной горят. Оба люди молодые, но уж в долг давно живут; оба род свой от Батьія с достоверностью ведут”.

532. “Татари були дуже досвідченими практичними політиками” (Покровський, Москва, 1966, кн. 1, стор. 179). Вони не приділяли жодного значення клятвам, обіцянкам, умовам. І коли стрічали людей, які цим поняттям вірили, то вони радо їм все обіцяли. (Для них клятви, умови, обіцянки — засіб, при допомозі якого можна обманювати легковірних ворогів і обманутих заковувати в “кандали” і “казніть”).

Між українцями устійнена неправильна думка, що калмики — типічні татари; калмики належать до войовничої Монгольської раси, та вони є тільки трохи споріднені з татарами. Голяндець і грек належать до Европейської раси, та між ними є така різниця, як між монголом і татарином. Татари подібні на турків, башкірів. Типічними русскими (татаро-тюрками) є письменники, історики, науковці Іван Турґенєв (Турґа), Володимир Державин (внук Баґрі-мурзи); Державин (первопоет Московитії) гордо пише: “Да нє забудется во мнє послєдній род Баґріма”; Губернатор Малоросії Бібіков (Бі-бек), історик Карамзін (Кара мурза), учений Тімірязєв (академія ім. К. А. Тімірязєва в Москві), Тімірязєв був правнуком ханчука Обрагіма Темір мурзи (Тємірязєв); Булатов (внук хана Булата), Булгаков (Булгак) -визначний філософ московського православія.

533. Історію Московитії (Росії) звеличили і збагатили, наприклад, такі неслов’янські роди: Чебишев, Адашев, Алмазов, Годунов, Басманов, Куйбишев, Беклемішов, Челіщов, Чаадаєв, Кадишев, Хабаров, Аліханов, Шереметєв, Сабуров, Куракін, Бестужєв, Бекетов, Чулков, Бірюков, Наришкін, Булганін, Бахмєтьєв, Боткін, Лєнін, Кутузов, Тушін, Барішов, Ромодановський, Тютчев, Татіщев, Ногаєв, Арбатов, Мумарін, Урусов, Аракчеєв, Кікін, Бутрімов, Галахов, Анкудінов, Бармов, Ордін-Нащокін, Кіров, Трубецкой, Сусанін, Бутурлін.

“У нашій країні окремі урочища, містечка і міста відомі під одною тільки татарською назвою: Саратов (татарське “сари тау” — жовта гора), Елабуга (татарське “алабуга”, — окунь), Білокатай (із башкірського “Бала-Катай”), станція Сарайгир між Куйбишевим (Самарою) і Уфою (татарське “сари айгир” — рижий жеребець) і багато інших. Порівняйте також такі рускіє прізвища, як Барсуков, Баскаков, Бугаєв, Бурлаков, Каблуков, Кушаков, Сургучов, Терпугов, Толмачов, Тулупов, Салтиков, Тарханов, Колпаков, Башмаков, Булгаков, Аксаков, Ізгаришев, Турґенєв, Турганов, Каратаєв, Сартанов, Рахманов, Рахманінов і багато інших” (Н. К. Дмитрієв, “Строй тюркських язиков”, Академія наук СССР, Москва, 1962 р., стор. 505).

534. Татаро-монголи, як я вже згадував, ще від часів хана Батия полюбили лісисті (багаті на звірину) землі Ростово-Суздальської Московитії, які лісами і кліматом їм нагадували їхню Прибайкальську вітчизну. “Татарам наші князі дозволяли селитися в россійських городах” (Н. М. Карамзін, т. 5, стор. 5). Дозволяли після розвалу Орди, а перед цим, татари селилися в Московитії, князів Московських не питаючи. (Уже знаємо, що місто Тула було засноване жінкою хана Чинібека, Тайдулою; спочатку мало назву Тайдула, потім -Тула. Є думка, що Царицин (Волгоград) значить Царів, столиця хана-царя, як казали митрополити. Справді ж: Царицин походить від татаро-тюркського “Сари-чін”; Астрахань (Амзтархан), Балашов (Балханшу).

А. Н. Насонов у книзі “Монголи і Русь” (видання Академії наук СССР, Москва, 1940 р.) пише про розміщення татарських поселень в Московській області (“по гжатському поштовому тракті”, “в одній Ярославській області (на Суздальщині, -Л. С.) маємо цілий ланцюг татарських поселень — десять з назвами: Баскаково, Баскачево та іншими” (стор. 19). Усі вони звуть себе рускімі, татарської мови не знають, змішані з мордвинами, чувашами, пермянами. Обличчям зовсім не подібні на типічне монгольське плем’я калмиків.

535. Є селище Баскаково біля Калуги. Баскак біля Ростово-Суздалі. Баскаково біля Пусто-Ржевського. Баскаково біля міста Кашіно (Суздаль). Баскаково біля Твері (на ріці Сухомі) в напрямку до Устюга. Баскаково і Баскаки на ріці Шексна біля Череповця.

Баскаково на ріці Угра (на схід від Смоленська). Баскаки на ріці Баскаковка на Костромщині. Баскаки біля Кашіру і Тули. Баскаки при дорозі між Суздалью і Костромою (Нерехтинського району). Баскаки біля Володимира на Клязьмі. Татарські назви селищ ослов’янщилися після ослов’янщення татар. Тепер Тунез — Дубязи, Верезя — Берези, Чалди — Чолни. Ослов’янщені татари, живучи у Чолнах і вже не знаючи татарської мови, не догадуються, що татарське слово “чалди” значить “сивий”, і човни тут ні при чому.

Татаро-Монгольська орда заснована хан-Батиєм не щезла, як роса на сонці, її багатства і її войовнича енергія втілилася в Москві. (Я в попередніх розділах (на основі літописів) подаю роки, коли в Москві-ріці відбувалися хрещення татар; хани, отримавши православні імена, ставали князями, воєводами, боярами Московського государства.

536. “Бурятская, Якутская (...) местная сибирская родоплеменная феодальная верхушка смьікается с русской”, “Многие из нерусских феодалов — ханов, мурз, тайшей, тойнов, “князцов” й т. п.— принимали православие, обрусевали, сливались с русским дворянством” (“История СССР”, т. 1, Москва, 1966 г., стор. 280, 433), творячи аристократію Московії (Россєї). (І вони (хани, ханчуки, мурзи, тайшеї), ставши рускімі (воєводами і князями Московитії) й почнуть (особливо після смерти гетмана Хмельницького) запроваджувати в містах і селах України-Руси порядки, про які ми довідаємося).

“До себе на батьківщину Ростовські князі (князі Московитії, — Л. С.), слуги ханські прибували у великій мірі отатарені, приносили вони з собою атмосферу Орди” (А. Н. Насонов, “Монголи і Русь”, стор. 65). Атмосфера Орди — деспотизм, усе для хана, смерть тому, хто ім’я хана зневажає, стара китайська мудрість державного правління. Чингіс Хан, покоривши Китай, навчився у китайців філософії життя. Убрався в одяг китайського царя, оточив себе китайськими мудрецями, митцями, майстрами. Діяння китайської культури на монгольську було таке сильне, як діяння грецької на римську.

537. Одруження між знатними родами орди і Московитії відзначалося пишними церковними врочистостями, святами родичання, про які я говорив у попередніх розділах. Бояри і воєводи віддавали своїх доньок за татарських баскаків, мурзів і беїв та синів ханських, які, віру православну прийнявши, ставали знаменитими рускімі людьми.

У “Православному Собєсєдніку” (видання 1854 р., ч. 1, стор. 370) читаємо: “Князь же поім ему от велікіх вельмож невесту, бьіша бо тогда в Ростове ордінські вельможі”. (Тут оповідається, що син ханський, навернувшись на православія, отримав ім’я “Пьотр”, поселився з татарами у Московитії, став князем, одружився з Ростовською княжною).

“Москва зобов’язана своєю величчю Ханам” (Карамзін, т. 5, стор. 235). Татарщина творила нову орду Московитію, даючи їй вдачу татарську, татарське честолюбство і практичне поняття державного правління. Московська орда, маючи слов’янську мову, успішніше утверджувала своє панування над новгородцями, псковцями, тверцями, ніж Казанська, Кримська чи Астраханська орда.

538. “При допомозі татар піднімається московське князівство” (Бестужєв-Рюмін, т. 1, 1872, Петербург, стор. 270). “На землі Великороссії пройшов процес переродження фінських народностей і змішання з Татарами” (Н. І. Костомаров, “Твори”, т. 1, С-Петербурґ, 1903 р., стор. 19).

“Об’єднання Русі (Ростово-Суздальської, — Л. С.) навколо Москви було наполовину досягненням татар”, “Орда створює в кінці кінців Московське самодержавіє” (М. Н. Покровський, “Русская історія в самом сжатом очерке — Русская історія с дрєвнєйшіх времьон”, т. 1, кн. 1, Москва, сторінки 114—9, 180).

539. У Московитії церковна (старо-болгарська) мова вважалася “язиком божим”. Знатні татарські роди, ставши православними, училися “язика Божого”.

Найбільше було побудовано церков у Московитії у часи розквіту сил Татаро-Монгольської орди. Попи учили мордвинів, чудів, пермянів, татар, башкірів “язика Божого”: племена забували рідні мови; церква їм помагала забути.

“Русскій язик”, яким сьогодні говорить Москва, виник з діялекту Української мови, точніше — з діялекту Курського. Жителі Курських земель тоді, коли ще не було хутора Кучкового (Москви), говорили діялектом мови України (Руси): Курщина належала до престолу царя України (Руси).

І. Іоненко у праці “Об історіческих условіях превращенія Курсько-Орловського діялекта в основу русского національного язика” (1952 р., (7), стор. 88—100) і Р. Аванєсов у праці “К вопросам образованія русского національного язика” (1953 р., (2), стор. 47—70), визначили, що русский національний язик виник з Курського діялекту.

І. Іоненко (московський авторитет в ділянці лінгвістики) устійнив (після ретельних дослідів), що московська (великорусска) мова почала формуватися у 12 столітті, тобто після спалення і пограбування Києва Андреєм Суздальським і відходу Ростово-Суздальських колоній від імперії України (Руси).

Р. Аванєсов вважає, що “великорусска національна мова” почала творитися щойно в 14—16 століттях на Ростово-Суздальщині, очевидно на основі “язика Божого”. Відомо, що в 14—16 століттях охрещені татари і угро-фінські племена вже вважали себе рускіми православної віри; церква старанно перетворювала їх в єдине стадо Христове.

540. “Великорусска національна мова”, отатарившись, поставила себе осторонь від східно-слов’янських мов таких, як українська, білоруська, польська, чеська, словацька. Досвідченому лінгвістові відомо, що “Татарские элементы русского словаря являются одним из факторов, отграничивающих русский язык от других словянских” (Н. К. Дмитриев, “Строй Тюркских язьіков”, Академия наук СССР, Москва, 1962 г., ст. 504). Які “татарские елементи русского язика” має на увазі Академія наук СССР? У пісні “У кібітке качевой єдіт ямщік маладой, у кібітке сундук с бахрамой, у ямщіка колпак дорогой, кушак золотой. Сматрі, сматрі, будет кутєрма!” — десять татаро-монгольських слів, а сім — слов’янських.

Якщо б з московської (россійської) мови забрати, наприклад, татаро-тюркські слова, то вона б була мовою невистачаючою для життєвих відносин жителів Москви. Згадаю декілька татаро-тюркських слів, які входять в основу щоденної мови москвичів: бумага, дєнґі, тєтрадь, карандаш, казна, балик, кабак, кафтан, ґлаза, караул, калітка, вор, бірюк, кандали, кумач, курган, кушак, башмакі, кутєрма, тюрма, кутіть, ямщік, таможня, алтин, алий, балда, кабала, чулан, тюфяк, бірюза, баклага, буланий, упирь, лапша, туша, набєкрень, таракан, кавардак, войлок, колиба, кочевать, очаг, лафа, башка, чувал, чучело, кацап, палач, єрмолка, кубур, буча, пурга, кінжал, табун, шамать, халат, бакалейная та інші.

541. Татаро-тюркські слова ввійшли у військову, державну, освітню, фінансову, лікарську, господарську, в’язничну, катівську, побутову термінологію Московитії (Россії). І вони поширюються, як “прелесть істінно русского язика” в Україні (Русі), Польщі, Чехії, Білорусії, Румунії і в Західному світі стоять в основі “чистої славістики”. “Професійні славісти”, які вважають мову України (Руси) майже діялектом мови Московитії (Россії), несвідомо, або тенденційно ширять неуцтво у світі знань славістики.

Українець каже “з тобою”. Татарській мові властивий вислів “тобою-с” замість “з тобою”. Отатарення духа слов’янської мови було в Москві особливо модним тому, що воно впроваджувалося впливовими татарськими (“обрусєлими”) аристократами.

542. Монголи (татари і тюрки), заселюючи Москву, заснували в ній головні вулиці, відомі під назвами — Веліка Ордінка (Ордінськая), Басманная, Таганка, Арбатська, Бутирська. Татарське слово “басман” значить “двірцевий хліб з печаткою”: такий хліб везли у Кремль у Княжий дворець. Пекар, який пік хліб для царя і його родини, звався у Москві по-татарському, “басман” (басманщик).

Славна вулиця в Москві Таганка заснована татарами. (Слово татаро-монгольське “таган” значить “триніжник з обручем для горшків”. Татари, живучи у Москві, мали біля своїх мешкань “тагани”; у “тагані” стояв котел і під ним розкладалися дрова, готувалася їжа. Відома в Москві в’язниця Бутирка; по-монгольському слово “бутир” значить “дім”, поселення, звідси — Бутирка.

У Москві є багате метро, пасажири часто чують: “Арбатская площа”; на Арбатській площі відбуваються гуляння у святкові дні; Б. Я. Владімірцов у книзі “Общественньій строй монголов” (сторінки 41—42) пояснює, що у монголів (кочовиків) і татар слово “арба” значить “двоколесний віз”. На Арбатскій площі селилися бідніші татари, їх по-татарському звали “арт іл”, що значить -“гірші люди”, “ті, що позаду, тилові”; звідси походить “артель”; “артель ім. Лєніна”, “артель ім. Тємірязєва”, “артель ім. Тургєнєва”, “артель ім. Булганіна”.

543. Вихрещені татари, які були кацапами (уже знаємо, що татарське слово “кацап” значить “різник”, “мясник”) мали в Москві свої “шалаші”, де продавали “шамовку”. (У татаро-монгольській мові “шалаш” значить “намет”, “палатка”, а “ашамаґ” — їда; з слова “ашамаґ” виникло московське слово “шамать”, “шамовка”, “пошамать”). Артільні (бідні люди) помагали кацапам різати скотину (товар). За працю їм давали “алтин” (монгольське слово “алдан” значить “золота копійка”). Юний москвитянин прагнув мати “алтини”, для “калиму” і для “кумача”. У татаро-монгольській мові “калим” значить “викуп за невістку”, а “кумач” — червона матерія на жіночу сукню.

Монгольське слово “ям” значить “станція”. (Коли князь Александер Нєвский, ставши улюбленцем хана Батия, їхав до Чингіс Хана в Каракорум, він зупинявся біля “ям”; лишав стомлені коні й брав бадьорі. У Москві з слова “ям” було створене слово “ямщик”. У дівчат фінок, чудок переважно світлі очі. Православний рускій (татарин), який був багатою людиною, старався одружитися (було модно) з дівицею, яка має “алия ґлаза”, ці татарські слова означають “світлі очі”. Він їхав на “агері” (у татарській мові “агерь” — жеребець), його дівиця їхала у “колибі”; він гордився, що має честь, славу, не є “белбес”. У татарській мові “колиба” значить “віз” (подібний на циганський), а “белбес” — людина, яка не знає “язика Божого” (церковного), вона “ні белмеса”.

544. На Арбатській площі москвини мають “бариш” (монгольське “бариш” значить “прибуток”, “торговельні сходини”, де й проходить “кутерма”, торгівля. Після “кутерми” баришники їдять “кавардак” (малі кусні м’яса, смажені на салі).

Під впливом татарської вимови у Московії “о” вимовляється, як “а” — даска (дошка), самаган (самогон), вада (вода), ґаварю (говорю), чаво (чого) і так далі. (Москвини мають право красою своєї мови гордитися, та будуть вони зненавиджені в Україні (Русі), Білорусії, Польщі, Чехії, коли при допомозі насильства свої мовні гордощі примусово узаконюватимуть не на своїй землі).

У Московських “кабачках” після баришування ведуться розмови, що “Орда перемінила квартиру: з Царицина (Сараю) перейшла в Москву. Треба, щоб і Київська Русь перейшла в Москву”. Прибулі з Києва монахи (бродяча юрба) пішли до Московського патріярха: просять, щоб він “київських православних узяв під свою опіку”.

545. Москва. “Життя, як в орді — усе мілітаризоване”. Світські й духовні люди підлеглі військовій владі. Церква і військо, купці й раби обожують царя. Цар — батько, хліб, вода, живе божество. Під охороною війська йде до Москви здобич (награбовані багатства): дорогі хутра з Пермії (Комії), Муроми, Казані, Новгорода, сало з Твері, Вологди, Новгорода. Шкура лосів і оленів з Суздаля, Муроми, Вечегди, Пермії. Залізо — з Карелії, Каргополя. Прикраси (бурштин) — з Новгорода. За награбовані багатства Москва отримує з Англії сукно, з Франції — вино. Майстри, прибулі з Англії, Німеччини, Франції, Італії, за працю дістають золото.

На передмісті Москви (у соснових лісах) солдати живуть у “шалашах”, зроблених з гілля, покритих войлоками. Щоб вони мали добрий настрій, офіцери їх потішають, що скоро буде наказ іти у країну, “гдє всьо обілієм дишет”: є вдосталь хліба, меду, масла, сала, м’яса.

31 грудня (1653 року) до Переяслава прибув Василій Бутурлін: посол Московитії, і з ним — попи, монахи. (Переяслав має 6000 населення. Є щонеділі шумні ярмарки, на яких можна побачити все, чим багата земля Українська. Посли Московитії, побачивши гори ясних, як сонце, паляниць, глеки з сметаною, бочки з медом, зачудувалися: “Вот страна!”).

Переяславський протопоп Григорій з іконами і попами вийшов вітати послів Московитії. Кропив їх святою водою. І виголосив промову про те, що “православная вєра воссоєдіняет два єдінородниє народи словянскіє”. І неслов’янин В. Бутурлін задоволено всміхався. Переяславці вперше побачили москалів: у них довге, як у попів, вбрання, високі, як у татарських мурзів, шапки; всі з бородами, похмурі чужі ці люди.

546. 1654 рік, 6-го січня до Переяслава приїхав гетман Богдан. І потім: писар Виговський, полковники: Трушенко Чигиринський, Пархоменко Черкаський, Стародуб Канівський, Гуляницький Корсунський, Половець Білоцерківський, Пішко Київський, Подобайло Чернігівський, Золотаренко Ніженський, Воронченко Прилуцький, Лісницький Миргородський, Пушкар Полтавський. Їх зустрів полковник Тетеря Переяславський. Неприсутні — полковник Браславський, полковник Уманський. Вони очолюють війська, які охороняють південні межі України (Руси). Поволоцький полковник, як посол, перебуває у Ракоція (принца Трансильванії). І неприсутній І. Богун Кальницький.

8 січня. На площі Переяслава гетман Богдан о 2-й годині дня оголосив, що буде підписана умова, на основі якої Україна (Русь) і Московитія (Россєя) почнуть жити, як дві сестри. Умова буде скріплена присягами царя Алексія і гетмана Богдана; умова, взаємно підписана, матиме моральну й політичну правомочність.

Після промови гетмана Богдана полковники і посли Московитії, очолені В. Бутурліним, пішли у церкву Успення. У церкві Успення братаються єреї: казанський архимандрит Прохор і переяславський протопоп Григорій з попами і дяками. Вони повідомили, що умова скріплюватиметься “чином присяги”.

547. Гетман Богдан у церкві сказав, що перший посол Бутурлін з своїми помічниками, репрезентуючи царя Алексія, має скласти присягу, що “вольності косацькі не будуть порушені, маєтності не будуть чіпані, усе буде так, як тепер є в Україні”. Посли Московитії відповіли гетманові Богданові, що в Москві є такий закон, що всі бояри, воєводи, купці, солдати складають присягу цареві, цар же нікому присяги не складає. (У Московії, як в Орді: хан нікому присяги не складав і ніхто не мав права за нього присяги складати).

Посол Бутурлін сказав, що цар Алєксєй не буде умову скріплювати ні присягою, ні підписом; цареві Московитії треба вірити, він ласкавий, він православним українцям (русичам) помагатиме воювати з католиками та іншими ворогами православія. Гетман Богдан, почувши заяву посла Бутурліна, гнівно покинув церкву Успення, всі торжества попами пишно організовані. І пішов у дім Переяславського полковника Тетері. У церкві Успення залишилися посли Московитії.

548. Гетман Богдан і полковники вирішили, що посол Московитії повинен за царя свого скласти присягу, що ті вольності, які є в Україні (Русі), не будуть порушені. І полковник Тетеря і полковник Лісницький (від імени гетмана Богдана і полковників) повернулися у церкву Успення. І сказали послам Московитії, що король Польщі та королі інших країн Европи присягаються, коли державні умови складаються. Посол Бутурлін відповів, що ласкавому цареві Московитії треба вірити на слово.

Полковники відповіли: “Гетман Богдан і ми, полковники, віримо, але воїни наші й народ не вірять. Умова тільки тоді є умовою, коли обидві сторони її скріплюють присягами. І тому воїни і народ хочуть, щоб посли Московитії за царя склали в церкві присягу, що вольности країни нашої не будуть порушуватися”.

Бутурлін мовчав. Полковники, бачачи, що посли Московії мовчать, знову повернулися у дім полковника Тетері, де їх ждали гетман Богдан Хмельницький і полковники та знатні люди. І знову рада: Московія не хоче скласти присягу Україні (Русі), що живучи, як сестра з сестрою, шануватиме її вольность. Прогнати послів, очолених Бутурліним, значить заохотити Московію скласти умову з Польщею, спрямовану проти України (Руси).

Гетман Богдан був гнучким дипломатом. Відчувши хитропідступні дії послів Московитії, він затаїв гнів. І з полковниками (з дипломатичних міркувань) вирішив у церкві в Переяславі здійснити церковну церемонію таку, яку він перед цим здійснював, присягаючи бути вірнопідданим королеві Польщі.

549. Гетман Богдан сказав, що коли посли Московитії не схотіли скласти присяги, щоб умова Переяславська мала правомочність, то вони повинні підписати деклярацію, що вольності тепер існуючі в Україні (Русі) не будуть Московією порушуватися. І знову Бутурлін відповів, що цар Московитії ласкавий, правдомовний, істинний оборонець православія. І тому жодних писаних деклярацій не потрібно робити: православні повинні любити православних, вони “творять одне тіло, головою якого є Ісус Христос”.

(Гетман Хмельницький, маючи могутнє військо, багату землю, державне правління і народ по своїй стороні, не шукав пана, щоб перед ним скласти зброю і проголосити себе рабом. Він шукав союзника, з яким би він підписав договір про спільне ведення війни з Польщею. Сталін і Гітлер, як союзники, підписали договір миру, на основі якого йшли в Німеччину з України потяги, навантажені пшеницею. Політруки в Красній армії говорили про братання німецького і совєтського народів, виявляли ворожість до капіталістичної Англії. Були такі, які твердили “єдність походження і історичну спільність німецького і російського народів, згадуючи Катерину 2, поселення німців у селі Кукуй під Москвою, німкеню Катерину 1, спільну боротьбу німців і рускіх проти французів та інше).

М. Н. Покровський (“Русская История”, Москва, 1966 р., т. 2, кн. 1, стор. 499, 501) пише: “Хмельницький — цар, цар нової держави, незалежної козацької України”, “Богдан Хмельницький уже в лютому 1649 року називав себе “Єдиномонархом руським””, “Переяславська умова — це договір двох володарів — гетмана Богдана і царя Алексія. Богдан почував себе в ту хвилину не тільки монархом, але й спадковим монархом, не дивлячись на вибори гетмана, які він признавав тільки теоретично”, “Потрібний був Хмельницькому Московський союз, або благополучний нейтралітет”.

Покровський, висловлюючи ці твердження, має на увазі таку дійсність: 1. Україна (Русь), володарем якої є гетман Богдан, має незалежне військо. 2. Україна (Русь) має територію, на якій панують українські закони, незалежні від Польщі, Турції, Московитії чи будь-якої іншої держави. 3. Україна (Русь) має державну скарбницю, жодній державі не платить данини, обмінюється вільно дипломатами з Турцією, Швецією, Московитією, Литвою, Молдавією, Семигородом та іншими державами. 4. Україна (Русь) має стани: Косацький, Шляхетський, Міщанський, Духовний, і кожний з них має свої закони і права.

550. М. Грушевський пише, що після “Переяславської умови” “Україна мала права осібної держави, зовсім самостійної, автономної, тільки зв’язаної особою царя з Московщиною”. Гетман Богдан, ведучи війну з Польщею, хотів, щоб Московитія дотримувалася нейтралітету, або давала йому військову допомогу. І тому він посилав послів до Московитії, старався знайти спільну мову, і навіть погрожував, коли чув, що Москва займає невиразне становище.

Московитія боялася складати військовий союз з Україною (Руссю), думаючи, що це заставить Польщу скласти з Литвою, Швецією і Кримською ордою союз, спрямований проти Московитії, яка, переживши двох Лжедимитріїв, чулася слабкою і війни боялася. І боялася, щоб республіканський (чи демократичний, вольний дух) України (Руси) не проник в Московитію, і не викликав бунту “крепосних крєстян” проти азіятсько-деспотичних законів московських.

І тому в травні (1653 р.) в Москві (в Кремлі) був скликаний Собор, де були цар, патріярх, бояри, стольники, стряпчі, щоб обміркувати, чи союз Московії і України не пошкодить Московії. Гетман Богдан хоче, щоб Москва оголосила війну Польщі: без такого оголошення, гетман не хоче вважати себе союзником царя Алексія. Кремль думав, що союз гетмана і царя буде Москві корисний. Україна виснажена шестилітньою війною з Польщею: є тепер для Москви нагода здійснити “порабощения й поглощения Украины”.

551. (ЦК КПСС видав “Тези про 300 річчя возз’єднання України з Росією”, у яких пише, що “Хмельницький, виражаючи споконвічні сподівання і прагнення українського народу до тісного союзу з російським народом і очолюючи процес складання української державности, правильно розумів її завдання і перспективи, бачив неможливість врятування українського народу без його об’єднання з великим російським народом, наполегливо добився возз’єднання України з Росією”.

З великим чи малим російським народом гетман Богдан переговорів не мав. Він переговорював з Бутурліним, для якого справи народу не існували — Бутурлін вислуговувався перед царем Алексієм, мріючи про боярські права, і про отримання в дарунок нових декілька сотень рабів (“крепосних”). І хан чи цар-деспот Алексій не виражав прагнення і сподівання російського народу, тримаючи його в “кандалах” півазіятського рабства.

“История СССР”, фальшуючи історію, пише, що “единодушно” “народние массьі России отражали желание воссоединится с братским украинским народом”. Звідки вони знали, що він “братский”: ніколи в історії ці два народи (до 1654 р.) не мали нічого спільного. Православіє — чужа релігія, яку, як знаряддя, використовували хани. Чи, може, українці повірили, що польське братське “по-рабощєніє” — гірке, а московське — солодке? Що ж: Каїн і Авель були братами, Басманов і Годунов були братами і один одного душили в ім’я “порабощєнія”. Ханською деспотією писана “История СССР” ширить ненависть між народами!)

552. Гетман Богдан (і це правда) “очолював процес складання української державности”, і шукав союзників (посилав послів до Турції, Московитії, Швеції), щоб Українську державу скріпити, а не щоб її приєднати до Московитії, поставивши свій народ “под власть тирана-царя Московитії”, яку забрали у свої руки вихрещені татари (мурзи, хани, беї). Тарас Шевченко, знаючи про отатарення Московитії, пише в “Єретикові”: “Розбойники, кати в тіарах все потоптали, все взяли, мов у Московії татари”.

Народ любить надіятися на себе, на свої духовні й тілесні сили. Народ облагороднює себе гордістю тоді, коли він у тяжкі обставини потрапивши, спасає сам себе, славить сам себе своїми оборонцями-богатирями. Немає (і ніколи не було) такого глупого народу, який би шукав порятунку, добровільно йдучи в ярмо того чи іншого іноземного тирана (наприклад, короля Яна Казиміра Польського чи царя Алексія Михайловича Московського). Москалі (рускіє), реклямуючи, що українці (русичі) добровільно возз’єдналися з Москвою, щоб на вулицях Києва не було чути української мови, представляють українців перед світом, як глупих людей, роз’ятрюють національну ворожнечу.

553. Я вже говорив, що справа не в “возз’єднанні”, а в його суті: є “возз’єднання” двох сил, де ні одній не дозволено бути домінантом. І є “возз’єднання” двох сил, де діє закон: право по стороні тиранії. У таких обставинах слово “возз’єднання” стає синонімом поневолення, обману, підступної пропаганди, наприклад, веденої ЦК КПСС при допомозі ЧЕКА, НКВД, КҐБ.

Білий цар-хан Алексій Московський, як видно з “Тез ЦК КПСС”, “виражав споконвічні сподівання і прагнення російського народу” (і обов’язково “великого”). І він, деспот, “рятував український народ” так, як Іван Ґрозний рятував Новгород чи Іван Калита — Тверське князівство. Що під словами “возз’єднання України з Росією” Москва розуміє грабування, гноблення, деморалізацію Українського народу, катування його кращих синів і дочок, про це свідчитимуть історичні факти “возз’єднання”, про які я почну говорити.

554. ЦК КПСС вважає, що “Переяславська рада” й “умова” були актами відречення України (Руси) від волі (самостійности) і радісного вияву рабської підлеглости тиранові-цареві Московитії, в якій панує варварська (заведена Татаро-Монгольською ордою) система державного правління. “Москвитяни успадкували імперію від Чингіс Хана”, “Золота Орда була насправді знана як Біла Орда, цар Московії, як наступник ханів цієї Орди, був тепер названий — “Білий цар”, і “Монгольські принципи урядування були далі збережені і завершені Московським правительством” (Проф. Ґ. Вернадський, “Монголи і Россія”, Ейл університет, 1953 р.; Лондон: Оксфорд прес, стор. 388—390).

Гетман Богдан у Переяславі сказав, що цар Московитії Алексій не склав присяги, що буде чесним союзником. Та попи, не слухаючи гетмана Богдана рекли: “Покладемося на Євангельські істини, що цар Московський, як цар православний, шануватиме вольности країни нашої”: от і вся документація Переяславської умови.

Архимандрит Прохор (довірений духовник царя Алексія) ходив з “замосковською чіновною кнігою” у супроводі попів міста Переяслава. Попи переяславські довірливим людям (побожним рабам православним) рекли, що підлеглість цареві Московитії помагає гетманові Богданові громити католицьку Польщу. І тому “єдинодушно й радісно складаймо присягу на вірність царю, возз’єднуймося з православною Московією, а не бусурманською Турцією, католицькою Польщею, протестантською Швецією”; “возз’єднуймося, щоб єсми вовєкі всі єдино билі, слава Отцю і Сину й Святому Духові”!

555. Чи попи (головні пропагандисти Переяславської умови) дбали про краще завтра рідного народу, про його державність? Ні, ні! Вони були душителями свободи слова, совісти; вони, бачачи в православії свої шкурні (маєткові) інтереси, закликали народ боронити православіє і при допомозі православія гнобили народ; так пише Костомаров.

В Україні (Русі) “в більшості духовні (попи) зовсім не мали нічого священного, крім одягу під час богослуження”, “деякі з наших пастирів розумного стада Христового ледь достойні бути пастухами ослів”, “Не пастирі вони, а вовки хижі, пожираючі своїх овець. О нещасливе стадо!”, “Церква наша наповнена на духовних місцях (...) грубіянами, нахабами, гуляками, обжерами, розпусниками, ненаситними сластолюбцями, святопродавцями, несправедливими суддями, обманщиками, фарисеями, підступними юдами” (Н. І. Костомаров, “Собраніє сочінєній”, Петербург, 1903 р., кн. 1, т. З, стор. 639, 640).

Костомаров (вірний побратим Тараса Шевченка), даючи таку характеристику духовенству християнської України, покликається на літописи, архіви, документи, у яких зазначаються списки попів-донощиків, агентів, які мали завдання робити розбрат між українськими полковниками, продавали Москві таїни Старшинської ради, пляни того чи іншого гетмана.

Злочинні юди, чорноризці обманщики, розпусники і грубіяни їздили з обманщиками-послами Московської орди по парахвіях, зганяли побожних рабів православних на сільську площу: творили православний цирк, названий “присягою народа Малоросії царю Алексію Московському”.

556. Присяга — це слова; “Москвитяни ніколи не вірять словам, бо ніхто не вірить їхньому слову” (Карамзін, т. 10, стор. 168). Якщо ж москвитяни організовують присягу, то не тому, щоб їй вірити, а тому, щоб її використовувати, як засіб обману: присягнувся, що цареві Московському служитимеш, а тепер про вольності говориш, значить “прєдатель”, “прєдатєля — казніть!”, бо він ворог возз’єднання двох братніх народів.

14 січня посол Бутурлін з москвитянами і попами приїхав до Києва: тут його стрів з попами Київський митрополит Сильвестер Косів. У св. Софії Бутурлін оголосив, що православний цар Московитії боронитиме православних і тому православні повинні радіти і складати присягу, що не зрадять царя, оборонця православія.

Київський митрополит С. Косів, ставленик короля Польського, попав у складні обставини: Переяславська умова взаємно не підписана; гетман Богдан поїхав у Чигирин — обурений поводженням Московитії; може відновить переговори з Польщею? Митрополит відмовився складати присягу. Бутурлін почав погрожувати, і: 19 січня митрополит С. Косів з попами і монахами присягнувся, що не зраджуватиме Москви.

557. 24 січня посол Бутурлін прибув до Ніжина, де зустрів свого шпигуна-протопопа Максима Філимоніва, який позганяв до церкви побожних рабів православних. І влаштував видовище назване “возз’єднанням двох народів”. Стояв Бутурлін з “стрєльцами”, до нього з молитвами, корогвами, кропилом і кадилом ішов протопоп Максим Філимонів, голосячи, що “все єдінодушно, чтоб радость межи народом стала, чтоб есми вовеки вси єдино были, для спасєния греческой вєри, приносим присягу на вєрность царю Алексею Михайловичу”.

Парахвіяни вже звикли до таких церковних ритуалів: були вони під час творення юнії, коронації короля Польського, призначення нового митрополита, ну й тепер протопоп Максим Філимонів кропить і оспівує посла Бутурліна, ніби патріярха Паїсія з візитацією стрічає.

558. Посол Бутурлін повернувся до Москви і, щоб підняти свій престиж, хвастливо сказав, що “вся Малоросія присяглася служити царю Московитії”. Цар Алексій, повіривши цим словам, дав Бутурлінові титул “дворецького”. І особисто підніс йому “золоту чашу з золотими дєньґамі”. І тепер почнеться терор: “коли вся Малоросія присягнулася служити цареві Московитії, а ті чи інші полковники чи гетман вестимуть політику не корисну для царя, значить, їх треба “казніть”, бо вони “изменники — гетманьі й старшини” (“История СССР”, стор. 302). (Фальсифікації, складені в Москві в справі Переяславської умови, москалі (рускіє) ширять в Україні, маючи на меті завдання: легковірних хохлів обманювати, роблячи їх чесними лакеями московськими, а тих хохлів, які обман пізнавши, обурюються, ставити “под караул” і гнати на каторжні роботи в Сибір, як “ворога народних мас”.

О, яке зневажливе трактування Українського народу! Сам чорт посоромився б так глумитися з народних мас! Німці й англійці — справді два братні народи, та в найтяжчому лихолітті ніколи б англійські народні маси не склали б єдинодушно присяги на вірність Німеччині чи навпаки — німецькі народні маси — на вірність Англії.

Якщо народ має почуття гідности, самопошани, то він жодній країні (державі) ворожій чи приятельській, присяги на вірність складати не буде! У ментальності москвинів (і про це пише Карамзін) загніздилися “татарські порядки”. Москвини майже триста літ єдинодушно приносили присягу “на вєрность Татаро-Монгольской орде”. І цей, по-рабському принизливий душу народу звичай, москвини накидають й Українським народним масам, осквернюють їхню національну гідність перед народами Европи і Азії!

559. 1654 рік. 5 вересня. На основі існуючого військового союзу між Україною (Руссю) і Московитією, прибуло Московське військо, очолене воєводою Бутурліним, до гетмана Богдана. Війська (Українські і Московські) зустрілися в селі Романівці (на Волині). Має початися спільна війна з Польщею.

(У цій війні Московитія зрадить Україну (Русь), зрадить “Украинские народные массы, которые (як пише “История СССР”) “єдинодушно принесли присягу на вєрность России”, і підпише “переяславську умову” з Польщею, щоб спільно з нею поневолювати Українські народні маси, розчленувавши напополам землі України-Руси).

560. 18 вересня. Гетман Богдан розгромив польських вторжників між Острогом і Межиріччям. І дав наказ полковникові Лісницькому і московському капітанові (який мав свою військову частину) Калачову, щоб вони переслідували утікаючих поляків.

Біля гетмана Богдана перебуває воєвода Бутурлін. З Москви прибулий посол Артемон Матвєєв сказав гетманові Богданові, що цар Московитії Алексій Михайлович хоче, щоб гетман забрав Молдавію, на яку зазіхає султан. Гетман Богдан відповів, що в цю пору він не має на меті займатися Молдавією. Москва відчула, що гетман не звертає уваги на прохання її царя.

Московитія, “помагаючи” гетманові Богданові у війні з Польщею, посилає воєводів В. Шереметєва і Г. Ромодановського. Гетман Богдан бачить, що народне прислів’я правильне: возз’єднувалася кобила з вовком, але додому не повернулася. Воєвода Бутурлін вигнав поляків з міста Гусятина і почав зганяти народні маси на площу. Народні маси, оточені озброєними москалями, стояли перелякані: поженуть їх в Москву на каторжні роботи, продадуть татарам? Прийшов піп і потішив, сказавши, що всі єдинодушно повинні скласти присягу “на вєрность царю Московії”. Оточені народні маси справді спішили якнайскорше скласти присягу, щоб вирватися з оточення: колом стоять озброєні москалі суворі й мовчазні. Бутурлін перед тим, як відпустити народні маси з оточення, оголосив, що складена присяга означає “возз’єднання”: місто Гусятин, усі маєтки в місті і жителі відтепер стали “подданими царя Московського”.

561. Гетман Богдан суворо сказав воєводі Бутурлінові, що його (московське) військо поводиться в Галичині гірше, як Орда: грабує населення, шукає “ізмєнніков”, зганяє заляканих людей на площі складати присяги “на вєрность царю” і попам (своїм помічникам) дарує соболі, обіцяє маєтки — робить такі “порядки”, як у Башкірії. Воєвода, почувши гнівні слова гетмана Богдана, послав гінців у Москву, що “гетман не преданий”. І з Москви швидко прибув царський посол Лопухін.

Посол Лопухін сказав, що цар Алексій знає, що гетман Богдан Переяславською умовою тільки залякує Польщу, про возз’єднання ж з Москвою й не думає і тому має таємні переговори з Швецьким королем Густавом — лютим ворогом Московитії, який вже вторгнувся у Польщу. Польський король Ян Казимір, знаючи, що гетман Богдан зненавидів грабіжницькі дії воєводи Бутурліна, прислав йому (гетманові) теплого листа.

“Ти мене зробив королем і ти мене скинути можеш, коли схочеш. Бери, що хочеш, хоч би й до Висли, тільки поможи мені проти моїх неприятелів, бо крім Бога і тебе, і війська твого, не маю помочі ні звідки”; цей лист писаний королем 13 серпня 1655 року.

Московський посол Бутурлін довідався: гетман Богдан незадоволений поводженням Московського війська, і тому має таємні листування з королем Польщі. З Москви від царя Алексія до посла-воєводи Бутурліна, який перебуває у Києві, прийшло розпорядження: довідатися, що для гетмана Богдана привіз Федір Виговський від короля Польщі.

562. 1655 рік. Шведське військо ввійшло в Польщу. Король Швеції Ґустав і гетман України (Руси) Богдан стали союзниками. Швеція — ворог Московитії. Цар Алексій, довідавшись, що гетман Богдан має умову військову з королем Ґуставом, відчув, що Переяславська рада (умова) гетманом Богданом кансельована. Гетман Богдан їде до Львова, щоб зустрітися з Швецьким полководцем Вітенберґом.

28 серпня Шведи ввійшли у Варшаву. Король Ґустав у Варшаві отримав листа від гетмана Богдана, де пишеться: “Гетман і його військо тішаться, що Польща переходить під владу короля Карла Ґустава”. Полковник Іван Золотаренко написав королеві Ґуставові листа, що десять тисяч українських воїнів можуть бути у його розпорядженні.

563. 1656 рік. Січень. Король Швеції Ґустав прислав послів до гетмана Богдана, заявляючи, що межі України (Руси) сягають по Вислу. І радить гетманові не звертати увагу на жодні умови з королем Польщі. Король Швеції зазначив, що хоче зустрінутися з гетманом України (Руси), бажає скласти умову про спільну війну з Польщею.

9 лютого король Польщі Казимір прибув до Львова, щоб особисто зустрітися з гетманом України Богданом у справі миру і військового союзу. З півночі до Львова йде король Швеції Ґустав, щоб зустрітися особисто з гетманом України Богданом. Не мігши перемогти тяжкої дороги, король Ґустав біля Томишева повернув своє військо і пішов до Перемишля.

25 жовтня. У місті Вільне посли Московитії і Польщі з’їхалися: обмірковують справи “мирного союзу”. Московитія обурена, що військо України (Руси) при допомозі Білоруського населення вигнало Москвинське військо з Могилівщини. Полковник Іван Нечай з наказу гетмана Богдана поставив військові сотні в містах Акулинське, Біляєвське, Білгородське, Вербицьке, Пропонське, Слуцьке, Чичерське, Чауське, Уланівське, Смоленське; усіх разом 19 сотень. Усі ці землі звільнили Українські війська, вигнавши Литовське військо, що було в єднанні з Польщею. Цар Алексій хоче, щоб гетман Богдан вивів українське військо з Білорусії.

Гетман Богдан посилає послів Івана Скоробагатого, Остапа Лубенця і Степана Вербицького до Вільна, щоб вони брали участь у переговорах, які має Польща і Москва. Московитія (чи “Россия”) після того, як “Украинские народньіе массьі единодушно принесли присягу на верность России”, складає з польськими магнатами умову “перемир’я”, що означає: спільно діяти проти України (Руси) і намагатися її землями поділитися.

564. Гетман Богдан, як пише літописець, довідавшись про зрадницьку поведінку Москви (“России”) у Вільно, “скричав, як божевільний і несамовитий”, що немає іншого виходу: треба відступити від Московитії, й шукати іншої допомоги у війні з Польськими загарбниками.

Москва, знаючи настрої гетмана Богдана, негайно посилає послів (вихрещеного мурзу В. П. Кікіна, “істінно рускаго”, царського стольника). І він привіз гетманові Богданові найкоштовніші хутра (160 соболів). І також обдарував писаря І. Виговського, і питає: чи справді Україна (Русь) має возз’єднання з Туреччиною, Кримом, Семигородом, Молдавією, Волохією?

6-го листопада царський стольник Кікін від’їзджа в Москву. І писар Іван Виговський йому сказав: “Україні (Русі) належить місто Вільно: так було й за наших князів. Москвини-бояри і ляхи-магнати у Вільно обмірковували справи поневолення українських земель. Обіцянки, які дала Москва в Переяславі, забула в Вільно”. (У архівах Московитії написано: “І. Виговський — ізменнік”).

565. (Гетманові Богданові розвідка донесла: Москва хоче при допомозі попів і монахів (тих монахів, які прибули з Москви, де жили, як утікачі від польських переслідувань) роз’єднати Українське військо, посварити полковників, підтримуючи тих, які (за дари й обіцянки) погоджуються бути слухняними слугами царя Московитії).

Посол Московитії Ф. Бутурлін у березні (1656 року) два рази привозив коштовні дари для духовенства (ласки царя Алексєя). Гостював у Київського митрополита, золоті тарелі, чаші, ланцюги, хрести подарив. Снуються змови: є прагнення поставити духовенство на службу Москві, обіцяючи йому “царські подаяння” і ласки Московського патріярха.

566. Попи зуміли намовити українців-воїнів повстати проти полковника А. Ждановича, бо він став союзником шведів-антихристів, і неприхильність проявляє до православної Москви. І таке саме повстання попи підняли у полку Юрія Хмельницького. Повстання проти антимосковської політики гетмана Богдана таємно очолює прибулий з Москви “ґаспадін Іван Желобузький”, оточений попами, купцями і “тайними совєтнікамі”. Гетман Богдан бачить: його влюблене військо, якому він життя присвятив і яке покрило свої подвиги вічною славою, здеморалізовується попами (москофілами — платними агентами.) Він тяжко переживає несусвітне горе: у полках агенти вигукують “с Москвой!”, а воїни: “з батьком-гетманом Богданом!”.

567. 1657 рік. 28 березня. Полковник Іван Нечай (отже, два роки після “Переяславської умови”) дав наказ Московському воєводі Бутурлінові, щоб він з селища Дишкове негайно вивів Московське військо. Москвини у селищах грабують українців.

Полковник А. Жданович у березні вигнав поляків з Пінщини. Знатні діячі Пінщини проголосили, що вони визнають владу гетмана Богдана. Волинь, Литва та землі біля Висли повідомили, що визнають владу України (Руси). У червні Новгород, де перебувало Українське військо, очолене полковником Іваном Нечаєм, виявив бажання звільнитися з деспотії царів Московських і з’єднатися з Києвом: Новгородці пригадали славні часи царя Ярослава Мудрого.

Москва 9 травня прислала послів (Ф. Бутурліна і дяка В. Михайлова) до гетмана Богдана. У Кремлі тривога: цар Алексій отримав відомості від короля Польщі, що Україна (Русь) має союз (возз’єднання) з Швецією і Семигородом. Гетман Богдан знає, що Український народ за три роки добре пізнав вдачу північних вторжників “єдиновєрних”, їхню жорстоку побожність і їхнє прагнення бути начальниками над українцями. І він, виразник волі Українського народу, відмовляється прийняти послів з Москви. І каже своєму синові Юрієві не складати присяги на вірність Москві. Писар Іван Виговський сказав послам Московії, що москвини не дотримуються жодних умов і поводяться на Українських землях, як татари.

568. Гетман Богдан довідався, що в Пінську була рада Пінської знаті, яка вирішила: Пінщина визнає зверхність влади України, очоленої гетманом Богданом. Гетман повідомив Пінщину, що всі її права проголошуються недоторканими. Землі, які перебували під польською окупацією, добровільно (без жодних “присяг на вєрность”) зголошуються під зверхність Українського війська.

18 травня. На Раді Старшин у Чигирині вирішено, що Україна (Русь) діє, як незалежна держава, не визнаючи опіки Польщі, Москви, Криму, Туреччини. Гетман Богдан перед старшинами проголосив закони борні: приєднання до України (Руси) її рідних земель по Вислу, повне уневажнення “Переяславської умови”, булава передається синові Юрію; триматися Українсько-Семигородсько-Шведського союзу.

Москва довідавшись, що гетман Богдан, як монарх, передав гетманський престол синові Юрію, прислала послів у Чигирин. Прибулі посли Московії почали юного гетмана Юрія намовляти, щоб він склав присягу цареві Московитії. Гетман Богдан відповів, що гетман Юрій присяги не складає. 27 липня о 5-й годині вечора Великий Гетман Богдан помер у Чигирині, 25 серпня похований у Суботові.

569. Шістнадцятилітній Юрій — гетман України (Руси). Щоб між полковниками не почалася боротьба за гетманський престол, Рада Старшин має призначити юному гетманові Юрію радників. Син гетмана Богдана — символ слави, влади, єдности. Полковники, в ім’я єдности, зобов’язані славити Авторитет. Рада Старшин не знала таїн державного порядку, і проголосила гетманом Івана Виговського, вважаючи, що “Юрій повинен підрости”. Ні, прапорові не треба підростати: оточіть його пошаною, і від його імени і в ім’я його імени, виберіть Головнокомандуючого. І покляніться, що ніхто з полковників не прагнутиме сам (чи при допомозі чужої держави) брати в руки булаву, і дійте, скріпляючи основи молодої держави.

Гетман Іван Виговський (потомок української боярської родини з міста Вигове) — вірний син України (Руси). До гетмана Івана прибув посол Польщі Казимір Беньовський. Москва під кличем “опіка над православними” посилає свої військові частини в Україну (Русь): вони очолені воєводою Ромодановським. Ромодановський справи “порядку” полагоджує при допомозі попів, даючи їм дари. Попи проти будь-якого союзу України (Руси) з Турцією, Польщею, Швецією.

570. Серпень. Українці побачили, що воєводи Шереметєв, Бутурлін, Ромодановський, які з московськими ордами вторгнулися в Україну (Русь), кажуть “ми такі, як ви, слов’яни, браття”, справді ж не є слов’янами. Вони віру грецьку мають і говорять по-слов’янському і ненавидять слов’ян (українців). Між українцями постає ненависть до шереметєвих-бутурліних-ромодановських.

Вторжник Шереметєв, боючись народного повстання, почав у Києві ставити оборонні споруди. Москалі (рускіє) кричали киянам: “Прєдатєлі! Но ми вам покажем желєзом і кров’ю, что такоє клятва на вєрность царю і воссоєдінєніє двох єдиновєрних народові”

Вторжники, очолені Шереметєвим, почали біля Києва вирубувати гаї, дерева тягнути до Києва, ставити “кремль” (оборонні споруди). “Не рубайте наших дібров! Ідіть, кацапи, додому!” — кричали українські юнки і юнаки.

571. 16 серпня передовий загін гетмана Івана Виговського, покликаний хліборобами, наблизився до річки Либідь, “дві верстви від Києва”, і дав наказ: “Москва! Солдати, не рубайте лісу!” “Ето всьо наше, ви клятву склалі на вєрность Москвє й царю, воссоєдєняйтєсь!”

Постала напружена безвихідь: москвини, погостювавши на Українській землі, дуже полюбили її сонце, гаї, поля, “її паляніци”, “варєнікі”, “галушкі”, масло, сметану, і їм не хочеться іти додому (на північ понуру, болотяну, бідну, де немає ні вишневих садів, ні солов’їв, є бідні шалаші, в “ізбушках щі да клюква”). Москвинам хочеться “воссоєдінятся”, щоб у Києві була “власть батюшки-царя”, але “прєдатєлі, ізменніки протів воссоєдіненія”, і кажуть: “рускіє, ідіть додому!”.

572. Українські воїни біля річки Либідь розгромили москвинів-загарбників. Недобитки утекли до Києва під охорону воєводи Шереметєва, який поставив оборонні споруди. І утверджує в Києві “власть Москви”.

Біля гори Кисилівки окопався загарбник Іван Зубов. І кричить, що “Києв подданий Москвє”. Гетман Іван Виговський підійшов з своїм братом Данилом (Виговським) під стіни Печерського монастиря. Жахлива ситуація: іти вперед можна тільки по трупах киян, яких Шереметєв пов’язав, поставивши рядами, а за ними поставив “драгунів”. Гетман Іван Виговський відійшов від Києва. Брат Данило ранений: воїни віднесли його на човен, який відплив на Запоріжжя.

Московитія почала заповнювати Київ військом, ставити нові вкріплення; киян, які відважувалися казати “Москва, іди додому”, москвини хапали і катували в ім’я “возз’єднання двох братніх народів”.

573. 16 жовтня. Представники України і Швеції в Корсуні підписали умову, що: “Визнається і проголошується Запорізьке військо і йому підвладні землі, як країна вільна і як народ нікому не підданий”. Почувши про умову України (Руси) і Швеції, Москва негайно послала на Українські землі орду, очолену Ромодановським, щоб вогнем і мечем утверджувати “возз’єднання двох народів” на основі “подданства царю Московитії”.

Гетман Іван Виговський покликав собі на поміч Кримську орду, очолену Карач-беєм. (Посол Московитії (вихрещений татарин) Кікін підписав з гетманом Іваном Виговським “умову перемир’я” і відправив її до Москви).

У Москві вирішено: у тих містах і селах українських, де стоїть московське військо, заводити “крепосніческіє порядкі”, українців вважати підданими Московитії.

574. Між полковниками гетмана І. Виговського треба зробити роз’єднання: тих полковників, які підтримують попівську промосковську орієнтацію, обдаровувати золотом, соболями. Обіцяти їм маєтки (села, пасовище), тобто їм їхнє давати за слухняну службу Москві. І Москва переманила на свою сторону Полтавського полковника Пушкаря. Попи закликають побожних православних іти до Пушкаря і не підтримувати гетмана Івана Виговського, бо “він має союз з Швецією”.

“Московські агенти, найбільше з-поміж духовенства, ширили кличі, що треба обмежити владу і права гетмана та старшини, завести по містах московські залоги, та піддати Україну прямо під царську руку. Московський уряд вів таємні переговори з Пушкарем і Барабашем, царські воєводи, яких наслано на Україну, нищили прихильників Виговського” (І. Крип’якевич, “Велика історія України”, 1948 р., стор. 486). Агенти Московії діяли “з-поміж духовенства”, знаючи, що духовенство України (Руси) — каста найбільш здеморалізована.

575. “Обмежити владу і права гетмана” значить обмежити самостійність України, “піддати Україну під царську руку” значить запровадити в Україні ординські варварські порядки. (Я вже говорив, що попи України (Руси) підтримували московські порядки тому, що вони тиранські: тирани обдаровували попів пишними привілеями. Порядки українські (гетманські, косацькі) устійнювалися під кличами “вольности”: попи боялися вольности, яка обмежувала їхні привілеї. Московія, намовляючи українця зраджувати українця, хоче при допомозі Пушкаря знищити Виговського, а потім при допомозі ще вигіднішого лакея, знищити Пушкаря. Треба визнати, що тактика московська досвідчена, спритна, гнучка: в ній втілена мудрість знищення, гноблення і господства).

Гетман Іван Виговський хоче мирно всі справи полагодити з Полтавським полковником Пушкарем і з кошовим Запорозького війська Дмитром Барабашем. У церквах попи речуть, що гетман Іван Виговський зрадив православіє: мав розмови з шведськими послами, які не визнають хреста й зневажливо ставляться до “крестоцілування”.

“Православна віра — рідна мати наша, терпімо, вмираймо за святе православіє, православна віра ввійшла в нашу душу, в наше тіло, в наш мозок, без православія життя обтяжене гріхами, зачинена дорога до царства небесного”.

Тюлюбаєв (рускій, вихрещений татарин), обвішаний хрестами, їздив з попами промосковської орієнтації і жалібно говорив: “Спасіте православіє!” Він хрестився, ставив ікону посеред дороги, бив поклони і постійно повторяв: “Спасіте православіє”. “Як?” Він пояснював, що треба скинути гетмана І. Виговського (ворога Москви) і вибрати гетманом Мартина Пушкаря (вірного Москві). Гетман І. Виговський дав наказ арештувати Тюлюбаєва.

576. 1658 рік. 11 червня. Московитія не може в чесному бою перемогти Україну (Русь). І тому вживає підступи, які вживали хани, розсварюючи князьків покореного народу. Українця треба обдарувати соболями, золотими блюдцями, щоб він був “свой парень”. І тоді його, як пса, нацькувати проти того українця, який не хоче себе продати Москві. І Московитія придбала “вєрного парня” Мартина Пушкаря. Пушкар організував з українців (“істинно православних”) військо. І при допомозі Московитії хоче розгромити військо (“неістинно православних”) гетмана І. Виговського.

Під Полтавою гетман Виговський просить полковника М. Пушкаря не догоджати Москві, повернутися обличчям до рідного народу. Пушкар почав просити у Виговського помилування, і може просив щиро. Виговський повірив у каяття і послав до нього послів.

Пушкар оточений попами, які в возз’єднанні з Москвою бачать особисті вигоди, і тому й народ закликають до возз’єднання. Москва — країна деспотична. Я щойно говорив: там, де влада деспотична, попи багатіють: скріплюють владу деспота, отримуючи від нього ярлики, грамоти. Пушкар в ім’я православія повбивав послів (братів своїх). І вночі напав на військову частину гетмана Виговського. Почалася кривава братовбивча війна. Погиб в бою Пушкар з печаттю зрадника й оборонця святого православія.

577. Православіє здеморалізувало синів народу: Пушкар діяв, вважаючи себе вірним сином народу — бо ж боронив православіє і союз з “єдіновєрною” Москвою. І вважав гетмана Виговського зрадником народу. Гетман Виговський, маючи в руках булаву, думав про державне життя Вітчизни. Побачивши, що москалі (рускіє) поводяться, як загарбники, він заключив союз з Швецією, відчував у ній прихильніше ставлення до державного життя України (Руси).

Попи розголосили, що гетман Виговський має дипломатичні стосунки з протестантською Швецією, став “ізмєнніком православія”, “прєдатєльом” єдиновірної Москви.

(Я вже говорив, що Москва дивиться на православіє так, як дивилася Орда: православіє — священне знаряддя обману побожних рабів. І москвини (рускіє) по-ханському вміють цим знаряддям оперувати, обдурюючи українців. Єреї навчили українців вірити, що православіє — рідна мати, рідна церква; українці тому й держави не мають, що називають те знаряддя, яке їх тримає в тяжкій неволі, рідною матір’ю).

Полтавці казали, що спільник Пушкаря, Барабаш, затаював своє півтатарське походження, і виявив себе тоді, коли до нього прибули з Московії такі, як він — Тюлюбаєв, Тулупов. І. Крип’якевич пише, що “Ця домашня війна коштувала Україні 50.000 жертв у людях”. Вона була викликана агентами Московії, щоб українці, самі себе скривавлюючи, утрачали спроможність відстоювати права бути панами на батьківській землі.

578. Гетман Іван Виговський, розгромивши повстання Пушкаря і Барабаша, видав до Українського народу маніфест, пишучи: “Зраду підступної Москви видно в усьому, вона готує нам ярмо домашньою громадянською війною, нашою власною зброєю, все це ми виявили”.

Москва так, як і кожний загарбник, має право користуватися усіми засобами, щоб загарбати Україну (Русь) і поневолити її народ: її найуспішніше знаряддя, це православіє, хто проти Москви — той проти православія. Українці поставили православіє вище національних і державних справ України (Руси). І тому гетман Іван Виговський і всі такі, як він, що старатимуться самостійну Українську Державу утвердити, бій програють.

579. 1658 рік. 16 вересня. Місто Гадяч. Гетман Іван Виговський; Генеральний суддя Богданович; Генеральний писар Іван Груша; Генеральний обозний Тимохвій Носач; полковники: Лісницький (Миргородщина); Петро Дорошенко (Прилуччина); Павло Тетеря (Переяславщина); Швець (Лубенщина); Силич (Чернігівщина); Іван Богун (Поволоччина); Гоголь (Подільщина); Зеленський (Подністрянщина); Михайло Ханенко (Уманщина); Жданович (Київщина). І представники Українських народних мас — люди Косацької знаті: Лобода, Нечай, Гуляницький, Головацький, Хмельницький, Верещак, Морозенко, Северин, Немирич та їхні роди. Усі вони вирішили осудити затії промосковської попівської партії, яка діє під кличем “возз’єднання православних народов” і “подданость царю Московитії”. Народ України (Руси), шануючи свою гідність, не хоче у своїх містах і селах бачити вторжницьку орду Московитії.

580. У Гадячі Україна (Русь), Польща і Литва підписали умову, яка має більшу правомочність, як “Переяславська умова”. У Гадяцькій умові зазначено, що Україна (Русь) “сама порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища Законодавча влада належить Раді, котра складається з послів всієї України (Руси). Гетман обирається на весь свій вік, і має найвищу законну владу — є волею Ради. Україна (Русь) має свій суд, ведений рідною мовою, має свій скарб, куди йдуть доходи та податки з Українського народу для потреб влади Гетмана. Має свої гроші, урядовців-міністрів. Усі найвищі урядовці повинні бути Українцями. У Києві має бути університет. Військо перебуває під командою гетмана”.

581. І, “щоб Україна стала автономною державою, мала свою виборну осібну управу (свій сейм і трибунал — найвищий суд), і, щоб до неї Поляки не втручалися, а правили б Україною Гетман й інші власті, вибрані військом і людом Українським” (М. Аркас, стор. 227).

Вічних умов на світі ніколи не було. Переяславську умову, співтворцем якої був гетман Хмельницький і писар Виговський, тепер Українці, очолені гетманом Виговським, канселювали. Гетман Виговський, як виразник волі Українського народу, проголосив, що союз України і Московитії не був вигідний Україні, і тому втратив своє значення. Так у житті є: Москві не був вигідний союз з Польщею і москвини, канселювавши свої клятви, почали воювати з поляками.

Гадяцька умова налякала Московію не тим, що Україна перестала бути її союзницею, а тим, що в умові проголошено: “Найвища законодавча влада належить Раді”. У Москві може постати народне прагнення звільнитися від влади царя-деспота, і також утворити “раду з послів всієї Московитії”. У Москві влада в руках деспота, який поступає, як хан: він є законом, суддею, наказодавцем і карателем. Щоб наявне в Україні (Русі) “свободомисліє” не проникало в Московію і не хвилювало розум “крепостних”, треба вогнем і мечем запроваджувати “возз’єднання двох братніх народів”, і в цьому бачити спасіння Московії.

582. Московитія, почувши, що нею організований бунт Мартина Пушкаря, розгромлений, посилає орду, очолену воєводою Ромодановським, щоб він перейшов границі України (Руси) — здійснював “возз’єднання двох народів”. І він у листопаді перейшов границю, і видав грамоту до “народних мас”, що “Москва несьот спасєніє православія”, яке зрадив гетман І. Виговський, склавши союз з Швецією, Польщею, Литвою.

Гетман Виговський на грамоту Ромодановського відповів грамотою, називаючи Москву країною вторжників і лицемірів. Ромодановський, почувши, що “народниє масси” його грамоту рвуть, кажуть: “Москалі, ідіть додому”, почав “возз’єднання двох народів” здійснювати вогнем і мечем. Він ограбував міста і села Горошин, Пирятин, Чернухи, Варви, Зозулі, Лохвицю.

583. 1659 рік. Московське військо, очолене воєводою Трубецьким, 21 квітня оточило Конотоп. Має початися жорстокий бій між українцями і рускімі (москалями). У Конотопі оточені два українські полки: Чернігівський і Ніжинський. 4000 воїнів, підтримані населенням, героїчно боронять місто. Українці пересвідчилися, що москалі (рускіє) близькі по вірі православній і далекі по вдачі людській. (Конотоп, незважаючи на атаки ворога, не здається: перебуватиме в оточенні до 29 червня).

12 травня москалі (рускіє), як дика Орда, напали на місто Борзне: перемогли невелику залогу полковника Золотаренка. Підпалили місто. Ограбували жителів. Старих повбивали, молодих узяли в полон, пов’язали і “под караулом” погнали на північ — “на строітельство Москви”.

21 травня українець (протопоп Максим Філимонів), підтриманий ніжинськими попами, поміг орді Ромодановського і Куракіна вторгнутися в Ніжин. Орда ограбувала населення, палила доми утікачів, називаючи їх “ворогами возз’єднання двох православних народів”.

Ті українці, які втекли з Ніжина, прибігли до Шаповалівки, де стояли Українські війська, показували рани (свіжі сліди катування). Оповідали, що їхні доньки знасилувані і подушені. Нещасні жертви (переважно юнаки), які пробували боронити сестер, просили пощади. І чули слова: “Хохльонок, не бойсь! Подрєжу полєгонько”. І спокійно, ніби й не людині, ножами відрізували голову. Жахіття лякало людей і об’єднувало. Українці з залізними ціпами і косами ішли помагати гетманові І. Виговському бити вторжників.

584. 24 червня біля Шаповалівки московська орда оточила полк полковника Силка. “Складав у Переяславі клятву на вірність цареві, хрест цілував, а тепер підняв зброю проти царського війська православного і кажеш: “Москалі, ідіть додому?” Катуйте!” Москалі (рускіє) прикували полковника Силка до гармати, зав’язали рота, щоб мовчав, і ножами м’ясо від кісток відрізували.

Жителі міста Соснівки убили попа Афанасія, який був приятелем протопопа Максима Філимоніва. Філимонів їздив по селах “з іконою Пресвятої Богородиці й закликав побожних православних стати по стороні Куракіна, Трубецького, Пожарського” (істинних оборонців православія). Він проклинав кожного, хто прихильно ставився до гетмана І. Виговського, який уклав союз з Швецією. Побожні, щоб не попасти під прокляття, ховалися, побачивши, що їде протопоп Філимонів.

28 червня тридцятитисячна Московська орда, очолена воєводою Пожарським, старається оточити Українське військо гетмана І. Виговського біля річки Соснівка і знищити. Гетман Виговський дав наказ полковникові С. Гуляницькому причаїтися в лісі. Гетман Виговський заманив воєводу Пожарського в пастку: москалі (рускіє) вірячи, що українці відступають, почали робити швидку переправу через річку Соснівку. І тут полковник С. Гуляницький ударив по тилових частинах орди Московської. Почався пекельний бій: українці розгромили москалів (руських).

585. Гордість Московитії (головнокомандуючий — князь Пожарський) стоїть з розбитою головою. Українці заполонили його і його заступників Лева Прокофія, воєвод Бутурліних і шістьох полковників. Гетман Виговський гнівно глянув на воєвод Московитії, до яких доносилися слова українських воїнів: “Чого ти, Москва, вторгаєшся до Української Хати? Чого лізеш на наші ниви?” Гетман Виговський заполонених полководців подарував Кримському ханові.

Хан зустрів заполонених князя Пожарського, Бутурліних, Ляпунових. Зрадів, що отримає добрий викуп, повідомивши царя Московитії, що його найславніші генерали в полоні. Пожарський почав дорікати ханові, кажучи: “З Москвою йди, а не з Малоросією!” Хан розгнівався і вдарив князя Пожарського. Пожарський вуличним словом обізвав хана “й плюнул хану в ґлаза”. Хан дав наказ “отрубить голову”: на очах хана Пожарському, Ляпунову, Бутурліним та п’ятьом полковникам були відрубані голови.

586. 29 червня українські війська, очолені гетманом Іваном Виговським, розгромили головну Московську орду, очолену князем Трубецьким. Князь Трубецький з недобитками утік з околиць Конотопу у напрямку Путивля. Конотоп, який 12 тижнів був оточений московськими вторжниками, став вільним. 1500 українських воїнів полягло на полі брані, віддано обороняючи рідну землю. Жителі Конотопа вмирали від голоду й хвороб, але витримали: не здалися москалям (рускім) і тепер радісно святкують перемогу.

Під Конотопом в болоті лежить загарбницька слава Московії: барабани, прапори, гармати, побиті вторжники. Перелякані повернулися москалі (рускіє) в Москву. І повідомили, що українці їх розгромили: у полоні залишилися царські прапори і славні воєводи.

587. “Квіт московської кінноти”, — пише московський історик Соловйов, “що довершив щасливі походи у 1654—1655 роках, погиб в один день... Ніколи опісля московський цар не був уже в можності вивести в поле такого сильного війська. У жалібному вбранні вийшов Олексій Михайлович до народу; тривога впала на Москву. ...Трубецькой, на котрого була надія більш усіх, “мужь благоговейный й изящный, въ воинстве счастливый й недругамь страшний”, погубив таке велике військо!...; царський город задрожав за свою власну шкуру: в серпні, по наказу царя, люди всіх чинів спішили на земляні роботи, для укріплення Москви?”

“...Татари, союзники Виговського, з насміхом говорили московським послам: “Ваш цар хоче запанувати над Запорозькими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав: те саме буде і з московським царством, буде знищене з причини козаків”” (І. Крип’якевич). (Про те, що під Конотопом Українське військо розгромило полчища вторжників (Московське військо) “История СССР” й словом не згадала, щоб діти українські не знали правди, щоб на історію України дивилися московськими очима).

588. Москва зібрала охочих грабувати, чинити насильства, випустила з в’язниць “ворішок і убійц”. І під командою воєводи-князя Юрія Нікітіча Баратинського пішли москалі (рускіє) в Україну, їм даний наказ “висєчь й вижєчь”. Москвини, прямуючи до Києва, лютували, мстилися за поразку під Конотопом, нападали на мирні українські села. І вирізували українців, хати палили, скотину брали з собою на заріз. “Це ж православні, а не татари, у ліс тікати не треба”, — обмануті селяни говорили. Помилилися: православні, вторгнувшись у село, вирізували православних, діти в колисках лежали поколені ножами.

Воєвода Баратинський повідомляв Москву, що “на захід від Києва на верст 150 “посєчено” 15.000 хахлов і хохлушок”. Є надія, що “возз’єднання двох братніх народів проходить успішно”. Баратинський “вьісєкав измєнников”, які не хотіли бути рабами московськими.

589. У Ніжені попи, очолені протопопом Максимом Філимонівим, підняли агітацію по церквах, речучи: “За святу православну соборну і апостольську церкву борімося! Гетман Богдан казав: “Мила нам наша батьківська земля, наша Отчизна, але православіє для нас миліше!” Православіє — рідна мати наша, обороняймо православіє! Православні підтримуйте полковників Василя Золотаренка і Цюцюру, які з православною Москвою єднаються! Боріться проти гетмана Івана Виговського, який каже, що Вітчизну рятує, і тому союз з шведами, поляками, турками, литовцями підписує і б’є єдиновірну Москву! Хто за православіє — за нашу рідну матір боротися хоче, той стоїть по стороні православної Москви!”

“Скликати Старшинську Раду! Геть Виговського, зрадника православія! Нового гетмана!” Полковник Цюцюра убив полковника Юрія Немирича, прихильника Виговського. “За православіє!” — ораторствує між козаками протопоп Максим Філимонів. Він організував і очолює “москвофільську партію”, яка з Москви отримує “дєнґі”.

590. Гетман Виговський у селищі Германівка (на Київщині) 1 вересня скликав Старшинську Раду. Прибули й старшини, запаморочені православієм протопопа М. Филимоніва. “Воля Батьківщини — справа перша, а православіє — друга!” “Православіє — справа перша, а воля Батьківщини — друга!”

Появилася сварня. Старшини Верещак і Сулима сказали, що треба боронити незалежність Вітчизни і шукати в світі союзників, не звертаючи уваги, яка в них віра: грецька, латинська, мусульманська. “Христос любить тільки православних! Православіє — справа Божа, незалежність Вітчизни — світська. Той, хто світські справи ставить на перше місце -антихрист!” — речали попи. На Старшинській Раді кривава бійка.

Прихильники партії протопопа М. Філимоніва зарубали старшину Верещака і старшину Сулиму. Гетман Виговський, рятуючи життя, тікає з Старшинської Ради. “Православіє — свята мати наша, єднаємося з православною Москвою!” — кричали попи. Православні протопопа М. Філимоніва з оголеними шаблями біжать: хочуть убити гетмана Виговського. Не догнали...

У селі Бзині (біля Білої Церкви) постала нова Старшинська Рада. Партія протопопа М. Філимоніва позбавила Виговського гетманства. Полковники Лісницький і Лизогуб відібрали у гетмана Виговського булаву. Московські (рускіє) вторжники тішаться: вони були розгромлені гетманом Виговським під Конотопом. Щоб перемогти хохлів, треба їх поділити на дві ворожі групи і вони розгромлять самі себе. І тоді їх, знесилених, примусять бути підлеглими Москві!

591. 1660 рік. Вісімнадцятилітньому Юрію Хмельницькому вручена булава. Протопоп М. Філимонів тримає юного гетмана під духовною опікою. Він, протопоп, такий, як і всі інші духовники християнської України. Він дбає про благи попівської касти, яка є найкраще організована, має великі впливи на почування і мислення народу. Попівська каста (від 1240 року починаючи) служила всім вторжникам. Є такі династичні роди попівські, які по чотириста, триста літ сидять на парахвіях: попадівни одружуються з поповичами. Московія, даючи привілеї попівській касті, буде “в Малоросії” втверджувати гноблення побожних рабів православних.

(Попівська каста, пристрасно змагаючись за приєднання України до Москви, керується тільки своїми інтересами і про долю України не думає. Москва має православну тиранську систему правління, скріплену військом і попами: піп при такій системі вважається довіреною особою царською, парахвіяни, які працюють на його маєтку, є попівською власністю: їх він може судити і карати. Козацька вольность обмежує попівські права, робить парахвіян відважними, юнаки, не бажаючи за півдарма працювати на попівських маєтках, тікають на Запоріжжя, стають козаками і гетман Хмельницький їх не карає. Чи можуть попи підтримувати такі визвольні змагання — таку Українську державність?

Запорозька січ, гетман Хмельницький, гетман Виговський бачили, що попи виступають проти “вольности козацької”. Розгніваний гетман Хмельницький, як знаємо, наказав на бердишах (бойових сокирах) викарбувати слова: “попамь Супостатамь симь бердишомъ заграю на ихь толстихь шияхъ”. Розгніваний він був на попів, бачачи їхнє вороже ставлення до визвольних змагань народу).

592. Протопоп М. Філимонів, виконуючи доручення вторжника — воєводи Ромодановського, збунтував старшин проти гетмана Виговського. (Ми пізніше довідаємося, що він (протопоп) був головним змовником проти гетмана Сомка. Москва зробила протопопа М. Філимоніва єпископом Мефодієм — блюстителем християнської України. “Єпископ Мефодій — се той самий протопоп Максим Філимонів, що баламутив ще за Виговського. Тепер він за прихильність до Москви, висвячений був на єпископа і поставлений наглядачем Київської митрополії” (М. Аркас, стор. 239)).

Україна прославлена воєнними перемогами гетмана Хмельницького, їй легко підписувати військові договори з Турцією, Кримом, Швецією, Польщею. Та Москва хоче, щоб Україна була їй підлегла і тому всі договори України, підписані з іншими країнами, вона (Москва) успішно знищує під кличами “возз’єднання двох православних народів”. Щоб військові сили України ослабити, Москва починає українськими руками воювати з Польщею: хоче собі нові землі приєднати.

Московське військо, очолене князем Шереметєвим, влітку вторгається на Волинь. І з ним йдуть українські лівобережні полки, очолені “наказним гетманом” Цюцюрою (однодумцем протопопа М. Філимоніва). Гетман Ю. Хмельницький, який очолює Українське військо (Правобережні полки), йде “поволі й неохотно” до Шереметєва.

Поляки знали, що коли москалі не отримають допомоги від українців, то бій програють. І так сталося: поляки оточили військо Шереметєва під Чудновим. Москалі, не маючи біля себе війська гетмана Ю. Хмельницького, здалися в польський полон; Шереметєв віддав Польщі всю артилерію.

593. Старшини порадили гетманові Ю. Хмельницькому відійти від зв’язків з Москвою, бо 27 жовтня 1659 року москаль-князь Трубецькой пофальшував Переяславські документи, дописав такі пункти: “Гетман Малоросії підлягає наказам Москви. Москва тримає свої частини військові в Києві, Чернігові, Переяславі, Умані, Ніжені, Браславі”.

Гетман Ю. Хмельницький під Слободищем заключив з Польщею мир на основі Гадяцької умови: Україна має своє державне правління, незалежне від Польщі чи іншої держави. В “Истории СССР” написано (на стор. 302), що “из-за изменьі Юрия Хмельницкого й части старшин русское войско потерпело поражение”. Кожний гетман, старшина, воїн, який керується інтересами України і не хоче бути холуєм Московії, названий Москвою “ізмєнніком”. Кожний українець, який є холуєм Московії, названий Московією “істінним сином народа”, “вєрним другом”, “хорошім парнєм”.

“Наказний гетман” Т. Цюцюра (Цецюра) почув, що Шереметєв, попавши в полон, пообіцяв полякам віддати Київ. Торгівля не відбулася. Шереметєв викупився з полону й тікає в Москву, а його військо поляки віддають своїм союзникам-татарам Кримським. Жахлива доля спіткала українців, очолених Цецюрою. Їм сказано, що вони будуть продані татарам. Щоб не йти у татарську неволю, вони почали самі себе вбивати. Уночі з 3 на 4 листопада лежало 950 трупів. “Панасе, бий у серце, щоб без мук”. “Миколу вб’є Петро, а Петра — Грицько, рядком тут і полягаємо”. “Треба було гетмана Виговського слухати, пішли за протопопом Філимоновим, і тепер за православіє самі собі горлянки ріжемо. А протопоп став єпископом, сидить у Києві, наглядає за митрополією”.

594. Шереметєв і Баратинський зраділи, що їм удалося схопити в полон полковника Данила Виговського (брата гетмана Виговського). Москалі (рускіє) везли “хохла Виговського в Москву на катування”. Називали його “ізмєнніком”, який хотів, щоб Київ був в українських руках. Виговський мовчав. І вони (москалі-рускіє) не злюбили мовчання, і 10 грудня (1660 р.) біля Калуги почали катувати, вживаючи методи, европейцям незнані.

“Тіло в штуки від кнутів порізане; очі вилуплені й сріблом залиті: пальці поперерізувані, литки з ніг в штуки по жилі розібрані, взагалі нечувана жорстокість”, — описував очевидець, що бачив тіло в Чигирині. “Данилова жінка сама як припала до тіла, так об домовину вдарилася, що голову собі страшно розтяла. Прибіг Хмельниченко ранком, а як побачив тіло, ревно заплакав” (І. Крип’якевич). Хмельниченко — гетман Юрій, а Данилова жінка Степанида його рідна сестра. Гетман Юрій Хмельницький, бачачи звірства, чинені москалями (рускіми), плакав, вимахував шаблею в сторону Москви і кричав: “Кари москалям, кари!”

(У школах поневоленої України москалі (рускіє) обманюють українських дітей (на основі ленінської політики): гетманів проголошують зрадниками. “Юрій Хмельницький — зрадник інтересів народу”, “Іван Виговський — підлий зрадник”, “гетман П. Тетеря — агент польських панів”, “гетман П. Дорошенко — зрадник народу, який хотів Україну продати Туреччині”, “гетман І. Брюховецький — зрадник”, “Кость Гордієнко — зрадник”, “Гетман Іван Мазепа — підлий зрадник, що продав Україну іноземним поневолювачам”, “Пилип Орлик — зрадник і агент Польщі й Швеції”).

595. 1663 рік. Московитія (підтримана попами такими, як протопоп М. Філимонів) проголосила гетмана Юрія Хмельницького “ізмєнніком православія”. Українські полки (і цього треба було сподіватися), підбурені попами, проголосили, що гетмана Ю. Хмельницького не визнають гетманом. І він віддав булаву полковникові Павлові Тетері, який одружений із Степанидою (сестрою гетмана Ю. Хмельницького), що була вдовою по Данилові Виговському. 6 січня Ю. Хмельницький став монахом під ім’ям Гедеон.

18 березня на Правобережній Україні став гетманом П. Тетеря. Гетман І. Виговський зустрічається з П. Тетерею. Є пляни: полки (Правобережжя і Лівобережжя) підпорядкувати Тетері: маючи силу, можна буде сміливіше говорити з Польщею і Москвою.

13 червня біля Ніжина в таборі московського окольничого Вєлікоґаґіна почалася Старшинська Рада, на якій грає велику ролю протопоп М. Філимонів. Є три кандидати на гетмана Лівобережної України: наказний (призначений) гетман Яким Сомко (одружений з Оленою, дочкою гетмана Б. Хмельницького), Ніженський полковник Василь Золотаренко і Запорозький кошовий Іван Брюховецький.

На Раді між прихильниками Сомка і Брюховецького почалася бійка, давши Раді назву “Чорна Рада”. “Чорна Рада” є там, де немає усталених законів порядку, де невихований розум, де мала культура почувань, де занепала національна мораль.

Прихильники І. Брюховецького перемогли. Я. Сомко сказав Велікоґаґінові, що вибори були неправильні. На другий день Я. Сомко відновив вибори: ті, яким він вірив, зрадили його: пішли до Брюховецького. Москва визнала Брюховецького гетманом Лівобережжя і Правобережжя, щоб підохотити Брюховецького виступити проти Правобережного гетмана Тетері і довершити підпорядкування Правобережжя. Єпископ Мефодій (протопоп М. Філимонів) підніс гетманові Брюховецькому хреста, щоб він поклявся, що буде вірно служити царю Московському. I сказав: “Хто креста целовал, а отступіть — не будет жів!” (Гетман Правобережжя Тетеря у церкві православній хреста цілував: клявся на вірність королю Польському. Польща визнала гетмана Тетерю гетманом Правобережжя і Лівобережжя: має ті самі пляни, що й Москва).

596. (“Літопис самовидця” пише, що І. Брюховецький переміг Я. Сомка “за стараніем єпископа Мефодія”. Гетман Сомко і всі його старшини поставлені “под караул” в Ніженському замку. Єпископ Мефодій обвинувачує їх в “незичливости к царскому величеству”. “Літопис Самовидця” пише, що єпископ Мефодій старався “о їх згубі”: старався, щоб всім їм були повідрубувані голови, бо є дані, що “гетман Сомко підтримує зв’язок з гетманом Тетерею”).

Старання єпископа Мефодія (протопопа М. Філимоніва), (московського наглядача Київської митрополії) увінчалися успіхом: 18 червня (1668 р.) у м. Борзні був винесений смертний вирок гетманові Сомкові. В. Дворецький, який прибув з Києва, як посланик єпископа Мефодія у листі до чернігівського єпископа Лазара Барановича 21 вересня пише, що 18 березня сокирою відрубано голови: Якимові Сомкові — наказному гетманові, В. Золотаренкові — Ніженському полковникові, Й. Силичеві — Чернігівському полковникові, С. Шамрицькому — Лубенському полковникові, А. Шуровському — Переяславському полковникові, К. Шираю -писареві Сомковому, П. Килдію — старшині Ніженському. Д. Велікоґаґін сказав, що голови відрубані з веління “царского величества”. Інші старшини (прихильники Сомка) були закуті в “кандали” і відвезені в Московію.

597. Чому єпископ Мефодій, єпископ Лазар, будучи українцями, не сказали: “Рубати голови полковникам — братам нашим православним не треба”. Вони не сказали тому, що хоч і походили з роду українського та почувань українських у них жодних не було: вони були виховані, що всі слов’яни походять з зерна Яфетового, усі православні — брати, а всі католики — вороги. Українець, який був ворогом Москви, в очах попа був людиною підозрілою, бо Москва надійний оборонець православія (маєтків попівських). Православіє, ввійшовши “продовж довгого часу в душу й тіло народу”, помагало таким єпископам, як Мефодій і Лазар, впливати на мислення і почування побожних.

Гетмана Івана Виговського схопили ляхи-вторжники. І 19 березня 1664 року біля Корсуня розстріляли. О, гетмане Виговський, воістинно світла твоя українська душа: ти був тероризований попами, ти був названий “ізмєнніком” москалями, ти був розстріляний ляхами.

“Воєвода Собєський дав наказ сотника-українця Богдана Нужного повісити”. Сотник Богдан Нужний відповів: “Мій тато помер на паколі. Такою смертю і я хочу померти”. І ляхи підвели його до гострого пакола, біля якого висіла збруя, зняли збрую з пакола і підняли зв’язаного сотника Богдана: гострий пакіл проколов живіт, під ребрами пройшов мимо легень і серця, і гостряком виглянув з горла. З горла текла кров, на очах стояли сльози, на устах здригалася усмішка: українець Богдан переживає страсті. Біля Ісуса стояла його мати та сестри, та брати, та Марія-Магдалина, та інші обожнювачі його. А хто ж коло тебе стояв, сину Божий Богдане?

598. 1665 рік. Оточений “азіятським вєліколєпієм сидить на престолі цар-хан Московії”, розумна людина, поговоривши з ним бачить: деспот має пересічний розум, звичайна людина. Хто ж його робить могутнім? Ті, що його оточують: знать Московії стоїть перед деспотом на колінах, роблячи його могутнім, авторитетним, “Христовим помазаником”.

Гетман Іван Брюховецький у вересні прибув до Москви: у його “почоті” 537 осіб: старшини, попи, монахи. Прибув скласти поклін царю-хану й жде: ідуть тижні; цар-хан скаже, коли можна буде йому поклонитися.

Гетман Брюховецький 1-го листопада поклав перед царем-ханом Московитії дорогоцінні тканини, ридвани, злотом куту зброю. Біля Кремля стоять виплекані коні косацькі: дар для хана Московії. Хан дає гетманові ярлик (боярську грамоту), старшинам — менші ярлики (дворянські грамоти), ярлики дають право українським старшинам на українській землі владу хана Московитії славити і українських селян законами московськими гнобити. Хани у Орді давали князям (слугам татарським) дівиць на розважання. І хан Московитії дав гетманові Брюховецькому дівицю.

І цар-хан сказав, що в Україні (Русі) стоятимуть московські баскаки (губернатори, воєнні гарнізони, очолені воєводами) і українські селяни будуть примушені їх годувати. І прибув до Києва Москвою наставлений єпископ. Він у святій Софії голоситиме про “вічне возз’єднання двох єдиновірних і єдинокровних народів”, учитиме побожних православних коритися ханові-цареві і його христолюбному війську.

599. 1666 рік. У Чигирині Петро Дорошенко вибраний гетманом. (Його дід Михайло Дорошенко був Запорозьким гетманом у 1623—1628 роках). Він старшинам сказав: “Хоч Божою волею Український народ обох сторін Дніпра роз’єднаний і ми вважаємося самі собі ворогами, одначе мені ніхто чужий не є такий прихильний, як ми самі собі є рідними приятелями”. Щоб ніхто не казав, що він служить Польщі чи Москві, він почав мати приязні ставлення до Туреччини.

Гетман Дорошенко знає: українці не мають влади їм Богом даної (не мають помазанця Христового, царя чи короля). І тому кожному полковникові дається право захопити владу (булаву), роблячи між косаками бунт, намовляючи їх на свою сторону і кажучи їм, що теперішній гетман не поважає старшин, занедбав свої обов’язки. Немає такого гетмана, якого не можна було б знеславити. А от царя чи короля знеславлювати заборонено: він помазаник Христовий.

Гетман Дорошенко старшинам своєї думки не накидає: на Раді старшини сперечаються: кожний доводить свою правоту і свої розуміння порядку. І розсварених гетман не мирить. Знає: українці мають м’яку вдачу, попи володіють українцями, промовляючи не до їхнього розуму, а до їхньої душі: вирізання “младєнцев во Вифлиємі”, “отсєкновєнія” глави Іоана Крєстітєля (про це піп оповідає задушевно-плачевно), і так українців розчулює, що вони плачуть, стоячи в наркотичному диму біля кадильниці, оплакують “Іоана Крєстітєля”.

Гетман Дорошенко починає підтримувати бандуристів, співаків. Бачить в них народніх самородків, відданих рідній Вітчизні, їм він вірить більше, як попам. Він почав творити постійне військо. (Гетман Хмельницький і Виговський не творили постійного (регулярного) війська. І в цьому треба бачити помилку їхньої державної діяльности).

600. 1667 рік. Українці (за 13 років “возз’єднання”) пізнали, що москвини дуже люблять бути “начальніками”, працювати не хочуть, хліб здобувають при допомозі зброї, вважають себе “царскімі прєдставітєлямі” і селяни зобов’язані їх годувати.

Українські юнаки з помсти за сестру чи наречену, почали з засідки кидати петлі на московського (руского) солдата. І його зброєю його вбивали. “Москалики, ви поїли наші волики, щоб вас пранці поїли!” — грубо й гнівно говорили селяни. Українка, яка з москалем приятелювала, була названа москалькою.

“Смердиш, як москаль”, “Матюхаєшся, як москаль”, “Не будь москалем” (не будь жорстоким нахабою). Вторгнення москалів не єднало два народи, а навпаки — створювало між ними ненависть, ворожнечу. Українці бачили в москалеві злодія, який тільки ходить з рушницею, погрожує, грабує, що бачить: курку, вівцю. Українські діти, побачивши москаля, кричали: “Москаль, зуби не скаль! Не хочем вітати, йди з нашої хати”. Усе це ознаменовувалося словами: “Україна глухо волновалась” і насторожувала Москву.

13 січня Московія і Польща в селі Андрусіві (на Білорусії) підписали Андрусівську умову, якою посли Московії канселювали Переяславську умову і визначили, що Україна вважається не приєднаною добровільно до Москви, а завойованою Московським військом. І перебуває “в державе его царского величества” (“Полное собрание законов Российской империи”, т. 1, стор. 656). Переяславська умова втратила значення. Московія віддала Польщі Київ.

“Київ, наш рідний Київ, проклята Москва віддала ляхам-магнатам”, — обурливо говорили кияни. “Москалі до Андрусіва на нараду не запросили гетмана Брюховецького. Геть москалів з України!” — українські народні маси гнівно обурювалися.

601. 1668 рік. 1-ше січня. Гетман Брюховецький у Гадячі має старшинську раду: прибули полковники: з Києва В. Дворецький, з Переяслава — Дмитрашка, з Полтави — Кумбишецький, з Прилук — Горленко, з Чернігова — Самойлович; генеральні судді — Петро Забіла, Павло Живоцький; генеральний писар Михайло Фесько і протопоп Семеон Адамович.

На Старшинській Раді постановлено: “Відмовитися від співпраці з Москвою і, разом з гетманом Петром Дорошенком об’єднавшись, почати боротьбу за самостійну Україну. Сказати московським воєводам, щоб вони з своїми військами виїхали з України: коли по-доброму москвини не вийдуть з України, то тоді треба їх вигнати силою”.

І вирішено послати до Туреччини лубенського полковника Грицька Гамалію, а до хана Кримського послати писаря Степана Гречаного. Полковники присяглися, що їхні постанови триматимуться у строгій таємниці для добра Вітчизни. І зразу після цієї таємної Старшинської Ради появився зрадник-протопоп Семеон Адамович.

Протопоп Семеон Адамович поїхав до Києва і розповів московському воєводі Шереметєву про таємні постанови Старшинської Ради, на якій він був присутнім. Шереметєв послав з Києва попів з доносами цареві, що гетман Іван Брюховецький плянує арештувати московських воєводів, а солдат роззброїти і вигнати з України. Про таїну повідомив протопоп Семеон, поцілувавши хреста. (За викриття таїни протопоп отримає дари: соболі, золотий хрест).

602. Старшинська рада зробила помилку, дозволивши протопопові Семеонові Адамовичу бути присутнім (молитвою починати і кінчати засідання Ради). Він клявся перед хрестом, що таємниць Старшинської Ради не зрадить. Та зрадив він так, як зраджували всі його попередники. І так як він, зраджуватимуть всі його наступники, паралізуючи спроби творення державної України (Руси).

Та з погляду канонів православія, попи, зраджуючи таїни гетманів чи Старшинської Ради, не були зрадниками, а оборонцями влади помазанця Христового. Протопоп С. Адамович вважав, що гетман Брюховецький і Старшинська Рада є “прєдатєлямі”, “ізмєнніками”: цілували хреста “на вєрность царю”, а тепер, зрадивши царя, хочуть творити самостійну Україну (Русь). Вони зрадили не тільки царя, а й клятву, складену в церкві: вони знеславили Христа, вчинили смертний гріх. Церква не може смертних грішників, які задумали державність творити, підтримати.

603. Гетман Брюховецький, почувши, що таїна Старшинської Ради викрита, негайно видав Універсал до Українського народу, що “українці відлучуються від москвинів”, бо москалі з ляхами вирішили в Андрусові “Україну, отчизну нашу милу руйнувати, пустошити і в ніщо обернути, вигубивши у ній всіх великих і малих жителів”.

Україна на основі Андрусівської умови була вторжниками поділена — Лівобережна — це колонія Москви, а Правобережна — це колонія Польщі. Запорозька Україна (як запорожці казали Січ-Мати) була країною, де могли переховуватися месники народу, тікаючи від польсько-москвинських загарбників.

Старшини гетмана Брюховецького закували московського воєводу Загрязького. І передали гетманові Петрові Дорошенкові, який посадив воєводу в Чернігові у в’язницю. Воєвода Огарьов з жінкою тікав. Українці догнали і ранили його, жінку відвезли до лікарні. Воєводи Ржевський і Толстой утекли: їх своєчасно повідомив протопоп Семеон Адамович.

(Є щось за дуже людяне в характері українців: бачучи, що москаль-воєвода тікає з України, вони йому тікати помагають: головне, щоб ішов додому, не був гнобителем. А того, хто під час втечі був ранений, везли в лікарню, підліковували, давали сумку з хлібом і салом, і казали: “Москалику, іди, чоловіче, з Богом геть від нас. Не грабуй нас”.

Якби українці були такими жорстокими з москалями, як є жорстокі москалі з українцями, Україна була б вільна, квітуча, славна і могутня, і загарбницький чобіт Москви не топтав би її поля).

Посол Василій Тяпкін написав у Москву “до государственного дєятєля Ордіна-Нащокіна” листа, що українське населення відмовилося давати харчі. І побило москалів (рускіх) у Срібному, Переволочній, Варві, Журавцях, Іваниці, Монастирищі, Ічні, Красному, Колядині та в інших селищах.

604. 7 червня. Коло Диканьки військо гетмана П. Дорошенка зустрілося з військом гетмана Брюховецького. Косаки сказали, що гетман Брюховецький, прислуговуючись Москві, запроторив полковника Височана Лисянського в Сибір. Збирав тяжку данину для москалів. І тепер вони не хочуть бути йому підлеглі, перейшли до гетмана П. Дорошенка. Гетман Брюховецький не хотів підпорядкуватися гетманові Дорошенкові і тому був убитий косаками 7 липня (1668 р.).

(Брюховецький ввійшов в історію, як слухняний лакей Московитії, але й він, бачачи, що Москва грабує його милу Вітчизну, чуючи, що в народі клекотить ненависть до вторжників, відважився “підняти зброю проти російського панування”).

Гетман Петро Дорошенко став гетманом всієї України (Руси). Щоб бути сильнішим в розмові з Польщею і Московією, він починає дипломатичні переговори з Туреччиною. Зробив Чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного своїм намісником на Лівобережній Україні. Дем’ян Многогрішний просить гетмана Дорошенка, щоб він поміг вигнати москалів з Сіверщини: бо воєвода Ромодановськии грабує населення і каже, “гдє московський солдат, там і московськая земля” і “московськая власть”.

605. У церквах попи підбурюють побожних православних повстати проти гетмана Петра Дорошенка, кажучи, що він не хоче єднатися з православною Москвою, тримає добрі стосунки з Туреччиною. Чернігівський єпископ Лазар Баранович отримав коштовні соболі з Москви. І від імени попівської братії проголошує, щоб Сіверщина і вся Україна (Русь) визнала підлеглість Москві. Воєвода Ромодановський сказав Дем’янові Многогрішному, що попи його прокленуть, коли він не віддасть Сіверщину під контролю московського війська.

Дем’ян Многогрішний був “наказним гетманом”: ставлеником гетмана Петра Дорошенка. І без згоди Дорошенка не міг давати розпорядження. Дорошенко оголосив, що перебування Московського війська на землях України (Руси) без його згоди незаконне.

606. 1669 року (16 березня) у Глухові (Новгород-Сіверському) Дем’ян Многогрішний був проголошений гетманом Лівобережної України. Він, виконуючи волю грізного Чернігівського єпископа Лазаря Барановича, погодився, щоб Сіверщина перебувала під московською окупацією. У цей час при допомозі попів (агентів єпископа Лазаря Барановича) було запорозьких косаків намовлено, щоб вони не визнали зверхности гетмана Петра Дорошенка, бо “він ненадійний православний”. Запоріжжя не визнало Петра Дорошенка гетманом. (Гетманом Січі Запорізької стає Михайло Ханенко).

Гетман Дорошенко прагне об’єднати Україну (Русь), хоче з Правобережної України вигнати поляків, звертається за допомогою до Турції. Голосить, що має бути один народ, один гетман, одна держава. Москвини, Поляки, Турки можуть перебувати в союзі з Україною, та вмішуватися в її внутрішні справи не мають права, з України повинні вийти московські вторжники.

Гетман Дем’ян Многогрішний, не дуже слухаючи Москви, організував тридцятитисячне військо. І тримає таємний зв’язок з гетманом Петром Дорошенком. Гетман Многогрішний сказав, щоб московські воєводи виїхали з міст Лівобережної України. І він перестав їм давати харчі.

607. 1672 рік. 13 березня. (Москвини організували в Україні так звані “охочекомонні полки”, на зразок опричнини царя Ґрозного. “Охочекомонні” складають присягу, що готові вмерти за “вєру православну”. Вони перебувають під командою москвина-воєводи, своєму гетманові Дем’яну Многогрішному не підкоряються. Їх одягають і озброюють москвини, а годують українські селяни).

“Охочекомонний полк”, натхненний Чернігівським єпископом Лазарем Барановичем (з дозволу Ромодановського), увірвався у місто Батурин. Зв’язав “ізмєнніка” гетмана Дем’яна Многогрішного. І він і його брат Василь, і полковник Гвинтівка, і його син Петро і сотник Грибович, як “изменники-гетманьі й старшиньі” (“История СССР”, стор. 302) були привезені в Москву на катування. І. Крип’якевич пише, що справи москвофільської партії “проводив чернігівський єпископ Лазар Баранович”.

Єпископ Лазар Баранович тішився подарунками; “йому надано село Киянку з трьома іншими селами й посполитими на власність”. Він виганяв селян з сел Плоского і Шатрища на працю. Селяни гнівалися на “святого отця”; казали, що вони не є його “посполитими”. Піп Леонтій Касперович мав, як свою власність, села Дерні і Ришпиське та млини.

608. Протопоп Семеон Адамович (це ж він повідомив воєводу Шереметєва про таїни Старшинської Ради гетмана Брюховецького) має дарунок: “село Кладкове з усими посполитами на власність”.

З Батурина була “под караулом” вивезена в Москву родина гетмана Д. Многогрішного. Многогрішний був катований жорстоко. І з родиною вивезений у Сибір на вічну каторгу. На руках єпископа Лазара Барановича (і підлеглих йому попів) кров гетмана Многогрішного, кров українських старшин, які були закатовані в Сибірі. Вибілювати чорноризних зрадників, називаючи їх лагідним словом “москофіли”, не можна. Родитися в Україні, бути українцем, живитися з праці рук українських, звати себе добродієм народу і бути москофілом (приятелем загарбників, гнобителів народу), о, яка неморальна релігія, яка погань її пишноризні єреї!

609. Турецький султан Могамет 4 отримав повідомлення від гетмана Петра Дорошенка, що українці не мають на меті воювати з Турцією. Таке запевнення маючи, султан Могамет у липні почав війну з Польщею.

18 липня гетман Дорошенко розгромив Польське військо біля Батога. Поляк (учасник бою) написав: “Не пам’ятаю більшої польської втрати і більшого розгублення між поляками”. У жовтні українські війська оточили Львів. 16 жовтня підписаний Польсько-Турецький договір: Польща платить Туреччині данину 22 тисячі дукатів.

Гетман Дорошенко дав наказ, щоб польські вторжники вийшли з України. Гетман не задоволений, що султан Могамет підписав у Бучачі мир з Польщею. Москва і Польща довідавшись, що гетман Петро Дорошенко створив могутнє військо, має союз з Туреччиною, прагне об’єднати землі України (Руси), почали таємно діяти.

Нововибраний гетман Іван Самойлович і єпископ Лазар Баранович умовилися з кошовим Запорозької Січі: спільно вимагати від гетмана Дорошенка зречення від булави, бо він спільник бусурманський: діє на шкоду православної Москви. Запорозький кошовий Сірко — відважний і здібний полководець, безталанний політик, засліплений православний. Він послав запорожців до Чернігова, щоб вони забрали булаву: гетман Дорошенко їм булави не дав.

610. 1676 рік. Вересень. Гетман І. Самойлович при допомозі москалів оточив Чернігів: гетман Дорошенко віддав булаву, покинув Чернігів, почав жити у селі Сосниця на Лівобережній Україні. Правильно написав Т. Шевченко: “дурний попович — гетман Самойлович”. Не знає він, що через пару років москвини знайдуть ще зручнішого пана-раба, і при його допомозі й у нього заберуть булаву й привезуть “под караулом” в Москву на тортури. Є щось хоробливе в поведінці старшин, є щось звихнене у способі думання: уміймо відважно глянути в жахливе обличчя цієї дійсности, уміймо оздоровити себе, здисципліновуючи свої почування і мислення.

611. З Москви прийшов таємний наказ: у селі Сосниці безборонного гетмана Дорошенка схопити, закувати і “под караулом привезти в Москву”. Гетман Самойлович наказ Москви виконав. У Москві катували гетмана Дорошенка. І потім вивезли на вічне заслання у холодний Волокамський край. Мріяв він побачити хоч перед смертю милу Україну. Не здійснилися мрії: 19 листопада 1698 року (на 71 році життя), після вісімнадцяти років мук на каторзі, помер гетман Петро Дорошенко.

Гетман Петро Дорошенко залишив для грядущих поколінь писання, які збереглися в історичних архівах. Він пише: “Не це сам від себе смію світові об’явити, але багато побратимства мого, моїх ровесників, можуть ясно мені засвідчити, що я ще з молодих літ звик ніякого зла нікому з синів моєї Вітчизни не бажати. Коли Божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десяти літ, ні в чим іншім не був мій умисел, а тільки в тому, щоб помогти вольності Запорозького війська і зберегти безпеку і цілість Вітчизни”.

612. 1677 рік. У Европі й Азії пошановані сини імператорів, королів, цісарів, ханів, шахів, магараджів, султанів. Гетман Богдан був володарем України (Руси), його армія розгромила армію Польської імперії тоді, коли Польща жила на вершинах своєї могутности. Володарі Европи і Азії вважають гетмана Богдана некоронованим королем.

Де живе Юрій-син гетмана Богдана? У монастирі. Турецький султан Могамет 4 дав наказ Константинопольському патріярхові Деонисію 4, щоб він Юрія Хмельницького “розстриг з чернецтва”. Патріярх Деонисій виконує волю султана. Патріярх сказав султанові, що Русь у древні часи звалася Скитією, потім — Сарматією. Турція визнала гетмана Юрія Хмельницького князем Сарматії. Гетман-князь Сарматії Юрій оголосив універсал, що він повертає народові волю, незалежність. Запорозькі косаки знають, що гетман Богдан, часто звертаючись до них, казав: “Ми єстем Сармати!”

613. Гетман-князь Сарматії (України-Руси) іде, маючи Турецьке військо, щоб сісти на батьківський престол. Він оголосив, що його столицею є Чигирин.

(Гетман Юрій не був турецьким вислужником, султанові присяги не складав. Туреччина прагнула ослабити агресивні пляни Московії і тому їй вигідна була самостійна Україна, очолена гетманом, неприхильним до Москви). Москва найняла німецьких офіцерів, майстрів і при допомозі свого раба-гетмана Івана Самойловича ставить навколо Чигирина оборонні споруди.

Чигиринське населення, побачивши москалів, почало вигукувати: “Москва, чого ти шукаєш на нашій землі? Чому вторгнулася в нашу хату?” Бунтівливе й горде Чигиринське населення було перегнане на лівий берег Дніпра: чигиринці почали селитися на берегах річки Орель.

614. У 1678 році Турція взяла Чигирин. Гетман Юрій пройшовся по руїнах столиці. Оплакав місто свого дитинства. Чигирин — попіл, руїни, вулиці засіяні трупами. Гетман Юрій вирішив заснувати столицю в місті Немирів.

Москва прагне, щоб у Києві сиділи православні єреї, віддані Москві. Польща прагне, щоб у Києві сиділи православні єреї, віддані Польщі. При допомозі “святої, соборної і апостольської церкви” можна зручно експлуатувати киян. Обманювати їх, залякувати, тримати в покорі — у тьмі духовного рабства, речучи їм: “Любіть рідну церкву”.

Польський король Ян Собєський 10 березня 1675 року призначив свого шпигуна Шумлянського адміністратом Київської митрополії. “Король завзивав руське духовенство і весь народ до послуху єпископу Йосифу Шумлянському”; “Шумлянський був добре підпитий. Коли за містом О. Ловецький попросив у нього благословення і хотів вертати додому, єпископ велів йому сідати на коня і їхати з собою. Старий священик не міг сісти на коня і випрошувався від тої чести. Тоді розгніваний Шумлянський велів своїм людям висадити його на сідло, а потім зіпхнути. О. Ловецький, падаючи з коня, зламав собі карк, а Шумлянський з карети ще стрілив на нього з пістолета, а потім, лишивши ледве живого посеред шляху, поїхав далі. Таких випадків було більше, бо Шумлянський був чоловік завзятий” (Іван Франко, “Громадський голос”, 1898 р., стор. 17—21).

“Тоді Шумлянський рішається прийняти юнію і дня 7 березня 1677 р. складає на руки Київського католицького митрополита Кипріяна 2 Жоховського, у приязності короля, заяву приєднання до Українсько-Білоруської католицької церкви. Робить це без розголосу, щоб з’єднати до католицької церкви й деякі монастирі в своїй єпархії та й загал православних” (Г. Лужницький, стор. 400).

615. 1685 рік. Луцький єпископ Ґедеон (Четвертинський) тепер є Київським митрополитом, який прихильність проявляє до Московського патріярха. Православні християни України (Руси) підлеглі москвинові; москвин є їхнім духовним батьком (патріярхом)?

“Від самої смерти Хмельницького вело духовенство перед у москофільстві, перешкоджаючи Гетманській політиці, як Філимонів і Баранович” (М. Антонович, стор. 65). Архиєреї Філимонів, Баранович, Адамович і сотні їм подібних сповідали гетманів, полковників, косаків, отримані таїни продавали за золото і коштовні соболі московським воєводам Шереметєву, Ромодановському, Баратинському, Бутурлінові, Трубецькому.

Справа не у москвофільстві, а в тому, що вони (єреї православія) організували бунт полковників проти гетмана Виговського, проти гетмана Дорошенка. Вони викрили таїну Старшинської Ради гетмана Брюховецького, яка обговорювала справу арешту московських воєвод і проголошення самостійної гетманської України (Руси).

(Так є, з доброї чи злої волі православіє в Україні (Русі) було знаряддям гноблення і обману народу. Обману? Так, — час вже знати, що ми українці (потомки скитів) вели війни з Візантією.

Візантійський патріярх проголосив (і канонізував) “Свято Похвали Богородиці”, яка “помогла візантійцям затопити скитів у Босфорі”. У п’яту суботу великого посту греки з акафистом хвалять “Покрову” за таке “покровительство”. Ми (після хрещення Руси) стали людьми грецької віри. І це грецьке антиукраїнське свято (свято проклинання українців) відзначаємо, бачачи в рідній церкві рідні святощі, національні.

Яка ж різниця: москвини під час бою з Українськими партизанами утратили свого генерала Ватутіна; оголосили його героєм, поставили йому пам’ятник у Києві. Українці, виховані в дусі московської большевицької віри, відзначають свято вшанування Ватутіна (свято проклинання українців). І бачать в цьому національні гордощі й святощі).

616. 1686 рік. Турецький султан Могамет 4 призначив свого громадянина архиєрея Деонисія константинопольським патріярхом. Патріярх Деонисій служить мусульманинові. Скарби, які на протязі віків архиєреї перетранспортовували з Києва до Константинополя, турки забрали; патріярх збіднів...

У Московському державному православії є думка, що “дєнґа не Бог, но полбога єсть”; “дєнєжка откриваєт нєбєса”; “церковніки цєнят золотого тєльца”. І повезли москвини до патріярха Деонисія 4-го “золотого тєльца”...

Патріярх Деонисій побачив 120 коштовних, на вагу золота, сріблистих соболів і золоті червонці. “Що хоче від мене Москва за такі коштовності?” — спитав патріярх. “Дай нам записку, що Київ, “мать городовь рускихь” і всіх побожних православних Київської митрополії віддаєш Московському патріярхові”.

(Візантія охрестила Україну (Русь) і підпорядкувала її своїм законам, думаючи її звізантиїзувати-огречити, затерти на Русі сліди Русі; освічені люди мали б у Києві говорити по-грецькому, а раби православні зіпсутим грецьким діялектом, церковно-слов’янська мова утратила б значення; Русь стала б частиною території Візантійської імперії. Пляни патріярха і імператора Візантії перекреслили дві події: хан Батий у 1240 році взяв Київ, а султан Могамет 2 в 1454 році взяв Константинополь.

617. (Батий мав татарську віру: національні віри майже ніколи не були призначені на експорт. Коли б Батий був католиком чи мусульманином, він би вогнем і мечем навернув би Україну (Русь) на ту чи іншу віру. Він ставився відразливо до хліборобського життя, не мав на меті українців отатарювати. Орда, як знаємо, почала падати тоді, як поділилася на татар-християн і татар-мусульман. Татари-мусульмани побраталися з турками, а татари-християни побраталися з москалями (рускімі).

Патріярх Деонисій, як бачимо по документах, продав побожних православних України (Руси) в Московське рабство і видав московському послові Нікітічу Алєксєєву патріяршу розписку, що “прийнято від господіна Нікітіча Алєксєєва три сорока соболєй і двісті червних: податель же благих Господь да будєт мздодавєц Вашєму державнєйшому царствію”. (Записка продажу православних українців зберігається в архівах Московської патріярхії).

618. 1686 рік. Москва і Польща обговорюють справи продажу Києва. “Ми не можемо звати себе Руссю, не маючи у своїх руках Києва. Москва не Русь. Приєднавши Київ до Москви, ми скажемо, що Русь змінила помешкання. Москва стане Руссю, а Київ її провінцією. Купімо Київ”, — москвини думають правильно: усе — для Москви. Москва заплатила Польщі за Київ 146.000 рублів.

На Дніпровій кручі сидить сліпий бандурист, біля нього — поводир. Кияни знають, що мандрівні монахи бандуристові випекли очі, назвали “неофітом”. Не вбили — люди врятували. З очей течуть сльози, сліпець тремтливим голосом співає, ридає: “Єреї-боввани, клянуть вас, кияни! Ви Київ хрестили мечами, бичами... об’їдались медом, сиром, калачами. Щоб ви пощезали, навіки пропали. Чуєте, кияни! Ляхи-варшав’яни москалям-татарам Київ продали! А попам байдуже — люблять церкву дуже, рідною зовуть, киян в церкву звуть, вчать Москві служити, ікони любити, у покорі жити, во віки і віки, щоб були кияни духовні каліки. Кияни, кияни! Залікуйте рани і куйте мечі та вдень і вночі! Пишіте мечами віру і молитву, з лютими катами починайте битву! Починайте всі на святій Русі!”

619. 1687 рік. 22 липня московський воєвода Василій Ґоліцин дав наказ поставити “под караул” гетмана Івана Самойловича за “ізмєну. У кайдани закували..., ребра поламали, привезли в Москву. Без слідства й суду (у Москві порядок ханський) біля Кремля катували. На стегнах розпеченими щипцями м’ясо виривали — і на досмертну каторгу в Сибір заслали. За що карають?

Воєвода Ґоліцин потерпів поразку, ідучи війною проти Кримської орди. Щоб слави воєводської не затьмарити, він оголосив (не маючи жодних підстав) гетмана Самойловича “ізмєнніком”: виновником поразки. Гетман, оправдуючись казав, що то не він, а татари в степу суху траву підпалили; “врьош хохол!” — сказав Ґоліцин.

Є закон: той, хто зрадив рідний народ, щоб багатіти, прислуговуючись чужинцям-загарбникам, щастя не матиме. І тепер силу цього закону пізнав гетман Самойлович. Його маєтки і скарби забрали москвини-загарбники. Полковник Григорій (син гетмана Самойловича) пробував боронити тата, був зв’язаний і закатований.

Полковник Яків (син гетмана Самойловича) вивезений в Сибір: був на смерть закатований в 1689 році в Тобольську. Гетман Самойлович склав кості в Сибірі, проклинаючи “возз’єднання двох братніх народів”. (У літописі читаємо, що “полковникові Григорію (синові гетмана Самойловича) в Сівському тричі довелося рубати голову, бо не було доброго ката”).

620. 24 липня (два дні після арешту гетмана Самойловича) біля річки Коломак був Іван Мазепа вибраний гетманом. Хто він? Біля Білої Церкви є село Мазепинці: тут родився Іван 20 березня 1632 року. Мазепинці Іван отримав у спадщину від батька Степана; знав Іван, що брат його діда Федір Мазепа був в 1597 році на смерть поляками закатований у Варшаві.

Іван був вихований у Києві, “учився у Могилянській колегії”, вивчав латину, риторику, рідна мова у “Києво-Могилянській академії” була попами заборонена, названа холопською, противною для Ісуса Христа.

Київський римо-католицький єпископ Лєщинський, бачачи, що Іван має добрі вроджені манери, зробив його слугою короля Яна Казиміра. Король послав Івана в Голяндію учитися артилерійської справи.

Іван учився в Голяндії три роки. Побував у Франції і Німеччині. У 1659 році він повернувся до Варшави. Він був красивим, розумним, мав поетичну вдачу, вчив польських шляхтичів “бонтону”, законів етики. Король посилав Івана, як мудрого дипломата, з листами до гетмана Юрія Хмельницького. Польський шляхтич Ян Пасек злився, що найкращі шляхтянки уважно ставляться до Івана Мазепи, улюбленця королевого.

Іван не знав, що є закон: ніхто, чужому королеві прислуговуючись, не вмирав у славі. Король підтримав Яна Пасека. Іван з Варшави повернувся в село Мазепинці. Гетман Петро Дорошенко зробив Івана сотником. У білоцерківського полковника Семена Половця була донька Анна, з нею Іван одружився.

621. Гетман Петро Дорошенко зробив Івана послом. Іван їхав у Туреччину, маючи відділ косаків і відділ татар. Запорожці зустріли: татар порубали, косаків відіслали до гетмана Дорошенка. Іван пішов до гетмана Самойловича.

Москва устійнює порядок: гетман Іван Мазепа і полковники та єпископи і попи звільнені від податків. Звичайні косаки, селяни, ремісники обікладені подвійним податком. Люди тяжко працюючи, годують полковників, старшин, наглядачів, попів, єпископів, московських воєводів і солдат.

Косаки бачать: рідні полковники з воєводами-москалями і попами у розкошах купаються, тяжко працюючі люди (“чернь”) юшки не мають, не мають чим тіла прикрити. Попи речуть — “терпіте, раби Божія, на тому світі нагороду матимете”. Москвини порють спини батогами: продовжують утверджувати “возз’єднання двох братніх народів”.

Повсталі селяни і косаки схопили Прилуцького полковника Лазаря Горленка. Сказали, що він рідних людей гнобить і зайдам-москалям догоджає, зв’язали слугу московського і вкинули у піч, щоб він згорів. У Переяславі переяславці побили полковника Левка Полуботка. У Ніжені ніженці назвали полковника Ярему “московським рабом”; він утік, рятуючи життя.

622. 1689 рік. Серпень. Гетман Іван Мазепа їде з старшинами, радниками (усіх разом 300 осіб) до Москви за “ярликом”. Має відбутися стріча з ханом-царем Московії. Петро 1 сів на престол, прогнавши сестру Софію. Гетман Мазепа став по стороні Петра.

Гетман Мазепа і його старшини побачили, що в Московії “крестяни” поставлені в становище скотини: їх можна купляти і продавати. “Крестяни”-раби гнуться до землі, побачивши боярина. Старі раби-діди стають навколішки, як проходить купець, воєвода, боярин: є щось зовсім чуже слов’янській вдачі.

Україна (Русь) підлегла Московській патріярхії зобов’язана мати ті рабські закони, які має Москва. Чому? Коли б українські селяни жили, як вільні люди, про їхнє життя довідалися б москвинські селяни: “вольность хохлацька” деморалізувала б “строй жизні московской”; появилися б заворушення, бунти, упав би трон государя Московитії. “Возз’єднання двох братніх народів” має в Україні (Русі) запровадити кріпаччину; це економічно зміцнить Москву і паралізує в Українському народі дух вольности, козакування.

(“Злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці. Разом з Росією її чекає тепер велике майбутнє” (В. Г. Бєлінський). Якщо Малоросія єдинокровна з Московитією (Росією), то тоді малороси — це півазіяти. А що ж сталося з українцями (русичами) — богатирями Слов’янського світу?

623. Гетман Іван Мазепа їхав з Москви до Батурина, боязко оглядаючись. Він довідався, як москалі (рускіє) катували гетмана І. Самойловича, і журився. І думав: українець поприятелював з москвином, принизив Україну, свій рід і сам себе запріг у ганебне ярмо неволі. Чи ж можна ждати від москвина милосердя: москвини свого боярина Шакловитого зарубали сокирою і катували його родину. У Москві кожний живе в страхові: ніхто нікому не вірить, уста й душі замкнуті, й такий гнітючий стиль життя Москва хоче накинути й Україні, щоб і на українця дивилася Европа так, як і на москвитянина.

У Батурині гетмана І. Мазепу вдень і вночі охороняє Московське військо: шпигуни слідкують за кожним його кроком. З Москви прийшов таємний наказ: обережно, але наполегливо гетман зобов’язаний українському життю давати московські порядки такі мудрі, які були в могутній Орді: раби служать дворянам, а дворяни цареві.

Генеральний писар Василь Кочубей у присутності писаря Петра Іваненка прочитав гетманові Мазепі директиву, прислану з Московії. Мазепа відповів, що він сидітиме в Батурині, помагатиме попам дарами, ставитиме церкви, сперечатися з полковниками не буде. Гетман (після того, як повернувся з Московії) став мовчазним і самітнім. Стогін закатованих Москвою гетмана П. Дорошенка, гетмана Д. Многогрішного, гетмана І. Самойловича чув він у душі своїй.

624. 1692 рік. Писар Петро Іваненко, таїни канцелярії гетмана Мазепи знаючи, утік з Батурина. Куди? Кому виявити таїну? Українець деморалізований православієм — українець не вірить українцеві. Писар Іваненко 26 травня з декількома запорожцями прибув у Крим до хана. Сказав ханові, що Москва хоче українців поробити темними рабами, підкупила патріярха візантійського Іоакима. І він два роки тому заборонив в Україні (Русі) всяке (навіть церковне) українське письменство мати; тільки стару болгарську мову киянам дозволяє в церквах чути.

22 червня Петро Іваненко (відомий як Петрик) видав Третій Універсал до рідного народу, пишучи: “Годі дивуватися, що нашим ворогом є король Польщі. Колись ми йому підлягали, але з Божою допомогою, при Богдані Хмельницькому, визволилися з його підданства. І Польща й досі не може прочуняти.

Не диво також, що ворогує з нами хан Криму, ми чинили шкоди Кримській державі й досі чинимо. Але дивні за те вчинки московських царів: не шаблями ж вони нас завоювали, наші ж прадіди ради віри християнської піддалися їм по вольній волі.

Московські царі захистилися нашими українськими грудьми перед усіми своїми ворогами, так що відкіль би вороги не прийшли, то платитимуть спершу наші міста і села, наших людей братимуть у полон, а Москва сидітиме за нашими плечима, як за муром. Але цього Московщині мало.

Московщина всіх українців хоче повернути у своїх невільників і холопів. Вона забрала у неволю гетмана Многогрішного, забрала у неволю гетмана Самойловича, що обороняли нас, а тепер і нас хоче повернути у досмертну неволю!”

“Гетманові Мазепі сказала Москва роздавати маєтності старшині війська Запорозького, а старшина нашою братією поділилася між собою, позаписувала її собі й дітям своїм у довічну кріпаччину, і тільки ще того не робить, що не запрягають їх до плуга. Москва підтримує старшину у всьому, бо знає, що коли наші люди зведуться нінащо і помужичаться, то москалі тоді заволодіють Дніпром, Самарою і скрізь поставлять фортеці, що не можна буде українцям і ворухнутися”.

“Я покинув батька, матір, жінку, родину та чимало добра, і тепер закликаю вас до боротьби за цілість нашої Батьківщини і волі. Не на те ми розпочинали діло, щоб руйнувати власну Батьківщину. Погані ті птахи, що власне гніздо каляють, поганий той господар, що власності руйнує. Ми йдемо по Україні, щоб визволити братів наших і себе від грабежу Москви та її послушників”.

“Самі ви, розумні голови, поміркуйте: чи краще страждати в неволі, бути наймитом чи паном своєї землі? А хай це вам, панове, буде відомо, що сам гетман Мазепа, за порадою всіх полковників, послав до мене потайки чоловіка сповістити, що як тільки ми при допомозі хана Кримського дійдемо до ріки Самари, то всі вони відсахнуться від Москви і вкупі з нами стануть воювати проти гнобителів-москвинів. Отже, панове, коли ви тепер не станете до своєї вольности, то знайте, що загубите її назавжди і будете довічними москвинськими невільниками, і ніхто вже потім не заступиться за вас!”

625. Гетман Іван Мазепа в думці згідний з універсалом писаря Петра Іваненка. Та він знає — полковники його живуть у великих розкошах, біля них сидять попи, монахи, “довєрочниє” московські люди, у Києві сидить митрополит — слуга Московського патріярха, на церковних і старшинських маєтках працює “чернь”, для якої піп — заступник Бога. Усі мислі на сповідях контролюються попами, монахи постійно сновигають між Києвом і Москвою. Залізо, гроші, тортури, “Божий промисел”, пекло, рай тепер поставлені на службу Москві.

Гетман Мазепа, усе це знаючи, пише листа до Запорозького кошового Гусака, щоб запорожці не підтримували Універсалу Петра Іваненка. Петро Іваненко, маючи допомогу Кримського хана, спинився на Кам’яному Затоні. І послав послів на Запорозьку Січ. Запорожці зустріли послів з хлібом і сіллю, їм припали до серця слова Універсалу. Кошовий Гусак — ні проти, ні за.

500 запорожців, покинувши кошового Гусака, пішли до Петра Іваненка. І вони на Кам’яному Затоні проголосили Петра Іваненка (Петрика) гетманом України (Руси). І гетман Іваненко, підійшовши під Полтаву, послав послів, щоб полтавці і косаки до нього приєдналися. Гетман Мазепа об’єднав полки і йде проти гетмана Петра Іваненка.

Моральна державна основа по стороні гетмана Іваненка. Він жодній чужій силі не служить, присяги ханові, королеві, цареві, султанові не складав. Хан Кримський, знаючи, що Москва хоче знищити його ханство, хоче, щоб держава Українського народу була в союзі з Кримом: такий союз може бути тепер міцним, бо він взаємно вигідний.

Хан, побачивши, що гетман Мазепа свої війська виставив проти гетмана Іваненка, забрав своє військо до Криму. З групою вірних запорожців пішов гетман Іваненко на південні степи України.

626. 1693 рік. Гетман Іваненко знову видав універсал, пишучи: “Не спокушайтеся, брати запорожці, що московські царі присилають вам червонці. Не туліться до Москви, як риба-судак до невода, що її ще не затягли неводом, а вона сама приляже до нитки та й тягне її рибалка туди, куди попереду вже затягнув другу рибу”.

“Так, ви по добрій волі притулилися до Москви, а вона робить з вами те саме, що попереду зробила з тими, що вже вперше прибрала у свої руки”. (Який пророчий, світлий, практичний, переконливий склад мислі і яка благородна сила духовного осіяння у тебе, гетмане Іваненко! Усе, усе так сталося, як ти пророкував). Заворушилися попи: хочуть убити пророка-гетмана Іваненка.

Москва, боючись пророкувань гетмана Іваненка, іде з гетманом Мазепою громити Крим. Знищивши Кримське ханство, вона позбавить Україну (Русь) союзника і матиме повну волю перетворити українців у стадо побожних православних рабів, підлеглих Москві.

627. Гетман Мазепа підійшов до Криму, громить Кримські фортеці. І він проголосив, що дасть 1000 карбованців тому, хто уб’є гетмана Іваненка. Піп Афанасій у селі Кишенки проголосив, що Яким Вечорка життя віддав за рідну церкву, за святу апостольську православну віру. Що ж накоїв побожний православний раб Яким Вечорка. Він, прикинувшись вірним запорожцем, підійшов до гетмана Іваненка і встромив йому ніж у серце: упав пророк Іваненко. Побожний православний братовбивець тікав до попа Афанасія, запорожці спіймали і голову йому відтяли.

Історик О. Оглоблин пише, що таємно по стороні гетмана Петра Іваненка стояв гетман Мазепа. І хотів “скласти умову з Кримом і за Кримською допомогою вибитися з-під Московської зверхности, вийти з протитурецької коаліції, добитися кращих умов для української торгівлі на Чорноморщині і творити самостійну Українську Державу”.

Але коли гетман Мазепа побачив, що по церквах попи, підлеглі Московській патріярхії, підняли шалену пропаганду проти антихриста, безбожника гетмана Іваненка, він (Мазепа) примушений був залишитися підлеглим Москві. Дух православного Якима Вечорки демонстрував торжество побожного раба, занепад основ національної моралі.

628. 1696 рік. Усім, хто ганьбить гетмана Івана Мазепу, кажу: він був вихований попами. Він був тероризований попами. Він їх боявся, він їх золотом обсипав, він їм каплиці будував, митри, ризи дарував і в душі він ненавидів їх.

Він понад все любив “ту чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі”; він грав на кобзі, пісні складав і плакав. Він, наражуючи себе на муки, видав Універсал, пишучи до старшин і землевласників, щоб вони вище усталених законів не брали з народу данини і кріпацтво злагіднювали.

Він відбирав маєтки у тих поміщиків, які по конюшнях пороли спини кріпакам і казали, що духовенство благословляє наносити до “девяти, двадцяти і сорока ран”: б’єш тіло -спасаєш душу. Шереметєв, почувши, що гетман Мазепа стає в обороні “хрещеного скота”, здобуває “любов в народі”, дав наказ попові Лаврентію, щоб він увійшов у довір’я гетмана і про все почуте записував. (У доносі, писаному в 1699 році попом Лаврентієм, зазначено, що “Мазепа церкви будує, а до царя православного прихильности немає”).

Є такі оборонці народу, які ганять гетмана Мазепу, що він мав “у 48 містах, містечках, селах і хуторах 24.816 посполитих дворів з 155.622 підданими”. Він не мав права не мати. Він би був замордований, коли б пішов у народ і людям роздав свої маєтки.

(Всі полковники, єпископи, попи мали, як приватну власність, села, поля, де працювали їхні піддані; в часи гетмана Мазепи такі порядки вважалися справедливими і церквою освяченими).

629. 1702 рік. Померла Анна, жена гетмана Івана Мазепи. Генеральний писар Кочубей, його жена і донька Мотря співчувають гетманові. Кочубей єдиний татарин-вихрест, який відіграє в Батурині визначну роль. Зов крови — справа, яку не можна завжди нехтувати. Гетман тим полковникам, які кажуть, що треба знищити Кримських татар, відповідає: “Залишіть їх у спокою! Вони незабаром стануть нам у пригоді”. Кочубей ненавидить Кримських татар, бо вони мусульмани. Кочубей любить Московських татар, бо вони православні, мають становище бояр, воєвод, визначних купців, вони у Москві найвпливовіші люди; цар Петро І — півтатарин.

Москва і Польща гноблять Україну (Русь), поділивши її на Правобережну і Лівобережну. Українці хочуть об’єднатися, щоб вигнати з своєї Вітчизни вторжників (москвинів і поляків). Полковники Самусь і Палій розгромили поляків-вторжників під Бердичевим.

630. Поет Данило Братковський, виконуючи розпорядження Самуся і Палія, прибув на Волинь. У селах читав вірші селянам: говорив, що тільки вільні люди шляхетні. Москалі і поляки поробили українців невільниками: щоб українці, живучи в неволі, притупили свій розум і охлопили свої почування, смаки і манери. У поляків і москвинів є домовленість: ловити українців, здібних правильно думати, і відрубувати їм голови. Сіра маса людей, залишившись без провідного мозку, буде смиренна, як стадо овече.

Поляки схопили поета Братковського. Забрали у нього вірші, листи, заклики. І в Луцьку поставили гордого поета “під воєнний суд”. Залізні голки під нігті забивали, зуби кліщами виймали, поодрубували пальці на правій руці, щоб не міг слова написати. Він лежав зв’язаний, цілував рідну землю; від плачу й мук трепетно здригався. І казав, що коли б він був в Україні одним українцем, то й тоді б боровся, щоб Україна була вільна від польського і московського гніту. Боротися за волю, значить боротися за право бути людиною. 16 листопада ляхи поклали голову поета Данила Братковського під сокиру. У літописі читаємо, що поляк-кат сім разів рубав голову, “заки відрубав її”.

631. Гетман Іван Мазепа, гостюючи у Кочубея, сказав: “Що це за радість для мене жити у вічній небезпеці? Чи не є я, як віл, який кожної хвилини жде на удар довбнею? Я подумав би про нашу свободу, але мені ніхто не хоче помогти?” І (глянувши на Кочубеїху) гетман сказав: “А твій чоловік зовсім не хоче мені помагати”.

Гетман Мазепа знає, що архиєреї тримають мислення і душу народу в своїх руках, вони всесильні і вони неморальні, бо продажні. Гетман не може їм сказати, що він любить Україну більше, як Москву і Польщу.

Київський митрополит (ставленик Московії) служить Москві. Архиєпископ Й. Шумлянський (підкуплений королем Польщі) підпорядкував Львівську єпархію Римові, служить Польщі. З ними гетман не може говорити про створення української державности: їм українська державність не потрібна, їм потрібні українські вівці, щоб вони могли їх доїти, стригти, здирати з них шкуру: покірним обіцяти винагороду на небі, а непокірних — карати ранами.

(“Коли львівські міщани за жебрані гроші заложили у Львові школу і шпиталь, то православний єпископ Балабан виступив як найзавзятіший ворог тої справи національної праці, перехоплював і бив студентів і вчителів”, “Трохи інакше було в Києві, де попи, за почином Петра Могили, піддержали первісну братську школу і зробили з неї “академію”, та попи ж і тут перші повернули оглоблі в інший бік, до Московщини”. “У часі розбору Польщі Руська народність в Галичині знаходилася в найбільшім упадку. А через що? Чи не було руських біскупів, руських попів, руських монастирів. Де там! Були, тільки всі були спольщені. Біскупи були шляхтичі і здавен давна привикли вважати хлопа за бидло. Вони були наскрізь поляками, говорили і думали по-польському, а тільки держалися руського обряду”), (Іван Франко, “Громадський голос”, 1898 р., ч. 22— 24).

632. Гетман Мазепа, щоб піддобритися єреям, посилає гроші монастирям, церквам, митрополитам, архиєпископам, єпископам, архимандритам Греції, Палестини, Молдавії, Волощини, Сербії, Литви, Польщі, Болгарії. Шле гроші на відбудову монастиря св. Сави у Палестині. Шле гроші монастирям на горі Синай, на горі Афон. Шле злитки золота на переклад “Біблії” на арабську мову.

Дівчина Малашка (служниця гетмана Мазепи) передала листа від чарівної дівчини Мотрі Кочубей. Гетман, гостюючи у Кочубеїв, грав на бандурі, співав. Він має пісенну душу, зворушливо читає свої вірші. Він умів подобатися жінкам і особливо молодим дівчатам, які любили бачити в чоловікові мудрість, славу, багатство і ніжне слово.

Гетман листа прочитав і через служницю Малашку передав Мотрі дарунок і листа. Він написав: “Моя Мотронько! Посилаю тобі обручку діямантову, щиро прошу прийняти, дасть Бог чимсь ще краще привітаю. Цілую твої ручки біленькі, моя люба”. Мотря показала перстень матері. Кочубеїха взяла в доньки перстень, сама почала носити, зневагу проявляти до свого хоробливого, млявого мужа. Розплакана Мотря утекла до гетмана, сказала, що мати хоче її відвезти в Москву: одружити з боярином. Гетман відкрито виступав проти шлюбів між українцями і москалями. І про це стало відомо й архиєреям Стефанові Яворському і Київській Духовній Академії, особливо богословові Феофанові Прокоповичу, який вважав, що “національність” — це поганство: усі люди мають кровно змішуватися на славу православія — усі бо вівці стада Христового.

Якщо мати на увазі те, що цар Давид убив свого друга і його жінку собі взяв, цар Іван Ґрозний був снохачем, цар Соломон мав сотні жінок і наложниць, цар Петро 1 поводився, як варвар з своєю жінкою (Лопухіною), то гетман Іван Мазепа, порівнюючи з ними, був ніжним і чесним романтиком. Його ставлення до Мотрі були лицарські. Єреї, які ведуть розпусне життя, по-розпусницькому знеславлювали Мазепу, мовляв, має сердечні стосунки з своєю хрещеницею.

633. 1706 рік. Полковник Горленко і полковник Апостол сказали гетманові Мазепі: “Усі ми за душу гетмана Богдана Хмельницького молимо Бога, що він визволив Україну (Русь) з-під польського ярма. А твою, гетмане Іване Мазепа, душу і кості твої діти наші клястимуть, коли ти залишиш Українців у неволі Московській”.

Генеральний суддя Кочубей тішився, що його донька Мотря покорила серце великому гетманові, найбагатшій, найславнішій і найсильнішій людині. Гетман Мазепа проголосив Кочубея наказним гетманом (призначеним). Кочубей став заступником Мазепи. Кочубеїха ненавиділа свого мужа, зненавиділа й доньку свою за те, що вона залюбилася в Мазепу.

Кочубеїха запросила до Батурина києво-печерського монаха Ніканора, який осуджував Мазепу за його неприхильне ставлення до шлюбу між українцями і москвинами. Монах Ніканор передав Кочубеїсі ікону непорочної Марії. І запевнив, що все почуте триматиме в таємниці. Від Кочубеїхи він довідався, що Мазепа тримає угоду (у своїх архівах), підписану у Гадячі гетманом Іваном Виговським, на основі якої Україна є союзницею Польщі, а не Москви, і гетман ще раніше про це говорив з Запорозьким кошовим Гусаком.

Монах Ніканор поїхав у Москву, через три місяці він знову появився в Батурині, почав жити у палаті Кочубея. Щоранку і щовечора він молиться перед розп’ятієм. Говорить, що свята апостольська православна церква любить Кочубея і його жену. І зазначив, що Московський патріярх христолюбно опікується побожною Малоросією.

634. Монах Ніканор везе в Москву донос від Кочубея “на гетмана злодєя”, який у своїй палаті має французькі книги вольнодумні, принесені йому “туристами” з Польщі. У Москві монаха Ніканора вислухано і, як важливу персону посаджено “под караул”. Сидить монах Ніканор “в Преображенськом пріказє”: жде, поки “цар освободітся”. Московському патріярхові вже стало відомо, що гетман Мазепа має зв’язки з европейцями-вольнодумцями.

Шведський король Карл 12-ий розгромив Польщу, завоював Саксонію, ввійшов у Львів. Цар Петро 1, розгромлений шведами, тікає, палить селища, нищить харчові запаси, прирікає населення на голодну смерть. Гетман Мазепа тримає свої помисли у найбільшій таємниці: знає, що гетмани Дорошенко, Многогрішний, Самойлович таїни приятелям виявляли. І Москва (на основі доносів) закатувала їх.

Кочубей, не дочекавшись з Москви донощика-монаха Ніканора, покликав до себе попа Івана (настоятеля полтавської Спаської церкви). Оповів йому, що гетман Мазепа у своїй палаті гостив “визначного польського магната Ліщинського”. Є передчуття, що він хоче перестати бути підлеглим Москві, тобто зрадити православну церкву.

1708 рік. 27 лютого цар Петро 1 отримав донос від попа (полтавського пароха) Івана. Він не звернув уваги на доноси монаха Ніканора і попа Івана тому, що 24 лютого він прочитав листа від гетмана Мазепи. Гетман Мазепа остерігає Петра, що доноси, писані монахами і попами за гроші Кочубеїхи, не варті уваги.

Мотря все вдома почуте про гетмана Мазепу таємно (через служницю Малашку) повідомляє Мазепі. Кочубей, довідавшись, що Петро 1 на доноси не звертає уваги, занепокоєно покинув Батурин. І став жити у Диканьці.

635. 28 травня Кочубей дістав три удари, сотник Кованько 14 ударів, піп Іван, як автор доносів, 20 ударів. Сотник Кованько, коли йому батогами пороли спину, кричав: “Московський кнут такий приємний, що варто б з нього зробити дарунок жінкам”; тут він мав на увазі Кочубеїху, яка його впровадила в змову проти Мазепи. Піп Іван стогнав, речучи: “Хай їх чорти візьмуть! Коли вже вони перестануть писати по наших спинах?!”

(Є щось величне у цих катуваннях: москалі катували українців за те, що вони писали доноси на рідного гетмана, бажаючи прислужитися православній Москві. Москва вірила, що Мазепа є її вірним слугою: у доносах бачила ширення пропаганди про звільнення України з Московської окупації).

636. 15 червня в селі Борщагівка (біля Білої Церкви) донощик (вихрещений татарин) Кочубей покараний: йому відрубана голова. Головного винуватця доносів попа Івана оборонила чорноризна братія: він їде в Московію, житиме в монастирі.

На Правобережній Україні панують поляки. Полковник Семен Палій підняв народне повстання: хоче вигнати поляків з Поділля, Волині, Браславщини. Вірить, що гетман Мазепа йому допоможе. Полковник Палій шукав зв’язків з Швецією. Потерпівши поразку на Браславщині, він прибув до Мазепи. Мазепа сказав, що Петро 1 хоче його (Палія) бачити в Москві. Палій відповів: “Немає мені чого туди їхати”. І хотів іти до свого обозу, та Мазепа його ув’язнив і тримав у Батурині: цей вчинок треба вважати найтемнішим у житті Мазепи.

Петро 1 вважав, що Палій організовує настрої, прихильні до шведів, і вислав його на каторгу в Сибір. Гетман Мазепа приєднав до себе Правобережну Україну, але Петро 1 дав йому наказ: Правобережну Україну віддати Польщі. Він (Петро 1), ведучи війну з шведами, боїться об’єднаної України (Руси) і робить залицяння до короля Польщі.

(“Україна, виснажуючись в боротьбі з зовнішніми тисненнями, розривалася внутрішніми міжусобицями, схилялась то до Московії, то до Польщі, то до Турції, думаючи добути собі незалежність. Москві хотілося підкорити собі Україну, а не робити її самостійною” (Костомаров, кн. 7, т. 17, Петербург, 1905 р., стор. 21).

637. Гетман Мазепа покликав полковників: Горленка Прилуцького, Апостола Миргородського, Зелинського Лубенського. І таємно їм сказав, що треба при допомозі Швеції звільнити Україну з Московського ярма. Мазепа виявив їм свої довголітні таїни. Є думка, що тільки молодь довершує подвиги. Гетман, будучи дідом, ішов на подвиги, зрікся маєтків, благ розкішної старости, він величний молодою душею поета!

Ні, наші гетмани не були “варшавським сміттям, гряззю Москви”; вони старалися підняти зброю в обороні Вітчизни. І були зраджені попами, і закатовані на смерть. Духовні провідники (митрополити, єпископи, архимандрити, протопопи і попи) були “варшавським сміттям, гряззю Москви”, рабами облудної візантійської ортодоксії. Вони були донощиками. Вони шинкували душею і кров’ю народу. Вони, прикриваючись епітрахилями, пишними ризами, блискучими митрами, золотими панагіями, удавали високопреосвященних святителів, духовних отців, учителів моралі, добра, слова Божого, євангельської істини, а справді вони були вовками в овечих шкурах!

Чому їх боїться гетман Іван Мазепа, не може їм сказати, що любить Україну більше, як своє життя? Він знає, що вони (душпастори) за гроші Україну, народ продадуть і продаж освятять хрестоцілуванням. О, гетмане, пропадеш ти і ті, що підуть з тобою! Тисячі попів, одуривши побожних православних, біля кивотів проголосять прокляття (анатему) тобі!

638. З липня шведи перейшли річку Березіна (в Білорусії). І розгромили москвинів біля міста Головчина, 16 липня шведи увійшли в Могилів.

Під командою москвинських воєводів перебуває у Польщі 4000 косацьких вершників і в Литві — 4000. Біля Смоленська стоять Переяславський і Ніженський полки. Москва подбала, щоб в Україні було мало українського війська. Біля гетмана Мазепи 2000 московських солдат. Українці ослаблені тому, що вони брали участь у війні москвинів з шведами.

Карл 12 підійшов до меж України (Руси). І отаборився біля міста Дроки. Гетман Мазепа з вірними полковниками повідомив Карла 12, що він готовий вітати його, як спільника у війні проти Москви, яка вторгається у землі Фінляндії, щоб і шведів так поневолити, як українців.

Петро 1 і генерал Меншіков зупинилися в місті Горському. І тут вони наказали Войнаровському, щоб він (племінник Мазепи) почав в Україні палити села, збіжжя, ліси, лишаючи шведам попіл. Войнаровський сказав, що українці своїх сіл палити не будуть. Петро 1 наказав Войнаровського посадити “под караул” і відрубати йому голову. Войнаровському пощастило вночі втекти.

639. 28 жовтня гетман Мазепа зустрівся з королем Карлом 12 у селі Гірки. 2 листопада Меншіков оточив Батурин. І сказав, що Мазепа зрадив святе православіє: “з’єднався з шведами, в ім’я православія Батурин має покоритися православному цареві”. Українці-батуринці знали, що москалі — варвари, їм вірити не можна: ліпше смерть, ніж возз’єднання з варварами.

Батуринці безстрашно боронили гетманську столицю, Меншіков, бачачи, що поле засіяне трупами московськими, хотів відступити. Та появився “побожний православний Іван Нос”. Він показав Меншікову таємний вхід в Батурин. І москалі (рускіє), вторгнувшись в Батурин, убивали українських жінок. Дітей брали з колисок і жбурляли у вогонь. Сокирами рубали голови бабцям, дідам, юнакам, юнкам. У Батурині не лишилося живої української людини.

Меншіков повідомив, що 3000 москалів убито під час взяття Батурина. 1000 озброєних українців після Батуринського бою прибули до гетмана Мазепи у місто Дехтярівки. Вони повідомили, що полковника Чечеля і старшину Кеніґсена (німця, який служив у війську Мазепи) москалі взяли в полон і сокирами порубали.

640. “Коли москвини взяли місто Батурин, серед полонених опинився один із захисників міста, німець Кеніґсен. Він був тяжко ранений. Його вже умираючого везли у Глухів на катування. Та він помер по дорозі в Конотоп, і тут над його трупом було виконане катування — колесування” (А. Соколов, “Мєншіков”, історічєская хроніка, Москва, 1947 р.).

Люди, замилувані в садизм, не звертають уваги — ранена людина, хора, умираюча: вони їй розрізають живіт і вимотують кишки; так робили опричники Івана Ґрозного, здійснюючи “возз’єднання Москви і Новгорода”. І так чинять опричники Петра 1, здійснюючи “возз’єднання Москви і Києва”.

Ті, які поставили православіє вище державних справ України (Руси), зрадили гетмана Мазепу. Зрадили гетмана Мазепу єпископи, попи, монахи, архимандрити і їхні вірні вихованці — полковник Іван Скоропадський, сотник Журавко. У місті Глухові (6-го вересня 1708 року) Петро 1 назначив Івана Скоропадського гетманом. Скоропадський поклявся, що не єднатиметься з гетманом Мазепою, слухняно служитиме Москві.

641. Автор “Історії Русів” пише, що кожний швед навчений був од начальників своїх говорити по-українському такі слова до народу: “Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!” Побожні православні дивувалися лагідності шведів, але тому, що вони не хрестилися, уважали їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятницю молоко і м’ясо, вирішили, що вони є безбожні бусурмени, і вбивали їх усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти могли, а іноді забирали їх у полон і припроваджували до государя, за що давали їм платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля по чарці горілки, з привітаннями: “Спасібо, хохльонок!”

Король Швеції видав Універсал до Українців, що цар Московський без жодних причин, просто з мотивів загарбницьких, пішов війною проти Швеції. І шведи тепер переслідують москвинів, і ступили на Українську землю не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками жителів тутешніх, але “єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх”.

Шведи поводилися в Україні (Русі) як союзники. Голодуючи, вони ходили по хатах, клали на стіл гроші і просили хліба. Хліб пригорнувши до грудей, кланялися і відходили. Українці кидали на них петлі, зв’язували і, як безбожників, поганців, відводили у полон до православних москалів, або вбивали і кидали під кущі, кажучи: бусурманин, антихрист: у п’ятницю молоко п’є, грішник, поганець.

642. Автор “Історії Русів” пише, що “Вступлення шведів у Малоросію зовсім не схоже було на навалу неприятельську, і нічого воно в собі ворожого не мало, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, яко друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власности і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська (московські, — Л. С.) чинять по селах під титулом: “Я слуга царський! Я служу Богові і государеві за весь мир християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його благородія!”” (стор. 281).

Москвини приходили в українську хату обвішані хрестами православними, ставали навколішки, били поклони перед іконами, цілували хреста, виводили з повітки телицю, у мішок вкидали гусей, курей, тягли сало з бочки, пили самогон, насилували матерів на очах дітей і потім молилися “во ім’я отця і сина і святого духа”, цілували ікони і їхали далі.

643. Вони були православними християнами, а от шведи — антихристи, бо вони, хоч і лагідні і за шмат хліба гроші дають, а не хрестяться і в п’ятницю молоко п’ють. Українці, маючи таку забобонну побожність, такі шаманські розуміння Бога, віри, моралі, приятелів у світі не матимуть.

Хто винуватий? Народ? Ні, наш народ не глупий: але коли розумних дітей по-глупому виховувати, у них будуть глупі розуміння духовного життя. Попи наші не могли наших людей виховувати по-розумному, бо самі вони були по-глупому виховані і попами стали не тому, що їх вабила чистота духовного життя, а тому (і таких було найбільше), що вони попівство вспадкували.

Я вже згадував, що син рясу отримував від батька, діда, прадіда. Якщо мати на увазі те, що попом має бути людина здібна до духовного життя, то в нас, як пише Костомаров, такий добір був знехтуваний, і тому попами були переважно грубіяни, шкурники, для яких благородні почування (національна свідомість, змагання за державність) були справою тяжкою для зрозуміння.

Коли ж появлявся піп такий, який відважувався шанувати мову рідного народу, то він був попівською кастою осуджений, знеславлений, переслідуваний, і жив, як птах у клітці, або тікав на чужину. Наприклад, піп Маркіян Шашкевич і піп Агапій Гончаренко. Ні, я не осуджую всіх попів: я осуджую тих, які свою шкуру, свої ризи, своє чрево, своє прибуткове православіє ставлять вище священних національних справ України (Руси)!

644. У місті Глухові наші попи (так, наші рідні, а не чужі!) поскликали побожних православних на церковну площу. І зробили опудало гетмана Мазепи з булавою в руці. І повісили “гетмана Мазепу” на шибениці і почали речати: “Смерть Мазепі, антихристові, поганцеві!”

У соборі Успенськім українське духовенство християнської України (Руси) братається з духовенством Московії, яке прибуло в гості в Глухів. Їхній “помісний собор” проходить під молитовним кличем “Супутниця Мазепі в пекло!”

Побожні православні раби, почувши, що преосвященні архиєреї (носителі істини Христової) відправляють гетмана Мазепу в пекло, боялися прихильно ставитися до нього, тобто боялися проявляти прихильність до державної України (Руси), бо ж він (Мазепа) був її яскравим виразником. Вони (наші православні священики) прокляли рідну державність, проклинаючи Мазепу і прокляли тих, які її (державність) підтримували явно чи затаєно.

Автор “Історії Русов” пише, що “Численне духовенство малоросійське і найближче до границь тутешніх великоросійське, зумисне зібране до Глухова під проводом і інспектурою знаного єпископа Прокоповича, склавши з себе, так званий помісний собор, у дев’ятий день того ж листопада, кинуло на Мазепу вічне прокляття, або анатему”.

645. “Похмура урочистість тая відбувалася в мурованій Миколаївській церкві, в приявності государя, численних урядників та народу. Духовенство і клирики були в чорному одінні і всі з свічками чорного кольору. Мазепин портрет, що висів перед тим серед міста, волочений був по місті катами (так, як статуя зображення Дажбога під час хрещення киян, — Л. С.), і втягнений до церкви”.

“Духовенство, оточивши його (портрет гетмана Івана Мазепи, — Л. С.) прочитувало і співало псальми з Святого Письма, потім, проголосивши і декілька разів повторивши: “Нехай буде такий і такий Мазепа проклятий!”, обернуло на портрет його запалені свічки, а клирики, повторяючи те саме співом, обертали свічки свої донизу.

Головуючий єпископ ударив при тому кінцем жезла свого в груди портрета (гетмана Мазепи, — Л. С.) із словами “Анатема!” І тоді поволікли назад портрет із церкви і співали стих церковний: “Днесь Юда... приймає диявола”; і тим обряд той скінчився” (стор. 285).

Побожні православні християни, залякані попівськими прокляттями і московськими батогами, со страхом Божим і рабським трепетом стоять навколішки у рідних церквах. Цілують позолочені церковні ідоли (ікони) і брата рідного-гетмана Мазепу клянуть. Ті українці, які були біля Мазепи, почувши, що православна рідна церква Мазепу прокляла, “вибравши слушний час для своєї втечі, виїхали потайки від Мазепи з кватир своїх і прибули до государя (ката Петра І, — Л. С.) з виясненням своєї невинності і вірної до нього відданости” (“Історія Русів”, стор. 286).

646. Постійно, при кожній нагоді попи з великим задоволенням голосять, що “православіє охопило усю нашу культуру, як церковну, так і світську, й історію, літературу, мистецтво, музику, й увійшло в душу й тіло народу й стало його невід’ємною частиною, заволоділо його мислями, почуваннями, усім єством”. Власне в тому й наше тяжке горе, що православіє охопило усю нашу історію, культуру, літературу і своїм охопленням завдало страшні шкоди, поневолило наше єство, щоб ми не були самі собою, щоб сутність нашого єства не була нашою.

Попи, проклинаючи гетмана Мазепу, рекли: “Той, хто хоче вмертвити наш народ, старається знищити його християнську церкву, анатема Мазепі, анатема!” Проклинаючи Мазепу, попи проклинали українців, які прагнули утвердити українську державність, вони проклинали найблагородніші почування народу.

647. 1709 рік. Від голоду, холоду й хвороб померло 4000 шведів. У місті Ромни стоїть штаб гетмана Мазепи. На його старих очах сльози: він бачить, що козаки вночі тікають від нього (гетмана Мазепи), проклятого православієм. Утекли до Петра 1 Іван Сулима, Данило Апостол, Гамалія, Кандиба, Бутович, канцелярист Антонович. Хто здеморалізував військо гетмана Мазепи? Священики християнської України, з ними Христос, у них святощі православія. І вони зрадників України благословляють, а вірних її синів проклинають. І хрест в руках тримаючи, звуть себе милостивими добродіями народу.

Штаб короля Карла стоїть у місті Гадячі. 26 березня кошовий Гордієнко прибув із Запорозькими загонами: зустрів Мазепу і Карла в місті Диканька. Чому мало прибуло запорожців? Наші попи (не московські), наші блюстителі християнської України прокляли Мазепу; прокляли тих, хто пішов з Мазепою, і всіх закликають не брати на свою душу гріхів Мазепиних, і тому мало прибуло запорожців. Запорожці лежать у куренях: відмовилися йти з кошовим Гордієнком до гетмана Мазепи. “Православіє увійшло в душу й тіло народу, заволоділо його мислями, почуваннями і тримає душу народу в тьмі національної несвідомости, душевної темности”.

“Хохлам не можна вірити!” Запорожці, які відмовилися іти до Мазепи, можуть змінити думку й піти: щоб цього не сталося, Петро 1 дав наказ Меншікову несподівано вторгнутися на Запоріжжя і вирізати запорожців.

648. (Урятувався запорожець Степаненко і написав листа до гетмана Івана Скоропадського, що москалі прийшли на Січ. І сказали: “ми єдиновірні брати ваші”. Запорожці їх вітали, та оглянувшись, побачили, що москалі (рускіє) у них зброю забрали. І тоді: “нашому товариству голови луплено, шиї сокирою відрубувано, шкуру здирано та вішано”. Ні на хвилину не треба забувати: запорожці не знали, яку дати відповідь на питання: чи можна, вважаючи себе православним, не виконувати тих наказів, які присилає з Києва митрополит (ставленик Московії)?

“Козаки малорускіє (українські, -Л. С.) взагалі вороже наставлені до Московської держави, по православію почували своє з нею з’єднання і ставали в ряди її оборонців” (Костомаров, т. 6, кн. 2, стор. 645). Костомаров ці погляди висловив невдумливо: козаки, очолені гетманом Дорошенком, “вигнали князя Ромодановського з московським військом з України”, козаки, очолені гетманом І. Виговським, розгромили московське військо під Конотопом. Якщо козаки ставали “в ряди оборонців Московії”, то тільки тоді, коли були політично до цього підготовлені попами).

649. Українців, запідозрілих у прихильності до Мазепи, москвини катують, речучи: “Батіг не ангел, душі не вийме, а правду скаже”. Мазепинців “забирано з домів їхніх і віддано на різні кари в містечку Лебедині, що близько міста Охтирки. Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати (кишки з живота вимотувати, — Л. С.), четвертувати (руки, ноги по черзі сокирою відрубувати, — Л. С.), і на палю вбивати (українця через живіт і легені настромляти на гострий пакіл, -Л. С.), а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови втинати”.

“Провини їхні встановлювано від признання їх самих, і для того надійним засобом було препохвальне таїнство — тортури, догмат яких і донині відомий з приповідки російської: “Батіг не янгол, душі не вийме, а правду скаже”, і які ведено з усією акуратністю і в згоді з Соборним Уложенієм, себто ступенями і за порядком — канчуками, батогом, шиною, або розпеченим залізом, веденим з тихістю, або повільністю по тілах людських, які від того кипіли, шкварилися і здималися. Той, хто пройшов одну пробу, переходив до другої, а хто всіх їх не витримував, того рахували з певністю за винного і провадили на страту. Потерпіло таким чином людей, що перейшли тих проб тортурами, до дев’яти сот” (“Історія Русів”, стор. 286).

Коли я кажу, що попи були, як пише І. Франко, творцями “попівських тортур”, то мені кажуть їхні адвокати, що я “ображаю попів”. Виходить так: хто говорить правду про попів, той їх ображає, а хто їхні лиходійства приховує від народу, той істинний православний, має об’єктивне ставлення до попів хоч би таких, як Прокопович, Яворський, Філимонів та їм подібних.

650. Попи в Лебедині приглядалися до мук страшніших, ніж ті, що переживав Христос. І ніхто з них не сказав: “Не мучте, вони ж люди, у них є жінки і діти. Вони нікого не вбили, тільки з любови до Вітчизни не схотіли служити Москві”. Скажіть імена єпископів, які стали по стороні гетмана Мазепи? Таких немає.

У кожного попа є антимінс (антиманса, “настольник”, прямокутний кусник матерії, в якій зашиті мощі святого, на антимінсі намальоване покладення Христа до гробу. І напис: Государ Петро 1. Піп, маючи антимінс, здійснює літургію (богослужіння), славлячи Христа і Гасударя Петра 1. Він славить отого “Першого, що розпинає нашу Україну”, і цим деморалізує народ: гнобить народну душу, в’ярмлює її догмами православія і вважає себе добродієм народу.

651. Де в Лебедині поховали 900 замучених мазепинців? “Історія Русів” пише, що замучені мазепинці були поховані на кладовищі, яке було “відлучене від християнського і відоме під назвою “Гетманці”. О, яка велика честь! Попи найвірніших синів не порахували християнами. Заборонили їх ховати на християнському кладовищі, їм було виділене окреме місце, яке в народі назване — Гетманське кладовище. Попи заборонили на Гетманському кладовищі ставити хрести, пам’ятники, саджати квіти. І рекли, що “мазепинці пішли на дно пекла і під час воскресіння мертвих не встануть, бо їх поховано, як дохлих псів”. “Історія Русів” пише, що “лебединські тиранства”, “звірячі лютості” “жахають саму уяву людську”.

(Побожні православні раби обминали Гетманське Кладовище, як місце прокажених, церквою Христовою проклятих безбожників-мазепинців. Та чулися на Гетманському Кладовищі тихі ридання: тайком приходили дітки оплакати замученого тата. Приходила наречена оплакати замученого нареченого, покласти пучок квітів. І в попів появилася лютість, яку не можна назвати людською: щоб проявити зневагу до нехристиянського Гетманського кладовища, було побожним православним оголошено, що дохлих псів, коней, котів треба заривати на Гетманському кладовищі).

27 червня почався Полтавський бій. (Перед боєм король Карл був тяжко ранений у ногу. Автор “Історії Русів” пише, що українці (козаки), “випаливши на нього цільно із своїх гвинтівок (...), поранили в ногу і розтрощили йому голінку” (стор. 289)).

652. Карл і Мазепа на початку бою мали успіх; бій “розпочали шведи на самім світанку, і кіннотою своєю напали на регулярну кінноту російську і прогнали її за її шанці. Але начальник козацький Палій, з козаками своїми напавши тоді на шведів ззаду і на фланги їхніх фронтів, і прорвавшися в інтервали, завдав великої їм поразки списами та з мушкетів, через що вони, замішавшись, побігли до своїх шанців і втратили генерала свого Шліпенбаха, узятого в полон”. Московська піхота, очолена Меншіковим, побачивши, що українці загнали шведів у шанці, зробила напад “на шанці шведські”.

Три години іде бій. Шведи “показали у фронті своєму чимало прогалин, а Палій теє зауваживши, зараз удерся в них з козаками і вчинив загальне замішання серед ворогів. Густий туман, що налягав увесь той день, сприяв козакам охопити шведів і ззаду, і з флангів, а шведам допомагав приховати свій відступ з місця баталії. Се почалося порядком ретиради, але опісля, змішані козаками, кинулися шведи втікати. Росіяни, женучися за ними в тумані, забрали в полон офіцерів швецької армії”.

Маючи на увазі цей “Історією Русів” занотований хід Полтавського бою, стає з сорому неприємно на душі: по-рабському побожні українці самі на своїй шиї петлю неволі затягали, о, жорстоко попами обдурені люди! Козаків, які послухали попів, “було 20.000 під командою генеральних старшин і колишнього наказного гетмана Задніпровського Семена Палія”, “Шведська армія мала трохи більше за 20.000, а Мазепиних військ... не більше було, як одна тисяча” (“Історія Русів”, стор. 290).

653. “Не було більше, як одна тисяча” українців, здібних звільнитися з тьми попівських проклять. Гетман Мазепа декілька місяців перед Полтавським боєм закликав українців стати об’єднано в обороні державних прав України (Руси). Він у маніфестах голосив, що є підписана умова гетманом Мазепою, королем Карлом 12, королем Станіславом, що: “Україна обох сторін Дніпра з військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння. Союзні держави ні під протектом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким-небудь іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й військом Запорізьким, ні на ленну залежність чи якусь підвладність, ані не мають брати з неї яких-небудь доходів чи податків... Цілість границі її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято заховувати (зберігати), аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без усякого ущербу” (“Записки НТШ”, т. ХСІІ, Львів, 1909 р., стор. 18, 19).

654. (У 1674 році Києво-Печерський монастир видав книгу “Синопсис” (“Великий огляд”). “Синопсис” став підручником історії “о начале Славяно-Российського народа”, про перших Київських князів, про Володимира святого і “до пресветлаго й благочестивого государя нашего царя й великаго князя Алексея Михайловича всея Великая, Мальія й Бельія России самодержця”. Цар Алексій Михайлович (на думку монахів Києво-Печерського монастиря) після 1654 року став самодержцем України (Руси), бо його таким визнали єпископи, протопопи, попи, архимандрити, монахи — духовні отці православні походження українського.

(Чому “Синопсис” виданий у Києві, а не в Москві? Москва хоче в Европі й Азії створити думку, що Київська Русь перейшла “в новую квартіру”: тепер столицею Русі є не Київ, а Москва, і про це повідомляє сам Київ устами монахів Києво-Печерської лаври, які (в “Синопсисі”) написали, що після проголошення в церквах возз’єднання Малоросії і Московії, цар Алексій Михайлович повернув собі “споконвічну прабатьківську вотчину”: так монахи обґрунтували право царя Московитії на володіння Україною).

655. (Нещастя обдурених: українські християни славлять Києво-Печерський монастир і гніваються на західних европейців, які на історію України дивляться так, як написано в “Синопсисі”, виданому Києво-Печерським монастирем). “Синопсис” був перекладений на грецьку і латинську мови і з Києва розісланий до бібліотек Західної Европи, до університетів, королівських дворів. “Синопсис” був двадцять сім разів перевиданий: українська молодь по ньому вивчала історію своєї Вітчизни. У “Синопсисі” монахи не забули поглумитися й з рідної віри України (Руси), з українських народних обрядів і звичаїв).

(Києво-Печерські монахи за виданий (за вказівкою Москви) “Синопсис” були обдаровані такими привілеями, які вони мали тільки в часи Татаро-Монгольської орди. Монахи жили, як барони: трапезу мали після трапези, обпивалися найкоштовнішими винами, на їхніх столах лежала найвишуканіша їжа. Піп Агапій Гончаренко у “Споминках” пише, що Києво-Печерські монахи тримали дівчат для заспокоєння тілесної похоті, убивали діток, народжених монахинями. Немає причин дивуватися, що “Синопсис”, ними написаний, має малу моральну вартість).

656. 23 липня гетман Мазепа і король Карл були у місті Бендери. Туреччина не будучи християнською, дала їм прихисток. Біля гетмана Мазепи були старшини: Войнаровський, Орлик, Горленко, Красноперич, Нахимовський, Ломиковський, Максимович.

Історики, виховані в чужих школах, написали, що гетман Мазепа війну програв тому, що не був оборонцем українських трудящих мас. А кат-цар Петро 1 був? Українські трудящі маси довірили свою душу попам: попи, використовуючи це довір’я, впровадили їх у ярмо.

22 серпня великий гетман Іван Мазепа помер. “Мазепа, як усім відомо, бувши християнином, глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців, і додержував того з рішучою твердістю..., ніхто не докаже, що його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над росіянами” (“Історія Русів”, стор. 290).

657. (Віра православна замучила гетмана, і в цьому його трагедія і трагедія його народу. “Історія Русів” пише, що попи по всій Малоросії вістили (перед Полтавським боєм), що “шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дехтярівці, що над Десною (де стояли мазепинці, — Л. С.), в мурованій тамошній церкві, ним, Мазепою, спорудженій і що той образ (Богородиці, — Л. С.) видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру шведську. Відгомін про це перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородиці. Дехто говорив, що сталося теє з образом Баликинським, а інші з Каплунівським, і так далі”.

“Винищування шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з горливости народної до зневажаної віри своєї, з чого за одну осінь і зиму поменшало шведів сливе до половини” (стор. 284). Не дивуймося: “Православна церква на протязі століть морально виховувала Український народ своєю благодаттю і далі виховує і закликає народ дорожити православієм”. Король Швеції, знаючи, що його військо вже перед боєм поменшало “сливе до половини”, не гнівався на Мазепу, він бачив перед собою старенького, тяжко хворого дідуся і йому сказав: “Ах, Мазепо, ти мене й армію мою згубив своїми запевненнями”).

658.1711 рік. (Петро 1 був у 1706 р. в Києві вітаний єпископами, попами, монахами. Вони ката вітали, тримаючи хрести, святі ікони, хоругви. І співали йому славу. Богослов Феофан Прокопович у св. Софії назвав ката “Христовим намісником на землі”).

(У 1709 році знову Петро 1 приїхав у Київ. І богослов Прокопович у Києво-Могилянській академії читав свій “Панегирикос” (прославлення перемоги Петра 1 під Полтавою). Сяючи у ризах єрея (жерця), він рукою підтримував панагію і речав: “Скверное лицо, мерзкая машкара, струп й стьід твой, Малая Россие, измена Мазепина! О врага нечаяного! О изверга матери своея! О Иуды нового!”)

(Вони (єпископи, попи і монахи), звеличуючи Петра 1 (ката дітей українських, живцем спалених у Батурині) і проклинаючи гетмана Мазепу (оборонця українських дітей), стараються міцно церквою утвердити за собою право вважати себе добродіями Українського народу, благочинними учителями моралі, культури, літератури).

659. (Богослов Прокопович вважав, що “є православний народ, який складається з різних рас”, національні почування — це поганство, язичество. Бачачи, що в Україні (Русі) ще жевріє почуття національної гордости, ще відчутна прихильність до древньої батьківської віри, він у 1705 році написав трагікомедію “Володимир” для студентів Києво-Могилянської академії, яку вони ставили “під час літніх рекреацій”).

(У трагікомедії “Володимир” на сцену виходить грек-філософ. І починає вести дискусію з українцями-філософами (волхвами). Богослов Прокопович українцям-філософам дав зневажливі імена — Жеривол, Курояд, Піяка. І вивів їх, як лицемірів, п’яниць, ненажер: волхв Жеривол такий обжера, що за один раз з’їдає вола. Грек-філософ питає царя Володимира: “Се ли мудреци ваші?”

Мета трагікомедії “Володимир”: навчити українців зневажливо ставитися до української мудрости, привити українцям почуття меншої вартости, пригнобити їхню душу і переконати їх, що чужа мудрість мудра, а рідна — глупа. Який вихід? Треба відтісняти з українського життя українські національні справи, як справи глупі і вважати православіє (твір грека-філософа) справою мудрою і рідною, і в ній знаходити задоволення національних почувань).

660. (У богослова Прокоповича (а він вважається найвизначнішим викладачем філософії, риторики, богослов’я) словник грубіянський, неморальне мислення, мала культура почувань. Людина благородної духовности не буде вживати такі слова, як “мерзкая машкара”, “струп”, “изверг” на адресу гетмана України (Руси).

Петро 1 в 1710 році призначив богослова Прокоповича ректором Києво-Могилянської академії. Доручив йому виховувати покоління побожних православних рабів в дусі любови до рідної церкви — оборонительки московської загарбницької політики).

Петро 1 оп’янілий перемогою під Полтавою, увірвався в Бесарабію, щоб ще більше загарбати землі для Москви. І був він оточений Турецьким військом. П. Шафіров (віце-канцлер) викупив з турецького полону свого царя Петра 1; дав 12 липня турецькому воєначальникові (візирові) золотий гаманець. Султан Ахмед 3, довідавшись, що Петро 1 за гроші з полону викуплений, наказав повісити грошолюбного візира.

661. Петро 1, розгромлений турками, віддав їм Азов. І пообіцяв, що не буде вторгатися в Польщу. Потерпівши поразку в війні з Туреччиною, він повернувся додому. І почав робити загарбницькі наскоки на береги Балтійського моря. Вирізував мирні фінські селища.

“Невгамовний Орлик, користуючись з нових заворушень (в Україні, — Л. С.), силувався зацікавити ворожі Московщині держави українською справою, та все було даремно” (М. Грушевський). Чому? Західні держави знали, що в українців приспана національна свідомість: вони є стадом овець церкви православної. Вони не пішли до гетмана Мазепи. Вони убивали союзників-шведів, які прийшли їм помогти утвердити державну Україну (Русь). Помагати українцям, які не хочуть самі собі помагати, европейці не хотіли. Не хотіли ділити долю шведів.

662. “Аже кто переховує мазепинца, той антихрист”, — рекли попи. Мазепинці ховалися по стодолах, на горищах, у болотах, жили в криївках, у Чорному лісі. Ті, які носили їм хліб, були ловлені і жорстоко катовані. Піп гуртував біля себе побожних парахвіян, які при кожній нагоді хрестилися, били поклони перед образами і, дбаючи про спасіння душі, робили доноси.

“Характерні того часу доноси гадяцького протопопа Федора Лисовського і монаха Мгарського лубенського монастиря Дамаскина. Протопоп Ф. Лисовський, через доноси, по волі царя, став із священика сотником козацьким, і доносив він на Гадяцького полковника Черниша” (Костомаров, кн. 6, т. 16, стор. 753).

Костомаров пише, що монах Дамаскин доносив на обозного Лубенського полку і на Роменського сотника, що вони говорять “ругатєльниє слова” на адресу царя Московського. Протопоп Ф. Лисовський грав ролю патріотичного козацького сотника, довідувався про таїни старшинські; в доносі він писав, що Гадяцький полковник Черниш назначив полковим своїм заступником запорожця, який під час спілкування гетмана Мазепи з королем Карлом 12 показував шведам дорогу до міста Веприки.

663. На основі доносів московський воєначальник Дімітрій Ґоліцин арештував у Лубнах полковника і в Ромнах сотника, і катував їх (без допиту і суду) розпеченим залізом, під нігті (за монгольським способом) забивав шпильки, ламав ребра. Гетман Скоропадський хоч і був гетманом-рабом, але йому було шкода рідних людей. І він благав москаля (руского) Ґоліцина облегшити катування, милосердно глянути на сльози жінок і дітей, які стоять на колінах і благають: “Помилуйте нашого татуся, він же весь у крові від ран, на милість Божу помилуйте ж”...

Попи, роблячи доноси, збагачували свої маєтки: московські кати їх обласкавлювали царськими ярликами (грамотами), дарували їм пасовища, села, відібрані в мазепинців разом “с крестянамі”.

Монах Іван Вишенський (посник Афонського монастиря) жив з того, що на Афоні робив дерев’яні хрести на продаж. Він не був шпигуном, немає жодних даних, які б твердили, що він був шкурником. Бачачи стиль життя єпископів християнської України, він писав: “Що ж ви, панове єпископи..., селами володієте, але вашими душами володіє диявол, звете себе пастирями, але ви є вовки, священими себе звете, але ви є прокляті, єпископами себе іменуєте, але ви є мучителями, духовними себе розумієте, але ви є поганцями і язичниками”.

Монах Вишенський не знав, що у зневажливих словах “поганці і язичники” затаєна трагедія його душі і сліпота його віри: язичники в Україні (Русі) не служили чужій вірі, чужим панам, чужим князям. У них була висока національна мораль — велика прив’язаність до роду свого.

664. “Дабы никакой розни й особого наречия не было”, — давав Петро 1 вказівки православним богословам у Києві. Українці повинні забути українську мову і, як народ, щезнути. І в цьому бачити “прогресивне значення” політики Петра 1. “Возз’єднання України з Росією, що об’єднало два великі слов’янські народи, мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів” (“Історія Української РСР, т. 1, стор. 258).

(Наприклад, у 1740 році (так твердить перепис населення) на Полтавщині і Чернігівщині — 866 шкіл з українською мовою викладання; школи ці охоплюють дітей з 1034 сіл. Діти вдома і в школі говорять рідною мовою. У 1804 році в ім’я “величезного прогресивного значення”, в ім’я “культурного розвитку українського і російського народів”, був з Московитії присланий наказ, оголошений жандармами: заборонити у школах України (Русі) учити українських дітей українською мовою. Школи, які не дотримувалися цієї заборони, були забиті дошками).

Попи (по-походженню українці, по-професії — слуги Московії) рекли біля кивотів, що “Разность язиков может проізвесті і разность в мислях, опасную для церкви”, яка прагне, щоб вівці стада Христового “вовеки вси єдино бьіли!” Попи і жандарми запроваджують порядок московський у “Малоросії, добровольно подченившейся” (Н. А. Добролюбов, “Ізбранниє філософскіє проізвєдєнія”, Ленінград, 1948 р., стор. 323).

665. У 1876 році з Москви прийшов в Україну (Русь) “Емський указ”: українцям забороняється писати і друкувати книжки українською мовою. Попи і учителі отримують підвищену платню (нагороду з Москви) “за обрусеніє”. Перепис населення, зроблений в 1897 році, показав, що за п’ятдесят років українці, які були відомими як освічений народ, стали неписьменними: на сто українців тільки дванадцять можуть писати і читати.

Україна (Русь), прийнявши грецьку віру, “відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці” і тепер, як пише В. Бєлінський, “злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці”.

(Українці не здібні бути творцями цивілізації, освіти, мистецтва, науки, їх робила цивілізованими людьми Візантія, а тепер — Москва?! І тільки треба в це вірити, і ця віра їх робитиме низькими рабами на рідній землі).

666. 1718 рік. Гетман І. Скоропадський заляканий лакей Московитії. Петро 1 знав, що хани зріднювалися з князями московськими, одружуючи їх з своїми доньками. У гетмана є русокоса дочка. “Гетман Мазепа був проти кровного змішання українців з москалями і ти, Скоропадський, його думку поділяєш? Давай дочку!”

Граф Петро Толстой подякував Петрові 1 за те, що він йому подарував доньку гетмана Скоропадського. Скоропадський, бачачи перед собою варварів, мовчить. Він раб, але на серці має гордий щем: чинять москвини наругу “над народом Малоросії”. Він каже, що в Україні постійно стоїть Московське військо, яке об’їдає українців: солдати ходять по селах озброєні і батогами спини порють тим українцям, які їм не дають вола, коня, свиню, горілки, непокірних звуть мазепинцями. Таке явище не об’єднує два народи, а витворює між ними ненависть. У Московії був вислуханий гетман Скоропадський та ніхто на його жалі уваги не звернув. Скривджений, з ображеною душею, з журбою по донечці, яка мусіла лишитися в Московщині, він повернувся додому.

667. 1722 рік. Московія прислала в Україну (Русь) “жєлєзнаго” генерала Степана Вельямінова. Вельямінов владний, жорстокий татаро-монгольський аристократ; він споріднений з царським родом Нари (Нарішкіних), вважає себе родичем Петра 1. І він, як “істинний рускій православний”, очолив Малоросійську колегію — став деспотом України (Руси). Він має завдання перетворити Малоросію у губернію Московського государства, омосковщити українців при допомозі православія. Гетман Скоропадський знову їде в Московію. І знову жаліється, що генерал Вельямінов робить козацьких старшин шпигунами і при старшинах принижує його (Скоропадського), називає хохлом, хапає за носа, шилом несподівано кольне і сміється, і дивиться: хто з старшин підтримує його глузування з гетмана, той “свой парень”.

Гетман Скоропадський починає виступати проти Малоросійської колегії: колегія складається з шістьох московських командирів, які очолюють Московське окупаційне військо. Генерал Вельямінов задирливо каже малоросам, які на правах лакеїв належать до Малоросійської колегії, що “малороси должни работать, а велікароси управлять, прікази давать”. Малорос — лакей, а велікарос — гаспадін. Треба малоросів помилувати: щоб не було “розні”, навчити їх говорити нормально, тобто мовою московського ґаспадіна; такі слова, як “пивна”, “папір”, “гроші” дико звучать для Вельямінова; дізнавшись через перекладача про їхнє значення, він гнівно кричить: “Малороси, є слова “кабак”, “дєнґа”, “бумага”, говоріть по-людському”. Гетман Скоропадський у Москві захворів, обідаючи з московськими боярами; хорий повертався додому і помер 3-го липня 1722 року.

668. Богослов Прокопович потоваришував у Петербурзі з тим “Першим, що розпинав нашу Україну”. І порадив йому узяти титул імператора: бо ж тепер Україна (Русь) стала колонією Московитії. Титул імператора Петро 1 прийняв 22 жовтня 1721 року. “Гордися імператоре, слава й історія Києва тепер належить тобі! Ти Київ завоював. Московитія історії не має, бо вона виросла, як головний пункт по збору данини для Орди. З такою історією не можна йти в світ. І тому дай нову назву державі своїй, дай ім’я Россія. І це поможе тобі привласнювати історію і славу Київської Русі (України). Щоб Київ “не волновался”, дай йому закони московські і обдаровуй тих малоросів, які омосковщуватимуть Киян”.

У варварів (особливо в монголів Темуджінових) був звичай: ім’я славного убитого ворога брати собі. І ім’я Темуджін — це ім’я убитого хана Темуджіна, яке носить Чингіс Хан Темуджін. “Россія — спотворене ім’я Русі (України). Московитія (ослов’янщені Урало-Алтайці, хоробрий і суворий народ) узяла собі мову слов’янську, ім’я слов’янське і тепер прагне одягнутися в мундири европейські”.

669. “Петро Великий варварством переміг россійське варварство” і “видніється зловіща фігура Россії” (К. Маркс, “Вибрані твори”, т. 1, Москва, 1955 р., стор. 354, 449).

(Прогресивний цар Петро 1 (улюбленець большевицьких шовиністів) не тільки мав у собі войовничу татаро-монгольську кров, він був варваром у модерному европейському мундирі. Москвини обожнювали його, він (Петро 1) був для них, як пише Н. А. Добролюбов, “півбог”. І діла його “півбожественні”: “скоро сміріли, 130 чєловєк повєсілі, 140 білі кнутом і сослалі, до 2000 разослалі по разним µородам в тюрми”, “казньонних... 4000”, “Красная площадь била покрита обезглавленними тєламі, стени Бєлого і Зємляного города унізани билі повешанимі”, “Через несколько времені свєзлі із Москви і сложілі у разних дорог 1068 трупов” (Н. А. Добролюбов, “Ізбранниє філософскіє проізвєденія”, Академія наук СССР, Ленінград, 1948 г., стор. 334, 335). І тут же (на стор. 318) Добролюбов пише, що у палацах Петра Першого були “форми азіатського веліколєпія, господствовавшіє при дворе єго предков”, а на стор. 323 він (Добролюбов) додає, що Россії “Малоросія добровольно подчінілась”. “Великий ліберал” Добролюбов вірить, що з православної любови до “зловіщої фігури Россії українці добровільно “подчінілісь” москалям”.

“Історія Української РСР” (т. 1, стор. 258) учить дітей українських по-антиукраїнському: учить, що Богдан Хмельницький підпорядкував Україну законам московської деспотії, виконуючи “волю народних мас”.

670. (Я вже говорив, що “воля народних мас” усюди на світі має один зміст: ніякий народ не хоче підкорятися іншому народові і на цих основах побудована мораль Людства. Німець не возз’єднується з англійцем, француз — з іспанцем, поляк — з чехом. Вони єдиновірні і єдинокровні. Вони хочуть, щоб Людство було багате красою духовної многогранности, щоб було подібне на сад, в якому вільно розвиваються різні дерева, і в цьому сила й привабливість саду.

Поляк не хоче, щоб на вулицях Варшави панувала чеська чи московська мова, бо це означало б, що поляк утратив право звати себе достойною людиною. Гідність народна є там, де народ сам (без втручань іншого народу: приятельського чи ворожого) утверджує свій шлях і спосіб життя. І жодні історичні особливості (війни, природні катаклізми) не дають народові права втрачати совість: народ без совісти (без рідної мови, без рідної культури і державности на рідній землі) принижує душу й розум Людства і викликає не співчуття, а погорду зі сторони совісних народів плянети Земля.

Якщо в столиці України на вулицях не чути української мови, значить українці народ без совісти. Якщо вони не вміють собі свою совість повернути, їх треба навчити. А якщо вони не вміють і не хочуть навчитися вміти, їх не можна вважати повноцінним народом. Якщо неповноцінний народ вважає себе повноцінним, то це означає, що він вихований в школі неволі, де закони розвитку правильного життя не викладаються).

671. Святійший синод апостольської православної церкви у 1722 році, на якому були присутні архиєпископи Феофан Прокопович і Стефан Яворський, розглядав справи відношення попів до “Тайної канцелярії”. (Священик, як пише Ф. Прокопович (творець “Духовного реґляменту”) зобов’язаний тайни “нєблагонадьожниє”, почуті під час сповіді, доносити жандармові, в “Тайну канцелярію”, або в “Преображенський полк”).

(Коли побожний православний християнин є мазепинцем, тобто особливо небезпечною людиною, можна отруїти: тіло згниє, а душа буде спасенна. Під наглядом єпископа П. Крайського перебуває Харківський Колегіум, де між студентами чуються ворожі ставлення до вторжників (москвинів-рускіх). Єпископ Крайський тісно пов’язаний з “Тайною канцелярією”. У 1768 році єпископ Крайський помер: під час опису майна в його спальні знайдено “десять мішечків золота і срібла, безліч коштовностей та велику кількість напитків і різних отрут” (А. С. Лєбєдєв, “Бєлгородскіє архієреі”, 1902 г., Харков, стор. 152, 153)).

672. Українські старшини (після смерти гетмана Скоропадського) вибрали гетманом Павла Полуботка. Він же, як Чернігівський полковник, помагав Петрові 1 виграти Полтавський бій: довірена людина Петра 1.

Генерал С. Вельямінов з Московитії отримав таємне розпорядження: компрометувати тих українців-полковників, які користуються пошаною в народі, виявляють почуття національної окремішности. Коли народ нарікає на великі податки, йому треба казати, що винні в цьому ті й ті полковники, мазепинці — “ізмєнніки”. Тих українців-полковників, які вже себе звуть “общерусскімі”, і стали агентами тирана Вельямінова, треба звеличувати, як “вєрних синов народа”.

Вельямінов повідомив Петра 1, що є донос: гетман Полуботок і його старшини “ізмєннікі”: збирають замалу данину з Українського народу. Не своєчасно доставляють харчі для московського війська.

Гетман Полуботок пише листа Петрові 1, пригадує свої заслуги в боях під Полтавою. Огірчений, що генерал Вельямінов зве його “ізмєнніком”. І скаржиться, що доля українського народу дуже гірка: москвини вивезли з України 10000 юнаків на каторжну роботу на Ладогу, 10000 юнаків погнано бити кавказців, багато погинуло. Багато каліками повернулося. І тепер: Вельямінов знову 10000 юнаків по селах збирає: готує новий похід на Кавказ, а 5000 юнаків щойно погнав на північ, на Ладогу. Українська кров безславно витрачається.

Гетман Полуботок отримав вістку, що його зять Петро Войцехович і старшина Богдан Борзаківський, яких він послав з листом, як послів у Московію, несподівано померли... Українці розгнівані (і гнів хвилею йде по селах), що москалі (рускіє) в них синів забирають на чужі землі: на каторжні роботи, болота висушувати; одягають у мундири, женуть під Фінляндію. Москалі відповідають: “Батюшка цар благонравний, любить малоросов. І бригадір Вельямінов хорошій. То Полуботок злодєй, не шкодує своїх людей!”

673. 1723 рік. Гетмана Павла Полуботка викликала Московія. І він З серпня з старшинами Савичем, Чорнишем, Биковським, Володковським, Грибінкою, Кирпичем, Корецьким, Ганенком, Романовичем прибув у Петербург. Усі вони прибули, маючи заслуги: помагали Петрові 1 бити під Полтавою короля Карла і гетмана Мазепу.

І москалі (рускіє) у Петербурзі гетмана П. Полуботка і його старшин поставили “под караул” і понакладали на них “кандали”. І відібрали в них гроші, харчі, постягали з них коштовне одіння, забрали папери (грамоти, посвідчення). У гетмана П. Полуботка відібрано 4000 червонців.

Гетмана Полуботка обвинувачують москвини (рускіє) за “связь з заграніцей”: але немає жодних доказів, що він листується з Орликом чи посилає йому гроші. Якщо немає доказів, то їх треба видумати: як? Є дані, що старшина М. Борковський Полуботка не любить за те, що він забрав у нього село Орлівку. Москвини дали Борковському 2000 червонців, відібраних у Полуботка, і пообіцяли дати Орлівку, угостили його “боярскім обєдом”. Борковський дав фальшиве зізнання на своїх побратимів. Москвини катували старшин гетмана Полуботка: не мігши витримати “азіятскої казні”, українські старшини визнали себе “ізмєннікамі”.

674. “Висший суд” Московії виніс вирок: українцям, що прибули в гості до Петербурга (гетманові Полуботкові і його старшинам) сокирами повідрубувати голови. Милосердний цар Петро 1 помилував: дав наказ поступово вмертвляти українців, тримаючи їх “под строжайшім караулом” у казематах Петропавловської фортеці. І щоб в Малоросії не було “волнєній”, українські полки вивести до берегів Азову: сказати, що є надія, що буде війна з Турцією.

Архиєпископ Феофан Прокопович складає божественні пісні на славу Петра 1: “Царю Богом вєнчаний! Ти силєн о Бозє, сокрушіл, повергл єсі гордого под нозє!” І цей “Епінікон” (цю ганебну пісню “Перемоги”) напам’ять вивчають українські юнаки (студенти Києво-Могилянської академії), гляньте: християнська віра літературу дала Україні! Справа не в літературі, а в тому, кому вона служить: Україні чи її катам? Якщо література по назві українська, а по змісту антиукраїнська, то немає значення — християнська вона, чи антихристиянська, достойний українець нею гордитися не буде!

675. 1724 рік. 18 липня, прикутий до кам’яної стіни гетман Павло Полуботок, помер з ланцюгами на руках у катівні Московської імперії. Його тіло було похоронено за Малою Невою на кладовищі, де стоїть каплиця св. Самсона.

У Києві у православній рідній церкві попи учать побожних рабів мудрости: той, хто хоче знищити народ, старається знищити його рідну церкву! Слава імператорові Петру 1! “Анатема Грішкє Отрєпьєву і Івану Мазепі, і прочім подобним, які хотіли знищити церкву Христову, звали народ “на бунт і ізмєну””. (Гетман Павло Полуботок оголошений “ізмєнніком”, “звав народ на бунт”).

Київ змалів... став містом православного духовенства: тисячі попів і монахів; вони славлять Петра 1 і клянуть Івана Мазепу. У Києві 22 тисячі жителів, з них світських і духовних вищих сановників — 11, духовенства — 3812! Службовців по світських і військових установах — 351. Міщан на Подолі — 2475; косаків — 460; ковалів і ремісників на околицях — 29; купців і ремісників у центрі міста — 70; москалів — 120: “уші і глаза государя Петра 1”.

Українці-кияни говорять українською мовою, а духовенство — старо-болгарською. Батьки, які хочуть, щоб їхні діти мали освіту, віддають дітей до школи, де мови грецька, старо-болгарська, московська.

676. Біля Золотих Воріт сидять мандрівні бандуристи, старі, як світ, запорожці. І біля них — молоді кияни. Ледь чутно рокочуть струни. Дід, як волхв врочистий, думу співає: “Ой ми очі наші слізьми не вмивали, коли із Москвою з’єднання не мали. Коли почала нас Москва ласкати, почала життя наше розоряти, синів наших любих та в неволю брати. А в церквах лякає карами отець... Ой, тяжко нам жити, москалям служити. Гетмане Богдане, москаль нас катує, могили готує для наших діток. Багато, багато лежить в Петербурзі вкраїнських кісток. О, біль наших сердець, дай нам помочь, Всевишній Творець”.

“Це дід-запорожець”. “Ще не все пропало, є ще запорожці”. І прийшли монахи, прочитали наказ — засипати землею Золоті Ворота. Возами глину привозили: з наказу Москви Золоті Ворота засипали..., щоб хохли не вольнодумствували. “Успокоєтесь, тогда будєт разрешено откріть Золотия Врата”.

677. 1727 рік. 1 жовтня у Глухові на Великій Раді полковник Данило Апостол проголошений гетманом. Що сталося? Петро 1 два роки тому помер. На престол сіла його жінка Катерина 1: та справжнім правителем Московитії став Меншіков. Москвинів лякають Туреччина і “волнєнія в Малоросії”. І вони вирішили трохи послабити шнурок гноблення: нагадали українцям, що в часи гетмана Хмельницького була умова, що Україна і Московитія возз’єднувалися, як “вольная с вольной”.

Гетман Апостол пообіцяв брати участь у війні Московитії з Туреччиною. Москвини “хохлам не вєрят”: вони, як закладника, тримають у Петербурзі сина гетмана Апостола. (Гетман Апостол в душі таїв погляди Мазепи. І він спочатку й був по стороні Мазепи, та, коли побачив, що попи і єпископи у церквах об’єднали побожних православних рабів проти Мазепи, з болем в душі передбачав поразку Мазепи).

Гетман Апостол має 70 літ. Він знає, що касту попів, яка “за привілеї” вірно служить Москві, він не навчить служити рідному народові. Він самітній. Він жебрає волі: просить у москвинів трошки волі на основі “Переяславської ради”. І випросив: має дозвіл мати в Україні державний бюджет: 144 тисячі карбованців у рік.

678. 70 тисяч українських юнаків погнали московські(рускі) солдати в Московитію, де йде “осушка московських болот”, “проритіє канав”: тут українців трактують, як “крещеную собственость” (хрещену власність, зрівнюють з скотиною).

(Поміщики Шеніни, Сабурови, Тємірязєви, Наришкіни, Салтикові, Турґєнєви, Юсупови та інші вихрещені урало-алтайці, без суду убивали рабів (“крещеную собственость”): у конюшнях прив’язували, відрубували голову і загортали в гною, “их не считали за людей”).

Не може гетман Апостол оборонити рідних людей, яких женуть в Москву на вічну каторгу “под караулом”. Біля гетмана постійно сидить “тайний савєтнік Наумов”, “ґлаза і уші московські”: “совєтнік” може поставити гетмана “под караул” і закатувати так, як був закатований гетман Полуботок. І син гетмана Апостола, який, як закладник живе в Петербурзі, не буде помилуваний.

17 січня (1734 р.) помер гетман Данило Апостол. Московія, бачачи, що “малороси нє благонадьожни”, заборонила нового гетмана вибирати. Наришкін (татарин, родич Петра 1) став правителем України (Руси). Помічники Наришкіна — генерали Шаховський, Баратинський, полковник Гурєв.

679.1735 рік. Московитія починає українськими руками воювати з Туреччиною. 20 тисяч українських вояків ідуть — ними буде взята ханська столиця Бахчисарай. Москалі пожнуть плоди війни. У 1737 році татари, щоб помститися за Бахчисарай, вторгнулися на Полтавщину і Миргородщину: вирізують українців, беруть молодих у ясир, 7000 юнаків і юнок пов’язаних іде в Крим, а за ними женуть стада скоту: 10000 коней, 150000 голів овець і рогатої скотини. Ідуть хмари диму: горять села. А в Московщині мир і спокій: війни, які веде Москва з Турцією, Кримом, Польщею, спустошують Україну, за спиною якої багатіють московські міста і бояри, графи ставлять пишні палаци, де панує напівазіятське “веліколєпіє”.

І. Крип’якевич пише, що за війну, яку вела Московитія з Туреччиною “заплатила Україна 157.300 козаками і 205.000 селян, з яких 34.200 загинуло на побоєвищах. Коли додати до того 47.000 коней і більше як півтора мільйона карбованців за набрані на Україні харчі, то зрозуміємо, якою руїною для господарства України” була ця московсько-турецька війна. “Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив?” (Т. Шевченко).

Волінській (москвинський міністер) у 1738 році, побувавши в Україні (Русі), написав Біронову (керуючому військовими справами Московії), що Москва перетворила колись багатий край в руїну: у селах України “не лишилося й стільки хліборобів, щоб могли собі збіжжя посіяти, багато поля лишилося без засіву, бо немає кому робити і немає чим”. (Грабування України (Руси) назване “бажанням російського народу подати допомогу братньому українському народові” (“Історія Української РСР”, т. 1, стор. 255). Коли українець відважується казати, що “Москва грабує Україну”, його москвин ставить “под караул”, проголошуючи “ворогом народу”).

680. 1744 рік. Цариця Московитії Єлисавета (донька Петра 1) у 1722 році (25 травня) одружилася в селі Перові (під Москвою) з співаком царської капели Олексієм Розумом.

(У січні 1731 року в село Чемери заїхав полковник Ф. Вишневський, “закупщик вин для царського двору”. У церкві він почув гарний голос красивого парубка Олексія, поміг йому приїхати до Петербурга. У “царській церкві” цариця Єлисавета побачила хориста Олексія. І дала наказ вислати у Сибір Алексія Шубіна і там його замордувати. Замість Шубіна керуючим маєтками цариці Єлисавети став Олексій Розум (генерал-поручник Розумовський).

Цариця Єлисавета бачила: Шубін -грубіян, інтриган, закоханий у жорстокість. Олексій співчутливий до людського горя, ласкавий до неї, на устах немає слів грубих, грає на бандурі. І плаче, як згадає Україну-неньку. Наслухавшись від мужа Олексія про народ іншої вдачі, як москвини (рускіє), цариця Єлисавета вирішила відвідати свекруху (звичайну українську жінку Розумиху).

681. У місті Козельці (на Чернігівщині) свекруха Розумиха, як могла так і зустріла невістку-царицю Єлисавету. Два тижні жила Єлисавета у свекрухи; познайомилася зі всією родиною свого мужа Олексія.

З Козельців цариця Єлисавета поїхала в Київ: пізнавши українську вдачу, вона сказала щиро: “Я люблю цей благонравний і незлобний народ”.

(О, царице — добра молодице, ти побачила справжній народ, ти побачила народ, який створив найстародавнішу в світі хліборобську культуру, ознаменовану благонравним і незлобним життям.

Незлобним людям тяжко боротися із злобними. Якби українці мали таку вдачу, як мають москалі (рускіє), то вони б в одну ніч вирізали б на своїй землі всіх вторжників-москалів і попів, які їм служать. І сказали б: “Наш хліб наш! Наші діти наші! Смерть москалеві, який вторгається в нашу хату, щоб грабити нас!”

Москвини, почувши у Московії, що українці вирізали їхнє загарбницьке військо, сказали б: “Правильно! Якби українці вторгнулися в Москву і грабили наші доми, ми б з ними зробили те саме”. Людині дане святе право боронити свій дім від грабіжників).

682. “Старшина українська, покористувавшись тим, що цариця була в Києві, подала їй прохання про те, щоб обрано було Гетмана. Прохання се було ласкаво прийняте, і тоді ж призначено було, щоб посаду сю зайняв менший брат Олексія Розумовського — Кирило” (М. Аркас). “Старшина українська”, як виразник долі народних мас, просить, маючи скуті руки і ноги, гетмана — носія слави епохи Хмельниччини. “Ще не вмерла Україна”: ще є українці здібні бути совісними людьми: не хочуть виконувати директив, присланих з Москви, хочуть мати рідний уряд, “просять гетмана”...

У Києві дві радости: московські окупаційні війська, які об’їдають і тероризують українські народні маси, отримали наказ “єхать дамой”. Поїдуть чи ні — але кияни радіють, що позбудуться москалів. У 1746 році, як кажуть кияни, “здох хан Бібіков”: Бібіков (намісник Московії, правитель “Малоросійської колегії”, називав себе “рускім чалавєком”: хвалився, що походить з роду славного татарина Бі-бека).

683. 1750 рік. Кирило Розумовський, маючи 22 роки, став гетманом. (Є такі дані його життєпису: у 1742 році мав він 14 років, пас коні, поганяв волів, мріяв бути запорожцем. При допомозі брата Олексія два роки учився у Німеччині й Франції. У 1746 році він став президентом Імперської Академії наук у Петербурзі, його одружили з п’ятнадцятилітньою бояринею Катериною Наришкіною (вихрещеною татаркою, з роду царя Петра 1).

У 1751 році гетман Розумовський прибув до Глухова. І тут (у своїй столиці) почав ставити палац, має намір побудувати університет, дати українській молоді освіту, облегшити долю народу, з гущі якого він вийшов. Біля нього постійно перебуває “прєдставітель Тєплов”: очі і вуха Московитії. Він слідкує за кожним кроком Розумовського (“хохлам Москва нє веріт”). Є дані, що деякі українські старшини листуються з мазепинцем Орликом, який живе в Західній Европі. Вийшло розпорядження: арештовувати українців, запідозрілих у зв’язках з Орликом.

684. 1761 рік. 8 березня гетман Розумовський отримав з Московії наказ: гетман не повинен у Києві появлятися; кияни, радісно вітаючи гетмана, згадують часи незалежного від Москви життя і в них появляється хотіння мати державну Україну. Для безпеки: з Києва і Київщини виселити всіх козаків на Лівобережну Україну і сприяти, щоб у Києві жило якнайбільше духовенства — найвідданіших людей царя православного. 6 липня гетман Розумовський заборонив москалям (рускім) мати в Україні горільчані заводи і тримати шинки, і заборонив їм контролювати торгівлю тютюном. (Обурені москалі, вихрещені татари Петро Каблуков і Максім Алісов, “царські контролери торговельні”, від’їхали до Петербурµа). 25 грудня померла цариця Єлисавета, царем став її племінник Петро 3; він був одружений з німкенею Катериною. (У Катерини такий характер, як у її землячки Ельзи Кох: Ельза в концтаборах Адольфа Гітлера приносила приємність душі своїй, катуючи в’язнів. Вона здирала шкіру із закатованих і шила рукавички, сумки, абажури).

685. Катерина оточила себе офіцерами і при їхній допомозі поставила свого мужа (царя Петра 3) “под караул” у селищі Ропша. У Ропші Орлов (Катеринин полюбовник замордував Петра 3. І 28 липня (1762) вона (Катерина 2) сіла на престол.

Характер Катерини 2 високо оцінили аристократи (ослов’янщені урало-алтайці) аракчеєви, бібікови, наришкіни, які вважали, що ординські порядки найкорисніші в керуванні державою. Катерина 2, сівши на престол почала віддячуватися: Орлову, Пассеку, Ласунському та іншим подарила 16.730 рабів, перетворених у “крещоную собственность”.

(Ослов’янщені урало-алтайці по-ординському ставилися до рабів. Поміщиця Салтикова (охрещена татарка) “собственноручно замучила 38 человек”. Поміщик Шенін мав “штат палачей”, “орудія питки”, “Крестьянки пополнялі крепосниє гареми”, “кормілі грудью щенят із псовой охоти баріна”; “услаждали” господ. “Помещікі отделялі родітєлєй от дєтей, жон от мужей”. “Крестьян дарілі, продавалі і покупалі, проігрівалі в карти, іх нє щіталі за людей”.

686. 1764 рік. Катерина 2 викликала гетмана Кирила Розумовського до Петербурга. Сказала, щоб він “добровільно” відрікся гетманства, а ні — “под караул”. Генерал-губернатор Рум’янцев має доручення від Катерини 2: усі скарби і людей Малоросії поставити на службу Московитії. Катерині 2 належать слова: “У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули”.

1764 рік. 10 вересня Катерина 2 видала наказ: ліквідувати в Україні (Русі) козацьке військове правління. Прокуророві В’яземському доручила: в Києві при допомозі духовенства ширити переконання, що “православна мати-цариця Катерина 2 обороняє простий народ”. В’яземський починає викликати ворожнечу між бідними і заможніми українцями. І творить культ матері опікунки — православної цариці.

(Як почала Москва настроювати українця проти українця? Генерал Мельґунов об’явив себе оборонцем зубожілих малоросів, їздив по селах, в корчмах “вербував” до війська добровільців. Обіцяв їм привілеї, створив сотні “пікінерів”. Казав їм, що вони “від малоросіян суть ліпші і вищі”; на їхніх шапках була причеплена “царська корона”, вони люди “Цариці Катерини”. Коли йшов запорожець, то такий “пікінер”, погрозливо казав: “Звертай з дороги, гетманцю, бо я за тебе лучший!” А як запитувано його, чому лучший, то відказував: “Я й сам того не знаю, але рохмистри наші так кажуть, і либонь тому, що маємо корону на шапках. А рохмистри наші всі письменні: з прасолів та шинкарів, а деякі й з поповичів жалувані” (“Історія Русів”, стор. 340).

687. Автор “Історії Русів” пише, що при допомозі цієї “пікінерії” в народі Українському присиплялися прагнення до самостійного життя: навіщо нам гетманство, “пікінери” кращі за гетманців. Пікінерові сказано, що він і шапки не зобов’язаний скидати перед жодним українським начальником і не повинен його боятися, бо він “пікінер” “Божої помазаниці Катерини”. Пікінери “скидали тії шапки з голів тільки в церкві, але й то вже перед вівтарем”. (Московія (Россєя) культивувала між українцями нову достойність української людини: українець, який стає слугою московським, достойна людина; чесна, мудра, люблена, а українець, який прагне відродити українську державність, вважається злодієм, христопродавцем, “Ізвєргом отєчєства”, мазепинцем, неморальним, глупим).

Біля пікінерів у селах почали співати старі сліпці (волхви-бандуристи): “Як з вільними вільні, як з чесними чесні, браталися ми з москалями. Земля наша бачить, і зорі небесні, що стали тепер ми рабами. Були ми людьми, мали славу й права, усе потоптала проклята Москва! Устань подивися, Богдане гетмане, чорний, як ніч прийшов час: возз’єднання стало петлею для нас: Хто служить чужому, той є пікінер. Хто рідному служить, в неволі тепер. Під тином живем ми на рідній землі. Прокинувся гетман, узяв булаву: “Додому, додому ідіть москалі!”

688. Старий косацький старшина Павло Головко з міста Нехворощі і багато інших “задумали були пригадати про давні свої права та вольності, і що вони, за договірними статтями гетмана Хмельницького, мають свою службу, в них призначену, яку готові виконувати беззаперечно і з усією пильністю, а іншої відбувати не хочуть і її ніколи не шукали. За такі слова усіх, хто був до того причетний, визнано за бунтівників, що спричинилися до втечі пікінерів, і від пограничної Вілевської комісії засуджено на кару батогом. Але кара та перевищила міру свою, і перевершує, здається, навіть тиранства неронівські”.

“Засуджених вожено по всіх ротних містечках, у Пікінерському полку призначених, і в кожному бито батогом нещадно. Засічених на смерть прив’язано до хвостів кінських і волочено по вулицях міських, а врешті розшарпані таким чином тіла їхні кинуто в гнойовища і загорнено в них нарівні з скотським падлом, без ніякого християнського і навіть людського поховання. Екзекуцію тую відправляв полковник пікінерський, якийсь охрещений турок Адобаш” (“Історія Русів”, стор. 341). Полковник Адобаш і генерал Мельґунов і тисячі таких, як вони, прибували з Московії (Россєї), вважаючи себе православними рускімі та вдачею вони були урало-алтайці, найменшого милосердя в них не було до українців; усе, що їм нагадувало українську самобутність, вони нищили, як щось чуже, вороже, незрозуміле, противне.

689. Єреї і монахи зібралися у Києво-Печерському монастирі “на монастирську трапезу”: на стіні “розп’яття Господа Бога Христа”. На столі пляшки з вином, сивухою, вишнівкою, варенухою, смажені кури, за столом добре відживлені єреї, гості — знатні москалі з жонами. Вони славлять донощика Кочубея, який похований ось тут (біля Трапезної церкви), проклинають антихриста -гетмана Мазепу. Читають з “писань Скибинського хвалу О. Л. Нарішкіну (вихрещеному татаринові, двоюрідному братові Петра 1), славлять покійного єпископа Лазаря Барановича (професора Києво-Могилянської академії), який умовив полковників гетмана Б. Хмельницького іти “под руку православного царя”, був він “злотоустим натхненником приєднання Малоросії до Москви”.

(“У політичному відношенні Баранович служив з’єднувальною ланкою між Малоросією і Москвою”, він “схиляв малоросів до могутньої і єдиновірної Москви” (М. Ф. Сумцов, “Лазар Баранович”). Єреї і монахи, трапезуючи, співають хвалу Б. Хмельницькому, який “Малоросію поставил под крепким щитом, под рукою царей славних, самодержцев православних”. І хвалять Катерину 2.

“Для єпископа воля монарха повинна бути вище всіх законів Євангельських”, — проголосила Катерина 2. Її мудрі слова стали законом для архітектів Московії. Євангелія -це Христос, “воля монарха... вище всіх законів Євангельських”. Якщо так: тоді Катерині 2 підлеглий Христос. Звідки в неї появилися такі відважні погляди? Вона уважно слідкує за розвитком мислі вищої знаті Західної Европи).

690. (Французи і англійці, які стоять у проводі, устійнили, що християнізм греко-латинської інтерпретації ображає розум і почування достойної людини, і може, як релігія рабська, служити тільки знаряддям гноблення рабів. Еліта Франції і Англії почала єднатися у масонські братства. Граф Клермон, принц з дому Людовика Бурбона, Великий Майстер Французьких масонів. Після його смерти, Великим Майстром стає герцог Шартрський (Орлеанський), його заступником — герцог Монморансі (Люксембург). Король Англії Вільгельм — масон. Еліта Англії (міністри, законодавці, полководці) — переважно масони, вони толерантно ставляться до релігій, боронять свободу слова. Масони Вольтер, Дідро, Руссо, Монтески. У Петербурзі цариця Катерина 2-га читає твори Вольтера. Цар Александр 1-й, якого попи славлять в Україні (Русі), як батька православія, масон).

У Московитії (Росії) “Імператор, яко християнський государ, єсть верховний защітнік і хранітєль догматов господствующей вєри і блюстітель православія і всякого в церкве святой благочєнія” (“Свод Законов Россійской імперії”, стаття т. 1, ч. 1, ст. 64).

691. 1764 рік. Катерина 2 призначила П. Рум’янцева “генерал-губернатором Малоросії”. Хто він такий? Його батько А. І. Рум’янцев був денщиком Петра 1, брав участь у катуванні царевича Алексія (сина Петрового); (літом 1718 р. Алексій був приговорений “к смертной казни”, та перед стратою “под влиянием пыток умер”). Брав участь у катуванні гетмана Павла Полуботка, був “в Малоросії московським намісником в 1738-1740 роках”.

Петро 1 одружив А. І. Рум’янцева з своєю полюбовницею Марією Матвєєвою, яка народила сина Петра. Історик Греч у спогадах пише, що “П. Рум’янцев був сином Петра 1”. П. Рум’янцев, виконуючи накази Катерини 2, оточив себе зрадниками (з роду Українського) і при їхній допомозі перетворював українців в “прєданих синов Россєі”. Ясновський (син попа з м. Кролевці), Безбородько, Завадовський, Чепа були його вірними лакеями, тобто “синами Россєі”.

П. Рум’янцев старається заводити порядки в Україні такі, які є в Московії. У Московії є “ґаспада” і є “крепосниє”. У місті Ніжен українські старшини обурливо сказали, що московські (півазіятські) порядки не підходять для українців.

692. П. Рум’янцев проголосив українських старшин (міста Ніжен) ворогами “возз’єднання двох братніх народів”. Військовий суд (очолений Рум’янцевим) засудив 33 старшин-“ізмєнніков” на кару смерти, а 16 поміщиків, які також не хотіли коритися московським порядкам, на довічне заслання в Сибір. Перед стратою з Петербурга прийшов наказ: смертну кару замінити ув’язненням, щоб не було “волнєній”.

1767 рік. Рум’янцев дав розпорядження, що сини попівські — люди привілейовані. Попи вірно служать Москві: їхні сини повинні бути освіченими і займати відповідальні пости. Наприклад, у Переяславськім ліцеї 115 студентів, з них 67 — сини попівські, 37 — сини шляхтичів, старшин, косаків, 11 — сини селянські. Починає творитися в Україні інтелігенція, складена з поповичів і попадівень. Катерина 2 вважає, що тільки при допомозі попів можна стерти “рознь між малоросами і великоросами”.

693. П. Рум’янцев почав робити “генеральний опис” населення. В Україні (Русі) рядові з московських полків “виганяли народ з хат його на вулиці, не минаючи нікого і навіть пригрудних немовлят, уставляли їх шерегами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж перейдуть вулицями головні комісіонери, які, роблячи їм перекличку, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не замішався. Худобу обивательську тримали враз із її господарями і також оглядали і переписували, яко маєток господарів. (Усі попи мали на руках “царські грамоти” і їх опис не чіпав, вони благославили злочини П. Рум’янцева, і коли він помер, то поховали його, як царя в Києво-Печерській лаврі, — Л. С.). Ревище худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них комісіонери (рускіє, — Л. С.) з численною асистенцією. Після людей і скотини бралися до поміщиків і володільців” (“Історія Р.”, стор. 345).

694. 1768 рік. Лівобережна Україна поневолена Москвою. Правобережна Україна поневолена Польщею. Москалі (рускіє) і ляхи (поляки) відібрали в українців (русичів) право бути людьми і дивляться на них, як на “хрещену власність”, яку можна програти в карти, обміняти за псів, вважати тягловою силою. Попи православні і юніятські — каста привілейована. У попа-юніята на антимінсі написане ім’я короля Польщі. У попа православного — написане ім’я царя Московії. Вони щонеділі у рідних церквах учать побожних рабів коритися Божим помазаникам (королеві і цареві).

“За батьків закатованих! За честь матерів і сестер! За право по-людському жити на батьківській землі ми будемо битися!” — сказав запорожець Максим Залізняк. “Коліями будемо! Колотимемо зайдів, які нам жити не дають”, — озвалися босоногі юнаки, широкоплечі степові велети. У них сорочки в латках, спини в синяках. На широких хліборобських долонях мозолі чесної праці, в очах іскриться сила священної помсти.

695. 4 травня українські месники зійшлися в Холодному Яру і вибрали запорожця Максима Залізняка атіманом. “Колоти ляхів можна святими ножами, бо коли йтимемо з простими ножами, зватимуть нас розбійниками, грабіжниками. А ми ж лицарі!” “Підемо до Мотронинського монастиря”. Месники потребували моральної підтримки. У древні часи волхви благословляли русичів, речучи: “Той, хто в обороні Вітчизни меч підіймає, святеє діло совершає!”

Чужа релігія, яка вбиває національну свідомість, стараючись взяти почування і мислення в рамки догми своєї і так підмінити собою національну свідомість, не моральна. І неморальність православія в тому, що воно взялося собою замінити національну свідомість Українського народу і цим перетворило державність України (Руси) в жахливу руїну.

Побожний православний раб не має права мститися, обороняючи честь свого народу. Мститися — значить грішити. Апостол Павло в посланії до Римлян (гл. 12, 19) пише: “Не мстіться за себе, а давайте місце гніву Божому, бо написано: “Мені помста належить, я відплачу, говорить Господь””.

696. “За волю Батьківщини мечі підіймаємо!” — коли б так сказали повстанці Максима Залізняка, піп не покропив би їхні мечі, бо це ж означає, що він піднімає народ проти двох Христових помазаників (царя Московського і короля Польського). Повстанці обдурили попа, сказавши, що йдуть боронити православіє, гноблене католиками.

(Українці борються за своє визволення під кличами грецького православія: у таких випадках треба православіє осуджувати за те, що воно приспало національну свідомість, а не тішитися, що воно домінує над почуттями і мислями народу. Пересвідчимося, яку відіграло ролю православіє в Коліївщині).

(Архимандрит Мелхиседек 18 січня 1768 року залишив Переяслав, буває у Києві, Люблені, Варшаві. 16 квітня він є в Слонімі на Білорусії; З травня прибуває до Києва, звідси їде до Петербурга; він має авдієнції з царицею Катериною 2. Він не знає, що постала українська повстанська сила, очолена Максимом Залізняком. “Удокументоване зіставлення дат про перебування Мелхиседека від кінця 1767 р. аж до початку Коліївського повстання поза тереном Правобережної України свідчить переконливо про його непричетність до повстання” (Др. П. Мірчук, “Коліївщина”, НТШ, Ню Йорк, 1973 р., стор. 261).

(Архимандрит Мелхиседек не святив ножів, не був духовним батьком Коліївщини. Він, як агент Катерини 2, знав, що цариця вороже ставиться до будь-яких українських народних повстань, і не зацікавлена воювати з Польщею).

697. “Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля! Ідіть, сини, погуляйте, пошукайте долі”, — маючи на увазі народні оповідання, Т. Шевченко називає гайдамаків синами. (Є філософія поневолення народу: покоривши народ, називай його кращих синів поганцями, розбійниками, агентами, зрадниками, ворогами народу. Обманюй народ: викликай в народі зневагу до тих його синів, які віддано люблять Вітчизну). Народ, не знаючи, що ти вбиваєш його найкращих синів, буде спати в неволі.

Наприклад, москаль (рускій) Адобаш (вихрещений турок) — мудрий полковник, він у 1762 році кожного “пікінера” (українця, який скинув московський військовий мундир і втік на Запоріжжя) проголошував гайдамакою: турецьке слово “гайдамака” значить “розбійник”. Українець, який відмовлявся бути лакеєм московським, названий розбійником.

Попи, маючи царські грамоти, виконували ролю творителів порядку, закликали парахвіян ловити гайдамаків і передавати їх Адобашові на суд. Адобаш зганяв селян, щоб вони бачили, як він катує гайдамаку: він українцеві розпорює живіт, прив’язує знівечене тіло до хвоста кінського і волочить по вулицях, кричучи: “гайдамака зневажав мундір московський!” “Гайдамаки не воины, разбойники, воры”. “Брешеш, людоморе! За святую правду — волю розбійник не стане, не розкує закований у ваші кайдани народ темний”, -відповідав Шевченко.

698. Назва Коліївщина не образлива. Січовик січе, стрілець стріляє, колій коле. Колії ішли колоти ляхів — рабовласників, називаючи їх свиньми. Колії боронили православіє, ішли вмирати за попів? Ні! Колії (правдоносні народні месники) ішли мститися, їм дуже хотілося бути людьми.

Барвисте українське весілля. Вечором музика затихає. І — раптом ляшські посіпаки забирають (ще в віночку) молоду на першу ніч до ляха-магната. Молодий сидить під тином до ранку. Уранці лях випустив з дому молоду (ніжну русяву Оксанку). “Оксанко, чому синці на руках?” “Лях прив’язав руки до ліжка, в рот вино лив, знущався над тілом. Уранці хрестик подарив. Сказав, що моїх батьків не обміняє на хортів. І стрічку ось цю дав”.

Юнак і юнка, які в тихі солов’їні вечори леліяли про таємницю першої ночі і в вірності бачили родинне щастя, тепер сидять з розбитими душами: лях вторгнувся у святиню двох сердець і наніс їм болючу рану, скривдив душу, осквернив чарівний світ кохання. Ні, тут не оборона православія, не “теорія клясової боротьби”, тут є вторгнення в таїну людського інстинкту, ограбування душевної краси. Юнак-лицар брав вила, сідав на коня, летів селом і, як одержимий кричав: “Кари ляхам, кари!” І зникав він у степах, як орел у високості, шукав прихистку на Запоріжжі. А хіба не на такому баскому коні, хіба не з такою образою сотник Богдан Хмельницький прибув до запорожців?

Запорожець Максим Залізняк об’єднав ображених, гноблених, найблагородніших — готових віддати життя за честь людську, за право бути господарями на рідній землі. З ним ідуть народні месники. Він не думає бити ляхів на ляшській землі. Він чужої землі не хоче. Він ляхів гнобити не збирається. Він хоче вигнати з Української хати вторжників.

699. 21 червня українські месники з Умані вигнали вторжників. 22 червня вони в Умані (під гарматні постріли) проголосили відновлення гетманської України. Максим Залізняк — гетман. Іван Гонта — полководець. Повстали села. Юнаки брали вила, сідали на коней, їхали колоти ляхів. “Навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки”. Усі на світі достойні люди поважають тих людей, які мстяться за матерів і сестер своїх.

Самородки-полковники Іван Бондаренко, Яків Швачка, Микита Чорний, Богдан Романченко ведуть сотні народних месників. З Уманщини, Чигиринщини, Черкащини тікають ляхи додому. Вийшовши з Холодного Яру, полковник Тарас Неживий веде бій з бандами польських конфедератів, які вважають себе більшими поляками, ніж їхній король. Полководець Гонта послав військові частини, щоб вигнали ляхів з Галичини, Волині, Полісся, Подолу. На Лівобережній Україні “волнєнія”: є народне прагнення визнати гетмана Максима Залізняка.

700. Архимандрит Мелхиседек починає використовувати розпорядження Катерини 2. Він умовляє М. Залізняка і І. Гонту, щоб вони не діяли самостійно, возз’єдналися з військом “православної матері-цариці Катерини 2”, яка по-материнському хоче їм помогти. Мелхиседек, зустрівшись з генералом Крєчєтніковим, сказав йому, що “все так є, як “мати-цариця хоче”: вдалося Залізняка і Гонту переконати, що москалі “єдіновєрниє браття”.

“Приспання дією Мелхиседека сторожкости супроти Москви стало основною причиною успіху зрадницького підступу командування московської армії під Уманню на початку липня 1768 р.”, “Ось у чому трагічна роля архимандрита Мелхиседека Значка-Яворського в Коліївщині”, “Мелхиседек Значко-Яворський співпрацював із московською царицею”, “вся дія Мелхиседека була узгіднена ним із Москвою” (Др. П. Мірчук, “Коліївщина”, 1973 р., НТШ, стор. 263).

701. Крєчєтніков, Кологрівов і Ґур’єв (полководці окупаційного московського війська) знали, що Залізняк і Гонта повірили намовам Мелхиседека. Крєчєтніков оглянув військо гетмана Залізняка: здивувався, побачивши великий порядок, високу вояцьку мораль. Почати з українцями чесний бій — справа небезпечна. Українці Лівобережної і Правобережної України ждуть маніфесту від гетмана Залізняка.

Крєчєтніков діяв так, як радив Мелхиседек: “за возз’єднання Малоросії і Великоросії, як два брати, піднімемо бокали!” І запросив він до свого шатра гетмана Залізняка і полководця Гонту “на почесний обід”. Під час обіду (7 липня) полковник Ґур’єв подав сигнал: за столом москалі (рускіє) підставили ножі під горла Залізнякові й Гонті. Був нічний час; українці, повіривши москалям (рускім), спали. 780 воїнів українських було закуто “в кандали”, узято 14 гармат.

Почалася тривога: бій ішов до обіду. Частина українців вирвалася, урятувалася втечею на Запорозьку Січ. Більшість лежала порізана рускіми (москалями). Генерал Крєчєтніков дав наказ гетмана Залізняка і полководця Гонту катувати, наказ Катерини 2 виконувати: “У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули”.

702. Москалі (рускіє) привели до Гонти його дружину і чотирьох його молоденьких доньок. І на його очах почали з них глумитися. Українець Гонта переживає муки більші, як юдеєць Христос: Римляни були джентельменами, вони катували тіло, а душі не ображали. Вони на очах Христових не безчестили матір, не катували братів і сестер. Усі вони без страху стояли біля Ісуса страждаючого.

А де ж “благочинний архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, який хрест цілуючи, умовляв гетмана Залізняка і полководця Гонту, що до москалів (рускіх) можна безпечно йти “на почесний обід”, чару підняти за “возз’єднання двох братніх народів”? Благочинний архимандрит, чин злочинний довершивши, щез! Успішно виконав доручення православної матері — цариці Катерини 2.

Г. Ю. Храбан (“Мемуари”, “Коліївщина 1768”, Київ, 1970 р., стор. 141) написав, що “Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський — визначний борець українського народу, який боровся за возз’єднання із братньою Росією!”

7-го липня (1768 року) “російські старшини виводили Гонту тричі кожного дня перед гуртом спеціяльно запрошених польських пань і давали йому прилюдно по 300 ударів нагаєм так, що скоро все тіло Гонти, якого москалі держали під сильною сторожею, у викопаній ямі, покрилося ятріючими ранами. Москалі заарештували також дружину й чотири малолітні доні Гонти та наказали теж їх бити прилюдно нагаями. Тільки кількалітнього сина Гонти врятував сотник Уласенко, перевізши його щасливо на Волощину” (Д-р. П. Мірчук, 95).

703. Рускій “Ґур’єв своїми руками дуже побив зв’язаного Гонту, а тоді звелів Залізняка, Гонту і усю старшину бити нагаями перед своєю палаткою; кожному з них одлічили по триста ударів. Але сього мало: Гонту бито після того увесь час, поки він був у московському таборі, ще по тричі на день, а полковник Ґур’єв з радістю показував його шляхті, котра з’їхалася навмисне до нього, щоб на власні очі побачити Гонту. Бідного ж мученика держали у навмисне задля того викопаній ямі; усе тіло його було вкрите ранами. Жінку і чотири доньки Гонти було схоплено і прилюдно бито їх різками, а потім заслано; син же його утік із сотником Уласенком у Молдавію. Усе добро Гонти забрав собі генерал Кречет -ніков. Після кількаденної такої муки і знущання, Гонту з іншими козаками і селянами, котрі були з Польської України (в ім’я возз’єднання двох братніх народів, — Л. С.) оддано Польському уряду, і під караулом одвезено до головної воєнної квартири польської. Запорожців і козаків з Лівобережної України одправлено до Києва і, до суду, замкнено у Києво-Печерській кріпості”, (М. Аркас, “І. У. Р.”, стор. 355).

Поляки, сидячи на Українській землі, ївши хліб, политий потом українця, домовилися великого сина України (Руси) полководця Івана Гонту мучити такими способами:

704. “Перших десять днів із Гонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, 11-го відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирізати із живого серце, 14-го відтяти голову; тоді поставити у різних містах України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Гонти, а під Могилевим настромити на палю його голову. Але Браницький скоротив диявольський присуд при виконанні його: не можучи знести виду тортур він наказав третього дня стяти Гонті голову і решту присуду переводити вже на трупові. Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час тих звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. На допиті при інквізиційних тортурах заявив: “Знаю за що гину й не жалію” (Др. П. Мірчук, стор. 95).

705. “Нема Гонти; нема йому хреста, ні могили”. Тарасе Григоровичу, хреста Великому Українцеві не треба! Він закатований хресто-любцями, які мали хрести на грудях тоді, коли йому відрубували руки, ноги, пасами здирали шкіру з спини й грудей. На могилі Великого Українця ростуть волошки, маки, шовкова трава.

“Дві тисячі літ тому умер Христос, промучившися декілька годин на хресті, а я знаю сотки таких Христів, що все життя своє мучилися в казематах, кріпостях, в Сибіру і умирали в тисячу раз страшнішою смертю. ...Падаємо ми щодня перед образом Христа, то що ж ми повинні почувати перед сими невідомими героями, кістками котрих засіялася вся земля, а імен їх не знає ніхто” (Гнат М. Хоткевич, “Вони”).

Я. М. Шульгин у 1889 році в журналі “Київська старина” писав про Українське Народне Повстання, відоме під назвою Коліївщина. Він користувався оригінальними документами судових реєстрацій — “Коденською книгою” (архівом польських судових вироків).

Народні месники, почувши, що москалі (рускіє) зрадили гетмана Максима Залізняка і полководця Івана Гонту, тікали на Запоріжжя. Шукали прихистку. Московські солдати ловили українців, заковували в кайдани і віддавали полякам на катування. Українців поляки умертвляли таким способом: над глибокою могилою лежала дошка. Зв’язаного українця ложили над ямою горілиць, шию притискали до дошки, лях сокирою відрубував голову, голова падала в яму, здригаюче тіло лях зсував з дошки, тіло падало в яму. І зразу ж на цій дошці починали відрубувати голову слідуючому українцеві.

706. “Екзекуції були завжди прилюдними і, як подають сучасники, польські шляхтянки з насолодою придивлялися тим екзекуціям. Польському королеві пересилано звіт з виконаних екзекуцій, Кодна (...) була тільки одною із багатьох місцевостей на Правобережній Україні, де шляхетсько-польські “носії культури”, католики, переводили такі суди й екзекуції над українськими жертвами”, “у Коденській книзі реєстр екзекуцій й жертв польського військового суду в Кодні за один рік, від половини 1769 до половини 1770. В ньому зареєстровано:

11 липня 1769 року: 59 постинані. (“Постинані” значить покарані способом відрубування голови, — Л. С). 13 липня: 61 постинані; 11 серпня: 2 постинані; 25 серпня: 4 постинані; 15 вересня: 18 постинані; 16 вересня: 4 постинані; 16 вересня Василь Паламаренко живим четвертований. 18 вересня: 1 засуджений на смерть помер перед екзекуцією. 4 жовтня: 7 постинані; 23 жовтня: 9 постинані. 8 листопада: 6 постинані; 14 листопада: З постинані; 21 листопада: 3 постинані; 29 листопада: 2 постинані; 18 грудня: 15 постинані”.

“1770 рік. 2 січня 3 постинані. 19 січня: 7 постинані. 27 січня: 23 постинані. 23 травня: 1 стятий, 1 липня: 1 стятий, 10 липня: 1 живцем четвертований. 16 липня Осип Дяк-Митинський здерто два паси, а тоді живим четвертовано. 18 липня: 8 постинані. 1 серпня: 51 постинані” (Др. Петро Мірчук, “Коліївщина”, стор. 298).

707. Я бачу Вишневе село Кодня на Правобережжі. Я чую: трепетно б’ються серця матерів, сестер, наречених. Вони стоять і бачать, як падають одрубані сокирами голови їхніх чоловіків, братів, наречених. І в моїй уяві на фоні небесної райдуги появляється постать хліборобського сина Тараса Шевченка. Він, бачачи ями, начинені тілами братів своїх, говорить до православного Саваота: “А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих, як мордували, розпинали і вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них і не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко? Ти спиш в кивоті”.

Тарасе Шевченко, те око (той Саваот-ідол візантійський) спить сном мертвого боввана, окропленого архимандритами мелхиседеками, які осліплюють побожних рабів православних, навчаючи їх “бити поклони перед кожним урядом”, і за науку рабську отримують срібняки на ризу і подаянія для живота. О, ереї! “Не вам, не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу. Розпинать, а не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?”

І справді: “Чи не попи і біскупи навчили наш народ бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права? Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснішої, рішучішої, хлопської і щиронародної політики?” (Іван Франко, “Громадський Голос”, 1889 р, ч. 22-24).

708. 1775 рік. Запорозькі косаки послали у Московитію (Росію) послів: писаря Антона Головатого, Сидора Білого, Лонгина Мощенського. Їдуть посли Запорозької Січі з універсалами великого гетмана Богдана Хмельницького, що були видані в 1655 році, де голоситься, що возз’єднується не раб і пан, а вільний з вільним, рівний з рівним. Є військо у гетмана Богдана і є військо у государя Алексія. Возз’єднання двох народів не означає, що москаль має давати накази українцеві, чи що москаль має гнати “под караулом” українця на каторжні роботи у Сибір.

Запорозькі посли прибули у Петербург. Москалі зустріли їх образливими словами: “хохли приєхалі”. (У 1770 році українці (запорозькі косаки) брали участь у розгромленні турецької фортеці Кафа: у Европі широко рознеслася вістка, що “Росія перемогла Турцію”. Запорожці в Петербурзі почали доводити, що без них Москва не мала б перемоги. Український народ послав на війну кращих синів, дав тисячі возів хліба, полотна, дав стада волів, коней, овець, сотні бочок сала, меду, сиру. Війна виснажила Українців: у селах багато калік, немає кому і немає чим ниви орати, солдати московські їздять по селах, грабують селян, новими тяжкими податками застрашені хлібороби. У Петербурзі на слова Запорозьких послів ніхто не звернув уваги).

709. Архимандрит В. Сокольський очолює духовне життя Запорозької Січі, він — радник кошового отамана Петра Кальнишевського. І донощик: він про настрої запорожців доносить Київському митрополитові Гавриїлові, який є ставлеником Московського патріярха. Архимандритові В. Сокольському московськая “Тайна Канцелярія” доручила виконати такі обов’язки, які виконав архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, намовивши гетмана Залізняка і полководця Гонту ставитися з довір’ям до московського генерала Крєчєтнікова.

4 червня московський генерал П. Текелій, маючи наказ з Московії, оточив Запорозьку Січ. Він має 8 полків кінноти, 10 піхотних полків, 13 полків донських казаків, 20 ескадронів гусарів, 17 ескадронів шкіперів. Запорозька Січ має 20 гармат, 10000 запорожців. І 15000 запорожців, які “хліб роблять, і при потребі можуть взяти зброю”.

710. “Генерал Текелій з великим військом російським ввійшов в запорозькі землі як добрий приятель.., несподівано обложив саму Січ. Москалі (рускіє) ніколи і ніде не казали, що вони вороги України і українців. Вони завжди і всюди кажуть: “Українці — наші браття”. (І кажучи ці слова, мучать тих українців, які не виконують московських директив, — Л. С.). Виставивши перед нею свою артилерію, дня 5 червня послав оповістити Січовиків, що Січі більше не має бути. Запорожці мусять піддатися, покинути Січ і розійтися, коли не хочуть, щоб російське військо їх воювало”.

“Страшенно се збентежило Запорожців, не знали що робити. Багато було таких, що не хотіли здаватися, а битися з московським військом” (М. Грушевський, “І. У.”, стор. 462).

711. “Битися будемо! Геть москалів із землі нашої матері — Січі Запорозької! Геть вторжників жорстоких, які катували гетмана Залізняка, сотника Гонту! І тепер вторгнулися в запорозьку хату, щоб запорозьких дітей поробити московськими рабами. Кари москалям!” — кричали запорожці, ждучи наказу іти до бою.

І появився “троянський кінь”: архимандрит В. Сокольський. Він цілував образ Покрови і казав кошовому Петрові Кальнишевському, що “Господь Бог Христос покарає його, коли він почне проливати “православну християнську кров””. Архимандрит звернувся до запорожців, щоб вони “покорилися волі Божій”, “отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливати крови христіянської та з надією на Бога покоритися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків, і старшина пішла з хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що покірством (голошеним церквою православною, — Л. С.) запобіжить якоїсь ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував їх і одпровадив до Петербурга” (М. Аркас, стор. 365).

Архимандрит В. Сокольський клявся, що “єдиновєрниє браття москвини прийшли на Запорожжя з ласками милостивого Христа”. Запорожці, які були по-рабському побожні, повірили христолюбцеві, склали зброю. І москвини їх пов’язали, і погнали в Московитію на катування, назвавши мазепинцями.

Запорожці, які знали, що “попи і архимандрити — брехня”, тікали на Кубань. І казали: “архимандрит Сокольський, хоть і наша костка, однак обросла псятиною і воняє”. Монахи Пустинно-Миколаївського монастиря після зруйнування Запорозької Січі отримали дар від матері-цариці Катерини 2-ої: 1620 десятин родючої землі, відібраної у Запорозьких косаків. Монахи експлуатували кріпаків, які жили і працювали на монастирських землях, і казали їм не думати про вольності “і о козачествє молчать”.

712. Москалі (рускіє) арештованих українців відпровадили на катування до Петербурга, ограбувавши їх. Вони в арештованого кошового Петра Кальнишевського “забрали 50.000 рублів і кілька сот червонців, 639 коней, до 1000 штук рогатої худоби та 14.000 овець. Розмірно багатими були й рядові запорожці” (І. Крип’якевич).

Щоб в Україні (Русі) москалі (рускіє) були начальниками, господами, руководителями, зверхниками, а українці (русичі) рабами, “казьоннимі крестянами”, треба в ім’я “возз’єднання двох братніх народів”, узаконити московську рабовласницьку систему. Катерина 2 українські землі й українців подарувала своїм воєначальникам. Хто з москалів (руськіх) скільки отримав (після зруйнування Запорозької Січі) десятин родючої, густо українською кров’ю политої землі?

Юсупов (генерал-майор, потомок Астраханського хана Ісуба, тепер “настоящій рускій”, гордість історії Московської) отримав 12.600 десятин з селами, пасовищами, українцями і скотом; В’яземський (генерал, прокурор) — 100.000 десятин; Прозоровський (генерал-поручник) — 12.400; Сабуров (прокурор) — 6.600; Сємічєв (статській савєтнік) — 6.250.

713. Балабін (бриµадир) — 6.200; Бахматов (реґістратор) 1700; Баламов (прапорщик) —1702; Герасіванов (майор) — 6.582; Завров (майор) — 4.850; Лавров (майор) — 9.700; Муравйов (осадчий) — 1.513; Муснєлов (князь, прапорщик) — 3.260; Наковальнін (майор) — 6.620; Нєплюєв (майор) — 12.040; Пісемскій (майор) — 5.020; Патьомкін (генерал-майор) — 14.680; Ракітскій (прокурор) — 3.300; Турчанов (адютант) — 3.540; Фєдоров (дивізійний квартирмайстер) — 6.500; Черяков (поручник) — 15.720; Чертков (поручник) — 3.800; Шалагін (совєтнік) — 4.850. 95 осіб отримало від Катерини 2-ої 602.302 десятини землі Запорозької Січі. Рабовласники, щоб “казьонние крестяни”- українці були смиренними, обдарували попів і архимандритів соболями, золотими хрестами, ризами і вони у церквах рекли: “Православні християни, коріться своїм господам, хранителям православія, что б єсмі вовєкі всі єдіно билі в стадє Господа Христа”.

714. Катерина 2-га не забула й за тих, які зрадили український народ, ставши лакеями Московитії. Їм вона також трохи подарила їхньої (запорозької землі). Гараджа (запорозький старшина) отримав 3.005 десятин; Гордієнко (старшина) — 3.046; Коростовець (перекладач) — 1.500; Рудь (старшина) — 3.300; Потапенко (старшина) — 1.500. Лєнін, це маючи на увазі, проголосив, що поміщики рускіє і українські гнобили робітників руських і українських, і тому робітники, як брати, яких у окопах гризла одна воша і які їли з одного котєлка, повинні об’єднатися в боротьбі проти експлуататорів. Український робітник, повіривши лєнінській науці, стає глупою людиною: українські поміщики такі, як Гордієнко і Потапенко, справді були поміщиками московськими: вони зробилися поміщиками тому, що зрадили рідний народ, стали лакеями Москви.

Українські поміщики, які не хотіли зрадити рідний народ, були московськими поміщиками поставлені “под караул”: старшини (поміщики) Запорозької Січі курінний отаман Головко, суддя Головатий, полковники Кулик, Чорний, Пелех, Порохня в “кандалах” привезені в Москву на катування. Хто витримав татарські тортури біля стін Кремля, був на вічну каторгу засланий на Сибір. Є відомо, що запорізький суддя Павло Головатий склав кості на березі Тобольська. Інші з кайданами на руках, як “українські поміщики”, були разом з поміщиком (кошовим) П. Кальнишевським запроторені на острів Білого моря, на Соловки. (Обох робітників гризла одна воша, їли вони на фронті баланду з одного “котєлка”, але доля в них неоднакова: у Києві на вулицях чути мову Петра 1 і Пушкіна, і майже не чути мови Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка).

715. Свята правда не старіє: мова — душа й розум народу. Принижена мова — принижений народ. Українець і руській їли в окопах з одного “котєлка”, щоб була принижена душа Українського народу, щоб українець був рабом. Рабом є та людина, яка з тих чи інших соціяльних, політичних чи релігійних причин не може говорити рідною мовою. Є раби освічені, професійні, орденоносні, заслужені: вони не говорять мовою рідної матері.

Наприклад, українець іде вулицею Києва і не говорить по-українському: він цим перед світом демонструє, що він є рабом у рідній столиці. Слово — це людина, немає слова — немає людини. Українське слово творить українську людину. Якщо українець не говорить українською мовою, значить він не думає по-українському.

Українець, який не думає по-українському, може себе вважати католиком, православним, баптистом, большевиком, але він не може себе вважати повноцінною людиною такою, як англієць, француз, москаль (руській), німець. Він неповноцінна людина тому, що не вміє думати по-рідному. Думаючи по-чужому, він є чужий сам для себе, тобто він є людиною без національної моралі.

716. Земля — джерело життя. Українець отримав у спадщину багату землю. Хто володіє землею, той має силу, владу, умовини для розвитку душі, розуму, почувань. Москвини (руськіє), знаючи цю істину, відібрали від українців (русичів) джерело життя: українці не розпоряджаються українською землею, значить вони не розпоряджаються самі собою.

Москалі (рускіє), ставши власниками Української землі, живуть у розкішних палацах, їхні жінки і доньки ходять “прикрашені золотом спереду і ззаду” і оточені вони численними прислугами-малоросами. Їхні сини мають царські титули (князь, барон, граф), учаться в університетах Парижу, Риму, Лондону. Вони мають гроші в банках Европи: пшениця, вирощена у степах Малоросії, на всіх ринках має вартість.

Людина, як рослина: коли вона живе в добробуті, то всебічно розвивається. Коли живе в нужді, приниженні, то в’яне, не розквітнувши. Вартий уваги такий історичний дослід. Хан Акбар (походив він з династії великих моголів), як вторжник, ханствував у Індії в 1556—1605 роках. Йому брагмани казали, що людина родиться розумною. Він відповідав: коли хочеш бути розумним, пануй, поневолений народ глупий, не має можливости свій розум розвивати.

Хан Акбар узяв від матерів новонароджених дітей (китайських, індуських, бірманських, тібетських та інших) і тримав їх під опікою глухонімих няньок. І ключ від цього “дитячого садка” був у нього: діти не мали права чути людської мови. Коли пройшло десять літ, Акбар відчинив двері, щоб оглянути дітей і почути їхню мову.

І він, і мудреці, які прийшли з ним, здивувалися: у поводженні дітей нічого не було людського. Вони лазили, нагадуючи звірів. Вони не мали мови. Вони нявкали, ричали, шкірилися, щурилися, дряпалися, клацали зубами. Акбар дав наказ випустити дітей з “дитячого садка” і почати робити їх людьми. Усі старання були даремними. Дітей, які виросли в нелюдських умовах, не вдалося зробити людьми.

717. У селах України (Руси) з наказу Катерини 2-ої все “взято на учот”: корова, телиця, вівця, мішок пшениці, юнак. У білих ліплених хатинах неволя, нужда, спідниця — латка на латці, “під тином голодна дитина мре”. Усе загарбала Москва “на строітєльство”. “Петербург становится городом дворцов. Возводятся такие шедеври архитектурьі, как поражавший своим великолепием й воспетый Державиным й Пушкиным Большой дворец в Царском Селе, в Петербурге — Зимний дворец”, а “живопись” — “В портретах Петра 1-го художник подчеркнул волю, ум и суровую сосредоточеность государственного деятеля” (“История СССР”, стор. 350, 450).

У літературі: граф Толстой у “Війні і мирі” зве українців “хохлами”, дворянин А. Пушкін зве українського гетмана “злодеєм”. У політиці: ідеолог декабристів Пестель визначив, що “малороси должньі постепенно слится с русским народом по язьіку, бьіту й другим особенностям”. Справа української державности — справа “бунтовщіков”, “предатєлєй”, “ізмєнніков”: “изменники — гетманьі и старшини” (“История СССР”, стор. 302). А завойовники-загарбники, прибулі з Москви, це “спасителі”. Українці повинні думати так, як вигідно Москві, а не Україні. І вірити, що “ні, не завойовниками і грабіжниками виступають у політичній історії рускіє, а спасителями” (Н. Г. Чернишевський, у зб. “Літературноє наследіє”, ч. 2, 1928, стор. 44).

718. Є правда: не всі москвини (рускіє) злі люди, є між ними й добрі: якщо є, то хай звеличують себе, свою доброту показуючи. Хай щиро і сміло кажуть, що сини і дочки України (Руси) мають право бути незалежними господарями у своїй хаті і не зобов’язані виконувати накази, прислані з Москви.

Москаля (руского), який доброту показує, шануймо в своїй хаті, як добру людину, а коли він у нашій хаті захоче начальствувати над нами, захоче в нашій хаті нашу мову зневажати, проженіть його з хати, як мерзотника, падлюку, звиклого бути паразитом. І не зробіть тієї помилки, яку зробили ваші діди, закатовані падлюкою. Не вірте, ніколи не вірте падлюці, не возз’єднуйтеся з падлюкою!

719. Живіть законом мудрости життя: той, хто зазіхає на волю твоєї Вітчизни, є твоїм особистим ворогом, не приятелюй з ним і нехай твої діти не приятелюють з його дітьми, тобто будь людиною національної гідности і в цьому дусі виховуй і дітей своїх.

“Ми виховані православієм. Ми милосердні; і тому дуже перейняті стражданнями Христовими. Ми й чути не хочемо про Рідну Українську Національну Віру, в якій Лев Силенко не стоїть на колінах перед іконою Христа”.

Христос сказав: “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїла”, розумієте, “тільки”. Він, син Ізраїля, перш за все страждав за свій рідний народ, отже страждав по-благородному і треба перейматися його стражданням по-благородному. Ви, перейнявшись Христовими стражданнями, забули про свій народ, байдуже ставитеся до страждань рідних великомучеників — світлоносних синів Божих. Ви перейняті стражданнями Христовими по-рабському, ваше неморальне милосердя до Христа принижує Христа.

“Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) монастирь, і там його замуровано у казематі (у льоху), без вікон і дверей, — тільки маленька щілина була, куди йому подавали їсти. Там він, не бачачи світу Божого, промучився 12 років, і тоді тільки перевезли його у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було. Аж уже за царя Олександра 1-го у 1801 році він “вмер 23-го листопада 1803 року, на 112 році свого життя” (М. Аркас, стор. 365).

Іде по дорозі кошового отамана Петра Кальнишевського його праправнук письменник Михайло Осадчий, на далекій півночі в Московській в’язниці він пише книжку “Більмо”. Він молитовними словами воління душі передає: “Маючи 109 років, Петро Кальнишевський вперше за 25 років сибірської ями побачив світло”.

720. “Він ще побачив сонце, але вже ніколи не побачив своїх коней: коні порозбігалися, а він осліп від світла, про яке марив чверть віку. Катерина Друга вміла любити чоловіків, але вона вміла й ненавидіти їх. Яка страшна ненависть невинних жінок! 25 років у кам’яному мішку! Мій згорблений дідусе, як міг ти витерпіти його, як міг ти витерпіти із своїми спраглими кіньми? Що, крім “баланди”, ще живило хворе й безнадійне тіло? Що лікувало Твої немічні ноги і безсилий рот?”

“І розваж, що там Ісусовим мукам проти твоїх? Його розп’яли на хресті, де він спокійно помер. Він помер на горі, він далеко бачив перед собою, йому світило сонце і дихало свіже повітря — йому легко було вмирати навіть у муках”.

“Ти ж мучився, але не вмирав. Ти жив, а це була страшніша мука за Ісусову. Але Ісус став святим, його муки освячені вірою і вони живуть у багатьох. Ісус міг і не існувати, його могли вигадати Ісусові фанатики і його муки — теж. А ти — реальний світ і реальні твої муки! Ти був справді і знав — заради чого жив”.

721. “Вони моляться перед сном образам і не підозрівають того, що могли б молитися не розп’яттю мученика, а Тобі — останньому Кошовому Запорозської Січі і їхня віра була б набагато справедливішою, ніж віра в потойбічний світ, в той вимучений рай, геть нереальний. Ти вірив у реальне, але його бояться і йому давно не моляться”.

“Кальнишевський у покрученій ямі! Це страшніше за розп’яття! За життя замурована в землю людина!” Українець хоче віри справедливішої, ніж та чужоземна, мечем і вогнем накинута, яка десять століть гнобила його душу. Десять століть українці боролися, щоб зберегти за собою право бути окремішною спільнотою. Інші племена й народи, які були приречені вести таку многовікову боротьбу, не витримали, загинули, забравши з собою в могилу й свою мову, або поділили долю азтеків, ханаанців, курдів.

Що урятувало українців? У них було відібрано все (віру, мову, історію, державність, культуру, ім’я). У них було відібране право на самовизначення. Українців урятувала Українська вдача. (Ласкаве сонце і найплодовитіші поля плянети Земля щедротно обдаровували багатствами Українців, з щедротности й проізросла усміхнена Українська вдача).

722. Санскритське слово “смі” значить “сміх”, англійці кажуть “смайл”, німці — “лахен”, латини -“різас”, греки “єльо”. У “Ведах” слово “смаяте” значить — “сміятися”, осяюватися, опромінюватися душевним здоров’ям, відважніти.

Дитина перед тим, як навчитися вимовляти слово, дарує мамі усмішку. Усміх — промінь людяности, тільки людина має щастя опромінюватися (усміхатися). Ніхто в світі не вмів так сміятися, як добродушні степові лицарі — Запорозькі косаки! Коли кати розпинали їх, вони сміялися з розп’яття, сміхом біль знечулювали, підтримували висоту душевної гідности і ніколи і ні в кого пощади не просили, знали за що вмирають і вмирали, як життєрадісні лицарі Людства. “Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але й усміхався, коли з нього дерли шкіру”.

Коли москалі (рускіє) дерли шкуру — мучили українське слово (мучили душу народу), усміхнувся Іван Котляревський і сталося чудо: він усміхом обадьорив українське слово і воно весняною веселкою розквітнуло. Є! Є така людина, як українець, бо є українське слово!

Ми, потомки Запорозьких косаків, маємо одідичене душевне здоров’я. Немає в нас прагнень вторгатися в чужі землі і живитися плодами гнобленого народу. Чингісханська ненажерливість чужа вдачі нашій, ми чутливі до людського горя. Совість наша чиста, мислі наші світлі, долоні наші широкі й гостинні, очі наші всміхнені. Ми кожному народові зичимо бути незалежним господарем на рідній землі. Усміхнімося, ми спасенні: на поля України (Руси) йде усміхнена весна відродження народу — йде Українська Духовна Революція!

ДЕНЬ 25